Вільному воля [Вячеслав Шугаєв] (fb2) читать постранично, страница - 2

піднесення; ясне легке серце сповнювала доброта.

Василь прихилився до бортового стовпа і геть розм’як від свіжо-ласкавої прохолоди, що з’явилася, здавалося, разом з тремтячими вогнями бакенів. Річковий трамвай причалив і відчалив, хлопнув на дебаркадер, можливо, останньою хвилею стомленого сміху, гомону, останнім відголоссям недільного дня. Василь теж трохи покрутився, взяв участь у цій святково-сумній штовханині і зі всіма буцімто попрощався в найкращих взаєминах.

2

Біля причальних розсувних поручнів залишилася жінка, яка, мабуть, не захотіла йти в натовпі. Вона сперлася на поручні, злегка перехилилася до води — чорне розпущене волосся ковзнуло з плеч, стекло вздовж щік. «Що вона там побачила? — здивувався Василь. — Стоїть і стоїть. Погано їй, чи що? А може, реве? Схоже. І плечі обхопила — в дрож кинуло від сліз».

— Гей! Громадянко! Може, тобі допомогти? Гей, дівчино? Може, провести куди треба?

З-під волосся визирнуло юне, кирпате, товстогубе обличчя, і дівчисько спокійно запитало:

— Довго думав?

— Що думав?!

— Як причепитися?

— Я думав, ревеш. Більше, їй-богу, нічого не думав.

— Я?! Реву? Ой, тримайте мене! — Дівчина засміялася — спалах білих зубів освітив її губасте, грубе обличчя якоюсь зворушливою, безпорадною простодушністю.

— А чому тоді стоїш? Нікуди подітися?

— Хочу й стою.

— Хочеш на танці? Або в парк ходімо, га? На каруселі-гойдалки?

— Ой, сміхота! В парк! У кімнату сміху, га?!

— Ні, без сміху. Серйозно запрошую!

— Лимонадом частуватимеш?

— Можна й міцнішим. Як захочеш.

— А далі що?

— Погуляємо. В кіно можна.

— В кіно не хочу. Всі фільми бачила.

— Отже, погуляємо, поговоримо.

— А потім?

— Ну, не знаю… — знітився Василь, але одразу знайшовся. — Додому проведу. Щоб хулігани не чіплялися.

— От і ти, дядечку, не чіпляйся. Досить. Вдосталь набалакалися. — Дівчисько знову перехилилось через поруччя.

— Я ж по-доброму. Тобі нудно, мені нудно…

— Досить! — закричала дівчина. — Рятуйте! — гучно і тривожно прокотився крик над водою.

— Ріжуть тебе, чи що? Грабують? Ну, привіт, бувай, тільки не горлань.

На пагорбі, під тополями на набережній, озирнувся; дівчисько ледь угадувалось під блідим колом причального ліхтаря.

«„Дядечко!“ Міцно приклала, міцно. У двадцять сім — дядечко, років у тридцять — татко, а під сорок дідом обізвуть. Так піде — швидко зістаріюсь. Скільки ж їй? Шістнадцять, сімнадцять? Дідько їх збагне!»

Василь раптом стомився, сонно обважнів — насилу ноги доволік до автобусної зупинки. Пересилюючи бажання негайно лягти на лавочці, він перечитав усі вивіски, що засвітилися довкола. Звичайно, з безцільною серйозністю перекрутив слова: «игинк», «кабат», «онив», — до цієї гри його заохотив Мишко, син, який вивчив літери у п'ять років і розпоряджався новими знаннями навпаки. Взагалі, зі словами Мишко поводився так само просто, як і з іншими іграшками: розбирав, розгвинчував, переінакшував і невдовзі зрозумів, що слова можна створювати. Якось у місті зупинився звіринець, і Мишко, досить неуважно подивившися приїжджих левів і слонів, прямо-таки прикипів до білячого будиночка. В ньому крутилася, сновигала, металася руда білка — мабуть, її стрімке життя і зачарувало Мишка. Він притягнув Василя за рукав і, здивовано посмикуючи чорними бровенятами, сказав:

— Дивись, зирок?

— Який зирок?

— Та он. Зирк, зирк. Навіть очі заболіли.

— Ти про білку, чи що?

— Ну, звичайно! Схожа на зирка?

— А який же зирок, покажи!

Мишко розсердився:

— Це я її так назвав! Як же я тобі ім’я покажу?

— Гаразд, зрозумів.

— Схоже?

— Схоже.

Удома, застережливо витріщившись на батька, Мишко заквапився:

— Мамо, зирок! Відгадай!

Ольга неголосно, жартома охнула і вхопилася за голову:

— Отже, мама тепер зирок? Що ж мені робити, куди бігти?

— Мамо, мамо, мамо! — Мишко розсміявся. — Відгадай, хто такий зирок?

— Звірятко?

— Так, це легко. А яке, яке?

Ольга примружилась, торкнулася пальцями до скроні, легенько наморщила чоло — усерйоз замислилась, зовсім не підлаштовуючись під Мишка.

— Або лисеня, або… — Ольга забарилась, щоки запашіли від азартного бажання відгадати. — Або білченя.

— Ура, молодець, правильно! — Мишко кинувся матері на шию.

Щоки її вмить ожили, потемнішали від рум’янцю, вона полегшено зітхнула.

Василь здивувався:

— А як ти до цього додумалась?

— Не знаю. — Вона розгублено усміхнулася. — Уявила собі й здогадалася.

Відтоді й почалося:

— Тату, відгадай, що таке «курум»?

— Відгадайте, відгадайте! Мамо, тату. Талаг?

Василь від ревнивого суперництва з Ольгою пробував угадувати, але як він казав, шарики не в той бік крутилися, — змучившись, тільки піт утирав. Ну як здогадаєшся, що «курум» означає гречана каша, а «талаг» — калюжа після дощу. Добре, що хоч подужав гру в перекручування, а то перед Мишком було б зовсім незручно.

Чекаючи на автобус,