Лук Нічної Громовиці [Роман Росіцький] (fb2) читать онлайн

Роман Росіцький Лук Нічної Громовиці

Повість-казка

Розділ 1 Усе починається з неспокою

Сьогодні в Інги велике свято: поштарка принесла листа від тата і мами. Із самої Африки. Ні, звісно ж, поштарка туди не ходила пішки, лист прилетів на великому літаку, потім їхав потягом, потім поштовою машиною і вже згодом потрапив до рук поштарки, тітки Зої, яка і вручила його Інзі. На великому товстенькому конверті красувалися яскраві ліберійські марки, зіпсовані поштовими штемпелями. Але навіть за такі зіпсовані марки Славко Терновський, Інжин однокласник, був ладен принести в жертву навіть свій новенький велосипед. От тільки Славко не знав, що в Інги свято, а то примчав би тієї ж миті.

Інга частенько віддавала Славкові кольорові африканські поштові знаки, не маючи їх за особливу цінність, бо стократ ціннішими були для неї листи й фотографії від батьків.

Інжин тато, Валерій Павлович Осмоловський, був пілотом гелікоптера і нині перебував у далекій Ліберії, що за ці півтора місяця стала для Інги ледь не рідною, а мама, Анастасія Гордіївна Осмоловська, була лікарем-інфекціоністом, яку примхлива чи, скоріше, прихильна доля теж закинула у Ліберію з місією Червоного Хреста. Як не дивно, але мама і тато бачилися там, у тій Ліберії, не надто часто — лише у святкові дні. Чому воно так, Інга второпати ніяк не могла, адже Ліберія — країна дуже маленька. Принаймні на карті Африки її можна легко затулити пальцем. Та Інга заздрила батькам, що вони можуть бачитися у вихідні, адже для неї й такі рідкісні зустрічі були поки що не доступними. Тривала відсутність батьків дуже часто засмучувала дівчинку. А ви б не засмутилися, якби вам було тринадцять років і ви навчалися у сьомому класі звичайної собі школи у невеличкому райцентрі, що мав статус міста, але більше нагадував велике багатолюдне село, і в якому п’яти- чи дев’ятиповерхівки виглядали чужорідними елементами, такими собі мандрівними чудиськами, що під час довгого переходу з міста до міста вирішили трохи перепочити у великому скупченні одно- і двоповерхових братів своїх менших?

Тато писав, що вони з мамою перебувають у двох сусідніх графствах, тому й бачитися можуть не надто часто. Тож Інга доходила для себе висновку, що головні графи тих графств не дуже міцно дружать, і через те татові доводиться нишком літати до мами на побачення на білому службовому гелікоптері. Принаймні дівчинка так собі це уявляла, щоб веселіше було чекати.

Ритуал читання листа починався з чаювання. Інга урочисто діставала дві чашки з найкращого домашнього чайного сервізу, заварювала пахучий «Ахмад» з бергамотом і, вмостившись у великому м’якому кріслі, починала читання. Вона читала повільно, насолоджуючись кожним словом і коментуючи кожне речення. Інзі здавалося, що так вона зможе краще захиститися від тихого суму, який чомусь завжди супроводжував поштарку тітку Зою, коли та приносила африканського листа, і щоразу лишався в Інги вдома, неначе заворожений красою ліберійських марок. Бабуся слухала уважно і першою розглядала фотографії. Було помітно, що невідступний сум чіплявся і до неї. Воно й не дивина, адже тата з мамою не було вдома вже цілих півтора місяця.

Сьогоднішній лист розповідав про клопоти. У мами було стільки роботи в тій місії, що вона не змогла зустрітися з татом у вихідні. Точніше, мама побачила татів гелікоптер, а тато — мамину місію. Інга подумала, що й так непогано, і зустріч можна вважати дійсною, адже погляди десь таки перетнулися.

Коли ритуал читання листа скінчився, бабуся пішла мити чашки, а Інга взялася до фотографій чудернацьких африканських хмар. На звороті кожного знімка стояли літери «Т» і «М». Невтаємниченим годі було збагнути, що означають ті загадкові знаки, але Інга ще перед від’їздом просила маму й тата авторизувати свої роботи, щоб у день зустрічі влаштувати конкурс на найкращу хмару між трьома учасниками: «Т» — татом, «М» — мамою та «І» — Інгою. Щоправда, дідусь, який влітку більше перебував у селі, нещодавно вирішив і собі долучитися до змагання, тому фінал, який мав пройти восени, обіцяв стати надзвичайно захопливим. Арбітром, звісно ж, одноголосно призначили бабусю.

Не знати чому, але небо і хмари викликали в Інги просто шалений захват. Вона прочитала про хмари все, що тільки могла знайти у домашній, шкільній та районній бібліотеках. Вивчила всі типи хмар, наполегливо полювала за рідкісними і не дуже атмосферними явищами, і географія могла б стати її найулюбленішим предметом у школі, якби його викладала не така занудна і неприємна вчителька, як Марія Іванівна. І взагалі, Інга була неймовірно допитливою дівчинкою, яка намагалася дошукуватися відповідей на всі запитання, навіть якщо пошуки забирали аж надто багато здоров’я і сили.

Торік Інзі купили цифровик. Майже цілий рік вона з ним не розлучалася — носила з собою всюди, боячись пропустити щось цікаве на небі. Але п’ятого травня сталася подія, яка ослабила її залежність від фотоапарата, бо саме того дня Інзі вдалося спіймати хмару-переможницю. Це вона знала напевне. Ні, то була не якась вигадливо-химерна чи складна хмара, якраз навпаки: вона була простою-простісінькою, незвичними ж були її розміри. Уявіть собі хмару, схожу на інверсійний слід літака, але такого, у якого сопло в діаметрі має тридцять-сорок метрів. Уявили? А тепер уявіть, що та хмара простяглася від обрію до обрію через усе небо, на краєчку якого лише п’ять-шість купчастих хмаринок несміливо погойдуються у весняному вітрі і чудуються своєю велетенською сестрою — хмарою-анакондою. Інзі довелося робити кілька знімків, бо цілком хмара у кадр не вміщалася. Дива на цьому не скінчилися. За якийсь час паралельно до головної хмари почала формуватися друга, слабша і трохи пошматована, але теж неймовірно довга. А ще згодом — третя. Ні, з такою хмарою гріх програти.

Взагалі тринадцята весна в Інжиному житті видалася якоюсь бентежною. У квітні їй снилися тривожні сни зі снігами і морозами. А за кілька днів до початку травня у сон прокрався хитрий дядько з дерев’яним кашкетом на голові. Що все це мало означати, Інга не могла второпати. От і з’являвся неспокій. А ще почастішали її польоти уві сні. Якщо раніше вона розбігалася і на швидкості здіймалась у повітря, то тепер уві сні могла злітати лише зусиллям волі.

А якось уночі Інзі наснилася гроза. То була зимова гроза, коли дороги слизькі від ожеледі, а сніг ще не зійшов, хоча став сірим і важким, як хмари над ним. Інга літала у тому шумовинні і ніяк не могла вирватися на чистий простір. Політ крізь хмарну завісу лякав. Дівчинці здавалося, що там, у клубах сірої хмарної вовни ховається щось лихе.

Бабуся снів не коментувала, а лише кепкувала з онуки.

— Гляди, а то доростеш до хмар, — сміялась вона.

— Мені б не завадило, а то мої метр п’ятдесят вісім якось не надихають, — зітхала Інга.

— Тільки не кажи, що ти хочеш бути схожою на тих тичкоподібних моделей.

— Усі хочуть, а я що — гірша? — жартувала Інга, уявляючи довготелесих, вічно голодних дівчисьок, які ходять так, що кожної миті, здається, можуть вивихнути якщо не тазовий суглоб, то принаймні колінну чашечку.

Так Інга і жила у стані напруженого неспокою, навіть не здогадуючись, які дивовижні пригоди чекають на неї у найближчому майбутньому.

А в середині травня почалися грози справжні, а не сновидні. Удень невидимий кухар, що готував хмарні циклони й антициклони, чаклував у небі з юрмищем хмарин, а надвечір його електрична пічка починала іскрити блискавицями. Кухар гуркотів у високості невидимими каструлями, гримав і бурмосився, цідив дощі через великий друшляк, розганяв вітрами кухонний чад, від чого стривожені дерева шуміли і здригалися.

Думка про кухаря, який варив погоду на завтра, Інгу розвеселила, та надовго не затрималася, бо була надто вже дитячою. Тож, розохотившись, дівчинка тепер щовечора придумувала добрих і злих фантастичних істот, які ховаються за грозовими хмарами.

Через грози доводилося раніше лягати спати. Телевізор тихенько дрімав у кутку, від’єднаний від живлення і від антени, а дівчинка зітхала: спокуса увімкнути його була великою, та водночас Інга розуміла, що цей ящик відбирає стільки часу… А коли ж милуватися чистим небом, пташиним співом і квітковими пахощами? А коли ж мріяти?

Саме завдяки грозам Інга знову почала по-справжньому мріяти, як це було колись, до телевізійного полону. Тож нехай живуть грози й блискавиці — провісниці дива!

Розділ 2 Грозовий вихор

Понад дрімотним світом котилася потужна хвиля бадьорої травневої грози. Від обрію до обрію через південно-західний край неба тягнувся хмарний фронт, осяяний спалахами блискавиць.

Інга прислухалася до шелесту дощу за вікном і до розкотистих згуків грому. Мабуть, то сивовусий дід-Грозовик у сяючій колісниці мчить понад хмарами, а його вірні помічниці, Денна та Нічна Громовиці, ганяють небом табуни своїх жаских коней-блискавок.

Розтривожена неспокоєм за вікном, Інга не могла заснути до півночі. Вона відчувала, що сьогодні має статися щось незвичайне, і тому чекала, затамувавши подих.

Старий настінний годинник, який терпляче очікував, коли велика і мала стрілки зійдуться на найвищій точці циферблата, нарешті й собі долучився до грозової симфонії, урочисто пробивши дванадцять разів. А коли звук останнього удару розтанув у просторі, Інга відчула, ніби щось легенько торкається до пальців на її ногах. Дівчинці раптом страшенно закортіло впустити в себе це «щось». І тільки вона подумала, що варто спробувати, як незбагненна радісна сила увірвалася в її тіло сяючою спіраллю. Саме так — сяючою, бо спіраль дивовижної живлющої енергії була видимою, хоч і пульсувала у самому серці! Інга побачила її внутрішнім зором і раптом відчула, що стала невагомою.

Коли ти лежиш у ліжку і бачиш гарні сни про те, як літаєш без крил, не докладаючи жодних зусиль, то таке видається цілком природним, от тільки Інга не спала! Що не кажіть, але отримати зовсім несподівано такий фантастичний подарунок невідомо від кого інакше як дивом не назвеш. На щастя, Інга ще не була дорослою, тому особливо й не злякалася, вона просто втішилася й одразу ж вирішила випробувати своє вміння.

«То, напевно, грозовий вихор. Який же він класний! Дивно, чому я раніше не здогадалася його покликати? Адже під час грози мені завжди щось лоскотало пальці», — подумала дівчинка, немовби йшлося про звичні речі.

Таємничий енерговихор стрімко закрутився в Інжиному тілі і підняв її над ліжком ще вище. «Хочу надвір!» — подумки скомандувала дівчинка вихорові, і той слухняно й обережно поніс її крізь прочинене вікно у гущавину сливової крони. Але тут вихор пригальмував, ніби вагаючись, куди має летіти далі. Інзі важко було впоратися з лавиною нових вражень від фантастичного польоту у стані невагомості, тому затримка її анітрохи не бентежила. Ба більше, дівчинка її не помітила, вона просто насолоджувалася відчуттям дива.

У часі та просторі царювала травнева ніч. Навала швидких і важких дощових крапель уже спочивала на землі, слабкі пориви вітру натикалися на свіжозелені кленові крони і, пововтузившись трохи, затихали. Грозовий фронт котився на північний схід.

Вихор, який жив зараз в Інжиному тілі, невпинно гудів, закликаючи свою господиню скоріше прийняти рішення про напрямок польоту.

— Куди я маю летіти? — спитала дівчинка, усвідомивши нарешті, що висить ніби на невидимих шворках у кроні сливи, яка росла під вікном.

«До Громовиці Ночі», — відповів вихор, але не словами, а думкою, що здалася дівчинці її власною.

Інга обережно розсунула сливове гілляччя і подумки наказала собі підніматися. Відчуття, яке вона десятки разів переживала уві сні, не зникало наяву. Призвичаївшись до нього, дівчинка наказала собі піднятися над хмари.

Політ крізь темряву нічного неба був коротким. І раптом Інга несподівано для себе опинилась у дивовижному світі: над головою крізь тонке плетиво хмар блимали вогники далеких зірок; високо в небі, загорнувшись в осяйний серпанок, повільно просувався до обрію щербатий місяць; а внизу клубочилися обважнілі грозові хмари, що нагадували великі копиці сіна. Коли зсередини їх підсвічували блискавиці, видовище було просто фантастичним. Над цим юрмищем походжала красуня Громовиця. Сумніватися, що то саме вона, не доводилося, бо хто ж іще окрім неї міг блукати небом цієї пори? Вона була вбрана в широкі штани кольору літнього вечірнього неба і безрукавку, схожу на коротку сукню, з довгими розрізами з боків. Попелясте волосся Громовиці Ночі, зібране у важкий пишний вузол, прикривало шию.

Зауваживши гостю, Громовиця свиснула — і на її поклик миттєво з’явився вогнегривий кінь.

— Привіт, Інго, — усміхнулася красуня, під’їжджаючи до дівчинки.

— Привіт, — мовила Інга, відчуваючи, що її спокій в одну мить змінився страшенним хвилюванням. Краса Нічної Громовиці так заворожувала, що на якийсь час логічно було б навіть втратити дар мови, а дурнувато-спантеличений вигляд у цій ситуації сприймався надзвичайно природно. Сині-сині волошкові очі (такі тепер не часто побачиш) неначе гіпнотизували, і якби не добра усмішка на повненьких Громовициних вустах, Інга подумала б, що красуня вимагає від неї звіту за прожиті роки. А звітувати ой як не хотілося, бо кому ж цікаво слухати про всі ті минулі бешкети, сутички з батьками і бабусею, різноманітні шкільні пригоди?

Оговталася Інга швидко. Вона уважно роздивилася довгасте і ледь вилицювате обличчя Нічної Громовиці, шукаючи певну схожість між нею та бібліотекаркою з дитячої районної бібліотеки. О, то була вельми цікава історія. Хоча Інга любила читати змалку, в бібліотеку вона записалася лише у другому класі. Записувала її туди справжня королева. Так-так, саме королева, бо хіба може бути простою людиною така вродлива жінка та ще й з таким приємним оксамитовим голосом? І хоча корони на її голові Інга тоді не помітила, упевненість в тому, що то була таки справжня королева, залишилася й досі. Під теплим поглядом гарних і розумних очей відвідувачі бібліотеки ставали чемними і вихованими. І навіть відомі розбишаки, переступивши поріг королівства книжок, згадували про добрі манери, вітались і дякували, говорили нормальними голосами і геть не помічали дівчат — своїх одвічних ворогів у боротьбі за місце під сонцем.

— Грозовик розповідав про тебе, — усміхнулася Нічна Громовиця Інзі, немов давній приятельці. — То ти прийшла мені допомогти?

— Я б із радістю, — знітилася Інга. — Та тільки я нічого не вмію.

— Так-таки й нічого? — серйозно перепитала Громовиця, але Інга бачила, що її очі іскряться усміхом. — Ну, гаразд. Учитися ніколи не пізно, було б лише бажання. Поглянь сюди, — Нічна Громовиця дістала з сідельної сумки карту і розстелила її на невеличкій хмарині, у глибині якої спалахнула в ту ж мить маленька змійка блискавки і не гасла доти, доки красуня пояснювала Інзі її завдання. — Ось тут, якраз під вашою школою, на великій глибині є ворота, крізь які на поверхню землі можуть пробитися потвори Тартарегії…

— А хто така ця Тартарегія? — перебила Інга Громовицю.

— Дуже неприємна пані, можеш мені повірити. Служить Великій Темряві. Якщо її солдати проб’ються на поверхню та об’єднаються із військом Космотумена, то буде прорвано озоновий фронт. А коли через прорив увірвуться на Землю добірні війська — катастрофи не уникнути. Космотумен — злий чарівник, який командує військом усілякої космічної нечисті. Він давно вже засилає своїх агентів до вашої школи, щоб підготувати плацдарм для прориву. Агенти вишукують найслабших або надміру засмучених людей і вселяються у них.

— І яка їм від цього користь? — здивувалася Інга.

— У людському тілі Космотуменові агенти почуваються захищеними. Якби вони не ховалися, то їх рано чи пізно винищили б патрульні Неба. Правда, виманити непроханих гостей з людини доволі просто, бо деякі з них такі нахабні, що навіть не ховаються, а немовби сидять у неї на плечах. Ти можеш нам усім допомогти, якщо шукатимеш і знищуватимеш тих Космотуменових зайд. Ось лук і стріли для тебе. — Громовиця дала дівчинці гарний сагайдак і три пласкі коробочки. Інга з подивом помітила, що то були кольорові олівці.

— А де ж лук? — не могла зрозуміти вона. — І для чого мені аж три коробки олівців?

— Лук у сагайдаці. Він розбірний. Усі його частини ти можеш заховати у портфель. А це — стріли. Зовні вони схожі на олівці, тому навіть якщо хтось із твоїх однокласників їх візьме, то нізащо не здогадається, що саме тримає у руках, бо вони цілком придатні до вжитку. Коли виникне потреба вистрілити, візьми олівець і розтягни — стріла видовжиться.

— Клас! — похвалила Інга зброю.

— І ще: коли уб’єш потвору, поглянь в очі людині, яку звільнила від непроханого квартиранта, та не забудь усміхнутися.

— Я буду сама? — спитала Інга, притискаючи лук і стріли до грудей.

— На цій ділянці — так. Тобі може здатися, що про тебе всі забули, залишили напризволяще, але ти не вір цьому. Такі похмурі думки насилають сумніватори — вірні помічники усілякої нечисті.

— Космічної? — спитала Інга.

— Земної, — усміхнулася Громовиця.

— Я б не проти залишитися тут, — зітхнула дівчинка.

— А як же бабуся з дідусем, тато і мама будуть без тебе? Хоча я тебе чудово розумію: сидіти на місці нудно. Але ти можеш прилітати до мене коли завгодно…

— Навряд чи я зважуся на це, не маючи вагомої причини. Ти така заклопотана.

— Про клопоти можна й забути на якийсь час, — мовила Нічна Громовиця. — Особливо заради друзів.

— А ми можемо бути друзями?! — зраділа дівчинка.

— Чому ж ні? У цьому нема нічого дивного.

— Нічого, окрім того, що ти — Громовиця, а я — проста людина.

— Дурниці! От що означає оте твоє «проста людина»? — Громовиця погладила дівчинку по голові. — Кожна людина — то цілий світ. Світ безмежний і неповторний. Так кажуть мудреці, а з ними не посперечаєшся.

— А класно було б посперечатися. Для гарних спогадів.

— Розумію, — кивнула Громовиця. — І все-таки я тебе чекатиму. Не забувай про нас.

— Хіба таке можна забути? — Інга обвела поглядом хмарне море під зоряними розсипами і зітхнула. — Тут усе неначе уві сні… Ти казала про фронт між силами Космотумена та озоновим військом. Де він? Я його не бачу.

— Фронт проходить ось тут. — Громовиця підняла руки догори. — Ми триматимемо оборону і намагатимемося нікого не пропустити. Бій може бути дуже важким.

— Цікаво, а чи серед наших учителів є Космотуменові агенти? — раптом запитала дівчинка, про щось замислившись.

— Трапляються, хоч і прикро це визнавати, — мовила Нічна Громовиця. — Будь уважною та обережною.

— А як я знатиму, що у людині сидить Космотуменів агент?

— Ну, це просто. Такі люди похмурі, дратівливі, чимось вічно невдоволені. А окрім того, вихор, який пульсує у твоєму тілі, підсилить твій зір, і ти зможеш побачити ворогів, — пояснила Громовиця.

— Зараз на них можна подивитися?

— Можна. Лети за мною. Тільки треба злетіти вище…

Інга без жодного страху шугонула вгору слідом за Нічною Громовицею. Політ був таким швидким, що вітер аж свистів у вухах. Та ось зоряний розсип над головою став густішим. Придивившись краще, Інга з подивом помітила, що світлі цяточки — то зовсім не зірки, а маленькі фігурки солдатів. Фігурки росли і росли, доки не набули нормальних розмірів. І тільки тут, біля самісінької лінії фронту дівчинка побачила примар Космотумена. Вони були майже не помітними на тлі темного нічного неба, і лише зміна яскравості зірок виказувала їхню присутність. Озонове військо перебувало у постійному русі. Інга бачила, як сяючі обладунки та щити озонових солдатів, що билися на передовій, тьмяніли від ударів чорних ворожих мечів і по якомусь часі згасали, розчиняючись у сірій безодні. Знезброєні солдати поступалися місцем свіжим силам, а самі поверталися в тил, щоб відпочити і переозброїтися.

— Де вони беруть мечі й обладунки? — спитала Інга у Громовиці.

— У Грозовикових помічників — Громів. Громи кують зброю і вдень, і вночі.

Тим часом знизу підійшло чергове поповнення. Кілька свіжих полків озонових солдатів, які встигли переозброїтися і відпочити, з'явилися на лінії фронту.

— Пробач, Інго, — раптом стривожилася Громовиця, — мушу поквапитись. Над Британією стався прорив фронту. Треба допомогти Громам, бо вони без енергії моїх коней не зможуть кувати.

— Звідки ти дізналася про той прорив?

— Світ наповнений звуками, треба тільки навчитися слухати, — усміхнулася Громовиця. — Бувай! Ми ще з тобою зустрінемось!..

Інга зітхнула, ще раз поглянула на фронт і почала спускатися вниз. На містечко, у якому вона жила, виливала залишки дощу велика сіра хмара. Грім гуркотів десь дуже далеко і тому приглушено.

Інжині бабуся і дідусь міцно спали і не могли бачити, як їхня мокра, але безмежно щаслива онука тихесенько прослизнула до хати крізь прочинене вікно.

Витерши голову сухим рушником, Інга ледь чутно, щоб нікого не розбудити, залізла під ковдру і за хвилину заснула. Дівчинка й гадки не мала, що випадковим свідком її польоту стала сусідка, вчителька географії Марія Іванівна. І оскільки раніше Марія Іванівна була переконаною атеїсткою, а на даний час — не менш переконаною віруючою, то сам факт польоту викликав у неї цілий шквал емоцій, жахливий головний біль і просто-таки кошмарне безсоння, на марну боротьбу з якими була витрачена ціла жменя страшенно несмачних пігулок. Неефективність перевірених медикаментів навернула Марію Іванівну на похмурі роздуми про причетність до Інжиного польоту нечистої сили. Вона повірила в це щиро й одразу, і, захоплена новою думкою, забула про головний біль та безсоння.

Космотуменовому агентові кращих умов для вселення у тіло вчительки годі було сподіватися, тому він жодної миті не вагався.

Розділ 3 Полювання на примар

Змучена безсонням і присутністю невидимого «квартиранта», Марія Іванівна прийшла до школи злюща-презлюща. Інга ж після нічного польоту виспалася просто чудово, краще навіть, ніж після гарної вечірньої прогулянки. Її душу переповнювала радість, а лук і стріли мирно лежали на самому дні портфеля.

Третього уроку Марія Іванівна ледве дочекалася. Вона й раніше не надто прихильно ставилась до Інги, але сьогодні її антипатія сягнула кульмінації. Чесно кажучи, урок у 7-Б цього разу більше скидався на облаву. На першій його половині писали самостійну, що негайно ж була перевірена й оцінена. Інга несподівано для себе і всього класу отримала шістку, а коли спробувала дошукатися справедливості, то ще й акуратна п’ятірка «засвітилась» у журналі.

— Ось тепер ти вже маєш «одинадцять», — єхидно посміхнулася Марія Іванівна. — Ну, як? Оцінкою задоволена?

— Ні. Ви її істотно занизили, — спокійно сказала Інга, чий настрій не могла зіпсувати навіть ця відверта й нахабна несправедливість. — Я назвала крайні точки всіх материків, хоча ви цього нам не давали.

— Як це не давала?! — обурилася Марія Іванівна. — Просто ти, як завжди, не писала!

— А ви подивіться, чи ще у когось в класі є.

— Діти, покажіть мені зошити. Ви ж записували. Правда?

У класі стало тихо, як у домовині. Учні зі слабкими нервами відводили погляд від розлюченої вчительки, яка марно шукала підтримки. І де ж її було взяти, якщо клас ненавидів учительку, а заразом і чи не найкращий шкільний предмет?

— Не марнуйте сили на пошуки неіснуючих речей. Ніхто ж не писав, — мовила Інга.

— Ви всі просто змовилися і повикидали зошити з записами! Але нічого, я знайду спосіб викрити брехню і лицемірство… Зараз я тебе запитаю усно, — Марію Іванівну аж тіпало від люті. — Якщо ти такий великий знавець мого предмета, скажи, як називаються високоперисті хмари латиною?

— А таких у природі немає, — не розгубилася Інга.

Тим часом увесь клас, затамувавши подих, стежив за словесним двобоєм учительки та учениці. Усі знали наперед, що Інжин протест приречений на поразку і що справедливість не святкуватиме сьогодні перемоги, але сам поєдинок викликав повагу і захват усього класу — Марію Іванівну тихо ненавиділи майже всі.

— Як це немає? — перепитала отетеріла вчителька. — Мусять бути.

— І як же вони латиною звуться?

— Ви на неї лишень погляньте! — знову пішла у наступ Марія Іванівна. — Хто тут учитель географії, ти чи я?!

— Ви, але хмар таких немає. Альтокумулюс — висококупчасті, альтостратус — високошаруваті, а високоперистих немає.

— Гадаєш, я того не знала? Та я тебе просто перевірити хотіла, — заявила вчителька, хоча всі у класі розуміли, що це неправда.

— Тоді оцінку виправте.

— Знати хмари — ще не означає знати мій предмет, — різко відрубала Марія Іванівна. — Розкажи-но мені, дорогенька, про природні зони, пригадай площі материків, назви столиці країн…

— Усіх?

— Аякже, бо інакше який же ти тоді знавець географії?

— Може, мені краще з природознавства почати?

— Звісна річ, як це я так могла забути? — Марія Іванівна закрила журнал, бо знала, що допитувати Інгу при свідках — марна справа. Можна своїй репутації зашкодити. — У такого розумного таточка і такої велемудрої матусі мусить бути дуже розумна дитина.

— Маріє Іванівно, з вами все гаразд? — Інзі було смішно, вона ж бо знала справжню причину отих прискіпувань.

— Ви б священика запросили до хати, а то літає біля вашого дому всіляка нечисть, — Марія Іванівна вирішила змінити акцент атаки.

— Добре, що хоч пішки не ходить, — не втрималася Інга від уїдливого зауваження. На це вчителька зреагувала миттєво:

— Ах ти ж шмаркачко! Глузувати з мене надумала?! Геть мені з класу! І не сподівайся, що я тобі поставлю за рік щось більше ніж четвірку!..

На щастя, у цю мить пролунав дзвінок, і Марія Іванівна пішла до учительської, клекочучи гнівом.

— Чого це вона до тебе сьогодні причепилася? — запитала Іра, сусідка по парті, на вигляд дуже серйозна і зосереджена дівчинка, хоча в усій школі навряд чи можна було знайти неуважнішу й романтичнішу істоту. — Я її такою ще ніколи не бачила.

— Розкажу — не повіриш. У нашу Марію Іванівну вселилася невидима потвора… — усміхнулася Інга і розповіла подрузі про примар Космотумена, про озонове військо, про Грозовика, Громів і Нічну Громовицю.

— А хіба таке буває? — Іра від подиву аж рота роззявила.

— Можливо все, що тільки людина здатна собі уявити. От побачиш, Марія Іванівна так просто не відчепиться від мене.

— І що ти збираєшся робити?

— Ще не знаю, — знизала плечима Інга. — Мабуть, почну полювання. Хочеш полювати зі мною?

— Питаєш!.. А як це?

— Ти заманюєш дичину, а я стріляю.

— Чим?

— Стрілами. У мене є лук. Ось, — дівчинка дістала з портфеля одну частину лука і показала подружці. — Давай у переході біля ігрової кімнати.

— А кого привести?

— Почнемо з Македонського. — Інга поглянула на великий годинник у коридорі. До початку уроку лишалося ще цілих десять хвилин. Море часу, коли тобі тринадцять.

Іра побігла до 10-А за Македонським, а Інга, прихопивши наплічник, подалася на перший поверх. У закуток поблизу ігрової кімнати старшокласники заходили дуже рідко, а малеча традиційно не любила цього місця, бо тут не вистачало ні простору, ні світла для ігор.

Прізвисько «Македонський», що б там хто не казав, для звичайної школи було доволі незвичним. Шкільні експрес-дотепники обурювалися таким прізвиськом, адже щоб «приколотися», треба було хоч трішки знати історію. А цим могли похвалитися далеко не всі. Історія ж появи такого екзотичного псевдоніма у рядового учня була доволі прозаїчною: так прочитала прізвище Сашка Майданського в журналі новенька вчителька історії. Можна, звісно ж, звинувачувати у створенні романтичного бренду класного керівника, який писав список і думав у цей час про щось своє, але не виключений і варіант зумисного спотворення вчителькою Сашкового прізвища з навчальною метою — принаймні ім’я славетного полководця знатиме вся школа.

Інга швиденько змонтувала свій лук, дістала з коробки одну стрілу і приготувалася.

— Привіт завойовникові Всесвіту! — схилившись у поклоні, виголосила вона, коли Македонський з’явився на східцях. — Нарешті великий Іскандер Зулькарнайн зволили вшанувати нас своєю високою присутністю.

— Як-як ти мене назвала? — нашорошився десятикласник.

— Сашком дворогим…

— Добалакаєшся, мала! — грізно прошипів Македонський, та Інга знала, що рішучих дій не буде — Сашко дівчат ніколи не чіпав.

— Молись своїм богам, великий Іскандере! — урочисто виголосила Інга і вихопила з-за спини лук.

— Та йди ти!.. Чого кликала?

— Хотіла дещо перевірити…

— Е-е! Що це ти збираєшся робити?!

— Зараз побачиш!.. — вигукнула Інга — і за мить стріла просвистіла у Сашка над головою. Хлопець хвилину чи дві стояв з виряченими від подиву очима, а коли оговтався, то спробував відібрати лук. Та не встиг він торкнутися зброї, як сині іскри застрибали на тятиві й обпекли йому руки.

— Він у тебе що, електричний?! — Сашко схопився обпеченими пальцями за вухо.

— Звичайний. — Інга підняла лук, зняла тятиву, а потім поглянула Сашкові в очі й усміхнулася. — Я хотіла, щоб тобі стало краще.

— Дурепа, — буркнув десятикласник зовсім без злості і пішов геть. Настрій у нього не знати чому зіпсувався в одну мить. І пояснити собі цього він не міг. Життя раптом видалося страшенно сірим і неймовірно гидким. Одне слово — жити не хотілося.

— Ти бачила? — Ірині очі округлилися ще коли Інга стріляла і залишалися такими, аж доки Іра поділилася своїм щирим подивуванням з подругою. — Стріла зникла!

— Отже, я не промахнулася, — задоволено відзначила Інга. — Перший є!..

За секунду подзвонили на урок, і дівчатка побігли до класу.

По закінченні занять у коридорі Інгу перестріли старшокласники, якими верховодив Микола Кріль, цибатий дев’ятикласник з мультяшним прізвиськом «Гуфі».

— Ану покажи нам свій лук, принцесо-воїн, — гидко посміхаючись, мовив Гуфі.

— Я його в портфель заховала. Діставати не хочеться, — спокійно відповіла Інга, трохи здивована швидкістю поширення інформації у рідній школі. Македонський з командою Гуфі не водився, отже, хтось із малолітніх шпигунів доніс.

— Ти нам тут казок не трави! — втрутився у розмову Пончик. — Де він?

— Хлопці, я б вам сказала, чесне слово! Але я страшенно забудькувата.

Гуфі така заява розлютила.

— Мала, ти, здається, не розумієш…

— Де вже мені змагатися з таким мудрецем, — іронізувала Інга, дуже прозоро натякаючи на «успіхи» Гуфі у вивченні шкільних дисциплін. — Все, аудієнція закінчена. Мені пора додому.

— Нікуди ти не підеш, второпала? — відвісивши нижню щелепу, як це роблять у фільмах усілякі поганці, виразно проказав Гуфі. — І ти нам зараз усе скажеш. Так, маленька?

— Ти б до психіатра навідався, — і далі кепкувала дівчинка. — А то вчора він мене зустрів на вулиці і питає: «Це часом не у вашій школі протирає штанці психований хлопчик із собачою кличкою?». Мусила зізнаватися…

— Закрийся, бо зараз дістанеш!

— Культура, хлопці, найбільше досягнення гомо сапієнсів. Хоча що вам до них?.. Мені, взагалі-то, пора додому. І якщо я там не з’явлюся за десять хвилин, буде оголошено розшук. — Інга спробувала пройти до виходу, але дорогу їй надійно перегородили Пончик і Квазімодо. — Думаєте, що то єдиний вихід зі школи? Я ж можу і вікном вибратися.

— Що, альпіністко, може спробуєш? — криво усміхнувся Гуфі.

— Щасливої дороги! Ми тебе тут почекаємо! — загукали решта дотепників.

Інга, не звертаючи уваги на дурні вигуки, відчинила вікно поруч із туалетами і спокійнісінько вилізла на дах вестибуля. Без поспіху і страху пройшовши тридцять метрів покрівлею, Інга полізла драбиною на дах спортивного залу. Хлопці ж були щиро переконані, що спуститися на землю вона звідти не зможе, тому ще й підохочували її.

— Іди-іди! Посидиш там, то, може, порозумнішаєш, — єхидно посміхнувся Гуфі, зачиняючи вікно зсередини.

Проте на Інгу це не справило очікуваного компанією враження. Вона сіла на краю даху і безтурботно звісила ноги.

— Вона точно якась прибацана, — сказав Пончик. — Слухай, Гуфі, а може у неї ніякого лука і нема?

— Богесів малий не брехатиме, — Гуфі авторитетно поклав край сумнівам. — Нічого, онде хмара йде. Дощик уперіщить, вона й схаменеться. Почекаємо трохи. Чи хтось поспішає до матусі домашнє завдання робити?

Якщо хтось із команди і поспішав додому, то після такого в’їдливого зауваження забув про це вмить. Краще вже дістати на горіхи від батьків, аніж заслужити презирство свого ватажка.

Інга бачила грозову хмару, що насувалася з півдня. Дощ її анітрохи не лякав, але бажання познущатися з хлопчиськів примусило дістати лук зі свого портфеля.

— Дивіться! Та дурепа його на даху ховала! — гукнув Пончик.

Побачивши лук, Гуфі відчинив вікно і собі поліз услід за Інгою. На щастя для нього, вікна учительської виходили на інший бік, тому побачити його могли хіба що з коридору біля молодших класів, який у цю пору був безлюдний.

— Навіть не думай, а то вистрілю, — попередила Інга ватажка веселої компанії, коли той підбіг до драбини з твердим наміром і собі вилізти на дах спортзалу.

— Штани намочиш, — зневажливо кинув Гуфі і поставив ногу на нижній щабель.

Та не встиг ватажок недолугої команди подолати і двох щаблів, як щось сліпуче і блакитне просвистіло у нього над головою, спровокувавши судомний біль.

Не тямлячись від люті й образи, Гуфі схопив порожню пляшку, що не знати як тут опинилася, і пожбурив нею в Інгу. Те, що сталося наступної миті, викликало у Гуфі панічний жах — сліпуча блискавка розтрощила пляшку на друзки. Навкруги застрибали сині іскри, на кілька секунд йому перехопило подих, а ще за мить прогуркотів потужний розкотистий грім.

Величезна шиба, біля якої скупчилася уся команда Гуфі, тріснула.

Злякано озираючись, зігнувшись у три погибелі, Гуфі втік, а Інга заховалася за дашком сирени — вчителі обов’язково мали б почути дзенькіт розбитого скла.

Перші краплини травневої зливи впали на землю. У шаленому темпі протанцювала шкільним подвір’ям безладна хмарка пилюки, тривожно зашуміли дерева, а за кілька секунд полило, як із відра.

Від удару блискавки енергетичний вихор в Інжиному тілі ожив. І тепер дівчинка знала, що знову може летіти.

Інга піднялася до хмар. За густою сивою пеленою зливи її польоту ніхто й не помітив. Цього разу вона зовсім не змокла — вихор створив навколо тіла захисну оболонку, крізь яку не могла пробитися жодна дощова краплина.

Проминувши шар грозових хмар, Інга опинилася у дивовижному світі, анітрохи не гіршому, ніж володіння Нічної Громовиці. Тут над головою розпростерлися широченні пасма перистих хмар. Грозові ж хмари під ногами скидалися на збиту мильну піну. Хмарним полем, серед білих копиць, схожих на присипані густим снігом дерева, на коні-блискавиці гасала Денна Громовиця.

— Привіт, Інго! — весело гукнула вона, під’їхавши ближче. — Ти вже, напевно, здогадалася, хто я?

Інга не відповіла словами, а тільки енергійно закивала головою.

— Як тобі все це?

— Гарно.

— У моєї сестри краще?

— Не знаю, — чесно зізналася Інга. — Між вами важко вибирати.

— Це правда, — радісно засміялася Денна Громовиця.

— Дякую, що допомогла Гуфі позбутися.

— А-а, пусте. Своїх треба виручати. — Громовиця зістрибнула з коня, і тепер Інга могла її краще роздивитися. Сіроока і русявокоса Денна Громовиця була дуже схожа на свою сестру, тільки одяг її здавався витканим зі струменів холодної води, що іскряться і веселково сяють на сонці.

— Ти мені не підкажеш, як із Марії Іванівни примару виманити? — спитала раптом Інга. — Хоч скільки я придивлялася на уроці, але бачила тільки слабеньку сіру хмаринку над її головою. От над Македонським добряче одоробло кружляло, а над Гуфі — ще більше.

— У вашу вчительку вселився сам командир розвідгрупи примар Космотумена. Він дуже хитрий і ніколи без особливої потреби не висовується.

— А що ж робити?

— Перехитрити його. Зроби вигляд, що ти страшенно образилася. Можеш навіть нагрубіянити Марії Іванівні. Тоді примара обов’язково вилізе, щоб напасти на тебе, вони слабких страшенно люблять, — а ти зможеш вистрілити.

— Ой, а що це так гуде? — раптом стрепенулася Інга.

— Літак!.. — Громовиця блискавкою метнулася до дівчинки, підхопила її на руки і стрімко шугонула угору.

Великий пасажирський літак, що так несподівано виринув із хмарної стіни, промчав під ними, виблискуючи на сонці гладенькими крилами.

— Клас! — вигукнула Інга захоплено. — Ой, мені вже час повертатися, а то бабуся хвилюватиметься. Дякую тобі за всю оцю красу. І бувай.

— До зустрічі! Мені вже теж слід братися до роботи. Час нині такий, що перепочити як слід не завжди вдається. — Громовиця стрибнула на свого коня і за мить зникла, загубившись серед білого шумовиння.

Вітер погнав дощові хмари далі на північ.

Інга спускалася вниз у променях веселки, що обіймала містечко з двох боків. Тільки сьогодні дівчинка відкрила для себе, що веселка — не така проста штука, як їй здавалося досі. Ця веселка була просто неперевершеною: під нижнім фіолетовим краєм Інга нарахувала аж вісім додаткових напіврайдуг, які творили величезну арку; а над зовнішнім червоним краєм, майже утричі слабша, світилася ще одна дуга, у якій внутрішній край був не фіолетовим, а червоним.

Бабуся дуже здивувалася, коли побачила, що її онука — суха-сухісінька.

— Ми з дощем у добрих стосунках, — пояснила Інга.

— Марія Іванівна щойно заходила. Злюща, як дідько на Великдень. Обіцяла поскаржитися на тебе ледь не в ООН. Що там знов у школі сталося?

— Діагноз не до кінця з’ясовано, але є підозра на психоз. Вліпила мені шістку і п’ятірку, а потім ще й півуроку знущалася, — зітхнула Інга, пригадавши недавні події.

— Доведеться перевести тебе в інший клас. Вона тобі спокійно жити не дасть.

— Не треба мене нікуди переводити. Я сама з Марією Іванівною розберуся.

— Що ти вже собі надумала?

— Обіцяю, що кровопролиття не буде. Бабусю, ти ж мене знаєш… Пробач, але я мушу бігти. Мене Іра чекає.

— А твоя Іра до хати зайти не може?

— Іншим разом. То я біжу?

— Куди біжиш, як очманіла? А обідати за тебе хто буде?

— Не мине й десяти хвилин, як я повернуся і почну спустошувати миску за мискою, — урочисто пообіцяла Інга. — Справа страшенно важлива!

Іра і справді чекала на вулиці, як і домовлялися.

— Велике полювання триває! Йдемо на Марію Іванівну, — тоном досвідченого змовника виголосила Інга.

— Чи ти здуріла? Крику буде на півміста! — Іра аж злякалася.

— Та скільки того крику? Я вистрілю — і порядок. У Марії Іванівні, щоб ти знала, сидить сам командир розвідгрупи.

— Тим більше почують.

— Якщо боїшся, то я піду сама.

— Стривай! Ти якась така нетерпляча…

Що ближче дівчатка підходили до будинку Марії Іванівни, то швидше билися їхні серця. Їм таки було страшно, що тут казати. Коли Інга натиснула кнопку електричного дзвінка, за дверима щось гидко завило, зам’явкало і засюрчало.

— Яка господиня, такий і дзвінок, — пошепки прокоментувала Інга, і від того хвилювання трохи вляглося.

За хвилину двері прочинилися, і на порозі виросла огрядна постать Марії Іванівни. Побачивши дівчаток, вчителька одразу ж розпочала наступ:

— Невже прийшла перепросити? Можеш не старатися, мені твоє вибачення не потрібне.

— Ну, Маріє Іванівно-о-о!.. — заскиглила Інга, кленучи себе в душі за ту гидку комедію, яку доводилося ламати перед пихатою вчителькою. — Мене мама за п’ятірку вб’є!

— А ти ж казала, що мама тебе ніколи не лупить. Як це розуміти? Виходить, ти мені брехала? — єхидно поцікавилася Марія Іванівна.

— Доки п’ятірок не було, доти і не била, а тепер спасу не маю!.. — Виголошуючи цю дурну тираду, Інга побачила, як над вчительчиною головою заклубочилася темна хмарка.

— А чого це тебе мама збирається лупцювати? У батька що, ременя нема?

— Нема. У нього підтяжки. А мама — жінка запальна, — правила далі Інга, міцніше стискаючи за спиною лук. Тим часом чорна хмарка сформувалася у бридкого спрута і потяглася до дівчинки.

— А що це ти там ховаєш? — Марія Іванівна підозріло примружилася. — Ану покажи руки!

— Будь ласка! — гукнула Інга і вихопила лук. Та доки вона накладала стрілу на тятиву, доки прицілювалася, чорна потвора встигла наполовину заховатися у голові Марії Іванівни.

Часу на вагання не лишалося. Стріла просвистіла в кількох сантиметрах від голови переляканої вчительки. Інга виразно побачила, як чорний згусток здригнувся, закричав нікому не чутним криком і за кілька секунд розтанув.

Марія Іванівна схопилася за серце і, стогнучи, немов ситий тюлень на суші, попленталася до хати.

— Бандити!.. Міліція!.. Люди добрі-і, вбива-а-ають!.. І що з них тільки виросте?! — З-за дверей ще довго долинали обурені вигуки, перемішані з оханням, стогонами і легким підвиванням.

Щоправда, ні Інга, ні Іра до тих звуків не дослухалися. Вони одразу ж дременули з місця злочину.

— Ти таки й справді здуріла, — констатувала Іра, коли подружки нарешті перевели подих, заховавшись в одному з будиночків на ігровому майданчику дитсадка. — Добре, що хоч стріла зникла, а то Марія Іванівна мала б речовий доказ… Ти хоч ту нечисть убила?

— Напевно. Воно заверещало і пропало.

— Я нічого не чула, — здивувалася Іра.

— І я не чула, але можу собі уявити.

— Гаразд, розбігаємося. Нам потрібне залізне алібі.

— Воно тобі ду-уже допоможе, — усміхнулася Інга. — Але добре, що хоч географії завтра нема… Бувай, уранці зустрінемося.

— Па-па, — махнула Іра рукою і побігла додому.

Інга трохи зачекала, доки хвилювання вляжеться остаточно, і лише тоді спокійнісінько вийшла з будиночка, зовсім не почуваючись злочинницею. Та й хіба могло бути інакше за такої ясної і теплої погоди?

Бабуся онуку не сварила, бо й досі чаклувала на кухні, готуючи щось смачненьке.

— Швидко ж ти повернулася. З Ірою часом не посварилася? — спитала бабуся.

— Чого б це? У нас повне порозуміння.

— A-а, а торік то не ви сварилися, а баба Явдоха з бабою Мартохою?

— Ну, ми, ми. І що? Малі були, дурнуваті.

— Та добре-добре… То мені в школу йти чи ні?

— Почекаємо, як будуть розгортатися події.

— Я маю зрозуміти, що ти знову щось витворила. Так?

— Ще не знаю, але мої дії жоден суд у світі не визнає злочинними.

— Побачимо, — зітхнула бабуся у передчутті нових клопотів і поставила перед онукою тарілку зеленого борщу.

Розділ 4 Прорив

Інга лягла спати трішки по дев’ятій. Надвечір на чисте небо знову набігли грозові хмари, налетів вітер і здалося, що ніч настала раніше, ніж їй належало. Дівчинці хотілося літати. Дивовижне відчуття неосяжності навколишнього простору полонило її душу. Але цього вечора передчуття м’яко стримувало Інгу від польотів. І не тільки через близьке сусідство з Марією Іванівною. Перед внутрішнім зором дівчинки чомусь постійно виникала школа. Про що б вона не починала думати, врешті-решт всі думки повертали її у шкільні коридори. Це не мало жодного логічного пояснення, тому Інга сприйняла свої видіння як керівництво до дії.

Переконавшись, що бабуся і дідусь заснули, Інга тихенько поскладала частини розібраного лука у поліетиленовий пакет, відчинила вікно і вислизнула на вулицю. За десять хвилин вона вже була біля школи.

Сторож, як завжди, сидів у коридорі на другому поверсі і щось читав. Двері були замкнені зсередини, але Інга знала, що Гуфі залазив до школи через вікно у 9-Б. Він чудово вивчив звички обох шкільних сторожів, і тому досі жодного разу не спіймався на гарячому, що було предметом його звичних хвастощів.

Ідучи до школи, Інга раптом пригадала, як Богесів малий цілий день вихвалявся, що у його брата сьогодні день народження. Такі події команда Гуфі зазвичай відзначала великою кількістю пива і, якщо вдасться, пляшчиною горілки. Кращого місця, аніж школа, годі було й придумати. Бо вже де-де, а тут їх точно ніхто не шукатиме. Інзі залишилося встановити, де саме буде збір.

Енергетичний вихор, який набирав найбільшої сили перед грозою, підняв Інгу до рівня вікон третього поверху. Дівчинка планувала знайти клас, у якому забули зачинити кватирку. Це їй вдалося без особливих зусиль. 10-А розміщувався на сонячному боці, тож тут Інга знайшла аж три відчинені кватирки. Спритно прослизнувши досередини, вона прочинила двері в коридор і прислухалася, проте почула тільки цокотіння кігтиків сторожового песика на витертому паркеті десь у лівому крилі будівлі.

Місць, де могла збиратися компанія Гуфі, у школі було не так уже й багато: тісна кімнатка за актовою залою, де колись зберігалися інструменти шкільного духового оркестру; перехідний клас на третьому поверсі, але там сидіти можна було хіба потемки, бо його вікна виходили прямо на будинок завуча, і ще один клас поблизу хімкабінету. Оце останнє місце було просто ідеальним для таких збіговиськ. По-перше, клас замикався зсередини, по-друге, він був перемурований надвоє, що забезпечувало додаткову звукоізоляцію, і по-третє, на вікнах тут висіли старі чорні штори. Нікому досі руки не доходили їх зняти.

Інга повернулась у клас, дістала з пакета частини лука і з’єднала їх докупи. Коробку зі стрілами вона застромила у нагрудну кишеню і, не торкаючись паркету, який у тиші так зрадливо скрипить, попливла довгим коридором до місця імовірного перебування Гуфі та його банди.

Чекати їй довелося недовго, десь за п’ятнадцять хвилин двері класу хтось відчинив і вийшов у коридор. Як виявилося, це сам Гуфі, розпашілий від випитого, а тому безмежно сміливий, вирішив поспілкуватися зі сторожем. Хтось із обачніших компаньйонів стримував свого ватажка, але той пручався і молов дурниці. Його тягло на «подвиги».

— Та пішов той сторож, знаєш куди!.. Хай тільки з’явиться! — гарячкував Гуфі, але Інга прекрасно розуміла, що бравада ця нещира.

Інгу ніхто не міг бачити, бо вона принишкла у найтемнішому кутку, а от вся компанія була перед нею, як на долоні. Над Гуфі, як не дивно, знову клубочилася сіра хмарка. Отже, виходило, що на зміну одній потворі приходить інша. Ще б пак, надто вже затишне і тепле місце.

Дівчинка добре прицілилася і вистрілила. Стріли ніхто не помітив. Тільки Гуфі в одну мить скис. Де й поділось його завзяття.

— Сторож! Атас!.. — стиха гукнув Хляпа, який чатував на сходах, і побіг у клас.

Проте це був не сторож. Якийсь чорний чоловік ішов коридором просто на Інгу.

Хлопчиська зникли, а чорний незнайомець зупинився перед Інгою і сказав:

— Твій лук — дитяча забавка. Невже ти й справді сподіваєшся громити такою примітивною зброєю моє військо?

— А ви взагалі хто такий? — спитала Інга, чомусь зовсім не злякавшись. Може, тому, що знала відчуття польоту?

— Космотумен, — заявив незнайомець.

— Що-о-о?!

— Ти здивована? Хоча на твоєму місці я б теж здивувався.

— Ви хочете сказати, що прорвали озоновий фронт?

— Звісна річ. А як інакше я б тут опинився?

— Могли і з Антарктиди прилетіти. Там діра у фронті майже ніколи не закривається.

— Там нецікаво, бо мало людей. Та й Ворота Підземного Вогню розташовані в іншому місці. Скоро мої солдати відчинять їх, і тоді все буде скінчено. Для вас, землян.

— А чи не занадто ви самовпевнені? — похитала головою Інга. Вона помітила раптом, як за спиною Космотумена заворушилася темрява. А ще за мить чорна безодня заіскрилася тисячами червоних іскорок.

Не довго думаючи, Інга вистрілила у темряву навмання. Уздовж траєкторії польоту стріли спалахнули десятки різнокольорових вогників, почулися якісь дивні зітхання і стогони. А стріла зникла — згоріла, неначе бенгальський вогонь. Дівчинка вистрілила ще раз, потім ще і ще. Вона стріляла у темряву, доки скінчився весь боєзапас, але примар, що заполонили коридор, здавалося, менше не стало.

— І що ти тепер збираєшся робити? — насмішкувато поцікавився Космотумен.

— Полечу по нові стріли! — сказала Інга і відчинила вікно.

Летіти їй довелося дуже швидко — гроза вирувала далеко на півдні.

Нічна Громовиця була дуже заклопотана.

— На заході два нові прориви! — гукнула, побачивши несподівану гостю. — Грозовик скоро повернеться!

— У мене закінчилися стріли!

— Я дам тобі ще, але зараз не це головне. Ти маєш спуститися під землю і передати моїй кузині, Підземній Громовиці, ось цей ключ.

— Під землю?! — здивувалася Інга. — А як я туди потраплю?

— Вихор тебе доправить. Але слухай уважно, що маєш зробити. Цей ключ відмикає підземний арсенал. Моя кузина свій загубила, от Громи і викували для неї новий. Пригадуєш, я казала, що під вашою школою розташовані Ворота Підземного Вогню? Їх треба втримати, доки повернеться Грозовик. Поквапся, бо Космотумен вже готує військо до штурму!

— Я щойно з ним розмовляла…

— То він вже у школі?! — не на жарт стривожилася Громовиця Ночі. — Стривай, хоч прориви в озоновому фронті і значні, але Космотумена ніхто не бачив. Щось тут не так…

— А може, він з Антарктиди приперся? — Інга чомусь була переконана, що це саме так.

— Треба буде розвідників запитати, хоча це не так важливо, — мовила заклопотана Громовиця і зітхнула. — Зараз нас може врятувати тільки диво.

Інга все зрозуміла без зайвих слів. Притиснувши коробки зі стрілами до грудей, вона полетіла так швидко, як тільки могла, і вже за хвилину була у школі. Вона наказала вихорові доправити її до Воріт Підземного Вогню. Коли вихор поніс дівчинку вниз, вона трохи побоювалася, що вдариться об землю, але страхи виявилися марними — земля раптом стала схожою на густу-прегусту темряву, крізь яку можна було спокійнісінько летіти, не відчуваючи жодного опору.

Невдовзі очі звикли до навколишнього мороку, тож Інга почала помічати дивовижні фосфоричні жили в надрах землі та міріади рухливих цяточок.

Біля Воріт Підземного Вогню в сяючих обладунках, зі списом у руці стояла строга на вигляд жінка. Інга здогадалася, що то Підземна Громовиця.

— А я до вас, — мовила Інга, забувши навіть привітатись, бо була надзвичайно вражена видовищем довкола. — Мене послала Громовиця Ночі, щоб я віддала вам ось цей ключ.

— Дякую, — усміхнулася Підземна Громовиця і відімкнула ключем величезну шафу, де акуратними рядами стояли списи. — Ти дуже вчасно.

— А що мені зараз робити? — запитала спантеличена дівчинка, побачивши, що Громовиця збирається кудись іти.

— Будеш командувати загоном охоронців Воріт. Вони зараз майже невидимі, але ти придивись уважніше і побачиш, — сказала Громовиця і пішла.

Інга розгублено роззирнулася, але нікого не побачила, хоч як придивлялася. Та ось блакитні списи заворушилися, почали вилітати з шафи і шикуватись у шеренгу.

— Ми чекаємо на твою команду, — мовив один із невидимих солдатів. — Ми трохи розучились воювати, але вороги вже близько. Навчи ж нас, войовнице!

— Підземна Громовиця казала, що ви охоронці Воріт.

— Вона не брехала тобі. Ми й справді охоронці і можемо воювати, але тільки тоді, коли маємо ватажка. За сім тисяч років ми трохи забули військову справу.

— За скільки? — Інга ледь не присіла від подиву. — За сім тисяч? Ви не жартуєте? Хіба таке може бути?

— А що тебе дивує? — не міг зрозуміти невидимий солдат. — Яка різниця — сім тисяч років чи сім сотень років? Коли перед очима одне й те саме, то роки спливають, як секунди.

— Бідолашні ви… — пожаліла Інга невидимих солдатів. — Але пора братися до роботи, бо Космотумен уже тут. Станьте перед ворітьми півколом. Списи тримайте ось так. — Дівчинка показала, як треба тримати списи, пригадавши малюнок із підручника історії. — Я стоятиму позаду вас, щоб стріляти з лука. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — дружно відповіли невидимі охоронці і вишикувалися так, як їм звеліли.

— Грозовик ось-ось повернеться. І ми маємо протриматися до його повернення. То як? Ви готові?

— Готові!

— Агов, хлопці! То мені ввижається, чи я й справді починаю вас бачити? — запитала Інга, протираючи очі. У напівтемряві несподівано почали вимальовуватися ледь помітні силуети охоронців Воріт.

— Коли скінчиться бій і ми не відступимо, ти побачиш нас виразно і чітко, — пообіцяв хтось із солдатів. — Ми заряджаємося твоєю впевненістю і рішучістю. А розпач і безнадія роблять нас невидимими. Не забувай про це.

— Що гірше я вас бачитиму, то менше у вас залишатиметься сили? — спитала Інга.

— На жаль, так, — зітхнув солдат.

— Не біда, нас багато.

Напівпрозорі постаті солдатів стали ще чіткішими, і дівчинка нарешті змогла більш-менш розгледіти свого співрозмовника. То був кремезний чоловік середнього зросту з широкими долонями, доброю усмішкою і розкішною чуприною.

— Я б вам ніколи сім тисяч років не дала, — похитала головою Інга.

— Щоб ти знала, мені вже далеко за двадцять, — зізнався солдат.

— Дурите ви мене… А коли Громовиця обіцяла повернутися?

— Це залежатиме від обставин. Потвори Тартарегії прокрадаються до Воріт Підземного Вогню з протилежного боку. Громовиця має пройти через чарівний лабіринт…

— А вона там не заблукає? — стривожилася раптом Інга.

— Ні. Лабіринт вона сама й будувала, щоб мати вихід на той бік.

— І що, потвори ніколи не намагалися пройти ним в обхід Воріт?

— Намагалися, але марно. Лабіринт цей особливий. Ним можна пройти тільки в один бік.

— А як же Громовиця назад повернеться?

— Через ворота. Вона щоразу так робить.

Договорити їм не дали, бо почався штурм. Сіре хмарище примар Космотумена накотилося на лінію захисників Воріт і розтануло від дотику до списів. Інга встигла вистрілити тільки раз.

— Перешикуватися! — скомандувала вона, побачивши, як друга хвиля нападників наближається до Воріт. — П’ятеро з лівого флангу — нагору! Усім — два кроки назад!

Солдати чітко виконали наказ, але цього разу примар було втричі більше і частині таки вдалося прорватися до Воріт. Четверо примар люто накинулися на замки і почали їх гризти, викрешуючи іскри своїми кривими зубиськами.

— Крайній з правого флангу, до мене! — наказала Інга і взялася до роботи.

Стріли, пущені з лука Нічної Громовиці, вразили трьох потвор. Четверту знищив солдат, що саме нагодився.

За хвилину атака Космотуменових примар захлинулася. Залишки передового загону відступили у темряву для перегрупування. Замки на Воротах не зазнали істотних пошкоджень. Фігури охоронців були вже досить чіткими. Усі солдати впевнено тримали списи в руках і посміхалися. П’ятеро солдатів, що ширяли у повітрі, прикриваючи основні сили від нападу згори, здавалися вже цілком матеріальними, проте Інга знала, що це ілюзія, просто вгорі менше світла.

Інга чекала третьої атаки, та примари не поспішали розпочинати новий бій.

— Не подобається мені все це, — похитала головою вона.

— А що як Грозовик уже повернувся і примари повтікали? — висловив припущення солдат.

— Не думаю. Космотумен щось замислив. Будьте уважні… — та не встигла Інга договорити, як почалася третя атака. Але цього разу нападників підтримували лучники.

Доки Інга лаштувалася до стрільби, ворожі лучники встигли поранити трьох охоронців Воріт.

— Стріли безнадії! Вони знищують нашу сутність! — вигукнув один із поранених.

Інга стріляла швидко, і за хвилину ворожі лучники були знешкоджені. Примари розвіялися жовтуватим димком, але п’ятеро охоронців від їхніх стріл стали майже невидимими. Списи у їхніх руках гойдалися, немов очерет на вітрі, щомиті готові впасти.

— Як їм допомогти?!

— Надія — найкращі ліки. Торкнись їх, доки вони не розтанули остаточно! — порадив Інзі хтось із солдатів.

Дівчинка по черзі торкнулася всіх п’ятьох. Вона відчула, як струменить у її руці дивовижна енергія, що несе надію на краще і непохитну віру в успіх розпочатої справи. Охоронці Воріт знову стали видимими, от тільки на Інгу раптом накотилася хвиля утоми.

— У вашому арсеналі щитів часом нема? — спитала Інга, коли стрій вояків вирівнявся, а нова атака ще не почалася, на що списоносці тільки заперечливо похитали головами.

З новою хвилею нападників-примар з’явилося ще троє лучників, але цього разу Інга вже очікувала їх, тому поранених серед охоронців Воріт було лише двоє.

— Зімкнути стрій! — наказала Інга, коли розправилася з лучниками, а сама заходилася коло поранених.

Проте не лише Інга, а й вороги враховували свої помилки. Коли почалася чергова атака, одному з ворожих лучників, що ховався за спинами своїх товаришів, таки вдалося поранити Інгу червоною стрілою безнадії. Страшний розпач вразив душу дівчинки, і вона знепритомніла.

Один із солдатів залишив стрій, підібрав лук і вистрілив в останнього ворожого лучника.

— Візьміться за руки, а то наші товариші загинуть! — наказав він. — Ти, — вказав на найближчого солдата, — пильнуватимеш командира.

Охоронці Воріт взялися за руки. Сріблясте сяйво чарівної енергії хвилею полилося з тіл неушкоджених солдатів у тіла поранених.

Тим часом примари сунули і сунули. На щастя, лучників більше не було, але піхота цього разу добряче пошарпала фронт захисників Воріт. З десяток примар оскаженіло гризли замки на Воротах.

Інга опритомніла від шуму бою. Переборюючи неймовірну слабкість, вона сіла і спробувала оцінити обстановку. Оцінка її не втішила — примари перемагали. З кожною хвилиною сили охоронців Воріт танули, а замки, важезні і на вигляд такі надійні, були майже повністю згризені.

Спочатку з’явився страх: а як же вона звідси вибереться після бою? Та поглянувши на вояків, які мужньо билися, нехтуючи страхом, Інга відчула сором. Біль сорому пересилив біль безнадії, і дівчинка висмикнула червону стрілу з плеча. Диво дивнеє, але рана миттєво загоїлася! Слабенький вогник надії спалахнув у Інжиній душі. О, вона знала, як підтримати той вогник. Скільки разів бувало, що ситуація здавалася безнадійною, але оте задерикувате й безоглядне відчуття, що мало за гасло «Де наше не пропадало», приходило на допомогу і навіть дякувало скруті, бо солодшою від того ставала перемога. Треба лишень пригадати щось світле й радісне. І дівчинка пригадала небо над грозовими хмарами, дивовижну веселку над рідним містечком, травневу зелень і міріади веселих зірок на небосхилі. Ці думки оживили вихор, що дрімав у тілі, і він запрагнув дії.

— Двоє списоносців — до мене! — знову скомандувала Інга, звівшись на ноги. Вона дістала з шафи спис і кинулася на примар, що вже догризали останні замки Воріт.

Примари сичали і верещали, плювали на Інгу згустками полум’я, але це їм не допомогло. Двоє списоносців відгукнулися на заклик свого малого, проте страшенно рішучого командира, і довершили справу.

Коли атака захлинулася і ворог відступив, Інга поділилася своєю енергією з охоронцями Воріт.

— Сили у Космотумена не безмежні. Скоро все скінчиться, — упевнено мовила вона, витираючи спітніле чоло.

— Хотілося б вірити, — мовив хтось із охоронців. — Минулого разу було лише три атаки, а нині — вже чотири. І це ще не остання.

— Відіб’ємось, — запевнила Інга песиміста. — Пильнуйте!

Остання навала примар була більше схожа на панічну втечу. Космотуменові вояки мчали просто на списи охоронців і з шипінням танули в повітрі. Хвилини за три все скінчилося.

Інга сіла біля Воріт, щоб насолодитися таким жаданим спокоєм.

— А як ви раніше воювали? — спитала вона у солдатів, що ставили списи у шафу.

— Завжди хтось приходив з поверхні землі і командував нами.

— І коли це було востаннє? Невже й справді сім тисяч років тому?

— Так.

— А хто приходив?

— Хлопчина. Приблизно твого віку. У нього теж був чарівний лук.

— Замки на Воротах тоді лишилися цілими?

— Та де там! Бій був неабиякий! Майже такий, як сьогоднішній.

Тим часом решта охоронців заходилися знімати зіпсовані замки. Хвилину чи дві вони стояли біля Воріт, прислухаючись. Коли ж нарешті унизу щось загуркотіло, вони відчинили Ворота. За мить через них увійшла Підземна Громовиця.

— Що то було? — спитала Інга.

— Громовиця завалила прохід потворам Тартарегії. Тепер вони нескоро доберуться до Воріт.

— Молодці, — похвалила Громовиця Інгу та списоносців. — Бачу, ви тут добре провели час.

— Повеселилися на славу! — засміялися солдати. — Командира цього разу мали бойового і рішучого. Давно такі не приходили.

Громовиця відчинила ще одну шафу, в якій зберігалися спеціальні замки для Воріт Підземного Вогню, і видала солдатам аж десяток замість погризених примарами Космотумена.

— Поки хлопці мінятимуть замки, ми з тобою заскочимо в одне місце, — сказала Підземна Громовиця до Інги. — Ти втратила дуже багато сили, тож її треба поновити.

— Хіба? Але ж я нічого не відчуваю! — здивувалася дівчинка.

— Так завжди буває у хвилину радісного збудження, та тільки ця енергія недовговічна. Ходімо зі мною, я покажу тобі, у чому концентрується сила землі.

Громовиця повела Інгу крізь темряву. Навкруги поблискували таємничі іскорки, які здавалися очима підземних істот. Проте дівчинка не лякалася, бо трималася за надійну теплу руку Громовиці.

— Що то за вогники? — спитала вона у своєї провідниці.

— Енергія землі зібрана у кристалах. Коли дивитися на них, здається, що вони живі. Це тому, що відбувається обмін енергіями між кристалами і тими, хто на них дивиться.

Аж ось подорож крізь темряву скінчилася. Інжиним очам відкрилася неймовірна картина: у просторій печері, стіни якої мінилися зеленим сяйвом, на кам’яній подушці лежав просто-таки величезний зелений кристал. Він випромінював світло, яке пульсувало.

— Доторкнись до нього, — сказала Громовиця. — Тобі треба відновити сили.

Інга, заворожена зеленим сяйвом, повільно підійшла до каменя й обережно поклала руку на одну з його граней. Від цього доторку по спині прокотилася хвиля мурашок, яка змила втому. А ще дівчинка відчула, як на голові заворушилося волосся. Вона помацала пасмо над вухом і не змогла втриматися від сміху — волосся стало дибки, нахабно ігноруючи закон земного тяжіння.

Інга прибрала руку з каменя, коли відчула, що більше не зможе вмістити у собі ні краплини дивовижної енергії, але вперте волосся ніяк не бажало влягатися і далі рвалось до неба. Тепер Інга могла перевертати гори. Відчуття було таким, ніби вона щойно вийшла з чарівного душу — тіло чисте, а на серці радісно.

— Один із вузлових концентраторів енергії планети, — пояснила Підземна Громовиця. — Людині небезпечно його торкатися.

— Але ж зі мною нічого не сталося!

— У бою з примарами ти втратила надто багато енергії. І якби ти в такому стані повернулась на поверхню, то вихор у твоєму тілі загинув би, а ти сама хворіла б довго і важко, — сказала Підземна Громовиця. — Повір, я сюди людей не часто воджу.

Інга раптом усвідомила, що Громовиця каже правду і що бій був важким, але зусилля витрачені недаремно.

— Тобі час повертатися, — сказала Підземна Громовиця. — Завтра у школі на тебе чекає новий бій.

— Куди тим хлопчиськам до Космотуменових примар, — усміхнулася Інга. — Дякую вам за все.

— Це я тобі маю дякувати, що допомогла відбитися. — Громовиця взяла дівчинку за руку і повела на поверхню.

Розпрощавшись із Громовицею, Інга навіть не могла уявити, котра зараз година. Велика Ведмедиця хвостом вказувала на південь, туди, де вирував грозовий фронт, а це означало, що північ уже минула. Пора було повертатися, причому надзвичайно швидко.

Інга летіла додому дуже низько, ховаючись по можливості за деревами. Вона не хотіла потрапляти на очі ні закоханим парам, ні нічним блукальцям. Стиха прокравшись до своєї кімнати крізь прочинене вікно, вона шаснула під ковдру і причаїлася.

А за хвилину з’явилася бабуся. Щоб не викрити себе, Інга почала розмірено сопіти. Зробити це було непросто, бо заважало надмірне хвилювання. Вона знала з досвіду, що у сні людина дихає спокійно, а та, що тільки прикидається, — дихання затримує. Проте цього разу бабуся не дослухалася до онуччиного дихання, вона лише зачинила вікно і повернулась у свою кімнату. Але Інга не втрачала пильності — вона ще хвилин двадцять тихенько роздягалася під ковдрою, бо ж слух у її бабусі був ой який гострий. Здавалося, що бій з Космотуменовими примарами забрав менше сили, ніж оте підпільне роздягання.

Сон, як відомо, приходить непомітно. Інга раптом з подивом відзначила, що штани скидати не обов’язково, бо треба летіти до Нічної Громовиці. Та щойно вона підійшла до вікна, як побачила там самого Космотумена. Не встигла дівчинка здивуватися, як Космотумен перетворився на Марію Іванівну, вбрану чомусь, як кіношний Шерлок Холмс. Холмс-Марія Іванівна розгорнув журнал і ніяк не міг знайти Інжиного прізвища, торочачи без угаву тільки одну фразу: «Елементарно». Метаморфози тривали довго. Що то був лише сон, Інга зрозуміла зранку, коли прокинулася. Штани і справді одягати не довелося, бо звечора вона їх так і не скинула. Годинник пробив пів на восьму — час терміново вставати!

Легенькі повітряні потічки, що циркулювали кімнатами, донесли до Інги запах чогось страшенно смачного, тож вона зіскочила з ліжка і помчала вмиватися.

Розділ 5 День розплати за гріхи

У школі з самого ранку коїлося казна-що: Гуфі та всю його компанію у повному складі під конвоєм сторожа і класних керівників потягли до директорського кабінету, де на них уже чекали розлючені батьки; техпрацівники на чолі з завгоспом Миколою Йосиповичем міняли розбиту шибу на другому поверсі; Марія Іванівна взагалі до школи не з’явилася. Як потім з’ясувалося, вона зателефонувала директорові і поскаржилась на страшні головні болі.

Інгу викликали до директора після другого уроку, коли пристрасті навколо «діянь» команди Гуфі почали вщухати. Якщо відверто, то викликові вона не надто здивувалася, бо Гуфі не міг не «накапати» на неї, шукаючи хоч якогось порятунку. От тільки що він встиг побачити? А зрештою, яке це має значення? Якщо він розповів про Космотумена та його примар, то хто повірить у такі небилиці? Тому Інга почувалася цілком спокійно.

Директор Микола Григорович був дуже знервований, тому навіть не посміхнувся до Інги, коли та увійшла і привіталася.

— Що це з вами всіма таке робиться? — налетів директор на дівчинку одразу ж.

— А що сталося? — ввічливо поцікавилася Інга. — Щось неприємне?

— Припини мені тут комедію ламати! — спалахнув директор. — Микола Кріль казав, що ти там теж була!..

— Де, перепрошую?

— У школі! Вчора, — уточнив директор, потроху заспокоюючись.

— Була. А хіба це злочин — до школи ходити?

— Увечері, та ще й з пляшкою пива — злочин, — ледве стримувався Микола Григорович.

— A-а, то це Миколка мене з пивом у школі бачив, та ще й увечері? Он воно що! І ви повірили? А чому б не повірити? Миколка дуже правдивий хлопчик. Про це всі знають, — серйозно підтвердила Інга, чи принаймні серйозною вона видавалася.

— Ти знущаєшся? — довірливо перепитав Микола Григорович.

— А ви? Гадаєте, я гідна честі вступити у команду Гуфі?

— Він не казав, що ти була з ними. Він казав, що ти просто вешталась по школі після десятої. Так чи ні?

— Гаразд. Нехай буде так.

— Що означає «нехай буде так»?! Що ти забула у школі пізно ввечері?

— По-вашому виходить, що я не маю права у школі що-небудь забути? Тим недоумкам можна, а мені зась? Так?

— Слухай, Інго, давай поговоримо серйозно. Я тебе маю за добру ученицю і зовсім не хочу сварити. Просто розкажи, що ти там вчора увечері робила.

— Стріляла з лука, — буркнула дівчинка.

— Ти з мене таки знущаєшся.

— Ні, це ви знущаєтеся. От, посудіть самі, як я можу потрапити до школи, якщо двері замкнені?

— Через вікно, як це зробив Кріль і його компанія.

— Ага, і Гуфі мені все отак узяв і розповів: як вони в школу пробираються, де святкують, як від сторожа ховаються. Чи ви вже забули, що я з тими відморозками не знаюся?

— Гаразд. Тоді ти мені поясни, чому Гуфі… тобто Кріль тільки про тебе згадав.

— Бо найбільше любить. От ви мене тут допитуєте, а самі не кажете, що робив Гуфі у школі зі своїми друзяками?

— Ну, вони там день народження святкували.

— Невже мій?

— Ні, не твій. Андрій Копистинець «виставляв».

— Вам нагадати, що й Андрійко мене терпіти не може?

— Гм… І справді, безглуздя якесь виходить. Чого б тобі по школі швендяти, та ще й уночі?

— Я знала, що ви зробите правильні висновки.

Микола Григорович встав із крісла і підійшов до вікна. Йому потрібен був час, щоб скласти загальну картину, у якій Інга аж ніяк не була б злочинницею.

— Марія Іванівна казала мені, що ти поцілила в неї стрілою з саморобного лука. Це правда? — спитав Микола Григорович уже зовсім спокійно, коли знову сів у крісло.

— А вона не уточнювала, куди саме я поцілила?

— Що це все означає?! — не міг збагнути спантеличений директор. — То ти стріляла чи ні?

— Стріляла. Був гріх. Але не в Марію Іванівну, — чесно зізналася Інга.

— А в кого ж тоді? — здивувався Микола Григорович.

— Ви мені однаково не повірите, навіть якщо детектор брехні дістанете, — зітхнула Інга. — Надто вже моя історія казку нагадує.

— Казки ви всі вмієте розказувати, коли припече. Але зараз я хочу від тебе почути, що ж насправді сталося. Марія Іванівна каже, що ти прийшла просити в неї пробачення, а потім вистрілила. Так було?

— Не зовсім…

— Ти мене до інфаркту доведеш!.. — Микола Григорович знову починав гніватися. — Як я маю розуміти оте твоє «не зовсім»?

— Зараз поясню. По-перше, вибачатися я не мала за що. Я географію добре знаю. Можете покликати хоч самого міністра освіти, і я двійки не зароблю. І взагалі, Марія Іванівна часом щось придумує. От вчора, наприклад, придумала високоперисті хмари. Спитайте у класу, бо вона могла вже й забути…

— Високоперисті? Не чув про такі… Отже, вчора Марія Іванівна поставила тобі «шість»?..

— А потім ще й п’ятірку.

— І що було далі?

— Далі сталося неймовірне…

— Я директор, і мені потрібні аргументи, а не дива, — строго мовив Микола Григорович.

— От саме про аргументи я й хотіла з вами поговорити. Залишається відкритим питання, куди поцілила моя стріла?

— То ти таки стріляла! — знову збентежився Микола Григорович.

— Якщо ви будете так нервувати, то ми з вами ніколи на рівну дорогу не вийдемо, — незворушно провадила далі Інга. — Що вам казала Марія Іванівна?

— Казала, що ти їй у голову поцілила.

— Та невже?

— Не смій знущатися з учительки! — вигукнув директор і вже готовий був вивергнути на Інгу гнівну тираду, але несподівано стримався.

— А знущатися з учнів, значить, можна?

— Гаразд. Що ти хотіла сказати?

— Якщо я поцілила людині в голову, то на чолі потерпілої мав би лишитися знак. Синець, наприклад, чи ґуля. Правильно?

— Ти хочеш сказати, Марія Іванівна ціла й неушкоджена?

— А хіба може бути інакше? Якщо не вірите, то сходіть до неї додому. І ще одне: де поділася стріла? Чи ви думаєте, я така вже нахабна, що, вистріливши в рідну вчительку, пішла б забирати стрілу?

— Та так… Ти б мусила бігти звідти щодуху. Де вже там про стрілу думати, — погодився Микола Григорович, згадавши, певно, своє дитинство. — Тоді виходить, що стріла має зараз бути у Марії Іванівни.

— Мала би бути, — уточнила Інга.

— Але ти впевнена, що стріли нема. Цікава картинка вимальовується… І що ж виходить: Марія Іванівна мене обдурила?

— Та ви що! Вона ж вас попередила, що хворіє. А хвороби — вони всякі бувають. Від перенапруження могло щось і примаритись. У вчителів робота важка, нервова. Ми з Ірою до неї і справді заходили, але щоб стріляти у рідну вчительку з лука, та ще й саморобного!..

— Гаразд, — перервав Інгу Микола Григорович. — Я сам в усьому розберуся.

Інга вийшла. Зачиняючи двері директорського кабінету, вона встигла помітити, як Микола Григорович набирає номер Марії Іванівни.

Решта уроків промайнула дуже швидко. Інзі здавалося, що сьогодні всі проблеми вирішені, але не так сталось, як гадалось: на спортивному майданчику її перестрів сам Гуфі. Уся його добряче поскубана і страшенно злюща команда сиділа на брусах і бумі.

— Стій, мала! Ти не знаєш часом, хто нас заложив?

— Знаю. Твоя тупість. Сиділи б тихо, то й сторож не помітив би.

— А знаєш, що зі стукачами роблять?

— Просвіти мене, о, наймудріший з тупаків.

— Мала, а ти нариваєшся.

— Не маєш на кому злість зігнати?

— Маю. Правда, хлопці? — Гуфі спробував розворушити свою команду, але добився лише кількох єхидних посмішок.

— Чого ти хочеш?

— Лук покажи.

— Ще чого!

— Пончик, давай! — скомандував Гуфі і видер портфель з Інжиних рук.

Інга не надто пручалася, бо знала, що ніхто крім неї зброю Нічної Громовиці до рук узяти не зможе. Але сталося непередбачуване: переможно посміхаючись, Пончик одягнув ґумові рукавиці (його тато був електриком) і взяв до рук частини чарівного лука.

— Ось так! — зневажливо кинув Гуфі. — Гуляй, мала. Можеш позбирати свої пожитки. — Він копнув ногою розкидані по траві підручники і зошити.

— Віддай, дурню, доки не стало гірше!

— Що ти сказала?.. Та я зараз як вріжу, то й мокрого місця від тебе не зостанеться, — пообіцяв Гуфі, висуваючи для більшої переконливості вперед нижню щелепу.

— О, бачу ти сьогодні у нових штанях. Вчорашні мусив попрати, чи не так? — вирішила Інга покепкувати з грізного отамана. — А ти, Пончику, хочеш блискавки?

— Я хочу, — вищирився Гуфі, щоб хоч якось зміцнити авторитет ватажка серед своїх, бо після відвідин директорського кабінету він почувався не надто впевнено. Сьогодні вчорашню пригоду з блискавкою Гуфі вже сприймав як прикру випадковість. — Мужики, хочете подивитися на грім з ясного неба?

— На такого дурня і блискавки шкода. — Інга зміряла Гуфі презирливим поглядом і підійшла до Пончика. — Віддай лук, телепню!

Тим часом Гуфі підняв камінь з недоробленої бігової доріжки. Більшість із команди зробили те саме. Хлопчиська не бачили, як за їхніми спинами з’явився Македонський.

— Хлопці, ви дебіли чи тільки прикидаєтеся? — спитав десятикласник. — Хочете проблем?

— Ти, козел, зараз у тебе проблеми почнуться, — люто процідив крізь зуби Гуфі.

— От за козла відповіси. — Македонський кинув портфель на траву.

За мить зчинилася жорстока бійка.

— Хлопці, припиніть! — Інга кинулася розбороняти забіяк, але для цього була потрібна чоловіча сила.

Аж тут невідь-звідки з’явилися охоронці Воріт Підземного Вогню. Вони хутко пригасили конфлікт. Гуфі здивовано лупав очима на чудернацьких солдатів, яких ще секунду тому тут не було.

— Ви хто такі? — спитав він у прибульців.

— Інжині бойові товариші, — відповів один із солдатів.

— І з ким же це вона воювала? — До Гуфі поволі поверталося його нахабство.

— З тими, від кого ви вчора так ганебно втікали, що аж уклепалися в руки сторожеві. Зрозумів? А тепер усі марш додому! — гримнув солдат — і хлопчиська розбіглися. — Лук віддай!

Утікаючи, Пончик зовсім забув, що тримає лук у руці. Окрик привів його до тями. Хлопчисько зупинився, але повернутися не наважився, тому кинув чарівну зброю там, де стояв, і чкурнув слідом за своєю битою командою.

— Дякую, хлопці, за допомогу! — сказала Інга. І за мить охоронці зникли. — А ти молодець, — похвалила Македонського.

— Набрид мені цей недоумок, — зніяковів десятикласник. — Ти тільки моїм батькам нічого не кажи. Добре?

— Не скажу, — пообіцяла Інга і рушила додому, їй було легко на душі від того, що завтра субота і можна відпочити від школи, що Македонський виявився цілком нормальним хлопцем, що Гуфі і його банда злякалися підземних солдатів і що відтепер жодна зла сила не зможе їй нічого заподіяти.

Розділ 6 Пахощі яблуневого цвіту

Після достопам’ятних подій у директорському кабінеті та на шкільному спортмайданчику команда Гуфі фактично припинила своє існування. Авторитет ватажка похитнувся аж так, що у членів команди напіватрофоване почуття власної гідності раптом стало домінувати над страхом глузувань і принижень. Гуфі важко переживав свою втрату, але врешті-решт угамувався. Так принаймні здалося всім довкола, але Інга знала, що тимчасове затишшя засвідчує лише підготовку до нової капосної діяльності. Щоправда, ця обставина її зараз бентежила найменше. Якщо ти маєш таких помічників і захисників, якщо у тебе є можливість під час грози спілкуватися з Громовицями, то хіба можна чогось боятися і перейматися власною безпекою? От Інга і не переймалася, а проживала чудовий місяць травень, як і належить учениці сьомого класу: весело, радісно й оптимістично.

Надворі стояла ясна весняна погода. Удень сонце світило вже зовсім по-літньому, а вночі сяяли неймовірними кольорами травневі зорі. Інзі так хотілося літати, що аж перехоплювало подих, та грозовий вихор не давав про себе чути. І хоч дівчинка знала, що вихор оживає лише перед грозою, їй хотілося вірити, що і за ясної погоди він колись та й озветься, покличе в політ.

Інга тепер щодня дивилася по телевізору прогноз погоди, радісно очікуючи грозу, та все марно — у небі над її містечком панував потужний антициклон.

У суботу надвечір небо теж було ясним і безхмарним. Через те ніч видалася прохолодною. Інга не могла заснути, все ще прокручуючи у пам’яті події кількох останніх днів, які з відстані часу почали видаватися казковим сном.

Весняна ніч, сповнена пахощами яблуневого цвіту, заворожувала, манила таємницею, тож не відчинити вікно перед сном було б найбільшою в Інжиному житті помилкою. А хіба можна помилятися перед сном, адже тоді не чекай від майстрів сновидінь чогось приємного і радісного. Один порух руки — і пахощі квітучої яблуні повагом, з королівською гідністю впливли до кімнати. За ними, боязко скрадаючись, пробрався терпкуватий запах вишневого цвіту. Хотілося дихати і дихати, вбираючи у себе цей неймовірний аромат.

Раптом Інгу відвідала дивна думка: коли пахощі цвіту яблуні проникнуть у кожну клітинку її тіла, то дівчинка стане такою ж невагомою і легкою, як цей аромат, і зможе летіти навіть від легенького подиху вітру. Від цієї думки чомусь залоскотало у пальцях ніг. Інга прислухалась до своїх відчуттів і раптом збагнула, що грозовий вихор у її тілі оживає! Вона вдихнула ще глибше — і туга енергетична спіраль підняла її у повітря.

«Летимо в небо!» — подумки вигукнула Інга, обережно відгортаючи штору і фіранку. Грози не було, але Інга летіла! І їй було байдуже, чому це сталося, бо кілька останніх днів вона жила передчуттям польоту. Дівчинка піднімалася вгору доти, доки їй здалося, що на такій висоті її не помітить навіть Марія Іванівна у свій військовий бінокль.

Намилувавшись досхочу сонним містечком і весняними зорями, Інга відчула несамовите бажання поговорити з Нічною Громовицею. Їй страшенно кортіло розпитати у неї багато про що, адже у миті коротких зустрічей поговорити як слід не вдавалося — усе клопоти і клопоти, причому термінові. От тільки де її шукати, якщо на небі — жодної хмаринки?

«Лети до Нічної Громовиці!» — наказала Інга вихорові. І той поніс її на північ.

Інга навряд чи могла б сказати, скільки часу тривав політ. Та й хіба можливо відстежувати час, коли душа співає від щастя? Внизу пропливали ліси і поля, яри і пагорби, міста і села, дороги й річки. У м’якому світлі зірок і згасаючого неба раз по раз спалахували люстерка великих і малих озер, що з висоти здавалися маленькими калюжками.

Та раптом зірки на північному небокраї почали гаснути. Темрява попереду освітлювалася ледь помітними ниточками блискавкових спалахів, а це означало, що Інга летить прямісінько на грозовий фронт.

Вона орієнтувалася на спалахи найбільшої потужності, сподіваючись там знайти Нічну Громовицю, і не помилилася: Грозовикова помічниця була саме тут і, як завжди, мала багато роботи.

— Привіт, Інго! — зраділа Громовиця, побачивши несподівану гостю. — Далеченько ж ти від дому залетіла.

— А де я? — трохи збентежилася дівчинка, якій здавалося, що до її домівки не більше тридцяти-сорока кілометрів.

— Майже тисячу кілометрів пролетіла, — сказала Громовиця. — Ще трохи — і зможеш Балтійське море побачити.

— Овва! Не може бути!.. — аж присвиснула від подиву Інга, але раптовий страх розвіявся дуже швидко, поступившись місцем цікавості. — А давай і справді на море гайнемо.

— Давай, — усміхнулася Громовиця. — Я лише коней відпущу пастися.

— Пастися? А що вони тут їдять?

— Хмарну траву, що ж іще тут можна їсти? — відповіла красуня. — А тобі ніхто не розповідав?

— Через того клятого Космотумена та його агентів я весь час про це забувала, — зітхнула Інга. — Покажеш мені ту хмарну траву?

— Зараз покажу. — Громовиця свиснула — і коні розбіглися по хмарному полю. — Нам туди, — показала рукою у найгустіше згромадження хмар. — Ти ж напевно знаєш, як виникають хмари?

— Вітри розносять у повітрі мікроскопічні пилинки, на яких конденсується волога. Якщо хмари високо — вода замерзає у вигляді малесеньких кристаликів, а нижче — просто стає видимою, як пара з каструлі.

— Усе це так, але хмари робить майстер Хмарник. У нього на кораблі є така велика хмаротворна люлька, яку він натоптує то пилком, то прілим листям, то морськими солями. Колись зустрінешся з ним, то він тобі краще розповість. А от мої і сестрині коні вигризають хмарну траву, набираючись енергії від тих пилинок. Ось ця трава. — Громовиця зупинилася і показала Інзі хмарну траву, що від справжньої відрізнялася хіба що білим кольором.

— А де Хмарник бере пилок і решту всього? — перебила Інга Громовицю.

— О-о, у нього там цілий штат помічників. Вони й приносять… Онде за тим грозовим фронтом починається море, — показала Громовиця на під свічену блискавками хмарну платформу, що ніби врізалася у небо сивим краєм.

— Слухай, Громовице, я ж забула тебе запитати про найголовніше! — раптом схаменулася Інга. — Грозовий вихор у мені спить, коли поблизу немає грози. А у нас удома небо зараз чисте-чистісіньке.

— І все-таки ти тут? — здивувалася Громовиця. — І справді диво… Але, здається мені, я знаю, у чому річ. Ти, певно, яблуневий цвіт нюхала.

— А як це стосується до грозового вихору?

— Ніяк. Бо ти прилетіла не на ньому. Він і справді спить. Точніше, спав до того часу, доки ти тут з’явилася. Розумієш, людина може літати тільки тоді, коли почувається щасливою і захищеною. Яблуня дала тобі це відчуття, коли твій вихор спав, а ти й не помітила.

— Не може бути, — вражено мовила Інга. — То я прилетіла сюди тільки завдяки пахощам яблуневого цвіту?

— Не зовсім так, — усміхнулася Громовиця. — Пахощі — то лише привід, а ти прилетіла тому, що почувалася щасливою.

— Коли я побачу море, то буду ще щасливішою, — сказала Інга, спускаючись униз.

— Не думаю, що у темряві можна багато побачити, але відчути і почути зможеш чимало.

Громовиця спустилася слідом за дівчинкою на неширокий піщаний пляж. Густа темрява й справді огорнула все довкола, але Інга тішилася вже з того, що має можливість стояти на березі справжнього моря.

— У мене, напевно, почалися нюхові галюцинації: мені здається, що я відчуваю запах соснової хвої, — сказала Інга, принюхуючись. — Таке зі мною вже було: бачу по телевізору цигарку — і відчуваю запах тютюнового диму.

— Ого, — здивувалася Громовиця. — У тобі дрімають великі задатки. А сосновою смолою і справді пахне, бо ота темна купа вдень перетворюється на сосновий лісок.

— Справді? Як чудово! Збираєш собі у лісі гриби, а потім раз — і виходиш на берег моря! — Дівчинку розпирало від захвату. — Дивно все це, але дуже гарно. У фільмах завжди показують море якщо не з пальмами, то взагалі без дерев, а тут — сосни…

— Моря різні бувають, — знизала плечима Громовиця. — Але оце море я люблю найбільше. Сосни на березі — то й справді щось неймовірне.

— Шкода, але мені вже час повертатися, — зітхнула Інга, відчувши раптом якийсь душевний дискомфорт.

— Так, — кивнула Громовиця. — Але можеш навідатися сюди іншим разом. Удень тут набагато цікавіше… А хочеш сувенір на згадку?

— Хочу. А що ж тут можна знайти? Тут навіть камінчиків на березі нема. — Досі вона не відчула під ногами ані мушель, ані каменів, лише пісок.

— Помиляєшся. Під час шторму хвилі викидають такі гарні камінчики, що о-го-го. Бурштин. Чула про такий камінь?

— Звісно, так. Його стародавні греки ще електроном називали. Та тільки що ти у темряві побачиш?

— Чи ти забула, що я Громовиця? А у Громовиць зір особливий. Зачекай-но трохи… Ось, маю щось гарненьке.

Інга почула плюскіт, і за мить у її долоню ліг шерхкий камінчик, що чомусь здавався теплим на дотик.

— Його треба відшліфувати й відполірувати, тоді він буде дуже гарним, — порадила Громовиця.

— Дякую, —сказала Інга втішено і піднялася над хмарами, щоб зорієнтуватися, куди летіти.

За кілька хвилин грозовий фронт лишився далеко позаду, а попереду відкрився простір бездонного неба.

Уже лежачи у ліжку, Інга погладжувала теплий камінчик і згадувала про незвичайне Балтійське море.

Вона подумки дякувала яблуні за дивовижні пахощі, які подарували їй зустріч із морем.

Проте дива сьогодні ще не скінчилися. Зненацька Інга відчула на обличчі легенький порух повітря.

— Хто тут? — стрепенулася дівчинка.

— Не лякайся, це я, — озвався з темряви приємний голос.

— Хто «я»?

— Я, працівниця Департаменту Весняних Ароматів Глобальної Служби Щастя Блу Таріка.

— Якої служби? — ніяк не могла второпати Інга.

— Служби Щастя, — підтвердив голос.

— А що, є така служба? То ви, може, і з Громовицями знайомі?

— Аякже, знайома…

— Стривайте, але ж я вас не бачу!

— А тобі це неодмінно треба? — спитав не дуже вдоволений голос.

— Та якось незвично говорити з невидимкою, — знизала плечима дівчинка.

— Добре, зараз я покажуся, — пообіцяв голос.

За кілька секунд напівтемрява за вікном неначе заворушилася, взялася ледь помітними іскорками, що почали збільшуватися в розмірах, доки стали схожими на світлячків. Вони покружляли ще трохи, вималювавши у просторі перед вікном силует людини, потім несподівано згасли, але явлена постать здавалася зараз цілком матеріальною.

— Тепер задоволена? — спитала Блу Таріка. — Я виконую доручення нашого начальства. Ось візьми. Це дарунок від нашого Департаменту.

— За що?

— Причина одна, але дуже поважна. Ти сьогодні літала, вдихнувши аромат яблуневого цвіту, ти була щасливою. Саме за це наш Департамент і вирішив тебе преміювати.

— І що це? — Інга взяла до рук чудернацьку пласку пляшечку, відкоркувала її і понюхала. — Пахне яблуневим цвітом!

— Ясна річ, — усміхнулася Блу. — Це тобі знадобиться, коли яблуні відцвітуть.

— Для чого знадобиться? — перепитала спантеличена дівчинка.

— Щоб літати, — відповіла Блу. — Я бачу, що ти нічого не розумієш.

— Анічогісінько, — підтвердила Інга.

— Глобальна Служба Щастя існує на Землі дуже давно. Вона має десятки департаментів, а наш — один із найважливіших. ГСЩ стежить за тим, щоб рівень щастя на планеті не падав нижче певної критичної позначки. Я тобі всього пояснювати не буду, бо це дуже довго, та й тобі, мабуть, нецікаво, тільки скажу, що наш Департамент відстежує людей, які бувають щасливими від аромату весняних квітів.

— Стривайте, але хіба є на світі людина, яка не ставала б хоч трохи щасливішою від запаху фіалок чи аличевого цвіту! — Інга не зовсім чемно перебила співрозмовницю. — Ви їм теж даруєте такі пляшечки?

— О-о, тут не все так просто. У нашому Департаменті є спеціальна шкала інтенсивності щастя. Дванадцятибальна. Ми даруємо такі пляшечки тільки тим людям, які у своїх відчуттях досягли дев’ятибального щастя. Тобто такого щастя, коли людина стає невагомою і може літати.

— Але ж я думала, що лечу завдяки грозовому вихору! — сказала Інга.

— Скромність — гарна риса, — задоволено мовила Блу. — Але річ у тім, що ми спостерігаємо за тобою вже не один рік. Тільки минулої весни наші спостерігачі фіксували у тебе три восьмибальні спалахи щастя і добрий десяток семибальних. Та й наші колеги з ДЛА розповідали про дівчинку, яка стабільно дає восьмибальне щастя від пахощів жасмину.

— ДЛА — це Департамент Літніх Ароматів? — здогадалася Інга.

— Так.

— То виходить, що є ще Департаменти Осінніх і Зимових Ароматів?

— Є, — підтвердила Блу. — Ну, все. Доручення я виконала, час повертатися. Служба, сама розумієш.

Блу почала танути у повітрі, розсипаючись блискітками.

— Стривайте! — раптом згадала щось Інга. — А я можу дати понюхати це своїй подружці?

— Ім’я подруги?

— Іра Юргеля.

Блу дістала звідкись прозорий записничок, у якому літери світилися зеленуватими вогниками, і хвилину чи дві щось шукала у ньому.

— Можеш, — кивнула Блу, цілком задоволена пошуками. — Департамент Снів кілька разів фіксував у неї спалахи щастя на десять балів.

— То вона теж літала?

— Так, але тільки уві сні, — усміхнулася Блу Таріка. — Прощавай!

— Дякую вам, — сказала Інга. — Дуже-дуже.

— Прошу, — мовила Блу й остаточно розчинилась у просторі.

Розділ 7 Кіножурнал

Що не кажіть, а травень таки найкращий місяць у році. Він хоч і бідний на вітаміни, проте дуже багатий на невимовно прекрасні весняні дні. У травні панує якась особлива атмосфера казковості й окриленості, і думки про вічність і безмежжя сповнені романтики та мрій.

У понеділок Інга хоч і зустрілася з колишніми членами команди Гуфі, але всі без винятку хлопці намагалися уникати її прямих поглядів. Лише горе-ватажок наважувався дивитися на неї, не приховуючи своєї люті. Єхидства вже не було. Ніхто з колишніх дотепників не вправлявся у побудові образливих словесних конструкцій, ніхто не намагався зачепити, штовхнути, смикнути за волосся. Інга, звісно ж, відчувала оте невидиме напруження, що позбавляло хлопчаків відчуття тріумфу і боляче било по неправильно сформованому почуттю власної гідності, але не надавала цьому особливого значення, бо була щаслива. Травневі клопоти забирали стільки часу і сили, що думати про якогось дурня було б непрощенною витратою енергії.

Після шостого уроку Інгу перестрів у коридорі вчитель історії Артем Денисович.

— Ти не могла б сьогодні лишитися на півгодини?

— А що таке?

— Ми тут з восьмим «В» хочемо сюжет для кіножурналу знімати. То я оце артистів по школі збираю.

— Кіножурнал? Це як «Єралаш»?

— Ну, щось таке. То ти залишишся?

— І яку ж ви мені роль запропонуєте?

— На місці розберемося.

— Гаразд, — погодилася Інга і пішла за Артемом Денисовичем.

У восьмому «В» гамір стояв неймовірний, хоча зібралося там лише восьмеро учнів.

— Хвилинку уваги! — перекрикнув галасунів Артем Денисович. — Знімаємо «Кастинг»! Слова всі пам’ятаєте?.. От і добре.

— А в що ми одягнемося? — подала голос Марта Хархан. — Не пасує у шкільній формі вчителів зображати.

— Василю, — звернувся Артем Денисович до одного з восьмикласників, — побіжи до Нонни Тадеївни. Скажи, що ми зараз прийдемо, хай підшукає якісь костюми.

Василько Ткач, жвавий балакучий хлопчисько, побіг до педагога-організатора, а знімальна група якось несподівано притихла. Правда, тиша ця тривала щонайбільше секунду, бо у когось задзвонив мобільник. Артем Денисович невдоволено поморщився.

— Скільки разів вам пояснювати, що мобільний зв’язок страшніший за атомну бомбу? То ж ультракороткі хвилі! І взагалі, коли будемо знімати, я б вас попросив мобілки вимкнути.

— Дівчата! — підтримала історика Таня Мостова. — Будьте серйозні!

Інга знала всіх восьмикласників, але з жодним не товаришувала близько, тому спостерігала за підготовкою ніби збоку. Сценку, яку збиралися фільмувати, вже ставили на шкільній сцені у лютому, але залою вештались неприкаяні глядачі-випускники і це розмивало сприйняття. Інгу запросили замінити дівчинку, що мала зображати вчительку математики. Суть була доволі простою: «крутий» учень відбирає собі з шкільних учителів тих, котрі даватимуть йому приватні уроки; учителі хвилюються, кожен придумав рекламні слогани для свого предмета, і всі бояться, — раптом не пройдуть відбору.

Артем Денисович дав Інзі зім’ятий і списаний ручкою аркуш зі словами вчительки математики. Дівчинка швиденько пробігла очима текст і за хвилину була готова не те що зніматися, а навіть грати у театрі перед великим скупченням народу.

За хвилину повернувся Василько у супроводі Нонни Тадеївни. Учителі кілька хвилин про щось перемовлялися, — радилися, у які ж костюми одягнути артистів, а потім уся компанія посунула на другий поверх до кабінету Нонни Тадеївни. Там учителька організувала щось на зразок костюмерки, де можна було знайти перуки і бороди, бальні сукні і лицарські обладунки, капелюхи і ще бозна-що.

За півгодини компанія вже знову піднімалася на третій поверх, одягнута й зачесана як треба. Хлопці з намальованими вусами і бородами мали дуже ефектний вигляд. Не менш ефектно виглядали й «учительки»: окуляри, спідниці до щиколоток, пишні нагрудні банти і піджаки в клітинку. Інзі дістався саме такий піджак у клітинку та окуляри без скелець. Нонна Тадеївна витворила їй на голові неймовірну зачіску у вигляді стріхи, що не могло не поліпшити її і так гарного настрою.

Нарешті зйомки розпочалися. Та коли після третього дубля Артем Денисович не витримав і почав показувати кожному артистові його рухи, міміку й озвучувати текст, Нонна Тадеївна взяла камеру до своїх рук.

Інга, спостерігаючи процес творення шкільного кіножурналу, забула про голод і час. Її ж черга вийти на імпровізований знімальний майданчик настала близько п’ятої години.

— А чи відомо тобі, Степанку… пробач, Стіві, що якби не було на світі математики, то ніхто б не знав, скільки у нього грошей? — вимовила потрібну фразу Інга з напускною серйозністю, чим дуже потішила Артема Денисовича, бо цю сцену відзняли без дублів. — Адже саме завдяки математиці мільйонер знає, що він мільйонер, і чорною заздрістю заздрить мільярдерові.

Андрій Турівець, який зображав «крутого» учня, завмер із роззявленим ротом і наказав секретарці записати математику до власного розкладу, пообіцявши по сто доларів за кожен урок.

Незчулися, як настала сьома. Матеріалу для монтування сюжету цілком вистачало, тож Артем Денисович почувався дуже задоволеним, хоча вигляд мав утомлений. Він планував ще до останнього дзвоника організувати у школі прем’єрний показ і попросив усіх присутніх артистів поміркувати, як би краще назвати той шкільний кіножурнал. Але всі вже потомилися, і жодна із запропонованих назв не годилася, бо це були бліді подоби «Єралашу» — бракувало колориту, самобутності й оригінальності.

Зрозумівши, що година вже пізня, усі мерщій розбіглися по домівках, бо знали, що напевне отримають прочухана.

Інжина бабуся була схвильована.

— І де ж це ти досі була, дитино моя?

— У школі.

— У школі? Чи ж ви там дискотеку робили?

— Та ні. Ми кіножурнал знімали.

— Хто це «ми»?

— Артем Денисович, Нонна Тадеївна і восьмикласники.

— А ти як до восьмикласників прибилася?

— Артем Денисович попросив. Там у них одна артистка захворіла, то я її заміняла.

— Господи, ти ж голоднісінька зранку пішла! Я вже всіх твоїх знайомих обдзвонила!

— Бабусю, не треба так хвилюватися. Ми ж дорослі люди.

— І коли те кіно буде?

— А що, кортить подивитися?

— Аякже, — усміхнулася бабуся, тож Інга зрозуміла, що хвилювання і тривога вже позаду.

— Артем Денисович казав, що монтуватимуть кілька днів. Вечорами… Ага, до речі, у нас проблема з назвою.

— Шалапути, вітрогони, пустуни. Якої ще назви вам треба? — засміялася бабуся.

— Назва — супер, — належно оцінила Інга бабусину пропозицію, їй і на думку не спала така блискуча ідея. — Завтра ж перекажу Артемові Денисовичу, що він шалапутвітрогінпустун.

З уроками Інга впоралася швидко і вже за півгодини могла зайнятися своїми справами. Телефонувала Іра, налякана, як завжди, кінцем навчального року, тож Інзі довелося добру чверть години заспокоювати подружку. А потім телефонував Артем Денисович і хвилин п’ять вибачався перед бабусею за затримку через зйомку кіножурналу.

Наступний день почався з несподіванки: до Інги підійшов хтось із восьмикласників і передав диск зі змонтованим сюжетом кіножурналу, у якому та вчора знімалася. Її трохи здивувало, що ця людина ніяк з тими зйомками не була пов’язана, проте у своїй школі таким речам дивуватися не доводилося.

Уроки минули без особливих неприємностей. Навіть Марія Іванівна не чіпала Інгу сьогодні, хоча дівчинка відчувала, що таке бажання у вчительки не зникло навіть після серйозної розмови з Миколою Григоровичем. Інга знала про ту розмову, бо Сашко Бортняк ошивався біля директорового кабінету з наміром випробувати свою новітню, як він казав, систему підслуховування, що складалася з безвухої тонкостінної фарфорової чашки та приклеєного до її дна клаптика цупкого паперу. Микола Григорович просив Марію Іванівну не чіпати Інгу без причини, ставитися до неї, як до решти учнів класу. Марія Іванівна дуже обурювалася, але коли директор запропонував їй інший клас — 7-А, вона погодилася дати Інзі спокій. Бо ж у сьомий «А» нікому з учителів іти не хотілося — то була тільки марна трата часу і здоров’я. Тому пропозицію Миколи Григоровича помінятися класами з Григорієм Герасимовичем, другим шкільним географом, Марія Іванівна чемно відхилила, пообіцявши ставитися до Інги не так упереджено.

На сьомому уроці Вікторія Михайлівна проводила виховну годину.

— Цієї суботи, діти, ми їдемо у Карпати, — сказала класна керівничка. — Якщо хтось хоче записатися, то завтра останній термін. І маєте здати ще по двадцять гривень.

Гамір, який зчинився у класі після цього повідомлення, не поступався пташиному базарові на кам’янистому острові біля полярного кола у переддень літнього сонцестояння.

— Я не поїду, — сумно мовила Іра, коли вони з Інгою поволі брели додому. — Я ж восени грошей не здавала, а зараз не назбираю стільки.

— Дурниці, — махнула рукою Інга. — Скільки у тебе є?

— Своїх — гривень двадцять. Ну, ще, може, дідо двадцять-тридцять підкине, але сто п’ятдесят я й до кінця світу не нашкрябаю.

— Отже, півсотні у нас буде майже гарантовано. Ще півсотні у мене є…

— Я у тебе не візьму! Ти ж на телескоп збираєш!

— Телескопів за п’ятдесят гривень не буває. Тому заспокойся. Лишається дістати ще п’ятдесят гривень.

— І де? Хіба що банк пограбуємо.

— Є краща ідея. Ми влаштуємо аукціон.

— А це як?

— У тебе старі журнали, книжечки дитячі є?

— Та знайдуться, а для чого? І що таке аукціон?

— А ти не знаєш?

— Та слово чула, але що воно таке, не цікавилася.

— На аукціоні продають давні або цінні речі. І купує той, хто назве найбільшу ціну.

— Ага, старі журнали — велика цінність! Не сміши мене, — раптом пожвавішала Іра, уявивши, як за її старі дитячі книжечки даватимуть щораз більшу ціну.

— «На всякий товар є покупець», — каже моя бабуся. А вона у мене дуже розумна жінка, — тоном старшої сестри мовила Інга. — Одне слово, робиш те, що я кажу, — і успіх гарантовано!

Дівчатка розійшлися біля Інжиних воріт.

Перебираючи підручники, Інга раптом згадала про диск із першим випуском «ШалапутівВітрогонівПустунів». Нічого не підозрюючи, вона увімкнула комп’ютер і переглянула запис. Бабусі на той час у хаті не було, тож Інга потім неабияк з цього раділа, бо якби бабуся побачила той запис, то дістала б інфаркт. Диск виявився посланням від Гуфі. Те, що питома вага лайки в цьому записі перевищувала кількість нормальних слів чи не втричі, було очікувано і цілком у дусі того недоумка. Для себе Інга ніяк не могла второпати мети цього послання. Хоча дурість завжди немотивована…

Інга важко зітхнула і витягнула диск. І як тільки вона могла подумати, що за один вечір змонтують матеріал, напишуть титри, підставлять музику і зробить усе решту? Злість клекотіла в душі так бурхливо, що першим бажанням було розтрощити дурнуватий подарунок, але за мить дівчинка передумала: відеоматеріал міг знадобитися згодом — як компромат. Тому Інга взяла маркер і написала на диску так: «Гуфічок. Шизофренія?».

Щойно Інга вимкнула комп’ютер, як задзвонив телефон.

— Привіт, Мерилін Мурло! — пролунав зі слухавки знайомий голос. — Ну що, кіно сподобалося? Ні? Гаразд, я ще краще зніму і в Інтернет закину. Може, ще й бабок зароблю. Хоча за тебе, дурепу, багато не дадуть.

— Алло, назвіть свою адресу, — миттєво відреагувала Інга. — Швидка зараз виїжджає. І скажіть, будь ласка, коефіцієнт твердості вашої філейної частини, а то нам нові шприци завезли, боїмося, щоб не зігнулися.

— Ідіотка! — лайнувся Гуфі у слухавку. — Ти ще поплачеш у мене!..

Почулися короткі гудки. Інга з почуттям добре виконаної роботи поклала слухавку.

Розділ 8 Ми їдемо в Карпати!

Дзвінок від Гуфі не міг вплинути на Інжин бойовий настрій. Вона почала методичний огляд усіх закапелків з метою виявлення цінних речей для аукціону. Без особливого жалю вкинула до торбини десяток журналів з коміксами, ляльки, якими вже давно не бавилася, кілька мушель, маленьку морську зірку і зайву карту зоряного неба. З почуттям виконаного обов’язку пішла на кухню до бабусі, яка до того часу повернулася з крамниці, розігріла обід і чекала онуку, щоб пообідати разом.

— Ти щось дуже зосереджена сьогодні. Я тебе не впізнаю, — сказала бабуся.

— Маю завтра дуже важливу справу.

— Поділишся секретом?

— Треба Ірі на поїздку гроші зібрати, бо у неї трохи не вистачає, от ми й хочемо провести аукціон.

— І багато твоїй Ірі не вистачає? Я гривень п’ятдесят могла б підкинути…

— Завтра знатиму точно. Після аукціону, — сказала Інга, хоч тепер уже не дуже вірила в успіх задуманого. — Бабусю, а на аукціонах як все відбувається?

— Просто. Кожна річ має стартову ціну. Ти її називаєш, і тоді починається змагання. Ти з дерев’яним молоточком стоїш і контролюєш весь процес, — охоче взялася пояснювати бабуся. — Рахуєш до трьох, і якщо більше пропозицій нема, віддаєш річ останньому, хто зголосився її купити.

— Тепер, здається, зрозуміла! Треба казати: «Одна гривня — раз! Одна гривня — два! Одна гривня — три! Продано!».

— Ще можеш номерки заготувати і роздати всім учасникам аукціону.

— Дякую. Я побіжу до Іри, погляну, що вона назбирала.

Інга помчала до подружки, яка жила на сусідній вулиці. Як виявилося, Іра навіть не починала пошуків, а дивилася якийсь черговий серіал по телевізору, ледь не обливаючись гіркими слізьми. Та вже за хвилю про серіал забулося, сльози вмить висохли, і почалася ревізія книжкових поличок і тумбочок. Робота, що здавалася на перший погляд легкою і швидкою, насправді потребувала чимало сили і терпіння. Книжечок, журналів, ляльок, мушель і ще всілякої всячини назбиралося не менше сотні одиниць, тож потрібен був час на укладання списку, визначення стартової ціни і підрахунок імовірного прибутку. Але все на світі колись та й закінчується, і близько сьомої Інга пішла додому з важкенькою торбою і оптимістичними сподіваннями.

За все, навіть якби торги не вдалися, дівчатка могли б отримати не менше двадцяти гривень. Проте Інгу мучило якесь неприємне передчуття. Вона спробувала відмахнутися від нього, немов від набридливої мухи, та воно все поверталося і поверталося.

Вранці Іра зайшла до Інги за десять восьма.

— У мене зараз сімдесят гривень, — похвалилася вона.

— Отже, нам потрібно заробити на аукціоні не менше тридцяти, — підрахувала Інга. — Бабусю, мені б напохваті двадцять гривень мати…

— Візьми тридцять. Якщо заробите більше, то повернете.

— Та боязко трохи. Ану який клептоман у школі заведеться?

— А ти гроші при собі носи.

У школі спочатку все складалося непогано: на перервах Інга з Ірою оббігали майже всі треті і четверті класи, розхвалюючи речі, виставлені на аукціоні. Була тільки одна проблема — сьомий урок математики, з якого їх гарантовано не відпустять, бо Тереза Станіславівна несподівано вирішила влаштувати контрольну, а молодші школярі до третьої не чекатимуть. Дізнавшись про несподівану контрольну, яка повністю руйнувала їхні плани, Іра геть скисла. Завтра аукціон робити пізно.

Проте Інга надії не втрачала, вона вирішила попросити допомоги в Артема Денисовича. Чесно розповівши все як є, дівчинка просила нікому про це не казати. Історик уважно вислухав її і пішов до учительської. То були чи не найважчі хвилини в Інжиному житті.

Вона вже встигла змалювати три чи й чотири сценарії несприятливого для них з Ірою перебігу подій, але Артем Денисович її заспокоїв.

— Іра може піти, Тереза Станіславівна дозволяє.

— Краще вже я сама. А контрольну, якщо треба, напишу окремо.

— Контрольна — дрібниці. Не переймайся. Чи ти думаєш, ніби Тереза Станіславівна не знає, хто з вас якої оцінки заслуговує?

Аукціону Іра боялася більше, ніж контрольної, тому після шостого уроку Інга побігла сама до актової зали, яка, на щастя, не зачинялася. Вона швиденько розклала на столі перед сценою речі, призначені для продажу. Потім із-за завіси витягла невеличку трибуну, дістала молоток і почала чекати. Але ніхто не приходив… У голові вже роїлися похмурі думки, аж тут трійко четвертокласників боязко прочинили двері і, злякавшись порожньої зали, зупинилися в нерішучості.

— Заходьте, заходьте! А де решта?

— Хлопці на майданчику у футбол грають, — пояснила маленька чорнява дівчинка.

— Беріть номерки й сідайте, — сказала Інга.

Минула перерва. Дітлахи потроху сходилися, але на початок сьомого уроку їх було не більше двадцяти. Інга зітхнула і почала пояснювати умови аукціону. А потім розпочалися торги. Вже за п’ять хвилин Інга так розохотилася, що грюкала сувенірним дерев’яним молоточком по трибуні не гірше за коваля, а голос її було чути аж на перший поверх. А коли на столі перед трибуною зазолотилася жменя копійок, і купка одно- та двогривневих папірців вже не піддавалася позірному обліку, до зали несміливо зайшло ще шестеро дітей. Торги тривали.

До кінця сьомого уроку діти розбіглися по домівках, а Інга лишилася сама з купкою грошей.

Закинувши непродані речі і молоточок у торбину, взялася рахувати прибуток. Паперових грошей було аж двадцять дев’ять гривень. Дрібні, яких назбиралося більше дванадцяти гривень, Інга віднесла до директорової секретарки Мирослави Миколаївни, яка із задоволенням обміняла копійки на паперові гроші, бо її родичі тримали аптеку, а там, як відомо, копійки — постійна проблема.

Інга дочекалася Іру, і вони разом пішли додому.

— Рушаємо до Вікторії Михайлівни, — задоволено мовила Інга.

— Думаєш, вона вже вдома? — засумнівалася Іра, але Інга не звернула на це уваги, бо сумніви були звичним психічним станом її подружки.

— Ходімо, чого ти боїшся?..

Їхня класна керівничка жила неподалік від школи, тому до неї було майже по дорозі. Вчителька здивувалася візитеркам, але, судячи з усього, була втішена, бо й досі залишалося кілька вільних місць, а їхати планували вже зовсім скоро.

Тепер дівчата могли спокійно готуватися до поїздки, що обіцяла бути надзвичайно захопливою, адже ні Ірі, ні Інзі у Карпатах ще не доводилося бувати. Про ці чудові гори, а дівчатка чомусь вірили, що вони неодмінно мають бути чудовими, і навіть чарівними, вони знали небагато. Дехто з однокласників там уже бував зі своїми батьками, але нічого путнього розповісти не міг: більше говорили про якісь базари, сувеніри, канатну дорогу і лижні бази. А про річки й дерева, про те, які гори увечері і який там дощ, ніхто нічого не знав.

Тиждень збіг швидко. Інга звечора у п’ятницю спакувала найпотрібніші речі в рюкзак, тож на ранок руки у неї були вільні, і вона допомогла Ірі нести її амуніцію.

— І чого ти туди наскладала? — спитала, зупинившись і відсапуючись, Інга.

— Ковдра, подушка, тепла куртка, взуття запасне, а тут, — Іра поплескала по величенькій сумці, — харчі.

— Можна подумати, що ми на цілий тиждень їдемо.

Травневий ранок був ясний і свіжий. Сонце вже зійшло, хоча не було ще й шостої. Дівчатка прийшли за двадцять хвилин до визначеного часу, але в автобусі вже сиділо не менше десятка їхніх однокласників. Вікторія Михайлівна гомоніла про щось із водієм. Тим часом під’їжджали машини і вивантажували пакунки навряд чи менші, аніж Ірині. Інга, діставши зі свого рюкзака торбинку з бутербродами, запхнула його під сидіння. Вона домовилася з Ірою, що сидітиме біля вікна до Карпат, а Іра — на зворотному шляху.

За п’ять хвилин до призначеного часу з’явилися решта вчителів: Артем Денисович, Інара Фархадівна, Олена Станіславівна і Нонна Тадеївна. Тим часом Вікторія Михайлівна зачитала список усіх екскурсантів. Яким же було Інжине здивування, коли вона почула раптом Крілеве прізвище.

— Гуфі теж з нами їде?! — не могла повірити Іра. — А це ж яким дивом він тут опинився?

— Не знаю, — здвигнула плечима Інга, у якої вмить зіпсувався настрій.

Олена Станіславівна про щось перемовилася з Вікторією Михайлівною, і повторну перекличку не робили, очікуючи на Гуфі. Водій, дядько Ігор, якого Інга добре знала, бо вони сусідили на дачі, починав нервувати, але вдіяти нічого не міг.

Нарешті, коли годинникові стрілки вже показували шосту тридцять, Гуфі зволив з’явитися. У проході намалювалась його нахабна пика і попливла до Інги. Він сів якраз перед дівчатами, екіпірований аудіоплеєром, пачкою чіпсів, пляшкою «Фанти» і фотоапаратом.

— Здорові були, дурепи, — процідив упівголоса Гуфі, обернувшись до дівчат.

— Привіт, психіатрова радосте, — у тон йому мовила Інга, від чого настрій і в неї, і в її подружки значно поліпшився.

— Кажете, гроші у дітей на поїздку видурювали? — зневажливо кинув Інжин ворог, щоб дошкулити якнайболячіше.

— А тобі що до того?! — спаленіла Іра.

— Нічого. Просто лохи платять, а мудрі люди їдуть «на шару».

— Що ти хочеш цим сказати?

— Як маєш мізки, то здогадаєшся, — буркнув Гуфі й увімкнув плеєр.

Остання фраза, мовлена з такою підкресленою зневагою, могла означати тільки те, що Миколка грошей на екскурсію не здавав. Але Інзі не хотілося зараз про це думати — дорога до казкових Карпат починається!

Автобус рушив. За вікном попливли знайомі до гіллячки дерева на узбіччях, але вже за півгодини, коли їхній дім на колесах повернув на незнайому трасу, вони поступилися місцем чужим деревам і кущам, тож Інга прикипіла до вікна і вже не зводила очей з нових краєвидів.

Тим часом Гуфі вирішив порозважатися. Він знову обернувся до Інги, підморгнув їй і сказав щось не вельми зрозуміле:

— Як їдеться, шльондро?

Інга відреагувала на дурнувату фразу миттєво — в автобусі пролунав дзвінкий виляск. Гуфі, діставши по пиці, оторопів. Такої реакції він аж ніяк не сподівався. Однак врешті-решт злість взяла гору над здивуванням, і хлопець просичав:

— Додому ти не повернешся!..

— Що там таке? — озирнулася на гамір Вікторія Михайлівна. — Ану вгамуйтеся!

Проте на зауваження вчительки мало хто звертав увагу, всі були зайняті собою: шаруділи обгортками цукерок і жуйок, пили газовану воду і перекрикували одне одного.

Дорогою дядько Ігор кілька разів зупиняв автобус, гніваючись на виробників чіпсів та сухариків чи не більше, ніж на споживачів їхньої продукції, що вилітали кулею у кущі і вигляд мали не надто бадьорий. Врешті-решт чотиригодинний автомарафон скінчився — і на обрії окреслилися силуети гір. З кожним кілометром вони все більше матеріалізувались, чіткішали і важчали. Частина дітей захоплено дивилась у вікно, але більшість тільки кинула байдужий погляд на синю імлисту стіну і повернулася до своїх справ.

Екскурсії — штука втомлива, хто б там що не казав. На під’їзді до Карпат дядько Ігор востаннє зупинив автобус, заїхавши на галявину біля узбіччя, щоб усі могли поснідати і розім’ятися. А за півгодини автобус помчав далі. Здавалося, що він їде по рівнині, хоча вигляд хат і огорож при дворах вказував на те, що вони піднімаються — сторона фундаменту по ходу автобуса була немовби втоплена у землю. Інга розуміла, що будівельники не могли помилитися, бо ж мали спеціальні інструменти, тому було ясно, що дорога йде вгору. Та й автобусний двигун працював натужно, хіба б він так гудів на рівній дорозі?

Невдовзі автобус опинився поміж гір, заглиблюючись усе далі й далі у казкову країну Карпатію. Ось проїхали Яремче і, не зупиняючись, повернули до Ворохти.

— Діти, зараз ми підемо на канатну дорогу, — сказала Вікторія Михайлівна. — Хто боїться висоти, лишається з Нонною Тадеївною і чекає на нас біля автобуса. Можете сходити по сувеніри. Тільки будьте обережні. Ми повернемось за дві години.

З тридцяти осіб на канатну дорогу пішло дев’ятнадцятеро учнів і троє вчителів. До станції канатки вів доволі крутий підйом вузькою вуличкою, що починалася за мостом. Видовище було справді казковим: оберталося величезне колесо, накручуючи на себе масивний трос із закріпленими на ньому сидіннями; люди-мурашки, немов підвішені на тонесеньких стеблинках, піднімалися кудись у глухі гори; а сама станція нагадувала радше казковий будинок, у якому живуть заклопотані чарівники, що вдень і вночі дбають про величезне колесо і сталеві канати.

Перед посадкою у крісла дівчатка захвилювалися. Ні, страху не було, просто не хотілося зробити щось не так, даючи привід суворим дядькам, що відповідають за страховку, осудливо похитати головами. Від надмірного хвилювання Іра і справді так бухнулася на лавку, що аж розгойдала сидіння. Ось під ногами зникла опора, ось земля почала віддалятися, а внизу попливли верхівки ялин і срібляста змійка річки…

— Клас! — Іра сяяла від щастя. — Я лечу!..

— Ага, летиш, тільки дуже повільно, — усміхнулася Інга, яка чудово знала ні з чим не зрівнянне відчуття польоту без будь-якої опори. — Гарно.

На щастя, підвісні сидіння були далеченько одне від одного, тож нахабна Гуфіна мармиза не могла зіпсувати гірського краєвиду.

Повільний політ канатною дорогою хоч і тривав двадцять хвилин, але промайнув, як одна мить. Зістрибнувши на дерев’яний поміст горішнього майданчика, подружки піднялися на гору і довго стояли, заворожено оглядаючи околиці, над якими височіли далекі вершини Говерли і Петроса.

Час минув блискавично. І ось підвісні крісла з пасажирами, переповненими захватом і враженнями, поволі пливуть униз. Політ скінчився. Шкода. Але яскравий спогад про нього — хіба не чудовий подарунок від карпатських духів?

— Ну що, підемо на Говерлу? — запитала Вікторія Михайлівна, коли всі нарешті зібралися в автобусі і ділилися враженнями від побаченого та пережитого.

— Підемо! — загукали діти.

— Але врахуйте, що підніматися доведеться не менше трьох годин, та й їхати туди добрих півгодини, — попередила вчителька. — Якщо комусь стане погано, то повернуться всі.

— А нехай ідуть сильніші! — гукнув Михайлик Торський.

— Гаразд, тоді підніміть руки, хто може пройти під гору три години поспіль.

Зголосилося більше половини присутніх.

Інга з Ірою першими підняли руки, бо коли ще трапиться нагода вибратися на найвищу гору України? Вікторія Михайлівна сіла на своє місце — і автобус рушив.

За півгодини, проминувши пропускний пункт і добряче попетлявши звивистим шляхом, дядько Ігор зупинився перед будівлею чи то пансіонату, чи то спортивної бази, і зо два десятки охочих підкорити найвищу українську вершину бадьоро почимчикували ліском до підніжжя Говерли.

Артем Денисович запропонував іти «синім» маршрутом, бо там хоч і крутіший підйом, зате на вершину можна вибратися за дві години, але решта вчителів пропозицію відхилила, тому пішли «червоним».

Коли ж група за півгодини вийшла на вільний від дерев простір, то перед очима постала дивовижна картина: далеко попереду і вгорі звивалася змійкою стежка-павутинка, якою снували малесенькі люди, схожі на казкових ельфів. Знизу здавалося, що вони долають прямовисну стіну. Вікторія Михайлівна чесно попередила, що саме тут і починається найважча ділянка підйому. Від такого повідомлення багато хто з ентузіастів скис, але повернутися до автобуса не наважився жоден.

Аж ось карликові деревця лишилися позаду, поступившись місцем рододендронам і ще якимсь дивним рослинам, назв яких не знали навіть вчителі, а підйом став набагато крутішим. Вже за чверть години всі кандидати в альпіністи зрозуміли, що дорогу вибрали не вельми просту. Підйом виявився набагато важчим, ніж хтось міг собі навіть уявити. Інга з Ірою йшли у голові колони слідом за Гуфі, який теж вирішив штурмувати Говерлу. Не можна сказати, що дівчаток ця обставина тішила, але вони намагалися не звертати на ворога уваги.

Інга не відчувала якоїсь особливої втоми, а от Іра охляла і все частіше робила зупинки. Невдовзі їх обійшли навіть замикаючі.

— Все, я більше не можу, — Іра присіла на камінь і хвилину чи дві дивилася вниз, де безперервний потік людей вперто долав стрімку стежку. — Я повернуся. Не хочу тобі заважати.

— Чудна, — сказала Інга. — Ми пройшли більше половини шляху, і ти хочеш повернутися? Нізащо! От перепочинеш трошки і подамося далі.

— Ти боїшся, що нас Гуфі засміє?

— Та здався мені той придурок! Якщо вже я вийду на ту гору, то тільки зі своєю подругою.

— Зараз, я вже встаю, — пообіцяла підбадьорена Іра. — Воно й справді небагато лишилося.

Здавалося, до вершини не більше трьохсот-чотирьохсот метрів, але підйом раптом став аж таким крутим, що довелося лізти на окремих ділянках ледь не рачки. Аж ось останні метри подолано і… перед очима виросла ще одна гора, що здавалася не меншою за попередню.

— А це що таке? — розгубилася Іра, побачивши нову перешкоду.

— Схоже, вершина там, — зітхнула Інга. — Як собі хочеш, а ми не повернемося просто так. Онде й наші трохи притомилися. Та нічого, якось доберемося.

Останній відрізок шляху виявився найважчим і забрав майже годину часу та сили до решти. Проте відчуття на вершині описати було неможливо… Іра пожвавішала, забувши вмить про виснажливий підйом. Вона щиро співчувала не лише тим, хто тільки починав підніматися на гору, а й тим, хто вже залишав вершину і повертався вниз.

— Канапки тут цілком доречні, — мовила Іра, дожовуючи свої припаси. — А от навіщо ми дощовики з собою брали?

— Щоб не змокнути, — відповіла Інга, показуючи на хмару, що насувалася на гору з північного боку. Хмара була схожа на густий туман і стелилася схилом, ніби скрадаючись із наміром захопити людей зненацька. Її приніс холодний вітер, тому не потрібні досі дощовики тепер стали порятунком.

Вікторія Михайлівна скомандувала спускатися і першою рушила вниз, щоб наглядати за всіма. Позад неї ішов Гуфі. Артем Денисович замикав колону втікачів од негоди.

Вони встигли пройти метрів двісті-триста, як почався дощ. Стежка розкисла і ноги по-зрадницьки ковзали. Спуск навряд чи був легший за підйом, хоча й забрав утричі менше часу.

Гуфі поспішав. Він обігнав навіть Вікторію Михайлівну. Інгу це здивувало. Вона відчувала, що тут щось не так, тому ворога з поля зору намагалася не випускати. Та зробити це було не так просто, бо слизька дорога, кущі, люди і пелена дощу заважали простежити шлях спуску хлопця на ім’я Гуфі.

Аж тут в Інжиному тілі запульсував енерговихор, сигналізуючи про готовність до польоту.

— Зараз я знесу тебе вниз, — мовила Інга до Іри, адже ситуація з путівцем ставала дедалі складнішою.

— Ти жартуєш?

— Які там жарти! Ще п’ять хвилин такого дощу — і доведеться спускатися сидячи.

— Дівчатка, все гаразд? — запитав у подружок Артем Денисович, який замикав групу. — Вам допомогти?

— Та ні, ми собі дамо раду. Краще допоможіть Марійці, — Інга показала вниз, де, раз по раз падаючи, ковзалася Марійка Галайда.

Артем Денисович поквапився їй на допомогу, тож тепер Інзі ніщо не заважало транспортувати Іру вниз. Вона обхопила подругу руками і відірвалася від землі. Летіти вирішила збоку, бо стежкою довелося б обминати заклопотаних туристів. Взявши праворуч, Інга повільно попливла у зарості низькорослих кущиків з приємним рожево-фіолетовим цвітом. Хтось казав, що то рододендрон.

За три сотні метрів спуск став майже прямовисним. Не знати чому Інгу охопив несподіваний страх. Дівчинка так судомно стиснула подружку, що та аж скрикнула:

— Ти чого?! Боляче ж!

— Вибач, сама не знаю, що зі мною. Мені здалося, ти падаєш, — мовила Інга, відчуваючи, що страх минув.

За п’ять хвилин Іра вже стояла на самому краю лісу і чекала своїх, які мали б спуститися не раніше, ніж за п’ятнадцять-двадцять хвилин.

— Куди ти? — запитала Іра у подруги, яка зібралася повернутися.

— Щось мені наш Гуфічок не подобається. Надто вже він спокійний і умиротворений. Треба поглянути, що він там задумав.

— Гадаєш, знову Космотумен дався чути? — висловила припущення Іра.

— Запитаю у Громовиці. Якщо Вікторія Михайлівна мене шукатиме, скажи, що я пішла до туалету.

Інга стрімко злетіла у навислі над землею хмари і помчала на спалахи блискавиць.

Денна Громовиця походжала хмарами так само заклопотано, як і раніше, але гостю зауважила одразу.

— Давно не бачилися, — усміхнулася Громовиця. — Ти як тут опинилася?

— Екскурсія, — коротко пояснила дівчинка. — Слухай, Громовице, а де подівся Космотумен, коли ми розгромили його штурмові загони біля Воріт Підземного Вогню?

— Утік, — просто сказала Громовиця.

— Але ж крізь фронт без свого війська він ніяк не міг прорватися.

— Не міг, тому й рушив до Антарктиди… А ти не боїшся, що тебе помітять? — раптом спитала Громовиця. — Літати вдень дуже ризиковано. Тут стільки цікавих очей.

— А я обережна… — Та не встигла Інга вимовити ці слова, як повітря здригнулося від несподіваного гуркоту, яскравий спалах пронизав стрілою сіру хвилю дощу і не зникав понад секунду. — Що це?

— Не знаю, — стривожилася Громовиця. — Схоже на метеорит.

Тим часом у повітрі засмерділо. Інга пірнула у хмари слідом за Громовицею і побачила дуже дивну картину: вогняний слід поступово танув, ніби гаснучи, а у місці, де спалах черкнув по землі, стояв Гуфі!

— А він тут як опинився? — не знати чому Інга злякалася і через це страшенно розгнівалася. — Я ж п’ять хвилин тому бачила, як він спускався попереду Вікторії Михайлівни!

— Мабуть, повернувся або хтось тобі очі відвів, — мовила Денна Громовиця.

— А це як?

— Просто. Послав замість нього фантома.

— Хто? Кому це потрібно?

— Є тут любителі.

— А що він тут робить під час грози? — Інга дивилася вниз крізь невеличкий розрив у хмарах, упізнаючи місце. Гуфі стояв там, де вона транспортувала Іру, щоб не потрапити на очі цікавим. Чесно кажучи, місце і справді було трохи моторошним, якщо ти не вмієш літати: крутизна просто-таки жахала. До вершини звідси було далеченько.

— Приймає гостей, — похмура Громовиця про щось міркувала. — Гарний сюрприз, нічого не скажеш. То був десантний корабель з великої Космотуменової армади. На таких прилітають суперагенти, вишколені, натреновані і тому дуже небезпечні.

— Гірші за тих, що я відстрілювала?

— Гірші, причому набагато. Вони так просто з окупованого тіла не вилізуть. Тут потрібні інші методи впливу.

— Десантний корабель? Я чогось, напевно, не розумію, — похитала головою дівчинка. — А як він прорвався крізь озоновий фронт?

— Це не проблема, якщо метеор великий за розміром. Передові загони стратосферників спалюють їх високотемпературним вогнем, але вони не встигають знищити десантний корабель, якщо швидкість його сягає понад ЗО кілометрів за секунду, а маса перевищує 200–300 грамів, — пояснила Громовиця.

— Ти хочеш сказати, що ці суперагенти проникають в тил, і їх тут ніхто не відловлює?

— Намагаються зловити. Для цього створено спеціальні загони — патрульні Неба. От тільки діють вони не надто ефективно.

— Чому?

— А тому, що на поверхні землі дуже кепсько почуваються — забагато лихої енергії.

— І їх можна побачити? — спитала Інга.

— Іноді можна, — сказала Денна Громовиця. — Вони допомагають людям уникнути біди. Так от, коли хтось із Космотуменових суперагентів зумів у людину вселитися, то патрульні вже нічим не допоможуть. І це саме той випадок. Схоже, хлопчисько недарма тут лишився, він знав напевне, що десантний корабель прилетить саме сюди.

— Я зможу знищити їх своїм луком?

— У тому то й біда, що не зможеш, — зітхнула Денна Громовиця.

— А що ж тоді робити?

— Скажу, якщо ти візьмешся за цю невдячну роботу.

— Ти сьогодні говориш якось дуже загадково, — розхвилювалася Інга. — То є зброя проти них чи ні?

— Звісна річ, але, на жаль, стріл я тобі не зможу дати. Мої стріли годяться тільки для пересічних примар, а для спеціально навчених головорізів вони не страшніші за голки. Тут потрібні зовсім інші стріли.

— Які? Де їх узяти? Думай швидше, бо Гуфі вже, напевно, хліб-сіль своїм новим окупантам підніс.

— Не поспішай. Зараз поспіх уже не має значення. Тож якщо ти готова, я тебе заведу в потрібне місце, — пообіцяла Громовиця.

— Я готова. Показуй дорогу, — рішуче мовила Інга, і Громовиця полетіла на південний схід.

Розділ 9 Стріли майстра Хмарника

— Усі люди на світі для космічної і підземної нечисті — потенційні жертви. Якщо ти любиш гроші і не бажаєш із ними розлучатися, то це означає тільки одне: у тебе вселився солдат із війська Тартарегії. Якщо ти страждаєш на манію величі, то не інакше як хтось із Космотуменових посіпак заволодів твоєю свідомістю.

Дорогою Громовиця розповіла Інзі, як прориваються на землю Космотуменові і Тартарегіїні солдати. Перші прилітають на метеорах, другі — на кам’яних уламках, що викидаються з жерла діючого вулкана. Вся ота нечисть заважає людям добре жити і неабияк їх мучить. Знищити ж загарбників людської свідомості можна особливими стрілами, зробленими майстром Хмарником.

— Його корабель недалеко звідси, — гукнула Громовиця, перекрикуючи свист вітру.

І справді, за якихось десять хвилин із-за хмарної пелени вигулькнув доволі великий корабель, за вітрила якому правили білі купчасті хмари. Громовиця без зайвих церемоній влетіла на палубу і загукала:

— Майстре Хмарнику! Де ви?!

— Та тут я, тут! Чого ти так кричиш, Громовице? Що, знову якась погань прилетіла? — вийшовши зі своєї каюти, озвався господар корабля, якого Денна Громовиця назвала Хмарником. Інга зачудовано розглядала сивого дідуся у сліпучо-білому полотняному одязі, у крислатому брилі з небаченої білої соломи, ще й озброєного здоровецькою люлькою, що більше нагадувала важку довбню.

— Ви вгадали. І тому нам потрібні стріли.

— Кому це «нам»? — зацікавлено перепитав Хмарник, пильно придивляючись до Інги. — Оцьому дівчиськові?

— Добрий день, — не забула привітатися з господарем Інга, хай навіть той і скептично поставився до її можливостей. — Вас щось дивує, дідусю?

— Е-е, дитинко, мене у цьому світі вже більше нічого не дивує, окрім хіба що моїх хмар, — несподівано подобрішав Хмарник і задимів люлькою.

Інга, яка просто ненавиділа цигарковий дим, поморщилася, але вже за мить зрозуміла, що люлька майстра Хмарника особлива. Вона зовсім не тхнула паленим тютюном, а пахла чимосьнадзвичайно приємним.

— Що, запаху не впізнаєш? — неабияк розвеселився господар корабля. — І не впізнаєш, бо так тільки хмари пахнуть!

— Хмари?.. А й справді. Вони ж повинні пахнути, бо ядра конденсації бувають іноді неймовірно пахучими. — Дуже швидко Інжине здивування поступилося місцем розумінню. — Пилок, часточки прілого листя, солі з океанів — хіба ж воно може не пахнути?

— Ви тільки на неї погляньте, яка мудра, — тепер майстер Хмарник щиро дивувався. — Скажи ще, що ти мої хмари розрізняєш?

— Легко, — усміхнулася дівчинка.

— Ну, я в це не повірю, доки сам не переконаюся…

— Майстре Хмарнику, я мушу вас залишити, — втрутилась у розмову Денна Громовиця. — Ви дасте Інзі стріли? Бо чує моя душа, що на землю прорвалася якась дуже велика погань.

— Коли я тебе підводив, Громовице? Дам я стріли, дам. Можеш цим не перейматися. Як не маєш часу, то біжи, а я тут з мудрою дитиною слівцем перекинуся.

Громовиця потиснула Інжину лівицю і швидко зникла у хмарному лабіринті.

— Ага, то про що це ми з тобою балакали?.. — почав свою мову Хмарник, хоча Інга чудово розуміла, що старий майстер склерозом аж ніяк не страждає. — Оце я зараз хмаринку випущу, а ти вгадай, яка вона.

З величезної люльки стало снуватися біле довге пасмо, зіткане з міріадів ледь видимих льодяних кристаликів. Хмаринка почала підніматися все вище і вище, доки не загубилася на тлі сірої пелени, що вкривала майже все небо від обрію до обрію.

— Периста хмарка. Що тут мудрувати? — відповіла Інга. — Ви щось складніше загадайте.

— Складнішого хочеш? Загадаю, загадаю… — Майстер Хмарник звично потягнувся рукою під лавку, де у нього лежало кілька загадкових для стороннього ока мішечків. Він щось видобув з одного, і вже за секунду з його люльки повалили такі густі клуби, що Інзі стало страшно.

Величезна хмара заклубочилась у височінь, схожа на потужний сповільнений вибух. Хмара росла кілька хвилин, аж доки висотні вітри почали куйовдити її верхівку.

— Поглянути зблизька хочеш? — запропонував майстер Хмарник. — Якщо, звісно, вітру не боїшся.

— Вперед! — Інга тієї ж миті злетіла над палубою корабля.

— Та куди ти?! А корабель мій для чого? — гукнув Хмарник своїй співрозмовниці. — Та й відповідати кому будеш? Вітрам?

Інга сіла на лавку поруч з майстром Хмарником і відчула, як неповороткий на вигляд корабель шугонув угору швидше ластівки. А там було на що подивитися: грозовий фронт котився на гори з північного заходу; гірські вершини немовби роздирали сіре шумовиння хмар, оголюючи на короткий час окремі ділянки лісу; висотні вітри розрівнювали поверхню вертикальної купчастої хмари, ніби розчісуючи її і підстригаючи, від чого перисті пасма летіли у безвість, поволі втрачаючи форму.

— А що то таке? — спитав Хмарник, тицяючи люлькою у своє причесане вітром творіння.

— Купчаста. Вертикального розвитку. Досягає висоти сім кілометрів.

— А в тропіках?

— У тропіках тепліше, то дістатися й вище може.

— Невже цього у школі вчать?

— Хто хоче, той вчить, а хто не хоче… Ура!!! — вигукнула дівчинка, коли Хмарник несподівано кинув свій корабель униз.

— Злякалася? — з надією у голосі запитав Хмарник.

— Ага! — кивнула Інга сміючись. — Все життя так лякалася б!

— Ти… це… про стрілу не забула?

— Про стрілу? А ви що, мені тільки одну дасте?

— А ти ж скільки хотіла?

— Ну, хоча б з десяток.

— Дам одну, бо то одномісний корабель був.

— А ви звідки знаєте?

— Надивився я на тих Космотуменових суперагентів донесхочу. І всі кораблі їхні напам’ять вивчив, — зітхнув майстер Хмарник. — На цьому один прилетів, я точно знаю, то й одну стрілу дам. Ти не думай, що я скнара, просто ті стріли особливі.

— І чим же вони такі особливі?

— Зараз покажу, — пообіцяв Хмарник і відчинив двері своєї каюти. — Заходь.

Всередині хмарний корабель виглядав зовсім інакше, аніж зовні: стіни тут були дерев’яні, меблі теж. Схоже, що майстер Хмарник жив у цьому кораблі, бо посередині каюти стояв робочий стіл, а за ним височіло ліжко. Попід стінами розташувалися шафи, в одній із яких господар тримав свої чарівні стріли.

— Ось вони, — похвалився Хмарник, відчиняючи дверцята найбільшої шафи.

Інга побачила рівненькі полички, на яких стояло із півсотні стріл. Усі вони трішечки відрізнялися одна від одної формою наконечника, оперенням і навіть товщиною. Господар каюти довго розглядав своє багатство, щось мугикав собі під ніс, доки нарешті вибрав одну стрілу.

— Ось ця годиться.

Інзі кортіло сказати, що майстер надто вже трясеться над своїми стрілами, але вона стримувалася, відчуваючи, що цьому є пояснення.

— Щоб ти собі знала, на кожну стрілу я витратив не менше десяти років.

— Ого! А чого ж так довго ви їх робили? — здивувалася Інга.

— А тому, що швидше не виходить, бо у серцевині стріли майже чотири тисячі пилинок з квітів п’яти континентів. Оце з місяць тому почав ще одну стрілу. — Хмарник дістав з шафи довгасту коробочку, на дні якої лежав крихітний шматочок наконечника крижаної стріли.

— Господи! Вона ще й крижана? І як же я її зберігатиму?

— Зберігати — не проблема. Проблема — ціль для неї знайти, — зітхнув Хмарник. — Космотуменові суперагенти дуже хитрі й підступні. Та ще й заразні, дідько б їх забрав!

— Заразні? — збентежилася Інга. — І я можу заразитися?

— Цього не скажу, бо знаю про тебе тільки те, що ти хмари вивчила і висоти не боїшся, а от що ти за людина — можу хіба що здогадуватися, — стенув плечима Хмарник. — Хоча, по правді сказати, мені ти подобаєшся. Але Громовиці кажуть, що я часом буваю дуже суб’єктивним.

— І чим же може заразити отой Космотуменів суперагент?

— У нього погані всілякої досхочу: бацили заздрості і віруси гніву, вібріони лукавства і палички зневаги, лямблії лінощів і коки обмеженості. Усього й не перелічити. Зараза, щоб ти знала, передається через потиск рук.

— І якщо я заражуся, то… — посумнішала Інга в одну мить.

— То трохи похворієш й одужаєш, — закінчив фразу Хмарник. — Нема чого розкисати. Не ти перша з тим паскудником зустрітися маєш.

— І все-таки я не збагну, для чого все це. Ну, ті прориви на метеорах, висилання агентів? Яка Космотуменові користь від того?

— Все просто: у добрі часи, коли озоновий фронт міцний, прорватися на землю можуть лише окремі Космотуменові посіпаки, такі собі диверсанти. Вони розносять космічну заразу серед людей. Хтось видужує, а в когось хвороба переходить у хронічну форму. У тіла тих людей Космотуменові суперагенти і вселяються, щоб врятуватися від патрульних Неба. Ті, що вселилися, заражають інших — так Космотуменові сили зростають. А простих агентів патрульні нищать.

— То виходить, що моя допомога нікому не була потрібна? — Інга засмутилася.

— Е ні, — похитав головою Хмарник. — Без тебе нам би було непереливки. Ти ж пам’ятаєш Ворота Підземного Вогню? Тоді сприятливіших для прориву умов Космотуменові годі було й сподіватися. Таке хіба що раз на кілька тисяч років буває.

— А якби замість звичайних примар тоді прилетіли оті хвалені суперагенти?

— Думаєш, їх так багато? Ні, Космотумен свою гвардію береже. І коли вже посилає їх, то майже стовідсотково вірить в успіх. Тоді, виходить, не дуже вірив. Один суперагент, до речі, може заразити п’ятьох-шістьох людей, не більше. Коли збереться тієї погані трохи більше, тоді вони мобілізують збирачів страху, а вже ті підривають страхоміни, щоб прорвати фронт. Колись їм це гарно вдалося. Але то було дуже давно — 65 мільйонів років тому.

— Це тоді динозаври загинули? — здогадалася Інга. — Не може бути!

— Ще й як може, — зітхнув Хмарник. — Я ті часи добре пам’ятаю. Про квітковий пилок можна було тільки мріяти, доводилося тоді хмари з вулканічної пилюки робити.

— Зрозуміло, — кивнула Інга. — Отже, Гуфі заразився космічною болячкою ще тоді у школі. Але як він дізнався, де має зустрітися з тим суперагентом?

— Думаю, що йому хтось із шепотинців підказав, — наморщив лоба Хмарник. — Деякі з них Космотуменові симпатизують.

В Інги голова йшла обертом від почутого. Вона й так за останній тиждень дізналася про існування Громовиць і Громів, Грозовика, Тартарегії, Хмарника, озонових солдатів, сумніваторів, Глобальної Служби Щастя з її численними департаментами, а тут, виявляється, є ще якісь шепотинці. Десь у глибині душі дівчинка відчувала, що тих не видимих для людини таємничих істот є набагато більше і що її шляхи з ними у майбутньому ще не раз перетнуться.

— До речі, за хвилину до приземлення десантного корабля на південному схилі стався потужний вибух страхоміни. Вони для звичайної людини не видимі, проте всі їх відчувають, — ошелешив Хмарник свою співрозмовницю свіжою інформацією. — Гадаю, що то ваш Гуфі її підірвав.

— Стривайте, якщо страхоміна невидима, то як він міг її підірвати? — здивувалася Інга.

— Той твій Гуфі у руках щось мав?

— Плеєр. Такий пристрій, щоб музику слухати.

— Знаю я про такі пристрої. То, певно, йому Космотуменова агентура підкинула страхоміну під виглядом плеєра. Вибух дезорієнтував патрульних, вони втратили час, а суперагент і вселився. Все зрозуміло, — зітхнув Хмарник. — Буде з ним тепер мороки.

— Гаразд, — заквапилася раптом Інга. — Мені час повертатися, а то вчителі сваритимуть. Дякую за все… Як же мені ту стрілу нести? От якби вона хоча б на олівець була схожа, то жодних проблем, а тут…

— Господи, які ж все-таки забудькуваті ці сучасні діти! Стрілу взяла, а що з нею робити, не спитала, — похитав головою Хмарник. — Лід, з якого стріла зроблена, не тане навіть при сорока градусах тепла! І не ламається вона!.. — кинув Хмарник навздогін дівчинці, яка швидко мчала вниз.

Перша хвиля дощу вже проминула Говерлу, вимочивши всіх непередбачливих туристів до нитки. Підопічні ж Вікторії Михайлівни та Артема Денисовича почувалися у своїх дощовиках цілком комфортно.

Інга вигулькнула з лісу останньою. Принаймні так їй здавалося, але довелося чекати ще з півгодини, доки повернеться Гуфі.

— Ти де так довго була? — тихо запитала Іра, коли Інга всілася на своє місце.

— Потім розкажу. Як там Гуфі?

— А що дурневі станеться? Навіть не змок, хоч і дощовика не мав. А тепер кудись зник, — сказала Іра. — Ой, що це таке? Де ти купила?

— Стріла від Хмарника, — прошепотіла Інга. — Нікому не кажи.

— Вона така холодна, — відсмикнула руку Іра, торкнувшись м’якого оперення. — Ми знову полюватимемо?..

Нарешті з’явився Гуфі.

— Де ти ходиш? — посовістив його Артем Денисович. — Ти ж чи не першим спустився.

— А що, не можна в туалет піти? — наїжачився Гуфі і з гордим виглядом сів на своє місце.

— А не їж мотузків на сніданок! — вихопилася Іра, збуривши в автобусі хвилю реготу.

Вікторія Михайлівна зробила перекличку, і автобус рушив. Поверталися до Яремчого.

— Зараз ми пошукаємо нічліг, — оголосив Артем Денисович. — А зранку план такий: на базар по сувеніри, на перевал, на стежку Довбуша і додому.

Автобусом розляглося протяжне скиглення.

— І що ми будемо робити цілий вечір? — з кислою міною запитала Люба Протасова.

— Вибачайте, але дискотеки тут для вас нема, — втрутилась у розмову Інара Фархадівна, заступник директора з виховної роботи і вчитель світової літератури в одній особі. Учні часто називали її Іриною Аркадіївною, на що та не ображалася, бо її ім’я й по-батькові для маленького українського містечка були таки й справді незвичні, хоча цілком звичайні для Середньої Азії, де Інара Фархадівна виросла.

— Що, дурепи? Як з Говерли злазили? Рачки? — єхидно поцікавився Гуфі, який навіть уявити не міг, що з нього глузуватиме дівчисько.

— Артеме Денисовичу! — гукнула Інга, не звертаючи уваги на нахабну мармизу. — Миколка Кріль хоче покаятися у гріхах. Він пластикову пляшку на Говерлі лишив!

— Ти пропонуєш повернутися? — спитав Артем Денисович.

— Щоб він там ще щось лишив? У жодному разі! — гаряче заперечила Інга.

— Ти думаєш — крута? — просичав Гуфі. — Нічого, почекаємо ночі.

— А що буде вночі? Гуфічок тероризуватиме нас своїм гучним хропінням?

— Побачиш, — пообіцяв Гуфі з гиденькою усмішечкою на обличчі. — Готуйся здохнути.

— Розкажеш як, а то я досвіду не маю, — серйозно мовила Інга.

Гуфі на це нічого не відповів, а демонстративно увімкнув мобільник і засмикався у тупому ритмі.

Розділ 10 Суперагент показує зуби

Учительська солідарність — річ вельми корисна. Влаштуватися в школі на ночівлю у найкращому разі коштує доброго спілкування, у гіршому — пляшчини для сторожа і банки фарби для директора. Інга про це не знала, але мимоволі стала свідком «оплати», яку проводив особисто Артем Денисович, узявши до групи підтримки Інару Фархадівну та Вікторію Михайлівну.

Розмістилися всі разом: учні й учителі у величенькому приміщенні, що використовувалося чи то як клас, чи то як роздягальня.

Інга з Ірою вмостилися на лавках біля самих дверей. Гуфі розлігся біля вікна аж на двох матах. Щоправда, Артем Денисович зайвий мат у нахаби конфіскував і віддав близнятам Вірі і Наді Омелюх, які, мов сирітки, мостилися в куточку під вікном на своїх просто-таки дитячих ковдрах.

Хоч усі й були виснажені важким підйомом і переповнені по вінця новими враженнями, спати вкладалися кілька годин. Перемовляння і гамір не стихали чи не до другої ночі. Інга теж час від часу приєднувалася до розмови, яку із задоволенням підтримували навіть учителі.

Оленка Сокільська, дівчинка вельми метушлива і неспокійна, ніяк не могла вирішити, як спати: головою до стіни чи до вікна.

— Боюся, що буде землетрус, — заклопотано мовив Артем Денисович. — Так, Оленко?

— Який ще землетрус? — нервово перепитала дівчинка. — І звідки мені про це знати?

— Чутливі натури перед природними катаклізмами ніяк не можуть вгамуватися, — приєдналась до розмови Інара Фархадівна.

— Знущаєтеся з мене? — огризнулася Оленка. — Спробували б ви тут лягти.

— Хочеш помінятися? Без проблем! — весело погодився Артем Денисович.

— У вас там погано — глухий кут. А я кутків боюся, — відхилила не вельми привабливу пропозицію Оленка.

— Артеме Денисовичу, а вам у кутку не страшно? — спитала Інга.

— Ні, я ж у школі свого часу теж вчився, здається, близько десяти років. Можна сказати, що я ветеран кутків, — відповів учитель. — А от тобі не заздрю, бо біля дверей не надто весело.

— Та ні, тут навіть затишно.

Іра, незважаючи на гамір і розмови, примудрилася заснути і зараз мирно сопіла в Інги під боком. Інга теж спробувала відволіктися від шуму, але спокуса «продати» ще якусь дотепну фразу на веселому словесному ярмарку, отримавши за неї цілком заслужену порцію сміху, щоразу виявлялася сильнішою за бажання поспати.

Однак утома теж не дрімала, вона підкрадалася до дітей і вчителів по черзі, гасила сном спалахи сміху. Проте навіть утома була безсилою проти приглушених підковдрових балачок: раз по раз у темряві зблискували вогники мобільників, хихотіння провокувало шепіт в іншому місці.

Інга незчулася, як заснула, але прокинулась від нехарактерного шуму: їй здалося на мить, що хтось упав із лавки. Але то гуркотів грім. По віконних шибках барабанили дощові краплі, вітер шарпав молоде листя на деревах, від яскравих блискавкових спалахів ставало видно як удень — вирувала травнева гроза. Радісне збудження знову охопило дівчинку, та цього разу воно було замішане на неясній тривозі. Інга не могла зрозуміти, звідки вона взялася, аж доки побачила, що Іри поруч нема.

Хвилину чи дві вона гарячково мізкувала, куди ж могла подітися її подруга. Може, вийшла в туалет? Інга прислухалася до звуків у коридорі, але знайомого рипіння туалетних дверей не почула ні за хвилину, ні за п’ять. А це означало, що з Ірою не все гаразд.

Яскравий бузковий спалах освітив кімнату не гірше лампи денного світла, тож Інга помітила, що й Гуфі немає на місці. Вихор всередині тіла пульсував, спонукаючи до негайної дії — дівчинка хутко вдягнулась і непомітно вислизнула зі школи. У глибині душі вона відчувала, що з Ірою все буде гаразд, але зараз навіть не здогадувалася, де шукати зниклу подружку.

На щастя, інтуїція не дрімала, тож Інзі чомусь заманулося летіти на водоспад. Учора вони проїжджали повз те місце, яке чомусь називають водоспадом, хоча воно більше нагадувало хоч і доволі високий, проте цілком звичайний перекат. Тут, над величезними валунами, що перегородили шлях бурхливій гірській річці, нависав місток, який вів на протилежний берег, де вдень збиралися на невеличкому базарчику продавці сувенірів.

Хвиля дощу покотилася далі, і тепер лише поривчастий вітер метушився поміж горами. Інга повільно летіла над річкою, пильно роззираючись навкруги. І ось на містку вона побачила Іру: та балансувала на перилах, немов циркова гімнастка, а поруч стояв і шкірився їхній спільний запеклий ворог.

— Щось ти довго збираєшся, я вже втомився чекати, — сказав Гуфі.

— Чого ти хочеш? — упівголоса спитала Інга, боячись, що її подружка прокинеться від гучної розмови.

— Нічого особливого, — Гуфі навіть не намагався говорити тихіше. — Просто хочу побачити вираз твоєї пики, коли твоя тупа Ірка гепнеться на каміння.

— І ти думаєш, ніхто не дізнається, що то твоя робота?

— Ніхто, бо всі будуть думати на тебе, дурепо.

— Слухай, як тебе там, передай своєму шефові, що ніхто його тут не боїться, а таких поганців, як ти, ми просто винищуємо, — сказала Інга, намагаючись витягнути Космотуменового суперагента на відвертість.

— Мадам, ви щось плутаєте, — зневажливо посміхнувся Гуфі. — 3 ким це ви базікаєте? Хоча чого тут дивуватися: подружка — лунатичка, а ти сама — просто дурепа.

— Гуфічку, якщо ти ще не зрозумів, то у тобі зараз сидить велике і гидке цабе, яке контролює кожен твій рух, кожну твою ідіотську думку і навіть замість тебе розмовляє. Хоча ти через свою тупість цього не помічаєш.

— Комусь заздрісно, що я раптом став сильнішим?

— Гуфі, ти знаєш, як виглядають глисти? Оце в тобі сидить один такий великий і дуже хитрий. — Інга приготувалася до стрибка, відчуваючи, що зараз усе станеться. — Хоча звідки ти можеш знати? Коли кілька днів тому я твою дурну голову від одного такого квартиранта звільнила, ти навіть і не помітив.

— Базікай більше! Вистрілила зі свого ідіотського лука мені в голову. Добре, що у мене реакція першокласна і я встиг ухилитися. Але голова після того три дні боліла.

— І що збираєшся робити далі? Невже й справді хочеш, аби Іра впала і розбилася об камені?

— А що? Непогана пригода для тупої дівчинки з провінційного містечка.

— Сам ти тупий!

— Якщо я тупий, то прощавай! — вигукнув Гуфі, від чого Іра вмить прокинулась, змахнула руками і втратила рівновагу.

Грозовий вихор спрямував Інжине тіло точним і сильним імпульсом у потрібне місце, тож вона встигла спіймати Іру вже при самому камені. Гуфі зник.

— Де ми? — Треба було бачити круглі від жаху Ірині очі. — Як я тут опинилася?

— Гуфі знає, — відповіла Інга якомога спокійніше. — Ходімо до школи.

— Я, напевно, знову ходила уві сні, — припустила Іра.

— Сама б ти сюди не зайшла, — усміхнулася Інга. — І досить себе карати.

Від перекату до школи було більше трьох кілометрів, і це аж ніяк не могло додати доброго настрою ні переляканій Ірі, ні заклопотаній Інзі. Найгіршим же було те, що Гуфі до їхнього повернення встиг підняти на ноги вчителів і розповісти їм свою версію того, що сталося на містку.

— Що це ви собі надумали? Га, дівчата?! — з порога напустилася на подружок Вікторія Михайлівна. — Ви не вдома! Завтра ж зателефоную вашим батькам.

— Для чого? — серйозно запитала Інга, і її запитання виявилося таким несподіваним, що вчителька на кілька секунд втратила дар мови. — Як може поліпшити ситуацію ваш завтрашній дзвінок?

— Так, — перехопив ініціативу Артем Денисович, — розповідайте, що сталося.

— А Гуфі хіба вам не розповів?

— Та що це у вас за звички такі дурні — називати товаришів собачими кличками? — зовсім не до речі спалахнула Олена Станіславівна.

— А Гуфі мені не товариш. І я взагалі здивована його появою в автобусі, бо він похвалявся, що грошей не сплатив. А я не збираюся бути спонсором якогось малохольного недоумка, — Інга пішла у контрнаступ.

— Миколка платив гроші! — спалахнула Олена Станіславівна. — І якщо ти мені не віриш…

— Пробачте, але не вірю. — Ця фраза вирвалася з Інжиних вуст якось несподівано. Дівчинці аж ніяк не хотілося сваритися з учителькою, проте вона була щиро переконана у своїй правоті.

— Інго, вибачся негайно! — наказала Вікторія Михайлівна.

— За що? Ми можемо все з’ясувати тут і зараз. Давайте спитаємо у дядька Ігоря, — запропонувала Інга сторопілій вчительці.

— Нічого ми зараз не будемо з’ясовувати, — поклав край суперечкам Артем Денисович. — Зараз усі йдуть спати, а зранку розберемося.

— Ви її більше слухайте, — несподівано озвався Гуфі. — Вони з Іркою ще звечора з місцевими домовилися про зустріч.

— Це правда?! — вхопилася Олена Станіславівна за недолугу репліку, як за рятувальне коло.

— Правда — що: що існують якісь міфічні місцеві хлопці, які домовлялися з нами? Чи правда, що Гуфі брехун, яких світ не бачив?

— Якщо хочете, то завтра я тих хлопців приведу, — пообіцяв Гуфі. — Я пам’ятаю їх в обличчя.

— Хто б сумнівався, — іронічно зауважила Інга.

— Бачите, до чого призводить легковажність, — завелася Олена Станіславівна. — Хіба ж можна блукати ночами у незнайомій місцевості самим? Та ще й із чужими хлопцями?..

— Олено Станіславівно, якщо Гуфі дурбелик, то це не означає, що всі решта хлопців ідіоти. — Ця Інжина фраза аж ніяк не могла слугувати їй виправдальним аргументом, чим не могли не скористатися вороги.

— Ні, ви подивіться на неї! — сплеснула руками вчителька англійської. — Ти хочеш мені сказати, що ви таки встигли познайомитися з місцевими?

— Ми — ні, а от щодо Гуфі я не впевнена… — Інга не встигла договорити фразу до кінця, бо кімнатою прокотилися хитрі смішки. — Я можу, взагалі-то, довести, що ваш Миколка бреше.

— Ага, доведи, — вищирився Гуфі, але дівчинка виразно відчула, що за оскалом і показною нахабністю ховається страх.

— Можна я це зроблю вранці? А то спати страх як хочеться.

Олена Станіславівна ще довго не могла заспокоїтися, сперечаючись про щось із рештою вчителів. Інга прекрасно розуміла причину такого запалу, адже Крілеві батьки та Олена Станіславівна перебували у дуже милих стосунках, тож захищати сина своїх добрих друзів, навіть незважаючи на його мерзенну поведінку, вчителька вважала за свій святий обов’язок.

До ранку вже нікому так і не вдалося заснути. Учительки до самого світанку перешіптувалися, і лише Артем Денисович смачно сопів у своєму кутку, епізодично зриваючись на хропіння.

Вибралися в дорогу близько дев’ятої. Коли автобус вирулював зі шкільного подвір’я на дорогу, біля школи з’явилися троє місцевих парубків, які заповзялися вимахувати руками, тупо всміхатися і кликати Інгу та Іру. Вони вигукували щось про добре проведений час уночі, що дало привід Олені Станіславівні зміряти осудливим поглядом Інгу з ніг до голови. Зауваживши це, Артем Денисович попросив шофера зупинити автобус на виїзді. Учитель підійшов до хлопців. Ті позадкували, але потім оговталися, бо ж пригадали, що вони місцеві, тож не годиться відступати перед приїжджими, які пробують чи то погрожувати, чи то «вантажити». Їхня розмова тривала недовго, Артем Денисович повернувся цілком нею задоволений і про щось гаряче сперечався з Оленою Станіславівною добрі чверть години.

Інга зрозуміла, про що йдеться, бо побачила невдоволене обличчя вчительки англійської. Артем Денисович розповів їй потім, що Гуфі заплатив хлопцям по десятці, аби ті влаштували дурнувату виставу. Що ж, плакали грошики Гуфі.

Олена Станіславівна того ранку так нікому і не телефонувала. Та й про що було говорити з батьками, якщо брехня Гуфі вилізла на поверхню?

На базар Артем Денисович і Вікторія Михайлівна дали тільки годину, через що частина екскурсантів була дуже незадоволена. Інзі на базар не хотілося, тому вона тягала Іру то до річки, то до лісу. Іра навіть забула про свій нічний страх. Вона нічого не пам’ятала, окрім того, що снилося їй щось тривожне.

Інга вирішила з’ясувати все трохи згодом, чекаючи, що Гуфі неодмінно дасть про себе знати. А зараз її більше цікавили дерева і камені.

— Ти тільки поглянь, який равлик гарний! — тішилася Іра, помітивши під ногами фіолетового слимака.

— Ой, а ось іще один! — за хвилину й Інга зробила своє маленьке відкриття. — Але цей синьо-зелений!

Дівчатка дивувалися всьому: і струнким ялинам, що чіплялися корінням за майже прямовисні кам’яні стіни, і смерековій хвої, що відрізнялася від ялинкової не лише восковою поверхнею голочок, а й розміщенням їх на гілках, і річці, що текла неначе поспіхом. Але найбільше дивували оптичні ілюзії. Важко було звикнути до того, що гірська річка гуркоче немов під гору, всупереч земному тяжінню.

Трохи вище містка, за якихось сто п’ятдесят-двісті метрів при березі стояв великий камінь. Яким же було Інжине здивування, коли група туристів, що вибралася на нього, нагадала їй вервечку мурашок, хоча люди, здавалося б, мали бути у кілька разів більшими.

За годину всі зібралися в автобусі. Усі, окрім Гуфі.

— Дівчатка, хтось має номер Миколчиного мобільного? — запитала Вікторія Михайлівна.

— З якої радості? — обурилась Оленка.

Знову чекання тривало добрих двадцять хвилин.

Олена Станіславівна помітно нервувала. Інга підозрювала, що вона має номер мобільного того придурка, але зізнаватися не поспішає. Нарешті Гуфі з’явився. Вікторія Михайлівна не витримала і почала суворо:

— Так, Миколо, якщо ти ще раз надумаєш запізнитися…

Проте Гуфі перервав її на півслові:

— То що? А може мені треба!

— Ти ж тут не один! Ми не можемо всі чекати тебе одного, — Вікторія Михайлівна була сердита.

— А куди ви дінетеся? Чи, може, ви мене тут лишите? — Гуфі нахабнів просто на очах.

— Я біля тебе посиджу. В автобусі, — пообіцяв Артем Денисович. — Поспілкуємося, доки інші відвідають побачити Довбушеву стежку.

— Не маєте права мене лишати в автобусі!

— Маємо, — запевнив нахабу Артем Денисович. — Усе заради твоєї власної безпеки. А то ти десь блудиш і весь час від групи відстаєш. Он і з Говерли ти спускався не так, як усі люди…

— Не я один, — огризнувся Гуфі.

— А хто ще? — пожвавішала Олена Станіславівна.

— Інга з Іркою, — буркнув хлопець.

— І як саме вони спускалися? — перехопив ініціативу Артем Денисович. — Летіли чи що?

Гуфі замовк. Що він міг сказати? Що вони й справді летіли? Та хто йому повірить… Тому довелося замовкнути.

Ще три години забрали відвідини стежки Довбуша. Артем Денисович погрозу свою втілив — просидів із Гуфі всі три години, промиваючи йому мізки незгірш якого протестантського проповідника. Після цього заскочили на Яблуницький перевал і перед третьою вже лаштувалися у зворотну дорогу.

Інга мала тривожне передчуття. Вітер відігнав грозові хмари, і небо за чверть години стало зовсім чистим. В автобусі знову розпочалося шарудіння і шипіння вуглекислоти у відкорковуваних пляшках.

Вікторія Михайлівна про щось перемовилася з водієм, і той зупинив автобус уже за межами Яремчого на невеличкій галявині під схилом, порослим ялинами.

— На обід маєте півгодини! — оголосила Вікторія Михайлівна.

Усі екскурсанти попрямували на травичку розкладати свої наїдки. Інга сиділа з Ірою та ще з кількома дівчатками зі свого класу. Пообідали швидко. Тим часом Гуфі, а з ним ще один семикласник непомітно для більшості зникли. Інга бачила, як вони побігли уздовж дороги, а потім завернули у лісок. Дівчинка перевела погляд на групу вчителів, і їй здалося, що вона помітила поруч із ними напівпрозору постать. Не встигла вона здивуватись, як раптом зі схилу стрімко скотився камінь. Що було далі, Інга і всі решта бачили по-різному. Вчителі одразу й не зрозуміли, що сталося, бо спочатку почули глухий удар, потім побачили камінь та Інару Фархадівну, яка лежала на землі. Інга ж бачила, як одна напівпрозора постать огорнула собою спину вчительки, а інша вистрілила снопом синіх іскор у камінь, що котився згори. За мить примари зникли.

Десь угорі почулися сміх і шарудіння.

Додому їхали принишклі і навіть пригнічені. Інара Фархадівна сиділа поруч із шофером. Інга дивилася на вчительку і невідступно думала про те, що та була на волосинку від загибелі, а що вже казати про важку травму чи каліцтво.

Артем Денисович похмуро мовчав, Олена Станіславівна переконувала сама себе, що нічого страшного не сталося, що камінь був не таким уже й великим, бо якби і справді був великим, то без каліцтва не обійшлося б. Вікторія Михайлівна тамувала тривогу підкреслено бадьорою розмовою. Нонна Тадеївна намагалася читати, але якість дорожного покриття не дуже сприяла такому заняттю. Решта пасажирів сиділи мовчазні й розгублені. І тільки цілком спокійний вигляд потерпілої вчительки давав підстави для оптимізму.

Винуватця не знайшли. Підозрювали Гуфі, але той клявся і божився, що нічого такого навіть не думав робити і в момент падіння каменя був на протилежному боці дороги. Олена Станіславівна допитувала його особисто, але, як і очікувалося, він у скоєному не зізнався. Як відомо, вчителі легко піддаються на умовляння. От і після розмови з Миколою Олена Станіславівна була щиро переконана, що камінь скотився сам собою. А чий зловтішний смішок пролунав у момент його падіння, так і залишилося загадкою.

Розділ 11 Неспокійні дні

Понеділок — важкий день. Після Карпат усі страшенно потомилися, а тут ще останній тиждень навчального року. Здавалося б, жодних контрольних та самостійних вже не має бути, але хто не знає наших вчителів? Контрольні сипалися на учнів оберемками по дві-три на день, і це, що й казати, втомлювало неабияк.

Інга терпляче писала всі ті нескінченні завдання. Шматочок бурштину — подарунок Нічної Громовиці зі штормового Балтійського моря — весь цей час вона носила у кишені джинсів, щиро переконана, що саме він додає їй сили пережити фінішну шкільну лихоманку без втрат і нервових зривів.

Македонський, з яким Інга раніше зустрічалася вряди-годи, вітався з нею щодня. Після бійки з Гуфі це стало для нього своєрідним ритуалом. Щоразу, побачивши дівчинку, він усміхався і кидав нібито недбало: «Привіт, мала!». Не став винятком і цей понеділок, важкий, сповнений контрольних і самостійних, день. Інга зустріла десятикласника на сходах, і ритуальне дійство повторилося.

На великій перерві Інга мимоволі стала свідком дивної розмови між Гуфі й Македонським. Вона бігла на третій поверх до бібліотеки, а хлопці стояли на горішніх сходах. Гуфі щось говорив Сашкові. Слів було не розібрати, бо галас у коридорі стояв неймовірний. Інга спробувала потихеньку наблизитися до них, але на той час Гуфі вже встиг потиснути Сашкові руку і з дуже задоволеним виглядом відійти. Македонський стояв як укопаний з похмурим виразом обличчя. Могло здатися, що Гуфі сказав йому щось дуже неприємне. Інга раптом пригадала Хмарникові слова, що зараза поширюється через потиск руки, і в одну мить усе зрозуміла: Гуфі, точніше Космотуменів суперагент, який зараз керував усіма його вчинками і словами, вирішив заразити якоюсь гидотою Сашка Майданського. А замирення після бійки — чудова нагода це зробити.

— Гуфі що, миритися приходив? — Інга підійшла до десятикласника і прямо про це запитала.

— Приходив, — не дуже чемно відповів Македонський.

— Не варто говорити зі мною таким тоном. Я ж тобі нічого поганого не зробила.

— Пробач, — буркнув Сашко. — Мені зараз дуже погано…

— А хочеш шматок бурштину? — несподівано для самої себе запропонувала Інга, якій раптом здалося, що той смоляний камінчик дуже важливий і може зарадити несподіваній Сашковій проблемі.

— А ти, певно, маєш? — з недовірою перепитав Македонський.

— Маю. Ось. — Вона видобула з кишені джинсів камінь і простягнула Сашкові.

— Ні, ти серйозно? — Македонський виглядав спантеличеним до краю. — Ти можеш мені це дати?

— Можу, — знизала плечима Інга, помічаючи, що тінь якоїсь незрозумілої печалі у Сашкових очах поступається місцем радості.

— Ні, — затнувся Сашко. — Я не можу у тебе взяти цей камінь. Він надто дорогий. Тебе батьки сваритимуть.

— А я кажу, що ти візьмеш. Мої батьки навіть не здогадуються про існування його. Можеш мені повірити.

— Але звідки ти його взяла? — не міг надивуватися Македонський, тримаючи в руках шорсткий камінчик пивного кольору.

— Мені одна людина подарувала…

— Тоді я тим більше не можу взяти, — замотав головою Сашко, рішуче повертаючи камінь Інзі.

— Ти такий впертий, немов у травні народився, — зітхнула дівчинка. — А якщо я скажу, що ця людина звеліла той бурштин передати іншій людині за певних обставин?

— Ну… Ні, ти серйозно можеш мені його дати? — все ще не міг повірити Сашко, якого роздирала боротьба між спокусою взяти подарунок і страхом перед наслідками. — Він такий великий. З нього можна зробити два медальйони і ще залишиться. Дякую.

Сашко поклав бурштин до кишені як найбільшу цінність і пішов до свого класу з високо піднятою головою.

Інга не знала, чи той камінь щось змінить і чи допоможе Сашкові протистояти космічній заразі, тому кінця уроків чекала з нетерпінням.

Іра сьогодні була зайнята розмовами з іншими фанатками серіалів про чергову, якусь особливу серію улюбленого фільму-тягучки, тож Інзі довелося самій наглядати за Гуфі. А він і справді потребував пильного нагляду, бо на перервах знову взявся вербувати колишніх компаньйонів.

— Ти чого така задумана? — запитала Іра у подружки, коли вони разом поверталися додому.

— Гуфі знову свою банду збирає, — коротко пояснила Інга.

— А ти знову солдатів покличеш, і вони їм навтикають!

— Якби все було так просто, — зітхнула Інга. — Мені треба порадитися з Громовицями чи майстром Хмарником.

— Але ж сьогодні грози нема, — забідкалася Іра. — Як ти до них потрапиш?

— Яблунька допоможе, — загадково усміхнулася Інга і розповіла Ірі про Македонського.

— Але ж ти й дурна, що бурштин віддала, — похитала Іра головою. — Він йому навіщо?

— Не знаю, але бачила б ти його очі. То були очі щасливої людини.

— Як собі хочеш. Але дивися, щоб потім не шкодувала, — Іра винесла свій «присуд» і вже за мить говорила про щось інше.

У вівторок Інга зіткнулася з командою Гуфі ще до початку уроків. Хляпа, він же Толик Кузь, який раніше у компанії вирізнявся хіба що похмурістю і тупим поглядом, сьогодні почувався зіркою Орфеуму.

— Шо, коза? Доскакалася? — перестрів Інгу ще в коридорі на першому поверсі. — Тут тобі смерть.

— Сам коза, — мовила Інга байдуже і спробувала обминути несподівану ранкову перешкоду на шляху до свого класу, але «перешкода» схопила її за передпліччя і боляче стиснула.

— Нікуди ти не підеш, доки не скажеш чарівне слово…

— «Відчепись, козел?»

— Ну ти в натурі наглієш!.. — Хляпа так шарпонув Інгу за руку, що та ледь не впала, і навис над нею, притискаючи до стіни.

Інга розізлилася не на жарт. Вона не могла вдарити нападника рукою, тому вгатила коліном у живіт, від чого Хляпа зігнувся і замекав. Чекати, доки він отямиться, було не варто, — й Інга чкурнула до свого класу. За хвилину пролунав дзвінок, тож Артем Денисович погнав дев’ятикласників на урок, зірвавши Хляпі акцію помсти.

Проте на перерві Хляпа вже стояв під дверима 7-Б і чемно чекав, поки з класу піде Микола Григорович.

Інга не боялася Хляпи, але зв’язуватися з дурнем зайвий раз не хотілося, тому вона вийшла з класу разом із Миколою Григоровичем. Проте Хляпа знахабнів до того, що вхопив її за руку, незважаючи на присутність директора.

— Що таке, пане Кузь? — насупив брови Микола Григорович.

— Нічого, — злісно буркнув той, але Інжиної руки не випустив.

— Хочете поспілкуватися зі мною у мене в кабінеті? — Микола Григорович грізно навис над Хляпою, але той, хоч і був переляканий, не змінив нахабної поведінки: відпускаючи Інгу, він не стримався і дав їй стусана. — Ану ходи зі мною, поганцю!

Інга не могла оговтатися від несподіванки: Хляпа зважився вдарити її у присутності директора, а це означало, що його хвороба прогресує.

Удар не був надто сильним, але Інга неабияк розсердилася. Хіба ж це вона до Хляпи чіплялася, чи, може, сипала погрозами направо і наліво?

— Так тому придуркові і треба, — мовив хтось за Інжиною спиною.

Дівчинка обернулася і побачила Богеса. Цей рудий хлопчисько з 8-А у команді Гуфі був не на головних ролях, а тому всіляко намагався задобрити старших хлопців. Це саме він «виставляв» усій компанії у ніч прориву Космотуменових примар.

— Відколи це ти у нас порозумнішав? — Інга кинула на несподіваного доброзичливця оцінюючий погляд. — Взагалі-то негарно своїх колишніх товаришів зраджувати.

— А хто зраджує? — підвищив голос Андрійко-Богес. — Вони мене кинули! Вони мене завжди використовували!..

— Чого ж ти тоді з ними водився?

— Не буду я тобі нічого розказувати, — насупився Богес і відійшов до вікна.

В інший час Інга звернула б увагу на дещо перебільшену театральність цього жесту, але сьогодні вона схильна була повірити у щось добре, тож Богесові слова її зачепили.

— Добре, Богесе… — мовила вона примирливо, бо крім того бачила, що у вчорашньому братанні Богес-Копистинець участі не брав.

— Я — Андрій! — спалахнув Богес. — Взяли собі моду людей дурними кличками називати!

— Заради Бога! Які ми чутливі стали. А як два роки Богесом за тими недоумками бігав, то нічого?

Хлопчина раптом якось принишк і замовк. Інзі стало його шкода. А що як і справді у нього прокинулася самоповага?

— Добре, Андрію, я більше не буду, — пообіцяла Інга. — Хочеш, я тобі книжку цікаву дам почитати?

— А що маєш? — пожвавішав Богес. — Я астрономічні люблю.

— Зайдеш до мене після уроків, то виберемо, — сказала Інга, відчуваючи, що робить щось не так, хоча зовні все виглядало цілком умотивованим.

Богес і справді зайшов до Інги після четвертої. Він ахав і охав, побачивши бібліотеку її батьків. Потім сидів у кріслі й уважно вичитував щось із кількох книжок, запропонованих господинею. Інга почувалася незручно, тому побігла на кухню зробити чаю. Там саме чаклувала бабуся.

— Що за гості? — спитала вона в онуки.

— Богес… тобто Андрій Копистинець, — відповіла дівчинка.

— Це, може, той, з Миколової компанії, що тобі проходу не давав?

— Ага. Та тільки він змінився… Я так думаю. Книжками цікавиться.

— А раніше читав щось?

— Навряд. У їхній банді грамотних не шанували.

— Дивно, що він так одразу змінився, — задумливо мовила бабуся, помішуючи борщ.

— Бабусю, але ж ви самі мене вчили, що треба вірити людям, — сказала Інга, розтривожена сумнівами.

— Бачиш, і ти в його щирості сумніваєшся.

— Та просто пригадався той вечір, коли вони понапивалися. Бридке було видовисько, — зітхнула Інга і понесла чай до кімнати.

Богес і далі сидів у кріслі, але Інга зауважила, що завіса із нанизаних на жилку шматочків дерева, яка затуляла прохід до сусідньої кімнати, ледь помітно погойдується. «Людям треба довіряти», — ще раз подумки, немов закляття, повторила дівчинка, подаючи гостеві чашку.

— Дякую. А у тебе є щось про планети Сонячної системи? — спитав Богес, і дівчинці знову на мить здалося, що цікавість його не дуже щира.

— Пошукаємо, — пообіцяла Інга і полізла на крісло, щоб дістатися горішніх полиць.

Отримавши бажану книжку, Богес нарешті пішов додому. Інга, змучена сумнівами і внутрішньою боротьбою, підійшла до вікна. Рипнула хвіртка, і такий чемний досі Андрійко в одну мить змінився невпізнанно: він пожбурив книжку у кущ півонії і побіг вулицею геть. Здавалося, що лівою рукою він притримує щось заховане під сорочкою.

Інга вийшла з хати, підібрала книжку і замислилася. Чого ж він усе-таки приходив? І чи справді він порвав стосунки зі своїми друзяками? Ці два питання мучили однаково, хоча перше додавало більше тривоги. Повернувшись до кімнати, Інга насамперед перевірила, чи на місці Хмарникова стріла. Але вона зникла! Так от для чого Андрій напросився у гості, так от для чого корчив із себе героя, в душі якого прокинулася гідність! Ну стривай же, поганцю!

Інга вискочила з хати як ошпарена. Вона сіла на велосипед і вже за п’ять хвилин стукала у двері хати Копистинців. Відчинила Богесова матінка, пихата дамочка з бантом-метеликом у волоссі.

— Добрий день, — привіталася Інга. — Андрій вдома?

— Ні, він ще у школі.

— Уроки закінчуються за п’ять третя.

— Андрійко ходить на гурток юних натуралістів, — поважно мовила матуся, і в її голосі навіть тупак зміг би вловити нотки зневаги.

— А гурток художнього вишивання він уже кинув чи успішно закінчив?

— Що ти собі дозволяєш?! — підвищила голос господиня. — І куди тільки батьки дивляться?

— До побачення! — сказала Інга. — І передайте тому брехунові, хай до школи краще не з’являється.

— Що?! — Богесова мамця аж захлинулася від обурення. — Та я завтра до школи піду і все розповім твоєму класному керівникові!..

— Ага, розкажіть, нехай посміється.

Було зрозуміло, що Богес тусується зараз із давніми дружбанами і вихваляється своїм подвигом. В усьому цьому втішало тільки те, що стрілу не могли поламати. Хоча хто знає, до чого можуть додуматися ті придурки…

Інга змушена була повернутися додому. Де шукати Гуфіну банду, вона собі навіть не уявляла, бо таких місць у їхньому, хоч і невеликому містечку було багато. Важко зітхнувши, дівчинка підвела очі до неба і помітила раптом, що з півдня напливають на небесну блакить густенькі купчасті хмари.

Отже, майстер Хмарник десь поряд, і з ним можна порадитися.

У маленькому містечку непомітно злетіти у небо не так легко, як здається — спостерігачів менше, ніж у великому місті, але всі вони дуже і дуже допитливі… Щоб уникнути зайвого розголосу, Інга взяла велосипед і поїхала на околицю. У великому місті їй довелося б крутити педалі годину чи й дві, а тут цілком вистачило десяти хвилин. Кинувши велосипед у кущах при дорозі, вона стрімко шугонула у найближчу хмару. Дивовижний корабель погойдувався неподалік. Майстер Хмарник дуже зрадів несподіваній гості, але, побачивши, що таневесела, спохмурнів і сам.

— Щось сталося? — спитав він.

— Сталося, — зітхнула Інга. — Богес вашу стрілу вкрав.

— Овва! А це ж як йому вдалося?

— Та я сама, дурепа, його до хати впустила. Він таким ображеним придурився. Казав, що астрономією цікавиться, а сам книжку в кущі викинув, — сумно пояснила Інга. — Я тепер ту стрілу ніколи не знайду.

— Не треба вже так скисати. На все є рада. А стрілу я тобі допоможу повернути.

— Справді? — пожвавішала дівчинка, забувши враз про свій тягар.

— Зараз я тобі дам чарівні окуляри, — Хмарник повагом увійшов до своєї каюти і повернувся звідти за хвилину, несучи в руках звичайнісінькі на вигляд окуляри з прозорими скельцями. — Вони тобі допоможуть пропажу відшукати.

— А як?

— У цих окулярах ти зможеш побачити місця скупчення лихої енергії.

— Хочете сказати, що Гуфі зі своїми приятелями перебуває зараз десь у такому місці?

— Атож. Бо саме там його суперагент може трохи підзарядитися.

— Це все дуже добре, але як я у них стрілу заберу? Їх же п’ятеро.

— Ти що, ніколи казок не читала? Силі що протиставляють?

— Хитрість? — із сумнівом перепитала Інга. — Вважаєте мене хитрою?

— Та ж не дурною! — розвеселився Хмарник, щасливий від того, що зумів розігнати невидимі чорні хмари сумнівів.

— Послухайте, я ще хотіла запитати про ті болячки, що Космотуменів суперагент розносить. Ліки якісь від них є?

— Є, але щоб лікувати, треба знати симптоми. А багато вже заразилося?

— Двоє — напевне. Хоча ні — троє, — Інга згадала раптом про Македонського.

— Опиши-но мені хворих.

— Ну, ходила досі людина з високо піднятою головою, а тут раптом похнюпилася. Все їй нецікаво, замкнулась у собі, настрій кепський.

— О-о, то серйозна болячка. Називається космічна іпохондрія. І лікувати її треба комплексно: працею і бурштином…

— Бурштином?! — вражено перепитала Інга. — Ви сказали «бурштином»?

— А що? Розумію, що то рідкість, бо потрібен морський бурштин, а не викопний…

— А я Сашкові саме морський бурштин і дала! З Балтійського моря!..

— То це ти того Сашка мені описала? А де ж ти камінь взяла?.. Хоча — геть дурне запитання до літаючої людини. Але ти казала про трьох. Що там ще?

— Один зробився просто придурком. Чіпляється до всіх, б’ється й обзивається, а другий такий уже облесний, але мерзотник жахливий.

— Ага, маємо справу з амебою лукавства та вірусом брутальності. Ну, з цими болячками впоратися можна і без ліків. Примочки з кропиви дуже помічні.

— Так просто? — не могла повірити Інга.

— Жартую, звісно. Хоча для профілактики кропива тим поганцям не завадила б. Зараз я тобі дам ліки. Ось тут пилок матіоли для лукавого, а ось це для агресивного — пилок з липового цвіту. — Хмарник дав Інзі дві малесенькі, майже невагомі торбинки з пилком. На одній була вишита квітка матіоли, на другій — липовий цвіт. — Як дізнаєшся симптоми решти заслаблих, то я тут поблизу буду ще кілька днів. Біжи.

Інга спустилася з хмари у видолинок і за п’ять хвилин була вже біля свого велосипеда. Маючи чарівні окуляри та ліки від космічних болячок, вона почувалася набагато впевненіше, бо знала, що робитиме далі.

Гуфіну схованку знайти було не так уже й важко, хоча на скупчення лихої енергії Інга натрапляла не раз. Штаб-квартира банди розмістилася на східній околиці містечка у старому занедбаному яблуневому саду. У дощаній буді сиділо зараз двоє: Гуфі й Хляпа. Дівчинка тихенько підкралася до розбійницького кубла і кілька хвилин слухала, про що гомонять її вороги.

— Ну, ти, Хляпа, дав сьогодні жару в директорському кабінеті, — насміхався Гуфі, згадуючи ганебну поведінку свого товариша по банді. — «Не кажіть мамі, бо вона мене приб’є!» Це ти просто класно сказав!

— Гуфі, закрий хавало! — скипів Хляпа. — Тебе там не було!

— Та я пожартував. Чого ти? Охолонь, друже! — Гуфі почав заспокоювати Хляпу, але Інга не вірила у його щирість. — Богес — молодець. Забив баки тій дурепі й стрілу приніс.

— Та йди ти зі своїм Богесом! — ніяк не бажав заспокоюватися Хляпа. — Замість того, щоб корчити комедію, дав би тій дурепі разок у рило і все.

— Дозволь мені вирішувати, як чинити далі, — голос ватажка хуліганської команди став несподівано низьким і жахаючим. — Ви не знаєте моєї мети, тому сидіть і мовчіть.

— А що за стріла? — по хвилі спитав Хляпа, але голос його цього разу тремтів.

— Хто багато знає, той довго не живе, — мовив Гуфі нормальним голосом. — Ходімо до Ірки. Вона сьогодні з танцювального буде повертатися близько сьомої.

— Ходімо, — згодився Хляпа без особливих вагань. — Вона мені за все відповість.

Якщо Інга й хотіла заскочити Гуфіну банду зненацька, то почуте змусило її не розсекречуватися. Вона почекала, поки хлопці заберуться зі свого сховку, а потім іншою дорогою повернулася додому, оглянувши перед тим їхню халабуду. Нічого цікавого у тому хлівці дівчинка не знайшла. Зрозуміло, що Гуфі тримати стрілу тут не наважився б нізащо. Скоріш за все, вона лежить зараз у нього вдома.

Гуфі і Хляпа марно прочекали на Іру цілих півгодини. А вони з Інгою тим часом сиділи у кущах за півсотні метрів від хуліганів і слухали їхні дурнуваті балачки. Коли ж хлопчиська налаялися досхочу і рушили додому, дівчатка ще добру годину гуляли понад ставом, обговорюючи план дій. А обговорювати було що — Інга збиралася залізти до Крілевої квартири, щоб там пошукати вкрадену стрілу.

Розділ 12 Повернення стріли

Була вже шоста, коли Інга врешті-решт поступилася подружці і вони пішли до Кріля, щоб спробувати повернути стрілу мирним шляхом. Інга, звісно ж, мало вірила у мирне вирішення справи, але Іру жахала сама думка про те, що стрілу можна викрасти.

Їм відкрила Крілева мама. Вона працювала у будинку культури і, можливо, тому частенько висловлювала надзвичайно різкі судження.

— Добрий день, Галино Тарасівно, — привіталася Інга. — Ви не могли б нам віддати стрілу, яку ваш Миколка у нас поцупив.

— Що?! — невдоволено звела брови Галина Тарасівна. — Миколка у вас щось поцупив? Чи ви марите, дівчатка? Як ви можете звинувачувати у злодійстві мого сина?!

— Ми не звинувачуємо, ми просто хочемо, щоб ви стрілу повернули, тільки й усього, — здвигнула плечима Інга.

— Ні, це просто нечуване нахабство! Миколо!.. — гукнула Галина Тарасівна синочка, який, на превеликий жаль, був уже вдома.

— Що таке, мамо?

— Тут прийшли якісь дівчиська і кажуть, що ти у них вкрав якусь там стрілу.

— Стрілу? Яку ще стрілу? — розвів руками Гуфі. — Вибач їм, мамо. Дівчатка, певно, перегрілися на сонечку.

— Слухай-но, брехуне, якщо ти зараз не віддаси стрілу, то може повторитися давня історія, — Інга ледве тамувала гнів.

— Це ти мені погрожуєш чи як? — гидко посміхався Гуфі.

— Ідіть звідси, дівчатка. Ідіть, — махнула руками Галина Тарасівна, немов відганяючи гусей чи курей. — Я сьогодні не маю настрою вислуховувати ваші недоладні жарти.

— Злодії ніколи не мають настрою, — сказала Інга і потягла Іру геть.

— Що ти сказала?! — верескнула Крілева мама. — Ти мене злодійкою обізвала?..

Потічок слів з вуст розлюченої Гуфіної мамці раптом перетворився на потужний селевий потік, що руйнував усе на своєму шляху. Де вже тут було вставити хоч слово, тож Інга скорилася сліпій стихії і пішла геть. Вони з Ірою ще довго чули обурені вигуки та погрозливі обіцянки, багато чого дізналися про свої негативні риси і риси своїх батьків.

— Бачиш, мирним шляхом ми нічого не досягнемо, — зітхнула Інга, яка вже не мала того запалу, що спонукав її лізти в чужу квартиру.

— Бачу, — і собі зітхнула Іра. — От тільки лізти все одно не раджу. Надто вже це ризиковано. Та я вмру від страху!

— Гаразд, я це зроблю, ти й не дізнаєшся.

— А що, як тебе мама Гуфіна зловить? Та вона ж міліцію викличе!

— Що ти пропонуєш? Нам міліцію кликати? А чим ми можемо довести, що стріла крадена?

— Інго, пообіцяй мені, що ти не підеш на таку авантюру, — попросила Іра подружку. — Я не переживу, якщо тебе до в’язниці відправлять.

— Та добре, сидітиму каменем, — пообіцяла Інга цілком щиро, бо від Іриних слів усю її і так не надто велику рішучість мов корова язиком злизала. — Ходімо краще додому.

По дорозі Іру несподівано перехопила її тітка Віра, яка тільки вчора повернулася з Іспанії, тож Інзі довелося йти додому самій, несучи тягар сумнівів і печалі на своїх тендітних плечах. Щоб хоч якось підсолодити свої гіркі думки, Інга зазирнула до крамнички, щоб купити морозива, і несподівано зустріла там Інару Фархадівну.

— Добрий день, — автоматично привіталася Інга, забувши, що сьогодні вже бачила вчительку.

— Добрий день, Інго, — засяяла Інара Фархадівна своїми полиновими, такими не звичними для уродженки Середньої Азії очима.

— Як ви?

— Нормально.

— Ви вже знаєте, хто це був? — Інга вийшла з крамнички разом з учителькою, забувши в одну мить про морозиво.

— Кріль. Тільки він у цьому ніколи не зізнається.

— А ви… нічого не відчули перед ударом? — зважилася нарешті спитати Інга.

— А що я мала відчути?

— Ну, присутність якоїсь сили чи що.

— Дивно, що ти про це питаєш, — замислилась Інара Фархадівна.

— Чому дивно?

— Дивно, що я була такою сліпою досі.

Інга не могла зрозуміти, до чого ж хилить вчителька, але її усмішка засвідчувала знання якоїсь дуже важливої таємниці.

— Розкажи, що саме ти бачила, — попросила Інара Фархадівна, сідаючи на лавочку в ріденькій тіні травневого ясена.

— Ви не повірите, — завагалася дівчинка.

— Повірю, можеш не сумніватися. Що ж то було: блискавки, примарні тіні?

— І тіні, і блискавки… То ви про це знаєте?

— Звісно. Я навіть чекала цього.

— Чекали?

— Чекала, бо то була своєрідна ініціація стихіями природи.

— Як це?

— А так. Чотири стихії — чотири види страху. Повітря і вода мене випробовували раніше: я вже якось труїлася чадним газом і потопала в річці. Іспит стихією землі теж пройшла. Лишився тільки вогонь.

— А при чому тоді тут Гуфі? І хто вас врятував?

— Агенти СЛНВ — Служби Ліквідації Незапланованих Випадковостей.

— Що, і така є? — не могла повірити Інга, яка вже й так дізналася за останні кілька тижнів про цілу купу дивовижних речей.

— Ти собі навіть не уявляєш, які ще є, — усміхнулася Інара Фархадівна. — Є також Служба Допомоги Справедливим Людям.

— І чим вона займається?

— Допомагає таким їжачкам, як ти.

— А чому це я — їжачок?

— Бо колюча буваєш.

— А ви з Узбекистану родом? — несподівано для себе запитала Інга.

— Ні, я народилася в Таджикистані.

— Пробачте, але я думала, що це десь поряд.

— Правильно думала. Кордон з Узбекистаном у нас такий звивистий, що легко й поплутати.

— А як буде по-таджицьки «їжачок»?

— Хорпуштак.

— Навчите мене по-вашому рахувати?

— Запросто. Слухай уважно і запам’ятовуй: як, ду, сей, чор, панч, шашт, хафт, хашт, но, да…

— Панч — це п’ять?

— Так…

— А по-узбецьки ви теж вмієте рахувати?

— До десяти вмію. Тільки запам’ятати буде важче, узбецькі слова на українські зовсім не схожі. Бер — це один, екі — два, уч — три…

Інга все розпитувала і розпитувала. За півгодини вона вже знала, що плутати Узбекистан з Таджикистаном — то все одно, що Індію з Китаєм. Вона дізналася багато чого про дитинство Інари Фархадівни, про те, як вони познайомилися з Артемом Денисовичем, як Інара Фархадівна вчила українську мову і багато іншого. Та найбільше Інзі сподобалося те, що вчителька теж бачить якихось незвичайних істот.

— І давно ви можете бачити тих дивних істот?

— З дитинства. Пригадую, коли я ще навіть до школи не ходила, побачила одного разу дивну сяючу істоту, що стояла у дверях і простягала до мене руки. Батьки її не помічали.

— Ви дуже злякалися?

— Як не дивно, зовсім ні. Може тому, що була малою.

— А до вас приходили з Департаменту Весняних Ароматів?

— Ні, — зітхнула Інара Фархадівна, тож Інга подумала, що вчителька не почувається щасливою.

— Ще прийдуть.

— Чекатиму.

— Ну, то я піду. До побачення, — мовила знехотя Інга, згадавши раптом про стрілу.

— Заходь у гості при нагоді, — запропонувала вчителька, але Інзі було трохи ніяково прийняти це запрошення — не хотілося набридати.

— Дякую. Матиму на увазі.

Розмова з Інарою Фархадівною додала Інзі бадьорості, але хіба це допоможе вирішити проблему викраденої стріли?

Інга спробувала лягти спати о десятій, та навіщо себе дурити, якщо спати не можеш? Сівши на підвіконня, вона дивилася на сірі купчасті хмари, що у темряві здавалися грозовими. Ех, якби у неї був плащ-невидимка чи хоча б шапка-невидимка… Стоп, а яка різниця між плащем і шапкою? Хіба шапка робить невидимою тільки голову? Дурниця якась. І звідки тільки такі думки з’являються?

— Киш звідси! Розліталися тут… — чийсь дуже знайомий голос пролунав так близько, що від несподіванки Інга аж здригнулася.

— Майстре Хмарнику, то ви?

— Я. А хто ж іще? — озвався майстер, що сидів у великому хмарному кошику, підвішеному, здавалося, просто до неба на довгому сірому мотузку. — Я оце зайшов, щоб плутаників порозганяти. Ач, поналітало їх сюди…

— Плутаники? Але ж я нікого не бачила!

— Окуляри вдягни, то й побачиш, — порадив несподіваний гість. — Щось ти зажурена. Знайшла тих твоїх викрадачів?

— Знайшла, але толку мало. Гуфі стрілу у своїй квартирі тримає. Я не знаю, де саме. Надумала було у вікно до нього лізти, але якось неприємно, бо стану ніби злодійкою.

— Ну, тепер зрозуміло, чому плутаники позліталися… Та візьми, кажу ж тобі, окуляри!

Інга вдягла окуляри і раптом побачила цілу зграю різнокольорових прояв, трохи схожих на восьминогів. Диво дивнеє, але в окулярах Інга почала чути і їхні веселі вигуки.

— То це вони мені думок химерних понаганяли? — спитала Інга.

— Вони, шибеники, — підтвердив майстер Хмарник. — Залазь до мого кошика, полетимо стрілу з полону визволяти.

Інгу не треба було просити двічі. Дівчинка спритно видерлася на хмарну конструкцію, і вони повільно попливли над будинками, зовсім не видимі знизу.

— Де той твій Гуфі живе? — спитав майстер Хмарник.

— Ось цей дім. Четвертий поверх, південний бік, — показала Інга. — У них чотирикімнатна квартира.

Хмарний кошик завис над Гуфіною лоджією. Майстер Хмарник дмухнув зі своєї люльки на лоджію п’ятого поверху, відгороджуючи себе та Інгу від випадкових поглядів мешканців квартири на п’ятому поверсі.

— Зараз ми все владнаємо, — весело пообіцяв старий майстер і натоптав люльку чимось дуже незвичним, бо воно майже не пахло. — Коксагизове листя і дрібка кори з гевеї.

Інга зачудовано стежила за рухами Хмарника, який випустив зі своєї люльки довгу-предовгу хмаринку, що, немов змія, поповзла крізь щілину у кватирці, прослизнула під фіранкою і зникла у темряві неосвітленої кімнати.

— Дивись сюди, — Хмарник торкнувся Інжиної руки і показав на дзеркальце у лівій руці. — То мій винахід, називається хмаросвітловод.

Дівчинка довго придивлялася, бо у напівтемряві важко було розібрати всі деталі, доки нарешті побачила внутрішній простір однієї з кімнат Гуфіної квартири. Хмаринка обережно рухалася вперед, немовби знаючи, де саме лежить стріла. Проте у квартирі ще не всі спали. У сусідній кімнаті працював телевізор, і перед ним куняли у м’яких кріслах Галина Тарасівна та її синочок. Хмаринка непомітно прослизнула повз них далі і поповзла вгору по стіні. Інзі здалося, що зараз увесь кришталь і фарфор, виставлений у стінці, задзвенить, як пожежна сигналізація, але хмарка рухалася бездоганно. Серед кришталевих вазочок і келихів стрілу важко помітити, та тільки не для хмаринки. Ось вона огорнула собою петлі дверцят і відчинила їх без найменшого шуму, потім обережно потяглася до стріли…

Несподівано в кімнаті з телевізором скрипнуло крісло, і за мить пролунали кроки. Стривожений Гуфі увімкнув світло і зайшов до кімнати, уважно роззираючись довкола, проте хмаринка встигла зачаїтися, просочившись у найдрібніші щілини. Гуфі невдоволено скривився, зауваживши відчинені дверцята, і гукнув:

— Мамо, ти хочеш, щоб я у темряві лоба розбив?

— Що, синку? — стрепенулася зі сну Галина Тарасівна. — Ти щось казав?

— Дверцята стінки зачиняти треба, — буркнув Гуфі і пішов до своєї кімнати.

Хмарка за п’ять хвилин повторила спробу дістати стрілу. На щастя, цього разу їй це вдалося без перешкод. І хоч Інга була у повній безпеці, вона хвилювалася так, ніби сама скрадалася Гуфіною квартирою. Серце калатало несамовито, немовби вона щойно пробігла стометрівку.

— Ось так, — мовив Хмарник, тримаючи стрілу в руках.

Кошик піднімався угору. Інга була щаслива. Ідея залізти до чужої квартири тепер видавалась їй просто божевільною.

— Приїхали, — усміхнувся майстер Хмарник до Інги, коли кошик м’яко вдарився об кут хати, а потім зачепився за сливове гілляччя.

— Це просто диво якесь! — ще й досі не могла повірити Інга в чудесне повернення стріли.

— Диво буде, коли ти Космотуменового суперагента тією стрілою знешкодиш… Обережно, не розбуди своїх. Ну, бувай. Забігай у гості!

Інга тихенько залізла до кімнати і зачинила за собою вікно.

Розділ 13 Терапія

Уранці, коли Іра забігла до Інги перед школою, то в її очах змішалося стільки страху, захоплення і радості, що вони стали неймовірно круглими, сяючими і великими.

— Ти таки лазила у квартиру, — чомусь прошепотіла Іра, зачудовано розглядаючи Хмарникову стрілу. — Ти божевільна. Я б померла на підвіконні… До речі, як тобі вдалося?.. Хоча про що я питаю!

— Не лазила я нікуди, — поспішила заспокоїти подружку Інга. — Мені майстер Хмарник допоміг.

— Він сам лазив? — ще більше здивувалася Іра. — Ні, ти це серйозно?

— І сам не лазив, а випустив спеціальну хмарку… Ходімо, дорогою розповім.

Іра, слухаючи подружчину розповідь, була щасливішою, аніж коли дивилася свій улюблений серіал «Круті пістолети».

У школі все було як завжди: метушня в передчутті закінчення навчального року досягла апогею і загрожувала перерости у справжню революцію, вчителі ходили заклопотані, а часом навіть неуважні. І тільки команда Гуфі на цьому тлі вирізнялася своїм надміру вираженим невдоволенням.

Інга пояснила Ірі, що треба робити, і та помчала у 6-А по нову інформацію. У цьому класі навчалася Ірина сусідка Таня Андибер, яка завжди була в курсі усіх шкільних подій. Невдовзі симптоми хвороби решти членів команди Гуфі були з’ясовані. Вітька Агафонов на ймення Пончик нездужав на заздрість. І, судячи з усього, хвороба прогресувала. Славко Жиляк, він же Квазімодо, страждав надмірною пихатістю. Таня розповіла Ірі, як Пончик учора відібрав мобільник у якогось малого з четвертого класу і був ледь не битий батьками пограбованого у себе вдома. Вчора ж таки і Квазімодо відзначився не найкращим чином, обізвавши півсотні дівчаток образливими словами.

— Уявляєш, він обзиває усіх селом, рогулями, вихваляється своїм комп’ютером. Чіпляється геть до всіх. Навіть Олені Станіславівні нахамив, — не могла заспокоїтися Іра.

— І вона йому нічого не зробила?

— Обіцяла з батьками поговорити. З класною керівничкою Квазімодовою в учительській сперечалися про щось.

Після короткої наради першим вирішили лікувати Хляпу, оскільки його хвороба могла завдати шкоди найбільше. На щастя, 9-Б цього тижня чергував у їдальні. Інга знала, що чергові часто сидять без діла з самого ранку, п’ють чай, гризуть сухарики і теревенять, тому підсипати Хляпі пилку в сухарики чи в чай не становило особливої проблеми. Треба було лише вибрати зручний момент.

Іра пішла у розвідку, вдаючи, що хоче купити рогалик. Вона запам’ятала розміщення чергових за крайнім столом у кутку. Решта було справою техніки. Як тільки чергові почнуть накривати на столи, пилок можна буде підсипати у Хляпине горнятко.

Та не так сталося, як гадалося: Хляпа вперто сидів на своєму місці і бавився мобільником. Уся його агресія була спрямована на віртуальних ворогів, що виражалося у неймовірній жестикуляції і балаканині.

Інга ніби ненароком зайшла до їдальні, краєм ока глянувши, з якого пакетика вигрібає свої сухарики Хляпа. Підійшовши до кухарок, дівчинка невимушено сказала:

— Тьотю Сашо, там у вас хлопчик безробітний сидить, він що, з уроків сачкує?

— Та то черговий! — сердито обізвалася кухарка. — Гей, ти! Чого сидиш, як засватаний?! Тобі що, роботи не вистачає? Зараз першачки снідати прийдуть!

— А що таке?! — схопився Хляпа. — Я вам тут не раб!

— Чекай-но, покличу зараз директора! Він тобі покаже! — наступала тьотя Саша.

— Задовбали ви мене директором лякати! — грюкнув Хляпа лавкою і штовхнув першого-ліпшого п’ятикласника.

— Ти мені ще поварнякай! Підеш до класу двояки заробляти, як має бути! — не вгамовувалась тьотя Саша.

— Та пішли ви всі!.. — розлютився Хляпа і вискочив із їдальні.

Інга тільки того й чекала. Вона притьмом опинилася біля столика і всипала пилок у пачку сухариків. За секунду повернувся лютий Хляпа.

— Чого ти тут крутишся, прикоцана? — він злісно вишкірився до Інги, зіткнувшись із нею на виході.

— Зголодніла, — відповіла дівчинка, мило усміхаючись. — А тебе яким вітром сюди занесло, Хляпонько?

— Як-як ти мене назвала? — з неприхованою погрозою перепитав Хляпа.

— А ти що, слуховий апаратик вдома забув? Як шкода, бо так хотілося поспілкуватися з розумним хлопчиком…

— Рота закрий, а то я за себе не відповідаю! — Хляпа дуже хотів ударити Інгу, але його стримувало дивне передчуття неприємностей.

— Я за тебе тим більше не відповідаю, — сказала Інга і пішла.

Хляпа розлютився ще дужче. Схопив зі столу сухарики і кинувся наздоганяти Інгу. Та, сподіваючись погоні, дівчинка просто зайшла у приймальню і перечекала, поки Хляпа пробіжить коридором.

Пролунав дзвінок на урок. Час було пробиратися до свого класу.

На наступній перерві Інга знову пішла до їдальні перевірити дію Хмарникових ліків. Побачене перевершило найоптимістичніші сподівання. Хляпу годі було впізнати: він чемно розставляв горнятка на столи, реагував на кожне слово тьоті Саші і взагалі мало нагадував того нестерпного хлопчиська, яким був ще годину тому.

— Порядок, — вдоволено мовила Інга і пішла шукати Іру. Час було братися за лікування Богеса.

Богеса було неважко знайти. Побачивши Інгу, він не втікав, а навпаки — пішов їй назустріч.

— Я знаю, що ти на мене сердита, але зрозумій мене…

— Що я маю зрозуміти? Що ти брехун?

— Я мусив так зробити, бо інакше Гуфі помстився б моїй сестрі.

— Якій сестрі? У тебе нема сестри, брехуне!

— Двоюрідній. Вона вчиться у четвертому класі.

— Ти що, помиритися зі мною хочеш?

— Ну, може б…

— Добре, — несподівано погодилася Інга. — Але за примирення треба випити. Біжи організуй.

— А що ти питимеш?

— Та хоч пиво.

— Мені пива не можна. Я краще лимонаду куплю чи соку.

— Тобі гроші дати? — в’їдливо поцікавилася дівчинка.

— Я зараз прийду, — Богес швидко зник, а з’явився лише за кілька секунд до дзвінка.

— На перерві забіжиш до нашого класу. Воду лишаєш у мене, ясно?

За урок Інга встигла спокійно всипати квітковий пилок у пляшку з водою і чекала перерви з почуттям виконаного обов’язку.

Богес і справді прийшов, хоч Інга й дивувалася, а потім згадала, чого Богес приходив уперше. Господи, та все ж дуже просто: стріла знову у неї, і Гуфі хоче її отримати назад, використовуючи будь-яку можливість.

Після першого ковтка Богес якось скис. Після другого — змінився на обличчі і, пославшись на погане самопочуття, утік з уроків.

— Ви що, мирилися? — запитала Іра, яка не наважувалася підійти до подружки у присутності Богеса.

— Ні, я його лікувала, — пояснила Інга.

— Ой, розкажу тобі одну хохму. Володьку Тишлюка з 8-В знаєш? Ні? Він у футбольній секції займається, а читає по складах. Інара Фархадівна на світовій покликала мого малого на урок до восьмикласників…

— Але ж твій Андрій у третьому класі! — здивувалася Інга. — Це він тобі розказував?

— Ага, — кивнула Іра, яку розпирало бажання поділитися з подружкою подробицями смішної історії. — Інара Фархадівна дала моєму Андрієві читати «Іліаду», а потім — Тишлюкові. Клас вилягав! Тоді Інара Фархадівна одного і другого просила ще й зміст прочитаного уривка переказати!

— І що Тишлюк?

— Ходить лихий. На Фархадівну злючий.

— Та хай йому грець, ще до твого малого причепиться.

— Не причепиться, — махнула рукою Іра. — Бо тоді визнає свій дебілізм, а так хоч на жарт перевести можна.

Пізно ввечері Інга вислизнула з хати, щоб узяти в майстра Хмарника ліки для Квазімодо і Пончика. Хмарний корабель погойдувався на хвилях нічного вітерцю неподалік над ставом, замаскований від сторонніх очей густим туманом.

— Доброї ночі, майстре Хмарнику, — привіталася Інга. — Мені потрібні ще ліки.

— А тих двох вилікували?

— Аякже.

— А що у нас там цього разу?

— Пиха і заздрість.

— Ага. А заздрість яка? Помірна чи істерична?

— Майже істерична, бо забрав мобільник у дитини мало не на очах у вчителів.

— Ось тобі пилок з опунції. Знімає болячку майже одразу. А від пихи у мене є пилок троянди. — Хмарник дав Інзі ще два мішечки з вишитими на них квітами.

Дівчинка повернула майстрові порожні мішечки.

— Ти їх не викинула? — здивувався Хмарник. — От молодчина! Дякую.

— Це я вам дякую, — сказала Інга. — На добраніч!

Сивий туман погустішав, коли Хмарник насипав у люльку стружку з кореня лепехи. Час було повертатися додому.

Наступного ранку Інга несподівано зустрілася з Македонським. Той два дні до школи не з’являвся, а сьогодні прийшов сяючий, хоч і трохи змарнілий.

— Привіт, мала, — привітався, як і раніше. — Маю для тебе подарунок. Тільки у школі не відкривай, добре?

— А що це? — спитала Інга, беручи до рук маленьку коробочку.

— Побачиш.

— Добре, — кивнула дівчинка і заховала коробочку в портфель. — Як почуваєшся?

— Нормально, — мовив Сашко. — Ще побачимось.

Інзі страшенно кортіло відкрити коробочку, але вона вирішила дотримати слова і заразом потренувати силу волі. Та невдовзі вона забула про Сашків подарунок і разом з Ірою взялася за лікування решти учнів, заражених вірусами космічних болячок. Найлегше було знайти Квазімодо, бо він зазвичай стояв біля дверей 9-В і з нахабною міною на обличчі ображав дівчат.

— …Село! Село Задрипанці Тупорильського району Свиноградської області! Запам’ятали свою адресу? Чи ще раз повторити? І купіть собі журнал. Може класом складетеся на один номер, щоб не мали вигляду таких рогульок!

— Геть звідси! — Іра Данилишин спробувала зачинити перед нахабою двері, але марно.

— Іро, ходи сюди на хвилинку, — Інга спробувала пройти у двері, що їх перегородив собою Квазімодо, але це їй не вдалося. Квазімодо, помітивши новий об’єкт кпинів, напосівся на неї.

— А ти, шмарклю, чого сюди приперла? Сиди у своєму болоті, жабо.

— Слухай, телепузику, ти мені набрид. Біля тебе ж без респіратора стояти гидко, — зміряла Інга ворога нищівним поглядом, але той вирішив контратакувати.

— А ти сама коли востаннє милася? Ходить тут і корчить із себе примадонну.

Тим часом Іра вийшла в коридор.

— Давай ми того дурбелика провчимо, — запропонувала Інга.

— Я не знаю, що з ним таке сталося. Ще минулого тижня від нього і слова ніхто добитися не міг, а зараз рот не закривається.

— Підхопив інфекцію. Скажи дівчатам, щоб допомогли його скрутити.

— А що далі?

— Залежатиме від ситуації. А то наш Квазімодик надто буйний.

— Зараз, ти його відволічи, — погодилася Іра.

Інга кивнула, а Іра побігла до класу. Квазімодо ж спробував ще раз дістати Інгу. Річ у тім, що Інжині батьки працювали в Африці: мама лікарем-інфекціоністом, а тато пілотом вертольота, а це, як часто повторював Квазімодо, було тупо.

— Як там наша матуся поживає? Вже здичавіла чи ще ні? А може, у неї вже хвіст відріс?

— І цим ефектним пасажем ви, добродію, вирішили вивести мене зі стану психічної рівноваги? — запитала Інга, стаючи обличчям до дверей, щоб Квазімодо не міг бачити, що відбувається у нього за плечима. — Як стверджує Дарвін, люди поділяються на два види: гомо нормаліс і гомо пихатус. Так от саме гомо пихатус, яким ви є, і наділені хвостом.

Щойно Інга вимовила це слово, як дівчача лавина змела Славка-Квазімодо і закрутила у коловерті рук, голів і бантів. Хлопчисько, який аж ніяк не чекав такого повороту подій, спробував було відбиватися, але хіба можна протистояти такій організованій у своїй стихійності силі, якою може бути розлючений гурт дівчаток-дев’ятикласниць? За хвилину Квазімодо лежав на столі, немов піддослідна жаба, і був повністю недієздатний.

— Починаємо прискорений курс антипихатої терапії, — мовила Інга, всипаючи дрібку пилку у роззявлений Квазімодів рот. Нещасна жертва в одну мить забула всі свої попередні слова. Він став проситися і вибачатися.

— Ще раз до нашого класу прийдеш, то знімемо штани, — пригрозила Іра Данилишин. — Вимітайся!

Квазімодо, радий, що так легко відбувся, зник, немов примара, без жодного слова.

Інга вийшла з класу і несподівано наскочила на злючого як дідько Гуфі.

— Привіт, Гуфічку. Як поживає твій паразит?

— Щезни! — коротко і злісно кинув Гуфі.

— А твої дружбани одужують. Ще, правда, один заражений лишився.

Інга дуже сподівалася і останнього хворого вилікувати сьогодні, але Пончика у школі вже не було. Чи то Гуфі його попередив, чи то він сам здогадався втекти з уроків, але лікувальний сеанс довелося перенести на наступний день.

Розділ 14 Македонський

Вдома Інга застала засмучену бабусю.

— Що сталося?

— Телефонувала Крілева мама. Обіцяла прийти з міліціонером. Каже, що ти якийсь там сувенір у Миколи вкрала, — пояснила бабуся.

— Можна подумати, що ви їй повірили.

— Та ні, але то скандалістка відома.

— Розберемось, — Інга забігла до кімнати і передзвонила до Іри, яка прибігла за п’ять хвилин.

— Заховай стрілу. І нікому нічичирк, — попросила Інга, відчуваючи незвичне хвилювання.

— Єсть! — з готовністю пообіцяла подружка. — Ой, а до вас міліціонер іде!

— Лізь через вікно.

Іра, плутаючись у шторах, видряпалася на підвіконня.

— Я забіжу до тебе пізніше, — пообіцяла Інга, намагаючись погамувати хвилювання.

— Інго, ходи-но, доцю, сюди! — долинув з коридору бабусин голос.

— Добрий день, — привіталася дівчинка з міліціонером. — Щось сталося? Знову Миколка з гуртка художнього вишивання не повернувся?

— Якщо ти, мала злодійко, не віддаси моєму синові сувенір, який він купив у Карпатах, то з тобою будуть розмовляти в іншому місці, — ледве стримуючись від лайки, мовила Галина Тарасівна.

— Галино Тарасівно, а ви — нахаба…

Інгу перебив міліціонер:

— Галина Тарасівна попереджала, що ти хуліганка, але справа надто серйозна…

— А я можу й до суду подати за наклеп, — сказала Інга. — Мене обізвали злодійкою у моєму власному домі!..

— Ви бачите? — обернулася Галина Тарасівна до міліціонера. — Я ж вам казала, що то бандитка росте.

— Шановна, прошу тут мою онуку не ображати, — втрутилась у розмову бабуся, яка досі терпляче слухала. — А ви що, роботи більше не маєте, як тільки ходити по хатах з наклепницями? — це вже стосувалося міліціонера.

— Прошу без образ, — раптом набичився міліціонер. — Є факт крадіжки і є підозрювана…

— Ви ще прийдете до нас вибачатися, — пообіцяла бабуся. — А зараз прошу геть з моєї хати!

— Я цього так не залишу! Я піду до школи! Я зателефоную директорові!.. — Розлючена жінка грюкнула дверима. — Не штовхайтеся!

Галина Тарасівна репетувала ще довго, вже на дорозі. Інга чула з кімнати, що вона вимагала обшуку, але міліціонер не міг цього дозволити, тож намагався заспокоїти розгнівану жінку.

Коли ж гамір ущух, почалися телефонні дзвінки. Спочатку зателефонувала Вікторія Михайлівна, яка докоряла Інзі, але дівчинка розмову припинила дуже швидко, поставивши лише одне запитання: «Ви мене маєте за злодійку?». Класна керівничка не знайшла що сказати на це, а тому розгляд справи перенесла на завтра.

Потім телефонував директор.

— Інго, тут до мене звернулася Миколина мама Галина Тарасівна і казала, що ти там щось у її синочка відібрала, — він говорив спокійно.

— Чи ж ви мене за каратистку яку маєте? Він же дев’ятикласник! — Інга так само майстерно закінчила і розмову з директором.

— Гаразд. Завтра у школі і розберемось, — пообіцяв Микола Григорович і поклав слухавку.

Увечері Інга раптом згадала про Сашків подарунок. У школі вона навіть забула розповісти про нього Ірі. Якби це сталося, то досі б вона вже точно знала, що у тій коробочці, бо сила волі в Іри була набагато меншою за цікавість. У коробочці лежав срібний медальйон з бурштиновою крапелькою.

Інга пошукала у телефонному довіднику прізвище Македонського.

— Алло, Сашко? Ти здурів?

— А що таке?

— Це ж срібло!

— І що з того? Ми колись на городі в селі знайшли срібну ложку. От якби їх там цілий набір був, а то ж одна…

— І ти це сам зробив?

— Сам, — підтвердив Сашко. — Якщо не віриш, то заходь у гості. Я все покажу.

— Сьогодні пізно вже…

— Яке там пізно, ще ж дев’ятої нема.

— Гаразд, я за десять хвилин буду.

Сашко чекав на Інгу біля воріт. У будинок не заходили, бо Сашкові апартаменти розміщувалися на горищі, куди вів окремий вхід зовнішніми східцями. На порозі Інга остовпіла, бо побачила справжню ювелірну майстерню. На полицях і столах лежали найрізноманітніші інструменти, в кутку стояли газовий пальник, тигель і муфельна піч. Але найбільше дівчинці сподобалися камені. Вона брала до рук онікс, кварц, змійовик, малахіт, яшму, гранат і прислухалася до своїх відчуттів, адже кожен камінь, здавалося, звучав своєю, нечутною для вуха мелодією.

— Оце я зробив для мами і сестри, — сказав Сашко, показуючи Інзі ще два зовсім не схожі між собою медальйони.

— Які гарні, — похвалила дівчинка. — Але мій, здається, кращий…

— Я знаю, — усміхнувся Сашко. — Кожній людині має подобатися щось інше. І я радий, що з тобою не помилився.

— Як це? — здивувалася Інга.

— А так. — Сашко дістав із шухляди робочого стола зошит. — Це твій. З літератури.

— І де ти його взяв? — запитала спантеличена Інга, гортаючи свій торішній зошит. — Та й для чого він тобі?

— Я почерк вивчав, — пояснив Сашко. — Щоб медальйон зробити саме для тебе.

— Ніколи про таке не думала.

— Ти не дуже засмучуєшся, що ще й мамі і сестрі твій бурштин дістанеться?

— Не мій, а твій, — нагадала дівчинка. — Я тобі його подарувала, отже він — твій. І давай про це забудемо, а то я почну про срібло думати…

— Срібло зі старої ложки, знайденої під час археологічних розкопок з метою пошуку овочевих скарбів типу моркви і буряка. Мама її, взагалі-то, хотіла назад закопати, — весело сказав Сашко, і вони обоє розсміялися.

— Звідки це все у тебе? — спитала Інга, коли перша хвиля цікавості вляглася.

— Дідусь залишив татові у спадок, але тато цим не дуже цікавиться. Він більше автомобілі любить, — сказав Сашко. — Дідусь був добрим ювеліром. Я його мало пам’ятаю. Мені було три роки, як він помер.

— А що мама каже?

— Мама у мене дуже поблажлива. Думає, що то у мене тимчасове захоплення і воно скоро минеться.

— Хай би не миналося, — мовила Інга, обводячи поглядом усе Сашкове багатство. — Гарно у тебе виходить.

— Не завжди. — Сашко почухав потилицю. — А от коли медальйони робив, натхнення було.

— Натхнення — це добре, — усміхнулася дівчинка. — Слухай, а ти не хочеш на ставок сходити разом із нами?

— Щось не дуже. Там завжди купа народу, крики, гамір…

— То вдень, а увечері там нікого нема!

— І ви вечорами з Ірою ходите купатися?

— Аякже! Торік навіть цілком офіційно відкривали купальний сезон. Ти собі й уявити не можеш, скільки ми всього за літо побачили!.. — Інга почала розповідати про ті дивовижі, свідками яких їм з Ірою довелося стати торік.

Сашко слухав уважно, час від часу усміхаючись і похитуючи головою, бо почуте і справді заслуговувало на увагу і повагу. Щоправда, для людини неуважної, що звикла до вражень рекламного характеру, всі оті дива, про які розповідала Інга, здалися б дурницями, не вартими уваги. Хто тих ставків не бачив? Але як часто людина забуває, що кожна мить у цьому світі неповторна, як неповторні візерунки морозу на склі, малюнок метеликових крилець, соловейкова пісня і хмарне мереживо. Мало кому спадає на думку, що весняне листя на добре знайомому дереві ніколи не займе у просторі того самого місця, що торік чи позаторік; що бджола, вилітаючи зі свого вулика, сьогодні не зможе повторити вчорашню траєкторію; що хвильки на воді, у яких відбивається сонячне світло, завтра теж будуть зовсім іншими. І людина має радіти щоденним змінам, бо в цій мінливості сенс усього життя.

— А я вам не заважатиму? — запитав Сашко, коли Інга замовкла.

— Думаю, що утрьох веселіше буде.

— Колись та й спробую, — пообіцяв хлопець. — От тільки не знаю, чим тобі віддячити за такий щедрий подарунок. А ви з Ірою не хочете постріляти з лука?

— Хочемо. А у тебе є лук? — здивувалася Інга.

— Є. Спортивний. Колись мама займалася. То ви прийдете?

— Обов’язково. Добре, мені пора додому. На добраніч.

— Ще колись забіжиш?

— Згодом хіба, а то зараз дуже роботи багато, — пообіцяла Інга і швиденько спустилася вниз.

Перебираючи у пам’яті нещодавні події, Інга дивувалася, чому в таку людину вселився Космотуменів агент. Для Гуфіної довбешки ті примари здавалися цілком виправданими і закономірними, інша річ — Сашко… Незрозуміло все це. Хоча кожна людина має право на поганий настрій і хандру.

Розділ 15 Снобачення

За п’ять до десятої Інга вже була в ліжку. Вона заплющила очі і поринула у розбурхане море своїх думок.

— Увага! Увага! Починаємо трансляцію!.. — почула раптом незнайомий голос. — Вітаємо вас усіх, дорогі наші сноглядачі.

Дівчинка розплющила очі і побачила, що лежить на ліжку, але кімната лише нагадує її власну. Проте вона анітрохи не здивувалася, і їй навіть сподобалося, що стіна раптом стала величезним екраном чудернацького телевізора. Ведуча посміхалася до Інги з екрана-стіни і ніби чекала, коли та нарешті слухатиме її уважно.

— Передаємо останні сновини, — мовила дикторка. — Миколка Кріль, якого всі його шкільні друзі і недруги знають за собачою кличкою Гуфі, взятий у полон Космотуменовим суперагентом, вчора звільниться від непроханого квартиранта за допомогою своїх ворогів і тому перебуває у дуже поганому настрої.

Майстер Хмарник передає свої вітання Інзі Осмоловській і радить зустрітися з Нічною Громовицею на конференції, яка відбудеться позавчора, присвяченій питанням використання грозової енергії з лікувальною метою.

Служба нагляду за плутаниками повідомляє про своє нове відкриття у казкології, зроблене випадково під час чергової незапланованої втечі групи плутаників з ідеопарку. За словами речника Департаменту Контролю Казкових Істот, виявлено принципову різницю між шапкою-невидимкою і плащем-невидимкою.

Новини погоди. Поблизу містечка, де зараз перебуває наша найактивніша сноглядачка Інга Осмоловська, формується потужний какоциклон. Очікується значне зниження рівня щастя, відносна страхонасиченість зросте до вісімдесяти відсотків.

— Перепрошую… — Інга спробувала щось сказати, але не змогла вимовити ні слова, проте сноведуча з розумінням кивнула і продовжила.

— На прохання нашої сноглядачки даємо роз’яснення. У нашій сностудії зараз перебуває відомий учений, доктор казкології, професор Астер Астероїс. Добраніч, професоре. Що ви можете сказати нашій сноглядачці?

— Добраніч, шановні сноглядачі. Дякую, дорога Гіпнеє, за запрошення. Зараз я спробую коротко змалювати загальну картину…

— Перепрошую, професоре, чи не могли б ви одразу перейти до суті справи? — попрохала сноведуча. — А то нашу трансляцію можуть будь-якої миті перервати.

— Я розумію, — прокашлявся вчений. — Наша сноглядачка знає про існування Департаментів Ароматів, що є структурними підрозділами Глобальної Служби Щастя. На жаль, на планеті є також і Глобальна Служба Нещастя. Працівники її спричиняють вибрики нашої емоційної погоди. Підвищення рівня страхонасиченості в емоційній атмосфері призводить до утворення какоциклонів, які водночас ослаблюють озоновий фронт. Якщо ж у якомусь місці живе людина, підконтрольна Космотуменовому суперагентові, ймовірність висадки ворожого десанту зростає у десятки разів, оскільки збирачі страхів активізують виробництво страхомін. За нашими розрахунками, ворожий десант із трьох осіб висадиться учора…

Інга хотіла ще щось запитати, але видиво зникло.

— …Доцю, вставай, а то до школи запізнишся, — лагідно промовляла бабуся.

— Мені б іще хвильку!.. — з досадою мовила Інга, розуміючи, що удень снобачення передач не транслює.

— Сон цікавий?

— Важливий! — зітхнула дівчинка.

Вставати геть не хотілося, бо у школі на Інгу чекала не вельми приємна зустріч з Крілевою матусею. Дівчинка не сумнівалася, що відіб’ється, але скільки нервів на це піде…

Гуфіна мамця з’явилася у школі за десять хвилин до початку уроків. Микола Григорович запросив її, Інгу та Інжину класну керівничку до себе, щоб розібратися з тією заплутаною справою про зниклий сувенір.

— Я не скандалістка, — одразу пішла у наступ Галина Тарасівна, — але нахабство цієї учениці вже сягнуло критичної межі. Уявіть собі, вона вкрала у мого сина сувенір, який він привіз із Карпат. Миколо Григоровичу, я вас дуже прошу розібратися і покарати винних. Мені, звісно ж, не шкода тих п’ятдесяти гривень, але це справа принципу!

— Інго, розкажи нам, про що тут ідеться, — попросив директор.

— Про звичайнісінькі наклеп та брехню. Я не хочу звинувачувати Галину Тарасівну, бо її могли просто обдурити…

— Мій син ніколи мені не бреше!.. — спалахнула жінка.

— Отже, ви припускаєте, що він може брехати іншим, — не втрималася від колючої репліки Інга.

— Інго, будь ласка, — невдоволено поморщилася Вікторія Михайлівна. — Ми в усьому розберемось.

— А нема в чому розбиратися! Хтось один бреше: або я, або Микола. Покличте його, покличте Іру Юргелю, покличте вчителів, які з нами у Карпатах були! — випалила Інга, якійраптом стало душно у директорському кабінеті. Вона чудово розуміла, що гра у котика-мишки триватиме довго. Ніхто з учителів не захоче відкрито конфліктувати з батьками, тому все це тягнутиметься нескінченно.

— Мирославо Миколаївно, покличте Артема Денисовича, Інару Фархадівну, Олену Станіславівну, — звернувся Микола Григорович до своєї секретарки. — Ага, ще Миколу Кріля та Іру Юргелю.

Галина Тарасівна сиділа злюча й набундючена. За кілька хвилин почали сходитися вчителі.

— Ніби всі зібралися? Хочу запитати у вас, Інаро Фархадівно, чи не пригадуєте, які сувеніри купували діти у Карпатах?

— Бити, булави, віяла, браслетики, картинки — загалом стандартний набір малосвідомого туриста-початківця. Та хіба згадаєш усіх? — знизала плечима Інара Фархадівна.

— Може, випадково помітили, що купили у той день Микола Кріль та Інга Осмоловська? — з надією перепитав Микола Григорович.

— Микола ходив увесь час із плеєром, а коли з Говерли повернулися, то був уже без нього, — включилася в розмову Вікторія Михайлівна. — Не знаю, може, кому позичив. А от сувенірів ніяких не пригадую.

— Миколо, де ти подів дорогий плеєр? — тоном, що не обіцяв нічого хорошого, запитала Галина Тарасівна сина.

— Плеєр вдома лежить, — знервовано відповів Гуфі. — Нічого з ним не сталося…

— Миколо, кажи правду! — кип’ятилася Галина Тарасівна.

— Я й кажу правду, — огризнувся Гуфі. — Мене мій сувенір більше цікавить. Оці дві злодійки його у мене вкрали, коли я музику слухав.

— Брешеш ти! — раптом озвалася Іра, яка несподівано для самої себе заговорила у директорському кабінеті, хоча нічого подібного раніше з нею не бувало. — Інга цю річ сама купила і мені показувала в автобусі! А Микола Інгу ненавидить, про це всі знають! Він їй навіть диск з матюками передав!..

— Який диск? — не зрозумів директор.

— Комп’ютерний! — Іра ледь стримувалася від крику.

— З диском розберемося пізніше. Інго, ти можеш показати нам той загадковий предмет, що наробив стільки галасу? — лагідно попросив Микола Григорович. — Аби ми хоч знали, що воно таке?

— Не бачу в цьому жодної потреби. Я ж не прошу вас показувати сувеніри, які ви купили у Німеччині торік, — затялася Інга. — І взагалі, я більше не маю бажання вислуховувати безпідставні звинувачення.

— Ви тільки погляньте, яка нахаба! Дисципліни жодної!.. — Коли Галина Тарасівна починала говорити, зупинити її могло хіба що стихійне лихо більшої потужності, аніж вона сама.

— Я можу підтвердити, що сувенір, схожий на скляну стрілу, до автобуса принесла Інга Осмоловська! — перекрикуючи гамір, повідомив Артем Денисович.

— То це стріла? — здивовано звів брови Микола Григорович. — Знову стріла?..

— Що значить «знову стріла»? — Галина Тарасівна розгубилася, бо не розуміла, що має на увазі директор.

— Тижнів зо два тому я вже мав нагоду розбирати історію зі стрілою і луком, — директор важко опустився у крісло і підняв руку, закликаючи до тиші. — Наша Марія Іванівна поскаржилася, що Інга вистрілила у неї з саморобного лука, але ніхто тієї стріли не бачив. Звідси я роблю простий і логічний висновок: стріли немає.

— Але ж онде вчитель каже, що бачив стрілу, коли вони в Карпати їздили, — не могла нічого второпати Галина Тарасівна.

— Але ж Артем Денисович бачив її в Інги, а не у вашого Миколи, — мовив Микола Григорович з таким виразом обличчя, що Гуфіній мамці стало незручно. — Гадаю, що на цьому ми можемо завершити нашу зустріч. Ви, Галино Тарасівно, поговоріть зі своїм сином, може, він щось приховує.

— Нічого я не приховую! — півником вистрибнув Гуфі.

— А де поділися п’ятдесят гривень, які я тобі на дорогу давала? — Галина Тарасівна несподівано контратакувала власного сина. Напад був таким навальним і раптовим, що Гуфі на мить знітився і розгубився.

— Про тридцять гривень я вам можу сказати, — весело усміхнувся Артем Денисович. — Мені хлопці з Яремчого розповіли, як Микола їм по червінцю заплатив, щоб вони до наших дівчат чіплялися.

Галині Тарасівні вперше за весь час відібрало мову. Вона так зиркнула на свого сина, що інший на його місці згорів би за одну секунду, лишивши по собі купку попелу. Однак Гуфі витримав нищівний погляд, бо Космотуменів суперагент десь там усередині не дрімав.

З директорського кабінету Інга та Іра поверталися переможницями, яким уже не страшні були жодні контрольні та самостійні, що їх так багато буває наприкінці навчального року.

Микола Григорович розібрався з диском того ж таки дня. Переглядав він його разом з Гуфіною мамцею, яка червоніла й біліла, охала й стогнала, а коли вийшла з кабінету, то могла б неабияк перелякати навіть найсміливіших сміливців. Що було того вечора з Гуфі, історія замовчує.

Розділ 16 Конференція

Цього дня з села приїхав Інжин дідусь, тож переповнена враженнями онука цілу годину переповідала йому події останнього шкільного тижня. Про польоти і спілкування з істотами, які решті людям здавалися б казковими, Інга, звісно ж, промовчала.

— Я Галину добре знаю, — усміхнувся дідусь у сиві вуса. — Її батьки колись по сусідству з нами в селі хату мали. Бачила б ти, що вона в садку виробляла. Отака гілочка тонесенька, як твій палець, а та ненза сидить на ній і гойдається. Що вже на неї кричали і в хаті зачиняли, а вона, бісеня таке, горищем вилізе і далі давай по деревах скакати.

— Видно, енергії від народження Бог забагато дав, — і собі посміхнулася бабуся.

— Краще б вона ту енергію не на лайки, а на свого синочка невихованого спрямувала, а то росте одоробло… Ото комусь радість буде, — скрушно похитав головою дідусь.

— Бачили б ви, як вона завелася, коли Артем Денисович розповів про Миколчині витрати в Карпатах, — весело мовила Інга. — Я думала, що директора блискавкою вдарить.

— Та хлопець тому такий, що вона його змалечку била, як Сидорову козу.

— Правда, — підтвердила бабуся. — Вона йому памороки прибила.

— Справді? — перепитала вражена Інга, якій на мить стало шкода свого ворога.

— Співчувати йому не треба. Якщо у цьому світі когось б’ють, то він це заробив. — Дідусів присуд був жорстким.

— Ти, діду, тут неправий, — сказала бабуся. — Як же не співчувати, коли людині погано?

— Ага, на таких м’якотілих всі і їздять, — не здавався дідусь.

— Та не бійтеся ви за моє виховання, — засміялася Інга, чудово розуміючи причину незгоди.

— Легко сказати: «Не бійтеся». А от прилетять твої тато і мама з Ліберії, то вони за голову візьмуться.

— Головне, щоб їм першою на дорозі Марія Іванівна не трапилася. А то й справді можуть знепритомніти! — реготала Інга, від чого серйозні обличчя бабусі й дідуся теж освітила усмішка.

Увечері Інга довго не могла заснути, знову і знову прокручуючи події бурхливого дня. Вона згадувала сон, що наснився минулої ночі. Отримана уві сні інформація була якоюсь аж надто дивною.

Щоразу перед Інгою відкривалися якісь нові й нові частини величезного казкового світу, що існує поряд зі світом звичним, у якому живуть усі люди, навіть не підозрюючи, що диво зовсім поруч. Інга в загальних рисах уже розуміла будову цього казкового світу, але деякі питання ще залишалися нез’ясованими. Хоча білі плями на карті світу дивовиж дівчинку хвилювали не так сильно, як нещодавній снобачний сеанс. Особливо її бентежила часова неузгодженість. От що, наприклад, означає фраза: «Гуфі… вчора звільниться від непроханого квартиранта за допомогою своїх ворогів і тому перебуває у дуже поганому настрої»?

Інга ходила сама не своя, намагаючись усе для себе пояснити, але дедалі більше заплутувалася. Врешті-решт, зморившись, вона згадала про Нічну Громовицю. Якщо сон правдивий, то Громовиця зараз має бути на конференції. Тобто мала бути там позавчора. Чи ні? Зрештою, якщо конференція вже відбулася, то Громовиця їй про це розповість.

Інга ледве дочекалася ночі і знову вмостилась біля прочиненого вікна. Дівчинка планувала собі, що пахощі яблуневого цвіту розбудять таємничу силу, яка підніме її у повітря, але сьогодні відчуття щастя не було достатньо сильним, бо заважали тривожні думки. Тож тепер їй не лишалося нічого іншого, як скористатися подарунком від Департаменту Весняних Ароматів.

Громовицю Інга знайшла цього разу аж над Шотландією.

— Привіт, я маю тебе про щось запитати, — сказала Інга.

— Зараз, я тільки коней відпущу, — кивнула Громовиця. — А ти не проти, якщо ми полетимо на конференцію, присвячену питанням використання грозової енергії з лікувальною метою? Я, до речі, маю там зробити доповідь.

— Справді? Я тільки «за»! Але дикторка снобачення сказала, що конференція відбудеться позавчора. Як це розуміти?

— Летимо, дорогою поясню.

Громовиця шугонула вгору, підхопивши свою гостю, і помчала на південний схід. Виявляється, сновини застосовують не зовсім зручний для людей відлік часу через те, що події у світі людей відбуваються на кілька днів пізніше, ніж у світі снів. От і виходить така нісенітниця. Ведучі сновин уже знають, чим завершилася конференція, а от у світі людей все тільки починається. Ще Громовиця пояснила про циклони, хоча Інга так і не второпала усього до кінця. Що й казати, для осмислення нової інформації потрібен час.

Конференція проходила аж на Суматрі, тож летіти туди довелося блискавковим тунелем, вхід до якого відкривався над Фарерськими островами. Слід сказати, що така подорож заощаджує дуже багато часу, бо блискавковий тунель здатний миттєво переміщувати людину у просторі.

Хмарний амфітеатр, де відбувалась конференція, був просто величезним, але завдяки повітряним лінзам і підсилювачам звуку всі присутні могли чути і бачити доповідачів ідеально. Інзі на вході причепили хмарний бейджик з написом «Почесний гість» і провели на горішню сходинку амфітеатру, оскільки тут були найкращі місця.

Нічна Громовиця доповідала першою. Інга мало що зрозуміла з почутого, але дещо все ж запам’ятала. Після Громовиці виступали інші науковці і практики: Вихователі кульових блискавок, Розпорядник Горобиної Ночі, Гуркіт Океанського Прибою, начальник бригади обслуговування електричної машини Землі, майстер Фульгуритор і ще кілька ну вже зовсім не зрозумілих для Інги вчених.

— Ні, я зараз просто лусну від усього почутого, — сказала Інга. — Напевно, я повернуся додому.

— Я з тобою, — сказала Громовиця. — Допоможу розібратися. Це важливо. Отже, згадай доповідь начальника бригади обслуговування. Він казав, що люди є елементами електричної машини Землі, а Вихователі кульових блискавок розповідали, чому люди часто гинуть при зустрічі з їхніми вихованцями.

— Ну, це я запам’ятала: людина боїться блискавки, а кульові блискавки винищують страх. І якщо в людині страху забагато, вона може загинути.

— Добре, а на скільки часу можна зупинити серце без шкоди для людини?

— Максимальний час для переляканої людини — тридцять секунд, а для сміливої — хоч тиждень, хоч два.

— А в зоні какоциклону?

— Так само тридцять секунд, бо це мінімальний час, — впевнено відповіла дівчинка.

— Ти доповідь професора з ГСЩ уважно слухала? — запитала Громовиця.

— Я взагалі не слухала, бо він тільки цифри зачитував.

— Даремно, — похитала головою Громовиця. — Він дуже важливі речі казав. Розповідав про взаємозв’язок між ступенем щасливості та рівнем грозової енергії, а ще давав характеристику десантним кораблям Космотуменової армії. Тебе це мало б зацікавити.

— Пробач, я від снобачення не відійшла, а тут ще ця конференція…

— Гаразд, я тобі зараз усе запишу, а ти обов’язково прочитай потім.

Громовиця дістала зі свого польового планшета аркуш паперу і провела по ньому поглядом, від якого на папері почали проявлятися рівненькі рядочки літер і цифр.

— Не загуби, бо це дуже важливо.

— Громовице, у мене ще одне запитання до тебе. Там доповідав дуже цікавий майстер, забула його ім’я…

— Фульгуритор?

— Фульгуритор. Він чим займається?

— То наш дуже відомий художник. Він виплавляє громові стріли — фульгурити.

— А що це таке?

— Коли блискавка б’є у пісок, то він може сплавитися, утворюючи громову стрілу, — пояснила Громовиця. — Люди іноді знаходять їх.

— От би поглянути, — зітхнула Інга.

— Ще матимеш нагоду, бо Космотуменів десантний корабель можна знищити лише громовою стрілою.

— Ага, спробуй знайти того вашого художника…

— Як буде потреба, то знайдеш. Ну все, мені час, — усміхнулася Громовиця, відпускаючи Інгу. Вони щойно вийшли з блискавкового тунелю. — Бувай!

— До зустрічі!

Інга склала папірець учетверо, запхнула його до кишені і помчала додому. Чесно кажучи, їй страшенно хотілося спати. Де вже тут було думати про Громовицині записи?

Розділ 17 Диверсія Гуфі

Субота — день не ледачий. Здається, весь клопіт, який накопичувався цілий тиждень, чекав саме суботи, щоб постати в усій своїй красі перед втомленою людиною. Проте Інга роботу виконувала радісно, чекаючи суботнього вечора з терпінням філософа. Відверто кажучи, цей відрізок тижня видавався дівчинці найзатишнішим, адже попереду неділя, а позаду — важкий тиждень.

Після чесної роботи Інзі не хотілося потрапляти в телевізійну кабалу, тому вона, не вмикаючи світла, вмостилась біля вікна у кімнаті без телевізора, щоб насолодитися красою травневого вечора. Але сьогодні сталося щось незрозуміле: до Інги ні сіло ні впало причепився страх темряви. Дівчинка думала, що давно вже позбулася його, бо дідусь колись навчив її давати собі раду з тим страхом. Слід сказати, що дідусів рецепт був дуже простим, але дієвим: якщо тебе лякає темрява, то вступи у її володіння. Щойно ти себе примусиш це зробити, як побачиш, що насправді навіть найглухіша темрява наповнена часточками світла. Світло ж проганяє невідомість, яка і є причиною наших страхів. Але сьогодні Інга навіть уявити не могла, що ступить крок у темряву за вікном. Її жахала сама лише думка про це.

Не знати чому, Інзі раптом захотілося вдягнути Хмарникові окуляри. Те, що вона крізь них побачила, її налякало, але ще більше збентежило: під вікнами метушилися якісь невеличкі створіння, що більше нагадували згустки темряви. Ці істоти щось тягали і складали під хатою.

Інга, не довго думаючи, висунулася у вікно і прикрикнула на темних прояв, але ті ніяк на це не зреагували. І хоч дівчинці все ще було страшно, вона вирішила вийти надвір. Темні створіння і далі вовтузилися, лаштуючи чорні круглі предмети штабелями під вікном будинку. Усі Інжині спроби якось на них вплинути були марними. Її немовби не помічали. До круглих чорних коробок Інга не могла доторкнутися — вони були неначе з повітря.

Інга вирішила простежити, звідки темні істоти їх приносять. Йти довелося недалеко. За яку сотню кроків від її дому, прихований від стороннього ока густими кущами, біля закинутого обійстя стояв Гуфі! Поряд із ним височів темний контейнер, з якого Гуфі діставав чорні кружала і передавав заклопотаним згусткам темряви.

— Ти чим тут займаєшся?! — напустилася на ворога Інга. — І що це за нечисть біля тебе?

Гуфі не відповів. Знявши окуляри, дівчинка побачила зовсім іншу картину: хлопчисько з осклілим поглядом стоїть під кущами і розмахує руками, немовби щось комусь передаючи. Він не реагував на зовнішні подразники, цілком і повністю присвятивши себе чудернацькій роботі.

Інга подумала, що треба знову летіти на пораду до Громовиці.

— Я вже тобі, певно, набридла, — мовила дівчинка замість привітання. — Пробач, що знову від роботи відриваю.

— Які дурниці, — махнула рукою Громовиця. — Можеш прилітати хоч щогодини. А що сталося?

— Навіть не знаю, як тобі пояснити. Гуфі співпрацює з якимись темними створіннями, що складають під моїми вікнами незрозумілі темні предмети…

— Страхоміни, — з розумінням кивнула Громовиця. — А встановлюють їх збирачі страху. До речі, які вони, ті міни?

— Круглі, близько півметра у діаметрі, — силкувалася згадати Інга.

— Небезпечна річ. Треба негайно розміновувати.

— А як?

— Потихеньку. Зараз я покличу сапера, який тобі допоможе.

— Мені що, самій доведеться це робити? Але ж я навіть доторкнутися до них не можу!

— Для цього потрібні спеціальні рукавички. Зачекай трохи, я мушу знайти майстра. — Громовиця шугонула високо у хмари і не поверталася більше п’яти хвилин.

Інга вже почала було хвилюватися, але побачила, що Громовиця повертається, і не сама.

— Знайомся: сапер найвищого класу — майстер Елпідіфорос.

— Калі спера, — привітався сапер.

— Калі спера. То ви з Греції?! — здивувалася Інга, яка знала від батьків грецьке привітання.

— Я родом з маленького острівця у Середземному морі, — усміхнувся той. — Але зараз набагато важливіше знешкодити страхоміни біля твого дому. Поговорити можна й пізніше.

Інга кивнула Громовиці на прощання і полетіла за майстром Елпідіфоросом.

Збирачів страху уже не було біля Інжиної хати, лише Гуфі стояв на роздоріжжі, немов когось очікуючи.

— А чого це він і досі тут стовбичить? — спитала Інга у свого супутника. — Усі міни вже позакладали.

— Не знаю, — здвигнув плечима майстер. — Може, хоче подивитися, як ти на них підірвешся.

— Нема чого йому тут вештатися… Ану, марш додому спати!

— Він сам не піде, — похитав головою сапер. — Доведеться викликати патруль.

Майстер Елпідіфорос дістав зі своєї наплічної сумки пласку коробочку. Щось натиснув і сказав:

— Земля — патрульним Неба. У квадраті 37 дріб 49 готується детонація страхомін. Розмінуванню перешкоджає об’єкт К.

— Це ти, Елпідіфоросе? — пролунав з коробочки голос. — Знову працюєш? Зараз ми когось до тебе пришлемо.

— Не зволікайте, бо тут півсотні страхомін типу РС-10.

— Зараз будемо. Кінець зв’язку.

Патрульні й справді з’явилися миттєво. Інга у своїх окулярах чудово бачила три світлі постаті, що вийшли з дископодібного корабля і рушили до Гуфі. А хлопець вирішив, що краще для нього з патрульними не спілкуватися, тому дременув одразу.

— Дякую! — махнув рукою майстер Елпідіфорос патрульним, і ті зникли так само, як і з’явилися.

— Стривайте, я так і не зрозуміла, для чого ті міни, — спохопилася дівчинка, коли вони лишилися самі.

— То все через десантні кораблі з Космотуменовими суперагентами. Якщо вони підірвуться під тобою, то можна й померти від страху. Уявляєш, як твоїй родині після цього буде? А тоді прилетить десантний корабель і суперагенти вселяться у твоїх рідних. Я таке вже бачив. Тільки тобі боятися немає чого. Ми зараз усю цю погань знешкодимо.

Чесно кажучи, Інзі стало трохи не по собі. Але спокій досвідченого сапера розвіяв побоювання, звільнивши цікавість.

— А де беруться оті міни?

— Їх роблять у своїх цехах спеціальні майстри, а вибухівку приносять страхові агенти…

— То ті, котрі майно страхують? — здивувалася Інга.

— Ні, інші, але вони з тими вашими страховими агентами тісно співпрацюють. Ваші наганяють страху, щоб гроші заробити, а ота нечисть за ними йде і страхи підбирає, — пояснив майстер Елпідіфорос. — Але давай до роботи братися. Поговоримо, коли скінчимо. Я тобі подаватиму детонатори, а ти їх знешкоджуватимеш.

— Я?.. Як? — здивувалася Інга.

— Просто розкручуєш детонатор і все. Взагалі-то робота ця не вельми приємна, але що вдієш?

Майстер Елпідіфорос обережно підійшов до страхітливої купи під стіною дому й помалу викрутив детонатор зі страхоміни, що лежала на самому вершечку.

— Лови! — гукнув майстер саперної справи, кидаючи Інзі детонатор, схожий на ручку.

Дівчинка уважно придивилася до предмета у своїх руках і спробувала його розкрутити. Це виявилося доволі легкою справою, та коли дві частинки детонатора роз’єдналися, спалахнула жовта іскра. Від несподіванки Інга скрикнула, бо її душу раптом охопив страх висоти. Він був таким виразним, що перехопило подих, але, на щастя, неприємне відчуття швидко минуло.

— Оце і є найнеприємніша частина кожного розмінування, — сказав майстер Елпідіфорос. — Я вже до цього давно звик, а от новачки завжди так реагують.

— Ви б хоч попередили про іскру, — ображено мовила Інга.

— Пробач, просто я звик з помічником працювати. До того ж сьогодні роботи забагато мав. Оце щойно наша бригада повернулася з Тихого океану. Там вулкан прокинувся, то страхових агентів налетіла сила-силенна… Лови ще, — сказав майстер Елпідіфорос, кидаючи ще один детонатор. — І запам’ятай, що страх, який ти пережила при знешкодженні міни, більше з такою силою не повториться.

— Це добре, — втішилася Інга і розкрутила другий детонатор.

Іскра цього разу була оранжевою і спровокувала секундний страх замкнутих приміщень. Потім були іскри усіх збагненних і незбагненних кольорів: від чорного до фіолетового. Страхи теж були найрізноманітніші: від страху води до жаху перед нескінченністю.

Коли майстер Елпідіфорос витягнув детонатор з останньої, шістдесят сьомої, страхоміни, його чоло вкривав рясний піт.

— Нарешті. Зараз усі страхоміни під дією зоряного світла просто розчиняться у темряві ночі. Допоможи-но мені їх розкласти по одній, щоб швидше було.

— Це так щоразу? — запитала Інга.

— Не завжди. Іноді, коли ми дуже щасливі, то страхоміни знешкоджуємо щастям.

— А це ж як?

— Регочемо досхочу, а міни самі вибухають — як петарди чи хлопавки, не завдаючи нікому шкоди.

— Чого ж ви мені раніше не сказали? — дорікнула Інга.

— Не варто ризикувати. — Елпідіфорос узяв кілька розряджених страхомін і поніс на дорогу. Інга й собі взяла дві. За півгодини робота була завершена.

Ще з годину вони сиділи над верхівкою височезного ясена на зручному хмарному диванчику, подарованому саперові майстром Хмарником, і розмовляли, наглядаючи за страхомінами, які під зоряним світлом випаровувалися доволі швидко.

Майстер Елпідіфорос розповів Інзі багато цікавого про свою роботу, про страхових агентів, про десантні кораблі Космотумена. Інга дізналася від нього, що найбільше страху можна зібрати у свідків убивства іншої людини. А коли від останньої страхоміни не лишилося й сліду, сапер акуратно згорнув свою хмаринку-диванчик, попрощався з Інгою і відлетів на південь.

Розділ 18 Останні акорди бадьорої симфонії навчального року

У неділю до Інги забігла Іра, і вони цілий день присвятили розмовам і велосипедам. Остання неділя перед літніми канікулами виявилася чи не найвеселішою з усіх. Після такого відпочинку вже не страшно було поринути у шкільний гамір, що у середу мав завершитися довжелезною урочистою лінійкою, увінчаною останнім шкільним дзвоником.

Понеділок промайнув непомітно у звичних шкільних клопотах. Дівчаткам так і не вдалося спіймати Пончика, який поводився останнім часом просто-таки істерично.

Вівторок теж особливо нічим не запам’ятався, але Інга відчувала, що то затишшя перед бурею. Увечері вона раптом згадала про записку, залишену їй Громовицею. Читання зовсім несподівано її зацікавило, бо у записах йшлося і справді про дуже важливі речі. Півсторінки було присвячено опису властивостей грозового вихору. Інзі ж досі було відомо лише про його здатність піднімати людське тіло у повітря. Як виявилося, вихор може влаштовувати феєрверки, лікувати хвороби, очищати воду і повітря, палити страхи, зупиняти на певний час серце і навіть робити зачіски.

Пробігши поглядом решту рядків, Інга дізналася про те, що є сім типів Космотуменових десантних кораблів. А ще на аркуші були малюнки громових стріл, якими можна було збити кораблі. Громові стріли — фульгурити — кріпилися замість наконечника до звичайної стріли, перетворюючи її таким чином на грізну зброю.

Відклавши Громовицині записи, Інга трохи заспокоїлася. Хоча передчуття, що невдовзі має статися щось дуже важливе, до чого вона ще не повністю готова, не зникло, а думка про те, що їй конче потрібен фульгурит, і то саме сьогодні, свердлила мозок немилосердно. А що, як завтра доведеться відбивати напад нової групи суперагентів, а не буде чим? Тут хоч-не-хоч, а доведеться шукати майстра Фульгуритора. От тільки де?

Інга відкоркувала пляшчинку з яблуневими пахощами і піднялася у небо, майже не криючись. Їй навіть здалося кумедним, що Марія Іванівна спостерігає за нею у свій бінокль. Дівчинка ще подумала: хай собі спостерігає, вчительці з такою репутацією ніхто не повірить.

Знайти майстра Фульгуритора виявилося не так вже й просто. Минуло кілька годин, перш ніж вона зустріла того, хто міг їй підказати, де блукає той непередбачуваний і неконтрольований художник. На межі грозового фронту Вихователь кульових блискавок водив хороводи зі своїми маленькими, проте іноді страшенно небезпечними вихованками. Блискавенята радісно стрибали на хмарних батутах, бавилися у вітряних потоках і щосекунди змінювали свій колір, то зливаючись із темрявою, то спалахуючи яскравим жовтогарячим сяйвом.

— Доброї ночі, пане Вихователю, — привіталася Інга. — Ви не могли б мені підказати, де знайти майстра Фульгуритора?

— Доброї ночі, смілива дівчинко, — усміхнувся Вихователь. — Піди краще до Громовиці, вона проведе.

— Не хочу їй знову набридати. Якщо ви не знаєте, то пробачте. Піду пошукаю ще когось.

— Це ти мені пробач, що не можу тебе провести. Дітлахи бешкетують, — винувато знизав плечима Вихователь. — А пошукай-но того баламута на піщаному кар’єрі. Це тут недалечко. Він там частенько буває. То одна з його улюблених місцин.

— Дякую, — сказала Інга, зачудовано спостерігаючи ігри кульових блискавенят.

Дівчинці неабияк пощастило: майстер Фульгуритор і справді ширяв над піщаним кар’єром, гатячи в пісок грозовими розрядами. Після кожного удару він опускався на землю, витягав щось із піску і, невдоволено мугикнувши, знову злітав у небо.

— Доброї ночі, майстре Фульгуриторе! — гукнула Інга, перекрикуючи шум дощу.

— Привіт, незнайомко, — відірвався на хвильку від свого заняття майстер. — Що шукаєш такої пізньої години, та ще й у такому глухому місці?

— Вас.

— Мене? А то з якого дива?

— Мені потрібна громова стріла, щоб знищити Космотуменів десантний корабель.

— Ти хоч розумієш, яке це дикунство, — використовувати твори мистецтва як зброю? — зітхнув Фульгуритор.

— Чого ж не розумію? Але що вдієш? Якщо маєте щось запропонувати, то я з радістю послухаю.

— Не маю я тобі що запропонувати, — спохмурнів художник. — Корабель який?

— Не одномісний, це точно.

— Отже, тобі потрібна універсальна стріла. Зараз влаштуємо. Тільки візьми ось це, а то контузія тобі забезпечена, — майстер подав гості навушники.

Він піднявся у повітря, і на його правиці почала конденсуватися енергія, що за кілька секунд миттєво вивільнилася зі страшенним гуркотом, від якого у Інги довго дзвеніло у вухах, хоч вона була в навушниках.

Майстер Фульгуритор видобув з купи піску ще гарячу громову стрілу чудернацької форми. Вона мало нагадувала справжню стрілу, а більше була схожа на довгасту трубку з фігурним наконечником.

— Нею можеш збити навіть корабель сьомого класу, — з гордістю повідомив художник, вручаючи Інзі стрілу. — Вибачай, але тепер я мушу працювати.

— А можна у вас ще дещо попросити? — несміливо запитала Інга, стискаючи у руці дорогоцінний подарунок.

— Що таке? — невдоволено перепитав художник.

— Розумієте, ця стріла буде знищена, а мені б хотілося щось таке мати у себе вдома. На згадку…

— І яку ж ти хочеш? — ураз став лагідним майстер Фульгуритор. Його поспіх і невдоволення кудись вивітрилися в одну мить.

— Весняну, — несподівано навіть для самої себе мовила Інга.

— Ач яка, — усміхнувся художник. — А я думав, що ти одна з тих задирак, які у мистецтві нічого не тямлять. Гаразд, буде тобі весняна стріла, але мусиш трохи зачекати.

Майстер Фульгуритор опустився на землю і кілька хвилин шукав потрібне місце, потім злетів у небо і довго мудрував, намотуючи на правицю кольорові нитки грозових розрядів. Нарешті він назбирав у хмарах те, що було потрібно, і за мить прогуркотів розкотистий грім.

Стріла, яку майстер подарував Інзі, була дивовижною. Кожен, хто брав її до рук, немовби переносився у весну. Перед очима поставали картини напівпрозорого лісу, де на зеленавому килимі біліли візерунки проліскового квіту, у вухах дзвенів вітер і радісний пташиний спів.

Інга повернулася додому серед ночі. Вона заховала Фульгуриторів дарунок, а бойову стрілу поклала в торбинку, з якою збиралася йти до школи.

У середу вранці Інга вирішила забігти до Сашка, щоб попросити у нього звичайну стрілу. Той чудувався з фульгурита, бо бачив таку дивовижу вперше, потім допоміг приладнати громову стрілу замість наконечника звичайної і лишив у себе. До школи йшли разом, викликаючи загальну цікавість багатьох школярів і деяких учителів.

Останню шкільну лінійку вистояти було важко, бо через велику кількість зачитуваних наказів і вручень різноманітних відзнак та всіляких грамот тривала вона близько двох годин. Нарешті все скінчилося, коли одинадцятикласник проніс по периметру подвір’я на своєму плечі першокласницю з дзвоником. Інга цієї миті відчула, що літні канікули почали свій відлік часу. Останній дзвоник дивним чином змінив настрій не лише школярів, а й учителів, вони раптом розслабились і почали більше усміхатися.

Інга стояла біля вікна в коридорі і дивилася на метушливих батьків, захоплених процесом увічнення своїх чад за допомогою фотоапаратів та відеокамер. Вона почувалася трохи спустошеною. Їм з Ірою так і не вдалося вилікувати Пончика, у якого заздрість набула просто-таки загрозливих форм. Встиг сьогодні попсувати нерви і Гуфі, який не втратив нагоди зробити кілька дурнуватих «компліментів». І тільки добра усмішка Сашка Майданського ще перед початком лінійки додавала впевненості, підбадьорювала.

— З Пончиком щось треба робити, а то він уже всіх задовбав. Ходімо глянеш, що він на майданчику виробляє. — Іра вигулькнула ніби з гіперпростору. Інга знову була вражена цією фантастичною здатністю подруги. — Пилок при тобі?

Інга витягла з кишені мішечок.

— Ось.

— Ходімо до того недоумка.

Пончик бігав спортивним майданчиком і чіплявся до учнів з цифровиками. Ті відбивалися, гукаючи на допомогу вчителів. На Пончикове нещастя, свідком однієї такої сцени став Микола Григорович, який одразу ж упіймав порушника спокою у свої міцні руки і повів до себе на розмову.

— Підемо за ними, — сказала Інга. — Настав час рішучих дій.

— Я до кабінету ні ногою, — замотала головою Іра.

— Хоч під дверима почекай, — попросила Інга.

— Та добре. Піду, а то ти сама там пропадеш. — Іра врешті-решт зважилася на героїчний вчинок.

— Дівчатка, вам чого? — невдоволено спитав Микола Григорович, який щойно сів у крісло і розпочав психологічний тиск на Вітьку Агафонова. — Зайдіть пізніше, у нас тут важлива справа.

— Ми знаємо, — кивнула Інга. — Тому й прийшли, аби товаришеві допомогти.

— І чим ви йому можете допомогти? — спохмурнів директор.

— У нас є ліки від Вітькової хвороби.

— Які ще ліки? Від якої хвороби? — Микола Григорович встав, а це означало, що він починає дратуватися.

— Миколо Григоровичу, ми з вами маємо позитивний досвід спокійного спілкування, — заявила Інга. — Тому прошу сісти і розібратися в усьому без нервів.

— Гаразд, — директор сів і розвеселився, пригадавши, очевидно, свою розмову з Марією Іванівною.

— Вітька останній тиждень хворіє на заздрість. Це вам ціла школа підтвердить.

— Я б сказав, що він хворіє на ідіотизм, — не стримався директор і одразу ж накинувся на свою жертву: — Ти ж у мене в цьому кабінеті вже разів шість був за останні три дні й обіцяв більше дурниць не робити!..

— Миколо Григоровичу, не можна так на хворих нападати, — дорікнула Інга директорові. — Ми зараз усе виправимо. У вас є печиво?

— Нема.

— Може, у секретарки?

— Мирославо Миколаївно, у вас є печиво? — гукнув директор, не встаючи з крісла.

— Є, — секретарка зазирнула до кабінету, вочевидь, здивована не типовим для начальника запитанням. — А вам якого?

— Будь-якого, — відповіла за директора Інга.

Секретарка за хвилину принесла печиво. Інга посипала його пилком і простягнула Пончикові.

— Їж.

— Не буду, ти його отруїла.

— Миколо Григоровичу, допоможіть, — Інга обернулася до директора.

— А й справді, чим ти його посипала?

— Думаєте, труткою?

— Та ні, просто цікаво, — схаменувся Микола Григорович, бо закинути Інзі спробу отруїти учня на очах директора свідчило б про хворобу набагато серйознішу, ніж просте нервове перенапруження. — Вікторе, з’їж печиво.

— Не буду! — Пончик був на межі істерики. — Ви ще не знаєте, яка то дурепа! Вона ще й не на таке здатна.

— Якщо ти не з’їси, то виключу зі школи до дідька!.. Хоча ні, краще я покличу твою бабусю на виховну годину, — гримнув директор.

— Hi! — верескнув Пончик. — Тільки не бабусю! Миколо Григоровичу, хоч стріляйте, але не треба кликати бабусю!..

— Тоді їж печиво.

— Фашисти, — буркнув Пончик і знехотя поклав до рота шматочок.

Інга чудово розуміла Пончикову істерику, бо його бабуся любила називати онука різними пестливими слівцями, які годилися б хіба для дошкільняти.

За кілька хвилин Пончик геть змінився.

— Іро, збігай до Стьопки за цифровиком, — попросила Інга подружку, яка цього разу не вимовила ні слова, хоча кілька днів тому продемонструвала героїзм у розмові з Гуфіною мамцею. Офіційна наука не бралася пояснити цей феномен.

Пончик перевірку фотоапаратом пройшов успішно. Хапальні рухи припинилися, вираз обличчя залишався майже незмінним.

— Не знаю, як це вам, дівчата, вдалося, але ефект вражає. — Микола Григорович, який очам своїм повірити не міг, в одну мить посерйознішав. — Вікторе, щоб я більше тебе у своєму кабінеті не бачив.

— Добре, — шморгнув носом Пончик. — Я більше не буду, — і вискочив за двері.

За межами кабінету до Іри повернувся дар мови.

— І ти не боялася при Миколі Григоровичеві пилок на печиво сипати?

— А нам відступати не було куди. Ще трохи — і Пончикова хвороба могла перейти у хронічну форму. Ти ж знаєш, чим це загрожує.

— Знаю: ще один суперагент буде мати де сховатися, а стріла у нас тільки одна, — зітхнула Іра, але вже за мить повеселішала, згадавши щось приємне. — Інго, а ти нічого не забула?

— А що я мала пам’ятати?

— Сьогодні ж відкриваємо сезон! — обурилася Іра. — Ну ти й забудько.

— Доки ти пам’ятаєш, я можу розслабитися.

— От хитрунка, — усміхнулася Іра і почала викладати подружці своє бачення організації свята, що від минулого року стало для них традиційним.

Розділ 19 Суперагент завдає останнього удару

Кінець травня торік видався спекотним і сухим, тому люди потяглися до водойм. Інга та Іра у день останнього дзвоника теж пішли купатися разом з усіма, але людей було забагато, тому вони вирішили перечекати годину пік і повернутись увечері. Іра спочатку була проти, бо боялась вечірньої прохолоди, проте Інга заспокоїла подружку, нагадавши, що вода повільніше нагрівається, але й повільніше віддає тепло, тому увечері — найтепліша. Річка у містечку була не надто глибокою, тож купалися у ставку, що від Інжиного дому — за десять хвилин ходу. Торішні вечірні походи здавалися справжнім дивом, бо у пам’яті закарбувався кожен із них. Одного разу дівчатка купалися під зоряним небом, вистеленим клаптиками грозових хмар. Далеко на обрії спалахували блискавки, ріденькі хмарини набігали на зоряні розсипи, низько над горизонтом пірнав у шумовиння хмар молодий неяскравий місяць, а вода була теплою і неймовірно м’якою. Іншого разу погода видалася вітряною, на небі сірі хмари повзли важкими валками, тож сидіти у воді, яка парувала, немов у ванні, було невимовно приємно. А ще ж були запаморочливі пахощі невідомих трав і візерунки хмар на надвечірньому небі, і саме небо, що здавалося райдугою, і пташині польоти, і вогники літаків десь у незбагненній високості…

Батьки обох дівчаток не могли їх відрадити від вечірніх походів, тож, узявши з них обіцянку не ходити на ставок, глибина якого в одному місці сягала двох метрів, змушені були змиритися.

Останній травневий вечір був цього разу безвітряним і холоднішим, ніж торік, але хіба це могло зупинити тих, хто чекав його, як свята?

Інга почала збиратися ще о восьмій. Керована невиразним передчуттям, дівчинка дістала з тумбочки Громовицин лук. Поклавши його у поліетиленовий пакет, акуратно загорнула у рушник Хмарникову стрілу й окуляри. Трохи подумавши, вирішила захопити і яблуневі парфуми, щоб показати Ірі, адже кращої нагоди годі шукати.

Ірі теж нетерпеливилося. Вона прибігла за чверть до дев’ятої і не могла знайти собі місця від радісного збудження.

— Йдемо? — спитала Іра, коли годинник відрахував дев’яту розміреними дзвінкими ударами.

— Ходімо, — Інга встала і взяла свій пакет.

— І чого ти туди наскладала? — спитала Іра, зауваживши розмір пакета.

— Лук, стрілу і ще дещо. Але це сюрприз.

— Для чого тобі лук? Невже ти думаєш, що Гуфі прийде купатися?

— Не знаю, але мені так спокійніше.

— Як хочеш. Та навіть якщо Гуфі і припреться, що ти зможеш вдіяти? Ти, здається, казала колись, що суперагент з того недоумка сам так просто не вилізе.

— А раптом?

— Та ходімо вже, — не могла встояти на місці Іра. — Не отруюй мені радості згадками про дурня.

До ставка ледь не бігли. Як виявилося, Іра притягла феєрверк, що якимось дивом зберігся від Нового року. В її пакеті окрім рушника і феєрверка були ще й віночки з польових квітів. Доки дівчинка їх розправляла, Інга змонтувала свій лук і поклала на березі поряд зі стрілою.

— Спочатку молитва до водяних богів, — серйозно мовила Іра, одягаючи віночок на Інжину голову. — Повторюй за мною: шановні водяні боги…

— Дуже це якось офіційно, — пирснула Інга.

— Нічого ти не розумієш, — зовсім не образилася Іра, немов сама була вчителькою, а її подружка — не вельми розумною дитиною. — Ми ж богів шанувати маємо. З ними запанібрата не можна. То ти повторюватимеш чи ні?

— Шановні водяні боги!.. Що там далі?

— Даруйте нам чисту воду, у холод — тепло, у спеку — прохолоду. Все. Тепер принесемо їм у жертву печиво «Марія». — Іра закінчила свою коротеньку молитву, урочисто пустила на воду печиво і заходилася встановлювати феєрверк.

— Іро, а ти любиш запах яблуневого цвіту?

— Люблю, — мовила, не відволікаючись, Іра.

— А хочеш навчитися літати?

— Що за питання? Аякже!

— Тоді облиш сірники і понюхай ось це.

Іра підійшла до подружки, яка саме дістала з пакета пляшечку яблуневих пахощів і відкоркувала її.

— Ой! — скрикнула від несподіванки Іра, чиї ноги раптом відірвалися від землі. — Падаю!

Тієї ж миті дівчинка гепнулась на землю, проте зовсім не засмутилась.

— Мені аж у голові запаморочилося, — сказала Іра, чухаючи забите місце. — То якийсь наркотик? Мені раптом запахло яблуневим цвітом і стало так добре, що захотілося літати.

— А ти й літала.

— Ага, а гепнувся вниз хто? Скажеш, не я?

— Впала, бо злякалася. Спробуємо ще раз, але я тебе за руки триматиму. Згода? — запропонувала Інга.

— Можна спробувати, — Іра ще вагалася. — А ти мене не впустиш?

— А хто тобі самій триматися заважає?

— Добре, але давай спочатку ракету підпалимо.

Іра ще хвилину пововтузилася зі своїм феєрверком, нарешті він зашипів і почав іскрити. Інга вдихнула яблуневі пахощі і подружці дала понюхати — і вони шугонули в небо разом із феєрверком.

Іскристий метеор феєрверка летів у височінь, щоб розсипатися тисячами вогняних голочок. Іра зачудовано спостерігала за вогняним дивом, при цьому міцно тримаючись за Інгу обома руками.

— Клас, — тихо мовила Іра, коли феєрверк востаннє спалахнув і згас, а дівчата повільно почали спускатися вниз. — Оце так відкриття сезону.

Над обрієм ще палав жовтогарячий окраєць вечірнього неба. Серп молодого місяця поспішав за сонцем, що сходило зараз для мільйонів людей над протилежною півкулею чарівної планети Земля.

— Ой, хтось іде, — сказала Іра.

— Виженемо, — бадьоро відповіла Інга, хоча сама не була у цьому така впевнена.

— Привіт, мала, — привітався ще один любитель вечірнього купання.

— Сашко? — спитала Інга. — Ти прийшов?

— Після твоїх оповідок хіба можна було не спокуситися?

— Ми що, будемо тут разом купатися? — невдоволено буркнула Іра, штовхаючи подружку в бік.

— Місця усім вистачить, — привітно відповіла Інга. — До того ж Сашко пропонує нам постріляти зі спортивного лука.

— А чим твій гірший? — ніяк не могла змиритися з чужою присутністю Іра. — Як на мене, то чарівні луки ліпші за спортивні.

— Ну, не гнівайся.

— Та нехай уже, — несподівано швидко пом’якшала Іра, заворожена перспективою гарно провести час.

— Я подумав, що це тобі сьогодні може знадобитися, — Сашко дістав з пакета громову стрілу і поклав біля лука.

— Дякую.

Інга увійшла у воду і пропливла від одного берега до другого. Раптом її увагу привернув рух на березі.

— Там щось побігло! — вигукнула Іра. — На кота схоже.

— То, певно, тхір, — тоном знавця промовив Сашко.

— А звідки ти знаєш?

— Ну, може, куниця. У темряві не розбереш. Хоча що тут куниці робити?

Мовлені слова аж ніяк не претендували на змістовність, а мовці не поспішали завойовувати увагу аудиторії, бо диво вечірнього плавання переважало решту людських бажань.

— У воді можна літати, — сказала Іра, лежачи на спині і розглядаючи мерехтливі зірки, що поволі почали запалюватися у вечірньому небі. — Хоча мені трохи страшно. А що як у воді щось таке водиться?

— Ага, Нессі, — пожартувала Інга.

— Нессі тут не поміститься, — зітхнула Іра. — Яка ж ти все-таки легковажна.

Тієї ж миті щось важке шубовснуло у воду поруч з Ірою. Від несподіванки дівчинка скрикнула, а за мить її голова зникла під хвилями. Інга не одразу й збагнула, що діється. Вона побачила тільки, як Сашко пірнув слідом за її подружкою і так само зник. Інга, залишившись сама, злякалась не на жарт і сполохано попливла до місця, де зникли її друзі. Та не встигла вона подолати і двох метрів, як побачила, що Сашко випірнув, тримаючи непритомну Іру. А поруч вирувала вода, немов якась підводна тварина шаленіла від того, що її здобич вирвалася на волю.

— Тримай Іру!.. — гукнув Сашко до Інги, відсапуючись. — Це Гуфі, падлюка!

Хлопець судомно вдихнув і зновупірнув. Тим часом Інга витягла подружку на травичку і помацала пульс. Серце билося, отже, Іра просто знепритомніла від страху. Інга дістала пляшечку парфумів і піднесла їй до носа. Іра здригнулася і розплющила очі.

— Що то було? Нессі? — кволо спитала перелякана дівчинка.

— Яка там Нессі. Гуфі, — якомога спокійніше пояснила Інга.

— Гуфі?! — не могла повірити Іра. — Ти жартуєш? Але ж я бачила на ньому луску! І зубиська, як в акули!

— З переляку що тільки не примариться, — заспокоювала як могла подружку Інга, але сама пильно стежила за тим, що відбувається у ставку.

Ось Сашко знову виринув із води і вдарив когось з усього розмаху. Пролунали гучний ляскіт і злісний вигук, що більше нагадував звірячий рик. Сашко виволік якусь темну фігуру з води, і дівчатка впізнали Гуфі, що люто пручався. Вже коли обоє дісталися берега, Гуфі смикнувся так сильно, що вирвався і гепнув у воду.

— Ні, ну ви бачили таке, — захекавшись, говорив Сашко, — поліз топити Іру… А чого це він з води не вилазить? Гей ти, людина-амфібія!.. А щоб тобі!.. Ти мені тільки вилізь, я тебе придушу!

Тим часом Гуфіна голова з’явилася над водою. Він і справді був якийсь дуже дивний: шкіра у тьмяному світлі надвечір’я виблискувала, ніби луска, а оскал зубів був не приємнішим за роззявлену акулячу пащеку.

— Я ж казала, що то не Гуфі, — затремтіла Іра.

— Звісно ж ні, дурні земляни, — мовила істота. — І зараз сюди прилетить ще один десантний корабель з трьома моїми товаришами на борту. Ваша перелякана подружка дасть прихисток одному, а ви — решті.

— Помрій, помрій, — сказала Інга, потихеньку відводячи Іру подалі.

Тим часом Сашко підібрав лук і стріли.

— Сашко, дай мені лук! — гукнула Інга, помітивши, що хлопець накладає громову стрілу на тятиву. — У нього зараз не можна стріляти!..

Македонський нічого не розумів, але лук дівчинці віддав, закриваючи собою Іру. Космотуменів суперагент, який зараз повністю підкорив волю свого носія, тільки посміхнувся, побачивши в Інжиних руках лук.

— Людське тіло — найкраща броня від Хмарникових стріл. Невже ти цього не знала?..

— Ну як, Миколко, поживає твій глист? — спитала Інга, сподіваючись, що у Гуфі таки лишилася хоч краплина власної гідності.

— Він не відповість, — упевнено мовив Космотуменів суперагент. — А ви всі зараз тремтітимете від жаху. І тоді десантний корабель прилетить.

— І чим же ти збираєшся нас налякати? Невже власною тупістю? — спитала Інга, придивляючись до лускатої постаті в надії побачити примару. Однак її сподівання були марними.

— Страхоміни по всьому периметру водойми, — мовив суперагент без жодних емоцій, і це лякало по-справжньому. — За хвилину мої товариші будуть тут.

— Стійте на місці, не ворушіться! — гукнула Інга, метнувшись до свого пакета. Хвилювання заважало знайти Хмарникові окуляри, але врешті-решт вона їх одягла і вжахнулася: Іра стояла за крок від страхоміни, що мала у діаметрі не менше метра.

Діяти слід було негайно — і план визрів блискавично.

— Іро, тримай лук і стріли, а ти візьми окуляри і тримай Іру, — ледь стримуючи хвилювання, мовила до Сашка. — І в жодному разі не наступайте на чорні кружала, бо то страхоміни. Протримайтеся кілька хвилин. Я хутко!..

Сашко підхопив Іру на руки і почав перестрибувати чорні кружала страхомін, яких тут була сила-силенна. Він не звертав уваги на холод Хмарникової стріли, бо Гуфі насідав. Іра зойкала щоразу, коли Сашко відривався від землі.

А тим часом Інга злітала у небо все вище і вище, долаючи холод і страх. Вона мусила якнайшвидше знайти грозу, щоб розбудити грозовий вихор. Однак летіти за сотні кілометрів до Громовиці зараз не було часу, тому лишався останній засіб: спровокувати кульову блискавку. От тільки чи вдасться це зробити, адже для кульової блискавки треба ой як багато енергії. Але дівчинка вперто летіла вгору, засапуючись від зустрічного потоку повітря, що обпікав шкіру морозом. І коли вже терпіти було несила, обабіч себе помітила, як спалахнули фіолетові кульки блискавок. Грозовий вихор прокинувся, нагадуючи про себе поколюванням у хребті та кінцівках.

Час було повертатися. Інга шулікою шугонула долі, пронизуючи щільну повітряну повсть витягнутими вперед руками. Ще кілька секунд пішло на гальмування. Опускатися на землю Інга не ризикнула, боячись підірватися на страхоміні. Гуфі тіснив Сашка, який відбивався ногами, не забуваючи оминати страхоміни.

— Глянь на мене! — страшним голосом промовила Інга до Гуфі. Той повернувся до неї і дуже здивувався, бо Інжина правиця іскрилася блакитним полум’ям. — Пробач, Гуфі!

«Зупини йому серце на тридцять секунд!» — наказала Інга енерговихорові і тієї ж миті побачила, що її руки засвітилися яскравіше, а за хвилю блакитна блискавка вдарила у хлопчиськове тіло. Той здригнувся від болю, спробував щось крикнути, але зойк застряг йому в горлі. І вже за мить над непорушним Гуфіним тілом почала вимальовуватися напівпрозора постать Космотуменового суперагента. Тамуючи хвилювання, розпач і страх, Інга вихопила з Іриних рук Хмарникову стрілу й лук — і вистрілила. Здалося, що крижана стріла майстра Хмарника пронизала напівпрозору постать суперагента, немов у сповільненій зйомці. Наконечник спалахнув червінню і розчинився. Потім стріла спалахувала почергово оранжевим, жовтим, зеленим, блакитним, синім, згодом оперення сяйнуло фіолетовим і зникло остаточно. У фіолетовому спалаху розчинилась і напівпрозора постать Космотуменового суперагента.

— Він не дихає, — тремтячим голосом сказав Сашко, схилившись над Гуфі. — Ти його вбила?

— Ні, просто серце зробило паузу. Ще кілька секунд… Раз, два, три, чотири, п’ять!

Притихла жилка на Гуфіному зап’ястку знову запульсувала.

— Ну, ти й стерво, — були перші слова, коли Гуфі розплющив очі.

— Дякую, ти теж, — тільки й встигла відповісти Інга, бо з неба до них мчав страшний вогняний болід — то спускався десантний корабель.

Часу на роздуми не лишалося. Інга глибоко вдихнула, наклала на тятиву громову стрілу і завмерла в очікуванні. У якусь мить дівчинка відчула, що час стріляти. Задзвеніла тятива, заспівала у потоці повітря високим свистом громова стріла, і яскравий спалах осяяв простір темно-бірюзового неба.

Гуфі тупо дивився, як під чарівним шатриськом ночі розлітається іскрами десантний корабель Космотуменових суперагентів.

— Ідіотка! Феєрверки вона тут пускає. Моя мама завтра до тебе зайде! — погрожував Гуфі. — Істеричка божевільна!

— Щоб подякувати? — Інзі від надмірного збудження хотілося сміятися. — Іди собі, юродивий!

Сашко, який досі не скинув окуляри, здивовано мовив:

— А ті кружала теж вибухнули.

Інга знала, що страхоміни можна знешкодити лише радістю.

— Так і має бути, — щасливо усміхнулася вона до друзів. — Можеш поставити Іру на землю.

Коли Гуфі зашпортався і впав у придорожню траву, а потім кілька хвилин обтрушувався, бурмочучи погрози на адресу своїх кривдників, Інга вибухнула реготом.

— Що з тобою? — запитала Іра, не розуміючи, чому її подруга регоче як навіжена.

— Юродивий гепнувся! — захлинаючись від сміху, ледь вимовила Інга.

За інших обставин ці слова не викликали б навіть посмішки, але зараз для Іри сказане Інгою було смішнішим за найкумедніший анекдот. По хвилі до реготу приєднався і Сашко Майданський. Усі троє не могли вгамуватися ще хвилин п’ять, додаючи жару слівцями на кшталт: «юродивий», «хоренький», «Гуфічок», а коли запаси веселощів вичерпалися, добру чверть години сиділи на березі й обговорювали щойно пережите, і та розмова ніби наповнювала душі нотками особливої радості.

Купалися до ночі, а коли, зморені, вилізли на берег і повитиралися, Інга раптом згадала про яблуневі пахощі. Вона дістала з пакета пляшечку і, змовницьки підморгнувши Ірі, спитала Сашка:

— А ти хочеш навчитися літати?..

Оглавление

Розділ 1 Усе починається з неспокою

Розділ 2 Грозовий вихор

Розділ 3 Полювання на примар

Розділ 4 Прорив

Розділ 5 День розплати за гріхи

Розділ 6 Пахощі яблуневого цвіту

Розділ 7 Кіножурнал

Розділ 8 Ми їдемо в Карпати!

Розділ 9 Стріли майстра Хмарника

Розділ 10 Суперагент показує зуби

Розділ 11 Неспокійні дні

Розділ 12 Повернення стріли

Розділ 13 Терапія

Розділ 14 Македонський

Розділ 15 Снобачення

Розділ 16 Конференція

Розділ 17 Диверсія Гуфі

Розділ 18 Останні акорди бадьорої симфонії навчального року

Розділ 19 Суперагент завдає останнього удару