Від порога до порога [Пауль Целан] (fb2) читать онлайн
- Від порога до порога (пер. Петро Рихло) 233 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Пауль Целан
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Пауль Целан Від порога до порога
FÜR GISELE ДЛЯ ЖИЗЕЛЬ
sieben rosen später пізніше на сім троянд
ICH HÖRTE SAGEN
Ich hörte sagen, es sei
im Wasser ein Stein und ein Kreis
und über dem Wasser ein Wort,
das den Kreis um den Stein legt.
Ich sah meine Pappel hinabgehn zum Wasser,
ich sah, wie ihr Arm hinuntergriff in die Tiefe,
ich sah ihre Wurzeln gen Himmel um Nacht flehn.
Ich eilt ihr nicht nach,
ich las nur vom Boden auf jene Krume,
die deines Auges Gestalt hat und Adel,
ich nahm dir die Kette der Sprüche vom Hals
und säumte mit ihr den Tisch, wo die Krume nun lag.
Und sah meine Pappel nicht mehr.
Я ЧУВ, ЯК КАЗАЛИ
Я чув, як казали, немовби
є камінь і коло в воді,
а понад водою є слово,
що колом вперізує камінь.
Я бачив, як бігла тополя моя до води,
я бачив, як руку свою вона в глибину застромила,
я бачив, коріння її, що ночі у неба благало.
Я не квапився слідом за нею,
я підняв із землі тільки крихту,
що схожа шляхетністю з оком твоїм,
я зняв тобі з шиї намисто зі слів
і оторочив ним стіл, де лежала та крихта.
І відтоді не бачив моєї тополі.
IM SPÄTROT
Im Spätrot schlafen die Namen:
einen
weckt deine Nacht
und führt ihn, mit weißen Stäben entlang —
tastend am Südwall des Herzens,
unter die Pinien:
eine, von menschlichem Wuchs,
schreitet zur Töpferstadt hin,
wo der Regen einkehrt als Freund
einer Meeresstunde.
Im Blau
spricht sie ein schattenverheißendes Baumwort,
und deiner Liebe Namen
zählt seine Silben hinzu.
У ПІЗНІМ БАГРЯНЦІ
У пізнім багрянці сплять імена:
котресь
твою ніч розбудить
і навпомацки з посохом білим його поведе
вздовж південного валу серця,
під кронами піній:
одна з них, на зріст людини,
попрямує до гончарного міста,
куди дощ повертає як друг
морської години.
В блакиті
вона промовить тіннообітне деревослово,
і наймення твоєї любові
долучить до нього свої склади.
LEUCHTEN
Schweigenden Leibes
liegst du im Sand neben mir,
übersternte.
.................................
Brach sich ein Strahl
herüber zu mir?
Oder war es der Stab,
den man brach über uns,
der so leuchtet?
СЯЙВО
Мовчазною плоттю
ти лежиш на піску побіч мене,
всіяна зорями.
.................................
Може, промінь
пробився до мене?
Чи то був посох,
зламаний понад нами,
що так променисто сяє?
GEMEINSAM
Da nun die Nacht und die Stunde,
so auf den Schwellen nennt,
die eingehn und ausgehn,
guthieß, was wir getan,
da uns kein Drittes den Weg wies,
werden die Schatten nicht
einzeln kommen, wenn mehr
sein soll als heute sich kundtat,
werden die Fittiche nicht
später dir rauschen als mir —
Sondern es rollt übers Meer
der Stein, der neben uns schwebte,
und in der Spur, die er zieht,
laicht der lebendige Traum.
СУКУПНО
Оскільки ця ніч і година
так нарече на порогах
тих, хто виходить і входить,
славним є зроблене нами,
та оскільки нам третє шляхів не вказало,
то тіні прийдуть не самітно,
хоч мало би бути їх більше,
ніж нині про це звістувалось,
і крила тобі прошумлять не пізніше,
ніж прошуміли мені —
Прокотиться легко над морем
той камінь, що линув над нами,
і в стрижні, який за собою залишить,
віднереститься немеркнучий сон.
MIT ÄXTEN SPIELEND
Sieben Stunden der Nacht, sieben Jahre des Wachens:
mit Äxten spielend,
liegst du im Schatten aufgerichteter Leichen
— o Bäume, die du nicht fällst! —,
zu Häupten den Prunk des Verschwiegnen,
den Bettel der Worte zu Füßen,
liegst du und spielst mit den Äxten —
und endlich blinkst du wie sie.
ГРАЮЧИСЬ ТОПІРЦЯМИ
Сім годин в лоні ночі, сім літ пильнування:
граючись топірцями,
ти лежиш у тіні посталих мерців,
— о дерева, які ти не валиш! —,
в узголів’ї твоїм пишнота умовчання,
злиденність слів у ногах,
ти лежиш і граєшся топірцями —
і врешті ти сяєш, як і вони.
DAS SCHWERE
Das Schwere, das du mir zuwarfst:
es macht mir den Stein nicht gewogen, der aufklafft,
wenn ich mit murmelndem Finger
in sein von Tiefen gekämmtes Haar greif.
Dich nur
neigt zu mir hin,
was du geworfen.
Rede von Blei.
Rede von Blei, sobald uns der Mond glänzt.
Strähle mein Pferd.
Strähle mein Pferd, wenn die Hand hier
das Brot bricht.
Reit’s an den Tisch hier zur Tränke.
ВАГОТА
Вагота, яку ти мені підкинув:
вона робить мій камінь незваженим, нині він зяє,
коли я лепечучим пальцем
торкаюсь його глибиною розчесаного волосся.
Тільки тебе
схиляє до мене
тобою підкинуте.
Говори про свинець.
Говори про свинець, щойно нам місяць засяє.
Розчеши-но мого коня.
Розчеши-но мого коня, коли рука тут
розламує хліб.
Верхи до столу помчи напоїти його.
EIN KÖRNCHEN SANDS
Stein, aus dem ich dich schnitzt,
als die Nacht ihre Wälder verheerte:
ich schnitzt dich als Baum
und hüllt dich ins Braun meines leisesten Spruchs
wie in Borke —
Ein Vogel,
der rundesten Träne entschlüpft,
regt sich wie Laub über dir:
du kannst warten,
bis unter allen den Augen ein Sandkorn dir aufglimmt,
ein Körnchen Sands,
das mir träumen half,
als ich niedertaucht, dich zu finden —
Du treibst ihm die Wurzel entgegen,
die dich flügge macht, wenn der Boden von Tod glüht,
du reckst dich empor,
und ich schweb dir voraus als ein Blatt,
das weiß, wo die Tore sich auftun.
ЗЕРНИНА ПІСКУ
Камінь, з якого я висік тебе,
коли ніч плюндрувала свої ліси:
я тебе деревом висік
і вгорнув тебе в бурість мого найтихішого слова,
як у кору.
Пташка,
що зронила її найкругліша сльоза,
наче листя, гойдається понад тобою:
ти можеш чекати,
допоки й тобі з-поміж сотень очей піщинка засяє,
зернина піску,
що сон мій плекала,
коли я впірнав, щоб тебе віднайти —
Ти пускаєш їй корінь назустріч,
він окрилить тебе, коли смерть спопелить нашу ниву,
ти увись полетиш,
а я злину попереду, наче листок,
котрий відає, де відкриваються брами.
STRÄHNE
Strähne, die ich nicht flocht, die ich wehn ließ,
die weiß ward von Kommen und Gehen,
die sich gelöst von der Stirn, an der ich vorbeiglitt
im Stirnenjahr —:
dies ist ein Wort, das sich regt
Firnen zulieb,
ein Wort, das schneewärts geäugt,
als ich, umsommert von Augen,
der Braue vergaß, die du über mich spanntest,
ein Wort, das mich mied,
als die Lippe mir blutet’ vor Sprache.
Dies ist ein Wort, das neben den Worten einherging,
ein Wort nach dem Bilde des Schweigens,
umbuscht von Singrün und Kummer.
Niedergehn hier die Fernen,
und du,
ein flockiger Haarstern,
schneist hier herab
und rührst an den erdigen Mund.
ПАСMO
Пасмо, котре не заплів я, а лишив розвіватись на вітрі,
котре стало сивим від прибуттів і від’їздів,
котре відділилось від того чола, повз яке я пролинув
у чільному році —:
це те слово, яке ворушиться
на догоду вічним снігам,
слово, яке вже давно тужило за снігом,
коли я, очима олітнений,
забув про брову, яку ти нап’яла, мов райдугу, наді мною,
слово, яке ухилилось від мене,
коли закривавилась моя губа від мовної рани.
Це слово, яке прибилось до нас поміж інших слів,
слово, створене за подобою німування,
обсаджене зеленим барвінком і смутком.
Тут западаються дальні світи,
ти ж,
пушиста, ворсиста зоря,
снігом спадаєш додолу
й лелієш земні уста.
AUS DEM MEER
Wir haben begangen das Eine und Leise,
wir schössen hinab in die Tiefe,
aus der man der Ewigkeit Schaum spinnt —
Wir haben ihn nicht gesponnen,
wir hatten die Hände nicht frei.
Sie blieben verflochten zu Netzen —
von obenher zerren sie dran…
O messerumfunkelte Augen:
wir fingen den Schattenfisch, seht!
ІЗ МОРЯ
Ми вшанували єдине і тихе,
ми шугнули униз, в глибину,
з якої прядеться вічності піна —
Ми, одначе, не пряли її,
наші руки були невільні.
Вони заплелися у сітях —
зверху хтось торгає їх…
О блиском ножів засліплені очі:
ми впіймали тінь-рибу, погляньте!
ZWIEGESTALT
Laß dein Aug in der Kammer sein eine Kerze,
den Blick einen Docht,
laß mich blind genug sein,
ihn zu entzünden.
Nein.
Laß anderes sein.
Tritt vor dein Haus,
schirr deinen scheckigen Traum an,
laß seine Hufe reden
zum Schnee, den du fortbliest
vom First meiner Seele.
РОЗДВІЙНИЙ ОБРАЗ
Хай око твоє стане свічкою у комірчині,
а погляд твій — ґнотом,
хай я буду настільки незрячим,
щоб його запалити.
Ні.
Хай буде інакше.
Вийди надвір перед домом своїм,
запряжи свою мрію барвисту,
хай копита її промовляють
до снігу, якого надмеш
з вершини моєї душі.
FERNEN
Aug in Aug, in der Kühle,
laß uns auch solches beginnen:
gemeinsam
laß uns atmen den Schleier,
der uns voreinander verbirgt,
wenn der Abend sich anschickt zu messen,
wie weit es noch ist
von jeder Gestalt, die er annimmt,
zu jeder Gestalt,
die er uns beiden geliehn.
ДАЛЕКІ ПРОСТОРИ
Віч-на-віч, у прохолоді,
почнімо й таке:
спільно
вдихаймо густий туман,
що нас навзаєм ховає,
коли вечір запрагне зміряти,
як ще далеко
від кожного обрису, якого він набирає,
до кожного обрису,
якого він нам позичив.
WO EIS IST
Wo Eis ist, ist Kühle für zwei.
Für zwei: so ließ ich dich kommen.
Ein Hauch wie von Feuer war um dich —
Du kamst von der Rose her.
Ich fragte: Wie hieß man dich dort?
Du nanntest ihn mir, jenen Namen:
ein Schein wie von Asche lag drauf —
Von der Rose her kamst du.
Wo Eis ist, ist Kühle für zwei:
ich gab dir den Doppelnamen.
Du schlugst dein Aug auf darunter —
Ein Glanz lag über der Wuhne.
Nun schließ ich, so sprach ich, das meine —:
Nimm dieses Wort — mein Auge redet’s dem deinen!
Nimm es, sprich es mir nach,
sprich es mir nach, sprich es langsam,
sprich’s langsam, zögr es hinaus,
und dein Aug — halt es offen so lang noch!
ТАМ, ДЕ ЛІД Є
Там, де лід є, там холод на двох.
На двох: тож приходь, я чекаю.
Навкруг тебе мов подих вогню —
Ти вийшла з троянди.
Я спитав: як же звали раніше тебе?
Ти сказала мені те ім’я:
сяйво попелу тліло у нім —
Ти вийшла з троянди.
Там, де лід є, там холод на двох:
я придумав для тебе подвійне ім’я.
Ти розплющила око своє попід ним —
Ополонка ряхтіла.
Що ж, тоді я заплющу своє, я сказав —:
Ось це слово — ним око говорить до ока!
Ось воно, прокажи-но за мною,
прокажи, прокажи-но неквапно,
прокажи-но неквапно, з ваганням,
й доти ока свого не заплющуй!
VON DUNKEL ZU DUNKEL
Du schlugst die Augen auf — ich seh mein Dunkel leben.
Ich seh ihm auf den Grund:
auch da ists mein und lebt.
Setzt solches über? Und erwacht dabei?
Wes Licht folgt auf dem Fuß mir,
daß sich ein Ferge fand?
ВІД МОРОКУ ДО МОРОКУ
Ти розкриваєш очі — я бачу, як мій морок оживає.
Я бачу його дно:
воно також моє і оживає.
Переправляється таке? Й прокинеться при цьому?
Чиє то світло йде за мною слідом,
що вже й поромник притьмом віднайшовся?
IN GESTAL T EINES EBERS
In Gestalt eines Ebers
stampft dein Traum durch die Wälder am Rande des Abends.
Blitzendweiß
wie das Eis, aus dem er hervorbrach,
sind seine Hauer.
Eine bittere Nuß
wühlt er hervor unterm Laub,
das sein Schatten den Bäumen entriß,
eine Nuß,
schwarz wie das Herz, das dein Fuß vor sich herstieß,
als du selber hier schrittst.
Er spießt sie auf
und erfüllt das Gehölz mit grunzendem Schicksal,
dann treibts ihn
hinunter zur Küste,
dorthin, wo das Meer
seiner Feste finsterstes gibt
auf den Klippen:
vielleicht
daß eine Frucht wie die seine
das feiernde Auge entzückt,
das solche Steine geweint hat.
В ОБРАЗІ ВЕПРА
В образі вепра
тупоче твій сон крізь ліси на краю надвечір’я.
Білим блискотом,
наче лід, від якого він відколовся,
проміняться ікла його.
Гіркий горіх
добуває він з-попід листя,
яке його тінь вирвала у дерев,
горіх,
чорний, як серце, яке ти відкинув ногою,
коли тут самотньо проходив.
Він прохромить його
і наповнить ліси хрюканням долі,
відтак його вниз пожене
до узбережжя,
туди, де море
найпохмурішу з оргій своїх
на бескидді провадить:
можливо,
ще якийсь плід
полонить його торжествуюче око,
що наплакало стільки каміння.
BRETONISCHER STRAND
Versammelt ist, was wir sahen,
zum Abschied von dir und von mir:
das Meer, das uns Nächte an Land warf,
der Sand, der sie mit uns durchflogen,
das rostrote Heidekraut droben,
darin die Welt uns geschah.
БРЕТОНСЬКИЙ БЕРЕГ
Зібралося все побачене
на прощання з тобою й зі мною:
море, що котило нам ночі на берег,
пісок, що летів крізь них разом з нами,
іржаво-червоний вереск на схилі,
в якому для нас починався світ.
GUT
Gut, daß ich über dich hinflog.
Gut, daß auch ich mir erklang, als der Himmel dir quoll
aus den Augen.
Gut, daß ich sah, wessen Stern darin glomm —
Gut, daß ich dennoch nicht aufschrie.
Denn nun gellt dir die Stimme im Ohr,
die mich wild vor sich herstieß.
Und der mich peitschte, der Regen,
meißelt dir jetzt einen Mund,
der spricht, wenn die Sterne schrumpfen,
der schwillt, wenn die Himmel verebben.
ДОБРЕ
Добре, що я пролетів над тобою.
Добре, що я собі теж зазвучав, коли небо стікало
у тебе з очей.
Добре, що я розгледів, чия то зоря в нім палала —
Добре, що я усе-таки не закричав.
Тому, що й нині лунає у вусі той голос,
який відштовхнув мене люто.
І дощ, який мене бичував,
висікає тепер твої уста,
він мовить, коли стискаються зорі,
він набухає, коли небеса затухають.
ZU ZWEIEN
Zu zweien schwimmen die Toten,
zu zweien, umflossen von Wein.
Im Wein, den sie über dich gössen,
schwimmen die Toten zu zwein.
Sie flochten ihr Haar sich zu Matten,
sie wohnen einander bei.
Du wirf deinen Würfel noch einmal
und tauch in ein Auge der Zwei.
УДВОХ
Удвох пропливають мертві,
удвох, через винний льох.
У вині, над тобою узлитим,
пропливають мертві удвох.
Сплівши з волосся мати,
обживають їх, мов чертог.
Кинь ще раз угору свій жереб
й занурся в око обох.
DER GAST
Lange vor Abend
kehrt bei dir ein, der den Gruß getauscht mit dem Dunkel.
Lange vor Tag
wacht er auf
und facht, eh er geht, einen Schlaf an,
einen Schlaf, durchklungen von Schritten:
du hörst ihn die Fernen durchmessen
und wirfst deine Seele dorthin.
ГІСТЬ
Задовго до вечора
повертає до тебе той, хто зміняв вітання на морок.
Задовго до дня
прокидається він
й роздуває, перш ніж піти, рештки сну,
сну, що просякнутий звуками кроків:
ти чуєш, як він обмірює далеч просторів
й закидаєш туди свою душу.
mit wechselndem schlüssel мінливим ключем
GRABSCHRIFT FÜR FRANCOIS
Die beiden Türen der Welt
stehen offen:
geöffnet von dir
in der Zwienacht.
Wir hören sie schlagen und schlagen
und tragen das ungewisse,
und tragen das Grün in dein Immer.
Oktober 1953
ЕПІТАФІЯ ДЛЯ ФРАНСУА
Обидві брами великого світу
розчахнуті навстіж:
тобою відчинені
у роздвоєну ніч.
Ми чуємо, як вони траскають, ляскають
і носять незнане,
і носять вінково-зелене в твоє барвінково-вічне.
Жовтень, 1953
AUF SAUGE GEPFROPFT
Aufs Auge gepfropft
ist dir das Reis, das den Wäldern den Weg wies:
verschwistert den Blicken,
treibt es die schwarze,
die Knospe.
Himmelweit spannt sich das Lid diesem Frühling.
Lidweit dehnt sich der Himmel,
darunter, beschirmt von der Knospe,
der Ewige pflügt,
der Herr.
Lausche der Pflugschar, lausche.
Lausche: sie knirscht
über der harten, der hellen,
der unvordenklichen Träne.
ДО OKA ПРИЖИВЛЕНО
До ока приживлено
пагін тобі, який лісам указував шлях:
збратаний з поглядом,
він проростає чорною
брунькою.
На всю широчінь небес пружить повіка весни.
На всю широчінь повіки простирається небо,
під ним, затінений брунькою,
оре Предвічний,
Господь.
Дослухайся до лемеша, дослухайсь.
Дослухайся: як він рипить
над твердою, сяйною,
над незапам’ятною сльозою.
DER UNS DIE STUNDEN ZÄHLTE
Der uns die Stunden zählte,
er zählt weiter.
Was mag er zählen, sag?
Er zählt und zählt.
Nicht kühler wirds,
nicht nächtiger,
nicht feuchter.
Nur was uns lauschen half:
es lauscht nun
für sich allein.
ТОЙ, ХТО ЛІЧИВ НАМ ГОДИНИ
Той, хто лічив нам години,
він лічить і далі.
Що ж він може лічити, скажи?
Він лічить і лічить.
Не стає холодніше,
ані нічніше,
ані вогкіше.
І лиш те, що нам слухати допомагало:
воно слухає нині
тільки самого себе.
ASSISI
Umbrische Nacht.
Umbrische Nacht mit dem Silber von Glocke und Ölblatt.
Umbrische Nacht mit dem Stein, den du hertrugst.
Umbrische Nacht mit dem Stein.
Stumm, was ins Leben stieg, stumm.
Füll die Krüge um.
Irdener Krug.
Irdener Krug, dran die Töpferhand festwuchs.
Irdener Krug, den die Hand eines Schattens für immer verschloß.
Irdener Krug mit dem Siegel des Schattens.
Stein, wo du hinsiehst, Stein.
Laß das Grautier ein.
Trottendes Tier.
Trottendes Tier im Schnee, den die nackteste Hand streut.
Trottendes Tier vor dem Wort, das ins Schloß fiel.
Trottendes Tier, das den Schlaf aus der Hand frißt.
Glanz, der nicht trösten will, Glanz.
Die Toten — sie betteln noch, Franz.
ФРАНЦИСК АССІЗЬКИЙ
Умбрійська ніч.
Умбрійська ніч зі сріберним дзвоном і листям оливи.
Умбрійська ніч із камінням, яке ти приніс.
Умбрійська ніч із камінням.
Німий, хто прийшов у життя, німий.
Глеки перелий.
Глиняний глек.
Глиняний глек, з яким зрослася рука гончаря.
Глиняний глек, який рука тіні навіки замкнула.
Глиняний глек із печаттю тіні.
Хребти навкруги, кам’яні хребти.
Сірого мула впусти.
Важкоступний мул.
Важкоступний мул у снігу, що його найнагіша рука розсіває.
Важкоступний мул перед замкненим словом.
Важкоступний мул, що сном ласує із рук.
Блиск, неспроможний втішити, блиск.
Мертві ще жебракують, Франциск.
AUCH HEUTE ABEND
Voller,
da Schnee auch auf dieses
sonnendurchschwommene Meer fiel,
blüht das Eis in den Körben,
die du zur Stadt trägst.
Sand
heischst du dafür,
denn die letzte
Rose daheim
will auch heut abend gespeist sein
aus rieselnder Stunde.
І НИНІШНІЙ ВЕЧІР
Повніше,
оскільки й на це
сонцем оплинуте море засіявся сніг,
квітне лід у корзинах,
які ти несеш до міста.
Піску
ти волієш за це,
бо вдома остання
троянда
також прагне бути в нинішній вечір спожита
з години, що тихо струмує.
VOR EINER KERZE
Aus getriebenem Golde, so
wie du’s mir anbefahlst, Mutter,
formt ich den Leuchter, daraus
sie empor mir dunkelt inmitten
splitternder Stunden:
deines
Totseins Tochter.
Schlank von Gestalt,
ein schmaler, mandeläugiger Schatten,
Mund und Geschlecht
umtanzt von Schlummergetier,
entschwebt sie dem klaffenden Golde,
steigt sie hinan
zum Scheitel des Jetzt.
Mit nachtverhangnen
Lippen
sprech ich den Segen:
Im Namen der Drei,
die einander befehden, bis
der Himmel hinabtaucht ins Grab der Gefühle,
im Namen der Drei, deren Ringe
am Finger mir glänzen, sooft
ich den Bäumen im Abgrund das Haar lös,
auf daß die Tiefe durchrauscht sei von reicherer Flut —,
im Namen des ersten der Drei,
der aufschrie,
als es zu leben galt dort, wo vor ihm sein Wort
schon gewesen,
im Namen des zweiten, der zusah und weinte,
im Namen des dritten, der weiße
Steine häuft in der Mitte, —
sprech ich dich frei
vom Amen, das uns übertäubt,
vom eisigen Licht, das es säumt,
da, wo es turmhoch ins Meer tritt,
da, wo die graue, die Taube
aufpickt die Namen
diesseits und jenseits des Sterbens:
Du bleibst, du bleibst, du bleibst
einer Toten Kind,
geweiht dem Nein meiner Sehnsucht,
vermählt einer Schrunde der Zeit,
vor die mich das Mutterwort führte,
auf daß ein einziges Mal
erzittre die Hand,
die je und je mir ans Herz greift!
ПЕРЕД СВІЧЕЮ
Зі щирого золота, так,
як ти мене наставляла, мамо,
зробив я свічник, із нього
вона мені горньо темніє
серед розбитих на друзки годин:
донька
твого небуття.
Тендітна в поставі,
тоненька, мигдалеока тінь,
уста і лоно
обтанцьовані тихим дрімотливим звіром,
вона вислизає із золотого полону,
підноситься вгору
до тімені нашого Нині.
Із ніччю завішеними
устами
я промовляю благословення:
В ім’я Трьох,
що змагаються поміж собою, допоки
не зануриться небо в могилу своїх почувань,
в ім’я Трьох, перстені яких
блищать на моїй руці, щойно я
розчісую гриви дерев у безодні,
щоби глибінь наповнилась шумом рясніших потоків,
в ім’я першого з Трьох,
який заволав,
коли йому випало жити там, де перед ним
побувало вже слово,
в ім’я другого, що дивився й ридав,
в ім’я третього, що громадить
посередині біле каміння, —
я звільняю тебе
від гучного «Амінь», яке оглушує нас,
від холодного сяйва його облямівки,
там, де воно заходить у море, високе, як вежа,
там, де сива голубка
клює імена
посейбіч й потойбіч вмирання:
Ти будеш, ти будеш, ти будеш
дитиною мертвої,
яку принесли у жертву впертому «Ні» моєї тужби,
яку заручили з прірвою часу,
до якої мене привело материнське слово,
щоб хоч єдиний раз
затремтіла рука,
яка знову і знову хапає мене за серце!
MIT WECHSELNDEM SCHLÜSSEL
Mit wechselndem Schlüssel
schließt du das Haus auf, darin
der Schnee des Verschwiegenen treibt.
Je nach dem Blut, das dir quillt
aus Aug oder Mund oder Ohr,
wechselt dein Schlüssel.
Wechselt dein Schlüssel, wechselt das Wort,
das treiben darf mit den Flocken.
Je nach dem Wind, der dich fortstößt,
ballt um das Wort sich der Schnee.
МІНЛИВИМ КЛЮЧЕМ
Мінливим ключем
ти дім відчиняєш, в якому
все заметено снігом мовчання.
Залежно від крові, що капає в тебе
з ока, рота чи вуха,
міняється ключ твій.
Міняється ключ твій, міняється слово,
що зі сніжинками разом кружляє.
Залежно від вітру, який жене тебе далі й далі,
навкруг слова тужавіє сніг.
HIER
Hier — das meint hier, wo die Kirschblüte schwärzer sein will
als dort.
Hier — das meint diese Hand, die ihr hilft,
es zu sein.
Hier — das meint jenes Schiff,
auf dem ich den Sandstrom heraufkam:
vertäut
liegt es im Schlaf, den du streutest.
Hier — das meint einen Mann, den ich kenne:
seine Schläfe ist weiß,
wie die Glut, die er löschte.
Er warf mir sein Glas an die Stirn
und kam,
als ein Jahr herum war,
die Narbe zu küssen.
Er sprach den Fluch und den Segen
und sprach nicht wieder seither.
Hier — das meint diese Stadt,
die von dir und der Wolke regiert wird,
von ihren Abenden her.
ТУТ
Тут — значить тут, де вишневе суцвіття чорніше,
ніж там.
Тут — значить ось ця рука, що його спонукає
лишатись таким.
Тут — значить той корабель,
на якім я заплив у піщаний потік:
причалений,
бачить він сон, який ти розсіяв.
Тут — значить той чоловік, якого я знаю,
його скроні біліють,
наче жар, погашений ним.
Він жбурнув мені келих в чоло
і вернувсь,
коли рік проминув —
до рубця припасти устами.
Він лише проказав прокляття й благословення
і знову відтоді замовк.
Тут — значить місто оце,
де володарі — ти і хмарина —
на вечірніх своїх престолах.
STILLEBEN
Kerze bei Kerze, Schimmer bei Schimmer, Schein bei Schein.
Und dies hier, darunter: ein Aug,
ungepaart und geschlossen,
das Späte bewimpernd, das anbrach,
ohne der Abend zu sein.
Davor das Fremde, des Cast du hier bist:
die lichtlose Distel,
mit der das Dunkel die Seinen bedenkt,
aus der Ferne,
um unvergessen zu bleiben.
Und dies noch, verschollen im Tauben:
der Mund,
versteint und verbissen in Steine,
angerufen vom Meer,
das sein Eis die Jahre hinanwälzt.
НАТЮРМОРТ
Свічка до свічки, вогник до вогника, світло до світла.
Це тут, а під ним: чиєсь око,
без пари й заплющене,
оторочене віями пізньої миті, котра настала,
не будучи вечором.
Перед ним чуже, у якого ти гість:
похмуре будяччя,
з яким морок пригадує кревних,
здалеку,
щоб лишитися незабутнім.
І ще щось, безвісти зникле в глухому:
уста,
скам’янілі, що вгризлись в каміння,
покликані морем,
чия крига вальцює літа.
UND DAS SCHÖNSTE
Und das schöne, das du rauftest, und das Haar,
das du raufst:
welcher Kamm
kämmt es wieder glatt, das schöne Haar?
Welcher Kamm
in wessen Hand?
Und die Steine, die du häuftest,
die du häufst:
wohin werfen sie die Schatten,
und wie weit?
Und der Wind, der drüber hinstreicht,
und der Wind:
rafft er dieser Schatten einen,
mißt er ihn dir zu?
І ТА РОЗКІШ
І та розкіш, яку ти полола, й волосся,
що ти його полеш:
який гребінець
спроможний його розчесати, твоє розкішне волосся?
Який гребінець
у чиїй руці?
І каміння, яке ти складала,
яке ти складала докупи:
куди воно кидає тіні,
і як задалеко?
І той вітер, який понад всім цим нуртує,
і той вітер:
чи він вхопить одну з оцих тіней,
чи примірить її до тебе?
WALDIG
Waldig, von Hirschen georgelt,
umdrängt die Welt nun das Wort,
das auf den Lippen dir säumt,
durchglüht von gefristetem Sommer.
Sie hebt es hinweg und du folgst ihm,
du folgst ihm und strauchelst — du spürst,
wie ein Wind, dem du lange vertrautest,
dir den Arm ums Heidekraut biegt:
wer schlafher kam
und schlafhin sich wandte,
darf das Verwunschene wiegen.
Du wiegst es hinab zu den Wassern,
darin sich der Eisvogel spiegelt,
nahe am Nirgends der Nester.
Du wiegst es hinab durch die Schneise,
die tief in der Baumglut nach Schnee giert,
du wiegst es hinüber zum Wort,
das dort nennt, was schon weiß ist an dir.
ЛІСИСТО
Лісисто, з оленевим сурмлінням,
обступає світ моє слово,
що снується тобі край уст,
пропалене відтермінованим літом.
Він відкладе його вбік, і ти підеш за ним,
ти підеш за ним спотикаючись — ти відчуваєш,
як вітер, якому ти так довіряв,
покладе тобі руку на вереск:
той, хто вийшов зі сну
й повернувся у сон,
сміє гойдати чари.
Ти їх розгойдуєш низом аж до води,
в якій віддзеркалений водомороз,
поблизу Ніде своїх гнізд.
Ти їх низько розгойдуєш крізь замасковане листям сильце,
що в паланні дерев відчуває жагу за снігом,
ти їх розгойдуєш аж до останнього слова,
яке врешті назве, що в тобі вже біліє.
ABEND DER WORTE
Abend der Worte — Rutengänger im Stillen!
Ein Schritt und noch einer,
ein dritter, des Spur
dein Schatten nicht tilgt:
die Narbe der Zeit
tut sich auf
und setzt das Land unter Blut —
Die Doggen der Wortnacht, die Doggen
schlagen nun an
mitten in dir:
sie feiern den wilderen Durst,
den wilderen Hunger…
Ein letzter Mond springt dir bei:
einen langen silbernen Knochen
— nackt wie der Weg, den du kamst —
wirft er unter die Meute,
doch rettets dich nicht:
der Strahl, den du wecktest,
schäumt näher heran,
und obenauf schwimmt eine Frucht,
in die du vor Jahren gebissen.
ВЕЧІР СЛІВ
Вечір слів — лозошукач у безмовній тиші!
Крок, іще крок,
і третій, чий слід
твоя тінь не загасить:
рана часу
відкривається
й заливає місцину кров’ю —
Доги словесної ночі, доги
гавкають
у тобі:
вони святкують нестримнішу спрагу,
нестримніший голод…
Останній місячний лик прийде тобі на підмогу:
довгу сріблясту кістку
— обгризену, наче шлях, яким ти прийшов —
він кине всередину зграї,
але це тебе не врятує:
промінь, який ти збудив,
шумує все ближче й ближче,
і на поверхню спливає достиглий плід,
тобою надкушений вже віддавна.
DIE HALDE
Neben mir lebst du, gleich mir:
als ein Stein
in der eingesunkenen Wange der Nacht.
O diese Halde, Geliebte,
wo wir pausenlos rollen,
wir Steine,
von Rinnsal zu Rinnsal.
Runder von Mal zu Mal.
Ähnlicher. Fremder.
O dieses trunkene Aug,
das hier umherirrt wie wir
und uns zuweilen
staunend in eins schaut.
СХИЛОК
Ти живеш обіч мене, схожий до мене:
наче камінь,
у ночі запалій щоці.
О цей схилок, кохана,
з якого ми скочуємось невпинно,
мов каміння,
з рівчака у рівчак.
Щоразу кругліші.
Однаковіші. Чужіші.
О це захмелене око,
що, як ми, блукає довкола
й часом
здивовано зирить на нас.
ICH WEISS
Und du, auch du —
verpuppt.
Wie alles Nachtgewiegte.
Dies Flattern, Flügeln rings:
ich hörs — ich seh es nicht!
Und du,
wie alles Tagenthobene:
verpuppt.
Und Augen, die dich suchen.
Und mein Aug darunter.
Ein Blick:
ein Faden mehr, der dich umspinnt.
Dies späte, späte Licht.
Ich weiß: die Fäden glänzen.
Я ЗНАЮ
І ти, ти також —
наче лялечка.
Як усе, заколисане ніччю.
Це пурхання, це лопотіння довкола:
я чую його — я не бачу!
І ти,
як і все, забране в дня:
наче лялечка.
І очі, які шукають тебе.
І моє око посеред них.
Погляд:
ще одна нитка, яка тебе оплітає.
Це пізнє, пізнє сяйво.
Я знаю: ті ниті світяться блиском.
DIE FELDER
Immer die eine, die Pappel
am Saum des Gedankens.
Immer der Finger, der aufragt
am Rain.
Weit schon davor
zögert die Furche im Abend.\
Aber die Wolke:
sie zieht.
Immer das Aug.
Immer das Aug, dessen Lid
du aufschlägst beim Schein
seines gesenkten Geschwisters.
Immer dies Aug.
Immer dies Aug, dessen Blick
die eine, die Pappel umspinnt.
ПОЛЯ
Завжди та сама тополя
скраєчку думки.
Завжди той палець, що бовваніє
на прузі.
Вже звіддалік
борозна вагається в смерку.
Але хмарина:
вона таки плине.
Завжди це око.
Завжди це око, повіку якого
ти розкриваєш при світлі
її опущених долу братів і сестер.
Завжди це око.
Завжди це око, чий позір
обсотує цю одиноку тополю.
ANDENKEN
Feigengenährt sei das Herz,
darin sich die Stunde besinnt
auf das Mandelauge des Toten.
Feigengenährt.
Schroff, im Anhauch des Meers,
die gescheiterte
Stirne,
die Klippenschwester.
Und um dein Weißhaar vermehrt
das Vlies
der sömmernden Wolke.
ПАМ’ЯТЬ
Хай смоквами живиться серце,
в якому година
пам’ятає мигдалеве око мертвого.
Хай смоквами живиться.
Стрімчак, під подихом моря,
розтрощена
сяйність чола,
посестра рифу.
І примножене твоїм білявим волоссям
руно
олітненої хмарини.
inselhin до острова
NÄCHTLICH GESCHÜRZT
Für Hannah und Hermann Lenz
Nächtlich geschürzt
die Lippen der Blumen,
gekreuzt und verschränkt
die Schäfte der Fichten,
ergraut das Moos, erschüttert der Stein,
erwacht zum unendlichen Fluge
die Dohlen über dem Gletscher:
dies ist die Gegend, wo
rasten, die wir ereilt:
sie werden die Stunde nicht nennen,
die Flocken nicht zählen,
den Wassern nicht folgen ans Wehr.
Sie stehen getrennt in der Welt,
in jeglicher bei seiner Nacht,
in jeglicher bei seinem Tode,
unwirsch, barhaupt, bereift
von Nahem und Fernem.
Sie tragen die Schuld ab, die ihren Ursprung beseelte,
sie tragen sie ab an ein Wort,
das zu Unrecht besteht, wie der Sommer.
Ein Wort — du weißt:
eine Leiche.
Laß uns sie waschen,
laß uns sie kämmen,
laß uns ihr Aug
himmelwärts wenden.
ПО-НІЧНОМУ НАДУТІ
Ганні й Герману Ленцам
По-нічному надуті
губи квіток,
переплетені й схрещені
стовбури сосен,
посивілий мох, підважений камінь,
готові в безмежний політ
галки над глетчером:
це місцина, у якій
ми спочинем, квапливі:
вони не назвуть нам годину,
не полічать сніжинки,
не поринуть з водою до греблі.
Вони стоять собі порізно всвіті,
кожен з них зі своєю ніччю,
кожен з них зі своєю смертю,
непривітні, простоволосі, вкриті інеєм
далекого й близького.
Вони сплачують борг, який надихав їх коріння,
вони його сплачують слову,
що існує намарне, мов літо.
Те слово — ти знаєш:
мертвяк.
Дай нам помити його,
дай нам його причесати,
дай нам око його
звернути до неба.
AUGE DERZEIT
Dies ist das Auge der Zeit:
es blickt scheel
unter siebenfarbener Braue.
Sein Lid wird von Feuern gewaschen,
seine Träne ist Dampf.
Der blinde Stern fliegt es an
und zerschmilzt an der heißeren Wimper:
es wird warm in der Welt,
und die Toten
knospen und blühen.
ОКО ЧАСУ
Ось воно, око часу:
воно дивиться скоса
з-під брови семибарвної.
Повіку полоще вогонь,
випаровується сльоза.
Сліпа зірка влітає до нього
й розтає на гарячій вії:
тепло стає на світі,
і мертві
брунькують і розквітають.
FLÜGELNACHT
Flügelnacht, weither gekommen und
für immer gespannt
über Kreide und Kalk.
Kiesel, abgrundhin rollend.
Schnee. Und mehr noch des Weißen.
Unsichtbar,
was braun schien,
gedankenfarben und wild
überwuchert von Worten.
Kalk ist und Kreide.
Und Kiesel.
Schnee. Und mehr noch des Weißen.
Du, du selbst:
in das fremde
Auge gebettet, das dies
überblickt.
ОКРИЛЕНА НІЧ
Окрилена ніч, що прийшла звіддалік, і тепер
назавжди напнута
понад крейдою і вапняком.
Галька, що котиться у бездоння.
Сніг. І білини щораз більше.
Незриме,
що виглядало бурим,
з усіма кольорами думок, буйно
заросле словами.
Вапняк і крейда.
І галька.
Сніг. І білини щораз більше.
Ти, ти сам:
умостившись
в чужому оці,
яке все це споглядає.
WELCHEN DER STEINE DU HEBST
Welchen der Steine du hebst —
du entblößt,
die des Schutzes der Steine bedürfen:
nackt,
erneuern sie nun die Verflechtung.
Welchen der Bäume du fällst —
du zimmerst
die Bettstatt, darauf
die Seelen sich abermals stauen,
als schütterte nicht
auch dieser
Äon.
Welches der Worte du sprichst —
du dankst
dem Verderben.
ЯКИЙ КАМІНЬ ТИ Б НЕ ПІДНЯВ
Який камінь ти б не підняв —
ти відкриєш,
тих, кому захистком стало каміння:
оголені,
вони знову сплетуться докупи.
Яке б дерево ти не звалив —
ти змайструєш
ложе, на котрім
знову з’юрмляться душі,
немов не здригався
також і цей
еон.
Яке слово ти б не промовив —
ним ти віддячиш
тлінню.
IN MEMORIAM PAUL ELUARD
Lege dem Toten die Worte ins Grab,
die er sprach, um zu leben.
Bette sein Haupt zwischen sie,
laß ihn fühlen
die Zungen der Sehnsucht,
die Zangen.
Leg auf die Lider des Toten das Wort,
das er jenem verweigert,
der du zu ihm sagte,
das Wort,
an dem das Blut seines Herzens vorbeisprang,
als eine Hand, so nackt wie die seine,
jenen, der du zu ihm sagte,
in die Bäume der Zukunft knüpfte.
Leg ihm dies Wort auf die Lider:
vielleicht
tritt in sein Aug, das noch blau ist,
eine zweite, fremdere Bläue,
und jener, der du zu ihm sagte,
träumt mit ihm: Wir.
ПАМ’ЯТІ ПОЛЯ ЕЛЮАРА
Поклади в домовину поета слова,
які він співав для життя.
Вмости йому голову поміж них,
хай він знову відчує
клешні туги,
її лещата.
Поклади на повіки поета це слово,
якого він не сказав
тому, хто був з ним на ти,
слово,
в якім пульсувала кров його серця,
коли чиясь дружня рука, так само нага,
того, хто був з ним на ти,
прихистила у кронах майбутнього.
Поклади йому на повіки це слово:
можливо,
заяріє в оці його, ще блакитнім,
якась інша, незнана блакить,
і той, хто був з ним на ти,
разом з ним вимарить: Ми.
SCHIBBOLETH
Mitsamt meinen Steinen,
den großgeweinten
hinter den Gittern,
schleiften sie mich
in die Mitte des Marktes,
dorthin,
wo die Fahne sich aufrollt, der ich
keinerlei Eid schwor.
Flöte,
Doppelflöte der Nacht:
denke der dunklen
Zwillingsröte
in Wien und Madrid.
Setz deine Fahne auf Halbmast,
Erinnrung.
Auf Halbmast
für heute und immer.
Herz:
gib dich auch hier zu erkennen,
hier, in der Mitte des Marktes.
Rufs, das Schibboleth, hinaus
in die Fremde der Heimat: Februar.
No pasaran.
Einhorn:
du weißt um die Steine,
du weißt um die Wasser,
komm,
ich führ dich hinweg
zu den Stimmen
von Estremadura.
ШІББОЛЕТ
Вкупі з моїм камінням,
виплаканим, як сльози,
за пруттям ґрат,
вони волокли мене
на ярмарковий майдан,
туди,
де стяг майорить, що йому я
не присягав на вірність.
Флейта,
роздвоєна флейта ночі:
згадай про темну
подвійну заграву
Відня й Мадрида.
Приспусти-но свій стяг,
спомине.
Нижче,
нині і прісно.
Серце:
викажи й тут себе,
тут, в ярмарковому тлумі.
Вигукни свій шібболет
у чужину вітчизни: Лютий.
No pasaran.
Єдинороже:
ти знаєш усе про каміння,
ти знаєш усе про води,
ходи-но,
я поведу тебе
до голосів
Естремадури.
WIR SEHEN DICH
Wir sehen dich, Himmel, wir sehn dich.
Pocke um Pocke
treibst du hervor,
Pustel um Pustel.
So mehrst du die Ewigkeit.
Wir sehen dich, Erde, wir sehn dich.
Seele um Seele
setzest du aus,
Schatten um Schatten.
So atmen die Brände der Zeit.
МИ БАЧИМО ТЕБЕ
Ми бачимо, небо, тебе, ми зримо тебе всюди.
Нарив за наривом,
ти видавлюєш з себе,
прищ за прищем.
Так ти примножуєш вічність.
Ми бачимо, земле, тебе, ми зримо тебе всюди.
Серце за серцем
ти прирікаєш на згубу,
тінь за тінню.
Так дихають вогнища часу.
KENOTAPH
Streu deine Blumen, Fremdling, streu sie getrost:
du reichst sie den Tiefen hinunter,
den Gärten.
Der hier liegen sollte, er liegt
nirgends. Doch liegt die Welt neben ihm.
Die Welt, die ihr Auge aufschlug
vor mancherlei Flor.
Er aber hielts, da er manches erblickt,
mit den Blinden:
er ging und pflückte zuviel:
er pflückte den Duft —
und die’s sahn, verziehn es ihm nicht.
Nun ging er und trank einen seltsamen Tropfen: das Meer.
Die Fische —
stießen die Fische zu ihm?
КЕНОТАФ
Розсій свої квіти, чужинцю, розсій їх неквапно:
ти їх даруєш глибинам,
садам.
Той, хто мав би лежати тут, він
ніде не лежить. Але світ лежить біля нього.
Світ, що розкрив своє око
від цього цвітіння.
Але він, роздивившись, пристав
до незрячих:
він пішов і зірвав забагато,
він зірвав усі пахощі —
й ті, хто це бачив, не хотіли йому простити.
І тоді він пішов і випив незвичну краплю:
море.
Риби —
чи ринулись риби до нього?
SPRICH AUCH DU
Sprich auch du,
sprich als letzter,
sag deinen Spruch.
Sprich —
Doch scheide das Nein nicht vom Ja.
Gib deinem Spruch auch den Sinn:
gib ihm den Schatten.
Gib ihm Schatten genug,
gib ihm so viel,
als du um dich verteilt weißt zwischen
Mittnacht und Mittag und Mittnacht.
Blicke umher:
sieh, wie’s lebendig wird rings —
Beim Tode! Lebendig!
Wahr spricht, wer Schatten spricht.
Nun aber schrumpft der Ort, wo du stehst:
Wohin jetzt, Schattenentblößter, wohin?
Steige. Taste empor.
Dünner wirst du, unkenntlicher, feiner!
Feiner: ein Faden,
an dem er herabwill, der Stern:
um unten zu schwimmen, unten,
wo er sich schimmern sieht: in der Dünung
wandernder Worte.
ВИМОВ І ТИ
Вимов і ти,
вимов останнім,
вимов і ти своє слово.
Вимов —
однак невіддільно Ні від Так.
Дай слову своєму глибшого змісту:
дай йому тіні.
Дай йому вдосталь тіні,
дай йому стільки,
як би вділив її довкола себе
поміж північчю, полуднем, ніччю.
Озирнися:
дивись, як навколо усе оживає —
При смерті! Все оживає!
Істинно мовить, хто мовить тінно.
Але маліє те місце, де ти стоїш:
куди ж тепер тіннонагому, куди?
Вставай. І навпомацки йди.
Ти станеш тендітнішим і непримітнішим, тоншим!
Тонким, наче линва,
якою воліє ковзнути зоря:
щоб долом плинути, долом,
де прагне вона мерехтіти: у брижах
мандруючих слів.
MIT ZEITROTEN LIPPEN
Im Meer gereift ist der Mund,
dessen Worte der Abend hier nachspricht
im Angesicht seiner Länder.
Murmelnd spricht er sie nach,
mit zeitroten Lippen.
Mund, gezeitigt vom Meer,
vom Meer, wo der Thun schwamm
im Glanze,
der menschenher strahlt.
Silber des Thuns, den der Strahl traf,
Spiegelsilber des Thuns:
aufscheint den Augen
die zweite, die wandernde Glorie
der Stirnen.
Silber und Silber.
Doppelsilber der Tiefe
Rudre die Kähne dorthin,
Bruder.
Wirf deine Netze danach,
Bruder.
Zieh es herauf,
wirf es uns in die Häuser,
wirf es uns auf die Tische,
wirf es uns auf die Teller —
Sieh, unsre Lippen schwellen,
zeitrot auch sie wie der Abend,
murmelnd auch sie —
und der Mund aus dem Meer
taucht schon empor
zum unendlichen Kusse.
ПЛОМІНКИМИ ВІД ЧАСУ ГУБАМИ
В лоні моря дозріли уста,
чиє слово проказує вечір
при вигляді рідних сторін.
Мурмотливо прокаже він їх,
пломінкими від часу губами.
Уста, що зрощені морем,
морем, де плавав тунець
у блиску,
що сяє людям навстріч.
Срібло тунця, яке промінь діткнув,
дзеркальне срібло тунця:
очам твоїм зблисне
новий, мандрівний ореол
їхніх чол.
Срібло і срібло.
Подвійне срібло глибин.
Веслуй-но свій човен туди,
мій брате.
Кинь свого невода там,
мій брате.
Підтягни його вгору,
кинь його нам на будинки,
кинь його нам на столи,
кинь його нам на тарелі —
Глянь, наші губи набухли,
пломенисті від часу, як вечір,
вони також мурмочуть —
і уста уже виринають
з хвилі морської
для безкінечного поцілунку.
ARGUMENTUM E SILENTIO
Für Rene Char
An die Kette gelegt
zwischen Gold und Vergessen:
die Nacht.
Beide griffen nach ihr.
Beide ließ sie gewähren.
Lege,
lege auch du jetzt dorthin, was herauf —
dämmern will neben den Tagen:
das sternüberflogene Wort,
das meerübergossne.
Jedem das Wort.
Jedem das Wort, das ihm sang,
als die Meute ihn hinterrücks anfiel —
Jedem das Wort, das ihm sang und erstarrte.
Ihr, der Nacht,
das sternüberflogne, das meerübergossne,
ihr das erschwiegne,
dem das Blut nicht gerann, als der Giftzahn
die Silben durchstieß.
Ihr das erschwiegene Wort.
Wider die ändern, die bald,
die umhurt von den Schinderohren,
auch Zeit und Zeiten erklimmen,
zeugt es zuletzt,
zuletzt, wenn nur Ketten erklingen,
zeugt es von ihr, die dort liegt
zwischen Gold und Vergessen,
beiden verschwistert von je —
Denn wo
dämmerts denn, sag, als bei ihr,
die im Stromgebiet ihrer Träne
tauchenden Sonnen die Saat zeigt
aber und abermals?
ARGUMENTUM E SILENTIO
Рене Шару
Ланцюгами припнута
поміж золотом і забуттям:
ніч.
Обоє ловили її.
Обом вона це дозволяла.
Припри,
припни-но і ти нині все, що так горньо
воліє світати поряд із днями:
цяцьковане зорями слово,
морем умите.
Кожному слово.
Кожному слово, яке для нього співало,
коли зграя хортів ззаду напала на нього —
Кожному слово, яке для нього співало і скам’яніло.
Їй же, ночі,
цяцьковане зорями, морем умите,
їй, замовчане,
що йому кров не спеклася на рані, коли отруйливий зуб
прокусив ті склади.
Їй замовчане слово.
Супроти інших, котрі небавом,
знаджені гицлями,
осідлають час і часи,
свідчить це наостанок,
наостанок, коли задзвенять ланцюги,
свідчить про неї, котра там лежить
поміж золотом і забуттям,
здавна зріднена з обома —
Бо де ж
іще засвітає, скажи, як не в неї,
яка в руслі своєї сльози
покаже згасаючим сонцям посів
раз і вдруге?
DIE WINZER
Für Nani und Klaus Demus
Sie herbsten den Wein ihrer Augen,
sie keltern alles Geweinte, auch dieses:
so will es die Nacht,
die Nacht, an die sie gelehnt sind, die Mauer,
so forderts der Stein,
der Stein, über den ihr Krückstock dahinspricht
ins Schweigen der Antwort —
ihr Krückstock, der einmal,
einmal im Herbst,
wenn das Jahr zum Tod schwillt, als Traube,
der einmal durchs Stumme hindurchspricht, hinab
in den Schacht des Erdachten.
Sie herbsten, sie keltern den Wein,
sie pressen die Zeit wie ihr Auge,
sie kellern das Sickernde ein, das Geweinte,
im Sonnengrab, das sie rüsten
mit nachtstarker Hand:
auf daß ein Mund danach dürste, später —
ein Spätmund, ähnlich dem ihren:
Blindem entgegengekrümmt und gelähmt —
ein Mund, zu dem der Trunk aus der Tiefe emporschäumt, indes
der Himmel hinabsteigt ins wächserne Meer,
um fernher als Lichtstumpf zu leuchten,
wenn endlich die Lippe sich feuchtet.
ВИНОГРАДАРІ
Нані та Клаусові Демусам
Вони осенять виноград своїх віч,
вичавлюють з нього все винноплакуче, до решти:
бо цього воліє ніч,
ніч, на яку вони сперлися, наче на мур,
бо цього жадає камінь,
камінь, що милиця їхня мовить про нього
в безмовність одвіту —
їхня милиця, що колись,
колись восени,
коли рік виногроном набухне, до смерті,
що колись крізь німотність свою заволає, углиб,
в шахту вигадок і омани.
Вони осенять і вичавлюють свій виноград,
спресовують час, наче яблуко власного ока,
вони упідвалюють каплесочиве і винноплакуче,
в сонячнім склепі, який обставляє
дужча від ночі рука:
щоб згодом уста чиїсь прагли пізніше —
пізньоуста, з їхніми схожі:
незрячі супроти покривлених і косоротих —
уста, що вино із глибин їм назустріч шумує, тим часом
небо пірнає у море воскове,
щоб здалеку сяяти світловим зрубом,
коли уже врешті зволожаться губи.
INSELHIN
Inselhin, neben den Toten,
dem Einbaum waldher vermählt,
von Himmeln umgeiert die Arme,
die Seelen saturnisch beringt:
so rudern die Fremden und Freien,
die Meister vom Eis und vom Stein:
umläutet von sinkenden Bojen,
umbellt von der haiblauen See.
Sie rudern, sie rudern, sie rudern —:
Ihr Toten, ihr Schwimmer, voraus!
Umgittert auch dies von der Reuse!
Und morgen verdampft unser Meer!
ДО ОСТРОВА
До острова, поряд з мерцями,
заручені в лісі з каное,
рам’я коршаковане небом,
а душі в сатурнових кільцях:
веслують чужі й незакуті,
майстрове крижин і каміння:
обдзвонені тонучим буєм,
обгавкані морем акульним.
Веслують, веслують, веслують —:
Вперед же, мерці та плавничі!
Ґратуйте це також у верші!
Бо море нам завтра усохне!
Paul Celans Gedichtband „Von Schwelle zu Schwelle“
Drei Jahre nach dem Erscheinen des Debütbandes „Mohn und Gedächtnis“ (1952) kam in der Deutschen Verlags-Anstalt Stuttgart der neue Cedichtband Paul Celans „Von Schwelle zu Schwelle'' (1955) heraus. Stammten Gedichte des ersten Bandes noch aus verschiedenen Orten wie Czernowitz, Bukarest, Wien und Paris, so umfasst „Von Schwelle zu Schwelle“ nur dichterische Produkte der Pariser Zeit. Biographisch bedeuteten diese drei Jahre für Celan eine Periode der schwierigen Integrierung in die französische Gesellschaft, die sich sowohl in öffentlicher, als auch in privater Sphäre intensiv abwickelte. Am 23. Dezember 1952 heiratet er die französische Graphikerin Gisele de Lestrange. Im August 1953 verschickt Claire Goll an deutsche Kritiker, Rundfunkleute und Verleger ihre ersten unhaltbaren Beschuldigungen, laut denen Celan seine Gedichte bei ihrem Mann, dem deutsch-französischen Dichter Ivan Goll, plagiiert habe. Am 7. Oktober 1953 wird dem jungen Ehepaar ihr erster Sohn Frangois geboren, der bereits nach zwei Tagen stirbt. 1953 erscheint beim Rowohlt-Verlag Hamburg Celans Übersetzung des philosophischen Werkes Emil Ciorans „Lehre vom Zerfall“ und ein Jahr später im Verlag der Arche Zürich — die Übersetzung des Dramas Pablo Picassos „Wie man Wünsche beim Schwanz packt“. Am 6. Juni 1955 wird der Sohn Eric geboren, und wenige Tage später erhält Celan offiziell die französische Staatsbürgerschaft. Am 23. Juni 1955 liegen die ersten Exemplare „Von Schwelle zu Schwelle“ vor. Dies war der biographische Hintergrund, vor dem die 47 Gedichte des neuen poetischen Bandes entstanden sind. Manche dieser Ereignisse haben hier ihren spürbaren dichterischen Niederschlag gefunden. Sie markierten die wichtigsten Meilensteine des Celanschen Lebens in den Jahren 1952–1955 und sind ein überzeugender Beweis dafür, wie eng seine Dichtung mit der Realität verbunden ist. „Ich habe nie eine Zeile geschrieben, die nicht mit meiner Existenz zu tun gehabt hätte“[1], — schrieb Celan später an seinen Jugendfreund Erich Einhorn. Schon im August 1954 kündigte Celan in einem Brief an den Verlag die Entstehung seines neuen Gedichtbandes an, den er bis Ende des Jahres abzuschließen gedachte. Am 14. Dezember konnte er dann wieder der DVA mitteilen, dass die Konturen des Buches inzwischen ganz deutlich geworden sind: „Der neue Gedichtband ist nun so gut wie abgeschlossen. Was noch nicht ganz feststeht, ist die Anordnung der auf drei Zyklen verteilten Gedichte — und der Titel“[2]. Doch auch diesmal gab es zwischen Autor und Verlag spürbare Reibungen, ausgelöst durch einige willkürlich vorgenommene einseitige Vertragsänderungen seitens der DVA sowie durch die etwas hastige Drucklegung des Buches, die ohne Autorisierung des Dichters erfolgte. „Die Herrschaften hatten, ohne meine Unterschrift abzuwarten, das Buch schon verkauft und gedruckt“[3] — empörte sich der Dichter in einem Brief an seinen Stuttgarter Freund Hermann Lenz. Der Titel des Gedichtbandes wurde lange erwogen und mehrmals geändert. Zuerst wollte Celan sein Buch „Mit wechselndem Schlüssel“ nennen, dann kamen die Titel „Inselhin“ und „Argumentum e silentio“ (lateinischer Ausdruck, in juridischer Praxis — ein Beweis, der im Verschweigen begründet ist) in Betracht und erst in der Endphase der Herstellung des Bandes entschloss er sich für den Titel „Von Schwelle zu Schwelle“. Genauso wurde auch mit der Widmung gespielt, die seiner Frau gelten sollte: die erste Variante „Für Almaviva“ (eine intime Geheimchiffre für Gisele) wurde dann durch ihren echten Vornamen ersetzt („Für Gisele“). Die Absicht, seinen nächsten Gedichtband ihr zu widmen, äußerte Celan noch bevor beide geheiratet haben. So schrieb er am 14. August 1952 an seine Braut: „Ich lese viel, um eines Tages ein neues Buch für Sie schreiben zu können. Das scheint umso dringlicher, als das erste ein unabhängiges Leben führen zu wollen scheint“[4]. Allein durch diese Widmung ist der neue Gedichtband an die persönliche Ebene des jungen Ehepaars eng gebunden. Sie sublimiert in sich nicht nur ihre gegenseitige Liebe und Nähe, sondern auch jenen schwierigen existenziellen Kampf, den beide bald nach ihrer Heirat austragen mussten — gegen den adeligen Hochmut der Familie Lestrange, die Celan als einen Ostjuden in ihren Schoß nicht aufnehmen wollte, gegen spürbare Nachteile seines Immigrantenstatus sowie gegen die elementare materielle Not, die es zu überwinden hieß. In diesem Kampf war Gisele immer seine treueste Verbündete, so dass seine Buchwidmung als Dank für ihr kompromissloses Beistehen betrachtet werden muss. Der Titel „Von Schwelle zu Schwelle“, der nach vielen Erwägungen endgültig gewählt wurde, ist programmatisch. In einem Brief vom 22. Februar 1955 an Jürgen Rausch, den damaligen DVA-Mitarbeiter, äußerte sich Celan dazu wie folgt: „Damit ist, so glaube und hoffe ich zumindest, außer einem gewiß nicht unwesentlichen Zug des Dichterischen, seinem liminaren (einleitenden, anfänglichen — P.R.) Charakter nämlich, auch das Nie-zur-Ruhe-Kommen des Poetischen angedeutet und mithin wohl auch der — schlechthin unerfüllbare — Unendlichkeitsanspruch jeglicher Aussage in diesem Bereich“[5]. Celan betont hier das dynamische Potenzial und die räumliche Offenheit des Schwellenbildes. Der Titel „Von Schwelle zu Schwelle“ stellt eine Periphrase der unaufhörlichen Bewegung und des ewigen Strebens nach dem unerreichbaren Ideal dar. Er wurde dem Gedicht „Chanson einer Dame im Schatten“ aus „Mohn und Gedächtnis“ entnommen und sichert somit die motivische Verbindung mit dem vorherigen Gedichtband des Dichters. Die tiefere Dimension dieses Bildes enthüllt sich, wenn man an die Symbolik des Begriffs „Schwelle“ in seinem mythologischen Ausmaß denkt. „Schwelle“ ist in vielen mythologischen Systemen ein Grenzsymbol, der einen Übergang bedeutet: vom Profanen zum Heiligen, vom Realen zum Transzendenten, von der alten in die neue Welt. Es ist eine Wasserscheide, die Linie der Abgrenzung und des Zusammentreffens. „Diese wird ritualisiert in der Zeremonie des „Niederreißens der Schranken“ bekräftigt, wodurch der Bereich des Raumes in der gleichen Art und Weise neu bestimmt wird wie in Neujahrsfeiern die Zeit. Das Versinken im Wasser, das Betreten eines dunklen Waldes oder eine Tür in einer Wand sind Schwellensymbole für das Betreten des gefahrvollen Unbekannten“[6]. Dies alles sollte der damaligen Weltempfindung Celans entsprechen, der sich in Paris allmählich heimisch macht und den Übergang von seiner unsicheren osteuropäischen Existenz zur Stabilität mehr oder weniger gesicherter Verhältnisse, von der mit tragischen Erfahrungen beladenen Vergangenheit zur relativ ausgewogenen Gegenwart, von seiner Jugend zu seiner Reifezeit verwirklicht. Er selbst nennt sich gelegentlich ein „Schwellenwesen“, „halb von gestern, halb von heute“, „zwischen mehr oder minder geschichtslosen „Östlichkeiten" und herbstendem Okzident“ sitzend[7]. Viele Gedichte des Bandes sind von diesem Gefühl des Unterwegsseins gezeichnet. Auch die innere Gliederung des Bandes entspricht seiner Schwellentendenz. Celan hat sein Buch in drei Binnenzyklen aufgeteilt: „Sieben Rosen später“, „Mit wechselndem Schlüssel“ und „Inselhin“. Alle drei Titel konnotieren die Semantik der zeitlichen oder räumlichen Bewegung und somit die Schwellenproblematik. Der Titel des ersten Zyklus ist dem Gedicht „Kristall“ entnommen, das aus dem vorherigen Band „Mohn und Gedächtnis“ stammt und sorgt wieder dafür, dass die assoziative und motivische Beziehung zwischen beiden Bänden aufrecht erhalten bleibt. Der zweite und derdritte Zyklus verdanken ihre Namen den jeweiligen Gedichten des neuen Bandes. Abgesehen von der „Grabschrift für Frangois“ haben die Gedichte keine genaue Datierung und unterliegen keinem chronologischen Prinzip, so dass ihre zeitliche Nachbarschaft nur gelegentlich ist. Das wird sich ab dem nächsten Band „Sprachgitter“ ändern, denn die Goll-Affäre sollte Celan zur überaus genauen und strengen Dokumentierung jedes seiner poetischen Texte zwingen. Im ersten Binnenzyklus „Sieben Rosen später“ überwiegt noch die Liebesproblematik, was bereits mit dem Stichwort „Rosen“ als traditionellem Liebessymbol vorgegeben ist. Auch hier ist die Liebe vom Gedächtnis an die jüdischen Toten nicht zu trennen, was für Celan schon in „Mohn und Gedächtnis“ charakteristisch war. In beiden weiteren Zyklen des Bandes taucht diese Verquikkung von Grundmotiven seiner Dichtung wieder auf. Die Liebe ist durch den Tod (auch des eigenen Kindes) überschattet. In diesem Sinne ist „Grabschrift für Francois“, die den zweiten Zyklus „Mir wechselndem Schlüssel“ eröffnet, „Kristallisationspunkt“ des ganzen Bandes, wie es Celan in einem Gespräch mit Otto Pöggeler formuliert hat[8]. Durch dieses trübe Prisma erscheint die Liebe nicht mehr als pure Glücksempfindung, sondern als ein ambivalentes Gefühl, das zugleich Freude und Trauer in sich einschließt. „Innerhalb des gesamten Bandes wird die Gefahr der Verdrängung der Erinnerung an die Toten durch die neue Liebe dadurch gebannt, dass die Gedichte diese Liebe problematisieren und letztlich in den existenziell bestimmenden Diskurs des Totengedenkens eingliedern, wobei der Tod des gemeinsamen Kindes den Angelpunkt dieser Integrationsfigur bildet“[9], — meint Markus May. Es ist daher kaum möglich, das Liebesmotiv von anderen Motiven und Bildkomplexen abzusondern, die das wachsame Gedächtnis des Autors ihm immer wieder liefert, während es auch seine ermordeten Eltern (z. B. in „Mit Äxten spielend“ oder „Vor einer Kerze“) sowie unzählige anonyme Opfern des Holocausts in diesen Kreis hinein nimmt. Im zweiten und dritten Binnenzyklus nehmen dann religionsphilosophische („Aufs Auge gepfropft“, „Der uns die Stunden zählte“, „Assisi“) und poetologische („Abend der Worte“, „Welchen der Steine du hebst“, „In memoriam Paul Eluards“, „Schibboleth“, „Sprich auch du“, „Mit zeitroten Lippen“, „Argumentum e silentio“, „Die Winzer“) Akzente zu, die vor allem sprachreflexive Fragen intonieren. Viele Gedichte decken dichte intertextuelle Schichten auf, während sie zu philosophischen, kulturhistorischen, literarischen und künstlerischen Anspielungen greifen. Man kann hier Zitate oder Reminiszenzen aus den Werken von Parmenides, Franz von Assisi, Hölderlin, Jean Paul, Gustav Schwab, Nietzsche, Yoice, Yeats, Rilke, Else Lasker-Schüler, Paul Eluard, Martin Bu-ber, Gershom Scholem u. a. finden. Die häufigsten Motive, die immer wieder in den Gedichten des Bandes Vorkommen, sind Auge, Haar, Hand, Mund, Herz, Rose, Baum, Stein, Sand, Wasser, Meer, Wolke, Schnee, Eis, Licht, Schatten, Kerze, Faden, Stunde, Zeit, Nacht, Welt, Name, Wort sowie ihre zahlreichen Derivate. Die meisten dieser Schlüsselbilder, die auch in seinen späteren Gedichtbänden dominieren werden, beziehen sich hauptsächlich auf die Anatomie des Menschen sowie auf ursprüngliche Naturelemente und Naturerscheinungen, viel seltener begegnen wir hier Begriffen und Realien aus abstrakter oder gesellschaftlicher Sphäre. Auch Celans Vielsprachigkeit hat in Gedichten dieses Bandes ihre Spuren hinterlassen, während er Wörter, Redewendungen oder Sentenzen aus verschiedenen alten und neuen Sprachen verwendet, so z. B. aus dem Hebräischen (Schibboleth), Altgriechischen (Kenotaph), Lateinischen (Argumentum e silentio), Spanischen (No pasaran). Dieser Außenseiter und Fremdling, geboren am Rande des deutschen Sprachraums (was die deutsche Kritik ihm nie verzeihen wollte), demonstriert hier wieder ein erstaunlich feines und tiefes Sprachgefühl und bereichert seine deutsche Muttersprache mit Neuschöpfungen, die wesentlich ihre Grenze erweitern (Baumwort, lidweit, nachtverhangen, sömmernd, gedankenfarben, Flügelnacht, Zwillingsröte, Mittnacht, Doppelsilber, Sonnengrab, Spätmund, Lichtstumpf usw.), oder mit alliterierenden und paradoxen Wortspielen wie „die Zungen der Sehnsucht, / die Zangen“, „und tragen das Grün in dein Immer“, die ihn als einen der hellhörigsten sprachlichen Könner profilieren. Bereits in „Von Schwelle zu Schwelle“ entwickelt der Dichter seine seltene Gabe, durch vielschichtige Wortbedeutungen zu neuen semantischen Dimensionen und noch nicht erschlossenen Bildräumen vorzudringen, worin Jacques Derrida am Beispiel der Schibboleth-Chiffre das Grundprinzip seiner Dichtung durchschaute[10]. „Schibboleth“, ein Wort aus dem Alten Testament, bedeutet auf Hebräisch „Ähre“ oder „Woge“. Es diente für die Leute Jeftahs als Erkennungszeichen in ihrem Kampf gegen die Ephrai-miter, die es nicht richtig aussprechen konnten (Richter, 12, 1–7). Somit symbolisiert dieser Begriff, den schon Martin Buber für die Begründung seines „dialogischen Prinzips“ verwendete, ein poetologisch-sprachkritisches Problem, wie es noch Hugo von Hofmannsthal in seinem „Brief des Lord Chandos“ verstand, und skizziert Möglichkeiten eines Sprechens schlechthin sowie des von Celan angestrebten anderen Sprechens. Bereits mit dem Gedichtband „Von Schwelle zu Schwelle“ beginnt Celans ästhetische Umorientierung, während er sich von den neoromantisch oder surrealistisch geprägten Bildstrukturen seiner frühen Gedichte allmählich entfernt, um eine neue — viel sachlichere und nüchternere — poetische Sprache zu finden. Das hängt mit der emotionalen und gedanklichen Verarbeitung geschichtlicher Prozesse der neuesten Zeit zusammen, vor allem mit der Erfahrung des Holocaust und der Veränderung seiner Vorstellungen über Wesen und Form der Dichtung „nach Auschwitz“. Die Konfrontation mit dieser schmerzhaften Problematik lässt ihn nicht nur thematische Richtungslinien und den bildlichen Charakter seiner lyrischen Texte neu gestalten, sondern auch seine sprachlichen und stilistischen Mittel stark reduzieren. Auf der Suche nach adäquater Sprache seiner Dichtung verwirft er überlieferte Modelle der rein ästhetischen Aussage zugunsten der poetischen Wirklichkeit, die sich nicht mehr in schönem Bild und harmonischem Klang, sondern im Wahren als Maß des Poetischen verwurzelt weiß. Das war aber ein langwieriger Prozess, der auch in den nächsten Cedichtbänden seine Fortsetzung haben sollte. „In diesen Jahren — schreibt dazu Wolfgang Emmerich — war der Rückzug ins Schweigen zwar eine Erwägung, aber er fand nicht statt. Vielmehr entwarf Paul Celan eine Poetik der Dichtung, die einerseits eine Absage an sein eigenes bisheriges Ideal des schönen Gedichts bedeutete und andererseits ein Weitersprechen auch angesichts von Schinderohren und falschen Lobgesängen ermöglichte“[11]. Natürlich musste es auch die Veränderung der äußeren Gestalt, der Architektonik des Gedichts nach sich ziehen — sie werden nun knapper, straffer und inhaltlich dichter an Substanz. Der neue Gedichtband Celans entstand noch aus der geborgenen Atmosphäre der jungen Liebe und enger Freundschaften, was nicht nur in der Widmung des Buches an seine Frau, sondern auch in den Zueignungen einzelner Gedichte an die nächsten Freunde des Dichters seinen Ausdruck fand. So sind einige wichtige Texte Hannah und Hermann Lenz („Nächtlich geschürzt“), Rene Char („Argumentum e silentio“) oder Nani und Klaus Demus („Die Winzer“) gewidmet. Ein anderes wichtiges poetologisches Gedicht trägt den Titel „In memoriam Paul Eluard“. Damit werden auch der damalige Freundeskreis Celans und seine ästhetischen Präferenzen umrissen, was für die Geschichte der Entstehung des Bandes nicht ohne Relevanz ist. Eine treffende Charakteristik dieser poetischen Leistung gibt in einem seiner Briefe an Celan sein Stuttgarter Dichterfreund Hermann Lenz, indem er den neuen Band mit Celans poetischem Debütbuch vergleicht und ihn nicht nur als eine biographische und wirklichkeitsbezogene Einheit wahrnimmt, sondern auch als den Weg von der Einsamkeit zur Utopie der menschlichen Solidarität beschreibt: „Der Band erscheint mir geschlossener als „Mohn und Gedächtnis“, obwohl ich — und das ist mir bei Gedichten immer besonders wichtig — dort die Stationen Deines Weges zu erkennen glaube. Die neuen Gedichte zeigen eine Konzentration auf das Wesentliche, und ich beneide Dich um die Sicherheit, mit der Du Deinen Weg fortgesetzt hast“. Und weiter heißt es: „In „Von Schwelle zu Schwelle“ ist eine große Einsamkeit zu spüren, das Buch ist ein Brevier für alle „Nachtgewiegten“, die durch weiße Fäden miteinander verbunden sind. Einen besseren Titel konntest Du für dieses Buch nicht finden“[12]. Diese Worte könnten als Antwort an jene Kritiker und Rezensenten adressiert sein, die in Celans Gedichten wieder zu willkürliche Metaphern und den Mangel an Wirklichkeitsbezug feststellten und von den surrealistischen Anklängen oder gar epigonalen Zügen sprachen. Heute erscheinen solche Anschuldigungen als grundlos, überholt und wissenschaftlich unproduktiv. Celans zweiter Gedichtband bestätigte den Vektor seiner poetischen Entwicklung, der in „Mohn und Gedächtnis“ angebahnt wurde. Durch die Vertiefung und Weiterentwicklung seiner durchgehenden Bilder und Leitmotive (Liebe und Tod, Dichtung und Sprache, Totengedenken und menschliche Solidarität.), durch die dialogische Struktur seiner Gedichte, den regen Appell an den Anderen, erkämpfte sich dieser Band einen festen Platz in der deutschen Nachkriegslyrik als poetisches Buch von seltener Eindringlichkeit und tiefstem Wahrheitsgehalt. Petro RychloПоетична збірка Пауля Целана «Від порога до порога»
Через три роки після появи дебютної збірки віршів «Мак і пам’ять» (1952) у штуттґартському видавництві «Дойче Ферлаґсанштальт» вийшла нова поетична книжка Пауля Целана «Від порога до порога» (1955). Якщо вірші першої збірки виникали ще в різних місцях — у Чернівцях, Бухаресті, Відні та Парижі, то «Від порога до порога» охоплює тільки поетичні здобутки паризького часу. Біографічно ці три роки означали для Целана період важкої інтеграції у французьке суспільство, яка інтенсивно тривала як у публічній, так і в приватній сфері. 23-го грудня 1952 року він одружується з французькою художницею Жизель де Летранж. У серпні 1953 року Клер Ґолль розсилає німецьким критикам, радіожурналістам та видавцям свої перші безпідставні звинувачення, згідно з якими Целан начебто вдався до плагіату віршів її чоловіка, німецько-французького поета Івана Голля. 7-го жовтня 1953 року в молодого подружжя народжується їхній первісток Франсуа, який вже через два дні помирає. В 1953 році у гамбурзькому видавництві «Ровольт-Ферлаґ» виходить друком целанівський переклад філософського твору Еміля Чорана «Вчення про розпад», а роком пізніше в цюрихському видавництві «Архе» — переклад драми Пабло Пікассо «Як ловити за хвіст бажання». 6-го червня 1955 року народжується син Ерік, а через кілька днів Целан офіційно отримує французьке громадянство. 23-го червня 1955 року з’являються перші примірники збірки «Від порога до порога». Таким було біографічне тло, на якому виникли 47 віршів нової поетичної книги. Деякі з перелічених подій знайшли тут своє відчутне поетичне відображення. Вони маркують найважливіші віхи Целанового життя в 1952–1955 роках і є переконливим доказом того, як тісно була пов'язана його поезія з реальністю. «Я ніколи не написав жодного рядка, який би не стосувався мого власного буття»[13], — напише згодом Целан у листі до свого друга юності Еріха Айнгорна. Вже у серпні 1954 року Целан листовно сповістив видавництво про підготовку своєї нової поетичної збірки, яку він планував завершити до кінця року. 14-го грудня він знову зміг повідомити видавництво, що контури книги стали вже доволі чіткими: «Нова збірка віршів уже майже завершена. Що ще не зовсім визначено, то це порядок розділених на три цикли поезій і — заголовок»[14]. Проте й цього разу між автором і видавництвом виникли відчутні непорозуміння, викликані деякими самовільно здійсненими видавництвом змінами у видавничій угоді, а також дещо поспішним друком книги, який відбувся без авторизації поета. «Панове вже продали й надрукували книгу, не дочікуючись мого підпису»[15], — обурювався поет в листі до свого штутгартського друга Германа Ленца. Заголовок поетичної збірки довго виношувався й кілька разів змінювався. Спочатку Целан хотів дати своїй книзі назву «Мінливим ключем», відтак з’явилися заголовки «До острова» та «Argumentum е silentio» (латинський вислів, у юридичній практиці — доказ, який постає з умовчання) і тільки на кінцевому етапі підготовки тексту збірки до друку автор зупинився на заголовку «Від порога до порога». Так само він вагався і з посвятою, яка мала призначатися його дружині: перший варіант «Для Альмавіви» (інтимний таємний шифр, вживаний ним для Жизель) було замінено її справжнім ім’ям («Для Жизель»). Намір присвятити їй свою наступну поетичну книжку, Целан виразив ще до того, як вони одружилися. Так, наприклад, 14-го серпня 1952 року він писав своїй нареченій: «Я багато читаю, щоб одного дня написати для Вас нову книжку. Це видається мені тим нагальнішим, що перша з них вже почала вести своє незалежне життя»[16]. Вже цією посвятою нова збірка віршів була тісно пов’язана з особистою площиною життя молодого подружжя. Вона сублімує в собі не тільки їхнє взаємне кохання й близькість, але й ту важку екзистенційну боротьбу, яку обоє мусили витримати невдовзі після свого одруження — супроти дворянського марнославства родини Летранж, яка не бажала приймати Целана як східноєвропейського єврея у своє лоно, супроти відчутних вад його емігрантського статусу, як і супроти елементарної матеріальної скрути, яку доводилося долати. У цій боротьбі Жизель завжди була його найвірнішою союзницею, так що посвята книги може розглядатися як вдячність за її безкомпромісну підтримку. Заголовок «Від порога до порога», який після багатьох сумнівів було вибрано як остаточний, є програмовим. У листі від 22-го лютого 1955 року до Юрґена Рауша, тодішнього співробітника видавництва «Дойче Ферлаґсанштальт», Целан висловився з цього приводу таким чином: «Цим самим, гадаю чи, принаймні, сподіваюся, що, крім звісно ваговитої риси, яка стосується суто авторського відчуття, себто його лімінарного (початкового, відправного — П.Р.) характеру, тут робиться також натяк на ніколи-не-здатному-до-спокою поетичному, а з ним, напевне, також на — зрештою нездійсненній — претензії на безкінечність будь-якого висловлювання у цій сфері»[17]. Целан наголошує тут динамічний потенціал і просторову відкритість образу порога. Заголовок «Від порога до порога» являє собою парафразу невпинного руху й вічного прагнення до недосяжного ідеалу. Він запозичений з вірша «Шансон однієї дами в затінку» зі збірки «Мак і пам’ять» і забезпечує тим самим тісний образний зв’язок з попередньою книгою віршів поета. Глибший вимір цього образу розкривається, коли ми замислимося над символікою поняття «поріг» у його міфологічному сенсі. В багатьох міфологічних системах «поріг» є символом пограниччя, який означає перехід: від профанного до священного, від реального до трансцендентного, від старого у новий світ. Це вододіл, лінія розмежування й зустрічі. «Ця лінія ритуалізовано підсилюється у церемонії «руйнування кордонів», завдяки чому сфера простору наново визначається у той самий спосіб, що й час у новорічних святах. Занурення у воду, входження у темний ліс або двері у стіні є пороговими символами, що означають входження до сповненого небезпек невідомого»[18]. Все це повинно було відповідати тодішньому світовідчуттю Целана, який поступово освоюється у Парижі й здійснює перехід від свого непевного східноєвропейського буття до стабілізації більш-менш захищених стосунків, від наснаженого трагічним досвідом минулого до відносно виваженої сучасності, від своєї юності до своєї зрілості. Сам він часом називає себе «пороговим створінням», «родом наполовину з учора, наполовину із сьогодні», що знаходиться «між більш чи менш безісторичними «східними просторами» та осінньо-присмерковим Заходом»[19]. Чимало віршів збірки позначені цим почуттям перебування на межі. Внутрішнє членування збірки також відповідає її пороговій тенденції. Целан розділив свою книгу на три віршовані цикли: «Пізніше на сім троянд», «Мінливим ключем» та «До острова». Всі три заголовки конотують семантику часового й просторового руху й тим самим порогову проблематику. Назва першого циклу походить із вірша «Кристал», що міститься у попередній поетичній книзі «Мак і пам’ять», і знову ж таки дбає про те, щоби зберегти асоціативний та мотивний зв’язок між обома збірками. Другий і третій цикли завдячують своїми назвами відповідним поезіям нової збірки. За винятком «Епітафії Франсуа», вірші не мають точного датування й не улягають якомусь чіткому хронологічному принципові, так що їхнє часове сусідство нерідко є випадковим. Все це зміниться з наступною книгою «Мовні ґрати», позаяк «афера Ґолль» змусить Целана до надзвичайно точного й строгого документування кожного зі своїх поетичних текстів. У першому циклі «Пізніше на сім троянд» ще переважає любовна проблематика, що задано вже ключовим словом «троянда» як традиційним любовним символом. Тут кохання також невіддільне від пам’яті про єврейських мертвих, що було характерним для Целана вже у збірці «Мак і пам'ять». В обох наступних циклах книги знову зринає це сплетіння основних мотивів його поезії. Кохання затінене смертю (також і власної дитини). У цьому сенсі «Епітафія Франсуа», яка відкриває цикл «Мінливим ключем», є «кристалізаційним пунктом» всієї збірки, як це в розмові з Отто Пьоґґелером сформулював сам Целан[20]. Крізь цю похмуру призму кохання постає вже не як чисте відчуття щастя, а як амбівалентне почуття, яке водночас включає в себе радість і смуток. «Всередині збірки небезпека витіснення спогаду про мертвих новим коханням приборкується тим, що вірші проблематизують це кохання і врешті-решт долучають його до екзистенційно визначального дискурсу пам’яті про мертвих, причому смерть спільної дитини утворює центр тяжіння цього інтеграційного поля»[21], — вважає Маркус Май. Тому тут майже неможливо відділити любовний мотив від інших мотивів та образних комплексів, які недремна пам'ять автора знову й знову постачає йому, втягуючи в це коло також замордованих батьків («Граючи сокирами» чи «Перед свічею»), як і численних анонімних жертв Голокосту. У другому й третьому циклах набирають дедалі більшої ваги релігійно-філософські («До ока приживлено», «Той, хто лічив нам години», «Франциск Ассізький») та поетологічні акценти («Вечір слів», «Який камінь ти б не підняв», «Пам’яті Поля Елюара», «Шібболет», «Вимов і ти», «Пломінкими від часу губами», «Argumentum е silentio», «Виноградарі»), які насамперед інтонують мовнорефлексивні питання. Багато віршів відкривають щільні інтертекстуальні пласти, звертаючись до філософських, культурно-історичних, літературних та мистецьких алюзій. Тут можна віднайти цитати або ремінісценції з творів Парменіда, Франциска Ассізького, Гельдерліна, Жан Поля, Ґустава Шваба, Ніцше, Джойса, Єйтса, Рільке, Ельзи Ласкер-Шюлер, Поля Елюара, Мартіна Бубера, Ґершома Шолема та ін. Найчастіші мотиви, які знову й знову зустрічаються у віршах поетичної збірки, — це око, волосся, рука, уста, серце, троянда, дерево, камінь, пісок, вода, море, хмара, сніг, лід, світло, тінь, свічка, нитка, година, час, ніч, світ, ім’я, слово, а також їхні численні деривати. Більшість цих ключових слів, які будуть домінувати також у його пізніших збірках, стосуються головним чином анатомії людини, а також первинних природних стихій та природних явищ, набагато рідше ми зустрічаємо тут поняття і реалії з абстрактної чи суспільної сфери. Свої сліди у віршах збірки залишила й багатомовність Целана, коли він вдається до слів, виразів чи сентенцій з різних давніх чи сучасних мов, так, наприклад, з гебрайської (шібболет), давньогрецької (кенотаф), латинської (argumentum е silentio), іспанської (по pasaran). Цей аутсайдер і чужинець, народжений на околиці німецькомовного простору (чого німецька критика ніколи не хотіла простити йому), знову демонструє тут дивовижно тонке й глибоке мовне чуття й збагачує рідну німецьку мову новотворами, які значно розширюють її межі (Baumwort, lidweit, nachtverhangen, sömmernd, gedankenfarben, Flügelnacht, Zwillingsröte, Mittnacht, Doppelsilber, Sonnengrab, Spätmund, Lichtstumpf і т. д.), або алітеруючими й парадоксальними взірцями словесної гри на кшталт „die Zungen der Sehnsucht, / die Zangen“, „und tragen das Grün in dein Immer“, які профілюють його як одного з майстрів мови, наділених найтоншим слухом. Вже у збірці «Від порога до порога» поет розвиває свій рідкісний дар проникати за допомогою багатошарових словесних значень до нових семантичних вимірів та ще незвіданих образних просторів, в чому Жак Дерріда вбачає на прикладі шифру «шибболет» основоположний принцип його поезії[22]. «Шибболет», слово, запозичене зі Старого Заповіту, означає гебрайською «колос» або «хвиля». Людям Їфтаха воно слугувало розпізнавальним знаком, своєрідним паролем у їхній боротьбі проти єфремівців, які не могли його правильно вимовити (Кн. Суддів 12, 1–7). Тим самим це поняття, яке вже Мартін Бубер використовував для обґрунтування свого «діалогічного принципу», символізує поетологічну й мовнокритичну проблему, як її розумів ще Гуґо фон Гофмансталь у своєму «Листі до лорда Чендоса», й окреслює можливості промовляння загалом, а також іншого промовляння, до якого прагнув Целан. Вже у збірці «Від порога до порога» починається естетична переорієнтація поета, коли він поступово віддаляється від своїх неоромантично чи сюрреалістично наснажених образних структур, щоб віднайти нову — набагато прозорішу й тверезішу — поетичну мову. Це пов’язано з емоційним та раціональним переосмисленням історичних процесів новітнього часу, насамперед з досвідом Голокосту й зміни його уявлень про сутність та форму поезії «після Аушвіцу». Конфронтація з цією болючою проблематикою змушує поета наново артикулювати не тільки тематичні направляючі лінії та образний характер своїх ліричних текстів, але й відчутно редукувати мовні та стилістичні засоби. У пошуках адекватної мови своєї поезії він відкидає традиційні моделі суто естетичного висловлювання на користь поетичної дійсності, яка почуває себе закоріненою вже не в естетично красивому образі й гармонійному звучанні, а у правдивому як критерії поетичного. Однак це був тривалий процес, який знайшов своє продовження і в його наступних збірках. «У ці роки, — пише Вольфґанґ Еммеріх, — повернення до мовчання, щоправда, зважувалося, проте воно не було реалізоване. Натомість Целан окреслив поетику своєї лірики, яка, з одного боку, означала відмову від його власного дотеперішньогоідеалу красивого вірша, а, з іншого боку, уможливлювала подальше промовляння навіть перед лицем живодерів і фальшивих хвалебних гімнів»[23]. Звичайно, що все це мало наслідком також зміну зовнішнього вигляду, архітектоніки вірша — віднині вони стають лаконічнішими, стислішими й змістовно щільнішими у своїй субстанції. Нова поетична збірка Целана виникала ще в захищеній атмосфері молодого кохання та тісних дружніх стосунків, що знайшло своє відображення не тільки у посвяті книги своїй дружині, але й у посвятах окремих віршів найближчим друзям поета. Так, деякі важливі тексти присвячені Ганне та Герману Ленцам («По-нічному надуті»), Рене Шару («Argumentum е silentio») чи Нані та Клаусу Демусам («Виноградарі»). Інший важливий поетологічний вірш оснащений заголовком «Пам’яті Поля Елюара». Цим окреслюється тодішнє коло друзів Целана та його естетичні преференції, що для історії виникнення збірки також має неабияке значення. Влучну характеристику цього поетичного досягнення дає в одному зі своїх листів до Целана його штуттґартський друг, письменник Герман Ленц, коли він порівнює нову збірку з поетичним дебютом Целана й сприймає її не тільки як єдність біографічних та вкорінених у реальності чинників, але й описує її вірші як шлях від самотності до утопії людської солідарності: «Нова збірка видається мені строгішою за «Мак і пам'ять», хоча я — а це для мене у віршах завжди особливо важливе — впізнаю там окремі етапи Твого шляху. Нові вірші зосереджуються на суттєвому, і я заздрю Твоїй упевненості, з якою Ти продовжив свій шлях». І трохи нижче читаємо: «У збірці «Від порога до порога» відчувається велика самотність, книга є требником для усіх «вколисаних ніччю», які пов’язані між собою білими нитками. Кращого заголовку для цієї книги Ти й справді не міг би знайти»[24]. Ці слова могли б бути доброю відповіддю тим критикам та рецензентам, які знову побачили в поезіях Целана свавільні метафори й брак зв’язку з реальністю, заявляли про сюрреалістські відгуки чи навіть епігональні риси. Сьогодні такі звинувачення видаються безпідставними, застарілими й науково непродуктивними. Друга збірка віршів Целана підтвердила вектор його поетичного розвитку, який був прокладений у книзі «Мак і пам’ять». Завдяки поглибленню та подальшому розвитку її наскрізних образів та лейтмотивів (кохання і смерть, поезія і мова, пам’ять про мертвих і людська солідарність), завдяки діалогічній структурі її віршів, живому апелюванню до Іншого ця збірка виборола собі надійне місце у повоєнній німецькій ліриці як поетична книга рідкісної проникливості й найглибшого вмісту правди. Петро Рихло* * * PAUL CELAN VON SCHWELLE ZU SCHWELLE Gedichte Ukrainische übersetzt und mit einem Nachwort von Petro Rychlo Czernowitz Knyhy — XXI 2014
ПАУЛЬ ЦЕЛАН ВІД ПОРОГА ДО ПОРОГА Поезії Переклад з німецької та післямова Петра Рихла Чернівці Книги — XXI 2014
ББК 84(4НІМ) Ц 34 Пауль Целан Від порога до порога. Поезії / Переклад з нім. та післям. Петра Рихла (нім. та укр. мовами). — Чернівці: Книги — XXI; 2014. — 132 с. ISBN 978-617-614-061-0 Видання здійснене за підтримки Представництва Австрійської служби академічного обміну, м. Львів
Перекладено за виданням: Paul Celan. Von Schwelle zu Schwelle: Gedichte. — Stuttgart: Deutsche Verlags-Anstalt 1955.
В оформленні книги використано картину Гельґи фон Льовеніх «Пейзаж з порогами» із серії «Пауль Целан — метафори й асоціації» (акварель, пігментні фарби на французькому папері ручного виготовлення, 30x31 см, 2013). Bei der Ausstattung des Buches wurde das Bild Helga von Loewenichs «Landschaft mit Schwellen» aus der Sequenz «Paul Celan — Metaphern und Assoziationen» (Aquarellfarben und Pigmente auf handgeschöpftem französischem Papier, 30x21 cm, 2013) verwendet. Von Schwelle zu Schwelle (1955) © Copyright 1955 by Deutsche Verlags-Anstalt GmbH, Stuttgart a division of Verlagsgruppe Random House, GmbH, Munich, Germany © Петро Рихло, переклад, післямова, 2014. © Видавництво «Книги — XXI», Чернівці, 2014
Inhalt Зміст
sieben rosen später пізніше на сім троянд Ich hörte sagen …12 Я чув, як казали …13 Im Spätrot …14 У пізнім багрянці …15 Leuchten …16 Сяйво …17 Gemeinsam …18 Сукупно …19 Mit Äxten spielend …20 Граючи топірцями …21 Das Schwere …22 Вагота …23 Ein Körnchen Sands …24 Зернина піску …25 Strähne …26 Пасмо …27 Aus dem Meer …28 Із моря …29 Zwiegestalt …30 Роздвійний образ …31 Fernen …32 Далекі простори …33 Wo Eis ist …34 Там, де лід є …35 Von Dunkel zu Dunkel …36 Від мороку до мороку …37 In Gestalt eines Ebers …38 В образі вепра …39 Bretonischer Strand …40 Бретонський берег …41 Gut …42 Добре …43 Zu zweien …44 Удвох …45 Der Gast …46 Гість …47
mit wechselndem schlüssel мінливим ключем Grabschrift für Francois …50 Епітафія для Франсуа …51 Aufs Auge gepfropft …52 До ока приживлено …53 Der uns die Stunden zählte …54 Той, хто лічив нам години …55 Assisi …56 Франциск Ассізький …57 Auch heute abend …58 І нинішній вечір …59 Vor einer Kerze …60 Перед свічею …61 Mit wechselndem Schlüssel …64 Мінливим ключем …65 Hier …66 Тут …67 Stilleben …68 Натюрморт …69 Und das Schöne …70 І та розкіш …71 Waldig …72 Лісисто …73 Abend der Worte …74 Вечір слів …75 Die Halde …76 Схилок …77 Ich weiß …78 Я знаю …79 Die Felder …80 Поля …81 Andenken …82 Пам’ять …83
inselhin до острова Nächtlich geschürzt …86 По-нічному надуті …87 Auge der Zeit …88 Око часу …89 Flügelnadit …90 Окрилена ніч …91 Welchen der Steine du hebst …92 Який камінь ти б не підняв …93 ln memoriam Paul Eluard …94 Пам’яті Поля Елюара …95 Schibboleth …96 Шібболет …97 Wir sehen dich …98 Ми бачимо тебе …99 Kenotaph …100 Кенотаф …101 Sprich auch du …102 Вимов і ти …103 Mit zeitroten Lippen …104 Пломінкими від часу губами …105 Argumentum е silentio …106 Argumentum е silentio …107 Die Winzer …110 Виноградарі …111 Inselhin …112 До острова …113
Nachwort …114 Післямова …122
ПАУЛЬ ЦЕЛАН ВІД ПОРОГА ДО ПОРОГА Поезії Переклад з німецької та післямова Петра Рихла Підписано до друку 03.02.2013. Формат 60x84 1 /32. Умов.-друк. арк. 6,26. Обл.-вид. арк. 6,57. Видавництво „Книги — XXI” Україна, 58000, м. Чернівці, а/с 418. Тел./факс: +38(0372)586021, моб. +38(050)9183202 e-mail: booksxxi@gmail.com www.books-xxi.com.ua Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 1839 від 10.06.2004 р. Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ТОВ “Друкарня “Рута” (свід. Серія ДК № 4060 від 29.04.2011 р.) м. Кам’янець-Подільський, вул. Пархоменка, 1 тел. 0 38 494 22 50, drukruta@ukr.net Замовленя № 107
Примітки верстальника електронної версії
Тексти з суперобкладинки
Die Celansche Dichtung ist reich an Gegensätzen im ganz handgreiflichen Sinn von Umschlägen ins Gegenteil und paradoxen Wendungen. Sie setzt sich ihnen bewusst aus. Sie geht in ihrem konkreten sprachlichen Vollzug durch sie hindurch. Dieser Durchgang durch die Widersprüche und durch nicht mehr nachvollziehbare „Bilder“ ist eine den Gedichten Celans besonders eigentümliche Bewegungsweise. Beda AllemannПоезія Целана багата на суперечності в цілком емпіричному сенсі, переходів у свою протилежність і парадоксальних поворотів. Вона свідомо піддасться їм. У своєму конкретному мовному постанні вона проходить крізь них. Це проходження крізь суперечності та крізь ледве вловлювані «образи» є особливо прикметним способом динамічного розгортання Целанових віршів. Беда Аллеманн
* * * Das war damals neu für unsere Ohren, und es muss hinzugefügt werden, dass Celan nichts mit den „halbwüchsigen“ und oft genug krass dilettierenden Kopieversuchen französischer Gegenwartslyrik gemein hatte, die hierzulande von einem gewissen Augenblick an gang und gäbe zu werden begannen und die Produkte von Zufallsbekanntschaften ihrer Autoren mit außerdeutscher Poesie waren. Karl Krolow
Тоді це було новим для наших вух, і варто додати, що Целан не має нічого спільного з «підлітковими» й часто доволі яскраво вираженими дилетантськими спробами копіювання сучасної французької лірики, які в нас, з певного моменту, почали ставати звичним явищем і були продуктами випадкового знайомства їхніх авторів із поезією, створеною поза межами німецького простору. Карл Кролов
* * * Das Totengedächtnis bleibt bestimmend, aber dem Autor ist auch bewusst, mittlerweile, unter Fremden lebend und schwierigste Fremdheiten überwindend, von Schwelle zu Schwelle gegangen zu sein und wenigstens zeitweise ein Leben aus eigenem Recht, dem der Gegenwart, führen zu können. Wolfgang Emmerich
Пам'ять про мертвих залишається визначальною, проте автор, живучи тим часом серед чужинців і долаючи найважчі форми відчуження, усвідомлює також необхідність іти від порога до порога і принаймні бодай частково мати змогу вести життя у злагоді зі своєю власною правдою, правдою сьогочасного. Вольфґанґ Еммеріх
Последние комментарии
4 часов 25 минут назад
6 часов 42 минут назад
21 часов 23 минут назад
21 часов 24 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 6 часов назад