Минуле, заховане в тумані [Остап Заболотний] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (50) »
Заболотний Остап
МИНУЛЕ, ЗАХОВАНЕ
В ТУМАНІ
Роман
Львів
2015
* * *
Молодий хлопець витирав білою шматкою кров з ножа і дивився на чорного ворона, який сидів за вікном, і своїм поглядом неначе випалював руки хлопця, що були по лікті в крові. Раптом ворон полетів в той момент, коли задзвенів дверний дзвінок. Хлопець кинув ножа в умивальник, помив руки і пішов до вхідних дверей. Глянувши у вічко, він нікого не побачив.
— Хто там? — запитав голосно хлопець, але у відповідь нічого не почув.
Приклавши вухо до дверей і послухавши тишину коридору, хлопець обережно відчинив їх і побачив на підлозі невеликий конверт. Глянувши, чи нікого не було в під’їзді, парубок підняв його і зачинив двері. Витягнув-ши з конверта білий аркуш, хлопець прочитав слова, вирізані з газет, і приклеєні на папір:
«Приходь сьогодні до військової частини в розвалену будівлю, на якій висітиме синє полотно. Тебе там очікуватиме сюрприз.
Туман Карпатського лісу»
* * *
ЧАСТИНА
П
ЕРША
Ніхто не відважний настільки,
щоб не злякатися несподіваного.
Гай Юлій Цезар
Р
ОЗДІЛ
1
Підземелля
За вікном було чути стукіт крапель дощу, а в просторій кімнаті лунала музика Баха, граціозність якої доповнював аромат свіжозвареної кави. На столі біля великого вікна стояв ноутбук, поряд — велика чашка кави, лежало декілька класичних книжок, вкритих вирізками з газет, збоку — кишенькова копія Нового Завіту і лупа. У правому кутку кімнати валялися пусті пляшки з-під пива. Зліва на мольберті майоріли, як червоний прапор над Берліном у 1945, маки. Підлога була вкрита газетами, на яких лежала різнокольорова дерев’яна палітра, пензлики, мастихіни, напівпорожні тюбики олійних фарб.
— Ти в що хату перетворив? — сказав кремезний брюнет середнього росту, одітий в темні джинси, коричневу шкіряну куртку, чорні туфлі, зайшовши у кімнату.
— Тернопільський рушник мені на шию! Найшовся вчитель… Роззуйся ліпше, а то мало того, так ще й за тобою прийдеться прибирати. Зачекай декілька хвилин, і все буде на місці. Ти ж мене знаєш, — сказав босий хлопець середнього росту в темних спортивних штанах, білій футболці і чомусь, що колись було сорочкою, а тепер нагадувало абстракцію, яку продають на аукціонах за мільйони. Увесь одяг, руки, лице і навіть пасмо світлого волосся хлопця були вимазаними фарбою.
— Ну тааа, декілька хвилин. Як завжди, дві години будеш збиратися. Ти на себе в дзеркало дивився? — запитав гість. — Що за терміновість? Чому ти мене кликав?
— Не бурчи. А що, вимазаний дуже? — з подивом запитав блондин і глянув у дзеркало. — Йооой, навіть ніс вимазав, — повитирав руки, виключив музику на ноутбуці і сів за фортепіано. — Послухай, я вчора склав.
Хлопець торкнувся клавіш старого фортепіано короткими пальцями і бархатні мінорні звуки почали наповнювати кімнату. Кожен дотик пальців до клавіш зафарбовував їх не витертою фарбою і вимальовував музику, написання якої могла спонукати лише якась трагедія. Сумна спокійна мелодія одночасно заставляла серце битися в такт повільного натискання на педаль і заставляла думати про суть людського життя. Закінчивши, хлопець зняв руки з клавіш і повернувся до гостя.
— Ну як тобі?
— Печально, — відповів гість.
— Це добре. Чого застиг? Допоможи мені це все прибрати, і ми йдемо.
— Куди? — здивовано запитав гість.
— Рома, ну я ж казав тобі, що сталося щось важливе.
— А що?
— Побачиш, — відповів блондин і почав прибирати кім-нату.
За пів години двоє хлопців вже обходили калюжі в дворах монотонних сірих високоповерхівок. Будинки за формою нагадували великі блоки, що складалися з мініатюрних сірникових коробок, які називалися квартирами.
— Куди йдемо? Що сталося? — запитав Роман і запропонував: — Давай сядемо на лавці. Може десь є суха.
— А ти як думаєш? — відповів блондин і широко засміявся. — Прямо, а дальше побачиш.
— Ну добре, — кинув Роман, а потім додав: — давай підемо в торговий центр. Там можна когось зустріти.
— Йдемо на воєнку. Я вже відсидів два дні в хаті і от-руївся фарбами, посидимо на вулиці.
— Може…
— На воєнку, — відрізав хлопець.
— Окей… Але нащо ти мене туди тягнеш? Остап?
— От прийдемо, і побачиш.
… Пройшовши декілька подвір’їв високоповерхівок і обійшовши багато ям, хлопці перескакували через болота на шляху до закинутої військової частини. Колишні гаражі, різні будівлі з блоків поступово валилися, були вкритими пророслими, і вже де-не-де вирослими кущами і деревами, як
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (50) »
Последние комментарии
1 час 17 минут назад
7 часов 23 минут назад
7 часов 34 минут назад
7 часов 36 минут назад
7 часов 43 минут назад
7 часов 43 минут назад