Охайність розуму [Георгій Ґуревич] (fb2) читать постранично, страница - 5

квадратики. Найдивовижніше, ніжність відчуває Юля до цього вусатого в сукняному шоломі.

Відстебнула засувку — зник чоловік і ніжність зникла.

І тут Юля зрозуміла все: і сон про змій, і загальну балакучість, і загадкову відвертість злодійкуватої господині, і слова, продиктовані батьком: «Хотілося б допомогти, тобі краще розуміти людей». Пов’язка з радіодеталей була кустарною прикрасою — це був апарат, який читає думки. Ніхто нічого не міг приховати від Юлі, ніхто не міг затаїти проти неї погане.

«Цікаво як!» — подумала Юля.

І ще подумала, просльозившись: «Бідний татко. Собі-то він не допоміг. Не уникнув «фатального непорозуміння».

* * *

Тижнів зо три залишалося до початку занять, і весь цей час Юля провела на дачі, розбираючи письмовий стіл батька. Тепер вона жадала дізнатися про все, що він не встиг розповісти їй за життя, що вона відмовлялася слухати.

Батько не залишив послідовного звіту. Юля вирішила, що вона напише сама. Підібрала, розклала по папках усе, що стосувалося читання думок: виписки з книг і часописів, вирізки, службове листування, заявки, плани робіт, обчислення, замітки, протоколи дослідів, схеми. Почерк у батька був нерозбірливий, схеми покреслені й перекреслені, але думки він викладав докладно, не конспективно, тож Юля поступово розібралася в історії його винаходу. Вікентором, на прізвище батька, Юля вирішила назвати апарат.

Її батько був радіоінженером за освітою, займався підсилювачами для малопотужних приймачів. А на думкопередачу звернув увагу після одного життєвого випадку. Може, й не такий примітний був випадок, але сам він був дійовою особою. Особисте справляє більше враження, ніж сотня прочитаних книг.

З групою товаришів інженер Вікентьєв написав підручник з радіотехніки і мав був отримати гонорар — дві тисячі сто шістдесят три карбованці, для скромного інженера сума значна. Заздалегідь він вирішив, що розтринькувати гроші даремно не буде, всю суму, до копійки, покладе на ощадну книжку. На дачу він збирав тоді, на цю саму, де помер, — на свій будинок з радіомайстернею на горищі. І ось у святковому настрої він з’явився в видавничу касу, розписався у відомості з розчерком і отримав купу грошей — дві пачки по сто папірців, заклеєних навхрест, з банківським штампом і підписом касира, а крім того, ще сто шістдесят три карбованці. Перейшов, притримуючи кишеню, через вулицю, в ощадкасу, як і було задумано, заповнив рожевий бланк, вручив гроші, прийшов додому, задоволений, свідомий громадянин, який зберігає гроші на книжці, а не в калитці.

І раптом телефонний дзвінок. Касирка видавництва. Запитує, чи все він отримав правильно.

— Тобто до копієчки.

— Ви перевірили?

— Навіть не я перевіряв. Ощадкаса перевірила. — Вийняв книжку, прочитав запис для переконливості.

— Ну тоді добре.

І, тільки-но поклавши трубку, батько ляснув себе по лобі. Адже в пачках лежали синенькі папірці — п’ятикарбованцеві. Отже, тисяча карбованців у двох пачках, а не дві.

Виходить, що видавнича касирка помилилася, вважаючи, що платить правильно, подумки передала йому свою впевненість, а він, зберігши цю впевненість, вселив її приймальниці ощадної каси. Три людини помилилися. Навряд чи це випадковість.

Здивувавшись, Вікентьєв почав підбирати подібні випадки, випитував, вичитував. Незабаром склалася значна картотека.

Ось приклади, вибрані навмання:

«227. В. А. — колгоспниця з Кустанайської області. Під ранок, спросоння, почула голос сина: «Мамо, рятуй!» Прокинулась, навіть у двір вибігла — нікого! Тільки через два дні дізналася, що син її мало не потонув у той самий час. Відлига була, ризикнув машину гнати по льоду, провалився, мало не затягнуло під лід.

228. В. П. — молодик із Вітебська, уві сні почув слова своєї подруги: «Все тлін, Володю!» Юнак був так вражений виразністю цих слів, що зібрав друзів і склав протокол про те, що такого-то числа і т. д. Через деякий час дізнався, що подруга померла від тифу в Петрограді (у 1918 році справа відбувалася). Перед смертю вимовила ці самі слова.

229. Шістдесяті роки. Є., письменник, взимку приїхав на дачу, збирався відпочити кілька днів. Раптом відчув непереборне бажання повернутися. Розігрів воду, залив, завів машину, в мороз і заметіль гнав сотню кілометрів, ледве руки не відморозив. На порозі кинув дружині: «Що трапилося?» Вона відповіла розгублено: «Звідки ти знаєш? Я завтра хотіла дати тобі телеграму». Мати у нього потрапила під трамвай.

230. К. В. — завідуюча магазином. Брат і батько в неї загинули на фронті, чоловік зник безвісти. Стверджує, що відчувала всі біди, але про чоловіка не турбувалася — відчувала, що він здоровий. Так воно й було: чоловік перебував у партизан…»

Юля все це старанно переписувала округлим бісерним почерком, поки не помітила, що в батька не так багато було оригінальних прикладів, більшість він запозичив у Васильєва, Кажинського та інших авторів книг по парапсихології.

Але потім вона знайшла зв’язку зошитів,