Смерть [Стівен Кінг] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

плече і побачив групу своїх помічників, що товпилися в дверях.

«Забирайтеся звідси,» промовив він.

«Отіс,» сказав Дейв, «що, як він нападе?»

«Я дам собі раду. Я вдячний вам за те, що виконали свій обов’язок, але зараз можете забиратися»

Коли всі пішли, Барклі сказав, «Зніми пальто і дай його мені»

Трасдейл тремтячи зняв своє пальто . Під низом у нього була лише нижня сорочка і вельветові штани, такі залояжені і поношені, що рубці вже майже витерлись, а одне з колін тирчало крізь велику діру. Шериф Барклі перевірив кишені пальта і знайшов щіпку тютюну загорнуту в сторінку з каталогу Годинникової Компанії Р. В. Сірса, старий лотерейний квиток з обіцяним виграшем в песо. А ще чорну скляну кульку.

«Це мій талісман,» сказав Трасдейл. «У мене він з дитинства»

«Покажи, що в тебе в кишенях штанів.»

Трасдейл вивернув кишені. Там було пенні, три нікеля1 і вирізка статті про золоту лихоманку в Невіді, яка була такою ж старою, як і лотерейний квиток.

«Знімай взуття»

Трасдейл підкорився. Барклі оглянув взуття. В одній з підошов була дірка за розміром в десятицентову монету.

«Тепер шкарпетки»

Барклі вивернув їх навиворіт і відкинув у бік.

«Знімай штани»

«Ні!»

«Я теж не горю бажанням бачити те, що в тебе під ними. Та менше з тим, знімай»

Траздейл зняв. Кальсон він не носив.

«Повернись і розсунь свої щічки»

Трасдейл обернувся взявся за свої сідниці і розсунув їх. Шериф Барклі скривився, зітхнув, і вставив свого пальця Трасдейлу в анус. Трасдейл застогнав. Барклі витягнув пальця, знову скривився, коли вийшли гази, тоді повтирав пальця в Трасдейлову сорочку.

«Де він, Джим?»

«Мій капелюх?»

«Ти думаєш я запхав пальця тобі в сраку у пошуках капелюха? Чи шукав його поміж попелу в твоїй пічці? Сильно розумний, чи що?»

Трасдейл одів штани і защіпнув їх. Стояв босий і тремтів від холоду. Годину тому він був в своєму домі, читав газету і збирався запалити в печі, з того часу пройшла, здавалось, вічність.

«Твій капелюх валяється в моєму офісі»

«То чому ти питав у мене про нього?»

«Хотів почути, що ти скажеш. Мені нема діла до нього. Насправді я хотів почути де ти дів срібний долар цієї дівчинки. Його не було ні у твоєму домі, ні у кишенях, а ні в попелі. Почувши за собою вину ти викинув його, чи як Джиме?»

«Я нічогісінько не знаю ні про ніякий срібний долар. Чи не могли б ви повернути мені, мій капелюх?»

«Ні. Це доказ. Джим Трасдейл тебе арештовано за вбивство Реббеки Кляйн. Маєш що сказати з цього приводу?»

«Так сер, Ніякої Реббеки Кляйн я й близько не знаю!»

Шериф вийшов з камери, закрив двері, зняв із стіни ключі і закрив їх. Замок скрипнув повертаючись. Як правело тут тримали п’яничок і рідко їх замикали. Барклі глянув на Трасдейла і мовив, «Мені жаль тебе Джим. В пеклі тяжко найти місце по гарячіше для людей що роблять таке!»

«Що таке?»

Шериф важкою ходою вийшов геть так нічого й не сказавши.

**********
Трасдейл залишався в камері, їв жрачку з «Матусиного Синочка», спав на койці, мочився і справляв потреби у відро, яке виносили раз на два дні. Його батько так і не з’явився, причиною того було те, що його батько у свої вісімдесят здурів остаточно, і зараз за ним доглядали двоє індіанок скво, одна племені Сіу, інша Шаєнн. Деколи вони стояли на порозі покинутої нічліжки і співали церковні гімни. Його брат добував срібло в Неваді.

Інколи на алеї позаду його камери приходили діти, вони викрикували, «Кате, кате, йди сюди». Деколи там з’являлись чоловіки з погрозами кастрації. Одного разу прийшла мати Реббеки Кляйн і сказала, що б повішала його власними руками, якби мала на це дозвіл. «Як ти міг вбити моє дитятко?» питалась вона крізь грати. «Їй було лише десять років, то був 'ї день народження»

«Мем,» сказав Трасдейл, він стояв на койці, так йому було видно її обличчя, що дивилось на нього знизу в верх. «Я не вбивав вашу дитину, і нікого іншого»

«Ти чортів брехун,» сказала вона і пішла геть.

На похорон дівчинки зійшлось майже усе місто. Навіть скво були. Були навіть ці дві шалави що часто терлись біля «Щасливчика Чака». Трасдейл чув спів, що долинав до його камери, робив він це присівши над відром в кутку.

Шериф Барклі написав телеграму в Порт П’єр і через тиждень чи близько того, прибув суддя на виїзд. Його нещодавно призначили на цю посаду і він був занадто молодий для неї, такий собі денді з білими патлами, як у Дикого Білла Хікока. Звали його Роджер Мізел. Носив він маленькі круглі окуляри, і не пропускав ні одної спідниці в «Щасливчика Чака» та «Матусиного Синочка», попри те, що мав обручку.

У місті не знайшлось адвокати для захисту Трасдейла, тому Мізел покликав для цього Джорджа Ендрюса, власника торгової компанії, хостела, та готелю. У Ендрюса за спиною було два роки вищої освіти в бізнес школі на Сході. Він сказав, що буде адвокатом Трасдейла лише у тому випадку, якщо Містер і Місіс Кляйн будуть згідні на це.

«Тоді піди спитай їх,» сказав Мізел. Він сидів розслабившись у кріслі