Українська драматургія. Золота збiрка [Михайло Петрович Старицький] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Українська драматургія Золота збірка
Передмова Два століття української драми
Виникнення і становлення української класичної драматургії припадає на першу половину ХІХ ст., коли в передових українських колах почало розвиднюватись на розвиток рідної культури, зростання національної гідності, вивчення історії свого народу, його мови тощо. Тенденції такого поступу мали здебільшого фольклорний характер, дозволений імперським урядом для малоросійських аборигенів, хоча перші в Україні журнали на кшталт «Украинского вестника» і «Харьковского Демокрита» (почали видаватися 1816 р.), а також «Украинский журнал» (виходив від 1824 р.), крім історичних, географічних та етнографічних, містили також літературні матеріали. Так само в «Кратком очерке истории Харьковского университета» Дмитро Багалій, згадуючи науково-літературний рух в Харкові 1840-х рр., і вирізняючи з-поміж інших професорів Гулака-Артемовського, Метлинського, Срезневського, Квітку-Основ’яненка і Костомарова, а також видавців Н. Бецького та О. Корсуна, значить зокрема про останнього з них: «Корсун издал малорусский литературный сборник „Сніп“, в котором, между прочим, помещена трагедия Костомарова „Переяславська ніч“ и его же переводы из Байрона». Це було у Харкові 1841-го р. — від того часу темний період репресій та туподумства тривав аж до початку ХХ ст. майже сімдесят років. Що ж до питомо української драми, то, власне, як твір для театру, вона з’явилася фактично лише в 90-х рр. XIX ст., починаючи з п’єс тодішніх корифеїв — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), оскільки розмірене імперське життя цього періоду пред’явило свої вимоги і до таких суспільно значимих галузей мистецтва, як театр і драматургія. Тож у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах Російської імперії засновуються професійні театри, що, порівняно з існуючим до того часу вертепним театром та шкільною драмою, було рішучим кроком на шляху подальшого розвитку народного театру. Зрозуміло, що про національну українську виставу ще не йшлося, оскільки усе це було явищем загальноросійського сценічного мистецтва, в якому мішані російсько-українські та польсько-українські театральні трупи ставили переважно російські п’єси. Але важливо, що заснування таких театрів певною мірою сприяло створенню українського національного репертуару. Отже, не все так просто було з розвитком саме українського професійного театру, а не самодіяльної забави на поталу розвеселеній слобідській публіці. Звісно, постави п’єс різних напрямів і стилів вимагали також різної манери гри, натомість у тогочасному «українському» театрі переважало «водевільне» й «фарсове» виконання етнографічного репертуару. Втім, саме завдяки йому закладалися підвалини для українського національного театру, до того ж втілені у творчості таких виконавців, як Соленик, Дрейсіг, Зелінський, Угаров, Зубович. «Для розвою справжньої, високої драми потрібні дуже вигідні, сприятливі умови, — наголошував у 1913 р. Микола Вороний, — насамперед треба, щоб народ мав міцне політичне становище, високу своєрідну культуру, вільну національну освіту, яка б могла розвивати найрізноманітніші ознаки народного життя, і, нарешті, повну можливість черпати поетичний матеріал з усіх своїх національних і історичних скарбів. Коли сих умов не буде, то драматична творчість не вийде за межі п’єс етнографічного характеру…» Чи існували такі умови в українському суспільстві? І яким взагалі було «українство» за описуваних часів? Чи виховували це чуття у тодішніх «українських» шляхетних родинах? Як взагалі відбувалась не примусова, немов у майбутніх 1920-х, а природна «українізація» у малоросійських родинах імперії? «Смуток молодої душі — се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсності / до грудей не припне», — ці рядки О. Кобилянської, присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «внутрішнього» українства в душах принишклих малоросів. Отже, сприятливих умов на розвиток національної естетики тодішня українська драматургія не мала, тому початок її професійного існування був позначений етнографізмом. Воно й не дивно, адже за згадуваних часів у Російській імперії годі було мріяти про будь-яке оприлюднення літературного твору того чи іншого жанру українською мовою, адже така була «об’єктивна даність», накинута владою. Так, наприклад, Валуєвський циркуляр 1863-го р. разом із «таємним актом» 1876 р., якими, по суті, заборонялося «все українське», діяли аж до початку XX ст. Самий лише часопис «Киевская старина» (1882–1906), що від 1902 р. виходив під редакцією В. Науменка як «Україна», залишався єдиним національним друкованим виданням, яке вміщувало на своїх шпальтах твори українського письменства рідною мовою. Проте навіть з оприлюдненням «царських вольностей» становище української культури не поліпшилося, оскільки вже 24 листопада 1906 р. виходять «Тимчасові правила про друк», якими було приборкано стихійну хвилю діяльності українських видань. Тому не вільно забувати, що відносно ліберальне ставлення царського уряду на початку ХХ ст. до соціально-економічних зрушень в імперії не мало ніякого відношення до України. Хоча й почала існувати державна Дума, а цензуру було загалом скасовано — щодо суспільно-політичного життя в Україні можна сказати, що жорстоке приборкання «всього українського» під цю пору навіть посилилось. Навіть радикали не йшли у своїх вимогах далі заснування української преси та українізації шкіл. Також серед ширшого загалу російської інтелігенції в Україні набувала сили політика додатків до платні за «обрусіння краю». Але хіба лише в самій Україні бракувало «національної свідомості» у широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, що межував із шовінізмом, посполите людство Російської імперії 1900-х рр. перебувало у зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка і вульгарно-етнічного наповнення. «Девяностые годы слагаются в моем представлении из картин разорванных, но внутренне связанных тихим убожеством и болезненной, обреченной провинциальностью умирающей жизни», — журився Осип Мандельштам. Тому не дивно, що боротьба індивіда із самим собою на тлі загальноімперського «все благоденствує» і водночас внутрішньо-суспільних катаклізмів відбувалась саме в драматургії. «Нова драма, — значив Микола Вороний, — малює боротьбу індивідуума з самим собою; се драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма неспокою, вагання волі, ляку і жаху; се страшливий образ кривавого побоїща в душі людини». Втім, особливо «кривавими» ці душевні «побоїща» не були хоча б через брак національної свідомості в душах як авторів, так і виконавців тодішнього «українського» театру. Загалом його природі, естетиці, а також національним засадам рідко щастило на гідних інтерпретаторів в галузі відповідного репертуару. З часом малоросійські водевілі змінилися хіба що на історичні фарси й бурлескну інтерпретацію героїчної минувшини. При цьому будь-яка освічена людина в ХІХ ст. вважала за потрібне описати милі «етнографічному» серцю зойки наймитів на панщині, або співи приблудних кобзарів під парканом рідної садиби. Так уже повелося, що не самі лише дурні з поганими дорогами, по яких мчалася гоголівська птиця-трійка, звели до фольклорного блазнювання українську культуру. Горезвісне малоросійське дилетантство надійно всадовили її в міщанську кибитку Чичикова, пустивши світом з дурною славою жебрачки, оскільки українські етнографи-романтики не допускали у своїх ідеалістичних ілюзіях, щоби святий образ «кобзаря» здавався сліпим дідом у супроводі поводиря. І хапалися самостійно відроджувати фольклорну майстерність в одній окремо узятій утопічній Україні, чи пак Малоросії. Таким чином, лише чергові варяги у вигляді Ібсена, Метерлінка, Гауптмана, Стріндберга, Шоу, Чехова, які представляли нову європейську драму, вплинули на розвиток української драматургії вже за часів модерну, себто на межі ХІХ — ХХ ст., отримавши для себе додаткову модифікацію у вигляді творчості таких українських митців, як Леся Українка та В. Винниченко. З одного боку, вважається, що перші паростки нового українського театру нерозривно пов’язані ще з творчістю І. Котляревського, який визначив характерні шляхи розвитку вітчизняної драматургії, коли рівно через двісті років після першої української вистави в Кам’янці Струмиловій (дві інтермедії до драми Якуба Гаватовича), в 1819 р. на сцені Полтавського театру з’явилася його «Наталка Полтавка». З іншого боку, попри успішне варіювання сюжетів свого великого попередника, такі менш уславлені автори, як В. Гоголь, Я. Кухаренко і особливо Т. Шевченко й Г. Квітка-Основ’яненко, які відображали реальне життя, з часом сприяли розширенню ідейно-тематичного діапазону всієї української культури. Хоч як не дивно, але саме прагнення пов’язати твір із конкретними, баченими автором фактами, наповнити його елементами побутової сатири сприяло активному втручанню мистецтва в життя, витворивши аутентичний стиль «української драматургії». Ним виявилась звичайнісінька трагікомедія, себто мілка «національна» філософія на глибоких «малоросійських» місцях. Утім, навіть усупереч улюбленим традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все частіше виявляється прагнення до більш широкого, філософського застосування української літературної мови. Звісно, спочатку це була таки глибша філософія, зокрема в соціально-психологічній драмі «Украдене щастя» (1894), сюжет якої І. Франко побудував на живих джерелах народної творчості — численні пісні про жіночу долю, що їх автор називав «жіночими невольничими псалмами», лягли в основу сюжету. Але по тому будь-яку «філософію» заступила ідеологія тієї чи іншої верстви, до якої належав автор певного твору. Так, вважається, що нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина — найбільш численної тоді верстви трудящих. Мовляв, на сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. І жодної тобі філософії! Але, спитаймося, чи була в Україні власна філософія театру? І розгублено розведемо руками: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки цим основам узятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в європейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т. ін. У суті речі, основна методологія малоросійського філософування зокрема в театрі — це самопізнання і самоаналіз, ґрунтовані на матеріалі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Г. Шелінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнання світу. Відтак, обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Слідом за епохою класицизму з її звинуваченнями панам-глитаям, модерна українська драма часів символізму кінця ХІХ ст., як і будь-яка велика «гуманітарна» форма, втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаності психологічної сюжетної драми була модерністська вакханалія нових форм у театрі. У глядача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія «національного» театру, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. Натомість найпопулярнішим жанром, викликаним катастрофізмом мислення епохи модерну, стала трагікомедія, себто сміх крізь сльози — цей споконвічний прояв малоросійської вдачі й загалом культурної естетики, втілений, нарешті, у театрі. «Комедія ця дуже серйозна, — чи не даремно бідкався Карпенко-Карий щодо своєї п’єси „Хазяїн“, — і я боюся, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху». Мовляв, чи потрібна філософська трагедія свинопасам і гречкосіям, для яких жування і мовчанка за столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви? Таким чином, для класичної української драми важив виключно такий тип художнього мислення, як реалізм, що вирізняв людину насамперед як невід’ємного складника природного й соціального середовища, обмежуючи на різний штиб модерністські, чи пак «фрейдистські», підходи й засоби в зображенні її внутрішньо-психологічного світу. Мабуть, саме тому так довго й тавтологічно тривала драма української класичної драматургії.Ігор Бондар-Терещенко
Iван Котляревський Наталка Полтавка
Опера малороссийская в 2-х действиях
Действующие лица:
Возный Тетерваковский. Горпина Терпилиха — вдова старуха. Наталка — дочь ее. Петро — любовник Наталки. Микола — дальний родственник Терпилихи. Макогоненко — выборный села.Действие I
Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.Явление 1
Наталка (выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет).№ 1
Явление 2
Наталка и возный. Возный. Благоденственного i мирного пребиванiя! (В сторону.) Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi. Наталка (кланяясь). Здоровi були, добродiю, пане возний! Возный. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим iм’ярек. Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум. Возный. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай:№ 2
Явление 3
Наталка и возный. И после выборный, показавшись на сцену, поет.№ 4
№ 5
№ 6
№ 7
Возный и выборний.Явление 4
Терпилиха прядет, Наталка шьет. Терпилиха. Ти оп’ять чогось сумуєш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?… Наталка. Менi з думки не йде наше безталання. Терпилиха. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього. Наталка. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват. Терпилиха. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность. Наталка (оставляя работу). Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо! Терпилиха. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе — розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду? Наталка. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать — хорошi люди! Терпилиха. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко — чому не люди? Кого ж ти думаєш — може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею. Наталка. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться! Терпилиха. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя. Наталка. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться. Терпилиха. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде. Наталка (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).№ 8
№ 9
Явление 5
Наталка (одна). Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… (Приметя приближение к двери, садится за работу.)Явление 6
Наталка, Терпилиха и выборный. Выборный. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш? Наталка. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне. Терпилиха. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть. Выборный. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би. Терпилиха. Я сього тiлько i хочу, так що ж… Выборный. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?… Терпилиха. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!» Выборный. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав. Наталка. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда. Терпилиха. От так все вона — приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу. Выборный. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне. Наталка. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду? Выборный. Правда, замуж вийти — не дощову годину пересидiти; але менi здається, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi. Терпилиха. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити! Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: єсть i бiднiйшi од нас, а живуть же. Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх! Наталка. Хто живе чесно i годується трудами своїми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м’ягкой булки, неправдою нажитої. Терпилиха. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. (К выборному.) Хоть i не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж. Выборный. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити; всi матерi примiром ставлять її своїм дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати, трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти сiдою панною. Терпилиха. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалiй послi на себе, а не на другого кого. Наталка (вздыхает). Я i так терплю горе! Выборный. Та можна вашому горю i пособити; (лукаво) у мене єсть на примiтi чолов’яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав. Наталка (в сторону). От i бiда менi! Терпилиха. Жартуєте, пане виборний! Выборный. Без жартiв, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо. Наталка (с нетерпением). А хто такий той жених? Выборный. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте… Чим же не чоловiк? Наталка. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний! Терпилиха. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся i вiрити, щоб була сьому правда. Выборный. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько, як ви думаєте? Терпилиха. Я душею радатакому затевi. Выборный. А ти, Наталко? Наталка. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати, щоб такий пан — письменний, розумний i поважний — хотiв на менi женитись. Скажiте менi перше, для чого люди женяться? Выборный. Для чого? Для того… а ти буцiм не знаєш? Наталка. Менi здається, для того, щоб завести хазяйство i сiмейство; жити люб’язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде її вiрно любити? Чи буде їй щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все роїтися, що вiн її виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не рiвня; буде на неї дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у пана така жiнка буде гiрше наймички… буде крепачкою. Терпилиха. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкóва. Выборный. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада? Терпилиха. Уже рокiв трохи не з чотири. Выборный. I Наталка так обезглуздiла, що любить за пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i туж-туж умираючу од голодної смертi, — не зжалиться над матiр’ю? А ради кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер або в москалi завербовався!.. В продолжение сего монолога мать и дочь плачут.№ 10
Выборный.Явление 7
Наталка (одна). Не минула мене лиха година; возний гiрше реп’яха причепився. А здається, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит.) Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки… (Встает и поет.)Действие II
Театр представляет прежнюю улицу.Явление 1
Микола (один). Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота — без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить — i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает.) Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та єсть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.№ 12
Явление 2
Петро и Микола. Петро (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).№ 13
Явление 3
Те же и возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком. Выборный — в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье. Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною. Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи. Выборный. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть. Терпилиха (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається. Выборный. Та надворi швидше провiтриться. Терпилиха. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить. Выборный. За всi голови! (Отходит от двери.) Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи. (Увидя Миколу.) Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города? Возный. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних? Выборный. Адже ти був на базарi — що там чути? Микола. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило. Возный. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi? Выборный. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись. Возный. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть. Микола. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави! Возный. По крайнiй мiрi — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i — теє-то як його — о жалобах i позвах? Выборный. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе.) Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — вiн заручився. Микола. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же Бог привiв? Возный. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею. Выборный. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя.) А се що за парубок? Микола. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток. Возный. Хiба-развi — теє-то як його — iз Коломака через наше село дорога в город? Петро. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись. Выборный и возный уходят.Явление 4
Петро и Микола. Петро. Се старший в вашiм селi? Микола. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний — так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить! Петро. А то, другий? Микола. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда — хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже. Петро. Так вiн штука! Кого ж вони висватали? Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись. Петро (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь.) Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе.) Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна? Микола. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання. Петро. Де ж вони перше жили? Микола. В Полтавi. Петро (с ужасом). В Полтавi!.. Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув? Петро. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються? Микола. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мыслях рассчитывает время.) Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька. Петро (вскрикивает). Так вiн умер! Микола. Що з тобою робиться? Петро. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються? Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка. Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно. Микола (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит). Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:№ 14
Явление 5
Петро (один). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет.)№ 15
Явление 6
Петро и выборный. Выборный. Ти, небоже, i спiвака добрий. Петро. Не так, щоб дуже — от аби-то. Выборный. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк? Петро. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву. Выборный. Де ж ти бував, що ти видав i що чував? Петро. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков. Выборный. I в Харковi був? Лепський то десь город? Петро. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був. Выборный. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко? Петро. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з’їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю. Выборный. На комедiю (знак удивления). Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона? Петро. I не раз бачив. Се таке диво — як побачиш раз, то i вдруге схочеться.Явление 7
Те же и возный. Возный. Що ти тут, старосто мiй, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем? Выборный. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили. Возный. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру.) Продолжай, вашець… Петро. На комедiї однi виходять — поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть — те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають. Выборный. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!.. Возный. Они не убиваються i не умирають — теє-то як його — настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити! Выборный. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство? Возный. Не лицемiрство, а лицедiйство. Выборный. Ну, ну! Лицедiйство… Петро. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько. Выборный. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили. Петро. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова. Выборный. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою. Петро. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою. Возный. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена — теє-то як його — Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником. Выборный. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога i вас. Возный. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту. Петро. Там i Iскру почитують. Возный. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталiї; то думать треба, що i полк не єму принадлежал во врем’я сраженiя при Полтавi. Петро. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаїли. Возный. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм’ї не без виродка — теє-то як його. Хiба єсть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестя не роблять, а не тiлько цiлому краєвi. Выборный. От то тiлько нечепурно, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаїв i повiр’я нашого. Коли не пiп… Возный (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущої моєї тещi. (Уходят.)Явление 8
Петро (один). Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которої одважовав жизнь свою на всi бiди, для которої стогнав пiд тяжкою роботою, для которої скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своєю вiчно! I коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тогдi достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет.)№ 16
Явление 9
Петро и Микола. Петро. А що, Миколо! яка чутка? Микола. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти. Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу? Микола. Я кликну тебе, коли треба буде. Петро прячется.Явление 10
Микола и Наталка. Наталка (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються. Микола. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного? Наталка (печально). Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом. Микола. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже? Наталка (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його. Микола. Петра? (Поет.)№ 17
Наталка.Наталка.
№ 18
Явление 11
Те же, возный, выборный и Терпилиха. Выборный. Що ви тут так довго роздабарюєте? Возный. О чем ви — теє-то як його — бесiдуєте? Терпилиха (увидя Петра). Ох, менi лихо! Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро. Терпилиха. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара! Петро. Нi, се не мара, а се я — Петро, i тiлом, i душею. Возный (к виборному). Що се за Петро? Выборный. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець. Возный (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй. Наталка. Почому ж вiн лишнiй? Терпилиха. I вiдомо — лишнiй, коли не в час пришов хати холодити. Петро. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали. Наталка. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали. Возный. А по какой би то такой резонной причинi? Наталка. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю. Возный. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч — теє-то як його — ти одружилася зо мною. Наталка. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать. Возный (к Терпилихе). Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi. Выборный. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду. Терпилиха (со страхом). Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте. Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду. Микола. Що то тепер скажуть? Выборный. От вам i Полтавка! Люблю за обичай! Терпилиха. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала. Возный и выборный (вместе). Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять. Терпилиха. Зслизни, маро! Петро. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! (Отворачивается и утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный.) Терпилиха (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волi за його вступається! Наталка плачет, возный рассуждает. Выборный. Що не говори, а менi жаль його. Микола. На чiм то все се окошиться? Возный (Петру). Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш? Петро. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоєї матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги.) Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду. Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце.) Не треба менi грошей твоїх. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi… I моїй жизнi конець недалеко… (Склоняется на плечо Петру.) Терпилиха (подбегает и обнимает Петра). Петре! Наталка (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо! Микола (выборному). А тобi як вiн здається? Выборный. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив! Возный (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякiї страстi в нас пересиливаєть. Я — возний i признаюсь, что от рожденiя моєго расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвигаєть мене на нижеслiдующеє… (К Терпилихе.) Ветхая деньми! благословиши лi на благоє дiло? Терпилиха. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний. Возный. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит.) Благослови дiтей своїх щастям i здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчноє i потомственноє владiнiє з тим, щоб зробив її благополучною. (К зрителям.) Поєлiку же я — возний, то по привiлегiї, Статутом мнi наданой, заповiдаю всiм: «Где два б’ються — третiй не мiшайсь!» i твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш. Петро и Наталка (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рiдная, благослови нас! Терпилиха. Бог з’єднаєть вас чудом, нехай вас i благословить своєю благостiю… Микола. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються. Выборный. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернiї. Петро. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвище добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю. Наталка. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш.№ 19
Григорій Квітка-основ'яненко Сватання на Гончарівці
Малороссийская опера в трех действиях
Действующие лица:
Прокип Шкурат — обыватель из-за Лопани. Одарка — жена его. Уляна — дочь их. Олексий — помещичий крестьянин. Павло Кандзюба — обыватель из-за Харькова. Стецько — сын его. Осип Скорик — отставной солдат. Тымиш — обыватель из Заиковки. Девки, подруги Ульяны.Действие в городе, на Гончаровке.
Действие первое
Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.Явление первое
Прокiп (в расхмель, выходит из своего двора без пояса и шапки, свиту несет на плече и поет):ДУЭТ
Одарка.Явление второе
Те же и Кандзюба. Кандзюба. Дай Боже день добрий! З недiлею будьте здоровi. Одарка. Спасибi, будьте i ви здоровi. Як ся маєте? Кандзюба. Та до якого часу, ще б то i не теє. Одарка. А вашi за-харкiвцi, чи усi живi? Кандзюба. Та вже нашим за-харкiвцям така прийшла бiда, що й сказати не можна. Одарка. А що там за бiда? Кандзюба. Там таких салдатiв найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватерi. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така бiда! — А старий ваш дома? Одарка. Та через силу дома. Оце тiльки спинила мандрувати. Кандзюба. А куди ж то? Одарка. Та ви знаєте його натуру? Йому нi празника, нi недiленьки; усе б йому шваньдять по шинкам. Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам посовiтую: така була в мене перша жiнка, п’яниця непросипенна. От же я її i повiз до знахура; вiн i дав їй якоїсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде бiльш пити. Що ж? мабуть би, i перестала, та не до горiлки їй було; пробi кричала, що у животi пече, та до вечора і вмерла. Ось повезiте лишень i ви по знахурам, то й вам таке щастя буде. Одарка. Та я ж возила, i де то вже не була! Була i у Тишках, була i у Деркачах, об правiй середi аж у Водолагу їздила; так що ж? Усi ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибi, вже у Островерхiвцi ворожка, так та заочi вiдгадала; каже, що любощiв давано, та, не вмiючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як ув око улiпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невiстку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хатi немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не вiдбивала мужика. — Ну, одже ж то ворожка i дала менi зiлля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху пiвнiч, як першi пiвнi заспiвають», а я, собi на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших пiвнiв не почула та дала, як другi заспiвали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапiвку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та вiд того часу ще гiрш п’є. Та вже хiба крадькома вирветься, а то як того цуцика на верьовцi держу. Кандзюба. Де ж вiн тепер? Одарка. Оттам заперла, нехай висидиться. Прокiп (за воротами поет). Била жiнка мужика, за чуприну взявши… Кандзюба. Бач, де обiзвався! — Здоров, приятелю; а ходи ке сюда! Прокiп. Рада б душа в рай, так грiхи не пускають. Як жiнка скаже. Кандзюба (Одарке). Випустiть-бо його, будьте ласкавi. Маю до вас дiло. Одарка. Ану вже iди сюди, iди! (Прокип выходит.)ТЕРЦЕТ
Кандзюба.Кандзюба.
Кандзюба.
Явление третье
Одарка и Уляна. Уляна. Здоровi, мамо, були! 3 недiленькою будьте здоровi. Одарка. Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе i нема. Уляна. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п’ятинкам заробляла, так вiдкладала, та, зiбравши, от i купила, платок. Бач, який? (Разворачивает платок.) I не гарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках. Одарка (рассматривает платок). Нащо було тратитись? Мабуть, i дорогий? Уляна. Дала я за нього сiм кiп та золотого з п’ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годi! Бiля круглого трахтиря чугуєвська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона узяла, та на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! — А тут де узявсь пан, таки справжнiй пан; тут хрест (указывая на грудь), а тут кавалерiя (указывая на шею), та й каже: «От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!» — А я як засоромилась. Ув очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитись; а вiн усе хвалить та смiється. Одарка. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою глузував. Уляна. Будто б то пани i брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть гнущатись. Вони письменнi. Одарка. Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усяковi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, i усякi? Хто молодого чоловiка зупинить! Уляна. Та сей, мамо, вже пiдтоптаний. Одарка. Потурай, потурай! Такий ще бiльш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! — Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок? Уляна. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене i хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов’язуватись. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носють, i на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очiпцi, по-старосвiтськи. Одарка. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Покинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як паннi з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть. Уляна (жеманно). Якi там старости? Вiд кого б то? Одарка. Чи знаєш iз-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив з монастиря на спаса. Уляна. От за того старого? Лисого? Одарка. Тю-тю, дурна! — За Стецька, його сина, коли знаєш. Уляна. За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний! Одарка. Дурний! — Так багатий. Уляна. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема. Одарка. Глузду нема, так багатий. Уляна. Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються. Одарка. Нехай смiються, а вiн собi багатий. Уляна. А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку, так там такий з нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе усi люди повимирали. Одарка. Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякої худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на свiтi луччого щастя, як з дурнем жити! Вiн тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовче. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п’яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зрадувалась. Уляна. Та вже, мамо, що хочете, кажiте, а я за того дурня, за того бецмана не пiду та й не пiду. Одарка. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе i содержати? Бач, батько п’яниця непросипенний; я своїми бубликами тiльки вас i содержу, та вже i в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати? Уляна. Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi — слава тобi, господи, — скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня. Одарка. Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе i вiддати? Де тi люди? Уляна (застенчиво). Мамо!.. Я б вам… щось сказала… Одарка. Ану, кажи. Уляна. Адже ви знаєте Олексiя? Одарка. Якого се? Уляна (смелее). Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив? Одарка (вспоминая). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн? Уляна (стыдливо). Атож! Одарка. Нехай собi i у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав? Уляна. Еге! Одарка. А ти що? А ти йому i не плюнула межи очi? Уляна. От так пак! А за що? Одарка. Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаєш ти за нього? Уляна. Атож! Одарка. Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак! Уляна. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде. Одарка. Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою! Уляна. Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його! Одарка. А того i не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?… Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину! Уляна. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та i на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий Боже, як то хвалються, що як добре за панами жити! Одарка. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали. Уляна. Ох, менi лихо! сьогоднi?… Одарка. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна… Уляна. Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю… Одарка. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. — Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (Уходит.) Уляна (одна). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, поет.)Явление четвертое
Уляна и Стецько выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собой смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит. Стецько. Та й патлата! (Смеется громко и, подошел к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит.) А що в вас варили? Уляна (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нiчого! Стецько (долго вспоминая). Ну!.. ну!.. а тепер… що? Уляна. Що? Стецько. Що? Уляна. Що? Стецько. Що? Уляна. Що? Нiчого. Стецько. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував. Уляна. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси! Стецько. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся. Уляна. Нi об чiм нам домовлятися. Стецько. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш? Уляна. Нi, голубчику, сього нiколи не буде. Стецько. А чом не буде? Уляна. Тим, що я за тебе не пiду. Стецько. А чом не пiдеш? Уляна. Тим, що не хочу. Стецько. Та чому не хочеш? Уляна. А не хочу — тим, що не хочу. Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш. Уляна. Не пiду. Стецько. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю:Явление пятое
Те же и Олексий, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает. Стецько. Оце ж увечерi і старостiв пришлемо. Чи присилать? Уляна. А як же? присилай, присилай. (В сторону.) Побачиш, якого облизня пiньмають. Стецько. А пiч колупатимеш? Уляна. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами.) Стецько (оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити? Уляна. Затим, що я тебе шаную (тихо), — як ту собаку рудую! Олексий (в сторону, с огорчением). От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде. Стецько. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи. Уляна. Ти знаєш, а я не знаю. Стецько. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш? Уляна. Та не знаю. Ну тебе зовсiм. Стецько (смеясь). Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Более смеется.) Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш? (Увидя у нее шелковый платок.) А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то? Уляна. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (Тихо.) Твоїй пицi вона i пристала. Стецько. А ке сюди, я примiряю. Уляна. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю (тихо), що i у дверi не потовпишся. Стецько. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити? Уляна. Змию, змию (тихо), що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (Ему.) А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Протягивает к нему руки, а он, разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней.) Олексий (с сердцем становится между ними). Здорова, Уляно! Нехай тобi Бог помага! Уляна (обрадовавшись, бросается к нему). А, мiй Олексiєчку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала. Олексий (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що i прийшов, не чув би об своїм нещастi. Уляна (испугавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя? Олексий. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись! Стецько (важно). Спасибi. Олексий. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш? Стецько. Пришлемо. Олексий. Боже ж вам помагай! (Медленно идет.) Стецько. Спасибi. Олексий (все уходя, горестно). Прощай, Уляно! Стецько. Iди здоров! Уляна (в сторону). О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (Громко.) Олексiю! Олексий (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет.) Уляна. Олексiю-бо! Олексий (останавливаясь). А чого там? Уляна. Чого-бо ти сердишся? Олексий (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його? Уляна. Так що ж, що правда? Олексий (поет).ДУЭТ
Уляна.Явление шестое
Стецько и Прокип с Одаркою выбегают. Одарка (бросаясь к Стецьку). Що, що тут таке? Чого ти кричиш? Прокiп. Чи не об’їздчики кого з горiлкою злапали?ТЕРЦЕТ
Стецько.Действие второе
Та же улица.Явление первое
Скорик (выходит с другой стороны дома Прокопа). Што за прiятной оцей Харков! Єй, iстинно! i за границею таково не видал! Таки што хозяїн, то i доброй чалавєк. Той тебя просiт абєдать, другой на кунпанiю; та всьо с потчиванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францiю i Рассєю прахадiли, а нєтутє такого приятного города! То-то Харковская Русь матушка! Та так усi нашаво брата поважають! Нi хрестини, нi свадьба у знайомих не буваїть, штоб без меня то абашлось. Правда i то, што уж нiхто так парядка не дасть, как я. (Нюхает табак из тавлинки и вздыхает.) Павидав-таки свiту я на свайом вiку! I гдє-то не пабував? Так куди мужику протiв нашаво брата справиться-та, хоч у дружках iлi у старостах, алi у кумах. Все закони знаю, аттаво i усе ка мне. Вот i у вечеру пайдьом старастаю девку сватать; так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та i старой Кандзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-та. Вот i будет на табак (Смеется.) В свєтi только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.)Явление второе
Скорик и Олексий. Олексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив — а все-таки не знайшов свого щастя. Був i на кладбищi, позавидував покiйникам: їм-то нi печалi, нi воздиханiя, як спiвають дяки. Лежать собi i вже нi об чiм не думають; а наш братчик терпи! Думай собi та гадай, та нiчого не видумаєш. (Поет.)Явление третье
Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика застыдилась и хочет воротиться. Олексий. А iди, Улясю; а iди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мiй рiдний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш. Уляна. Здiлайте милость, уступiтесь за мене, бiдную, нещасную! Хотять менi свiт зав’язати, хотять мене силою вiддати за Стецька, за того дурного… Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францiю, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччинi — марушка, а у Рассєї — девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тєбя аддать за Стецька, кагда ти любиш маво племянника!.. Уляна. Ох, батечку! Як ясе ви оце вiдгадали, що я його люблю? Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили таки па паходам, видали свєту, та дешто i знаем. Ну, так ти любиш єво? Уляна (стыдливо). Менi стидно сказати! Адже ви знаєте? Скорик. Ну, Алексiй тебя любiт? Уляна (скоро). О! про його скажу: вiн мене любить так, що i сказати не можна, i каже, що краще мене нема нi меж селянами, нi меж городянами. Я б i про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тiльки матерi сказала, що люблю його дуже-дуже i що краще його i у всiм Харковi нема. А вам сього не скажу. Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона ретирується-та? Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селi не обiждали. Скорик. Крепак? Та што ж за бiда? Вана не хадила по свєту, так нiчаво i не знаєт. А вот как я хадил па паходам, так видал, што i у Францiї, i у Туреччинi, i у Рассєї за памещиками крепакам житьйо доброе. Вот i Алексiєв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдалi, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Наслужил Богу i государю, пахадил па паходам, навидался свєту i у Францiї, i у Нiмєчинє, i у Рассєї, i у Туреччинє; та i стал чалавєком, та i горюшки мнє мало-ста. Олексий. Постарайтеся ж i об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходiм до Шкуратки, та поговорiть, нехай не губить нас. Уляна (поет).Явление четвертое
Уляна, Олексий и Стецько поет и грызет орехи. Стецько (поет без музыки).Явление пятое
Те же и Прокип без шапки, крадется чрез театр. Уляна. А куди то, тату, мандруєте? Вернiтесь лишень! (Ведет его назад.) Єй же то Богу, не пущу! Прокiп. Та менi є дiло до чоловiка, — що се таке? Уляна. Оттак, припало дiло! та без шапки i iдете? Прокiп. Винеси ж ке шапку. Уляна. Не винесу, бо пiдете на вольну, а опiсля що вiд матерi достанеться. Хiба не знаєте? Прокiп. Оттак! усе на вольну. Стецько. Та винеси йому шапку, послухай; бач, як його кортить. Хоч би i на вольну пiшов, так тобi що за дiло? — Не хто ж велить, батько, хоч i поганенький, мо, ликами шитий, а усе-таки батько. Не послухала б ти мого? Вiн би тебе скрутив, що до нових вiникiв пам’ятовала б. Чи так i мужика не будеш слухати? Ну, ну! В мене гляди! Уляна. Не буду тебе слухати, бо не буду твоєю жiнкою. Стецько. Побачу, як то не будеш! Ану, старий! як скажеш: чи вона буде, чи не буде моєю жiнкою? Прокiп. Хм!.. Я б тобi щось сказав, та тутечка не можна. Ось ходiмо зо мною прогуляймося, аж ген туди, на Лису гору. Стецько. Якого я там чорта забув? Не хочу. Олексий (отведя в сторону Стецька). А що, чи є в тебе грошi? Стецько. Та ось повна кишеня; батько дав на сватання. Олексий. Пробiгайся ж з ним на вольну та постав йому четвертину, то вiн до тебе буде добрий i дочку присилує.ДУЭТ
Прокіп.Явление шестое
Те же и Одарка. Одарка. Чи се ж тобi, дiвко, звичайно середу дня з парубком на вулицi стояти? Чи се тобi хiба вечiр? Не вмiла б де у куточку постояти, щоб нiхто i не бачив, а то i маяче усiм у вiчi, як та верства! Що люди скажуть?… Та й тобi, Олексiю, чого тут ханьки м’яти? Вже вона мов просватана; вiдрiзана скибка. Шукай собi другу, а її вже не обдурюй. Олексий. Нi, паньматко, нiколи я нiкого не обдурював; не моя се натура, її ж я полюбив, от вiд макотруса буде другий год; та, правду тобi скажу, так її полюбив, що коли не вiддасте за мене, то не знаю, як i на свiтi проживу. Одарiє! Не знаю, як вас по батюшцi, паньматко! Згляньтесь на Бога, не занапастiть моєй душi; кажу вам, що вмру або у салдати пiду, коли її рiшусь. Пожалiйте мене, сироту: батька у мене нема, мати при старостi, одна, нiкому її, бiдної, буде доглянути. Я буду тут-здесь на заробiтках, а Уляна i господарюватиметь i стару матiр доглядатиметь. Захочете i ви до нас перебратись? — найдемо куток, буде i хлiба шматок. Буду на вас заробляти, буду вас почитати i послухати як матiр рiднесеньку. Худого слова вiд мене не почуєте. Буде вам гарно в мене жити. Коли i було яке лихо, то усе позабуваєте, тiльки вiддайте за мене Уляну. Одарка. Олексiєчку, мiй голубчику! Послухай же й мене, що й я тобi скажу. Я й сама тебе люблю, мов рiднесенького сина. Парень ти протiв мене звичайний, слухняний; що озьму у руки ту чаплiю, що ти менi сковав, то зараз тебе i згадаю. Та як же за тебе вiддати? Ти собi на лихо крепак! Та й за Кандзюбенка як не вiддати? Хоч дурний — мiри нема, так багатий, не узяв його чорт i з батьком. Сама собi господиня, свекрухи нема; у хорошi походить i у волi поживе. Нi, Олексiйку, не вiддам з волi та у неволю. Олексий. Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! I казеннi дiвчата, аж вибрикуючи, iдуть у села за панських; одна одну попережа. Одарка. Та воно, Олексiйку, i правда твоя; чула i я дечогось про се багацько: iдуть i нашi городяни за селян, та ще й за панських; та менi ось що: Кандзюбина худоба, а її до бiса! Жалко, як достанеться кому другому, а не моїй дитинi. Нехай вже, Олексiю, так буде, як воно є. Ти з Уляною розiйдись та приходь на весiлля, буцiмто нiчого i не було. Олексий (тяжко вздохнув). Ой паньматко, паньматко! Ти мене такими рiчами мов гарячою шиною у серце шпигаєш! Щоб я на весiлля прийшов? Не хочу, не хочу!.. Не можу iз собою зовладати, бо любов, як сон: нi заїси, нi зап’єш, коли кого нападе. Коли ж нема у вас жалю, пiду прямо до свого барина, упаду у ноги i проситиму, щоб вiддали у салдати, та й пiду на край свiта, у Туреччину, де дядько був. Уляна (плачет). Тогдi, мамо, тiльки ти мене i бачила!ДУЭТ
Уляна.Явление седьмое
Олексий и Стецько. Стецько (за кулисами еще отзывается). Га! Чого? Ось-ось де я! (Выходит, едва идя от усталости, и пыхтит.) Ге! ге!.. ге!.. Бодай тебе заво… ге! заводила лихоманка, як вiн мене за… ге!.. завiв! Одно те, що насилу дiйшов, а тут ще i не потрапив, замiсть Харкова та учистив аж у Григорiвку. Було б тобi сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж i додому швандяти не близько! Олексий (в сторону). I ще з сим дурнем нiчого i не зробиш! Заслав було його, так-таки вернувся. (Стецьку.) Чого ж ти вернувся? Де ти дiв свого тестя? Стецько. А щоб вiн злиз! Знаєш: як пiшли ми, та усе iдемо, усе iдемо… а вiн поспiша, аж сопе, та усе поспiша; а далi став тюпати пiдбiгцем; а там вже — даром що старий — став i пiдплигувати, неначе панський пристяжний; а я за ним тюпаю, усе тюпаю… та не дожену. От як бачу, що не дожену, гукнув, щоб вернувсь та узяв грошi, бо за що вiн питиме? Кинув йому зо жменю, та як потяг назад, та й не потрапив, та аж у Григорiвку просунувся, а вiдтiля вже сюди; та так утомивсь, що неначе у хрещика гравсь. — А ти чого так посупивсь, мов той кiт, що мишу упустив? Але не слуха, що йому i кажеш… Олексий (все не слушая его). Пiду тепер до дядька-салдата. Не хочу нiякої поради. Нехай вчить муштри; iду охотою у салдати… (Скоро уходит.) Стецько (один). Ану, Стецько, чи вже спочив? Ходiм, голубчику, ще до батька; може, вiн досi сердиться, що я не йду. Прийду та обую шкаповi чобети з пiдковами, одягну нову свиту… та й мудра ж! Ходiм!.. Та не близько ж iти! Аж ген-ген! I не видно вiдсiля!.. (Поет.)Действие третье
Внутренность крестьянской избы; на правой стороне длинный стол, покрытый ковром и сверху скатертью, на ней большой ржаной хлеб. По обеим сторонам стола длинные скамейки; на левой стороне сцены три маленькие скамейки. В углу, но на виду, печь.Явление первое
Прокип лежит на скамейке за столом и спит. Одарка (выходит и продолжает говорить за кулисы). Гляди ж, Улясю-душко, не барись. Пов’язавши скиндячки, пришпили квiтку з правого боку, щоб знати було, що молода, та й виходь пiч колупати. Вже скоро i люди прийдуть… Та що ми без батька будемо робити? Хоч поганенький, та був; а теперички iз-за свого та треба позичати. Де то вiн шляється?… О, лиха моя година! (Поет.)ДУЭТ
Одарка (ласково).Явление второе
Те же и Олексий входит с покойным духом. Одарка. Е! се Олексiй. Олексий. Дай Боже вечiр добрий! Помагайбi вам на усе добре! Прокiп (очень важно). Спасибi. Одарка. Просимо до господи. Сiдай, Олексiю, щоб, як кажуть, старости сiдали. Ти таки прийшов до нас? Олексий. Прийшов, тiтко, коли не виженете. Знаєте, що я вам скажу: ходив собi по вулицi та ось що змороковав. Не вiддаєте Уляни? так i бить, Бог з вами! Дядько каже: не тiльки свiта, що у вiкнi, не во гнiв вам сеє слово. Є дiвчат по усьому свiту; заплющившись, десяток нагарбаю. Невдаха женитись на Улянi — найду собi другу. А менi подозвольте подивитись, як люди сватаються; повчусь i собi. Одарка. Добре се ти, Олексiю, вигадав, що покинув за Уляною вбиватись, а теперечки i вона, побачивши твоє роздум’я, i сама схаменеться i полюбить Стецька. Посидь же з нами; казали дiвчата — прийдуть на сватання, i музику достанемо, от i ти з ними потанцюєш i Улянi розвадиш. Олексий. А де вона? Я б з нею поговорив i навiв би її на розум. Одарка. От там у кiмнатi убирається. — Уляно! Уляно! А ходи вже сюди! (Стучит три раза крепко в дверь.) Ох, менi лихо! Оце вже старости! (Суетится.) Ти, Олексiю, сядь тут окроме бiля дверей; а ми, старий, з тобою, як голуб з голубкою. Еге! (Садится с Прокопом на передних лавках подле стола.) Уляно, Уляно! Iди пiч колупай; старости вже прийшли. (Опять тот же стук.) Та iди-бо; що ти не йдеш? (Бежит за нею и выводит Уляну, заливающуюся слезами, и ставит ее у печи.) От тут стiй, та соромся, та почервонiй-бо; бач, яка блiдна, та нi на кого не дивись, усе колупай. Уляна (с горькими слезами). Ох, Боже мiй — i Олексiй тут! Олексий (подойдя к ней, говорит тихо). Мовчи та диш. Давай певно рушники, а з хусткою пiдожди, поки дядько-салдат навчить. (Идет к своему месту и садится.) Опять так же стучат за дверью. Одарка (усевшись с мужем). Ну, тепер зовсiм. Починай, старий! Прокiп (громко и важно). Коли добрi люди, та з добрим словом, то просимо до господи; а коли так собi, то вибачайте.Явление третье
Скорик и Тымиш входят с палками; у первого подмышкой ржаной хлеб. Стецько в новой свите и очень больших сапогах, франтит и все охорашивается, не снимая новой высокой шапки. Скорик (тихо Тымишу). Ти ж, товаришу, как у паходах не бувал, света не видал и нечаво не знаєш, так у речах не суйся за умiлими, а ожидай команди, та только подтакуй. Вот i увесь пароль. (Стецьку тихо.) Та снiми ж шапку, новобранець! У первый раз во фрунте. (Оправившись, подходят.) Прокiп (очень важно). А що ви за люди, i вiдкiля Бог принiс? Скорик (так же важно). Прежде усєво позвольте во фрунт стать i без темпов вам честь отдать, а просто покланитца и добрым словом прислужитца. Прежде паслушайте нас, а после уж будет от вас приказ. Кагда будет теє, так ми i онеє; когда ж наше слово не в прийом, так ми адретируємося i проч пайдьом. А што ми не дезертьори, i не марадьори, i без худої науки, так вот вам хлеб святой у руки. (Подает хлеб.) Пожалуйте. Тимiш (кланяясь). Так-таки, так. Прокiп (приняв хлеб, целует и кладет подле своего). Хлiб святий приньмаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша рiч не до дiла, то не треба i вас, i вашого хлiба. Сiдайте, люди добрi; може, здалека iдете? (Старосты садятся и усаживают Стецька подле себя.) А вiдкiля ви, панове, з якої землi? Скорик. Ми з землi дальної. Кали слихали, аж з Францiї. Стецько. Вже й видно — москаль, зараз i збрехав. Ми притьмом з-за Харкова (Тымиш его удерживает.) Прокiп. Що ж то за земля? Чи далеко вона вiдсiля? Скорик. Не близько. Iщо аж за Москвою будет верстов сто. Тимiш. Так-таки, так. Прокiп. Крий Боже, як далеко! Мабуть, на кiнцi свiта! Туди ворон нашої костi не занесе! — Хороша ж сторона? Скорик. Старана важная! Туда i за всєво свєту господство з’єзжаєца пажить, пагулять… Прокiп. Чи там же кабаки, чи вольна? Скорик. Там об кабаках i не слишно; усе п’ють без заказу. Прокiп. А горiлка дешева? Скорик. Нiпочому. Там горiльчанi каладiзя. Прокiп. От сторона, так-так! Ще лучче Косолапiвки. Тим-то i господство туди унажа. Е, якби нам, жiнко, туди на слободу перейти, та хоч би раз у таких колодязях скупатись! Ви ж в нас постоєм, чи що? Скорик (говорит скоро). Нет, ми прахадяща, партийонна каманда. А вот з нами какая гисторiя, просимо паслухать. Раз у прошлом у годi були ми у паходi, у диком народi. Сємдесят городов разорили, тридцять полонили, а один траншеями осадили. А у евтом городi как раз сидел вот евтот (указав на Стецька) дикой князь. Войско ево штурмует, а он знай себе бунтует, паднiмает угору плечi i гаворит такiї речi: з городом вам атдамся завсєм, толькi патєште менє тем, оддайте мiне алi птицю, алi чорную куницю, алi красную дiвицу, какую у вас iзберу i до себя приведу. Генерал нас призвал, такиї речi i сказал: ти, Осип Скорик, па всему свету пабувал, усю Туреччину iзхадил i в Рассєю захадил, ти з ним пайди i в Нiмецiю зайди, iщiте таково дива, шукайте, i как найдьош, ему аддавайте. Вот ми как пашли, тридцать государств прашли, а такова дива не нашли. Я було у ретираду астался, так наш дикой князь затялся; усьо iшли, iшли, i учора у єтот город, — как завьотца, не знаєм, — пришли; тут разом пала нам пароша… Стецько (все слушал со вниманием). Бов, бов, бов! То по москалевiй брехнi дзвонють. Яка лiтом пороша? Скорик (к нему с большим сердцем). Малчи, шпийон! Не дасть закону сполнить. Стецько (тихо). Дарма, бреши, бреши; до чого-то воно дiйдеться. Скорик. Вот как пала пароша, i на парошi след увидали i слiдiть стали. Наш дикой князь татчас па следу взнал i как апеченой закричал: вот мая нi птиця, нi чорная куниця, а красна дiвиця! Пайдьом єйо ськать i на нєйо пароль узять. Вот ми па следу и пайшли i да вашово дому пришли. Тепер ми себе розсуждаем: певно, наша нi птиця, нi куниця, а красная дiвиця, у вас у хатi, тут єйо i палучить желаем. А па євтой мовi будьте усе здарови. Нашому слову канець, а ви дайте делу вiнець. Тимiш (все продолжает). Так-таки, так. Стецько. Бач, куди карлючка закандзюбилась! Не з чорта хитрий i москаль! Прокiп (все с важностью). Що се за напасть така? Вiдкiля се ви, панове хранцузи, таку бiду на нас накликаєте? I якого нам дикого князя поставляєте? Що воно таке є, кажiть? Щоб нам нашого не втопить. Скорик. Е, хоч наш князь i дикой, одначе он штукар великой! Как на свет родился, то iщо з сабою не бился; кагда ж ляжет спать, так ат нєво i слова не слыхать; i таки з худоби кой-што маєт, i кагда абедаєт, зубов не позичаєт, а собственними своїми кусаєт; ат вади нi разу п’ян не бивал, i нiкагда у себя грошей не крал; у кампаниї знает честь, свiчей i сала не ест; ум i разум за ним ведьотця, он на стену не дерьотця. Тепер ви дєлом розмишляйте, а нам ответ давайте. Одарка (Уляне, которая стоит неподвижно). Колупай швидше пiч, колупай! Прокiп (подумав, важно). Ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви нас не порочили, буцiмто ми передержуємо куницi або краснi дiвицi, так ми вас пов’яжемо. Чи так, жiнко? Одарка (весело и ласково). Роби як знаєш. Ти батько i нам усiм голова; як скажеш, так i буде. Прокiп. Еге! Дочко, а годi пiч колупати, давай чим оцих хранцузiв пов’язати. Стецько (испугавшись). Ану, ну; до чого дiйдеться, то я i навтiкача. Одарка (подойдя к Уляне, весело). Iди ж, iди. Чуєш, що батько велить? Може, нiчого не придбала та вже i соромиться. Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, в’яжи ж хоч валом. А ке лишень, що в тебе там є? (Тащит ее против воли.) Та iди-бо; ще й опинається. Скорик (подойдя, удерживает Одарку). Пастой! — Дєлаїш темпи, без флiгельманта. Кагда не знаете порядку, спрашуйте бувалих. Прежде надобно сполнить закон. Ми усьо знаем: видали, как єто делается i у Францiї, i у Туреччинє, i у Рассєї. Вота што: садись, мать. А ти, девка, пакланися батюсьцi i матусьцi на-троєча, дякуй за хлєб, i соль, i за науку, i праси благаславения на добройо дєло. Вот как усюда делаєтця. (Сидится.) Тимiш (все повторяет кстати и не кстати). Так-таки, так. Скорик (Уляне). Кланяйся ж у ноги, без темпов, по слову. (Уляна, заливаясь слезами, кланяется в ноги три раза, а Скорик приговаривает.) Раз, у другой, у третьой. Полно. Прокiп (когда она ему кланяется). Та буде ж, буде; та годi ж, годi. Давай щвидче по чарцi. Скорик. Ну, тепер матусьцi: раз, у другой, у третьой. Полно. Уляна (поклонясь в третий раз, остается перед матерью на коленях и горько плачет, держа ее за руку). Ненечка моя рiднесенька! Лебiдочко… перепiлочко! У останнiй раз прошу тебе: не топи свого дитяти!.. Дай менi на свiтi пожити!.. Олексий стоит в стороне и, тронутый, утирает слезы. Одарка (сквозь слезы). Годi ж, Улясю, годi, доненько! Устань же, кажу тобi. Сього вже не буде. Давай там, що є. (Видя, что Уляна не встает, начинает сердиться.) Та кажу ж тобi, що давай. От тiльки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну. Тимiш. Так-таки, так. Уляна (в отчаянии). Боже мiй милосердний! (Идет и, обращаясь к Олексию.) Тепер, Олексiю, прощай на вiки вiчнi! (Уходит, заливаясь слезами.) Одарка. Дурна, дурна! Так i я не хотiла за свого Прокопа, на стiну лiзла; а далi — й нiчогiсiнько. Стецько. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далi i сама захоче. Уляна выносит на деревянной тарелке два шитых рушника, крест-накрест положенные, и подносит прежде к Скорику и кланяется. Когда он возьмет, она другой подносит Тымишу и, отошед к стороне, плачет. Скорик (взяв рушник, встает и кланяется, держа его в руках). Спасiба батюсьцi i матусьцi, што свайо дитя рано будили i доброму дєлу учили. Спасiба i маладой, што рано уставала, тонко пряла i харошеньки рушнички придбала! Тимiш. Так-таки, так. Скорик (Тымишу). Ану, товаришу, зав’яжи мне, а я табе. (Друг другу завязывают рушники через плечо.) Вот так: штоб не зводили на людей напраслини. Уперьод наука. Завсем — скачи, козак. (Садятся на своих местах.) А што ж? Делайте дело з канцом. Ми приведьонние, ми не стак вiноватi, зв’яжiте i колонновожатаво. Стецько. А князя i забули? Хоч би тобi на смiх чим-небудь оплутали. Одарка. Давай же, Улясю, хустку молодому. Прокiп. Ну-бо, ну-бо, мерщiй; пора частувати. Уляна (ломая руки). Вже ж, матiнко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смертi вбий, а не дам нелюбу хустки!.. Одарка (вскочив к ней). Та що се ти, Уляно? Чи на тебе бiс напав, чи що? Кiнчай дiло, кажу тобi! Уляна. З мiсця не пiду, хоч вбий! Стецько. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю! Тимiш. Так-таки, так. Одарка (рассердясь). Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб’ю!.. Та я не подивлюсь, що ти молода… Скорик (подойдя, разводит их). Пастой, мать, єта не просто. (Посмотрев Уляне в глаза.) Наслано, я вам гаварю, што наслано; та не побаїмся насипки, умєєм i атаслать. Ми бували по свєту: бували i у Францiї, i у Туреччинi, i у Рассєї, видали види i знаєм, што к чему. У меня не долго: скажу французскойо слово, так праженьом хоч какую насилку. Пайдьом сюда, у куток. Не смей нiхто падхадить к нам. (Отводит Уляну в сторону и говорит с нею. Она делается веселее. Между тем…) Одарка. Наслано! Ох, менi лихо! А хто б то i наслав? Чи не врагова Сосюрчиха? Так i є. Колись на базарi полаялись з нею, так i похвалилась: я тобi, каже, вiддячу. А учора я i бачила, що усе округ двора сновала, чи збирала що, чи пiдкладала, а я й байдуже! От же таки i вiддячила! Стецько (громко зевает и потягивается). Цур йому, сьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати! Уляна (выслушав все от Скорика, в большой радости убегает). Зараз, дядьку, зараз. Скорик (подходит к месту и садится). Как рукой знял. Вибрикуючи пабєгла i зараз усьо принесьот. Ета хто-то i наслал, та не умеючи. Уж с етаким не справiтця-та! I пагразней попадались i у Франції, і у Туреччинi, i у Рассєї, i где ми па паходам хадили, та і тих за пояс затикали. Да нас же прихадили вчитця-та. Одарка. А що, пане старосто, якби я вас попросила: чи не можна що подiяти мому Прокоповi? П’є непросипуще! Я б вам спасибi сказала. Скорик (подходит и долго смотрит ему в глаза). Дано, зразу вижу, што дано; та єта хто-то з умом і дав. Много минє будет мароки. Вота, каби єго у службу, та до нашаво хвельтхвебеля, так тот би атучил. (Хохочет.) Тот би без нагаворов, а просто, палочками; так би і глядеть на сивуху не стал. Тот-то служба святая. (Поет.)ВОДЕВИЛЬ
Прокiп.Прокіп.
Одарка.
ФИНАЛ
Всi.Тарас Шевченко Назар Стодоля
Действующие лица:
Хома Кичатый, сотник. Галя, дочь его. Стеха, молодая ключница у Кичатого. Назар Стодоля, друг его. Гнат Карий, друг его. Хозяйка на вечерницах. Слепой кобзарь, жиди-музыканты, молодые козаки и девушки и сваты от чигиринского полковника. Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина [1], в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.Акт первый
Вечер. Внутренность светлицы, богато убранной коврами и бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки й разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол. Стеха (отходит от стола). Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське — усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (Помолчав.) Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра — коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», — каже. Та i що таки той поганий хорунжий [2]? А полковник хоч старий — нехай йому добре сниться — так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я — так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка — i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже. Из боковых дверей выходит Галя. Стеха. А що? Як прибрано?… Тим-бо й ба! Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що? Стеха. Та ще й якi гостi, якби ви знали! Галя. Якi ж там гостi i вiдкiля? Стеха. Угадайте. Галя. Чи не з Чигирина?… Так?… Стеха. Iз Чигирина, та хто такий? Галя. Якi-небудь старшини? Стеха. То-то бо й є, що не старшини, i… Галя. Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день. А менi батюшка учора i говорив щось таке. Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, — тiльки не скажу. Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене. Стеха. А що дасте? Скажу… Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи. Стеха. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi. Галя. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив. Стеха. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (Вполголоса.) Сьогоднi прийдуть старости. Галя (в восторге). Вiд Назара! Вiд Назара! Стеха. Та там вже побачите, вiд кого. Галя. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш? Стеха. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу. Галя. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати. Стеха (лукаво). Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла? Галя. Ти смiєшся з мене! Я запла`чу, їй-Богу, запла`чу i татові скажу. Стеха. Що ж ви скажете? Галя. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась? Стеха. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили! Галя. Ну, що ж? Вiд Назара? Стеха. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника. Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники. Стеха. А хiба ж се й не добре? Галя. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка [3], Остряницю [4] та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б — не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi. Стеха. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне. Галя. О, крий Боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (В восторге поет й пляшет.)КОЛЯДКА
Акт второй
Внутренность простой хати, опрятно убранной. На столе горят свечи. Хозяйка прибирает около печки. Хозяйка. Господи, господи! Як подумаєш, коли ще ми дiвували, зачуєш де-небудь вечорницi, так аж тини трiщать; а тепер… От скоро i третi пiвнi заспiвають, а вечорницi ще й не зачинались. Нехай воно хоч i свято, звiсно — колядують, а все-таки час би. Нi, що не кажи, а свiт перемiнився. Хоть би i запорожцi… Ну, якi вони запорожцi? Тьфу на їх хисть, та й годi! Чи такi були попереду? Як налетять, було, з своєї Сiчi, так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землi не допустить, так i носить… Ой-ой-ой! Куди то все дiвалось?… (Покачавши грустно головой, поет.)Акт третий
Внутренность развалин корчмы. Стени без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припевая: «Ох, сережки!..» Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом. Стеха. Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать своє щастя… (Осматривает следы.) Нi, опрiч моїх, нiчиїх не видко слiдiв… Що, як вони обманили та другим шляхом?… От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, — тодi усе пропало. (Поспешно возвращается.) Навстречу ей Назар несет на руках Галю. Стеха. Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого? Назар (опустив Галю). Нiчого не бiйсь. А конi тут? Стеха. Нi, я не бачила. Назар. Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi. Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: тато прокинеться! Бiжи-бо! Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край свiту полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец.) Галя. Що ти робиш? Стеха. Зараз. Се од вовкiв. (Быстро удаляется.) Галя. Ходiм на дорогу: менi тут страшно. Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди нiхто не ввiйде. Галя (грустно). Ну, роби як знаєш, а я… я все зробила… Боже! На зорi прокинеться батюшка… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила! Назар. Лучче нiчого не можна було зробить. Галя. Тато мене проклене. Назар. Себе нехай проклинає… Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по снегу.) Спочинь, моє серденько; поклади свої нiженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее ноги в свою шапку.) Отак теплiш (целует ее), теплiш, моє серденятко. Галя. О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий. Назар. Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi… коли… Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре? Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудь недобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волосы. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.) О, мої очi, мої карi! Поглядiть на мене, мої зорi яснi! (Немного помолчав.) Серце моє, ти не казала батькові, що пiдеш замiж за полковника? Не казала? Галя. Оп’ять! Який же ти справдi!.. Я заплáчу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала? Назар. Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає. Галя. Я молитимусь за його грiхи. Може, Бог йому простить. Назар. Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi. Галя. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiє… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш? Назар. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (Обнимаются, целуются.) Ще, ще один, останнiй раз. (В изнеможении кладет ей голову на колени.) Галя. Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре. Назар (не поднимая голови). Увесь вiк! Галя. Куди ж ми поїдемо? Назар. У рай. Галя. Я се знаю; та де ж вiн? Назар (подняв голову). Не питай мене тепер; я нiчого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю її усякими красками — i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiє i в хату нашу заглянуть. Галя (грустно). Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чує недобру годину або яке горе. Назар. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi. Галя. Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко… Я все думала про батюшку. Назар. Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, i весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщiй у церкву, повiнчаємось; тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву Чалого [9], про Свiрговського [10], про всiх, про всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: «Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело? Галя. Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здається, що тато вже прокинувсь i мене шукає. Назар. Бог зна об чiм думаєш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвко! Галя. Знаєш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед їм на колiна… Вiн нас простить: вiн мене любить. Назар. Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила? Галя. Бачила, ти просив… Назаре, вiн мiй батько. Назар. Лучче б не знать такого батька. Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий. (Обнимаются и целуются.) Назар. О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу. Галя. Нi, не боюсь. Назар. Чого ж ти знов зажурилась? Галя. Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi; i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя [11], як козаки везли його з Молдавiї, покритого червоною китайкою; i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiєї години нiхто в їй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди… Ух, як страшно тут! Назар. Тобi твоя нянька Бог зна чого наговорила. Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходiм обоє. Менi важко i на минуточку розрiзниться з тобою. Назар. Я не пiду… Ти не змерзла? Галя. Нi, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и целует.) О, моя мила шапка! Надiнь її: i ти замерз. Назар. Надiнь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькiй шапцi. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо! Чорнi уси, шаблю дамаську, пiстоль за пояс — i козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мiй чорнобривий! Галя (надевает ему шапку). Отак краще! Постiй, я пришпилю стьожку. Знаєш, як на весiллi бува у молодого? Назар. Се ти ще й завтра зробиш… Галя. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою i хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи белый, шитий красним шелком платок и подает Назару.) Що, хороший? Я сама вишивала i грошi на шовк сама заробляла. Назар. Спасибi, серце моє. Галя. Чи не заспiвать оце пiсню про хусточку, що я в Чигринi у дядини чула? Назар. Коли весела, заспiвай. Галя. Нi, не весела, та менi сидiть уже остигло. Слухай же. (Выходит на край сцены.) Назар стоит задумавшись. Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б i спiвать… Назар. Нiчого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй хустку.) Завтра знову подаруєш. Галя. Нащо вона менi? Розiрви, коли вона тобi нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тiльки не знаю, коли. (Плаче, помовчавши.) Назар. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся. Галя. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мiй голубе, мiй орле сизокрилий, скажи, моє серце! Назар. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливiший на свiтi. Галя. Ба я щасливiша за тебе Нiколи ж не буду спiвать про хустку; цур їй! Назар. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу. Дивляться одно на другого i цiлуються. Хома i Стеха крадуться iз-за стіни. Хома. Сюди! Ось де вони! Сюди! Галя. Батько!.. Пропала я! Стеха (пробiгає коло їх). Полковниця! Полковниця! Назар мовчки бере лiвою рукою Галю, а правою виймає шаблю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховається. Хома (скаженiє). Цiлуйтеся, цiлуйтеся, голуб’ята! (До челядi.) Киями його, собаку! Чого ж стали? Берiть, рвiть його! Челядь торопiє. Назар. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми.) Ти чого хочеш? Хома. Смертi твоєї, злодiю! Назар. Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш. Хома. Я рук паскудить не хочу. Берiть його! О, пес поганий! Я розiрву тебе! Б’ються на шаблях. Галя (пада мiж ними на колiна). Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнiвила тебе… Убий же мене, таточку, та не бери з собою! Хома. Цить, кошеня крадене! Назар (Хомi). Цить, сатано люта! Хома. Дочку оддай! Галя. Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся! Хома. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе! Галя. Топчи, души мене: я твоя дитина! Хома (до челядi). Берiть його! Я вас перевiшаю! Я вас золотом окую! Челядь поривається до Назара. Галя. Одурить! Одурить! Хома. Не одурю! Не скавучи, зiнське щеня! Напада на Галю. Назар заступа її. Челядь напада на Назара ззаду i крутить йому руки. Хома. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! Чому ж ти не рвеш нас? Назар. Цить, жабо погана! Галя (перед Хомою на колiнах). Тату, тату, кате мiй! Я розiрву тебе, — я день i нiч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай його. Я за полковника пiду… Назар. Галю! Галя. Нi, нi… (Зомлiла, падає.) Хома (до челядi). Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тимчасом шкуру знiмiть. Челядинець замахнувся києм на Назара. Хома. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вiрьовки, пояс або налигач, — що-небудь, скрутить йому руки й ноги? Челядь крутить поясами Назара. Стеха (падає коло Галi зомлiлої). Ох, моя пташечко, моя лебiдочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластiвочко! Хома. Отак добре! Тепер зав’яжiть йому рот. От, до ладу; у його, здається, ще й хустка у руцi. Чи не весiльна? Добре, здалась-таки на що-небудь. Зав’язують хусткою рот. Хома. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть i лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тiчка нападе… а вовки здалека поживу чують… от буде снiдання, начисто гетьманське! Тепер положiть його на бiлу перину — нехай проспиться та подума, з ким жартує. Челядь кладе Назара на снiг. Хома (на Галю). А ця учадiла… Возьмiть її додому… Прочумається. Челядь бере на руки Галю i несе з собою. Стеха (бере Хому за руку i веде його за Галею). А що? Скажеш, що не люблю тебе? Хома. Спасибi, спасибi. (До Назара.) Оставайсь здоров, приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобi присняться рушники. Хома з Стехою шепчуться i пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомiн. Голос Хоми здалека. Киньте її! В’яжiть його! Гнат (за сценою). Я тебе зв’яжу, недовiрку проклятий! Незабаром вибiгає Галя i кидається на Назара. Галя. Орле мiй, серце моє! (Розв’язує хустку.) Назар. Душно менi, душно! Гнат (веде за груди Хому). Останнiй раз говорю: оддаси Галю за Назара чи нi? Хома. Нi! Гнат. Здихай же, собако скажена! (Замiривсь шаблею.) Хома. Стривай. Ти знаєш наш закон козацький, то… Гнат. Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю. (До челядi.) Копайте яму. (Цiлить пiстолем.) Хома. В’яжiть його! Тимчасом Галя розв’язує руки у Назара. Назар. О, доле моя! Серце моє! Гнат. Копайте яму! (До Хоми, прицiлившись.) Лукавий чоловiче, за що без сповiдi ти себе губиш i мене з собою? Прощайсь з бiлимсвiтом, молись Богу. (До Назара.) Назаре, брате мiй, друже мiй! Поховай мене. Прощай! А ми… Назар. Стривай! Галя (до Гната). Стривай! Назар. Пусти його, не варт вiн того. Не напасти душi своєї. (До Хоми.) Iди, лукавий чоловiче, iди, куди знаєш. Не помiг тобi Бог занапастить мене; а я чужої кровi не бажаю. Iди собi! Хома (пада перед Назаром). Назаре! сину! батько рiдний! Зарiж мене, замуч мене, на конях розiрви, та не прощай! (Падає до нiг і плаче.) О, я лукавий, лукавий! О, я грiшний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце моє! Проси його, нехай уб’є, нехай я свiта не паскуджу! (Знову плаче.) Боже мiй, Боже мiй! Назар (пiдводить його). Устань, молися Богу, грiшний. Коли прощають люди, то Бог милостивiший за нас. Хома (вставши, утирає сльози). О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець… спокутую в рясi мої беззаконiя! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обнiмiться, поцiлуйтеся, дiточки мої. Я хоч i грiшний, а все-таки батько. (Назар i Галя обнiмаються.) Боже вас благослови!Михайло Старицький За двома зайцями
Комедія із міщанського побиту. З співами і танцями в 4-х діях
Дійові люди:
Прокіп Свиридович Сірко — міщанин, має крамницю. Явдокія Пилипівна — його жінка. Проня — дочка їх. Секлита Пилипівна Лимариха — сестра Сірчисі, перекупка. Галя — її дочка. Свирид Петрович Голохвостий — промотаний цилюрник. Настя, Наталка — подруги Пронині, манірні. Xимка — наймичка у Сірків. Пидора — поденщиця у Лимарихи. Степан Глейтюк — був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар. Марта — бублейниця Устя — черевичниця Меронія — живе при монастирі, гості у Лимарихи. Два баси. Йоська — жид. Квартальний, катеринщик, міщане і люд.Дiя перша
Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.Вихід І
Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому. Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує. Прокіп Свиридович. Чим же гарно? Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле. Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр-р-р!.. І меле разом, і шеретує… Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну… Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по-божественному, а цей… Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує. Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує! Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький… Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший. Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що! Прокіп Свиридович. Та й вигадаю! Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (Одвернулась.) Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував! Стара мовчить надуто. Не сердься-бо, моя сивесенька! Явдокія Пилипівна. Та годі вже! Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити Бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім… Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй. Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток. Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи! Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися! Явдокія Пилипівна. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись! Прокіп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка! Явдокія Пилипівна. Як же гендлювати [12] без того? То вже нехай Бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла — єдиначка; треба було на посаг складати. Прокіп Свиридович. Та так, так… А наградив-таки нас господь дочкою — розумні! Явдокія Пилипівна. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено! Прокіп Свиридович. А за який час? Довго там побула? Явдокія Пилипівна. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку — на муку, аж до загину! Прокіп Свиридович. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти! Явдокія Пилипівна. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла! Прокіп Свиридович. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд… Явдокія Пилипівна. Що там? Уже знов почав вередувати? Прокіп Свиридович. Та я й мовчатиму, а тільки той пенціон… Явдокія Пилипівна. Що пенціон? Прокіп Свиридович. От тут у мене сидить! (Показує на потилицю.) Явдокія Пилипівна. Ти знову? Прокіп Свиридович (зітхнув). Та й мовчу ж! Чути знавдалі гуртову пісню:Вихід II
Міщане, міщанки і хор. Хор (за коном, але ближче).Вихід III
Ті ж і Голохвостий. Дехто. Здрастуйте, Свириде Петровичу, а ми вас оце згадували… Голохвостий. А, хорошо, добре… Степан (набік). Шкода, що не чув! Голохвостий (подає декому руку, а решті кланяється згорда). Меня таки вездє споминають: значить, моя персона у шику! Степан (набік). Як свиня в дощ! Голохвостий (вийма цигарницю). Нєт лі у кого иногда сірника? Хлопець. Ось у мене єсть. (Запалює йому.) А мені, Свириде Петровичу, можна одну взяти? Голохвостий. На! Може, чи не угодно ще кому? Цигарка первий сорт! Дехто. Давайте, давайте! (Закурюють.) Нічого собі! Голохвостий. Нічого! Понімаєте ви, як свині у апальцинах! Це шик — не цигарки! Каждая стоїть п’ять копеєк; значить, примєром: затягся ти, а уже п’яти копеєк нема. Xлопєць. От дорогі! Степан (набік). Бреше гладко! Дєхто. Ви таки кидаєте силу грошей! Голохвостий. Чаво мінє дєньог жалєть? Главноє дєло сабє удовольствіє! Можеть, у меня їх іногда перегорєло сколько тисячов, дак зато ж вийшов образованним, как первий дворанин! Степан (тихо до других). Такого дворанина під тина! Другі. І правда: надів жупан та й дума, що пан. Голохвостий. Тепьор, слєдственно, меня по всєх усюдах первим хвисоном принімають; а почому? Потому, што я умєю, как соблюсти свой тип, по-благородньому говорить понімаю! Степан (вголос). А по-собачому, добродію, часом не вмієте? Дехто сміється. Голохвостий. Ще нєт! Прийдьоться хіба-развє од вас науку получить! Степан. Ви таки, як Бог дасть, на мою науку дочекаєтесь! Голохвостий (згорда). Наведіть сначала себя палітурою! Степан. Цур дурня та масла грудку! Другі. Та годі вам! Голохвостий. Невєжество шмаровозне! Што з вами тут фиксатуарнічать? Єщо уберешся в мужичество! Хлопець. Скажіть-бо, будь ласка, хоч що-небудь по-хранцюзькому! Голохвостий. Да што ви понімаєтьо? Хлопець. А яке убрання на вас, Свириде Петровичу, — чудо! Певно, дороге! Голохвостий. Конєшно, не копеєшне! Хвисонистої моди і загрянишного матеріалу, да і шив, можно сказать, первий магазин. От ви думаєтьо, што плаття — лиш би што, а плаття первоє дєло, потому што по платтю всякого стрічають. Степан (до других). А по уму виряджають! Голохвостий (не звертаючи уваги). От, возьмем, примєром, бруки: трубою стоять, как вилиті, чисто аглицький хвисон! А чаво-нибудь не додай, і вже хвизиномії не імєють! Або вот жильотка, — здайоться-кажеться, пустяк, а хитра штука: только немножко не потрап, і мода не та, уже й симпатії нєту. Я вже не говору про піньжак, потому што піньжак — ето первая хворма: как только хворми нєту, так і нікоторого шику! А от даже шляпа, на што уже шляпа, а как она, значить, при галавє, так і на типє парад! Дехто. Добре на цьому знається! Нема що! Хлопець. А матерія яка! Ряба, ряба та зозуляста, от би мені такого на штани! Голохвостий. Зозуляста?! Шаталанська! Хлопець. Що ж то значить — шарлатанська? Голохвостий. Ет, мужва! Што з тобою разговаривать. Хлопець. Та я так! Дехто. Розкажіть краще що нам! Ви ж там по світах буваєте, розумних людей чуваєте… Голохвостий. Не всьо то для простоти антересно, што для меня матеріально. Дехто. Та все ж, може, і нам буде інтересно. Ось ходімо на гору: поспіваємо, побалакаємо, вип’ємо мокрухи-преподобниці! Голохвостий. Хороший бил би для меня кадрель — водити з вами кумпанію! Дєхто. Е, ви вже дерете носа до неба! Другі. Та киньте його, цур йому! Степан. Не знаєте хіба прислів’я: не руш добра… Хлопець (до Голохвостого). Та ходім-бо, Свириде Петровичу, не царамоньтесь! Голохвостий. Єй-Богу, нельдзя: тут, понімаєте, делікатна матерія… Кахвюру, значить, нужно підстерегти і спроворить… Одне слово, не вашого розуму дєло! Хлопець. Що ж воно таке? Голохвостий. Інтрижка. Хлопець. Як? Степан. Та кинь його, ходім! Другі. А й справді! Чого з ним возжатись? Ну його к бісу! Рушай далі! Всі пішли.Вихід IV
Голохвостий сам. Голохвостий. Дурні хахли! Ідіть здорові! Што значить проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякой делікатной хвантазії… так і пре! А вот у меня в галавє завсегди такий водеволь, што только мерсі, потому — образованний чоловєк! Да што, впрочем, про них?… Годі, довольно! От як би Проні не пропустить! Шукаю: нігде нєту; чи не пройшла развє? Дак кудою ж пройтить їй, когда ми калавурим? Удивительне діло! Нужно подождати. Треба сьогодня на нейо рішительно налягти. Здається, я єй пондравился… Ну, да кому я не пондравлюсь? А вот, штоби Проні не випустить з рук, то необходимо. Багата: який дом, сад! А лавка, а дєнєг по скринях! Старого Сірка як струсну, то так і посипляться карбованці! Одна надія на її придане, бо іначе не можу поправити своїх ділов: такий скрут, хоч вішайся. Довгів стільки, як блох у курнику! З дому вийти удень страшно, щоб який жидюга не піймав, ей-Богу, правда. Тут особенно Йоська єсть; дак таке уїдливе, кляте, што ніяким хвисоном його не обійдеш. Де здибав, то й давай гроші, то й давай! Ну, де ж я тобі візьму, коли немає! А він, дурний, одно: давай, та й годі, вертай, що брав! Ну, што он? Какоє понятіе імієт? Сказано, жид! А ти тікай, бо посадить — чиста напасть! Так і ховаюсь, і кручусь як муха в окропі: там у цилюрні уже посадив замість себе гарсона, та що з того? Цилюрня таки лопне! От як, дасть Бог, на Проні женюсь, себто на її добрі та на її грошах, тоді я бритви через голову у Дніпро позакидаю, а заживу купцем первой гільдії, зав’ю такі моди алад’ябель! Тільки ж Проня й погана, як жаба… Та якби запустить пазури у її скриню, то ми при боці заведемо таке монпасьє, що тільки пальці облизуй! От би, приміром, ту дівчину, що коло Владимира ганяв! А-ах!Вихід V
Голохвостий, Проня, Настя і Наталка. Голохвостий (зуздрівши). А ось і вони з кумпанією. Ну, Голохвостий, держись! Проня, Настя і Наталка мляво ідуть і прощаються з якимсь кавалером. Голохвостий. Як би ето підойти похвисоніще, щоб так зразу шиком і пройняти? (Пробує кланятись.) Ні, не так… (Обсмикує одежу на собі.) Проня (наближається; за нею подруги). Голохвастов, здається? Голохвостий (підліта). Бонджур! Моє серце розпалилося, мов щипсі, поки я дожидав мамзелю! Проня (манірно). Мерси, мусью! (До подруг.) Таки дожидався: я нарочито проманіжила. Голохвостий. Рекомендуйте мене, пожалуста, баришням! Хоч я і не знаю їх, но надєюсь, што ви не будете водить компанію лиш би з ким! Проня. Разумєеться. Єто маї близькі приятельки і сасіди. Голохвостий. Рикомендуюсь вам: Свирид Петрович Галахвастов. Настя. Мені здається, що ми десь стрічались. Голохвостий. Нічаво нєту вдивительного — міня знаєт увесь Київ чисто. Наталка. Невже? Голохвостий. Рішительно. Міня везде принімают как сваво, значить, без хвисона! Проня. Там, верно, красавиць найшли порядошно. Голохвостий. Што мне краса? Натирально, перве дело ум і обхождєніє: делікатні хранцюзькі маньори, штоб вийшов шик! Проня. Разумєеться, не мужицькі: фе! Мове жар! Наталка (до Насті). Який він гарний! Настя. Нічого собі; тільки штукований! Наталка. А я вас сьогодні десь бачила. Голохвостий. Я чоловік не очень дуже посидящий: люблю у праходку з образованними людьми ходить. Ноги чоловіку, видите, для того й дадені, штоб бити ними землю; потому вони і ростуть не з голови… Наталка (до Насті). Який він розумний та гострий як бритва! Проня (до подруг). А я ж вам не казала, що первий кавáлер! Голохвостий. Не вгодно лі, баришні, покурить папироски? Наталка. Што ви, я не куру! Настя. І я ні; та чи пристало ж баришням? Голохвостий. Перва мода! Проня. А ви не знаєтьо? Дайте мінє! (Закурює і закашлюється.) Голохвостий. Может, крепкі? Я, якшто дозволите, Проню Прокоповно, принесу вам натиральних дамських. Проня. Мерси! То я ковтнула какось диму… Наталка і Настя. Та киньте папироску, а то ще закашляєтесь. Проня. Пусте! Я ще в пенціонє курила… Голохвостий. Чим же мінє баришень прекрасних поштувати? Позвольте канахветок! (Вийма з кишені у піджаці.) Настя (до Наталки). Ач, який ввічливий! Наталка. Настоящий хрант. Беруть конфетки. Проня (бере манірно одну). Мінє так солодке обридло! Кожинного дня у нас вдома ласощов етих разних, хоч свиней годуй! Я ще больше люблю пальцини, нанаси… Голохвостий. Сю минуту видно у вас, Проню Прокоповно, не простий, а образованний вкус! Настя (до Наталки). Куди пак! Дома пироги з маком та вареники з урдою [13] трощить, а тут — пальцини. Наталка. Це на нас критика. Голохвостий. Только дозвольте, Проню Прокоповно, то я вам етой всякой всячини цєлий воз притарабаню! Меня, знаєте, на Хрещатику, дак еті все купці делікатними матеріями — просто на руках носють. Бо я їм усєм дєнєг позичаю, і там перед началством звєсно — што, потому у меня будошник у струне! Дак уже все вони нападом: бери скольки хочеш, значить, етой погані — пальцин, кавунов, разних монпасье, мигдалу… Я вже просто одпрошуюсь, — што куда мінє ето переєсти все, потому луснуть, пардон, треснуть — як раз плюнуть, так нєт-таки — бери та бери! Как учеплються, то й береш, да й роздаєш уже усяким там разним, потому што пущай хоть на смєтник не викідають… Дак я вам цєлий воз… Проня (ображено). Того, што на смєтник викидають? Голохвостий. Што ви, Проню Прокоповно? І у думцє не било! Як же, штоб я такой мамзелі — і непоштительство… Ну й гострі ж ви! Язика з вами, представте собі, нужно держать, як у часте, на замку! Проня. Ви так і понімайте! Голохвостий. Ах, ах! Да я з своєй сторони при полном акорде, лиш би з вашей сторони не було нікакого мнєнія. Проня. Другим, можеть, необразованним што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікоторого не імєють; а я в пенціонє все науки проізошла. Голохвостий. Пардон, єй-Богу, пардон! Потому у міня з язика, как з колеса в млине, так што-небудь і ляпне! Настя (до Наталки). Ходім додому, бо ця витрішкувата чапля почала з своїм пенціоном, як дурень з торбою… Наталка (до Насті). Це вона нам вибива очі! Настя. Приндя чортова! (До Проні.) Добраніч вам! Наталка. Ходім уже! Голохвостий. Што ж, баришні, так сейчас домой? Хадьомте у праходку: при мєсяце такой шик! Настя. Ні, спасибі вам, ходіть здорові самі вже! Наталка (до Проні). Прощайте, нам не затиняйте, а ми вам не мішаємо! Проня. Не задавайтесь на крупу, бо в решеті дірка! Наталка. Нічого, ваш кавалер позбирає… докласти вам воза! Пішли.Вихід VI
Проня й Голохвостий. Проня (вслід). А дулі не скушаєте? Ач, копилять як губи! З меня только хворму беруть, а од них усєх гнилицями так і тхньоть! Голохвостий. Ну й ловко ж ви їх одбрили! Ех, Проню Прокоповно, розумні ви, — без мила голите. Проня. Якби мінє модніща публика, то я б себя показала! А то з кєм тут зайтись — необразованність одна! От только з вами і маєш приятность! Голохвостий. Натирально, куди їм усєм до вас? Всьо равно, што, примєром взять, — Мусатов і хранцюзька помада. Проня. Мерси. Голохвостий. А в тіятрі любите? Проня. Знаєте, акробати занятніщі мінє: такії красиві мущини. Я було как пойду, то так стрівожусь за них, што цєлу ноч не сплю! Голохвостий. Так ви б у таком разе гулять виходили, то я б мог хоч цєлую ноч трудиться проходкою! Проня. Ноччю? Што ви? Страшно, штоб, бува, какой оказії не вийшло… ви мущина, а я баришня. Вот удньом так я люблю гулять у царському саду з книжкою безпременно, бо так приятно під дубом романа читати. Голохвостий. А ви які читали? Проня. «Єруслана Назаровича», «Кровавую звєзду», «Чорний гроб»… Голохвостий. Да, ето занятні, но я вам рикомендую адин раман… вот раман, так раман… «Битва руських з кабардинцями» — а-ах! Або — «Матильда — чилі хранцюзька гризетка», або теж «Безневинна дівиця, чилі любов ухитриться». Антіресні, доложу вам! Не видержиш дочитати! Проня. Ах, я такії люблю ужасть как: штоб про таку любов писалось, штоб як смола кипєла! Голохвостий. Да, штоб аж волос смалила! Проня. Ах, ето ужасно жорстоко… Голохвостий. Так только здайоться-кажеться, а потом дуже прекрасно. От тольки, Проню Прокоповно, про любов би лучче самим рамана завить. Проня. Конечно, занятніще, єжелі особливо кавалер душка… Голохвостий (кашлянув). Проню Прокоповно! Дозвольте спросить, какоє такоє ви обо мне понятіє держите? Проня (манірно). Што ж ето ви допитуєтесь? Мінє соромно… Я баришня. (Набік.) Ага! Дочекалась-таки! Голохвостий. Што ж, што баришня, ето нічаво, ето чистиє пустяки! Проня. Я і понятія у цім нікоторого не імію… Голохвостий. Єй-Богу, не безпокойтесь! Проня. Ви мінє такого жару укидаєте, што я просто шарєю… Хіба не знаєте, як безневинній дівиці стидно… Голохвостий. Коли без етого никак нельзя обойтиться: все равно прийдьоться… Проня. Ах, не говоріть мінє про любов… І я до вас ужасть как… Только, будь ласка, не говоріть, пожалуста, про любов, потому ето шкандаль… Голохвостий. Што ви? Я, значить, прошу вашу руку і серце. Проня. Мерси! Только тут ноччю… при мєсяцє… так мінє моторошно цеє слухать, аж сердце тьопається… Ви завтра приходьте до нас предложеніє дєлать… Голохвостий (цілує руку). Я только боюсь родителів ваших, а то б давно зайшол… Проня. Єжелі што я согласна, то вже небезпременно… Голохвостий. Ви мінє как води цілющої на рани злили, моя зозулечко. (Цілує.) Проня. Ах, не можу! Тікать нужно! Приходьте ж завтра безпременно; я вас адрикамендую, а ви і предложеніє зробите… Голохвостий. Прийду, прийду, моя канахветочко! Проня. Душка! (Цілує хутко Голохвостого і біжить до хвіртки.) Ламур! (Вибіга.)Вихід VII
Голохвостий сам. Голохвостий. Бон-бон! (Підскакує.) Трам-тара-ра, ура! Наша взяла! Поздравляєм вас, Свириде Петровичу! Виграли справу! Проня, значить, тут. (Показує кулак.) Старі, правда, не спротивляться, потому потурають дочке у всьом. Тільки ж і гидка! Ой гидка! Да ще лізе цілуватись! Надо будєть купить доброго мила, штоб замивать після неї губи… Але зате ж все моє! От уджиґну! Годі вам, Свириде Петровичу, тепер зайцем бути, — буде, доволно! Можно будєть і самому зайців ловити, а особливо куріп’яточок… хр-р-р… Хап — і єсть! Хап — і єсть!Вихід VIII
Голохвостий і Галя. Галя (іде з кошиком, придивляється). От як ми опізнилися на старім городі з мамою, уже й розійшлися всі на нашім кутку… Ні, он хтось стоїть, чи не Степан? (Зближається, щоб трохи роздивитись.) Голохвостий (зуздрівши). А, на ловця й звір біжить. (Підліта.) Ціп-ціп, куріпочко! Галя. Ой, це чужий хтось! (Хоче тікати, але Голохвостий заступа дорогу.) Голохвостий (придивившись). Господи! Це ж та сама красунечка, що я коло Владимира бачив! От ціпонька! (До неї.) Не тремтіть-бо: чого лякатись, моя зозулечко, — хіба з’їм? Галя. От, єй-Богу, коли не пустите, то калавур закричу і будошника покличу. Голохвостий. Вигадайте! Тольки крикніть, то я такого наговорю, што зараз і в часть вас посадять. Галя. За що? Що ви ґвалтуєте серед ночі, то я маю сидіти? Голохвостий. Слухайте, серденько, не лементуйте, бо я тольки поговорить хотів з вами, моя зірочко красна. Як повидів я вас коло Владимира, то з тієї ночі і пропадаю, — просто вхопили моє серце щипцями, гвоздком у голові сидите, хоч і бритви не бери в руки! Галя. А справді, це той самий… Бачите: ганяли, ганяли там, та й тут переступаєте дорогу; сорому нема, а ще панич! Голохвостий. Да коли улюбльон, да так улюбльон, що хоч візьміть в руки піштолєта і простреліть тут грудь мою! Галя. Так і повірили! Шукайте собі панночок! Голохвостий. Дави луччі за самих найкращих панночок; ви просто така ціпонька, що аж слина котиться, — вірте! Галя. Хороша пороша, та не для вас! Голохвостий (розпалюючись). Чого ж так — не для мене? Яка ти строга, нелюб’язна! Да у мене, голубочко моя, всякого добра — паровицями [14], да я озолочу тебе, брильянтами обсиплю на весь Київ… Галя. Обсипайте кого іншого, а мені вашого золота не треба. Голохвостий. Да хіба я разві поганий? Придивись, пожалуста, первий хвисон… Галя. Та що — що гарні! Голохвостий (бере її за руки). Серденько, пуколько моя! Улюбись у мене, бо, єй-Богу, застрелюсь отут зараз перед тобою, щоб тобі напасть зробить! Галя. Ой, що ви кажете? Голохвостий. Потому хоч ножницями перетни моє серце, то там тільки одна любов стримить… Галя. Пустіть же, якщо любите, бо, боронь Боже, хто здиба, то буде лихо… Голохвостий. Ніхто не здиба! Куріпочко моя! (Обніма.) Галя. Пустіть-бо! Так не годиться! Бач який! Пустіть, бо кричатиму! Голохвостий (притиска ще більше). У-ух! Пропав я! Пожар!Вихід IX
Ті ж і Секлита. Секлита (зуздрівши). А то що, Галька? З паничем? Ой лихо моє! Ой нещастя моє! Добігалась, каторжна! От і устерегла! Ах ти подла! (Підскакує до Галі.) Голохвостий оторопів. Галя (плачучи). Мамо! Начепився, хто його зна хто й звідки, та й ґвалтує, як розбишака… Секлита. Як! Хто його знає? А ти не знаєш — свята та божа! Ах, обманщиця чортова, матері хочеш очі одвести? Так і повірили! Тим часом Голохвостий, оправившись, хоче тікати. Секлита його за поли. А ти, паничу, куди? Навтікача? Ні, з моїх рук так не вийдеш! Я за свою дочку тобі очі видеру з лоба! Голохвостий (замішавшись). Хіба це ваша дочка? Секлита. А то ж чия? Голохвостий. На вас анітрішечки не похожа, у неї голосок, як соловейко в лузі, а ви як з бочки гуркаєте! Секлита. Ах ти, харцизнику! Ти ще сміятись здумав? Наробив бешкету та й зуби скалить! Голохвостий. Та не зіпайте так, бо всіх кожум’яцьких собак збентежите! Галя. Мамо, голубочко, киньте його! Не робіть слави! Єй-Богу, начепився вперве! Секлета. Заступаєшся! Геть мені зараз додому! Ще на губах молоко не обсохло, а вона уже з хлопцем обнімається. Я тобі дома обірву оті патлі, сибірна! Галя (плаче). За віщо ви, мамо? Хіба я винна? Голохвостий (набік). Як би його вирватись від цієї відьми? От влопався! Секлита (до Галі). Іди звідси! Не слинь мені! Дома побалакаємо! Галя відходить плачучи.Вихід X
Секлита і Голохвостий. Голохвостий кинувся було тікати, але Секлита не випустила піджака, так що він аж злетів з одного рукава. Секлита тоді вхопила обома руками за жилетку. Секлита. А куди, каторжний? Щоб ще такого шелихвоста не вдержати, та не була б я Секлита Лимариха! Голохвостий. Що ви? Чи при своїм умі? Не робіть, пожалуста, шкандалю! (Все позира на дім Сірків.) Я вам заплачу, я багатий… Секлита (ще дужче). А щоб ти не діждав, щоб я за дочку гроші брала? Щоб я рідну дитину продавала? Не діждеш! Не втечеш! Не пущу! У мене одна дитина, як одно сонце у небі! Нащо ти зводиш її з ума?! Голохвостий (набік). От репетує бісова баба; розбудить усю вулицю! (До неї.) Та я, єй-Богу, не чіпав вашої дочки — тільки побалакав. Секлита. Брешеш, нащадку іродів! Сама бачила, як обнімались! Знаю я вас, паничів! Знаю, як ви обдурюєте та з ума зводите дівчат! Голохвостий. Та щоб я луснув, коли зводив! Секлита. Докажи, докажи! Я не повірю твоєму слову: твої слова гнилі, як яблука! Ти харциза, волоцюга! Голохвостий. Та що ж ви лаєтесь? Я не перекупка: обманювати не буду! Од вас не можна ні одпроситись, ні одмолитись! Секлита. Ти думаєш, що як я перекупка, то мене можна й зневажати? Я на шаг обдурю, а на карбованця вам, сибірним, правди скажу! От що! Хай збереться хоч уся вулиця, а Секлита за себе й за свою дочку встоїть. Стріляй на мене, а я таки на своєму стану, за правду стану! (Б’є кулаком об кулак.) Коли зачіпаєш, то зачіпай чесно: не безчесть мене й моєї дочки, бо ми тобі не іграшка! Голохвостий (набік). От, не вирвусь! (До Секлити.) Та, присяйбі, і не думав безчестити! (Хоче знову вирватись.) Секлита. Не пручайсь! Не пущу! Ґвалт, ґвалт! Поліція! Поліція! Квартальний! Голохвостий (набік). Ой пропав я! (До Секлити.) Цитьте! Не кричіть-бо! Секлита. Що-бо? Кричу, бо маю право! Поліція, поліція! Голохвостий (набік). Потопить, бісова баба, чисто потопить! У Сірків уже й віконниця одчиняється! Господи, ну що його робити! (До Секлити.) Слухайте сюди… Секлита. Калавур! Здалеку почувся свисток. Голохвостий. Ой, поліція! Шкандаль! (До Секлити.) Слухайте сюди, не кричіть: я всю правду скажу: ми любимось з вашою дочкою, тільки я чесне маю на думці: я її хочу сватати… Секлита. Дури кого іншого, а не мене: знаємо ми вас, паничів! Голохвостий. Та я не панич, а простий міщанин, — то тільки зверху на мені образованность! Секлита. Брешеш! Голохвостий. Та щоб я луснув… Недалеко тут мій дом! Я родич Свинаренків. Секлита. Якого? Петра? Голохвостий. Еге ж, Петрів племенник. Секлита. Та хіба ж міщанину пристало бути свинею? Голохвостий. Єй-Богу, я вашу Галю люблю так, як золото, і хочу сватать, от хоч зараз оддайте, то візьму. Секлита. Присягнись мені, ходім до церкви! Голохвостий. Та чи я ж чоловіка вбив, щоб серед ночі присягати! Вірте мені, я чоловік благородний, образованний, і божусь, і присягаюсь, що не піддурюю; бодай я завтрішнього дня не діждав, бодай я завтра на своїх ремінних пасах повісився, бодай я зарізався в своїй хаті своєю бритвою, коли не вірите! Секлита (бере грудку землі). Їж святу землю, то повірю! На, їж! Голохвостий. Хіба ж я вовк, щоб їв землю? Секлита. Їж, на їж, то повірю! Голохвостий. Та мене ж од тієї землі скорчить, то і чоловіка вашій дочці не буде! Секлита. Та ви брешете! Присягніться мені хоч на Братській! Голохвостий. Нехай мене покарають всі печерські святі! Нехай мене покриє великий лаврський дзвін, коли я брешу. Секлита. Ні, таки присягніть навколішках до Братської! Голохвостий (набік). От, не одсахнусь. (Стає на коліна.) Ну, хай мене поб’є Братська Божа матір, коли брешу! Секлита. Ну, тепер вірю, тепер вірю! Голохвостий (обтрушує штани; тихо). От іще через цю каторжну бабу бруки запачкав! (До неї.) Так я незабаром до вас і на заручини. Секлита. Про мене, просимо; тільки за моєю Галею нічого нема — знайте! Голохвостий. Нащо мені? І свого досталь! Аби Галя! Секлита. Так заходьте ж; раді будемо! Голохвостий. А де ж ваша хата? Секлита. Зараз за яром. Спитайте Секлиту Лимариху: увесь Подол зна. Глядіть же, не обдуріть; а то і живим не випущу! Од Лимарихи не сховаєтесь! Голохвостий. Та буду ж, буду! Секлита виходить.Вихід XI
Голохвостий сам. Голохвостий (озирається). Ух! Ху! От баня, так баня, аж три пота зійшло, єй-Богу! (Утирається.) От це вскочив, так вскочив — понікуди!Завіса
Дія друга
Велика світлиця Сірків, по-міщанськи, але з претензією вбрана. Одні двері в кімнату, наліво — в пекарню, просто — вхідні.Вихід І
Явдокія Пилипівна сама. Явдокія Пилипівна (сидить коло столу і обмахується хусткою). Ну й день! Діждалися святого літечка! Спала вже, спала, та ніяк до вечора не доспала; упріла тільки, страх! (Утирається хусткою.) А старий іще спить! Ого! Прокопе Свиридовичу! Прокопе Свири-довичу! Доки ти будеш качатись! Вставай, бо вже швидко до вечерні задзвонять! Прокопе Свиридовичу, чи ти чуєш! Прокіп Свиридович (обзивається з кімнати). А-а! То ти до мене, Явдоню? Постой, трохи прочумаюся та потягнуся! Явдокія Пилипівна. Ач, потягається, а якби я потягалася, то й гримав би! Та воно в свято і годиться поспати, менче гріха: як не спиш, то почнеш судити кого абощо, а воно і є спокуса… Та чого він не йде? Скучно самій. Проня пішли кудись, та вони не люблять з нами і говорити… Прокопе Свиридовичу, та вставай-бо!Вихід II
Явдокія Пилипівна і Прокіп Свиридович. Прокіп Свиридович (виходить потягаючись). Якось мені невірно… чи недоспав, чи переспав… Мовби хочеться чогось — чи хвигів, чи солоних огірків? (Сідає коло Явдокїї Пилипівни.) Як тобі здається? Явдокія Пилипівна. А як же мені про те знати! Хіба в мене твій рот? Прокіп Свиридович. От бач, ти й не знаєш, чим мені догодити, а мене, як тебе не бачу, то й сум бере! Явдокія Пилипівна. Добрий сум! Пішов в свою кімнату та й хропе, аж кімната дрижить, а я тут сама горюю: нема до кого й слова промовити. Прокіп Свиридович. Скучила? Як ми бралися, то гули, як голубочки, і до смерті будемо густи: гулю-гулю, моя старесенька! Явдокія Пилипівна. Забуркукав, мій сивесенький! (Присовується ближче і поправля йому чуба.) Прокіп Свиридович. А чи пам’ятаєш, Явдоню, як я присватувавсь до тебе? Як я тоді вертівся коло тебе! Явдокія Пилипівна. Згадай іще колишнє! Минулося! От уже в нас і дочка на порі… Прокіп Свиридович. Та так, так! Уже давно б час! Явдокія Пилипівна. Чого давно? Ще вони молоді!. Прокіп Свиридович. Ти уже в таких літах третьою ходила; тільки Бог прибрав. Явдокія Пилипівна. Мало чого мні: мені нічого було перебирати, а Проні треба неабиякого; вони на панію повернуті і всяким делікатностям вивчені. Прокіп Свиридович. Вивчені ж; та он з тими делікатностями й сидять, і ніхто не бере! Явдокія Пилипівна. Хіба в неї було мало женихів? Прокіп Свиридович. Так чому ж не йшла? Явдокія Пилипівна. Бо простота, а нашій дочці треба або дворанина, або хоч купця. Прокіп Свиридович. Заманулось чорти батька зна чого, а по-мойому — наш би брат краще. Явдокія Пилипівна. По-твойому б, дитину хоч за шмаровоза. Прокіп Свиридович. Не за шмаровоза, а за міщанина, трудящого чоловіка; такий би і гроші не розтринькав, і дитину б жалував, і нас би не зневажав, держався б свого звичаю; а як вишукаєте якого-небудь гонивітра чи завалящого лодаря, то той зараз переверне все по-модньому: нас, як простих, заплює, добро все розмантачить і дочку кине. Явдокія Пилипівна. Ти знов дратуватись хочеш? Чого б же він кинув Проню? Чим же вони дворанину не жінка, коли усяких мод, усяких наук знають. Це вже здурів би чисто, якби і такою розумною жінкою погребав! Прокіп Свиридович. Толкуй! По-моєму, оті панські науки та примхи тільки перекрутили дочку: кому вона потрібна з своїми переборами? Який її дворанин візьме? Дворанин чи офіцер шукатиме жінки гарної, а наша Проня, нівроку, на тебе схожа! (Махнув рукою.) Явдокія Пилипівна. Що ж це, ти знов мене уїдати? Ото напасть! Заслужила! Чути дзвін. Прокіп Свиридович. Та годі, не сердься; вже до вечерні дзвонять… (Хреститься.) Піти, так щось ноги болять… може, Бог простить уже. Явдокія Пилипівна. Та і Проня ж просили, щоб конешне дома були, не виходили… Прокіп Свиридович. Що ж там? Явдокія Пилипівна. Про те вже вони знають… Либонь, гостя якогось важного приведуть. Прокіп Свиридович. А! То давайте чаю або горілки. Явдокія Пилипівна. Горілки і не думай, бо Проня сердитимуться, як побачать. Прокіп Свиридович. Що ж це? Уже ні з’їсти, ні спити не можна? Та це через великорозумну дочку життя нема: і то не так, і того не роби, і туди не ступай, і в тім не ходи, і так не говори! Ох, ох, ох! Явдокія Пилипівна. А тобі для дочки важко і приятність зробити? Одна ж тільки. Прокіп Свиридович. Та одна ж, та й та нас цурається; все гримає, що ми прості, по-мужичи говоримо; соромиться батька й матері… ох, ох, ох… Явдокія Пилипівна. Правда, та що ж робить, коли ми уже до них не підійдемо? Вони вже під панську стать пішли… Прокіп Свиридович. Та панія ж, а не дитина! Явдокія Пилипівна. Зате ж розумні! Прокіп Свиридович. Ет! Отой пенціон у мене ось де! (Показує на потилицю.) Явдокія Пилипівна. Ти знов уже почав? Прокіп Свиридович. Та й мовчу ж… Та давайте ж хоч чаю абощо! Явдокія Пилипівна. Химко, Химко!Вихід III
Ті ж і Химка. Явдокія Пилипівна. Чи самовар готовий? Химка. Ні, ще не ставила. Явдокія Пилипівна. Так наставляй же зараз. Прокіп Свиридович. Слухай, як укинеш жару, то збігай, будь ласка, у церкву до дячка та попроси трошки табаки. Химка. Збігай! Близький світ! Явдокія Пилипівна. Та що це ти вередуєш! Куди ж вона, у вівтар ускочить, чи що? Прокіп Свиридович. Та я й мовчу… Так подавай же хоч самоваря скоріще! Химка (зачиняючи двері). Своєю душею не нагрію, як закипить, то й подам.Вихід IV
Ті ж і Проня. Явдокія Пилипівна. Де це ви, доню, ходили? Проня. На Хрещатику була: ось для вас покупку принесла. Прокіп Свиридович. Що ж там? Явдокія Пилипівна. Чи не черевики купила? Проня (розвиває папір і виймає чепчик з червоними стрічками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надіти матері на голову.) Мати одхиляється. Явдокія Пилипівна. Що це ви, дочко? Схаменіться! Чи годиться ж мені на старість убратись у чепчик, та ще з червоними стрічками?… Проня. Така саме мода. Явдокія Пилипівна. Пізно вже мені, дочко, до тих мод призвичаюватись! Проня. Ну, вже як хочете, а оту міщанську хустку з ріжками скиньте! Явдокія Пилипівна. І мати, і бабка моя таку носили, у такій уже й мене в труну положите… Проня. Та що ж ви зі мною робите? Говорить не вмієте, ходить як люде не вмієте: у хаті й кругом простота, то хто ж до нас з благородних і зайде? Прокіп Свиридович. Простота, Проню, не гріх. Проня. Так нащо ж було мене по-благородньому вчити? Прокіп Свиридович. Правда і то — пенціон! (Чуха потилицю.) Проня. Та не ходіть і ви, тату, розхристаними! Прокіп Свиридович. Жарота ж тепер. Проня. То що, а все не гаразд. Он сьогодні буде у мене благородний кавалер; мене свата і прийде просить руки. Прокіп Свиридович і Явдоха Пилипівна. О! Хто? Хто? Проня. Голохвастов. Прокіп Свиридович. Чи не цилюрник з-за Канави? Проня. Не цилюрник, а палікмахтер: образований, гарний, багатий. Явдокія Пилипівна. Та чи багатий же? Розпитайтесь добре! Проня. Що ви знаєте? Прокіп Свиридович. А правда, що дочка краще знають. Явдокія Пилипівна. Та про мене. Проня. Глядіть же, щоб усе було гаразд. Прокіп Свиридович. Добре, добре! Я зараз пошлю за горілкою. Проня.Горілки?! Ви б ще цибулі або путрі поставили! Явдокія Пилипівна. А то чого ж, доню? Проня. Чімпанцького треба: так водиться. Явдокія Пилипівна. Та то ж дороге; та ми коло нього не вміємо й ходити. Проня. І того жалієте для дочки! Явдокія Пилипівна. Господь з вами! Старий… Прокіп Свиридович. Та я й нічого… Ось і гроші. (Виймає пуляреса, у платок завірченого.) Проня. Дайте Химці, а я напишу… та дивіться, як буде у нас гість, то щоб тітка не притетюрилась! Явдокія Пилипівна. А що ж їй робить? Не вигнати ж сестру? Прокіп Свиридович. Та вона не поміша: лишній родич у хаті. Проня. Добрі родичі, що не знаю, як і одкадитися! Нагноїть у хаті, розговори заведе такі! Гнилицями насмердить, уп’ється. Явдокія Пилипівна. Та, може, ще й не уп’ється. Проня. Може? Ви мене заріжете з вашою ріднею! Явдокія Пилипівна. Не годилося б так, Бог з вами! Прокіп Свиридович. Та вона й не прийде. Проня. А як прийде? Прокіп Свиридович. Ну, вже не знаємо. Проня. Тож-то, що не знаєте: чистая мука з вами! Та й ви самі, тато з мамою, більше б у пекарні сиділи, а то й ви часом ляпнете таке мужицьке, просте… Явдокія Пилипівна. Вибачайте вже нам, дочко: на панію не виховувались… Прокіп Свиридович. В пенціоні не були… Проня. То все ж таки можете хоч трошки модніще себе держати: он буде зараз такий образованний, вчений… Прокіп Свиридович. То мені хочеться послухати розумних речей; страх як люблю розумних людей! Проня. То з пекарні слухайте, а то ще помішаєте об’явленію… Я вас покличу, коли треба буде. (Виходить до кімнати.) Прокіп Свиридович. Ну, ну! А що, стара? Уже нас за хвіст та і в череду! Явдокія Пилипівна. Не гризи вже хоч ти, бо й самій гірко! (Пішла.) Прокіп Свиридович. Зате ж благородні! (Врешті дошукався до грошей.) Химко! Химко! Голос Химки (з-за дверей). Та чекайте, ще не кипить! Прокіп Свиридович. Та йди, треба.Вихід V
Прокіп Свиридович і Химка. Xимка (од дверей). Нема часу! Дму, дму у того каторжного самоваря, а він і не кипить… Прокіп Свиридович. Та тут ось треба до Кундеревича збігати, на гроші! Химка. Та як же я покину самовар? Він так погасне! Прокіп Свиридович. Та ти його розідми швидче! Химка. У мене духу немає на вітряка! Я вже хвартухом махала, махала… махала… так тільки жевріє… Прокіп Свиридович. А ти ще пеленою його помахай! Химка. Дайте краще вашого чобота! Прокіп Свиридович (скида). Правда, у халяві більш вітру. Так розідми ж хутенько та й туди збігай! Голос Проні (з кімнати). Химко! На записку! Химка. У мене не десять ніг, а дві! Голос Проні. Що ти там гавкаєш? Іди, кажу! Химка. От наказаніє! (Іде до кімнати.)Вихід VI
Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Явдокія Пилипівна (збентежено). Сестра Секлита йде! Ну, що його робити? Прокіп Свиридович. Невже? От халепа! Скажемо, що до вечерні збираємось абощо. Химка з кімнати біжить через світлицю в вихідні двері. Голос Секлити (за дверима). Куди це ти, Химко? Голос Химки. За вином якимсь. Голос Секлити. От і добре; прицуп же й горілки, а то у вас часом нема. Голос Химки. Не казано. Прокіп Свиридович. Може, дати уже їй чарку, щоб швидче пішла?… Явдокія Пилипівна. Та чому б і не дать, так боюсь Проні; от лихо!Вихід VII
Ті ж і Секлита. Секлита (вліта з кошиком). Добривечір вам у хату! Явдокія Пилипівна. Здрастуй, сестро! Прокіп Свиридович. Здрастуйте! Секлита (кида до порога кошик і розлягається на стільці). Оце втомилась! Бігала, бігала, як той хорт за зайцем, доки не випродала усіх яблук; а це думаю, давай забіжу до Сірка та ковтну чарку-другу горілки! Прокіп Свиридович. До якого Сірка? В мене був собака Сірко, та я його давно прогнав з двору, що так погано дражнили. Секлита. Хіба ж вас не Сірком дражнили та й тепера дражнять усі на Подолі? Прокіп Свиридович. Не Сірко, а Сєрков! Секлита. Куди ж пак? Запаніли наші! А в однім чоботі ходите! Прокіп Свиридович. Я в своїй хаті властен і голий ходити! Явдокія Пилипівна (приносить пляшку горілки і чарку). А хоч би й запаніли, так дочку яку маємо! Прокіп Свиридович. Треба вам якось краще нас величати! Секлита. Та про мене, хоч і Сєрков чи й Рябков! (До Явдокії Пилипівни.) Чого ти з посудиною держишся? Станови її на стіл! Явдокія Пилипівна. Випий, сестро, чарку, бо ми з старим зараз до вечерні виряджаємось… Прокіп Свиридович. Та ні на кого й хати зоставити, бо й Химку заслали; то треба заперти. Секлита. Не турбуйтесь; ідіть байдуже: я сама тут погосподарюю! Самограя притарабаню… Прокіп Свиридович (до Явдокії Пилипівни). Ну, що ж тепер… Явдокія Пилипівна (тихо). І душі нема, як ввійдуть Проня; таке буде! Секлита. Та чого ви там воркочете, старі? Ще не наворкотались? Вам би уже пора скубтися! Та ну-бо, Явдохо, чого це ти надулася, як індик перед смертю! Прокіп Свиридович. Явдохо! Знайшла Явдоху! Скажіть ще Вівдя! Коли б хоч дочка не почула! Секлита. Та ну вас з вашими витребеньками! Явдохо, чуєш! Чого ти набундючилась? Давай мерщій горілку! Прокіп Свиридович. Та не кричіть-бо хоч так дуже! Секлита. Чому ні? Хіба в мене горло куповане? Явдокія Пилипівна. Тай вуха ж у нас не позичені. Секлита. Запаніли! Та що балакати: давай пляшку і чарку. Явдокія Пилипівна. Та чи воно не годиться? У нас така дочка! Секлита (бере пляшку і налива зараз чарку та в рот). Велика цяця! Носитесь ви з нею, як з бандурою! Явдокія Пилипівна. Єсть-бо й з чим: вчилась у пенціоні аж три місяці! Прокіп Свиридович. Не абиде, а у пенціоні! Секлита. Чули ми вже це, чули! Аж очортіло!Вихід VIII
Ті ж і Проня. Проня (аж руками сплеснула). Так і знала! Що це ви, до нас у гості? Секлита (знов випива чарку). Як бачиш, небого! Проня. У нас сьогодні не прийомний день. Секлита. О? Що ж там скоїлось? У мене дуже приємний: усі яблука спродала! Проня. Необразованість! Не розумієте! у нас сьогодні прийому нема! Секлита. Якого прийому? Хіба нам в некрути кого оддавати? Проня. З вами говорити — гороху наїстись! Секлета. Їж, серце, та дивись, аби не збубнявів. Проня. Що ж це таке? Прийшла з доброго дива, з великого чуда та й тикається? Явдокія Пилипівна. Чого-бо ти, сестро, нападаєшся на Проню? Прокіп Свиридович. Та і «ти» казать не годиться: тепер уже старі звичаї покинули; треба по-модньому поводитись! Проня. Поніма вона у моді толк! (Набік.) Господи, як Голохвастов здибається тут з тіткою — пропала я! Секлита. Начхала я на ваші моди! Ви, здається, зовсім подуріли на старість! Прокіп Свиридович. Подуріли чи не подуріли, Секлито Пилипівно, а вже до вас позичать розуму не підемо! Проня. Уже б швидче до вашої Пидори обернулися. Секлита. А таки, небого, до неї б вам обернутись не вадило; єй-Богу, спасибі скажете! Явдокія Пилипівна. Що-бо ти, справді, сестро, верзеш? Рівняєш Проню, що розумні на весь Подол, до якоїсь наймички! Проня. Хіба їй розум завадить! Секлита. Дуже ви заноситесь перед тіткою, та цур вам! Коли пляшка й чарка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здорові! (П’є.) Випийте хоч до мене, Прокопе Свиридовичу, викушайте! Вибачайте, що похопилася перед хазяїна, бо пелька зовсім засохла. Прокіп Свиридович. Та це вже третя. Проня (до матері). Що ж це ви зі мною робите? Явдокія Пилипівна. Та я попросю… Секлита. О? Третя? А я й забула лічити! Ну, викушайте ж! (Налива і подає.) Прокіп Свиридович (дивиться з страхом на Проню). Та воно конечне… (Простяга боязко руку.) Проня (до матері). Господи, що ж це? І він почне частуватися? Явдокія Пилипівна. Годі, годі, Свиридовичу! Не думай! Прокіп Свиридович. Та одну… уже б час… Секлита. То це вже вам і чарки не вільно випити? Ха-ха-ха! Прокіп Свиридович (озирається і чуха потилицю). Одну б! Проня. Бо це не шинок. Секлита. Хіба в шинку тільки й п’ють? Проня. Раз у раз у шинку, а в образованих домах тільки до обіду! (Бере пляшку й чарку.) Секлита. Та не беріть-бо, а краще підіть, Пронько, до пекарні, та розідміть самоваря для тітки, та й принесіть! Проня. Не діждете! Явдокія Пилипівна. Що це ви, сестро, вигадуєте? Щоб моя дочка після пенціона та по самовар ходили? Секлита. Руки не одпали б! Явдокія Пилипівна. Після пенціона?! Проня аж тремтить од злості. Прокіп Свиридович (до Проні). Дай мені пляшку й чарку; я замкну. (Бере, на ходу п’є дві чарки і замика в шафі). Секлита. Пенціони, пенціони. Три дні була десь за попихача та й приндиться! Потурайте ще більш вашій Прісьці! Вона вам з великого розуму у голову ввійде! Проня. Не смійте мене звати Пріською! Не вам мене вчити! Муштруйте свою Галю! Секлита. Чи ба! Та якби моя дочка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона б до нових віників пам’ятала! Проня. Оту й товчіть, а мене вже вчено! Секлита. Вчили вас, та мало: прийдеться ще доучувати! Явдокія Пилипівна. Не вашого, сестро, розуму діло! Проня (до матері). Та попросіть її на виступці! Прокіп Свиридович (вертаючись). Ви, Секлито Пилипівно, що інше, а ми що інше! Секлита. Я що інше? А що ж я таке? Га? Хіба не знаємо, які великі пани були Сірки? Адже ж старий Сірко, ваш батько, м’яв шкури і з того хліб їв! Я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі Кожум’яки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозумної Пріськи! (Б’є кулаком об кулак.) Проня. Не злякались і ми вас, бо руки короткі! Секлита. До такого носа, як у тебе, то й короткими дістану! Проня (крізь сльози). Що ж це таке? Улізла у хату, насмерділа гнилицями, горілкою та ще й лається?! Прокіп Свиридович. Гур, гур, гур! Тепер, Прокопе Свиридовичу, бери шапку та й тікай мерщі з хати! (Затика вуха.) Явдокія Пилипівна. Чого це ти здумала дорікать мою дочку носом! Який же в неї ніс? Який? Докажи! Секлита. Як у чаплі! Проня. Виженіть її, мамо! Вона з п’яних очей не знать що… Явдокія Пилипівна. То в твоєї дочки ніс, як картопля, як печериця! І в твого чоловіка був ніс, як копиця розвернута! Секлита. Ти мого чоловіка не чіпай! На моїм чоловіку ніхто верхи не їздив; він не був таким хамлом, як твій чоловік! Прокіп Свиридович. Яке я хамло? Проня. Вона всіх лає, ота перекупка! Женіть її звідси! Секлита (схоплюється). Мене гнати? Секлиту Лимариху гнати? Ах, ви ж, чортові недопанки, панське сміття! Перевертні дурноголові! Дочка їх дурна водить за носа, ганя на орчику [15], як цуциків, а вони й губи розвішали! Проня. Гетьте зараз звідси! Залили очі! Гетьте з хати! Секлита. Ти ще, шелихвістко, на тітку так смієш кричати?! Та я тебе як мазну оцим кошиком! Проня (обступивши). Химко, Химко! Жени її, оцю п’яну! Секлита. Як? Секлиту Лимариху? Та я вам усім тут полатаю ваші панські морди! (Береться в боки.) Прокіп Свиридович. Ой лихо од неї станеться! Явдокія Пилипівна. Чи ти при умі?! Проня. Вон, вон! Мужва немита! Секлита (дає Проні дулю). На з’їж, чорногузе! (Велично виходить з кошиком.) Пху на вас всіх!Вихід IX
Ті ж без Секлити. Проня (плачучи). Ось який ваш рід! Явдокія Пилипівна. Та й вам би не годилось так, адже тітка. Прокіп Свиридович. Сестра матері… Проня. То й цілуйтесь з нею! Явдокія Пилипівна. Стидно, доню! Прокіп Свиридович. Та й гріх-таки! Явдокія Пилипівна. Таки дуже її зобидили: більше сюди й не прийде! Проня. Баба з воза — кобилі легше! Прокіп Свиридович. А як стане вас по Подолу славити? Явдокія Пилипівна. Щоб вам не дісталося! Проня. Ой Боже мій, ще й допікають! Мовчали б уже, то мені б було легше! Через ваш рід тільки сором, і людей прийняти не можна, така стидота! Іще і Голохвостов одкинеться, бо й самі ви говорите по-мужицьки, незугарні і привітатись по-модньому! Явдокія Пилипівна і Прокіп Свиридович. Оце, Боже мій! Проня (біга по хаті). Ой не допікайте мені! Дайте мені покій! Ідіть до кімнати! Старі повернулись виходити. Химко! Химко! Іди сюда та накури в хаті. Кади! Бо так на всю хату гнилицями, кислицями й тхне!Вихід X
Ті ж і Химка. Xимка (з смолкою в руках). Оце, схотілося вам того курива! Проня. Пхе! Пхе! Так і несе, аж верне тією Секлитою! Горілка й кислиці! Кади, кади! Химка. Там тітка Секлита іде по вулиці та кричить, та лається так. Мене оце здибала — од крамниці йшла — та просила, щоб я переказала вам (до Проні), що ви, мов, падлюка! Старі Сірки, вернувшись, махають на Химку руками, щоб мовчала. Проня (схоплюється). Ач, вона, каторжна! Явдокія Пилипівна (до Химки). А тобі, дурна, слід переказувати?! Xимка. А я винна? Проня. І наймичок таких дурних держите! Xимка (сміється). Та тут ще під брамою якийсь панич стоїть, я й забула… Чи пускати? Проня. Ой лишенько! Він чув?! Xимка. Хто його зна! Тітка Секлита кричала на всю вулицю! Проня. Зарізала вона! Ну, що його робити?! Явдокія Пилипівна. Та хто там, що ти лементуєш? Проня. Та він, жених мій… Голохвастов… Явдокія Пилипівна. Ой матінко! Проси ж його до госпо`ди! Проня. Постой, постой! Куди його вести? Такий мотлох у хаті… От шкандаль! Прибирайте, мамо! Всі кидаються прибирати. Проня — до дзеркала, поправляє волосся, щипа щоки. Килима, килима дайте сюди… того великого! Мамо, швидче-бо! Тату, одсуньте дивана та поставте кріселко. Прокіп Свиридович (силується). О-о! Важке у ката… Ледве й зсунеш! Явдокія Пилипівна (з килимом). Оцей, доню? Проня. Та цей; стеліть же швидче! Явдокія Пилипівна. Засапалась і не нагнусь! Проня. Христа ради, швидче! Химко! Химко! Що ж це? Горілку, недоїдки перекупчині прибирай! Xимка. Та й приберу… мов пожар… почека! Проня. Прикуси мені язика! Не знаю, що й надіти? Мантилю чи шалю? Ой Боже мій, треба пукета до грудей? (Глянувши на батька й матір.) Мамо, надіньте, Христа ради, чепчика! Христа ради, просю вас! Сьогодні ж такий день: усе може пропасти! І хустку картату, пожалуста! Явдокія Пилипівна. Та надіну вже, що з тобою робити? (Пішла.) Проня (до батька). Ай, ай! Ви без чобота?! Прокіп Свиридович. Ой лихо! Це каторжна Химка взяла до самоваря та й не принесла! Проня. Та скиньте мені зараз той драний халат! Прокіп Свиридович. Що ж, халат як халат, вислужив свою службу! Проня. І того не хочете для дочки зробити?! Прокіп Свиридович. Та іду вже, іду… Проня (до Химки). А ти чого стоїш? Кади! Химка. Та вже так покадила, що всі чорти повтікали б з хати, якби були! Проня. Кади! Кади! Химка. Кахи, кахи! Цур йому, аж у горлі душить! (Пішла у кухню.)Вихід XI
Проня сама. Проня (з одчаєм). Господи, чи все ж у мене на своїм місці? Чи по-модньому? Ой мамо моя, брансолета забула надіти! (Біжить до шухляди й надіва.) Чи шалю, чи мантилю? Не знаю, що мені більш до лиця?… Або, може, й те й друге? Так! Нехай бачить! А книжки й нема! Коли треба, то як на злість! І, певно, знов занесла ота каторжна Химка до кухні, щоб пироги на листках саджати! Ось, слава Богу, знайшла якийсь кавалок… Все одно! Ху, господи, як у мене тіпається серце. Аж пукет по грудях скака!.. (Задумується, позираючи в дзеркало.) Як би його прийняти: чи ходячи, чи стоячи, чи сидячи? Ні, краще лежачи, як і наша мадама в пенціоні приймала свого любезного. (Бере книжку й лягає на дивані.) Ей, Химко, проси! Химка. Чого просити? Проня. Панича клич! Химка. Так би й казали! (Пішла.)Вихід XII
Голохвостий і Проня. Голохвостий (входить тонно; у шляпі, рукавичках і при паличці: тре часто руку об руку). Честь імєю, за великоє щастя, одрикамендуватись у собственнім вашім дому! Проня мовчить. Нікого нєту! Ні, Проня Прокоповна тут! (Одкашлює.) Мой найнижчий поклон тому, хто в цьому дому, а перед усього вам, Проню Прокоповно! (До себе.) Що вона, чи не спить часом? (Одкашлює дужче.) Горю, палаю од щастя і такого разного, милая мамзеля, што виджу вас на собственнім полу… Проня (скинувши очі). Ах, це ви? Бонджур! А я так зачиталась! Мерси, што прийшли… Мамонька, папонька, ґосподин Голохвастов прийшол, пожалуйте! Голохвостий. Ви ж меня одрикомендуйте, пожалуста! Проня. Авжеж.Вихід XIII
Ті ж, старі Сірки й Химка. Сірчиха у кумеднім чепчику і хустці. Сірко у довгім сюртуці і великій хустці на шиї, виходять і низько кланяються. Проня. Рикомендую вам мого хорошого знакомого. Голохвостий (кланяється з пристуком). Свирид Петрович Голохвастов з собственною персоною. Позвольте до ручки? (Цілує.) Явдокія Пилипівна. Дуже раді! Вас уже так хвалили дочка наша, Проня Прокоповна… Дуже раді, просимо! Голохвостий. Проня Прокоповна по ангельской добротє, так і понімаєм, мерсі! (До Прокопа Свиридовича.) Честь імєю рикомендувать себя: Свирид Петрович Голохвастов! Прокіп Свиридович. Дуже, дуже радий, що бачу розумного чоловіка; розумного чоловіка послухать — велика втіха! (Тричі цілує.) Дуже раді! Просимо, сідайте! Проня (томно). От кресло; прошу, мусью! Всі сідають; Голохвостий на кріслі коло неї ж направо; наліво ж на дзиґликах старі Сірки. Химка визира з пекарні; яка хвилина — тихо. Прокіп Свиридович. Позвольте спитати: ви синок покійного Петра Голохвостова, що цилюрню держав за Канавою? Проня. Ви, папонько, не знать как говорите: їхня хвамилія Голохвастов, а ви какогось хвоста вплели! Голохвостий. Да, моя хвамілія натиральна — Галахвастов, а то необразованна мужва коверкаєть. Проня. Разумєється. Явдокія Пилипівна (до старого). Бач, я казала, що не той! А який розумний! Прокіп Свиридович. Вибачайте, добродію, ми люди прості, що чули… Так ви, значить, не його, не цилюрника синок? Голохвостий (змішавшись). То єсть по натурє, значить, по тєлу, как водиться; но по душе, по образованості, дак ми уже не та хворма… Проня. Авжеж, образованний человєк: хіба-развє можна його рівняти до простоти? Явдокія Пилипівна. Куди нам там?! Прокіп Свиридович. Так, так… Яку хвилину тихо. Химка (од дверей). Чи зараз давати вино і шклянки? Проня (аж схопилась). Іди собі! Прокіп Свиридович докірливо махає головою, а стара рукою. Прокіп Свиридович. Гм, гм… дак ви уже цилюрні не держите? Проня. Я уже раз вам гаварила: палікмахтерська, а ви все-таки цилюрня, цилюрня! Явдокія Пилипівна (докірливо йому кива). І як-таки!.. Прокіп Свиридович. Їй-Богу, забув… стара вже пам’ять… Голохвостий. Нічаво… ето трапляється, по простотє, значить. Я, відіте лі, занімаюсь кахвюрами і комерцієй разною. У мене етого дорогого делікатного товару — паровицями; пудри, лямбра, дикалони, брильянтини! Явдокія Пилипівна. І брильянти?! Господи! Прокіп Свиридович. Я думаю, такий товар і грошви бере — страх! Проня. Разумєється, не вашого: що вірьовки та гвоздки або сєрка! Явдокія Пилипівна. Е, ви, дочко, так не кажіть, і на цьому товарові добрий зарібок. Проня. Пхе! Голохвостий. Нащот дєнєг, доложу вам, так їх на етот делікатний товар їдьоть — страх! То єсть щоденно — сила! Ну, дак, слава Богу, у мене етой дєньги непереводно: цєлий Хрещатик мине винен. Мине уже не раз говорили мої приятелі: охвицера, митрополичі баси, маркєли… што, чаво, мол, не закупиш ти магазинов на Хрещатику? Дак я їм: на чорта той мине клопот? У меня єсть благородний матеріал, то пущай і другі торгують! Явдокія Пилипівна (до Прокопа Свиридовича). От багатий! Прокіп Свиридович (до неї). Правда. Проня. Ви очінно добрі. Голохвостий. Мерсі! Натирально, в кожном обхожденії главная хворма — вченость. Потому єжели человєк учений, так йому уже свєт переменяється; тогди, тогди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йому рябоє, што Химцє будєт цяця, то йому… пардон!.. Ви меня, Проню Прокоповно, понімаєте? Проня. Разумєється, што розумний чоловєк зовсєм нічаго; вот і мині тепер все інче здається, бо я недарма у пенціонє вчилась! Явдокія Пилипівна. О, то правда, що вчилась: не жаліли кошту: всяких мод зна! Які у неї плаття, шалі, сукні… яких квіток позаводить… Проня. Мамонько! Голохвостий. О, Проня Прокоповна маєт скус! Єжелі когда человек подиметься разумом вгору вище од лаврської колокольні да глянет оттудова на людей, то вони йому здаються-кажуться такі маненькі, как пацюки, пардон, криси! Позволіте папіроску? Явдокія Пилипівна. Куріть, здорові! (До старого.) Ну й розумний же! Прокіп Свиридович. Аж страшно! Голохвостий (до Сірка). Не вгодно лі? Прокіп Свиридович. Спасибі, я не вживаю; от нюхати, то друге дєло, аж ніс тремтить… Ну та й та-бака ж у нашого дячка, скажу вам, і чорт його зна, що він кладе туди? Ну, цілий день ходиш та нюхаєш пучки… Проня (до батька). Та годі вже про вашу табаку! (До Голохвостого.) Позвольте і мені папіроску! Прокіп Свиридович. Вони курять? Явдокія Пилипівна аж руками сплеснула. Голохвостий (подає). Пардон! Нєту лі іногда тут огню, бо я своєго забил! Проня (гукає). Химко! Химко! Падай вагню! Прокіп Свиридович. Вагню! Xимка виходить з повною покришкою жару. Проня. Ти б іще цілий віхоть принесла! Сірників дайте, мамо! Xимка. Так і казали б, а то «вагню»… Явдокія Пилипівна почина шукати. Голохвостий. Не безпокойтесь, пардон, я с етой самой покришки закурю. (З хвиглясами йде в середні двері за Химкою вслід.)Вихід XIV
Ті ж без Голохвостого. Проня. Що ви мене соромите? Що ви тут наказали — три мішки гречаної вовни? Явдокія Пилипівна. Та я ж мовчала… Проня. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й цилюрню, і хвоста, і дяка, і табаку втелющив! Прокіп Свиридович. Не знаю вже, як з ученими… Проня. Ідіть, просю вас, звідси обоє, бо помішаєте ще мені предложеніє робить. Прокіп Свиридович. Цікаво б послухати, як то вчені… Явдокія Пилипівна. Може б, хоч двері одчинити? Проня. Та ідіть, ідіть, кажу… от наказаніє! Прокіп Свиридович. Ходімо, це, бач, у них по-модньому! Явдокія Пилипівна. По-модньому ж! Виходять до кімнати, але всю тамту сцену визирають з-за дверей, підслухаючи, і Химка підслухує з пекарні.Вихід XV
Проня й Голохвостий. Голохвостий (з папіросою). Звольте! Закуріть! Проня закурює, Голохвостий курить і озирається. Проня. Ваша папіроска шкварчить. Голохвостий. Ето в грудє моєй-с! Проня. Чого? Голохвостий. Од любви! Проня. Ах, што ви! Голохвостий. То єсть тут у нутрє у меня такая стремительность до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов пройтить! Проня (набік). Починається, починається! (До Голохвостого.) Ах, ето ви кавалерські надсмєшки… Может, по кому другому; у вас стольки баришень… Голохвостий. Ето ви пущаєте критику; я своєї душі, Проню Прокоповно, не покину лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ваша душа, — і больше в нікоторому мєстє. Проня. А ви знаєте уже, яка моя душа? Голохвостий. Ах, Проню Прокоповно, не рвіть меня как пуклю! Потому відітє, какой я погібший єсть человік. Проня. Чого ж погібший? Голохвостий. Потому здєсь у меня (показує на серце) такоє смертєльноє воспалєніє завелось, што аж шипить! Проня. Когда б заглянуть можна було вам у серце. Голохвостий. То ви би там увиділі, што золотими слов’янськими буквами написано: Проня Прокоповна Сєркова. Ах, но єжелі б золотой ключ од вашого серца та лежав у моєй душі у кармані, вот би я бив щасливий! Я би кожну минуту одмикав ваше серце і смотрєл би; не мився б, не помадився б, не пив, даже не курив би по три дні, та всьо б смотрєв би! Проня. Ах, когда б же тому було правда? (Набік.) Чого він навколішки не стає? Голохвостий. Да пущай меня алад’ябль скорчить, когда, значить, брешу (Набік.) Ну сміліше! (Стає навколішки.) В грудє моєй — Визувій так і клекотить! Рішайте судьбу мою нещасную: прошу у вас руку й серце! Проня. Ой, мамо моя! Я так стривожена… так сталось несподьовано… я… я… вас, ви знаєте… чи ви мене не обманюєте, чи любите? Я ще молода… не знаюсь у цім ділі… Голохвостий. Ви не вєритє? Так знайте ж, що я рєшітельно нікого не любив, не люблю і не любитиму, окромя вас! Без вас мінє не жити на свєтє. Да еслі б я любив так Братську ікону, то міня б янголи взяли живим на небо! Проня. Так дуже любите? (Схиляється до його.) Голохвостий. То єсть говорю вам — кип’яток! Проня. Ой страшно! Голохвостий. Не безпокойтесь… обхождєніє понімаю… Проня. І я вас дуже люблю! Душка мой! (Дає руку і цілує його.) Я согласна… буть вашою половиною. От только спросить благословенія… Папонько, мамонько! Голохвостий хоче встати, але Проня задержує його. Ні, стійте!Вихід XVI
Проня, Голохвостий, старі Сірки й Химка. Старі Сірки, раді і здивовані, важно виходять. Химка теж висовується з кухні з пляшками і шклянками. Проня. Свирид Петрович Голохвастов дєлаєт мині предложеніє. Голохвостий. Прокопе Свиридовичу, і ви, Явдокіє Пилиповно! Я переговорил з вашою розумною дочкою Пронею Прокоповною про одну секретную вєщ. Я скоропостижно хочу женитися на їх, і вони согласні. Тепер я прошу у родителів, чи сдєлають вони честь поблагословить, значить, ето самоє предпріятіє. Прокіп Свиридович. Як моя дочка, Проня Прокоповна, так хотять, то нам, старим, нічого перечити. Явдокія Пилипівна. Еге ж, кажу, нічого перечити. Я ж кажу, нічого перечити. Прокіп Свиридович. Тільки, тільки… Голохвостий. Што? Может, я не ндравлюсь? Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Борони Боже! Чи то можна? Чи то можна? Ми луччого жениха не хочемо для Проні, як ви, Свириде Петровичу. Голохвостий. Єжелі што так, дак кланяюсь вам низько за ваше слово. Мерсі! (Цілується тричі з старим і старою.) Про другія вєщі позвольте мині сватов прислать переговорить. Химка пробує іти з вином, але її не пускають. Прокіп Свиридович. Хоч і сьогодні! Я своїй дочці не ворог: що в мене в скрині, то все Пронине. Явдокія Пилипівна. Все, все! аж чотири шовкові сукні, та ще й дорогі, — по три карбованці за аршин сама платила; п’ять пар черевиків на таких високих закаблуках! Проня. Годі вам, мамо! Явдокія Пилипівна. Що правда, то не гріх. Голохвостий (тихо). Одначе поки тільки одні закаблуки… (Голосно.) Придбали ви своєй дочце, вєрно, што і получче закаблуків од черевиків. Явдокія Пилипівна. Чого в моєї дочки тільки нема? Одного золота покупили… Голохвостий. А-а! Проня. Годі-бо, мамонько, є ж охота розказувати. Прокіп Свиридович. Про мене, хоч і до заручин, за мною діло не стало. Тільки, мабуть, у нашої Проні і золотого персня нема. Вони ще молоденькі, об тім не думали… Явдокія Пилипівна. Де там нема? Ще позаторік купила! Прокіп Свиридович. Коли є персні, то й поміняйтесь, діти: нехай ми, старі, на старості літ потішимось вами. Голохвостий. Чи развє нельзя, щоб скоріше весілля? Бо я здається-кажеться вмру, как прийдеться ждать долго. Проня. І я б хотіла, штоб швидче. Прокіп Свиридович. Молоді! Ну, що ж, можна і на цім тижні, — як думаєш, стара? Явдокія Пилипівна. Про мене. (Дає перстень.) У мене все готове. Проня наділа перстень на руку і міняється з Голохвостим. Явдокія Пилипівна. Тепер і поцілуватись можна, так годиться! Молоді цілуються. Прокіп Свиридович. Сідайте ж, діти, рядком, а ми на вас полюбуємо ладком. Всі сідають. Пауза. Xимка (вибіга з пляшкою, затикаючи її пальцем, піна так і ляпа). Ай, ай! Ґвалт! Я одтикала її, каторжну, одтикала, не бере; і зубами тягла і на самоварі гріла… а це як лусне, так і потекло! Прокіп Свиридович. Пропало п’ять рублів! Картина. Завіса спада.Дія третя
Кімната Лимарихи зсередини; дуже прості обставини. Прямо — двері вхідні; направо — до пекарні.Вихід І
Голохвостий сам. Голохвостий (входить трохи збентежений). Дак оце і хата Секлити? Просто, дуже просто; і хто б думав, що в такім гноїщі лежить брильянт? (Загляда в кімнату.) Одначе немаєть нікого… Чи не повернути б мені оглоблі назад? Єй-Богу, страшно, щоб я ще з великого розуму не встроїв собі штуки! Ні, лучче, во всякім разі, хоч на минуту побачитись, ману пустить: єжелі вона чула щось, то можна одбрехатись; а єжелі не чула, то заспокоїти хоч на два дні, щоб і не допитувалась… Резонт, Свириде Петровичу, резонт. Да і на Галю хоч раз гляну… Ох, тольки ох, да й тольки! (Закурює папіросу.) Одначе могу сказать, що мінє хвортунить: де ж — Проня аж пищить за мене; Сірки старі не знають, де й посадити зятя; боявся жида — не тольки укоськав, но і обдер: заказав храчну пару, цепочку купив, завтра й вінчання. От тольки Секлиту обчеркнути курячим зубом, штоб заспокоїлась, да й кури! (Ходить по хаті, потира руки, пританцьовує і посвистує.)Вихід II
Голохвостий і Секлита. Секлита (входить з кошиком). Хто тут уліз у хату? А, це ви! Як вас величати? Голохвостий. Я, Свирид Петрович! Доброго здоров’я вам у вашій господі. Поздоровляю вас з сєгодняшнім дньом. Секлита. А я вже оце хотіла вас шукать по Подолу, думала, що випустила з рук, так і втекли! Голохвостий. Погано ділали, що так думали! Я вже вам казав, що я свой брат, простий, а свой не збрешеть. Секлита. Сідайте ж, будьте ласкаві, та побалакаємо, коли зайшли з доброю думкою. Сідають. Голохвостий. З доброю, з доброю, пущай на мою голову стольки тисяч… скольки у мене лиха на думці! Секлита. Та дай Боже! Тільки отакі паничі часто дурять! Голохвостий. Ой Секлито Пилиповно, Секлито Пилиповно! Чи развє вам од Бога не гріх, що ви й досі не вірите! Чи я ж мало божився? Мало присягався? Секлита. Та так, так! Голохвостий. От ви тогда Бог зна що взяли в голову, а я й з дівицею ще не познакомився як слід, не то што; розпитував тільки за вас, чи можна приходити? Секлита. Ну, вже мовчіть: бачила, як ви розпитували! Голохвостий. От пускай я лусну, хай з етого мєста не зійду (одсовується), коли я не хотєв випитати до вас дороги, штоб позволили ходити, познакомиться… Отож я вас прошу, дозвольте мені до вас приходити, да не цурайтесь меня… Секлита. Що ж? Ходіть, раді будемо… Тільки я вас ще добре й не знаю: кажете… родич Свинаренків… чи не син ви покойного цилюрника Голохвостого? Голохвостий. Та син же… тольки, конешно, образований, розумом вийшов на весь Подол! Секлита. Скажіть! Я знала небіжчика. О, в нього водилась копійчина, якщо не процвиндрили! Голохвостий. Я не з тих, Секлито Пилиповно, що процвиндрюють. Розумний чоловєк, да при достатках, як махне, дак у нього й з мертвого живе робиться. Тепер у мене і палікмахтерська, і комерція всяка, і позичаю всім: увесь Хрещатик у мене отут! (Показує кулак.) Секлита. Так ви от які! Куди ж нам до вас? Голохвостий. Ну што ж, што я розумом і багатством піднявся за хмари; але душа у мене проста, до простої й липне! А ваша Галя… то ж краса на весь Київ! Секлита. Мою Галю не гріх і матері похвалити; моєї Галі ні до кого й рівняти, хіба до зорі на небі! За нею женихів — аби хіть! Голохвостий. Так, так… а де пак вона? Секлита. На базарі ще; незабаром буде. Голохвостий (натягує рукавичку). Жалко, што не побачу! Секлита. Куди ж це ви? Вітра в хаті вхопили? Голохвостий. Звиняйте, Секлито Пилиповно, на цей раз. Я на хвилину тільки ускочив, а то у мене діла, аж пищать: цилюрню на Хрещатику строю… робочі ждуть! Секлита. Я вас од своїх іменин не пущу… Голохвостий. Невже ваші сьогодні іменини? От Бог напутив! (Набік.) Це, однако, погано: сюди натешеться гостей… (До Секлити.) Поздоровляю ж вас з святими вашими іменинами! (Цілує.) Дай Боже вам щастя і здоров’я і чого тільки забажаєте! (Знов цілує.) Секлита. Та годі вже, годі! От цілується! (Набік.) Але ж і гарний оцей вражий панич! Як мед з маком, аж губи злипаються! Голохвостий. Так тепер уже звиняйте… А от з неділі мені будєть йогда, так позвольте заходить до вас хоть щодня: ви меня добре взнаєте, я вас; з дєвушкой обзнакомимся, а тогда уже, как Бог благословить… Секлита. Заходьте, заходьте, просимо… Голохвостий (встає). Так уже на цей раз прощайте. Секлита. Та як же? Щоб я вас пустила оце, не попоштувавши запіканкою, пирогами? Голохвостий. Нікогда… (Про себе.) Впрочем, запіканка і пироги… (Вголос.) Ну, развє одну чарку можна. Секлита. Якже, якже! Та ще й запіканка! Ви такої, дарма що багаті, зроду не пили! Ось я зараз! (Пішла.)Вихід III
Голохвостий сам. Голохвостий. Одначе треба черкнуть чарочку-другу да і тікать, потому сюди налізе всякої свиноти, ще почнуть язика чесать… Ні, ні, недобре! Хоча й досадно, што Галі не бачив; ну, да ми надолужимо опісля… когда б тільки весілля одбути, а там — хоч голову свою заставлю, а… ух, пипонька, пуколька моя!Вихід IV
Голохвостий і Галя. Галя (входить, нап’ята платком). Пидоре! Забери там яблука! Ой, хто це? Голохвостий. Це я, кралечко! Здрастуйте, моя зозулечко! Галя. Це ви? Голохвостий. Своєю персоною. Не видержав, бо розгорівсь, як камфорка, моя щіточко! (Бере за руку.) Галя. Ох, лишенько! Ідіть, будь ласка, бо матері поки нема; як застукають, то знов таке буде… Голохвостий. Яким сортом? Адже ваша мати мені слово дала… Галя (вириваючи руку). Так і повірили! Голохвостий. Та не пручайтесь-бо, потому што у мене аж печінки пручаються! Галя (виривається). Пустіть-бо! (І вибіга.)Вихід V
Голохвостий сам. Голохвостий. Виприснула… Хистка, як лозиночка, в’юнка, мов вуж! Але ж і ягодка! Як повидів її, ну просто все в головє замакотрилось! Просто, як только в руках її подержиш, дак так робиться у тебе унутрі, як у самоварі, аж гуде! Ну й дівчина ж! Да за таку ж дівчину, доложу вам, можна всього себя обголити чисто і піти по Хрещатику таким хвисоном… Єй-Богу, можна, даже по морозу! Не видержу, треба її діждатись, хоть раз ще глянуть!Вихід VI
Голохвостий і Секлита. Секлита (з горщечком і пляшечкою). Ну, спочатку покушайте моєї настояночки на горіхових листях та оцими пиріжками закусіть, з потрібкою… Голохвостий. Викушайте ж самі! Секлита. Пошли ж вам Боже, чого ви бажаєте, а моїй Галі долю щасливу! (П’є і знов налива.) Голохвостий. Дай Боже! З іменинами вас поздоровляю! (П’є.) А-а! Оце горілка так так! Мов вогнем по жилах пішла! Та й пиріжки ж до того, дай вам Боже здоров’я! (Їсть.) Секлита. Та по первій же ніхто не закусює; викушайте другу! (Налива.) Голохвостий. Е! Да так же я і не встану! (П’є.) Секлита. То й добре; гостем дорогим будете! Голохвостий. Да я дуже б радий, у вас так, знаєте, по душє… там только мине… Та трошки можна… (Дивиться в вікно.) Онде й Галя пішла. Секлита (стука в вікно). А йди лиш сюди! Де ти там у гаспида тиняєшся? Голохвостий. По хазяйству, певно, бігаєть? Секлита. О, вона упадлива!Вихід VII
Ті ж і Галя. Секлита. Де ти там баришся? Галя. Забігала до сусідки Лукери: посуди треба. Голохвостий. Здрастуйте, доброго здоров’ячка! Вся душа моя стрепенулась, как зачув я ваш ангельський голосок, мов дискантів найкращих у концерті… Галя (подає руку). Ви смієтесь… Голохвостий. Єй-Богу, і в думці немаєть: я, Ганно Івановно, з чесним заміренієм прийшов. Галя. Я не знаю про що. Секлита. Бач, мов і не зна, мов і не рада! А до сього торгу давно й пішки! Щастя твоє, що так склалося, а то б було! Галя. Мамо, хіба я в чім винна? Секлита. Та годі, годі! Нічого мені ману пускать, очі одводити. На ось горня та почастуй варенухою дорогого гостя, та поговоріть любенько, а я сама за посудою збігаю! (Виходить.)Вихід VIII
Галя і Голохвостий. Галя наливає варенухи. Голохвостий. Чого ти цураєшся мене, моя рибонько, хіба-развє я не любий тобі? Галя (подає чарку). Я вас боюсь… Що це ви задумали, чого ви мене чіпаєте? Голохвостий. Задумав, моя куріпочко, хоч кишки собі вимотать, а тєбя добути, потому улюбльон, як окроп кипить… Галя. Я вам не пара… Ви б краще не в’язали мені світа… зараз проміняєте на яку-небудь панну! Голохвостий (випивши). А-а! З ручок твоїх солодша од меду й од канахвет! (Бере за руку й хоче обняти.) Галя. Пустіть! Голохвостий. Щоб я тебе проміняв? Ні за яку кахвюру! Так би й задавив! (Обніма.) Галя (вириваючись). Ой, що ви?Вихід IX
Ті ж і Секлита. Секлита. А! Договорилися, значить… Ну, й помагай вам Боже! Голохвостий (набік). Знов піймала! Вона, здається, за дверима підслухувала! Галя (з сльозами). Що ж я, мамо, — начепився! Секлита. Та годі вже, годі, тепер нічого… От готуй лишень страву, бо вже куми йдуть… (До Голохвостого.) А вас уже тепер не пущу з хати од страви, як хочете! Голохвостий. Та я б радніший, Секлито Пилиповно, і ночувати, когда б не… (Набік.) Попався жучку в ручку.Вихід X
Ті ж, куми й Пидора. В хату входять Марта і другі міщанки, деякі з кошолками, деякі убрані в празникову одежу. Марта. Добридень вам, Секлито Пилиповно! З днем вашого ангела поздоровляємо вас. Дай вам Боже, чого ви тільки забажаєте собі з неба, а вашій дочці пошли Боже гарного жениха! Цілуються. Секлита. Сідайте ж, щоб старости сідали в мене: може, вашими молитвами… Голохвостий (набік). Впрочем, начхать: якось-то буде! (До міщанок.) Та й набралась же вас повнісінька хата: знаєте, де раки зимують! Марта. А ви, паничу, хіба не знаєте? Голохвостий. Зуби проїв! Другі міщанки. Та й жартливий же оцей язикатий панич! Марта. Не зачіпайте нас, бо як причепимось всі, то мусите нам ставити могорича! Голохвостий. А зачіпайте меня, я очінно люблю, як меня молодиці зачіпають… але только молоді, чорноброві, такі, що тільки моргни… Деякі міщанки. Хі-хі-хі! Зачепи його! Секлита (до гостей). Але чого ж ви стоїте? Сідайте, кумо, сідайте, свахо, сідайте, кумасю, прошу покорно, кумко! (У двері.) Пидоре, Пидоре! А винось сюди столи, розставляй серед хати, щоб нам було просторніше їсти, балакати й пити. Голохвостий. От і я поможу! (Біжить і вносить з Пидорою столи.) Та повертайся, Пидоре, так прудко, як я, а то ледве трусить… Пидора. За вами й похопишся?… Голохвостий (тихо до Галі). Пипонько моя! Щіточко, манюсенька! Галя одходить. Секлита (до Галі). Що це ти, Галю, стоїш, мов неприкаяна? Застилай столи та подавай пляшки та чарки, а то мої кумочки заскучають. Голохвостий. Ой, ой! (Зітхає.) Де б уже не заскучали без чарочки? Марта. З вами заскучаєш? Голохвостий. Значить, можу знайти забавку? Марта. Та одчепіться! (Штовха ліктем.) Деякі міщанки. Ха-ха-ха! Ну й панич! Пидора й Галя ставлять на столі всяку страву, пляшки й чарки. Секлита (бере пляшку). Вип’ємо ж по чарці за живих і за мертвих! (Налива і п’є.) Щоб живим жити і не вмирати, а помершим, коли померли… (Маха рукою.) Голохвостий. Бодай не вставати! Всі. Ой хто видав так говорити! Оце так! Секлита. Глядіть лишень, ви великорозумні! Мертві лежать на Щекавиці та нікому не шкодять, а живі часом дуже, дуже шкодять! (П’є.) Голохвостий (налива чарку). Про мене, вип’ємо і за здоров’я мертвих. Пошли Боже з неба, чого нам треба! Помершим чарку, а нам горілка! (П’є.) Секлита ходить круг столу, налива всім і сама п’є, частує. Подають пироги, страви на стіл. Всі п’ють і їдять. Одна міщанка. Даруй же Боже цей празник проводити, тамтого року діждати! Марта. Щоб ми діждали в добрім здоров’ї пити і на той рік; а я вже забігала до сусіди та хильнула чарку, другу… та трошки й веселенька! Секлита. То й добре! На здоров’ячко! Голохвостий (налива собі знов). А звідки ти? — З Ромна! — А білет єсть? — Нема. — В тюрму, шельму! (Марті.) Позвольте з моїх рук! Марта. Ще з вами не покумалися! Голохвостий. Што ж, покуматися не штука! Секлита. Сідайте ж, кумцю, до гурту! Марта. Е, де вже там сидіти! Мені аж танцювати хочеться, так весело! Всі. То й танцюй! Голохвостий. Валяйте, без хвасону! Марта (приспівує).Вихід XI
Ті ж і Устя. Устя (вліта з кошиком і прямо у скоки).Всі. Ну й танцюють ловко. А панич як бісик! Славно! Устя. Ху! Цур йому, утомилася! Оце я з іменин іду… Так уже частували та поштували, що й Боже! Біжу вже до вас та й підскакую, а тут, чую, співи: нате ж і мій глек на капусту! Секлита. Спасибі, що згадала мене, стареньку куму! Голохвостий. І це кума? Та вашими кумами можна Дніпро загатити і Чорторий закидати! Єй-Богу, правда! Секлита. А бодай вам язик усох, не казавши лихого слова. Голохвостий. Та хай всохне, чорт його бери! Марта. Ну й моторний же хлопець! Устя (до Секлити). Де ви такого вискіпали? Секлита. Гм, гм! Не скажу! Нехай вам кортить. Голохвостий частується і хихика з міщанками.
Вихід XII
Ті ж і Степан. Степан (до Секлити). Поздоровляю вас із святими вашими іменинами! Дай Боже всякого щастя, і благополучія, і многая літа! (Цілує руку.) Секлита. Спасибі, що не забув! Стєпан. Де вже нам забувать! Секлита. І-і, тепер такий світ настав! (Одійшла.) Степан (поклонився всім і тихо до Галі). Здрастуйте, Ганно Івановно! Галя. Здрастуйте! (Подає руку.) Степан (зиркнувши на Голохвостого). Чого цей ланець тут? Галя. То, Степане, горе моє! Степан. Як? Що таке? Галя. Та, либонь, свата мене, а мені хоч у воду! Стєпан. А мати що? Галя. То ж моє нещастя, що мати за його: багатий… Степан. Який він багатий? Шарлатан! Його оце Йоська-жид мав у тюрму посадити. Галя (радісно). О, невже? А він тут ману пуска. Степан. Та я зараз так його огрію, що очманілим вискочить! Галя. Бога ради: не чіпайте тут! Не знаєте матері? Вона так і не повірить, ще вас вижене з хати!Вихід XII
Ті ж і Меронія. Меронія (вся в чорнім, зап’ята в хустку по-чернечому). Поздоровляю вас з іменинами, з янголом. (Глянувши кругом.) Ой як у вас весело! Ой спокуса моя! (Щось шепче.) Голохвостий (до Марти). А ето хто? Черниця? Марта. Та то вона зверху тільки! Голохвостий. Значить, бонджур, калісон, мерсі! Устя. А це по-якому? Секлита (встає). Сідайте ж, сідайте! Дорогим гостем будете! Меронія. Ой боюсь гріха! Голохвостий. Гріх у міх, спасеніє в торбу! Меронія. Ой тут ще скуситель! Пригрішеніє моє! Секлита (підносить чарку). Випийте, кумцю, гріха збудетесь. Меронія (бере чарку). Ой лишенько! Ой гріх мій! Що ж то буде, як довідаються печерські про це гріховне зборище? Секлита. Хто там довідається? Свої! Пийте ж, не шепотіть так довго над чаркою, бо чарку нетерплячка бере: хоче в другі руки! Устя. Та пий у мою голову. Меронія. Ой не видержу! Куми скушають, як ті чорти! Простибі й спасибі! (П’є.) Голохвостий (схоплюється).Вихід XIV
Ті ж без Степана. Секлита. Що се ми сидимо, пхаємось коло столу, мов вівці! Сядьмо, куми, долі! Деякі. А сідаймо, сідаймо, бо вже деякі на стульці не всидять! Секлита. Пидоре! Давай килима! Простилай долі столи ті одсовуй к бісу! Пидора стеле килима, Марта бере стільця і ставить посередині. Устя. Ви, свята імениннице, сідайте посередині на стільчику, а ми сядемо й долі кругом вас. Сідають; Секлита на стільчику. Всі. Ви, імениннице, наше красне сонце, а ми ваші ясні зорі. Голохвостий. Де ж мені, ясному місяцю, притулитись? Марта. Е, такому місяцю не на небі місце. Голохвостий. Чому? Преподобниці не приймуть? Устя. Преподобниці, може, й приймуть, а що святі, то виженуть! Голохвостий. Та сідайте-бо хоч ви, Галю, коло мене! Секлита. Сідай, сідай! Тепер уже можна! Бачите, яка парочка? Поздоровляйте: це жених і молода; Голохвостий посватав. Галя. Мамо! Не робіть цього… слухайте, що я вам скажу… Секлита. Після! Мовчи тепер та дині. Голохвостий (набік). Що це вона, здуріла? Привселюдно меня об’являєть женихом! От тобі й раз, досидівся! Тепер почнуть язики чесати! Міщанки (до Голохвостого). Бачите, а ви мовчите… Голохвостий (замішавшись). Та то ще тольки так, між нами… розговор був… Когда ще судить Бог сватов прислати… Секлита. Що там сватів! От повеличайте їх, кумочки мої, та й заручини зап’ємо! Правда, гарна парочка? Голохвостий (набік). Оце взяла в лещата! Усі. Гарна, гарна, як вугірочки! Поздоров Боже!Всі (співають).
Всі (співають).
Вихід XV
Ті ж і катеринщик. Всі. Хто це музику найняв? Голохвостий. Ето я; це я найняв, щоб Секлиті Пилиповні веселіщі були іменини! Как маєте лаятись, давайте лучче гулять! Всі (схоплюються). Давайте, давайте краще танцювати! От весело! Секлита. Авжеж, танцювати! Розступіться, куми мої милі: Секлита Лимариха ґуля! Всі розступаються, Секлита посередині. Секлита (розставивши руки). Куми мої, голубки мої, Секлита Лимариха ґуля! (Почина танцювати.) Голохвостий (скида жилетку). Ех, мамзель, бонджур! Валяй метелиці! (Почина садити проти Секлити гопака.) Усі.Завіса спада.
Дія четверта
Світлиця у Сірків, та ж, що і в 2-й дії.Вихід І
Xимка сама. Xимка (прибира хату). Другим людям неділя, а тобі нема ні неділі, ні свята у цих хазяїв! Весілля, бач, справляють! Ще й не видано, й не чутно, щоб таке було хапане весілля: шити, мити, білити — завтра Великдень! Щось не певне… А тут через них і ніг під собою не чуєш: увесь двір підмела, ще й піском підсипай та травою труси, бо, бач, велика пані поїде вінчатись! Багато таких панів, та на греблю нікому! Он ще підлоги вигадала оливою мастити, та ще кадить заставить. А остобісіла вже вона мені, хоч би вже швидче йшла до дідька в болото!Вихід ІI
Химка й Сірко. Прокіп Свиридович. Піймай, Химко, собаку та прив’яжи на ланцюг, щоб часом не кинулась на кого та не полатала литок. Xимка. Хіба я собака? Хіба в мене собачі ноги, щоб я ще вам за псами ганяла? Прокіп Свиридович. Та й я не підбіжу. Ти молодша, у тебе й ноги прудчіші. Химка. Підтоптала вже за вашими примхами, що хоч на плечі бери! Прокіп Свиридович. Та ну-бо, Химочко, піймай, будь ласка! Візьми шматок хліба, примани Рябка та й насядь! Химка. Спасибі вам! Сідайте вже краще ви на його, коли вам нічого не шкода. Прокіп Свиридович. Та ходім і я поможу, тільки не лайся, та повідчиняй мені вікна й ворота, нехай люде дивляться! Химка. Щоб поналазило їх і в двір, і в хату та щоб пообкрадали ще! Прокіп Свиридович. Ну, що ж робить! Один тому час, що й батько в плахті! Химка. Ет! (Виходить.)Вихід III
Проня сама. Проня (виходить у білій вінчальній сукні, у білих квітках, обвішана цяцьками). Аж не стямлюсь од радості, що таки, хвалити Бога, діждалась свого свята! А який же гарний жених! Сиділа, сиділа, так зате ж висиділа! Образованний, модний, душка, чисто, як огірочок! Як я улюбльона, аж горить у мене все всередині, а серце тільки — тьох, тьох! Не знаю вже, чи й доживу до вечора… Як я пригорну його, як… Ой, ой, як здумаю… Когда б только скоріще! (Закрива очі рукою.) Ото-то будуть усі заздрити! А я так під руку з ним та на них тільки: пхе, пхе, пхе! А шлейфом шелесь, шелесь, шелесь! На Хрещатику такою панією сяду; та все по-модньому, по-хранцюзькому… (Пішла по хаті і стала перед дзеркалом.) Чи не вкоротив він мені шлейфа. Єй-Богу, вкоротив, жидюга, вкрав! І казала ж мамі, щоб оддали на Хрещатику, так хіба ж з тією простотою зговориш! Ой лишенько, і це ж не по-модньому! Хто ж так високо талію робить? Ні плечей, ні грудей! А по моді усе должно бути на виставці! (Походжа павою.) Пхе! Тут тільки тхне чимсь? Оливою од підлогів, пхе! Химко! Химко! Кади мені швидче по хатах, та більше, та поодчиняй вікна! Химко, Химко! Голос Химки. Та чую, не позакладало… Проня. Так повертайся ж швидче. Піти ще по двору проходитись, хай дивляться та губи кусають! (Виходить.)Вихід IV
Химка й Устя. Xимка (входить з смолкою). Уже повіялась, шелепа! От уїлась! Хоч би вже тебе викурити оцим куривом! Устя (вбіга з кошиком). Добридень вам, з неділею будьте здорові! А де старі Сірки? Xимка. Та там десь колотяться… Устя. Чого ж то? А Проня де? Xимка. А, і не питайтесь! Устя. Чого це ваші до Секлити на іменини не прийшли? А там сватання було: просватали Галю за Голохвостого. Химка. Тю на вас! Устя. Ти, дівко, не тюкай, а слухай! Пропили ми навіки Галю, а Голохвостий найняв катеринку та аж сюртука скинув, так вибивав тропака. Химка. Брехня! Устя. Що ти мені брехню завдаєш? Стара вже я, дівко, щоб брехати; то, може, твоя мати брехала, як на лавці лежала!Вихід V
Ті ж і Марта. Марта (засапавшись). Добридень вам! А де ваші? (Глянувши на Устю.) Уже випередила: от довгонога чапля! (До Химки.) Чи ви знаєте, що Секлита Лимариха заручила уже Галю з Голохвостим? Устя. А що, не казала? Брехня? Химка. Та що це ви мелете? Про якого Голохвостого? Устя. Про Голохвостого — цилюрника, сина того, що за Канавою був! Марта. Та він же один на весь Подол; другого Голохвостого немає! Химка. Так той же самий Голохвостий сьогодні вінчається з Пронею! Устя і Марта (сплеснувши руками). Що ти? Невже? Химка. Та хіба не бачите, які тут прибори йдуть до весілля… Через них уже мені хоч руки й ноги одкидай! Устя. Матінко моя, оце штука! Марта. Ну й бешкет! Устя. Та чи ти часом не дуриш нас? Xимка (показує у вікно). Та он гляньте, як по двору походжа наша пава; пишається, мов верша в болоті! Устя (глянувши). Ой ненько моя! Єй-Богу, в білій сукні, ще й у квітках! Марта (за нею). Справді, справді! І хвату почепила! Устя. Так побіжім зараз до тітки Секлити сказати! Марта. А побіжім! От буде халепа! Устя. А буде! (Стикається лобом з Меронією.) Xимка (сміючись). Ну, тепер уже піде баталія!Вихід VI
Ті ж і Меронія. Меронія (спотикаючись і шкандибаючи). Оце летять! Так штовхонули, аж тім’ям об двері ударилась! Господи Ісусе Христе, сине Божий, помилуй нас! Xимка. Амінь! Меронія. Чи чули? Галю просватали за Голохвостого! Марта. Спізнилась! Устя. Він, чуєте, сьогодні вінчається з Пронею! Меронія. Ой гріх який! Марта і Устя. Ми йдем до Секлити зараз звістити. Меронія. І я з вами. Ой не біжіть тільки так, бо я не зійду: у мене ноги покалічені! Ой не біжіть-бо! (Вибіга за ними.) Xимка (сміючись у вікно). Та пождіть-бо, бо впаде! Ну й оказія! Ох зух! На двох вінчатись хоче! Чистий салтан! Ха-ха-ха!Вихід VII
Химка, Настя і Наталка. Настя й Наталка виходять повбирані, але по-міщанськи. Настя. Добридень вам! А Проня прибралась уже? Xимка. З досвіта ще! Наталка. А де ж вона? Химка. Та отам десь пошелепалась замітати двір. (Виходить.) Настя. А я, знаєш, не хотіла після того вечора й приходити до тієї принді; та уже просила Боже як! Наталка. І мене теж; ще й стара Сірчиха приходила. Так я уже подумала, Бог з ними! Ну й щастя ж оцій Проні! І чим вона взяла? Настя. Кислим оком та довгим носом. Наталка. А вже правда! І де в його ті очі були? Настя. Звичайно, за гроші бере. Наталка. То вона його заманила своїми гарними приборами та брансолетами. Настя. Дай мені, серце, покій! Хіба вона вміє й прибратись до ладу? Поначеплює, понавішує, мов на куделю вовни, та й повертається, як індик, і все оте на їй, як на корові сідло… Наталка. Іменно, як на корові сідло… Настя. А з того ганчір’я ще й пика вигляда, що за три дні не одполощеш!Вихід VIII
Ті ж і Проня. Проня (входить і поважно вітається). Здрастуйте вам. Наталка. Ах, яке на вас убрання, аж очі вбира! Настя. Чудо, чудо! У вас таки смаку як у тії кралі. Наталка. Та яке модне! Проня. У первому магазині на Хрещатику шилось. Наталка. А як до лиця все вам, хоч малюй! Настя. Ви сьогодні дуже гарні, мов та квіточка, що в віночку! Проня. Мерси за компліман! Настя (до Наталки). Не передавай куті меду! Наталка (до Насті). Та чорт її бери! (Вголос.) Ой ненько, моя матінко! Який же у вас, Проню, брансолет, а сережки аж горять, мов саме сонце вскочило в хату! Настя. Чи справжні ж? Проня. Авжеж!Вихід IX
Ті ж і Явдокія Пилипівна. Явдокія Пилипівна (вибіга з пекарні у чепчику і в довгім платку). І де ж би то не справжні, коли! 3а каблучку ту на руку, чи як її, дала двадцять два карбованці, а за сережки аж сімдесят п’ять, своїми руками дала! Настя. Ого! Сімдесят п ять! Наталка. Ой мамо моя!. Проня. Таки не витерпіли, прибігли; ще й Химку сюди приведіть! Явдокія Пилипівна. Як-то, щоб і тепер, коли слушний час настав, не похвалитись перед добрими людьми? Ні вже, дочко, вибачайте! Проня. Охота! Диво яке, що золото чи гальмази! Явдокія Пилипівна. Як-то не диво? От за ту матерію, що на сукні, позаторік платила ще по три карбованці! Настя. Позаторік ще? Явдокія Пилипівна. Еге ж, тепер за таку ціну не купиш! Проня. Ви б, мамо, пішли краще до пекарні порядкувати, ніж не знать що верзти! Явдокія Пилипівна. Та там уже все готове. А за другу сукню, шовкову, заплатила аж по три карбованці з половиною за аршин: така вже дорога, що й господи! Ось я винесу. (Іде в кімнату.) Проня. Та що ви розносились, неначе не носили зроду шовкового? Настя і Наталка. Покажіть, покажіть; ми ще не бачили! Степан (з-за вікна). За кого Сірки віддають дочку? Голос. За якогось цилюрника. Степан. Невже за Голохвостого? Єврей, значить, правду казав. Явдокія Пилипівна (таска цілий жмут всяких суконь). Осьде, гляньте яке! Настя. Чудесне! Широке та добряще! (Маца.) Наталка. Ой яке гарне! Як шелестить! Юрба всякого роду людей натовпом лізе до вікон, а дехто й до дверей. Проня. Мамо, що ви робите? Гляньте на вікна! Явдокія Пилипівна. Нічого, доню, нехай люди дивляться, який посаг даємо за дочкою: хай знають усі, що не поскупились! А ось, гляньте, зелена адамашкова! Настя. Чи шовкове, чи бавовняне? Явдокія Пилипівна. Шовкове, на два шістдесят, та й то через те уступив, що дуже залежала матерія. Проня. Ви не знать що, мамо! Явдокія Пилипівна. Чого? Єй-Богу, правда! Голос (з-за вікна). Та й зелена ж, як рута! Парубок (до дівчини). Тобі до лиця пристало! Дівчина. Диво й не пристало б: якби й на тебе начепити, то на жабу б здався! Сміх. Проня. Чуєте, який ярмарок завели? Явдокія Пилипівна. То пусте. Ось ще одна сукня жовтогаряча, з якогось такого чудного, що й язиком не вимовлю. Проня. З мухленталену. Явдокія Пилипівна. Еге ж. Голос (з-за вікна). Ой ненько моя, як жар. Аж горить… Парубок. От би мені, бра, на штани! Проня. Зачиніть вікна! Явдокія Пилипівна. Нехай дивляться: один тому час! Проня. Тут незабаром жених буде, а вони розташувались. Явдокія Пилипівна (знов виносить жмут білля). А ось гляньте, які мережані та тонкі хусточки до носа. Проня. Ви ще й сорочки принесіть! Явдокія Пилипівна. І принесу, тут нема сорому: діло світове! Наталка. Ой які ж гарнесенькі! Парубок (з-за вікна). Гля! Гля! На доброго козака, то нікуди й чхнути! Міщанки (з дверей). До твого носа й пристало! Парубок. Та й у молодої ж з добру ковіньку! Проня. Що ж це ви тут шкандаль робите! Напустили мужви! Явдокія Пилипівна (не слуха). А ось укривало, єдвабове, рожеве; у Флоровськім вистібали. Настя. Славно! Та велике яке! Наталка. Тут і трьох можна вкутати! Міщанки (з-за дверей). Я б під таке полізла! Парубок. Та й я б, якби попросили… Проня. Я не можу вже цього видержати! Гетьте, мамо, з вашим приданим! Химко, зачиняй вікна та повинось оцей мотлох! Ходімо, сестрички, од шкандалю до моєї кімнати… Настя і Наталка. Ходімо, ходімо! (Ідуть.) Xимка вбіга, але Явдокія Пилипівна їй маха рукою, і разом розкладають на стільці всі речі. Явдокія Пилипівна. Я ж піду стрічати гостей, а ти гукни старого! Xимка. Добре! (Іде до вікна.) Та не лізьте притьмом у хату, одступіться од вікон! (Виходить.) Голос (з-за вікна). Чи ба! Хтось приїхав хвайтонами. Це, либонь, жених! Другі. Де? Де? Інші. Гетьте! Одступіться! Ой ноги! Ноги!Вихід X
Голохвостий і два митрополичі баси. Голохвостий (ввіходить у фраці, при циліндрі, за ним два митрополичі баси). Оце всьо, як видите, беру: двор величезний, садок, дом і те, што в дому. 1-й бас. О, Сірки не убогі! Сіркова лавка швидко перейде на першу вулицю на Подолі. 2-й бас. Наберете в кишені добра. Голохвостий. Авжеж, наберьом немало добра: не в дурнів удались! Через неделю міста ви й не пізнаєте сього двору. Отут на вулицю вчищу кам’яний дом первого хвисону на два етажа під бляшаною кришею; а в старий дом я буду свиней заганять. 1-й бас. Тобі пощастило, брате, єй-Богу! 2-й бас. Тільки слухай сюди, пане Свириде: я пам’ятаю трохи дочку Сірків, здається, мов погана… Голохвостий. То не мешаєть, пустоє, значить, дєло: аби побольше дєнєг, то ми, брат, при боцє заведемо… гм… 2-й бас. Важно! 1-й бас. Люблю! Голохвостий (б’є по плечу). Хе-хе! (Одходить набік.) Коли б уже скрутитись швидче: у мене просто через ту Секлиту душі нєту… Ну, що як ускочить? Хоч з Києва тікай, не то што! Здається только, я їх уложив добре, да вони й у сварці, на щастя… Господи, пом’яни царя Давида і всю кротость його!Вихід XI
Ті ж, Проня, Наталка, Настя. Проня входить манірно, за нею подруги. Голохвостий (підліта з квітками). Позвольте, дорогая нєвєста, ради, значить, щасливєйшого для меня дня, подать вам пукета і поцєловать ручку! Проня (соромливо бере). Ах, мерси! Бонджур! Голохвостий. Красниє цвєти прекрасной квєтцє. (Цілує руку.) Проня. Мерси! (Набік.) Який душка! Голохвостий. Позвольте одрикомендовать вам моїх шахверов: Орест — знаменитий бас митрополичий, і не менче знаменита октава митрополича — Кирило… Проня (подає руку). Очинно рада. Сєдайте. Баси. Спасибі; ми й постоїмо. Проня. Нєт, чого ж безпокоїться? Ще й в церкві, как дасть Бог, настоїтесь. 1-й бас. Для такої панни і потрудитись можна. Проня. Ви мне комплімента пущаєте? Мерси! 1-й бас. Можна й припустить. 2-й бас. Стоїть. Голохвостий. Обхожденіє понімають. Проня. Да, модні кавалери. (Одходить під руку з Голохвостим.) Той лебезить. 1-й бас (до другого). Тут нас, брате, жде велика випивка! 2-й бас. Невже? Добре приймають? 1-й бас. Побачиш! Настя (до Наталки). Дивись, як ота чапля маніжиться та кладе носа на плечі. Наталка. Еге ж, ну їй уже можна… Настя. Чіплятись на шию при всіх? Баси підходять до них і просять під ручку. Проня (до Голохвостого). Ах, не говоріть мінє такого, бо я как огонь зашарєюсь… Голохвостий. Што ж дєлать, моя дорогая нєвєста, пуколько, когда ето свєтовоє дєло; да у меня просто сердце не видержить етой проволочки, єй-Богу, может луснуть! Когда б поскоріше уже еті царамонії. Проня. Да ужасть как долго! Я позову родителів зараз. (Іде до пекарні.)Вихід XII
Ті ж і гості. Ввіходять поважні міщане й міщанки. Гості. З неділею святою будьте здорові і з чесним весіллям! Дай Боже щастя сьому домові! Міщанки. А де ж хазяї? Не видко… Другі. Ото, певно, жених з квіткою. Міщанки. Та й у куце ж убрався! Другі. А нічого, з себе гарний! Міщанки. Тільки худий, нічого й в руках подержати! Голохвостий упада коло подруг.Вихід XIII
Ті ж і старі Сірки, за ними Проня й Химка. Сірко йде попереду, за ним Явдокія Пилипівна з хлібом з сіллю, Проня, похнюпивши очі; за нею у дверях становиться Химка. Прокіп Свиридович (до Голохвостого, обнімаючи). От тепер ви вже наш: тепер нас ніхто не розлучить! Будьте ж щасливі в новій жизні! Голохвостий цілує руку Явдокії Пилипівні. Явдокія Пилипівна. Дай Боже вам усякого щастя й здоров’я! Любіть мою дочку: одна тільки й є! Прокіп Свиридович (бере Проню). От передаю вам їх з рук на руки, любіть і жалуйте! (Цілує Проню.) Пошли вам Боже всякого благополучія; а ви нас, дочко, у щасті не забувайте і вибачайте вже, що ми прості! Явдокія Пилипівна (цілує Проню і плаче). Ніхто не знає, одна мати знає, як тяжко видавати заміж одним одну дочку. Була, жила в хаті, а завтра ні до кого й слова буде промовити! Проня. Мамо! Годі! Коли б уже швидче! Міщанки (плачуть). Так, так! Справді! Міщане. Не тепер, то в четвер, а все-таки дівчат не мине те лихо! Прокіп Свиридович. Не плач, стара: треба ж колись віддати. Явдокія Пилипівна. Ох, тяжко ж мені з дочкою розстатись. Голохвостий. Не баріть, папонько й мамонько, діла: в церквє поп дожидаєть! Прокіп Свиридович. Пора, пора, стара! Явдокія Пилипівна. Химко, давай швидче килимця! Поблагословимо зараз та й до церкви! Голохвостий (до басів). Гукніть на хвайтона, щоб готові були! (Про себе.) Винеси, господи! Простилають килима. Старі сідають на стільці з хлібом з сіллю. Молоді становляться на килимі; два баси, Настя і Наталка з свічками по боках.Вихід XIV
Ті ж і Секлита Лимариха, Устя, Марта і Меронія, а потім і Галя. Секлита (за вікном). Пустіть, пустіть! Пропустіть Секлиту Лимариху! Всі поторопіли. Голохвостий (набік). Пропав я! Проня. Тітка? (Разом.) Сірко. Сестра? Степан (з-за вікна). І-і! Тітка Секлита, ще поміша весіллю, треба сповістити єврея. Секлита (вліта несамовито). Стійте, не благословіть! Не благословіть, кажу! Явдокія Пилипівна. Бог з тобою, сестро! (Разом.) Прокіп Свиридович. Господь з вами! Секлита. Га! Злодіяцьке весілля? Хотіли вкрасти мого зятя, жениха моєї Галі, та не вкрадете! Я вам докажу, що не вкрадете! Сірки. Сестро, опам’ятайся, чи ти при собі?! Проня. Що це за шкандаль! Якого жениха? Секлита. Я при умі: Секлиту Лимариху не обійдете! Я за своє дитя встою, встою! Не пущу до вінця! Стійте, не підете! Не пущу, хоч лусну! Марта. Не пускайте, кумо, не пускайте! Прокіп Свиридович. Бога ради не кричіть: дивіться, скільки по вікнах людей! Явдокія Пилипівна. Сестро! Секлито Пилиповно! Не роби сорому нам, прошу тебе! Чим же ми винні? Секлита (кричить). Не винні? Одбили жениха у моєї дитини? Я на всі Кожум’яки кричатиму: розбій, розбій! Проня. Ой шкандаль! Шкандаль! Коло вікон ціле стовпище, одне на одного лізе, ґвалт, крик: «Ой, не душіть!», «Пустіть хоч руку!», «Шибка, шибка!». Врешті верхня шибка луснула і брязнула на долівку. Меронія, Марта, Устя то до вікон шепчуть усім, то до Секлити; вони дуже раді бешкету. Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Зачиняйте вікна, одгоньте людей! Голохвостий. Що ж це, впустили якусь самашедшу! Секлита. Я самашедша? Ти мене самашедшою зробив! Проня. Вона п’яна! Залила очі та й лізе! Явдокія Пилипівна. Голубко, сестро, не безчесть нас, не губи нашої Проні! Одна ж тільки! (Плаче.) Секлита. Сестро! В тебе дочка і в мене дочка! Нехай я буду й сяка й така, і проста, і ликом шита, а все-таки я мати своїй Галі! Не дам знущатись над моєю дитиною і запанілим поганцям! (До Голохвостого.) Нащо ти дурив моє дитя, нащо топтав до неї стежку? Нащо залицявся, коли ти не думав її брати? Проня. Свириде Петровичу, що вона каже? Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Як же це, Свириде Петровичу? Голохвостий. Брехня, брехня! Я вам не позволю публіковать меня! Я вам! я… я… Устя (до Секлити). Ще й брехню завдає?! Секлита. Я тобі докажу брехню, перевертню чортовий, пройдисвіте, ланцю! Голохвостий. Я такого шкандалю не попущу, не прощу нікаким разом! Я вам не хто! Я Свирид Петрович Галахвастов! Мені гаваріть такого чортовиння? Да у мене всі будочники он де! (Показує кулак.) Да я вас у часть! Да я вас за брехню в рештанську і замкну трома замками! Устя. Що, як замкне? Всі. Під три замки? Секлита. Ой люди добрі, що ж це! Мене у рештанську за правду? Секлиту Лимариху, чесну хазяйку, під три замки? За те, що ти вчора заручився з моєю дочкою?! Проня. Ай! То правда? Що ж це?… Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Господи, глум який! Попущеніє Боже! (Плачуть.) Меронія. Чисте скушеніє! Голохвостий. Врьош, стара! Я її знать не знаю, вєдать не вєдаю! З її какоюсь дочкою! Вона сказилась! А ми, Проню, хадьом вінчатись, Прокопе Свиридовичу, когда почали дєло, то надобно якось кончать. Невже нас буде держать одна брехлива баба?! Секлита. Я брешу?! Я сказилася? А не діждеш ти з твоїм чортовим батьком, з твоєю поганою матір’ю! Не будеш вінчатись: не пущу попа в ризи, хоч роздеріть мене! Од кумці-голубці, кажіть же ви, хай люде чують; заступіться хоч ви за Лимариху, — опаскудив мою чесну сім’ю оцей ланець, шарлатан! А сестра рідна за ним руку тягне! 1-й бас (2-му). Що, брат, не горілкою пахне! 2-й бас. От халепа! Проня (кричить). Докажіть, докажіть! Марта. Як же, учора заручився, сама власними очима бачила і оцими вухами чула! Щоб я луснула, коли ми не пропили Галю! Устя. Та ще спочатку за столом, а далі і долі, і заручних пісень співали їм. Меронія. Та ще цей раб Божий і танцював без одіянія скусительно! Проня. Ой! Підступило під серце! Рятуйте! (Переходить і припади до матері.) Явдокія Пилипівна. Господи, Боже мій! Що ж з нею? Хоч згляньтесь! Прокіп Свиридович. Що ви зробили з дитиною нашою? Кинулись до Проні, розстібують плаття. Секлита. А що, не вірили, який зух? Голохвостий (з одчаєм до Проні). Не вірте їй: це заговор! Вона підпоїла, підкупила свідків. Я їх усєх на суд! Ну, де ж би таки я, Галахвастов, посватався на какой-небудь простой поганкє? Секлита (з кулаками до Голохвостого). Моя дочка поганка? Ах ти, каторжний, сибірний! Та я тобі очі видеру з лоба! Проня (нервно плаче). Мамо, я не вірю їй! Вона нарочито шкандаль робить… Заступіться ж! Не видержу… давить мене! Явдокія Пилипівна. Сестро, зглянься на нас! Не безчесть дочки. Господь тебе покарає на твоїй! (Рида.) Прокіп Свиридович. Слобоніть гостину, сестрице! Бачите, яке лихо! Секлита. Так так? Мене з хати?! Проня (кричить, ридаючи). Ідіть собі! Не топіть мене! Секлита. Дурна ти, навісноголова! За якого харциза заступаєшся! Думаєш, що любить тебе? За гроші тільки бере, за гроші! Та він тебе вчора привселюдно лаяв, нівечив, гидив! Голохвостий (кричить). Не йміть віри їй: бреше! Секлита. Ой кумці мої, заступниці мої! Кажіть уже ви, бо були там! Кажіть по правді! Марта. А лаяв, господи як, і в батька, і в матір; величав її совою, чаплею, кислоокою жабою! Проня. Ой, ой! Зарізав!.. Під серце! Води!.. Явдокія Пилипівна. Боже мій! Убили дитину мою! (Упада коло дочки, розстібує їй плаття.) Устя. А проклинав як: щоб і халера, і чума на їх голову, щоб виздихали цілим кодлом! Меронія. Прорицав: анахтема, і дунув, і плюнув, як на сатану! Голохвостий (несамовито). Це наклепи! Я в суд подам! Проня. Ай, води, води!.. (Ніби зомліла.) Прокіп Свиридович. Химко, води швидче! Господи, одпусти і припусти! Явдокія Пилипівна. Ой рятуйте! Нежива! Xимка приносить воду. Прискають удвох на Проню. Степан продирається в двері і щось шепоче Галі. Проня телесується, коло неї упадають старі. 2-й бас. Пропала вже випивка! 1-й бас. Ходім мерщій, щоб ще до мирового не попасти! Проня (істерично). То такі ви? Мені одно, а друге другій? При мені у очі мало не вскочите, а за очі банітувати… Ох! Ох! Голохвостий (одступа). Та що ви їм вірите! Проня. Чого ви ходили до мене? Нащо ви божились, клялись, падали передо мною на коліна? Голохвостий. Та стійте ж… Проня. Не за ваші магазини йшла… я… вас любила… а ви назнущались… осоромили на весь Подол… На весь Київ!.. Гетьте! Ой смерть моя! (Мліє.) Прокіп Свиридович. Вон, вон з нашого двору, щоб і слід тут ваш не смердів! Явдокія Пилипівна. Вон, вон! Не треба нам такого зятя! Голохвостий. Ну, до свіданья! Секлита (хапа його за поли). Ну, тепер я вже не пущу! Голохвостий (вириваючись). Одчепіться! Секлита. Не пущу, не пущу! Думаєш, що багатий, так і безчестити мене можна? Женимо! Степан. Та який він багатий? Він банкрот! Секлита й Сірки. Банкрот… банкрот! Голохвостий (виступа наперед, з запалом). Чого витріщились? Ну, банкрот, так і банкрот! А ви думали, как би я був багатий, то пошов би до вашого смітника?! Ха-ха-ха! Свинота необразована! Авжеж, мені ваших денег тольки й нада било! Так і понімайте! А вони заклали сібє в голову, що я на їхніх дочок задививсь. Антересно дуже! Не найшов би где? Поліз би на смітник! Да я, как первий кавалер, і у Липках би знайшов настоящих баришень з отакими куделями, а не сватався б на вашій дурній поторочі, поганій Проні! Проня. Ай! (Зомліла.) Секлита розвела руками.Вихід XV
Ті ж, єврей і квартальний. Єврей. Ай, гвулт! Ферфал! Беріть його — он тамечки шарлатан, мошенник! Квартальний. Пожалуйте в часть! Всі остовпіли, Голохвостий опустив циліндра. Картина.Завіса.
1883Iван Карпенко-Карий Сто тисяч
Комедiя в 4-х дiях
Дiєвi люде:
Герасим Никодимович Калитка — багатий крестьянин. Параска — жiнка його. Роман — син їх. Савка — кум Герасима, крестьянин. Банавентура Копач. Невiдомий — єврей. Гершко — фактор. Мотря — наймичка. Клим — робiтник.Дiя перша
Ява I
В хатi яку хвилину нема нiкого; входе Невiдомий. Невiдомий. Нiкого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на свiтi. А через чево i трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усi торгують, а покупателi только глазами купують, i торговлi нема — один убиток. Так я сiбє видумал новую комерцiю: хорошiй будет гендель, єжелi удастся… Попробуєм!..Ява II
Роман i Невiдомий. Невiдомий. Здрастуйте вам! Роман. Здоров! Невiдомий. Це хата Герасима Никодимовича Калитки? Роман. Це. Невiдомий. А де ж сам хазяїн? Роман. Вони в город поїхали, сьогодня повиннi буть назад. Невiдомий. Я з ним вiдался, i он сказал, щоб я приїхав. Роман. Може, й вони через годину будуть.Ява III
Тi ж i Копач. Копач. Ура! Тепер суд гласний, накриває євреїв часний! Хе-хе-хе! Невiдомий. А ви разлi часний? Не похоже. Копач. Не та рожа? Ха-ха-ха! Невiдомий. Прощайте! Я навiдаюся опiсля, бо у мене є дiло до Смоквинова. (Пiшов.)Ява IV
Копач i Роман. Копач. Ха-ха-ха! Замєть — це пройдисвiт! Я їх багато бачив, у мене опит i практiка. Я на них насмотрєлся… Командовал зводом, так пров’янт i фураж часто получав, знаю їх, да i они меня знають! Тепер лiт тридцать в одставкє, по свiту вольно я хожу i в очi смiливо усiм гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досi ще не совершив? Роман. Ще в городi. Копач. Хотiв поздравити його з прiобрєтєнiєм зємєлькi… А Прасковєя Iвановна?… Роман. У попа. Копач. Так! Торiчелiєва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш — це з фiзiкi. В такiм разi — адiо! К обiду я прийду. (Пiшов.)Ява V
Роман, потiм Мотря. Роман. Наче i розумний, а дурний. Тридцять лiт шукає кладiв i голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… I все вiн зна — тiлько нiчого не робе. (Iде до дверей i гука.) Мотре, та йди-бо сюди! Мотря (за дверима). Чого там? Нема менi часу. Роман. Та нам, мабуть, не буде часу i вмерти. Iди-бо! Зашиєш менi сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пiшли. Хочеться менi з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розiрвав рукав. Входе Мотря. Заший. (Показує.) Мотря. Де це ти так розпанахав? Роман. Зачепився за вила. Мотря зашива, Роман її цiлує. Мотря (б’є його кулаком). А це що? А тпруськи! Роман. Хiба не можна? Ми ж восени поженимось. Чула, що батько казав? Мотря. То тодi i цiлуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже й губи розпустив. Роман. Нi, це не шутки. I мати казала, i батько казав, що кращої невiстки не треба. Мотря. Уже зашила. Iди собi, я не маю часу теревенi править, та он вже батько приїхали. Роман. Батько? Справдi. Мотря вибiга.Ява VI
Герасим i Роман. Герасим. А ви чого тут збiглись, роботи нема, чи що? Роман. Та я розiрвав рукав… Мотря зашила. Герасим. А мати ж де? Роман. Пiшли до попа… Герасим. Знайшла празник. Iди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої ремiняки не порiзали на батоги. Роман. Добре. Тут єврей якийсь питав вас i Копач. (Вийшов.) Герасим (один). Єврей-то дiло, а Копач — морока. Ху! Слава Богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла вже пшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi, грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так, — однiєї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртiв випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бото ж зимою тiлько бiля свиней шiсть чоловiка день при днi працює!.. I яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумiю… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранцiв, сам їх рiзав, торгував м’ясом у рiзницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не iначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при днi працюєш, жiнка з дiжi рук не виймає — i тiлько ж всього-на-всього двiстi десятин, а то ж, мабуть, i в десять тисяч не вбереш. Не спиться менi, не їсться менi… Пiд боком живе панок Смоквинов, мотається i туди й сюди, заложив i перезаложив, — видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же! Двiстi п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, i поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх вiзьмеш? Прямо, як iржа, точить мене ця думка! Де їх взять?… Де?… Хiба послухать єврея, пiти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих i розпускать їх помаленьку: то робiтникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й грошi. Страшно тiлько, щоб не влопатись… Обiщав єврей сьогодня привезти напоказ. Може, це вiн уже й заходив. Цiкаво дуже бачити фальшивi грошi.Ява VII
Савка i Герасим. Савка. Здрастуйте, куме! Добре, що я вас дома застав. Герасим. А навiщо ж то я вам так пильно потрiбен? Савка. Вiдгадайте! Шкода, не вiдгадаєте… Грошей позичте, куме! Карбованцiв з сотню, до Семена. Герасим. Яж кажу, що так!.. Виходить: недовго думавши — давай! Хiба у мене банк, чи що? Савка. Та до кого ж ти i вдаришся? Єврей злупе такого процента, що нiяк не викрутишся потiм. Герасим. Хто ж тепер, куме, не лупить? Лупи та дай. Савка. То вже лупiть краще ви, куме, та дайте. Герасим. Нема! Хоч носа вiдкрути, то й десятки зайвої не витрусиш — всi вiддав за землю. Савка. Де ж тi грошi, куме? Я сам не раз, не два над цим думав. Герасим. Та господь їх знає. Савка. Чув я, що Жолудь нечистi грошi має, вiд самого, не при хатi згадуючи, сатани, то, може, й другi так само достали… Тiлько де ж вони з ним познайомились i як? От що цiкаво! Вже ж i я не полохливого десятка, пiшов би до нього в гостi у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, iродiв син! Чи душу йому, луциперовi, треба, то нехай би брав, бо без душi, мабуть, легше, як без грошей. Я вам, куме, признаюсь, що сам ходив пiд Iвана Купайла, як менi казано, на роздорiжжя… Повiрте, звав, нехай Бог простить, Гната безп’ятого! Так що ж — не вийшов, тiлько налякав. Герасим. Цiкаво! Розкажiть, будь ласка… Савка. Знаєте, за третiм разом, як я гукнув: «Вийди до мене, безп’ятий, я тобi в нiжки уклонюся, до смертi слугою твоїм буду!..» А вiн — i тепер моторошно — зайцем мимо мене — тiлько фа! аж свиснув, та хо-хо-хо! То я тiкав з того мiсця, мало дух з мене не виперло… Прости господи! Двi недiлi слабiв: бувало, тiлько що шерхне, так увесь i затремтю, i волосся на головi пiднiметься. На превелику силу одшептала Гаврилиха. Герасим. Не надiявся, куме, щоб ви такi смiливi були… Савка. Ну, а що ж його робить, коли грошей треба день у день! От i тепер: пiслязавтрього строк платить Жолудю за землю, держу там у нього шматочок, а тут не вистача. Договiр же такий: як грошей в строк не вiддам — хлiб зостанеться за Жолудьом без суда. Та що там балакать! От, єй, правду вам кажу, куме: якби знав, що за цим разом дасть, — знову пiшов би кликать, так грошей треба. Герасим. Смiливi, смiливi ви, куме… з вами i не такi дiла можна робить. Савка. Ха! Чого там бояться? Страшно тiлько без грошей, а з грiшми, сказано ж, i чорт не брат. Герасим (набiк). Треба це на ус закрутить. Савка. Куме! Та, може ж, таки найшлася б у вас там яка сотняга? Позичте! Батьком буду величать. Герасим. Що його робить? Хiба от що: я, знаєте, сам позичив оце у Хаскеля для домашнього обiходу; тiлько платю п’ять процентiв у мiсяць. Коли дасте п’ять процентiв, то я подiлюся з вами, так уже, для кума. Савка. П’ять?… Та що маєш робить… I за це велике спасибi, давайте. Герасим. Принесiть же менi запродажню запись на воли. Савка. Як? Хiба ж я вам воли продав? Герасим. Вийде так, нiби продали… Нiби! Розумiєте? А я тi самi воли вiддам вам до Семена, а на Семена ви вiддасте менi сто карбованцiв i запродажню я розiрву, а як не вiддасте, то я вiзьму воли… Так коротча справа. Савка. Це добра справа!.. То й воли до вас вести, чи як? Герасим. Нi. Ви пiдiть у волость, то писар знає i напише таку запродажню як слiд, а ви запродажню принесете менi, то я вам грошi дам. Савка. Та вiзьмiть, куме, векселя, навiщо вам ця плутанина? Герасим. Нi, куме, я переконався, що запродажня надежнiще векселя… Савка. Так… Ну, добре. То вже ж, мабуть, завтра принесу. А ви дома будете завтра? Герасим. Дома. Савка. Так… Прощайте. (Набiк.) Е, куме, мабуть, i в тебе нечистi грошi, i в тебе душа вже не своя. (Зiтхає, виходить.) Герасим (сам). Одважний чоловiк! До чорта ходив i на все пiде за грошi, а я вiзьму з нього вексель. Найшов дурня! Продай воли — бери грошi… не вiддаси грошей — давай воли, бо то ж мої, я вже їх купив, я вже не буду править грошей, а воли давай. Так надежнiше.Ява VIII
Герасим i Невiдомий. Невiдомий. Здрастуйте вам! Герасим. Здрастуй. (Набiк.) Той самий єврей… аж мороз поза шкурою пiшов. Ну що? Невiдомий (озирається). А нiчого… Герасим. Принiс? Невiдомий. Є. Герасим (зiтхнув). Показуй. Невiдомий (оглядається кругом, загляда у вiкно, потiм виймає грошi, все новi, несе до столу, розклада на столi). Теперечки пiзнавайте, почтенний, де тут фальшивi, а де настоящi? Герасим (довго розгляда, придивляється на свiт). От так штука! От так штука! Не вгадаю! (Розгляда.) Не вгадаю! Невiдомий (знову зазира у вiкно). I нiхто не вгадає. Я присягну на Бiблiю, що всякий прийме! Ето робота первий сорт. Ми не робимо такой дрянi, як другi… Їх роблять у англичан, i англичанин їх возить, а я у нього агентом. Герасим. Ну й зробленi, ну й зробленi — прямо настоящi, i не кажи… Як двi каплi води, всi однаковi… руб — руб, три — три — однаковiсiнькi! Покажи ж, будь ласка, котра фальшива? Невiдомий. Оце одна — руб, а це друга — три. Герасим. Оцi-о? Оцi? Та ти давай менi таких грошей хоч лантух — прийму. Як же ти їх розбираєш? Невiдомий. Ми?… Ето секрет. Нащо вам усе знать? Товар нравиться — вiзьмiть, не нравиться — не берiть. Ми не нуждаємся в покупателях; ми їх розпустили i розпускаємо, може, мiлiон, i всi благодарять… Ви знаєте, теперечки етiх дєнєг скрiзь доволi, може, i у вас у кишенi єсть такi самi. Герасим. Ну, так! Звiдкiля вони у мене вiзьмуться? Хiба дав хто, справдi? Ану, глянь. (Показує свої грошi.) Невiдомий (розгляда). Как нема, коли є!.. От одна трьохрубльовая, от друга… Хе-хе-хе! Ето усе нашей фабріки. Герасим. Свят, свят, свят! Та ти брешеш? Невiдомий. Побєй меня Бог. Герасим. Диво! От так штука! Оце, кажеш, фальшивi? Це я взяв вiд Жолудьова прикажчика. Виходить, їх i у Жолудя доволi є… Он як люде багатiють. Я їх помiтю: надiрву краї… От тiлько одно менi дивно: чом же ти сам не торгуєш на цi грошi, а тiлько другим надiляєш? Невiдомий. Ви все любопитнiчаєте. Ну, а отчего ви не продайоте фальшiвих дєнєг? Вiдiтє, у всякого своя комерцiя. У нас фабрiка на весь свєт, другой такой фабрiкi нема; ми продайом тисячу за п’ятдесят рублей… Разлi ето не торговля, по-вашему? Ми заробляємо мiлiони, а люде в двадцять раз больше… Ну, а якби ми самi на етi дєньгi товари купували? Хто б тодi так дешево робив грошi? Герасим. I то правда. (Розгляда грошi.) Не надивуюсь! Настоящi, натуральнi! Помiтю й цi. (Надрива краї.) Невiдомий. У нас порядок; фiрма почтєнная, товар з Лондона прямо iдьот в кожаних мiшках; єжелi возьмьотє, то скажiть, скiлько вам нужно, — я буду телеграму пускать у Адессу, i англичанин сам вивезеть їх на нашу станцiю. Герасим. Розпалилась до них моя душа… Сто тисяч вiзьму! Невiдомий. Нехай вам Бог помогає! А коли вивезти? Герасим. Сьогодня у нас субота… У понедiлок можна? Невiдомий. Можна, зачем не можна — усе можна! Герасим. А цi двi бумажки ти дай менi, може, я пробу зроблю: куплю на них що-небудь. Невiдомий. Навiщо, коли у вас свої є? А между прочiм, вiзьмiть. Так у понєдєльнiк увечерi ви будете на вокзалi у тому мiсцi, де для мужчiн i для дам, — розумiєте? Герасим. Розумiю. Невiдомий. Прощайте. (Iде.) Дай вам Бог з моєї легкої руки зробиться мiлiонером! Герасим. Спасибi!.. Невiдомий виходить. Тепер коли б розмiнять фальшивi грошi в казначействi… Самому страшно, щоб не влопаться… Хiба кума взять у компаньйони? Що ж, коли вiн чорта не боявся, то не побоїться казначея, щоб розмiнять грошi. Кращого компаньйона, як кум, не знайти! Входе Копач.Ява IX
Герасим i Копач. Герасим. От чортяка принесла цього бродягу! Пiв-обiда сам злопає i на перешкодi дiловi стане… треба його як-небудь вирядить. Копач. Здоровенькi були! Як поживаєте, що поробляєте, кого виглядаєте? Хе-хе! Герасим. Хоч голий, так веселий! Здрастуйте. Копач. Поздоровляю з прiобрєтєнiєм земелькi, дай Бог єщо столько прикупить… Безподобная у вас вода, зараз пив, i мiстечко у левадi бiля верби гарне. Отам би кашi наварить, з таранькою, та попоїсти по-чумацьки… Хе-хе-хе! Герасим. Мабуть, голодний, бо з маху про кашу забалакав. Копач. Хе! Я зараз все обняв оком! У вас новий забор i добре зроблений — тiлько б ще треба по однiй дошцi дать, а то скотина буде закладать пiд лату голову, то позриває. Опит… Хе-хе-хе! Тiлько гляну — зараз бачу. Герасим. Я й сам бачу, та грошей нема. Копач. Так-так. Хе-хе-хе! Грошей нема, а земелька росте й росте! Люблю за предприїмчивость! Так, так, Никодимович! Скуповуйте помаленьку, скуповуйте! Єй-Богу! Чого ви? Думаєте — шуткую? Якi тут шутки? Хазяйственний мужик — велике дiло! Ворушiться, ворушiться! Крутiть головою: купили у Борща, купуйте у Смоквинова, а там у Щербини… Пани горять, а мужички з пожару таскають… Це не пустяк! Ви як полагаете? Вони привикли омари там, шампанське — от грошики й ухнули, а там i iмєнiя ахнули! А ви — галушечки, картопельку, кулешик, чехоньку, та й то не щодня, а воно жирок i наростає… Гляньте навколо: Жолудь — десять тисяч десятин, Чобiт — п’ять тисяч десятин, Пузир — три тисячi; а тут i ви помаленьку та помаленьку прикуповуйте та прикуповуйте. Герасим. Що там я купив, i балакать не варт. Копач. Одразу ж не можна! Ви вiзьмiть прiмєр з свинi: от вона ходить на подвiр’ї худа, обдрипана, а закинули ви її в саж, стали харчi кращi давать — то вона помалу й отягнеться, а там i сало наростає, — так i ви… Опит — велiкоє дiло! Герасим. Спасибi! То це ви мене з свинею рiвняєте? Копач. Не в тiм рiч! Ви не обiжайтесь — це прiмєр. Ви не взирайте! Помалу, помалу i у вас сала набереться доволi, тодi порiвняєтесь з Чоботом, а може, i з Жолудьом… На все свiй час, своє врем’я. Не можна ж зразу, в тiм i прiмєр. Практiка, опитность — велiкоє дєло. Вас вже не обманеш, ви всякого обманете, а це велiкоє дєло, коли не тебе за чуба держать, а ти других за чуба держиш. А ви як полагаєте? Хе-хе-хе! Ви глянули кобилi в зуби i наскрiзь її бачите — опит! Вiд того у вас лошата он якi. Ви не купите чорт батька зна чого! А воно i виходить, що скрiзь iде на користь. А то повидумували: ячмiнь — голак, а вiн родить не так; озимий — рiпак, а сiвач — дурак; пшениця — кримка, а в штанях дiрка; жито шампанське — баловство панське… Хе-хе-хе! Герасим. Ох, Банавентура Бовтурович, все то добре, що ви кажете, тiлько речi вашi не грошi, за них земельки не купиш, а тут грошей, грошей, грошей треба. Ось пiд боком лежить земелька, а я слину ковтаю. Та яка земля? Неперепахана, ставок рибний, i з моєю межа з межею. Копач. Потрошку, потрошку — пам’ятайте мiй прiмєр. От ви б самi ставочок тут унизу викопали, рибу завели: лини, карасi… Нема краще, як м’ясо свинина, а риба линина. Хе-хе-хе! Герасим. Викопаєм. Може, ви вже грошей знайшли, то позичили б на хазяйство? Копач. I це дiло таке, що одразу не можна, — ще не наскочив! Я вам по секрету скажу: тут єсть один предмет… Нi, не буду говорить — я вас повезу, самi побачите. Це не пустяк, дiло важне; прiмєти такi, що не можна сумнiваться, — вєрьте! Герасим. Ет! Ви тiлько хвалитесь… Тридцять лiт шукаєте грошей, а нiчогiсенько не знайшли. Копач. Як не знайшов?! А дерево окам’янiле ви не бачили? От поїдемо, я вам покажу, стоїть подивиться: пудiв, п’ять важить, всi листочки, всi вiти, так як напечатано! А ступку мiдну, червоної мiдi, тiлько товкач перебитий… А сковороду — отака сковорода… Запорозька, видко, євреїв на нiй припiкали! Випитували, де грошi, а може, ковбаси пiджарювали… Предмети iнтереснi для науки; я їх одiслав одному професоровi… забув… як фамiлiя, вiн кургани розкопує… Герасим. Чортзна-що, аж нудно слухать!.. Ви грошей давайте?… Копач. Я чувствую, що аж тут моя судьба розрiшиться… Всякому своє — вiрте, що провiдєнiє недурно указало менi цей путь — будуть i грошi. Отодi зашумить Банавентура-копач! Герасим. Що ж би ви зробили, якби грошi викопали? Копач. Зараз би поїхав в Париж. Герасим. Чого? Щуп оцей показувать? Так ви ж i балакать по-їхньому не вмiєте. Копач. О, я їм скажу… Та все одно ви не зрозумiєте! Герасим. Е, бачите, ви не вмiєте, та вже й круть-верть. Копач. Не вмiю? Вiв ля Буланже, вiв ля Ельзас, аб-а Ельман! Оле куто ля фуршет!.. Оле кашон, ля помдетер, вiв ля патрi!.. А що? Герасим. Та хто його знає що! Чую тiлько, що не по-нашому лопочете. Копач. В тiм сила! Ви собi думаєте, що це дурак який ходить? Герасим. Та хто його знає. Копач. То-то бо й є! А я мовчу i таки свого доб’юсь… а тодi i будете руками об поли бить… Хе-хе-хе! Наука, Никодимович, наука! Можна пожалiть, що ви сина не вчили, а я б коло нього був позанявся, i вiн би знав французького язика не хуже мене: для того є самоучитель Марго й другi книги. Герасим. Що там наука? Забавка дитяча! На бiса йому здалося отак лопотать язиком, як ви оце лопочете, хiба гиндикiв дражнить? Я придивився: як тiлько вчений, так i голодрабець: нi землi, нi грошей, i таки дурень дурнем — застав його коняку запрягать, то й не запряже, вiн зараз полiзе по книжках, по тих рiхметиках шукать, як це робиться. Копач. Практики нема. А от я запряжу вам в яку хочете збрую: хоч в затяжний хомут, хоч у шори… Хе-хе-хе! А от в шори ви i не запряжете! Герасим. Що нi, то нi. Я їх i не бачив, якi вони. Копач. Хе-хе-хе! От бачите… i тут наука… Нi, ви против науки не iдiть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нiчого не зробиш. От i в службi: я був первий в цiлiй дивiзiї! Хто найкращий їздок? Копач! Хто хрунтовик? Копач! Хто службу зна як своїх п’ять пальцiв? Копач! Хе-хе-хе! Мамiнькині синки в картишки грають, на тройках роз’їжджають, а Копач в караулi, за уставом сидить, всяку службу за них справляє; вiд того не то що, а й сама норовиста коняка, коли на неї сiдав Копач, чула — в шенкелях чула — опит i науку i, як дитина, покiрно ходила перед фрунтом!.. Нi, ви, Никодимович, проти науки не йдiть. Герасим. Вчений поки Бога змалює, то чорта з’їсть. Та це все чортзна-що ми балакаєм; краще ви скажiть менi, чи не знаєте багатої дiвчини для мого Романа? Ви по свiту ходите, то повиннi знать, де є багатi дiвчата. Копач. Знаю. Як не знать — знаю… От хоч би й у старшого Пузиря — двi дочки на возрастi. Я у них як дома. Герасим. А скiльки Пузир дасть приданого за дочкою грiшми? Як думаєте? Копач. Не скажу. А тим часом спрос не бiда. А знаєте що? А ви кажiть: що? А от що! Поїдемо ми завтра з Романом до Пузирiв… Так, нiби поросят купувати, — у них завод добрий. Там кабани — прямо хоч лягай на спинi. Круп отакий… ребра крутi, нiжки коротенькi, як добре угодуєш, пудiв вiсiм сала! Вам таки треба парочку поросят таких купить. Свинi — грунт у хазяйствi: i сало, i ковбаси, i окороки, та й продать можна. Пузир продав двадцять годованих кабанiв i згрiб тисячу карбованцiв. Герасим. Тисячу? Оце грунт, що грошi можна загрiбать, а окороки — то нiмецька вигадка. Копач. Ой, не кажiть! Якби оце окорок, та горчиця, та горiлки чарку — як би ви смакували! Герасим. Ви таки, мабуть, любите по-панськи: хоч не їсти, то побалакать про смачну їжу. Копач. Не в тiм рiч! Заговорили за дiвчат, а звели на свиней. Що ви скажете на моє предложенiє: їхать до Пузиря на оглядини? Герасим. А що ж, з Богом! Хiба коней наймать, чи що? Копач. Жаль тiлько, що Роман французького язика не знає, а то ми б там з ним жукiв пускали — жеркотали б по-французькому… Хе-хе-хе! Це важкий предмет. Герасим. Та це чортзна-що! Ви ударяйте на грошi — грошi всьому голова. Входе Роман.Ява Х
Тi ж i Роман. Роман. Здрастуйте вам ще раз. Копач. Здоров, здоров, ле-козак. Роман. Iдiть, тату, обiдать, ми вже пообiдали. Копач. Ходiм, ходiм, а то я нагадав окороки та так розтривожив апетита, що аж слина котиться. Герасим. Ну, ходiм, замiсть окорока — борщу та кашi попоїмо, а ти, сину, сходи до Московчука, нехай вiн тебе пiдстриже пiд польку. Роман. Для чого? Герасим. Тут таке дiло, сину: завтра недiля, то зберешся раненько, поїдеш з паном Копачем до Пузирiв. Запряжеш пару сiрих жеребцiв у нового хвургона i сам одягнешся по-празниковому. Роман. А чого ж я, тату, туди поїду? Герасим. А ось чого: там є дiвчата, а вони люде багатi, то ми зашлем до них старостiв, так попереду треба, щоб Пузирi побачили тебе, а ти щоб побачив дiвчат. А щоб було тобi зручнiше поводиться, то ти удаси, нiби приїхав на завод купувать свинку i кнурця… Роман. Та ви ж самi хотiли, щоб я женився на Мотрi. Герасим. Тьфу на твої речi, дурноверхий! То я жартував, щоб вона старалась у роботi. Роман. Гарнi жарти: ви жартували, а ми з Мотрею покохались. Герасим. Чортзна-що балакаєш! Хазяйський син повинен шукать хазяйську дочку з приданим, а не наймичку. Роман. Мотря така дiвка… Герасим. Мотря не Пузирiвна, а Пузирiвна не Мотря. Роман. Та нехай вона вам сказиться, та Пузирiвна, я її не знаю. Герасим. Ой гляди! Може, чого накоїв з Мотрею? Тiлько прийдеться платить, то я тебе живого облуплю. Тепер такий свiт: сама в’язне, а потiм плати. Роман. Нiчого я не зробив худого. I Мотря не з таких — вона дiвчина чесна. Герасим. А грошей у неї багато є? Роман. Де ж вони у неї вiзьмуться? Вона i без грошей до душi менi. Герасим. До душi, та не до кишенi. Роман. А ви думаєте, що у Пузирiв поживитесь грiшми? Якраз! Так вiзьмемо, як наш зять взяв у нас: обiщали п’ять тисяч, а пiсля весiлля дали двi пари волiв, десяток овець, пару коней, фургона i двi корови. Герасим. Обiцянка — цяцянка, а дурневi радiсть. Роман. Та ще на придачу всi гуртом попобили зятя та й вирядили. Герасим. А нас хiба не били? Били й нас. Копач. Цiкаво. I зятя били? Я дещо чув, але мало чого люде не набрешуть. Ану, розкажи, будь ласка. Герасим. Та що його слухать!Ява XI
Тi ж i Клим. Клим. А йдiть, хазяїн, дайте коням оброку. Герасим. Зараз. Iди лиш вимаж збрую гарненько, то краще буде. (Виходе, за ним Клим.) Копач. Поспiєш ще збрую вимазать, я тобi поможу, а ти розкажи тим часом, як тут було дiло на весiллi. Роман. А як було? Так було: зараз сват Iван зчепився з батьком, щоб давали обiщане придане, а батько одмовили своєю поговоркою: обiцянка — цяцянка… Сват назвав батька мошенником, батько свата за бороду, а вiн батька; я кинувся оборонять батька, а сват Панас вчепився менi в чуба — саме отут на виску, я почав викручуваться, отак шкура з волоссям витягнулась, а я крутюсь, та до того крутився, поки добрий жмут чуба не зостався у свата Панаса в руках, а таки викрутився. Копач. Викрутився? Роман. Викрутився. Копач. Молодець запорожець! Ну, i що ж потiм? Роман. Тим часом у другiм кутку нашi мати зчепилися з свахою Горпиною i розчiпчилися; тут пiдступив зять наш, щоб розборонить, виходить, матiр i тещу, а дядько Олекса, не розбираючи дiла, по уху його, а вiн дядька… Ну, й пiшло, й пiшло… Входе Герасим.Ява XII
Тi ж i Герасим. Герасим. Чортзна-що слухаєте, хiба ви не бачили, як б’ються? Копач. Та не в тiм сила. Тут опит получається. От я не знав, як викручуваться, коли тебе схоплять за висок, а тепер знаю… Вiк живи — вiк учись… Ну… ну? Роман. Вмiшались всi родичi i пiвдня бились; оце наче й вгамуються, дивись: слово по слову — знов зчепились. Отаке-то придане… нарештi, батьковi два зуби вибили… Герасим. Та брешеш, бо одного; а другий випав сам на третiй день. Копач. То це прямо страженiє було! Роман. Атож. Волосся лiтало по хатi, як павутина восени. Доволi того сказать, що як роз’їхалися свати, то в хатi назмiтали волосся на землi цiлу куделю. Копач. З такої вовни добрi були б рукавицi. Роман. Щоб дурно не пропало, то я зробив з того волосся аж два квачi. Копач. I це по-хазяйськи. Роман. I досi ними вози пiдмазуємо. Копач. А хто ж битву виграв? Герасим. Виграв я, бо п’ять тисяч зосталось у калитцi — не дав таки зятевi. Роман. Отакого й нам Пузирi дадуть приданого, як ми дали за сестрою. Герасим. Ну, то ще побачимо! Я не такий дурень, щоб мене обманили… Я обманю хоч кого, а мене чорта лисого обманить хто. Копач. Нiякого обману не треба, я на цi дiла майстер… Опит — велiкоє дєло! Висватаєм i дєнєжний договор, вiнову запись зробимо! Оле куто, пом-де тер-ля табль, ля фуршет, вiв ля Буланже! Так, Никодимович. Герасим. Та годi вам гиндикiв дражнить, ходiм обiдать. Копач (бере щупа). Хе-хе-хе! Досадно, що самi не вмiєте. Герасим. На чорта воно менi здалося. Копач. Еге, та не забалакаєте!.. Альом! Герасим. Тьфу! Самi ви Альона! Копач. Ха-ха-ха! Какая Альона? Же гран апетiт. Альом супе! Ха-ха-ха! Виходять.Завiса.
Дiя друга
Ява I
Перед свiтом, в хатi. Копач ходить по хатi, то сiда на лавi. Копач. Боковенька… Боковенька… Боковенька… Не дає менi. спокою цей предмет… Боковенька, копили, кам’яна фигура… Там грошi, iменно там. Там моя судьба… Копили, оскардами висiченi… сьогодня цiлу нiч снилась кам’яна фигура. Ох Боковенька, Боковенька.Ява II
Герасим (за коном). Вставайте ж, вставайте! Не мнiться. Чепiга зайшла, пора скотину порать. Копач. Еге! Герасим вже по хазяйству гасає — невсипущий. Входе Герасим. Герасим. О, i ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще. Копач. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я пiднявся. А знаєте, що я придумав? Герасим. А що? Копач. Ви б зробили калакольчик у ту хату… Тут вiрьовка над лiжком. От прокинулись, пора вставать — зараз: дзiнь, дзiнь, дзiнь: сам ще лежиш, а там встають. Герасим. Та це чортзна-що! Я буду лежать, то всi будуть лежать. (Загляда у дверi.) Чи не поснули знову, щось тихо у тiй хатi? От вам i дзвiнок, i вигадає ж, скажи на милость. Ану, ану! Копач. Оце саме добра пора копать: не душно, холодком можна Бог знає скiльки викопать. Воно ще рано, тiлько на свiт благословиться. Герасим. Та де воно вам рано? Вони надолужать: то вмиваннячком, то взуваннячком, або як почнуть Богу молиться, то й сонце зiйде. Хоч би ж молилось, а то стоїть, чухається та шепче собi губами, аби простоять бiльше без роботи. Вже ж я їм i отченаша даю! Як затоплю, то зараз i на землi. (Одчиня дверi навстіж i стоїть на дверях.) Кажете — рано, вже свiт бiлий, кури пiднiмаються. Так i хазяйство проспиш! Стара, а стара! Параско, пора до корів, чого ви там мнетесь? Ану, ану! Хлопцi, гайда з хати! Тiлько коти в таку пору сидять у хатi на печi, а робiтники та собаки надворi повиннi буть. Це хто вийшов? Клим! Ти що ото несеш пiд пахвою? А йди сюди, я полапаю. Входе Клим.Ява III
Тi ж i Клим. Клим. Що? Хлiба взяв окраєць, поки до обiду, то їсти захочеться. Герасим. I тобi не грiх? Недiля свята, а ти нi свiт нi зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обiду попостиш хоч раз у тиждень. Однеси хлiб назад. Стара, Параско!Ява IV
Тi ж i Параска. Параска (на дверях, з дiйницею в руках). Чого ти гвалтуєш? Герасим. Що це в тебе за порядки? Диви! Хто хоче, той i бере без спросу, мабуть, ти хлiба не запираєш? Параска. Оце вигадав! Де ж таки, щоб хлiб був незапертий, нехай Бог милує, все заперто. Герасим. Один вiзьме, другий вiзьме — так i хлiба не настачиш! Де ти взяв хлiба? Клим. Та я ще вчора за вечерею заховав окраєць. Герасим. Чуєш, Параско? Хлiб крадуть у тебе з-пiд носа, гарна хазяйка! Чого ж Мотря глядить? Параска. Ну, а що ж я зроблю, коли хватають, як на зарванськiй вулицi? Чи чуєш, Мотре, вже хлiб крадуть, скоро самим нiчого буде їсти… (Пiшла.) Герасим. Це так, це так! Однеси зараз назад — грiх у недiлю снiдать. Клим. Якби я спав у недiлю, то й не снiдав би, а то з цiєї пори до обiду на ногах — не ївши охлянеш. Герасим. Бiйся Бога! Хiба ти з’їси до обiду пiвхлiба? Клим. Атож! Бога треба бояться, щоб не з’їсти до обiду пiвхлiба. Герасим. Одрiж собi скибку, подавись ти нею, а то однеси назад. Клим. Поживишся скибкою, як собака мухою. (Пiшов.) Герасим (до Копача). Така з’їжа, така з’їжа, що й сказать не можна! Повiрите: з млина привезуть пуд тридцять борошна, не вспiєш оглянуться — вже з’їли. Настане день, то роботи не бачиш, а тiльки чуєш, як губами плямкають. Копач. Сарана. Герасим. Гiрш! Повiрите, що у них тiлько і думка — як би до снiданку, а пiсля снiданку все погляда на сонце — коли б скорiше обiдать. Чи воно таке ненажерливе, чи господь його знає! По обiдi: сюди тень, туди тень — давай полуднувать, та ще коли б хоч їли скорiше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хлiб з’їдає i час гаїть! Вiн собi чавкає, а сонце не стоїть, котиться наниз; йому ж того тiлько й треба, аби мерщiй до вечерi. Копач. Хе-хе-хе! Ви опит великий в цiм дiлi маєте. Герасим. Та нi, ви те вiзьмiть: ти мiзкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками i не їсться тобi, i не спиться тобi… Мене вже цi думки зовсiм iзсушили… До того додумаєшся, що iнодi здається, наче хто вхопив тебе за ноги i крутить кругом себе! А вони до того байдужi, тiлько й думають: їсти i спать — i жеруть, i жеруть, як з немочi, а сплять як мертвi. Копач (зiтхнувши). Щасливi люде… Я й сам вiд думок не сплю. Герасим. То ви хоч їсте добре, — вчора я придивився. Копач. Та ще до якого часу їм, а спати не можу… Засiли менi в голову два предмети: один на Боковеньцi, другий… Герасим. Ха! На Боковеньцi? Чув, чув… Копач. Невже? Вiд кого? Що чули? Герасим. Та чув, як ви сьогодня уночi бормотали: Боковенька, скала якась, копили i ще щось — не розiбрав. Копач. Та ну? Невже голосно отак балакав? Герасим. Голосно! А потiм як залопочете тим язиком, що ото вчора лопотали… Копач. А, а! Пермете, коман — вiв ля патрi? Хе-хе-хе! То менi снилось, що я вже викопав грошi i приїхав у Париж. Герасим. Вам i сниться чортзна-що. Копач (зiтхає). Не дає менi спокою цей предмет. Тiлько задрiмаю, так зараз i ввижається скала на Боковеньцi… Ви не вiрите, я знаю! А вникнiть: опит i практiка… Гляну на примєти — i чує моя душа, чує, наче хто шепче: тут є грошi, тут знайдеш!.. Якби знав, що удержите язика, то открив би вам секрет. Герасим. Та я й сам знаю. Копач. Та ну? Що ж ви знаєте? Герасим. Що це чортзна-що. Копач А, Боже мiй! Ви думаєте, що я дурак? Герасим. Та хто його зна. Копач. То-то! У мене опит… ви тiлько вiзьмiть примєр, якi предмети: скала гостра, верх зрiзаний, як у чумацькiй шапцi… балка так i балка так, клином сходяться до скали… Тридцять лiт опита дарма не пройшло! Бiля скали лежить, так на пригорку, два копили, робота чудова — оскардами висiченi… Один копил так… на восток показує, другий на запад… Як углядiв перший раз — мало серце не вискочило… пустив бiля них щупа, а тут — цок! Наткнувся на камiнь. Став копать i не бiльше як на пiв-аршина пiд землею одкрив кам’яну фигуру чоловiка, взяв i закрив його землею. Бачите, чоловiк, висiчений теж оскардами, що ви скажете? Герасим. Та хто його зна, що вам сказать… Це наче щось i справдi похоже на дiло. Копач. Е! В тiм сила. От тiльки грошi потрiбнi, щоб начать копать. Герасим. Ну, а де ж саме треба копать? Копач. Це задача: чи на восток, чи на запад, — ще не знаю. Герасим. От тобi й маєш! Копач. А, Боже мiй! Треба вникнуть, обслiдувать. Тут опит — я, кажеться, не дурак. Герасим. А хто його зна… Почнете копать i викопаєте сковороду або ступку. Копач. А як грошi? Вiрте менi, що це не дурниця — скала, балка так i балка так, два копили показують, i фигура… Це моя судьба, само провiдєнiє указує путь. Входе Роман.Ява V
Тi ж i Роман. Роман. Поїдемо, чи як? Я дав коням оброку. Герасим. Налагодились їхать, то їдьте. Копач. Я тобi покажу окам’янiле дерево, нам небагато вбiк прийдеться звернуть. Герасим. Та не видумуйте чортзна-чого. Копач. От чоловiк, от чоловiк! Та ви ж зроду такого дерева не бачили. Герасим. А на бiса воно менi здалося? Що то — грошей у мене прибавиться, як я його побачу, чи що? Завтра робота, то йому треба сьогодня вернуться, нiчого гаяться. Копач. 3 вами кашi не навариш! Пiду краще до криницi умиюсь. (Вийшов.) Роман. Ну, та й не хочеться менi їхать до тих Пузирiв, коли б ви знали, та ще з Банавентурою. Герасим. Не вигадуй, не вигадуй. Роман. Та, єй-Богу, хоч би щупа цього не брав, покинув би його тут, бо хто побаче мене з ним, то засмiють. Герасим. З посмiху люде бувають. От як викопає грошi, тодi нехай смiються, так-то. Iди, нехай при тобi пiдмазують фургона, запрягають, та й з Богом! Роман пiшов. Що це кума i досi нема за грiшми? Цiлу нiч не спав, все мiркував i таки став на однiй думцi: побалакать з кумом i, коли згодиться, послать його в город розмiнять грошi. (Запирає дверi, виймає грошi i розглядає.) Прямо як настоящi, i не пiзнав би, коли б не понадривав сам краї, а все-таки береженого Бог береже — треба розмiнять у казначействi. Стук. Чи не кум? За дверима голос Параски: «Та вiдчини-бо!» Жiнка. I чого її чортяка несе? (Одмика дверi.)Ява VI
Герасим i Параска. Параска. Що ти затiваєш, скажи, на милость Божу? Герасим (злякано). А ти почiм знаєш?… А тобi яке дiло? Параска. Хоч би ж сказав, пораявся… Герасим. Звiдкiля вона довiдалась?! Знай свою дiжу, а у мої дiла носа не тикай!.. Iди собi, iди, не заважай менi думать. Параска. Та ти на старiсть щодня дурнiший робишся. Герасим. Ей, Параско! Параска. Чого там «Параско»? Герасим. Не чiпляйся! У мене в шапцi бiльше розуму, нiж у тебе в головi. Параска. Та з великого розуму в дурний заходиш! Що це ти затiяв — женить Романа на Пузирiвнi? Герасим. А-а! То ти про це? (Набiк.) Думав, що довiдалась за грошi, аж всерединi похолонуло. Ну, так що ж? Тобi яке дiло? Параска. Не хочу я нiкого за невiстку, опрiч Мотрi. Сам казав, що будеш її сватать; дiти полюбились, я до неї привикла, вона — до мене; дiвка красива, здорова, зна всi порядки: коло птицi, коло свиней, коло корiв — одно слово, хазяйка бiля всього; в хатi, як у кiмнатi; я вже нездужаю, а против неї, скiлько їх у нас не було, нiхто хлiба не спече, нiхто борщу не наваре, хоч i без олiї iнодi, а всi їдять — не нахваляться. Герасим. Не треба менi нi доброго хлiба, нi доброго борщу, бо чим краще спече, а смачнiше зваре, тим бiльше робiтники з’їдять… Менi треба невiстку з приданим, з грiшми. Параска. Вiзьмеш в обидвi жменi! Герасим. Iди собi, не заважай менi думать. Параска. Нехай же тiлько Роман жениться на Пузирiвнi — не буде їй просвiтлої години, я її заїм. Герасим. Про мене, хоч цiлком з начинням ковтни її, менi аби грошi. Iди собi, Параско, вiд мене. Тут думок, як пiску в морi, а ти з чортзна-чим причепилась. Параска. Якi там думки, чом же ти не пораєшся зо мною? Герасим. Не з твоєю головою мене вчить… Iди собi. Параска. Тьфу! На твою дурну голову. Герасим. Я тебе як плюну!.. (Замiряється її вдарить.) Входе Савка.Ява VII
Тi ж i Савка. Савка. Здрастуйте, з недiльою будьте здоровi. Герасим. Спасибi, будьте i ви здоровi. Савка. А ви з старою, як сизi голуби, i досi буркочете? Герасим. Еге!.. Нема нiкого, то ми собi удвох… Савка. Нагадали молодощi i буркотали? Герасим. Iди, Парасю, по своєму дiлу, а у нас своє. Параска. Бодай ти пропав! (Вийшла.) Савка. Бач — «Парасю». Любо й слухать, то все достатки роблять. А ми з старою тiлько лаємось i все через грошi: того нема, другого нема — i раз у раз гир-гир-гир, гар-гар-гар! Оце й зараз посварились: виряджав її до церкви, а вона й напосiла: у других, каже, фургони любо глянуть, а я на возi, який ти хазяїн, каже. Така мене злiсть взяла, що мало-мало не потяг вiжками, а все грошi… Герасим. Я, слава Богу, i фургони маю, та моя стара не хоче їздить. Каже, потрудюсь пiшечком для Божого храму, а скотинка нехай одпочине. Савка. От через те вам i Бог дає! Охо-хох! Принiс же я запродажню… А Роман куди збирається їхать? Герасим (лiчить грошi). Хочу свинку i кнурця купить у Пузиря, хвалять завод… (Перелiчивши, лiче другий раз.) Що то грошi, куме! Свинi завiдськi, конi завiдськi, вiвцi завiдськi… (Дає грошi.) Савка. I де вони набрали таку силу грошви? Вже, куме, хоч ви менi що хочете кажiть, а я знаю, що бiльше нiгде було достать грошей, тiлько од нечистого. Їх дiд, кажуть, знався з нечистим, вiн як умирав, то доти не вмер, поки стелю не розiбрали. (Хова грошi.) Герасим. То було колись. А тепер, куме, такi люде понаставали, що чорт, не при хатi згадуючи, боїться i носа показать меж них. Так, хiба зведе дурну дiвку з чужим чоловiком, поскоромить яку непутящу молодицю з недолiтком, посварить батька з сином, зведе на бiйку приятелiв, а щоб вiн узяв у розумного чоловiка душу i за це дав йому грошей? Шкода: i душi не вiзьме, i грошей не дасть, бо чоловiк його обмане… Тiлько вдариться до доброго аблаката, то той таку машину пiдведе, що у чорта очi на роги повилазять. Нi, куме, тепер не тi часи… (Таїнствено.) Люде самi умiють робить грошi краще вiд чорта. Савка. Тобто фальшивi? Герасим (озирається, запира дверi.) Еге. Та ще й якi грошi! В вiк вiчний не розбереш: чи вони фальшивi, чи вони настоящi. Савка. Не вiриться менi, щоб такi грошi були. Я пам’ятаю, як один панок наробив фальшивих грошей, аж з Варшави привозив майстрiв, а тiлько випустив — зараз i пiймався. Герасим. Ну, а якби були такi грошi, що всяке прийме, то ви б згодились достать таких грошей. Савка. Я? З охотою. Коли люде багатiють, то чом же нам не попробувать щастя… Надокучили проклятi злиднi!.. Тiлько горе моє — грошей нема; а без грошей же не достанеш i фальшивих бумажок. Та й де вони є отакi, як це ви кажете? Герасим. Є… є… куме… Та ви зараз вiд мене прийняли на десять рублiв фальшивих бумажок. Савка (витяга грошi з кишенi). Що це ви, куме… Господь з вами! Менi так страшно стало, як тодi, коли ходив викликать безп’ятого… (Розгляда.) Де ж вони тут? Це ви на глум мене пiднiмаєте?… Грошi всi натуральнi, як є! Герасим. Отже, побий мене Бог, меж ними є фальшивi, i таких грошей можна купить скiлько хочеш… Пристанете у компанiю? Купимо сто тисяч. Савка. Стривайте, куме, помовчiть, нехай я опам’ятаюсь, бо з мене мало дух не випре… Сто тисяч! (Тре голову, потiм тяжко зiтхає.) Нi… Куме, може, ви жартуєте зо мною? Герасим. Не до жартiв менi, куме, самому. Бодай я завтра сонця не побачив, коли жартую. Савка. Покажiть же менi, котра настояща, а котрi фальшивi. Герасим. Угадайте самi. Савка (розглядає). Не вгадаю. Герасим. Оце вони! Ну як таких грошей не купить? (Вийма з пачки три бумажки по три i одну рубльову.) Савка. Нiколи в свiтi б не подумав, що це фальшивi. Герасим. Отже, невважаючи на те, що грошi зробленi дуже добре, все-таки перше, нiж купить таку суму, їдьте ви, куме, хоч зараз в казначейство i розмiняйте цi грошi; як казначей прийме, то всяке прийме… Савка. А як казначей не прийме та протокола зроблять, га? Герасим. Е, куме, ви чорта не боялись, а протокола боїтесь. Савка. То-то бо й є, що чорт не такий страшний, як його малюють, а протокол… Герасим. Дурниця! Скажете, що ви продали незнакомому чоловiковi воли i мiж iншими грiшми взяли й цi, а я посвiдчу, що iменно так, то й край. Савка. Добре, їду! Тiлько договiр краще грошей! Скiлько ви менi дасте, як купите? Герасим. А скiлько хочете? Савка. Скiлько? Вiд кожної тисячi, що купите, менi сто карбованцiв. Герасим. Багато буде. Я ж таки буду грошi свої крiвнi терять, а ви тiлько помiч менi дасте. Вiзьмiть п’ятдесят вiд тисячi. Савка. Нi, куме! Коли вже труситься, то хоч знать за вiщо. Герасим. А, нехай буде по-вашому. Отодi, куме, заживем, га? Савка. Заживем! Об землю злиднi, а розторгувавшись, ще прикупимо… А тим часом гаяться нiчого: давайте менi цих безбiлетних окрiмно, а замiсть їх дайте настоящих десять. Обмiнюють грошi. Може, й це такi? Хе-хе-хе! Герасим. Нi, бiльше десятки нема. Савка. Прощайте, зараз їду до Жолудя, а звiдтiля у город. (Пiшов.) Герасим. Нехай вам Бог помагає i щастить на добреє дiло… Якась полегкiсть на серцi, i наче душа моя почуває удачу. Коли б господь помiг, тодi земелька Смоквинова наша!Ява VIII
Герасим i Роман. Роман. Запрягають. Герасим. На ж тобi двадцять п’ять карбованцiв на свиней, та хоч i їхать. Тiлько ти давай за поросят Пузиревi так, щоб вiн не продав, — дешево давай, на бiса терять грошi: женишся на Пузирiвнi — сам наплодиш завiдських свиней. (Виходить.) Роман (сам). Не хочеться менi суперечить батьковi, бо вiн тодi ще гiрше вiзьметься за це сватання; а тут ще з Мотрею бiда; здається, пiдслухала чи догадується, що я їду на оглядини, сопе й сопе, звечора й не вийшла. Вже я їй разiв три пiдморгнув, а вона i не дивиться. Входе Мотря, перекида одежу, шукає.Ява IX
Роман i Мотря. Роман. От i добре, тепер нiкого нема, — побалакаю. Чого ти шукаєш, Мотре? Мотря. Iди пiд три чорти. Роман. Гедзь напав? Мотря (взяла рядно, iде). Гедзь. Роман (стоїть на дверях). Скажи-бо менi, на кого ти сердишся — на мене чи на себе? Мотря. На себе… Пусти. Роман. На себе? За вiщо? Мотря. За те, що дурна. Роман. Ха-ха-ха! Я бачу, що дурна, тiльки вiд чого ж ти здурiла? Мотря. Тiкай з дверей, бо як стусону, то й ноги задереш. Роман. Та ти божевiльна? Мотря. Сам ти божевiльний! Що ти менi очi замазуєш? Я не слiпа i не глуха, чула, що їдеш на оглядини, бач, як вирядився. Роман. Тю! Та я їду свиней купувать, ну, а як за одним заходом подивлюся на свиней i на Пузиревих дiвчат… Мотря (крiзь сльози). Дивись, дивись, хоч нехай тобi i повилазить… (Штовха його од дверей i виходить.) Роман (сам). Оце дiвка! I я ж, здається, не з послiднiх, а мало не впав. Оце робiтниця, оце жiнка — сама за косарем зв’яже! Та хоч би батько цапа скакав, а я таки женюсь на Мотрi. Входять Копач i Калитка.Ява Х
Роман, Копач i Герасим. Копач. А садочок би отут у вас гарний був. Низинка, так i проситься, щоб засадить. Грушовку, слив’янку i вишнiвку свою б мали. Ви достаньте дерева, а я вам пришлю садовника, вiн пустяк вiзьме… Побачите, який садок буде годiв через три-чотири… Герасим. Я ж кажу, що так. У вас на все порада готова. Копач. А як же? Опит — велике дiло! Садок улiтку, як кожух зимою. Як ви полагаете: в саму спеку пiд яблунею полежать, хе-хе-хе! А пасiка, бджоли гудуть, медом пахне… I господар старий тут походжає… Опит, опит! Зараз бачу, чого де треба. Герасим. Ви все на витребеньках! На бiса нам той садок? Нам земля потрiбна, нам немає часу по садку ходить на проходку… А це що у вас? Копач. Запас! Без запасу в дорозi не можна. Оце взяв у Iвановни шматок сала i хлiба в дорогу. Герасим. Це вже й ви, як Клим! Сьогодня ж недiля, де ж таки снiдать! Копач. Опит говоре: запас бiди не чинить. Герасим. Ви ж поспiєте на раннiй обiд, то невже ж таки Пузирi не дадуть вам попоїсти? Копач. А як, буває, не застанеш дома? Герасим. То навiщо ж так багато взяли? Копач. Не журiться, я маю опит: це порцiя якраз. Герасим. Отакого робiтника вiзьми, за рiк i вуха об’їсть. Копач. А тепер, ле-козак, пур ашеве, сон е дюкасьєн, альом. Вийшли. Герасим (сам). От i вчений на язики, а дурний! Таки, що не кажи, у нього є зайцi в головi! Поїхали. Слава Богу. Не так менi тi оглядини, як те, що здихався. Тут такi дiла, що треба думать та ще думать, а вiн слiдком ходе за мною — i що не ступiнь, то й порада…Ява XI
Герасим i Параска. Параска. Звели i нам коней запрягти. Герасим. Навiщо? Параска. У церкву поїду з Мотрею. Герасим. Ще що вигадай! До церкви можна й пiшки пiти, тут недалеко — три верстви. Параска. Туди три та назад три, то вже шiсть. Герасим. Люде в Київ ходять за чотириста верстов, а ти не хочеш потрудиться для Божого дому й шiсть верстов, — ай-ай-ай, а ще й богомольна! Важко вже тобi пiшки пiти до Божого дому шiсть верстов… Худобу ганять в празник грiх. Блажен чоловiк, iже скоти милує. Параска. Що ж, тобi бiльше коней жаль, нiж жiнки? Герасим. Скотина грошi коштує, вона цiлий тиждень робить на нас, а в недiлю, що мала б вiдпочить, — гони в церкву. Це не по-Божому i не по-хазяйськи. Параска. Та й я ж цiлiсiнький тиждень на ногах i роблю не покладаючи рук! Герасим. То ти, а то коняка… Ти собi робиш, а коняка тобi. Та й знову — робота до роботи не приходиться. Хiба ти борону або плуга тягаєш? От якби ви вдвох з Мотрею крумера попотягали, то iнша рiч… Не дам коней. Пожалiй скотину раз, вона тобi послуже десять раз… Iди пiшки, господь прийме твої труди i дасть тобi здоров’я. Параска. Та чи ти ж з розумом? Всяке знає, що ми хазяїни неабиякi, а я буду тьопаться стiльки свiту пiшки до церкви. Герасим. Ото-то бо й є, що хазяїни, i кожний скаже, що це по-хазяйськи: скотинка одпочива, а хазяйка пiшки. Iди, iди, Параско, пiшки. Бог прийме твої труди… а конi одпочинуть — завтра робота… Параска. Сором людям в очi дивиться!! Та ми ж пiшки поспiємо на шапкобрання. Так буде, як у ту недiлю: люде з церкви, а ми в церкву. Герасим. Не мнiться, то поспiєте i на херувими… а коней грiх ганять у недiлю. Параска. А бодай ти пропав з своїми кiньми разом. Герасим. Параско! Не лайся, щоб я часом ради недiлiне дав тобi по потилицi. Параска. Бий, бодай тобi руки посохли! I ззамолоду з синякiв не виходила, бий i на старiсть! У! Харциз — коняку жалiє, а жiнку бити збирається… Тьфу! Герасим. От же вдарю! Параска. Бий, бий, я не тiкаю! Герасим. Ах ти ж, вiдьма чортова, то ти оце мене дратувать заходилась, та я… (Кидається на Параску, хватає за очiпок.) Входе Копач. Калитка цiлує Параску.Ява XII
Копач, Калитка i Параска. Копач (замiча поцiлунок). Старики — емпе-амуре! Ха-ха-ха! За щупом я сюда вернулся. (Бере щуп.) I на амури здесь наткнулся! Собственний експромт! Адьє! Оставляю вас в прiятном тет-а-тет. Ха-ха-ха! Завiса.Дiя третя
Декорацiя та ж.Ява I
Герасим одягнутий лежить на лавi, спить; а потiм Роман. Герасим (сонний, бормоче). Став рибний! Риба все линина… лини, карасi… (Стогне.) Входить Роман. Роман. Ого, батько сплять i досi. Що за знак? Чи не випили, буває, вчора? Тiльки вони не охочi гулять, хiба хто могорича поставив, а на свої не будуть пить. Вiд своєї, кажуть, у грудях пухне. Навiдаюсь потiм, вчора приїхав пiзно i не бачився ще з батьком. (Виходе.) Герасим (сонний, бормоче, так бува в кошмарi). Ва-ва-ва! О-о-о-шi! Го-ом, го-ом! (Балака яснiше.) Кругом, кругом усе моє. (Спить тихо, потiм знову так само.) Е-е-а-ам, а-а-ам. (Говоре хутко.) Не дам, не дам, не дам! (Стогне.) У-у-у! (Схоплюється.) Господи помилуй! (Оглядається кругом.) Спав… Тьфу, снилось що кум грошi однiмав. (Витира пiт.) Аж упрiв, так боровся, не давав. А робiтники, мабуть, сплять. (Бiжить до дверей, одчиняє i кричить.) Хлопцi, вставайте! Чепiга зайшла.Ява II
Входе Роман. Роман. Де там Чепiга, вже сонце зiйшло, давно всi на роботi. Герасим. Ото диви, як заснув! Побудив усiх, а сам тiлько прикурнув — i до цiєї пори проспав. А ти ж чого це дома? Роман. Пiдстовба зламалась, та я занiс до коваля, а поки зварить — зайшов додому. Герасим. Чорт на вас настачить, катюги, залiзо ламають! Чого ти так запiзнився, мабуть, упiвночi приїхав вiд Пузирiв? Роман. Та задержали. Герасим. Ну, ну, розказуй: як приймали, чим частували? Чи уподобались дiвчата? Га? Роман. У них були гостi: пани якiсь, офицери. Герасим. Хе-хе-хе! I ти рядом з панами, з офіцерами? Он куди Калитка залiз! Що то грошi! Роман. Та мене, тату, у горницi i не кликали, я на кухнi й обiдав. Герасим. Оце гарно… А сто чортiв їх матерi — хазяйського сина i в хату не закликали! Ну, а Банавентура ж що? Роман. Бодай той Банавентура сказився! Тiлько пiд’їхав пiд крильце, а вiн зараз зскочив з фургона i почав кумедiю приставлять: вiршi читає, по-турецькому, чи що, балака. Люде аж за животи беруться та регочуть, а вiн рад, що на посмiх здався, та ще гiрше! Тут вийшов i Пузир. Тож регоче i закликає його у хату. Банавентура, показуючи на мене, каже: «Кличте ж i його, це Калитчин син — хазяїн гарний…» А Пузир одказує: «Голяк мастi, чирва свiтить! Нехай, — каже, — розпряга конi та йде у застольну, там i пообiдає, у мене гостi не такi, щоб рядом його посадить». Герасим. Ах ти ж погань! Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпанiю з панами водить i зараз морду пиндючить перед своїм братом! Ах ти ж. Пузир з горохом! Та я як позичав князевi грошi, то рядом сидiв… Чого ж ти там зостався? Було б круть — i додому. Роман. Ждав Банавентури, думав свиней купить… Свинi завiдськi, остроухi, гарнi свинi, я бачив. Герасим. Та нехай їм чорт з їх завiдськими свиньми, коли вони самi гiрш свиней. Роман. Бачив я й дочок Пузиревих — ходили з охвицерами на проходку. Одягненi по-панячи й ходять з вихилясами — настоящi панночки. Герасим. Чортзна-що, покручi! Роботи з неї нiякої, знаю я: все подай, все прийми, вiд дзеркала вiрьовкою не вiдтягнеш, надвiр — не то зимою, а й лiтом — виходе тiлько на шпацiр! На бiса нам бiлоручки, дармоїди… Стривай лишень, хтось, либонь, пiд’їхав. (Бiжить до вiкна.) Чи не кум Савка вернувся? I ноги затрусились. Iди по своєму дiлу. Роман вийшов. Ой Пузирi! Глядiть, щоб ви не полопались, а замiсть вас Калитку розiпре грошвою… Отодi я вам покажу, як хазяйнувать! Я не буду панувать, нi! Як їв борщ та кашу, так i їстиму, як мазав чоботи дьохтьом, так i мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю. Iдеш день — чия земля? Калитчина. Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Диханiє спирає… А скотини, а овець розведу — земля пiд товаром буде стогнать, отодi i я скажу про Пузиря: голяк мастi, чирва свiтить! Входе Гершко, одягнений чисто, по-городському.Ява III
Гершко i Герасим. Гершко. Здрастуйте, Герасим Никодимович. Герасим. Знову єврей!.. А ти звiдкiля знаєш, що мене звуть Герасим та ще й Никодимович? Гершко. Хто ж не знає такого хазяїна… Всi знають. Герасим. Невже всi? (Набiк.) От тобi й чирва свiтить. (До Гершка.) А вас як звуть? Гершко. Грiгорiй Мойсєєвiч. Герасим. Ага! Сiдайте, Грiгорiй Мойсєєвiч. Виходить, ви вихрест? Гершко. Боже меня сохрани, настоящiй єврей… Герасим. Грiгорiй Мойсєєвiч, а єврей! Гершко. Ето мода теперички… Разлi ви меня не узналi? Я тут недалечке от вас… Ми з папашею у Куклiновського землю держимо… то єсть нам теперички нельзя держать, то ми гендлi робимо: формально Суписов держить, а ми з папашею хазяїнуємо — роздаєм землю мужикам. Ви ще у папашi пару лошадей купили на середопостя. Герасим. А-а! То це ти, Гершку? Диви, я одразу й не пiзнав: ти тодi на ярмарку був замурзаний, а тепер Пузирем виглядаєш. Гершко. Замурзаний? Зачем замурзаний? Развi можна так говорить? Звєсно, на ярмарку бiля скотини модного плаття не надiнеш. Герасим. А чого ж ти приїхав до мене? Гершко. Єсть гендель — хотiтє купить землю? Герасим. Оце спитав! Та чи єсть же на свiтi такий чоловiк, щоб не хотiв землi купить? Тут пiд боком межа з межею Смоквинова земля: неперепахана, ставок рибний — а! Та все лини та карасi — можна грошики лупить у городi. Гершко. Ну, i ви хочете покупать цю землю? Герасим. Ох, хочу, голубчику, хочу! I вдень, i вночi тiлько про це й думаю… Одна бiда — грошей не вистача. Гершко. Я можу вам помагать покупать землю Смоквинова. Герасим. Як? Грошей даси? Гершко. Зачiм грошi? Ми грошей не маємо, ми iз розумом живемо. Герасим. Як грошей нема, то й розуму бiг дасть. Гершко. Помиляєтесь, Герасим Никодимович, не так: як розум є — будуть грошi! Хе-хе-хе! Герасим. А може, так. Ну, показуй же твiй розум. Гершко. Iзвольте, з нашим удовольствiєм: Смоквинов позичає на улучшенiє хазяйства п’ять тисяч! Хе-хе-хе! Яке там улучшенiє? Пхi! Между прочево, мне досконально звєсно, що вiн уже п’ять iмєнiєв проїв. Ну, добре, нехай собi їсть!.. Вiн любе смачно їсти, а ви любите землю… Давайте єму п’ять тисячов пiд закладну, вiзьмiть добрi проценти — i земля буде ваша. Герасим. Яким побитом? Гершко. А скудова вiн вiзьме заплатить долг, га? Скудова, я вас питаю? Земля заложена i перезаложена ув банк, прийде строк платить — її будуть продавать з аукцiону, тодi ви приймете на себе банк — i земля ваша. Герасим. Це виходить, я йому не позичу, а дам завдаток на землю i ще й процент вiзьму? Гершко. Зараз видко комерчеську голову, з вами легко дiло мать. Герасим (про себе). Що ж його робить? Два дiла збiглось докупи… Кума ще нема… Голова трiщить! (До Гершка.) Треба подумать. Гершко. Ви довго не думайте, бо до Смоквинова уже приїздив фактор купувать землю… Ну я його прогнав, бо без мене тут нi один єврей не має права гендлювать. Я фактор на цей куток, i Смоквинов до мене належить, а якби тот господин поворотiлся до мєнє, я б єму купив з одного слова, а теперички на злiсть тому господину желаю вам устроїть дiло. Герасим. Добре робиш, спасибi тобi! А вiд кого ж то фактор приїздив до Смоквинова? Гершко. Вiд дєнежного чоловiка, вiд Жолудя. Герасим. Вiд Жолудя?! Грiгорiй Мойсєєвiч, будь ласка, не допустiть Жолудя. Iдiть зараз до Смоквинова, обнадежте його, що я дам грошей пiд закладну i процент вiзьму невеликий… Тiлько треба день-другий пiдождать, поки я обернуся з своїми дiлами. Гершко. Можна. А скiлько ви менi дасте факторського? Герасим. А скiлько ж ви хочете, Грiгорiй Мойсєєвiч? Гершко. Дасте п’ятдесят карбованцiв тепер, а як поладнається дiло, то ще п’ятдесят. Герасим. Помилуйте! Господь з вами! Бога бiйтесь! Де ж таки сто карбованцiв за такий пустяк? Вiзьмiть тепер… десять карбованцiв, а як дiло скiнчиться, тодi ще двадцять п’ять… Гершко. Мiнє ето даже странно, как чесний человек! За кого ви меня принiмаєтє? Разлi я какой пархач, я человек рускiй, у мене душа на роспашку. Герасим. Невже ж мало? За вiщо ж бiльше? Гершко. За такое дєло тридцять п’ять рублiв! Та я тiлько слово скажу Жолудю, то он дасть менi сто п’ятдесят рублей, бо його земля пiдходить тож до Смоквинова, єму до зарiзу ета земля нужна. На його землi вода далеко — аж у головах, а тут став, можна купать овець, можна… мало чого не можна! Жолудь аж труситься за тою землею. Герасим. Ви хочете мене живцем облупить. I не грiх вам, Грiгорiй Мойсєєвiч. Я з вашим батьком давнiй приятель, i коней у нього купив. Гершко. Наш заробiток у год раз, треба пользоваться. (Встає.) Не дасте ви, дасть Жолудь. Разлi мiнє не всьо равно, аби грошi. Герасим. Аби грошi… Правда. Вiзьмiть же тепер двадцять п’ять, а решту — як дiло скiнчиться, бо, єй, нема при собi! Хоч гарячим залiзом печiть, не можу зараз бiльше дать. Гершко. Ну, край. Давайте грошi, зараз поїду. Герасим (шука). Отак! Тiлько двадцять i знайшов… Здiлайте милость, вiзьмiть двадцять, а решту потiм, за мною не пропаде. Гершко. Ну, що робить?… Нiчого з вами робить, давайте. (Бере грошi.) Теперички поїду прямо до Смоквинова. Ну, прощайте. Так через день-два? Герасим. Найбiльше як через три. Єврей вийшов.Ява IV
Герасим (сам). От збiглися дiла докупи… Упустить землю Смоквинова, та ще у такi лапи, як у Жолудя, — грiх смертельний, все одно, що посиротить свою землю на вiки вiчнi, бо вiд Жолудя вже не поживишся. А тут знову, як його упустить случай: дать п’ять, а взять сто тисяч! Серце перестає биться, як подумаю: за п’ять — сто тисяч! Господи! Коли б тiлько кум благополучно розмiняв, а тодi я й Гершка обманю, на бiса менi його факторство здалося? Сам куплю у Смоквинова землю. Аби тiлько грошi. А кума нема. А господи, чого вiн бариться? Ну що, як кума арештували? От тобi й сто тисяч. Входе Савка. Кум! Слава Богу, дiждався, думав — умру. Що?…Ява V
Савка i Герасим. Савка (трохи випивши). Стривайте! (Виймає з-за пазухи пляшку з горiлкою, другу з ромом, булку, рибу i кладе на стiл.) Iдiть сюди, куме! Герасим пiдходить. Савка обнiмає його i цiлує, а поцiлувавши, держить за шию i дивиться йому в вiчi. Герасим. Не мучте, куме! Кажiть… Савка. Годяться, куме. (Випускає шию Герасимову з рук.) Герасим. Годяться. (Обнiма Савку так само, як його обнiмав Савка, i, держачи за шию, балака крiзь сльози.) Куме, соколе мiй… Куме, вашими устами Бог говоре… (Цiлує його.) Я кращого слова вiд роду не чув; як пташка защебетала перший раз весною, так радiсно зробилось на серцi вiд цього слова. Скажiть ще раз це слово, скажiть, куме! Савка. Годяться! Герасим (цiлує його, говоре крiзь сльози). Годяться? Савка. Чого ж ви не радiєте, та плачете?… Герасим. Це я так радiю… Як же, як, розкажiть? Я мало не заслаб, ждучи вас. Савка. Пустiть, сiдайте. Вип’ємо, я вам розкажу. П’ють. Ви думаєте, я мало трусився в городi? Танцював так, що i зуб на зуб не попадав. Вчора хотiв спробувать, чи приймуть у лавках, бо казначейство було заперте. Оце пiдiйду до лавки та й думаю: а що, як пiзнають, що фальшивi? Та й назад. Заспокоюсь трохи, знов iду i знов вертаюсь. Нема смiлості. Зайшов у трахтир до Кукленчихи, випив одну восьмушку, другу випив, попоїв добре холодцю — i смiливість найшла на мене: вийняв фальшиву бумажку, даю Кукленчисi, а у самого серце затьопалось i волосся, чую, пiднiмається на головi, та вже й не знаю, як я здачу взяв! А як вийшов на улицю, то вже й землi пiд собою не чув. Мерщiй до Лошкаря, купив пачку канату, даю знову бумажку; глянув на неї прикажчик, прищурив око, у мене в душi захолонуло, а далi поклав у ящик, а менi дав здачу. Тодi я у казначейство, купив гербову марку у присяжного, приняв i присяжний i дав здачi. Герасим (радiсно). Дав?! (Налива горiлку й п’є.) Савка. На другий день бiжу у казначейство. Рано. Сидiв довго i знов почав тривожиться. Кругом люде, щось балакають, не розберу… Пропасниця мене б’є… Аж прийшов казначей. Я увесь затрусився. Iти чи не йти? Зцiпив зуби, пiдiйшов до вiконця… Казать чи не казать, думаю, а тут казначей. «Тобi чого?» — питає… А воно — не знаю як — само зiрвалось з язика: «Розмiняйте грошi!» — «Давай, — каже, — чого стоїш?» Я дав, а в самого думка: «Тiкать чи ждать?» I стою, як окам’янiв. Коли це мене штовхають: «Чи ти, земляк, заснув, чи що? Тобi казначей дають грошi, а ти мов не бачиш i не чуєш?» Тодi я очумався, дивлюсь: срiбнi грошi дає менi в пачцi. Я взяв i як одiйшов вiд того вiкна — як п’яний, хитаюсь. Помалу, помалу вилiз надвiр, аж тут разом наче проснувся i все зрозумiв, тут радiсть мене напосiла така, що й сказать не можу. Iду та всiм усмiхаюсь… А якийсь пан питає: «Чого смiєшся? Раденький, що дурненький?» А я кажу: «Ходiм, пане, вип’ємо, я вас почастую». — «Пiшов вон, — каже, — дурак!» Кажу: «Може, й так, та грошi є!» Зайшов у трахтир, випив трохи, купив пляшку рому i пляшку горiлки та й додому, їхав прудко — всiх попереджав. Тим часом Герасим випив i налив чарку. А! Куме, пиймо: це на тi грошi куплено. Герасим (цiлує). Сьогодня увечерi у нас буде сто тисяч! Савка. А у мене тiлько десять! Герасим. Куме! Я подарую вам тi сто рублiв! (Виймає запродажню i рве.) От вам запродажня! Погуляймо ж трохи, а увечерi, куме, як смеркне, — на вокзал… А знаєте, треба щось видумать, яку-небудь причину нашiй гульнi — щоб не догадались, бува. Я нiколи не гуляю, щоб не було подозрiння. А от що: засватаю я Романа на Мотрi — от i буде причина нашiй гульнi. (Гука.) Параско! Мотря! Роман! А iдiть сюди!Ява VI
Тi ж, Мотря, Параска й Роман. Герасим. Випий, стара. Параска. Що це з ним? (П’є.) Будьте здоровi. Герасим. Обiдив Пузир Романа! Не закликав у хату, так я женю Романа на Мотрi. Мотре, пiдеш за Романа? Мотря. Атож! Герасим. Стара, що ти скажеш? Параска. Я рада, що ти мене послухав! Такої невiстки пошукать. Герасим. А ти, Романе? Роман. Спасибi вам, тату, що ви уважили мою просьбу. Герасим. А ви, куме? Савка. Я? (Спiває.)Завiса.
Дiя четверта
Декорацiя та ж.Ява I
Роман (один). Батько кудись поїхали з кумом, мати пiшли до сусiди, а я оце випровадив робiтникiв пасти воли i забiг на часинку, щоб на самотi пожартувать з Мотрею, а її нема, певно, на огородi або з матiр’ю пiшла… Ну, вже це хазяйство допiка, нема тобi просвiтлої години, раз у раз як у горшку кипить. От любимось з Мотрею, а через хазяйство нема часу i побалакать, поспiвать любенько вкупцi. Тепер ми вже й зарученi, а волi нема. Де ж вона? Дать би їй звiстку, що я тут, а то мати надiйдуть, то так замiр i пропаде, не поженихаємося i сьогодні! (Спiває.)Ява II
Гершко i Роман. Гершко. Гвалт! Рятуйте! Розбiйник!.. Роман (випускає Гершка). Тю! Бий його сила Божа! Єврея поцiлував замiсть Мотрi… Гершко (одмахується шапкою). Не подходi, уб’ю! Гвалт! Рятуйте! Роман. Та цитьте, ради Бога, який тут розбiйник? Це я, хазяйський син! Гершко. Не подході! У меня рiвольвер… вот, слишиш, звьол курок (щовкає язиком), буду стрiлять. Входе Мотря з свiчкою.Ява III
Тi ж i Мотря. Мотря. Що тут за гвалт? Гершко. Хотiв мене задавить… у мене п’ятсот рублєй чужiх дєнєг, протестуюсь… Роман. Та чи ви не сказились, господин єврей, чи з переляку не знаєте, що язик плеще! Я… я… чорт ного знає, що йому сказать… Я пошуткував, я тутешнiй, я син Герасимiв. Гершко. Ви син? Роман. Єй-Богу, син! Мотря. Авжеж, син! Чого ви репетували не своїм голосом? Роман (тихо). Та я думав, що ти увiйшла, кинувся на нього i обняв. Мотря, посварившись на нього пальцем, вийшла. Гершко. Ой Боже мiй! Як ви мене перелякали, дайте води напиться. Роман (дає кружку). Вибачайте, я думав, що то Клим, наш робiтник, увiйшов… Я не хотiв вас лякать… Гершко (напившись води). Дай Господи, щоб ето минулось благополучно, а єслi ви менi растроїлi нерви, то будiте меня возiть на свой счот на лiманє. Роман. Оце лихо! Якби ж я вас ударив, а то поцiлував. Гершко. Я думав, що ви мєнє кусаєте i хотiтє мєнє перекусивать горло… Ох! Где отєц? Роман. Поїхали кудись. Гершко. Це погане дiло. Роман. А що там трапилось? Скажiть менi. Гершко. Менi нужно бачиться з батьком… Одначе не забудьте сказать йому, що бил Гершко Маюфес, нащот землi, пусть завтра батько будет у Смоквинова з грiшми, в обiдню пору, i я там буду, — бо ми потеряєм землю. Жолудь з рук вирве. Роман. Добре, скажу. Входе Копач.Ява IV
Тi ж i Копач. Копач. Здоровенькi були! (Побачивши єврея.) А-а!Ява V
Тi ж, Параска i Мотря. Параска. Здрастуйте! А чом же ти, сину, не йдеш до волiв? Роман. Та забалакався, я зараз повечеряю та й пiду. Копач. А ви ще не вечеряли? Це добре дiло, бо й я не вечеряв. Параска. То iдiть же у ту хату, там вечеря стоїть на столi. Копач. Альом, ле-козак! Та попоїмо, а потiм ти до волiв, а я в клуню на солому, можна? Параска. А чому нi — спочивайте з Богом. Копач. Я не люблю, знаєте, там всяких нєжностей: перин, подушок. Є солома — добре, а нема — кулак в голови, свиту послав, свитою укрився, заснув — мало журився, проснувся, встав — встрепенувся, шапку насунув та й далi посунув… Хе-хе-хе! (Вийшов.) Роман. Скажете, мамо, батьковi, що тут приїздив єврей i сказав, щоб вони завтра були у Смоквинова в обiдню пору з грiшми, бо Жолудь землю перекуповує. (Вийшов.)Ява VI
Параска i Мотря. Параска. Добре. Iди ж, дочко, внось сюди з комори вечерю, а я трохи поприбираю. Мотря пiшла. I що це старий задумав? Щось тут є, а що — не розберу. То не хотiв у церкву коней давать, а то i сам поїхав, i цiлу обiдню стояв навколiшках; то не хотiв Мотрю сватать за Романа, то посватав; нiколи не гуляв, а то так добре випили з кумом; та все радiє чогось, веселий такий. I куди вони оце поїхали? Чи вiн кого привезе з собою, чи господь його знає? Звелiв, щоб вечеря була готова, щоб ставнi були зачиненi, свiчка поставлена на столi i щоб i ляльки тут не було. Аж страшно менi робиться од цих приборiв, i слова тобi не скаже, що задумає робить… Мотря вносе вечерю i ставить на столi, мiж iншими пляшками з горiлкою, пироги i сметану. Мотря. Хто це до нас сьогодня приїде? Параска. Не знаю, я вже боялась старого розпитувать; доволi того, що вiн був веселий i згодився на ваше весiлля. А сiрники є? Мотря. Є! Параска. Ходiм же. Одчиняють дверi, з другої хати виходять Копач i Роман. Копач. Спасибi за вечерю! Тепер залiзу на солому, як у пуховики. Виходять; на кону яке врем’я пусто.Ява VII
Входе тихо Герасим, а за ним Савка, несе на плечах здоровий мiшок з кожi. Герасим. Iдiть же ви, куме, розпряжiть коней i поставте їх бiля фургона. Савка. Ходiм удвох. Герасим. От тобi й маєш!.. А хто ж буде бiля грошей? Савка. Хiба ж їх хто вiзьме тут? Герасим. Е, куме, на грiх майстра нема! Краще я тут посидю — береженого i Бог береже. Савка. I одходить од грошей не хочеться, так би й держався за мiшок. (Вийшов.)Ява VIII
Герасим сам. Свiтить свiчку, засвiтив, поставив, глянув на мiшок, поцiлував його. Герасим. Отепер Пузир нехай скаже: голяк мастi, чирва свiтить! Ще помiряємось — хто голяк. Вiн думає, що дуже розумний. Нi, братику, — потягайся ще зо мною. Хе-хе-хе! Я не то що, я й єврея сьогодня обманив; поки мiшок розшили — дзвiнок, вiн вийняв пачку, глянув я на неї — грошi… всерединi колотиться, а сам думаю, як би його обманить; другий дзвiнок — єврей зашамотався, бере мiшок, не дає… «Давай грошi», — каже. Слово за слово, а тут — третiй; я тодi йому тиць замiсть п’ятьох та тiлько три тисячi. Ха-ха-ха! Отак ушквар! А вiн, не лiчивши, прямо в вагон. Входе Параска.Ява IX
Герасим i Параска. Параска (тихо). Старий! Герасим. Ой! (Кида свиту на мiшок i заступа мiшок спиною.) Ти чого, навiжена, сновигаєш? Хiба не я тобi велiв, щоб тут i ляльки не було? Геть пiшла! Параска. Та не гвалтуй, божевiльний! Я зараз пiду. Тут дiло дуже важне таке, що треба тобi зараз сказать, бо щоб пiсля гiрше не вийшло. Герасим. Яке там дiло? Параска. Єврей прибiгав до тебе… Герасим. Який? Коли? Чи не скочив з поїзда? Параска. Та з якого поїзда? Опам’ятайся, чого ти такий збентежений? Єврей Гершко, що за землю Смоквинова з тобою балакав. Герасим. Тьфу!! Ну? Параска. Казав, щоб ти був в обiдню пору у Смоквинова з грiшми, бо Жолудь землю перекуповує. Герасим (ненароком глянув на мiшок). Ха-ха! Чорта лисого перекупе. Параска. Що там ти привiз, чого ховаєшся вiд жiнки? Покажи! Герасим (несамовито пiдступа до неї). Я тебе попитаю! Я тобi покажу… я… я… тебе уб’ю… Я тебе задавлю, коли будеш лiзти у вiчi! Геть пiшла! Параска одступає за дверi. Параска. Тю, тю! Одсахнись… Єй-Богу, з ним якась причина, треба бути насторожi. (Вийшла.)Ява Х
Герасим, а потiм Савка. Герасим. От цiкаве бiсове насiння, так i загляда, а євреєм перелякала на смерть… Жолудь землю перекуповує!.. Ха-ха-ха! Завтра чуть свiт отнесу йому грошi, переплатю по десять рублiв на десятинi, а не попустю, щоб Жолудь купив. Входе Савка. Савка. Ну, куме, нiгде нiчичирк! Давайте менi моє, та, поки глуха пiвнiч, я собi пiду. Герасим. Куме, де ви дiнете таку силу грошей? Нехай у мене будуть на сховi. Савка. Нi, так не буде. Я знайду, де своє сховать, а ви ховайте своє. Герасим. Вiзьмiть собi яку тисячу, бо зараз попадемось, а решту через год. Савка. Куме!.. Давайте моє менi… З мене печiнка мало не витрусилась, поки це дiло скiнчилось, та щоб я не мав в руках свого заробiтку, а заглядав вам у вiчi, як цуцик? Вам цього хочеться, я знаю вас добре, бачу, куди ви гнете, але гляньте сюди. (Вийма нiж з-за халяви.) Бачите? Не розпалюйте ж мене, бо тут вам i амiнь, коли почнете крутить. Герасим (вийма з-за халяви нiж). А ви думаєте, що я без запасу? Ха-ха-ха! Тiлько знаєте, це все чортзна-що! (Хова ножа.) Це я для дороги мав… здiймайте лиш свиту, закривайте вiкно, та будемо дiлиться… Закривають вiкна свитами. Я хотiв як краще, бо у вас нiколи грошей не було, то зараз що-небудь i виявиться… а коли ви так боїтесь, то берiть собi, Бог з вами. Савка. Не журiться, я зумiю заховать, аби було що. (Пiдходить до мiшка.) Герасим. То вам п’ять тисяч? Савка. Десять… десять… кажу вам, десять… не розпалюйте мене! Герасим. Та не кричiть-бо! Берiть, берiть десять… (Набiк.) Щоб тебе за печiнку взяло. (Вийма з мiшка пачки по тисячi, навхрест оперезанi бумагою, а кум розгляда.) Оце одна, а це друга, а це третя… Савка. Стривайте… куме, гляньте… Герасим. А що? Савка. Та це не грошi, це чистiсенька бумага! Герасим. Як?! Савка. Чиста бумага! От так машину пiдвела єврейська голова, тiлько на трьох пачках спереду i ззаду наклеєнi грошi, а то все чиста бумага. Герасим (хвата пачки одну за другою, перегляда). Бумага!.. Обманив!.. Куме, вiн же грошi давав, я сам бачив! (Хвата знов бумажки, розрива i кида.) Сама бумага… чистiсенька бумага!.. (Несамовито.) Ха-ха-ха!.. Сто тисяч!! Ха-ха-ха! Савка. От же збожеволiє! Куме, заспокойтесь; що з воза впало, те пропало. Герасим озирається, хватає пояс на лавi i бiжить з хати. Куме, куме! Куди ви? Господь з вами! Схаменiться, що з воза впало, те пропало. Входе Параска.Ява XI
Савка i Параска. Параска. Що тут таке? Боже мiй милостивий, кажiть, куме, куди вiн побiг, чого вiн так галаснув? Савка. Сором признаться. Гляньте: оце добро ми купили за п’ять тисяч. Параска. Як? Савка. Так. Обманив єврей: дав чистих бумажок замiсть грошей. А може, то й не єврей був, може, нечиста сила перекинулась в нього i отуманила нас так, що ми не роздивились i прийняли бумагу чисту за грошi. Параска. А господи, господи! Бач, яке нещастя скоїлось; чула моя душа, що з ним щось недобре дiється. Та чого ж вiн побiг? Савка. Я й сам до пам’ятi нiяк не прийду, всерединi все колотиться. Голос Копача. «Поможiть, рятуйте!» Чуєте? Хтось кричить!.. Параска. Ох, куме, голубчику, у мене й руки, i ноги тремтять, — ходiм.Ява XII
Тi ж, Копач i Герасим. Копач (несе Герасима на плечах). Та поможiть-бо! Помагають i кладуть Герасима на лiжко. Параска. Що з ним, що з ним, скажiть, на милость Божу? Копач. Це, я вам скажу, реприманд! Качайте його, отак, отак! (Качає Герасима.) Ну, реприманд! Параска. Та що воно? Що? Ради Бога, скажiть, що то за болiсть така? Копач. Та яка там болiсть! Стривайте, я розкажу, а ви тим часом трiть груди, добре трiть. Так, так… Ви мене слухайте… стоп! (Прислухається до серця.) Трiть, трiть, трiть… Опит — велiкоє дiло… Серце наче ворушиться… А-а. Та й перелякав же ти мене, Никодимович, мало не вмер вiд страху, ну й йому б не жить на свiтi, якби не мiй опит. Савка. Кажiть, що трапилось? Копач. Все по порядку — коло одного центра. Ножа! Дають ножа. Iвановна, лийте йому води ложкою в рот. Наливають води. Ковтнув, єй-Богу, ковтнув. Не журiться! Щастя маєте, що я лiг в клунi спать… Лiг, знаєте, я в клунi спать, i так мене один предмет заняв, що я й задрiмав з думкою про нього; коли це сниться менi, що Роман позабирав копили кам’янi, — пам’ятаєте? Я вам розказував? Що на Боковеньцi? Позабирав тi копили та й повiсив надо мною їх. Тiлько що оце сниться, аж щось мене по носi чирк, чирк… я рукою лапнув вгору, пiймав за ногу, нога гойднулась, задригала i вирвалась, та як захарчить. Я схопився, мов несамовитий, але зараз опам’ятався, запалив сiрничок, дивлюся — i в очах потемнiло! На перекладинi висить Никодимович. Параска. Боже мiй, Боже, яке тяжке нещастя! Копач. Но! Опит — велiкоє дiло! Я зараз вийняв перочинний нiж i перерiзав пояса… i Никодимович упав на землю. Гляньте — дише. Герасим поворушився i спазматично в себе потягнув воздух. Пiдводьте, пiдводьте. Пiдводять Герасима, вiн ще потягнув у себе воздух i нiби позiхає, дрижить i витирає пiт. Параска (плаче). Старий, старий! Герасим. Де я? (Спазми.) Копач. Пийте воду. (Подає.) Герасим п’є. Що з вами? Що це ви вигадали? Савка. Та годi, куме! Буде здоров’я — будуть i грошi, а я навiки вiд них одрiкаюсь, нiколи в свiтi не буду хотiть бiльше, нiж Бог дає. Такої пригоди нiколи не ждав. Копач. Якi грошi? Савка. Он гляньте, як нас обманили. Копач. А-а! Зразу догадався! Опит — велiкоє дiло! На тiм тижнi в городi була така сама оказiя! I багато видурили? Савка. П’ять тисяч… Герасим (закльовується воздухом). Ой… Ой!.. Копач. Бризкайте водою. Бризкають. Герасим пiднiмається. Та годi вам, Никодимович, убиваться. Заспокойтесь нащот грошей! От поїдемо на Боковеньку, там є грошi, там є сила грошей, вiрте, що достанем. Менi само провiдєнiє указує цей путь… Примєти якi: скала, копил так i копил так, а посерединi кам’яна фигура… не я буду… Герасим. Обiкрали… ограбили… Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вiрьовки? Краще смерть, нiж така потеря! (Ридає.) Завiса.1890 р. Хутiр Надеждовка
Іван Франко На склоні віку
Розмова вночі перед Новим роком 1901
Нікнет трава жалощами, а древо з тугою к землі приклонилося
Дійові люди:
Зенон Іларіон ЕвфрозинаІларіон сидить при лампі, занятий писаннєм. Зенон (входить). Добрий вечір! Іларіон (озирнувся, всміхається). А, добрий вечір! От гарно, що приходиш. Я якраз послав тобі писульочку пневматикою. Зенон. Щось спішного? Іларіон (усміхається). Так. Просив тебе на вродини. Зенон (змішаний). Що? На… А я й не знав нічого… Ну, позволь погра… Іларіон (сміється). Але ж чекай! Ще нема чого гратулювати! Нічого ще не вродилося, а як уродиться, то однаково буде гратулювати — чи я тобі, чи ти мені. Зенон. Не розумію. Іларіон. Але ж прошу тебе на вродини потвори, що має з’їсти мене й тебе. Зенон. А!.. Ну, то я, власне, з аналогічним інтересом прийшов до тебе: просити тебе на похорони. Іларіон. Нашого спільного батька, XIX віку. От і гарно. За одним заходом обійдемо оба інтереси. За одним присідом вечеря з обідом. Зенон. Але, може би, де на нейтральнім ґрунті? Іларіон. А хіба тобі у мене не досить нейтральний? Ми оба старі кавалери і моя сестра стара панна — чи, може, боїшся її? Зенон. Коли тілько вона не боїться мене, не цурається старого згіркнілого песиміста… Іларіон. Ну, ну, якось то воно буде. Значить, так і бути! Лишаєшся сьогодні у нас, проводимо час до півночі на розмові, а опівночі, як довг велить, три чарки поважного токайського на вічну пам’ять усопшому — і всі три чарки об землю! А потім три чарки шампанського вгору — най жиє новий володар! Le roi est mort — vive le roi! [16] Зенон. Або, щоб лишитись при тім крузі ідей, який ти потратив уперед -
Степан Васильченко Куди вітер віє
Малюнок на одну дію
Дієві особи:
Корецький — людина років 30–35. Пані Корецька — його жінка. Панна Ліза — сестра Корецького. Коломієць — студент-українець, квартирант Корецьких. Рощин-Демидов — офіцер-доброволець. Другий офіцер. Діється на київських дачах в часи облоги Київа республіканським українським військом у грудні місяці 1918 р.Середина кімнати. Прямо, праворуч і ліворуч — двері. Стіни густо увішані фотографіями, листівками, картинами — додатками до ілюстрованих журналів, між ними — великий портрет поета Шевченка в шапці. В одно із вікон зазирає в кімнату инеєм уквітчата сосна. На ліжку, з гримасою хворого, лежить Корецький. Коломієць в задумі ходить по кімнаті нероздягнений, примарнілий. Корецький (позіхаючи). Ви не чули — газети не вийшли й сьогодня? (Коломієць не чує.) Так ніби я носом чую, що сьогодня буде щось. Чи не увійдуть таки в город сьогодня українці. (Павза. Корецький гукає голосніше.) Миколо Федоровичу! Про що це ви так загадались? Коломієць (не прокидаючись од задуми). Що? Корецький. Питаю, газети й сьогодня не вийшли? Коломієць. Газети?… (Глибоко зітхає, кидається.) Ні, не вийшли. Корецький (співчуваючи). Що це ви, носитеся з зубами? Коломієць (зітхає). Знаєте, з того часу, як у нас унизу розташувався добровольчеський штаб, я ні на одну мить не маю супокою. Аки на голках, або на гарячому угіллю сижу. Корецький. Та плюньте ви на це. Коломієць (з підозрінням). Кожну хвилину, кожну мить чекаєш: ось в кімнату вскочить якийсь Роланд-зброєноситель: ви хто такий? ваше посвідчення? ваше відношення до мобілізації? — сюди-туди, ага! українець! і цап голубчика. А з українцями у їх розмова коротка… Корецький. Та ви не турбуйтеся — поменше ходіть по вулицях, а сюди вони не зайдуть. Коломієць (певно). Зайдуть. Корецький. Тут їм діла немає ніякого. Коломієць. Так то здається, але ви трохи так покрутіть мозком, то й побачите, що й діло знайдеться. (Тихіше, з підозрінням.) Як ви гадаєте, можна не помітить чудовий профіль нашої панни Лізи, живучи в одному дворі? Або хоч і ставну постать самої Катерини Дем’яновни? Корецький (сміється). Он куди загнув! Чи помітять, чи ні, а ви вже турбуєтеся! Ну, неймовірна ж ви людина! Коломієць (певно). Ні, ні! ви не дивіться на це так поверхово! — Іще вас запитаю, як ви думаєте: для наших із вами карих очей наші дами так екстренно ще з вечора вхопились мить і гладить? Корецький (нетерпляче). Ну? Коломієць. Ну, от я вам і кажу: не зайде ще сонце, як тут буде їх повнісінько в кімнаті і по справам і без справ. Корецький (позіхаючи). Це, скажемо, так: офіцерня до жінок народ спритний, — зразу рознюхають, де є яка панна чи жінка. (Сміється.) Як це ви зразу все це заздалегідь зміркуєте? Коломієць. Ото ж бо то і є… Я вже у вікно загледів, як один юний серцепожиратель у касці посилав у слід панні Лізі саме ніжне з возведєнієм очей к небесам і приложенієм руки до серця зітхання… (Павза; глибоко зітхає.) Тікать? — але куди втечеш? До своїх через фронт — нема чого й думати, в город тепер теж не пройдеш: скрізь на мостах стоїть варта… От прокляте становище! Корецький (байдуже). Нічого, буває і гірше… Коломієць (кидає на його гострий погляд). Ви думаєте? Корецький (позіхаючи). Людям траплялося ще й не так. Коломієць (дивиться на його пильно). Людям усяк траплялося… (Трохи ядовито.) Але дивіться, щоб і вам теж чогось не трапилось, як унадяться сюди золотопогонні гості. Корецький (швидко). А я їм що винен? Я, слава Богу, не український студент, чого мені боятися? Коломієць. Ні, я не про те, шановний добродію! (Уїдливо.) Ви гетьманській мобілізації підлягаєте? Корецький (роздратовано). Я человек бальной. (Рішуче натягає на себе одіяло.) Коломіець. Так, хворий. Це ми звичайно бачимо, але ми бачили, як учора вели багато хворих до штабу, покропляючи нагаями, шомполами, та прикладами, та коліньми! Істинно вам говорю, — усі вони так летіли, що ніякий здоровий їх не дожене. Корецький (крутить уперто головою). Це мене не торкається, я знать нічого не хочу — я бальной… Коломієць (підходить до нього ближче). Добре. Допустимо. Але все ж кажуть — береженого і Бог береже. Зробіть ви, Антоне Аркадієвичу, ось що: накажіть ви, і накажіть суворо і рішуче, як дійсний голова сем’ї, вашій шановній дружині і вашій прекрасній сестриці, щоб вони ні в якому разі сюди офіцерів не пускали. (Тихіше.) Ні в якому разі! Хай скажуть, що тут лежать хворі на іспанку, на тиф і що сюди ходить заборонено. Можна буде на дверях навіть папірець такий наліпить: «Здесь»… (Прислухається.) Либонь хтось іде! Корецький. Та то, мабуть, наші вертаються. Коломієць (підходить до дверей, прислухається). Так ніби стук для дамських черевичок занадто енергійний. Про всякий випадок треба з своєю персоною приховатися. (Швидко іде в свою кімнату навшпиньках, підбираючи поли.) В кімнату вбігають панна Ліза і пані Корецька в піднесеному настрої, веселі, гомінкі. Обоє наспівують:
Последние комментарии
45 минут 46 секунд назад
4 часов 27 минут назад
4 часов 48 минут назад
5 часов 42 минут назад
8 часов 40 минут назад
8 часов 42 минут назад