У гаї сонце зацвіло [Євген Пилипович Гуцало] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
У гаї сонце зацвіло
Шестирічна Леся, коли недавно в сім’ї заговорили про весну (березневі дні настали погідні, сніг заблищав-заіскрився, заспівали щиглики та синички, повітря запрозорилось, полегшало), сказала: — А в гаї сонце зацвіло! — Сонце зацвіло? — здивувались ви. — Як же воно зацвіло? Леся, граючи очима чорними, як ніч, усміхалась хитро: — Й сама не знаю… Зацвіло — і все… У гаї сонце зацвіло! Бо, звичайно, коли навесні йде в ріст молода трава, розвиваються дерева, барвами веселки спалахують по безмежній землі озера — моря — океани квітів, то сонце, таке похмуре восени і таке зажурене взимку, теж зацвітає. Стає веселе, приязне, усміхається, і його тепле проміння схоже на ніжні пелюстки, в яких воно запишалось, бо де ж іще знайдеш кращі. — У гаї сонце зацвіло! — повторила шестирічна Леся, і сама до пуття не відаючи, як то воно й справді зацвіло поміж дерев, проте впевнена, що так воно й сталось. Бо чого ж тоді ви мовчите і, щоб довести її до розуму, не переконуєте, що так не буває, що це вигадка — така сама, як і всі інші її вигадки, котрі цікаво слухати, та й тільки. У гаї сонце зацвіло!В жнива, у спеку, на далекому обрії біжать блакитні вівці. Ледь-ледь видно їх, примарних, і шерсть їхня тремтить, коливається, і голови їхні химерні здригаються. Куди біжать? Може, охлялі, до водопою? Від кого тікають, від якої страшної сили? Мають на обрії блакитні вівці, зникають у безвісті, отара за отарою, тьма-тьмуща їх, і, либонь, має бути на світі ота кошара, що вмістить усіх. Спека, листя жолобиться на вишнях, в’яне трава, сухо пахне запилюжений полин, а на обрії біжать і зникають у безвісті блакитні вівці. І коли тепер згадуєш своє дитинство, яке з кожним днем віддаляється і віддаляється, усе більше обертаючись на неясні спомини, то чомусь уявляється воно тобі отими блакитними вівцями. (Чи не тому, що колись, наче заворожений, любив дивитись на їхні незчисленні отари, й тобі хотілось побігти на обрій, поглянути на них зблизька?) Уявляється тобі дитинство блакитними вівцями, що промайнули в літній далечині, промайнули, зоставшись у пам’яті серця, у пам’яті почуттів. Дивно та й годі, а проте іноді здається, що твоє дитинство є така сама гра уяви, як і блакитні вівці на обрії, бо не було їх насправді, ввижались вони тобі. Ввижались, а ти хотів вірити в них — і вірив. І так само тепер віриш у своє дитинство, бо не можна в нього не вірити, бо весь час кортить оглянутись назад, оглянутись — і раптом побачити його чисті, незахмарені очі і зненацька зустрітись із його ясним поглядом. Так хочеться іноді зустрітись із ясним поглядом свого дитинства! Хочеться, бо добре пам’ятаєш, що таки бігли на обрії блакитні вівці, таки справді бігли — й пропадали в невидних кошарах безмежжя.
Коли й ким було сказано, що дітей приносять лелеки на крилах? Колись і кимось було сказано, почуте глибоко запало в пам’ять, і відтоді ти пильно приглядався не тільки до лелек, а й до всіх інших птахів. Приглядався до них у польоті, приглядався, коли сідали на землю, ходив по їхніх слідах, проте ні разу так-таки й не пощастило побачити, як вони приносять немовлят і залишають чи то в капусті на вго- роді, чи то на левадах. Бо завжди їм вдавалося зробити це непомітно для твого ока. Й дивувало: а як лелеки знають — куди, на яке подвір’я нести саме оце немовля, а на яке — інше? А що сталося б, якби господиня не вийшла на вгород та не побачила б там гостинця, залишеного лелеками? Тоді б немовля дісталося сусідці? Одного разу, помітивши, що по грядках сторожко ходить лелека, ти аж затремтів од збудження і пильно стежив, як, цибатий, він задирав високо голову, ніби очікував на щось із пустельного неба… Коли стрибнув поміж огірків, а потім полетів, ти щодуху чкурнув на город. Ось тут він никав, за грядкою цибулі, ось тут пройшовся, за капустами… Де ж немовля, чому не видно? Адже ти перший прискочив на город, ніхто з жінок — ні мати, ні сусідки — не встигли тебе випередити. Може, нині не приніс, а принесе завтра? Ти вірив — і не вірив у те, що лелеки приносять немовлят. Не вірив, бо, коли старші розказували про це, в їхніх очах ти бачив лукавий усміх. А вірив, бо де ж інакше могли братись діти? Тільки з отієї таємничої невідомості, з якої з’являлись лелеки й куди вони зникали і яку не можна було побачити в найбуйнішій уяві. Завжди в своєму селі (а також у лузі, в полях) приглядався до лелек. Як вони літають, як ходять. Слухав, як вони клацають дзьобами, наче дерев’яними, коли розмовляють. Здавалось, вони втаємничені в дивовижний світ, куди тобі заказано й позирком одненьким проникнути. Здавалося, знають те, чого не відає жодна людина. Дивовижні, таємничі птахи! Ну хіба ж можна було не зачаруватися вами в польоті, хіба можна було не думати про вас, не стежити, намагаючись підгледіти, як то вам удається — носити та й носити немовлят по всіх дворах? Бо це ж і тебе колись було-принесено в цей світ на крилах. Де ті лелеки? Чи можна побачити в небі бодай їхній холодний слід? Чи й лелек тих нема і сліду їхнього давно не зосталось?
А то пригадується, як напровесні (ще сніги лежали, морозно навіть удень, а вночі то й зовсім було по-зимовому холодно) грались на вигоні, й хтось із дітей сказав, що вже прилетіли журавлі. Журавлі? Невже прилетіли журавлі, коли ген які замети, ген які кучугури снігу. Що ж їх привело? Невже, нерозумні, не відчували, що в їхніх рідних краях ще зима, ще крига на річках та озерах, що чекає їх тут голод, бо де ж вони собі дістануть їжу, коли все холодом скуте? Та ні, журавлі й справді прилетіли. І ніби ниньки бачили їх коло лісу на болотах. Мовляв, ходять по льоду, ковзаються, падають. І, звичайно, позамерзають, бо де ж їм таку холоднечу витерпіти. Кількоро вас зібралось — і гайда з села до тих боліт, що під лісом. Хотілось не тільки побачити журавлів, яких обманула припізніла весна, а може, й чимось допомогти їм… І чому вони поспішали? Кортіло швидше припровадити тепло в рідний край чи, може, на крилах із вирію несли немовлят — на якісь подвір’я у вашому селі, а також на сусідні села? На околиці поставали, розглядаючи насуплені поля, — ніде жодного журавля. А потім побігли по грузькому снігу, наче побоювались, що проґавите щось важливе. Й коли опинились на краю болота, й коли на сивенький хрускітливий льодок ступили поміж потрощених, скалічених очеретів, то все здавалося, наче зненацька вгледите перед собою силу-силенну журавлів, що хмарою вкрили замерзле болото. Білів сиротливо льодок поміж кущиків лепехи, поміж рогози, а на тому льодку було пусто-пустісінько. Ви, відчуваючи дивне розчарування, обачно пішли далі й далі, сторожко прислухаючись до зрадливого потріскування під ногами, ви воліли знайти бодай однесеньке загублене перо — тріпотливе журавлине перо. Але ні слідів журавлиних лап, ні пер. Невже тільки покружляли над замерзлим болотом та й полетіли в той край, де на них чекає тепло, вільна від криги вода? І ви позадирали догори голови — може, саме зараз вони пролітають у вишині? Сіре запинало висіло вгорі, і на його сумному безмежжі не видніло жодної пташиної цяти. А може, опустились журавлі в іншому місці? І ви до нього не дійшли? Але в якому? Де шукати? Іти в ліс, що чорніє неподалік, шукати на лісових озерах, бо, може, якийсь захлялий чи скалічений журавель таки потребує допомоги? Мовчало засніжене поле; ліс мовчав так, наче не хотів виказувати важливої таємниці; і ніщо не давало відповіді на ваші запитання. А то знову день видався — сонце котиться, наче аж перевертаючись, у чистому небі, світла повно, й воно таке молоде, хмільне, веселе! Сніги блищать, іскряться, аж боляче дивитись на них, бо ріжуть зір. Зі стріх капають срібні краплини, а коли стати коло хати на осонні, то тут і зовсім по-весняному тепло, ген уже й шматок чорної землі видніє, а над нею пасемками в’ється пара. Півні кричать завзято, люди усміхаються одне одному, и хочеться радіти весні, яка хоч і барилась, та все ж таки настає, і хочеться поділитись з кимось настроєм своїм, і хочеться бігти — галасвіта! Ти береш у хаті уламок дзеркала — геть зовсім полущений, ніхто вже й не заглядав у нього давно. Береш той уламок, стаєш на причілку, наставляєш проти сонця — і вже прудкенький сонячний зайчик уродився ген на стовбурі яблуні, перескочив на грушу, далі впав на землю, приблідши, потім звівся моторно з землі і вже танцює на вікні сусідньої хати, в якій живуть тітка Ярина з Василинкою, тремтить на шибці, і в глибокому світлі, яке кидає зайчик, можна угледіти стіл, полумисок на столі, рушник на покутті. Далі зайчик перескакує на дорогу і вже тремтить на кінській морді, на полозку саней, на обличчі в чубатого дядька, що їде в санях. Зайчик то на грудях у нього, то на губах, то в очах, і дядько спершу нічого не тямить, а потім раптово обертається в твій бік і весело погрожує довгим батогом! Зайчик моторний — скік на дорогу, шаснув десь у таку далечінь, що й не видно стало, а то знову з’явився прямісінько перед тобою, мерехтить, здригається, так і чкурне, так і дремене. А потім, неслухняний, стрибнув — і спершу на милиці заблищав у дядька Павла Гречаного, що йшов по дорозі, далі сяйнув на протезі, що залишав у снігу глибокі ямки, а вже з протеза перескочив на груди, з грудей на обличчя. Знов на груди, знов на обличчя. Пустун, йому, бач, погратись кортить. А дядько Гречаний спершу вдавав, начебто не помічає зайчика, а коли порівнявся з подвір’ям, то спинився і поманив тебе пальцем. Іти чи не йти? Хоч і страшно, проте йдеш, обачно заховавши уламок дзеркала до кишені. У Гречаного віспувате обличчя — ніби соняшник, з якого меткі горобці поспивали насіння. Або як вощина, з котрої вибрано мед. Лагідні вуса біліють, погойдуються і, схожі на крила, ось-ось наче спурхнуть. Мабуть, зараз Гречаний почне розказувати про війну, де втратив ногу і так підірвав здоров’я, що й досі вилежується на печі, рідко його побачиш на вулиці. — А знаєш, — мовив Гречаний, — як на війні наші снайпери підстрілювали німецьких? Ото німець причаївся в якомусь закамарку, сидить, ніби миша. А на рушниці в нього є такий пристрій, називається оптикою. Коли та оптика блисне на сонці, тоді наш снайпер і б’є туди. Втямив? І, повернувшись, іде. Живу ногу важко переставляє, а дерев’яний протез мовби сам легенько перелітає з місця на місце. Спина в Гречаного зсутулилась, наче дядько побоюється, що твій сонячний зайчик знову скочить на нього, знову почне пустувати на голові, на плечах. Ти проводжаєш Гречаного довгим-довгим поглядом, силкуєшся щось утямити — з його життя, з його вдачі, й тобі чомусь неймовірно шкода цього дядька, що стрибає на одній нозі, мов підбитий грак. Та скоро Гречаний зникає, ти знову дістаєш із кишені уламок дзеркала — і зайчик, випущений на волю, гасає, мов несамовитий, по садку, двору, дорозі, по сусідських хатах, по людях, що проходять мимо. Зненацька ти зажмурюєшся, бо сніп гострого світла б’є в очі, — це хтось із хлопців теж вийшов із дзеркалом на вулицю та й засліпив тебе. Далі ще хтось виходить із дзеркалом, і тепер уже не один, а кілька зайчиків бігають, ганяються один за одним, а то розскакуються в різні боки, наче хортом налякані. Гасають по-весняному хутко, гасають весело, а ти смієшся, а тобі весело, нібито в радості твоєї повиростали прудкенькі ноги, нібито вона бігає, телесується, ніяк не натішиться провесною та сонцем! Восени, коли похолодає, птахи відлітають до вирію, а навесні повертаються назад, у рідні краї. А звідки вони знають, що в рідних краях настає весна, звідки знають, що в твоєму селі Овечачому вже потепліло, зазеленіла трава по ярах та на лузі, можна звивати гнізда? Хто їм каже на тій далекій чужині, де завжди тепло, де ніколи не буває зими? І як вони не забувають дороги, як пам’ятають? Бо пам’ятають не тільки село Овечаче, а й навіть ту стріху, де мостились минулої весни. Хіба ж не повертались минулого й позаминулого року ті самі лелеки на хату до тітки Секлети Воропай? І цієї весни, мабуть, знову прилетять. Що примушує їх завжди повертатися додому? Може, на чужині не така вода, як у вас, і птахи не годні без неї жити? А може, там не так сонце світить, не так вітер віє, не такі дощі перепадають? А чи земля там не така, як у вас, бо у вас вона — у розквітлих соняхах, у густих коноплях, у житах- пшеницях, у м’яті, канупері, татарському зіллі, бо світанки у вас молоді й щасливі, бо вечори замислені й печальні. Мабуть, не годні лелеки прожити без такої землі, а тому завжди повертаються до неї. Навіть тоді прилітають, коли весна бариться, коли ще сніги не посходили. Як оті журавлі, про яких ви чули, та яких так і не пощастило побачити на замерзлих болотах коло лісу. Може, то птахи приносять на своїх крилах весну?
Найдовше сніг тримається в затінках або в ровах, присипаний листям чи землею. І в глибоких яругах, куди не сягає сонячне проміння. Але й він уже порозтавав, чорна земля запарувала і, відпочивши за зиму, наче просить людей, щоб садили та сіяли, бо їй нетерпеливиться вирощувати, плекати зело. Весняне повітря — особливе, і, мабуть, ніколи більше не доводилось тобі куштувати такого свіжого та запаморочливого, як у дитинстві. Весняне повітря наче сповнене якоїсь незбагненної таємниці, воно, мабуть, таке саме живе, як і дерева, як і трава, як і земля, на котрій все те зростає. Весняне повітря збуджує уяву, примушує швидше бігти кров у жилах, воно кличе, манить — куди? Куди вабить і зве? Пригадай, скільки було збігано напровесні, коли з вирію повертаються птахи. Якась чудна сила поселялась у твоєму єстві, не давала сидіти на місці, підстьобувала, гнала — і ти галасвіта біг із двору, біг по вулиці, зарослій бузиною, далі по вуличці, зарослій сливами та вишнями, по горбку спускався до млина, далі понад ставом, поза чужими городами, попід вербами, опушеними першою зеленню, біг поміж хатами, опинявся на околиці — молоде, вкрите легким серпанком, поле слалось до обрію. І там, на обрії та за обрієм, лежав невідомий світ і кликав до себе. Пригадай, скільки було вибігано в ті прохолодні весняні дні. Наче вперто шукав щось, прагнув знайти, а воно не давалось, а воно тікало від тебе і, заманливе, таємниче, кликало, звало. Що саме ти хотів вибігати, що хотів наздогнати, побачити? Й досі немає відповіді на це запитання. А є тільки пам’ять про студену свіжість весняного повітря. Та ще є пам’ять про м’які весняні стежки, по яких літали босі ноги, є пам’ять про подільське село, про світ розмаїтий, дивний, що сам увіходив у твої очі, є пам’ять про оту радість, котру випало спізнати і котра вже ніколи не буде така, як тоді. А може, бігаючи, ти шукав свою радість і таки знаходив?
Хлопці засперечались між собою — у кого найглибша криниця в селі. Одні казали, що в коваля дядька Градобика, мабуть, а другі — що в тітки Секлети Воропай, а ще інші доводили, що в Павла Гречаного. Кожне стояло на своєму, і тоді хтось надумав обдивитись усі криниці в селі, побачити, котра з них найглибша. І ви майнули гуртом — од криниці до криниці, від хати до хати. Добре, коли криницю було викопано на вулиці, — ви хутенько зазирали в неї, наче в душу, та й бігли собі далі. А то ж доводилося заходити в двори, і хазяїн чи хазяйка, загледівши вас, не могли второпати, чого налетіли гурмою, що саме шукаєте в їхній криниці. Бігли по селу, заглядали в криниці, перехилившись через цямрини, у кожній важко, похмуро зблискувала вода, і здавалося, що вона береже, не хоче виказувати якоїсь таємниці… і вже сама вода ввижалась таємницею, котру ви бачили, проте осягнути розумом не могли. Від однієї таємниці бігли до іншої, й знову дивилась вона на вас великим розплющеним оком, дивилась і загадково мовчала. Ви навіть і не підозрювали, що у вашому селі стільки криниць! І з кожної люди брали воду, і кожна поїла земною силою, і в кожній була вода неоднакова, мала інший смак… Цямрини пахли по-різному, і зелений мох на цямринах теж, здається, пахнув по-різному. Ви, заглядаючи вниз, іноді кричали отуди, в безодню, в загадку, в таємницю, — і криниця відповідала луною, що дивно ляскотіла. І в різних криницях луна теж була неоднакова, од неї народжувались не схожі відлунки, й ті відлунки вражали вас, бо навіть та сама криниця щоразу на ваш крик відповідала іншими відлунками, — їх не можна було повторити, хоч ви й старались. Дивлячись униз, бачили безодню, в якій потонуло далеке небо, а також бачили віночок своїх голів. І часом здавалося, начебто ще одну криницю викопано в криниці, що вона справді бездонна, — й з чудним відчуттям остраху відходили, іноді навіть не крикнувши отуди, вниз, у нескінченність. Скільки ж таких криниць у селі! Де глибші, де мілкіші, а де вода й зовсім при самісінькій поверхні. А все-таки, де найглибша? В коваля Градобика цямрини дерев’яні, старенькі, замшілі. Вода в криниці далеко-далеко, погляди летять донизу — і не знаходять дна. Крикнули, й голоси ваші стали падати з вилясками, впали на воду, розбились — і відлуння долинуло до слуху. В тітки Секлети Воропай коло криниці росла тополя. Хата в тітки уже похилилась, видно, побачила віку, і тополя вигналась у небеса. Мабуть, і криницю тоді ж викопано, коли хату зведено та тополю посаджено. Перегнулись через цямрини — й повіяло в обличчя мороком, і дихнуло холодком темної води, що причаїлась так глибоко, наче аж на тому світі, причаїлась і дивиться некліпливим чорним оком. Крикнули вниз — і глухо обізвалась криниця, наче простогнала. Мабуть, у тітки Секлети й справді глибша, ніж у коваля. На різні голоси відповідали криниці, коли ви в бездонні їхні душі кидали свій раптовий крик, і кожна розказувала щось про себе, тільки ж спробуйте зрозуміти їх, спробуйте втямити! А в Гречаного була за ворітьми, і стояла баддя, і металевий кухоль був прикріплений на ланцюжку — витягуй воду, хто захляв, і пий досхочу. Дивились у криницю дядька Гречаного, і здавалося, що вона й справді глибша за ті, які бачили досі. Аж ген-ген видніється латочка води, що й дивитися страшно, бо голови паморочаться. Хтось неголосно скрикнув — і вона відповіла стиха, крикнули дужче — і вона дужче обізвалась, а то вже раптом така луна вирвалася з її нутра, що морозом по спині дернуло. Голосиста була криниця в дядька Гречаного і відлунки дарувала теж голосисті, шпаркі. А як довго спускалась баддя! Рипів коловорот, корба повискувала, потім десь далеко-далеко баддя опускалась на отой таємничий прижмур води, і навіть не було чути, як вона зітхнула, наповнивши баддю. Пили всі по черзі, бо хіба ж не потомилися, стільки вибігавши по селу! Вода забивала дихання, відпочивали, знову пили — смачна вода в Павла Гречаного, солодка. Мабуть, солодшої куштувати не доводилось. І ви тоді подумали, що найліпша вода береться з глибокої криниці, бо б’ють у ній чисті, незамулені джерела. А в дядька Павла Гречаного таки була найглибша криниця на все Овечаче! Давно минув той час, коли ти бігав по селу разом із хлопцями, заглядав у криниці, шукаючи найглибшу, кричав у їхні душі, в їхню безодню, в їхню таємницю, прислухаючись до тих незрозумілих і бентежних у своїй незрозумілості відповідей, які давали криниці. Давно минув той час, а й досі пам’ятаються оті вулиці, по яких бігав, і криниці по людських дворах або ж за ворітьми. Прислухайся до свого єства, і ти почуєш у ньому далекі голоси криниць, і зворушення пойме твою душу, і стане тобі так добре, наче й досі чуєш на губах смак води, питої з криниці Павла Гречаного.
Пригадай — западає вечір, синьою млою сповита весняна земля, а мати стоїть коло воріт і розмовляє з тіткою Яриною, вашою сусідкою. У матері очі темними смугами підведені, наче в підковах лежать, і дивляться так печально, немов увібрали в себе весь вечірній смуток. І ген-ген угорі, якраз над материною головою, зайнялась перша несмілива зірка і кволо так світить… Мовби свічка, що присвічує при тій тихій розмові. — Іншим жінкам хоч похоронки поприходили, а мені й похоронки не було. Всякого передумаєш, скільки тих думок перебереш, а вони обсідають тебе, обсідають, нікуди від них не дінешся. От гадалось, що трохи часу мине, то воно забудеться, а не забувається. Та й хіба забудеться мій Данило, коли погляну на малого свого лобуряку — викапаний батько, і ходить так само, і сміється, і ложку так само несе до рота. Звісно, похоронка не замінить живої людини, Данила мого. Та й ще таке: може, воно добре, що похоронки нема? Значить, ніхто до пуття не знає — убитий чи живий. Світ великий, міг і загубитись у тому світі. Хай блукає десь, хай поневіряється, тільки нехай не в сирій землі… Ні, не міг він пристати до іншої, не такий Данило. Як він оцю дитину любив! Чує моє серце — десь він має бути, думає так само про нас, як ми про нього думаємо. — Хіба ж не було, що повертались через рік і через два? Он у Черепашинцях прийшов один чоловік цієї зими, а його молодиця вже за іншим. То що? Кинула, пішла до першого, і славно живуть. — А візьміть нашого Кіндрата Музичука… — Авжеж, візьміть Кіндрата, — жвавенько підхопила тітка Ярина, яка, видно, хотіла підтримати в матері вогник надії. — І зовсім не ждали чоловіка, бо написали з фронту, що нема в живих, убито. Ну, Степанида уже й відправу по ньому відправила, а він узяв і прийшов! — Щастя, — гірко мовила мати. — Хіба таке буває часто? Рідко… — Рідко, а буває! Хоч і без руки повернувся Кіндрат, але живий, діти ростуть не сиротами, є поміч, не голодують. Ото, може, й Данило ніяк не доб’ється додому. Хто його знає… — Жду, скоро й жданики всі поїм… Якби моє ждання допомогло! Та тільки вже пізно, не один рік минув після війни… Ой, що зі мною було, коли живі з фронту вертались! Усе думала, що й мій має прийти, то навіть у район їздила на станцію, виглядала. Та й тепер ще, буває, кортить поїхати на станцію — а може, здибаю? Сусідка мовчить, нічого не каже, щоб не ятрити материних ран. Отак вони стоять коло воріт, дивляться одна на одну — й мовчать, і таке ж важке їхнє мовчання, таке нестерпне! Зійшла над материною головою і друга зірочка на небі, теж присвічує — при тому їхньому чорному мовчанні присвічує. — От я, — обізвалася сусідка, — не сама свій вік звікувала, ні. Буває, зажуришся, що минуло щастя. Хочеться обізватись до когось, хочеться, щоб Василинка росла не сиротою… Забрала війна чоловіка, не повернула. На кого маю гніватись? На війну прокляту. Знову замовкли, і мовчання їхнє, здається, запахло полином, таке гірке. І вже не одна й не дві зірочки сяють над материною головою, уже їх більше висіялось у небі, мерехтять, переморгуються. Вечір лагідний, свіжий, вечір широко розгорнув над землею голубі крила, село притулилось під тими крильми, кладеться на сон. Мати зітхає — важко лине зітхання з її грудей. А може, то зітхнув погідний весняний вечір, що наслухався сумних балачок, зітхнув співчутливо, бо й він зажурився разом із жінками? Пригадай — було це трохи раніше, ходив ти посеред зими по в’язочку з хлопцями. Збирали паливо в гаю за селом — хто знаходив галуззя й під снігом, а хто обламував на деревах. Потім повертались додому, хлопці порозходились по домівках, а ти попрошкував своєю дорогою, бо тобі найдалі було. Йшов сільською околицею, несучи паливо, дивився під ноги, а коли підвів голову — так і пойняло тебе теплою хвилею, і серце забилось швидко, мов злякане пташа. В’язочка сама випала з рук, і ти спинився. Бо по білому шляху, що вів до села, йшов солдат. У шапці-вушанці, у сірій шинелі, в чоботях — усе як годиться. І в руці чемодан. Видно, повертався з армії, і, мабуть, не так і багато йому ще зоставалось додому, бо йшов хутко, бадьоро. Не одного тобі довелося бачити, як повертався з фронту чи просто з армії, коли вже війни не було, та тільки ніколи ти ще не почувався так, як цього разу. Бо тобі здалося, що солдат цей схожий на твого батька, бо ти подумав, що це, нарешті, вертається він додому. Ти стояв неподалік од шляху, дивився, як наближається. Хотілося кинутись уперед, хотілось швидше торкнутись його шинелі, почути голос, побачити усмішку, проте ноги не могли зрушити з місця. Стало тобі гаряче, і заслало туманом очі, і ти вже нічого не бачив перед собою — тільки постать солдата, що бовванів у тумані, постать батька. Впізнає чи не впізнає? Чому не облишить свій чемодан, чому не кинеться до тебе, не обійме, не підніме догори на руках? Солдат підійшов ближче — туман розтанув, і полуда спала з очей: це був не батько. Зніяковілий, розгублений, ти дивився на нього, і солдат — моложавий, рум’яний, широкі брови вкрились інеєм — усміхнувся, підморгнув. І вже пройшов мимо, та враз спинився і поманив тебе пальцем. Коли ти, не одриваючи від нього погляду, наблизився, солдат дістав із кишені грудку цукру — завбільшки з кулак. Ти взяв цукор, що пахнув махоркою, подякував. Солдат по-дружньому ляснув тебе долонею по плечу: — Пий чай уприкуску та набирайся здоров’я. І пішов, ступаючи широко, легко, наче й не ніс важкого чемодана. Ти взяв на снігу в’язочку палива й подався за солдатом, що йшов через Овечаче. Коли йому траплялись назустріч люди, то пильно приглядались, наче хотіли впізнати. Обминувши, зупинялись і дивились йому вслід. І навіть дехто питав у тебе, що то за солдат, куди йде. Але ти не знав так само, як і вони. Мабуть, ти так би й простував за солдатом, та треба вже було звертати до своєї хати… І того дня почувався так, наче здибав когось рідного — і знову втратив. Жаль поймав серце, ти поглядав у вікно, ніби сподівався ще раз побачити солдата. Грудку цукру сховав за пазуху, того дня лише лизнув, а надгризти боявся. Наче остерігався, що зникне казка, яка була тобі така дорога. Діставав цукор, оглядав — грудка, певно, була незвичайною, бо чого ж тоді смутна радість не полишала душі?
З цієї провесни (а може, й раніше) снується в твоїй пам’яті дивна мелодія материної пісні. Мати співала багато пісень, знала їх тьму-тьмущу, і давніх і недавніх, та чомусь найглибший слід у твоїй свідомості залишила ота мелодія, в’ється і в’ється в споминах, як річечка в зелених берегах. Вечірній сутінок у хаті, а з печі поблимує вогонь — мати готує вечерю. Вогонь спалахує хвилею ясною, вмиваючи материне обличчя погідним настроєм, а то пригасає, тоді обличчя темнішає, ніби зажурою повивається.
…який — про це ніхто й не здогадується — є близьким твоїм другом, з котрим уже давненько товаришуєш, піклуєшся, думаєш про нього, як про живого. В чому живе огонь? Як народжується, з якої причини гасне? Звідки береться вогонь у блискавиці, що спалахує над Овечачим, оперізуючи грозове небо? Як з’являється іскра з каменю, коли вдарити шматок об шматок? І як викрешує іскри підкова кінського копита? Чому вогонь до пори, до часу дрімає в соломі, дереві, торфі, вугіллі, сухому листі? Яка саме таємниця спричиняється до того, що паливо спалахує, — і тоді вогонь виходить на волю, нуртує, живе якимось особливим життям, котре годі зрозуміти? Зрештою, чому він гарячий? Чому обпікає тіло? Вогонь безстрашний, але боїться води. Куди зникає вогонь, коли в печі перестає горіти, коли згасає розкладене коло річки багаття? Адже не пропадає безслідно, бо не може він згодом появитися з нічого. Отже, просто зникає кудись. Але куди? І чи здатен огонь раптом зникнути по всьому білому світі? І що діяли б люди, якби неспогадано вогонь пропав повсюдно? Дивишся на язики полум’я, що лижуть чорні челюсті печі, і відчуваєш, що сам вогонь — це і є жива загадка і розгадка власної таємниці, тільки тобі ніяк не вдається проникнути в неї. Мати палить у печі вдосвіта й ввечері. Й коли випалить, то згрібає коцюбкою попіл докупи, а на самому споді залишає жар. Той жар тліє в попелі цілу ніч, коли готувалась вечеря, або цілий день, коли готувався сніданок. Той жар — для підпалу. Коли треба, мати викочує вцілілий жар коцюбкою на припік і, поклавши соломи чи клоччя, роздмухує огонь. І він, мов чарівник, знову з’являється за материною волею, знову спрагло накидається на паливо, жадібно їсть, гудучи тихенько від задоволення, погойдуючи язиками, які, певне, такі голодні, що здатні проковтнути все, тільки підкладай. Проте буває, що мати пізно повернеться з ланки, шукає жар у купі попелу і не знаходить. А сірників нема, то вона каже тобі хутенько гайнути по жар до когось із сусідів. — Тільки не барись, — наказує мати, — бо спати вкладешся голодний! Ти страх як любиш ходити по жар. Береш обсмалену бляшанку — і вже надворі, і вже за ворітьми. Став та й дивишся, з чийого комина по сусідах в’ється димок, де саме готують вечерю. У Тизунів так і валить із комина, можна було б зразу йти до них, часто береш у них жар. Проте чомусь не поспішаєш, а, перейшовши дорогу, звертаєш на подвір’я до тітки Ярини, хоч над її хатою димок не в’ється. Ступаєш у темні сіни, тягнеш на себе клямку хатніх дверей. Двері оббиті старим полотном, через дірки повилазило клоччя, висить цапиними борідками. — Хто там? — долинає від мисника, де тітка Ярина переставляє щось на полицях. — По жар прийшов? У самих іще нема, в печі не розпалювали. Та й не знаю, чи ниньки той вогонь і розведемо. Вже і поїли недавно, то чого переїдати на ніч. Правда, Василинко? Василинка притьмом озивається з тапчана: — Хоч вогонь розкладемо, хай повеселішає в хаті, а то сидимо, як миші. — Де ж ми палива наберемо, щоб веселитись? — А я ниньки назбирала трохи бур’яну, то є… Піти по жар, еге ж? Тітка нічого не каже, та й Василинка не чекає на відповідь. Уже скочила з тапчана, уже в її руках черепок, із яким по жар ходить, уже вона разом із тобою за порогом. А ти радий, а тобі тільки того й треба! Знав, що в тітки Ярини не палиться, але ж хотілось побачити Василинку, хотілось піти з нею по жар, як не раз ходили досі. Василинка, метка, вмить здогадалась, чого тобі кортить. Василинкою назвала її мати тому, що чекала хлопчика, вже й ім’я було готове для нього — Василь. А народилась дівчинка, то тітка Ярина і найменувала її Василинкою. Воно, мабуть, так навіть краще, бо вона хоч і дівчинка, проте ім’я в неї якесь хлоп’яче, ближче й зрозуміліше. У Василинки сині очі, що горять волошковим світлом і таке те світло ясне та добре, що здатне осяяти в твоїй душі найпотаємніші куточки. Коси в неї білі і м’які, мов пачіска, так і кортить торкнутись до них долонею. І сама вона тоненька, гнучка, аж чудно дивитись, коли йде по вулиці. Теплий весняний вечір, ви йдете по жар, а тобі так добре, ніби в грудях зайнявся вогник, зогріває думки, освітлює почуття. Звідки той вогник узявся? — А Ластівка привела теля, — каже Василинка. Ластівка — це велика червона корова, яку доглядає тітка Ярина в колгоспі. В неї там багато корів, бо вона доярка. Йде з дому вдосвіта й повертається пізно. Руки в неї чорні, під тоненькою шкірою синіють жили, ніби струмочки. — У Ластівки теличка, і в Красулі теличка, і в Рябої теж. Три телички на фермі за один день! Ледь додому прийшла, так наморилась. Ото з’їла холодного кулешу, навіть не розігрівала, та й знову на ніч піде на короварню. Бо це ж дивитись треба за телятами. Я сама ночуватиму, вже звикла сама. І дверей не зачиняю, бо це ж мати може прийти передсвітом. А там ніхто не залізе до хати, бо що в нас візьмеш, бо кому я потрібна? Василинка міркує по-дорослому, і коли заплющити очі, то здається, що то говорить тітка Ярина, такі в них схожі голоси — в дочки і матері. — Добре, що весна, що травичка зазеленіла, то вже худобі є паша якась, не ревуть у короварні. Бо коли взимку піду до матері, коли наслухаюсь, як ревуть, — самій хочеться плакати. Ревуть — і жалібно дивляться. А що ти їм даси, коли гичку давно поїли, а сіна трохи зосталось, тримали для телят… Я сама бачила, як одненьке замерзло. Десь привела корова серед ночі, в корівнику нікого не було, недодивились, то й задубіло від холоду. Бо там яке накриття? Благеньке, повно дір, от вітрюган і вигулюється, от і мороз… Так було на нього жалко дивитись, так жалко! Я навіть заплакала… Коли підросту, піду теж на короварню, доглядатиму телят, у мене ні одне не замерзне. Заходите в хату до Тизунів. Стара Тизуниха саме відціджує картоплю з баняка, і голова її закутана білою парою. Вона спершу не бачить вас, а коли ставить баняк на долівку й випростується, — в очах нема здивування, лише прибляклий спокій. — Що, діти, прийшли по жар? — питає Тизуниха, загледівши в твоїх руках консервну бляшанку, а у Василинчиних закіптюжений черепок. — Беріть, беріть, мені не шкода. Стара Тизуниха й справді не скупа, тому й навідуєтесь до неї по жар. Вона то пиріжком із капустою почастує, то вареним яєчком. А ниньки дістала з попелу по печеній картоплині, пригостила. І воскове лице її при тому подобрішало, засвітилось лагідністю. Виходите від Тизунихи надвір — в одній руці тримаєте гарячу картоплину, а в другій несете жар. Картопля так збудливо пахне, що на вигоні ставите жар на траву, а самі беретесь облуплювати шкурку. І, давлячись та обпікаючи язики, їсте. Смачно, ще хочеться, а вже нема. Підкладаєте до свого жару трісочок дрібненьких, знайдених тут же, на вигоні, і йдете додому. З бляшанки та черепка снується димок, потім навіть з’являються кволі язички вогню, в руки стає гаряче, і ви знову ставите свій жар на траву, хай трохи прочахне. І пильно дивитесь на ті вогники, мовби їхнє світло причарувало вас. І здається, що в темному небі лунають протяжні голоси птахів, які повертаються з чужини. Задираєте голови, дивитесь — нічого не видно в піднебессі і, либонь, отих натомлених скриків уже не чутно. Що з вами? Чому не поспішаєте додому? Адже добре знаєш — мати дорікатиме, бо згайнував час, барився. — А вчителька в школі казала, що й на отих зірках у небі живуть люди, — каже Василинка. — Тільки я не вірю. Як вони живуть, коли зірки розпечені! Ви задумливо дивитесь угору, мовчите, а потім берете свій жар і рушаєте. Ось уже й Василинчина хата, ось уже дівчинка звернула на подвір’я, а тобі так не хочеться, щоб вона йшла, хай би ще побула коло тебе. Що б їй сказати, що? Нічого путнього не спадає на думку, і ти гукаєш: — Василинко! Вона повертається мало не від порога, запитливо дивиться. — Василинко, — бубониш, намагаючись вигадати щось не зовсім дурне, — а в тебе жар не погас? Коли погас, то дам свого, в мене вистачить. Василинка дмухає в черепок, у якому невдовзі починають мерехтіти золоті іскри. — Не погас, — каже вона. І голос у неї здригнувся — може, змерзла, коли сиділи на сирій землі й дивились у темне піднебесся, визорюючи невидимих птахів. І йде, вже й у сінях зникла. І тоді ти повертаєшся, чимчикуєш до своєї хати, що дивиться на дорогу чорними вікнами. Несеш свій жар, дмухаєш на нього, і скоро твоїй бляшанці мерехтить палка, іскриста квіточка. Коли Кіндрат Музичук (отой, на кого жінка одержала похоронку, а він візьми й повернись додому) йде по селу, вітрець розвіває його порожній лівий рукав. Інші дядьки, що поприходили з фронту без руки, неодмінно запихають порожні рукави за ремінці або ж приколюють зверху, коло плеча, шпилькою. А в Музичука завжди розвівається, і часом здається, що то в нього ліва рука така метушлива, все літає та літає. Він чоловік веселий, коло нього завжди збираються дядьки, лунає сміх. Може, тому сміються, що в Музичука майже нема підборіддя, в нього починається горло десь одразу від нижньої губи? І Музичук мусив стати дотепником тому, що, дивлячись на нього, всі мимоволі всміхались? Тільки ти, коли бачиш Музичука, не можеш усміхнутись. Не можеш, хоч він і жартує, хоч у нього чудне підгорля — такого в селі більше не побачиш. Душа твоя затерпає, коли слухаєш Музичука, й довго потім не може відтерпнути. Бо чомусь і на хвилю не забуваєш, що слухаєш людину, котра начебто побувала на тому світі, на кого жінка Степанида одержала похоронку. Дивишся на Музичука, якого обступлять чоловіки, й морозець дере тебе по спині, бо жартує не хто-небудь, а дядько, що звідав смерть. Страшним видається тобі сміх чоловіків, які обступили Кіндрата, а ще страшнішим — грайливий сміх самого Музичука. Добре, що на твого батька не прийшла похоронка. І ти, як і мати, віриш, що він не загинув, що десь носить доля по світах. Бо все-таки краще сподіватись, краще мати хоч маленьку надію на те, що він зможе колись повернутись. Минають зими і весни, всі, що мали вернутись, уже поприходили, то й він прийде. Бо не така вже несправедлива доля, щоб не привести його додому, коли інших пустила, повернулись. Дядько Музичук стоїть у чоловічому гурті й сміється, всі регочуть. А ти дивишся збоку, і губи твої наче замерзли. Як завороженому, тобі ввижається, що то сміється покійник, той, хто звівся з сирої землі. А батька ж твого не вбито, бо на нього не прийшла похоронка. То чому його й досі нема, коли ось такі, як дядько Музичук, навіть з того світу повставали?! І чомусь іноді здається, що він несправжній. От не тільки підгорля в нього несправжнє, а й рука, і ноги, і продовгаста, мов макогін, голова, і те, як слова промовляє, як дивиться, як п’є воду, перехилившись назад, наче остерігається, що потече не в горло. Несправжнє — та й годі! А якось ти навіть стежив за Кіндратом Музичуком. Назирці прийшов до самісінької дядькової хати, бо все здавалось, що він таки не дійде до рідного подвір’я, що зникне десь на цвинтарі, за яким була його садиба. Проте дядько Музичук поминув цвинтар, наблизився до своєї хати, і тут назустріч йому вибігла дівчинка років шести, кинулась до батька — і він, сміючись, підхопив її однією рукою, підняв догори. І зробив це по-справжньому, як то вміють інші чоловіки, і дівчинка обняла його так, як обнімають справжнього батька, якого люблять, якого чекають додому. І ти, мов побитий, пішов од чужого подвір’я і поніс на серці незрозумілий тягар, ніби дядько Музичук завинив у чомусь перед тобою. — Господи, — сказала якось мати, — от якби можна було зупинити час. Якби зупинити час і повернути назад. Як ми жили колись славно! Це тільки тепер знаєш, що жив колись славно, а тоді й не здогадувався. — Мамо, — обізвався ти, не зовсім розуміючи почуте. — А хіба можна зупинити час? А хтось уже зупиняв? Мати подивилась на тебе своїми карими, наче на гречаному меду, очима і не сказала нічого. Ти зважився і знову запитав: — А хіба можна повернути назад? — Може, хтось і зупиняв, не знаю… Та тільки з того казна-що вийшло. Спробуй, може, вдасться. } Ні, сказала вона це не жартома, сказала з поважним виразом на обличчі, наче й справді сподівалась, що не тільки спробуєш, а зумієш зупинити! І назад повернути. Так, мати хотіла знову побувати в своєму молодому житті, ще довоєнному, коли батька ще не брали в армію, їздив у колгоспі на конях, коли ще не думали про війну, про німців, коли ще не доводилось чекати батька з війни. На стіні висів годинник — старенькі ходики, яким замість гирі правив залізний молоточок (звісно, без дерев’яного держална). Годинник мав звичку поспішати або відставати. Коли відставав, до молоточка підв’язували гаєчку, іржаву, шестигранну. Коли поспішав, гаєчку знімали, і тоді годинник ішов так, як належало. І завжди, щоб довідатись точний час, ти бігав до колгоспної контори, де стояв обшарпаний радіоприймач “Рекорд”, біля якого сидів артільний бухгалтер. Коли ти, босий, задиханий, з’являвся напорозі, бухгалтер якийсь час не помічав тебе, а потім похмуро зводив лису голову, дивився закислими очима — і вмикав радіоприймач. Послухавши музику чи пісню, яку в той час передавали, і не дочекавшись, поки диктор скаже точний час, бухгалтер діловито діставав із нагрудної кишеньки годинник-цибулину, дивився довго, наче щось зважував, потім називав час. І тоді ти, мов несамовитий, зривався з місця, вискакував із контори й щодуху біг додому, щоб поставити стрілки ходиків так, як сказав бухгалтер. І все-таки ти не міг утямити, як годинник вимірює час. Як йому вдається виміряти одну годину, дві, як він вимірює добу, показуючи завжди двадцять чотири години — й не більше. Старенькі ходики — з полущеним циферблатом, із бляшаними стрілками, з ланцюжком, на якому висів залізний молоточок, а то ще й гайка, — ці ходики були наділені вищим розумом, їм було приступне значне, таємне, чого ти ніяк не міг осягнути. А може, час посувається тому, що існує оцей годинник? І що залізний молоточок, прилаштований замість гирі, тягне і тягне його вперед, як воли тягнуть воза? Адже коли зупиняються воли, то стає й віз. То чому б… І ти замислив собі зупинити ходики, щоб зупинити час. Щоправда, для цього слід було влучити слушну мить — щоб і погода стояла гарна, щоб у матері добрий настрій був, щоб і іншим людям велось незгірше. І, спостерігши, що мати саджає грядку на городі і всміхається, що тітка Ярина мастить хату, щаслива та лагідна, ти, нарешті, зважився. Відчуваючи в грудях дивну відвагу, став на ослін і затис у долоні залізний молоточок. Затис — і зледва потягнув донизу. Трибики в годиннику загули- затріщали напружено, хвилинна стрілка посунула- посунула вперед. Але ти не хотів підганяти час, ти хотів зупинити його невблаганну течію, а тому підніс догори. Ходики тихенько щось пробубоніли — і стихли. Ніщо не рухалось, не клацало в їхніх пласких грудях, і стрілки завмерли теж. Тоді, облизуючи пересохлі від хвилювання губи, ти зняв із ланцюжка залізний молоточок, обережно попустив ланцюжок, а сам зіскочив на долівку. Ходики незвично мовчали, і в хаті стояла мертва тиша. Отже, час таки зупинився. Ти навіть чув, як він стоїть на місці, не посувається — в твоїх вухах наче напнута струна дзвеніла, болісно відлунюючи в свідомості. Ти припав до вікна й переконався, що час і справді стоїть на місці, бо світило сонце, як і досі, поки ти не зупиняв час. І мати так само на городі саджала грядку. Подивився в друге вікно, що виходило на дорогу, — тітка Ярина мастить хату, як і мастила. Отже, все зупинилось, бо ти зупинив час. Відчув торжество, що тобі до снаги такий вчинок, почував у собі силу, здатну, здається, перевернути землю. Тримав у кулаці залізний молоточок, позирав на мовчазні ходики і вже думав про те, що можна було б не тільки спробувати зупинити час, а й повернути назад. Назад, у те минуле, за яким так побивається мати. Нічого, що в тому далекому минулому ще, здається, не було тебе, зате був батько, добре їм велось обом із матір’ю, бо інакше б вона не згадувала, не журилась. І ти вже став на ослін, щоб потягнути ланцюжок, аби стрілки почали крутитись назад (бо хіба можна якось інакше повернути час), та в цю мить зайшла мати і мовила здивовано: — А ти чого калічиш ходики? — Та вони… та я… Ось молоточок мало не відвалився, то лагоджу. — Ой, дивись, бо скрутиш їм шию, тоді начуватимешся. Почепив молоточок — і ходики знову пішли, і час знову рушив уперед. Ти гайнув у колгоспну контору, бухгалтер, як водиться, увімкнув “Рекорд”, потім глянув на свою цибулину — й ти зірвався з порога, покушпелив додому… Того разу так і не пощастило повернути час назад, у минуле. Проте вдалось зупинити, час навіть стояв якусь мить на місці — ти добре запам’ятав, як він завмер, непорушний, тільки в вухах болісно дзвенить напнута струна, дзвенить тонко, ось-ось увірветься. Після зими, після холодів білити хати — найрадісніше свято у селі. Вже й весна минула, вже й сонечко щиро сміється згори, зелені килими трави так само щиро та свіжо сміються на моріжках, у лузі, а хати ще й досі стоять так, як узимку, набурмосились у чорних загатах із бараболиння, кукурудзиння, соняшничиння, а то й соломи. Щоправда, не в кожного та загата ціленька та незачіпана простояла до тепла, бо чи зимою, чи вже напровесні хазяйка таки смикне якийсь крутень соломи або сухого барабо- линня на підпал у печі, — ось загати й схудли потроху, ось і схожі на діряві кожухи, що зносилися за зиму. А з весною, з теплом, люди обдирають загати, і тоді з-під них появляються облуплені, у підтьоках, стіни, що похмуро глипають на світ. І хіба жіночій душі не закортить причепурити хату, щоб вона була схожа на писанку, щоб схожа була на весняну годину, на молоду пору року, щоб теж усміхалась весело — і іншим хатам, і зазеленілим садкам, і подорожнім, що проходять повз вікна?! І тоді по всенькому селу починають мастити хати. Хто раніше здере загату й помастить стіни, а хто пізніше. Рідко знайдеться яка жінка, що не захоче або не зможе навести лад ізнадвору, — то чи недужа, чи ледащо на все село. І тоді її недоглянута хата коле всім очі, кожне думає: а чому ця господа обдертими стінами чорніє, по-вовчому блимає вікнами? А починають мастити хати перед Великоднем, неодмінно теплого дня, сонячного. Жінки не змовляються між собою, а дивись, повиходило багато, зашмаровують стіни жовтою глиною, де обвалилось, і ті жовті латки чудно темніють на білих сорочках, у яких простояли хати ще з минулого року. А потім жінки, підкасавшись та позапинавшись хустками так, що тільки очі видно, білять свої хати білою глиною, ледь-ледь підсиненою синькою. Правда, є такі господині, що багато додають синьки в глину, тоді стіни їхніх хат навіть голубіші, ніж небо. Проте більшість овечацьких жінок не люблять такої яскравої синяви на стінах, вона в них спокійна, легенька, не дратує погляд своєю густотою, а тільки милує, тільки радує. Другого дня — теж теплого, погідного — уже мастить чи не все село! Хати, побілені ще зучора, вже обсохли, й тепер вони чистенькі, мов лялечки, тепер вони погірдливо позирають на своїх непричепурених посестер, схожі на вродливих дівчат, що свідомі своєї краси, що й самі не натішаться нею… А вже назавтра майже всі хати в селі доглянуті, помазані та побілені, всі вродливі, усміхнені, вдоволені своєю красою, наче обернулись раптом хати на велику лебедину зграю, що сіла в селі поміж дерев, поміж садків, перепочине трохи — та й знову гайне в світи, зоставивши в людських душах жаль і смуток по своїй зниклій досконалості, довершеності, красі, чистоті! Лебедями білими пливуть хати — пливуть через твої спомини, через весни й осені, і ти й досі не перестаєш думати, що вони таки могли злетіти, могли! А ваша хата… у вишняку стояла, де кожна вишня — добре знана, мов рідна. За вишнями рядок осокорів, за осокорами садок: кілька яблунь старих, груші, теж немолоді, дебелі, а за ними по межі сливки, одна коло одної, аж на край города, і зрідка поміж них вишеньки. Свою хату не міг би ти уявити без подвір’я, що навесні заростає споришем; без осокорів та вишень, що завжди заглядають у вікна, дивляться, що ви там із матір’ю поробляєте, — і вам добре, що дерева не забувають про вас; не міг би ти уявити свою хату і без городу, гаптованого зеленню картоплі, буряків, гарбузів, соняшників, жита, конопель. Авжеж, конопель і жита, бо тоді, по війні, сіяло їх кожне, твоя мати сіяла теж. Куди б ти в селі не бігав, у які б далекі поля не заносили прудкі ноги чи, може, ходив до когось у гості, та завжди в твоїй пам’яті теплим і ласкавим образом світилась рідна хата, й, коли ти повертався до неї, — наче під надійне крило потрапляв, що захищало та оберігало. Знав у своїй хаті кожну шпариночку, закуток знав кожен. Вікна були очима, якими хата дивилась у світ, бачила світ і, мабуть, розуміла його. І на печі було малесеньке віконечко — навіть не віконечко, а просто круглий шматок зеленкуватого скла, вмазаний у стіну. Лежачи на печі, ти в цю чародійну шибочку бачив город і поле за городом. Восени мати заставляла шибочку соняшничинням чи кукурудзинням, то неодмінно відхиляв загату вбік, бо хіба ж, лягаючи спати чи проснувшись, ти міг не дивитись на город, у поле? Взимку хуга заліплювала шибочку снігом — ти виходив надвір і прочищав, а коли замуровувало її морозом, то довго дихав у неї, а то й лизав язиком, поки утворювалась маленька дучка, в яку було видно хоч трохи білого, заметеного снігом городу і смертельно блідих, нескінченних полів, що зливалися з низькими небесами. Чорний сволок перетинав стелю — важкий, дубовий. Посередині сволок був підпертий стовпом. І хоч як мати завжди старанно білила його, проте за стовп усі чи руками брались, чи притулялись спинами, а тому посвічував він вичовганою жовтизною граба. Неподалік од стовпа було вбито у сволок залізний гак, на якому — розказувала мати — висіла колиска, в якій вона гойдала тебе малого, виспівуючи “гойда-гойда-гойдаша”. А що хата була зовсім стара, а що сволок почорнів од часу, а що гак стримів надійно, то, звісно ж, на ньому було вигойдано не тільки тебе, а й матір, а й твою бабу, ще когось, про кого ти й не чув і не застав на цьому світі. Ти подовгу дивився на чорний сволок, на якому, здавалося, споконвіку тримається хата, і на залізний гак, на якому вигойдувалось не одне покоління, вигойдувався рід, — і він не розігнувся, не вла- мався, готовий, щоб до нього знову чіпляли колиску, знову гойдали її під нескінченне “гойда- гойда-гойдаша”. Та найшанованішою в хаті була, звичайно, піч. І не тому, що взимку ви спали на печі удвох із матір’ю і піч гріла вас до самого ранку навіть тоді, коли надворі тріщав, басовито сопів мороз. І не тому, що на печі лежала завжди якась сушня і добре було, сховавшись од негоди, знайти сушену грушку чи кружалок яблука з винним запахом — і тихенько, мов миша, перетирати зубами. І не тому, що на комині лежали пучечки різних корінців, трав та бур’янів, що тонко, дурманно пахли восени чи зимою, нагадуючи про літо, про сонячну повінь, буйнотрав’я лугів, щедрі обшири полів. А, мабуть, тому, що в печі горів огонь. І коли займався огонь, тоді, здається, все в хаті мінялось, і сама хата мінялась теж. Бо то спалахували начебто не просто язики полум’я, не просто їхнє світло падало на долівку, на стіни, на шибки, а то починала таємниче жити дивна душа цієї хати, що зазвичай мешкала в печі. Душа ясна й лагідна, тепла, що обігрівала спершу обсмалені челюсті печі, комин, припічок, а тоді вже й на лежанці ставало тепліше, а потім далі-далі, поки лагідністю тепла сповнювалась уся хата. І вона, хата, наче щомиті прислухалась, як у печі золотим сонцем живе і сяє її душа, вона радісно всміхалась, коли раптом яскравим сонцем іскор бурхало з печі, заливаючи стіни гарячою повінню світла… Коли в печі горів огонь, жила й металась полум’яна душа, тоді хата ставала якоюсь тривожною, збудженою, і не тільки такою, а ще й святковою, урочистою. Вогонь у хаті твого дитинства, вогонь у твоєму серці, в споминах, де й досі зостався полумінкий жар, не погас, і ти завжди можеш роздмухати його і, стежачи, як поймається то срібним, то золотистим, грітись і грітись коло нього. Одного дня мати змастила піч, стелю, стіни, а вже увечері змастила долівку, наказавши тобі сидіти на тапчані і, сохрани Господи, не ступити босою ногою на свіжозмащене, бо не буде ж вона за тобою латки латати. Ти стежив, як вона мастить долівку, посуваючись до порога, і вже скоро стала на поріг, а потім і в сіни ступила. Долівка вогко темніла, пахла глиною і кізяками, бо ж глину було замішано на кінських кізяках, які ти ще кілька днів тому назбирав на сільській дорозі… Згодом розвела мати в печі вогонь — щоб ішов теплий дух на хату, щоб хутчіше сохла, а заодно й вечерю готувала. Та ти вже не дочекався вечері, заснув і більше не прокинувся, хоч мати й термосила за плече. І чомусь цілу ніч снилась тобі голуба небесна баня, геть зовсім без верха, і та баня зводилась над твоєю головою, та ще солодко пахло чебрецем, так пахло, що хотілося співати з радості, з невимовної втіхи… А другого дня, коли розбирав загату, в голові твоїй береглось оте враження від нічного сну… Розібрав загату, підмів побіля призьби, й тут уже мати взялась до мастіння знадвору, бо, звісно, не стоятиме господа нечупарою, коли вже інші доглянуті, побілені, усміхаються. І прийшла помагати Василинка — свою щітку принесла, хусткою пов’язалась по-жіночому, низеньким дзьобиком, аж чудно було дивитись на неї. — А ти, Васько, — сказала їй мати, — достеменно молодиця. — Молодиця, а чого ж, — згодилась Василинка. — Чи ти часом не збираєшся заміж? — пожартувала мати. Василинка, лукаво зламавши брівку над синім оком, відказала: — А чом би й не піти? Нащо ото сидіти на шиї в матері? Але куди я годна, ніхто не бере. — Горенько ж ти моє! — тільки й мовила мати. — Так, — поважно провадила Василинка. — Тепер стільки дівок сидить без пари! Моя мати завжди каже, що я свого судженого ніколи не дочекаюсь, бо неслухняна, бо вітрогонка, а чоловіки люблять покірних. — І ти ото про таке думаєш? — не переставала дивуватись мати. — Всі думають, — спокійно заперечила Василинка, — то як же мені не думати? Мати каже, що ліпше наперед думати, бо потім буде пізно. Ти слухав їхню балачку — і слова не міг докинути, бо вуста позмерзались. І соромно було, і чудно, бо не віри лось, що Василинка здатна говорити так. Ти відвертався, вдавав, що не слухаєш, а їхня розмова сама лізла у вуха і пекла — в серце пекла, у голову. — Мене вдома як учать? — вела далі Василинка. 1 — Не чекати, поки вареник сам скочить до рота, а дістати рукою і їсти. А ще учать, що під лежачий камінь вода не тече. О, теперішні дівки метиковані! Одному усміхаються, другому підморгують, а про третього думають, о! — Так тобі ще ж рано думати навіть про першого! — А хто його знає, — відказала Василинка. І зустрілася з твоїм настороженим поглядом. Очі її на мить завмерли: наче сині волошки, що досі розгойдувались на вітрі, раптом угамувались, бо вітер ущух. Очі її світили тихою, задумливою синявою, і тобі здавалось, що ось-ось їхні плеса поймуться тривогою, збентеженням. Проте ні, Василинка відвернулась, і її щітка знову почала літати по стіні, залишаючи вузенькі сліди. Ти пішов до криниці, приніс відро води, підлив до розколоченої глини, побовтав дрючком. Було кривдно. Так, наче обманули. Тільки в чому? Стіни швидко висихали і, чисті та свіжі, ніби випромінювали ласку. Василинчині руки не стомлювались, були такі самі вправні, як і материні. — А в хаті я що чую? — знову сказала Василинка. — Що дармую, що ходжу до школи, а інші діти вже до колгоспу ходять. Я б теж подалась, та тільки таких іще не беруть, беруть старших. Ото таке в мене: і до колгоспу рано, й заміж рано. То треба рости. — Василинко, ти як стара, — зітхнула мати. — Якби ж то стара! Не стара, ні, бо мати ще доглядає мене. А нащо їй, скажіть, отаке ярмо на шию? Білили хату, по-весняному пригрівало сонце, півні перегукувались по всьому селу. А тебе поймали то смуток, то радість — напливали хвилями, беручи в полон чутливу душу. І чого б то мінявся настрій, коли довкола все було щасливе, погідне, яскраве? Нарешті стіни побілено, підведено призьбу, синьої фарби покладено на віконні рами — хата помолоділа, повеселішала, чисті вікна поглядали глибоко, бездонно, наче замість скла було встановлено дзвінкі шматочки неба, у яких навіть виднілись пір’їсті хмарки. Хата наче наново на світ народилась. — Спасибі, Василинко, — мовила мати. — Гарна з тебе помічниця. І коли дівчина, помивши з корита заляпані глиною ноги та руки, освіживши обличчя, відвела долонею з чола пасемко волосся, що вибилося з-під хустки, тебе щось пронизало, й серце твоє забилось швидко-швидко. Що тебе вразило? Отой змах руки, як вона прибирала пасемко, відкриваючи ясне своє чоло? А чи здалось на мить, що волошкові очі її спалахнули чистою, росяною красою, яку ти не міг ні збагнути, ні втямити? Василинка пішла, а ти ще довго був не годен зрозуміти: чому вела таку балачку з матір’ю? Навіщо говорила про сільських дівчат, які правдами- неправдами хочуть вийти заміж? Хіба ж вона така сама, як інші? Й перед твоїми очима постало, як мастить хату, як просяна щітка в її тонких руках плаває по стіні — наче літає в небі голубине крило, що загубило свого голуба, — й відлягло на душі, й полегшало, бо ти вже бачив саму Василинку, схожу на пшеничний колосок. Підійшов до ворітцят, подивився на їхню хату, і тебе манило на їхнє подвір’я — ось іди, йди, не стій на місці, знову побачиш Василинку! Щось штовхало, вабило, а ти не міг зрушити. Бо по що навідаєшся? По жар не підете, свій не вичах у печі. Хіба що тітка Ярина не матиме чим розпалити, то пришле Василинку до вас? Проте Василинка не показувалась на своєму дворі, не йшла до вас по жар. Та й чого їй було йти, коли ось із їхнього комина закурівся димок, заструмував у вечірнє небо. Й ти заворожено стежив за тим синім павуттям диму, й студено було, наче з холодної води виліз. Василинко, й навіщо ти вела такі чудні балачки з матір’ю? Того ж таки вечора зайшов до вашої хати Павло Гречаний. Ще й на порозі його не було, а ви з матір ’ ю вже здогадались, що то за тінь майнула під вікнами. Бо здоровий чоловік як іде на двох ногах? Гуп-гуп, гуп-гуп… У Гречаного не те, в нього так: гуп… гуп… гуп… — Заходьте, Павле Трохимовичу, заходьте, — співучим голосом сказала мати, що з повагою ставилась до дядька. — Давненько ви в нас не були. Дядькове віспувате обличчя в сутінках напіво- світленої хати справді-таки схоже на соняшник, із якого метушливі горобці поспивали насіння і полетіли. Та, мабуть, не всі полетіли, ото ще два ворушаться під кущуватими бровами. Дядькові губи червоно блищать, наче молодесеньким змащені медком, і солодко всміхаються. Постояв у порозі, а потім гуп… гуп… гуп… до тебе прямісінько, дістав із кишені згорточок рудого паперу, й запахло цукерками м’ятними. Павло Гречаний висипав тобі на долоню, ти поклав одну до рота — й заплющився від утіхи. Мати фартухом витерла на ослоні — сідайте, мовляв, Павле Трохимовичу, і дядько слухняно, ніби тільки й чекав на те запрошення, гуп… гуп… гуп… і вже на ослоні сів, і вже кисет дістав, тільки не з кишені, а десь із-за пазухи, і скоро тютюновий димок засотався по хаті, не перебиваючи, однак, запаху м’ятних цукерок. Дядько якийсь час мовчав, глибоко затягуючись, а коли випускав із рота дим, тоді обличчя тонуло в сивій пелені, за якою зникали віспинки. Гречаний — не тільки найкращий, а чи й не єдиний швець на все Овечаче. А тому, подивившись, у які шкарбани взута мати, сказав перегодя: — Занесли б коли-небудь свою взувачку, підбив би підметочки й латочку поставив би отам, на передку, бо вже зносилися. Це ж, либонь, і малий ваш бігає в них, то горять, як од вогню. — Горять, — сказала мати. — Зимою ходив, а тепер повесніло, то босий бігає. І я вже скоро зніму, бо земля тепла, гріх озутому ходити. — Піде хлопець у школу, тоді не настарчите. — Восени піде, хай учиться, не росте бур’яном… Без нього бур’яну вродило… — Мати з жалем оглянула чоботи. Справді, треба полагодити, хіба вона сама не бачить. Та тільки де дістати шкіри на підметки? Де постаратись грошей? І змовчала. Павло Гречаний покашляв глухувато й сказав: — Та я б вам теє… Своє підбив би, приносьте… Гріх не помогти. — Хіба всім поможете? — сказала мати. — Всім не поможете. Ген скільки тих людей у селі, що на дурничку кинулися б. А я не хочу замарно. — Та не замарно… Я з вашим Данилом колись у колгоспі на конях робив… Нас із Данилом і до батальйону одного взяли… То чого ж замарно?.. А я швець, у мене обрізків усяких назбиралось, хіба пошкодую для вас?.. От ішли ви позавчора коло моєї хати, а я коло криниці стояв… Подивився я на вас, і чогось так шкода стало. — Не шкодуйте мене, Павле Трохимовичу. Від жалощів легше не стане. — А може, й стане, ви не кажіть. Бо коли з людиною розділити горе, то їй уже не так тяжко… І не багато таких у селі, як ви ото зі своїм урвителем, — і дядько Гречаний ласкаво кивнув на тебе, наче й справді щось добре мовив. — Не багато. Бо в кожної вдови чи мати стара зосталась, чи батько, чи родичі якісь. А ви ж самісінькі — ні сестер, ні братів, ні діда, ні баби… Я вам скажу: не відмовляйтесь ні від чужої помочі, ні словом людським не погордуйте… Бо в житті — як на довгій ниві. — Ой, довга ж ця нива, стерниста, а що вже будяків! — Та й то правда. Хоч і довга, в бур’янах, та перейдемо її. Перейдемо, гей-гей, чи хто і спом’яне. А за що згадують? Лиш за добро содіяне, більше нема за віщо. Хто вбитий на фронті — не марно життя поклав, хоч уже й нема того життя. І хто не пошкодує шматка для ближнього… теж не забудеться, бо добро не забувається. Думаєте, не мізкую — що й до чого? Трудно тепер, авжеж. Та щастя від чого? Від кусня хліба з салом? І худоба сита буває, та чи то все? Щастя йде з душі, а душа потребує не ситості, а доброти. У кожного так, тільки не всі те ще тямлять. Колись утямлять, бо як же інакше, не можна інакше. Павло Гречаний сидів на ослоні, говорив, а мати, стоячи коло печі, слухала. І ти слухав, і тебе зворушували дядькові слова, здавалось, що ти й сам так досі думав, тільки не здогадувався про те. — От покалічило мене, втратив ногу. Позбувся, друга така сама не виросте. А як помислити… значить, так треба. Значить, мав я втратити ногу, щоб німця вигнати, бо інакше не вигнали б. А хтось мав головою накласти, а хтось мав без вісті пропасти. Інакше б не вистояли. Отож, не пропало чиєсь життя, не пропало. І дивився на матір і на тебе так, наче питав своїм виглядом: зрозуміли чи ні? Передихнув і почав розказувати про фронт, про тих, із ким випало воювати, — всі ці історії вже не раз були чувані в Овечачому, кожне їх знало, проте Павло Гречаний, розповідаючи, ніби заново переживав їх, переживав своє трудне минуле, а тому не можна було не слухати, так вражаюче звучали вони завжди. І ти слухав, не забуваючи перевертати язиком у роті м’ятну цукерку, і мати слухала, склавши руки на грудях та скорботно стуливши вуста… А потім уночі снилась тобі дядькова нога відірвана. Снилось поле у вирвах од снарядів та бомб, а на дні тих вирв чорніла вода погрозливо. Хащі будяків, поміж них де-не-де біліють ромашки, цвіте деревій, зеленіє подорожник над стежкою. І по цій стежці йде нога дядькова, й гупає достеменно так, як ото дядько пройшов ізвечора під вікнами вашої хати: гуп… гуп… гуп… І тобі стало страшно уві сні, бо ти знав, що нога йде шукати дядька, хоче знайти його, та як ти їй скажеш, куди йти і де шукати, коли ж нога, а до ноги не обізвешся. А так хотілось обізватись до неї — і боявся, вуста не розмикались. Ішла нога в кирзовому чоботі, над чоботом стримів шматок зеленого галіфе, тебе тягнуло зазирнути в розтруб того галіфе — і ти не зважувався, бо здавалось, наче побачиш там саму смерть. І раптом пропала нога, наче й не було, тільки зосталось пустельне забудячене поле, через яке соталась-в’юнилась непевна стежечка. Зникло оте зловісне гупання, тиша запала безмежна, якась аж наче мертва. Отак ти й проснувся тоді з відчуттям безмежної мертвої тиші, вона ще довго дзвеніла у вухах, і не могло її порушити навіть рівномірне цокання ходиків на стіні — міряли час із неживою, залізною незворушністю. Мати завжди зводилась удосвіта і, перше ніж іти в ланку, брала заступа і гайда хутенько на город. Поки сонечко підіб’ється, поки бригадир загадає поспішати в ланку, бо робота в полі теж не бариться, поки у печі вмліє куліш, то вона якусь латку городу й скопає. А то, бувало, попід межею не тільки копає, а й одразу картоплю садить, бо де того вільного часу набере, не позичить. Мати в ланку подалась разом із іншими молодицями та бабами, а тоді вже ти, прочумавшись, виходиш на город. Трава по межі зеленіє довгими пасмами-кущами, і кропива повибивалась, і лопушки понаставляли нашорошені вуха, і хрін проткнув із землі ніжні-преніжні поскручувані листочки. Білястий серпанок над городами, півні кричать, наче солдати роблять перекличку, і птаство багатоголосе щебече. Вже листячко кволе на вишнях та сливах світиться, а з-поміж нього круглі пуп’янки, ось-ось розів’ються, зацвітуть. Копаєш город, і гіркувато пахне земля. Дух її такий свіжий, паморочливий, духмяний, наче земля весною теж зацвітає, тільки зацвітає по-своєму, не так, як сади чи луги. Ти бач, ось листячко кульбаб- ки, а з його сердечка бульбашок на тонкому стебельці виріс. А скільки хрону! Надрубаєш згори, а він там, углибині, довжелезний, видно, це ж знову десь у літі почне рости поміж картоплі, не порятуєшся від нього. Й рубаєш хрін, мовби найзапеклі- шого ворога, а потім береш його білі, пошматовані кості, нюхаєш — і від гострого запаху набігає на очі гаряча сльоза. Не так і багато прокопав, а вже вивернув заступом і патронну гільзу, і гострокутний іржавий осколок. Односиш їх на межу, а тут цього залізяччя мати наклала чималу купку. Поміж залізяччя навіть монетку розгледів — видно, стародавня, бо ледь-ледь вгадується поїдений іржею профіль чиєїсь похмурої голови. Погнутий алюмінієвий казанок валяється, зубець од борони… То це тільки на вашому городі його стільки — і давнього, й недавнього. А скільки по інших городах, по всенькому селу, по чужих селах? А якби те залізяччя зібрати докупи? І ти, стоячи на межі, уявляєш собі ту гору, яка могла б сягнути не тільки до неба, а й вище. Отак собі копаєш город, а стомишся, то з мурахами граєшся в бузині чи гайнеш на вулицю. Захлянеш — підкріпишся ячмінним кулешем, залишеним тобі матір’ю на цілий день. І почуваєшся трудівником, таким самим, як ті недужі баби, що позлазили з печей і теж порпаються по своїх городах — копають, сіють грядки, а хто вже вправніший (корівчиною впорав город або ж уночі, при місяці, скопав), то й картоплею встигли засадити. І цілий день солодко пахне тобі земля, й думки просякли землею та сонцем, і в почуттях твоїх теж — весняної чорної землі повно. … — Оце йду з родин та й думаю: а чи не завернути до вас? — каже тітка Ярина, зупиняючись за ворітьми. — Бо наче ж і сусіди, а за тією роботою нема коли здибатись і побалакати. То здрастуйте, чи що! — А здрастуй, здрастуй, Ярино, — відказує мати. — Про що ж будемо говорити? — Чи нема про що? Язики від балачки не заболять, а душа відпочине. Василинка тільки волошковими очима схожа на свою матір, більше нічим. У тітки Ярини обличчя біле та кругле, наче тісто, яке ось-ось посадять у піч. Вона дужа, проворна, сама всьому раду дає, може спиною хуру соломи перевернути, і овечацькі дядьки не те що побоюються Ярини, а ставляться, мов до рівної. — Була оце на родинах у своєї тітки, на радощах випила трохи. — У тітки? — щиро дивується мати. — Від кого ж у неї мале? Начебто самотиною живе, ніхто до неї в гості не навідувався. — І не питайте! — засміялась Ярина і якось так цікаво поглянула в твій бік: чи прислухаєшся до їхньої балачки. — Знайшлось, та й годі, тепер за батьком бігати не випадає. Може, він плотник, а може, й молотник, ніхто не знає. — В селі відразу довідаються, чиє воно, в селі не сховаєшся. Отак і скажуть: викапаний такий-то. — Або й так, — згодилась тітка Ярина, стенаючи дебелим плечем. — Та чи моя дівка росте не без батька? А ваш лобур? Що сироти, що безбатченки — така їхня доля тепер, а жінці без дитини не можна. Ген у землю не кинеш насіння, то й вона марно не гуляє, такий із неї бур’ян попре, що держись! — Отож-бо й воно, що бур’ян, — скрушно докинула мати. — Е-е, ні, серед людей — воно людське і є, не бур’ян. — Артільне, чи як виходить? Розтовкмач, бо ніяк не втямлю, темна. — Еге ж, темна, так і повірила! Людське, чуєте, бо не забуте, бо не покинуте, а з людьми! І ви про те знаєте, і воно знає, аякже. — І Василинка твоя людська, так чи ні? — І Василинка! — гостро відказала й аж наче хотіла ногою притупнути. І кивнула на тебе, що пильно прислухався до суперечки. — Й воно теж людське, не тільки ваше. — Може, твоя Василинка і людська, — тихо мовила мати, — а в мене ні. В мене мій та Данилів, накидатись ним не хочу. — Тю на вас! — несподівано засміялась розсип- частим сміхом тітка Ярина. — Ніхто й не забирає у вас, пізніше заберуть, і тоді ви вже добре побачите, чиє воно… Ваше, своє чи людське… Отоді згадаєте мої слова! — Згадаю, — невесело всміхнулась мати. — Може, й справді згадаю. Тітка Ярина рішуче зайшла на подвір’я, важко опустилась на призьбу та й одразу зсунулась на землю, бо тітка була широка, а призьба вузенька. — От що я вам скажу… Славна ви молодиця, ніхто вас лихом не спом’яне, а тільки добром. Але ж і про себе годилося б думати, от у клопотах весь час, як у ярмі, а що ті клопоти? Багато з них радості? — Клопоти — і є радість, іншої не знайдеш, бо нема. — От і є, — весело, задерикувато крутнула головою тітка Ярина. — Задурманиш памороки горілкою, от воно якось легше, не думається про горе. — Теж мені радощі… Не про мене, хай уже інші. — А чого закопувати себе живцем у могилу? Не стара, при силі, а тільки й знаєте, що ланку та свою хату! Самі собі зав’язали світу, ой, зав’язали! — Еге ж, сама, — гірко зітхнулось матері. — Дяка Господу, що хата є, що хлопця маю. — Дякуйте, дякуйте, так він і почує. Та на вас іще чоловіки задивляються! Тебе наче вогнем прошило: це ж які чоловіки задивляються на матір? При ній весь час, та не помічав. Мабуть, так заглядаються, що й не встережеш. Або ж тоді, коли ти зостаєшся вдома, а вона в ланку йде. І матір’ю тіпнуло, одмінилася з лиця, немов щось недобре було мовлено про неї. Очі її, повні вечірніх сутінків, і зовсім потьмяніли, поглибшали. — Чого ж це вони задивляються? — поспитала якимось винуватим голосом, і в тому голосі холодком забриніло. — Наче ж нічого поганого я не скоїла. — Поганого! — знову тітка Ярина засміялась розсипчастим сміхом, по-чоловічому грубуватим. — Хіба задивляються на ту, що коїть погане? Ой сусідко, ви не сімнадцятка, щоб не тямити. Все бачите, все тямите. Тобі цікаво було слухати, а водночас кортіло, щоб тітка Ярина вмовкла, не вела з матір’ю таких балачок. От від кого навчилась Василинка, от чиї перейняла слова! Йдіть собі, тітко Ярино, додому та лягайте спати, бо у вашій голові джмелі гудуть, а проспитесь, очуняєте, тоді й порозумнішаєте. Бо гріх таке говорити матері, вона не вашого поля ягода, вона свята жінка. Проте до тітки Ярини не доходили твої мовчазні благання, вона казала матері: — Життя мине — потім не знайдеш, мов копійку на дорозі. Й кому треба, що ви ото черничкою? Вам? Чи йому? — І на тебе тітка Ярина показала рукою так рвучко, наче кинула чимось. — Нікому. А здоров’я від переживань не ліпшає, тільки гіршає, самі знаєте. І спогади та пам’ять не замінять І живої людини. — Чого ти хочеш од мене, Ярино? — з мукою в голосі запитала мати. — Чи я щось хочу від вас? Маєте самі хотіти, — гостро відказала сусідка. — Могли б і прийняти когось у хату, щоб легше по хазяйству велось, щоб і до хлопця була увага. — Та на що я годна, та чи кому знадоблюсь? — мати безпорадно розвела руками, показуючи, яка вона затуркана, вироблена, змарніла, смутна. — Хто ж тоді й знадобиться, як не ви? Та вам и тільки причепуритись, та вам тільки бровою повести, моргнути, тільки б осміхнутись… Мати й справді враз осміхнулась — несподіваною усмішкою, болісною та печальною, що тебе в самісіньке серце кольнула. Та чом ви не замовкнете, тітко Ярино, чом не підете собі так, як прийшли! Навернули в свою віру Василинку, то ще хочете забити памороки матері? Треба дрючка тримати напохваті на отаких, як ви. Або ж пса завести, щоб і до воріт не підпускав. Ніхто не чув твоїх німих погроз… А мати мовила: — Куди вже мені. Й думати не можу про таке. — Це ж чому? — В тітки Ярини наче темна хмара найшла на обличчя. — Таж у мене є десь Данило, — мовила мати так переконливо, що тобі здалось, наче й справді батько неодмінно живий, що десь він є, бо хіба ж мати говорила б про те. І радісно тобі стало, і зітхнув ти широко, повними грудьми. — Де ж той Данило? — по мовчанні обізвалась тітка Ярина. — Чому в село не повертається? Інші поприходили, а його нема, як і не було. — Десь є, — повторила мати. — Не прийшло ж на нього ніяких казьонних бумаг, і вістки ніякі не доходили чорні… На Музичука написали, що вбитий, а він візьми й прийди. Бач, убиті повертаються, а мій живий, то чому ж не прийде. — Музичука ніхто не вбивав, писарі наплутали в штабі, та й годі. А вбиті з землі не зводяться, чи мені вам розказувати, га? — Данило живий, — видихнула мати. — Ніде не дінеться. — Й знову твоє серце забилось у грудях легко, по-весняному, хмільною пташиною. Бо мати, мабуть, і справді знала щось напевне про батька, раз так відповідала. — Десь він добивається додому, то чого це на мене заглядаються оті, що ви кажете? Хай на інших дивляться, молодших та кращих, а я вже почекаю свого, як же інакше можна… — Дивіться, — сказала тітка Ярина. І, трохи подумавши, наче виважуючи якийсь нав’язливий сумнів, повторила: — Дивіться, самі дбаєте за свою долю… То я вже піду. Рідко балакаємо, хоч і сусіди, а це побалакали. Не майте гніву на мене, коли не так щось. Думаєш порадити, помогти, а кому ті поради потрібні. Кожен живе своїм розумом, на чужий не зважає. — Та й до серця прислухаєшся. А воно тобі такого накаже, що ніякий розум не второпає. Якби ж то за розумом жилось, а не так, як хочеться! Йдіть уже, тітко Ярино, йдіть! Не повертайтеся сюди ні на вечорниці, ні на оденки, ні просто на посиденьки. Рідко заглядаєте, то й добре, бо якби щодня навідувались, то що б тоді мати казала вам? Хіба сліпі, що в неї душа болить, серце крається, ‘ що ви її по ранах ножем ріжете? Й ногою не ступайте на подвір’я, щоб не чути вас, не бачити. Сон чомусь довго не склеплював повік — чи не тому, що скибка смутного місяця лежала на верхній шибці вікна, мов на скатертині? Печаль його світло-жовта, воскова опромінила долівку, стіл залляла, а на столі голубою продовгастою калюжкою блищав ніж. Мати, мабуть, теж не спала, зітхаючи, переверталася з боку на бік. І те зітхання її важко падало в твою свідомість, боліло. Мамо, хотілося сказати, не журіться, якось воно буде, а буде добре, бо таки повернеться батько, раз ми обоє віримо. Скибка місяця зсунулась на край шибки, зникла, а по долівці все ще лежали блакитняві, холодні плями. Ти дивився на них, силкуючися збагнути щось у цьому житті, осягнути, і, мабуть, таки зрозумів би, коли б сон не зборов. І вже не бачив, як звелася зі своєї постелі мати, довго стояла над тобою, а потім губами торкнулась твого чола. Скільки було говорено-переговорено про ту теличку! Не про корову, ні, бо це ген як багато грошей треба настаратись, а саме про маленьку теличку, яка виросте в славну дійну корову, котра поїтиме молоком і тебе, і матір, а також вистачатиме й на ярмарок понести глечик сметани. Ще минулого літа, пригадується, мати принесла одне-двоє ряденець сіна, склала на горищі, нехай, мовляв, лежить, знадобиться. І пірию так само поклала, і якийсь мішок лепехи — усе їй думалось про молочницю, про годувальницю. Так та паша й пролежала на горищі всю зиму, то навесні вже, коли з паливом було сутужно, пирій спалила, а сінце й лепеха зостались про запас. Хлопці зганяли своїх корів на вигоні, неподалік вашої хати, а вже потім гнали череду на пасовисько. І хоч ти не міг поки що пригнати свого хвоста до череди, бо не було на обійсті, та все ж таки тієї весни виходив уранці на вигін, стояв поміж малих чередників, грався з ними, а коли хлопці займали худобу й гнали на пашу за став, то довго йшов у гурті. Увечері череда повертала в село, ти виходив до воріт і цікаво дивився, як мимо проходять червоні та рябі, чув, як од них пахне полем, волею, зеленими лугами, як тонко в повітрі прядеться дух солодкого молока, — й починав хвилюватись, і ставало чомусь кривдно й гірко. Раніше у вас була корова, та забрали німці. Ти ледь-ледь пам’ятав її — важку, тілисту, з великими закрученими рогами, — та добре вкарбувалось у пам’яті, як мати вдосвіта будить, підсовує до самих губів кухоль спіненого молока, ти п’єш, похлинаючись, і молоко цідиться в єство твоє цілющим струмком, ллється десь аж наче в душу. Коли ви вдвох із матір’ю зоставались у хаті й вона поралася з вечерею, то здебільшого не мовчала, а туркітливим півголосом гомоніла — чи то сама з собою, чи до тебе зверталась. І дуже часто в цій роздумливій материній мові йшлося про те, в кого яка корова й скільки дає молока. Зі здивуванням та тихою заздрістю говорила мати про корову, яку тримали Тизуні. їхня годувальниця і вдачі сумирної, і до паші неперебірлива, й за бугаєм вона вчасно пополює, і молоко дає таке густе, як сметана. А все тому, що стара Тизуниха знає, як підійти до будь-якої худобини, і недарма подейкують, що в їхньому роду, певно, була відьма. Ти згадував добру, зігнуту в попереку Тизуниху, яка ніколи не випускала тебе з хати, не тицьнувши в руку коли не яблуко, то бодай печену картоплину, і уявляв, як то добре має бути корові в такої господині, як має доїтись, яке то молоко. І ще ви тільки мріяли про свою теличку, а вже мати говорила, що всякі є люди, а в тих людей всякі очі — і добрі й лихі. Добрі ніякого добра не заподіють, але й порчі не нашлють, а от лихих треба остерігатись. Бо лихі наділені дивною силою відбирати в корови молоко або ж так наврочать, що корова і не погуляє до пуття, десять разів зриватиметься. Щоб не нашкодили очі лихі, треба обминати їх, а також знати замовляння проти вроків. І мати казала, що, мабуть, годилося б піти до старої Тизунихи та попросити, хай би навчила тих замовлянь, — от тільки чи захоче відкритись, чи не таїтиметься? І ти вірив у материні побоювання і вже так само турбувався про ту годувальницю, якої у вас іще не було і на яку навіть грошей не зібрали. Та й почали тієї весни зацвітати садки, по всьому селу садки! Як ти приглядався до вишень на подвір’ї, до їхніх тугеньких бубляшків, очікуючи, коли ж, нарешті, розкриляться їхні пелюстки. Здається, не мав проґавити, а коли (після теплого вечора з молочним туманцем, з дрібнесеньким, як мак, дощиком) проснувся вранці, вийшов надвір, то очам своїм не повірив. Бо світанок був тихий і сонячний, свіжий, наче росою вмився, а на вашому подвір’ї стояли начебто ті вишні, що і вчора, й начебто інші — в святковому біло-рожевому одязі з розквітлого вночі барвистого світла. Так, саме в одязі з барвистого світла, бо пелюстки були такі неправдоподібно ніжні та чисті. Обійшов довкола хати — стояла у вишневому вінку, який перед твоїми очима ставав усе пишніший, буйніший, бо квіт іще не весь розвинувся, він тільки розгортав пелюстки. Щиро, довірливо дивились, широко всміхались радісні очі цвіту, а деякі бруньки, ніжно рожевіючи, ось-ось мали розгорнутись, ось-ось мали засвітитись невинним сяйвом. І старенька груша на краю городу теж зацвіла. Кощаве, чорне гілля, ще зовсім безлисте, а дивись — разочки цвіту оживили її всю, надали легкості, і вже якась комашня лазить серед цвіту, тонесенько виграє, і вже бджоли турботливо гудуть, і в їхньому бринінні басовитому — голос весни, чується пісня її. Поникав по городу, за городом, прийшов до хати — і раптом здалося, що темно тут, мов у погребі! Чому темно, коли повно сонця? А тільки чомусь похмуро. Чи не тому, що немає тут розквітлих вишень, їхнього цвіту? І ти вже не міг усидіти в хаті, знову понесло тебе надвір, бо не вистачало товариства помолоділих од цвіту вишень, бо душа твоя дитяча прагнула того барвистого світла, яке вони випромінювали. Ти ходив по обійстю, ти усміхався сам собі, небесам блакитним усміхався, тим свіжим весняним пахощам, які дарували тобі розквітлі дерева, і почувався най- щасливішою істотою. І навіть співав — сам щось вигадував про сонце, про отих журавлів, які ранньої провесни прилітали на замерзлі болота коло лісу, про матір співав, що вона десь у ланці зараз, на буряках. І мав у грудях дивне відчуття польоту. Варто було, здається, розставити руки, пробігтись — і полетів би над весняним Овечачим, полетів би над садками, в чистому небі так, як летять журавлі. — Була в матері на короварні, — сказала Василинка. — Телятко одне здохло, то я плакала. Лежить у кутку, ноги відкинуло й не ворухнеться. — У Красулі чи Ластівки? — спитав ти, вмить переймаючись жалем. — У Ластівки. А вона, видно, теж розуміє, що її телятко здохло, бо чого б ото ревла? Реве й реве, аж страшно. Навіть сльози бігли з очей, я сама бачила. — Сльози? — не повірилось тобі. — Хіба худоба плаче? — Отакої! — здивувалась Василинка. — Наче ти ніколи не бачив! То ж її телятко здохло. Думаєш, Ластівка не любила його? А як собаці ногу колесом переїде, то хіба собака не плаче? Я сама бачила! І собаки, й худоба розуміють все, тільки мовчать, говорити не навчились. А може, й балакають якось там по-своєму, але ми не второпаємо. От би зрозуміти, правда? — Правда, — згодився ти. Давно вже тобі спадало на думку навчитись розуміти мову тварин, довідатись, про що балакають між собою. А що балакають — у цьому не сумнівався. І собаки, й худоба, і коні. Навіть кури перемовлялись. — І добре було б навчитися по-їхньому, — сказала Василинка. — Якби мені закортіло, то змогла б. Не віриш? — І подивилась так, наче хотіла, щоб ти їй вірив. — У мене є вміння до всього, то й коней навчилася б розуміти… — Розуміти не штука, — мовив ти, — Ген конюхів скільки… — І балакати по-їхньому навчилася б! — із запалом сказала Василинка. — От тільки хто мене пустить до коней? Треба до школи ходити. А нащо мені школа, коли однаково доведеться кинути? Мати й тепер ось посилає на короварню замість себе, не дочекається, коли зовсім виросту. Каже, що я її хліб їм, що вона за мною життя не бачить. То я сама вже не діждусь, коли виросту, щоб не їсти материного хліба, щоб самій заробляти. — Василинко… — мовив ти й затнувся. Подивилась на тебе очима великими, волошковими, і десь у їхньому сяйві наче біль ворушився — такими ледь-ледь помітними скалочками. Тобі хотілося сказати, що вона дуже гарна, що нехай би кинула свою матір, котра дорікає шматком хліба, та переходила жити у вашу хату — це ж таки близько перейти, через дорогу, — а ви вже не пошкодуєте для Василинки ні хліба, ні чогось іншого. У твоєї матері лежить у скрині старовинне намисто, мати не вбирає тих прикрас, то кому вони дістануться, як не Василинці. Ти давно вже уявляв їх на Василинці — от було б славно, бо ні в кого нема кращого намиста! Але всі ці слова застрягли в горлі, й ти лише видушив: — Давай до ставу підемо… там вишні порозцвітали. По межі ви подались у поле, що зеленіло озиминою, та й попрошкували сільською околицею. Цікаво було дивитися звідси на Овечаче — повите сивастим серпанком, у молодій зелені, в першому цвіту, що наче хвилями позастигав коло кожної хати, — село сміялось і раділо, мов жива істота. Сонце вже висіло над лісом, і благословенна тишарозіллялась довкола. — А до матері ходить якийсь дядько з Псярівки, — назвала Василинка сусіднє село, що лежало за лісом. І коли назвала, то ти відразу й поглянув на ліс, наче за стіною дерев міг побачити далеке село. — Чого він ходить? — якось само поспиталось, і ти допитливо зиркнув на Василинку. Тут, у зеленому полі, осяяна сонцем, була вона схожа на весняний цвіт, і губи її жевріли солодким огнем. — А я знаю? Ходить і ходить, мати пускає. А якби на мене — ніколи б його не пускала. Мати горілкою поїть його, а він п’є і мовчить. Сяде коло столу, наллє собі, перехилить, а потім закусує. — Чого ж він ходить? — поспитав ти вдруге, подивований тим чоловіком і його поведінкою. — Може, він вам город зорав? — Еге ж, псярівський тобі зоре, дочекаєшся! Мабуть, тому ходить, що мати поїть горілкою. А не поїла б, то він і не навідувався. А вчора, — засміялась Василинка, і на волошках її зайчики заіскрились, — прителіпався посеред білого дня, а матері ще вдома нема. Я й зачинила двері перед його носом. Він позаглядав у вікна та й поплентався, як побитий пес. І ви обоє засміялись. Тільки Василинка враз посмутніла: — От перепаде мені від матері, як довідається! — За що перепаде? — Бо не пустила… О, ти не знаєш моєї матері, вона буває така зла… Каже, що я світ їй зав’язала. Каже, якби не я, то вона б у селі не сиділа, а десь повіялася б, знайшла собі щастя. Як на мене, то хай віється, я й сама проживу. Школу кину, піду в колгосп. Хіба я не догляну тих самих корів, що в матері зараз? І нагодую, і видою. І коло телят умію ходити, бо хіба ж не помагаю матері? Василинка говорила без жалю, без гіркоти, а тобі краялося серце за неї. Ти порівнював свою матір із тіткою Яриною — і ніяк не міг утямити, чому тітка Ярина така недобра, має свою дочку мало не за чужу, хоче кинути її, в той час як твоя мати любить тебе, не шкодує нічого, думає лише про ланку та про те, щоб ніхто не скривдив тебе, щоб мав зодягнутись, поїсти. — Василинко, — нарешті зважився, — переходь жити до нас. — До вас? — Зупинилась, обдумуючи почуте, дивлячись насторожено. — А чого? — Ну, з нами житимеш. До моєї матері ніхто не ходить, вона нікого не приймає, а я для тебе нічого не пошкодую. — Тю на тебе, — сказала, оговтавшись, Василинка. — Де ж таке видано, щоб од своїх матерів тікати? Вона ж мені не чужа, а рідна. — Така рідна… гірша чужої. — Яка вже є, тільки рідна. Хай і посвариться, хай і поб’є, а тільки ж вона своя. Тобі важко було зрозуміти: щойно Василинка картала матір, яка хоче її кинути, а ось уже й захищає. І як тільки допомогти Василинці, щоб ніхто не кривдив, щоб і мати любила? Урвиська над ставом справді були у вишневому цвіту. Розквітлі дерева наче поприлітали сюди, попнулись по схилах серед бузини та повою, — скільки їх біліє, світиться! Вода в ставу голубіє небесною голубизною, а з берега в ній відбиваються вишні, наче то лебеді там позбирались. І раптом Василинка зірвалась з місця та й, розставивши руки, побігла. Постать її тоненька майнула ген-ген попереду, і волосся на голові, розвіваючись, сяяло, палахкотіло, мов розвихрений клубок живого проміння. І тоді ти кинувся навздогін, регочучи, і вишні, що росли на схилах, перепиняли шлях, та ти обминав їх, бо конче мусив наздогнати Василинку. І коли таки наздогнав, і коли схопив за руку, Василинка вже не сміялась, була чи то смутна, чи то стомлена, і ти, зніяковівши, відпустив її руку. Почувався так, наче завинив у чомусь перед нею, а в чому — хто відає? Сонце вже сіло, і вода в ставу поглибшала, бездонною стала. Такими ж бездонними видались тобі Василинчині очі — у тих волошках жила якась пильна думка, визрівала, і ти бачив, здавалось, як та думка виповнюється. Василинко, хотілося сказати тобі, Василинко!.. Це ім’я безмовно бриніло на твоїх губах, і хвиля ніжності сповивала всього. Василинко! Й це ім’я так само сповивало тебе ласкою, бо таке воно було славне — найкраще, найдорожче ім’я у всьому безмежному світі. Низько над водою летіли ластівки — і в їхньому польоті наче теж учувалося звучання цього імені. І чому так здавалось? Чудно та й годі! А вночі снилось, що літаєш над селом. Це вже був не перший сон, у якому ти літав, але в цьому все відбувалось правдоподібніше, ніж у попередніх. Ішли ви з Василинкою по кручі над ставом, як ото було вчора надвечір, і раптом Василинка побігла, зникла, ти кинувся шукати, розставив руки — і відчув, що відриваєшся од землі і летиш. Легко, вільно, бо весняне повітря само несе. Летиш так, як птахи, дивлячись униз і по боках, дивлячись ген-ген у поле. Тільки де Василинка, чому не видно? Внизу промайнув ставок, повний блакиті, в якій плавала срібна риба, — її дуже добре було видно з вишини. І ти уві сні подумав, що це ж птахи, які літають у небі, завжди бачать і найдрібнішого окунця у воді. Ось унизу майнула твоя хата, подвір’я тітки Ярини, потім криниця Павла Гречаного — і ти, нарешті, ще раз пересвідчився, що вона в дядька таки бездонна і, мабуть, найглибша на всеньке село. Де ж Василинка? Цвіли садки — вже і яблуні повкутувались у рожеві хмари, і все Овечаче було густо покрите яблуневими хмарами. Наблизились голуби й полетіли разом із тобою, далі звідкись узялася зозуля, теж полетіла, ти питав у неї: “Зозуле, зозуле, скільки мені років?” — і вона почала кувати тобі літа, кувала довго й сумно. І тільки ти знову подумав про Василинку, як зникли голуби, пропав голос зозулі, й тепер ти знову сам летів над Овечачим і не бачив уже садів, а самі тільки криниці. Скільки їх! — і в кожній холодно блищала вода, ледь-ледь здригаючись, плескаючись, а тому здавалось, наче то в криницях б’ються, ні на мить не стихаючи, веселі серця їхні. В криницях б’ються дивні серця, женуть свіжу воду, а тому-то вона ніколи й не застоюється. Де Василинка? Ти летів над селом, і груди сповнювались пусткою, бо ти ніде не бачив Василинки, і тобі хотілося плакати. І коли заплакав, то якось одразу опустився на землю, саме на своєму дворищі, і скільки не намагався знову злетіти, розставляючи руки, — не міг одірватись. А-а, та це ж треба йти до ставу й розганятися з кручі! Було важко ступити вперед, ти зробив неймовірне зусилля, таки ступив — і, проснувшись, звалився з тапчана на долівку. Вже розвиднялось. І ще якусь мить ти не міг повірити, що політ — лише сон, і все здавалося, що ось підеш зараз до ставу й таки злинеш із кручі, полетиш. Пригадай — добилась у село жінка, молдаванка, ходила по Овечачому, слідом за нею нюшкували дітлахи і все чомусь не могли повірити, що ця жінка в чорному одязі й справді молдаванка. Бо схожа була на молодицю з будь-якого сусіднього села, та й на овечацьких була схожа. І спершу ніхто не звернув уваги на неї — мало яких людей не пройде за день по їхній дорозі! — та хтось пустив чутку, що вона молдаванка, й одразу слідом за гостею ув’язався дитячий хвіст, і вже гостя перестала бути схожа на овечацьких, вона була молдаванка! Смагла шкіра на обличчі і якісь дуже печальні очі, котрі вмістили весь смуток і тепер вихлюпували той смуток на світ. Жінка раз обернулась на ваш дитячий гурт, удруге, а потім спинилася. Спинились і ви. Жінка стомлено подалась до вас і ступала так важко, наче кожного разу доводилось одри- вати ноги від землі. Ви насторожено дивились, як наближається, як під торочками її темної рясної хустки піднімаються й опадають груди. На диво, жінка спитала, де живе Тизунь Максим, чи знаємо такого в Овечачому. И запитала не по-молдавськи, а по-українськи, достеменно так, як ви самі говорите. Хіба що дивилась при тому хворобливо пильно, ніби аж пропікаючи до живого своїми чорними — галчиного крила — очима. Почувши про Тизуня, ви всі відразу зраділи, стали показувати, що живе Тизунь отам, недалечко. І після того запитання літня молдаванка не здавалась такою загадковою, поближчала, поріднішала. І повели її до Тизунів, ніхто не відстав — цікаві були знати, чому ж добилася в Овечаче. Несла в руці плетений лозовий кошик, загорнутий білою пілочкою зверху, і той кошик теж не давав спокою вашій уяві. Зайшла до Тизунів на подвір’я, а ви, звісно, зосталися за ворітьми, поглядаючи на вікна, за якими зараз відбувалася зустріч, свідками котрої ви так і не стали. Невдовзі сінешній поріг переступила стара Тизуниха (закуталась у крамну жалобну хустину, в якій бачили бабу лише на похоронах), а за нею і молдаванка вийшла, вже без кошика, тільки ж заплакана чомусь. І раз провела чорною рукою по обличчю, вдруге, наче невидиму гіркоту стирала. Росла над самою вуличкою в Тизунів стара груша. Восени, бувало, як зародить рясно, то земля дичками встелеться густо, мов килимом. Ніхто не полінується зігнутись та підняти щокасту жовту гниличку — соковиту, запашну. А зараз груша була облита цвітом, як водоспадом молока, і Тизуниха з молдаванкою подались до цієї груші, ви теж підійшли мовчки. Під грушею, заросла барвінком, усипана білим цвітом, горбилась могилка. Таких могилок ви знали кілька в селі, а також одну в полі, під лісом. У них лежали червоноармійці, вбиті тоді, коли з Ове- чачого виганяли німців. Молдаванка, заломивши руки, якусь мить стояла над могилою, а потім опустилась на коліна. І ваш дитячий гурт примовк, і ви вже почали здогадуватись, що це за жінка і чого добилась у Овечаче. Підійшла одна молодиця, друга, поспинялись — цікавість на їхніх обличчях змішалася зі співчуттям та смутком. Надійшов і дядько Градобик, сільський коваль, він саме повертався з обіду в кузню. Голова в дядька велика й руда, наче добре випалений на вогні горщик, і руки широкі, весласті. — Як оце ниньки бачу, — обізвалася стара Тизуниха, — заходить він у хату і просить молока. Молока не було, хай простить мені покійник, то я йому узвару в кухоль налила. Випив і ще просить, то я йому з горщиком. Узяв горщика обома руками, перехилив і так п’є, мов у жнива, а я ж собі думаю: Господи святий та кріпкий, це ж треба на тій війні так захлянути! Жінка в чорному вже звелася з колін і, звісивши низько голову, слухала. Над плечима її літало дві бджоли — золотисті, клопітливі. Наче теж хотіли розрадити. — Віддав мені горщика з недопитим узваром, — розповідала Тизуниха, — і до дверей. Та стривай, кажу, чого ти так поспішаєш на ту кляту війну, чи вона тебе не почекає? А орудія, чую, б’ють, аж стеля мало не впаде. Стривай, кажу йому, насиплю борщику, поїси. А як досі оце бачу його — молоденький такий, засміявся й одказує. І що, ви думаєте, одказує? Розігрійте свій борщ, каже, бо холодний, а я потім забіжу і поїм… Та й шасть за поріг. Всі ви мов закам’яніли, слухаючи розповідь, хоч, може декому вже доводилось чути. Цвіла груша, бджоли гули над мовчазною молдаванкою і старою Тизунихою. — Дивлюсь у вікно, куди ж він побіжить. У вулицю, чи як. У вулицю не подався, а городом, городом, а потім, бачу, до груші, а тут земля під грушею полетіла догори, як вода, і він упав. Упав і не зводиться, отут-о… І Тизуниха показала, де впав, — там уже з землі протикалось пагіння ранньої картоплі. Жінка в чорному мовчки дивилась перед собою. — А я вийти з хати боюся, бо скрізь орудія б’ють. А далі думаю: вже стара, чого маю боятись? Однаково вмирати треба, своє віджила. То й пішла до нього, а він у крові лежить на снігу. Нагнулась — не дихає. Ото, думаю, напився узвару, а борщу не захотів. Якби поїв борщику, то такого не сталося б, а то сам побіг на свою смерть, вона якраз і чекала його під цією грушею. Але якби ж то знаття, де вона чекає… То я вам скажу, що й могилу не довелось копати в мерзлій землі, бо поховали в отій ямі, що орудіє вибило. І на цвинтар не понесли, хай, думаю, тут і лежить, де головою наклав. Я цю могилку доглядаю, наче хто рідний лежить у ній. А чого ж, рідний. І все мені муляє… Дурна, думаю, стара шерепо, не могла попросити ладком, щоб поїв борщику, відпустила з хати на вірну смерть. І так виходить, наче я винувата, гріх узяла на душу. — Та який ви там гріх узяли, — обізвався дядько Градобик. — Хіба солдат знає, де кулю стріне? Значить, було йому так на роду написано. — Так, написано, — згодилась Тизуниха. — Написано, щоб до мене зайшов узвару випити, щоб під грушею поховали його. А тільки ж якби послухався, якби я ладком та добрим словечком… Дядько Градобик ступив до жінки в чорному і сказав: — Коли ховали, то я дав домовину, була про запас у мене, лежала під соломою в хліві. Гарна домовина, дубова, якраз по ньому. — Дубовина славна, — сказала Тизуниха, — я б у такій лягла. То ви вже не подумайте, що пошкодували чогось. Жінка в чорному одязі тільки схлипнула і закусила нижню губу, що затремтіла-затремтіла. Очі її набрякли сльозами… — Я й барвінок посадила, — мовила Тизуниха, — доглядаю. І Максим доглядає мій. Усе збирається оградку поставити, бо як же без оградки… Скільки я за ним пережурилась! Яка там, думаю, мати у нього, чи жива? А ти ж, дочко, ось яка! Це ж він у тебе одинак чи ще є діти? — Одинак, — проказала, ковтаючи сльози, жінка в чорному. — Земля йому наша овечацька пухом, — поважно так обізвався дядько Градобик. — Йому тут лежиться добре, ви не сумнівайтесь. У нашому селі поховано й грузина одного, і росіяни є. Теж приїжджала молодичка одна з-під Курська, чоловік її колд лісу, у братській. А баба, — кивнув на Тизуниху, — поховала раніше, то й не втрапив до братської. Тут за ним догляд, ви не подумайте. Це ж, мабуть, і у ваших краях полягло немало, може, навіть і з нашого села. Жінку в чорному знову струсонули ридання, наче вона хотіла виплакати всі сльози — не тільки за рідного сина, а й за його побратимів, що полягли по неосяжних просторах… А перегодя стара Тизуниха сказала: — То ходімо до хати, посидимо, побалакаємо. Та, може, хтось із людей навинеться, то пом’янемо його, сердешного. І ви йдіть, — до дядька Градобика. — І ви, дітки, — до вас обернулась, — послухаємо гостю. — Робота в кузні, — мовив дядько Градобик. — Залізо й ковадло не ждуть. Ніхто з дітей не осмілився зайти до хати, зостались на вулиці, проводжаючи поглядами стару Ти- зуниху та жінку, що добилася з такого далекого краю, щоб навідати могилу свого сина. В зеленому барвінку, всипана зів’ялими пелюсточками цвіту, мирна, лагідна, ця могила була овечацькою, як і всі інші овечацькі могили, і раптом ви довідались про таємницю, серця ваші важче забились у грудях, і ви почулись дорослішими, досвідченішими. І не такою вже безтурботною здавалася бджолина музика. І не так медово пахло молоко білого цвіту, що водоспадом ллялося з вершка груші, по краплинці-пелюстинці стелилось додолу. Наступного дня в колгоспі дали коней та воза, вистеленого соломою, і сумну жінку в чорному повезли на вокзал у район. Вона поїхала не сама — кільком овечацьким жінкам украй закортіло податись теж у район: був саме ярмарковий день. Сиділа молдаванка в передку, коло їздового, а решта попримощувалася ззаду, хто звісивши, а хто підібгавши ноги. Старі Тизуні пройшли слідом за возом до колгоспної контори, а потім зупинились і стояли доти, поки підвода з розмаїтим жіночим квітником зникла вдалині. І не одному тобі здалося, що обличчя жінки в чорному одязі хоч і не розгодинилося, зате не було таке сумне, як учора. Може, тому, що побачила: і в Овечачому живуть люди, які зрозуміли й розділили її материнське горе, які дали останній притулок її єдиному сину. — Оце як хочте: приймайте чи не приймайте, а тільки я від вас уже не піду. Ви з матір’ю зачудовано дивитесь на Василинку, що стоїть у порозі. Василинка тримає в руках вузлик, який понаставляв гострі ріжки, наче хоче буцнутись. — Ти що, може, з хати пішла? — якось недовірливо запитує мати. — Пішла, — безтурботно відказує Василинка. — Спершу було жаль іти, бо все-таки рідна мати. Але коли я для неї чужа, коли мучиться зі мною, то чого завдаватиму клопоту? Пожитки взяла з собою, — гойднула рогатим вузликом, — а більше мені від матері нічого не треба. Ви не думайте, що я ваш хліб переїдатиму чи без роботи сидітиму. Кину школу й піду в ланку або до худоби. — Лишенько ти моє, — зітхнула мати. — Зламає тебе робота, не розігнешся. — А не зламає, бо до роботи я звикла, — весело заперечила Василинка. — Чого ж ти на матір свою розгнівалась? — Хіба не розгніваєшся, коли чужий чоловік їй дорожчий від рідної дитини? Як ходить, то хай собі ходить, але ж наговорив щось на мене, то мати й побила. А за що мене бити? За те, що я їй дочка? Ось ви ж не вдарите мене, бо я вам чужа, а вона побила. То не спроваджуйте за двері, бо до матері я більше однаково не піду, хай живе, як хоче. Посідали за вечерю, їли кисленьку юшку з квас- цем. Ти радів, що Василинка таки прийшла до вас, що разом житимете. Ні ти її не кривдитимеш, ні мати. А з Василинкою добре, вона — як сонечко, що ніколи не заходить за хмару. — Чи ви думаєте, мені не жалко свою матір? — говорила зовсім по-дорослому Василинка. — Жалко дуже. Перевелась, усе в роботі й роботі. Батька вбило, вона зі мною та зі мною. Хай уже пускає того приймака в хату. Хіба інші не повпускали? І вона хоче. Але ж чого сердиться, чого б’ється, наче я їй на заваді стою? То не хочу на заваді стояти, хай сама собі дає раду. — Старий у тебе розум, Василинко, — обізвалась мати, — Ще ж молодесенька, як весняна кропивка, а міркуєш мов життя прожила. — Міркувати не штука, — роздумливо сказала Василинка. — Зробити важче… Я б на того приймака не мала серця, якби ж то людина. Ніколи тверезий не приходить. І завжди в матері просить горілки. Вона вже й не чекає, щоб загадував, сама наперед готує. А він заллє сивухою баньки — й чекає, поки я спати ляжу. А я навмисне лягати не хочу, от мати й гарикає. Повечеряли, Василинка хутенько взяла посуд зі столу, заходилась мити. Далі витерла рушником, поставила на миснику. Взяла віник, хотіла підмести долівку, та в останню мить передумала: мовляв, проти ночі не слід мести в хаті, це негарна прикмета. Мати журливо позирала на Василинку, а потім візьми й скажи: — Ох і невісточка славна росте для когось — роботяща, хазяйновита. — Я до всього вдатна, — не соромлячись, одказа- ла Василинка. — В житті не пропаду. А мати, певно, знову подумала про те, що таки справді Василинка міркує розсудливо, хоч і молодесенька, як весняна кропивка. Ти натішитись не міг, що залишиться з вами, бачитимеш її і вдосвіта, і вдень — коли захочеш, і завжди слухатимеш її срібний голосок, у якому, здавалось, відлунює спів жайворонка, що розтанув у високості; і відчуватимеш на собі погляд її лагідних, м’яких волошок — відтоді, як ти уважніше приглянувся до Василинки, кращих квітів для тебе вже не було. Коли смеркло й мати поставила на припічок каганець-блимавку, до хати вступила тітка Ярина. Обличчя її, повне, біле, дихало гнівом. І вся вона, рішуча, зла, готова була кинутись на Василинку, вдарити, скрутити в баранячий ріг, скубти за волосся. Хто зна, може, так і вчинила б тітка Ярина, та мати твоя стала перед нею і навіть руки звела: не руш, мовляв. — Щастя твоє, що в чужій хаті, — мовила тітка Ярина. — Ану збирайся хутчій та додому гайда. Василинка від столу дивилась на неї чистим, докірливим поглядом. — А хіба ж ви не виганяли мене утришия? — поспитала. — Я всеньке село оббігала, у всіх перепитала, а до сусідів через дорогу зайти не здогадалась! Бач, уже прибилась, уже своя! Забула за материнську доброту, за мій догляд, уже ладна кинути матір. Ану збирайся! І тобі здалось, наче Василинка зраділа, що прийшли по неї, що додому женуть. І знову ти не міг зрозуміти її. Адже перейшла до вас назавжди, втекла від рідної матері, а варто було матері гримнути… Не йди, Василинко, хотілося сказати їй, бо навіть удома не буде так добре, як у вас. — Ти ж бач, — бубоніла тітка Ярина, — і вузлик зладнала, і лахміття поскладала своє. Та ні, ти не сирота при живій матері, не сирота. Василинка більше нічого не казала, проте здавалось тобі — приховує радість, що мати забирає додому. А може, граючись із тобою, тільки й чекала, коли, нарешті, прийдуть по неї? То навіщо ж брехала, що ніколи не вернеться додому? Пішли, а в вашій хаті ще довго стояла тиша. Мати думала про віщось, уникаючи дивитись у твій бік. Блимав на припічку каганець, і світло його було таке саме непевне, як і ваш настрій. У малиновому сяйві вечора, в рожевій куряві, що висіла над шляхом, розпливаючись по узбіччях, поверталася з поля череда. Хтось із пастухів їхав на коні, і на червоному кінському боці далеко виднілись босі ноги в закачаних штанях. Ти щойно виходив од Павла Гречаного — забирав материні чоботи, які вона все-таки віддала дядькові, щоб полагодив. — Тепер самі ходитимуть, — гомонів дядько, проводжаючи тебе до воріт. — Скороходи. І підківки набив — дзвоники! А латочки аж сміються! Після того, як побували в дядькових руках, чоботи й справді були як нові. Аж не вірилось, що мати в них вибродила по овечацькому болоту минулої і позаминулої осені, що й ти в них застрягав мало не по горло. — Чоботи, — говорив Павло Гречаний, — це здоров’я. Нема чобіт — пиши пропало. Думаєш, я хто? Я лікар, бо лікую чоботи, ха-ха-ха! Підлікував — і порядок! І враз дядько побачив, що по сільському шляху суне череда в рожевій куряві, що пастух їде на червоному коні. І вмовк, наче й про тебе забув, і про чоботи. Насупив брови, а в кожній віспинці на обличчі немов тінь загускла. — Гей, Іване! — закричав од своєї хати, що стояла трохи на горбу, а шлях пролягав нижче. — Гайда сюди, маю тобі сказати щось! Пастух спинився, наче роздумуючи — їхати чи ні. Та як не послухаєшся Павла Гречаного, єдиного шевця на все Овечаче, людину шановану й потрібну! І він звернув од череди вбік, риссю наблизився до дядькового подвір’я. Павло Гречаний провів долонею по кінській морді, по спині — милувався. — Дай проїхатися, — сказав. — Страх як хочу. — Та куди вам, — кивнув пастух на дядьків протез. — А ти не кивай! Колись не було такого коня, щоб я його не об’їздив. Тепер хіба коні? Нема таких, як раніше, ще не повиростали. — Гнідий із норовом, не втримаєтесь. — Не втримаюсь? Я? Ану злазь! — І рішуче потягнув пастуха за руку. І, коли той зіскочив на землю, дядько підвів коня до перелазу, став ногою на перелаз, а тоді вже — гнідому на спину. Вдоволений, сказав: — Та колись не було кращого від мене кіннотника на все Овечаче! Звісивши ногу й протез на один бік, дядько нокнув, і кінь зрушив. Проїхавши в кінець вулички, повернув назад. Милицю свою тримав у руці. — Хіба це кінь, — мовив, порівнявшись із вами. — Який там у нього норов! Нема ніякого норову! — Хай покаже свій норов, еге? — поспитав пастух. — А чого ж, хай, хай! — А не лаятиметесь? — Та ти думаєш, я його злякаюсь! Нема такої сили, яка б мене злякала. — Е-е, ні, не хочу підмовляти коня, бо вам однаково не втриматись. — А ось побачимо, — завзято сказав Павло Гречаний і вдарив милицею коня. Потім ще раз ударив, і кінь, спершу пустившись риссю, перейшов на галоп. І побіг не у вуличку, а по схилу горбка до шляху. І якось так сталось, що Павло Гречаний не втримався на коневі, умить звалився з гнідого разом із милицею, а кінь трохи відбіг і спинився. І поки ви підбігли, то дядько вже звівся і, спершись на милицю, стояв. — Хіба не з норовом, га? — наче аж виправдовувався пастух. — Казалося вам, дядьку, що дурний кінь, упадете, а ви… — Не бачив ти ще кінського норову, — винувато сказав Павло Гречаний. — А мені не одного довелось обламувати, об’їжджати. Не в коні діло… Ось… І він притупнув протезом — звук вийшов короткий і пустий. — Я йому брикнусь, я йому покажу, — і пастух замахнувся на гнідого. — Не треба, — сказав дядько. — Хіба кінь провинився? То я… Ех, видать, уже не їздити мені верхи! Від’їздилось… — Та ще поїдете, — заспокійливо мовив пастух. — Не на цьому, то на другому. — Е-е, ні, від’їздилось. А колись же не було такого коня, щоб я до нього підходу не знайшов. Тепер уже вам їздити, а не мені, хлопці. І вогко заблищали в дядька очі, і їхній несподіваний блиск шпигнув тебе гостро та болісно. А й справді, це вже він верхи не наїздиться, як колись. І згадався тобі сон, як серед будяків та бур’яну сама-самісінька йде відтята дядькова нога. Чого ж вона досі не прийшла в Овечаче, не здибала дядька? — Тепер, хлопці, вам їздити, а мені сидіти з молотком та швайкою, чоботи шити, латки ставити, каблуки підбивати. Еге ж? — Та ще поїздите, — винувато бубонів пастух, усі- даючись на коня. І раптом замахнувся на нього, вдарив п’ятами: — Ох ти, ірод, звір, потанцюєш у мене! І гнідий — у галоп, загримів копитами. — Славний коник, — гомонів Павло Гречаний, уникаючи дивитись на тебе, хоч, здається, очі вже перестали блищати сльозою. — Люблю таких… Ну, гайда, козаче, неси чоботи матері, щоб не ходила боса. Бач, як мені добре? Шию собі чоботи тільки на одну ногу, а другій завжди тепло. Дешево й сердито, правда? Жартував, проте ні сам не осміхався, ні ти. Шкода було дядька Гречаного, а чим зарадиш? Він примружився, ніби — заглядав кудись далеко-далеко, й сказав: — Може, хлопче, я востаннє оце й проїхався на коні, га? Може, ніколи більше й не доведеться. Бо здоров’я кепське, ніякі лікарі помогти не можуть. Та й пішов угору до своєї хати, припадаючи на протез. Похитувався, наче великий птах із покаліченим крилом, і голову звісив на груди. Материні пісні снуються і снуються в твоїй свідомості, і чомусь серед них не було веселих, а самі тільки тужливі. Наче з материного серця, з материних грудей вився нескінченний струмочок, що бринів смутком, і той струмок переливався у твою душу. Мелодія материної пісні тихенько сяяла у вечірній хаті, і вона завжди була третьою, бажаною істотою у вашому товаристві.
— У гаї сонце зацвіло! Отак і твоє сонце зацвіло колись, давно. Зацвіло у гаї людського життя, набиралося снаги, розуму, пізнавало широкий світ, правду і добро. Зацвіло у весняному гаї людського життя, і тільки в його захистку, в його теплі зуміло вистояти проти негод часу, проти хмар, які завжди минають. — У гаї сонце зацвіло! Цвіте сонце у гаї, ніколи не переставало і не перестане цвісти!
Последние комментарии
1 день 1 час назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад