Охайність розуму [Георгій Ґуревич] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (22) »
* * *
У задушливій, непровітреній кімнатці пахло квітами й ліками. Склянки стояли на тумбочці біля ліжка й на письмовому столі, на полицях і на шафі. Всю кімнату заполонили ліки, які не допомогли людині… і пережили її. Під зім’ятим ліжком валялися шматки вати й вафельний рушник із бурими плямами крові. Здавалося, хворий недавно встав з ліжка, перейшов у сусідню кімнату. І тільки дзеркало, завішене простирадлом, нагадувало про те, що хворий пішов назавжди. Терзаючись запізнілими докорами, Юля сиділа на стільці, схлипуючи, трималася пальцями за скроні. Тепер вона картала себе за черствість і бездушність, із соромом згадувала хор біля багаття. Може, тато помирав у той самий час, коли вона веселилася й реготала. Може, думав про неї. А вона нічого не відчувала, нічогісінько. А ще кажуть, що серце віщун, нібито сповіщає про горе за сотні кілометрів. — Він нічого мені не передавав? — питала вона знову і знову. Біля дверей, схрестивши руки під фартухом на животі, стояла господиня сусідньої дачі, огрядна, неохайна жінка з волохатими бородавками. Сердитим голосом, багатослівно, з подробицями розповідала вона, як тяжко помирав батько і як важко було доглядати за ним їй, багатодітній матері, відриватися від господарства й саду без надії на подяку, знаючи, що родичі до хворого байдужі, палець об палець не вдарили, копійки не заплатять… — А мені він нічого не передавав? — допитувалася Юля, готуючись почути найгіркіші докори. Господиня все ухилялася від відповіді, детально розповідала про свої заслуги, які, звісно ж, залишаться без подяки. Тільки після четвертого разу відповіла, зрозумівши питання по-своєму: — Що він міг передати? Неощадливий був чоловік, усі гроші на скляні банки просаджував. Вся сусідня кімната його рукоділлям завалена: дротики й скельця. Мабуть, одна дрібничка була цінна, звелів дочці в руки передати. Мені доручив передати. Знав мою чесність. І, знехотя випручавши руки з-під фартуха, вона простягнула Юлі пласку картонну коробку. На ній круглим дитячим почерком (мабуть, батько диктував якомусь школяреві) було написано: «Дівчинко моя, передаю тобі мою останню роботу. Носи на здоров’я, згадуй про мене. Хотілося б допомогти тобі краще розуміти людей, щоб не було в тебе в житті фатальних непорозумінь, як у нас з мамою». Юля відкрила коробку — кольорове сяйво вдарило в очі. Всередині лежала… діадема, пов’язка, кокошник (Юля не відразу підібрала слово), вигадливо зроблена з кольорових камінців і бісеру. «Який дорогоцінний подарунок!» — подумала Юля в першу хвилину. Потім розгледіла, що діадема зроблена з тонесеньких дротиків, мідних і сріблястих завиточків, до яких були припаяні різнокольорові кристалики й різної форми радіодеталі. Все це було підібрано зі смаком, з візерунками — своєрідне радіомереживо, електротехнічна корона. Мабуть, не один місяць батько працював вечорами, готуючи цю оригінальну прикрасу для дочки.- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (22) »
Последние комментарии
6 часов 25 минут назад
6 часов 25 минут назад
11 часов 44 минут назад
15 часов 26 минут назад
15 часов 46 минут назад
16 часов 41 минут назад