Іван Петрович і Феліс [Леонід Гаврилович Скрипник] (fb2) читать постранично

Леонід Скрипник

ІВАН ПЕТРОВИЧ І ФЕЛІС

Улюблену кішечку вдови камер-юнкера графа Езельсберга, кавалерчої дами Явдохи Карловни, уродженої фон-Зааль, — звали Сюсею.

У кавалерчої дами Явдохи Карловни, графині Езельсберг, було в середньому не менш за п'ятнадцять кішечок, з яких одна завжди посідала місце фаворитки. Кішечки мали наймення ніжні, французькі: Фіфі, Зізі, Мімі, Нініш, Бляншет і т. д. Фаворитку ж завжди звали Сюсею, яке ім'я, очевидно, було для Явдохи Карловни матеріялізованою в звуках квінтесенцією ніжности.

Кавалерча дама Явдоха Карловна, вроджена фон-Зааль, все своє життя світилася ясним сяйвом великої ніжности, що хронично переливалася через край навіть її місткого серця.

Упокоєний в бозі в наслідок апоплексичного удару, що застав його в найбожественніший мент єднання з божественною Блянш (не кішечкою), незабутній чоловік Явдохи Карловни, Фридрих Іванович, за життя свого бувши добре зазнайомлений із зайвою ніжністю своєї дружини, кваліфікував цю її властивість виразами негідними для друку, що в його аристократичних вустах пояснювались тільки властивим йому бурхливим темпераментом. Проте й цим, власне кажучи, виправдати Фридриха Йвановича важко, бо самою смертю своєю він довів, що заборгованим своїй дружині він не лишався.

Чесно й сповна сплачуючи Явдосі Карловні, граф Езельсберг, як це виявилось швидко по його блаженній смерті, дотримувався трохи инакших метод що до решти своїх кредиторів. В наслідок цього викрилось, що його молодій вдові — їй ледве минуло сорок п'ять років — неможливо надалі лишатися в Петербурзі, бо продовжувати життя достойним чином немає можливости.

З відчаєм у своєму життєрадісному серці Явдоха Карловна, чарівна графіня Eudoxie згадала про випадково забутий Фридрихом Івановичем невеличкий будинок з флігелем, що прийшовся їй від якоїсь тітки у-третіх, і що містився в глухій провінції — в Київі. Це був єдиний вихід. Явдоха Карловна зібрала речі (кішечок тоді ще не було), переїхала до Київа і почала життя домовласниці — провінціялки.

Точність вимагає зазначити, що будинок цей, власне кажучи, належав не Явдосі Карловні, а небозі тої самої тітки у третіх, круглій сироті, яку звали Феліцитатою, а скорочено — Феліс. Графіні Езельсберг Феліс приходилась якоюсь онукою в-четвертих, але, зважаючи на складність родства й нетактовність слів «онука» і особливо «бабуня», — графіня прозивалася просто тьотьою — «ma tante».

Феліс попала під опіку графіні Езельсберг підлітком восьми років. Вона була тиха, задумлива й м'ягка дитина.

Живучи з ранньою дитинства в сугубо-аристократичному оточенні, під доглядом виховательки-англічанки, схожої на засушений у гербарії чортополох, Феліс звикла вважати демонстрування на людях своїх внутрішніх переживань в такій же мірі непристойним, як і демонстрування голого тіла.

Життя її у Явдохи Карловни швидко дозволило їй зробити деякі істотні поправки в цьому переконанні.

Вперше приводом до цих змін була сама Явдоха Карловна, яку Феліс, забігши якось несподівано в якійсь хатній справі до її будуару, побачила за якоюсь грою з одним з постійних одвідувачів їх дому. Гри цієї Феліс тоді не зрозуміла, але переконалась, що категорична заборона демонструвати тіло инколи має винятки.

Ще серйозніші поправки вніс у світогляд Феліс її дядя Фридрих Іванович. Виявляючи ввесь час велику ласкавість до дівчинки, він легко завоював її палку відданість. Ласки вона не знала зовсім і тому всяку ласку могла сприймати тільки як ласку.

Його ясновельможність граф Езельсберг, визначений великим апетитом до життя, не проминув примітити в чарівній Феліс ще не куштовану відміну цього ж ріжнобарвного життя. Володіючи дуже великим життєвим досвідом, його ясновельможність легко урахував жадобу до ласки Феліс і невинну нерозбірливість її що до характеру виявлень цієї ласки. Отже йому нічого не варт було примусити Феліс приймати від нього саме ті ласки, якими він сам мав бажання її ощасливити.

І Феліс приймала їх і, будучи нащадком довгої низки поколінь, що культивували своє тіло для вишуканих і достатніх любовних вправ, Феліс приймала ласки дяді Фридриха з задоволенням, що зростало раз-у-раз.

Зазнавши до десяти років свого життя всі таємниці кохання, в якому таким знавцем був її дядя і вихователь, Феліс також переконалась, що заборона демонстрування хоч би деяких з таємних людських емоцій також не обов'язкова за надійно замкненими дверима.

Зрозуміло, що ці замкнені двері, так само, як і цнотливі зодяги, не були, на її думку, покровами соромливости, що мали ховати од чужого зору щось ганебне, але просто були поступкою прийнятим у суспільстві звичаям. Цей погляд Феліс я підкреслюю тому, що він у майбутньому відограв значну ролю в житті її й Івана Петровича.

По переселенні його ясновельможності в селища праведних, Феліс пережила щире почуття втрати, — у всякому разі її сльози були щирішими за