КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 402930 томов
Объем библиотеки - 530 Гб.
Всего авторов - 171486
Пользователей - 91546
Загрузка...

Впечатления

Stribog73 про Ван хее: Стихи (Поэзия)

Жаль, что перевод дословный, без попытки создать рифму.
Нельзя так стихи переводить. Нельзя!
Вот так надо стихи переводить:
Олесь Бердник
МОЛИТВА ТАЙНОМУ ДУХУ ПРАОТЦА

Понад світами погляду і слуху,
Над царствами і світла, й темноти —
Прийди до нас, преславний Отче Духу,
Прийди до нас і серце освяти.

Під громи зла, в годину надзвичайну,
Коли душа не зна, куди іти,
Зійди до нас, преславний Отче Тайни,
Зійди до нас, і думу освяти.

Відкрий нам Браму, де злагода дише,
Дозволь ступить на райдужні мости!
Прийди до нас, преславний Отче Тиші,
Прийди до нас, і Дух наш освяти.

Мой перевод:

Над миром взгляда и над миром слуха,
Над царством света, царством темноты —
Приди к нам, о преславный Отче Духа,
Приди к нам и сердца нам освяти.

Под громы зла, в тот час необычайный,
Когда душа не ведает пути,
Сойди к нам, о преславный Отче Тайны,
Сойди к нам, наши мысли освяти.

Открой Врата нам, где согласье дышит,
Позволь ступить на яркие мосты!
Приди к нам, о преславный Отче Тиши,
Приди к нам, наши Души освяти.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Stribog73 про Бабин: Распад (Современная проза)

Саша Бабин молодой еще человек, но рассказ очень мне понравился. Жаль, что нашел пока только один его рассказ.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Stribog73 про Балтер: До свидания, мальчики! (Советская классическая проза)

Почитайте, ребята. Очень хорошая и грустная история!

P.S. Грустная для тех, кому уже за сорок.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Любопытная про Быкова: Любовь попаданки (Любовная фантастика)

Вот и хорошо , что книга заблокирована.
Ранее уже была под названием Маша и любовь.
Какие то скучные розовые «сопли». То, хочу, люблю одного, то любовь закончилась, люблю пришельца, но не дам ему.. Долго, очень уныло и тоскливо , совершенно не интересно.. Как будто ГГ лет 13-14..Глупые герои, глупые ситуации.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
ZYRA про Сидоров: Проводник (СИ) (Альтернативная история)

Книга понравилась. Стиль изложения, тонкий юмор, всё на высоте. Можно было бы сюжет развить в сериал, всяческих точек бифуркации в истории великое множество. С удовольствием почитал бы возможное продолжение. Автору респект.

Рейтинг: -2 ( 0 за, 2 против).
Шляпсен про Бельский: Могущество Правителя (СИ) (Боевая фантастика)

Хз чё за книжка, но тёлка на обложке секс

Рейтинг: -2 ( 0 за, 2 против).
Шляпсен про Силоч: Союз нерушимый… (Боевая фантастика)

Правообладателю наш пламенный привет

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Розгін (fb2)

- Розгін 2.49 Мб (скачать fb2) - Павло Архипович Загребельний

Настройки текста:



Розгін Павло Загребельний

Доганяємо їх доганяєм

Як коня що вітрами переня

Ти й бачиш сам ростем щодня

Ростем ми туго так як жолудь

а все ж дерзотний сміх

Та хіба ж не завше молодь

молодіша од усіх

П. ТИЧИНА

"ЧЕРНІГІВ"


Книга перша

АЙГЮЛЬ

Жінки відчувають чоловічу пересічність навіть на відстані. Так само обдарованість. Досі Анастасія була впевнена, що теж щедро наділена цією дивною здатністю, яка підносила її над чоловічим світом, давала право ставитися до його представників коли й не зневажливо, то принаймні поблажливо. Анастасія називала це: зведення історичних рахунків. Ось ви пригнічували нас, кабалили, топтали, спихали на саме дно, сподівалися, що ніколи жінці не дано скинути з себе обмежень природи, відірватися від її джерел, злетіти у високі сфери свободи й духовності, а тим часом ми знали про вас усе, бачили приховане для вас, складали вам ціну, судили вас завжди й усюди, були, власне, арбітрами в суддівській ложі, сиділи на вигідних місцях в амфітеатрі, а ви цілі тисячоліття — на арені, перед нашими очима, в змаганні, у грі, у запалі, в гонах і перегонах...

Так і сяк ловила вона в об'єктив чергового промовця. Блискали імпульсні лампи, довкола Анастасії колеги з інших видань робили те саме, що й вона, на всяк випадок хапали в об'єктиви всіх, хто сьогодні виступає, хоч знали напевне, що фотографіям їхнім судилося лежати там, де лежать, скажімо, тисячі знімків з футбольних змагань. Щоразу біля кожних воріт цілі купи фотографів упродовж дев'яноста хвилин гри клацають затворами апаратів, а чи бачив хтось бодай один знімок? Все залягає в чорних конвертах у редакторських шухлядах, Недостатньо було винайти фотографію: потрібні були ще й чорні конверти, які не пропускають світла і не випускають назовні людську думку. Бо ж у фотографіях так само конденсується людська думка, як і в усьому, до чого доторкується людина. Іноді з'являлася спокуса зрівняти редакторські голови з отими чорними конвертами, але то було в хвилини, сказати б, безвідповідального дозвілля. Коли ж ти виконуєш завдання редакції, то промовляють у тобі обов'язок, честь, фахова гордість, і ти робиш свою справу так, як тільки вмієш, але водночас не забуваєш ні на мить і про те, що ти жінка, молода, вродлива, розумна, чутлива, іноді навіть занадто, надмірно, просто протиприродно.

Той, кого вона ловила в об'єктив свого маленького "Петрі", був утомлений і, здається, зовсім негарний чоловік. Невиразний голос. Якісь смішні жести. Зовсім позбавлений віку, мов обчухране й обстругане дерево. Ні високий, ні низький, ні повний, ні худорлявий, велика голова і широкі плечі, а шия ніби хлоп'яча. Обличчя несерйозне, якесь теж хлоп'яче, трохи подивоване, трохи зухвале, трохи мовби навіть єхидне. Цілковите невміння пристосовуватися до аудиторії. Чоловік пробує виголошувати якісь сентенції, коли від нього потрібно кілька загальних фраз. Бо хто ж друкуватиме сентенції в газетах? Газетярі приречені вислухувати те, що давно вже знають. Щоб порятуватися від набридливого тягаря (а може, намагаючись помститися), вони змушують до того самого й читачів. Епідемія затертих слів. У що вилилась та чи інша подія? В яскраву демонстрацію. Як дивимося, скажімо, на наших учених? З гордістю й надіями. Завдання полягає в тім, щоб... Можна з певністю сказати, що...

А цей дивак: "Люди люблять лише зміни, які вони роблять самі". Єдині зміни, які вони визнають,—це нові моди, так само як для пенсіонерів нові таблетки. А той знову: "В поведінці людини роль свідомого пізнання максимальна, інстинктів — мінімальна". А вона жила інстинктами, як пташка або бджола. Анастасія збайдужіло опустила свій "Петрі". Наївність ще може прикрашати жінку, хоч у наш час це теж ніяка не цнота, але наївний чоловік, та ще серед учених? Перший кандидат для чорного конверта.

— Анестезія, ти що? — клацаючи всіма своїми шістьма апаратами, перелякано зашепотів їй бог репортажу Яша Лебензон.— Чому не знімаєш? Це ж Карналь!

"Анестезією" прозвав її саме Яша, але вона не ображалася на нього. Лебензонові все прощалося, бо ж він "бог"!

— Карналь? — спитала вона байдуже.— А хто це? І що він мені?

— Бог кібернетики!

— Для тебе всі боги, раз ти сам затесався до них.

Лебензонові вже сто, а може, тисяча років, він фотографував Наполеона, Александра Македонського і льотчика Уточкіна, міністрів, президентів, маршалів, генералісимусів, але й досі не втрачав здатності захоплюватися, мов дитина.

— Кажу тобі: бог кібернетики! Щоб я так живі

— А хто ж тоді Глушков?

— Глушков — верховний бог.

— Рядові боги мене не цікавлять. Я атеїстка-монотеїстка. Вже коли вішатись, то на високім дереві.

— Ти здурілаї

— Вже давно. Ти й не помітив?

Вона дістала дзеркальце, поправила зачіску, блиснула до себе чорними своїми очима, сподобалася сама собі, хотіла припудрити ніс — передумала, хотіла піти звідси, не чекаючи кінця зустрічі вчених з представниками преси, але щось її втримувало. Може, оте настирливе шепотіння Яші Лебензона, який будь-що намагався просвітити Анастасію:

— Він же ж академік!

— То й що!

— Авторитет.

— Тільки те й роблю, що зустрічаюся з авторитетами.

— Голова!

— Нудно, Яшо.

Лебензон мав би поглянути на неї, як на божевільну: він не знав, що таке нудьга, і не вірив у існування знудьгованих людей. Та й взагалі поглянути на Анастасію не міг: не мав часу, клацав своїми апаратами, кожен з яких "націлений" був уже заздалегідь на якусь редакцію, бо замовлень Яші ніколи не бракувало.

Анастасія дивилася на Карналя. Сірий костюм, здається, модний, але без навмисності й без підкреслювання модності. Галстук дорогий аж занадто — єдина річ, яка може привернути увагу. Тільки галстук? А що ж іще? Вона думала про Карналя мовби з примусу, мляво, зачіпала його лиш краєм думки. Він не приваблював нічим, хоча й не відштовхував. Просто лишав байдужою. Та, власне, вона й затримувалася тут не через Карналя і не через оте шепотіння Яші Лебензона, а тільки тому, що зненацька згадала, який сьогодні день. П'ятниця. Останній робочий день тижня. Проситися знов чергувати в суботу? Але з неї вже й так сміються! А редактор, цей нестерпно відвертий у висловлюваннях чоловік, неодмінно скаже їй: ви хочете грати жертву, але ми не підемо вам назустріч, бо почуття справедливості ставимо над усе; кожен повинен скористатися з належного йому відпочинку. Редактор, коли хотів бути єхидним, завжди вдавався до такого громіздкого й незграбного багатослів'я.

"Скористатися з належного..."

Ніхто не знає, що для самотніх найтяжчими видаються саме святкові дні. В найгустіших натовпах, в найбільшій людській тісняві не сховаєшся, не загубишся, не порятуєшся. Помітять" викриють, розіпнуть на схрещеннях поглядів, утворять довкола порожнечу... Гляньте: сама, одна, як билиночка в полі! Така молода і ніби й симпатична, а бач... Чоловік від самотності може хоч напитися. Жінка — хіба що кусати собі лікті. Інші, може, й не відчувають самотності так гостро, Анастасія ж боялася просто розпачливо. Дитинство її минуло серед військових, батько завжди брав її з собою на .учення, знайомив з такою силою-силенною офіцерів і молоденьких солдатиків, що згодом їй стало здаватися, ніби весь довколишній світ — це оті молоді красиві люди в уніформі, збиті плечем до плеча в нерозривність, у здруженість, у моноліт. Світ молодий, бадьорий, невичерпний. Коли закінчувала дев'ятий клас, загинув батько. "При випробуванні нової техніки..." З матір'ю ніщо не єднало Анастасію, звикла до чоловічого діяльного світу, не хотіла занурюватися в неминучий смуток і понуру щоденність. Кілька років метань, розчарувань, упертості, болючих досвід-чень, аж до невдалого короткочасного одруження — і ось страх самотності у святкові дні, коли торжествує те, що в дні робочі якось мовби непримітне, про що не дуже охоче пишуть газети, чого не показують по телевізору,— настає царство так званого "особистого життя". Ясна річ, вона теж чимось заповнювала вихідні й свята, але іноді було просто нестерпно. Тому найбуденніший день тижня — понеділок — був для Анастасії завжди святом. Сьогодні ж, на жаль, не понеділок — п'ятниця. Тому й доводилося стирчати на цій нецікавій зустрічі, нецікавій не по суті своїй, а по тому, що з неї зробить їхній редактор, який зажене її під рубрику "Вчені — п'ятирічці", дасть тридцять рядків мертвого тексту і не вибере жодної з фотографій, зроблених Анастасією, посилаючись на потребу "економити газетну площу" і навіть не лякаючись знущального запитання своєї зухвалої працівниці: "А навіщо економити?"

Академіки роз'їжджалися в нових "Волгах". Аиастасія підійшла до своїх "Жигулів" і тільки тоді помітила Кариаля. Йшов пішки. Не мав машини чи не хотів затримувати шофера? Несподівано зринуло зухвале: ану ж запропоную підвезти? Так, щось невловиме, пустотливе — забаганка, примха. Від свого наміру відмовилася відразу, надто що помітила, як ще якісь два чоловіки рушили пішки слідом за Карналем. Теж академіки? Але вони, здається, не виступали. Наздоганяють Карна-ля чи, може, оберігають від таких, як вона? Анастасія рвонула до редакції. Не відзначалася послідовністю в думках. Поки доїхала, геть забула про Карналя. Здала плівку в фотолабораторію, за годину забрала ще трохи вологі знімки, потріпуючи ними, пішла до редактора.

Той думав. Страшенно любив цей процес. Набридав усім працівникам редакції, щодня нагадував, закликав, вимагав: "Думайте! Давайте нові ідеї!" Сам теж часто любив показувати, як думає, сидів розслаблено за широким своїм столом, згорнувши з нього всі папери, затуманений погляд не спрямований нікуди, на обличчі страждання, ніби від чогось кислого, цілковита безборонність у всій постаті: змилуйтеся, не заважайте людині зосередитися! Редакційні дотепники цей редакторський стан визначили як: "сон на посту!". Бо ж однаково ніяких оригінальних ідей їхньому редакторові ніколи на думку не спадало ні в часи звичайних клопотів, ні в оті хвилі "думання". Мабуть, коли думають, то не показують цього, бо ще нікому не вдавалося показати невидимого.

Секретарка спробувала не пустити Анастасію, але це було просто смішно. Матеріал у номер! Учені — п'ятирічці. Яке тут може бути думання? Вона влетіла в редакторський кабінет, не дала редакторові часу на обурення й скарги, віялом розгорнула перед ним цілий іконостас академіків: ось люди, які справді вміють думати. Редактор застогнав од професійних заздрощів. З цими людьми він не міг витримати ніякої конкуренції, хоч, правду кажучи, справжній журналіст завжди почувається вищим за всі академії світу, бо ж не вони пишуть про нього, а він про них, не вони оцінюють його роботу, а він — їхню, не вони роблять його ім'я відомим народу, а він уславлює (або ж замовчує) їх.

— То що? — поспитав редактор.

— В номер. Учені — п'ятирічці. Текст зараз буде з машинки. П'ятдесят рядків.

— Тридцять,— безапеляційно заявив редактор, розглядаючи знімки. Робив це вміло — нічого не скажеш. Його девізом було: нічого оригінального! Тільки звичне. Не можна дратувати читача. Газета не цирк і не атракціон з мотогонками по стіні.

— Дамо президента академії,— знаючи все наперед, підказала Анастасія.

— Тоді навіщо ж ви розгорнули переді мною цілу Третьяковську галерею? — простогнав редактор.

— Показати, що ваші працівники не марнують часу.

— Президента ми вже давали на тому тижні. А от Глушкова давно вже не було на сторінках. А де Глушков?

— Його не було на зустрічі. Зайнятий.

— А це хто? Можу я публікувати такий знімок? Анастасія відсунула від себе знімок, який редактор погор-

нув до неї, запрошуючи її придивитися пильніше до своєї роботи: невиразний чоловік у сірому костюмі одною рукою навіщось висмикував з-під піджака свій дорогий галстук, а другою тримався за кінчик носа, так ніби хотів видобути звідти якісь істини.

— Здається, його прізвище Карналь,— спокійно мовила Анастасія.— В мене записано.

— Записано! — обурився редактор.— Ви не знаєте Карналя? Тоді що ж ви знаєте?

Після цього мало бути таке: "Підіть і прийдете до мене тільки тоді, коли знатимете все про академіка Карналя!" Традиційне покарання для всіх, хто насмілювався виявити якесь незнання перед грізним редактором. Але цього разу редактор був добрий, сказати б, погрозливо-добрий.

— Я допоможу вам. Я піду вам назустріч, Анастасіє. Ви впізнаєте ближче академіка Карналя, якого в нас знає кожна мала дитина, а от працівники нашого органу...— Він вчасно стримався від потоків традиційних звинувачень і докорів, трохи подумав, демонструючи перед Анастасією весь невичерпний арсенал зовнішніх виявів цього приховано-загадкового процесу, тоді милостиво кивнув: — Сядьте.

Анастасія сіла, тріпнула своїм коротким волоссям, блиснула очима, куснула губи, насилу стримуючи усмішку.

— Чому ви така несерйозна?

— Я серйозна! Я навіть занадто серйозна. Щоб довести це, можу попроситися чергувати завтра в друкарні.

— Знов на вихідний? Ну, це ж несерйозно! Ми не можемо допустити, щоб...

— Я це знаю, дякую за турботи. Коли не можна, то й не можна. Ви щось хотіли мені сказати про Карналя.

— Не просто хотів. Я даю вам редакційне доручення. Ми відкриваємо нову рубрику. Спогади ветеранів війни. Називатиметься: "День на війні". Тисяча чотириста вісімнадцять днів — і з них вибрати один, який запам'ятався найбільше. Як вам ця ідея?

— Очевидно, грандіозна, але я неспроможна її оцінити як слід.

— Оцінять без вас. Громадськість, відповідальні товариші.;. А вам перше завдання.

— Ви ж щойно казали про академіка...

— Саме про нього. Ви повинні зустрітися з академіком Карналем і організувати його спогад про один день війни.

— Хіба він був на війні?

— А де ж він, по-вашому, був?

— Я це до того, що Карналь видається ще молодим. Принаймні не таким, як ветерани... А втім, я не знаю... Війна закінчилася тридцять років тому... Коли йому тепер сорок, то що ж він — десятилітнім брав участь у війні?

Редактор підвівся, обійшов стіл, зазирнув Анастасії в обличчя.

— Слухайте, ви нашу газету читаєте?

— Ну...— Анастасія засміялася.— Іноді...

— Воно й видно. Рівно місяць тому академікові Карналю сповнилося п'ятдесят років. І наша газета разом з усіма іншими друкувала Указ про нагородження академіка орденом. Це вже в нього п'ятий орден. Тепер ви зрозуміли?

— Що академіку Карналю п'ятдесят років? Доводиться вірити нашій пресі.

— І розумієте, що він був учасником Великої Вітчизняної?

— Коли так, то...

— У нього дивовижна біографія, коли хочете знати... Анастасія засміялася:

— Про це заведено писати: "Він прожив велике і яскраве життя". Щоправда, ніхто ніколи ще не спробував розтлумачити, що таке "яскраве життя", але пишуть усі.

— Так от,— підсумував редактор,— доведеться й цього разу в рубриці "Вчені — п'ятирічці" дати президента, а з Карна-лем — як домовилися...

— Це не горить? — уже від дверей спитала Анастасія. —= Час маєте, але...

їхній редактор мав справжнє журналістське чуття: назавтра всі газети вийшли з портретом Карналя. Відомий учений, керівник науково-виробничого об'єднання, яке дає для народного господарства електронну техніку. Дивна річ, щойно ти довідуєшся про існування якоїсь людини, як відразу виявляється, що її давно вже знає мало не цілий світ, та й ти сама пов'язана з тою людиною безліччю нитей, до .часу невидимих, але ж від того не менш реальних. Як могла не звертати на це уваги, як могла жити, не знаючи Карналя? Електроніка. Кібернетика. Науково-технічна революція. Творці. Передній край. На цих людей дивилися, мов на небожителів. їхні імена у всіх на устах. І в неї? Так, будемо відвертими. Але ж про Карналя не чула. Засекречений? Як творці космічної техніки? Та ні. Буг ло п'ятдесятиріччя. Указ в газетах. Орден. Інтерв'ю по радіо. Телевізійна передача. Виступи Карналя на міжнародних симпозіумах. Париж, Нью-Йорк, Амстердам. Цей чоловік посідає в житті таке місце, що не помітити його просто неможливо. А от вона зуміла це зробити. На додачу до всього, виявляється, що буквально під нею в дев'ятиповерховому стандартному будинку міститься двокімнатна квартира академікового шофера. Цей шофер, якого всі в будинку звуть Марчелло Мастроянні за його схожість з італійським кіноактором, вже давно страждає від закоханості в Анастасію, але що він — шофер Карналя, вона довідується лише тепер. Може, й казав їй давніше, але слово "Карналь" не лишалося в пам'яті, власне, не могло там зачепитися, потрапляло в порожнечу, так само як закоханість одруженого Мастроянні.

Шофер навмисне тре чорну "Волгу" так довго, аж поки з під'їзду, помахуючи торбинкою на довгім ремінці, вибігає Анастасія. У Мастроянні .дружина й маленька донечка, дружина — гарненька блондинка, але йому, бач, заманулося закохатися в брюнетку. Тоді навіщо ж одружувався з блондинкою?

— Ви щодня запізнюєтеся до свого академіка,— ощасливлює його розмовою Анастасія.

— Так він же не їздить машиною.

— Як то — не їздить?

— Уже давно. Тільки пішки.

— А ви ж навіщо?

Мастроянні безпорадно розводить руками:

— Положено.

— То ви хочете, мабуть, підвезти мене?

— Вас? Але ж...

— Мої "Жигулі"? Несолідно, коли маєш їхати до академіка Карналя.

— До ака...— Мастроянні неспроможний вимовити слова.

— Боїтеся свого академіка? Його всі бояться?

— Чого б я боявся?

— То везете?

Вона вже сидить поруч, і Мастроянні може заприсягнутися: ця клята видра знає про його закоханість. І нічого ж у ній немає. Прогониста, стрижена під хлопця, правда, оката, як чортиця. Всі чоловіки в неї чомусь закохуються. І він теж, і хоче відомстити й за себе і за весь чоловічий рід.

— Не пустить вас до себе академік,— каже Мастроянні.

— Який? — недбало питає вона. Ось тобі й налякав!

— Ви ж до академіка Карналя?

— Так.

— То ось він і не пустить. Він нікого...

— Помиляєтесь — мене скрізь пускають.— Вона робить паузу, тоді говорить уже й просто щось хуліганське: — Навіть у чоловічий туалет, коли б захотіла.

"От клята баба",— думає Мастроянні.

— І тому я маю всі підстави зневажати людей... чоловіків,— каже вона холодно.

— Навіть радянських?

— На жаль...

"Ось би помститися,— солодко думає Мастроянні,— зупинити б отак машину й сказати: "Геть! Не дозволю!"

А сам мовчить і їде далі. ,

— Чому ж ви не обурюєтеся? — знущається вона, мовби читаючи думки Мастроянні.

— То ви жартуєте.

— Є речі, якими не жартують!

І вже побігла до входу, навіть не спитавши, як знайти кабінет академіка. Такій і питати не треба: все знайде сама.

Мастроянні знов береться за своє: натирання машини, в якій ніхто не їздить, але сьогодні це заняття сповнене для нього найвищого змісту: він жде, коли з'явиться ота дика дівчина з очима, як у чортиці. Знаючи вельми добре свого академіка, шофер переконаний, що ждати довго не доведеться. Коли вже сюди входиш, то вийдеш неодмінно, і то не барячись. Так воно й сталося. Анастасія вискочила з будинку так швидко, ніби далі вестибюля й не була ніде.

— Я ж казав,— зітхнув Мастроянні.— У нього на півроку наперед розписано кожну хвилину. Куди вас тепер підвезти?

— Можете возити своє повітря! — кидає йому обізлено Анастасія.

— Повітря? Яке повітря?

— Академіка не возите — возіть повітря. Я люблю ходити пішки!

І вона йде, навіть не глянувши на Мастроянні. Йде, й очі в неї повні сліз. З нею навіть не захотіли говорити. Не записали прізвища. Ніяких шансів на зустріч. Ніяких інтерв'ю, ніяких спогадів. Тільки ділові розмови, тільки посутні, тільки... Вимита лондатоном секретарка покликала на допомогу собі лисуватого молодого чоловіка, який тихеньким голоском розвіяв усі сподівання Анастасії: "Академік на такі теми ні з ким не бесідує. Принаймні мені не відомо про це. Довідатися я не можу, ви самі повинні зрозуміти". Ввічливий уклін, а за спиною в неї, мабуть, пересміювалися з тою,— облондатоненою.

Здається, це вперше в її журналістській практиці так безжально і, сказати б, безнадійно... Анастасія ще не вірила. Сталося непорозуміння. Прикра помилка. Ось її наздоженуть, перепросять, завернуть... Ніхто не наздоганяв, не перепрошував, не завертав. Мабуть, уже й забули. Не спитали прізвища, не знають, хто вона й що... Газету, щоправда, назвала, але що то за газета? Молодіжний орган, ніякого авторитету, ніякої поважності... Анастасія йшла довго пішки, тоді сідала на якісь трамваї, на тролейбуси, знов ішла пішки, сама не помітила, як опинилася на крутій коротенькій вулиці Коцюбинського перед височенним новим будинком. Глянула: книгарня наукової книги. Навіщо вона їй? І чому припленталася саме сюди? Несвідомо свідомо? Зроду не була тут. Навіть готуючись до зустрічі з академіком обмежилася кількома статтями з енциклопедій. Спробувала глянути двотомну "Енциклопедію кібернетики", але відклала, не читаючи, бо нормальній людині там читати нічого: дикі формули, дикий текст: "Марков довів, що не може бути алгоритму, який за даними двома скінченними тріангуляціями чотиривимір* них многовидів визначав би топоморфізм цих многовидів".

Тепер, коли її ганебно вигнано, вона перед науковою книгарнею. Хоче придбати книжки академіка Карналя? Смішно! Але ввійшла до книгарні. Повинні ж у цього Карналя бути якісь книжки, коли він академік. Подивимося, що він пише.

Анастасія тріпнула волоссям, спинилася біля входу. У книгарні були самі жінки. Покупців жодного, а продавцями тільки жінки. Нестерпно. Продавати книжки — чоловіча справа. Сиві, мудрі, спокійні, заглиблені в щось мало не потойбічне, дивно непрактичні, наївні, як оті паризькі букіністи. Ну, вона ніколи не була в Парижі, але про букіністів знає. Годилося б і тут. У такій книгарні. В жінок не хоче ні купувати, ні питати.

Анастасія вийшла, так і не спитавши нікого про книжки Карналя. А може, їх і немає? То колись академіки були неодмінно з книжками, з творами, тепер, мабуть, усе інакше. Вона якось чула виступ одного академіка, який не вмів вимовити слова "Фінляндія", вперто повторюючи "Фіндляндія". Це було особливо смішно через те, що вчений саме повернувся з Фінляндії й розповідав про свою поїздку'. Але яке це має відношення до Карналя?

Анастасія йшла, недбало помахуючи своєю торбинкою, мстиво закушувала губу, складала подумки статтю про Карналя. Ви вірите в існування геніїв? Книга, яку ви берете до рук, свідчить... Ні, треба починати про довге і яскраве життя. Гай-гай, довге життя разом з успіхами й радощами приносить і прикрощі, прорахунки, хибні вчинки. Ми можемо з прикрістю відзначити в житті нашого автора і неконтрольовані захвати, і, що набагато гірше, не властиві вченому висловлювання на адресу ряду його старших (або молодших) колег, які з тих або інших причин... Але ми повинні бути поблажливими, надто ж що поблажливість ця не вияв ласки — вона зароблена вченим, його талантом, його працелюбством, усім його дотеперішнім життям.

Звичайно, ми можемо сьогодні відзначити, що в його науковій практиці бувало й таке, коли думка випереджувала слово або, навпаки, слово випереджувало думку, і тоді ми зустрічалися або ж з невиразністю, або з анахронізмами, або ж з відвертими невдачами взагалі. Та хіба це не ознака справжнього?.. Він живе й працює серед нас, разом з нами, не поступаючись активністю наймолодшим, найенергійнішим, хоча в науці енергійність і не завжди була свідченням справжності намірів і не вела до неминуче корисних наслідків, уже не кажучи про відкриття... Його час нормовано за найвищими стандартами, не доступними розумінню простих смертних. Досить сказати, що на цілих півроку в академіка вже все розписано до останньої хвилини. Уявити це важко, та, мабуть, і не треба уявляти, бо тут кінчаються звичайні параметри людського життя і ми переходимо в сферу чи то машинного функціонування, чи, можливо (і ми б хотіли сподіватися саме на це), в царину майбутнього, бо академік Карналь вважає себе (і, певно ж, небезпідставно) серед нас, людей, заглиблених у клопоти сучасності, повноважним представником прийдешності. Він мовби зійшов із сторінок науково-фантастичних книг, в чому ви легко можете пересвідчитися, коли вам вдасться якимось чином зустрітися з академіком, хоч, щиро кажучи, навряд чи вам пощастить цього досягнути.

Анастасія урвала потік своїх злих думок. Мало не застогнала від власного безсилля й нікчемності. Жалюгідна помста жалюгідними засобами. Хто ти така, щоб судити? І взагалі, навіщо ти? З однаковою легкістю пишеш про самодіяльні концерти, про перетворення Києва на зразкове місто, про новий спектакль в оперному театрі, про спорудження житлового масиву Виноградар і про ветеранів війни. А чи задумувалася, коли була війна? Для тебе це щось зовсім нереальне. Незмога навіть уявити. Відстань мало не така, як до Пелопоннеської або Пунічних війн. Коли була Третя Пунічна війна? І коли Ганиібал уперше пустив на римлян своїх слонів? А коли вперше "заграла" наша "катюша" і хто підбив першого "тигра"? Не знаєш або ж не хочеш знати, а довкола ще повно людей, які пережили війну і пам'ятають кожен день з тої півтори тисячі днів. Батько твій починав війну лейтенантом, закінчив полковником, ти народилася вже як полковницька донька, дитинство твоє минуло серед людей, які навіть запах свій, здавалося, принесли ще з війни, саме там навчилися вони стояти плече до плеча, ніколи не знати самотності... Вона теж училася, а тоді забула, розгубила все знайдене, лишилася тільки пам'ять про батька, та й не пам'ять, а суцільний біль, якого лякалася щодалі більше, але й позбутися, почувала це виразно, вже ніколи не зможе. Якби вона зустрілася з Карналем, вона б, мабуть, зуміла розповісти про свою причетність до людей війни і, отже, про своє право на їхні спогади. Бо журналіст теж повинен так чи інакше завойовувати право. Чи то здібностями своїми, чи спільністю долі своєї з людьми, про яких пише, а чи й просто настирливістю, до якої іноді доводиться вдаватися. Вона не могла бути настирливою, та й не хотіла. Академік Карналь її не цікавить. Випадково довідалася про його існування, так само й забуде. Згадувала свою пригоду в приймальні Карналя безгнівно, майже звеселено. Поводилася, мов дурне дівчисько. А тим часом треба було просто подзвонити по телефону й довідатися, чи зможе її при-, йняти Карналь. Або хай би подзвонив сам редактор. Для солідності й для дотримання рівня. Бо коли живеш у столиці, то на кожному кроці доводиться дбати про дивну категорію, окреслювану таким знайомим і водночас геть незбагненним словом "рівень".

Анастасія на мить зупинилася, щоб вирішити, куди йти: в редакцію чи їсти морозиво? Морозиво видалося привабливішим.

2

Олексій Кирилович належав до того різновиду людей, які щосили вдають "неприсутність". Ось він стоїть перед тобою, а водночас його мовби й немає тут. Як співається в пісні: "Ой був та й нема, та поїхав до млина". Одна нога тут, друга там, одне вухо до тебе, друге — ще кудись, очі втуплені в тебе, а вже десь визирюють щось своє, вічна розпо-ловиненість, розчахнутість, розіп'ятість на всіх вітрах і протягах. Такий Олексій Кирилович. Голос у нього притишений, одразу й не збагнеш, чи хоче тобі щось сказати, чи просто шепоче сам до себе, якесь чревовіщання, на обличчі не здригається жоден м'яз, в очах ніякого виразу, в самому голосі навіки втрачено всі інтонації. Машинне мовлення?

Олексій Кирилович належить до того поширеного різновиду людей, які звуться помічниками. Посада, очевидно, десь потрібна, але іноді й смішна. Скажімо, що має робити помічник академіка? Помагати думати? Помічники в Карналя не трималися. Відчували свою зайвість, непотрібність, не витримували двозначності й смішності становища свого і йшли від академіка добровільно, розставання були мирні, часто навіть зворушливі, але все ж таки розставання.

Олексія Кюриловйча підсунув Карналеві Кучміенко. Слово "підсунув" не належить до інтелігентних, але іншого Карналь у даному разі підібрати не міг.

Олексій Кирилович був не високий, але й не низенький, ні блондин, ві брюнет, збудований наче й міцно, але й не занадто грубий^ його вік ніхто б не визначив з першого погляду. Все майже, як і в Карналя. Щоправда, в академіка була досить гус-" та чуприна, а в Олексія Кириловича вже щось зрадливо поблискувало на черепі, але він досить вдало маскував цю передчасну лисину. З перших же днів перебування на хисткій і, хай дозволено буде так сказати, досить невдячній посаді помічника він намагався завоювати довір'я Карналя своєю чесністю і вірніс-" тю. Нічого не приховував, нікого не підпускав до академіка, обе-

Ранкове вторгнення зухвалої кореспондентки не справило на Олексія Кириловича ніякісінького враження. Бачив і не таке. Кореспонденти не належали до явищ найвищого порядку в ієрархії Олексія Кириловича, надто ж такі, як ця дівчина. Тому він навіть не сказав Карналеві про ту коротку сутичку, яка сталася в приймальні, справ було так багато, що помічник міг і забути про якийсь незначний епізод, забути, але не назавжди, бо це суперечило принципові чесності, який сповідував помічник свято й беззастережно. Тиждень чи місяць минув з того ранку, коли смішна в своїй зухвалості дівчина добивалася побачення з академіком, сказати важко, але можна з усією відповідальністю стверджувати, що минув саме такий час, на який заслуговувала така незначна подія, і ось тоді Олексій Кирилович, вибравши відповідну хвилю, коли, на його думку, академікові потрібне було розумове відпруження, своєрідний інтелектуальний короткочасний спочинок, недбало проронив, що, мовляв, була тут одна кореспондентка, яка хотіла, але це ж несерйозно, тому він...

Карналь чи почув, а чи й ні. Спочинок для розуму тривав одну лиш мить, його мозок уже жадібно вгризався в якісь лише йому самому відомі ідеї, академік позирнув на свого помічника майже знетямлено, мов на неживий предмет, ніби на стовп повітря, глянув безвиразно й навіть образливо, але Олексій Кирилович не збентежився таким ставленням до своєї особи (бо що таке особа там, де повинен торжествувати обов'язок?), він знав, що конче повинен пробитися до свідомості Карналя зі своєю інформацією, хоч би яка вона була незначна або й мізерна, в цьому, власне, й полягав, як на його думку, найперший обов'язок усіх помічників світу, найвище їхнє призначення й виправдання самої професії. Коли ж є мета, то для досягнення її треба застосувати всі відомі засоби, а в Олексія Кириловича, як у чоловіка втаємниченого в найнеприступніші тонкощі тактичного і стратегічного мислення, засоби були практично невичерпні. Щоправда, він не належав до фахівців, а скоріше до дилетантів, тому часто сама суть того чи іншого широко застосовуваного серед співробітників Карналя методу розумових спекуляцій не була йому зрозуміла, він схоплював іноді лише щось побічне, несуттєве, саму лиш назву, надто ж коли вона була так чи інакше приваблива або інтригуюча. Так, йому подобався термін "мозкова атака", або, як кажуть американці, brainstorming. Термін цей Олексій Кирилович розумів буквально: атакувати співрозмовника, пробиватися до його свідомості будь-що, навіть коли той відмахується від тебе, як від осінньої мухи.

Цього разу годився саме спосіб мозкової атаки, отож Олексій Кирилович, ще трохи постоявши між Карналем і тими численними обов'язками, які вимагали його присутності десь поза межами цього просторого кабінету, знов повернувся до свого повідомлення про настирливу кореспондентку, але тепер уже це мало вигляд не просто безсторонньої, позбавленої емоційного елемента інформації, а набуло, сказати б, деякого олюднення, бо помічник хотів виправдатися за своє не зовсім ґречна поводження з кореспонденткою, хоч ніхто його й* не звинувачував у неґречності.

— Ви не турбуйтеся, Петре Андрійовичу,— довірливо мовив він академікові,— це не з органу...

— Не зрозумів,— стріпнувся від своїх думок Карналь.— Хто, що? Звідки?

— Ця кореспондентка, про яку я щойно... Не з партійної газети... Коли б центральний орган, то я... Ви ж знаєте, Петре Андрійовичу, з пресою ми завжди в контакті... Але це ні...

— Тоді звідки ж? — Карналь нарешті починав, здається, цікавитися, що теж не могло бути бажаним для помічника.

— Молодіжна газета,— вибачливо посміхнувся Олексій Кирилович,— знаєте: комсомольці, молодіжні серця... До речі, із зустрічі учених з журналістами всі газети тоді дали ваше фото, а ця газета єдина не дала.

— Не дала? То там, видно, цікаві люди?

Олексій Кирилович зітхнув. Не завжди устами академіків глаголить істина, як і устами младенців. На жаль.

— Я сказав їй, що ви ніколи не згадуєте. Про війну особливо.

— Ви в цьому переконані? — з цікавістю позирнув на помічника академік.

— Принаймні я не чув од вас... За час мого... Окрім того, я сказав їй, що ваш час належить державі, народові, ніхто не має права марнувати його... Коли ж треба редакції, то повинен бути дотриманий рівень і домовлятися має щоразу тільки головний редактор або й ще вище...

Але цього вже Карналь знор не слухав. Хто там має домовлятися, редактор чи хтось вищий, і хто ще вищий, і що воно таке— ніщо вже не цікавило цього втомленого чоловіка. Не ображало його й те, як безцеремонно порядкують його часом, мало не наказуючи йому, в який спосіб найефективніше витрачати той час. Зате безмірно здивувало, що навіть цей наближений до нього і, ясно ж, підставлений Кучмієнком для всезагального вивчення й спостереження чоловік, власне, й досі не помітив, що він, академік Карналь, ось уже багато місяців майже цілковито перебуває в сфері спогадів, заполонений спогадами, до того ж болючими й нестерпними, від чого коефіцієнт його корисної дії починає наближатися до нуля, коли вже й не досягнув цього рівня.

— Скажіть, Олексію Кириловичу,— запросивши свого помічника сісти, хоч той у своїй вічній розчахненості ніколи не хотів цього робити,— ось ви розпорядилися за мене... Відмовили мені в праві на спогади про війну... Які мотиви? Могли б ви пояснити?

Олексій Кирилович знітився.

— Зрештою,— розвів він руками,— я не зовсім точно висловився... Відмовляти не маю права... Але порадити... Я порадив тій дівчині...

— Що ж порадили?

.— Даруйте, Петре Андрійовичу, але ви ж належите до генералів кібернетики... Я це пояснив їй досить популярно... Що ж до війни, то порадив пошукати генералів з тих часів. Спогади генералів про війну — це ж прекрасно. Ще ліпше, коли згадують маршали... Жуков, Василевський... Полководці...

Карналь знов згубив свого помічника з кута зору і, здається, з обріїв думки. Говорив і не до нього, й не до себе — просто думав уголос.

— Спогади полководців — це й не спогади. Філософія війни. Зіткнення мислі, суцільна абстракція, фронти, армії, величезні маси людей, незмірні відстані, театри воєнних дій, гігантська шахівниця... Але немає наближення до людини, відсутній суто людський елемент, зникають долі, відрив від коренів, схоластика...

Олексій Кирилович усією своєю постаттю виказував намагання змаліти, змізерніти, стати, може, й зовсім непомітним. Він карався відверто і, коли б можна так висловитися, показово.

— Петре Андрійовичу, моя провина очевидна.

— Провина? Не бачу.

— Я не врахував. Дивився на вас суто функціонально. А ви прожили таке життя...

— Як усі.

— Але ж не всі учасники Великої Вітчизняної! Тільки очевидці можуть розповісти вдячним нащадкам.

Академік сказав таке, що Олексій Кирилович онімів од тривожного здивовання:

— Ніхто так не бреше, як очевидці. Тоді додав без видимої послідовності:

— Що таке спогади? Заняття для пенсіонерів, марнування часу? Але ж це й історія, чорти його бери! Людина, обдерта від спогадів, позбавлена історії, лишається голою в холодних полях вічності. Яка ваша думка щодо корисності історії, Олексію Кириловичу?

— Я поділяю вашу думку, Петре Андрійовичу.

— Не треба поділяти чужих думок — треба мати власні...

Лякатися не входило в функції Олексія Кириловича, зате серед його невичерпного церемоніалу завжди досить було шанобливості. Він схилив набік голову, майже вклоняючись перед минулим свого шефа, минулим, може, й не дуже героїчним, але тяжким.

— Повірте мені, Петре Андрійовичу...

— Ви могли б відшукати ту кореспондентку? — несподівано поспитав Карналь.

Олексій Кирилович пробачливо всміхнувся. Хіба є щось на сім світі, чого б не зміг він, помічник академіка Карналя?

— Ви повинні перепросити її... Перепросити і... можливо, я справді б міг, коли випаде хвилина...

— У вас є "вікно" наступної середи, Петре Андрійовичу, між чотирнадцятою і шістнадцятою...

— Не станемо з цим поспішати. Наступну середу я вже комусь пообіцяв. Здається, до мене мають приїхати з Полтавщини. Але ми з вами повинні зарезервувати... З пресою треба жити мирно...

3

Як це назвати? Спогад? Свідчення очевидця? Задавнений кошмар?

Гори, наїжачені рідколіссям, крижаний дощ з чорного неба, люди, розокремлені важкою, як смерть, глиною, перемішаною з камінням,— одні назовні, другі в нутровищах гори, але вмирають і ті, й ті,— так усе це й досі стоїть у його пам'яті. Ще бачить він безладні купи цегли з-розбомблених станційних будівель, перевернуті вагони, паровози з розпанаханими нутрощами котлів, глибокі вирви в землі, обгороджені солом'яними віхтями місця падіння бомб, які не вибухнули, байдуже каміння замку по той бік залізниці.

Ніколи нікому про це не розповідав, навіть не пробував, бо ніхто не повірить. Той день належав війні, хоч був водночас і поза війною, назвати його слід би днем, викинутим з війни.

Дощ ішов уже кілька днів. Злий, чорний дощ падав з чорного неба на з'юрмлених коло підніжжя глиняної, порослої темним рідколіссям гори, небесні води, ледь дотикаючись до того, що було внизу, вмить замерзали, льодовий панцир обковував груддя глини, важкі, незграбні тачки, кирки й лопати, людей, не роблячи винятку ні для в'язнів, ні для охоронців, у яких зброя під тонкою кіркою льоду вилискувала, ніби скляна. Не була скляна — в цьому легко пересвідчувався кожен, хто мав необережність переступити незриму лінію постів. Без попередження лунав постріл, чоловік падав і так лежав до самого вечора для науки й постраху живим. За спиною у в'язнів була велика станція, розтрощена й розбомблена американськими штурмовиками, по той бік улоговини, в якій пролягали рейки, височів сірий, у гнилих плямах давнини замок, місто обтікало похмуру споруду замку химерними покрівлями своїх будинків, а з цього боку, за глиняною горою, яку колупали змучені люди, лежало передмістя, одна довга вулиця, що починалася відразу коло рейок залізниці, починалася ще міськими будиночками, поволі переходячи в вулицю сільську і впираючись десь далеко в темний ліс.

Дощ почався ще тої ночі, коли американці здійснили особливо вдалий наліт на станцію й місто, дощ лив ось уже кілька днів, цивільне населення загнане було в міське бомбосховище, вирите в надрах глиняної гори за станцією, американці сипали бомби щедро й наосліп, бомби рвалися навіть у далекому лісі; багато з них упало на глиняну гору, і обидва виходи з бомбосховища виявилися заваленими. Мало не всі жителі містечка були поховані в глиняній горі, вони сиділи там у суцільній темряві, може, задихалися без повітря, може, вмирали з голоду, може, потопали в холодних підземних водах, викликаних вибухами бомб. Рятувати їх не було кому. Йшов лютий сорок п'ятого року, радянські армії вийшли на Одер, навіть сліпі бачили кінець війни, Німеччина металася в останніх судомах, тотальна мобілізація повимітала найостанніших калік, фронти ковтали все, в тилу лишалися жінки, діти, безнадійні каліки, а над ними — безлика, жорстока сила всіх отих гауляйтерів, крайсляйте-рів, охоронних військ, таємних служб, катів, убивць, донощиків і просто негідників за фахом і покликанням.

Поховані в глиняній горі були мовби втіленням тої безвиході, в якій опинився весь німецький народ. Диктатори завжди ставлять свої народи в безвихідь, тоді вимагають жертв, самовідданості й, звичайно ж, рабської покірливості. Вмирання за невідомі, але неодмінно високі ідеали належить до найвищих цнот, і ось ті, хто сидів десь у мороку підземелля, мали прекрасну нагоду виказати відданість і покірливість долі. До глиняної гори мерщій пригнано кількадесят польських полонених, виснажених до краю італійських солдатів, недавніх союзників, а тепер ворогів, кинуто було й каторжну офіцерську команду радянських полонених.

Цих людей мали б об'єднувати спільні зусилля — об'єднувала ненависть. Вони ненавиділи вартових, усіх отих безіменних, списаних з фронту через каліцтво есесманів, щедро наділюваних гефтлінгами 1 уїдливими прізвиськами: Лунатик, Гітлер, Боксер, Собака, Паралітик. Почуття ненависті мимоволі поширювалося й на тих, хто сидів у нетрях гори: ну, гади, попалися, ось би до вас і всіх цих, що на волі... Не думалося, що там діти й жінки, були вони для вмираючих в'язнів найперше ворогами, безтілесною й безликою масою, гідною лиш прокльонів і почуття мстивості. Бо хіба ж то не вони повторювали віршик з хрестоматії: "Візьмемо на себе всі незгоди війни: ніч, і вогонь, і нужду, і жорстоку смерть, коли звелить доля..." І хіба не вони вимагали свободи й хліба лиш для себе? Чому свобода лише для них і хліб тільки для них? Де інші? І чи можна коли-небудь нагодувати ненажер, які думають про хліб, забувши про чисте сумління?

Поляки працювали мовчки. Вдавали, що працюють. Італійці підбадьорювали себе погукуванням: "Лаборандо! Престо!" — але ворушилися досить мляво, бо не мали сили. Команда, в якій був Карналь, саботувала майже відверто. Мали усталену славу саботажників, не боялися вже нічого, кожен зазирнув на край життя, відкрилися його очам всі глибини небуття, смерть ходила коло них на відстані простягненої руки, жалюгідна нетривкість вичерпаного до крайніх меж тіла, ганебна залежність від сліпого випадку, від примхи озброєного охоронця — все це навчило їх покладатися лише на силу духу, на власну твердість і непохитність. Такими були скрізь, цим трималися до самої смерті й навіть після смерті. Карналю пощастило в нещасті, коли він опинився серед цих людей. Зібрані з багатьох концтаборів, безнадійні, штрафники, випадково вцілілі, вже наперед записані в реєстри смерті, ці люди вражали навіть есесівців, перекалічених на Східному фронті й приставлених до радянських полонених, аби задовольнили свою жадобу помсти, бо ж для таких мститися ніколи не пізно.

* Гефтлінг — арештант, в'язень (нім.).

Незмога було собі уявити здруженіших людей за цю штрафну команду, але до здруженості, сказати б, загальної неминуче додавалася ще й товариськість групова, команда ділилася на маленькі осередки, в яких люди сходилися ще тісніше, єдналися несподіваними симпатіями, замилуванням, повагою. Карналя через те, що був наймолодший, звали всі Малим, його найближчими друзями були Професор і Капітан. Власне, Професор Георгій Гнатович у мирному житті був доцентом, викладав у Одеському університеті математику. Капітан Гайлі справді мав таке звання в армії, до війни працював головним зоотехніком конезаводу в Туркменії. Професор — це суцільний розум, Капітан — краса, зграбність маленького м'язистого тіла, нестримна жадоба волі, палкий темперамент сина пустелі, а що міг додати до їхніх гідностей Карналь? Був Малий — і цим усе сказано. Ним мали піклуватися, опікуватися, йому помагати, його захищати, його вчити. На фронт прийшов відразу з десятирічки, та й то недорослий, бо в школі вчився надто успішно, перескочив аж через два класи й десятий закінчив шістнадцятилітнім. До армії брати не хотіли, тоді написав листа маршалові Тимошенку, і хоч відповіді не встиг одержати, військкоматівці з поваги до такої хлоп'ячої наполегливості послали Карналя до автомобільного училища, до якого він так і не доїхав, зате доїхав до фронту, і війна для нього почалася з червня сорок першого, а урвалася кілька місяців тому вже на словацькій землі. Може, поважали його саме за те, що був він "найсвіжіший" з полонених, більшість мандрувала по концтаборах вже з сорок другого й сорок третього, лишилося кілька навіть з сорок першого, хоч на тих дивилися як на святих, ніби на посланців з того світу. Тих, що з сорок першого, намагалися оберігати, але ще більше оберігали Малого, бо це ж був ніби посланець великої могутньої армії, яка вже дотрощувала фашизм і ось-ось мала дійти до Берліна.

З Професором і Капітаном Карналя здружувала також (і не в останню чергу) однакова міра ненависті, виказуваної до них есесівцями. Професор буквально нищив цих недовчених поглиначів фашистських закликів і карикатур фашистської газетки "Штюрмер" своєю розумовою зверхністю. Його особливо гостро ненавиділи за причетність до сфери точних знань. Бо точні знання суперечать таємничому духові глибинних істин, духові великого і всезагального, духові неокресленого, духові самозречення, готовності до бою. "Наш прапор — вірність, б'є барабан, будь хоробрим! На скалки весь світ розіб'єм!.."

Капітана ненавиділи за дику свободу в очах. Звідки ще цей азіат? Самих тільки слов'ян тридцять мільйонів зайвих на континенті, які повинні бути знищені, спалені, розвіяні за вітром. Навіщо ці азіати? Раса, кров, честь, вірність!

Малого ненавиділи за молодість. Чому офіцер? Такий малий, і вже офіцер? Неймовірно й неприпустимо. Молодого найлегше зламати. Жорстокість до ворога знаменує силу й упевненість.

Всіх трьох били регулярно й методично. Ждали ляку й здичавіння, але діждатися не могли. Приставлено до них молодого есесівця, якого прозвали вони Паралітиком, бо смикався весь чи то від фронтової контузії, чи з перестраху, коли над ним пройшла радянська "тридцятьчетвірка". Молодий, високий, навіть вродливий, завжди з наманікюреними нігтями, нарахчений парфумами, Паралітик відзначався вишуканою жорстокістю — це він вигадав голити всім штрафникам голови й примушував на холодному дощі скидати пілотки й усі ті саморобні накриття, які в кого були. Тут, під цим крижаним дощем, вони намагалися бодай трохи захиститися, напинаючись паперовими фінськими спальними мішками, які їм видано кілька місяців тому замість постелей. Мішки призначалися для одноразового вжитку — щойно переспиш у ньому, м'який папір усередині рвався на стріпки, так що залізти туди вдруге вже не було змоги, але верхня оболонка, зроблена з цупкішого паперу, ще якось трималася, тож вони просто вкривалися цими мішками, лягаючи на голі дошки нар у своєму бараку, обплутаному кількома рядами колючого дроту, а вранці, вибігаючи під холодний дощ, напинали з мішків такі собі башлики, за день паперове накриття розповзалося, від нього лишалося вже саме шмаття, обмерзле, вкрите лискучим шаром льоду, воно торохтіло, видавало якісь мертві звуки, але Паралітик і цього шкодував для нещасних людей, щоразу зриваючи то з того, то з того залишки паперових мішків, відкриваючи голені голови безжальності дощу.

— Мав би залицятися до своїх дівчат, а не знущатися з нас,— сказав Малий.— Бач, як иаманікюрився й напахтився.

— Всі його дівчата он там,— зі злістю рубнув важку глину киркою Капітан.

У Професора голос був застуджений, трохи захриплий, від чого здавався втомленим.

— Вони вважають себе мужніми,— сказав він, маючи на увазі не самого тільки Паралітика, а всіх охоронців,— насправді ж жалюгідні пристосуванці. Пристосовництво — один із способів протидіяти часові. На жаль, здається, дуже поширений серед деяких категорій людей. Засліплення їхнє таке велике, що навіть не помічають наближення кінця. Запопадливість їхня не зменшується, і це мене найбільше дивує. Чи вже такі вони всі засліплені?

Говорити Паралітик не дозволяв. Та й ніхто не дозволяв. Працювати! Швидко! Багато! Затято! Вереск, погрози, прокляття. Не впливало. Ніхто не квапився. Ні поляки, ні італійці, ні радянські офіцери. Всі були розокремлені, пости розставлено так, щоб не змішалися в'язні, навіть маючи спільну роботу, але працювали всі однаково — вже й не руками, а самими очима, насилу піднімали кирки, падали разом з ними, лежали на мокрому холодному грудді, дихали тяжко, ніби востаннє. Перед смертю не надихаєшся. Вартові кляли в живий камінь, в грім і блискавку й усі стихії світу, били, кололи багнетами, час від часу лунали постріли, бо за застрелених при спробі втекти кожен пост отримував три дні відпустки й п'ять марок винагороди, але край війни був такий близький, що ніхто вже й не міг сказати напевне, чи встигнуть вони відгуляти свої три дні, зароблені ще на одному вбивстві.

— Льос! Бістро! Работа!

У довгих плащах, чорних, як дощ, лиснючих, як лід. Спокійні й опановані. Людські почуття незнані. Не жди рятунку й співчуття. їхня сила була у внутрішній порожнечі. Там відлунювалися лиш накази. Орднунг іст орднунг. Гідність, заслуги, цінності людські, добро, зло — ніщо тут не діяло. Машина, механізм, крематорійне небо, крематорійна мова, крематорійне існування.

І хотіли, щоб полонені мерщій відкопували тих, хто був похований у підземному бомбосховищі! Хіба там не такі, як оці пости? Хіба не ті, хто їх народив, виховував, годував, посилав на підбій світу?

— Закопав би їх усіх в землю! — поблискував своїми чорними очима Капітан.— Ти, Професоре, кажеш про гуманність, а поглянь на постових. Цілий день жеруть бутерброди з маргарином, з ковбасою, із шпеком і смальцем, навмисне дратують нас, смертельно зголоднілих, забули про тих, хто сидить у цій горі й так само, як ми, вмирає вже з голоду. Чому ми маємо думати про них? Коли вже так поспішають, чому бояться, щоб ми працювали й уночі? Бо знають, що в темряві розбіжимося. То й хай би ми розбіглися, зате справді б розкопали цю гору не за тиждень, а за три дні й витягли б на світ божий отих нещасних, хоч і там фашисти, бо тут усі фашисти, і я всіх би їх!..

Капітан був такий вродливий, що не псував його навіть розмоклий, страхітливо знеформлений спальний мішок, а неймовірна худизна якось ніби аж личила йому. Дивуватися доводилося, де береться в цьому маленькому, висохлому до самих кісток тілі стільки вогню й пристрасті. Зате Професор відзначався спокійною добротою, він усе навертав своїх друзів на думки про гуманність, він бачив уже кінець війни й навіть зазирав далі за її край. Там потрібні будуть люди. Найбільша цінність і святість на цім світі. А в людини найдорожче — думка, сила думки. Професор цінував думку так само, як Капітан почуття волі. І те, й те передавалося однаковою мірою Малому, але від Професора все запам'ятовувалося назавжди, і так і винесе він згодом з тих страшних часів замилування свободою, та ще більше — силою людської думки. Професор, окрім своєї математики, дуже любив музику. Голодним, змученим людям, сушачи залишки свого паперового мішка коло залізної грубки, розповідав про композиторів, про опери, які знав (а знав він, мабуть, усі оперц світу), про чужі пристрасті й страждання так, ніби мало їм було страждань власних. Найдивніше: його слухали й щоразу просили розповідати ще.

Назавжди запам'яталося Малому про Верді. В двадцять сім років композитор втрачає кохану дружину й своїх дітей, відчай опановує його, не хочеться жити, а йому присилають лібретто опери "Навуходоносор", до якої він має написати музику. Верді не хоче читати бодай рядок, кидає рукопис на стіл, рукопис розгортається, і композитор випадково прочитує одну фразу: "Злинь, думко, на крилах золотистих!" Так співають ув'язнені у вавілонському полоні. Композитор уже не може відірватися від рукопису. Ще того дня він пише музику до цих слів. Злинь, дум-ко, на крилах золотистих!

Після тої розповіді Малий знав твердо: навіть коли вмирати-ме він, хай злине його думка!

Але тут, коло підніжжя розмоклої глиняної гори, під злим, чорним дощем не було ні думок, ні сподівань, не дослухався Малий до бурчання Капітанового й до хрипких зауважень Професора. Він ждав лиш одного: прилетять чи не прилетять? Бо коли американці прилетіли раз і так тут усе потрощили, то повинні б прилетіти, щоб дотрощити. Наші не можуть, бо задалеко, в наших вистачить своєї роботи й на сході, але ж цим з-за Рейну зовсім близько, якась сотня кілометрів чи й менше, мали б добивати, розшматувати тут усе, всі оті замки, всі станції, мости, гори, змісити всю цю наїжачену гостряками темних дерев і колючим камінням землю, запалити пожежі, щоб запахло вогнем. Прекрасний запах вогню!

Вони втратили лік дням, здавалося, всі вмруть тут серед слизького глиняного груддя, про тих, що під землею, вже забули й думати. Так їм і треба! Шкода, що не всі там! Хто б став дорікати їм за брак широти поглядів, за невміння бути безсторонніми, стати над власним горем і відчути сум'яття й страх похованих живими в надрах гори? Коли відібрано всі надії в тебе, то марно сподіватися, щоб ти дарував їх комусь іншому. Дарують лиш те, що мають, чим володіють самі. Може, думалося б про німців не з такою ненавистю, аби охоронці бодай раз спробували звернутися до полонених як до людей, мали б просити, благати помочі для тих, що були поховані, але, не маючи в душах нічого людського, як могли сподіватися знайти його в інших? Кричали, загрожували, били, вбивали — натомість мали холодну зневагу, байдужість і вперте саботажництво. Та хоч як неквапливо, навмисно уповільнено колупалися в глині ці люди, все-таки мав настати день, коли вдарили вони один перед одним кирками і почули крик, людський крик розпачу, радості, муки, і ті, хто ще мить тому видавався для полонених ворогами, зненацька стали людьми, і, знесилені, виснажені, майже вмирущі, вони заходилися розгрібати мокру глину, розширювати отвір, працювали навколішки, розкопували вже й не кирками та лопатами — руками; вартові, враз збадьорившись, кинулися відганяти полонених від утвореного виходу, щоб не змішалися вони з тими, хто мав видобутися на поверхню, не забруднили своїми доторками, своїм диханням чистоти арійців, не вловили навіть запаху арійського поту; тепер невидима лінія постів пролягала не тільки між полоненими й вільним простором, а й біля вузького отвору, однак есесівці, хоч які меткі й запопадливі, не встигли, їх випередили ті, хто рвався на волю з надр гори, вилетіли звідти знетямлені, виштовхнуті менш меткими й не такими щасливими. Найпершим норовив вистрибнути під холодний, але ж такий живлющий дощ карячконогий дідок у чорному пальті з плисовим вузьким комірцем і в м'якому крислатому капелюсі. Дідка тягли назад, смикали зусібіч, відпихали, він борюкався і, мабуть би, випередив усіх, але йому заважав величезний портрет у чорній вузькій рамі, який дідок пхав поперед себе. Кінчилося тим, що дідка все-таки затоптали в глину, портрет упав на груддя, скляно блиснули з портрета дико вирячені очі чоловіка в сідластому високому кашкеті, з чорною щіточкою вусів під набряклим од істеричності носом, есесівці не знали, чи піднімати дідка, чи хапатися за портрет, а з-під землі тим часом із зойками, плачем, стогонами, прокляттями виривалися жінки, діти, повзли рачки старі, яких збивано з ніг, молоді матері виносили немовля І, високо здіймаючи їх над людським стиском, старші жінки плуталися в довгому одязі, молоді шматували на собі вбрання, тягнулися гострими нігтями до облич есесівців, деякі кидалися й на полонених, але відступали чи то засоромлені, чи то зогиджені. Що їм фюрер, що їм ідеї, честь, вірність, раса! Життя дихнуло їм у змертвілі в підземеллі обличчя, вабило холодним розблиском молодого льоду на одязі, головах і обличчях отих дивних чужинців, спазматична радість вибавлення від смерті, від задухи, пітьми, води, глини, каменю шукала якогось виходу, хотілося вчинків незбагненних, може, протиприродних. Де та німецька стриманість, де той орднунг, де та слухняність! Шаленіли, телесувалися, розсваволювалися. Професор, Капітан і Малий опинилися серед знавіснілих від визволення, вибратися звідти вже не могли, їх штовхали, на них кричали, їх звинувачували, їм дякували, тоді-зненацька з'явилася коло них вродлива молода жінка, чорноока, витка й гнучка, видивилася на тих трьох, вмить вирізнила з-поміж них Капітана, кинулася йому на шию й стала його цілувати. Від несподіванки Капітан не втримався на ногах, упав разом з жінкою в багнюку, але чорнява й тут не відпустила його, одною рукою обнімала Капітана, цілувала в щоки, в очі, в уста, а другою несамовито, в дикому поспіху рвала на собі одяг, викрикувала між хапливими поцілунками: "Візьми мене! Візьми мене всю! Я хочу тебе! Тільки тебе!"

Це було вже й не шаленство, а якесь цілковите здичавіння. Ще кілька молодих жінок, чи то заохочених чорнявою, чи так само ошалілих, кинулися на полонених, одна вхопилася за поляка, дві за італійців, ще одна спокусилася навіть Професором, Малий хотів якось допомогти своїм товаришам, нагадати німкеням вже й не про пристойність, а про загрозу смерті, яка неминуче нависала над кожним, але його німецька мова обмежувалася такими слівцями, як "нох" і "дох", "ферштейн" і "нікс", типове крематорійне есперанто, а тут не помогли б найліпші оратори світу.

Есесівці забули про дідка з портретом фюрера, загроза арійській честі й крові була така очевидна, що вони вмить набули необхідної твердості й рішучості, тепер удари сипалися вже не тільки на полонених, а й на німецьких жінок, за жінками ганя* лися з автоматами, жінок відривали від полонених, Паралітик спробував відірвати й оту чорняву від Капітана, кричав їй, аж пінився:

— Ти, курво! Хочеш висіти на гілляці разом з своїм брудним руським? Тобі мало німецьких мужчин?

Він ударив її раз і два автоматом, стрибнув чобітьми просто на Капітана, аж тоді жінка повернулася до Паралітика, підхопилася з землі, заступаючи собою Гайлі, який підводився тяжко и непевно з багнюки, прокричала в обличчя есесівця:

— Це ти — німецький мужчина? Це ви всі? Чому ж ви всі такі чисті, а вони — брудні? Хто рятував нас од смерті? Хто не боявся забруднити руки? Нам хочеться брудних! Ми хочемо з ними! З ними, а не з вами! Чуєте!

Лунатик і Боксер кинулися на поміч Паралітикові, але не могли продертися крізь щільний натовп жіноцтва, яке з хворобливою цікавістю й співчуттям придивлялося до того, що діється між одною з них, руським і німецьким солдатом. Більшість жінок, які видобувалися з бомбосховища, мерщій сунулися подалі від цієї небезпеки, лякалися бути запідозреними навіть у співчуванні отій розтелесованій, але знайшлися й відважні, не дійшли вони до такого стану, щоб обніматися з руським, італійцем чи поляком, гамівні сили страху ще діяли в них, та ось-ось мали зникнути.

У цих людей навіть найпростіше почуття вдячності виявлялося в таких протиприродних формах, а відважність або ж умирала в них навіки, або пробуджувалася там, де ніхто й не чекав. Есесівці нічого не могли вдіяти. З жінкою не те, що з виснаженими до краю ув'язненими, та ще й поставленими поза всіма людськими законами. Молода німкеня і в гадці не мала боронитися й виправдуватися — вона далі йшла в зухвалий наступ.

— Ви, прокляті собаки,— кричала вона есесівцям, наставляла на них оголені груди, розкидала в відчайдушних замахах своє довге чорне волосся,— вам хотілося, аби ми виздихали в підземеллях? Чи, може, то ви копали? Може, ваші руки в глині? Може, ви квапилися нас порятувати? Ви чистенькі! Ви скрізь чистенькі! Ми ненавидимо вас, а цих любимо! Цих брудних і напівмертвих, як і ми самі! Замучених, як святі!

Професор і Малий тихенько сховали Капітана подалі від есесівських очей, бо тут важила кожна мить.

На поміч ЄСЄСІЕЦЯМ прийшла якась стара жінка, вся в чорному, змарніла й зболена, з голосом тихим і гірким.

— Крісто, що з тобою,— спробувала вона вгамувати молоду.— Ти ганьбиш пам'ять мого сина. Поглянь на себе...

— Ах, це ти, стара відьмо,— мовби аж зраділа та, яку, виходить, звали Крістою.— Ти теж уціліла? Виповзла з-під землі, мов недодавлений черв'як? Порятувалася з пекла, з якого не зумів випорснути твій син? Не доторкуйтесь до мене! Ненавиджу!

Всіх вас ненавиджу! А цих люблю! Хочу любити того, якого вибрала! Хочу спати з ним! Привести його в свою бездоганну німецьку постіль! Де він? Нащо ви його забрали? Вмієте тільки забирати й відбирати, на інше нездатні!

Зайшлася в безсилих риданнях, і тут стара жінка змогла нарешті впоратися з нею, брутально штовхнула її поперед себе, майже погнала геть, і есесівці мали б вичитати в цьому виклик і докір за те, що не зуміли упоратися з Крістою, але вони мали досить своїх клопотів, їхні голови вже обмізковували, мабуть, найвишуканіші і найжорстокіші способи покарання полонених і найперше — маленького вродливого азіата, званого Капітаном; коли й стримувало їх щось від негайних дій, то не ніяковість перед жінками й дітьми, не гнівні слова Крісти, не якісь там людські почуття, а відсутність наказів, вчасних, точних, коротких і водночас вичерпних. Навіть не маючи наказів для непередбаченого випадку, вони охоче піддалися б автоматизму поводження — кинутися на полонених з прикладами, з багнетами, могли пристрелити когось для остраху (знову ж усі загрози падали найперше на Капітана), однак зістеризована молода жінка стала їм на заваді, вона внесла небажаний розгардіяш в усталеність і порядок. Коли ж порядок порушується, то слід негайно його відновити, в даному разі це означало насамперед: розокре-мити рятівників і порятованих, відділити овець від козлищ, відігнати полонених якомога далі від цивільних німців, не допустити злочинного змішання, щедро удаючись до належної жорстокості. Все тут робилося з' нелюдським гамором, з неодмінною биятикою, образами й погрозами; плутаючись у довгих полах довгих обледенілих плащів, пости зганяли вниз до колій полонених, збивали їх у безладні шеренги, лічили й перелічували, чи не втік хто, не загубився: айн, цвай, драй, фір... Лічили радянських полонених, італійців, поляків, були ретельні й запопадливі, не допускали навіть думки про найменше послаблення, не бентежило їх швидке наближення краху, не знали почуття марності зусиль. Deine Ehre heißt Treue l. Вірність чому й кому? Отому з божевільно виряченими очима, портрет якого щойно втоптано в багнюку там, нагорі, і він лежав там і досі; бо безпечніше було вдати, ніби не помітив того, що сталося, а коли нічого не сталося, тоді не може бути й покарання.

Перед Капітаном Паралітик затримався довше, ніж перед іншими, замахнувся на нього прикладом, просичав: "Пасе маль-ауф!" — але не вдарив, бо Професор наставив прикрите обледенілим паперовим мішком плече, сказав спокійно: "Гер пост, він невинний".— "А-а,— майже застогнав Паралітик.— Невинні! Всі невинні! Ми покажемо вам невинних! Гальт мауль2, прокляті свині!.."

1 Твоя честь у вірності (чім.).

2 Заткни пельку! (Нім.)

Нічого нового. Професор зневажливо вмовк. Не метай бісеру... Злети, моя думко, на крилах золотистих. Капітан ще й досі переживав подію, яка струснула його душу, перевернула в ньому все, відродила всі напівзабуті прагнення, і дивився своїми незбагненними чорними очима за лінію постів з такою тугою, ніби вже летів туди, на волю, на простір, полишивши тут своє знесилене тіло як щось обтяжливо-непотрібне. А Малий благав у душі: "Прилітайте! Прилетіть! Вдарте! Потрощіть! Запаліть!" Прекрасний запах вогню. Ніщо в світі не порівнюється з цим запахом.

Фельдфебель, поблискуючи з-під плаща неживим сріблом своїх нашивок, оголосив, що команда позбавляється для початку обіду, але то тільки початок, належна кара жде винних пізніше, тим часом усі мають працювати на розчищенні колій від розбомблених вагонів і працювати добре, бо на саботажників також чекає кара з однаковим виміром справедливості й жорстокості, як і належить усім непокірливим.

На розчищенні колій можна було б працювати хоч і вічність. Четверо бралися за потрощену дошку, двоє тягнули в один бік, двоє — в протилежний, вдавано силкувалися, майже відверто насміхалися з постових, а ті навіть не могли підбігти, щоб завдати удару чи штурхана, бо стояли віддалік. Щомиті могли налетіти американські штурмовики, вдарити знов по станції й по коліях, порятується тоді лиш той, хто буде ближче до гір. Дбати про безпеку полонених було б смішно. Та вони й самі не думали про це. Вже й не сам Малий, а, мабуть, кожен у душі благав далеких американців: "Летіть! Прилетіть!" Змагалися не з страхом смерті, а з часом. Швидше вечір, тоді відвезуть до барака, обплутаного колючим дротом. Але до вечора ще була ціла вічність, хоч самий день теж був чорний, як вечір, мертво шурхотіли обледенілі паперові мішки на полонених, тьмаво блищало все довкола — змертвіле, холодне, слизьке, огидне.

Професор, Капітан і Малий були разом, мовчки вовтузилися між розтрощеними вагонами, не змовляючись, трималися ближче до тої дільниці колій, в яку впиралася вулиця підміського селища, іноді позирали туди, бачили тихі білі будинки, покриті тонким шаром льоду так само, як і все довкола, але там ще був скляний полиск шибок, там пробивався десь запашний дим з димарів, звідти долітали до них крихти чужого життя з його теплом, затишком, усім тим, про що вони давно забули, а коли й згадували іноді, то вже не вірили, що зазнають його коли-небудь. "Як трава життя людей, як твоє дихання, о господи!" Не хотіли бути травою. Поки в тобі б'ється думка, ти людина, і такою пребудь вовіки! Так учив їх Професор. Повторював щодня, невтомно й загрозливо. Малий заприсягався в душі, що, коли зостанеться живий, винесе з цього потойбічного світу найвищу повагу й замилування до думки, коли умиратиме, то й тоді хай злетить його думка. Крила ще малі, але все одно! Вражала його в саме серце байдужа жорстокість війни. Війна не вибирала. Завдавала ударів з зав'язаними очима. Гинули найліпші, найрозумніші, тут не було поділу на звичайних і виняткових, важило лиш те, хто живий, а хто мертвий, кому доводилося вмерти. Малому хотілося жити, хотілося вціліти, та коли б треба було вмерти за Професора, він би радо згодився, бо в Професорові рятував би від смерті також власну думку. Тим часом з самого ранку благав невтомно: "Прилетіть! Розбомбіть!"

Людина не завжди може обійтися без допомоги. Іноді потрібна й не поміч, а поштовх, нагода, зачіпка. Чи слід звинувачувати тих, хто жде такої нагоди, надто ж коли люди позбавлені буквально всього, крім власної волі й думки? Але не слід і зволікати з таким жданням. Малий, хоч і наймолодший з усіх своїх товаришів, переважав їх своєю фронтовою досвідченістю. Професор любив повторювати слова Паскаля: "Природа є безконечно вражаючою кулею, центр якої всюди, а обвід — ніде". Професор багато знав, за ним стояли цілі віки людської культури, зате Малий почував у собі право трактувати ту культуру так чи інакше. Паскалівська куля була для нього найперше не ознакою безмежності світу, а вказівкою на те, що кожен завжди так чи інакше опиняється на даний момент у центрі того безмежного всесвіту, але тільки тоді, коли той кожен — боєць і зуміє довести право на перебування в центрі. Три роки на фронті, три роки в безперервних боях, три роки жорстокості, смертей, героїзму навчили Карналя, що в бійця ціль повинна бути не тільки зовнішня, а внутрішня також. Для її окреслення вживано слова "усвідомлення", але для Карналя в тому слові було щось образливе. Бо коли тільки усвідомлене, то не твоє, чуже, а людині конче хочеться свого. Усвідомити — означає бути лише свідком подій, учинків, подвигів, історії, а битва з фашизмом вимагала від кожного бодай на коротку мить опинитися в самому центрі світу, брати на себе всі сподівання й трагедії світу, бути не свідком, а собою самим. І Малий волів мовчки померти при потребі за Професора, були то не пусті слова, а переконання, що інакше чинити не може й не сміє. Бачив надто багато смертей, щоб не знати, що з смертю ще не все кінчається для людини. Боєць умирає, але перемога вже летить назустріч йому, вона живе, наближається. Смерть — це не жертва, вона неминуче має своє продовження, свій наслідок, розтягується в часі, має тривання, хоч і коротше, ніж життя, зате незмірно наповненіше. Немає вибору між чужою і своєю смертю, є тверда віра у високе призначення бійця на землі, в уміння сконденсувати в миті власної смерті, може, й не одне життя, а цілі тисячі їх.

Штурмовики вирвалися з-за чорного дощу, випередивши розпачливе виття сигналів повітряної тривоги. Прилетіли, коли їх ніхто не ждав. Уже темніло, постові заворушилися в своїх незграбних довгих плащах, аби збирати полонених, перелічувати, як худобу, й мерщій гнати до ночівлі. Аж тут засвистіло, вибухнуло, пойнялося червоним, вдарила смерть звідусюди, рятун-ку не було — падай, де стоїш, бурмоти в душі благання про по-рятунок, про щасливий випадок, сподівайся, що перечекаєш, вцілієш, виборсаєшся й цього разу. Штурмовики йшли двома хвилями, перші скинули бомби, другі вдарили із скорострільних гармат і з кулеметів, не знати, що й жахливіше: чи роздерте вогнем чорне небо, чи дике нишпорення куль по землі. Війна виступала перед ними завжди тільки із зав'язаними очима, смерть не вибирала, свій чи чужий, не було для неї кращих і гірших, ворогів і друзів, для живих вона завжди страшна, але ще страшніше безсиле ждання смерті.

Професор, Капітан і Малий, звиваючись між рейками, попід колесами вагонів, щулячись від дзенькання куль, які вдаряли в метал, здавалося, просто в них перед обличчями, повзли кудись убік, ще й самі не усвідомлювали, що буде далі, не знали, чому не залягли, як інші. Ближче й ближче до краю колій, до отої вулички, в кінці якої темнів збавчий ліс. Сигнали тривоги розпачливо ридали над ними, американські штурмовики донищу-вали безборонну станцію. Гриміло, клекотіло, палало позаду. Коли світ мав форму кулі, то неодмінно кулі вогняної, в паланні й незборному запаху вогню, а центр того світу завжди там, де є нескорений дух і жадоба волі.

— Біжимо! — тихо гукнув Капітан.

— Втікаймо! — підтримав його Малий.

Професор мовчав, не міг вхопити віддиху, два молодші товариші, підтримуючи його під руки, помогли перестрибнути останні колії, тоді всі троє впали ще й ще, хоронячись не так від куль і осколків, як від лихих очей постових, ждали криків остороги, ждали, може, й пострілів, які видавалися б тепер жалю-, гідно смішними.

Вулиця прийняла їх насторожено. Слизький брук зрадливо загримів під трьома парами дерев'яних колодок. Попереду була обіцянка волі. Добігти до лісу, сховатися, загубитися між темними деревами, втікати, втікати, бо це доля всіх тих, хто беззбройним поставлений проти озброєних ворогів. Утекти, щоб повернутися. Часу лишилося обмаль, війна могла закінчитися щодня й щогодини, гарантій на повернення не мав сьогодні вже ніхто, але ті, позаду, однак бояться можливості повернень, тому неодмінно переслідуватимуть, утікач повинен бути впійманий або просто знищений. Колодки гриміли по слизькому камінню так, що їх чули й мертві. Дивно, що втікачі змогли подолати мало не половину довгої вулиці і їх ніхто ще не перепинив. Адже їх чули в будинках обабіч вулиці. Вже почули й постові. Почув їх фельдфебель із срібним черепом на високому, як і в самого їхнього фюрера, кашкеті, почув Паралітик, що смакував думкою про розправу над Капітаном, грюкіт колодок розлу-нювався в есесівській пустоголовості ще й тому, що штурмовики зненацька зникли, навздогін їм полетіли сигнали відбою повітряної тривоги, на мить запанувала тиша, тоді станція позаду ожила, те, що вціліло, поквапливо рятувалося звідти, втікало, як і оці троє, з тою одміною, що там усе діяло під знаком орднунгу, а ці обурливо й навіть нахабно ламали те, що нікому не дано зламати.

Позаду почувся сюркіт свистків зчіплювачів вагонів, сопіння локомотивів, прибійні хвилі гуркоту порожняка, брязкіт буферів. Завжди ці звуки приносять надію руху, змін, але не тепер і не для тих, хто, мало не падаючи від знесилення на холодне каміння, біг вуличкою, заповнюючи її гримінням своїх дерев'яних колодок, хрипким диханням.

Тривога була така коротка, що ніхто, здається, не встиг тут і сховатися від нальоту, та й не мали куди ховатися, бо вдруге ніхто б не поліз у бомбосховище, в якому мало не знайшли своєї смерті.

З приміської вулиця перетворювалася далі на сільську, тут стояли вже не сірі, притиснуті один до одного стандартні будиночки, а виднілися цілі оселі з високими й просторими господарчими будівлями, з таємничими закутками, які обіцяють і спочинок, і притулок, і сховок. Капітан рвався вперед, відчував волю, міг доторкнутися до неї рукою, Малий не відставав від нього, але вичерпаність Професорова була вже така, що бігти він не міг, окрім того, був серед них найдосвідченіший у справах втечі, бо вже пробував те робити безліч разів. Він точно вчув з'явлення погоні, тому мовчки завернув до найближчої оселі, ведучи за собою своїх товаришів. Вони вскочили до селянського двору, бралися відразу до високих сараїв, аби вміли й могли, то прокралися б туди нечутно, прослизнули тінями, але кляті колодки загриміли в дворі ще дужче, і тут назустріч утікачам вийшла невисока тонка жінка, йшла просто на них з недоречною сміливістю. Вони впізнали її ще здаля, а їй довелося підійти майже впритул, щоб переконатися.

— Ти? — спитала вона Капітана, і той мимоволі зупинився. То була Кріста.

— Ходім зі мною,— сказала вона. Зверталася лише до Капітана, Професора й Малого не зауважувала, не було їй до них ніякого діла, та вони обидва й не сподівалися на її увагу, не зупинилися, бігли далі.

— Сховаємося в сіні,— гукнув на бігу Малий.

— Може, принесеш щось попоїсти? — сказав Капітанові Професор.— Веде, то йди.

Крісла повела Капітана в тепло й, мабуть же, у ситість, про яку вони й не марили, а Професор з Малим швидко знайшли сарай з сіном, здерлися по високій драбині, зарилися в сухе й пахуче сіно подалі один від одного, завмерли, стали слухати вулицю.

Не довго й слухали. Впізнали голоси Паралітика й Боксера. Один зривистий, ляскучий, другий хрипкий. Кричали щось нерозбірливе, привертали до себе увагу, зчиняли переполох, колотили обивателів, мабуть, плуталися в довгих полах своїх плащів, перечіпалися, кляли, брудно лаялися. Вже добігали, вже були зовсім поруч, може, пробіжать далі, може, ніхто нічого не бачив, не знає, не підкаже, може, пощастить, може...

Але тут назустріч гамору есесівців пролунав голос Крісти. Спокійний, слухняний, наляканий.

— Вони тут,— гукала вона,— я затримала одного. Візьміть

їх!

Незмога було повірити, але той голос справді належав Крі-сті. Слова не могли їй належати, але голос не лишав сумнівів.

— Один там, на кухні. А ті два десь заховалися. Знайдіть їх і візьміть усіх.

Паралітик і Боксер уже вбігали на подвір'я. Уже виволікали з будинку Капітана. Ті, що в сіні, хоч не бачили всього — здогадувалися. Кріста вела есесівців до сараїв.

— Вони не могли далеко втекти. Мали ждати цього. Холодний, страшний своєю байдужістю голос. Невже це

та сама жінка, що сьогодні вранці падала на Капітана, хапала його в обійми, цілувала, кричала: "Візьми мене!", хотіла покласти Капітана до себе в постіль? У бездоганну німецьку постіль. Показове спання. І показова зрада. Як це пояснити? І чи можна взагалі пояснити, виходячи з людських законів?

Есесівці били Капітана так, що Професор і Малий чули звуки ударів.

— Де твої товариші?

— Не знаю!

— Де вони?

— Не знаю.

— Він знає! — кричала вже таким самим голосом, як уранці, Кріста.— Він має знати!

Знов удари.

— Н-не...

— Де?

Раптом щось жіноче знов пробудилося в її душі.

— А можна не бити його? — поспитала вона несміливо.

— Заткни пельку, курво! — ревнув на неї Паралітик. Нагорода за зраду й запопадливість. Але жінка вже не могла зупинитися в своїй покірливій зрадливості.

— Подивіться в сіні,— порадила вона холодно.— Але шукайте добре.

Може, хотіла порятувати Капітана від биття? І то дяка. Спершу видати, тоді пожаліти. Милосердя після зради.

Паралітик, лаючись собі під ніс, подерся по драбині туди, де лежали Професор і Малий. Важко шарудів сіном, сопів, туп-цювався, шелестів, штрикав навсібіч вилами, пробіг в один куток, тоді в другий, Малий відчув, як холодний стальний зубок пронизав йому долоню, ждав, що вила вдарять ще раз, тепер уже йому в спину або в шию, але Паралітик востаннє вилаявся, кинув вила на сіно й побіг до драбини. Знов били Капітана.

— Де товариші?

— Не знаю.

— Скажи,— кричала Кріста.— Скажи, й тебе відпустять! Я заберу тебе! Скажи їм усе!

Вона ще вірила, що Капітан міг би піти до неї.

— Ти, курво! — Це вже й не постові, це Капітан. Видно, плюнув на неї або й замірився, може, збив на землю, бо хтось упав, падіння тіла почулося тим, що в сіні, виразно й чітко, і відразу постріл, ніби загриміли всі гармати світу, розкололася земля, і крик Капітана: "А-а-а-ой!" І стогін, і тиша.

Не змовляючись, Професор і Малий виринули з сіна й опинилися коло драбини. Малий поступився Професорові, але спускалися разом, вибігли з сарая пліч-о-пліч, ще сподівалися своєю появою, своєю здачею порятувати Капітана, але запізнилися. Капітан лежав на самому дні темряви мертвий, Кріста стояла між двома есесівцями чи то перелякана, чи здивована, есесівці втупилися в двох утікачів з недовірою, що межувала з розгубленістю.

— Ех, не взяли ми вила, Професоре,— пошкодував Малий. Готовий був кинутися на вбивць з голими руками.

Паралітик скинув гвинтівку. Боксер встиг ударити по стволу, куля дзизнула в камінь, викресала іскри коло ніг у Малого, есесівець крикнув хрипко, показуючи на тіло Капітана:

— Взяти!

Професор і Малий схилилися над Капітаном. Жінка мовчала. Мовчали навіть есесівці. Професор став на коліна, поцілував убитого в чоло. Те саме зробив Малий. Тоді обережно взяли Гайлі й понесли, хоч ледь трималися на ногах. Відчували під руками ще теплу Капітанову кров. Видавалася вона їм їхньою кров'ю. Есесівці в мертвому шереху своїх плащів ішли позаду.

Жінка лишилася на своєму дворі. Ніхто не сказав їй жодного слова. Ніхто не озирнувся. Ніхто не спитав нічого. Вона стояла і тихо схлипувала. За ким?

У Карналя було кілька традиційних снів. Один з них: концтабори. Ніби знову війна, і знов фашисти кидають його до концтабору. А за дротами блукає Кріста, показує на нього пальцем, істерично кричить: "Он він, візьміть його!"

Часто їздив на численні закордонні симпозіуми кібернетиків. Бував у Західній Німеччині. Двічі був зовсім недалеко від того гессенського містечка, в якому застрелили Капітана, виказаного Крістоір. Можна було б спробувати знайти жінку, спитати через багато літ: "Навіщо ви так зробили? І чому?"

Не шукав, не хотів питати.

Трава під вітром — так усі вони казатимуть про себе згодом.

Керувати в науці — найпопулярніше заняття. Нема іншої сфери діяльності, де була б така концентрація людей, наділених керівними функціями. Кожен третій-четвертий уже керівник. У старшого наукового співробітника два-три підлеглих. У завідуючого сектором близько десятка вчених, у начальника відділу — ще більше. Кожен керівник повинен давати завдання, перевіряти виконання, пояснювати, підказувати, кри— * тикувати, розв'язувати суперечки, мирити, надихати, обіцяти, підштовхувати вперед. Неймовірні втрати часу. Що вище піднімається людина по східцях керівництва, то менше лишається часу для науки, для думання, вже не кажучи про суто людське щоденне життя. Щоденність відібрано жорстоко й назавжди. А час минає, летять роки, яких не повернеш. А життя ж привабливе навіть не роками, а днями, годинами, митями.

Скільки пам'ятав себе Карналь після університету, він не мав ніколи жодної вільної хвилини. Його мозок працював навіть уві сні, це був якийсь суцільний кошмар, і кошмар той щодалі тяжчав, бо часу лишалося менше й менше, доводилося мало не красти крихти часу для думання, бо решту поглинала так звана керівна робота. Двадцять років начальник СКБ електронних машин. Від зародження, від першого дня, від нуля і ось до сьогодні, коли вже видано креслення машини третього покоління й на кульманах розрахунки машин покоління четвертого. Тепер ще й завод електронних машин. Чи то СКБ приєднали до заводу, чи то завод приєднали до СКБ, утворилося науково-виробниче об'єднання, і Карналь вимушений був стати його директором. Його заспокоїли тим, що дадуть кмітливих заступників. Ніколи не бракує тих, хто вміє заспокоювати. Так само не бракує ніколи й заступників. Кучміенка зробили одним із заступників. В СКБ Кучмієнко завідував сектором загальних розробок. Карналь мріяв вигнати Кучміенка вже через рік після створення СКБ, для такого чоловіка там не було ні місця, ні роботи, він здатен був тільки зіпсувати зроблене іншими, коло нього найталановитіші, найрозумніші ставали нездарами й дурнями. Це був не чоловік, а якийсь ходячий нівелятор, інтегратор у напрямку зникомості будь-яких здібностей, від таких слід рятуватися, як од чуми. Іноді Карналеві здавалося, що й директором його поставлено саме для того, аби Кучмієнко став заступником. Кучмієнко нагадував ведмедя з відомої притчі: іти за тобою не хоче, але й самого тебе від себе не пускає. Ти прикутий до нього, як Прометей до скелі.

Кучмієнко подзвонив по телефону.

— Чув, Петре Андрійовичу, що в тебе конфронтації з журналістами.

Він любив модні слівця. Карналь легко уявив собі обличчя Кучмієнка: важке, від очей до вух тягнуться якісь дивні валики жиру, пивного кольору очі не можуть зосередитися ні на чому, бо їх ніколи не спрямовує думка, дебела спина вигнута догідливим луком навіть перед телефонною трубкою. Високий, незграбний і... нікчемний. Але його нікчемність бачить тільки Карналь, решта людей засліплені вдаваною добродушністю Кучмієнка.

— З журналістами якось домовимось. У мене для цього € Олексій Кирилович,— сказав Карналь, щоб одчепився Кучмієнко.

— Мої кадриї — вдоволено засміявся той. Ніколи не приховував своїх дій. "Мої кадри!" Коли Карналь прибирав цих людей через невідповідність, Кучмієнко знаходив ще гірших.

— Ти от що,— сказав йому Карналь,— за тобою план соці* ального розвитку об'єднання. Де він? Чи ждеш, поки почнеться десята п'ятирічка?

Кучмієнко ніби чекав цього, відразу зашарудів на тім кінці проводу паперами, став вичитувати:

— План буде з таких розділів. Перший: загальна соціально-економічна характеристика об'єднання і його перспективні наукові завдання. Другий: вдосконалення соціальної структури колективу...

— Стривай,— перепинив його Карналь,— це я знаю. Всі знають. А де розробки? Конкретні розробки потрібні. Інститут Патона, до речі, вже подав свій план.

— То ж інститут Патона...

Карналь поклав трубку, не слухаючи виправдань Кучмієнка, покликав Олексія Кириловича. Той слизнув до кабінету, мов тінь, наблизився й не наблизився, був, мабуть, між Карналем і Кучмієнком, між небом і землею, між присутністю й прихованою відсутністю, невловимий і непевний чоловік, якого не звинуватиш, але яким і не захопишся занадто.

— Що у нас сьогодні? — спитав академік.

— Я зв'язався з тою журналісткою,— тихо мовив помічник.

— Здається, я просив вас відкласти цю справу.

— Вона вже тут.

— Де?

— У приймальні.

— Чому ж не попередили мене?

— Ви сказали, як у вас буде "вікно". Я вибрав.

Дивне життя. Тебе навіть не питають. Знаходять "вікна" в твоєму часі й пхають туди хто що хоче. Кожен вимагає від тебе, кожному щось потрібно, кожному маєш давати, давати, давати і що далі, то більше, стаєш мовби своєрідним пристроєм, автоматом, який приводиться в дію вже й не монеткою, а найрізноманітнішими засобами: телефонним дзвінком, голосом, поглядом, бажанням, примхою, усмішкою, невловимим настроєм. Про. твій настрій ніхто ніколи не спитає, не потурбується. Попервах згадували про Айгюль, співчували йому, теп.ер забули, але ж не забув він!

— Гаразд, кличте, хай увійде.

Олексій Кирилович вислизнув з кабінету, моргнув змов* ницьки до Анастасії, встиг шепнути їй на ходу: "Не в настрої". Тихо причинив за нею двері, лишив віч-на-віч з академіком. Карналь підвівся назустріч молодій жінці, запросив сісти.

— Мене ви знаєте,— сказав після привітання,— дозвольте спитати, як маю звертатися до вас

— Мене звуть Анастасія.

— Себто Настя.

— Можна й так, але я б хотіла зостатися Анастасією.

Була висока, худа, мовби сповита. Карналь не любив високих жінок, та й взагалі про це йому не йшлося.

— Слухаю вас.

— Ваш помічник...

— Облишмо помічників.

— Редакція наша має намір розпочати рубрику "Розповіді відомих людей про один день на війні".

— Як розуміти: відомих?

— Буквально.

— Але ж я не маршал, не генерал, не Герой Радянського Союзу.

— Ви академік. Вас могли вбити, людство втратило б рідкісний ум.

— Війна не вибирала. Цілком імовірно, що мільйони набагато цінніших умів утрачено трагічно й безповоротно.

— Ось гому спогади таких людей, як ви, мали б особливу цінність...

—: На жаль, моя професія не дає змоги віддаватися спогадам. Не кажучи про моє небажання. Гадаю, ви не станете мене змушувати.

Анастасія блиснула на нього чорними очима, в погляді була майже зненависть, Карналь уловив це, подумав, що мав би повестися з дівчиною трохи ласкавіше, але щось йому заважало. Це вже було й зовсім нестерпно. Мало з нього брали ідей, теорій, енергії, безсонних ночей, постійного нелюдського напруження — тепер хочуть ще спогадів!

— Я надто зайнятий чоловік,— сказав він майже суворо.

— Людина не може бути одновимірною.

— Спасибі, що просвітили.

— Ви дозволите бодай сфотографувати вас?

— Навіщо?

— Ми не змогли дати вашу фотографію до звіту про зустріч учених з журналістами. В мене просто не вийшов ваш знімок. Ви здалися мені... не дуже фотогенічним.

— Гадаєте, в мені побільшало фотогенічності?

— Тоді я не дуже старалася. Тепер спробую.

— Мабуть, це страшно марудна справа: позувати.

— Не турбуйтеся. Ця камера автоматична. Вона все зробить сама.

— Тоді...

— Ви хочете спитати, навіщо тут я?

— Приблизно.

— Заодно вам хочеться викинути звідси й мою японську камеру.

— Вгадали.

— Знаєте, мені теж якось нецікаво тут. Мені й... моїй камері. Ви просто рідкісно нецікавий чоловік. Нічого повчального. Ваш мозок — цілком можливо, але як людина...

Карналь засміявся. Так з ним давно ніхто не розмовляв.

Анастасія вже йшла до дверей. Так ліпше. Він ніколи не карався думкою, коли отак доводилося буквально виборювати собі якусь крихту часу, відбиваючись від настирливості й цікавості безлічі людей, яким просто нічого було робити. Ця дівчина належить до тієї поширеної нині категорії людей, які, абсолютно нічого не вміючи робити, ладні базікати про все на світі, виказувати поінформованість, вдаючи, що саме вони вирішують усі проблеми.

— До речі, моїй доньці, мабуть, стільки ж років, як і вам,— несподівано для самого себе сказав Карналь навздогін Аиастасії.

Вона зупинилася вже коло дверей, глянула на нього без цікавості.

— Очевидно, я повинна сказати, що моєму батькові стільки, як вам. На жаль, це не відіграє ніякої ролі.

— Помиляєтесь, у цьому світі все відіграє роль і має значення. Для початку ви мали б записати спогади про війну вашого батька.

— Він загинув.

— На війні? Але ж...

— Ви хочете сказати, що тоді я ще не могла народитися? Він загинув, коли я вчилася в дев'ятому класі. Випробовуючи нову військову техніку.

— Пробачте, коли зробив вам боляче.

— Але про війну він мені не. розповідав ніколи. Не знаю чому. Може, власним дітям батьки ніколи про це не розповідають. Мені здається, що навіть генерали розповідають лише чужим дітям — не своїм. Піонерам, червоним слідопитам...

— А ваш батько...

— Він був полковник... Карналь зітхнув.

— Я тільки лейтенант.

— Але тепер вам, мабуть, давно вже надали звання генерала?

— Забули так само, як забули послухати мої воєнні спогади. Здається, ніхто ніколи, окрім...

Він сказав "окрім" і замовк. Анастасія вже не могла так піти звідси, відчуваючи, що їхня розмова з неприемно-офіційної несподівано прибрала характеру майже інтимного. Піти звідси — означало покинути цього чоловіка з його болем, а що Карналь був сповнений болю — це Анастасія бачила виразно й напевно.

— Знаєте,— промовила вона неголосно,— може, ви колись захочете розповісти мені щось, хоч я не маю права на таке зухвальство, але вже так воно вийшло... Ваш помічник легко знайде мене... Або ж... може, відчую сама і прийду... Хоч знову ж це межує з нахабством. Даруйте за вторгнення.

Карналь подумав, що йому б не завадило іноді трохи більше врівноваженості в поводженні з людьми. Завжди ловив себе на думці, що занадто різкий, але завжди запізнювався з цим висновком. Думки на сходах, як кажуть німці.

Пішов по відділах поглянути, як ідуть справи у хлопців. Це звалося: "професорський обхід". Коли до СКБ долучився ще й завод, Карналь з жахом почав відчувати, що з-під його впливу вислизає майже все. Вже не міг пам'ятати всіх людей, як то було колись, не охоплював усіх проблем, не кажучи про деталі, мимоволі ставав головним спеціалістом по узагальненнях, міг лише зіставляти факти й ідеї та узагальнювати. За детальними розробками стежити не мав змоги. Перевантаженість чи склероз? Пам'ять починала здавати, працювала тільки вибірково, сама відкидала безліч непотрібних речей: номери телефонів, прізвища, імена, терміни, всілякі дані, назви, формули. Так дійдеш до того, що й таблицю множення забудеш, не гіокориставшись нею місяць чи два.

Найбільше пригнічувало Карналя те, що не знав багатьох своїх співробітників. Колись брав людей сам, кожного вивчав у ділі, з кожним налагоджував контакти, добирав ключі до серця й мозку. Тепер, знав це напевне, скориставшись з його неймовірної завантаженості, підсував йому людей Кучмієнко і вже добирав точнісінько таких, як сам: знівельованих, зод-наковілих, ледачих обіцяльників, удаваних добряків, звичайний баласт і в науці, й на виробництві, та й взагалі в житті.

Два молоді конструктори, зовсім не знайомі Карналеві, схилились над журналом "Огонек".

"Меня тоска познанья гложет, и Беркли в сердце у меня",— почув Карналь. Можливо, навмисне дратували його, щоб накинувся на них. Не академік— адміністратор.

Карналь не зреагував, конструктори розчаровано подивилися йому в спину, відклали журнал.

— Дає старий? — спитав один.

— Дає,— згодився другий.

Для всіх цих двох тисяч людей академік залишався нерозгаданим. Ніхто ніколи не знав, що він скаже, як прореагує, як подивиться на те чи інше. Суцільний знак запитання. Невловимість. Гнучкість думки просто протиприродна.

Карналь тим часом ходив по відділах, слухав, робив зауваження, щось підказував,, а сам думав про. інше. Сказав тій ДІВЧИНІ, що ніхто його не слухав і не хотів ніколи слухати, але сказав неправду. Адже була Айгюль і її мати. Донька і дружина його товариша, Капітана Гайлі, вбитого есесівцями під злим дощем у гессенському містечку. Був рідний батько, який одержав дві похоронні на сина, а тоді з'явився син ніби з того світу. Був Попов, начальник відділу кадрів університету, той самий Попов, який викликав до себе студента Карналя.

...Попов сидів на другому поверсі в маленькій кімнатці з оббитими залізом дверима, він посадовив Карналя у темному передпокої, дав аркуш чистого паперу й сказав: "Пиши автобіографію". Карналь написав, і за два дні той покликав його знову, дав аркуш паперу, знову звелів: "Пиши автобіографію". Карналь написав знову, мовчки пішов. Коли ж це повторилося й утретє і він утретє виклав свій недовгий, але тяжкий життєпис, то на прощання поспитав: "Ще писатиму?" — "Треба, то й писатимеш",— спокійно відповів Попов. Був маленький, блідий, без кровинки в обличчі, кутався в стару шинелю, бо в кімнатці лютувала холоднеча. Щоб зігрітися, Попов ходив по кімнатці, порипував протезом. Не хотілося бути занадто різким з таким чоловіком, але Карналь не зміг стриматися від насмішкуватості: "Навіть несусвітній ідіот вже запам'ятав би цю сторінку й писав би вам цілі сто років, не відходячи від першої версії".— "А ти думаєш, що мені відбили не тільки ногу, а й голову? — тим самим тоном відповів йому Попов.— Твоє минуле нікого не цікавить. Ти вже записав його скрізь".— "Тоді навіщо ж оця творчість?" — здивувався Карналь. "Ти студент, хочеш стати вченим, у тебе своя робота, в мене своя. Менше розпускай язика".— "Кучмієнко?—враз здогадався Карналь.— Капнув про наші суперечки... Він?" Попов виштовхав його з кімнатки. Нічого не сказав, але більше не кликав писати автобіографію, і Карналь упевнився: Кучмієнко його продав.

Чи ж було насправді? Було. Друзів не вибирають. Так складаються обставини, так складається життя, до цього додається або ж власна нерішучість, або надмірна доброта твоя, або невиправдане захоплення. Але напочатку майже завжди стоїть його величність випадок, і то добре, коли знайдеш у собі сили збороти його всесильність і не дозволиш затруїти решту твоїх днів.

З Кучмієнком Карналь не міг не потоваришувати. Бо обидва запізнилися на початок занять в університеті, прийшли на фізмат, коли першокурсники вже мало не два місяці дряпалися по крутих кам'янистих тропах науки (кожен з першого дня прочитав і запам'ятав назавжди Марксові слова про ці тропи і про те, що лиш той досягне сяйливих вершин науки, хто...), щоправда, в кожного були свої причини такого дивного запізнення, але це вже не мало значення.

Карналь яодав заяву й документи до того університету, про який стільки наслухався від покійного Професора в концтаборах, і саме на той факультет, де до війни викладав Професор Георгій Гнатович— Проблема вибору перед ним не стояла, лінія життя визначена була ще тоді, коли вперше краєчком свого юнацького розуму доторкнувся до таємничого світу чисел. Подавати документи не поїхав, бо до Одеси було далеко, та й наїздився перед цим задосить, до того ж знов відкрилися рани в легенях, і він заліг у батьківській хаті, дихав медом і мріяв про математику, сказати б" може, й передчасно, принаймні без достатніх підстав. Але десь у другій половині серпня лрийшов йому лист з Одеси, маленький, завбільшки з долоню аркушик паперу. Друкованим на склографі текст повідомляв Карналя про те, що його зараховано студентом фізмату Одеського університету, а тому просять його ж таки прибути першого вересня на заняття, маючи при собі, окрім усього необхідного, ще миску, ложку й кухоль. Як для майбутнього студента це могло б видатися вельми дивним, але солдата кухлем і ложкою в той рік закінчення війни ніхто не міг подивувати, це сприймалося як річ цілком природна й нормальна.

На заняття Карналь запізнився. Послав листа, додавши до нього лікарську довідку про стан здоров'я, і коли приїхав, то ніхто не докоряв йому, формальності були найпростіші, єдине, що втратив,— місце в гуртожитку. Всі місця були зайняті. Гуртожиток — ще не найбільше лихо. Гірше, коли всі місця зайнято в житті.

Кучмієнко з'явився на курсі за тиждень до Карналя. За два місяці змінив два інститути, поки добрався нарешті до університету. Був фронтовик, орденоносець, мав великі амбіції, до ветеринарного інституту складав екзамени ще перед війною, отож вважався старим студентом, горів жадобою науки, справжньої, високої, чистої, говорив усім про свою жадобу майже натхненно, йому йшли назустріч, йому радили й помагали. Що може бути вище за точні науки? Як сказав Чехов? У парі й електриці більше людинолюбства, ніж у чесноті й стриманості. Кучмієнко був ВИСОКИЙ, блідий, умів картинно стріпувати довгим чорним чубом, груди його вражали симетрією нагород, бо з одного боку сяяли два ордени Червоної Зірки, а з другого — круглилися срібно-золоті медалі. Він скрізь ходив з книжкою в руках — загадковий томик, який не мав ніякісінького відношення ні до математики, ні взагалі до точних наук. Хто перший кого помітив — Карналь Кучмієнка чи Кучмієнко Карналя? Треба сказати рішуче й недвозначно: не Карналь. Бо прибув пізніше, Кучмієнко вважав себе вже старожилом, крім того, мав ще й інші підстави опікувати худого, блідого, стражденного хлопця, одягнутого в безглузду американську шинель з великими бронзовими ґудзиками, в якийсь саморобний мундир, без нагород і звань, без гуртожитку й родичів у цьому героїчному, прекрасному, але, звичайно ж, чужому для всіх прибульців місті. Кучмієн-ко хотів і вмів бути великодушним. Він перший простягнув руку Карналеві й назвав себе, той назвав себе, так відбулося знайомство, а тоді Кучмієнко запропонував притулок.

— Я міг би вибити й гуртожиток,— сказав він недбало,— але я добрий. Це моя найбільша вада. Тому отаборився в одній хаті. П'ятий поверх, коло самої опери, найнейтральніший центр, три метри до Дерібасівської, п'ятнадцять метрів до дюка Рі-шелье, до Стамбула подати рукою, Париж видно з вікна кухні. Решта — як у всій Одесі та європейській частині Союзу. Води немає, електрики немає, побілити стіни нічим, блощиць прогнати теж нічим. Але є місце в кімнаті й запасна розкладушка.

Вони оселилися разом. Кучмієнко справді наймав величезну обідрану кімнату на п'ятому поверсі старого будинку. Колись стіни її мали на собі темно-червоні шпалери з золотими бур-бонськими ліліями на них, тепер від тих лілій лишилося те саме, що від усіх царствуючих домів Франції, з прикрашеної пооббиваним художнім ліпленням стелі звисала на буро-іржавому шнурі обляпана чимось самотня електролампочка, яка не світилася, посеред кімнати стояло величезне нікельоване ліжко, але стояло воно не на підлозі, а в чотирьох бляшанках з-під тушонки, повних води. Над ліжком споруджено було балдахін з поруділих газет,— ось і все, що мав Кучмієнко в своєму покої, зате було там досить вільного місця, щоб поставити низеньку парусинову розкладушку, на яку Карналь відразу й запросив Кучмієнка сідати, але той не скористався з запросин, мерщій упав на своє царське ліжко, задер ноги на спинку, прикрашену по боках двома кулями, і спитав:

— В яких ти взаєминах із цим населенням?

І обвів рукою свої володіння, де неважко було помітити сліди кривавих боїв з представниками родини джгутикових.

— Я селянський син,— відповів Карналь,— а в селі воно не водиться.

— Але ж ти був у Європі.

— У концтаборах пробували їх душити сіркою, але вони, здається, на це не зважали, зате ми... Власне, ми й без сірки однаково гинули... А тобі помагає оте все?

— Знизу вони вже не можуть. Тонуть, падлюки, в бляшанках. Зі стелі теж не пікірують. Але збираються на краях газет і пробують дістатися до мене по параболі.

На курсі на обох їх поглядали поблажливо й співчутливо. Дівчатка з десятого класу, хлопці-фронтовики, кілька вундеркіндів з природними математичними здібностями, кілька геніїв абстрактного мислення, діти вчених і самі вже майбутні вчені, інтелектуали з пелюшок, верхогляди й безнадійні зубрії, непе-ревершені майстри гризіння граніту науки,— всі знизували плечима, коли мова заходила про Кучмієнка й Карналя. Ну, Кучмієнко хоч мав ордени, вмів гарно стріпувати чубом, носив завжди загадковий томик, умів щось процитувати, від-чого в математиків пекло під грудьми від усвідомлення власної неповноцінності. А Карналь? Хляле, майже нікчемне, із заплутаною біографією, яку примудрилося сотворити собі до двадцяти років життя, та ще й безнадійно відстав з усіх предметів. Тримають на курсі лише з поваги до його фронтового минулого, яке він, до речі, безнадійно зіпсував перед самим кінцем війни, так ніби вже не спромігся гідно завершити те, що так почесно й, сказати б, героїчно розпочав, добровільно пішовши в сорок— першім на фронт, написавши листи аж двом наркомам відразу з проханням зробити для нього виняток і дати змогу захищати Вітчизну.

Підтримував Карналя лише Кучмієнко, але обидва розуміли, що це солідарність невдах, і незлостиво сміялися, заохочуючи один одного до героїчних зусиль, щоб наздогнати й перегнати, може, в якомусь там майбутньому — близькому чи далекому — всіх отих геніїв, унікумів, недосяжних і неприступних тим часом для безнадійно відсталих. Непомітно кожен з них обрав свій метод подолання відставання, доганяння й переганяння. Карналь засів у читалках, сидів до туману в очах, спав по кілька годин, часто прокидався, ночі для нього перетворювалися на криваво-пекельні кошмари завдяки хрестовим походам військ джгутикових, тоді біг на кухню, з вікна якої, як стверджував Кучмієнко, можна було бачити Париж, сідав коло того вікна, читав то при свічці, а то й при місяці, який в Одесі світить іноді досить яскраво. В науці немає широкої дороги...

Кучмієнко всі сподівання поклав на свій організаторський талант. Діяв стихійно, ще не вмів точно визначити характер своїх учинків, не знав, мабуть, що в науці організатори потрібні, може, ще більше, ніж в інших галузях життя, десь бігав, метушився, стріпував чубом, носив поперед себе загадковий томик, не боявся пропускати лекції, міг дозволити собі розкіш поспати до обіду, збігати з дівчиною на кінофільм з Марікою Рокк (кінозірку купають у дерев'яній діжці якісь шикарні фер-ти!), іноді заглядав і до читалки, набирав цілі купи книжок, перегортав їх, заглиблюватися не мав часу, все схоплював упівока. Кучмієнка вже скрізь знали, запрошували на вечірки, на танці, туди й сюди, Карналь поруч з ним видавався просто затурканим селюком, тут уже нічого не вдієш.

Зимову сесію Кучмієнко склав успішно, щоправда, тільки на трійки, але й "хвостів" не було — ось так треба жити на світі і в науці! А Карналь? Цей здуру одержав з усіх екзаменаційних предметів п'ятірки, єдиний на їхньому курсі, хто цього домігся, в це ніхто не повірив, на Карналя дивилися ще з більшим співчуттям, чоловіча частина курсу тепер уже остаточно махнула на нього рукою, коли ж казати про дівчат, то ця краща частина, як відомо, надто чутлива, виявила до Карналя увагу злочинно-надмірну, простіше кажучи, всі дівчата їхнього курсу мертво закохалися в нього. І що ж Карналь? У своїх захопленнях математикою не зауважив навіть такого поширеного явища, чим вимушені були скористатися хлопці зіркіші й практичніші, тобто ближчі до життя. Кучмієнко був серед них. Устигав повсюди. Нарешті міг визначити основний гандж Карналя: неповороткість. Через це так невдало закінчив війну. Повернувся без орденів, у чужій шинелі. Рани? Вони прикрашають лише героїв. Коли ж тебе зараховано до жертв, то вже не порятують ніякі бойові рани.

Карналь оборонявся мляво. Чи були ордени? Ну, так, але ж усе втрачено, коли попав до фашистів. Після повернення спробував був згадати про свої нагороди. Міг би роздобути необхідні потвердження. Гаразд, а ордени? Не стане ж Монетний двір виготовляти їх для нього спеціально ще раз! Він неповороткий? Може, таке життя. Окрема людина невинна. Та й не можуть усі однаково поводитися. Один такий, інший ще якийсь.

Починали з самих себе, а перескакували непомітно, але й неминуче в сфери неприступно-заборонені. Молодість охоче судить про все на світі й щедро наділяє оцінками найвищі особистості. Мабуть, відплачує світові дорослих за те, що він з дитинства привчає кожного до суворої обмеженості екзаменаційного способу життя. За все виставляються тобі оцінки: за перший крик, за плач і сміх, за слухняність і бадьорість, за вміння скласти перші завчені літери в слово. Хто звик одержувати, згодом навсібіч роздаватиме те саме. Ніщо не зникає, але й не народжується з нічого. Ось так і Карналь з Кучмієнком, досхочу наговорившись про власні долі й про власні характери, бралися за проблеми загальні, вперто поверталися туди, де згоріла їхня юність, яку тепер безнадійно намагалися повторити й відродити, хоч і відчували дивну свою розполови-неність, розчахнутість між учорашнім і нинішнім. Війна оселилася в їхніх душах назавжди, викинути її вже не могли,— знову й знову згадували її, лишаючись удвох в своїй обшарпаній величезній кімнаті, з видом на Стамбул і Париж, з бурбонськи-ми ліліями, блощицями, царським ложем Кучмієнка і розкла-душкою Карналя, цим винаходом епохи нестатків і руїни.

Починалося з бойових епізодів, на які Карналь був не мастак, а Кучмієнко, хоч і належав до майстрів похвалитися, міг розповісти хіба що чуже, бо сам якось нічим не відзначився на фронті, зате чесно відвоював три роки на передовій (власне, й не на самій передовій, а в інтендантських службах, які забезпечували передову всім необхідним), отож належав до заслужених ветеранів, до яких міг би тепер належати й Карналь, якби не попав буквально перед кінцем війни в руки до фашистів. Карналь мляво заперечував, що фронтові заслуги повинні вимірюватися не тим, скільки ти був на передовій, а лише цінністю твоїх учинків. Скільки був на фронті Гастелло? Роки, місяці, дні? А Матросов? Важить не час, а велич подвигу — ось! Ксенофонт у "Анабазисі" розповідає, як Кір, щоб відвоювати персидський престол, зібрав десять тисяч грецьких найманців і провів їх через усю Передню Азію, а тоді, в першій же сутичці з військом Дарія, був пройнятий списом і загинув. Що можна сказати через дві з половиною тисячі років про цей випадок? Війна, заради якої десять тисяч грецьких воїнів переміряли тисячі кілометрів, тривала лише кілька годин, а цей похід людство пам'ятає досі. Кучмієнко не поділяв такого погляду. "Анабазис" він не читав і не чув про його існування. І до чого тут греки й перси, коли йдеться про нас? Той Кір був просто телепень, коли поліз на ворожий спис, а десять тисяч греків — звичайнісінькі барани, раз вони віддали на згубу того, хто обіцяв їм щедру платню. Кучмієнко щодалі ставав невловиміший, він стріпував чубом уже не так різко й категорично, як у перші дні, тепер це був рух уповільнений, плавний, вже й не збагнеш — чи голова відкидається назад, чи схиляється наперед для поклону, Кучмієнко ставав прекрасним хлопцем, душею товариства, хотів бути добрим для всіх, до Карналя теж добрим, а раз так, то мав би застерегти його від необачливих учинків. Відомо ж, що вчинки йдуть за словами, отож Кучмієнко квапився порятувати товариша вчасно, застерегти його в первісній стадії, в стадії слів, виявити необхідну стурбованість і пильність, сказати б, авансом.

Карналь надто був заглиблений у науку, щосили намагався загатити порожнечі свого розуму, нашпигував голову знаннями, іноді хаотичними, іноді, може й непотрібними, хапався за все, не задовольнявся програмним матеріалом, заздрив Кучмієнкові, який з такою вишуканістю вмів обійтися отим обтріпаним томиком, що його не випускав ніколи з рук, та стріпуванням чубом, у якому набув хіба ж такого сприту. Був Карналь ніби ще й досі отим Малим з концтабірної команди, чув голоси Професора й Капітана, життя сприймав з довірливою наївністю навіть тоді, коли бачив усю його безжальну оголеність (а було це в нього, мабуть, частіше, ніж у всіх інших, надто ж таких, як Кучмієнко). Ще несвідомо вмів точно визначити, що суттєве, а що ні, твердо вірив у своє призначення, тому й ставав часто жертвою спровокованих безглуздих суперечок, а раз так, то що могло стати йому на заваді? Розбалакування Кучмієнка? Дурниці й дріб'язок. Відпочинок для розуму — один із способів позбутися надміру емоційної енергії, бо наука, поки ти її поглинаєш, а не віддаєш, не твориш, часто може викликати знудьгованість і навіть деяку душевну обмеженість.

Тоді Карналь змаловажив Кучмієнкову підступність, бо приїхала Айгюль. Та з самим Кучмієнком вони розсварилися зовсім з іншої причини.

Рік був неймовірно важкий. У студентській їдальні давали червоний бурячок, облитий брунатним соусом: щоб скидалося на м'ясо. Бурякова дієта не вельми сприяла летові думок у високі сфери, Карналя потроху підгодовував Кучмієнко, якому час від часу привозили з далекого радгоспу передачі: сало, м'ясо, мед, яйця. Тоді Кучмієнко власноручно споруджував опецькуваті котлети, кожною з яких можна було збити з ніг недогодованого студента, вони обидва збували на базарі одержану на карточки пайку хліба, розживалися на "пальне" і влаштовували холостяцьку вечерю.

— Я добрий,— запихаючись котлетами, муркотів Кучмієнко,— в нас усі в роду такі добрі. В мене батько директором свинорадгоспу, знаєш, скільком людям помагав і помагає? Евакуював свій радгосп, годував людей у тилу, в сорок четвертому повернувся додому, на голому місці знов організував радгосп, як і в тридцяті роки, знов годує людей...

Карналь помовчував. Бо й що скажеш, коли не ти, а тебе годують. Кабана підгодовують, щоб заколоти. А чоловіка? Карався принизливістю свого становища, хотів би сам бути таким добрим, як Кучмієнко, але не міг. Для товстих котлет не мав м'яса, а для поступливості в суперечках не мав м'якого характеру.

На зимові канікули Кучмієнко запросив Карналя в гості до свого батька.

Розписав, як поїдуть поїздом до Вільних Хуторів, як зустрінуть там їх парокінними саньми, як перескочать через Дніпро, ну а вже в радгоспі — там рай!.. До свого батька Карналеві через зимове бездоріжжя добратися важко, тож згодився без особливих умовлянь. Кучмієнко взяв дві диктові скриньки, набиті, здавалося, цеглою, такі були важкі, вони втовпилися в безплацкартний вагон і поїхали через засніжений степ від моря до Дніпра, перемірюючи пів-України. Замерзлі, причаєні степи лежали мовби чужі, в балках і на схилах навіки заклякли небачені тут звірі: "тигри", "пантери", фашистська гидь, побита радянським металом. Велетенський музей війни, меморіал подвигів радянського солдата, а десь під глибокими снігами вічно живі й молоді надії землі і її хазяїв.

— Люблю степи,— стоячи коло вагонного вікна, патетично вигукував Кучмієнко.— Ну ж і степи в нас, ніде в світі нема таких!

Карналь якось не спромігся сказати чогось ліпшого, а повторювати за Кучмієнком не хотілося. Розповісти, як ганяв тут своєю тритонкою від складів боєпостачання до батарей? Але цим Кучмієнка не здивуєш. Всю війну пробув на складах, відправляв звідти машини, ждав нових. Не всі верталися? Така війна.

На Вільних Хуторах опинилися надвечір, ніяких саней там не знайшли. Аби не гаяти часу, вирішили братися далі пішки, надто ж що Кучмієнко обіцяв шлях легкий і короткий. Докучали їм важкі скриньки. Не пристосуєшся, щоб узятися як слід,— вугласте, неоковирне, безглузде. Ще поки під ногами був вичовганий полозками шлях, то якось можна було тягнути, а коли спустилися з високого берега на дніпровський лід, увесь у струпах, в лишаях з намерзлого снігу, в зрадливих пролизи-нах, крізь які ти спокійно міг помандрувати на дно без щонайкоротшого охкання, тут Карналь уже стиха кляв і скриню, і Кучміенка, і передовсім самого себе за те, що дав себе вмовити на гостювання. Все ж і через Дніпро вони перебралися, вже й самі не знаючи, як то їм пощастило в суцільній пітьмі, в завиванні вітру, в сніговій юзі, серед кучугур з ріденькими кущиками шелюгу. Занудливо завивав вітер, похвиськували тонкі прутики. Ні тобі стежки, ні сліду, куди тут іти, як, доки? Ще коли б не мали вони тричі проклятих скринь, то, може, якось легше було б іти, а так видавалося, що тяжко борсаються серед зловісного посвисту шелюгів, без сили, без надії. Певно, Карналь міг би давно вже пожбурити оту скриньку, виказавши тим свою волю й незалежність, пожбурити просто під ноги Кучмієнкові. Ніколи б не став нести, аби його примушували, а тут виходило так, шо взявся добровільно, згодився поїхати з товаришем, його товариш тягнув таку саму скриньку, не кидав її, не скаржився, не ремствував, хоч втомлений був не менше, так само часто зупинявся, так само пробував то нести на плечі, то тягнув її, зачепивши поясом від штанів, то навіть пхав поперед себе, коли переходили через Дніпро. Кучмієнко мовби хизувався своєю витримкою, своєю впертістю, і Карналь не хотів йому поступатися. Бо вже коли на те пішло, то хіба він не витриваліший, хіба не зазнав поневірянь, які Кучмієнкові й не снилися!

— Тут недалеко село,— сказав Кучмієнко,— переночуємо, а вранці я додзвонюся до радгоспу, викличу сани. Сани — це краса!

Карналь мовчав. Ніколи не розповідав Кучмієнкові про те, що два роки був на фронті водієм тритонки, возив снаряди на батарею, звик, власне, більше до машинного, а не до пішого пересування по цій землі, але ж згодом став лейтенантом піхоти...

— Де те село? — спитав уривчасто.

— Та вже скоро. Десь тут відразу за кучугурами. Як засвітиться в долині, ото й воно. Отак прямо.

Він змахнув рукою, і вони трохи бадьоріше побралися кудись угору й угору, мовби під саме зав'южене небо, чорне, холодне й неприступне. Поки борсалися в снігу, боролися з вітром, блиснули десь збоку ледь помітні вогники. Вогники з'явилися зовсім не там, де Кучмієнко ждав села, були якісь непевні, блиснули й щезли, ніби хтось запалив сірника, а вітер його вмить загасив. Але згодом серед зав'юги знову зблиснуло жовтим, тільки тепер вогники мовби перескочили і опинилися в хлопців по ліву руку. Могло то бути й село, розкидане вільно по широкій балці, але ж ні балки, ні села — кучугури, дикий посвист вітру і маячіння холодних світляків у непевно-загрозливих перескоках, наближеннях і віддаленнях. А тоді в холодний посвист вітру вплелося зривисте, безнадійне виття, продиралося мовби з-під землі, вітер жбурляв те виття просто в обличчя двом заблукалим подорожнім, шматував його, ніс у безвість, а воно знову пробивалося крізь темну здавленість. Були в ньому відчай, голод, розпачлива самотина.

— Вовки! — закричав Кучмієнко мовби навіть з радістю.— Єй-бо, вовки!

Карналь ні злякався, ні здивувався. Надто довго мав справи із загрозами відчутними, близькими, жахливими в своїй оголеності, аби тепер страхатися чогось невловимого, нереального, отих примарливих переблисків темряви й темного, здавленого виття. Чи то вовки, чи то вітер, чи то весь простір стогне, плаче, конає. А вони, обидва, хоч змучені до краю виснажливим борюканням з вітром і снігом, хоч вичерпали, здається, всі свої сили, тягнучи безглузді Кучмієнкові скрині, все-таки живі, й ніякі дияволи не завадять їм добратися туди, куди вони хочуть добратися! От тільки куди й чи далеко?

— Де ж село? — гукнув Карналь до Кучмієнка, який непевно вихитувався перед ним, то побільшуваний пітьмою до розмірів просто страхітливих, то зненацька майже знищуваний, злизуваний вітром, так що в темряві втомлене око ледь вловлювало непевні контури його постаті.

— Та вовки ж! — безтурботно відповів Кучмієнко.— Думав, село, а воно вовки! Ану, відчиняй свою скриню!

Сам схилився над своєю, розігнувся, щосили змахнув рукою, зареготав: "Го-го-го!" Вітер забив регіт йому назад у горло, але Кучмієнко знов повторив той самий рух, знов зареготав, цього разу вже голосніше, пересилюючи вітер, крикнув до Карналя:

— Метай!

— Що?

— Та в твоїй же скрині повно!

— Чого?

— Відчиняй!

Карналь зірвав защіпки, розчахнув диктове одоробло на дві половини, щось заторохтіло, заляскотіло, він погорнув наосліп рукою — скриня була повна порожніх пляшок!

— Пляшки? — Карналь не міг отямитися від здивовання й обурення. Що могло бути безглуздіше! Перти через бездоріжжя й замети скриньки з порожніми пляшками! Чи Кучмієнко хотів познущатися з свого товариша, чи просто здурів? Але ж і сам теж тягнув скриньку, повну пляшок.

— Пляшки? — знов спитав пітьму, яка мала бути Кучмієнком, і загадковістю, й безглуздям водночас.

— Метай! — зареготав той.— Як гранатами проти танків! На вовків! Давай!

А сам тим часом жбурляв і жбурляв зі своєї скриньки, цілячись у далекі переблиски, у вороже виття, у темний світ, іі

Карналь теж сповнився безглуздою зухвалістю, став хапати пляшки, щосили замахуючись, метав їх то в один бік, то в інший. Здавалося йому, що від кожного замаху далекі світлячки вовчих очей перелякано відскакують, розлітаються, згасають, коли ж зроджувалися в іншому місці, він бив пляшкою туди і знов гасив холодний зблиск і мовби затикав вовчу горлянку, бо виття ставало щодалі розпачливіше й задавленіше.

Коли обидва викидали всі пляшки, тоді, не змовляючись, почали поджунювати ногами порожні диктові скриньки, торохкали ними, перегукувалися, кричали вітрові в його знесамовитіле обличчя, обидва розпалилися, розмахалися, готові були йти до самого краю ночі, через увесь степ і всю зиму! Що їм сніг, що їм темрява, що їм якесь там виття!

— Оце дали! — радісно потряс Карналя за плече Кучмієнко.— Бачив, як дали!

— Нащо ти ці пляшки пер? — поспитав без злості його товариш.

— Батько просив. Олія. Самогонка... Війна потовкла всі пляшки.

— Людей, а не пляшки! Людей побила!

— Хто?

— Війна побила! Чи забув?

— Побила. Але ж і пляшки!

— Потовк би на твоїй голові, коли б знав!

— Пригодилися ж! Вовків розігнали!

— Де ти їх бачив?

— Розігнали! Як танкову атаку!

— Чи ти бачив танкову атаку?

— Бачив не бачив, а вовкам ми з тобою дали! Аби не мої пляшки...

Сперечалися, гралися в нахвалки й перехвалки, доходили мало не до сварки, далі блукали в суцільній холодній пітьмі майже до ранку і не змогли знайти села, яке лежало зовсім поруч, у долині. Лише вдосвіта натрапили на два темні вітряки на краю кучугур. Кучмієнко потирав руки, обіцяв, що викличе по телефону сани з батькового радгоспу, але Карналь похмуро заявив, що з нього досить дурних мандрів і що в таких снігах однаково: пробиратися ще двадцять чи сто двадцять кілометрів. Він вирішив іти додому, до свого батька, хоч перед тим і написав, щоб не ждав його через зимове бездоріжжя.

— Ти ж обіцяв зі мною,— образився Кучмієнко.

— Обіцяв, тепер переобіцяв. У мене таке враження, що тобі просто потрібен був носій для порожніх пляшок...

— Та ти ж зрозумій: олія, самогонка, гас... Я там знаю що!

Карналь мовчки одвернувся. Вони розійшлися. Після канікул Карналь більше не пішов до кімнати з бурбонськими ліліями, а влаштувався в університетському гуртожитку.

Запрошували, кликали, вимагали. Прометей був прикутий до скелі і мав лише одного прикомандирова-ного до нього орла з завданням довбати непокірливому титану ребра. Людина в добу інформації прикута до підніжжя вулкана обов'язків, і на неї спадають потоки лави. Що вище здіймаєшся в суспільній ієрархії, то потужніші потоки летять на тебе, нема спочинку, нема надій позбутися бодай на короткий час, уникнути, сховатися, десь пересидіти. Студентські роки Карналь згадував як щось доісторичне, майже фантастичне. Чи було те насправді? Ніхто про тебе не чув, не знав, нікому ти не потрібний — суцільна анонімність, аж до обурливості. Тепер ніхто не згадував про те, що він учений, що має просто болісну потребу мислити, що це спосіб його існування, призначення в цім житті. Який учений, яке мислення, яке призначення? Директор науково-виробничого об'єднання, член президії двох Академій наук, член колегій трьох міністерств, консультант п'ятнадцяти міністерств, член редколегій кількох академічних видань, депутат Верховної Ради, почесний член шести зарубіжних наукових товариств, дійсний голова, почесний голова... Комітети по преміях, жюрі, Товариства охорони пам'ятників, природи, рада молодих учених, Будинок технічної освіти, комсомол, червоні слідопити, радіо, телебачення, газети, зустрічі з трудящими — всі хочуть чути, знати про кібернетику, і всі тільки від Глушкова або від Карналя, ніяких замін, ніякого зниження рівня, всі мають право, всі заслужили, для всіх ти слуга,— про тебе ж подумати, виходить, нікому. Право на мислення? Для цього є наради. Колективний спосіб мислення. Зіткнення думок. Але ж для того, щоб думки стикалися, їх треба мати перед тим. Потрібен час, час, час, потрібні години самотності, потрібне особисте життя. А по телевізору хлопчики в шовкових сорочках, вихитуючи електрогітарами, співають: "Сегодня не личное главное, а сводки рабочего дня". Музика Тухманова, слова Харитонова.

Весна для Карналя була чи не найтяжчою в житті. Перша весна без Айгюль. "Ах, ця весна — така ж мені одгострена й болюча, аж вся моя істота голосна..." Машиною не користувався, ходив пішки (це сприймалося всіма як чергове дивацтво академіка Карналя), втрачав на цьому безліч невідшкодовного часу, не мав змоги провідати Людмилу, яка жила на Русанівці, дзвонив, обмінювався кількома словами з донькою, обіцяв завітати в гості, Людмилка співчутливо зітхала, коли ж попадав на зятя Юрія, той, не ховаючись, сміявся з академікових обіцянок: "Дякуємо за так звані запевнення про так звані відвідини". Юрій належав до тих занадто розповсюджених останнім часом веселих хлопців, які подобалися дівчатам, але Карналь ставився до них стримано. То були веселощі поверхові, не зако-

рінені в глибини життя, від таких жартів і дотепів нудьга щоденності не зникала, а облягала тебе ще густіше й щільніше. Карналь дотримувався переконання, що сміятися людина повинна вчитися, так само як вона вчиться ходити, розмовляти, робити корисні речі. Дитина починає сміятися тільки на сороковий день після народження. Здається, лише біблійний Хам сміявся вже в день своєї появи на світ. Наука, яка народжувалася тяжко й повільно, не стала ні на боці розпачу, ні на боці тріумфуючої віри, вона вибрала інтелектуальне посередництво, засобами якого стали сумнів, недовір'я, іронія. Саме іронія, як пробний камінь пізнання, а не примітивна дотепність, сміх заради сміху, показування язика буттю, а ще точніше: побутові. Саме з цих причин Карналь не міг зійтися з своїм зятем, а Юрій розумів це і трактував свого тестя з такою самою легковажністю, як і взагалі все довкола. Іншої зброї не мав і не вмів її роздобути.

Карналь свого часу більше схилявся до Юрієвого товариша Івана Совинського, але вибирав, на жаль, не він, вибирати мала Людмила, вона ж надала перевагу Юрієві, Іван пережив це тяжко, подав заяву про звільнення, і хоч вважався одним з найліпших наладчиків електронних машин, Карналь відпустив його, співчуваючи хлопцеві.

Усе в минулому. Не вернеш, не зміниш.

Та ось через багато місяців після свого зникнення Совин-ський подав про себе звістку. Щоправда, досить дивним чином. З Придніпровського металургійного заводу надійшла на ім'я Карналя телеграма, в якій академіка просили приїхати для консультацій по впровадженню АСУ в прокатних цехах. Телеграма належала до категорії необов'язкових. Бо життя Карна-леве вже давно було точно розподілене між вимогами, потребами, необхідністю і тим, що могло бути віднесене до категорії бажаного, можливого, необов'язкового. Всі хотіли мати собі академіка Карналя бодай на годину, але ж він, на жаль, не міг належати відразу всім. Телеграма з Придніпровського металургійного неминуче мала бути віднесена до "ввічливих відмов". "На жаль, завантаженість справами першочергової ваги не дає мені можливості... Дякуючи за увагу, надсилаю свою книгу, в якій ви знайдете... З пошаною..." Олексій Кирилович прекрасно давав раду таким телеграмам і листам. Але цього разу телеграма не потрапила до Олексія Кириловича. Бо під нею стояв підпис Івана Совинського. Карналь навіть забув подивуватися, чому це першорядний майстер з наладки електронних машин опинився на металургійному заводі. Його місце в Мінську або в Єревані, а то й у Москві, до чого тут металургія? Та вже коли Іван там і коли він наважується потурбувати академіка телеграмою, то тут справа серйозна, а ще цікава.

Карналь довго перекладав телеграму туди й сюди, Олексій Кирилович сидів і терпляче ждав, щоб долучити ще й ту телеграму до паки інших, які вже мав під рукою для віднесення до горезвісного "на жаль", і тут академік несподівано сказав:

— Доведеться нам з'їздити на Придніпровський металургійний.

— Не планується,— швидко відгукнувся Олексій Кирилович.

— Заплануємо.

— —~Але ж…

— На жаль, цього разу доведеться їхати. Ви знали Івана Совинського?

Олексій Кирилович скособочив голову, що могло означати: і знав, і не знав. Бо помічник не має права не знати того, про що його питають, але водночас хто б то міг запам'ятати кілька тисяч чоловік, які працюють в СКБ і на заводі? Олексій Кирилович, ясна річ, належав до людей унікальних, він тримав у голові тисячі телефонів, знав ім'я й по батькові всіх державних мужів, досконало знав математичну й, сказати б, кібернетичну (бо вже виробилася, й така) термінологію, він скидався на кібернетичний прилад з майже необмеженими властивостями запам'ятовування, однак...

— Це справді серйозно, коли...— усміхнувся Олексій Кирилович, не доказуючи й даючи академікові зрозуміти, що хоч він, може, й не пам'ятає Івана Совинського, але знає все те, що відбулося тут, у місті, між ним і Карналевою донькою Людмилою.

— На тому тижні, гадаю, зможемо поїхати,— сказав Карналь.— Найкраще в п'ятницю, щоб у неділю або найпізніше в понеділок повернутися.

— Я все підготую, не турбуйтеся, Петре Андрійовичу,— підвівся Олексій Кирилович і боком висунувся з кабінету, нечутно й непомітно, як це вмів робити лише він.

Карналь не любив розмежування на кабінети й сховки, в яких люди могли сидіти цілими днями, нічого не роблячи, дзвонити по телефону, розпитувати про те, як зіграло київське "Динамо", малюючи конячок на чистому аркуші паперу. Він ладен був посадовити всіх, з ким так чи інакше доводилося спілкуватися протягом робочого дня, у великому залі, щоб усі були перед очима, щоб мати можливість точно визначити, хто зайвий, хто несумлінний, коли ж підлеглі впіймають свого шефа на марнуванні часу, то хай скажуть прикрі слова й на його адресу. Однак Олексій Кирилович, а ще більше Кучмієнко, прикликавши на поміч найвищі державні авторитети, вмовили його не вдаватися до смішних і не властивих нашому стилеві керівництва перебудов; модерн, функціональність — це так, але зліквідувати, кабінети?

Отож керівний блок у Карналя влаштований був по-старо-світському. Просторий секретаріат, величезний директорський кабінет, напханий електронікою і оргтехнікою, і малесенька кімнатка для Олексія Кириловича, де він священнодіяв, звідки міг зв'язатися вмить з будь-ким по телефону, мав вихід на директорський селектор, мав урядовий телефон, який, щоправда, свідчив про рівень академіка, а не його помічника, але люди ніколи не сушать собі голови, чому встановлено такий телефон, а просто сповнюються поваги до тебе. Олексій Кирилович у телефонному питанні мав, сказати б, одну невеличку перевагу над самим академіком. Він міг подзвонити, як уже сказано, будь-кому і говорити все, що захоче, не особливо задумуючись над сказаним, Карналь же мав зважувати кожне слово, бо всі його розмови записувалися на магнітофон. Встановив це правило Кучмієнко. Академік довго протестував і обурювався, але Кучмієнко зумів його переконати при допомозі авторитетів вищих, ніж він сам. Бо йшлося про те, щоб не пропала жодна з Карналевих думок, жодне його слово, вимовлене випадково, кинуте мимохідь, проронене, може, недбало. Кучмієнко тримав у себе кількох високовчених експертів, яких усі чомусь звали "параметрами", ці "параметри" щодня прослуховували записи всіх академікових телефонних розмов і, як золотошукачі з цілих тонн піску вимивають крупинки золота, вибирали з потоків слів усе, що становило вартість сьогодні або ж могло набути вартості завтра й позавтра, і то в будь-яких галузях знання.

"Параметри" належали до дивоглядів Кучмієнкових, з них потихеньку кепкували всі працівники СКБ, сміявся й сам Карналь.

Сам Карналь називав "параметрів" "розгортачами грязюки", досить зневажливо ставився до всіх їхні знахідок і досьє на майбутнє, але наявність такої інституції неминуче позбавляла, його телефонні розмови природності й невимушеності, і часто академікові співрозмовники дивувалися, чуючи від нього, скажімо, таке: "На жаль, я не маю змоги підтримувати бесіду", "Занадто малозначне питання, щоб я міг витрачати на нього стрічку".

Олексій Кирилович поряд з суцільною детермінованістю академікового життя користався свободами в буквально обурливих розмірах. Він міг дзвонити будь-кому, говорити будь-що, і ніхто його не збирався записувати ні тепер, ні в майбутньому. Великі люди мають свої привілеї, маленьким належать свої. Щойно прийшовши від академіка, його помічник набрав Куч-мієнків номер і, не вітаючись, не називаючи того ніяк і не називаючи себе, спокійно повідомив:

— Ми збираємося на Придніпровський металургійний завод.

— Отакої,— обізвався з другого кінця проводу Кучмієнко, теж не розпитуючи, хто йому дзвонить, бо й так знав,— і коли ж, якщо це не військова таємниця?

— Для всіх таємниця, для вас ні. Наступної п'ятниці.

— Ай-яй-яй, академік хоче зіпсувати свої вихідні!

— Я натякав йому...

— Треба було сказати прямо, що його дозвілля теж належить людству.

— І про це я не забуваю нагадувати щодня.

Обидва говорили таким тоном, що стороння людина ніколи б не збагнула: всерйоз говорять чи жартують. Та, мабуть, і самі вони вже давно втратили межу, і розмови ці були для них мовби задавненою грою або чимось на зразок інтелектуальних наркотиків.

— Я забув найголовніше,— схаменувся Олексій Кирилович.

— Ну?

— Знайшовся Іван Совинський. Ви про нього мені казали, пам'ятаєте?

— Я все пам'ятаю,— нагадав досить холодним тоном Кучмієнко.

— Телеграму підписав Совинський.

— Яку телеграму?

— Ну, з Придніпровського металургійного.

— То й що?

— Кажу, Совинський підписав. Опинився чомусь на металургійному заводі...

— А що мені до нього? — подивувався Кучмієнко.— Як ти думаєш, Олексію Кириловичу, нам з тобою взагалі цей Совинський дуже потрібний?

— Та ні...

— То й забудь про нього.

— Але ж ви мене колись попереджали... І академік... Він їде туди тільки через Совинського...

— Може, цікава якась проблема?

— Банальщина: АСУ в прокатних цехах. Консультація. Карналь цим і не цікавився ніколи. І ось хоче їхати.

— Нехай,— чутно було, що Кучмієнко позіхнув.— Хоче прокататися... Ми з ним уже старі. Старі й однаково нещасні... Ти цього не розумієш, Олексію Кириловичу, правда ж, не розумієш? Ти вважаєш, що радянська людина не може й не має права почуватися нещасною. Вважаєш же?

— Я не такий примітивний, ви це прекрасно знаєте,— образився Олексій Кирилович.

— От і чудово, голубчику. їдь з академіком та привези його цілого й бадьорого. Дзвони.


До Кучмієнка Олексій Кирилович дзвонив неохоче. Бо той, коли посилав його помічником до Карналя, звелів про все доповідати, посилаючись на любов до академіка. "Ми товариші з ним ще з університету,— казав він,— і я ще тоді заприсягнувся оберігати цього унікального чоловіка від усіх лих, тому вимагаю цього й від тих, хто працює з ним". Свої обов'язки Олексій Кирилович пам'ятав твердо і виконував їх навіть тоді, коли доводилося чинити всупереч власному характеру. Характер же він мав добрий, відзначався людяністю й співчутливістю, вмів забувати про себе самого задля інших, його ніхто ніколи не питав, чи він задоволений своєю роботою, чи щасливий, чи має кохану дружину, чи не потребує підтримки або допомоги. Помічник — і все. Людська система для виконання різноманітних, часом химерних, не передбачуваних ніякими закономірностями функцій. А може, він мріяв стати вченим, державним діячем, рятівником людства? Хто ж то спитає? Помічник — то будь ним. Не перебільшуючи занадто власної значливості, Олексій Кирилович, проте, знав, що може часто робити добре діло навіть тоді, коли його ніхто не просить, не примушує. Так і цього разу, трохи ображений надмірно байдужим тоном Кучмієнка (хоч у того завжди був байдужий тон у розмовах про академіка, що мало в'язалося із запевненнями про дружбу з університетської лави), Олексій Кирилович захотів зробити добре діло. Він згадав гарну, хоч, щоправда, й дивнувату молоду журналістку, яка марно намагалася здобути в академіка інтерв'ю, швидко знайшов її телефон і подзвонив. У редакції сказали, що Анастасії на роботі немає. Була й десь пішла. Олексій Кирилович вирішив бути наполегливим у своїй доброті й попросив номер її домашнього телефону. Удень йому ніхто не відповів, але він подзвонив пізно ввечері, й вона зняла трубку.

— Ви мене не пам'ятаєте,— сказав він тихо,— я помічник академіка Карналя.

— Вас звуть Олексій Кирилович, і у вас біляве волосся,— засміялася Анастасія.

— Колись воно було справді біляве, тепер це білява лисина,— в тон їй відповів Олексій Кирилович.— Не бажаючи бути настирливим, я все ж ризикнув подзвонити вам так пізно...

— Я вас слухаю.

— Академік Карналь наступної п'ятниці їде на Придніпровський металургійний завод.

— Дякую за повідомлення, але яке це має відношення до мене?

— Вгі хотіли взяти в нього інтерв'ю.

— А він не захотів його давати.

— То я думав, що, може, ви...

— Ловити його на всіх заводах, де він буває?

— Він не дуже охоче відгукується на запрошення. Занадто завантажений роботою в столиці. Та вже коли виїздить..,

— Змінює свій характер?

— Цього я сказати не можу, але, якась приступність... Взагалі зміна оточення, обстановки...

— Ви радите мені поїхати?

— Не маю такого права. Вважаю за необхідне повідомити,

— Дуже вам вдячна..

— Тільки...— Олексій Кирилович затнувся.

— Кажіть усе,— підбадьорила його Анастасія,— забудьте, що я жінка, ви маєте справу з газетним працівником, і церемонитися зайве.

— Я просив би вас, коли ви їхатимете в п'ятницю... Ми їдемо в СВ...

— Ага, не попадатися академікові на очі. Не турбуйтеся. В мене на СВ немає грошей, окрім того, я поїду в четвер. І ви мені не казали нічого. Я не сподівалася зустрітися на заводі з академіком Карналем.

— Ми з вами прекрасно порозумілися, дякую вам,— сказав Олексій Кирилович.

— А я вас цілую. Ви милий, милий!

Він поклав трубку, усміхаючись. Ось маленькі приємності посади помічника. Звичайна людська подяка, а відчуття таке, ніби нагородили тебе найвищим орденом. Зненацька йому здалося, що в заплутаних секретарських механізмах сталася помилка і цю його розмову записано як продовження бесіди з Карналем. І цю, й ту, що з Кучмієнком. Олексій Кирилович уявив собі пісні обличчя "параметрів", почув їхні знудьговані голоси, побачив, як вдавано уважно дошукуються вони в його словах наукових істин, і його охопив такий жах, що він миттю вискочив з кабінетика.

— Що з вами, Олексію Кириловичу? — глянувши на його сполотніле обличчя, вигукнула секретарка. Але він уже встиг кинути погляд на прилади й переконався, що його побоювання не мають ніяких підстав, вмить заспокоївся і звичайним своїм тоном попросив:

— Замовте два СВ до Придніпровська на ту п'ятницю.

— Для академіка і для вас?

— Як завжди.

"Чому я повинен робити людям добро? — подумав Олексій Кирилович.— А хто зробить добро мені?"

Але думка була випадкова, прослизнула непомітно, не полишила по собі ніякого сліду, і він заглибився в купу листів, які передав йому Карналь для відповіді.

До кабінету просунула голову секретарка, пошепки спитала:

— Олексію Кириловичу, ми тут засперечалися. Як було звати дружину Петра Андрійовича?

— Айгюль. А що?

— Та ні, по батькові. Ніхто не знає, як її по батькові. Я кажу — Гайліївна, але мені ніхто не вірить.

— Я б вам не радив. Не треба травмувати Петра Андрійовича.

— Та хіба ми травмуємо? Ми ж між собою. А питаємо вас. То не знаєте?. ~

Історії поневірянь ніколи не були МОДНІ. Завжди охочіше слухають героїв. Карналь ніяковів, коли його питали про фронтові пригоди, все для нього потьмарилося отими страшними кількома місяцями концтаборів, хоч саме звідти, може, виніс найбільше вміння цінувати людську думку. Злети, моя думко, на крилах золотистих.

Після Капітанової смерті вони з Професором кинуті були в .команду "бомба-генералів", себто смертників, які приречені були викопувати авіаційні бомби, що чомусь не вибухнули. Щоденна гра з смертю, гра сліпа й безнадійна. Два тижні Професор і Малий уникали смерті, тоді спробували тікати ще раз. Знову їм спершу мовби й пощастило, але знов безглуздий випадок, ще раз видано їх майже як тоді з Капітаном, Професора автоматна черга поклала на смерть, Малому прострочено груди, ледь живого привезено його до табору, кинуто вмирати, але знов пощастило, бо підійшли американці й захопили табір з усіма, хто там був: живими, напівживими, вмирущими й мертвими. Наштриканий американським пеніциліном, опинився Карналь у Парижі в представника Ради Народних Комісарів, звідти переправлено його негайно до Марселя і радянським теплоходом повезено до Одеси разом з сотнями таких тяжкопоранених, як і він. З ілюмінатора бачив він тепле гомерівське море, зазирав крізь круглий отвір просто в очі юнакові Неаполь із зеленим конусом Везувія, пропливали повз Карналя крутоберегі архіпелаги Ёгейського моря, в сизій імлі здіймався над молочними водами Босфору Стамбул. Ох, пропливти б там здоровим і дужим, вийти на берег, побачити білий мармур Парфенона, зелені колони Софії Константинопольської, вдихнути пахощі лаврів і троянд, відчути на обличчі вітер, який напинав паруси ще Одіссеєві й запорожцям!

Та повертався на рідну землю — і що там усі моря світу!

Одеса не прийняла зарубіжного транспорту, не могла прийняти, бо всі госпіталі були переповнені пораненими. Карналь не побачив Професорового міста, нічого не побачив, окрім безмежних розливів води. Тоді знов пливли, тепер уже по своєму, Чорному морю, пливли на Кавказ, але й на Кавказі всі госпіталі були повнісінькі поранених. Карналя везли далі й далі, тепер дивився з вікна санітарного поїзда, бачив гори, вгадував клекотіння річок, доторки ласкавого зеленого вітру. Тоді плив по Каспію, лишалася позаду Європа, в якій народився, де вмирав, але не вмер, де бився і вже мовби прожив безконечне життя. Посеред Каспію наздогнала їх вість про Перемогу. Поранені кричали, плакали, сміялися, потрясали забинтованими й обгіпсованими руками, хто міг, обіймався з товаришами, Перемога наздогнала їх, і тут, серед хвиль, вдалині від війни, вони не мали під собою навіть землі, щоб твердо стати на неї ногами, упевнитися в своїй цілості, вистрілювати найрадісніші салютні залпи цілого свого життя, зате було над ними бездоганне голубе небо, і сама Перемога уявлялася безмежно чистим, голубим, глибоким, радісним святом, рівного якому ще не знало людство за всі тисячоліття своїх страждань і радощів.

Берег Європи був по-весняному ласкавий, мовби намагався відшкодувати пораненим усі страждання війни, він проводжав їх приємною прохолодою, молодою зеленню, пахощами квітів і моря, а з другого берега дихала спекою пустині Азія, вдарила в обличчя палючими вітрами, обпекла, приголомшила, знетямила. Поїзд гримів крізь Каракуми. В пустині догорала весна, трави губилися в пісках, над безводними видноколами лиш зрідка здіймалися зелені острівці станцій. На мить вибухнув зеленою свіжістю дерев і води Ашхабад — і знов пустеля, фіалкова безнадійність небес, тисячолітня мовчазність пісків, сумовита незграбність верблюдів, розпачливе ревіння віслюків, туркмени в чорних кучмастих папахах-тельпеках, яскраве вбрання туркменок— синє, червоне, сріблясте, вогнисті погляди, чорні брови, чорні коси, чорна смага на устах.

Доля мовби відшкодувала Карналеві всі його найтяжчі втрати. То показала море незабутнього Професора, то кинула тепер на землю Капітана Гайлі. Та чи ж затримається він тут бодай на короткий час, чи везтимуть його далі й далі, і не зупиниться ніколи й ніде, мов вічний дух непокою й безпритульності?

Поїзд нарешті зупинився. Була ніч, було перехрестя тисячолітніх караванних шляхів, безнадійно старе місто Мерв, зване тепер Мари, колись, мабуть, всуціль глиняне, тепер цегляне, але погано обпалена цегла мала колір сирої крихкої глини. Важкий тисячолітній пил, тиша, спека. Карналя повезли ще далі, в самі надра пісків, повз якісь давні руїни. Він би волів затриматися в Марах, бо там десь мав бути конерадгосп Капітана Гайлі, але лікарі суворі, їхнім присудам мали коритися всі поранені, і його висаджено в Байрам-Алі, бо мав ушкоджені не тільки легені, а й нирки. Про цілющість повітря Байрам-Алі розповідали легенди, з чоловіка вилітала там уся шкідлива волога, там виліковувалися без ніяких медикаментів, там творилися чудеса, там виживали навіть ті, хто не хотів більше жити. А Карналь хотів, бо ще й не жив, бо налічував від народження заледве двадцять весен. Двадцять, а що вже позаду! Страшно озирнутися, незмога уявити!

Відразу написав листа в Мари до дружини Капітана Гайлі, хотів зустрітися з нею, коли одужає, розповісти про героїчного її чоловіка, про свого товариша, про... Написав їй того самого дня, що й батькові. Але до батька лист мав іти далеко й довго, та й чи живий батько, чи збереглося село, чи, може, знищене фашистами, спалене й сплюндроване. Карналь писав до батька без надій, у тривозі й страху, а в Мари послав листа зболено, незагоєні рани спогадів вгадувалися в кожному слові, але він не міг відкладати, бо й не сподівався, що ті рани загояться.

Капітанова дружина з'явилася в госпіталі мало не наступного дня. Хтось гукнув: "Карналь, до тебе!" Всі, хто лежав у палаті, повернулися до дверей, ніхто тут не мав ні родичів, ні знайомих, ніхто не ждав відвідин, а цей малий, бач, уже має, і то дивніше, що попав сюди з таких далеких європ, що незмога навіть повірити в їхнє існування і в те, що цей дивний хлопчисько міг там бути і — ще дивніше— вискочити звідти живим.

По вузькому проходу між ліжками йшла сестра, а за нею невисока зграбна туркменка в довгому червоному вбранні, в червоному платку, в червоних шароварах, у м'яких шкіряних гостроносих черевиках. Ступала м'яко, нечутно, легко, пересувалася вправно, з такою жіночою грацією, що всі чоловіки в палаті мовби аж схлипнули від несподіваного захвату. Спершу ніхто й не помітив, що слідом за жінкою, ховаючись у неї за спиною, йде дівчина, майже така заввишки, як мати, теж зграбна, тоненька, ще граціозніша, вся в синьому, з довгими чорними косами, в тихому подзвонюванні срібних прикрас на грудях і в волоссі.

— Карналь, до вас,— сказала сестра й тактовно відійшла. Жінка наблизилася до Карналя. Поклала на тумбочку пакунок. В очах у неї стояв такий сум, що Карналь заплющився. Коли знов глянув на жінку, побачив, як з-за спини в неї вигулькнуло тоненьке дівча, тендітними рученятами клало на тумбочку велику чарджуйську диню.

— Це Айгюль,— сказала жінка.

— Знаю. Капітан Гайлі розповідав нам і про вас, і про Айгюль.

— Ви з ним довго були?

— До кінця. Вона мовчала.

— Таких людей ніколи не забудуть,— сказав Карналь. Мати й донька мовчали.

— Сідайте,— запросив він.— Ось тут, на ліжко. Місця вистачить.

Очі в обох були мов сумний чорний шовк. Карналь мав би так багато розповісти їм про Капітана, але з жахом відчув, що не вміє цього робити.

— Ось я видужаю, тоді...— злякано урвав мову, збагнувши, як недоречно лунають його слова про одужання, коли вони обидві приречені тепер назавжди думати лише про смерть свого чоловіка й батька.

— Даруйте,— почервонівши, пробурмотів він.

— Ми вас заберемо до себе,— сказала дружина, Айгюль хитнула головою, стверджуючи материну обіцянку.

— Як тільки лікарі дозволять, ми заберемо вас, щоб ви набралися сил.

— Тоді я поїду до батька. В мене на Україні повинен бути батько.

— Далеко,— сказала Айполь,— це ж так далеко...

Голос у неї був тихий, трохи хрипкий, мабуть, від ніяковості. Таке мале — десять, дванадцять, чотирнадцять років? І не вгадаєш.

— Ще й не знаю, чи живий батько,— сказав Карналь.

Мати й донька трохи посиділи коло нього. Він почав розповідати їм про Капітана. Невміло й недоладно. Слова завдавали суцільної поразки. Сподівався викликати просвітленість на обличчях матері й доньки, та мав переконатися лиш у марності своїх зусиль. Легкою була б спасенна неправда, але не міг приховати того, що сталося з Капітаном. Мати й донька плакали. Тихо, майже непомітно, мало не покрадьки. Поранені мовчки заохочували їх до плачу. Кожен з тих, хто лежав у палаті, вмирав за війну не раз і не двічі, мали б за ним теж литися жіночі сльози, але ніхто не бачив їх, тож ця туркменська жінка і тоненька дівчинка мовби заміняли їхніх матерів, дружин і доньок.

Плачте, плачте, рідні, може, повернуть ваші сльози до життя бодай одного з мільйона вбитих, і то буде найбільше чудо з усіх чудес світу.

Але Капітан не воскресне ніколи. Це Карналь знав твердо. І карався так, ніби завинив у його смерті. Карався своєю невмілою, незграбною правдивістю і тоді, коли мати й донька тихо плакали коло нього й.коли йшли до дверей нечутні, легкі, мов сумовитий вітер. Але згодом відчув полегкість у душі. Мати приїздила ще й ще, завжди брала з собою Айполь, привозила пораненим чорний солодкий кишмиш, горіхи, соковиті гранати, були обидві маломовні, не вимагали й від Карналя багато слів. Він навчався в них стриманості, тактовності, уважливості, входив у їхній світ суму й спогадів непомітно й легко, ставав мовби рідним їм, а вони ріднилися з ним, І коли нарешті одержав листа від батька, поволі зникало в. ньому почуття цілковитої по-кинутості, якого гостро зазнав посеред цієї пустелі, посилаючи безнадійного листа на далеку, сплюндровану війною Україну.

Довго блукав той лист, вже загоювалися Карналеві рани, вже завдяки малій Айгюль мовби повертався він у свою знищену війною юність, відроджував те, чого не встиг зазнати, минуле відступалося, щоб дати хлопцеві змогу розпочати майже все заново, перейти те, що мав би перейти без війни, і ось тоді, прокладаючи міст з утраченого, здавалося б, навіки в неминучість майбуття, через тисячі кілометрів, крізь руїну й невлаштованість, пробився до загубленого в пісках Байрам-Алі коротенький лист з України. Вперше в житті в Карналя руки дрижали так, що він попросив свого товариша по палаті розпечатати конверт. Лиш тепер згадав, що ніколи не одержував од батька листів, бо й сам писав йому вперше в житті: то жив до війни завжди коло батька, то в час війни був одрізаний од нього фронтами, кордонами й умиранням. Уперше написав, уперше дістав відповідь, та й не просто відповідь, а свідчення того, що батько живий, життя не зупинилося, воно триває, воно незнищенне!

Поклав лист на подушку, бо в руках утримати не міг, літери витанцьовували перед очима, впізнавав батьків почерк, згадував, як любив батько писати своїм братам зимовими довгими вечорами, сідаючи на печі, ставлячи поруч з собою дерев'яну солдатську скриньку, привезену з першої світової війни. Скринька зсередини була обклеєна номерами "Газеты — Копейки" випуску тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року, батько зберігав там папір, ручку і малесенький каламар, опецькуватий, завжди наповнений чорнилом, куплений ним ще в Москві, коли лежав там після контузії в госпіталі. Зручно вмостившись, батько мережив довгі аркуші акуратними буквицями, виписував з неймовірною докладністю сільські події, списував аркуші з обох боків, і малого Петька вражали ті листочки своєю викінченістю, досконалістю, майже мальовничістю, бо батько мовби й не писав, а вимальовував свої листи.

Цей лист не був схожий на довоєнні. Був набагато коротший.

"Дорогий мій синок Петько! Вже й не ждав почути тебе живим, бо прийшло на тебе аж дві похоронки, й почали мені платити за тебе пенсію з военкомату, а село наше фашисти все спалили, тільки хати в Стрижака та в Федора Мусієнка вціліли, бо під черепицею, а чоловіки ще ніхто не вернувся з війни, й не знаємо, чи повернеться хтось. Твого дядька Сашка фашисти розстріляли в Потягайлівці в глинищі, а перед тим у районі заставляли з партизанами тягати по грязюці сани й били його, бо він був командиром партизанського загону, та його хтось видав. Дядька Назаря Набоку вбило бомбою, вже як наші наступали, а німці бомбили переправу, то дядько Назар хотів сховати корову, ми його відмовляли, а він уперся, побіг за коровою, бомба як сюркнула, то ні корови, ні дядька Назаря. Мене поліцаї двічі хотіли розстріляти, бо знайшли в нас портрет Сталіна, який моя жінка Одарка Харитонівна, а твоя мачуха, сховала в полові на горищі. Ну, не розстріляли, а з хати вигнали, то ми всю війну жили в землянці, а тепер і все село в землянках, бо фашисти, як одступали, їздили по селу й смолоскипами штрикали під кожну стріху і ждали, поки все згорить, а хто пробував гасити свою хату, то били з автоматів, і вбили тітку Довганьку й старого Дейнегу. А дід Пакілець уночі облив усю кришу розбовтаною глиною, так воно не горіло, то фашисти ви-тягли його з очеретів і заставили обдирати аж до куликів, а тоді підпалили крокви й розвалили стіни. Колгоспу ми не розпускали, таємно тримали, хто в селі зостався, а як наші прийшли, то зорали й засіяли корівками і вже дали врожай для нашої доблесної Червоної Армії, а це вже провели другу весняну сівбу після визволення і врожаю ждем гарного. Найбільша ж моя радість, що ти виявився живий, вже як приїдеш, то побачиш усе, й про все розповім тобі, ждуть тебе всі і передають поклони, а я зостаюся з пошаною до тебе твій батько Андрій Карналь". Збоку була дописка: "Повертайся, дорогий синку, я твій батько Андрій К.".

Життя розчахнуте між сподіваннями повернення й дикою розпукою безнадії. Коли йшли на фронт, якось не думалося про повернення, бо й як же могло бути інакше. А тоді рідний дім, і край, і рідна земля віддалялися й віддалялися, їхні обриси розмивалися жорстокими водами війни, повивалися її чорними димами, губилися в пезміримій далечі—чи ж повернешся? Але з фронту кожен мав повернутися бодай мертвим, бо на фронті кожен боєць живе надіями на перемогу загальну й власну над ворогом, а переможцям судилася вічна пам'ять. Що лишалося для тих, хто попав до фашистів, у концтабірний світ, де знищувано не тільки людей, а й усі спогади, де навіки вмирала пам'ять? Звідти не поверталися, були втрачені світом безнадійно й безповоротно, як листя з дерев, як дощі з хмар, як розтанулі сніги повесні. Тож коли чудом порятованим щастило повернутися, то здалося їм, що світ не зауважив ні їхньої відсутності, ні нової появи. Відчували безпритульність, були від самого повернення обтяжені провинами, про суть яких не дано їм ніколи дізнатися, ще добре, коли хто мав родину, мав домівку, коли його ждали невтомно й затято. А Карналь нічого не знав: чи е село, чи живий батько, чи може сподіватися на повернення.

Батьків лист мовби заново спородив Карналя на світ. Лікарі не вірили власним очам. Молоденький лейтенант, такий безпомічний і зранений ще вчора, відразу став на ноги, рани його й не загоювалися, а просто зникли, ніби їх і не було ніколи, він набридав щодня з домаганнями, аби його виписували з госпіталю, його не лякало ніщо: ні спека в пустелі, ні безмірні віддалі, ні непевність становища в житті, в якому був так немилосердно й безповоротно закреслений і тепер навряд чи й буде занесений будь-коли в його почесні реєстри.

Додому й додому!

Виписався, забрав своє таке-сяке майно, мав досить кумедний вигляд у американсько-європейських обладунках посеред розпечених пісків; шерстяний костюм, товста шинеля, грубі бо-тинки, велика торба, напхана хтозна й чим, а на голові піхотний парадний офіцерський кашкет — подарунок товариша по палаті, старшого лейтенанта з Вологди, Васі Порохіна. У кишені мав проїзний літер аж до найближчої від батькового дому станції (а між Байрам-Алі й тою станцією тисячі кілометрів, сотні пересадок, переповнені поїзди або й ніяких поїздів!), але передовсім хотів попрощатися з Капітановою родиною, для чого повинен був знайти десь у розгалуженнях Мургабу конерадгосп, дійти туди хоч навіть пішки".

6

Карналь мав би вже давно переконатися, що належить до людей, яким щастить і в найтяжчих нещастях. Бо хіба ж це не стверджувалося його дотеперішнім життям? Не вмів хвалитися своїм фронтовим досвідом, пригнічуваний постійним нагадуванням про ті кілька жахливих місяців концтабірного вмирання. Але міг би ось у цій розпеченій пустелі розповісти, скажімо, про те, як з водія-сержанта, який два роки возив снаряди на батарею, в один день став піхотним командиром, одержав орден, а згодом і лейтенантське звання. Його тритонка, якою возив снаряди, була ще щасливішою за нього. Безсмертна машина, вічна як рух. Він тримався коло неї й завдяки їй, вірив, що доїде на ній і до кінця війни, але того дня машина все-таки не витримала. Сталося те в польських лісах. Піхота, перебравшись через байраки й чорториї, напоролася на фашистського кулеметника, який засів на кам'яній дзвіниці старовинного містечка і не давав вигулькнути з лісу навіть миші. Ясна річ, того божевільного кулеметника можна було просто обійти стороною і розвивати наступ далі, але фронтовий закон велить не зоставляти в себе в тилу жодного ворога. Десь у штабі вирішено виколупати того фашиста з кам'яного сховку з допомогою артилерії, піхота звернулася за поміччю до артилеристів, ті відповіли, що стріляти з гаубиць по якійсь там дзвіниці однаково, що вцілити в горобця, тоді командир піхотного полку дав артилеристам цілу роту, яка мала б перенести на плечах гаубицю через усі чорториї і яри, поставити її на узліссі, а вже звідти прямою наводкою по ворожій вогневій точці. "Рота" на фронті означає далеко не те, що в тилу. Казати треба: те, що зосталося від того, що колись звалося ротою. Було там, може, вісімдесят, а може, й п'ятдесят бійців, а може, ще й менше. На всіх один лейтенант і три сержанти. Але й того було досить, щоб поставити гаубицю на саморобні дерев'яні ноші й перенести на плечах до узлісся. Карналеві командир батареї наказав підвезти боєзапас. "Підвезти" — означало майже те саме, що й "рота". Це був саме той шмат землі, де колись чорти гопки били. Ні проїхати, ні пройти. Але Карналь проїхав так, як міг проїхати лише він на своїй машині. "Там, где пехота не пройдет и бронепоезд не промчится, угрюмый танк не проползет, там пролетит стальная птица". Його тритонка була мовби сталевою птицею з пісні, й Карналь чув перші постріли, хотів бігти, щоб покликати артилеристів за снарядами, передумав і вирішив понести їм у подарунок бодай один ящик. Досі все визначалося словом: "Давай!" Давай на пряму наводку! Давай вогню! Давай снаряди! Давай, давай, давай! Коли є накази, тоді легше. Твоє діло — виконувати. Відповідальність за тим, хто наказує. Та ось ти забрався в чортячі нетрі з своєю невмирущою тритонкою, довкола камінь, дерево, дороги — ні вперед, ні назад, ніде нікого, ти сам, і по тобі зненацька починають бити фашистські автоматники. Водій-ський закон велить: прориватися! Але тут прориватися не було куди. Втікати назад? А снаряди? А наказ? Тоді вступає в силу інше: переждати! Карналь випав з кабіни, заліг за каменем, лиш тоді збагнув, що стріляють, власне, не по ньому і не з-за кожного куща. Просто били розривними кулями, тому й рвалося довкола, лопотіло, лякало, вганяло в паніку. Отже, він виявився відрізаний від своїх. Відрізаний і оточений, але ж не сам. Не бачив нікого з своїх, зате знав, що вони є, що вони тут, що буде з ким відбиватися. Вискакуючи з кабіни, встиг ухопити свій старенький карабін, на поясі мав дві гранати-"феньки" — озброєння для цілого маленького гарнізону, чорти його бери!

Але стріляти йому не довелося, бо фашистські автоматники не знали, мабуть, про його присутність, їх більше цікавила гаубиця, що стирчала на узліссі й розколупувала прямою наводкою кам'яну дзвіницю, а ще цікавили їх, безперечно, й наші піхотинці, які потроху огризалися, щоправда, до часу не виявляючи особливої активності, щоб не демасковуватися. Та тут до гавкітняви "шмайсерів" долучилися сердиті серії двох чи трьох німецьких МГ-42, клятющих кулеметів, які чергами зрізають найтовщі дерева, не те що людину. Вдарили по лісу фашистські міномети, заварилося те, що зветься "кашею", міни рохкали вже й довкола Карналя, одна влучила в тритонку, і машина загорілася, сержант знетямлеко кинувся гасити вогонь, але впав, поцілений кулею в ногу. Він усе-таки підвівся, ступити на поранену ногу не міг, бо вона стала чомусь м'якою, мов стовп диму абощо, тоді пострибав до машини на одній нозі й тут побачив, як з яру видираються просто до нього наші піхотинці. Бігли безладною купЬю, може, п'ять, а може, й двадцять чоловік, бігли панічно, це Карналь збагнув відразу. Його зовсім не цікавило, чи фашисти женуться за піхотинцями впритул, чи ще десь вичікують, щоб добити їх методично й без поспіху, він тільки бачив ганебну втечу, став мимовільним свідком приниження, не міг стерпіти цього, рвонув з-за пояса гранати, потряс ними перед тими, хто дерся знизу, закричав:

— Куди-и! Стій! Порішу всіх!

Стояв на одній нозі, мов журавель, погрожував двома "фень-ками"— страшними гранатами, був угорі, піхотинці внизу. Сила була не з ними, а з тим, угорі, і вони стали слухняні й покірливі, а може, стало їм соромно перед цим замурзаним сержантом. Фашистські автоматники били ззаду зловтішно й безжально, та хто б тепер міг визначити, де більше загрози: у ляскотіниі розривних куль чи в отих знесених над яром зелених ребристих гранатах?

— Розсипайсь! — командував Карналь.— Залягай! До відбиття атаки готуйсь!

У машині почали вибухати снаряди. Це допомогло Карналеві, бо тепер заліг і той, хто не хотів. Фашисти ж побоялися поткнутися під вибухи, з чого Карналь негайно скористався і ік> вів піхотинців назад, де мала стояти гаубиця. Стрибав на одній нозі, помагав собі карабіном, як костуром. Коло гаубиці знайшов кількох уцілілих артилеристів, організував кругову оборону гармати й так протримався цілу ніч до наступного ранку, поки прийшло підкріплення і їх визволили з оточення. В тому давньому лісі була якась приємна вологість. Згадав це з особливою виразністю, опинившись під безжальним сонцем пустелі. Кому розповісти про те, що було колись? Та й навіщо? І чи справді було? Мав усе починати заново, ніби від дня народження. Ось рівнина, перед очима, неторкані піски, голе вилиняле небо, палаюче сонце, дика шарпанина вітрів. Може, той, хто був у пеклі, вмер і зник назавжди, а він лиш тінь від нього, яка успадкувала ім'я Карналя, його спогади, його біль, але надії також?

Як і чому опинився він у пустелі? Хіба щоб остаточно заповнити ту безмежну колекцію краєвидів; яку примусила його назбирати війна? Рівнини, ріки, ліси, гори, села й міста, свої й чужі, мости, будівлі, палаци, собори, бліндажі, окопи, дороги й стежки і знов дороги, а над усім — непомітна й усюдисуща, квола й усемогутня трава. Хотілося кохану дівчину посадовити на траву, вбиті солдати падали обличчям у траву, летіла повз його фронтову тритонку трава на узбіччях доріг, зеленіла з-під снігів повесні, пахла молоком і щастям літніми росяними ранками. Весь світ поростав травою. Трава на руїнах і пожарищах, трава на могилах, трава, що пробивається крізь камінь, і навіть затоплена водою або обпалена вогнем — вічна, буйна, всюдисуща.

Трава росла навіть тут, у цій мертвій неродючій землі. Ще місяць тому тут точилася запекла боротьба між зеленим і бурим, між живими, соковитими стеблинками і нещадним порохом. Та ось літо напало на трави й усе, що росло в цих краях, і спалено навіть коріння. Ні сховатися, ні зачаїтися, ні перечекати. Понищена трава не тримається більше за землю. Відштовхнута землею. Спорохнявіла. І порох розвіяний сухим вітром безслідно. Де і як скупчиться він, щоб знайти краплю води і впасти з нею на землю і знов закоренитися в ній?

Карналя підібрав подорожній туркмен. їхав верхи на верблюді, ще два верблюди ледь похитували головами позаду. Най-занехаяніше створіння на світі. Незграбне, смердюче, несхоже ні на що живе, так ніби занесене сюди з інших планет.

Туркмен був старий, як земля. З-під кучмастої чорної папахи (скільки баранів пішло на неї?) поблискували добрі, заховані в сувоях зморщок очі. Мовчки показав Карналеві на заднього верблюда, припрошуючи сідати верхи.

— Дякую,— сказав Карналь.— А тільки як же я на нього залізу? Сідати як?

Туркмен щось гукнув своєму верблюдові, той підламав під себе ноги, з зітханням влігся на пісок, старий видобувся з свого зручного сідала між двома горбами й великими, досить брудними тюками, підійшов до одного із задніх верблюдів, які зупинилися й зневажливо задерли голови, щось гукнув, верблюд погрозливо смикнув шиєю, харкнув мало не на туркмена, але послухався й ліг на пісок. Старий показав Карналеві, як сісти, щось спитав, Карналь сказав, що йому треба до конерадгоспу, а що туркмен, мабуть, нічого не зрозумів, то назвав прізвище Капітана. Пустиня хоч і велика, а людей тут мало, повинні б знати одне одного, надто ж таких людей, як Капітан Гайлі.

Старий забрався на свого верблюда, повільно повів свій маленький караван, не озираючись на Карналя, три іржаві верблюди, зв'язані так само іржавою, старою вірьовкою, знудьговано відкопилювали шкуратки губ, м'яко чалапкали по піску: "чап-чалап, чап-чалап...". Карналь обливався потом, задихався від вірблюдячого смороду, невміло совався між високими м'якими горбами, які хилиталися туди й сюди, мов болотяні купини. Мав коритися повільній безконечності руху, коритися спеці, вітрові й безплідній землі, яка відштовхує від себе не те що людину, а навіть коріння трав, які вперто живуть у цій землі мільйони років.

Спека виснажує, від неї незмога порятуватися, з нею не поборешся так, як із холодом, спеку доводиться терпіти, як доконечне зло, але від цього не легше. Карналь страждав від спраги. Не міг напитися з того дня, як опинився в пустелі. В госпіталі вони вже й не пили, а плавали в потоках чаю, випивали цілі цистерни чаю, але вода вмить випаровувалася з них, і тіла їхні були наче сухий папір. Люди мовби поставлені на якомусь пекельному протягу, гримлять повз них пекучі урагани й вихори, висмоктують з усіх клітин щонайменші залишки вологи, і людина забуває всі бажання, окрім одного: пити, пити! Карналь подумав, що старий туркмен виявив би набагато більшу гостинність до нього, коли б запропонував йому попити. Хай би то була тепла, гидка .вода з старого бурдюка, хай би й не порятувала вона від спраги, а лиш дужче розпалила той вогонь, що палає в ньому. Однак туркмен не зважив на його бажання. Коли чоловік рухається, він прийде до води неминуче. Рух потребує зусиль і терпіння, іноді навіть страждань, але він вищий за все. Не треба лякатися сонця, пісків, спраги, ліпше на час підкоритися їм, щоб здолати все наполегливістю й спокоєм руху.

Вони їхали довго, пустеля ніде не починалася й ніде не кінчалася, Карналеві вже починало видаватися, що кружляють вони по великому колу під сонцем, очманілі, на безмірно старих верблюдах, вже й сам він був не двадцятилітнім хлопцем, який забув про чотири роки смертельних досвідчень, а так само старим, як отой туркмен, що спокійно ховається від сонця під своїм широким халатом і величезною, як копиця, шапкою.

Верблюди скинули головами, гучно заревіли (доволі неприємний звук) і зірвалися на біг. Бігли важко, незграбно, підкидали ноги з вивертом, все на них тряслося, Карналь насилу тримався на спині в свого верблюда й ще дужче страждав од спеки, боявся, що впаде просто в пісок, просто під верблюдячі лапища. Мав би гукнути туркменові, щоб той стримав знавіснілих тварин, але соромився своєї слабкості. Пустеля тут була інша, бралася піщаними горбами, на вершках яких буріли дивні мітли — чи то рослинність, чи то мертве цурупалля невідомого походження. Понад горбами струменіли перлисті хвилі марева, в них виблискувала вода, зеленіли дерева, біліли довгі присадисті будівлі. Видиво з далеких країн. Карналь наслухався про,оманливість марева в пустелі й не міг повірити, що відразу за цими мертвими горбами може бути оте біле, зелене, сріблисте.

Було насправді. Верблюди вже не бігли, йшли повільно, поважно, гордо, зневажливо роздували ніздрі. Вони були вдома, і що їм пустеля?

Дерева, білі будівлі, вода в каламутному Мургабі, простора площа, по якій вільно гуляли вітри, переганяючи туди й сюди бурий пісок, посеред площі гіпсовий Сталін, у довоєнній шинелі, в довоєнному картузі, в чоботях, одна пола шинелі загорнулася, нога виставлена вперед, вуса, прижмур очей,— все знайоме, хрестоматійно-усталене.

Старий спрямував верблюдів до однієї з довгих білих будівель, і, коли наблизився до неї, Карналь побачив, що то була стайня. Мала два бічні виходи й центральний. Туркмен під'їхав саме до середнього виходу, поміг Карналеві злізти з верблюда, щось сказав, усміхаючись, і повів свій караван до колодязя, навіть не вислухавши як слід подяки. Карналь роззириувся. Одна половинка широких дверей до стайні була відчинена, майже перед дверима на землі диміло невеличке вогнище, облизувало язичками закіптюжений старезний чайник, такий старий і такий химерний за формою, що можна було б подумати, ніби він ще з епохи бронзи або з часів Александра Македонського, який, кажуть, приходив колись сюди воювати з парфянами. Карналь підійшов до дверей, дивуючись, чому саме сюди привіз його старий туркмен. Війнуло запахом стайні, побачив тісні дерев'яні станки, золотистошерстих прекрасних коней у станках, коні мирно постукували копитами в дошки, скошували очі., породистими ніздрями насторожено ловили чужий дух. За дверима на підлозі на неймовірно старому килимі, довкола такого самого закіптюженого чайника, сиділо четверо чи п'ятеро туркменських дітей і спокійно попивали з неглибоких піал чай.. Червоне, жовте, синє в убраннях дітей, тьмаві золотисті барви килимка, темний чайник, білі піали, золотистість чаю, що пробивається крізь сизе дихання пари,— все це вдарило в очі Карналеві, все спліталося в суцільну барвистість, яка вражала з особливою силою після одноманітності й монотонності пустелі, що й досі проймала всю його істоту.

Так стояв він мовчки й ледь знетямлено, поки нарешті зміг побачити, що серед дітей, між трьома чи чотирма хлопчиками, сидить Айполь. Була в своєму синьому гаптованому різнобарвними шовками халатику, в синіх, теж гарно гаптованих унизу шароварах, на голові, мала гарну шапочку, з-над краю піали дивилася своїми величезними чорними очима на Карналя, впізнавала й не впізнавала його, бо ніколи не бачила в мундирі, та ще й у такому чудернацькому, пам'ятала його тільки в госпітальнім брунатнім халаті. Вірила й не вірила, в очах їй проблискувала радість, але, здається, промигував там і ляк.

— Здрастуй, Айполь,— сказав Карналь, кидаючи набік свою торбу.

— Це ти? — спитала дівчина, підводячись.

— Я.

Він підійшов до Айполь, потиснув їй руку. Долонька була така тоненька, що Карналь відчував у ній кожну кісточку.

— Виписався з госпіталю, їду до себе додому. По дорозі вирішив побувати у вас.

Вона мовчала. Переблискувала очима, з цікавістю поводила голівкою на. неймовірно довгій шиї. Шия довга аж до неприродності. Карналь так і не вибрав часу в госпіталі спитати, скільки ж їй років — десять, дванадцять, чотирнадцять? Важко збагнути. Таке мале й тонке, а очі мов у дорослої людини.

— Що ти робиш коло коней? — спитав він дівчинку.

— Ми їздимо на конях. Наїзники. Це мої товариші,— вона почала називати імена хлопчиків. Хлопчики підводилися, підходили до Карналя, всі вони були менші за Айгюль, у цьому не було сумніву. Зовсім діти. І їздять на таких конях?

— Не страшно? — спитав Карналь.

Хлопчики засміялися. Зверхньо, навіть зневажливо.

— У радгоспі немає чоловіків,— пояснила Айгюль,— всі пішли на війну. А коні не можуть так стояти. Це ахалтекінці. Найкращі скакуни. Вони не можуть нидіти в стайні. їх треба щодня прогулювати. Гнати в пустиню. Туди й назад. Ми це робимо. Зостанешся в нас — навчимо й тебе. Вмієш їздити на скакунах?

Карналь вимушений був визнати своє цілковите невміння. На обозній клячі хіба що, та й то без сідла.

— Ну', ми тобі покажемо. Хочеш зараз? Чи ти голодний? Я поведу тебе до нас додому.

— їсти не хочу,— сказав Карналь,— тільки пити.

— Берди! — скомандувала дівчина одному з хлопчиків.— Давай свіжий чайник! А ти, Курбан, дістань чисту піалу. Яка ганьба! Ми примушуємо гостя вмирати від спраги! Сідай ось тут, просимо тебе, товаришу лейтенант.

Він опинився на тому самому старому килимку, на який щойно дивився, був серед дітей, сам став майже дитиною. Смішним видалося звертання Айгюль до нього "товаришу лейтенант". Чай приємно обпікав йому в роті, виганяв з тіла піт, але вже не той важкий і липучий, що на сонці, а легкий, пронизливий, ніби провівало тебе летючим вітром, ї ти ставав легкотілим, як оця дівчинка й оці хлопчики.

— Подобається?—зблиснула на нього очима Айгюль

— Умгу.

— Ти побудеш у нас довго-довго. Так?

Він промовчав. Затримуватися не міг. Добратися до батька, побачити його, почути рідний голос, нарешті переконатися в своєму поверненні і, не відкладаючи, братися за науку. Злети, моя думко, на крилах золотистих! Скрізь і завжди!

— Трохи побуду,— пообіцяв.— Не можу не побути, бо дорога мені пам'ять про твого батька. Пам'ять про Капітана Гайлі.

— Ти називаєш його Капітаном, а в нас ніхто його так не називав ніколи.

— Бо ви надто далеко від війни. У вас, мабуть, не було навіть затемнення світла?

— Не було.

— Ось бачиш. А Європа вся потопала в суцільній темряві.

— Це як ніч у пустелі. Але в пустелі багато зірок. На війні зірок, мабуть, не було. Чи були?

— Не пам'ятаю,— щиро визнав Карналь.— Іноді були, але точно сказати не можу. Забув.

— Хіба можна так швидко забути?

— Пам'ять зберігаєш для іншого.

— А хіба пам'ять можна ділити на одне й друге?

— Мабуть, можна, але я над цим ще не думав.

Айгюль глянула на нього спідлоба, але не засміялася й не стала більше допитуватися. Видно, він здивував її своєю надмірною розсудливістю, може, навіть злякав.

— Хочеш, ми покажемо тобі, як уміємо їздити? — спитала зненацька.

— Ну... я не можу від вас вимагати...

— Ти наш гість... І герой... Переможець... Ти будеш у радгоспі для всіх найшанованішою людиною...

Карналь гірко всміхнувся.

— Надто багато ти мені даруєш: і герой, і переможець, і гість... Гість — це так. У нас кажуть: приблудний гість. Але героя й переможця на себе не можу брати. Забагато, не маю ніякого права.

— Однаково ти герой і переможець! —уперто повторила дівчина і спитала своїх хлопців: — Правда?

Ті ствердили охоче й дружно.

Від Карналя тут не залежало нічого. Міг не згоджуватися, міг протестувати, обурюватися, заперечувати — однаково мав бодай на короткий час уособлювати переможців, нагадати Капітана Гайлі, для всіх радгоспівчан чоловіка мудрого й ученого,, а для Айгюль, ясна річ,— найперше і назавжди батька, рідного, єдиного, незамінимого.

Чи не тому вона так хотіла зробити приємне для Карналя?

Він сидів, посьорбуючи запашний чай у затінку стайні, на старому килимку, зовсім по-домашньому, вспокоєний і дивно легкий, не міг навіть уявити, як можна висунути на оту спеку бодай кінчик пальця, а тим часом по спеченій сонцем площі промайнуло золотисте видиво ахалтекінців і зникло серед піщаних горбів, ніби то й не коні з малими хлопчиками й зухвалою дівчинкою на них, а справді довгаста смуга сконденсованого сонячного світла. Малі їздці гнали коней далеко-далеко в пустелю, поверталися не скоро, по одному з'являлися на поблизьких горбах. Коні з маленькими вершниками струнконого ставали на тлі емалево-злинялого неба, застигали на якийсь час, тоді поволі спускалися вниз, знову зібралися на площі і тихою ступою рушили до стайні. Айгюль була попереду і тоді, як мчали вони в пустелю, і тепер, коли поверталися. У сідлі трималася з непередаваною граційністю, однак не це зауважив Карналь, а знову подивувався її неймовірно високій шиї, від чого дівчинка набувала особливої стрункості й гнучкості.

У радгоспі йому довелося пробути кілька днів. Не відпускали. Директор влаштував почесний той. Найшанованіші люди сиділи на килимах, подавано їм м'ясо й фрукти, роздобуто навіть кілька пляшок горілки, і Карналь мав їсти теплу жирну баранину, пити теплу горілку, обливатися потом від ніяковості, від уважливості й шаноби, які, власне, мали б належати покійному Капітану Гайлі. Для нього влаштовано вечір у радгоспному клубі, він слухав туркменські пісні, тужливі й безконечні, як сум пустель, учні читали вірші Пушкіна й Мухтумкулі, маленькі хлопчики у величезних кучмастих папахах танцювали щось дико-артистичне, а тоді під загадкове лопотіння бубна випливла на сцену Айгюль, вся в старовинних срібних прикрасах, у високій срібній шапочці, що нагадувала щось майже царське. Чи то був танок, а чи тільки проста потреба показати, якого високого вміння може сягнути людина, яка прагне володіти своїм тілом, кожним його м'язом, кожним сухожиллям. І хоч Карналь не міг вважати себе ніяким знавцем танцю, та міг би заприсягнутися, що нічого витонченішого ніде на світі б не побачив. Та хіба ж могла бути іншою донька їхнього прекрасного Капітана Гайлі?

Влаштовано для Карналя й розваги, сказати б, грубіші. Так, довелося побачити йому бій баранів. Не належало те до урочистостей, скоріше, до забав, якими однаково захоплювалися й дорослі, й діти. Скільки може вмістити в себе твоє сприйняття? Одні враження вхлинаєш охоче або й радісно, інші відштовхуєш збайдужіло, іноді запекло, але здається завжди, ніби для первісно-молодих захоплень душа твоя відкрита довічно.

У радгоспі все відбувалося на отій широчезній площі з гіпсовим монументом посередині, все тяжіло сюди, тут скупчувалося не так за звичкою, як за велінням пустелі. Пустеля облягала садибу довкола мертвим колом, затискувала її звідусіль, дихала спекою, вітрами, загрожувала летючими пісками, на просторій площі панували поперемінно то люди, то пустеля, перемогти міг тільки той, хто на триваліший час міг заповнити площу.

Чабани привели з отар найдужчих, найбільших, найрасові-ших баранів. Власне, й не барани, а якісь небачені звірі — величезні,' важкі, з могутніми скрутнями рогів, закудлані, здичавілі, переконані в своїй баранячій неповторності. Коли такий баран, опинявся віч-на-віч з подібним собі, чи то меншим, чи то й більшим, то першим його бажанням було знищити супротивника негайно й безжально, кинутися на нього, вдарити рогами, повалити, потоптати ногами. Чабани насилу стримували своїх годованців, присідали від напруження, казали баранам щось заспокійливе, іноді покрикували на них, так ніби баран міг зрозуміти вмовляння або погрози. Тоді пущено першу пару, барани помчали один на одного у вихорах піску, мовчки, затято вдарилися рогами з такою силою, що, здавалося, пішов дим од рогів, а баранячі лоби мали б проломитися, але вціліли й роги, й лоби, барани знов розскочилися, знов ударилися один об одного з глухим, моторошним стуком, кожен намагався попхати іншого назад, кожен напружував своє могутнє тіло. Мели кудлами пісок, дрібно переступали гострими ратичками, дико вибалушували очі.

Врешті один з баранів уклякав, миттю відскакував від дужчого супротивника, наставляв на того вже й не роги, а закудланий свій хлялий бік, і переможець виявляв бараняче благородство: не бив подоланого, погордливо вихитував рогами й непорушно ждав, поки хазяїн забирав слабака, а хтось інший пускав на нього нового суперника.

Вийшло так, шо Карналь разом з Айгюль опинилися серед школярів. Він реготав разом з дітьми, цілком перейнявся запалом змагання й гри, кричав, під'юджував лякливих кудлатих борців, відкинутий в безжурний світ дитинства, не квапився видобутися з нього — навпаки, вдячний був долі й оцим добрим людям, що дарували йому бодай короткі хвилини забуття всіх жахів, у які вкинутий був на війні.

Із спогадів тих днів лишився один, повен голубого передранкового повітря. Золотиста коняча шия вузькою смужкою в тому голубуватому просторі. Айгюль все ж посадовила Карналя на ахалтекінця. На коневі було Капітанове сідло, вуздечка із срібними та бірюзовими прикрасами. Це був найкращий жеребець у радгоспі, Карналь був певний, що впаде з нього коли й не біля стайні, від якої вони з Айгюль від'їздили майже в темряві, поволі, ступою, то десь згодом, коли коні підуть ускач, а такі коні неодмінно повинні піти вскач, бо вони створені саме для цього.

Дивуючись собі безмірно, він не падав з коня і не впав, поки вони й добралися туди, куди їхали, і де він, як гість родини Капітана Гайлі й цілого конерадгоспу, мав побувати неодмінно,

Вони з Айгюль приїхали на недільний базар у Мари.

Старий сторож, помагаючи Карналеві сісти на коня, щось ласкаве сказав Айгюль, а коли вони обоє вже були в сідлах, ляснув у долоні, гукнув до коней: "Хоп, хоп!", коні пішли обережно, сторожко ставили стрункі свої ноги на темну землю. Коли Айгюль відпускала повіддя в свого коня і він наддавав ходи, Карналів кінь теж не хотів відставати, вузька коняча шия загрозливо втікала від Карналя, вислизала, губилася в темряві, всю увагу свою він зосереджував на тій золотистій шиї, так і не помітивши, як проїхали околицею Мари, як переганяли маленьких ішачків, важких верблюдів. На просторій, заповненій людом, верблюдами, кіньми, ішаками площі, в голубому передранковому повітрі панував притишений людський гомін, рипіння коліс, скарги маленьких віслюків, невдоволене ревіння верблюдів, дзвінке іржання коней.

Мабуть, ці звуки лунали тут уже дві або й три тисячі років, до такої загубленої в передсвітанковій імлі площі йшли колись через пустелю каравани верблюдів, везли шовк, вовну, килими, фрукти, шкіри, срібло, бірюзу, мідь і залізо. Чомусь сталося так, що безліч невидимих шляхів зійшлися саме тут, у дельті Мургабу, і на тих перехрещеннях виникали торговища, славетні базари, які перетривали все: навали орд Чінгісхана й Тамерлана, загибелі міст і держав, катастрофи й нещастя. І навіть тоді, коли караванні тропи перекреслені були сталевими рейками залізниці і все цінне, що давала ця земля, з не баченою досі швидкістю полетіло повз ці базари, коли базари, за всіма законами життя, мали б зникнути, вони жили далі, підтримувані вже й не потребою, а якимсь задавненим інстинктом, що зберігався в душах людей спервовіку. Щонеділі з самих глибин пустелі йшли і їхали туркмени, щось везли й несли, може, мало хто думав про купівлю чи продаж, базар став мовби місцем спіткань, побачень, тут передавали звістки, обмінювалися новинами, хвалилися витворами своїх рук, нагадували про давнє, підтримували в собі високий дух уміння, мистецтв, успадкованих від предків.

Базар у Мари.

— Ти повинен побачити цей базар,— казала Айгюль, ведучи поруч з Карналем обох коней,— інакше не знатимеш нашої землі. Туркмени не можуть жити без пустелі. Ніщо не дає такого відчуття свободи, як пустеля, і водночас тут найгостріше можеш відчути свою людську силу. Колись кілька туркменських племен помандрували, шукали кращих пасовиськ аж до твого Дніпра. Кажуть, що київські князі дали їм землю й городи. Мабуть, вони були там щасливі, але не збереглися, злилися з твоїм народом, і немає про них ніякої згадки, тільки в старих книгах. А ті, що лишилися в цій пустелі, ніколи нікому не покорялися, були вільні, незалежні, горді. Ніхто не мав таких скакунів, як туркмени, ні в кого не було килимів такої краси, як у туркменів. Ти повинен усе це побачити тут, бо тут збирається вся Туркменія.

Карналь не впізнавав у цій мові малої Айгюль. Дівчина мовби подорослішала за одну тільки ніч, а може, то говорила й не вона, а її дивна й стародавня земля?

У досвітньому мороці Карналь ще нічого не добирав. Колотнеча тварин і людей, пил стародавності, запах овечої вовни, сморід од верблюдів, тіснява й безлад. Та ось Айгюль прив'язала коней до конов'язі, і саме тоді несподівано зійшло сонце, вдарило білою яскравістю з-над пустельного пругу, висвітило цілі кілометри барвистих килимів, червоний одяг на дивно вродливих туркменках у срібних прикрасах з голубим поблиском бірюзи і золотистими краплинами сердоліків, у нескінченних базарних рядах, простелені просто на бурій, топтаній упродовж тисячоліть землі, яріли барвисті вовняні й шовкові тканини, якісь вузькі й довгі, різнокольорові мотки вовняних ниток, товстих і тонких, лежали м'якими стіжками посеред румовища чорних і сивих овечих шкур, сріблястих і золотистих каракулевих смуш-ків, цілих скирт отих величезних туркменських папах, а між тим усім сушені фрукти, червоні гранати, чарджуйські дині в рогожаних кошичках, задимлені мангали, на яких смажилася баранина, котли, в яких варився плов і плямисто клекотів "шир-чай", туркменський тигриний чай з баранячим лоєм і червоним палючим перцем. Карналь з дитинства пам'ятав строкатість ярмарків, здавалося, всі вони на світі однакові, але тут вразило його передусім оте майже несамовите багатство барв на килимах, здивували високі чорняві жінки, всі якісь схожі, ніби сестри, люди суворі й прекрасні — не відривав би від них очей. Мимоволі він кидав погляд на Айгюль. Невже з цього маленького тоненького дівчиська теж колись виросте отака жінка? І ставало кривдно, що такі жінки лишаються назавжди в пустелі, а мали б вони роз'їздитися по всіх світах, пишатися своєю вродою, показувати: ось які ми! На червоному вбранні в жінок видзвонювали великі срібні монети. Зображені на них були леви з занесеними в правій лапі шаблями, султани й шахи у важких тюрбанах, з коштовними плюмажами, врунисті рядки куфічних письмен. Усе загадкове, як краса цих людей, як їхня мовчазність і задума. Зате промовляли за них їхні килими. Шорстке плетиво нитей, шовковиста поверхня, спокійний полиск, притлумлені барви, мов передсвітанкова пустеля або передвечірній сад, а з них то там, то там несподівано рветься барва яскрава, різуча, несамовита, ніби крик крізь віки: жовте, пунцове, пронизливо-біле. Але знову вловлюються бунтівливі кольори кольором чорним і притемнено-червоним, і килим струменить у безконечності своїх спокійних ритмів, у гармонійній врівноваженості, з якою може зрівнятися хіба що течія небесних світил і спокійна краса зелених садів у оазисах.

— Невже килими ткали й під час війни? — спитав Карналь.

— У сорок друґому році, коли в Сталінграді йшли найтяжчі бої, в Кизил-Арваті наші жінки сплели найбільший-килим у світі. Його назвали килимом Перемоги. А всі ці килими — це килими віри. Ми не знали, чи наші батьки повернуться з війни, але вірили, що вони переможуть. Туркмени живуть тисячі років на цій землі й житимуть вічно. Дивися, ти ніде не побачиш такого, як тут.

Старі туркмени, розсівшись між килимами й овечими шкурами, запускали руки у витерті шкіряні або килимові міхи, діставали звідти цілі жмені старовинних прикрас, привезених не знати й звідки. Витягали наосліп. Складалося враження, ніби вони й не знають самі, що у тих міхах,— може, позбирали скарби цілих родів і племен, привезли сюди те, що зберігалося цілі тисячоліття, привезли й не для продажу, а щоб показати людям, помилуватися самим при білому ранковому сонці, серед яскравості й кипіння барв цього незвичайного і неповторного базару.

Карналь хотів щось купити для Айгюль на згадку, але вона ніяк не згоджувалася. Нарешті після тривалих сперечань сама вибрала в одного старого серед купи монет, бус, нагрудників, браслетів, щось мало схоже на прикраси. Срібна рурочка, до неї на срібних ланцюжках прикріплено дев'ять срібних кульок, які від найменшого поруху мелодійно дзвеніли. Айгюль узяла дві таких рурки, одну віддала Карналеві, другу для себе. Карналь подав старому туркменові довгу червонясту тридцятку, той кивнув головою на знак того, що грошей досить. Купівлю здійснено, але що воно й навіщо? Карналь подзвонював бубонцями, так ніби змалився, Айгюль сховала свою рурочку в кишеню, блиснула на Карналя великими своїми очима, сказала з незвичною серйозністю:

— Коли хочеш, то збережи цю річ. Бачиш — там дев'ять кульок. У тебе дев'ять і в мене теж дев'ять.

— Це щось має означати?

— Що може означати метал, навіть коли це срібло? Але все залежить від людей.

— А навіщо ці бубонці?

— їх нашивають на одяг малим дітям. У пустині легко загубитися. Вітер умить замітає сліди і відносить людський крик. Буває, що дитина опиняється з одного боку бархана, а мати — з другого. Мати не чує плачу дитини, дитина не чує гукання матері. Вітер розносить голоси, а пустеля безмежна, можна розійтися навіки. Туркмени приречені кликати один одного все життя. В нас навіть немає такого слова, як "шепіт", бо ми знаємо тільки крик, але й крик губиться на вітрі. Лише отаке невгавне дзвеніння може все-таки долинути до твого слуху.

— Ти боїшся загубитися, Айгюль? Хочеш, щоб я тобі подзвонював аж з України, а ти мені з Туркменії? Але ж я й так обіцяв вам з матір'ю писати листи. Бо ніколи не забуду Капітана Гайлі.

— У тебе дев'ять бубонців, і в мене дев'ять,— не слухаючи його, вела своєї Айгюль.— Колись ми ще раз зустрінемося і складемо ці бубонці, і мені буде стільки років, як срібних бубонців у наших руках.

— Коли ж це буде?

— Через чотири роки.

— Ціла вічність!

-Сонце било просто в обличчя Карналеві, але він не відвертався, бо несподівано зрозумів, що на маленьку Айгюль треба дивитися саме при такому яскравому туркменському сонці. Мовби вперше побачив її довгасті чорні очі й дивно високу шию, ніжну й беззахисну. Відчув себе поруч з цією дівчинкою теж дитиною, забулося все, що було за плечима. Може, дитинство його вже й закінчилося, але юність ще не починалась.

7

Анастасія востаннє глянула на себе в дзеркало і з задоволенням відзначила, що в неї довга і красива шия. Така шия додає жінці впевненості. Блиски радості в чорних очах щоразу, коли дивишся на себе в дзеркало. Самозакоханість? Чом би й ні? Кожна жінка повинна бути закохана в себе. Більше або менше, залежно від обставин. Коли закоханість ні на кого спрямувати, спрямовуєш її на себе.

Сусіди по купе тактовно вийшли в коридор, щоб дати Анастасы змогу причепуритися. На полицях лишилися їхні портфелі. Однаково потерті, однаково напхані, типові портфелі людей, які кращу половину свого життя марнують по відрядженнях. Анастасія не любила відряджень. У чужому місті відчуваєш себе безпорадною, нікому не потрібною, а це для жінки найне-стерпніше.

У Придніпровську Анастасію ніхто не зустрічав. Як і мало бути. Бо не заплановано. Не той рівень. У готелі "Україна" (здається, в. кожному місті є готель з такою назвою) Анастасію зустріли (як і скрізь в обласних містах) без ентузіазму.

— Місце в гуртожитку,— запропонувала чергова.

— Не в чоловічому, сподіваюся? Чергова жартів не розуміла.

— Берете?

— Доведеться.

До металургійного заводу треба'було добиратися трамваєм. Другий номер. Перший, як пояснили Анастасії, йшов до вузів, а вузів у Придніпровську більше, ніж у столиці. Прекрасно! Завжди приємно довідуватися про щось тобі не відоме. Трамвай ішов довго-довго. З одного боку було місто, з другого — заводи. Задимлені, чорні, могутні кілометри товстезних трубопроводів, якісь естакади, мостові переходи, химерне переплетення металевих конструкцій, вагони, машини, рух видимий і прихований, кінець світу й народження світу. Враження не для молодої ніжної жінки — дух твій пригнічується й возноситься, лякаєшся огрому й заплутаності і водночас шкодуєш, що досі не знала про існування оцього життя, з яким ніщо не може зрівнятися, перед яким дрібніють не тільки твої власні клопоти, а й усе, що досі вважала важливим і сповненим високого змісту.

У заводському комітеті комсомолу металургійного заводу Анастасію зустріли так, ніби вона була принаймні шахиня Ірану. Посвідчення редакції республіканської молодіжної газети справляло тут враження вірчої грамоти. Якісь дівчата кинулися розшукувати секретаря, ще одне дівча добровільно прикоман-дирувалося до Анастасії і зробило позачергову заяву про те, що готове тим часом слугувати високошановній відвідувачці у всьому.

— Власне, я й не на завод,— сказала Анастасія,— а в зв'язку з приїздом до вас академіка Карналя.

— Це того славетного кібернетика?

Дівча знало, виявляється, більше, ніж сама Анастасія.

— Приблизно можна б сказати, до кого він має приїхати? — спитала вона дівчину.

— Не приблизно, а точно. До Совинського. До кого ж іще? — Дівча не мало ніяких сумнівів.

— Хто це? Начальник якогось цеху? Головний інженер? Директор?

— Просто Совинський. Ніякий не начальник. Та ми його можемо викликати сюди.

— Навіщо ж? Коли можна, то я б хотіла пройти до нього. Де він? На заводі?

Дівча некліпно дивилося на Анастасію, аж вона занепокоїлася.

— Чому ти так дивишся? Що сталося?

— Ви живете в столиці?

— Очевидно.

— І завжди там жили?

— Ну, не зовсім. Яке це має значення^

— А там що — вже "міні" не носять? Анастасія засміялася.

— Хто хоче — носить. А я завжди носила на півлитки. Мені так подобається. Може, тому, що маю худі ноги.

— Але ж ви така струнка.

— Це, мабуть, тому, що любила кататися на конях і на ковзанах. Ще змалечку.

— На ковзанах я теж.

— Маєш гарні ноги. Тобі личить "міні". А цей Совинський.., він у вас давно?.

— Я не знаю. В нас багато людей. Самих комсомольців дві з половиною тисячі. А ви чули про Совинського?

— Тільки про академіка Карналя.

— Ну, про академіка всі чули.

Анастасія подумки всміхнулася. Всі, крім неї.

Вони досить довго блукали по заводській території, пробиралися повз величезні будівлі цехів, минали більші й менші двори, в гримінні металу, в грюкоті й стугонінні землі ці дві гарні, стрункі дівчини видавалися тут зайвими, випадковими, чужими, але так можна було подумати лише про Анастасію, яка пробиралася крізь заводські лабіринти обережно, з острахом і нерішучістю, а дівча з комсомольського комітету йшло попереду з такою певністю, ніби не уявляло собі іншого середовища. Нарешті дійшли. Дивне приміщення серед гармонійно-доцільних будівель заводу. Високе, горбате, незугарне—чи то барак, чи то стара котельня, чи якийсь закинутий склад. Доволі обшарпане, аж проситься, щоб його підчепили бульдозером і вигорнули звідси, не полишивши й сліду.

— Тут,— сказало дівча.

— Що це? — Анастасія навіть при її недосвідченості не могла збагнути, як збереглася на заводській території така допотопна споруда.

— Після визволення тут була тимчасова ТЕЦ. Дніпрогес тоді був зруйнований, енергії завод не мав, поставили тимчасову ТЕЦ. Так і збереглося оце приміщення. Тепер тут хазяйнує Совинський.

Вони увійшли в довгий, свіжовибілений вапном коридор. Навпроти входу на білій стіні висів великий аркуш ватману, на якому намальовано було довгоногого чорнявого хлопця, що під пахвами ніс дві електронні машини. Анастасія відразу впізнала того хлопця. Мав обличчя, яке не надавалося до шаржування. Великі очі, великий ніс, повні губи, гарно виліплене чоло, велика голова. В такому обличчі художникові вхопитися ні за що. Він приречений просто повторювати натуру, відповідно побільшуючи або зменшуючи її,— ось і все.

— Совинський! — мимоволі вихопилося в Анастасії.

— Ви його знаєте?

— Здогадалася.

А сама ще не вірила. Невже справді він? Скільки минуло років? Три, чотири, п'ять? Випадкове знайомство в Піонерському саду, коротка розмова, все зникло безслідно, ніколи не згадувала про Совинського, як не згадують про хмарину, що пропливла по небу, або про листок, який упав з дерева й зачепив, черкнув тобі плече.

Дівча повело Анастасію по кривулястому коридору, вузькому й неймовірно високому. Штовхнуло двері з приколотим аркушиком ватману, на якому було написано "Орггрупа". В тісній кімнатці коло столика схилилося кілька чоловіків. Анастасія вирізнила серед них одного. Спогад і дійсність з'єдналися, зімкнулися, мов дві магдебурзькі півкулі, розокремлені невблаганними силами часу. Совинський?

Він теж глянув на тих, що ввійшли.

— Чудеса! — хмикнув, поправляючи свого досить поношеного товстого светра.— Анастасія? Ви до мене? Одну хвилинку, товариші.

Дівча вмить щезло, збагнувши, що тут йому робити більше нічого. Іван підійшов до Анастасії, вона подала йому свою тонку руку.

— Ніколи не сподівалася вас тут знайти...

— То ви не до мене?

— Хіба це має значення? Уявіть собі, що я передвісниця чийогось приїзду. Істоти вищого порядку...

— Але ж яке відношення?.. Ви...

Вони вийшли в коридор, бо ті, коло столу, вже усміхалися, прислухаючись до чудної розмови.

— Коли ми з вами познайомилися, я була манекенницею,— сказала Анастасія.— Ви, мабуть, не можете собі уявити, що може робити тут манекенниця?

— Та справді ж!..

— Між іншим, я завжди ловлю себе на думці, що всі мої розмови з чоловіками якісь... безглузді, чи що... Відтоді, як я стала журналісткою.

— То ви журналістка!.— Совинський дивувався, наче мала дитина.

— Коли ви зуміли запам'ятати мою колишню професію, то легко можете призвичаїтися до думки про нову.

— Запам'ятав, бо ж така рідкісна професія.

— Не я, а професія? Іван зніяковів.

— Бачте, я тоді був у такому стані...

— Що не завадило вам запам'ятати манекенницю... Але я вас, бач, теж запам'ятала, хоча не знала про вас нічогісінько. Бо ви ж мій рятівник.

Обоє засміялися, згадавши давню подію, яка їх зблизила на один вечір.

Анастасія розсварилася того вечора зі своїм женихом (майбутнім чоловіком, майбутнім покинутим чоловіком, майбутнім забутим назавжди чоловіком) і зозла, тиняючись по місту, заблукала до Піонерського саду. Натрапила на знудьговане зборисько молоді на літній естраді, де якийсь мудрагелик з штатних розважальників вигадав забаву: запрошував на сцену всіх дівчат, імена яких починаються на "А", і пропонував хлопцям угадувати. Дівчат запрошувано тільки самотніх. Щоправда, мабуть, не обійшлося без звичайного в таких випадках обману, бо переважна більшість тих, хто вийшов на сцену, відразу була "вгадана", Може, це сталося тому, що в дівчат були досить прості імена: Аля, Аня, Ася. Поволі зникали зі сцени Аріадни, Аде-лі, Ассолі, Аїди, врешті зосталася сама Анастасія, над якою нависла загроза так і не зійти зі сцени. Лунали імена: Аеліта, Аспазія... Народ щосили демонстрував інтелігентність і ерудицію, та чи ж завжди людину може порятувати ерудиція?

Меткий розважальник, якому на вухо Анастасія сказала своє ім'я, кричав:

— Простіше, простіше! Ближче до нашої епохи! Ще простіше!

Врешті хтось неголосно промовив: "Анастасія". Але на сцену довго не хотів вилазити. Коли ж зійшов, то Анастасія мимоволі пошкодувала, що тут немає її жениха: подратувала б його як слід.

Переможець конкурсу звів Анастасію вниз, вони сіли поруч, далі вже не прислухалися й не придивлялися, що там ще вигадує розважальник, насторожено вивчали одне одного, хлопець не виявляв охоти до розмови, першою почала Анастасія.

— Цікаво, як ви вгадали?

— Не вгадав, а згадав.

— Не розумію.

— Бачив вас у журналі мод.

Він назвав прізвище, але не більше. Коли Анастасія попросила провести її додому, Совинський зам'явся.

— Боїтеся компрометації? Ви закохані? Чи засекречені? — допитувалася Анастасія, хоч і знала, що це нечемно.

— Все може бути,— ухильно відповів Іван.— Я проведу вас до тролейбуса. Гаразд?

Потиснули одне одному руки — і все. Більше не бачилися й не згадували одне про одного.

— Ви й тоді приїздили з Придніпровська? — спитала Анастасія.

— Та ні, я працював у Карналя.

— Дивно, я нічого про вас не знала тоді, не знаю й тепер, а ви про мене все.

— Зате ви знаєте набагато більше за мене. Наприклад, про академіка Карналя. Він що, сказав вам, що приїде?

Анастасія завагалася. Казати неправду не хотілося, але ще

більше не хотілося визнати свою поразку, бо поразок жінки

бояться найбільше. х

— Просто я довідалася. Завтра він буде тут.

— Ви не могли привезти кращої звістки! Просто не віриться. Невже він?.. Це я послав йому телеграму, і коли він...

— Ви тут у відрядженні? — прийшла йому на виручку Анастасія.

— У відрядженні? Я втік од Карналя!.. Живу тут у Будинку спеціаліста. Це тільки так називається. Насправді ж гуртожиток. Маю кімнату, все інше в кінці коридора.

Він засміявся.

— Впроваджую передову техніку... Електроніку в народне господарство. Чули про таке?

— Не дуже. Коли хочете, не бачила електронної машини. Тільки в кіно й на знімках.

— Можу показати.

Він був зовсім не такий, як тоді в парку. Ні скутості, ні нерішучості, сповнений енергії і... якоїсь мало не дитячої наївності. Вхопив Анастасію за руку, майже бігцем потягнув її по кривулястому коридору. Вбігли у несподівано велике й високе приміщення (багатоповерхова порожнеча — так можна було б назвати цей дивний простір), показав на самому дні цього побіленого, як і все довкола, залу невисокі металеві шафи в сіро-емалевому полиску, простенькі пульти, металеві стільчики, довгі металеві столи.

— Ось вони!

— Боже, які вони сірі! — мимоволі вигукнула Анастасія.

— Ну, ну, прошу вас обережніше! — Совинський відпустив її руку, поглянув на Анастасію майже вороже.— Це не Будинок моделей. Тут важить не зовнішній вигляд. Це, коли хочете, цілком чоловічий світ.

— Та ви жононенависник!

— Може бути. Хоча "машина" жіночого роду.

— І саме сюди має приїхати академік Карналь?

— Коли приїде, то сюди.

— Я ж вам сказала: приїде.

— Ви добре знаєте академіка? А про Кучмієнка чули?

— Ніколи.

— А знаєте історію з Айгюль?

— Ні, не знаю... На жаль...

— То про Людмилку теж?.,

Вона не знала нічого. Совинський збагнув це надто пізно. Трохи помовчав, збігла з нього наївність і хлоп'ячість, зітхнув, сказав діловим тоном:

— Тоді підемо до моїх хлопців?

— Дякую, не хочу вам заважати.

— Тоді до завтра?

— Очевидно, коли ви не захочете поцікавитися, що я робитиму сьогодні ввечері.

Совинський ляснув себе по лобі. .

— Справді, що ви робитимете сьогодні ввечері? Анастасія недбало помахала своєю торбинкою.

— На жаль, ви запізнилися з цим запитанням... Принаймні на три роки... Аби ви спитали тоді в парку...

— Тоді я ие міг,

— А тепер?

— Тепер не знаю, чи можу мати право.

— Ви ж знаєте: право здобувається.

Вони й досі стояли в приміщенні з блоками електронної ма* шини. Двічі чи тричі туди навідувалися якісь хлопці, але бачили Совинського й тактовно зникали, щоб не заважати. Анастасія помітила це.

— Вас тут цінують.

— Я звичайний робітник-електронник, хоч маю спеціальну технічну освіту. Щоправда, в Карналя я страшенно багато заробляв. Чомусь так виходить, що інженери-кібернетики мають тверду зарплатню десь там трохи більше ста карбованців, а ми могли виганяти й близько трьохсот. Бо ми практики, без нас машина не "оживе", не працюватиме, не стане машиною. І уявіть собі: Кучмієнко не став віддавати свого сина до. інституту, він зробив його техніком, і ми з Юрком Кучмієнком... Але навіщо я вам це розповідаю?

— Справді, я ж не знаю ніякого Кучмієнка... Хоча намагаюся знати якомога більше. Може, через те й пішла з Будинку моделей. Там страшенно нецікаве життя. Обмеженість, нестерпність жіночого світу. Жінок не можна полишати самих. Це просто загрозливо. Вони не можуть, як чоловіки. їм неодмінно треба вирватися за межі свого оточення. Природа, культура, історія,— не знаю, що там ще,— все це штовхає їх до світу чоловічого, і вже тут нічого не вдієш. Тому мені чоловічий світ подобається набагато більше. Він може існувати... як би сказати?., іманентно, самозамкнено, чи що. Це чистий і мужній світ.

Іван дивився на Анастасію трохи злякано. Не сподівався від неї такого вибуху, та й хто б сподівався, ще й у такій обстановці?

— Ніколи б не подумар,— почав він, але Анастасія не дала йому закінчити.

— Знаю, що ви хочете сказати. Дивуєтесь, чому такі думки? Була батьковою донькою. Росла серед чоловіків. Серед солдатів. Ви не були в армії?

— Не був.

— То й шкода.

— Ну, академік Карналь...

— Він врятував вас од армії... Як цінного спеціаліста... Не маю права судити про вашу цінність. Але чому ж ви пішли від академіка?..— Вона повела рукою, пересмикнула плечима.— Електроннообчислювальні машини, чудо техніки, двадцятий вік, НТР — і цей пам'ятник повоєнних злиднів? Як це узгодити?

— Ми не можемо ждати. Поки проект, поки викроять десь там у планах реконструкції площу, поки затвердять, поки збудують спеціальне приміщення. Не місяці, а роки... Ви могли б ждати свого щастя цілі роки?

— Готова ждати ціле життя!

— Я неправильно поставив запитання. Власною долею ми справді вільні розпоряджатися як завгодно, та коли йдеться про прогрес,

Анастасія відступила майже до дверей і, власне, вже йдучи, несподівано спитала зовсім про інше:

— А вам... хотілося б знову бути в академіка? Не отут, а там... Адже ваше щастя там. Я не помиляюся?

Совинський відповів не відразу. Пішов за Анастасією, вже в кривулястому високому коридорі глухо сказав:

— Академік мене більше не покличе... І ніхто не покличе... Вона мало не сказала: "А коли б я покликала?" — але вчасно

стрималася, прикусила губу. Спробувала перевести все на жарт.

— Ви називали якесь екзотичне ім'я.

— Айгюль.

— Хто це?

— Це трагічна історія.

8

Одесу нічим не здивуєш. Одесити плавають по світах, для них відкриті всі дива землі, неба й моря, вони знають навіть про те, чого ще немає на світі, а може, й не буде ніколи, вони чули всі мови, бачили всі кольори шкіри, вони безтурботно ходять по мальовничо-заплутаних вулицях свого міста, не турбуючись про те, що десь у глибинах тих кораблів, що стоять на рейді, сплять негри, японці, норвежці й турки. Вони закохані в свою незвичайність і в своє всезнання, то хто б міг їх здивувати?

Та коли на Дерібасівській, а тоді на Приморськім бульварі, а тоді на Привозі, а тоді ще й ще на вулицях під платанами, під акаціями, під каштанами з'явився старий як світ темнолиций чоловік у велетенській кудлатій білій папасі, а поруч з тим чоловіком висока, тоненька, стрункіша за всі тополі Одеси дівчина, то Одеса не могла не здивуватися. Бо кораблі не допливають до Каракумів...

Туркмен і дівчина блукали по Одесі не тому, що шукали щось і не могли знайти. Старий хотів подивитися, де житиме його внучка, відверто кажучи, йому не дуже сподобалося це місто, тут навіть вітер був зовсім не такий, як удома,— то він залягав намертво, то виривався з-за кожного будинку, летіз по вулицях іноді в протилежних напрямках. Не було в ньому сталості, суцільна заплутаність і неспокій, а від цього й люди ставали неспокійні, забігані, затуркані. Старий не наважився б лишити між них свою Айгюль, якби вона не вперлася зостатися саме тут, бо ж сюди приїхала, взявши собі в супровід дідуся Мереда тільки для годиться.

У балетній студії, куди Айгюль мала папери, дівчину прийняли без зволікань, бо належала вона до дітей, які вціліли від страшного землетрусу в Ашхабаді. Туркменських дітей приймали тоді скрізь; у Москві, в Ленінграді, на Україні давали їм притулок, однак Айгюль заявила, що приїхала зовсім не для того, щоб знайти притулок, а хоче вчитися і хоче показати, що вона вже вміє і на що здатна. Суворі педагоги подивилися й побачили. Старий Меред міг спокійно їхати в свої Каракуми, онука лишалася тут, мала гуртожиток, стипендію, найголовніше ж,— про що не казала до часу й дідусеві,— мала надію знайти Карналя, діждатися його повернення з канікул, спитати, чи зберіг він ту пам'ятку з базару в Мари, чи сподівався коли-небудь побачити Айгюль не маленьку й несміливу, а отаку, як вона тепер?

Карналь тоді вже перебрався від Кучмієнка до університетського гуртожитку, жив у кімнаті з двома старшокурсниками й аспірантом Васею Дудиком, якого вони жартома звали Лейбні-цом за його захоплення одразу десятком наук. Студент Карналь переживав тоді тяжкі часи з багатьох причин, які від нього не залежали, але водночас зумовлені були (бодай частково) його характером, який штовхав Карналя на вчинки нерозважливі з огляду людей, звиклих до впорядкованості й слухняності навіть у думках.

Айгюль прийшла до гуртожитку увечері в наївній вірі, що Карналь не може тинятися по бульварах з одеськими дівчатами, а повинен сидіти й ждати її появи. Чотири роки ждання без обіцянок, ясна річ, хоч для кого б видалися досить безнадійними, коли не сказати — безглуздими, але Айгюль була переконана, що її ждуть, раз чекала вона. Надто багато в неї було втрат, щоб доля не зласкавилася над дівчиною. Вбитий на війні батько. Загинула в Ашхабаді за ті тридцять секунд землетрусу мати, загинула її студія, зруйнована була туркменська столиця. А вона, Айгюль, лишилася жива, її хотіли послати до Москви, але вона вибрала Одесу, вибрала тільки тому, що тут мав ждати її Карналь, і ось вона знайшла його гуртожиток і кімнату на другому поверсі, кімнату порожню, коли не лічити якогось дивака, що гнувся над книжкою, повернутий спиною до дверей, і не відірвався від своєї книжки навіть тоді, коли Айгюль увійшла до кімнати, наблизилася до нього, дістала з торбинки срібну рурочку з дев'ятьма срібними бубонцями й тихо схитнула ними над вухом у того зігнутого, схиленого, замисленого.

Від несподіванки він підскочив, побачив високу, з чорними товстими косами дівчину, впізнав і не впізнав, злякався й зрадів, відступив на крок, вигукнув, ще не вірячи:

— Айгюль?

— Здрастуй, Карналь,— сказала вона.—Тепер я вже можу скласти свої дев'ять кульок з твоїми...

— Пробач,— пробурмотів знічено Карналь,— розумієш, я...

— Ти загубив їх?

— Чому б мав загубити? Але... Вони не тут... Студент, знаєш, нічого не має, крім конспектів... Я лишив у батька в селі... Вони там...

— Тоді візьми й це,— вмить знайшла вихід із становища Айгюль.

— Я радий тебе бачити... Чорт! — ляснув себе по лобі Карналь.— Я говорю якісь дурниці!

Він узяв Айгюль за обидві руки, повернув до вікна, стривожено спитав:

— Як ти сюди добралася?

— Приїхала...

— Не може бути!

— І хочу морозива! — не відповідаючи на його досить дурний вигук, заявила Айгюль.

Карналь розгубився ще більше.

— Тут у мас є аспірант Вася. Він прийде, я візьму в нього трохи грошей...

— Гроші є в мене!

Для неї все було таке просте й природне: несподіваний приїзд, зустріч, розмова, примха. А Карналь ніяк не міг стямитися. Що далі, то більше він губився, розуміючи, як усе не просто. Всі ці роки він був заклопотаний тільки собою, начиняв свою голову науками, ні про що не дбав. Коли й писав у Туркменію до Раушат, то двічі або тричі на рік коротенькі листівочки на свята. Передавав привіти Айгюль — ото й усе. Вона для нього й далі лишалася маленьким дівчиськом, яке вчило його триматися на ахалтекінці, показувало базар у Мари й бій баранів на радгоспній площі. Люди й речі зберігаються в пам'яті незмінними, і коли ти бачиш, як подіяв на них час, то або ж дивуєшся, або лякаєшся, або радієш. Карналь сам не знав, що він відчував, побачивши Айгюль, зовсім не схожу на ту, яка була чотири роки тому.

— Як твоя мама Раушат? — спитав він, не знаючи, про що говорити, й відразу зрозумів, що сказав не те. Айгюль ще зберігала усмішку на своїх устах, але усміх тепер був гіркий, зболений, а з великих чорних очей тихо покотилися сльози, одна за одною, і дівчина не витирала їх, не зворухнулася, вся заклякла.

— Пробач, Айгюль.— Карналь тупцювався коло дівчини, незграбний і невмілий.— Я не знав. Що з мамою?..

Дівчина схилила голову, міцно стулила повіки, мовби хотіла погамувати сльози, здавлено вишепотіла:

— Ми були в Ашхабаді... Вона жила зі мною... Хотіла бачити мене балериною... І цей землетрус... Все було знищене за якісь секунди... Мене витягли з-під уламків... А мама Раушат...

— Ти сядь, сядь... Заспокойся.— Він узяв дівчину за плечі, повів до стільця, вона переставляла ноги, мов сонна, хилилася на нього, аж він мав її підтримати, щоб не впала, але сідати на стілець (та й який там стілець у студентському гуртожитку!) Айгюль не хотіла, вся напружилася, втриматися на ногах для неї, видно, було вельми важливо, і Карналь стояв тихо, боявся схитнутися, так, ніби підтримував якусь коштовну вазу. В двері зазирнув аспірант Вася Дудик, поткнувся був до кімнати, але побачив Карналя в такій дивній позі з незнайомою дівчиною, злякано позадкував. Карналь кивнув йому пальцем, показав на пучках: дай грошей. Той мерщій виклав з кишені кілька засмальцьованих папірців, залишив їх на крайньому ліжку, зник. Карналь дивився у відчинене вікно кімнати, бачив гілку якогось дерева за вікном, зовсім забув, яке саме дерево там росте, хоч, здається, знав і мав би пам'ятати, але зараз було не до дерева і взагалі не до того, що діється там, за вікном, в усій Одесі або й у всьому світі. Ось коло нього молода прекрасна істота, самотня, сирота, в свої вісімнадцять літ зазнала вже найтяжчих утрат, власне, пограбована життям. В останньому відчаї подолала вона тисячокілометрову відстань, принесла йому найдорожче, що мала: дівочу гордість, може, й найбільшу любов, а він стоїть безпорадний, безсилий, нікчемний, бо й хто він? Студент-четвертокурсник, з невизначеним майбутнім, без значення, бідний. Як заздрив він зараз упевненим, сильним, твердо влаштованим у житті людям, які самі почуваються щасливими й залюбки роблять щасливими інших. А він завжди отак. Ще малим був закохався в Оксану Єрмолаєву. До неї залицялися студенти, які приїздили на канікули, ходили в білих штанях, в білих, начищених зубним порошком черевиках, грали в волейбол і вживали якихось незрозумілих слів. А хто був він? Шмаркач, учень сьомого класу. На фронті закохався в ротну санітарку Людмилку, чисту й прекрасну дівчинку, навколо якої так і вилися офіцери навіть з сусідніх батальйонів. А він був простий сержант-батареєць і нічого не міг зробити для дівчини, хіба що покатати її на своїй битій-перебитій тритонці. Сміх і гріх! Най-дивніше ж, що Людмилка погодилася, і катання те закінчилося трагічно, чого він не може простити собі до кінця життя. Мабуть, судилося йому бути нещасливим у любові, може, не сміє, він мріяти про це високе почуття, тому страшно йому було подумати, що Айгюль могла вибрати саме його, сподіватися на нього, вірити в нього.

Дівчина заклякло стояла, схилившись на плече Карналеві, беззахисність її сповнювала йому серце чулістю, він тихо поцілував їй голову, коси дівчини ще зберігали, здавалося, неповторний дух пустині, дикий запах вітрів і сонця. І як тільки він доторкнувся до них губами, Айгюль злякано сховала обличчя в нього на грудях, і він мав обняти її, щоб утримати, тоді гладив їй голову, тихо гладив і мовчав, бо не вмів нічого: ні втішати, ні обіцяти, ні бурхливо виявляти свою радість, як це вміють робити інші, часто приховуючи таким чином власне збентеження й розгубленість, а ще частіше просто не дбаючи про наслідки і не намагаючись зазирнути наперед. Карналь, власне, ще й не задумувався над своїм майбутнім. Воно затаєно мовчало, не подаючи ніяких знаків студентові математикові. Вчитися, і якомога краще, а там видно буде — таким нехитрим правилом керувався Карналь, не дуже переймаючись клопотами й труднощами, які час від часу підкидало йому життя. А що буде тепер, коли ось це ніжне й довірливе дівча примандрувало за тисячі кілометрів тільки до нього, покладається на його сили, на його вірність і, напевне ж, любов? Мабуть, уперше в житті пошкодував Карналь, що не вистачає йому безжурності. Хоча б такої, як у їхнього аспіранта Васі Дудика. Для того не існувало проблем, труднощі долалися самі собою, нещастя перебували за сферою його життєвих зацікавлень, трагедії він щедро дарував ворогам. "Усе підводиться, встає, росте й сміється". Карналь не сприймав такого полегшеного погляду на життя. Він не вдоволь-нявся рядком великого поета, на який щоразу посилався Дудик, пробував бити аспіранта іншими рядками, які повніше; відбивали суть життя: "Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є". Але Вася й суперечки вважав одною з форм навмисного ускладнення життя, охоче згоджувався з Карналем, порпався в своїх бездонних кишенях і радісно повідомляв усім мешканцям їхньої кімнати, що в нього від аспірантської стипендії лишилися якісь ще гроші й він хоче дати грандіозний банкет. Вони йшли на Дерібасівську, пили пиво, з'їдали цілі гори сосисок, і часто надибував на них у такі хвилини Кучмієнко — чи то завдяки своєму вигостреному чуттю, а чи просто через те, що завжди швендяв по Дерібасівській, не дуже переймаючись науками. Тоді Дудик і Кучмієнко в один голос заявляли, що всі неодмінно повинні піти подивитися на балеринок, Карналь вагався, казав, що незручно і що взагалі не годиться підглядати, але кінчалося тим, що весела ватага тягнула з собою і його, а Кучмієнко ще й знущався, називав підпільним донжуаном і вдесяте розповідав Дудикові, що в Карналя закохані всі дівчата їхнього курсу, коли ж точніше, то дві Томи, одна Римма, три Софи, чотири Лари, одна Люда, одна Ната, дві Лілі, а ще Катя, Маня, Дуся, Нюся і дівчина з ім'ям, яке не надається до щоденного вжитку,— Кора, що означає Корабела, себто донька кораблебудівника. Під загальний регіт Карналь дякував Кучмієнкові за таку інформацію і обіцяв уважно вивчити його повідомлення. Тим часом вони добиралися до високих вікон балетної студії, нишкли серед невисоких, досить пошарпаних дерев і ріденьких кущів, і їхнім очам розкривався зовсім інший світ. Дудик тихо ахкав, Кучмієнко вражено прицмокував. По той бік безмежно високих склепінчастих вікон під мелодію, народжувану чорним роялем, плавали по паркету білі видива дівочих постатей, там усе було несправжнє, дивно видовжене, нахилене під небезпечним кутом. Воно нависало над тобою, мов небо, линуло на тебе, загрожувало падінням, катастрофою: і довгий вузький зал, схожий на палубу корабля, покладеного на борт штормовою хвилею, і чорний триногий рояль, і оті неземні білі створіння. Карналя не полишало тривожне відчуття, що земля теж загрозливо хилиться, вислизає в нього з-під ніг — несила втриматися, ось-ось упадеш на оті склепінчасті вікна, вдаришся об їхню високу прозорість, і тебе, зганьбленого, безпорадного, побачать зсередини ті, що біло літають у рожевому повітрі під рожевими люстрами. Він задкував у запилені кущі, ноги йому послизалися на покидьках, в ніс бив гидкий запах урни, поруч щось бурмотів Кучмієнко, поахкував Дудик, але над усім панувала ота нечутна музика в довгому рожевому залі й видовжені тіні дівчат, які летіли, мов утілення гармонії, захватів і щастя.

— Ти знаєш,— сказав Карналь Айгюль,— а я ж ходив під вікна вашої студії. Підглядав, як школяр.

Вона відхилилася від нього. Тільки тепер Карналь зауважив, що Айгюль у незвичному для неї білому платтячку. Несміливо всміхнулася, поправила виріз платтячка, який ще більше підкреслював незвичну високість її шиї.

— Але тебе я там не шукав, бо ніколи не думав, що ти можеш стати балериною. Уявляв тебе тільки верхи на ахалтекінці. На вершині бархана. Кінь високий-високий, а ти над ним ще вище, під саме небо.

— Я хотіла вкрасти коня й приїхати сюди верхи! — сказала вона з викликом.

— Далеко ж.

— А наші вершники перед війною проїхали від Ашхабада до Москви і склали рапорт товаришу Сталіну. Ти чув про той пробіг?

— Я ж не товариш Сталін, щоб мені складали рапорт.

— Все одно я хотіла вкрасти коня! — вперто повторила Айгюль.— Ще й досі мені кортить вернутися в пустиню, осідлати мого коня й приїхати сюди.

— Ти бачиш? — показав їй Карналь на зім'яті папірці, залишені Васею Дудиком.— У нас є гроші. Ми можемо з тобою відсвяткувати твій приїзд. Тепер ти вже не туркменка, а одеситка. Кожен, хто приїздить сюди, стає одеситом. Це ніби окрема нація, особлива порода людей. Я радий, що ти теж сюди приїхіала. Ми підемо на Дерібасівську і знайдемо щось смачне-смачне.

— Я хочу морозива.

— Морозиво не проблема.

Вони вийшли з кімнати. В кінці коридора стояв Вася Дудик і показував Карналеві великого пальця — знак найвищого схвалення його вибору. Карналь показав Дудикові кулака.

Цікаво, що сказав би Дудик, довідавшись, що Карналь іде з дівчиною з-за тих таємничих високих склепінчастих вікон, в які вони тишком зазирали, сповнені захвату й остраху перед красою? Але Карналеві було не до Дудика. Підтримував Айгюль за гострий (власне, дитячий) лікоть, вірив і не вірив у те, що сталося. Він звик мислити точно й доцільно, але всі ці роки перебував у сферах чистих розмірковувань. Коли й зіштовхувався

8 щоденним життям, то намагався не заглиблюватися в дріб'язок, не перейматися нічим особливо, свідомо обмежував себе, добре відаючи, що тільки таким шляхом візьме від п'яти університетських років усе, що можна від них узяти, адже більше в житті не урвеш такого благословенного відрізку часу, ніхто ніколи його не дасть, не дозволить, бо доводиться лиш дивуватися терплячості й благородству держави, яка відводить тобі для навчання спершу десять років, тоді ще п'ять — лише дає, нічого не беручи натомість. До сьогодні, отже, Карналь жив, сказати б, безтурботно, був мовби ізольованою людською системою, цілковито заглибленою у власне вдосконалення. Та недарма отой загрозливо-трагічний закон термодинаміки проголошує, що в ізольованих системах процеси протікають у бік зростання ентропії. Людина, коли вона не хоче самознищення, змушена буває рано чи пізно покінчити з своєю відокремленістю й ізольованістю. Але в який спосіб?

Ось дівчина, ніжна, довірлива й безпомічна. Не змогла жити в пустелі з своїм розпачем, не мала на що опертися, за що зачепитися. Без притулку, без мети, без надій. Згадала про нього (а може, й не забувала жодного дня з того часу, як побачила вперше?), їхала, сподівалася. На що? На захист? А тим часом Карналь не вмів захистити самого себе.

Знову його надмірна довірливість і цілковита непрактичність спричинилися до того, що Кучмієнко висунув проти свого товариша звинувачення в розповсюджуванні реакційних теорій на факультеті. Тепер Кучмієнко вже не ховався, не шепотів,— він перейшов до відкритих дій, до розмахування руками, до виступів на зборах, попервах обмежувався невизначеними формами: "деякі наші студенти", "поодинокі явища", "дехто, забувши", тоді, переконавшись сам і переконавши інших у непохитності своєї доброчесності, він нарешті назвав прізвище Карналя. І сказав, що з тривогою й сумом спостерігає, як його товариш "скочується до...", "потрапляє в обійми до...", "стає на шлях, який може призвести до...". Не вимагав покарання, критики й самокритики Карналя — тільки тривожився й сумував, але й цього було досить.

Перед тим Карналь написав для студентської наукової конференції роботу про деякі новітні аспекти класичної теорії ймовірності. У цій роботі він не міг обійти трьох славетних листів Блеза Паскаля до великого французького математика Ферма, написаних 29 липня, 24 серпня і 27 жовтня 1654 року. Від цих листів, власне, й починається математична теорія ймовірності, виникла ж вона досить дивним чином, що сьогодні навіть смішно сказати. За рік до написання листів Паскаль їздив з Парижа в Пуату із своїми друзями — герцогом Роанським, Дам'єном Мі-тоном і кавалером де Мере. Кавалер де Мере належав до великих прихильників картярських ігор. Чи то жартома, чи й цілком серйозно він спитав Паскаля, чи може гравець, використовуючи математику, розрахувати свої шанси в грі и визначити стратегію гри на основі такого розрахунку. Ці жартівливі запитання наштовхнули Паскаля на роздуми, наслідком яких і з'явилися листи до Ферма, де викладено було початки теорії ймовірності. Теорія ця давала можливість застосовувати до всіх випадкових подій кількісну міру, якою являлася ймовірність настання таких подій. Студент Карналь робив висновок, що коли із зацікавлення звичайною картярською грою могла виникнути одна з найсуттєвіших математичних теорій, то чи не слід повернути цю теорію (суто теоретично, як на його гадку) знову на ігри, трактуючи їх не звужено, а в загальному плані, спробувавши засобами математики вивести формули, можливо, й прогностичного характеру, які могли б бути застосовані (принаймні умоглядно), на різних рівнях. Студент Карналь не робив у своїй роботі ніяких відкриттів. Це зробили до нього Блез Паскаль у своїх листах, сучасник великого Лейбніца швейцарський математик Якоб Бернуллі в книзі "Мистецтво здогадів", Олександр Сергійович Пушкін у повісті "Пікова дама" і автор математичної теорії ігор американець Дж. Нейман, про якого на той час Карналь ще й не чув. Але він, цілком слушно розмірковуючи, що в зв'язку з ігровими задачами в математиці з'явилися елементи комбінаторного аналізу й дискретної теорії ймовірності, висловлював припущення, що тепер ці здобутки математичної мислі, мабуть, придадуться при розв'язанні дискретних багатоекстремальних задач. Намагання вивести прогностичні формули мало не для цілих соціальних систем тоді, коли ти сам не можеш сказати, чи матимеш сьогодні гроші на обід, ясна річ, видавалося заняттям досить несерйозним, але в Москві до роботи Карналя поставилися з уважністю, на яку він ніколи й не сподівався, послали її на рецензію відомому ленінградському математикові, той дав блискучий відгук, особисто написав (подумати тільки!) студентові Карналю листа, вказуючи йому на деяку наївність і, сказати б, незрілість його математичних суджень, але водночас хвалячи за сміливість думок і з задоволенням вітаючи його зухвалу спробу поставити на службу вимогам життя найзагальніші, здавалося, математичні формули. Професор радив Карналеві познайомитися з книжкою американського вченого Норберта Віне-ра "Кібернетика, або Управління й зв'язок в тварині й машині". Інший на місці Карналя міг би злякатися небажаних зіставлень його скромної студентської роботи з іменем Вінера і словом "кібернетика", яке на той час у наукових колах зажило досить сумної слави і вживалося тільки з такими означеннями, як "реакційна лженаука", "форма сучасного механіцизму", "спрямована проти матеріалістичної діалектики", "прекрасно співіснує з ідеалізмом у філософії, психології, соціології", "є не тільки ідеологічною зброєю імперіалістичної реакції, але й...". Але Карналь не злякався. Він все-таки мав підстави більше вірити ленінградському професорові, ніж недовченим газетярам. Окрім того, з Москви, від міністра вищої освіти, прислана була йому почесна грамота за наукову роботу. Коли б у його роботі було щось реакційне, вороже, "спрямоване проти", то хіба міністр підписав би власноручно грамоту? Десь у суперечках між студентами Карналь раз і вдруге висловив думку, що, перш ніж критикувати книжку Вінера, її слід було б прочитати. Для Кучмієнка цього виявилося задосить, щоб виступити із звинуваченнями. Тепер про Карналя говорили тільки в третій особі: "Він хотів прочитати Вінера", "Він мріяв познайомитися з кібернетичною теорією", "Він, він, він...". Засуджувалося саме тільки бажання, звичайна цікавість пізнання оголошувалася, таким чином, річчю недозволеною, Кучмієнко проливав сльози над своїм нерозсудливим товаришем, закликав його покаятися, поки не пізно, визнати свої помилки, вирватися з обіймів лженауки.

Але як можна вириватися з обіймів, ще й не потрапивши в них? Коли ти готуєшся стати вченим, то повинен керуватися в житті ідеєю істинності, щоразу перевіряючи її й справджуючи, дошукуючись. Це потребує іноді майже нелюдських зусиль, цілого життя, зречення безлічі приємних речей, тяжких випробувань, витримати які не всім таланить. Кучмієнко не витримав випробувань, а може, й не готувався до них, вчасно збагнувши, що в житейському морі можна плавати без особливих зусиль, сповідуючи погляди свого безпосереднього начальника. Тоді й ти без особливих зусиль стаєш сильним тільки завдяки вірності й слухняності. Нема потреби ставити запитання, нема вистражданих переконань — саме лицемірство.

— Чого тобі треба від мене? — пробував допитуватися в Кучмієнка Карналь.— Я ж не чіпляюся до тебе за те, що ти погано вчишся, власне, зовсім не вчишся, граєш у якусь лотерею, повзаєш від трійки до трійки.

— Ми не можемо дозволити тобі бути таким відірваним від життя,— пиховито заявляв Кучмієнко.

— Хто це "ми" і що означає бути відірваним чи прив'язаним? І взагалі, що ти вважаєш життям?

— Життя — це економіка, політика, закони господарчих потреб, вимоги держави, в якій ти живеш.

— Ти вважаєш так, а я вважаю, що економіка, політика, влада — лише служниці людського духу, вони існують для нього і ради нього. Людина для держави чи держава для людини? Адже людина — це сума духовності. Тому мене передовсім приваблює думка, я не бачу нічого вищого за людську думку, я люблю теорію, люблю математику, про яку ще Маркс сказав, що наука лише тоді досягає досконалості, коли їй удається користуватися математикою. Зрештою, хіба не теорія веде до зміни практики, до змін у житті?

— Ти захопився теоріями й забуваєш про потреби життя. Теоретиків слід пригальмовувати, як віз, що котиться згори. Інакше все буде потрощене.

— Чи не вважаєш ти себе таким гальмом?

— А хоча б.

— Знайди собі іншого воза.

— Не маю права. Прикріплений до тебе самою долею.

— Але ж нас звів випадок. Ми могли не зустрітися.

— Могли, але зустрілися. Тепер не маю права тебе покинути.

Це звучало смішно, але 1л зловісно водночас. Коли б Карналь належав до практичніших людей, він, може, спробував би перевестися до іншого університету, а так треба було терпіти не-прошену Кучмієнкову опіку далі. Відчуття було таке, ніби Кучмієнко прилип до тебе вже від дня народження, повис на тобі стопудовим тягарем — ні ворухнутися, ні вирватися, ні втекти: і земляк, і однокурсник, і сусід по мешканню, і, може, примусовий супутник до кінця життя. Він назавжди узурпував всемогутнє слово "ми", щосили заважаючи надати твоєму "я" значливості. Він виступає похмурим спокусником, з настирливістю майже диявольською намагається примусити тебе знівелюватися, зрівнятися з такими, як він, обіцяючи за це спокій і сумнівні блага дрібних житейських вдоволень. Такий собі здрібнілий Ме-фістофель, проти якого не хотілося боротися, надто що й сам не почувався ще Фаустом, а був лише, сказати б, сировиною, заготовкою, наближеною моделлю майбутнього вченого. "Злети, моя думко, на крилах золотистих!" Пам'ятати, завжди пам'ятати заповіт убитого фашистами Професора — і що там усі куч-мієнки світу!

І ось тут приїхала Айгюль, і Карналь збагнув, що далі так тривати не може, він уже не сам на світі, йому довірилася ця чиста й незіпсована душа, а він тим часом нічого не може дати їй, окрім своєї жахливої непрактичності й непристосованості в житті.

Карналь зважився на відчайдушний учинок: написав листа ленінградському професорові, який з такою прихильністю поставився до його студентської роботи. Професор не відповів: видно, був перевантажений роботою, а може, й забув уже про ту наївну студентську роботу й про одеського студента, якого розбентежив, виклавши мимохідь у листі основи теорії Вінера.

Життя, досі таке розмірене і одноманітне, набуло для Карналя якоїсь мовби спазматичності, йому бракувало організованості й сталого ритму. Цілі тижні він ховався за стосами книжок, намагався відгородитися від світу. Тоді знаходила його Айгюль, з мовчазним докором дивилася на нього своїми дивовижними очима, він кидав усе, вони блукали по бульварах і вулицях Одеси, цілі ночі мовчали, забиралися аж на Ланжерон у парк Шевченка, там, біля стадіону, уподобали собі старий клен, в якого гілки мало не від самої землі розходилися так дивно, що творили мовби крісло, і в те крісло Карналь і Айгюль §. сідали, не змовляючись, голова в дівчини хилилася, мов квітка на довгому стеблі, лягала Карналеві на плече, він міг непорушно сидіти годину й дві, до самого ранку. Десь поруч з ними таємничо темніла чаша стадіону, зітхало за деревами море, пе-реблимувалися на рейді кораблі, в трюмах яких спало півсвіту, очікуючи ранкового побачення з Одесою, а для цих двох Одеса — то були вони, і світ ставав тільки ними, і все довкола на-

Так само Айгюль не пробувала бодай краєчком ока зазирнути в його світ математичних абстракцій, вона ігнорувала розум Карналя так само, як зовсім не задумувалася над тим, гарний він чи ні, вродливий чи так собі. їй досить було власної вродливості і тої непередаваної гармонійності, що нагадує морський прибій, місячне сяйво, шелест листя на деревах або спів птахів. Пробувши з нею день чи два, мимоволі починав думати, що молоді дівчата найбільше бояться в чоловіках розуму. Взагалі кажучи, існує безліч речей, яких хочеться людині саме тоді, коли їх немає де взяти. Мати розум не хочеться лише дурневі, бо він не знає, що то таке. Дівчині ж великий розум здається загрозливим. Вона теж не знає, що то таке, але гостро відчуває приховану загрозу, бо наділена надчутливістю завдяки тонко влаштованій натурі.

Що ж до вроди, то й тут Айгюль дотримувалася тої думки, що ніколи чоловіки не переможуть у цьому змаганні жінок. Врода — то їхня зброя, їхній спосіб існування, їхнє покликання й призначення, на землі. Тому для них однаково ворожі чоловічі спроби змагання, як і намагання позбавити їх краси й жіночності, їм однаково чужі мужеподібні жінки й жіноподібні чоловіки. Других вони просто ненавидять.

Все це належало до невисловлених думок під час нічних мовчазних сидінь на клені коло стадіону. Коли думки не висловлені, то це ще не означає, що їх немає. Співзвучність душ допомагає вловлювати думки навіть на відстані. А Карналя і Айгюль відстань більше не розділяла, їх утримувала тільки та невидима грань, яку виставляють наперед себе сором'язливість і нерішучість, але й тут вони, не змовляючись, були одностайні, не переступали тої грані, щосили втримували її, бо в цьому вбачали ^запоруку ще не названого, але бажаного для обох щастя.

Згодом, через багато років, приїздив Карналь до Одеси, шукав той клен коло стадіону і не знаходив. Попадалося на очі щось схоже, але лякало круте падіння схилу, на якому росли клени, не вірилося, що могли вони там утриматися в ті далекі ночі, вільно, без зусиль, насолоджуючись своєю невагомістю й безтурботністю, невагомістю коли й не тілесною, то душевною. Було їм тоді справді легко, як ніколи згодом, але, мабуть, зазнавали того відчуття лише тоді, коли залишалися вдвох і могли забути про все на світі. Коли ж розходилися, то кожному було доволі турбот і клопотів, а Карналеві випадало цього добра,, мабуть, набагато більше.

Його становище на факультеті було тривожним і дивним. З одного боку — повага за безперечні успіхи, найвищі оцінки за всі чотири курси навчання, грамота від самого міністра за наукову роботу, натяки керівників кафедр на можливість запросити Карналя до себе в аспірантуру. А з другого — насторожене недовір'я, уперте переслідування за ймовірні гріхи, звинувачення в недозволених намірах, прозорі натяки на його біографію.

Останнє обурювало Карналя найбільше.

— Яка біографія? — кипів він перед Кучмієнком.— Я в шістнадцять років пішов на фронт. Багато знайдеш таких? Тобі ж було двадцять, а не шістнадцять!

Кучмієнко стріпував чубом тепер не легковажно, а солідно, з якимсь прихованим значенням.

— Головне не в тім, як почати війну,— повчально казав Карналеві,— а як її закінчити. Ти не зумів достойно закінчити.

— Трагічний випадок.

— Після трагічних випадків не лишаються живими.

— Ти звинувачуєш мене в тому, що я живий?

— Ти зберігся, а це вже трагедія іншого порядку.

— Але ж і ти зберігся!

— Я належу до переможців, а ти...

— Цікаво, до кого ж належу я?

— Ти до врятованих.

— І врятував мене ти.

— Можна сказати й так.

— Інтенданти мене не рятували.

— Я був серед воїнів, не забувай.

— А я серед убитих. А тепер воскрес, щоб жити знову, жити за моїх товаришів і зробити щось у житті також і за них, чорти його бери. Затям це собі, Кучмієнку!

Кучмієнко був добрий і великодушний.

— Чудний ти, Карналь. Я ж хочу для тебе краще. Нам аби ідейність.

— Чому ти вважаєш, ніби лише ти маєш те, що називаєш ідейністю? — обурювався Карналь.— Звідки таке виняткове право?

— А хто ж тоді й має, як не я? — щиро дивувався Кучмієнко й знову стріпував чубом.— Раз я тебе критикую, а не ти мене, то виходить, що в мене є таке право. Для тебе ж роблю як краще, а ти не розумієш через свою впертість. Спитай кого завгодно, і кожен тобі скаже про твою впертість.

— Без упертості вченим стати не можна.

— Ще й невідомо, хто стане вченим, а хто ним не стане.

— Чи не наміряєшся ти стати вченим? — сміявся Карналь.

— Побачимо, побачимо,— поплескував його по плечу Кучмієнко,— все може бути.

— Тоді я б не хотів бути в науці.

— Будемо вважати такі заяви передчасними. Ти даремно гніваєшся, Карналь. Ми ж з тобою друзі. Згадай перший і другий курси, згадай, як відбивалися від вовків. Як гранатами од фашистіві Нікому не вдасться мас посварити і роз'єднати. Дивуюся, як ти цього не розумієш.

— Іноді мені починає здаватися, що ти знаєш навіть те, чого знати неможливо, і маєш від цього найбільшу насолоду. Тобі легко жити, Кучмієнку. Мабуть, ти й умиратимеш, як один великий англієць,— співаючи. Але я вмирати не збираюся ні співаючи, ні плачучи.

Вони розходилися, хоч Карналь знав, що ненадовго й недалеко.

Хоч як дивно, але сам Кучмієнко перший приніс Карналю звістку про те, що до їхнього університету приїхав той самий ленінградський професор Рем Іванович, який так високо оцінив Карналеву студентську роботу.

— Прочитає в нас лекцію про числа Ферма,— повідомив Кучмієнко з таким виглядом, ніби він тільки те й робив, що думав про числа Ферма і мав намір спростувати Ейлера, який у свій час спростував Ферма.— Ти ж знайомий з ним, Карналь. Він тебе хвалив, вибив тобі грамоту від міністра.

— Знайомий так само, як і ти.

— Не мене ж хвалив — тебе.

— До речі, професор доволі прихильно ставиться до кібернетики і до Вінера.

Кучмієнко зареготав.

— Коли б я був професором, то теж дозволяв би собі такі фокуси! Йому що? Він знаменитість! А от спробуй ти виплутатися з сітей лженауки, і виявиться, що без допомоги твого друга Кучмієнка ні руш!..

На лекцію вони пішли разом, відчепитися від Кучмієнка Карналь не зміг. Професор був лобатий, міцно.збудований, схожий не на математика, заглибленого в теорії, а на залізного практика, партійного або державного діяча. Енергія так і прискала з кожного його поруху, слова буквально били студентів — докоряв за нездарність, за посередність, за розумові лінощі, ніби саме зібрані в актовому залі студенти фізмату винні були в тому, що триста років ждуть свого розв'язання проблеми, запропоновані Ферма. Це був не просто вчений — борець, агітатор.

Він міг примусити забути все на світі, забути про всі плани й кинутися мерщій вирішувати невирішене в математиці, про що саме казав професор.

Під час своєї бурхливої лекції професор чіпко обмацував поглядом аудиторію, ніби шукав когось. Карналь, холонучи серцем, вирішив, що той шукає саме його, і знітився. Йому хотілося заховатися під стіл або хоч за спину Кучмієнкові, але професор жодного разу не зупинився на ньому поглядом, частіше його очі затримувалися на Кучмієнку, бо той сидів виструнче-ний, високий, час від часу картинно стріпував своїм прекрасним чубом і з таким захватом пожирав очима професора, що той мимоволі мав би зарахувати його до своїх найпалкіших прихильників.

Студенти були так приголомшені ерудицією і наступальним пафосом ленінградського професора, що не спромоглися на жодне запитання. Проректор по науковій частині, який представляв гостя перед початком лекції, подякував йому, і на цьому зустріч мала б закінчитися, але професор жестом пам'ятника викинув руку наперед, сказав, звертаючись до всіх:

— Коли тут присутній студент Карналь, то я б просив його залишитися.

Всі погляди звернулися до Карналя, він почервонів, повільно підвівся і серед загальної тиші підійшов до професора. А за ним, як тінь, ніби прив'язаний, посунув Кучмієнко. Це було так несподівано, що студенти не ворухнулися, чекаючи, чим закінчиться ця досить кумедна ситуація. Проректор, тихий, спокійний чоловік, ніяково протирав окуляри, а ленінградський гість, видно, впевнений, що Карналь саме той високий і гордо-чубатий, завчасно радіючи своїй проникливості, спитав насмішкувато переднього, пригорбленого, розцвіченого рум'янцем ніяковості:

— А ви теж до мене?

— Я Карналь,— сказав справжній Карналь.

Провидців не можна ні осоромити, ні засоромити. Професор миттю накинувся на Кучміенка:

— А ви? Хто ви і що ви?

— Я друг Карналя.

— Прекрасно. Вітаю вас і заздрю. І миттю переключився на Карналя:

— Виберіть час і зайдіть до мене в готель. Я зупинився...

— У Лондонській,— підказав проректор.

— Номера не пам'ятаю, там спитаєте.

— Теж мені математик, не може запам'ятати, в якому номері готелю зупинився,— бурмотів ображений Кучмієнко, протискуючись слідом за Карналем до виходу.

До готелю Карналь так і не зібрався. Йому завжди бракувало рішучості в останню мить. Згадував лобатого професора, його манеру трибуна, енергійну наступальність і розумів, що не має про що з ним говорити. Такі люди не знають і ніколи не захочуть довідатися, що таке непевність, сумніви, їм невідомі глухі кути, вони не лякаються переслідувань, високе сонце істини сяє для них незгасно, і вони йдуть до неї, незважаючи ні на що. А хіба він, Карналь, належить до таких людей?

Коли вже вони мали познайомитися з професором саме на теорії ігор, то Карналь з повним правом міг би сказати, як англійці: коли ти не можеш робити того, що тобі подобається, то хай подобається бодай те, що ти робиш.

Але професор належав до людей, які не відступаються від свого. Він покликав Карналя вже не до готелю, а на третій поверх гуртожитку, де в двох маленьких кімнатках жив разом із своєю молодою дружиною, привезеною, як казали, з Грузії, секретар університетського парткому Проичеико.

Якийсь студент-першокурсник постукав у двері кімнати Карналя й сказав, що його просять до Пронченка. Пронченко був кандидат наук, він вів на їхньому факультеті семінар з механіки, але Карналь не відвідував семінару. Пронченка знав лише зовні. Дуже високий і дуже вродливий чоловік, очі, як на візантійських іконах, завжди ледь усміхнений, все обличчя випромінює доброту. Як і всі фронтовики, ходить в офіцерській формі. Розповідали, що він був танкістом, горів у танку, має багато орденів за фронт, хоч ніколи чомусь не носив навіть колодочок. Може, через скромність, а може, щоб не надто вирізнятися серед тих викладачів, які на війні не були,— хто через похилий вік, хто через хворощі, хто "заброньований", як цінний спеціаліст, до яких Пронченко належати не міг, бо захистив дисертацію вже по війні, вийшовши з госпіталю, де лікувався так довго, що встиг познайомитися з своєю майбутньою дружиною, закохатися в неї, вона закохалася в нього, і ось так вийшло, що цей гарний українець викрав прекрасну грузинку з Тбілісі й привіз її сюди. Дружину Пронченка студенти часто зустрічали в гуртожитку, вона була так само вродлива, як і чоловік, очі в неї трохи сумні, темні, задумливі, обличчя ласкаве, і вся вона якась ласкава, з кожним віталася, так ніби була їм сестрою або однокурсницею, хоч нічого спільного з студентами не мала, викладала в школі мову й літературу, завжди носила стоси зошитів, які мала перевіряти й на які математики зловтішно вказували філологам: ось ваша майбутня доля.

Коли ти вже п'ятий рік в університеті, то можеш більше або менше знати про кожного викладача. Ясна річ, про ректора чи університетських проректорів знання твої відповідно більші, так само трохи більші щодо Пронченка, який викликає не меншу цікавість, ніж сам ректор, але все це так звані паралельні життєписи, евклідова геометрія, ніяких схрещень, ніяких дотичних з життям-буттям якихось рядових студентів типу Карналя воно не має і не може мати. І зненацька Пронченко запрошує Карналя до себе додому! Щоправда, теж у гуртожиток, у такі самі кімнатки, як і в студентів, так само стоїть у черзі до загальної плити дружина Пронченка Веріко Нодарівна. Але водночас існує грань, яку перейти не дано нікому. Для справ у Пронченка є кабінет в університеті, наукові питання вирішуються на кафедрі й у деканаті, і в ті дві кімнатки в гуртожитку можуть ходити до Пронченка лише найближчі друзі. А який же йому друг Карналь, коли вони до пуття й не знайомі?

Карналь не любив, коли його кудись кликали, не дуже любив навіть коли запрошують. Бо ж однаково вчував загрозу для власної свободи* відразу переставав належати сам собі, мовби переходив у чужу власність, і все його єство протестувало, бун-тувалося, ремствувало. З часом у нього виробився спротив до будь-якого примусу, зазіхання на свободу вчинків він убачав навіть тоді, коли доводилося кудить їхати. Куплений квиток видавався йому еквівалентом втраченої волі. Тому Карналь міг іноді вискочити з вагона поїзда, який уже рушав, або зістрибнути з пароплава на берег, коли матроси вже прибрали трап. Добровільних зобов'язань Карналь міг набрати на себе цілі купи, але зовсім не вмів бути покірливим. Навіть у його організмі виробилися своєрідні сигнально-захисні функції, і коли, скажімо, Карналеві страшенно не хотілося кудись іти або їхати, то в нього могла навіть підвищитися температура. Лікарі мали б визначити такий стан як концтабірний синдром. Але що могли знати лікарі про того, хто дев'ятнадцятирічним побував у пеклі й повернувся з пекла, яке не снилося навіть великому Данте!

Коли Карналь почув, що його запрошує до себе Пронченко, то перша його думка була: Кучмієнко. Накапав на Карналя Пронченкові, і той, чоловік делікатний, не захотів вести з безпартійним студентом офіціальну розмову в університетському кабінеті, а вирішив запросити до себе додому. А може, знав норовистий характер Карналів, побоявся, що той взагалі не захоче з'являтися до офіціального кабінету, закомизиться, ще погіршить своє становище, дасть привід тому ж таки Кучмієикові виступати з новими звинуваченнями. Хоч як там було, Карналь щосили намагався знайти виправдання такому несподіваному запрошенню. Тим часом обійшлося без Кучмієнка.

Карналь зрозумів це, переступивши поріг кімнатки Пронченка. Бо коло столу, наполовину заваленого книжками, простого, погано струганого, здається, мало не саморобного, як майже всі тодішні меблі, над склянками з міцно завареним чаєм сиділи Пронченко у своїй незмінній гімнастерці, в діагоналевому галіфе й хромових чоботях, і... ленінградський професор — без піджака, з розстебнутим коміром білої сорочки, з недбало зсунутим набік галстуком. На прогорнутому від книжок клаптику вільної поверхні, крім склянок з чаєм, вазочки для варення й корзинки з печивом, лежав розгорнутий на останній сторінці "Огонек". Професор, вимахуючи авторучкою, замість привітання відразу гукнув до Карналя, ще не встиг той зачинити двері:

— Підступи, або приховані дії. Сім літер! Знаєте?

Пронченко і професор, виявляється, сушили голову над журнальним кросвордом. Найпримітивніше заняття з усіх, які тільки міг уявити Карналь.

— Ну, що ж ви мовчите? — наглив його професор.

— Інтриги? — підказав Пронченко.

— Хвилиночку. Лінійка — лягає. Шторм — сходиться. Мотив— точно. Так і записуємо: інтриги.

Пронченко підвівся, потиснув руку Карналеві.

— Сідайте з нами пити чай. З Ремом Івановичем, сподіваюся, ви знайомі.

— У загальних рисах,— буркнув професор,— дуже в загальних рисах. Без наближень. У науці наближення, знаєте, процес тривалий і, як вам відомо, безконечний.

— Серед людей трохи інакше? — спитав Пронченко, і Карналь ніяк не міг второпати, чи вони сперечаються, чи жартують, чи просто дають спочинок розумові, так само як з оцим безглуздим кросвордом.

— До речі, студент Карналь подає надії,— несподівано сказав Рем Іванович.— Його наукова робота одержала першу премію Міністерства вищої освіти.

— Знаю,— хитнув головою Пронченко.

— І як ви думаєте використати його після університету?

— А цього от не знаю.

— Тоді хто ж знає?

— Його наукові керівники, вихователі, професори.

— Ось він скаржиться, що його...

— Я не скаржився,— вихопився Карналь.

Веріко Нодарівна принесла ще склянку чаю, Пронченко познайомив Карналя з дружиною. Карналь смикнувся, щоб підвестися назустріч жінці, але відчув, що його щось тримає знизу. Те "щось" не було для нього таємницею. Всі університетські стільці замість диктового кругляка мали сидіння, зроблені з тоненьких паличок, поприбиваних до каркаса дрібними гвіздочками. Гвіздочки, як відомо, мають голівки з досить гострими закраїнами — прекрасний інструмент для дірявлення студентських штанів і спідниць. У Карналя єдині його штани мали вже кілька таких "поранень", але тепер ішлося й не про цілість штанів, а про його ґречність, про пошану до жінки. Карналь рвонувся щосили, але стілець вчепився йому в штани, мов кліщ. Довелося тягти за собою й стілець. Студент являв собою найкомічніше видовище, і Рем Іванович не стримався, зареготав голосно, розкотисто, охоче, Пронченко теж не стримався від сміху, тільки Веріко Нодарівна докірливо поглянула на чоловіка І, допомігши Карналеві визволитися від стільця, сказала:

— Ти знову переплутав стільці, Володю. Я ж просила тебе ніколи не давати гостям цього поламаного, а сідати на нього самому. /

— Студент — це не гість! — закричав Рем Іванович.— Студент — це людина для пригод. Бо коли ж і зазнаєш всіляких пригод, як не студентом!

— У нас уперше? — спитала Веріко Нодарівна з приємним грузинським акцентом.— Правда, Володю, вперше? — звернулася до чоловіка.

— Не запрошували, то й уперше,— добродушно буркнув Пронченко.— Тому й скаржиться аж у Ленінград, а нам не каже нічого.

— Я не скаржився,— знов хотів виправдатися Карналь, але його перебив професор:

— Я страждаю схильністю до неточності. Constitutionally inaccurate, як кажуть англійці. Скарги не було. Я не читав таких слів у листі нашого молодого друга. Так?

— Так,— згодився Карналь, не знаючи ще, до чого веде професор.

— Але хіба справжній стан справ залежить від того чи іншого сполучення слів? Світ, для того щоб існувати, не потребує ніяких описів і постанов.

— Даруйте, професоре,— спокійно втрутився ' Пронченко,— але ж ми знаємо, що постанови в державі з плановим господарством можуть спрямовувати цілі ділянки життя. А декартівська енумерація? Ви ж математик, а математики сплять і бачать світ не те що описаний і прореєстрований, а формалізований аж до таких меж, що навіть для поцілунків вони мріють вивести точні формули.

Професор підхопився зі свого стільця, хотів побігати по кімнаті, безпорадно розвів руками.

— У вас тут не розженешся! Ви що — удаєте скромність? Але ж той, хто ніс тягар війни, має право користатися плодами перемоги! Чому вам не дадуть квартири?

— Ми з Веріко й користуємося,— скромно зауважив Пронченко,— маємо дві кімнати на двох. По кімнаті на кожного! Це ж ціле багатство, професоре!

— Ви називаєте це кімнатою? — Професор вдарився об стілець, застрибав на одній нозі.— Могли б хоча скоротити до мінімуму умеблювання. В моїй ленінградській квартирі, наприклад, порожньо, як на стадіоні. В блокаду я попалив усі меблі, щоб зігріти своє старе тіло. Довелось навіть зачепити дещо з бібліотеки. Намагався вибирати маловартісне. Але хіба ж можуть бути маловартісні книжки для вченого? Тепер страшно подумати...

— А в мене був випадок, коли я своїм командирським танком розвернув стіну сільської бібліотеки. Засіли там два фашистські кулеметники, і не могли ми їх ніяк викурити. Довелося йти на таран. Не знали ми, що там бібліотека, та хоч би й знали, то довелось би. А коли розвернув стіни, влетів танк у будинок, вляглася курява, глянув я — книжки, розтерзані, як люди.

А мої хлопці вже вискочили з танка, збирають те, що вціліло, один несе "Гаргантюа й Пантагрюеля", знаєте, шкільне видання, читане-перечитане... Я своїй Веріко досі про цей випадок не розповідав, боюся навіть зараз... Хоч подумати, що міг ти тоді на фронті...

— А мені довелося рятувати гаубицю,— втрутився в розмову Карналь,— виколупувала з вежі польського костьолу фашист-* ського кулеметника, й на неї сипонула рота фашистських автоматників. Насилу відбили. А костьол гаубиця потрощила капітально. Від кулеметників самі спогади... Коли ж відбили ми те містечко, то до командира прийшла делегація громадян з протестом. Мовляв, пошкодили костьол. Чотирнадцяте століття!

Професор тим часом сів, взявся за склянку, але чай уже охолов.

— Маючи таку чарівну дружину, не гріх почастувати й гру-" зинським вином! — вигукнув він.

Пронченко зазирнув у куток за лозову етажерку, набиту книжками й рукописами.

— Грузинського немає,— сказав звідти,— а портвейн три сімки є. Хочете?

— Налийте хоча б нашому молодому другові!

— А чому така честь? — здивувався Пронченко.— Вже коли пити, то всім. За знайомство і за співробітництво. Чи як краще? Може, за успіхи нашої науки?

Він налив вино у склянки. Тим часом прийшла Веріко Нода-рівна. Професор галантно поступився їй місцем, але вона принесла табуретку, сіла. Пронченко хлюпнув їй трохи з пляшки.

— Символічно,— сказав він.— Цим однаково не нап'єшся, та й чого нам напиватися? На фронті ми своє відпили. А я додав ще в Грузії. В мене й досі таке враження від нашого весілля з Веріко, що ми тиждень плавали у вині. Море вина. Недарма поети колись плутали вино й море. Як це там у поетів, Веріко?

— Ти маєш на увазі Гомера, який називав море винио-чор-ним?

— Прекрасно! — вигукнув професор.— 3 поетами — це прекрасно! Це повертає мене до перерваної розмови. Отже, з чого ми починали? Про нашого молодого друга. Він зарекомендував себе талановитим математиком. Я мав високу втіху... гм... ознайомитися... Але я мав також необережність посвятити нашого молодого друга в деякі... Одне слово, я коротко виклав йому суть поглядів Норберта Вінера на кібернетику... На жаль, людей, які поділяють бодай частково ідеї Вінера, дехто з відомих учених не підтримує... Лженаука, реакційна ідеологія, підступи... Вчений же за своєю природою повинен прагнути нових знань, інакше він не виправдовує свого призначення.

— Зазначте ще й те,— спокійно додав Пронченко,— що вче^ ний насамперед дбає за себе. У нього власні цілі, і на випадок невдачі він ризикує лише власним досвідом. Політика ж завжди спрямована на підтримку й захист більшості. Ризикує також більшістю. Отож і доводиться думати, перш ніж...

— Ага! — закричав радісно професор, схоплюючись побігати по кімнатці, але згадав, що бігати тут ніде, засміявся й сів на своє місце.— Ви кажете: захищати більшість? А коли ця більшість ні сном ні духом не знає про те, від чого її захищають?

— Незнання загрози ще не свідчить про те, що загроза не існує,— спокійно відбив напад Пронченко.

— Ми можемо випити? — дивуючи Карналя своїми несподіваними перескоками настрою, раптом миролюбно нагадав про* фесор.— За ваше здоров'я, прекрасна Веріко! Знаєте, я все жит-тя шкодую, що рано одружився. Щоразу зустрічаєш таких гарних молодих жінок і мимоволі думаєш: ах, був би вільний, як би міг закохатися, почати життя спочатку!

— Мабуть, мій Володя думатиме колись так само! — лукаво поглянула на чоловіка Веріко.

— Він не матиме на це часу! Його заїсть громадська робота! Учений і громадський діяч — це кошмар! Це забирає весь твій час, всі твої сили, виснажує і вичерпує... Але, дорогі мої друзі, в цьому світі для нас немає іншого виходу... Однак ми знову втратили нить... Ми забули про нашого молодого друга...

— Я не скаржуся,— подав голос Карналь.

— І дарма. Мовчати можу я. В моєму становищі, з моїм, як кажуть, ім'ям я можу й помовчати навіть тоді, коли мене... гм... почнуть критикувати... звинувачувати... Коли оракули піддаються нападкам, вони замовкають, і їхнє мовчання переконує нас у тому, що вони справді оракули... Не мною сказано, проте влучно... Ми заговорили про кібернетику. Але що таке кібернетика? Це наука про управління в природі, в суспільстві, у виробництві, взагалі в житті. Процеси ж ці існують, хоч би як ми не хотіли цього визнавати. Ленін надавав величезного значення їхньому вивченню. У резолюції Дванадцятого з'їзду нашої партії говорилося про наукову організацію праці й управління. В двадцятих роках у нас виходило близько двадцяти наукових журналів з проблем управління й організації виробництва. А тепер ми все забули й оголошуємо це неіснуючою наукою, і тільки на тій підставі, що кібернетика прийшла, мовляв, до нас з-за кордону і комусь заважає чи то хтось з академіків просто не втямив нічого в цій науці. Хтось, бачите, не дочитався.

— Дочитається,— докинув Пронченко.

— А ми тим часом сидітимемо і спостерігатимемо, як цілий світ рухає вперед цю науку. А тоді — доганятимемо? Смішна марнота!

— Я нічого не можу сказати вам про кібернетику, бо не відчуваю себе компетентним у цій справі,— спокійно зауважив Пронченко.— Коли це справді корисні наукові ідеї, то в нас немає ніяких підстав не скористатися з них. Може, якісь спритні наші філософи справді, не втямивши суті, оголосили лженаукою те, що заслуговує на уважне вивчення і — більше того — на майбуття. Факти можуть підлягати сумніву. Головне ж ідеали. За це воювали, це відстоюватимемо завжди.

— Повторюю, боюся не за себе. Ось перед нами наш молодий друг. Студент Карналь. Може, це майбутнє нашої науки. Та сьогодні він похвалився своїм (вельми приблизним) знайомством з кібернетичною теорією — і вже автоматично до нього вмить застосовують прелімінарні підозри в можливих злочинах проти нашої науки. Я думаю, все це робота пересічних людей. Жертвами обираються саме ті, хто гідний найбільшого захоплення й підтримки. Сконцентрувати ненависть на комусь, хто виявляє здібності, а самому потирати руки і захоплювати тим часом тепленькі місця в науці. Посередність, хоч би де вона діяла, завжди намагатиметься знищити тільки найкращих. Той, у кого менше здібностей, уціліє. На жаль.

— Але ж студентові Карналеві ніщо не загрожує,— здивувався Пронченко.— У нас нікого не проробляють, не обговорюють. У нас в університеті ви не почуєте заяв типу: "Я, звичайно, незнайомий з кібернетикою, але твердо переконаний в її шкідливості для нас". Ми дотримуємося принципу вести розмови тільки про те, що знаємо. Істинне, для нас тільки те, що твердо встановлене, а не те, що хтось оголосить істинним, хоч би це був іноді й столичний авторитет. Коли й ви, Реме Івановичу, загнете щось таке хитромудре, що відразу не добереш, то, гадаю, ми все-таки попросимо у вас деякого часу, щоб визначити своє ставлення.

— Одесити, кажуть, навіть не належать ні до якої нації,— зітхнув професор,— а складають таке плем'я, чи що,— одесити. Правда?

— Не зовсім,— подала голос Веріко,— я все ж залишаюся грузинкою навіть в Одесі. А мій Пронченко — українець з Дніпра.

— Земляки,— вголос подумав Карналь, який почувався тут досить ніяково.

— А ти звідки? — охоче втягнув його в розмову Пронченко. Карналь назвав своє село, виявилося, що село Пронченка за

сорок кілометрів нижче по Дніпру. Колишні козацькі села. Плавні,, шелюги, риба, сіно, а поруч — степи.

— Хто походить із степів, уже від природи схильний до абстрактного мислення,— висловив жартівливу сентенцію Пронченко, на що професор відразу ж запротестував:

— Що ж тоді казати тому, хто народився в Ленінграді, в цьому так точно спланованому місті, що за вашою теорією з нього мають виходити лише землеміри?

— У нас у селі колись був землемір Марко Степанович,— сказав Карналь,— так він вимагав, щоб його називали не інакше, як геометром.

— А геометрія без натхнення неможлива, сказав Пушкін,— додала Веріко.

— Умовили й переконали,— підняв руки Рем Іванович.— Віднесемо це до заслуг парткому і,— він хитро примружився на Пронченка,— його секретаря...

— Секретаря можуть обрати, але можуть і не обрати,— засміявся Пронченко.— Я ж вам казав уже, що головне — ідеали. їхня непохитність. По-людськи мені соромно, що досі не помітив Карналя, хоч ми, виявляється, навіть земляки. А от ви, Реме Івановичу, могли кинути всі свої справи й примчати з самого Ленінграда, щоб узяти його під захист.

— Сказати по щирості? — наставив на нього вказівні пальці професор.— Коли хочете, я примчався захищати не студента Карналя, а самого себе! Його ще не дуже чіпають, він тільки написав, що не всі прихильно ставляться до його розмов про кібернетику. Але ж мене пощипують! Незважаючи на мій науковий авторитет, незважаючи на те, що я пережив блокаду, мало не вмер, власне, вмер, бо вже закреслений був у всіх списках живих і діяльних. Про все забуто. Пощипують колеги! І ще й не знати, чим воно закінчиться. Я й прикотив сюди. Розвідка! А як воно тут? Ще нічого не знаєте про кібернетику, тому й утримуєтесь від перегляду статей у пресі? А коли покритикують якогось письменника — вивчали? Не питали, чи знає хто того письменника, читав його? От ви, молодий чоловіче?

— Учився в сільській школі,— щиро визнав Карналь,— а книжок у нас не дуже розженешся...

— А що скаже нам секретар парткому? — обернувся професор до Пронченка, аж затріщав благенький лозовий стільчик під ним.

— Здаюся, я тільки механік. Захищав дисертацію, на літературу не було часу.

9

Карналь не звик, щоб до поїзда чи літака його проводжала дружина. Вічна заклопотаність у неї і в нього, обурлива несинхронність їхнього життя змусили відмовлятися від ритуалу проводжань і зустрічань, це міг дозволити собі хіба що Карналь, поки не закрутило його в гігантській каруселі науки, розчулений і розтривожений, він завжди проводжав і завжди зустрічав свою маленьку балерину. Але це було так давно, що й не згадаєш.

Тепер його оточували заступники, помічники, співробітники, а там, куди їхав, щоразу нові "зацікавлені особи". Він не.міг би твердо сказати, чим більше зацікавлювалися: ним самим чи його електронними машинами, бо одне й друге сприймалося з шанобливим острахом, іноді з недовір'ям, бувало, що й вороже.

Од машини Карналь уперто відмовлявся, попросив Олексія Кириловича прихопити його портфель, а сам пообіцяв добратися до вокзалу "власними силами", себто пішки. Про небажання Карналя користуватися машиною вже ходили смішки по столиці, але він усіляко уникав цього засобу пересування, так ніби належав до якоїсь химерної секти антиавтомобілістів. Мав для цього підстави і не вважав за можливе перед будь-ким звітувати про мотиви.

— Не турбуйтесь,— відповів на несміливе зітхання помічника,— буду вчасно.

Коло вагона, тримаючи скромного Олексія Кириловича за ґудзик піджака, стовбичив опасистий Кучмієнко, щось турчав помічникові у вухо, ще здалеку побачив академіка, помахав рукою:

— Думали вже, запізнишся, Петре Андрійовичу. Карналеві було неприємно, що Кучмієнко довідався про його

від'їзд, ще неприємніше було його проводжання.

— Ти міг би не проводжати,— сухо сказав він,— це не входить в твої обов'язки. Я взагалі нікого...

— Взагалі, то так, а я зокрема! — зареготав Кучмієнко, і Карналя аж пересмикнуло від того нахабнуватого сміху. Зв'язало ж їх життя — не розв'яжеш!

— Ти ж начальство, Петре Андрійовичу. Та й друзі. Випадково довідався про твою втечу. Дай, думаю, підскочу... Може, будуть вказівки... Може...

— Я піду покладу портфель,— ухилився від його рукостискань Карналь.

— Ми з Олексієм Кириловичем уже побоювалися, що не встигнеш на поїзд. Хоч я ж тебе знаю вже тридцять років: ніколи ти не запізнювався! Хто тебе ще так знає, Петре Андрійовичу, як я!

Карналь зайшов до вагона, Кучмієнко, тримаючи й далі помічника за ґудзик, швидко кидав йому в обличчя якісь мовби тверді, несподівані для такого зовні добродушного чоловіка слова:

— Ти забудь про ад'ютантство в Карналя. Ти не йому служиш, а ідеї. Не ад'ютант, а представник наших спільних інтересів. Усього нашого об'єднання. Академік, він хто? Чоловік. А чоловік слабкий. Захоплення, чудійство. Ось їде він до цього Совинського. Ти не знаєш, чого їде, а я знаю. Любить Совинського. Любить! І не може викинути з голови. Бо так уже голова в нього влаштована: ніщо звідти не вилітає добровільно — все там затримується. Аж подив бере, де воно там все вміщається. Ну, та зараз не про це. Ти теж придивись до Совинського. То хлопець бойовий, хоч і не можу втямити, як він опинився в металургів і що там задумав. Простий технік, а бач, самого Карналя витяг до себе. Заварив якусь кашу. Ти придивись гарненько, може, воно й на Державну премію там витанцьовується. АСУ в металургії — це звучить! Коли що—треба негайно підключитися й нам.

— Але ж АСУ — це по лінії Глушкова,— несміливо запере-чив Олексій Кирилович.

— А машини чиї? Хто їх проектує і виробляє? Яка тобі АСУ без обчислювальних машин? Глушковські хлопці розробляють системи та обраховують ефекти системності, а ми підводимо машинну базу. Та що тебе вчити? Сідай, бо поїзд без тебе піде!


Він штовхнув Олексія Кириловича до вагонних східців, а сам миттю кинувся вздовж вагона, шукаючи вікна, за якими буде Карналь. Побачив академіка в купе, щосили замахав руками, удав навіть, ніби підстрибує і цілує шибку. Шибколиз.

— Це ви сказали Кучміенкові про мій від'їзд? — спитав Карналь свого помічника, коли той ще йшов по коридору.

— Він запитав мене, я не знав, чи треба, чи не треба казати... Пробачте, Петре Андрійовичу...

— Моя вина. Я не попередив вас, щоб нікому... Але надалі... Ви хіба не зі мною?

— Я взяв для вас окреме купе, а сам буду тут, по сусіда ству.

— Ну, це смішно. Хто вас так учив? Переходьте до мене, поїдемо разом. До того ж я ніколи не беру нижньої полиці, так що вона у вашому розпорядженні. Я звик тільки на верхній. Звичка і принцип, коли хочете. Поки ти можеш залізати на верхню полицю в вагоні, то ще чоловік. Як у вас з хропінням?

— Помічники не мають права хропіти,— скромно потупився Олексій Кирилович, переносячи з сусіднього купе свій портфель, до речі, точнісінько такий, як і в академіка.

— А мене, знаєте, відучили в концтаборі,— сказав роздумливо академік.

— Ви були в концтаборі? — не повірив Олексій Кирилович.— Але ж як?!.

— Дивуєтесь? Там спали на дерев'яних нарах, притулені один до одного так щільно, що лежали всі на правому або на лівому боці, так що поверталися тільки за командою. Коли в когось заніміє плече, то прокидається й благає: "Братці, давайте перевернемося!.." Його вилають, ясна річ, але все-таки хтось скомандує: "Перевернулися!" Ну, та це минуле. Давайте вечеряти.

— Я піду замовлю чай,— сказав Олексій Кирилович,— дружина поклала мені тут котлети, вона робить їх дуже смачно.

— А чому вас не проводжала дружина? Вона зайнята?

— Незручно ж,— скромно потупився Олексій Кирилович.— Вона поривається щоразу, але я не велю. Адже в нас службові поїздки, а вона...

— А ви спробуйте не розрізняти поїздок службових і особистих. Життя — це не тільки служба й робота, бо ж існують ще й суто людські обов'язки й вимоги. З роками пересвідчуєшся, що повноцінною особистістю можна називати лише того, хто віддає належне і роботі, й людям, і життю в найширшому розумінні цього слова.

Академік відкрив свій портфель, дістав гранчасту пляшку з золотисто-коричневою етикеткою.

— Віскі п'єте? Немає содової, але я заміняю "Лужанською". Напій тонізуючий. Багато — шкодить, а трохи — саме для пожвавлення роботи серця. Мені присилає знайомий професор з Кембріджа.

— З самої Англії? — здивувався Олексій Кирилович, який, попри свої знання практичних речей, не міг уявити, щоб хтось міг присилати (Як? Ящиками, контейнерами чи по одній пляшці?) напої аж з Англії.

— Ні, це з Америки. Там теж є Кембрідж. Університетське містечко на околиці Бостона. Про Гарвардський університет чули? Він у тому американському Кембріджі. А віскі шотландське. Простіше було б, звичайно, просто з Шотландії, але там у мене немає знайомих. Це дуже гарне віскі. Кінгс рейсом — королівський викуп. Дванадцятирічна витримка. Це означає, що після того, як його зварили з ячменю, воно дванадцять років витримувалося в дубовому, обпаленому зсередини барильці. Дубове вугілля всотало в себе всі сивушні масла, і ми маємо практично чистий напій. Майже як аптечна мікстура.

Академік налив віскі в склянки, додав мінеральної води. Поволеньки пили, мовчки дивилися в темне вікно, за яким летіли темні поля під темним небом. Напад балакучості в Карналя минув, а його помічник через свою природну скромність не наважувався розпочати розмову,— окрім того, він ще каявся в душі за свою, сказати б, зраду, бо коли подумати, то він аж двічі зрадив академіка: сказав про його поїздку Кучмієнкові й запросив до Придніпровська молоду журналістку, і ще й невідомо, як поставиться до її присутності на заводі Карналь. Видатні люди повинні бути добрі, інакше які ж вони видатні? Ця думка помогла Олексію Кириловичу заспокоїтися й заснути, як тільки він доторкнувся щокою до подушки.. .

А Карналь на верхній полиці ще довго перевертався. Все життя своє він не міг заснути відразу і привчив свій мозок най-інтенсивніше працювати саме вночі, коли всі вважають, що ти спиш і нарешті дають тобі спокій. Власне, всі думки з'являлися вночі перед тим, як заснути. Здається, мозок його не мав спочинку й уві сні, але то вже робота була несвідома, щось мовби заготівля матеріалу для нових думань, чи що.

Уранці на вокзалі їх зустрічав директор заводу і винуватець усього Совинський. Олексій Кирилович зітхнув з полегкістю, не помітивши ніде поблизу Анастасії. Може, не приїхала? Так було б краще. Директор і Совинський були мало не однолітки — обидва молоді, високі, дужі, тільки Совинський чорнявий, з обличчям трохи грубуватим, аж ніби суворим, а директор білявий, схильний до повноти чоловік, блакитноокий, добродушно всміхнений. Якось не вірилось, що цей чоловік має справу з металом, з пекельними температурами, з суворістю й твердістю.

— Дем'яненко,— відрекомендувався директор, потискуючи руку Карналеві, а тоді Олексію Кириловичу.— Сколотив нас усіх Совинський, я перепрошую від імені дирекції й обіцяю, що зробимо все для того, щоб ваше перебування в нас... як то кажуть в таких випадках?

— А мене вмовив Олексій Кирилович,— показав на свого помічника академік,— як наполіг... Мовляв, у всіх ми вже бували, а от у металургів... Хоч це парафія Глушкова, але Олексій Кирилович все-таки зумів мене вмовити...

"Навіщо він так каже?" — подумав Олексій Кирилович, але промовчав, тільки всміхнувся за звичаєм, перекособочивши голову і нишком зиркаючи туди й сюди, чи не з'явилася де-небудь Анастасія, бо тоді б йому справді було непереливки. Але все обійшлося гаразд, вони сіли у велику директорську машину, бо до заводу, як пояснив Дем'яненко, було далеко, і пішки, як того хотів був Карналь, ще ніхто добиратися туди, здається, не пробував, принаймні за останні двадцять років.

У Карналя, як одразу помітив Олексій Кирилович, учорашній вечірній настрій зник так само несподівано, як і виник. Академік знову перейшов до своєї манери розмови, що залякувала співрозмовника без найменшого злого наміру з його боку. Виходило це в нього якось само собою.

— Ми з Совинським давні співробітники,— звернувся Карналь до директора,— можна б сказати, до певної міри однодумці в деяких житейських питаннях. На жаль... Іван утік від мене, і нічого не можна було вдіяти. Був такий слухняний хлопець, і зненацька...

— Я завжди був неслухняний, Петре Андрійовичу,— сказав Совинський.

— Може, й краще, що ти такий, а не інший. Але як ти опинився серед металургів?

— А це я заманив його до себе,— сказав директор.

— Ви? Яким чином?

— Колись ви зустрічалися з групою директорів у Раді Міністрів, пам'ятаєте?

— Це треба згадати, коли саме і з якими директорами.

— Одне слово, у тій групі був і я. Послухав, як ви говорите про електронні машини, і вирішив: давай спробую! Гроші у нас були, розпитав, як там і що, швиденько оформив, у міністерстві тим часом не казав нічого, бо хіба ж мало у нас придбань? Все тягнемо на заводи про всяк випадок. У декого цілі запасні заводи лежать на складах, змонтуй — і матимеш паралельне виробництво. А ці ваші машини такі компактні порівняно з нашим металургійним устаткуванням, що можна подумати, ніби то якісь конторські шафи та столи. Купили, привезли, сховали, а далі? Людей у мене нема, спеціалістів жодного, ніхто навіть не знає, чи там комплект, чи просто випадковий набір деталей... їхав мій зам до столиці, я його й попросив: попитай та пошукай. А в мого зама та ваш зам знайомий, а ваш зам вже мав у себе заяву Совинського...

— "Узнаю коней ретивых по их выжженным таврам",— пробурмотів Карналь.— Далі можете не розповідати. Типовий випадок цілковитого поєднання особистого з громадським. До того ж поєднання обопільного. Кучмієнко? — звернувся до Совинського.

— Він не наполягав, сказав тільки, що металурги мене запрошують.

— Так таки особисто? А чом би не...

— Про Юрія він теж казав. Але ж ви самі знаєте: Юра й Люда щойно одружилися, він не міг... Хоч умови тут запропонували просто царські. Мені платять як докторові наук, а хто я такий? Простий технар. Роботяга-електронник.

— Ти спеціаліст і талант,— сухо сказав академік.— А тоді, виходить, обманув мене. Чому не сказав про Кучмієнка?

— Бо ви не питали.

— Вічна історія,— зітхнув Карналь.— Одні кажуть усе, бо їх питають, інші не кажуть нічого, бо їх, бачите, не питають. Ну, гаразд. Ми захопилися з'ясуванням проблеми, в чому полягає майбуття минулого, а нашому директору це нецікаво. Що тут у вас? Чим подивуєте?

— Може, заїдемо спершу до готелю? — запропонував директор.— Влаштуєтесь, відпочинете.

— А ми з Олексієм Кириловичем цілу ніч відпочивали. Поголилися у вагоні, снідали котлетами, які зробила його дружина, до речі, на диво смачні котлети, ніколи таких не їв. А готель — що ж нам готель? Ми сьогодні й додому. Треба квитки забезпечити — оце й уся організація.

— Квитки зарезервовані,— повідомив Олексій Кирилович.

— Бачите, як працюють мої служби,— засміявся академік.— Вірю, що ваші теж не гірші. То що у вас? Маю тверді підозри, що не ждете від мене користі, тільки хочете спертися на авторитет академіка! Вгадав?

— Вгадали,— згодився Совинський.

— Часом мені здається, що й держава вже платить мені не за користь, а за авторитет,— сумовито зронив Карналь.— Але держава ніколи в цьому не зізнається, а от ти, Іване, чоловік прямий був завжди й таким залишився. .Шкодую, що не став ти мені таким близьким, як хотілося.

Директор не розумів нічого з цієї сповненої натяків розмови, Олексій Кирилович не міг втручатися, хоч знав усе. Совинський був безнадійно закоханий у доньку Карналя Людмилу, але сталося так, що вона одружилася з сином Кучмієнка Юрієм, до речі, близьким Другом Совинського, теж техніком-наладчиком обчислювальних машин, хлопцем, у своїй справі талановитим просто рідкісно, може, навіть більше за Совинського.

— То що у вас? — вже вкотре повторив академік.

— У нас невлаштованість і непристосованість,— признався директор.— Соромно сказати, але... Наш завод старий, ще дореволюційний. Після громадянської війни і розрухи його відбудували нашвидкуруч, у перші п'ятирічки поставили кілька нових прокатних цехів для складних профілів труб, війна все понищила. Знову відбудова, і знову в поспіху, в нестачах, в суцільних труднощах... Поступово реконструюємо, фактично все оновлене, але територія тісна, корпуси цехів старі, не дуже розвернешся. Я заздрю тим, хто будує нові заводи на нових місцях,— отам розгін, там розмах, там справжня робота. А наш завод скидається на старого заслуженого ветерана: і на пенсію шкода випроводжати, і продуктивність не та, що в молодого спеціаліста.

— Старі заводи, старі люди,— тихо промовив академік,— а ви молоді, всі молоді. Що ж хочете почути від мене, старого чоловіка?

— Який же ви старий? — здивувався директор.

— Перейшов рубіж. До п'ятдесяти років здається, що йдеш тільки вгору й угору, але від того самого дня, коли сповнюється піввіку, розумієш: у тебе зникає майбутнє. Тепер може бути мудрість, досвід, авторитет, можеш обіймати найвищі посади, але роки твої вже котяться з гори. Не рятує ніщо. Не рятує навіть кібернетика, хоч дехто схильний вважати її всемогутньою. Тільки генії, герої й святі перемагали себе й час.

їхали по набережній Дніпра. Безмежні розливи асфальту. З одного боку — блоки нових висотних будинків, з другого — білі піщані пляжі, тихі затоки, голуба дніпровська вода, мости, острів з атракціонами, серед яких вирізнялося традиційне колесо з кабінками для випробування міцності нервів.

— Ви бували в Придніпровську, Петре Андрійовичу? — спитав Совинський.

— Бував, хоч і нечасто.

— А як вам наша набережна? Це зробив Пронченко, коли був тут секретарем обкому. Його ідея. Давніше берег був забудований халупами, а он там по схилах росла дереза й лазили корови. Тепер новий район, головне ж — ця траса. Гордість нашого міста!

— Я не люблю таких набережних,— сказав Карналь.

-— Дозвольте поцікавитися, чому? — здивувався директор.

— І не тільки тут, у вас. Бачив набережні Ленінграда, був колись в Єгипті — там в Александрії набережна, мабуть, кілометрів двісті вздовж моря. У Києві приблизно така, як у вас, уздовж Дніпра, хоч там шосе коротке й набагато вужче. Але всі вони мають спільну, сказати б, рису: створені не для людей, а для машин. До берега не проберешся, не проб'єшся, хіба що проскочиш, як заєць, але й тоді тебе оглушить гуркотом моторів, і ти задихнешся від вихлопних газів. Моє переконання: до води треба давати доступ насамперед людям, а не машинам. Ви скажете, що в машинах теж сидять люди. Так, сидять. Але вони проскакують уздовж цих вод, не встигнувши навіть роздивитися довкола. Чи не однаково, де їм прокласти трасу для задоволення своєї жадоби швидкості й поквапу? Ми ж досі мислимо категоріями дев'ятнадцятого століття, коли намагаємося показати насамперед технічні успіхи, поставити перед очима то паровоз, то машину, то ще якусь техніку. Залізниці прокладалися через центр міста. У Парижі й досі вокзал у самому серці міста. Яскравий приклад — залізниця в Феодосії, подарована місту художником Айвазовським. Тоді це було таке диво, що Айвазовский конче хотів, щоб залізницю прокладено було уздовж моря і щоб усі феодосійці приходили дивитися на це диво так само, як вони дві з половиною тисячі років милувалися морем. Ось і досі залізниця відокремлює Феодосію від моря. Тепер Айвазовского хвалять за картини і нишком проклинають за такий дарунок рідному місту. Ваш завод що — теж виходить на цю набережну?

— Ні, ми їдемо в протилежному напрямку.

— То ви що — вирішили мені показати цю трасу?

— Ну.— Директор не знаходив слів для цього суворого академіка. Не знати було, як йому відповідати, як угадати напрямок його думок. На поміч директорові прийшов Совинський.

— Гріх не побачити нашої набережної кожному, хто побуває в Придніпровську,— сказав він.

— А ти теж вважаєш себе громадянином Придніпровська? — здивувався Карналь.

— Я тут працюю.

— Міг би працювати в нас і, сподіваюся, набагато продуктивніше, бо тут, як я зрозумів з недомовок товариша директора, ти тільки одержуєш зарплатню, до того ж невиправдано високу.

Директор кинув ледь уловимий докірливий погляд на Совин-ського. Мовляв, маєш! Викликав академіка на свою голову. Бо коли йому навіть наша розкішна набережна не припала до смаку, то що ж він скаже про барак, у який ми хочемо запакувати його улюблену електроніку?

А Карналь справді дратувався більше й більше, і головне — цілком безпричинно, і, розуміючи це, все одно не міг стриматися. Чи то давалася взнаки майже безсонна ніч у вагоні, чи усвідомлення непотрібності цієї дивної поїздки, чи знову повернулася гіркота спогадів про невдале (як на його думку) одруження Людмили, яка абсолютно безпідставно (знову ж таки, як на його думку) забракувала Совинського, надавши перевагу синові Кучмієнка Юрієві й тим самим ще міцніше прикувала Карналя до вічного його антипода. А може, причиною буркітливого настрою Карналя була значна дратливість від неможливою ті відразу зблизитися з незнайомими людьми й відчути себе просто й природно в новій обстановці.

Офіціоз. Суцільне ковзання по поверхні. Незмога заглибитися, збагнути суть, знайти якісь суто людські сув'язі, які б з'єднали тебе з цим директором, про якого інші дуже високої думки. Карналь заздрив тим, хто вміє, щойно познайомившись з людиною, відразу стати їй запанібрата, вміє вмить розповісти анекдот, якусь пригоду, обреготатися, поплескати по плечу й дозволити поплескати по плечу себе самого. Він завжди карався в душі, що не має таких здібностей, хоч і розумів, що життя — це не поплескування по плечу. Не терпів він і суцільного надимання щік, левиного погляду на людей, менторського тону, зневажливо-зверхнього роздаровування цінних вказівок і мудрих порад. Намагався вибирати середню лінію поведінки між цими двома крайнощами, а виходило щось незграбне, ставав ущипливий, буркітливий, мов старий, невдоволений, замучений хворобами й комплексами відставник.

Пригнічувало його також і постійне відчуття, що від нього ждуть чогось мудрого, унікального, єдиного. Забувають, що ти передовсім жива людина, а не своєрідний пристрій, який невтомно видає істини.

Він вирішив стримуватися надалі й до самого заводу мовчав, лиш іноді кидаючи короткі, досить безбарвні репліки. Коли ж побачив завод, знову не стримався.

Завод постав перед ним як хаотичне нагромадження металу, скрупченого на такому тісному просторі, що, здавалося, цей старий, запацьорений, задимлений і заіржавілий метал нищить сам себе, і оті важкі й невагомі, сіро-замшеві й рум'яні дими і мідно-дзвінке полум'я, що проривалося повсюди над нагромадженнями заліза, тяжке двигтіння, громи, скрегіт, сичання — то неминучий наслідок і супровід умирання металу, який насправді вперто жив далі, народжуючи новий метал, формований, досконало-молодий, дзвінкоголосий, міцний. Це був типовий за-вод-трудівник, зовсім не схожий на нові красені, споруджувані на вільних землях, оточені голубим простором, заводи-палаци, заводи-санаторії, якісь мовби несерйозні, занадто іграшкові, щоб бути справжніми. Карналь, однак, знав досить добре, що й цей завод-ветеран, і нові, ляльковопрекрасні заводи мають однакову долю. Вони старіють, ще не встигнувши прийти на світ, їхні організми для нормального функціонування доводиться оновлювати мало не щодня то частково, а то й цілком, жоден завод не може жити без того, що називається реконструкцією й модернізацією.

— В мене була неприємна історія з одним директором столичного заводу,— сказав Карналь, коли вони вже йшли по території, зовсім загублені серед тісняви й нагромаджень металу,— я на партійному активі подав ідею про те, щоб почати відбудову залишків однієї старовинної споруди, зруйнованої фашистами.

Ця споруда — одна з найдорожчих пам'яток нашого будівництва. Одинадцятий вік, розписи художників Київської Русі. Ну, от я висловив таку думку. Після мене виступив той директор і почав кричати з трибуни, щоб я затямив собі й передав усім, хто має нахабство так мислити, як я, що вони оте давнє й нікому не потрібне каміння повикидали б у водосховища. Він мав на увазі водосховища, створені на Дніпрі при будівництві гідростанцій. Для нього, бачте, вже немає ні озер, ні рік, ні моря—просто водосховища. Така собі розкішна технократична термінологія. Директора того невдовзі зняли з роботи й виклк> чили з партії. Не за те, що він вилаяв мене з трибуни. За приписки до плану. Кілька років приписував він продукції на сотні тисяч карбованців, а тоді не втримався від спокуси і відразу додав на два з половиною мільйони. Продукції немає, а виконання плану є, зарплата за виготовлення неіснуючих виробів виплачена, премії одержані. От вам і прогресивне мислення. Заводська цивілізація — це мовби покривало Пенелопи. Жона Одіссея, як розповідав Гомер, усе, що ткала за день, уночі розпускала. Так і заводи. Не встигаємо спорудити, як їх уже треба реконструювати, ламати, перебудовувати. Чи може завод простояти тисячу років, як єгипетська піраміда? Ніколи! Це був би анахронізм. Для заводів характерне інше. Несталість, тимчасовість, пристосування до щоденних потреб, і часто й не головних, а знов же тимчасових. З'являються нові потреби, потрібні нові заводи, вони народжуються, старіють, умирають, зникають безслідно, а краса вічна. Ми з вами вже дожили до того часу, коли метал починають добувати без доменного процесу, прямим відновленням з руди. Очевидно, незабаром винайдено буде й нові способи прокату металів. Принаймні я переконаний, що до кінця століття всі процеси в промисловості будуть автоматизовані і людина працюватиме тільки в сфері обслуговування й розподілу, хоч, як ви, мабуть, читали, академік Глушков висунув думку, що й розподіл здійснюватиметься електронними машинами, які не підлягають ні стороннім впливам, ні емоціям, ні волюнтаризмові.

Директор тактовно мовчав, чи то не маючи аргументів, щоб захищати свій завод-ветеран, чи то не вважаючи за потрібне доводити академікові очевидну істину, яка висловлювалася досить просто: завод дає метал і, отже, виконує своє призначення, до того ж виконує зовсім непогано.

Але Совинський не втерпів.

— Петре Андрійовичу, ви несправедливі щодо заводської організації,— гаряче заперечив він.— А хіба ви не працюєте для неї, хіба не віддали цьому своє життя? Як мені здається, електронні машини не застосовуються ні для будівництва, ні для відбудови соборів, навіть для їхньої реконструкції. Ви ж самі завжди повторювали, що людиною керують тільки закони господарського життя.

— Це сказав не я, а Маркс,— буркнув Карналь.— А ви хотіли, щоб я закликав своїх співробітників замість точного мислення і цілеспрямованої праці мріяти про красу і ждати, доки хтось за них сконструює нову машину? У нас є досить точне призначення в житті, від якого ми не відступаємо, хоч і обмежуватися ним не можемо.

Директор обережно втрутився в розмову, не наважуючись атакувати гостя, але й не маючи наміру полишати без захисту галузь, якій він присвятив життя.

— Один дуже відомий наш кібернетик недавно заявив публічно (письмово навіть), що суть діяльності людей — це збір і переробка інформації, і більше нічого. Ні матеріального виробництва, ні духовної діяльності, ні сфери краси — нічого не відводиться людині, окрім функцій, власне, машинних. З цього я роблю висновок, що, на превеликий жаль, усі люди так чи інакше однобокі в своїх судженнях і зацікавленнях. Директори заводів дбають про виробництво, художники про красу, кібернетики про інформацію. До універсальності прагнуть хіба що політики, але їм теж не завжди це вдається.

— Це сказав мій вчитель,— кинув на ходу академік,— чоловік, якого я дуже високо ціную, якому завдячую, може, найбільше, але в даному разі я з ним не можу погодитись. Він справді занадто односторонній у цьому судженні. Очевидно, це сказано в полемічному запалі. То де ж ваш центр збору й переробки інформації?

Заводові не було кінця. Директор показував цехи, розповідав, які труби там виробляють — гаряча прокатка, холодна. Труби для нафторозробок, для двигунів, для побутових потреб, сотні різновидів, незліченна шкала технічних характеристик, тисячі адрес призначень.

— Цілий місяць працюємо наосліп,— скаржився директор,— заводські служби не встигають дати повну картину, все приблизно, все в загальних рисах. Коли ж нарешті ми одержимо дані про те, як іде робота, то виявляється, що там недогледіли, там не врахували, там недодали. Ось тоді починається штурм для. завершення місячної програми, штурм вибиває завод з ритму, порушуються всі зв'язки, запановує хаос, тиждень або й десятиденку витрачаємо на те, щоб якось видряпатися з того хаосу, і влітаємо в новий, і так без кінця. А все чому? Немає інформації.

Директор засміявся, засміялися всі.

— Вчасної інформації,— підказав Карналь.— Одне з завдань АСУ — забезпечення керівництва вчасною і точною інформацією. Але для цього треба підготувати людей буквально на кожному робочому місці.

— Ми робимо це в усіх цехах.

— Машина без людини мертва. Хоч ми, кібернетики, обіцяємо невдовзі замінити людей навіть у сфері матеріального виробництва, визначили вже навіть, що станеться це десь у межах двохтисячного року, однак сьогодні не уявляємо своїх електронних машин ізольованими від людей. Навпаки — якнайтісніше співробітництво між машиною і людиною, рівноправне партнерство, діалог, взаємодопомога. На прикладі Со-винського ви бачите це, гадаю, досить виразно.

— Те, що ви тут, Петре Андрійовичу, теж стверджує вашу думку,— зауважив досить скромно Совинський.

— У моїй появі нічого закономірного. Цілковита випадковість. І... задавнені симпатії до одного молодого спеціаліста, який подавав великі надії, та, на жаль...

Але тут Карналь побачив химерну будівлю, яка мала стати машинним центром заводської АСУ, і замовк.

— Що це? — поспитав не так здивовано, як недовірливо. Директор мовчки повів його до приміщення. Совинський і

Олексій Кирилович йшли позаду, не так близько, щоб на них відразу обрушилися громи академікового гніву, але й не занадто далеко, аби не прийти на допомогу директорові у разі потреби.

Карналь вдихнув запах свіжого вапна, побачив дружній шарж на Совинського, прочитав таблички на диктових дверях, наштовхнувся поглядом на суглобисті виверти вузького коридора, глянув угору, в темну, майже соборну висоту. Ось тобі й старовина!

— Ви не лякайтесь цих наших коридорів,— обережно попросив директор, простуючи попереду з упевненістю господаря.

Академік йшов за директором випростаний і спокійний, навіть тішився думкою, що за черговим коліном коридора, ще за одним суглобом цієї безглуздої споруди відкриється зненацька його очам великий світлий зал, високі двері, білі кам'яні стіни, паркетна підлога, кондиціонери, м'яке світло, зручність, доцільність, продуманість у найдрібніших деталях, а серед усього цього — спокійний полиск його машин, їхнє ритмічне дихання, різнобарвне сяяння пультів, сухий шерех перфострічок.

Хіба ж на заводі "Електрон" не прибудували до старого заводського корпусу спеціального залу для обчислювальних машин? Щоправда, там відповідно перебудовано й коридори, та й всі заводські приміщення модернізовано так, що завод не те що відповідає світовим стандартам, а й перевершує їх багато де в чому. Але тут, маючи на увазі тісняву, в якій доводиться працювати, могли й не встигнути прибрати цю допотопну споруду. Бо коли кличуть академіка, то не для ходіння химерними коридорами, а щоб похвалитися чимось новим, унікальним, останнім криком!

Не було крику, були низенькі двері, за якими справді відкрився просторий зал, але не той, що про нього мріяв Карналь, а знов той самий коридор, що лишався в них за спиною, тільки набагато ширший.

Електронна машина стояла посеред безглуздої храмини, мов сирота. Карналь гмикнув. Голосно. З викликом. Зупинився так раптово, що Совинський мало не налетів на нього. Олексій Кирилович вправно обминув обох, опинився перед академіком, ніби ждав від того доручень або хоч якогось слова. Карналь мовби вперше побачив коло себе Олексія Кириловича, згадав про його існування й вельми здивувався: звідки він тут? Але відразу й забув про нього, гнівно поглянув на Совинського, тоді на директора. Сміються вони, чи що? Викликали його, щоб показати свій прогрес? Оце НТР? Оце останнє слово? Загалом кажучи, його важко було здивувати. Бачив усе. Як купують електронні машини й ховають їх на складах, навіть не розпаковуючи. Як платять гроші, а машин не беруть, відкладаючи на потім. Як пишуть у звітах, що вже придбали машини і вже встановлюють, і вже, і вже, вже, а самі ні кують, ні мелють. Як виступають на активах і нарадах, у газетах, по радіо і телебаченню, розпинаються за прогрес і НТР, а самі нишком вважають, що кібернетика — то від лукавого.

Але ж бачив він також прекрасні обчислювальні центри у міністерствах, у трестах, на заводах, навіть у колгоспах і сільських районах. Щодня одержував сотні телеграм і листів: дайте, дайте! Прийнято директиви партійного з'їзду, тисячі обдарованих учених і техніків кинуто на розвиток електроніки, збудовано заводи, про які ще вчора нікому й не снилося, діти грають у кібернетику, як колись грали в війну, академіка Глушкова буквально розшматовують, просять на телебачення, до артистів, до партійних працівників, в університети, на заводи, уважно слухають.

Власне, цей директор разом із Совииським теж керувались якнайліпшими намірами, але ж треба знати межу! Закинути таку техніку в бараки тридцятих років? І тільки тому, що десь якийсь чиновник не може збагнути важливості цієї справи, роками не ставитиме свого підпису під якимсь там папером,, не дасть дозволу на реконструкцію, не відпустить будівельних матеріалів,— не захоче, не зрозуміє, не задумається?!

Карналь повернувся й, нікому нічого не кажучи, пішов назад. Директор тільки глянув і розвів руками, Совинський став коло нього, мабуть, знаючи, що гнатися за академіком даремно, лише Олексій Кирилович несміливо попростував за Карна-лем, бо помічник повинен завжди бути поблизу свого шефа. Так вони й ішли. Один попереду, другий трохи позаду, не дуже й далеко, але й не близько, і вже коло виходу з приміщення на них мало не налетіла висока чорнява дівчина, якої академік майже не зауважив, а Олексій Кирилович відразу впізнав і не те що злякався, якось мовби зіщулився, побачивши.

То була Анастасія.

— Боже, запізнилася! — сплеснула вона в долоні, заступаючи академікові двері, ставши перед ним у позі новоявленої святої: розгубленість, благання, покора.— А як же мій знімок? Академік Карналь коло своїх машин. Металургія і кібернетика.

Справжній жаль чи насмішка? Карналь нарешті мав на кого вилити своє роздратування.

— А ви хто така?

Олексій Кирилович, який заздалегідь висунувся на рівень академікового плеча, мовби ждав саме такого запитання, мерщій пояснив:

— Це Анастасія Порфирівна.

— Я просила вас розповісти про один день війни,— нагадала Анастасія.— Пам'ятаєте?

— Я пам'ятаю лише свої обов'язки!

— Прекрасно! Я теж. Тому й кинулася слідом за вами. Наша газета...

— Мене не цікавить ваша газета.

— Але не навпаки. ,— Що не навпаки?

— Газету цікавите ви.

Поки вони перестрілювалися короткими репліками, кожен не сходячи з місця, кожен не маючи наміру поступатися іншому, директор, який твердо пам'ятав істину, що начальство не можна відпускати розгніваним, вже наздоганяв академіка. Щоправда, Карналь не належав до прямого директорового начальства, але ж однаково: світило, авторитет, величина.

— Петре Андрійовичу,— ще здаля загукав директор,— що ж це ви тікаєте? Хіба не хочете послухати наших пояснень? Вони не позбавлені для вас деякого інтересу, як я вважаю. Так не годиться, Петре Андрійовичу, в нас так не заведено.

Досі це був просто добродушний молодий чоловік. Не шорсткий, самовпевнений технократ-господар життя,— скоріше гуманітарій, філолог, залюблений у Блока або Сосюру. Тепер прорізався в ньому на повну силу творець матеріального, володар законів господарського життя.

— Як бачите, Петре Андрійовичу, історія не була щедра до нашого заводського району: не полишила ніякого спадку. А була б тут якась старожитність, то й спробували б пристосувати під обчислювальний центр. Для нових богів притулки давніх. Хоча забув — машинна цивілізація надто нетривка. Неспроможна змагатися з вічністю. Ваші ЕОМ за двадцять років проскочили вже цілих три покоління. На черзі, кажуть, четверте. Далі змінюватимуться, мабуть, щороку або й пристосовуватимуться до кожної пори року, як модний одяг.

Академік зачудовано озирався. Удари з двох боків. Атака. Штурм. Змовилися, чи що?

— Ну, ну,— відступаючи трохи вбік і мало не натикаючись на Олексія Кириловича, пробурмотів Карналь,— це стає цікаво. Досі нападав я, тепер бачу — без достатніх підстав. Моя поведінка, виходить, мов ті твердження з теореми Геделя: коли вони істинні, то не можуть бути виведені з передумов, а коли витікають з передумов, то не можуть бути визнані істинними. Але я не маю наміру встрявати в суперечки. Моє діло проектувати й виготовляти обчислювальну техніку, а ваше — належно її використовувати. Належно! І на тому технічному й матеріальному рівні, якого нині вже досягло наше суспільство. Директиви партійного з'їзду обов'язкові для кожного з вас. Винятків немає ні для кого. І не може бути. Вам потрібна поміч? Міністерство? Обком? ЦК? Для цього мене покликали?

— Петре Андрійовичу, ну, невже ви могли таке подумати? — Совинський притиснув руки до грудей.

— Сталося непорозуміння,— пояснив спокійно директор.— Я не встиг вас попередити, що це тимчасове приміщення. Все інше ми робимо капітально, підключаємо цехи, встановлюємо там апаратуру, обладнали спеціальні приміщення для машин по обробці первинної інформації, а обчислювальний центр розмістили тут, щоб не гаяти часу, доки споруджуватиметься спеціальний корпус. Тоді машини перенесемо туди — на це піде якийсь там тиждень, хай місяць, зате ж ми виграємо цілий рік! Ми вже підрахували, що це нам дасть економії...

— У вас, бачу, все тимчасове,— зітхнув Карналь,— приміщення, цехи, тіснота, наш Совинський...

— Я не давав вам підстав, Петре Андрійовичу,— образився Совинський, але його випередила Анастасія:

— Він з радістю повернувся б до вас, аби ви тільки його запросили.

— Запросив? А ви звідки знаєте, чого хоче Совинський?

— Ну, я... Я приїхала ще вчора і... Зрештою, я журналістка чи хто? Журналісти повинні дещо знати, як і вчені, до речі.

— Дещо — це мені подобається,— засміявся Карналь.— Щойно директор прекрасно проілюстрував цю істину. Я біг звідси, мов той хлопчисько, піддавшись емоціям, а слід було б все-таки надати перевагу інформації. То що — повернемося до імпровізованого обчислювального центру і дамо можливість нашій милій кореспондентці зробити вимріяний знімок? Але з умовою. Публікувати тільки через рік поряд з новим знімком, у новому обчислювальному центрі. Підпис: "Так починалася НТР".

— Це ліпше: "І так починалася НТР",— засміявся директор.

— Пристаєте на наші умови? — спитав Карналь Анастасію. Вона мовчки кивнула головою.

— А тепер підемо не так для користі справи, як для директорського перестрахування. Все ж можна послатись: тут був Карналь, він сказав, він схвалив, він не заперечував. Правду кажу, директоре?.

— Деякі елементи перестрахування тут наявні,—охоче визнав директор,— інакше який же з мене адміністратор? Вказівки й поради — річ цінна, але авторитет ще цінніший! Живу міністерствами, Держпланом, високими інстанціями й високими людьми.

— Я теж трохи директор, знаю все,— сказав Карналь.— Ось у Совинського життя легке. Захотів — кинув наші машини, втік до вас. І всім каже: Карналь вигнав.

— Нікому не казав,— подав голос Совинський.

— А заява преси?

— Це я вигадала сама,— кинулася на виручку Совинському Анастасія.

— Все одно цю проблему слід обговорити. Совинський про себе ніколи нічого не скаже, це я знаю напевне, то, може, ви допоможете нам з Олексієм Кириловичем. Скажімо, в поїзді, маючи якийсь там вільний час.

— На жаль, я не можу їхати з вами в тому самому поїзді. Карналь мовчки розвів руками, мовляв, нічого не вдієш:

коли людина не може, то вона не може. Але Анастасія, сама не знаючи чому, розізлилася на тихого Олексія Кириловича і несподівано для самої себе сказала:

— Бо мені заборонено їхати разом з вами!

— Заборонено? Хіба я диктатор чи імператор якийсь? Хто міг вам заборонити?

— Ну,— Анастасія знітилася,— не хтось, а просто заборонено.

— Ага, віковий бар'єр. Поїзди для молодих і для ветеранів. Сто десять мільйонів учнів і студентів і сорок мільйонів пенсіонерів.

Директор, який не знав Карналя, ніяк не міг збагнути: жартує той чи говорить усерйоз. Усіх виручив Олексій Кирилович. Висунувшись на звичну для себе позицію, себто на рівень академікового плеча, і схиливши набік голову, він якось мовби недбало, але водночас винувато повідомив:

— Це я не рекомендував Анастасії Порфирівні їхати в тому самому вагоні, що ви, Петре Андрійовичу.

— Дбаючи насамперед про стан моїх фінансів,— докинула Анастасія.

— То тут у вас ціла змова? —До Карналя вперше за багато днів повертався гарний настрій. Він ще й сам не міг би пояснити, чим це викликано, але з радістю піддавався такому станові душі, якось ніби молодшав отут, серед молодих (бо навіть директор був молодший за нього принаймні років на десять), у цьому приміщенні, сама тимчасовість якого вказувала на майбутні зміни на краще.— Витягаєте мене сюди, оса-мотнюєте в поїзді, лякаєте невлаштованістю й тимчасовістю-Директоре, як ви на де дивитеся? Сподіваюся, ви не відмовляєтесь їздити у СВ, як ці молоді люди? Очевидно, нам з вами удвох треба сфотографуватися коло обчислювальної машини на знак спільних інтересів і ще чогось там. Де нам ставати, мила Анастасіє Порфирівно, і як триматися?

— А я вже,— повідомила Анастасія.

— Як то? — не повірив академік.— І ми не позували?

— Хіба ви любите позувати?

— Коли вже маю звання академіка, то... Куди ми ще маємо йти, директоре? Я б хотів глянути, який це має вигляд у цехах. А тоді ще треба заскочити до обкому. Ви не повідомляли про мій приїзд?

— Я не знав, чи треба.

— Попросимося в гості незвано-негадано. Не проженуть? Треба ж вас коли не вилаяти, то принаймні похвалити.

Виїзди до областей неминуче супроводжуються відповідною шанобливістю, якої Карналь ніколи не зносив і всіляко намагався уникнути. Та неписані правила поваги й уваги до такого високого гостя діяли так само постійно й неухильно, як закони природи. Карналя зустрічали, возили, до його слів прислухалися навіть тоді, коли він говорив речі звичайні, іноді й просто пусті, як то буває з кожною людиною, при від'їзді його неодмінно проводжали або ті, хто зустрічав, або й ще вищі особи, щоб знову ж таки засвідчити свою пошану до його імені, до становища і, врешті, до науки, бо академік мовби був живим втіленням науки, її всемогутності й незбагненності.

Того вечора Карналя супроводжували на вокзал, окрім директора заводу й Совинського, секретар обкому по промисловості, працівники Міністерства чорної металургії, люди поважні, стримані, уважливі. Всі намагалися говорити про щось стороннє, необов'язкове, було трохи жартів, трохи анекдотів, трохи спогадів, академіка запрошували восени на качок, а то й на кабана, бо їх розвелося в лісах коло Дніпродзержинського моря сила-силенна. Шкодували, що гість так швидко їде від них, і водночас мимоволі кожен потай кидав погляд на великий вокзальний годинник, дивуючись, що хвилинна стрілка так повільно повзе по циферблату. Карналь теж позирав на годинник і теж з нетерплячою злістю стежив за стрілкою, від якої залежала свобода і його власна, і всіх цих шанобливих, приємних, гостинних, але страшенно замучених обов'язками людей, кожен з яких у глибині душі приховує те саме запитання, що й він, Карналь: коли вже нарешті цей поїзд рушить?

І враз Карналеві перехотілося їхати звідси, виникло несерйозне бажання затриматися бодай на день, сховатися від усього світу, усамотнитися, забути про свої вічні думання, про своє змагання з часом, про дику мішанину проблем, серед яких заплуталося його життя. Бажання було таке гостре, що він мало не попросив Олексія Кириловича забрати з вагона їхні портфелі, і, може, й зробив би це, аби не був оточений уважливими й "солідними гфовожатими, які б ніколи не зрозуміли його душевного поруху і, може, й промовчали сьогодні, та згодом при нагоді не втрималися б од слів здивування, а то й осуду.

Дурне, власне, хлоп'яче бажання виникло в Карналя через те, що він побачив, як по перону майже біжить Анастасія. Приємно порушувався споконвічний ритуал чоловічих проводжань. Скільки він пам'ятав, його завжди отак проводжали до поїздів чи літаків тільки чоловічі компанії. Ніколи жодної жінки, так ніби наука, яку він представляв, була заказана для жіноцтва, хоч насправді в кібернетиці жінок, здається, працювало не менше, ніж чоловіків, і часто Карналь переконувався,, що жіночий розум у цій складній галузі духовної діяльності людства відзначається більшою гнучкістю й точністю, ніж чоловічий. Жінкам не завжди стачало завзяття й наполегливості, вони уникали (навіть, можна б сказати, сахалися) проблем занадто загальних і невизначених, зате охоче кидалися туди, де потрібна була інтуїція, передчуття, вловлювали найнепо-мітніше, найтонше, ніколи не боялися переступити грань неймовірного. Поза тим жінки (а там, де працював Карналь, були тільки молоді жінки, бо й сама кібернетика належала до наук наймолодших) мовби облагороджували суворе чоловіче товариство, вносили в нього шляхетність, витонченість, ту високу знервованість, що не допускає збайдужіння душ і примушує кожного щосили боротися з нападами посередності. Дивлячись, як Анастасія бігла по перону, долаючи відстань од вхідних дверей вокзалу до вагонів, він не хотів визнати, що його бажання зостатися бодай на день у Придніпровську спричинене несподіваною появою молодої журналістки. Ще не уявляв, який зв'язок між нею і його душевною збентеженістю, і раптом знайшов виправдання перед самим собою в тому, що не встиг як слід поговорити з Совинським наодинці, без свідків... Суцільна заплутаність, якої академік спробував позбутися жартівливим звертанням до Анастасії:

— Ви поспішаєте взяти в нас групове інтерв'ю?

— Я вирішила їхати додому,— сказала Анастасія.— Поламати заборону і їхати.

— Як то? — не стримався Совинський, мало не хапаючи Анастасію за руку.— Ви ж обіцяли...

— Обіцяла, а тепер їду. Хай це буде моєю маленькою помстою за той вечір у київському парку. Ви тоді грали зі мною в таємничість, у мене ж ніяких таємниць. Відважилася їхати разом з академіком.

— А Олексій Кирилович знову заборонив вам? — Карналь дотримувався жартівливого тону.

— Цього разу ні, Петре Андрійовичу,— подав голос забутий усіма, скромний Олексій Кирилович.

— Де ви їдете? — спитав академік уже спокійніше, сказати б, буденніше.

— У купейному,'

— Приходьте до нас у гостТ. — Дякую.

Анастасія подарувала всім усмішку, блиснула очима, сягнисто пішла далі, і саме тут пролунали традиційні слова про громадян від'їжджаючих і громадян проводжаючих. Карналь і Олексій Кирилович мерщій кинулися тиснути руки "громадянам проводжаючим", з вагонних східців академік ще раз привітно махнув усім добрим і уважливим людям, гукнув Совинському, що завжди жде його в себе. Поїзд рушив з місця і м'яко поплив уздовж перону.

Купка тих, що проводжали Карналя, збилася ще тісніше,— мабуть, квапилися виказати один одному полегкість з приводу від'їзду академіка або ж обмінятися словами про примхливість усіх оцих учених, які тільки заважають працювати й виконувати план тим, хто покликаний працювати й виконувати план і, як неминуче зло, терпіти на додачу ще й втручання різних-академіків і професорів.

Але то вже було поза сферою Карналевого думання, він переходив до нового стану. Нарешті залишився сам, коли не брати до уваги Олексія Кириловича, який умів усуватися, ставати непомітним саме тоді, коли в тому виникала потреба, тонко відчуваючи такі хвилини. Але душевне збудження, що виникло на пероні, не покинуло Карналя й у купе вагона. Він уловив себе на незвичному для себе бажанні знов бути з людьми, йому не хотілося усамотнення, він зненацька втратив смак до звичного думання, з якого його весь час вибивало життя, виривали люди й обставини і до якого він послідовно, войовничо поривався завжди й усюди, часто дивуючи своїх співрозмовників або супутників, досить відверто домагаючись, щоб його залишили в спокої.

— Чи не покликати б до нас у гості журналістку? — несміливо поспитав Карналь Олексія Кириловича і, коли той рвонувся іти розшукувати Анастасію, притримав свого помічника і з невластивою для себе сором'язливістю пояснив, що волів би зробити це сам.

— Ви не турбуйтеся, Петре Андрійовичу, навіщо ж вам іти по вагонах?

— Ні, ні, моя ідея, моє й виконання. Вважайте, що в мене виникла забаганка. Це поза сферою ваших обов'язків. А ви, може, приготуйте тут пляшку вина, чи що. Як ви думаєте — наша журналістка може випити з нами вина?

— Я гляну в буфеті. Може, шампанське? —

Карналь не чув. Пішов по вузькому проходу, перебирався

через міжвагонні зчеплення, надійно закриті зібганими в гармошку міхами. Купейних вагонів виявилося кілька, в якому з них Анастасія, де її шукати і як це робити, він не знав, та й не личило йому відчиняти двері кожного купе, зазирати туди, бурмотіти пробачення. Тому просто йшов через один вагон.

другий, третій, добирався так до кінця поїзда, повертався назад, лаючи себе в думці за хлоп'яцтво, і ось тут назустріч йому з купе вийшла Анастасія.

— А я вас шукаю,— сказав Карналь.— Прийшов спеціально, аби запросити в гості.

— Мені як — приймати ваше запрошення чи відмовлятися? — чорнооко блиснула на нього Анастасія.

— Очевидно, приймати, коли я вже старістю повзаю по вагонах.

Слова про старість в його устах пролунали мовби кокету-. вання, заклик до гри, правила якої потребували, щоб Анастасія. негайно стала заперечувати його старість, казати, що він ще зовсім молодий, що на вигляд йому стільки й стільки, що... Але в дівчини вистачило такту не помітити Карналевого словесного промаху, вона стріпнула коротким чорним волоссям, зухвало махнула рукою.

— Гаразд! Може, все-таки я зумію колись виконати своє редакційне завдання!

— Тільки ніяких завдань,— попередив Карналь, настроюючись на її жартівливий тон,— ділові розмови забороняються. У нас був напружений день, маємо право на деяке розслаблення. Можу зрадити нашу невеличку таємницю: Олексій Кирилович старається щодо пляшки вина. Як ви?

— А коли б я напилася? Уявляєте, яка ганьба? П'яна журналістка поруч з академіком Карналем!

— Ми з Олексієм Кириловичем не допустимо до цього, обіцяю майже урочисто.

— Коли урочисто, тоді не боюся.

У купе вже чекав на них Олексій Кирилович, на столику розкладені були вагонно-буфетні багатства: жирна шинка, кабачкова ікра, нарізаний ще на початку п'ятирічки сир. Стояла й пляшка шампанського, дві пляшки кефіру, лимонад і пиво.

— Ще буде чай,— пообіцяв Олексій Кирилович,— а до чаю печиво "Зірочка" або ж вафлі, на вибір.

— Вафлі,— сказала Анастасія.

Олексій Кирилович налив у склянки шампанське, у веселому гаморі вони випили шипучого напою, Анастасії весь час хотілося чомусь безпричинно сміятися, академік запропонував випити ще, тоді попросив дівчину, аби вона трохи розповіла їм про себе, порушуючи журналістську традицію, за якою журналісти мають лише здобувати дані про інших.

— А що розповідати? Нічого.

— Я дотримуюся іншої думки,— гаряче заперечив Карналь.— У кожної людини є що розповісти про себе.

— А ви спробуйте уявити про мене,— засміялася Анастасія.— Адже математики відзначаються сильною уявою, так?

— їхня уява спрямована в сферу абстракцій. Перед кон-; кретною людиною вона безсила. Це. вже галузь художників, психологів, соціологів, політиків, ну, і, ясна річ, журналістів...

— Можу вам сказати, що ніхто в редакції не повірить мені,-коли я спробую розповідати, ніби їхала разом з академіком Карналем, та ще і у тому самому купе, та ще й пила з ним і його помічником шампанське.

— У наш час це не дивина. Мені одного разу пощастило летіти з Швейцарії в літаку знаєте з ким? З самою Софі Ло-рен! Серед пасажирів я був так само безіменний, як і вони всі. Зате з нами летіла Софі Лорен! Я тоді якось мовби зраділо подумав про те, що коли наш літак розіб'ється в Альпах, усі газети світу напишуть про цю катастрофу, зазначаючи, що в катастрофі загинула Софі Лорен, і, отже, про мою смерть, хоч і непрямо, рикошетом, теж повідомлять усі телеграфні агентства світу...

— Ви хочете, щоб я зажадала катастрофи нашого поїзда? — вигукнула Анастасія.

— Ми цього не допустимо,— сказав Олексій Кирилович,— ні Петро Андрійович, ні я — не допустимо...

У двері купе постукали. З'явилася провідниця, доволі осудливо поглянула на порожню пляшку від шампанського, пошукала очима ще пляшок, але знайшла самий кефір, що не завадило їй поспитати з суто службовими інтонаціями:

— Не могли б ви тихіше?

— А то що? — поцікавився Карналь.

— Бо в мене у вагоні їде академік. —— Академік? Не може бути!

— Сказала, що їде, то, виходить, їде. Мене попередила напарниця перед здачею зміни.

— Тоді нам справді треба тихіше,— зітхнув Карналь.

10

Смішний, хто вважає ніби досить бути схожим на того чи іншого, і вже це дає гарантію справді бути кимось: ученим, артистом, генералом, державним діячем. Найцінніше в людині — несподіванка. І для оточення, та й для самого себе. Ось ти був ніхто, а став усім. Ось ти загубився серед людських юрмищ, заховався, розчинився в суцільній анонімності, а насправді ти являєш собою неабияку цінність для людей. Карналь ніколи не міг збагнути, як то можна з дитинства мріяти стати композитором, художником, відкривачем нових островів і материків, полководцем, академіком. Скромна, доступна кожному мрія живе в дитячих душах: стати льотчиком, моряком, космонавтом, геологом, підводником. Але це тільки для дитинства. Юнаком думаєш про речі практичніші і, хоч як це дивно, якісь мовби розпливчасті. Вчишся, але ще не здогадуєшся, що жде тебе Ё науці. Працюєш там чи там, але не бачиш, як складеться твоє життя через рік чи два. Ясна річ, такі міркування слід було б віднести до категорії непедагогічних. Бо ж людина повинна вже змалечку задумуватися над своїм призначенням у житті, вибирати мету свого життя і всі сили докладати, аби здійснити свої наміри. Все це так, та, на жаль, ми спершу просто думаємо, а вже тоді лиш довідуємося, педагогічні чи ні наші думки й розмірковування.

Може, аби не Професор Георгій Гнатович, що зустрівся Карналеві на тяжких шляхах життя, то й не знати ще, як склалася б його подальша доля. У школі Карналь учився добре з усіх дисциплін, йому було однаково, що література, що мате-, матика, що природознавство, вченим ніколи й у гадці не мав стати, бо в селі вчених за фахом немає, а є просто люди розумні або дурні. Але страшні голодні ночі з Професором і Капітаном, тверда віра Професора в те, що розум конче має підтримати й визволити людину, хоч де б вона була, його мрія розв'язати якусь загадкову на той час для молодого хлопця велику теорему,— все це просто кинуло Карналя на математичний факультет університету, а проте навіть тут він ще не думав про свою майбутню роботу, не спокушався кар'єрою вченого, не сподівався, що доскочить якихось відкриттів, бо до відкриттів приходять не з заздалегідь заповзятими намірами, а найчастіше цілком випадково, як той же славетний Ферма, який працював скромним урядовцем у Тулузі й на дозвіллі, перечитуючи, скажімо, "Арифметику" александрійського вченого Діофанта, робив на берегах книжки свої зауваження або викладав міркування з приводу прочитаного й надуманого в листах до друзів. Щоправда, Ферма пощастило читати саме геніального Діофанта, а серед своїх кореспондентів мати не менш геніального Блеза Паскаля. Геній випадковий, але знання не даються випадком. Це Карналь зрозумів, щойно прийшовши до університету. Десь у найпотаємніших закутках пам'яті жевріло нагадування про намір покійного Професора знайти бодай часткове розв'язання Великої теореми Ферма, але студент уперто відганяв спокусу, вже знаючи тепер, скільки людей упродовж трьохсот років намагалися довести цю загадкову теорему, які справді великі уми бралися за це, які ошуканці й собі кидалися на, здавалося б, таку легку поживу, один час навіть існувала спокусливо велика міжнародна премія для того, хто знайде доведення теореми. Адже сам Ферма в примітці до задачі Діофанта написав: "Навпаки, неможливо розкласти куб на два куби, ні біквадрат на два біквадрати, і взагалі ніякий ступінь, більший за квадрат, на два ступеня з тим самим показником". А тоді несподівано додав: "Я відкрив цьому воістину чудесний доказ, але ці береги для цього занадто малі". Тільки вузькі береги "Арифметики" Діофанта не дали змоги Ферма навести доказ теореми! Було від чого втрачати сон багатьом поколінням учених.

Тепер Карналь розумів свого Професора, міг би й собі записатися в число добровільних виконавців безнадійної справи, але, як сказано вже, не відзначався ні марнослав'ям, ні звичайним практицизмом, був просто гарним студентом, старанним, наполегливим, невтомним у заповненні своїх мозкових порожнеч знаннями, а більше й нічого. Мріяв про наукову роботу, але не як про фах, а як про головний зміст свого життя. Великі завдання потребують знань. Про використання своїх знань Карналь майже не думав. Він збирав знання, як скупий золото, він штовхався в коридорах науки, сподіваючись з часом проникнути і в її розкішні зали, він хотів знати навіть непотрібне, бо хто може визначити придатність чи непридатність знань, хто може встановити обмеження, хто посміє проголосити заборони? Щоправда, в науці постійно перебуваєш оточений заборонами. Це помагає не вигадувати заново пороху й не відкривати ще раз теореми Піфагора, це застерігає від безвихідних ситуацій, але й шкодить, бо часто в так званих тупиках, зарослих травою забуття й безнадії, приховуються шляхи до великих відкриттів. Людині повинно щастити в житті на вчителів. До двадцяти років життя Карналь уже мав двох наставників. У нього був Професор. Тепер з'явився Рем Іванович — бесіди з ним у Прон-ченка і при розставанні лишилися в пам'яті назавжди, бо не нагадували вони звичайних університетських лекцій, які читаються згідно з затвердженою в міністерствах програмою, а були мовби заохоченням доторкнутися до справжньої науки без застережень, заборон і обмежень. Коли Карналь висловив свою несміливу мрію спробувати колись узятися за часткове доведення теореми Ферма, продовжуючи справу свого Професора, Рем Іванович не висміяв студента, не став відраювати його, щоправда, й не виявив свого захвату.

— Спробуйте,— сказав він,— вийде — я перший вас підтримаю. Хоч, не приховуватиму, ваші спроби в галузі дискретного аналізу мені більше до смаку. Там більше практичного, більше майбуття. Вам його, можливо, ще не видно, але воно відчувається багатьма. Теорія чисел для математика — це найвище. І коли ви маєте наміри... Пам'ятайте тільки: уникайте аналогій! Прямі аналогії майже ніколи не ведуть до відкриттів. Надто в нашій науці. Джерело відкриттів в інтуїції. І в умінні відбору. Щоб в умовах багатомірності, з якими стикаємося на кожному кроці, вирішити завдання відбору, потрібен принцип комплексування різних критеріїв. Це шлях до відкриттів. Візьміться за математичну статистику. Там опрацьована спеціальна методика комбінативності й комплексування. Це може видатися смішним — готувати себе до відкриття. Але знання потрібного наукового апарату справжньому вченому ніколи не зашкодить. Пам'ятайте це, юначе. І хай вам щастить.

Йому не дуже щастило. Після університету Карналя не взяли до аспірантури з огляду на його характер. Ясна річ, характер людини й характер математика, на перший погляд, мають мало спільного між собою, та коли зайшла мова про аспірантуру, то в гру вступив уже не тільки, сказати б, чинник суто науковий, а й людський. Ніхто не заперечував, що Карналь справді був найкращим студентом, щодо знань його навіть можна було, не боячись перебільшень, назвати ерудитом, у нього могло бути хіба ж таке майбутнє в науці, він іноді просто вражав обсягом своїх зацікавлень і силою розуму. Але водночас помічено було, що студент Карналь надає перевагу служінню власному розуму, замість того щоб примусити свій розум слугувати істині, він недвозначно давав зрозуміти, що думання панує над діянням, власне, протиставляв ці два процеси, виявляв цілковите невміння вписатись у світ діяльних феноменів, прекрасно представлених, скажімо, студентом Кучмієнком; у своєму неприйнятті щоденної дійсності студент Карналь доходив навіть до заперечень права більшості, стверджуючи, що в історії часто мали слушність святі, юродиві й донкіхоти, а не набридлива посередність, попри її позірну силу й вплив.

Поведінка, ясна річ, не задокументована, висловлювання не зафіксовані, переконання перекручені — це Карналь міг би довести, але доказів від нього не вимагалося, бо до аспірантури всіма силами своєї молодої душі рвався його товариш з перших курсів Кучмієнко. Рвався і прорвався. Карналя відсунуто вбік. Були зітхання, співчутливі поцмокування, розведення руками. Ах, якби ж то! Відомо всім, що Карналь у прекрасних взаєминах з Пронченком. Пронченко — тепер великий чоловік. Перший секретар міськкому. Чи не варто звернутися до нього? Але до Пронченка ніхто не піде з його питанням, найліпше це зробити самому Карналеві.

Карналь навіть не задумувався.

— Знаєте що,— сказав він своїм полохливим наставникам,— коли Пронченко справді ставився до мене прихильно, то тільки тому, що я ніколи нічого в нього не просив. Він чесний комуніст і завжди сам бачить, що кому треба й можна дати.

Пронченко, однак, не знав нічого. Карналь нічого не сказав. Один був заклопотаний новою роботою. Другий? Другий ждав призначення, яке мало назву: школа. Але яка школа, де? Все вказувало на те, що Карналя пошлють у глухе село, далеко від бібліотек, від учених, від наукових центрів. А як же тоді його високі наміри? На. жаль, під самі наміри держава якось ніколи не давала авансів, надто ж коли ти ще нічого не зробив для неї. У Карналя позаду була війна, але вона була у всіх радянських людей, між війною й наукою пролягала прірва, нічим не заповнена.

Вася Дудик, який уже "догризав дисертацію", втішав Карналя:

— Ось я стану професором, тоді заберу тебе, Петю, до аспірантури. Коли ж дадуть мені науково-дослідний інститут, візьму тебе заступником.

— Довго доведеться чекати! — сміявся Карналь.

— Зате приємно.

Дудик був народжений робити людям добро. Йому це надзвичайно личило. Саме він став для Карналя вісником найбільшого щастя в ті тяжкі дні. Прибіг до кімнати гуртожитку, розмахуючи над головою бланком телеграми, загукав ще з порога:

— Карналь, танцюй!

— З якої речі?

—, Не будь занудою. Забудь про причини й наслідки, танцюй. Елементарно й ошаліло.

— Кажи: чого?

— Не бачиш: телеграма!

— Я не люблю телеграм. Вони віщують тільки лихо таким, як я.

— Ось і дурень. Ця — на щастя!

— Яке мав право читати чуже?

— А я й не читав — здогадуюсь!

Карналь підстрибнув, щоб вирвати з рук у Дудика телеграму, але той ухилився, відскочив.

— Без гопака не віддам!

— Сам ти гопак!

Карналь наздогнав його, скрутив, був міцніший за аспіранта, і хоч як той борюкався, все-таки видер у нього телеграму. Без ніяких сподівань на щось приємне (бо й звідки?) розклеїв, розгорнув бланк, глянув на рядок великих літер і не повірив прочитаному. Телеграму міг ждати тільки з села, від батька, а селяни не звикли вдаватися до такого засобу зв'язку, хіба що треба повідомити про таку конечну подію життя близької людини, як смерть. А в селі до смерті завжди ставляться спокійно, там живуть з нею, придивляються, прислухаються до неї, усвідомлюють з роками, що вона стає ближчою і ближчою, однак настає вона завжди несподівано й небажано, сприймається як найбезглуздіше порушення природного стану речей, і ці стримані й розважливі люди в день смерті розгублюються, впадають у розпач, тоді там горе, ридання, тоді розсилаються телеграми; тоді хотіли б скликати мало не цілий світ на похорон, бо ж світ ураз збіднів... "Ти славно вік одробив..." "Славно — одробив..."

Ця телеграма була не про те. Не звідти. Не про кінець, а про початок. Карналь стояв коло вікна, читав і перечитував один-однісінький рядок. Три слова: "Люблю одружуємося А й г ю л ь".

Тоді, коли мав би впадати у відчай. Коли всі йому співчували. Коли торжествував Кучмієнко, який уже засукував рукава, щоб "просувати науку вперед". Коли Карналь лякався самої думки про своє майбуття, яке ставало так само невиразним, як у перший день його появи в університеті. Саме в ці дні

Айгюль, знехтувавши звичаєм, за яким дівчина повинна ждати рішучих слів від чоловіка і ніколи не вимовляти їх перша, переборовши сором'язливість, забувши про свою стриманість і загадковість, подарувала йому ці три слова. Тільки жінка може отримувати від життя такі високі повноваження. Навіть боги, коли б вони справді існували, не могли б зрівнятися в щедротах із жінкою.

Карналь нарешті повірив у написане, збагнув неймовірне багатство трьох коротких слів (віддав би тої миті всі бібліотеки світу за три слова). Одурілий від удару щастя, він кинувся знову на Дудика, згріб його в обійми, поцілував у колючі щоки.

— Васю, Васю, який я щасливий!

— А що я тобі казав!

— Не те ти казав, не те! Цього ніхто...

Він ще раз цмокнув товариша в щоку, вискочив з кімнати, знову повернувся.

— Грошей! Позич на квіти, Васю!

— Це мені подобається. На квіти — не на тараню. А на весілля запросиш?

Добрий Дудик вже збирав пожмакані папірці, тицяв Карналеві, той узяв лише один.

— Не треба багато. Віддавати нічим.

— Віддаси з професорської зарплати,

— Довго ждати, Васю.

— Я терплячий.

Карналь побіг шукати квіти. Які? Червоні, білі? Купив і тих і тих, метнувся до гуртожитку Айгюль, комендантша, як завжди, не впустила.

— Нема.

— Де ж?

— На репетиції*

— Як же?

Він розгублено перебирав квіти. Його бив дрож. Ніколи ще не зазнавав отакого відчуття. Комендантша змилостивилася.

— Вона лишила для вас запрошення.

— Запрошення? Куди?

— А на концерт. Сьогодні ж у театрі випускний концерт* Хіба не знаєте? .

Тільки тоді він згадав. Бо все забулося, коли прочитав телеграму. Які там концерти? Які випускні вечори? Кого й куди випускати?

А скільки було розмов з Айгюль саме про цей вечір! Бо вона жодного разу, не дозволяла Карналеві, щоб глянув, як вона танцює. Ні на репетиції, ні на учнівські концерти, де вона вряди-годи виступала. Ще не час. Ось буде випускний концерт, їй дадуть справжню велику партію. Сольну,

Так тривало з місяця в місяць. Відкладалося й відкладалося. Відтягувалося, Загрожувало перейти в нескінченність, зате була надія. Колись він все-таки побачить ЇЇ на сцені. Як тоді, у радгоспі, коли вона звивалася під звуки невидимого бубна, Вив'юнювалася, гнучка й тоненька, як парость виноградної лози, легка, з нестримністю пустельного гарячого вітру, вся в зблисках чорних очей, із загадково високою шиєю, щось майже містичне, з давезних-давен, з глибин, з вічності. Але то було дитяче, вразило його наївністю й чистотою, сприймав тоді Айгюль відсторонено, огортав поглядом, як дивну квітку за склом: ні доторку, ні запаху, ні справжності барв. А яка вона тепер? І як може танцювати? І що таке балерина, талановитість, неприступність і водночас твоє кохання? "Люблю. Одружуємось. Айгюль".

Обоє ждали цього вечора, він забув, а може, соромно стало— вона має що дарувати, а він ні, вона відкриється не лише перед ним, перед тисячами людей, а перед ким відкриється він із своїми абстракціями, з усім добром, назбираним за п'ять років, яке не знати чи й згодиться в житті!

Карналю конче треба було побачити Айгюль ще до вечора. Сказати їй два слова. Не мовчати. Бо це нестерпно. Для нього нестерпно, отже, й для неї. Але де вона? І як пробитися? Ніде не пускали. Хряпали дверима перед самим носом. Ох, ці студенти! Заважають людям готуватися! Набридають із своїми квітами. Квіти для театру! На вечір! На виклики! На поклони!

Знову відкривалося Карналеві його обурливе незнання найпростіших речей. Поклони? Які? Хто й перед ким має вклонятися? Невже вони примусять Айгюль ще й кланятися? Він повинен попередити її, повинен сказати, що він вклоняється перед нею і завжди вклонятиметься!

— Я залишу їй записку! — бився він коло службового входу опери.— Я повинен їй передати записку ще до початку випускного концерту.

— Ніяких записок. Хвилювати артисток? Ніколи!

— Я пришлю телеграму. Негайну. Просто на театр.

— Можете присилати, але до закінчення концерту ніхто її не передасть! Зірвати концерт? Ви знаєте, що таке сцена? І що таке балет? І що таке опера?

З Карналем говорив сам начальник балетної трупи. Старий, довгоносий, хитроокий, розмаханий, розчепірював перед ним пальці, потрясав руками.

— Молодий чоловіче, звідки ви прибули до Одеси? В Одесі вміють цінувати мистецтво! Ви не знаєте Одеси, так ви її взнаєте! Які можуть бути телеграми до і перед? Опісля і тільки. Аплодисменти, букети, бенкети, телеграми — скільки зайґодно.

Такому бути не начальником трупи, а начальником трупів, безмовних, мертвих, чогось нікчемного й нездатного!

— Я ненавиджу аплодисменти! — вигукнув Карналь просто в обличчя втомленому служителю муз і був акуратно випханий на вулицю його помічницями, які нагодилися саме вчасно, щоб належно покарати того, хто хотів змаловажити й зневажити віками освячений ритуал оплесків і захватів. Подумати тільки, цей дивак проти аплодисментів! Хто він такий і як сміє?

Карналь просидів коло театру до самого вечора. Квіти зав'яли, припали пилом. На дивака, що сидить півдня з пов'яли-ми квітами коло театру, співчутливо поглядали перехожі, але ніхто, здається, не кепкуваз, не насміхався, бо в Одесі ж розуміються на мистецтві й розуміють людей, які приходять, щоб уклонитися перед справжнім мистецтвом.

Міг би побачити Айгюль принаймні здалеку, потай, з кущів під вікнами репетиційного залу. Склепінчасті вікна, рожево-білі видива балерин, навощений паркет, нахилена під загрозливим кутом падіння земля, падаюче небо...

Блюзнірство — підглядати останню вирішальну репетицію. З дня приїзду Айполь до Одеси Карналь жодного разу не ходив під вікна репетиційного залу. Дудикові й Кучмієнкові пригрозив: "Поперебиваю ноги, коли ходитимете!"

У театр Карналь увірвався перший. Показав своє запрошення, не став тинятися в фойє — мерщій до залу, не знав, де йому треба сідати, не вмів пояснити, де його квиток, як попав до приміщення, нарешті знайшов у кишені запрошення, виявилося: його місце в першому ряду, в самому центрі.

Зал сповнювався притишеним гамором, золочені яруси тепліли від безлічі людських облич, у гігантській люстрі під розписаним плафоном поступово гасли вогні, в оркестровій ямі, ледь освітлюваній прихованими лампочками на пюпітрах, музиканти відкривали футляри, обережно розгортали м'які покривала, діставали ніжношиї скрипки, і це нагадувало воскресіння мертвих і вознесения їх з домовин: спадають віка, розгортаються савани, підводяться вмерлі, щоб ожити, подати голос, наповнити світ торжествуючою музикою життя.

Сцена відкрилася безмежна, пуста, рожеве світло ринулося в ту порожнечу, а за ним попливла рожева музика, вмить заповнила сцену, вихлюпнулась з неї, залила зал, затопила Карналя, він опинився на самому дні рожевого моря, задихнувся від його глибин, від безмежності й несамовитої краси, а сцена тим часом вищирилася на нього сірими, жорстокими дошками, хлялістю куліс, вдарило запахом дешевих клейових фарб — суцільна наруга над красою, над рожевістю музики, над ніжно-шиїми скрипками, над їхньою беззахисністю. Та ось на сірі стоптані дошки сцени випурхнуло відразу двадцять чи тридцять тоненьких біло-рожевих істот, нереально видовжених, невагомих, так ніби сипнув хтось пригорщами рожевих пелюстків, а тоді наслав на ті пелюстки всипаних пудрою минулого, закосичених, закутаних в атласні розшиті камзоли надмірно строгих-юнаків, пелюстки ожили, заструменіли, сплелися в мальовничі гірлянди, юнаки в напудрених париках намагалися впіймати бодай один пелюсток, а ті уникали цього, випручувалися, вислизали, плели заплутані візерунки танцю, і вже забувалася убогість стоптаних дощок сцени, їхня груба фактура не помічалася, тільки черевички з рожевого атласу, тільки стрункі ноги, прекрасні шиї, святкові лиця. Двадцять, тридцять пар, нескінченні арабески рожевого вальсу в хвилях рожевої музики — все змішалося перед очима в Карналя, він шукав у тому пелюстковому вихорі Айгюль і не міг знайти, всі балерини були схожі на неї, вона була відразу всіма, і всі вони були нею, якесь суцільне одуріння, фата-моргана, так ніби опинився він не в оперному театрі, а десь у далекій пустелі, змучений і виснажений, вичерпаний до краю, тортурований примарами й видивами.

Розгублений, він не помітив, як щезли атласні кавалери з рожевими балеринами, сцена стала ще порожніша, ще бездон-ніша, вже б ніхто не повірив, що можна чимось заповнити цей жадібно-ненажерливий простір, і тут вилетіло високе, вертке, в рожевій туніці, високоноге й високошиє, блиснуло величезними чорними очима, вдарило ними Карналя в саме серце, він мало не зірвався зі свого місця й не закричав на весь зал: "Айгюль!" — але якось стримався, тільки зціпив аж до скреготу зуби, стиснув до болю руки, відчув, що провалюється в оркестр, глибше, в катакомби Одеси, ще глибше, летить нестримно й жахливо, але — о, диво!— з ним летів і весь театр, і ота сцена, і Айгюль на ній разом із своїм партнером, якимсь буденно-скромним, у простому голубому одязі, не такім святковім і пишнім, як четверо в атласних камзолах, що вискочили з боків і наближалися до Айгюль, простягали до неї пожадливі руки, заманювали, обіцяли, благали. Той, у голубому, був навіть байдужий і спокійний, як сам він, Карналь, усі ці місяці, коли йому й на гадку не спадало, що хтось може забрати від нього Айгюль, звабити її, зачарувати, перевершити його в чомусь або й в усьому, бо хіба ж так важко перевершити студента без майбутнього, без певності в собі, все багатство якого полягало в наявності минулого, сповненого болю, жахів, але й мужності теж. Мужністю він тримався на світі, вона давала певність себе, несвідомо покладався на запаси мужності в своїй душі так само, як отой голубий, що не переймався своєю непомітністю й буденністю серед святкових камзолоносців, терпляче ждав, поки то один, то другий з них піднесе собі над головою рожеву Айгюль, з видимим задоволенням спостерігав, як вона невтомно в'ється поміж тими чотирма, щедро й легко роздаровуючи кожному з них блискітки рожевої краси, знаючи напевне, що хоч як довго буде вона між тими чотирма, хоч як високо злітатиме на їхніх дужих руках, хоч у яких химерних арабесках заплітатиметься, хоч які блискавичні викручуватиме фуете,— однаково повертатиметься завжди до нього, щоразу повертатиметься вперто й неминуче, і коли загримить могутній фінал рожевого вальсу, вона, мов увінчання дивної музики Чайковського, в прекрасній летючості замре над головою в нього, в голубого, у призначеного для неї, посланого всіма долями, щастями, нещастями, надіями й безнадією.

Карналь мав би зірватися з крісла, стрибнути на бар'єр оркестрової ями, потрясаючи руками, присідаючи від напруження, заревіти: "Браво! Бравіссімо! Слава! Урр-ра, Айгюль!"

Справді, хтось зривався з місць, хтось щось кричав, хтось жбурляв на сцену квіти, а Карналь сидів, неспроможний ворухнутися, забув про свої зів'ялі, геть нещасні квіти, рожевий туман ще й досі стояв у нього перед очима, і музика могутніми хвилями билася об нього і звідусіль приносила витку, невловиму постать Айгюль, зовсім безтілесну, зіткану з самих звуків, з їхньої солодкості і їхнього болю, руки, як квіти, ноги, як квіти, вся вона, мов ніжна квітка.

Коли настало прозріння, побачив навпроти себе, на самому краю сцени випростану Айгюль, квіти сипалися на неї барвистими дощами, а вона стояла виструнчена, тонка, мов стебло квітки, тільки поводила головою, чи то вдаючи поклони, чи то когось шукаючи поглядом своїх величезних чорних очей, а може, поводила самими тільки очима, може, дарувала тим, хто був у залі, добру усмішку, трохи втомлену, трохи зухвалу. Ще минула вічність, а може, мить, і Карналь нарешті збагнув, що Айгюль дивиться на нього, всміхається до нього, зблискує очима тільки до нього, а тоді схилилася так швидко, ніби мала доторкнутися до розпеченого заліза або до страшної пустельної гюрзи, коли ж знову випросталася, то мала в руках цілий оберемок квітів і сипнула тими квітами просто на Карналя і не стала ждати, поки вони долетять до нього, знов так само швидким і невловимим схиленням здобула новий сніп квітів і знов кинула їх на Карналя, а тоді кидала по одній квітці, але щоразу на нього, тільки для нього, і він сидів увесь обсипаний квітами, похований під ними, і зачудований зал дивився на того непомітного хлопця, на якого сипалося зі сцени те, що люди називають щастям, і оплески вдарили тепер уже й не знати для кого: чи для артистів балету, чи для Айгюль, чи для Карналя, Карналь відчув, як рвуться йому з душі ридання, і, вжахнувшись, притьмом упав обличчям у холодне полум'я квітів, дарованих йому Айгюль.

Та їхня ніч не мала кінця. Вони втекли з театру, Карналь бурмотів щось про шампанське, але з реготом і безтурботністю виявили обоє, що грошей мають хіба що на лимонад, та й хто п'є шампанське в Одесі, коли літо, коли на Пушкінській зелено світяться платани, а десь на Ланжероні в парку коло стадіону жде їх розложистий клен.

Вони знайшли свій клен і сіли на ньому втомлені, знесилено-щасливі. Карналь тримав тонкі руки Айгюль у своїх руках, дивився їй в обличчя, ще не вірячи, що все це насправді, що ота далека дівчинка в синьому туркменському вбранні, і рожева балерина на велетенській сцені, і та, що прислала йому сьогодні незвичайну телеграму,— все це Айгюль, яка сидить коло нього, тулиться до нього, худенька, довірлива, прекрасна.

— Ти танцювала сьогодні просто божественно!

— Зовсім не так, як хотілося. Страшенно хвилювалася. Все зіпсувала.

— Неправда! Краще танцювати не можна!

— Я покажу тобі, що можна!

— А телеграма? Невже це ти?

— Хіба не впізнав?

— Досі не вірю.

— Не любиш мене?

— Айгюль! Я люблю тебе більше, ніж самого себе, більше, ніж... Не знаю, з чим зрівняти...

— Не треба. З мене досить одного слова.

— Але коли ти...

— То й що?

— Коли тебе любить така талановита дівчина, то й ти повинен бути особливо талановитий.

— Ти такий і є.

— Аби ж то! Але з тобою ніхто не може зрівнятися.

Вона вчасно затулила йому вуста долонькою. Справді: навіщо слова? Все одно він не вмів визначити й висловити того, що відкрилося йому сьогодні. До самого ранку карався він у душі своєю неповноцінністю, повторював уперто: "Я не гідний, не гідний",— пробував завести з Айгюль розмову про це, але вона не хотіла слухати, а коли настав ранок і Одеса прокинулася, прокинулися пароплави на рейді, з новою силою загримів унизу порт, дівчина сказала, що вони повинні от просто звідси піти до найближчого загсу,

Карналь розгубився.

— У мене тут немає паспорта,— зізнався він мало не злякано.

— І в мене,— безтурботно заявила Айгюль.— А хіба для любові потрібен паспорт?

Вони знайшли на Ланжероні якийсь маленький загс, написали заяву, пообіцяли напівсонній, невдоволеній жінці за годину прибігти з паспортами, взявшись за руки, вискочили на вулицю, глянули одне на одного, Карналь уперше побачив у глибині чорних очей Айгюль якісь мовби золотисті відблиски, а вона аж заплющилася від нестерпної пронизливості його погляду, стали так, ніби щойно зустрілися, тоді кинулися одне одному в обійми, і весь світ для них зник, лишилися тільки вони, їхні поцілунки, сльози радості й захвату і безконечність любові.

Повернулися до загсику зі свідками. Карналь привів Васю Дудика, Айгюль прийшла з їхньою спільною знайомою Полі-ною, мабуть, сподіваючись цим зробити приємність для Карналя і навіть у думці не маючи, що, навпаки, зробить йому цим велику прикрість. Він сподівався, що Айгюль запросить у свідки когось із дівчат, з якими навчається в студії, це було б цілком природно, але вона, виходить, зовсім не думала про себе, думки її були заповнені тільки ним, задля нього, видно, потоваришувала з Поліною і навіть привела ту для свідчення в такій інтимній справі, як їхнє одруження.

Поліна, може, й подобалася б Карналеві, як подобалася вона багатьом чоловікам, бо належала до того типу одеситок, повз яких чоловіки не можуть проходити спокійно. Смаглява блондинка (якась дивна, субтропічна, чи що, пігментація шкіри), прекрасно збудована, завжди розсміяна, вогонь в очах, вогонь у словах, вогонь у кожнім поруху, суцільна безтурботність і доброта — хто б не замилувався такою жінкою? Вже вісімнадцятилітньою вона одружилася з корабельним механіком, але механік місяцями плавав у далеких морях, Поліна нудьгувала, не зносила самотності, і ось тут трапився їй десь випадком Кучмієнко (а може, то вона трапилася Кучмієнкові?), між ними щось спалахнуло, а може, просто щось сталося, вони закохалися одне в одного чи, може, удавали закоханих, Поліна заявила, що кидає свого механіка, а Кучмієнко заявив, у свою чергу, що одружується з Поліною, ось тільки закінчить університет і влаштує своє життя, забезпечить майбутнє (Карналь знав, яким коштом забезпечуватиме своє майбутнє Кучмієнко), ясна річ, Карналь не міг не познайомити Айгюль з Кучмієнком, а знайомство з Поліною сталося вже само собою. Тепер Поліна мала бути свідком їхнього щастя. Воно не могло потьмаритися нічим, тож Карналь промовчав і не подав знаку, яка неприємна йому ця молода жінка поруч з його Айгюль, він ще не знав тоді, що жде його попереду, інакше не втримався б і вже того першого ранку їхньої спільності сказав би Айгюль усе, що думає і про цю Поліну, й про Кучмієнка, але ж не знав, та й не мав ще ніякого права казати щось погане про молоду жінку лише на тій підставі, що вона симпатизує не зовсім симпатичному (для нього, може, тільки для нього, Карналя!) Кучмієнкові.

Весілля не було. Випили шампанського на Дерібасівській учотирьох (платив Вася Дудик, вічний фінансист Карналів), тоді вирушили у "весільну подорож", тобто на Молдаванку, шукати дешевої кімнатки, яку можна б найняти для молодого подружжя. Чому саме на Молдаванку? Бо цей район Одеси видавався найщільніше заселений, а люди в таких місцях завжди добріші, між ними немає того холодного відчуження, яке неминуче виникає серед мешканців вишуканих кварталів, будинків і квартир, де скніють у самотині і щосили оберігають свою недоторканість, в кожному вбачаючи загрозу свого благополуччя.

Карналь і Айгюль замешкали в довгій напівпідвальній кімнаті в кінці довжелезного двору. Вікно з кімнати виходило просто в двір, стояло на землі, в нього можна було вхоЭДйти, як у двері, в нього вічно влітав футбольний м'яч, який ганяла малеча, заскакували бродячі собаки, бездомні коти, іноді за-блукував який-небудь п'яний, що не мав уже сили вилізти назад через вікно, і його доводилося випроваджувати через двері, по кошмарно темних коридорах, в яких чомусь не могла горіти жодна електролампочка (вони всі вмить перегорали, і причини не міг встановити навіть майбутній творець електронних машин, майбутній академік, майбутній бог науки й техніки Карналь). Майна в молодого подружжя було так мало, що вони іноді й самі дивувалися: як можуть обходитися такою мінімальною кількістю речей? Лозове крісло, електроутюг, сітка від ліжка, поставлена на чотири цеглини й застелена старим килимом, ще один туркменський килим на підлозі, якийсь одяг на двох гвіздках на стіні, прикритий білим простирадлом, купка книжок і, здається, все. Килими становили все їхнє багатство, прекрасні туркменські килими ручної роботи в приглухлих барвах, мов весняні вечірні сади, мов смагляве тіло Айгюль, яка любила ходити по кімнаті майже без одягу, завжди втомлена від репетицій і виступів, завжди сонна, готова впасти на килим і вмить заснути, сховавши голову під подушку, як усі діти війни, що лякалися вибухів навіть тоді, коли самі й не чули їх за тисячі кілометрів від фронту.

Спати вона любила, здавалося, в її крові жив тисячолітній сон пустель. Щойно випадала вільна хвилина, Айгюль умить піддавалася сомнамбулічній розслабленості, позіхала, очі їй заплющувалися. Найстрашніше, коли жінка коло тебе позіхає. Вся байдужість світу спадає на тебе в тому позіху. Але Карналь прощав Айгюль її сонливість, її позіхання, її розслабленість, бо, щойно склепивши повіки й заховавшись під подушку, Айгюль уже блискала очима, прокидалася, мов пташка вдосвіта, і відразу починала розповідати, що їй приснилося. У неї завжди були віщі сни. Бачила в них те, що з ним відбувалося або мало відбутися, вгадувала його настрої, бажання, навіть зародки нових відчуттів, про які Карналь ще й сам не вмів би сказати щось певне. Сни для Айгюль були мовби другим життям. Люди пустелі звикли бачити увесь світ. Для них немає таємниць, не існує заплутаності, складності, хаотичної нерозбірливості. Все просте, ясне, зрозуміле, як рух пісків, як політ вітрів, як вічне пересування зірок.

Вона принесла з собою простоту й наївність пустелі, хотіла жити, як маленьке звірятко, поруч з ним, але без обов'язків щодо нього, бо всі обов'язки мали припадати на його долю, бути подарунком долі, нагородою за минулі страждання, вічним нагадуванням про свого батька Капітана Гайлі, а ще про Георгія Гнатовича, або ж Професора, як називав його завжди по-думки Карналь.

Карналеві дали призначення в школу на Лузанівці, він викладав там математику в старших класах, щодня зранку був зайнятий, не бачив Айгюль-на репетиціях, зате з третьої до сьомої, коли в неї була перерва, вони могли разом обідати або просто байдикувати десь понад морем, іноді вона хотіла поспати, тоді він сідав до книжок, але ввечері неодмінно біг з нею, щоб побути на оркестровій репетиції, стояти позад режисера коло першої куліси під час концерту або спектаклю, проводжати й зустрічати Айгюль, він примудрявся навіть вибирати для неї атласні черевички, сам перевіряв міцність стрічок, готовий був обшивати суровими нитками носки черевичків, щоб не сковзалися по сцені, але вже цього вона йому робити ніколи не дозволяла.

Дні, тижні, місяці. її ноги дозрівали, як прекрасні плоди, руки в танці були ніжно-виткі, неначе квіти. Карналь переконувався, дивлячись на Айгюль, що більшість людей проживає ціле життя, так і не знаючи, які можливості їхнього тіла, яка сила й краса приховується в кожному русі. Коли вголос висловлював Айгюль своє здивовання її вмінням фантастично володіти кожним м'язом свого тіла, вона сміялася:

— Коли я народилася, один добрий чоловік поклав мені в пелюшки велику срібну монету. На ній був молодий місяць і дикий звір. Щоб я була красивою, як місячне сяйво, і гнучкою, як той звір.

— Це був Капітан Гайлі?

— Не Капітан — просто мій батько!

Вона народилася літати, не доторкуючись до грішної землі. Доторки — лиш епізод, тільки набридлива необхідність сил тяжіння, для неї природний стан був невагомість, але не проста, безпорадна й безладна, а— контрольована, продумана, розумно сформована.

' Айгюль відразу взяли солісткою, її помітили рецензенти, їхні відгуки були сповнені ентузіазму, подиву, захвату, але всі відзначалися якимсь дивним холодом, так ніби рецензенти були відгороджені від Айгюль скляною стіною. Вони аналізували специфіку, тонко підмічали нюанси виконання, класифікували кожен жест, але ця класифікація вбивала насолоду, ніхто не бачив Айгюль такою, як бачив її Карналь, ніхто не міг сказати про неї того, що міг би він. Для нього Айгюль була невичерпністю, вічною граціозністю, красою, він бачив грацію в енергії кожного її ледь помітного згину, він був зачарований її безмежними можливостями руху на шерехуватих дошках сцени, він бачив, який розмах приховується в спокійних лініях її дивних ніг, у яких ніколи не було надмірної знервованості, бо знервованість завжди наштовхує на думку про втому, про швидке вичерпання. У Айгюль були дивні ноги ще й тому, що не видно було тих трьох м'язів на литці, які неминуче випинаються в балерини під час танцю. Вона мала типово античну ступню, коли великий палець коротший за другий і трохи зсунутий досередини, а п'ятий палець відсунутий від інших. Карналь вивчав тіло Айгюль з доскіпливістю педанта-систематика, задля неї він готовий був опанувати всі закони таксономії, для неї міг би покинути, забути свою математику, перекваліфікуватися, стати мистецтвознавцем, репетитором, столяром, який струже оті круглі станки для тренування балерин, він мовби платив данину загиблому Капітанові Гайлі за те, що лишився живий, що перебрав від нього запаси мужності й твердості, а тоді ще на додачу забрав і його доньку, але ж був ще й Професор Георгій Гнатович, твої обов'язки ніколи не обмежуються служінням комусь одному, живеш для багатьох, для народу й цілого світу, і Карналь, схаменувшись від свого запаморочення, спробував вивільнити всі сили свого розуму для головного. Як у Лейбні-ца: ніяких відхилень у рішучих справах! Щодня робити своє і щоразу нове. Забути про контрфактичні твердження типу "якби та коли б" і кинутися на штурм невідомого й недосяжного. Теорема Ферма, то й теорема! Дискретний аналіз, то хай буде й він!

Зовні побут Карналів не змінився, все лишалося по-старому, але тепер покінчено було з бездумністю, з суцільною відданістю успіхам Айгюль. Тепер, хоч він по-давньому стояв коло першої куліси, думками відлітав у таку далину, що жахнувся б кожен, хто б спробував її осягнути. Талановиті люди не завжди вміють довго дотримуватися вірності іншим, вони надто віддані собі. Карналь не був упевнений у своїй талановитості, обдарованості, але знав також і те, що поруч з Айгюль посередністю бути не має права. "Ты точно бурей грации дымилась. Чуть побывав в ее живом огне, посредственность впадала вмиг в немилость, несовершенство навлекало гнев".

Ще недавно він мав обов'язки тільки перед наукою, тепер до них додавалися обов'язки перед любов'ю, красою, талантом, отже, життям.

Він ще не знав, чим відповісти, не вмів пустити в хід здобуті за п'ять напружених років знання, найкраще було б у його становищі взятися за справу цілковито безнадійну, бо ніхто не ждав від нього ніяких звершень і відкриттів, він ще й сам не міг окреслити меж (та й взагалі наявності) своїх здібностей, отож з однаковою приступністю відкрите йому було й велике, й мале, непомітне й визначне, а що поруч існував тепер такий запалюючий приклад, як Айгюль, то Карналь і замахнувся відразу на щонайбільше: на саму теорему Ферма. За триста років нікому не вдалося довести загальне значення — спробуємо для ряду значень. Для цього доведеться провести титанічну працю? Згода. Він має безліч вільного часу. Скрізь, де буде з Айгюль, він примусить свій мозок жити абстракціями. Ніхто цього не помітить, ніхто не зможе збагнути, ніхто й не повірить — то й ліпше.

Він вибудовував для себе зримий образ теореми. Восьма задача з другої книги "Арифметики" Діофанта. Заданий квадрат розкласти на два квадрати. Безконечне число способів рішення. Коли ж ступінь більший квадрату квадрата, тоді розкласти вже неможливо. Це — Ферма. Які способи рішення і для яких значень? Його пам'ять борсалася серед завалів абстракцій, вона була замучена асоціаціями, одержима пристрастю комплексувати, згадувати, зрівнювати, відкривати співвідношення, оголювати заплутані зчеплення, впливи, виокремлювати сув'язі, очищати від нашарувань ймовірностей. Для Карналя тепер час був мовби розділений, але разом з тим зливався в нерозривність, треба було жити звичайним людським життям, іноді занадто буденним, у примітивних клопотах, пристрастях, радощах і стражданнях, а паралельно, непомітно, майже таємно тривала колосальна робота розуму, і могло видаватися, що то не оперування буквеними абстракціями, а членування живого часу, віднайдення способів його иайраціональнішого заповнення, організації й використання. Простежено було всі переходи, помічено зв'язки, встановлено причини, виведено наслідки, відкрито приховані ритми часу, помічено порожнечі в ньому і заповнено їх — ось найвищий тріумф людського знання, ненатленного розуму, відданості своїй ідеї. Надмір жадоби знань, з яким Карналь, мабуть, народився,— це й мала бути його ідея. Тут він ладен був визнати навіть Декартову теорію про вроджені ідеї. Так народжуються з надміром поезії в серці або ж... байдужості, жорстокості, посередності. Тільки тепер збагнув Карналь, як рятуватися від посередності. Робити своє діло й не розмінюватися на побічне, хоч яке воно було б привабливе. Колись вважали, ніби диявол зваблює людину, за минущі насолоди вимагає відречень від любові, від усього людського. Насправді ж дияволізм завжди виступав у личині понурої посередності, яка не дає людині змоги нічого на цім світі робити як слід: ні працювати, ні захоплюватися, ні кохати. Все приблизне, поверхове, споганене, навіть жінку щоб не цілував, а тільки вдавав поцілунки, ніякої зосередженості на головному, ніякого заглиблення, розміняти людське життя на метушню, на галас, на розмахування руками, на несправжність, на чванливість.

Найдивніше ж: розуміння цих, здавалося б, простих речей дав йому не попередній досвід і не багатомісячне життя серед абстракцій, у яких він ув'язнив свій розум, ніби в середньовічний монастир. Тепер усе відкривалося Карналеві через Айгюль і завдяки Айгюль.

Вона вражала його своїм ігнорантством. Спершу він обурювався, тоді дивувався, нарешті вимушений був приймати її такою, як вона є, навіть у душі визнав її слушність. Вона не знала нічого. Обурливе незнання найпростіших речей. Ні великих людей, ні малих. Ні столиць, ні рік.

— А що, хіба Київ — столиця України? — питала вона З небесним усміхом.

— Айгюль! — зітхав Карналь.— Невже ти й цього не знаєш?

— А чому я мала б знати?

Три роки вчилася в балетній студії, ие знаючи, хто там керівник. Була солісткою оперного театру і не знала, який собою директор театру. Зустрілася з ним десь у переходах, той не міг стямитися:

— Я ж узяв вас солісткою, могли б ви хоч привітатися?

— А ви хто такий? — спитала Айгюль.

Коли Карналь спробував вичитувати їй за таке незнання, вона знайшла досить оригінальне виправдання:

— Так директори ж міняються!

— Але ж цей ще не змінився!

'— Яке це має значення? А коли вже ти такий знавець, то, може, скажеш мені, хто був директором у Фанні Ельслер або в Анни Павлової?

Карналь не знав, і Айгюль плескала в долоні й крутилася довкола нього, мов мале дівчисько.

— А бачиш, бачиш!

Вона дотикалася світу самими кінчиками пальців, не занурювалась в нього, не намагалася осягнути. Все життя на пуантах. Тільки пам'ятники вгнічують землю всією тяжкістю стоп. Зате ж мала пристрасть. Вміла танцювати. Вічне передчуття краси жило в ній, часто неокреслене, здебільшого зухвале, але Карналь виправдовував цю зухвалість, бо за нею стояло мовби вроджене (знов це причіпливе картезіанство!) вміння танцювати. У танці вона нагадувала іноді постріл, блискавицю, над-хмарнїсть. Легка, як Психея, яку підносять духи, ніжна, наївна, безмежно добра. Все це помагало забути її ігнорантство, простити байдужість до найочевиднішого, їй навіть личило незнання найпростіших речей.

Ну, гаразд, нічого не хоче знати. То, може, має якісь уподобання?

— Що ти любиш, Айгюль? — допитувався Карналь.— Книжки? Пісні? Ласощі? Вбрання?

— Тебе люблю.

Ніколи не намагалася просвітити його, не забивала йому голову своїми клопотами, сміялася, коли він пробував виказувати свої знання балетної термінології. Навіщо? Кожен повинен знати своє, вміти — і то найліпше, ось і все! А що вона справді вміла, в цьому не було ніякого сумніву. Карналь міг віддячити їй тільки тим самим, а що не мав у своєму розпорядженні нічого, крім математики, то й зосередився на своїй математиці.

Нічого не казав Айгюль, не пробував посвятити її в своє думання, спільність їхніх душ полягала не в обміні думками, а в способі ставлення до світу: робити свою справу і робити якомога краще. Тим часом це вдавалося лише Айгюль, яка несподіваними перескоками своїх думок могла б вкинути в розпач, і не такого твердого чоловіка, як він. Однак Карналь рятувався своїми абстракціями. Якби спробував записати той ланцюг формул, що сплівся в його пам'яті за довгі місяці, то вжахнув би, мабуть, усіх університетських професорів. Але він не підтримував ніяких зв'язків з своєю кафедрою, а виписувати свої формули не намагався, бо вони прекрасно вміщалися в його мозку, задомовилися там, розвивалися, народжували одна одну, встановлювали свої закони співжиття, нещадно винищували всі побічні нашарування, відтручували набридливих спокусників, терпляче вивчали бокові ходи, обмацували всі тупики, у всьому цьому було не менше складності й краси, ніж у світі Айгюль, у суцільному святі танцю, в гармонійній нерозривності дуетів, адажіо, варіацій; там так само, як і в побуті балерини, діяли два категоричні імперативи: "мусиш" і "не смієш", нескінченні вимоги точності й суцільні обмеження, відсікання непотрібного, зосередження на головному, регламентування, контроль, примус, які неминуче мають помогти намно-жити власну свободу, дати розмах, фантазію, багатство духу.

Та хоч як довго Карналь смакував прихованою роботою власного розуму, мав колись показати наслідки.

Він виклав на папері те, над чим думав два роки, і сам вжахнувся: товстий зошит суцільних формул, у таких нерозривних поєднаннях і зчепленнях, ніби то був самодостатній математичний світ, в який не змогло б пробитися ніщо стороннє, герметичний, недоступний ні для чого, окрім істини, інстанцію якої Карналь був уже визначити неспроможний, бо це належало зробити комусь іншому з тих людей, яких звуть авторитетами.

Він передрукував свій зошит і надіслав один примірник до математичного журналу, а другий ленінградському професорові Рему Івановичу, але вийшло так, що відповіді не дочекався нізвідки, бо в їхньому житті з Айгюль сталася зміна.

Айгюль не надавала зміні ніякого значення. Повернулася з театру, як завжди, втомлена й сонна, спала міцно й невинно, лише назавтра вранці згадала:

— Ти знаєш: мене запрошують до Києва.

— Як то — запрошують?

— — Ну, до театру.

— До оперного?

— До якого ж іще?

— Коли ти про це довідалася?

— Вчора.

— І не сказала мені?

— Забула. Але сьогодні згадала. Коли ми поїдемо?

Для неї все було страшенно просто; вчора запросили, сьо-годні їдемо. Ніяких клопотів, ніякого дріб'язку, ніяких обов'язків. Єдиний обов'язок перед мистецтвом, а мистецтво кликало її вище — до столичного театру, до академії, до висот,

— 'Мені доведеться звільнятися в школі,— нагадав Карналь.

— А-а, я забула. Але ти це зррбиш швидко, правда ж?

— Ти поцікавилася умовами в Києві?

— Умовами? А що це таке?

— Ну...— Він і сам не знав, що то воно таке.— Ти ж бачиш, ми досі не маємо квартири, наш економічний рівень теж... Звичайно, це моя вина передусім, але вже коли вони тебе запрошують... Хто ж тебе запрошує?

— Театр.

— Особисто.

— А я не знаю... Не пам'ятаю... Був учора якийсь чоловік... Солідний такий дядько... Там десь є лист... Не в мене... Я лишила його в дирекції...

— Вони щось обіцяють?

— Танцювати в "Марусі Богуславці".

— Та ні... Звання, квартиру, ставку... Про це ти не говорила?

— Звання мені буде. Може, й завтра. Сказали, з дня на день. Ждуть Указу. А за квартиру я не знаю. Може б, поговорив з ними ти?

— Айгюль, запрошують не мене — тебе. Як можу я говорити?

Указ з'явився саме вчасно, коли вони переїхали до столиці. Квартиру дали, ясна річ, не Карналю, а для Айгюль. Величезна квартира в старому будинку, темні просторі кімнати, високі стелі, тиша, простір, навіть не вірилося, що таке може бути на світі. Айгюль кинула свої килими, один у залі, другий у спальні, заявила, що мріє про старовинні меблі, прості й старі, як світ, і тут відкрила ванну кімнату.

— Боже, яка розкіш! — вигукнула вона.

В Одесі її вражало море. До всього ставилася байдуже, але на море ніколи не могла дивитися без вираження захвату. Таке несхоже воно було на все звичне для неї, таке незбагненне й могутнє.

Тут здивувала її ванна — величезна, хоч купай велетнів, якась похмуро-тьмава, ніби підводне царство. Вона відкрила всі крани, загриміли цілі водоспади прохолодної води, Айгюль радісно хлюпосталася в ній, так ніби ніколи не бачила звичайної води, не доторкувалася до неї бодай пальцем. А втім, тіло в Айгюль було таке дивне, що її можна б ніколи не мити. Чиста-пречиста, ніколи не пітніє, ніякого запаху, дивний витвір природи. Мов золотиста пір'їна — легка, чиста, прекрасна. Так ніби з дитинства те й робила, що жила в таких квартирах. А Карналь ніяк не міг повірити, що це для них, що це назавжди, на все життя, що це аванс, якого, може, ніколи не відробиш, що це безкоштовно, не лічачи тої мізерної платні за воду й інші комунальні послуги та символічної суми за житлову площу.

Роботу він знайшов досить швидко, бо в школах математиків бракувало, згодом його запросили викладати математику в технікумі, і він радо перейшов туди, хоч на роботу доводилося добиратися аж на Солом'янку— двома трамваями — і гаяти на це безліч часу. Але ніякі трамвайні переїзди не могли завадити тій постійній внутрішній роботі, яку вів його натренований мозок.

На адресу технікуму й надійшла телеграма для Карналя. Так само несподівано, як колись від Айгюль, і так само вся мов провісниця прекрасних змін у його житті: "Прошу прибути для захисту дисертації". І підпис Рема Івановича. Як довідався ленінградський професор про місце роботи Карналя, як знайшов його аж у Києві, на захист чиєї дисертації запрошував — суцільна неясність. Порадитися не було з ким, окрім Айгюль.

— Ти пам'ятаєш про ленінградського професора Рема Івановича, про якого я тобі розповідав?

Звичайно ж, вона не пам'ятала!

— Він запрошує мене на захист дисертації.

— Куди?

— До Ленінграда.

— Це далеко?

— Айгюль! Невже ти не знаєш, де Ленінград?

— Я знаю, але не знаю, чи це дуже далеко.

— Не дуже. Зовсім близько. Ближче, ніж до Ашхабада.

— То ти поїдеш?

—: Мабуть, треба. Запрошують.

— А навіщо тобі та дисертація? Що то таке?

Він почав мимрити про якісь наукові інтереси, про математику, про важливі відкриття, бо Рем Іванович інакше б не став його турбувати.

—. Але ж мені без тебе буде сумно,— позіхнула Айгюль,— коли я торік вмовляла тебе поїхати погостювати до Туркменії, ти викрутився, а тепер їдеш так далеко.

— У нас тоді не було грошей,—нагадав їй Карналь.

— А тепер хіба є?

— Ну... не можна сказати, що багато, але на квиток туди й назад вистачить...

Вона ще не вірила, що він може покинути її навіть на два чи три дні. Та й сам Карналь якось не міг уявити їхньої розлуки. Йому здавалося, що вона або ж умре з голоду, або спатиме всі три дні не прокидаючись, або не знайде вимикача світла й цілі ночі блукатиме по безмежній темній квартирі.

— Я приготую тобі їсти, розпишу все, що треба, ти не турбуйся,— спробував він заспокоїти не так Айгюль, як самого себе. Вона тільки всміхалася. Усмішка в неї була завжди невтримна, розливалася, як море, заливала кімнати, простір, усе довкола. Навіть коли Айгюль плакала від болю, від невдач на сцені, від утоми, від горя, то й тоді намагалася усміхатися.

Він попросив Айгюль, щоб не проводжала його до літака, побоюючись, що тоді не зможе летіти й повернеться додому разом з нею. Бажання повернутися було в ньому ще й тоді, як зачинялися двері літака, і тоді, як заревли мотори, аби міг, то, мабуть, зістрибнув би й побіг до тролейбуса, але могутня машина вже відірвалася від землі, під широке крило сипнули нахилені коробочки київських будинків, сталево зблиснули води Дніпра, зазеленіли ліси Чернігівщини,— так починалося для Карналя нове життя, про яке він ще й не здогадувався. Літак забирався вище й вище в небо, в цьому невпинному вивищенні хтось міг би вичитати щось символічне для Карналя, але за умови, коли б він летів сам-один, а так, загублений серед багатьох пасажирів, був непомітний і для інших, і тим часом для самого себе.

Непомітність ніс з собою й вулицями Ленінграда, довго ждав під дверима у секретаря вченої ради, бо відразу до Рема Івановича йти не наважився, коли ж увійшов нарешті до секретаря, заклопотаного чорнявого чоловіка, блідого, з нервовим розумним обличчям, і поклав йому на стіл телеграму, підписану Ремом Івановичем, той, як видалося, не знав, чи йому дивитися на телеграму, чи на Карналя.

— Товариш Карналь? — для певності спитав він.

— Так.

— Ви десь влаштувалися?

— Я до вас просто з аеропорту.

— Тоді я допоможу вам. Рем Іванович доручив мені потурбуватися. Його, на жаль, немає, він у Москві, але завтра вранці буде, а об одинадцятій засідання вченої ради. Ви ж. товариш Карналь, так?

—: Та мабуть,— сказав Карналь, вже й сам не дуже впевнений, чи він Карналь, чи ні.

— Ви вже одержали журнал із своєю статтею?

— Журнал?

— Я хотів довідатися, чи немає розбіжностей між публікацією і вашою дисертацією, яку ви надіслали Рему Івановичу?

—— Дисертацією? Якою дисертацією?

— Це ж ви надіслали Рему Івановичу своє розв'язання теореми Ферма для ряду значень?

— Так. Але це було давно. Здається, півроку тому. Ніякої дисертації. Я просто хотів почути...

—• Прекрасно. Рем Іванович завтра буде. Ми з вами про все домовимося, а тепер давайте я вас влаштую в готель. Тим часом прогляньте журнал. Він щойно прийшов, на жаль я ще не встиг... Боюся, що члени вченої ради так само не встигнуть до завтра ознайомитись, вам же, як автору, видніше...

Він дав Карналеві примірник математичного журналу, новенького, з пронизливо-приємним запахом друкарської фарби, журнал мовби сам собою розгорнувся саме на тій сторінці, де опецькуватим шрифтом було набране прізвище Карналя, а нижче в дужках стояло "Одеса", а ще нижче починалися химерні арабески формул, абстрактні пропорції, співвідношення, становлення, інтервали, понадчуттєві системи, гармонія й найвища музика для втаємничених.

— Я тепер не в Одесі,— спромігся вимовити Карналь, ще не вірячи, що то його ім'я стоїть у журналі і що то справді він витворив оті нерозчіпні ланцюги абстракцій, які звучали музикою сфер.

— Ми знаємо,— сказав секретар.— Насилу знайшли вас. Рем Іванович страшенно сердився. Як так — переїздити до Києва і нікому нічого. Ви повинні були б тримати зв'язок із своїм університетом. Для них ви завжди учень. А тепер ще й гордість.

— Гордість? — Карналь згадав тяганину з аспірантурою, Кучмієнка, перешіптування, полохливі поради просити підтримки у Пронченка. Ні, для свого університету він так і лишиться диваком, який гриз науку, демонстрував упродовж п'яти років блискучі знання, але виявився непрактичним, нездатним, власне, нікчемним, коли дійшло до діла. Він щось знав, але не вмів переконувати в своїх знаннях і намірах. Не вмів обіцяти, вмовляти, розшматовуватися, розстилатися на всіх вітрах.

— Гордість? — повторив Карналь і засміявся несміливо і водночас гірко. Секретар дивився на нього співчутливо, трохи навіть зболено. Мабуть, ніяк не міг повірити, що це і є той загадковий Карналь, який приголомшив усю їхню вчену раду.

Вчена рада зібралася точно об одинадцятій. Старі професори, моложаві доценти, поважні вчені, світила, корифеї, цілГ академії знань, тихі перемовляння, натяки, ледь помітні кивання головою, багатозначні паузи. Все це так не пасувало до голови вченої ради Рема Івановича, з його лобатістю, грімкотливим голосом, веселою впевненістю, майже спортивним завзяттям,

Рем Іванович потиснув Карналеві руку так, що мало не вирвав її з плеча, обкрутив його, поляпав по спині, радо розвів руками:

— Бачили, який! Молодий і красивий! Нумо, сідаймо, Петре Андрійовичу. Гадаю, всі члени вченої ради познайомилися з роботою нашого молодого колеги Карналя і мають про неї твердо визначену думку. Так? Цю проблему навряд чи є потреба обговорювати. Де наш учений секретар? Просимо занотувати те, що належить у таких випадках. А шановного Петра Андрійовича ми б попросили розповісти нам... Ну, про що б ми попросили його розповісти? Скажімо, як він у присутності голови цього шановного зібрання, тобто в моїй присутності, якось зачепився штаньми за гвіздок на стільці й не міг відчепитися навіть тоді, коли йому на допомогу прийшла дуже симпатична жінка. Як би це колега Карналь зміг нам пояснити і чи взагалі зміг би пояснити?

— Я не розумію,— пробурмотів Карналь, викликаючи сміх членів ученої ради.

— Шановні колеги можуть переконатися, що наш пошукувач ученого звання не належить до людей відвертих! — зареготав Рем Іванович.— Він приховує навіть те, що можуть засвідчити інші, в даному випадку я. Але, на щастя, він аж ніяк не може приховати від нас своїх блискучих математичних здібностей, у цьому ми теж мали нагоду переконатися.

— Тепер переконалася й громадськість,— додав секретар,— прийшов журнал, де надруковано.

— Навіть? — удавано жахнувся Рем Іванович.— Тоді нам треба поспішати, щоб нас не випередила якась інша вчена рада, бо, гадаю, багатьом захочеться провести захист дисертації колеги Карналя саме в себе.

— Але ж ніякої дисертації...— злякано перепинив його Карналь.

— Ах, ніякої? Можливо, можливо. Які будуть пропозиції, шановні колеги?

Тепер уже було покінчено з жартами, один за одним підводилися поважні професори, люди, знані Карналем як автори підручників, капітальних праць з математики, великих відкриттів, за кожним стояли цілі математичні школи, математичні епохи, коли можна так сказати, і всі ці люди, не змовляючись, уперше в житті бачачи Карналя, прочитавши оті двадцять з чимось сторінок, в які він напхав диких формул, всі пропонували присудити Карналеві звання доктора математичних наук.

Секретар несміливо нагадав, що Карналь не подав документів про здачу кандидатського мінімуму.

— Мінімуму? — подивувався Рем Іванович.— Про який мінімум може йти мова? Єдиний його злочин полягає в тому, що він занадто молодий, порівнюючи з нами. Скільки вам років, Петре Андрійовичу?

— Двадцять восьмий,— відповів Карналь.

— Лейбніц мав двадцять дев'ять, коли запропонував загальні схеми рішення задач на квадратури й дотичні,' ввівши таким чином як самостійні операції те, що ми сьогодні звемо інтегруванням і диференціюванням. Для математика молодість не лихо, а щастя. Ми вітаємо вас, колего Карналь! З вашого дозволу, ясна річ.

Карналя вітали, обіймав Рем Іванович, сміялися, згадуючи випадок із стільцем, про який Рем Іванович все-таки розповів. Коли спитали, чи даватиме бенкет, Карналь вимушений був визнати, що не має грошей. І взагалі Оісля одруження, здається, майже ніколи й не пив нічого, крім легенького винця, та й то вельми рідко. Виявилося, що це прекрасно збігається із станом здоров'я переважної більшості членів ученої ради, які не потребують розігрівати свій організм рідиною підозрілого хімічного складу, надаючи перевагу власному внутрішньому вогню (у кого він ще зберігся).

На завершення Карналя попросили розповісти про свої наукові плани. Він не мав ніяких планів. Щодня двома трамваями до технікуму, лекції, клопоти по дому, тоді бігти до театру, зустрічати Айгюль.

— Трохи цікавлюся проблемою мінімізації булевих функцій,— сказав він несміливо,— Рем Іванович знає, що я ще студентом пробував трохи помізкувати в галузі дискретного аналізу. Здається мені, що булеві функції...

— Ага! Кібернетика вас не забула! — вигукнув Рем Іванович.— До речі, ви тепер у Києві, а саме там академік Лебедєв створив першу на європейському континенті лічильну машину! Ви про це, ясна річ, знаєте, а от про вас там не знає ніхто! Ми вимушені були мало не оголошувати всесоюзний розшук, щоб вас знайти! Тепер ми вам не дамо заховатися, не сподівайтеся!

Карналь ще не міг осягнути розмірів і значення всіх змін, які мають тепер статися в його житті. У Ленінграді він затримався, повернувся додому лише за тиждень, на здивовано-осуд-ливий погляд Айгюль не знайшовся відповісти нічого іншого, як сказати:

— Я, здається, став доктором наук.

— А що це таке?

— Ну, вчений ступінь... Найвищий, окрім хіба що академічного.

— Тобі це потрібно?

Його розгублення перед її наївністю так виразно вимальовувалося на його обличчі, що Айгюль стрибнула на нього, обхопила за шию, підставила губи. 4

Поцілуй, коли ти доктор! Ніколи не знала, що це таке!

— По-моєму, я був щасливий і без цього,— обціловуючи її обличчя, сказав Карналь.

— Але ж ти радий, радий?

— Мабуть, так.

— Тоді я теж рада.

Невже так починаються всі великі справи життя?

Він ще не вірив, ще не знав, ще хотів залишитися тим, ким був, не мав нічого дорожчого на світі за цю тоненьку, зіткану з нервів і краси жінку, мабуть, вона теж не хотіла мати нічого й нікого, окрім нього, вони довго блукали в темряві по своїй просторій квартирі, поки ноги їхні заплелися на старому килимі, і тут скінчився для них світ і почалися вони самі, були тільки вони для себе, двоє у безконечності з безконечною чулістю, ніжністю й захватом.

11

Помічники бувають різні. Одних бояться, інших поважають, ще іншим ідуть назустріч. Олексій Кирилович належав до третьої категорії, але не почувався скривдженим, бо ж однаково становище помічника в сучасному світі належить коли й не до приємних, то принаймні до привілейованих. Але це тільки тоді, коли точно знаєш, чий ти помічник, кому маєш помагати, кому зберігати вірність. Непевність, роз,-половиненїсть для цієї посади загрозливо-небезпечні, бо тоді перестаєш себе поважати, а коли так, то не жди поваги й від інших.

Олексія Кириловича знайшов і послав до Карналя Кучмієнко. Були підозри, що попередній помічник, якого Олексій Кирилович не знав і про якого лише чув, як той трагічно загинув разом з дружинами Карналя й Кучміенка, здається, теж був свого часу знайдений Кучмієнком і рекомендований Карналеві, бо той умів, мабуть, усе на світі, крім одного: добирати собі помічників. Посилаючи Олексія Кириловича до академіка, Кучмієнко добродушно поплескав його по плечу й сказав:

— Не забувай, кому служиші

Слово "служиш" не вельми сподобалося Олексію Кирило-вичу, точніше, зовсім не сподобалося, як і панібратське звертання Кучміенка на "ти". Він хотів навіть сказати заступникові директора: "Я вам не хлопчик",— але передумав, пожалів того, бо все-таки в чоловіка трагедія, загинула дружина, чоловік уже немолодий, за п'ятдесят, життя покотилося з гори, коли на нього дивитися з позицій тридцятилітніх, до яких належав Олексій Кирилович. Попервах він акуратно доповідав Кучмієнкові про свою роботу, але що далі, то більше замовчував, бо зловив себе на якійсь нехіті в усьому сповідатися перед заступником директора. Навіщо тому було знати, що робить Карналь?

Змовчав він і про все, що було під час поїздки до Придніпровська, і Кучмієнко, здавалося, не дуже й стурбувався, але десь за тиждень несподівано подзвонив Олексію Кирило-вичу, улучивши хвилю, коли Карналь усамотнився для своїх щоденних думань, буркітливо спитав:

— Ти що ж це збунтувався?

— Не розумію вас,— якомога делікатніше сказав Олексій Кирилович.

— їздили, каталися, і мовчиш. Чому не подзвонив, щоб я зустрічав?

— Ми виїхали несподівано, не встиг.

— Бреши комусь іншому, завжди можна встигнути, зайти до начальника вокзалу й дзенькнути. Або з обкому. Були ж в обкомі?

— Були.

— Ну от. Я все знаю. А від мене ховалися, бо була жінка?

— Я вас не розумію,— знов спробував викрутитися Олексій Кирилович, дивуючись, звідки Кучмієнкові могло бути відомо про Анастасію.

— Не розумієш, то зрозумієш, Кучміенка всі розуміють, навіть авторитетні міжнародні організації, коли хочеш. А жінок до Карналя не допускай, це тобі заповіт на всі випадки. Жінок він терпіти не може після своєї Айгюль. Ти не знав Айгюль, а я знав.

Олексій Кирилович хотів був зауважити, що коли Карналь справді не— терпить жінок, то навіщо ж ним комусь так опікуватися, проте змовчав з природної делікатності, але Кучмієнко делікатності не визнавав і відразу присікався:

— Чого мовчиш?

— Просто не маю чого казати. І потім: таке допитування принизливе, коли хочете.. Я відмовляюся...

Він тихо поклав' трубку, обличчя йому взялося червоними випіками, ладен був піти до Карналя й розповісти йому про Кучмієнкові набридливі розпитування, але стримався, згадавши про академікову іронічність. Той скаже: "Кучмієнко знає, кого питати". І вже ти вбитий навіки. Олексію Кириловичу не дуже подобалася Карналева манера розмовляти з— людьми. Занадто різка, іноді майже неприхована насмішкуватість. Видавалося, що академік тримає всіх на іронічній дистанції від себе для надання належної ваги власній особі, а не для утвердження істини, якій, власне, повинен служити.. Досі Олексій Кирилович не мав нагоди постійно й упритул спостерігати таку небуденну індивідуальність, тому висновки свої щодо академіка міняв мало не щодня, починаючи від банальностей мало не обивательських, і поволі доходив до справжньої суті, надто що посада помічника сприяла роздумам, давала час. і змогу для вдумливого аналізу не тільки вчинків, а навіть окремих зауважень Карналя. Згодом Олексій Кирилович зрозумів, щ© для академіка його іронія — це мовби синонім свободи, таке собі розставляння ліктів, окреслення довкола себе своєрідного крейдяного кола. Тільки таким чином Карналь міг відстоювати свою індивідуальність, не підкорився автоматизму життя, не давав засмоктати себе дріб'язкові й метушні,, яким легко піддаються люди ліниві, неорганізовані, посередні або й просто нездарні — для них головне сховатися за інших, випхати наперед себе когось, а самому потирати руки. Навіть людей Карналь добирав, підсвідомо (а може, й свідомо) виходячи з свого, сказати б, іронічного принципу. Це були працівники з точним мисленням, відверті, часто безжальні,, коли йшлося про нездар-нїсть, про невміння працювати, одностайні а академіком щодо того, що наука іронічна по своїй суті, що всі закони (і закони природи, і закони людського співжиття) холодні, як цебро води, не містять у собі ніяких емоцій, отож і ставитися до них слід відповідно. Але на цьому вся схожість між найближчими співробітниками Карналя кінчалася. І його перший ^заступник, і заступники по темах, і заступник по серії, й головний інженер, усі, крім Кучмієнка, відзначалися такою неоднаковістю характерів, були такі різні за звичками, за манерою поведінки, навіть у побуті, що просто незмога було уявити собі, як умудрявся Карналь тримати вкупі таких неоднакових людей. Най-дивніше: він не докладав для того ніяких зусиль. Вони трималися коло нього лише завдяки обдарованості, і що оригінальніший кожен з них був у своїм способі життя, то, виходило, талановитіший і розумніший виявлявся ш працівник.

Кучмієнко ж, навпаки, любив оточувати себе людьми, схожими на —нього навіть зовні. Всі вони були чемні, виховані, добродушні, стримані, нікому й на гадку б не спало піднести голос проти старшого, проти самого Кучмієнка або (не приведи господь) проти самого Карналя. У них був цинічний девіз, повторюваний ними слідом за Кучмієнком: "Не випен-дрюватися". Хто вискакує,— відірвемо голову, сиди й мовчи. Не рвись виконувати вказівки. Добре виконаєш—виконуватимеш усе життя, а інші спатимуть на посту. Крім того, тебе тоді ні за що буде лаяти, а кого ж начальству й лаяти, як не тебе. Вони страшенно любили створювати для розв'язання будь-якої проблеми комісії. Комісія — найпевніший спосіб уникнути відповідальності. Ніхто один не відповідає, зате можна винести рішення про недоцільність, про похибки, про те й про се. Хто виконуватиме, то вже річ десята.

Усе це відкривалося Олексію Кириловичу не відразу, поступово, іноді тяжко, болісно, його попервах зачарував Кучмієнко своїм показним демократизмом, своїм умінням усім обіцяти, нікому не відмовляти, його співробітники подобалися Олексію Киршговичу, чоловікові від природи акуратному й ґречному, своєю вихованістю, вмінням модно одягатися, якимсь особливим, сказати б, шиком, який вони видавали за "кібернетичний шик", тоді як "команда Карналя" була іноді галасе лива, розмахана, часто й просто грубіянська, одягнені всі ці доктори й "золоті голови" були як попало, навіть техніки на заводі до Карналя ставилися майже без ніякої поваги, сперечалися з ним, демонстративно кидали нараду, грюкали дверима, знов поверталися, "щоб долаятися". Коли Олексій Кирилович звернув увагу на те, що в Кучмієнка всі співробітники прекрасно вштші люди, Карналь буркнув:

— Дурні завжди прекрасно виховані й уміють у всьому дотримуватися пристойності. А ми з вами повинні жити не задля пристойності, а для діла. Справжній учений відданість істині іноді вимушений протиставити авторитетові керівника. І справжній керівник повинен це розуміти.

Думки його не завжди узгоджувалися з думками всього світу. Олексієві Кириловичу навіть здавалося спершу, що Кучмієнко прагне порятувати Карналя від такої неузгодженості, яка неминуче мала призвести академіка до цілого ряду незруч-ностей, коли й не до справжніх конфліктів.

Скажімо, який помічник може зрозуміти свого начальника, коли, приносячи щоранку цілі стоси листів, адресованих —йому, ніколи не отримує жодної особистої відповіді, Карналь умить розписує листи по відділах, своїм заступникам, сам ніколи не відповідаючи на жоден, навіть коли це листи майже особисті.

— На листи трудящих треба ж відповідати,— нагадав йому якось Олексій Кирилович.

— А я, по-вашому, хто — не трудящий? Треба вибирати: або відповідати все життя на листи, або робити діло. Я не Чехов, щоб писати красиві листи, а поганих не хочу. Читали листи Чехова? Вони в нього кращі за оповідання. Почитайте.

На тому й кінець проблеми.

Коли Карналеві казали, що один з провідних конструкторів, на жаль, не байдужий до зеленого змія, академік просто відмовився обговорювати поведінку конструктора, заявляючи:

— Ліпше розумний п'яниця, ніж тверезий дурень. Коли хочете знати мою думку, то наші електронні машини були б набагато привабливішими, коли б до них додавати по чарочці горілки.

За законом Паркінсона, кожна установа, яка налічує понад тисячу співробітників, пориває будь-які зв'язки зі світом, не має виходу назовні, бо заклопотана лише своїми внутрішніми проблемами. Карналь найбільше боявся цього паркін-сонівського герметизму, як він його називав. Часто був жорстокий до своїх працівників, не хотів розуміти звичайних людських потреб, не любив, коли йому докучали з дрібницями, а до дрібниць він скидав усе: квартири, путівки до санаторіїв, в пансіонати, будинки відпочинку, придбання автомашин, шлюбні справи, зміни місця роботи. В четвер у Карналя був прийом з побутових питань, але Олексій Кирилович мав попереджати всіх, хто записувався на прийом, що академік не стане обговорювати квартирних питань, матеріальних проблем, родинних конфліктів. Тоді ж які побутові питання? — дивувався Олексій Кирилович.

Зате Карналь особисто опікувався групою провідних конструкторів, перевіряв щоразу, чи виплачується їм належна двопроцентна премія за перевиконання завдань, намагався вибрати час для того, щоб переговорити з кожним, знав усі їхні проблеми, міг навіть займатися побутовим влаштуванням когось із них. "Несправедливо? — перепитував Олексія Кириловича.— А що можу вдіяти? Я повинен знаходити розумних працівників і дбати про них. Дурні й так наб'ються — не відженеш!"

Карналь добре знав, що в його об'єднанні неминуче має бути також група безнадійних. Вони проникають повсюди, пролазять тихо, непомітно, туляться одне до одного, об'єднувані нездарністю, творять окремі кристали посередності, з яких, коли з ними не боротися, можуть вирости цілі колонії, масиви, хребти. Закон перенасиченого розчину.

Були ще демагоги. Ці днями курили в коридорах, витрачали всі свої сили на розбалакування про те, як вони просуватимуть уперед науку й техніку, це були неперевершені спеціалісти по теревенях про НТР, про її впливи на суспільство й на окрему людину, про корінні зміни, про досягнення й загрози, про енергетичну кризу, про другий закон термодинаміки. З усіх демагогів наукові найнебезпечніші. їм завжди хочеться тільки фундаментальних досліджень, тільки великих відкриттів, тільки чогось позахмарного, космічного, на грішну землю вони дивляться лише як на конечне зло, до якого їх прикуто силами тяжіння й громадських обов'язків. Вони мають своє уявлення про призначення й роль науки. Що? Роль науки — пізнання? Але ж пізнання занурює нас у сферу банального, яке загрожує проковтнути науку. Демагоги у Карналя не затримувалися. Були тільки свіженькі, він виловлював їх сам, охоче встрявав у їхні суперечки, терпляче слухав розбалакування про "фундаментальне", тоді несподівано питав:

— Ви з якого відділу? Ваше прізвище? Подавайте заяву про звільнення. В профспілку можете не скаржитися.

Він любив зустрічатися з новими людьми, чи то були працівники СКБ, чи поповнення для виробництва. Його традиційна промова перед ними мала приблизно такий вигляд:

"Об'єднання, членами якого ви стаєте віднині, не має аналогій. Нове за своєю суттю, за напрямком і наслідками діяльності. Про галузь не кажу: ви спеціалісти, ви все знаєте. Кожен наш конструктор може стати керівником цього або іншого об'єднання, кандидатом, доктором наук, академіком. Кожен інженер — начальником виробництва, кожен технік — інженером, кожен робітник — техніком. Робітників у звичайному розумінні цього слова в нас немає, це ви теж знаєте не гірше за мене, бо кожен з вас унікальний спеціаліст. Хто такий я? Академік Карналь і директор об'єднання. Я стою між урядом і вами, щоб повідомляти керівникам держави, що ви робите. Директор повинен розуміти всі ідеї, надто ті, які ведуть до відкриттів, щоб знайти їм негайне застосування. Тому я академік. Я директор тому, що академік, а не навпаки. На моєму місці міг бути інший. Так само, як інший міг одержати звання академіка. Я типово ситуаційне породження. Своє звання й посаду виправдовуватиму лиш доти, поки функціонуватиму як належиться. Ви повинні за цим стежити. Віднині ви стаєте членами нашої організації. Організація — це своєрідна суспільна система. Організація — це все. Без неї не існує ніщо. Наука так само. Кожен з нас повинен бути, окрім усього іншого, ще й організатором. Я — насамперед. Коли я не виконуватиму свого призначення, мене треба негайно усунути. Можна запропонувати подати заяву, можна й без заяви. Не дивуйтеся, коли я зі свого боку пропонуватиму декому подавати заяви про звільнення. Цього вимагають інтереси нашої справи. Все нове привабливе, але водночас і жорстоке. Ми вимушені бути нещадними до всього, що нам стає на заваді. В електроніці, на жаль, немає робітничих династій, нема мудрих дядьків Іванів і Степанів, все нетривке, молоде, розвихрене. Ми повинні ставати майстрами без наставників, без традицій, без підґрунтя. Ми повинні принести в свою справу найвищу організованість і найвищі здібності й жар душі. Не можна поєднати прогрес з замилуванням партизанщиною. Ми повинні забути про те, що техніка мертва й холодна. Холодною буває тільки нудьга. Ми холодними не можемо бути. Кожна думка повинна бути зігріта серцем. Не стану закликати вас, щоб ви віддавали своїй справі всі свої запаси любові. Це все-таки хай лишається для коханих людей. Але зацікавленість— цього ми вимагатимемо від вас уперто й, коли хочете, безжально. Коли починається якась нова справа, надто ж коли народжується цілком нова галузь людського знання, всі, кому першому судилося там працювати, докладають найбільших зусиль, не шкодують ні часу, ні здібностей, все готові віддати, запалені роллю першопрохідців, але водночас і в сподіванні якихось людських винагород для самих себе-, бо люди завжди лишаються людьми. Але згодом неминуче настає втома, надії потьмарюються, сподівання не збуваються, перспективи стають туманними. Ми працюємо на перспективу, на випередження, на розгін. Тільки розгін дає найвищі надії. Забігати думкою наперед, випереджати все, хоч іноді в сфері виробництва ми можемо й відставати. Наше виробництво, план, вал часто поглинає експериментальну галузь. Це незручності нашого існування, але ми рятуємося розгоном, розмахом. Хто замахується, повинен ударити! У цьому безжальність прогресу, але в цьому і його краса!"

Ніхто так не бачить керівника, як його помічник. Надто коли це чоловік уважний, спостережливий, наділений розумінням людей, а тільки такими й повинні бути ШШІЧНИШЙг хоч ними ніхто не народжується. Олексій Кир-швович закінчив економічний факультет, працював після університету в шланових органах, в установі його знали як чоловіка,, що з-алю&ю може організувати цікавий вечір, обстеження; ЖИТЛЮШЕЖ умов співробітників, дістати квитки на виставку Тутанхам"а аб® колекції Хаммера, добути в профспілці зарубіжні путівіш. І все це тихо, скромно і головне — безкорисливо. Старається, для інших, і не за подяки й компліменти, а мовби; з компліментами зі свого боку, чи що. Хтось порекомендував Ошексія! Киршювича Кучмієнкові, той покликав його до себе, довго) випитував, вертів, крутив, обіцяв золоті гори, загравав, і потроху залжував, тоді повів до Карналя.

І ось уже півроку Олексій Кирилович у академіка і за цей час не пробував жодного разу виприснути з-під шовкової диктатури Кучмієнка, а після поїздки до Придніпровська зненацька збунтувався.

Поїздок з Карналем було вже кілька, але всі до Москви, всі літаком, ніяких розмов, ніякої інтимності, ніякого розкриття душі, як то частково сталося в вагоні до Придніпровська й назад. Двічі чи тричі за цей час Карналь разом із своїм поміч-* пиком мав їхати за кордон, одного разу аж до Нью-Йорка, Його запрошували на інтернаціоналмгі, регіональні, субнаціо-' налъш симпозіуми кібернетиків, Карналь рішуче вимагав ознайомити його з переліком проблем, які мають обговорюватися, і категорично відмовлявся від поїздок.

— Нічого цікавого,—заявляв він.— Або ж намагання поставити кота догори хвостом, або просто низькопробний рекламний трюк для щвдєї з електронних фірм, яка фінансує симпозіуми Посидять, покурять, поп'ють віскі, потиняються по цехах одного з заводів ЦІ€Ї фірми, супутники рознесуть кольорові репортажі про це по всьому світі — ото й уся радість. Не можу витрачати своє життя на такі церемонії. Колись було цікаво й імені, але тоді я був молодший. Не раджу й вам, Олексію Кириловичу.

Ніби помічник міг кудись поїхати без академіка!

-У Карналя було одинадцять заступників. Коли хто-небудь прибував зауважити, що це забагато, академік спокійно відповідач:

— Може бути ще більше. Загалом кажучи, керівник може мати двадцять дев'ять заступників, бо наука управління налічує двадцять дев'ять принципів управління. Коли людина починає цікавитися всіма питаннями, вона не вирішує жодного. Тоді немииуче вое повертається до директора, ждуть тільки його вирішень,— "вот приедет барин, барин нас рассудит". Того дня, коли я дійду до такого рівня, мене треба негайно знімати з роботи й виганяти з науки, бо, виходить, я не організовував, а гальмував її розвиток. Керівник повинен мати вичерпну інформацію., але іноді вій має право скористатися й з безтурботної необізнаності і таким чином надати свободу дій своїм заступникам і співробітникам.

Олексієві Кириловичу видавалося, що найбільшу свободу дій Карналь надає Кучмієнкові. Всі чомусь вважали, що Карналь і Кучмієнко близькі друзі. Вони й справді були родичами, одруживши два роки тому своїх дітей, становище Кучмієнка в об'єднанні не викликало ні в кого найменших сумнівів. Це був чоловік, якого коли й не поважали, то принаймні побоювалися, хто відверто, хто потай. Олексій Кирилович, міряючи людей на свій аршин, сприйняв був турботливість Кучмієнка щодо академіка як свідчення любові й намагання створити для Карналя ідеальні умови роботи. Та ось минули місяці, і що ж? Чим допоміг Кучмієнко академікові? Стежив, випитував, удавав іщосили уважливість, набридав, заважав, іноді просто шпигував.. Навіщо? Чому? Як міг академік таке терпіти?

Але це вже належало до історії, а Олексій Кирилович був людиною діла, його думки й турботи спрямовані були не назад, а тільки вперед. Він відзначався терплячістю в поводженні, у взаєминах з людьми, поки демонстрував її щодо Кучміенка, але після поїздки до Придніпровська не витримав навіть він.

Щоправда, не кинув трубки під час розмови з Кучміенком, а поклав її делікатно, так, ніби не хотів завдати болю телефонному апаратові, але ж поклав, урвав розмову і згодом цілу годину не озивався на жоден телефонний дзвінок, вважаючи, що то добивається до нього Кучмієнко, знаючи напевне, що той не принизиться піднятися на два поверхи ліфтом і зайти особисто до кімнатки помічника.

Він витерпів до самого обіду, так і не знявши трубки, хоч могли дзвонити й до академіка, запрошувати на сповнені "нудьги й фрустрації" наради, як висловлювався сам Карналь, щось пропонувати, вимагати, рідко — обіцяти.

Обід з першої до другої. їдальня спільна для всіх. Самообслуговування, столики на чотирьох, відкрита кухня з блиском нержавіючої сталі, веселий гамір, світлі барви, широкі вікна, на стінах графічні картини, написані електронними машинами: плетиво кривих, головоломні поєднання квадратів і багатокутників, космічні пейзажі серед дикого хаосу туманностей і завихрень, спокійні симетричні малюнки, гармонійні й тонкі, мов японські гравюри. Коли до їдальні кібернетиків потрапляли гості, то неодмінно ахкали:

— Це ж абстракціонізм! Хто дозволив?

— Електронна машина,— віджартовувався Карналь.— Вона вибудовує навіть гауссовські 51-кутники, в чому ви можете легко пересвідчитися.

Олексій Кирилович вибрав місце за столиком так, щоб мати перед очима якусь спіральну туманність. Не збагнеш, розкручується вона чи закручується: процес у самому розпалі, точнісінько, як у душі в Олексія Кириловича. Йому ніхто ніколи не заважав обідати, знаючи, який заклопотаний помічник академіка, ніхто не підсаджувався, давали спокійно з'їсти обід за сімдесят шість копійок — борщ, шніцель січений, компот або кава, салат, залежно від пори року — із свіжих овочів або з квашеної капусти. Стандартний обід не обов'язково призводить до стандартизації мислення. Казали, що це афоризм Карналя, але пустив його в обіг Кучмієнко, мабуть, аби виправдати уніфікацію обідів, введену за його ініціативою. Зробив він це, як сміявся дехто, для того, щоб їсти завжди те саме, що й Карналь. Колись у їдальні був більший вибір, але це допроваджувало Кучмієнка буквально до розпачу, бо коли він не встигав пообідати водночас з Карналем і прибігав трохи пізніше, то допитувався у кухарів:

— Що сьогодні їв академік? Давай мені те саме!

Він намагався наслідувати Карналя навіть у зачісці й набридав перукареві, в якого академік завжди підстригався:.

— Стрижи мене, як Карналя. Що? Голова не така? Чуб не так росте? То в тебе руки не з того місця виросли.

Єдине, в чому Кучмієнко був оригінальний, це в костюмах. Носив тільки з матерії в клітинку — більшу або меншу, залежно від моди, від пори року й просто від примх.


Обідав він теж завжди сам, хоч радо вітався з усіма, ласкаво всміхався, обіцяв, заохочував: "Заходь, заходь! Підписати? Принось! Подзвонити? Подзвонимо!" Олексія Кириловича в їдальні не зачіпав ніколи, "дотримувався декоруму".

Але сьогодні не встиг Олексій Кирилович сьорбнути ложку борщу, як на його столик брязнув емалевий підніс з таким самим обідом, тоді ногою відсунуто стілець, зображення спіральної туманності заступило широке черево, обтягнуте сірим, у велику клітину піджаком, черево схитнулося, його власник усівся навпроти Олексія Кириловича, вдоволено поплямкав соковитими губами, добродушно промовив:

— Ось де ти, голубчику! А я тарабаню по телефону.

— Прийшов пообідати,— скромно пояснив Олексій Кирилович.

— Обідати мають право всі трудящі. А от ти мені скажи, чом трубку кидаєш?

— Я не кидав — поклав.

— Поклав? — здивувався Кучмієнко.— А я й не розібрав: кинув чи поклав. Ох, ти ж дипломат який, Олексію Кириловичу! Та ти їж, а то прохолоне. А холодний борщ, то вже не борщ — помиї.

Сам він устигав і говорити, і їсти — швидко, вміло, пожадливо, з апетитом.

— Я так і думав,— переходячи до шніцеля, сказав Кучмієнко,— подумав і вирішив: там була жінка. Мене, брат, не обдуриш.

— До чото тут жінка взагалі? — здивувався Олексій Кирилович.— Петро Андрійович...

— Петро Андрійович холостяк такий самий, як я. Ми з ним трагічні холостяки, коли хочеш. Тримаємося, поки тримаємося. Це таке діло. Житейське. Але він переживає більш за мене. Аби не я, то й не знати, як би воно... Ти чоловік новий, тобі воно чуже. А мені...

Кучмієнко перейшов уже до компоту, а Олексій Кирилович застряв, здавалося, безнадійно на борщі, хоч говорити йому Кучмієнко й не давав.

— Я повинен його оберігати! Це мій обов'язок громадянський, коли хочеш. А тут ви пропадаєте — і як у воду. Таке буває тільки тоді, коли заплутується жінка.

— Та ніякої жінки...

— Тоді чому не повідомив про приїзд? Сказали — повертаєтесь у понеділок, а приїхали в неділю. Машину не послав, сам не зустрів...

— Петро Андрійович машиною не користується, ви ж знаєте...

— Не розказуй мені байок! Ще й як користується, коли припече! То кажеш, сажі —приїхали,

— Він там шалдаоджує роботу АСУ іна металургійному.

— Наладнає, той наладнає! .Академік обіцяв йому щось?

— Обіцяв? Не можу сказали.

— Ну, запрошував назад? іНовеїрнутеея сюди просив? Кликав?

— Ви ж знаєте...

— Я все знаю, а от хочу пточути вад тебе, бо ми з тобою однаково відповідаємо за Карналя. Він, брат, мов та велика дитина. А про Совинського 'я ж тобі розповідав. Хлопець меткий і баламутний. Повернеться — знов тут почнеться...

— Петро Андрійович дуже високої думки про Совинського як про спеціаліста.

— А я — ти думаєш — якої? Теж високої! Але Петра Андрійовича цікавить тільки технічний бік справи, а я відповідаю за людський елемент. Спеціаліст Совинський прекрасний. А як людина? Що за чоловік? Хто це знає? Я знаю, бо відповідаю. То, кажеш, не запрошував? І зустріли вас, мабуть, неважно, раз ви так швидко прикотили назад?

— Зустріли нормально.

— Обід де був?

— В обкомівській їдальні.

— Теж мені обід. Ті самі сімдесят шість копійок, що й у нас. Навіть пива не дають. Не могли пообідати в ресторані? Хто вас зустрічав? Директор заводу? Мабуть, молодий. Молоді нічого не знають і не вміють. Старі кадри, ті знали поводження. А тепер комсомолія пішла — суцільна несолідність. Ну, доїдай шніцель та йди до свого академіка. Він чому не обідає?

— Не знаю. Він не завжди обідає. Забуває.

— А ти нагадуй. Не бійся нагадувати. Тобі довірено все — здоров'я Карналеве теж.

Кучмієнко добродушно поплескав Олексія Кириловича по плечу й пішов з їдальні, милостиво розкланюючись з керівниками відділів і даруючи усмішки всім, хто траплявся йому на дорозі. Усміхнений тигр! Стрибне — й не помітиш. Але тигр стрибав за поживою, а Кучмієнко? Він лишався для Олексія Кириловича незбагненним і загадковим. Небезпечний — так, але чому? Може, через те, що його підозріливість межувала з про-видництвом. Такий, коли вже захоче, доскіпається до всього. Побоюючись, що Кучмієнко не заспокоїться і, не задовольнившись його запевненнями, все ж спробує розвідати більше про їхню поїздку, надто ж про повернення, Олексій Кирилович вирішив попередити Анастасію.

Знайшов її по телефону в редакції лише другого дня, спитав, чи міг би з нею побачитися в зручний для обох час, Анастасія спитала його:

— А який час для вас найзручніший?

— Взагалі-то в мене день ненормований, Петро Андрійович часто затримується на роботі; а я то й ще частіше, але це не має значення.

— А вдома вас не лають?

— Дружина ще й рада, коли я приходжу лшне: пізно, аби переспати. У нас, знаєте, малометражна двокімнатна, а ми маємо двох хлопчиків, такі жваві й веселі парубки, що для мене місця в квартирі, власне, й не лишається.

— Чому ж академік не подбає за квартиру длж вас?

— Він квартирами не займається,, до того ж. я ще мало тут працюю. Та ми з дружиною й не скаржимося.. Район гарний, сонячна сторона, близько дитсадочок. Одне слов©,, все прекрасно. Про мене ви не думайте. Коли, зручно вам?

—> Можна було б сьогодні, але я ввечері пообіцяла бути в Будинку мод. Давні мої інтереси. Іноді я помагаю дівчатам демонструвати моди.

— Де це?

— А ви ніколи не були в Буддаку мод?

— Уявіть собі.

Вона сказала, куди приїхати, і він добрався туди, коли вже почалася демонстрація моделей, пропонованих на осінь... Жіночі костюми з довгими, конусоподібними спідницями (майже все в клітинку, ніби в Кучміешка, тільки й того, що клітинка тут ще більша і виразніша), легенькі пальта,, розширені донизу, все гарно розлітається;, оголюючи стрункі шги модельерок, взуті в черевики— на ВИСОЧІЄІШІШХ товстих підборах, (підборами просто по чоловічих серцях,, трах, трах, трах!:), вже без "платформи", на тоненькій підошві, високі дівчата протаивали по вузькому помосту, що пролягав посеред залу, ступали дрібно, мов^ спутані, тупцювалися майже на місці, щоб дати можливість, глядачам оцінити переваги того чи іншого ансамблі®, якоїсь вдалої дрібнички, деталі, акценту, кольору, виточки, шва. Дівчата всі високі, розмальовані, пихаті, неземні, ось образ двадцятого віку, летючість, нематеріальність, космічність, суцільний твіггізм, великоока задума на всіх лицях, зневага— до— земних справ. Олексій Кирилович* ніяк не міг розпізнати Анаетаєію серед модельерок, всі дівчата здавались однакові, всі неприступні, горді, якесь нове плем'я, новітні завойовниці й повелительки. Серед товстих, бридко і з претензією^ одягнених жінок Олексій Кирилович почувався— старомодним, чужим для: отих високих і великооких, навіть смішним, мимоволі щулився, малів, втягував голову в плечі, вгнічувався в стілець. Забув про престижність своєї професії, про те, що він носій прогресу, творець НТР. Тут умирали всі престижі, зникала ієрархія, зміщувалися цінності, тут панувала краса, перед якою відступало все на світі, яку треба або приймати, або бути знищеним нею безжально.

Анастасія нарешті побачила його в залі, змовницьки кивнула до Олексія Кириловича, і в нього відразу пропало почуття нижчості. Спробував навіть подумати, що сказав би Карналь, опинившись тут, але нічого путящого придумати не міг, тим часом Анастасія, звільнившись, вибігла до залу, гнучко звиваючись між стільцями, пройшла до Олексія Кириловича, сіла поруч з ним, тихо привіталася.

— Вам цікаво?

— Незвично.

— Дивитиметеся до кінця?

— Міг би вже й піти. Ще треба мені на роботу.

— То давайте вийдемо.

Олексій Кирилович не знав, як заговорити з Анастасією. Вже каявся, що приїхав. Смішна роль, коли й не принизлива.

— Вам не дзвонили з нашої фірми?

— Крім вас, хто ж міг?

— Що писатимете про академіка?

— Досі нічого про нього не знаю, а враження... Кого тепер цікавлять враження молодої журналістки?

Вони стояли на тротуарі, люди обминали їх, усі кудись поспішали, Олексій Кирилович упіймав себе на бажанні зірватися й побігти слідом за перехожими. Що може бути привабливішого, ніж отак бігти по тротуару, знаючи, що тебе десь ждуть, що ти маєш щось негайно зробити, і не щось, а добре діло. А він звик, щоб його ждали, звик робити добрі діла, не міг заснути, коли за день нікому не зробив послуги, не поклопотався про когось, не організував, не забезпечив, не зустрів, не провів, не влаштував. У ньому жила майже фізіологічна потреба добрих справ, він ніколи не ждав ні подяк, ні нагород, не дбав про користь для самого себе — аби лиш було добре іншим людям. Пояснював це так само, як сьогодні Анастаса': малометражною квартирою. Вдома для нього немає місця, тому доводиться якось використовувати надмір часу, він витрачає його на служіння іншим. Лицар надміру часу серед суцільного цейтноту, в якому задихається двадцяте століття. Дивогляд, незбагненність, загадковість, але хіба ж професія помічника — не загадковість для людської натури? У демократичному суспільстві, де для кожного відкрито всі дороги, знаходяться люди, які зрікаються, власне, всього в ім'я безкорисливої помочі іншим. Щоправда, помагають талановитішим, обдарованішим, ціннішим для суспільства, але коли ти ще молодий, то хто може визначити твою справжню цінність?

Ці думки промайнули в голові Олексія Кириловича невловимо, вони належали до його внутрішнього стану, реальність якого нічим не виказувалася зовні. Зовні був той самий помічник академіка Карналя, що його можна побачити завжди: трохи недбалий вираз обличчя, деяка косоголовість від звички схиляти голову в один бік, прислухаючись до слів свого шефа, стриманість і спокій, як у тій молодіжній пісні: "не надо печалиться, вся жизнь впереди".

— Я хотів вас застерегти,— сказав він непевно.

— Щось сталося?

— Не турбуйтеся... Нічого... Я не так висловився. Не застерегти — попередити. Вас може розшукувати один чоловік. Здається, я вам казав про нього. Один із заступників академіка Карналя. Кучмієнко.

— Я ж не засекречена,— засміялася Анастасія.

— Бачте, це такий чоловік... Він переконаний, що повинен відповідати за академіка, оберігати його... Від усього... Від жінок теж... І коли він довідається про вас...

— Олексію Кириловичу, згляньтеся! До чого тут я? Адже це ви...

— Я хотів помогти вам. Тільки як журналістці. Я знав, що академік вас майже прогнав, і мені це було неприємно, тяжко... Я звик помагати людям...

— Справді, я теж нічого не бачила в тому, що ви... Але до чого тут цей Кучмієнко?

— Він має підозри... Почне доскіпуватися. Він усе знайде, про все довідається. Хоч за місяць, хоч за рік. І виявиться, що ми разом поверталися з Придніпровська.

— У поїзді їхало принаймні триста чоловік. Це називається "разом"?

— Йдеться все-таки про нас трьох... Ви, я, Петро Андрійович...

— Згадайте, що навіть провідниця не могла сказати, хто з її пасажирів — академік.

— Кучмієнко — не провідниця... Я не повинен був вам цього казати, але просто... маю до вас симпатію...

— Ви хочете, щоб я вас захистила від того Кучмієнка? Не видавала, коли що? Маленька змова?

— У мене був знайомий, який завжди позичав гроші й незмінно казав при цьому: "Хай це буде нашою маленькою таємницею". Я не дбаю про себе. Все, що мав сказати Кучмієнкові, вже сказав. Я про Петра Андрійовича.

Олексій Кирилович злякано вмовк. Анастасія не заохочувала його до подальшої розмови. Вони трохи постояли, спостерігаючи, як перехожі, порушуючи правила, перескакують на той бік вулиці під червоний сигнал світлофора. Мабуть, кожен з порушників шукав виправдання в тому, що на тім боці театр — незабаром мала починатися вистава, він не хотів запізнюватися, а світлофор занадто довго горів червоним. Люди завжди намагаються виправдати свої вчинки, навіть тоді, коли ніякого виправдання бути не може. Олексій Кирилович сам собі видався одним з тих, хто біжить на червоне світло. Мабуть, Анастасія вловила його настрій, вдала, ніби між ними не було перед цим нічого сказано, запропонувала:

— Може, вас підвезти? В мене машина.

— Ви водите машину?

— Намагаюся бути сучасною. Машина — спадок від батька.

— Спадок? А хіба?..

—. Ви подумаєте: от цинізм, у спадок зараховується лише машина. Насправді це не так. Я любила свого батька навіть більше, ніж люблю маму, 3 мамою ми якісь ніби чужі. А з батьком... Я була з ним завжди разом... Серед чоловіків. Так і виросла. Його товариші всі пройшли війну так само, як і він, але мені батько про війну не розповідав жодного разу. Вони розповідали про війну тільки один одному. Без кінця згадували, вже все знали один про одного, всі найцікавіші випадки й епізоди, але говорили знов і знов. А мені — жодного разу. Так ніби батько боявся, що я нічого не зможу зрозуміти...

— До речі, Петро Андрійович так само не любить розповідати, не вдається до спогадів перед такими, як ми з вами... Ми не втаємничені, чи що? А може, не хоче перекладати жахливий тягар спогадів ще й на наші плечі... Оберігає нас. Мабуть, старше покоління все таке... Власне, я стурбувався сьогодні, саме дбаючи про Петра Андрійовича... У нього зовсім недавно сталася страшна трагедія в житті, він ще й досі... Одне слово...

— Трагедія? Нічого не знаю. Щось мені натякав Совинський, але я не зрозуміла. Якась жінка. Екзотичне ім'я.

— Айгюль. Дружина академіка.

— Що з нею?

•— Вона загинула.

— Який жах,— прошепотіла Анастасія.— І я нічого не знала... Ще й мала нахабство думати про цього чоловіка бозна-що. Чому ви мене не попередили?

— Згодьтеся, що я не можу розповідати кожному відвідувачеві.

— Але ж я прийшла тоді лізти йому в душу! Одна річ — ділові візити, інша — коли отака собі журналісточка з пером до горла: згадуй, повертайся в минуле, хочеться тобі чи ні! А в людини в минулому суцільна рана! Боже, який жах! І яка я все-таки жорстоко-несправедлива! Ніколи мені не зрівнятися з вами, Олексію Кириловичу. Мабуть, ви самі зазнали великого горя, коли маєте таку душу, таке співчутливе серце.

— Що ви,— гаряче заперечив Олексій Кирилович,— я щасливий у всьому! Просто дивно щасливий чоловік. Я ж помічник. Нещасливі люди не можуть бути помічниками. Це особлива посада. Знаєте, я іноді думаю, що колись у кожної людини буде помічник. Навіть у самих помічників — теж помічники,— уявляєте?

— Ви милий,— Анастасія цмокнула його в щоку, придивилася, чи не лишила плями від губної помади,— таких людей, по-моєму, немає на світі. Ще немає. Може, колись будуть. Ви унікальна особистість. Якби ж то я могла бути такою! А я жорстока й самозакохана! Навіть не пробувала задуматися, яке життя в академіка Карналя, над чим б'ється його душа, відразу настроїлася до нього вороже, не могла простити зневаги навіть після тої ночі в поїзді — все одно він не став мені симпатичний! І до вашого вагона йти не хотіла. Якби він сам не став мене розшукувати, нізащо б не пішла... Але який жах! Ходить серед нас людина, живе з своїм болем, і помогти незмога. Ніщо не порятує. Кожному судилося зборювати власний біль, і навіть такий гордий, могутній розум безпомічний перед темною силою... Але тої ночі у вагоні... З глибини якого горя зачерпнув він доброти для нас з вами, Олексію Кириловичу, уявіть! І тепер хтось там загрожує, підповзає... Та плюньте! Коли треба, я ваша спільниця у всьому. Поміч від мене ніяка, але вважайте, що я ваша одноосібна армія!

— Виходить, я вже й полководець?

— А ви думали!

Вона сіла в свої "Жигулі", помахала Олексію Кириловичу рукою. Він ще мить постояв. Останні глядачі бігли до театру, їх перестрівали шукачі "зайвого квиточка", переслідували аж до високих дверей, вулиця гриміла машинами, тихо сяяли ртутні ліхтарі, повітря було м'яке, шовковисто-приємне. "Как прекрасен этот мир, посмотри. Как прекра-а-а-сен этот мир..." Олексій Кирилович тихо всміхнувся й зайшов до телефонної будки. Вкинув монетку, набрав номер, якийсь час слухав протяжні гудки. Телефон академіка Карналя не відповідав. Можна було йти до своєї малометражної квартирки, до своїх веселих хлопчиків — Вітька й Володьки.

12

Навіть пори року зміщуються до невпі-знання. Часто посеред аими зненацька видається сонячний день, потечуть струмки, заголубіє небо, пронизливо запахнуть бруньки дерев, у повітрі мов;би розіллється образ весни, і вже не знаєш, чи ще зима, а чи настає весна; а то рання осінь ударить приморозками, дихне загрозливо й похмуро, і знов дивуєшся, але тепер уже злякано щулячись, готовий наставити руки, аби не пустити передчасної холоднечі. Така сама мішанина панує і в роках — тяжкі, нестерпно довгі, нещасливі вдираються вряд благополучних, мов злий, холодний вітер, усталений хід подій різко порушується, людина, розгублюючись, втрачає на час справжню міру речей, вищий порядок уже не панує в її світі, вона губиться серед безміру часу, події вмирають у його океані, лишаються тільки їхні образи, іноді виразні, точні, мов на гравюрі, а іноді вельми приблизні, розмиті, примарливі.

Ніхто не може сказати, де починається космос, так само неможливо визначити день, від якого ідуть початки твого щастя чи нещастя.

Нейрофізіологи вважають, що наш образ світу має математичний вигляд. Але в який спосіб математична мова нервових сигналів перекладається на мову суб'єктивних переживань і за якими законами знаходить своє відбиття в таємничому потоці пам'яті? Карналь міг вважати себе математиком, але знав лише те, шо напружена робота мислі незбагненна й невидима, і ти так само ніби невидимий для інших, поки не змржуть вони побачити наслідків роботи твоєї мислі. Тоді помітять, визнають, віддадуть належне, і ніхто не поцікавиться, коли й де ти починався, як міг виникнути, чому став математиком. Ти вже дамість і власність суспільства, ти належиш людству за якимсь мовби природним правом, так само як належить йому й математика, що про неї теж ніхто ніколи не задумується: звідки вона взялася, як могли виникнути числа, лічби, формули, теореми? Адже все це ніколи не існувало в природі. Навіть людська мова знаходить якісь свої відповідники в житті, оточенні, вона запозичила в природи звук, словами людина називає речі, які оточують її. З сорока двох тисяч дієслівних значень у нашій мові тридцять шість означають дії людини, решта — дії тварин: отож були первісні взірці, було припасування мови до реально існуючих речей або процесів. А що таке число? Звідки воно й чому? Так само спитати можна б: а що таке математик?

Про Карналя ніхто не питав до часу, він загубився серед сотень тисяч скромних учителів, своє суспільне значення охоче визначив би словами "чоловік прекрасної Айгюль", але настав день, коли його помічено, коли він несподівано набув цінності, коли його визнано, піднесено.

Сам він не помітив у собі ніяких змін — був той самий, що й учора, мав ту саму голову, те саме точне і, можна б сказати, запекле мислення, але ще вчора був скромним викладачем технікуму, сьогодні його запрошено відразу до університету. Бо він доктор наук. Бо він величина, світило, надія.

Чи запам'ятав він той день? Червону колонаду університету імені Шевченка, незвичний інтер'єр аудиторії, цікаві погляди сотні студентів: ану що втне цей новоспечений доктор, який перескочив у вищі сфери науки без проміжних стадій, без чистилища? Боялися не студенти (це було в час екзаменаційної сесії!)—боявся він. Так і запам'ятався той день, як день страху. Але змалювати собі той великий день, як міг би змалювати вечір дебюту Айгюль на оперній сцені, Карналь ніколи згодом не пробував та й не зумів би. Надто що в двадцятилітньому їхньому житті була така неймовірна сконденсованість подій. Відповідав завжди те саме:

— Можна відзначити події набагато цікавіші для людства.

Ось так і лишилися в його пам'яті в несподіваному сусідстві, в перескоках, мов дні в порах року: і перші звуки рожевого вальсу, в яких зоріли величезні очі Айгюль; і щасливий сміх Рема Івановича, який вітав Карналя з докторським званням; і нічна розмова по телефону з секретарем ЦК Пронченком; і понадчасово-понадпросторове "біп-біп" радянського супутника; і сірі очі Гагаріна; і глухуватий Андрій Карналь у машинному залі обчислювального центру, де комп'ютери шуміли, мов весняний дощ у зеленому листі.

Донька народилась тридцять першого грудня того самого року, коли Карналь став доктором наук. Новорічна ніч зробила їх з Айгюль ще щасливішими, хоч, здавалося, люди вже не можуть мати більшого щастя, ніж мали вони обоє.

Багато хто лякав Айгюль. У неї талант, талант належить народові, не можна ризикувати народним добром, а для балерини дитина — це найбільший ризик. Хто чув коли-небудь про дітей великих балерин? Хто їх знає і чи були вони насправді? Знають тільки балерин, їхній талант, їхню неповторність. Завагався навіть сам Карналь, наслухавшись залякувань і злих пошептів, але Айгюль була несхитна:

— Я прийшла до тебе з пустелі, а закони пустелі вимагають від жінки продовження роду. Жінка повинна довести свою любов чоловікові. Чим ліпше може вона довести, як не дитиною?

— Айгюль! — вигукував Карналь.— Про що ти говориш? Це я повинен усе життя доводити тобі свою любов. Твоя телеграма в Одесі, оті три слова...

— Ах, що там три слова, порівнюючи з твоїм життям! І що може бути вище за саме життя! Коли в пустелі зустрічаються двоє людей — це найбільше свято.

— Ти належиш людям. Твій талант.

— Я належу тобі.

— Ні, це я належу тобі.

Вони ні до чого не могли домовитися, та й не було в тім ніякої потреби, просто змагання великодушності і запальність молодості.

Та коли Айгюль народила доньку і Карналь привіз їх додому, знову виникла суперечка, хто повинен дати ім'я дитині, і знову кожен з них поступався цією високою честю іншому, і незмога було дійти згоди. Карналь гадав, що Айгюль запрагне вибрати для доньки ім'я з близького їй світу музики: Одетта, Жізель, Віолетта, Аврора, але Айгюль і слухати не хотіла про ці імена, вважаючи їх породженнями художницької уяви, які справді мають своє існування, але не повинні перехрещуватися з живим життям.

— Ти батько, ти повинен вибрати ім'я для нашої доньки! — домагалася Айгюль.— Хіба не маєш дорогих імен, які хотів би зберегти назавжди в найріднішому?

— Айгюль,— казав Карналь.— Дорожчого бути не може. Єдине ім'я на світі.

— У нас у Туркменії кожну третю дівчинку називають Айгюль. Що таке ім'я? Це звук — більше нічого. Але за ім'ям стоїть людина, і тільки вона надає імені неповторності. Ти мав тяжке життя, і таке воно видається мені — довге, ніби цілі тисячі літ. Знайшов мене з мамою Раушат аж у пустелі, щоб розповісти про мого батька Гайлі. А скільки ще було коло тебе незабутніх людей? Мабуть, були серед них і дівчата, була любов? Я закохалася в тебе чотирнадцятилітньою, а ти прожив перед цим цілі тисячі років, чому ж не міг закохатися бодай раз? Згадай, я дуже прошу тебе, я хотіла б цього, тоді наша донька буде щасливою!

Вона викликала з дна його душі найболючіше, те, що він тамував у собі, до чого не хотів повертатися пам'яттю, лякаючись нестерпного болю, який воно неминуче викликало б.

Зраділо вдовольнявся іменем Айгюль, ім'я Айгюль оточувало його, зігрівало, в ньому зосереджувалося все, воно було сонцем, повітрям, владою, образом того, що мало зберігатися в пам'яті. Карналь знав, що йтиме з цим ім'ям тепер крізь усе своє життя, а ще сподівався відгородитися ним від невідшкодованих втрат минулого.

А в минулому була Людмилка, хоч він і досі не знає: справді вона була чи тільки привиділася, але ім'я назавжди зосталося в його пам'яті.

Вони назвали доньку Людмилою. Айгюль не вимагала від нього розповіді про далеку фронтову Людмилу-Людмилку, він якось не спромігся розповісти, все відкладав і відкладав, ніколи не думав, що імена Айгюль і Людмилки з далекої воєнної зими трагічно зіллються для нього колись і він згадуватиме їх разом, маючи перед очима доньку, згадуватиме в зустрічах нових років у безконечному розгоні вічного життя.

Кожна мить, відлітаючи, стає спогадом, в жорстокому царстві пам'яті спогади вмирають так само, як і прожитий час, але в цьому вмиранні є висока доцільність, бо тільки таким чином оберігається від забуття те, що має супроводжувати через усе життя. Випадки, нагадування, вчинки, події стоять на обріях пам'яті, мов незрушні дороговкази твого минулого, і ще й не знати, чи то не вони помагають у щоденних трудах твоїх, чи то не з них починається для нас наука найвищих захватів і найтяжчого болю, а коли так, то хіба ж не рятуємося ми тою радістю і тим болем від очерствіння і збайдужіння і чи не чистішаємо серцем між двома берегами буття.

Так негадано з'являються в розповіді Сержант і Дівчина. Незмога навіть уявити ту глибину часу, в якій бачимо їх сьогодні. Гримить безмежний фронт, велетенська радянська земля мовби звузилася до тієї смужки вогню, на якій пишеться Історія Майбуття, фронт то стискається, мов сталева пружина, то розтікається вільніше, як весняні води, він має свої години смертельного напруження і хвилі розслаблення, короткі, невловимі, власне, оманливо-несправжиі, але люди з такою жадобою хапаються за ті хвилини, вкладають у них стільки сподівань, що іноді хочеш вірити: б'ються, знемагають, умирають саме задля цього.

Сержант був водієм-батарейцем. На розклекотаній, посіченій осколками тритонці підвозив на батарею снаряди, метався між передовою і складами боєпостачання, виробив у собі відчайдушне вміння проскакувати машиною між двома вибухами снарядів, ганяв уночі наосліп, без світла по болотах і серед снігових заметів, попадав під бомби, під кулеметний обстріл, били по ньому розривними й запалювальними кулями, били фашистські автоматники, ловили на приціл ворожі снайпери, розстрілювали його безсмертну машину прямою наводкою "тигри" й "пантери", а машина жила, рухалася, розхитана в усіх своїх залізних суглобах, котилася далі й далі по фронтових дорогах, зітхала, кашляла, захлиналася старим мотором, щось у ній рипіло, стогнало, зойкало, іноді від близького вибуху вона теж мовби вибухала, поймалася димом і вогнем, але знову народжувалася і мчала ще несамовитіше з своїм молоденьким водієм, довгошиїм, зухвалим, у засмальцьованому кожусі, з невмиваним обличчям.

Дівчина була санітаркою в піхотній роті. Всю війну на передовій. У самому пеклі. Серед стогонів і вмирань. Маленька, ніжна, тоненький голосок, мало не дитячі ручки. Кожушок на Дівчині був бездоганно білий, чистий, ніби щойно з інтендантського складу, велика сумка з червоним хрестом так само вражала своєю чистотою, так ніби не знала страхітливого бруду війни, не була серед сліз і крові.

Бачила, була, зазнавала. Санітарка йшла завжди з першими. Забувала, що й саму може вбити, не вірила у власну смерть, бо не мала на те часу. Маленькими ручками вміло робила перев'язку легкопораненим, неторкано-чиста, зграбно пересувалася по ходах сполучень, легко переповзала найвідкритіші ділянки, плакала над тяжкопораненими, яких не могла винести з поля бою, плакала над власним безсиллям, плакала і щоразу перемагала смерть.

Ніхто не посилав її на війну, не брав на фронт, пішла добровільно, не могла уявити себе без страшної своєї рятівної роботи, а війна вже не могла обійтися без Дівчини.

Засмальцьований, замучений фронтовими дорогами і своєю невмирущою тритонкою, водій-батареєць, уперше побачивши Дівчину, проторохтів і продимів повз неї, як побіля світлого видива. Чи могло бути таке насправді? Та ще тут, на війні! Тоді випадок знову звів їх, щоб відразу ж безжально відкинути одне від одного, але цього разу Сержант набрався нахабства й махнув Дівчині своєю засмальцьованою рукою. Дівчина сяйнула усміхом. А кому? І чи справді був усміх? Під зимовими хмарами, над похмурою землею диво дівочого усміху — таке не могло належати тільки одному. Ще коли б був генерал, славетний полководець, герой, а то просто Сержант. Навіть автомата не має, а лиш старенький обшмугляний карабін з трьома запасними обоймами.

Зима на фронті особливо нестерпна. Треба рятуватися від морозів, змагатися з глибокими снігами, долати власну неповороткість і незграбність під важким одягом. А Сержантові однаково — чи влітку, чи взимку, чи по дорогах, чи по бездоріжжю возити снаряди на батарею, все довкола було забите снігами, закуте морозом, а Сержантова машина несамовито металася між вогневою позицією й складами боєпостачання, весело торохтіла побіля піхотних позицій, погуркувала мотором у відкритому полі і нечутно поринала в причаєність лісів, забитих інтендантськими службами.

Коли втретє випадок зіткнув Сержанта з Дівчиною, він насмілився зупинити машину. Бокові шибки в кабіні були вибиті не знати й коли, ні протирати, ні опускати не мав чого Сержант, дивився на Дівчину вільно, трохи зухвало, але мовчки, а вона впізнала його відразу й сказала з ласкавою заздрістю:

— Ви все їздите та їздите.

— Служба,— зривистим баском недбало кинув Сержант.

— І все в ліс.

— Бо там боєпостачання,— терпляче пояснив Сержант.

— А я тільки в полі. Ніколи не була в лісі.

— Як же так? Хіба піхота не воює в лісах?

— Може, хтось і воює, а мені якось усе випадає в полі.

— Між іншим,— почав був Сержант і злякано вмовк. Хотів сказати: "Між іншим, міг би вас прокотити до лісу",— але вчасно схаменувся. Хто він такий, щоб з ним могла поїхати така чиста й свята Дівчина?

— Машиною в лісі навіть тяжче,— сказав трохи згодом.— В полі красота. Ну, буває обстріл, зате бачиш, куди вискочити й де проскочити. Велике діло, коли все видно.

— А ви б звозили мене до лісу? — спитала Дівчина, але спитала так, що й не збагнеш: справді хотіла б поїхати з ним чи тільки жартує.

— Коли б ви захотіли...

Зверталися одне до одного на "ви", бо на фронті панувала висока ввічливість. Вони ж, окрім усього, навіть не знали імен одне одного, знали тільки, що молоді, молоді, молоді...

— Коли ви хочете,— знову почав Сержант,— то... Я міг би хоч і зараз... Але...

— Але що? — тепер вона сміялася відверто й охоче.

— Давайте післязавтра.

— Чому не завтра? Післязавтра може бути бій.

Він хотів нагадати їй, що післязавтра ОСІННІМИ день року і поїздку до лісу можна було б вважати його новорічним подарунком для неї, але стримався, бо чому б мала вона приймати вже й дарунки від якогось незнайомого засмальцьованого Сержанта-батарейця.

Дівчина була вселюдськи доброю до нього. Не домагалася пояснень, не мучила непевністю, не насміхалася з його нерішучості. Трохи подумала, скоса зирнула на Сержанта і несподівано згодилася:

— Післязавтра, але вже не відкладаючи. Туди й назад. Тільки глянути.

Сержант мив і чистив свою машину цілу ніч. Зашивав кожушок, тер його чорною хлібною шкуриною, вмивався й розчісував свого сторчкуватого чуба, якого все одно ніхто б не побачив під старою, пробитою в трьох місцях осколками шапкою. Все те чепуріння й прибирання затьмарив ранок, увесь у срібній паморозі, в тихому інеї, в такій неземній красі, що стискалося від захвату серце в найчерствішої людини. Сержант глянув на сиве м'яке небо, на срібне сяйво дерев, прикрашених мільярдами голочок інею, уявив, як влетить своєю тритонкою в це неземне царство, мовчки відчинить дверцята перед Дівчиною: ось краса, ось диво, ось чистота й вічність!

Одвіз на батарею снаряди, ще не вірячи в своє щастя, без надії завернув до піхотних позицій, пригальмував у балочці, коло бліндажа, де зустрічався з Дівчиною, міг би просигналити, але не наважився, тільки відчинив дверцята в очікуванні своєї пасажирки, творив злочин, замахнувся на недоступне й неприступне, в зухвальстві своєму сягнув до неймовірного, бо й хто він такий, коли подумати? Не генерал, не герой, без орденів, з єдиною медалькою, захованою так, що й не побачить ніхто, хоч як розстібай кожушок, хоч як розхристуйся. А в тої білої й пречистої звичайнісінька примха, про яку забула, щойно сказавши. Що їй ліс, що їй ця машина і що він — сержант-замазура!

Поки так карався й мучився думками, вибігло з бліндажа біле й легке, стрибнуло на сидіння його машини, зблиснуло йому темними очима. Віддав би своє життя за один лише зблиск цих очей! Рвонув з місця, розганяв машину, щоб проскочити схил, пристріляний фашистською батареєю, побитий чорними вирвами, гнав між тими вирвами, між вибухами, що стрясали цілим світом, вибирав дорогу так, щоб машина попадала на чистий сніг, не забруднений вибухами, не почорнілий від важких вибризків землі, завжди пролітав по цьому схилу, ніби гнаний дияволами, співав і сміявся від надміру вміння й щастя, обдурюючи фашистських артилеристів, а сьогодні вперше відчув справжній страх,— схил ніяк не кінчався, машина борсалася на самому низу, незграбна й безпорадна, Сержант стиха кляв двигун, колеса, пальне і господа бога,

Дівчина ж зовсім не переймалася його тривогою, вмостилася на сидінні досить вигідно, ще раз зблиснула на Сержанта чорними очима, сказала:

— Мене звуть Людмилкою, а вас?

Він кинув їй своє ім'я, незграбне й непотрібне на цьому проклятому, прострілюваному й нівеченому фашистськими снарядами схилі, ось так кінчається те, що* не встигло й розпочатися, ось так кінчається світ, він не міг допустити кінця, бо ж йому вірили й повірили, він кидав свою машину по божевільній шахівниці смерті, між чорними й білими квадратами, між чорною, вивергнутою з надр землею і білим снігом, десь у недосяжній височині виднівся верх схилу, впирався в сиве збавче небо, стрибнути б туди просто знизу, вдертися з розгону, за одним замахом, щоб покінчити з оцим незграбним борюканням і униканням смерті й кінця.

Голий схил, беззахисність машини, яка билася об порожнечу, об вибухи, об Сержантову безпорадність. Чому ти безсилий саме тоді, коли від тебе ждуть сили і сприту?

Він таки здолав отой схил смерті. Ліс постав перед ними між небом і землею, тихий, закований у срібло, починався відразу, неначе білий вибух, котився безмежними валами вічного спокою, виповнював увесь простір, панував у просторі, земля тут видавалася навіки голою, і небо так само видавалося голим, був тільки ліс, всеосяжно-урочистий, всесущйй і всепоєд-навчий. Машина вдерлася на узлісся, перші дерева розскочилися перед нею, і тоді тихо доторкнулася до Сержантової руки Дівчина й попросила:

— Зупиніть, я хочу подивитися.

Він не зумів відчинити для неї дверцята. Поки гальмував, вона вже зникла, побігла, легко ковзаючись по снігу, зісмику-вала рукавиці, порухом плеча відгорнула за спину санітарну сумку, з якою ніколи не розлучалася, бігла до краю лісу, до високих молодих ялинок, що тулилися під могутніми дубами, сніг був чистий, рівний, без жодного виямка, без щонайменшої западинки, ні кореня, ні галузки під ногою, Дівчина бігла легко й гарно, Сержант міг би сказати, що вона бігла натхненно, хоч ще не знав тоді цього слова, проте здогадувався про його існування. Він зупинив машину, дивився вслід Дівчині, завмерши на своєму водійському місці, але хоч як пильно проводжав поглядом Дівчину, все ж не вловив тої миті, коли вона зненацька спіткнулася і впала. Упала обличчям у сніг і чомусь лежала, не ворушилася, не зводилася.

— Людмилко! — гукнув Сержант, але то йому тільки здалося, ніби подав голос, насправді ж ледь прошепотів умить пересохлими губами. Тоді незграбно видобувся з кабінки й ще незграбніше побіг до Дівчини. Шпортався в глибокому снігу, забував дивуватися, чому так глибоко вгрузає, коли Дівчина перед ним пролетіла, навіть не зоставивши слідів, біг важче й важче, поки й спіткнувся і неоковирно впав мало не на Дівчину, тільки вже коли падав, краєм ока зауважив, як щось невидиме збило іній з ялинки і відчахнута галузка впала поряд з ним на снігу. Ще не вірячи в страшну правду, поповз до Дівчшш, доторкнувся до її руки, тоді, мов сліпий, кінчиками палвдів иогладив її обличчя, приклав долоню до чола. Світ обрушився на нього й спорожнів. Вдарило таким холодом, що Сержант аж застогнав.

Перевернув Людмилку, рвав застібки кожушка, припав вухом— до грудей. Серце мовчало. Тоді рвав гімнастерку, сорочку, заплющив очі, щоб не бачити найбільших святощів, але приречений був побачити маленьку ранку навпроти серця. Яке маленьке серце і яке ж велике, коли треба любити й умирати.

Сержант дбайливо застебнув гімнастерку й кожушок, обережно, підняв Дівчину, поніс до машини, не лякався фашистського снайпера, який пристріляв узлісся й з катівською жорстокістю терпляче ждав багато днів, поки хтось тут з'явиться.

Провисла за сивим небом холодна ворожість, але вони обоє не помітили її. Були надто недосвідчені й молоді. І ось Дівчина вбита, невинно й жорстоко. А хіба можуть завинити такі молоді? І хіба не для них настання нових днів і нових років? Він хотів зробити їй новорічний дарунок, а подарував смерть. Хотів еказати: "З Новим роком, Людмилко!" — а мав мовчки, без слів, самотньо плакати. Під ним була гола земля, над ним було голе небо, в кабіні лежала мертва, невинно убієнна, а він не мав часу навіть для сліз, затято вергав важкі ящики з снарядами, тоді летів своєю вмираючою, але вічно живою машиною по розстрілюваному фашистськими артилеристами схилу, квапився на батарею, пробивався крізь сніг, і сніг той був для нього мов забуття.

У суворому царстві пам'яті назавжди зберігається те, що має бути збережене. З роками пам'ять стає пронизливішою, виразнішою. Вже давно той Сержант з далеких фронтових днів став Генералом Кібернетики, вже розсмикали, розпланували, привласнили весь його час для потреб державних, не полишивши йому самому бодай крихти. Але все одно проростає крізь залізну безжальність щоденності вічний спогад про Дівчину — і тоді, коли крутолобо здіймається перед ним Красна площа і з-над несамовитих барв Василія Блаженного б'є йому в очі високе московське небо; і коли палають небеса над найбільшими в світі домнами України; і коли мовби розгортає для нього долонями бездонну синяву над Бюраканською обсерваторією вірменський астроном; і коли вслухається він в океанічно-органне звучання електронних машин. Може, скрізь вчувається йому биття серця тої невинно вбитої безсмертної Дівчини?

Роки вмирають і живуть завжди. Старі змінюються новими, зливаються з ними в безконечність. Далекий спогад вносить сум у саме серце, але віддаль часу минулого приховує в собі обіцянку прийдешності. Щоразу мовби ждеш відродження й настання минулого в майбутньому. Люди змінюються, й час змінюється, тільки біль вічний. Іноді колишньому Сержанту здається, що його призначення на цій землі саме в тому, аби щоразу, коли кінчається старий рік з його трудами, радощами, втратами, неповторністю й щедротами, сказати, звертаючись до своєї доньки, а найперше до тої незабутньої, вічно молодої, прекрасної і невинної:

— З Новим роком, Людмилко!

У житті Карналя була якась трагічна невідповідність: що вище він сходив, що ширші обрії відкривалися перед ним, то більших зазнавав утрат. З жінками, в яких закохувався, щось мало статися, якесь нещастя, над ним ніби нависала невислов-лена загроза, то дороге для нього, кохане, єдине буде неминуче зранене або знищене. Доведений до відчаю, віддавався він похмурим думкам. Що є життя? Втрата найдорожчого: людей, молодості, любові та й самого життя? Колись Фауст продавав душу дияволові, щоб навзамін отримати знання, силу, багатство й жінку. Прагнув спокус, вміло розставлених, власне, й не дияволом, а самим життям, не через свою обмеженість, а через неможливість бути іншим. Спокуси чи призначення твоє на землі?

Ось він, вдячний Айгюль за її любов, хотів самознищитися в тій любові, простояти все життя коло першої куліси, сповнений захвату перед тією, зітканою з музики й світла, але його розум не піддавався почуттям, змаловажив їх, потоптав, і вже Карналь відкинутий у власний світ, вже їхній час з Айгюль розділено безповоротно, і ущелина пройшла по живому тілу їхньої любові — рани були хоч і не помічені ще ними, але невигойні.

Ми ладні звинувачувати в усьому цілий світ, але не самих себе. А що провина не може існувати безособово, то завжди знаходяться її добровільні або випадкові носії, ці своєрідні бруски для відточування великих характерів або ж (і це незмі-римо трагічніше!) мертві тягарі, які намагаються затягнути на дно буття все найдорожче.

Кучмієнко, раз з'явившись у житті Карналя, вже не міг відчепитися від нього. Коли і за яких обставин він знайшов знову Карналя? Зрештою, це не має значення...

Кучмієнко не належав до тих, хто плентається в хвості подій. Прекрасно поінформований про побут родини Карналів, він вибирав день, коли вони обоє були вдома, бавилися зі своєю маленькою донечкою, вільні від турбот і думок про свої обов'язки й заняття, що невблаганно керували тепер їхнім життям. Кучмієнко був розповнілий, у новісінькому костюмі, сірому в синьо-червону клітинку. В двері він стукав ногою, бо в руках тримав подарунки для маленької Людмилки, радісний галас вчинив ще на сходовій площадці, щоб чули всі сусіди, щоб засвідчити перед усіма: до Карналя прийшов не хто інший, як він, Кучмієнко!

— Сховалися! — весело галасував Кучмієнко.— Засекретилися? А Кучмієнко розсекретив і знайшов! Кучмієнко добрий! Кучмієнко не забуває давніх друзів! Ну, як ви тут? Показуйте, розказуйте! Дочка? Знаю! Все знаю. Від мене ніщо не сховається. Дочці — оце добро. Старалася Поліна. Прибіжить потім. Я не взяв. Заважатиме, у мене серйозна справа. Але що справи? Тебе, Айгюль, бачив мільйон разів! Захват і смерть! Твій вічний раб, дозволь, стану на колінаї А ти, Петре, перескочив напіого брата, кандидата. Доктор? Вітаю й поздоровляю. Від імені й за дорученням. Та ти не кривись, бо доручення маю справді. Тобі й не снилось, які доручення. Хоч я й сам три "К" Чув? Кандидат. Кібернетик. Керівник. Усе в наших руках.

— Кібернетик? Ти? — не повірив Карналь.

— А що? Тільки буржуазії насолоджуватися здобутками науки? А яке суспільство найпередовіше? Може, не наше? А в ньому найпередовіші ми! Що, не всі? А як можуть бути в най-передовішому суспільстві не передові люди? Всі ми найпередовіші теж. Ось так. А меблі у вас що ж це такі стародавні? Це в тобі селянська душа промовляє. Треба модерн! Чеські, угорські, югославські — тепер це крик, а не твої старі дрова. А це що? Порожня кімната? Самий килим, та й той старий? Викиньте його, такі люди — й дрантя на підлозі?

— Цьому килимові триста років,— спокійно сказав Карналь.

— А що таке триста років? Древність. А в тебе має бути все нове, як з голочки! Ти думаєш, чого я прийшов до тебе? А я прийшов тягнути на нове діло! Тобі й не снилося!

— Нікуди я не піду,— твердо заявив Карналь.

— Ще й як підеш! Побіжиш! Підстрибом! Айгюль ще в спину підштовхуватиме! Став шампанське, а то я поставлю! Чи, скажеш, не п'єш? Чиста наука в тебе, а в Айгюль — чисте мистецтво? Тоді ж де взялася у вас донечка? Міг же зіпсувати таку балерину, такий талант!

— Я так захотіла.— Айгюль заступила собою Карналя, так ніби Кучмієнко намірявся його викрасти від неї.

— Ясно, ясно. Сім'ю треба цементувати. Моя Поліна не заспокоїлась, поки не зцементувала нас синочком. Тепер ажур. Няньку знайшли? А то поможу. У мене Поліна сидить удома, а няньку все одно тримаємо, а вам же ж як — дитячий садок? Хіба діти геніїв повинні виховуватися в дитсадках?

Карналь насмішкувато озирнувся.

— Де ж вони? Ти віриш в існування геніїв?

— Я їх роблю!

— Яким же методом?

Кучмієнко ще й досі не міг зупинитися, мандрував по квартирі, все обдивлявся, пробував, колупав нігтем, ніби якийсь купепь, чи що, спробував угніздитися в глибокому шкіряному фотелі.

— Ну! Ти ж сучасний чоловік, твоя Айгюль заслужена артистка, а в домі у вас що— музей?

Карналь, власне, й сам не був твердо виевнений у доцільності збирати тільки старовинні меблі і всіляко уникати барвистих пластиків, практичних у побуті синтетичних тканин. Пробував навіть сперечатися з Айгюль, яка не визнавала ніяких замінників і вірила тільки в справжнє, природне, перевірене тисячоліттями, заповідане предками. Але тепер, вимушений здійснювати слідом за Кучмієнком своєрідну екскурсію по власному житлу, переконувався в слушності Айгюль, йому самому подобався свіжий запах лляних скатертей, солодкий аромат старих буфетів, тьмавий розблиск золоченої бронзи, загадкове різьблення скринь. У старих меблях відчувалася сталість, доброчинство, мудрість і водночас задавнений тихий сум, старі килими всіма своїми барвами й лініями мовби промовляли, що краса вічна й незбагненна. У дереві була жива душа, чуло збережена майстрами, килими, скло, порцеляна мали в собі стільки від людського вміння, так багато живого тепла, що не могли б ніколи зрівнятися з ними оті мертві синтетичні породження двадцятого віку, хоч які б вони були модні, крикливі, нахабно-пістряві. Щоправда, Карналь впіймав себе на думці, що занадто категоричний і несправедливий щодо сучасних матеріалів, бо й вони так само продукт людського вміння й людської діяльності, як і оці булівські меблі, туркменські килими ручної роботи, чеське скло чи мейсенська порцеляна. Все зіпсував своїми розбалакуваннями Кучмієнко, відразу виступивши пропагатором модерну, а з Кучмієнком Карналь не хотів згоджуватися ні в чому, бо мав усі підстави запідозрювати цього чоловіка в нещирості й верхоглядстві.

Кучмієнко, побачивши, що не втягне Карналя в суперечку, причепився до Айгюль, яка застилала стіл накрохмаленою рипучою лляною скатертиною, готуючи частування для гостя:

— Хай твій доктор відсталий елемент, відірваний від життя, а ти Айгюль! Заслужена артистка, талант, чудо! Така квартира, і ти не примусиш його...

— А що примушувати? Це все я захотіла! Сама збираю. Петро не має на це часу. Модерн? Синтетика? Не треба. Мені синтетика набридає на сцені. Все вигадане, весь світ вигаданий, все штучне: пристрасті, любов, саме життя, все, як отой муслін, банти, пудра.

— Та ти що, Айгюль! Балет — це ж вершина! Переживання, образи, система Станіславського!

— А я танцюю, і все. Ти не дивився?

— Та передивився весь репертуар! Твориш образи, перевтілюєшся, вершина мистецтва!

— Танцюю, і все. Бо це красиво. І нічого вигадувати щось іще.

— Це на тебе напустив туману Карналь,— прийшов до висновку Кучмієнко і враз заспокоївся.— Єдиний порятунок — визволити тебе від нього.

— Як то "визволити"? —стрепенулася Айгюль.

— А ось ми заберемо його на одну роботку, і не морочитиме він тобі голови, бо не матиме для цього часу. А спробує вивільнитися — ми його новим завданнячком, новою проблемою! Метод перевірений і безвідмовний! А заодно й зробимо з нього генія.

— Ти не просторікуй марно,— не досить привітно обізвався Карналь, який насторожено ходив по кімнаті, відчуваючи, що колишній його однокурсник прийшов не просто..— У нас з Айгюль уже склався свій стиль життя, і нікому не дозволимо його порушувати.

— Поламаємо! Поламаємо! — зраділо закричав Кучмієнко.— Не таке ламали, а то "стиль життя". Та хіба це стиль? Нема крісла, щоб ноги простягнути! Журнального столика в усій квартирі не знайдеш. Торшера чортма! Кришталеві люстри понавішував і жодного сучасного світильника! Як же можна вважати себе науковим світилом у такій обстановці! Уявляю, що в тебе в голові!

— Голову кожен має свою.

— Ну, це, брат, точно! Ти думаєш, я б тебе розшукував, коли б не твоя голова.

Карналь нарешті схаменувся, що не досить чемно вів себе з гостем.

— Облишмо про мою голову. Краще розкажи про себе. Як ти? Де? Аспірантуру закінчив?

— Пройдений етап,— відмахнувся недбало Кучмієнко.— Ти відхватив доктора, я кандидата. Синхронно, як і починали колись. Тільки ти дуже глибоко зарився в науки, сів в університеті й сидиш. А треба виходити на оперативний простір. Ми ж з тобою на війні колись були? Оперативний простір — головне! Інакше ворога ніколи не розіб'єш! Як у тебе здоров'я?

Перескоки думок у Кучмієнка могли приголомшити будь-кого.

— До чого тут моє здоров'я? — здивувався Карналь.

— Бо керівником можна стати лише маючи добре здоров'я. Ти скажеш: розум. Розум не завадить, але головне — добре здоров'я. А розум іноді навіть заважає. Це коли він, знаєш, не туди хилить, сучкуватий, як криве дерево або криве ружжо!

Кучмієнко вдоволено зареготав, але враз став серйозний, нахилився до Карналя, кивнув пальцем до Айгюль, щоб вона теж взяла участь у їхній розмові, і зміненим голосом сказав:

— На тебе там,— показав пальцем на стелю.,— покладають високі надії. Хочуть запропонувати... Одне слово, дехто пам'ятає твої давні захоплення кібернетикою, та й журнальчики наукові ми почитуємо, бачимо, як ти бавишся всілякими дис-креціями, от і є така думка, щоб тебе залучати... До чого? Пояснюю популярно... Інститут кібернетики — діло одне, а треба ще паралельно спеціалізоване конструкторське бюро — СКБ — з власною виробничою базою, яка згодом має перерости в завод по виробництву обчислювальної техніки. Беремо двохтисячний рік і тягнемо його куди? До нас у гості! Ясно!

— Але ж,— Карналь ніяк не міг потрапити на властивий йому іронічний тон, був занадто серйозний, аж сам собі дивувався. Айгюль не впізнавала свого чоловіка сьогодні, майже докірливо висвічуючи на нього своїми виразистими очима.— Але ж я теоретик. Ніякого відношення до проектування... А до виробництва й поготів!

— Проектувати буде кому, виробляти теж знайдемо... Що головне в кожному ділі? Головне — організувати! Потрібен організатор!

— Досі я, здається, вмів організовувати лише самого себе.

— А я що кажу? Хто вміє організовуватися сам, той зуміє організувати й інших! Пронченко, знаєш, що сказав? Організаторами можуть бути лише розумні люди. Дурні все псують, їм нічого не можна доручати.

— Пронченко? А де він?

— Ти газети читаєш? Чув про останній Пленум? Обрали секретарем ЦК по промисловості. Був у Придніпровську першим секретарем обкому, тепер у столиці. І перший, про кого він згадав, знаєш, був хто?

— Мабуть, ти?

— Без жартів. Я, брат, сам уже перекочував до столиці давненько. Не подавав голосу, бо не знав, куди б тебе можна... А Пронченко відразу згадав про тебе. Все знає: і що ти доктор, і що в університеті, і що любиш Айгюль занадто... А жінок любити на шкоду справі не слід. Це забороняється... Ну, то Пронченко й сказав: кращого організатора для цієї справи, ніж Карналь, я, мовляв, не знаю. Знайти, запросити й запропонувати!

— І це доручено тобі?

— Усе може бути. Начальство ніколи не поспішає. Воно думає, радиться, збирає думки. А я скік — і вже тут. Випередити начальство бодай на годинку. Знаєш: є така категорія людей, звуться помічники. То вони все знають хоч на п'ять хвилин, а раніше за своїх начальників.

— Чий же ти помічник?

— Персонально нічий. Взагалі ж помічник у науці. Для вас, світил, стараюся. Наука потребує нагляду, контролю, спрямування. Неконтрольована наука перестає виконувати свої завдання перед суспільством і державою. Вченим тільки дай свободу— всі кинуться працювати над фундаментальними проблемами. А нам давай прикладні знання! Щоб ми їх уже сьогодні застосували й мали від них зиск! Фундамент фундаментом, але ж і користь повинна бути. Так? Все так. Але й занадто суворий контроль перешкоджає науці розвиватися. Тому посередині стоять такі, як я. Буфери, амортизатори. Ми приймаємо поштовхи й удари з одного й другого боку. Тому ми ТОЕСТО-шкурі. А може, тому, що ми товстошкурі, ми й стаємо буферами? Тебе Пронченко хоче знайти тут, у столиці, а мене знайшли аж у Одесі.

Карналь насилу втримався, щоб не спитати: "Хто ж знайшов?", Кучмієнко не помітив цього, був надто захоплений процесом мовлення:

— Є тут тимчасовий оргкомітет, я його очолюю. Вся кібернетика в моїх руках, всі корисні люди на замітці. Так що ти не турбуйся і, коли тобі запропонують, бери все в свої руки! А спитають мене — відрекомендую як належить!

— Нічого не розумію,— зітхнув Карналь,— ти пропонуєш чи прийшов повідомити, що можуть запропонувати? І що це за комітет у тебе в руках?

— І те, й друге, і третє! Вважай, що я висловив офіційну пропозицію.

— А коли я відмовлюся? Це ж не мій профіль, і взагалі... Кучмієнко довго дряпав нігтем по шкіряній оббивці крісла,

спробував по-давньому тріпнути волоссям, але це вже в нього не виходило, та й не личило якось йому те стріпування, тому він тільки повів головою, якось навкосяк, лукаво примружився до Айгюль, але не губив з кута свого зору й Карналя.

— Що я тобі скажу? Але це по давній дружбі... На твоєму місці я теж... Ну, може, й не відмовився б, але... Вагання були б, і неабиякі... А може, й відмовився б. Бо теорія що? Теорія — це все. Коли чоловік ухопив теорію за хвоста, то, вважай, що має цілу жар-птицю в руках! Кому воно дається? Одному з мільйона або з ста мільйонів! А практиків хоч греблю гати! Я вже в університеті помітив, що ти чистий теоретик. Тоді воно видавалося трохи смішним, а тепер бачу — велике діло! Ще в тебе буде й буде. А от я залізний практик. Моя Поліна так мені й каже: ти думаєш, каже, я б кинула свого механіка, якби не побачила, що ти практик? Механік і валюту привозив, і закордонне шмаття, і мужчина був хоч куди. Зате в тобі сила! А жінки, мовляв, силу ставлять над усе. Ну, моя Поліна — філософ, а я справді практик і організатор. Я тобі організую хоч чорта — не те що кібернетику! Ця штука, яку задумав Пронченко у нас в республіці, вона через років десять-п'ятнадцять, знаєш, як прогримить! Але тоді Пронченка ніхто й не згадає, бо подавати ідеї — то його партійний і службовий обов'язок. Гримітиме керівник! І всі нагороди й звання — йому. Так що думай! А не захочеш — виручимо! Переконаємо на-! чальство, що чиста наука без тебе ні руш, назвемо іншу кан-" дидатуру. Все може бути. Можу й я засукати рукава та...

Карналь відкоркував пляшку "Цінандалї", налив у келихи.

— Коньяку не тримаєш? — спитав Кучмієнко, нюхаючи ви-* но.— Заради зустрічі можна б і міцнішого! Буфети в тебе такі — чорта можна тримати!

Карналь приніс коньяку. В нього завжди було все, хоч сам пити й не любив. Але часто забігали артисти з театру, іноді заходили і його колеги, Айгюль любила частувати гостей і завжди дбала, щоб кожному щось було в них до смаку.

— Коньячок славетний,— розглядаючи пляшечку "Гремі", поцмокав Кучмієнко,— я особисто надаю перевагу вірменським, але грузинські теж є славні. Особливо цей "Гремі". Де дістав? Його ж у магазинах чортма. То за що вип'ємо? Думаю, за тебе все-таки.

— Ти гість, за тебе й п'ємо,— сказав Карналь.

— Давай взаємно. Перескакав ти мене все-таки. Як воно вийшло, досі не можу збагнути, а перескакав! Таке життя! Один ночей не спить, згорає на громадській роботі, віддає себе всього ідеї служіння, а другий, дивись, ходить собі, задачки рішає—і вже коли не академік, то доктор, лауреат, а там і Герой! Чудасія! Але життя довге! Ох, і довге! Як поглянеш назад, аж страшно. Тобі буває страшно, Петре Андрійовичу? У аас же війна позаду — чого тільки не було! Тепер же повно народу, який і не нюхав війни, а рвуть землю в тебе з-під ніг! Вже вони вчені," вже вони міністри, вже вони депутати й кандидати! А нам що? Рядок в анкеті — "Участь у Великій Вітчизняній". Добре, що хоч рядок лишили. А скоро й анкети знищать. Все щоб як за кордонами. Ніяких анкет, ніяких заслуг, ніяких минулих подвигів. Мовляв, що заробив сьогодні, те й маєш. І ось коли ти відмовишся взятися за організацію цього нового діла, то, думаєш, хто вхопиться? Молоді! Галузь молода, публіка туди теж посуне молода та зелена! Ці хлопчики на ходу підметки рвуть! Але ж і ми ще не старі з тобою! Мені сорок, а тобі ще менше! Коли ж і не очолювати та просувати! Відмовишся — то виручу! Візьмуся й не осоромлю! Ти ж мене знаєш!

— Ти, мабуть, не читав Цезаря? — спитав Карналь, вже знаючи відповідь Кучміенка.— У нього в записках про громадянську війну є розповідь про те, як він, перейшовши Рубікон і захопивши Рим, запропонував сенату сумісне правління державою. "Та коли ви з страху ухилитесь,— сказав він сенатові,— то я не стану вас змушувати й правитиму державою особисто сам".

— Церазем мене хочеш підкосити, Петре Андрійовичу? — вдоволено гмикнув Кучмієнко.— Підкошуй, підкошуй. У мене на твого Цезаря часу не вистачає. Для моєї професії ніякі Цезарі не потрібні. Я організатор наукні Ти не хочеш ним стати, тоді я тебе організовуватиму! Взаємовиручка в бою!

Так він і пішов того вечора від Карналя переконаний у своїй потрібності й незамінимості, а згодом, коли вже було зовсім пізно, Карналеві подзвонили з ЦК і сказали, що з ним говоритиме Пронченко.

Мав так само молодий, хоч трохи й утомлений голос, пам'ятав досі їхнє чаювання в університетському гуртожитку, виявилося, що підтримує зв'язок з професором Ремом Івановичем, досі Карналеві не набридав, бо відчував себе провінціалом порівняно з ним, столичним жителем. Розмова була довга, напівжартівлива, товариська, коли ж Пронченко запросив Карналя завітати до нього на роботу для вах

— Чому ж?—спитав майже різко.— Гординя напала? Запишався високими званнями? Ждеш, поки партія проситиме? Поклонів хочеш? Партія ні перед ким не кланяється, запам'ятай, Петре Андрійовичу. А тобі без партії негоже. Не зможеш на повну силу працювати, не розкриєш усіх своїх здібностей. Чоловік ти здібний — в цьому вже всі переконалися.

Карналь пробурмотів, що не знає, хто б його рекомендував з тих, що давно знають. Фронтових товаришів якось не наважувався питати про це, а з післявоєнних...

— А ось я попрошу Рема Івановича, і вважай, що одна рекомендація в тебе вже є. Решту знайдеш сам. Не був би я секретарем ЦК, то теж дав би. Тільки щоб не загордився.

Коли йшов до кабінету Пронченка, його помічник (чи думалося тоді, що й сам матиме колись помічника?) півголосом порадив Карналеві: "Ви, будь ласка, не затримуйтесь, тільки про справу і якнайкоротше".— "Гаразд",— пообіцяв Карналь і підвів помічника. Бо Пронченко і не думав його відпускати. Про справу говорити не став, показав кабінет, показав десять телефонів, які дзвонили мало не щосекунди, розвів руками:

— Хоч плач, хоч скач! І ось так уже, знаєш, скільки років? В університеті був просто рай. Згадую з моєю Веріко, як щось давньогрецьке, чи що. В області? Не легше, ніж тут. Навіть важче, коли хочеш. Бо там відповідаєш за все. Літо, починаються шкільні канікули, поруч Дніпро, а вода глибока. І ось — тонуть діти. Що я можу? Викликаю завоблнаросвітою: "Погано інструктуєте вчителів і вихователів!" Починають інструктувати краще, а діти тонуть! Уяви собі: втопилася дитина. Одна-єдина, і то яке горе. А коли десять, а коли щодня по двоє, по троє? Жах! А тут дзвонять з району. В глинищі знайшли бомбу, ніхто не побачив, діти відкопали, бавилися, вибух — одинадцятеро загинуло. Перша мати, яка туди прибіг-гла й побачила це, повісилася! Вертольотом туди. Мертві, пошматовані маленькі тільця. Ніби виліз з-під землі загнаний туди нами навіки фашистський звір і втопив оті русяві голівки в ясній дитячій крові. Коли ж це скінчиться? І чи буде кінець? Я ридав у машині так, що не міг вийти. Зв'язався з Києвом, з Москвою. Дітей не порятуєш, треба рятувати батьків... Це теж партійна робота, Петре Андрійовичу, щоб ти знав. Керувати — це приймати рішення. Щогодини, щохвилини. Іноді секунди вирішують. Щодня б'єшся над проблемами, іноді най-дрібнішими. Стратегічного мислення немає, дихнути буває ніколи. Ось і покладаємо великі надії на вашу науку управління. Машинами людей не заміниш, державні рішення повинні пройти через людське серце, чи що, набути душевності, мати той необхідний емоційний елемент, який тільки й робить їх людськими. Але підґрунтя, основу, інформацію, найліпші варіанти рішень можуть дати машини. Не сьогодні — в майбутньому. Потрібні машини. Потрібна мисль. Потрібні такі люди, як ти. Сьогодні в нас багато невирішених проблем, завтра їх стане ще більше. Основа життя суспільства матеріальна. Колись був бог — тепер богів мільйони! Вони в усьому: в заводах, електростанціях, машинах, холодильниках, телевізорах, і всі вони волають: мало, мало! Ти, Петре Андрійовичу, на досить тривалий час успішно втік од усього цього. Утік, вважаю, для того, щоб здобути щось нове. Для кого ж? Для себе? Ні, для суспільства. Настав час віддати кесареве кесарю.

— Хіба не віддаю? Готую майбутніх спеціалістів, учених.

— Знаю. Але можеш більше. Науково-технічна революція потребує від нас найбільших зусиль і найвищого напруження. Як солдат на війні? Від нього завжди вимагають неможливого, і він звершує це неможливе, хоч би мав заплатити власним життям. Ти скажеш, що у війні доводиться брати участь усім-, а в революції — тільки охочим. Але ж хіба ти не належиш до цих охочих? Коли ти й на війну пішов добровільно, ще хлопчиком, то як можеш сидіти спокійно і спостерігати тепер? Час накопичення знань був достатній, треба поділитися своїми знаннями, і то щедріше, ніж робив ти досі. Скористатися з плодів твоїх знань повинні мільйони. Що таке життя з погляду, сказати б, математичного? Це безнастанний процес взаємообміну з оточенням. Можна визначити два основні види цього взаємообміну: метаболізм енергетичний і метаболізм інформаційний: Інформацію ти, припустимо, віддаєш оточенню, а енергію, яку від нього отримуєш, повертаєш?

— Той, хто зостався вірний собі, виконує своє громадське покликання набагато плідиіше,— зауважив Карналь.

— Ніж хто? Договорюй. Я з підозрою слухаю тих, хто за-перечує вірність самому собі, бо знаю, що такі люди нікому й нічому не збережуть вірності, вже життя шукатимуть, як один персонаж з довоєнної п'єси, "постійного начальства". Але бути вірним собі не означає замкнутися в собі. Ми шануємо тебе як теоретика, але хочемо, щоб ти став ще й практиком, організатором. Нам потрібні генії організації.

— Все-таки я лякаюся метушняви й тривіальної щоденності,— щиро визнав Карналь.— Іноді мені здається, що це бездушний і навіть безсенсовий світ. Виробляти сьогодні більше, ніж учора, щоб завтра виробляти ще більше? А де ж межа, де : кінець, де заспокоєння? Спалити сьогодні вугілля п'ятсот мільйонів тонн для того, щоб добути завтра сімсот мільйонів тонн і спалити їх також? Враження таке, що виробництво осідлало людей і поганяє їх, як сліпих коней. Воно диктує, воно володарює, воно пригнічує, вирватися за його межі незмога. Сісти десь скраю, подумати нема часу й ніколи вже не буде. Людина втрачає найвищий свій дар — змогу й уміння думати. Мимоволі заздриш стародавнім грекам, які могли розгулювати в садах Академії і філософствувати. Розумію слова Маркса про недосяжність і неосяжність, я б ще додав, цього навіки втраченого стану нашої духовності.

— Ми з тобою, Петре Андрійовичу, не стародавні греки, —сідати й думати справді часу не маємо, і ніхто його нам не обіцяє. Треба думати на ходу, на бігу, на льоту, коли хочеш. Що ж до порівнянь, то що вміли твої греки? Цідити вино, зроблене рабами, ставити храми, складати гімни. І ми це вміємо, а ще вміємо безліч такого, що твоїм грекам і не снилося! Завтра вмітимемо ще в мільйони разів більше й краще. А для цього, потрібні й твої зусилля. Людина лише частково може жити завдяки власним зусиллям і набагато плідніше з допомогою інших.

— Так само й гинути,— додав Карналь.

— Що ж, маєш рацію. Колись існувало переконання, що історія посувається наперед лише завдяки кровопролиттю. Маркс і Енгельс були першими, хто сміливо заявив, що історія людства починається з праці. Творення переважає війни, злочини й підлоти. Прогрес — основа людського буття. Ми показуємо світові цей безкровний спосіб. Радісне творення нового світу! Хто може відмовитися від участі в такій роботі? Відмовляючись від чогось, неминуче закопуєш у собі частку самого себе. Я не хочу й не можу тобі цього дозволити. Виступаю перед тобою в ролі деспота, а що деспотизм часто буває усміхнений, то не примушую тебе, Петре Андрійовичу, а вмовляю й переконую. Повір, мені видніше. Ти скажи, чого не наважуєшся, що тебе відлякує? Кучмієнко, чи що?

— Хоч би й Кучмієнко. Коли хочете, для-мене це загроза. Кучмієнкам ніколи ніщо не загрожувало, тому вони ні від кого не відвертаються. Вони навіть підлоти роблять з цілком добродушним виглядом. Але чи можна замінити добродушністю вміння? Кучмієнки ніколи нічого не вміли й не вмітимуть, однак вони безсмертні, вони й досі вміють вискочити вгору, виринути, випливти. Мені, скажімо, не байдуже знати, чи люди типу Кучміенка вже зняті в нас з виробництва, чи якісь підпільні фабрики з тупою впертістю продукують їх тисячами, як хтось і досі виробляє для жінок-колгоспниць оті чорні плисові кацавейки, звані "плисками".

— Знаєш,— довірливо нахилився до Карналя Пронченко,— я виробив собі таку формулу: всі будуть зняті або вимруть. Це щоб заспокоїтися, коли вже допече. На жаль, життя людське обмежене якимись віковими рамками і не дає такої розкішної можливості вичікування. Ленін казав, що кадрові перестановки — це теж політика. Прибирати кучмієнків, щоб не заважали? Що ж. Кучмієнко чоловік справді веселий і агресивний, але хіба він щось вирішує? Хтось його поставив на високу посаду, але ж можна й переставити, прибрати, замінити! Я чоловік ще тут новий, не можу з першого дня розчищати все. Придивлюся, вивчу, подумаю, пораджуся. Але це, сказати б, демонстрування влади негативної. А я прибічник влади позитивної: не руйнувати, а створювати. І від тебе, Петре Андрійовичу, не відступлюся, хоч як хочеш. Суспільство має найвищі права на твої здібності.

Безмежний діапазон можливостей свободи оцінюєш і пізнаєш, позбуваючись її навіть на короткий час. Скільки може вмістити в себе людське життя? Одне приймаєш, інше відштовхуєш збайдужіло, іноді запекло, але завжди здається, ніби ніколи не забракне місця для первісно-молодих вражень, для знань і краси, і відчуваєш уже й не потребу в них, а мовби вічний голод. Тоді ущільнюєш, сконденсовуєш, спресовуєш свій час, підкоряєш його собі, скидаєш з себе неволю невпорядкованості і знову дихаєш свободою, але якогось ніби вищого порядку, позбавленою несвідомих обмежень і вимушених заборон.

Місяці, роки, ціле десятиліття, дні й ночі несамовитий поспіх, розпачливе намагання встигнути, не відставати, наздогнати, вискочити вперед бодай на мить, першому доторкнутися до фінішу, перевести віддих, змагання з цілим світом, нові ідеї, нові теорії, нові пропозиції, вирішення, деталі, нюанси, в молоду науку у всьому світі ринулися молоді уми, таланти, генії, кожен щось приносив, ніхто не йшов з порожніми руками, поле було незасіяне, кожен міг приносити своє зерно, теорії розгалужувались, мов гіллясті блискавиці, розрізали вічну пітьму незнання лиш на коротку мить, а вже перекреслювали їх нові й нові; електронні машини народжувалися й умирали непро-стежено, їхні покоління змінювалися в такі короткі уламки часу, ніби діялося те не в звичній земній атмосфері повільної еволюційності природних процесів, а в якійсь інопланетній цивілізації — від монструальних лампових систем, що займали цілі будівлі, до акуратних шафочок, скриньок, валізок, коробочок з мільйонами операцій на секунду. Та хоч Карналь сам був причетний до цього спазматично-поквапливого процесу творення, але відчував у хвилини втоми щось мовби напади дивної хвороби, яку можна було б назвати еволюційною меланхолією. Розмірений ритм Карналевого життя порушився, вже не було тепер радісних проводжань і зустрічань Айгюль, не було стоянь коло першої куліси, не летіло його серце слідом за її зграбним, талановитим, неповторним тілом, яке спліталося з музикою, ставало музикою, без якого музика, власне, й не існувала, бо коди Айгюль починала танцювати, то Карналь ніби глухнув, не чув жодного звуку, музика для нього вмирала, народжуючись лише в кожному поруху смаглявого виткого тіла посеред безмежжя сцени. Він повертався додому іноді лише під ранок, в передранковій сірості спальні біліла широка постіль, і в тому білому просторі якось відокремлено від усього, в містичній невагомості й нематеріальності плавало двоє очей, мов дві живі істоти, мов дивні дзеркала, в яких світилася настороженість, здивовання й біль. Тепле стривожене звірятко дивилося на нього з постелі докірливо й мовчки. Знов розбудив! Знов не дав доспати. А вона ж завжди невиспана, замучена, розіп'ята між двома хрестами "мусиш" і "не смієш", кожен день урок, репетиція, увечері оркестрова репетиція або виступ на сцені, збиті до крові пальці, дика втома в усіх м'язах, в усіх клітинах, біль, біль, біль, нескінченні компреси до ніг, безнадійні мріяння про вільний день, знов асамбле, жете, кабріоль, оркестрова, концерт,— і кінця немає, і тільки безнадійне марення про спочинок,— і ти відчуваєш з жахом, як втрачається, вмирає любов, на загублені в часі хвилини чулості припадають цілі місяці байдужості й відчуження, так ніби твоя професія, твій талант, твоє призначення вбиває, зжирає, знищує любов.

Але дивно: коли й Карналь утратив увесь свій вільний час і не міг подарувати Айгюль жодної хвилини на противагу тим щедрим рокам, коли міг легковажно марнувати час, любов їхня стала мовби палкіша, обоє відчували буквально спазматичну радість в хвилини спіткань, ті короткі миті давали їм таке гостре відчуття свободи, якого зледащілі люди неспроможні зазнати й протягом цілих років, вони смакували здобутою, вибореною свободою, мов рідкісним трунком, бо тільки в свободі існує любов, радість і вічна молодість, найменша неволя вбиває любов. Айгюль і досі лишалася для Карналя дівчинкою, коло неї і він видавався обурливо молодий, вже й ставши директором об'єднання, академіком, лауреатом, солідним, уславленим, авторитетним. Був молодий, загадковий, привабливий для жіноцтва. Часто спостерігав голодний блиск жіночих очей, звернених на нього, часто нав'язували йому розмови, сповнені натяків і полохливого очікування, часто відчував чиюсь схвильованість аж до спазм у горлі. Не зважав, був суворий з жіноцтвом, був вірний своїй Айгюль, дорожив своєю моногамною винятковістю, що далі, то більше наповнений був відчуттям дивної свободи, якоїсь регламентованої, чи що, бо в обох — у нього й Айгюль — життя, на перший погляд, відзначалося безконтрольністю, з провалами й порожнечами в часі, але насправді розплановане в обох було до секунди, і вони просто не мали змоги відчувати себе пригніченими працею чи шлюбом, бо обоє ждали свята спіткань, жили для тих свят, готувалися до них, ніколи не скаржилися, не дорікали, не ремствували — просто любили.

Але ординарне зло може часто ошукувати найглибший людський дух. Талант і розум загальнодоступні для посередностей так само, як визначні місця, пам'ятники архітектури й столиці світу для знудьговаиих туристів. Кучмієнко знов був коло Карналя, щоправда, вже не як опонент і не перст для вказівництва, а як підлеглий, зігнаний з незаслужено здобутих висот, скинений, повержений, розжалуваний, але не знищений, бо ж прийшов до Карналя всупереч його бажанням, не з порожніми руками, а відразу з вакансією, з цілим відділом, який вигадав, може, й сам для себе, і Карналь мав змиритися, потрактувавши Кучмієнка як зло конечне, але не найбільше з тих, які можуть бути.

Однак Кучмієнко йшов не сам — вів за собою одноосібну армію, яка звалася його дружиною Поліною, а далі готувалися резерви, звані синочком Юриком, або Юкою, як звали його Кучмієнки.

Юку Карналь відчув найперше. Якось вирвався з донькою до зоопарку, поблукавши годин кілька між кліток, подратувавши звірів, як ті чеховські студенти, покатавши Людмилку на поні, він повіз її додому, але на бульварі Шевченка донька зняла вереск, що хоче подивитися Володимирський собор.

Карналь зупинив машину, сказав:

— Ну, дивись.

— Хочу зблизька.

Він об'їхав квартал, зупинився на тихій вулиці Франка, вийшов з машини, подав Людмилці руку, повів її довкола собору, показав таємничі, сповнені загадковості історії двері із зображенням князя Володимира й княгині Ольги. Донька потягнула його на паперть.

— Туди хочу!

Коли ж увів її до собору і побачила вона розписи Врубеля й Нестерова, сплеснула долоньками і, зухвало розруйновуючи урочисту тишу собору, закричала:

— Оце малюночки!

— Хто тебе навчив так висловлюватися? — спитав Людмилку вже в машині Карналь.— Чому "малюночки", а не малюнки? Що це за жаргон?

— А так каже Юка.

— Який Юка?

— Кучмієнків.

Кучмієнки вели наступ трьома колонами. Одна била в Карналя, друга в Людмилку, третя—в Айгюль. Очолювала цей штурм Поліна. Жадібна до життя, самовпевнена, незламна, вродлива, здорова, енергійна, була не схожа ні на подруг Айгюль, які те й знали, що говорили про балет і про театр, ні на тих науковців, що приходили в гості до Карналя й говорили тільки про науку. Поліна ставилася до самої себе з веселою зневагою. Називала себе "безіменною висотою", вдовольнилася роллю дружини чоловіка не без значення, а може й видатного — то ще побачимо! Не вірила, що всім треба бути видатними, бо хіба ж у цьому сенс і мета життя, та ще для жінки? Для жінки головне — вродливість, це її талант і всі переваги над світом.

Зрозпачена наближенням старості, в намаганні помститися не знати й кому за змарновані літа, Поліна любила переповідати плітки й анекдоти про знайомих. Хвалилася коханцями, мріяла про коханців, розгортала карколомні плани шлюбних зрад.

Карналь обурювався:

— Навіщо ти все це їй дозволяєш, Айгюль? Нерозтраченої енергії в Поліни було так багато, що вона

залюбки вихлюпувала її й на Карналя.

— Ти чому так багато сидиш за книжками! — кричала вона задерикувато.— Хочеш стати шизофреніком? Невже мало телевізора? Книжки читають тільки шизофреніки! Що, в тебе на столі ще й романи? Мій Кучмієнко ніколи не читає ніяких романів. Навіщо забивати голову? Це історичний роман? Подарунок? Боже, вісімсот сторінок! Таке може написати тільки ненормальний чоловік. Глянь на портрет цього письменника, на його очі. Це очі шаленця. Навіть за окулярами він не може приховати несамовитості погляду.

Вона буквально приголомшувала могутніми потоками слів і невіглаством. Коли Карналь несміливо затнувся, що— письменник, який подарував йому свій роман, лауреат, Поліна зраділо вигукнула:

— Я ж казала: ненормальний! Де ти бачив нормального лауреата? Як не столітній дід, осклілий від склерозу, то просто енергійний пенсіонер, який усім прогриз кишки своїми домаганнями. Де ти бачив лауреата в двадцять або хоч у тридцять років?

До Поліниних розбалакувань не ставилися всерйоз ні Карналь, ні Айгюль, ця агресивна жінка була для них мовби якоюсь розвагою й противагою, її претензії на опікунство видавалися так само смішними, як намагання Кучмієнка завоювати якісь позиції й впливи в науці, але відомо ж, що ніщо на світі не минає безслідно: зло, навіть безсиле й смішне, однаково просочується в твоє життя й поволі затруює його.

Айгюль, у крові якої незгасно жила дика жадоба неприборканості, поволі й, сказати б, залюбки піддавалася Поліниній роз-сваволеності, неорганізованості й некерованості. Вже нехтувала вона іноді уроками, танцювати могла без репетицій, вганяючи в розпач постановників. Виручала її унікальна пам'ять на музику, виручали запаси набутого, але чи ж надовго могло вистачити запасів? "Испуганной и дикой птицей летишь ты, но заря — в крови..." Карналь любив повторювати ці рядки Блока, вони так пасували до Айгюль. Але з яким болем вимушений був спостерігати несподівані напади заціпеніння; які бували в неї щодалі частіше. Від думки про неї світилося йому серце в години найтяжчих борінь мислі, найбезиадійиіших суперечок і найтрагічиіших невдач на роботі. Але приїздив додому й не заставав Айгюль, хоч і знав, що вона не в театрі. Навчилася водити машину, ганяла іноді цілими днями разом з Поліною довкола Києва, коли поверталася й він пробував обняти її, з жахом відчував: тримає в обіймах хмару, туман, порожнечу. Відганяв навіть натяки на думку про те, що Кучмієнки можуть мати якийсь вплив на їхнє з Айгюль життя й щастя. Ну, так: справді ставали їхніми добровільно-впертими супутниками, але ж без значення, таких людей мовби й не зауважуєш, їх поминаєш, полишаєш позаду, як кілометрові стовпи, не озиратися, не згадувати, далі, далі, далі! А Кучмієнко і його дружина непомітно ставали мовби прикомандированими до них домашніми, прирученими дрібненькими дияволиками. Кучмієнко виступав як спокуса посередності, легкого шляху в житті, безбідного існування, він щосили грав роль улюбленця долі, він був діловитий, нездарний і обмежений, але завжди бадьорий, добродушний, здоровий тілом і душею, любив роздаровувати поради, як зберегти здоров'я, скільки присідань, за Амо-совим, треба робити щоранку, щоб порятуватися від терору засідань і постанов, як зберігати пристойність у всіх випадках життя. Його улюбленим словом було "пристойний": "Це пристойний чоловік. Цілком пристойно. Все було дуже пристойно". Розмови про спорт, про футбол. Хто — кого? Але не він і не його. Він завжди сторона. Він добродушний порадник. Я не я і хата не моя.

Поліна ж мовби заповзялася приголомшувати Айгюль своїм безмежним практицизмом. Вона готова була повчати день і ніч. Вона повчала, як усі агітатори й пропагандисти світу разом узяті. Що їсти, що надягати, як вітатися, як сидіти, як махати руками, як дивитися (не махати й не дивитися!), як спати, дихати, чхати. Коли виросли їхні діти, вона переконала Людмил-ку, що кращої пари, ніж їхній Юка, вона ніколи не знайде, і хоч Карналь симпатизував Совинському та й сама Людмила ніби схилялася попервах більше до Івана, але з безлічі хлопців, які її оточували, вибрала все-таки Кучмієнкового сина, і тут уже мали відступитися, ніхто нічого не міг удіяти,

Карналеві здавалося, що він ще й досі перебуває на шляху до вершин свого тріумфування, і воно справді було так, почалося ж від тієї нічної розмови з Пронченком по телефону й продовженої другого дня в ЦК, тоді всемогутня сила піднесла його в розголос, у славу, між тих, хто стоїть над людством і часом, ніби велетенські самотні дерева на піднебесних горах. Ще з дитинства жив у Карналевій душі спогад про берестки на Савчиному бугрі по той бік попової левади в його рідному селі. Велетенська підкова, віяло з берестків, розставлених на бугрі під небом невидимою силою. Метуть круглими верхів'ями небо, а між чорними стовбурами така далина, такий простір, таке безмежжя, що хочеться плакати від безсилля й власної малості. Б'ються кібці в бересток...

Тепер сам відчував себе ніби отим берестком під високим небом, був самотнім високим деревом і бився серцем об те дерево. Чи таке можливе?

13

Редактор був поглинутий процесом думання, мабуть, тому не помічав Анастасії, яка стояла перед його столом уже тривалий час, стояла терпляче й, сказати б, провокуюче. Нарешті конституційний час думання для редактора скінчився, редактор побачив Анастасію, пожував губами.

— Ага, ви вже тут? Прекрасно! Є ідея...

— Здається, ви забули запросити мене сісти,— нагадала Анастасія.

— Справді забув. Даруйте. Сідайте й слухайте. Я повинен усім вам подавати ідеї. Коли вже ви навчитеся плідно мислити?

Він майже стогнав. Страждання за недосконалість редакційних працівників шматувало йому душу.

— Наука зараз — це все. Вирішальна сила.

— Робітничий клас,— спокійно нагадала Анастасія.

— Що? Ну, так. Не вчіть мене марксизму. Я висловлююсь фігурально. Чи, може, ви хочете заперечувати значення науки, яка сьогодні стає виробничою силою?

-— Ні, я не хочу.

— Інтерв'ю з Карналем залишається за вами.

— Я відмовляюся від цього завдання. Вже казала вам. Не можу.

— Нічого, нічого, ще маємо час. Подумаєте і зробите. Такі матеріали на вулиці не валяються. А для розгону я вам хочу підкинути нову ідейку.

"2— Знову з ученими?

^— Вам не подобаються вчені?

Анастасія промовчала. Подобається — не подобається. Хіба можна обмежитися такою однозначністю? Вона відповіла англійською приказкою:

— Коли не можеш робити того, що тобі подобається^ то повинно подобатися те, що робиш.

— Слухайте! — Редактор обурено схопився з місця, забігав по кабінету.— Ви хочете, щоб наша газета була цікавою?

— Хочу.

— То чому ж?.. Як же ви можете ставитися до своєї роботи так... нетворчо?

— Ви спитали мене про вчених, я відповіла. Можу додати. Як на мою думку, то вони мало чим різняться од інших людей. Одні роздратовані, другі занадто грубі, треті надмірно ввічливі, загалом же вони набридливі, як усі занадто перевчені люди. Хоча з недовченими теж не легше.

— Прекрасно,— потер руки редактор,— ви вгадуєте мою думку. Якраз про перевченість-недовченість ми й поведемо мову на сторінках нашої газети. Як саме? Дуже просто. Ми визначимо десять або дванадцять прізвищ учених. Візьмемо представників точних наук. Фізиків або математиків, або тих і тих. З університету, з політехнічного, з академічних інститутів, якнайширше коло. Поговорити з кожним: що він читає? Окрім спеціальної літератури. Нас цікавить загальний розвиток сучасного вченого, його енциклопедизм, універсалізм. Бо вчені сьогодні — це прапор НТР, а НТР...

Далі можна було не слухати, потихеньку підводитися й іти з кабінету під монотонне гудіння редакторського голосу. Бо про НТР редактор знав усі загальники з усіх газет Радянського Союзу і міг би виступати на конкурсах на тему: "Що ви можете сказати про НТР?"

Від дверей Анастасія сказала:

— Гаразд, я подумаю.

— Але не зволікайте! Це буде основний матеріал!

Два дні вона просиділа коло телефону. Прекрасне заняття! Ти не бачиш, тебе не бачать, але ти задавлюєш авторитетом преси і врешті домовляєшся про зустріч, відвойовуєш у стероризованого, приголомшеного вченістю чоловіка годину, якої він, мабуть, не пожертвував би й коханій жінці! Перший етап закінчився для Анастаса навіть більш ніж успішно: вона отримала згоду двадцяти одного науковця! Три професори, сім доцентів, дев'ять аспірантів і.два асистенти. З них одна жінка кандидат наук і дві аспірантки. Головне ж — усі молоді або абсолютно, або порівняно. Тепер зарядити свою маленьку камеру плівкою, втекти з редакції на тиждень або й два, загубитися у великому місті, забути про свою самотність, про клопоти, про ще свіжі свої розчарування, а може, й про несміливі симпатії, не думати ні про такого самотнього, як і вона, Совинського, ні про незбагненного Карналя, ні про доброго Олексія Кириловича, ні про загрозливо-таємничого Кучмієнка.

Вона зустрічалася з ученими здебільшого після закінчення робочого дня, який, власне, для них ніколи не кінчався. Всі вени й далі працювали, додому ніхто йти не збирався, це була норма їхнього поводження, їхній стиль життя, обраний без примусу, добровільно, назавжди. Почала не за значливістю, не за званням, а так, як випадала нагода, перший був аспірант, крикливий юнак з гострим поглядом, увесь якийсь гострий, як ніж, з пташиним профілем. Він вивів Анастасію в коридор ("Щоб ніхто не чув і не заважав"), але й там, стоячи коло вікна й без видимого бажання відповідаючи на її запитання, він примудрився зчинити сварку з двома чи трьома своїми колегами. Мав, видно, талант до скандалів, ловив людей буквально на льоту, зупиняв без довгих зволікань і передмов, накидався з якимись звинуваченнями, домаганнями, докорами. Може, хотів залякати Анастасію? Але не на ту напав. Вона не відступалася. Що читає? Скільки? Що думає про прочитане? Аспірант читав тільки коротенькі оповідання. Такі, як у Джека Лондона або ОТенрі. Прочитував усі номери журналу "Наука и жизнь". Що? Цей журнал може зіпхнути його до середнього рівня? Та в ньому виступають самі академіки! Анастасія записала про аспіранта: "Завжди знайде спосіб виправдати себе й звинуватити інших".

Далі була викладачка, кандидат фізико-математичних наук, гарна, хоч трохи стомлена на вигляд жінка. Вона щиро визнала, що за рік прочитує одну-дві книжки, та й то лише ті, які вже так розрекламовані, що не прочитати їх культурній людині просто неможливо. Не важить, яка саме реклама супроводжує ті книжки: хвалять чи лають. Окрім того, вона жінка. Має родину, родина буквально пригнічує. Щасливий той, хто не має родини, йому вільніше дихається. "Як кому",— хотіла сказати Анастасія, але змовчала. Бо й хто вона така, щоб повчати кандидатів наук?

Третім був професор, світило, лауреат, молода надія науки. Зачарував Анастасію бездоганною усмішкою, бездоганними манерами, бездоганним костюмом, сам зварив для неї каву (мав у своєму кабінеті все необхідне для цього), показав їй фотографію дружини й двох білявих доньок, охоче сміявся із власних дотепів і віддавав належне ущипливим зауваженням Ана-стасії на адресу вчених, які подивували її своєю обмеженістю.

— Це як розуміти обмеженість,— терпляче пояснював професор,— скажімо, ви вважаєте, що культура людини залежить від кількості прочитаних за рік книжок. А коли я вам скажу, що читаю зараз мінус одну книжку на рік? Тобто щороку забуваю по одній книжці з тих, що колись прочитав, а нових не читаю. Забув, коли читав. Пробую, так. Прочитую перші три сторінки і кидаю. Я люблю такі книжки, щоб над ними можна було думати так само, як над Ньютоном, Паскалем, Лейбніцом, Де-

— Ви вважаєте, що сучасні книжки нудні чи просто пусті? — поцікавилася Анастасія.

— Мабуть, перше. Мене справді заїдає нудьга.

— А чи це не лицемірство?

— Ви не вірите в мою щирість?

— Ні, я просто хотіла сказати, що, строго кажучи, почуття нудьги не існує. Нудьгою називають одну з форм розгубленості. Ускладнення науки й техніки, яке ми тепер спостерігаємо, призводить до зникнення дилетантизму. А література й мистецтво? Вони теж ускладнюються так само, як наука й техніка. Вони так само багатошарові, вбирають у себе історію, традицію, базу, на якій виросли. Щоб їх сприймати, теж потрібна відповідна підготовка. Ленін казав: "Не опускатися до нерозвиненого читача, а неухильно — з дуже обережною поступовістю — підіймати його розвиток". Ми ж звикли не до сприймання, а до споживання. Кажу це саме вам, бо ви розумний чоловік і, сподіваюсь, не розгніваєтеся.

— Дякую за довір'я. Мабуть, ви маєте рацію. Але я просто не маю часу затримуватися над цими проблемами. Все ж людина лишається людиною. Це система, як сказали б кібернетики, кінечна, отже, обмежена. .Я обмежений, як усі люди. Але що можу вдіяти? Пам'ятаєте в Пушкіна: "Ум, любя простор, теснит"? Намагання пристосуватися до потреб твоєї галузі не-* минуче збіднює. Універсалізм сьогодні несумісний з успіхами, він межує з розкиданістю, хоча глибина мислення, в свою чергу, ворогує із завершеністю, яка за природою своєю неминуче обмежена. Поза всім, я вважаю, що переконання, ніби книжки — це синонім культурності, це типове західноєвропейське переконання, трохи наївне. Хіба ми не можемо припустити, що існували народи найвищого ступеня мислення, але мисль їхня не мала іншої форми, окрім усної? Скажімо, скіфи. Вони не лишили по собі літератури. Жодного слова, жодної літери. Німі для нас і загадкові в своїй німотності. Але гляньте на їхнє золото, яке викопують із степових могил археологи! Гляньте на пектораль, знайдену в Товстій могилі! Хіба це не чудо? А ніякої ж літератури! Даруйте за такі дикі думки.

— Мені було цікаво з вами розмовляти,— майже не приховуючи жалю з приводу розставання, сказала Анастасія.— У вас, мабуть, повинні закохуватися жінки.

— Справді? Дякую.

Вона не додала: "Крім таких, як я, бо як для мене, то ви занадто показово-зразковий". Знайомство з професором справді було для неї мовби маленьке свято, і його вистачило для гарного настрою на кілька днів, надто що й новий її співрозмовник виявився приємною й розумною людиною. Кандидат наук, колишній селянський син, грубуватий і прямодушний, він спершу не повірив, що хтось може серйозно цікавитися тим, що і як він читає.

— Навіщо це вам? Для газети? Хіба наші газети про таке пишуть? Там тільки глобальні проблеми. Аж у голові гуде від тої глобальності! А, молодіжна. Ну, молодіжних я не читаю. Давно вже читав. Забув, коли й молодим був. А молодість не вернеться, не вернеться вона. Ви співаєте? Я не співаю, математики не співають, у них у голові саме співається. Не вірите? Так щось помугикати, але не пам'ятаю жодної пісні. Один рядок — і ні руш далі! Телепередачі теж так дивлюся. Все уривками. Шматок телеспектаклю подивлюся, і все мовби вже ясно. Так і книжки. Починаю читати як попаде, рідко з початку, бо автори й самі не завжди знають, де в них початок, а де середина, переплутують, позаганяють те туди, те туди. Доводиться читати квадратно-гиіздовим способом. Переглядаю ще "За рубежом" і "Наука и жизнь", читаю їх з кінця. Бо найцікавіше в них завжди наприкінці. Скільки все-таки за рік? Ну, від нуля до двох книжок набереться. Які успіхи в науці? Це вже спитайте саму науку. А я що? Я слуга, раб науки. На все життя.

— Але ж ви здійснили якесь відкриття в науці...

— Винаходи, відкриття,— недбало відмахнувся доцент,— я селянський син і скажу вам, що змінюються тільки млини, а вітри дмуть так само, як і на перший вітряк тисячу років тому. Хочете правду? Колись були вчені, а тепер не такі. Ми всі повоєнні, а от до війни, так то були справді вчені. В нестатках, в труднощах, серед неписьменності, серед затурканості, а які імена! А нам що? Нам легко, ми улюбленці, щасливці, нам усе на блюдці з голубою облямівочкою, як Остапові Бендеру. Може, через те я й метаюся, не можу зосередитись, хапаю то те, то се. Ну, математика, вона вже як схопить, то не відпускає абияк, тому й тримаюся. А книжки — вони слабохарактерні, занадто демократичні порівняно з нашими точними науками. Виходить, мені особисто демократія протипоказана.

Мабуть, журналістика — все-таки чоловічий фах, так само як продавання книжок і укладання трамвайних рейок. Хтось сказав, що жінки вводять у витончену коштовну оправу непоказне й невідшліфоване чоловіче життя. Але виконати призначення можна лише тоді, коли викличеш взаємодовір'я, справжню людську близькість. Коли ж ти журналістка, то завжди лишаєшся для тих, до кого приходиш, силою майже ворожою, ставлення до тебе стримано-насторожене, люди повернуті до тебе одним боком, як місяць, вони ніколи не розкриваються до кінця. Так чужа мова не допускає тебе до своїх глибин і ти приречений вічно сковзатися по поверхні, вдовольнятися приблизними знаннями, значеннями, приблизним розумінням —-і ніколи не осягнути всього багатства, гнучкості, краси.

Колекціонування вчених за їхніми читацькими уподобаннями якось ніби починало подобатися Аиастасії. Впадала в око людська несхожість, оригінальність навіть тоді, коли читацькі смаки збігалися або й дорівнювали нулю. Не самим читанням живе людина. Переконувалася в цьому щодалі більше.

Яка все-таки невідповідність між зовнішністю й справжньою суттю людини. Особливо вражає це в чоловіків, жінки гармонійніші, в них приємна зовнішність якось злагіднює, замортизовує неминучий удар, якого завдає іноді зяяння духовної прірви, що відкривається для допитливого погляду, жіноча краса — це ніби викуп за можливу неповноту й недосконалість душевної конструкції, для чоловіків же зовнішня вродливість, коли вона не підкріплюється ніякими внутрішніми гідностями, стає чимось близьким до непристойності. Чи треба казати, що Анастасія аж зраділа, коли після хвалькуватого й пустого асистента зустрілася з негарним, високим, худим доцентом, який повівся з нею просто суворо, не став розбалакувати, відразу повідомив, що читає вісім-десять книжок на рік, і, пославшись на велику завантаженість, попросив пробачення й відразу покинув журналістку, надаючи їй змогу впорядкувати свої записи, а може, й думки. Ще один кандидат наук був цілковитою протилежністю свого занадто суворого й пунктуального колеги, цей являв собою начебто пересувний лекторій, штормовий вітер, знаряддя для корчування пеньків і портативну електроннооб-числювальну машину. Він скрізь устигав, його цікавила не тільки математика, а й біологія, філософія, література, історія, він прочитував за рік п'ятнадцять, а може, й двадцять (не пам'ятав, і йому можна було вірити) книжок, він кинувся до Анастасії з розпитуваннями, чи пробувала вона читати Пруста, перший том якого недавно в нас видано, і що вона може сказати про цього письменника, він заявив, що часу в нього, загалом кажучи, майже вистачає на все, бо він ще не одружений і не знає, коли це з ним станеться, бо тим часом компенсує подружні клопоти біганиною в громадських справах, адже ще Арістотель сказав, що людина — це тварина суспільна. Це був чоловік, в якому жили душі прочитаних книжок, вони світилися з його сірих одвертих очей, вони раділи за себе й за нього, їм було затишно в ньому, в його душі й пам'яті, Анастасія безтривожно могла полишити ті книжки, а коли, подумала вона, доведеться їй зустріти доцента згодом, за рік, за два, то, мабуть, розростуться в ньому ті книжки розкішним зеленим садом, повним біло-рожевого цвіту, вщерть залитим небом. А може, несподівана симпатія до цього веселого, дивно енергійного чоловіка була викликана його заявою про те, що він неодружений, і в Анастасії, всупереч її волі, зродилося суто жіноче пожадання, надія на вибавлення від розпачливої самотності? Ні, неправда! Вона б ніколи не дозволила темним інстинктам переважити точний і чіткий свій розум, досить було однієї помилки в житті, більше не буде!

Два професори, які ще лишилися в її списку, очевидно, мали неабиякі заслуги в своїй галузі, але для Анастасії після того доцента видалися збідненими мало не до зубожіння. Вони й імена мали ніби з дитячої гри в переставляночки: один Іван Васильович, другий Василь Іванович. Іван Васильович без зайвих розбалакувань заявив, що читає всі випуски "Роман-га-зети" і ні сторінки більше!

'— А чи не шкодуєте ви,— спитала Анастасія професора,— що повз вас проходить безліч прекрасних творів, про які ви так нічого й не знатимете?

— Не бачу іншого виходу,— ввічливо зітхнув професор, бавлячись паркерівською авторучкою.— Для "Роман-газети" твори підбирають фахівці. Я повинен їм вірити, коли хочу, щоб мені вірили в моїй галузі. Солідарність відповідальних людей. Я не бачу іншого виходу. На жаль. До речі, я порадив скористатися з свого методу Василю Івановичу, ви з ним теж, здається, маєте розмову,— і він страшенно задоволений! Переконаєтесь самі.

Після цього з Василем Івановичем, власне, можна було й не говорити, але Анастасія не. могла не дотримати слова, даного професору. Застала його в лабораторії, він сидів боком до столу й колупався в носі.

— Не звертайте уваги, це в мене рефлекс проти зборів і нарад. Знаєте, просто гуде в голові. Без кінця відривають від роботи. В мене учнів по всій країні: в Москві, в Ленінграді, Новосибірську, тут, у Києві. Я до деякої міри знаменитість, кажу це вам не для похвальби, а щоб ви приблизно уявили бюджет мого часу й моїх витрат енергії. За літературою теж треба стежити, інакше перетворишся на троглодита з галстуком і з науковим званням. Іван Васильович порадив мені "Роман-газету", і я тепер не маю турбот. Не треба бігати по книгарнях, по бібліотеках, шукати, питати. Передплатив на рік — і спокійний. Ну, там, ясна річ, теж буває всяке. До кожного випуску вони дають передмову, так от до одного випуску було написано таке, що я запам'ятав буквально, бо вже надто кумедне: "Що це? Роман? Ні, не роман. Повість? Ні, не повість. Тоді що ж це? Це—художня література!.." Правда, смішно? Хтось може посміятися й з мене, але хай він підкаже мені вихід. Наприклад, ви його знаєте?

Анастасія не знала. Якби ж то вона була не просто молодою журналісткою, а Сивілою Кумською і могла кожному передрікати все, що з ним буде і як воно буде. Часто навіть наше майбутнє живе в нас незнане й невгадане, і своїми буденними словами ми лише глибше заховуємо його від самих себе й від інших.

Остання зустріч мала відбутися з кандидатом наук, який працював у Карналя. Анастасії зовсім не хотілося більше потикатися туди, боялася зустріти в ліфті Олексія Кириловича або й самого академіка, не хотіла бути причіпливою, твердо вирішила не потрапляти більше перед очі Карналеві, бо най-відразливішою була для неї набридливість як своя власна, так і з боку інших. Але кандидата наук Климюка їй наполегливо радили в відділі науки їхньої газети, без нього б анкета вийшла неповною, Анастасія не хотіла наражатися на редакторські нарікання, тому поїхала й до Климюка.

Він належав до тих стрижених йоржиком, тихоголосих, скромних хлопців, які в двадцять п'ять років роблять ВІДКрИТ" тя мало не світового значення, до тридцяти стають докторами, а в тридцять п'ять — академіками, був схожий на юнака, худий, сором'язливий, червонів за кожним словом, і Анастасія мимоволі відчула себе матір'ю перед цим хлопчиком. Читав він небагато: десять-дванадцять книжок на рік. Не сказав, скільки читав давніше, але видно було, що в голові в нього цілі бібліотеки. Література, мистецтво, політика — скрізь він був у себе вдома, про все мав судження глибокі, оригінальні, Анастасія навіть записати нічого не змогла, так вражена була цим недорослим кандидатом. Про науку вона боялася й згадати, бо там Климюк просто задавив би її, в цьому була переконана. Ще здивувало Анастасію, що Климюк, попри свою неймовірну ерудицію, був далекий від категоричності й щоразу допитувався: "А що ви на це скажете? Можливо, я помиляюся? Я міг не розібратися до кінця, так що ви пробачте, будь ласка". Говорив утомлено, відчувалася в ньому передчасна вичерпа-ність, але кожну думку свою намагався сформулювати чітко й щоразу надавав великого значення деталям, подробицям, фактам. Та й справді: як можна говорити годинами, не спираючись на жоден факт, не згадуючи жодного живого враження? Це вміють робити хіба що телевізійні оглядачі, яких розплодилося така сила, що, мабуть, для всіх не вистачає фактів і вони вимушені заповнювати утворювані порожнечі потоками слів.

Знімки вчених вийшли всі вдалі. Найцікавіше, що в окулярах виявилося лише двоє, в светрі тільки один, так само один з бородою, більшість були в солідних костюмах, з білими комірцями й галстуками,, жінки мали модні зачіски і свою нечисленність надолужували вродливістю, гарно прикрашаючи це суто мужське шановне товариство. Що ж до самої статті, яку Анастасія писала цілих два дні, то тут виникли ускладнення, коли не сказати гірше. Відомо, що в редакції матеріали читаються з швидкістю обернено пропорціональною до часу їх писання. Що швидше пишеш, то довше читають у секретаріаті й редактораті. Анастасія писала два дні, редактор читав чотири. Тоді, мабуть, з кимось радився або й не радився, а просто думав, а може, й не думав, а витримував Анастасію "в карантині", давав відчути свою владу й наближення грози. Бо коли немає негайних захватів, то жди грози. Справді, Анастасія була покликана, не зауважена, як завжди в хвилини поганого редакторського настрою, не запрошена сісти, але вона не почувалася винною, тому відразу ж указала редакторові на нечемність і, як винагороду за відвагу, одержала, право табурета.

— Слухайте, Анастасіє,— втомлено поспитав редактор, перебираючи аркушики її статті,— що це ви мені підсунули?

. — Матеріал, який ви просили.

— Матеріал? Ви називаєте це матеріалом?

— Я працювала цілий тиждень. Оббігала весь Київ! Ви уявляєте, які це зайняті люди?

— Гм, чи я уявляю? А чи уявляєте ви, що пропонуєте для газети? Це ж наклеп на радянських учених!

— Відколи це правда стала зватися наклепом? Чи для газети було б ліпше, коли б я склала ці інтерв'ю, не виходячи з редакції? Так звані уявні інтерв'ю? Збагатити журналістику новим жанром?

— Радянські вчені найпередовіші в світі. Ви це знаєте й заперечувати не станете. А що пишете? Професор, лауреат Державної премії, людина майже з світовим ім'ям читає — що читає? Мінус одну книжку на рік! Мінус одну — це ж треба вигадати!

— Це його термінологія.

— Виходить, у нього випорожнюється голова? І нам з вами треба кинути свою роботу, сісти й зайнятися підрахунками, коли ж цей зловісний процес дійде до кіпця? Професор пожартував, а ви на повному серйозі...

— Він справді нічого не читає.

— А кого цікавить професор, який нічого не читає? Ви були в Карналя, ви мали з ним бесіду? Спитали ви його, що він читає? Цей чоловік прочитує цілі бібліотеки!

— Але ж я пишу не про Карналя.

— Ви знущаєтесь з мене,— плачливим голосом сказав редактор.

А їй чомусь здалося, що знущаються з неї. Але хто? Не редактор, ні. Збагнула раптом, що вже давно, багато днів живе якимсь передчуттям, а жорстока дійсність щоразу іронічно спростовує ці передчуття. Всі події останнього часу комбінуються так, щоб завдавати їй несподіваного болю, її горда самотність безпричинно страждає, благородна, як їй здавалося, незалежність уражається на кожному кроці. Не могла сказати, коли це почалося, але відчувала, як розростається в ній щось жадібне, невгамовне. Ще втримувала його, заганяла назад, але вже бачила: сил бракне, приплив плоті, позбавленої духовних устремлінь, змете бурями низьких пожадань усе те, що вона з таким трудом вибудовувала в часи своєї незалежної холодності. Справджувалися слова мудреця: "Кому не вистачає того, що вистачає, тому нічого не вистачає".

— Гаразд,— сказала вона редакторові,— я заберу матеріал і перероблю. Мабуть, я згустила фарби, знехтувала об'єктивністю.

Трохи заспокоївшись, повільно вийшла з редакції. Хотіла сісти в машину, але згадала, що до пошти два квартали. Подалася пішки, сподіваючись дорогою скласти телеграму Совин-ському в Придніпровськ. Що писати в телеграмі — не знала.

14

Розбитого дзеркала не склеїш докупи. Образи того страшного дня розсипалися в пам'яті Карналя дрібними осколками, сіялися похмурим пилом, сльозилися сірим дощем безнадії.

За ним заїхав Пронченко. Мовчки обійняв за плече, повів до ліфта, до машини, де сиділа Веріко Нодарівна, кинула назустріч Карналеві втомлені добрі очі, мов свою душу. По корпусах котилося перешіптування: "Сам Пронченко, сам... сам... сам..." Карналь не чув нічого й не знав ще нічого, слухняно сів у машину, пустооко дивився, як летить потужний лімузин по вулицях, через Куренівку, на Мінське шосе. Шосе видалося вузьким, аж заходжувалося серце, і покрученим, як кошмарний сон. Була та невизначена пора року, коли зима відступила, а весна ще не прийшла. Все мертве, голе, безбарвне, безнадійне. Найстрашніше, ніхто нічого не говорив. Навіть Пронченко не наважувався вимовити бодай слово. Вони поспішали, і те, до чого вони так поспішали, було поза межами будь-яких слів...

Жовті машини автоінспекції. Діловита розгубленість, високі чини, притишені рапорти... Розбитий велетенський КрАЗ. З другого боку вузького шосе зім'ятий, мов тонкий папір, кузов нової "Волги". Зіжмаканий і мертво кинутий у рів.

Полковник говорив про якийсь "Москвич-412". Водій КрАЗа встиг помітити, що то був "Москвич". Ні номерів, нічого. Не встиг. "Волга" переганяла "Москвича", а він гнав щосили, не поступався. Скільки так летіли — десять, двадцять кілометрів? Аби з Києва, то можна було б знайти "Москвича". Але їхали до Києва. Швидкість на такому шосе — сто двадцять. Одне хоче перегнати, друге не хоче поступатися. Ніколи не слід забувати першого золотого правила водіїв: "За кермом іншої машини завжди більший ідіот, ніж ти". На цьому закруті дороги перед "Волгою" опинився зустрічний КрАЗ. "Москвич" проскочив і втік...

Фотографії... Усе поймалося червоним туманом... Карналь відвернувся... У Айгюль була улюблена кольорова фотографія, подарована їй Миколою Козловським. Бездонно-глибока чорнота, прокреслена стрункою жіночою ногою, ногою Айгюль, з її нескінченно плавними, прекрасними лініями, друга нога, зігнута в коліні, мовби обіймає випростану, а ще над ними, ніби рожева корона, світиться долоня Айгюль з розчепіреними пальцями. Айгюль назвала цю фотографію "Корали"...

— Покажіть,— озвався до автоінспекторів, і сам не впізнав свого голосу, і нізащо не міг би сказати, навіщо йому оті страшні фотографії, зроблені вмілим, холодним експертом?..

Майже відкинув усі фотографії, доторкнувся до однієї, вдарило його майже відчутним болем... Теж Айгюль... її прекрасні ноги... Але...

— Де вона? Де?

— Ну, заспокойся,— сказав йому Пронченко.— Роблять усе можливе... Чуєш мене, Петре Андрійовичу, все можливе...

Поліна Кучмієнко була вбита відразу. Помічник Карналя теж. Молодий дурень. Як він опинився в машині? Куди вони їздили? І чого? І як могли гнати на такому шосе? А де в нас шосе? І чи не безглуздя випускати швидкохідні машини для таких допотопних доріг! Курси по наданню першої медичної допомоги... А треба будувати шосе... Тим часом закон про обмеження швидкості... Не знаки, а закон, прийнятий Верховною Радою!.. Думки на сходах... Думки на сходах... "В полдневный зной в долине Дагестана с свинцом в груди лежал недвижим я..."

Ще пам'ятає, що він жалів Пронченка. Як може серце одного чоловіка вміщати в собі всі болі, чужі нещастя робити своїми? Як витримує? Він обійняв Пронченка й заплакав. Веріко Нодарівна теж плакала, але пробувала втішати Карналя: Будемо сподіватися, будемо...

Ой, будемо, будемо... "У ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є..." Мертва земля, сонне коріння дерев, нещадна безбарвність... Сірий, у клітинку Кучмієнко. "Петре Андрійовичу, Петре Андрійовичу, кріпись! В мене що? Поліпи вже не вернеш! А ти надійся. Радянська медицина найсильніша в світі!.."

Спустошеність землі, спустошеність душі... не зазеленіє, не зацвіте... Убога сценерія останнього акту... Жовті машини серед мертвого пейзажу, плаский горизонт, небо без сонця, світ, засипаний мертвим пилом... Айгюль кидала йому свої квіти. Засипала його квітами... Тепер пил умирання — все, що лишилося від квітів... "із краю в край людина світ весь перебродить, щоб цілу вічність знов одлежувать свою..."

І ще раз через увесь Київ...

Ще вужча доріжка, що веде до Феофанії. Микола Хомич, Микола Хомич... чоловік з навіки зболеними очима... Нічого не обіцяв... Головний лікар ніколи не обіцяє... Але сподіватися треба... Все мовчало. Він любив мовчання її очей... Очі-дзерка-ла, очі-поцілунки, очі, м'які, мов шовк... гладила поглядом, ніжно гладила, м'яко цілувала, запалювалося в чорній бездонності її очей світло для нього, завжди тільки для нього, ніколи не згасало... Тепер очі пойняті каламуттю... Біла палата, білі бинти, все біле, тільки чорні очі, ще живі, але вже мертві... І уста, живі тільки в своїх лініях, але знебарвлені й у якихось навмисне недійсних порухах-судомах... Одеська телеграма: "Люблю. Одружуємось. Айгюль". На все життя мовчазна музика цих слів. А тепер мовчазне вмирання. Що думала вмираючи? Яке слово, який стогін, який біль зачіпався за край її свідомості? Незбагненність, безмежність і невичерпність велетенських пустель Азії назавжди позосталася в ній. Може, в пустелі б жила вічно? А тут їй нестачило місця, було тісно. Рано чи пізно це мало статися. Непристосованість свою пробувала подолати летючістю, прожити, не заглиблюючись, ледь доторкуючись до поверхні світу, життя на пуантах, в серці музики...

У них була колись гра. Він вкладав їй до уст, утомленій, зернятко граната, вона обсмоткувала й повертала йому. Він — дорослий, вона — дитя. Звав її "Роня". Чому — не знали обоє.

Микола Хомич стояв ненабридливо. "У вас може знайтися гранат?" — "Знайдемо".— "Будь ласка..."

На білій тарілочці темний сік, рубіни зернят, півкуля граната й первісні буйнощі життя в ньому, ніби лежить перед тобою розрізана навпіл Земля! Як можна вмирати на цім світі, де стільки краси і нездійсненності, яка має стати дійсністю? Карналь вкладав до уст червоні зернятка граната. Неслухняні губи недійсними порухами виштовхували зернята назад, і він підбирав їх, і здавалося, ніби все вертається, все, як було. Але зернята поверталися неторкані. Так само криваво-живі, як і перед тим. Уста виштовхували їх, вертали, згадуючи давнє, згадуючи незабутніх. Десь ще жив окраєць пам'яті. Тонюсінький сегментик. І це все, що було між ними. Згасало, як місяць у ніч затемнення. Золота ниточка серед мороку вічності... Тонша, тонша... Згасла й вона. Навіки...

— Не вмирай, не вмирай!—складав він німу молитву.

Уже над мертвою... Рожеві корали рук і ніг, і нічого... Говори і роби мене мудрим, дай мені мудрість... Так і не зумів він належно поцінувати її прорив з пустелі до нього. "Люблю. Одружуємося. Айгюль"...

Ох, Миколо Хомичу, Миколо Хомичу, лікарям судився біль ще тяжчий, ніж хворим, бо ніколи не вгаває й не кінчається...

Як він міг працювати цей рік? Не мав часу — який жах! — думати про Айгюль, згадував її тільки в недовгі години самотнього спочинку, лише тепер збагнув, що й про живу він останні десять чи п'ятнадцять років, власне, не мав змоги думати, бо весь його час з'їдала робота, думання, нелюдське напруження розуму, всі сили — на розкручування велетенського маховика прогресу, на розгін, розгін, розмах і замах, на доганяння когось, на випереджання, уперед, уперед, вище, до незбагненності й нездійсненності. Для Айгюль час лишався в літаках, в чужих готелях, їй не належали навіть безсонні ночі, він нагадував того легендарного птаха з давнини, що мостив гніздо на хвилях моря: втриматися серед стихій, підкорити собі стихії, примусити кожну хвилю твого життя дати максимум того, що воно може дати, навчитися керувати власним життям, а не допускати, аби життя керувало тобою. Ніколи не зупинятися, ніякого перепочинку. Вище, вище!

Ніхто не помічав розпачливого стану його душі. Здалося, що ота дівчина-журналістка була перша. А може, тільки здалося? Може, нагадувала образ Айгюль: висока шия, дивна хода; витка постать. Могла б привабити його втомлені очі, можна б навіть закохатися (коли дозволено вживати це високе слово до чоловіка його віку і його втрат), але нестерпний біль пам'яті вже ніколи не зникне, так само, як не дано вдруге народитися.

Найліпше було б заховати його в такий собі новітній монастир. Одрізати від світу, припинити всі контакти, поставити біля нього отих параметрів, щоб вони брали все цінне, що може давати його мозок, і пересилали за призначенням. Бо хіба кібернетик насправді не перебуває, сказати б, у духовному відокремленні від реального світу з його страхітливою хаотичністю, і хіба не змушений щоразу повертатися в його невпорядкованість, яка не має нічого спільного з діяльністю кібернетика, з його мріями й амбіціями? Це наче поразки після перемог. Не встигаєш насолоджуватися перемогами свого розуму, і знов поразки щоденного життя відкидають тебе на вихідні позиції, радієш і пишаєшся своїми машинами, які керують цілими заводами, надають руху складним механізмам, літають у космосі, досягають Місяця, дають життя "Луноходові", наповнюють світлий простір обчислювальних центрів живим шелестом, схожим на шелест весняного дощу в молодому листі, але світ безмежний, і життя жадібне й невситиме, і все волає: "Мало! Мало!" — і сам Карналь бачив, як мало зроблено, і знав, що треба жити далі... "Усе міняється, оновлюється, рветься... а потім знов зеленим з-під землі встає".

На жовтому, як пустеля, камені зелена бронзова троянда...

І розпука вставала, як цілий світ. Здолати її, тільки здолавши світі

Книга друга

В НАПРЯМКУ ПРОТОКИ

1

Літо! Золота пора, тіло дзвенить від радості, як зелене дерево, повне розспіваних птахів. Юрій був п'яний від самого повітря, від сліпучого сонця, від синьої води, від сміху, криків, радісного вітру, що повівав од Русанівської протоки. З балкона було видно майже всю протоку, білі піски на тім боці, зелені вали верб, а ще далі — київські пагорби, увінчані золотими шпилями Лаври, вид такий, що міськрада мала б із жителів Русанівки брати додаткову квартирну плату. Хоча з Березняків вид ще розкішніший, там Лавра зсунута на периферію погляду, а навпроти масиву, на тім боці Дніпра, в зеленій пазусі берега, зачаївся Видубецький монастир, ніби вродлива дівчина, яка сяє тобі з тисячолітньої пазелені над водою і прикладає до уст пальчика: "Тс-с-с!"

Юрій потягнувся, аж затріщали суглоби, зробив кілька присідань, ліниво примружився. В такий час треба бути на протоці, ганяти на човні, хлюпатись у воді, галасувати, реготати, божеволіти, казитися або стовбичити під мостом з вудочкою. А його чорти принесли додому! Знайомий інженер підкинув з роботи просто до під'їзду — виходь, сідай у ліфт, возносся на свій третій поверх, лови витрішки з балкона. Людмила сьогодні взяла машину, мала б приїхати перша, але затримується. Знав би, то вискочив на Гідропарку, спустився б під міст, пройшовся вузенькою гарною алеєю до ресторану "Млин", подивився б на дівчаток, яких там купається тисяч сто, погрався б в імена. Скажімо, ти вигукуєш одне з найпоширеніших у Києві дівочих імен, і відразу десять або двадцять голівок піднімаються над піском, над водою, втуплюються в тебе, ждуть від тебе чогось епохального, і ти з царським жестом, з невичерпною великодушністю дозволяєш їм:

— Купайтесь! Загорайте!

Приємно подарувати людям радість! Він міг би запропонувати якій-небудь невеличкій країні свої послуги на посаду диктатора. Маленького, доброго, усміхненого так званого диктатора! На дозвіллі лагодив би їхні електроннообчислювальні машини, а робочий час витрачав би на благодіяння.

Ну, так. З диктаторськими повноваженнями він би впорався, а от як убити сьогодні вечір? Планів не було, плановий сектор був у цілковитому розпорядженні Людмили, а Людмила десь затримувалася. Спуститися й рвонути до протоки? Хоча б ополоснутися в воді? Але роздягання-одягання, так званий туалет і перетуалет. За день втомлюєшся на заводі, як бог при створенні світу, то маєш право на так званий відпочинок?

Юрій позіхнув і посунув з балкона до кімнати. У кімнаті йому все подобалося. Зручні фінські меблі (диван, крісла обхоплюють тебе, мов кохана жінка, лежи, спи, сиди, дрімай, слухай музику), кольоровий телевізор "Електрон", касетний магнітофон марки "Акаї" (останній крик — довелося переплатити в комісійному), стереопрогравач "Філіпс" — надавати перевагу зарубіжному навчила Юрія мати, але в побутовій електроніці він і сам знався, та й хто стане заперечувати переваги "Філіпса" або "Акаї"? Світовий рівень!

Квартиру вони з Людмилою обладнали так, що не збагнеш, хто тут живе: простий роботяга, чи доктор наук? Ну, скажімо, Люка справді там якийсь науковий працівник, відає чимось у секторі лінгвістичних проблем в Інституті кібернетики, а він хоч і роботяга, технар-наладчик, але теж не без значення: бригадир, а бути бригадиром у наладчиків однаково, що бути президентом Академії наук, бо там самі індивідуальності, унікуми!

Юрій крутнувся перед дзеркалом, сам собі сподобався, як подобався завжди: високий, білявий, чубатий, вродливий, спортивний, бездоганно напрасовані штани, свіжа біла сорочка, модний галстук, начищені до блиску черевики. Хто ти: молодий учений, популярний футболіст, робітник-передовик? Оголошуємо так звану телевізійну вікторину. Перед вами, вважайте, простий радянський юнак. Пропонуємо відгадати...

Юрій знайшов учорашню газетку, підклав під черевики (бо роззуватися ліньки, а ляжеш без газетки — Люка заїсть!), ліг горілиць на диван, напівзаплющив очі, щоб пустити собі в очі трохи світла, тоді схопився, кинув у магнітофон касету, знову впав на диван і віддався блаженству музики. Якраз натрапив на музику з "Лав сторі", Людмила завжди чомусь плаче, слухаючи цей запис, а йому просто приємно, бо закручено тут справді здорово, так і підбирається до самих нутрощів.

Він не чув дзвінка, не чув, як відчинилися двері, як Людмила пройшла на кухню, тоді зазирнула до кімнати, довго дивилася на нього, і з виразу її обличчя важко було вгадати, що вона в цю хвилину думає.

— Юко! — покликала Людмила.— Ти знов лежиш?

Юрій не ворухнувся. Куточки його вуст поїхали в боки, далі й далі, мало не до самих вух, ось зараз потягнеться аж до хрускоту, скаже розманіжено:

— Поцілуй мене в обидві щоки, то встану. Або:

— Скажи: дядю, то встану.

Він любив патякати дурниці, але робив це беззлобно, і Людмила йому прощала. Однак сьогодні Юрія полонили такі лінощі, що нестачило сили навіть на дурницю.

— Конституція,— муркнув він недбало.— Право на відпочинок.

— І знов у черевиках на дивані?

— Ти ж бачиш: підклав газетку.

— Я дзвонила, дзвонила... Насилу втягла в квартиру свої сумки... Довелося об'їздити все місто... За качками стояла півгодини...

Юрій швидко сів на дивані, протер очі.

— Ти? За качками? Донька самого Карналя стоїть у черзі за так званими мороженими качками?

— А за чим же мені стояти, цікаво? Йди допоможи мені. Вона пішла до спальні, швидко переодяглася, замінила свій

легенький сірий костюмчик на домашній ситцевий халатик, але модних черевиків не скинула, так і лишилася в них, мабуть, щоб бути так само високою, як Юрій, коли прийшла на кухню, він уже був там, зазирав до кошиків, принюхувався, пробував пальцем, лизькав.

— О-о, маслини? Де добула?

— їздила аж на Микільську Борщагівку в універсам. А майонез на Печерську. Сало і помідори взяла на Бесарабці. Качки тут, у нас. Ти міг би вийти і взяти й сам. Давно вдома? Я думала, зустрінеш, хоч би від машини доніс до ліфта...

— А я чув, ніби щось шаруділо коло дверей. Хотів відчинити напруженням ума, та задавила нудьга. Хай, думаю, пошарудить. А то, виявляється, ти. Але тут для єпетіту кормів на десять чоловік! Ти що, прийом задумала?

Людмила поралася, не відповідаючи, подала Юрієві газети.

— Ось візьми. Дістала з скриньки. Можеш напружувати свій ніжний ум.

Юрій навіть не доторкнувся до газет. Він підкрався до Людмили ззаду, чмокнув її в потилицю, де м'яко завивалося її тонке волосся, щосили вдавав закоханість, вдячний за всі ті смачні речі, що вона привезла, бо попоїсти любив, надто ж любив з'їсти щось рідкісне.

— Маслини — це так званий делікатес! — промуркотів Юрій.— Я ж народився в Одесі, а ніхто так не любить маслин, як одесити. Ну, ти скажеш, що я там не жив, але ж народився? А газети відкладемо. Я цілий день радіо слухаю. У нас на роботі радіо, як у перукарні — всі новини й найновіші пісні. Як ти свої так звані лінгвістичні проблеми — просунула сьогодні вперед?

— Ти краще помий мені салат,— попросила Людмила.

— А як його мити?

— Знайди в посудній шафі дротяну корзинку, склади туди салат, гарно промий його, а тоді потруси, щоб вода вся стекла, бо неприємно, коли краплини на листі. У нас сьогодні будуть гості.

Дротяна корзинка, салат, струшування від води — в усьому цьому була така дика нудьга, що Юрій уже хотів був дати драла з кухні, але, почувши про гостей, округлив очі.

— Гості? Хто ж це? Делегація з країн, що розвиваються? Міністр? Академік Карналь?

— Майже вгадав,— не приймаючи його жарту, Людмила подала йому дротяну корзинку,— ось візьми. І помагай, а то не встигну.

— Та хто ж? — Юрій улесливо зазирнув Людмилі в очі.— Ну, Люко, ну я ж тебе люблю! Скажи! А я тут умираю від так званого напруження мислі! Думаю, ну як його вбити вечір? А тут гості! Красота! Ну, хто, Люко?

Людмила мовчала. Лукава усмішка блукала по її устах, робила її якоюсь особливо вродливою. Юрій справді міг би навіть закохатися в свою дружину в таку мить — його покійна мамочка таки небезпідставно одружила його з Карналевою донькою, бо в ній не тільки розум, а й привабливість, яку помічаєш неозброєним оком.

— Ну, я помию твій салат, хоч це й принижує мене як гегемона. Робітничий клас повинен працювати на виробництві, а в сфері розподілу й обслуговування він тільки споживає. Інтелігенція ж — це прошарок. Вона повинна обслуговувати всіх. А ти — мене.

— Не говори дурниць! — кинула йому Людмила.— І не то-рохти! Коли не хочеш помогти, то не заважай!

— Мене завжди цікавило, хто тебе навчив усе це робити? Батько — академік, мати — балерина. Хто ж у вас там чистив картоплю, смажив м'ясо, варив борщ? І хто міг навчити тебе? Містика якась!

— Батько й навчив. Він усе вміє. Селянський син. Чув?

— Та мій теж селянський син, виріс у свинорадгоспі, що може бути більш селянське, ніж свинорадгосп? Але ж ти його заріж, щоб він обчистив картоплину або купив булочку в магазині! У нас аби не мама, то ми б повмирали з голоду! А в мене — ти! Ну, Люко, то хто ж? Запросила чи набилися живосилом?

Людмила обсмалила обидві принесені нею качки, поклала їх у велику жаровню, поставила у духовку, вправно готувала закуски, різала хліб, вузькі її руки так і мелькали перед очима в Юрія, він незграбно трусив корзинку з салатом, весь забризкався, чуб йому розтріпався, з обличчя злетіла самовпев* неність і зверхність, яку завжди напускав на себе при дружині.

— Дай сюди! Нічого ти не вмієші

Вона забрала в нього корзинку, вправно провела нею в повітрі над кухонною мийкою, стала викладати салат на блюдо — ясно-зелена гірка, як бадьорий ранок.

— Приїхав Совинський,— сказала недбало, мимохідь, мовби без ніякого значення, навмисне буденним тоном, але Юрій аж підстрибнув від того прізвища, не повірив, відступив від Людмили, відчув за спиною твердий одвірок кухонних дверей, прихилився, ніби міг упасти від такої новини.

— Іван?

— Іван.

— І де ж це він узявся?

— Працює в Придніпровську на металургійному заводі. Запроваджує там АСУ. А до Києва приїхав на республіканську нараду з організації і управління.

— Вони вже їздять на республіканські наради? На так звані наради?

— Облиш цей свій тон. Совинський подзвонив до мене на роботу, і я запросила його в гості.

— То це для нього... так звані делікатеси? Качки, маслини, салати?

— Ми ж не можемо приймати людей за порожнім столом!

— Не можемо, не можемо... Ах, я забув! Це ж так звана стара любов, яка не іржавіє?

Людмила затулила йому рот долонею.

— Не мели дурниць. Іван буде не сам. З дівчиною. Здається, його наречена.

Юрій випручався, побіг до кімнати, звідти вередливо гукнув:

— Суду ясно! Вирішили підкинути мені так званого зовнішнього подразника! Щоб любов не іржавіла.

— Кажу ж тобі: не сам.— Людмила пішла за ним, витираючи руки фартухом. У хвилини безпорадності вона ставала схожою на Карналя, і тоді Юрій дивувався, як міг одружитися з такою, власне, невродливою дівчиною, він, на кого стріляють очиськами всі київські дівчата! Стріляють, поки не довідуються, що він зять академіка Карналя! А вже тоді перед ним ніби запалюється червоний сигнал світлофора: стоп, і ні руш з місця! Ну, історія!

— Сам не сам, мені чхати! — плачливо закричав Юрій, бігаючи по великій кімнаті й навмисне зачіпаючись за меблі.— І взагалі... Набридло.

— Що саме тобі набридло? Поясни,— впіймала його Людмила за руку.— Не метайся перед очима. Сядь.

— Ну? — Юрій сів на диван, потонув у подушках, знеможе-но заплющив очі.— Після так званого напруженого трудового дня ти мені...

—г Що я тобі?

— Ну, взагалі...

— Взагалі нічого не буває, ти це прекрасно знаєш. Прибери цю газету.Танебна звичка валятися на дивані.

— Я робочий клас!

— Робочий клас принаймні роззувається, перш ніж лягти на імпортний диван.

— А я хто ж по-твоєму?

— Прибери газету.

— Ну, прибрав. І що?

— Дивись в одну точку. Зосередься. Повторюй за мною: "Я заспокоююсь, заспокоююсь. Моя ліва рука тепла... Моя права рука тепла... Я зовсім спокійний... Я цілковито спокійний..."

— Моя рука тепла,— приймаючи її правила гри, слухняно повторював Юрій.— Мої ноги теплі... Моя голова тепла... Я теп-логоловий... Люко, та ти смієшся! Признайся: вигадала Совин-ського? Вигадала, правда? Де йому взятися в Києві?

Людмила вже йшла на кухню, не зупиняючись, вона обернула до Юрія обличчя, блиснула зеленкуватими очима:

— Повторюй за мною: "Я цілковито спокійний..."

— Я цілковито... Та ну тебе! Хочеш зробити з мене шизофреніка! У мене психіка знаєш яка? Бетон, граніт, надтверді матеріали з інституту Бакуля!

2

Що таке дзвінок у малометражній квартирі? Це майже катастрофа, землетрус, цунамі, стихійне лихо. Він лунає, вважай, у тебе над вухом, хоч де б ти був, бо в малометражній квартирі заховатися ніде, ніхто там, за дверима, не повірить, ніби ти дочалапкуєш, щоб відчинити, так довго, ніби тобі треба подолати мало не стадіонну відстань, бо ж усім відомо, що жодна кімната не може бути довшою за п'ять з половиною метрів (це зумовлено стандартним розміром бетонних перекриттів), нікому не спаде на думку припущення, ніби ти заблудив у своїх коридорах, бо блудити тут ніде: розстав руки й дістанеш будь-якого кінця. Тому, коли тобі дзвонять, відчиняти ти повинен або ж негайно, або взагалі не відчиняти, коли не хочеш пускати некликаних гостей. На це теж у тебе є право, гарантоване всіма законами, але порушуване тобою щоразу під дією механізмів цікавості, що живуть у твоєму організмі не-спростежено й вічно.

Людмила ждала гостей, тому, коли пролунав дзвінок, ні перед нею, ні навіть перед Юрієм не стало питання: відчиняти чи не відчиняти. Людмила кинулася на кухню, щоб мерщій зняти з себе фартушок, Юрій забув, що він спокійний-преспокійний, схопився з дивана, миттю причепурився перед дзеркалом, підбіг до дверей саме тоді, коли там опинилася й Людмила, вони зіштовхнулися в своїй запопадливості, засміялися, поцілувалися, удвох крутнули ручку автоматичного замка, дружно відступилися, солідарні в привітності, в усміхненні, в доброзичливості, взірцева радянська молода родина, можна б навіть подумати, ясна річ, запозичивши трохи своєрідний стиль думання в представників старшого покоління,— передова радянська родина (але хоч дехто вперто стверджує, що навіть зозулі кують довгі літа лише для так званих передових родин, доводиться сприймати цю кваліфікацію з відвертою упередженістю, бо які ж родини тоді доведеться віднести до числа непередових, себто відсталих?).

Однак замах Людмили і Юрія пропав марно. То не були гості, які, мабуть, здалеку відчували, що качка в духовці ще не досмажилася, й через те не квапилися. Дзвонив їхній сусід-хо-лостяк, артист з самодіяльного танцювального колективу, організованого Кучміенком для "повного ажуру", маленький, меткий, прозваний Юрієм "замечательный сосед" — за тією пісенькою, де співається: "В нашем доме поселился замечательный сосед..."

Сусід, який не належав до гостей бажаних, бо Людмила досить одверто гнала його в шию, маючи цілком слушні підозри, що він спокушає Юрія "роздавлювати на трьох", простіше кажучи, випивати в часи дозвілля (точніше, в час Людмилиної відсутності) пляшку "Екстри" на трьох, а коли третього не знаходилося, то й на двох.

— Ого, ви мене сьогодні так зустрічаєте, ніби я генерал,— засміявся сусід.

— Не тебе, друже,— заспокоїв його Юрій,— не тебе. Хоч ти й "замечательный", але не тебе. Справжніх гостей ще немає, так що ти, брат, ранувато. Чи тебе запах смаженої качки витяг з барлогу? Так і качка ще, мабуть, не готова. Люко, готова качка?

— Та що я — з голодного краю? — образився сусід.— Мав я твою качку, знаєш, де? Мені сірники... газ нічим запалити...

— Чайок грітимеш? — зареготав Юрій.

— Ти за кого мене маєш?

— Все ясно! "Екстру" прокип'ятити хочеш?

— Даси сірника чи мені топать на сусідній поверх? Хто ж "Екстру" гріє? її перед споживанням охолоджувати треба, щоб слізка на пляшку впала, знаєш?

— А японці — чув? — тільки гарячу п'ють.

— Не заливай! Хто б це гарячу горілку...

Людмила вимушена була перервати цю вельми цікаву дискусію, винесла сусідові сірники, Юрій випхав його в плечі, попросив не ображатися, зачинив двері, не знав, як йому повестися тепер, усе зіпсував цей танцюрист — далі вдавати ображеного вже не виходило, помагати ж Людмилі не вмів та й не хотів. Поставити якусь музичку? Це рятує від усього на світі, головне ж — від процесу думання. Лежи, слухай, дрімай.

Але новий дзвінок не дав дрімати. Був, щоправда, несміливий, якийсь уривчастий, спазматичний, чи справді дзвонило, чи почулося? В таких випадках можна й не поспішати, почекати, поки несміливий гість ще раз натисне на кнопку, навчити його сміливості бодай заочній, так би мовити, задверній, Юрій, хоч стояв майже на порозі кімнати, пішов не до вхідних дверей, а навпаки — через усю кімнату до балкона, так ніби конче закортіло йому дихнути свіжим повітрям або помилуватися на Руса-нівську протоку, повну човнів, рибалок і купальщиків. Він чув, як за його спиною Людмила відчинила, не чекаючи нового дзвінка, не випробовуючи терпіння й зухвалості гостей, чув належні в таких випадках вигуки, привітання, обмін взаємними компліментами, з чого міг пересвідчитися, що Людмила справді не бачилася перед тим з Совинським, а тільки перемовлялася з ним по телефону і в гості запросила, отже, так само по телефону. Як кажуть американці, "дейтерінг" — призначення побачень по телефону.

— Юро! — покликала Людмила.— Де ти там? Гості вже прийшли, йди привітай.

— Я звик вітати гостей у кімнатах, а не в коридорі,— намагаючись бути страшенно веселим, гукнув Юрій і обернувся до Совинського і його дівчини, які вже ввійшли до кімнати.


Совинський був як Совинський. Високий, важкий, вайло вайлом, ніс перебитий колись під час боксерських змагань, очі лагідні, усмішка винувата, мовби він одбив у Юрія кохану дівчину, а не навпаки, костюм на Совинському сірий, досить дорогий, але пошитий, ясна річ, не так вишукано, як у зятя академіка Карналя, який може дозволити собі розкіш з'їздити для цього аж до Львова, де хлопці з фірми "Електрон" завжди поведуть його до знаменитого кравця-поляка, що шиє костюмчики "трохи краще", ніж у самому Парижі. Але дівчина в Совинського була першокласна, це Юрій вимушений був визнати одразу. Висока, очі — як лазери, фігурка — марення двадцятого віку — суцільні вертикалі, виклик силам тяжіння й гравітації, хіба що покійна Юрієва теща Айгюль могла зрівнятися з цією дівчиною, але то ж була балерина, унікальна жінка, чудо природи, а це, мабуть, звичайна собі секретарка або продавщиця з парфюмерного магазину, бо кого ж іншого міг підчепити Совинський. Одягнена була дівчина в легенький зелений костюмчик з досить довгою, хоч і не занадто, спідницею, Юрій одразу оцінив такий вдалий вибір, бо "міні" личить коротконожкам, ця мода вигадана спеціально для них, щоб хоч як-небудь виправити помилку природи, ця ж дівчина зналася на справі одягання, все в ній було до ладу, все скромне, але скромність якась дивна, мовби з викликом, чи що. Навіть колір костюма вона підібрала так, що він відтінював колір її великих чорних очей, від чого вони ставали ніби чорно-зеленими, власне, майже зовсім зеленими, але не в такому добродушному відтінку, як, скажімо, в Людмили, а нагадували щось біблійне. Юрій був чомусь переконаний, що всі біблійні красуні — Вірсавія, Фамар, Есфір, Ревекка — були зеленоокі, так само, як пророки й апостоли. Біблії він, ясна річ, не читав, але це не перешкоджало йому мати цілком визначене й тверде уявлення про людей, які населяли цю стару, товсту книгу.

— Ну, здоров! — сказав Юрій Совинському, відразу обираючи тон зверхності й легенької насмішкуватості, такий природний для нього в поводженні майже з усіма людьми.— Тебе що, відправляють в одну з країн, що розвиваються? І ти заїхав попрощатися? З Москви через Київ на Жмеринку й Тананарі-ве? Громадяни від'їжджаючі, перевірте, чи не лишилася у ваших кишенях совість проводжаючих! Громадяни проводжаючі, негайно замініть вираз ваших облич! Не вдавайтесь у відчай і не лийте сліз!

— Здоров.— Совинський ніскільки не здивувався Юрієвому базіканню.— Знайомся. Це Анастасія.

— Слухайте! — ляснув себе по стегнах Юрій.— Ви вродлива, неначе манекенниця!

— А коли я справді манекенниця? — лукаво блимнула на нього Анастасія.

— Цього не може бути через те, що не може бути ніколи. Люко, ти віриш у таке?

— Але це правда,— ствердила Анастасія.

— І я тримаю вашу руку?

— Очевидно.

— Люко, ти свідок! — весело розбазікував Юрій.— Все вже було. До так званих електронних машин щодня доторкуюсь. З самим академіком Карналем за руку щотижня, а то й частіше. А його руку знаєте хто потискує? Навіть генсек ООН, президенти, диктатори, кінозірки й мультимільйонери! Але щоб отак манекенницю — за руку? Та ніколи ж!

— Юрка, не дурій,— жартома посварилася на нього Людмила.

— Але ж це містика! Люко, ти віриш у те, що відбувається? Ну, Совинський — це теж так званий сюрприз. Ми з тобою так само до деякої міри щось і хтось... Але все-таки ми — це просто ми, а тут перед нами істота вищого порядку!

— Але чому саме вищого? — засміялася Анастасія.

— Я вас попереджав, що Юрій любить баляндрасити,— сказав Совинський,— у нього... надмірність мови, чи як це визначити?

— Не слухайте цього типа! — закричав Юрій.— Він усе перевів би в нудьгу й вколювання, у виконання й перевиконання! А ви квітка, орхідея, прикраса життя, божество й натхнення!

Перед вами треба ставати на коліна, бити лобом об землю, проливати сльози через власну недосконалість!

— А що скажете ви, Людмило, на такі захвати вашого чоловіка? — поспитала Анастасія.

— Вона вже одержала належну кількість компліментів, не турбуйтеся. Ми два роки одружені. Все видав! Але ви у нас уперше... і я... Чому ви стоїте переді мною? Ви повинні негайно сісти, щоб не втомлювати свої екстраноги! На таких ногах тримається все прогресивне людство!

— Справді, сідайте,— запросила Людмила.— Вибирайте, де кому сподобається. Юка, ти починаєш говорити банальності. Включай першу гальмівну систему. Відчини балкон. Анастасіє, може, ви хочете сісти на балконі? В нас чудесний вид 'на протоку. Ви часто буваєте на Русанівці?

— Буваю, але не часто. Я живу в Михайлівському провулку, знаєте, кооперативний будинок журналістів? Він там доволі недоречний, стовбичить перед Софією, мовби нагадування про безпорадність деяких архітекторів. Як на мене, то я б взагалі заборонила забудовувати історичний центр Києва, бо ми всі нині трохи розгублені перед проблемами щоденних потреб. Але, як бачите, сама живу в тому будинку, ще й пишаюся: "Маю квартиру в центрі, під самою Софією!"

Юрій вирішив "не почути" слів Анастасії. Вмить збагнув, що вона хоче перевести розмову з дурнувато-жартівливого тону, якого він відразу надав їй, на серйозний, може, навіть надто серйозний, коли відразу стає видко, хто є хто і почім у кума бджоли.

— Прошу, прошу,— заторохтів він, розпинаючись між балконом, диваном і кріслами...— Приземлюйтесь, насолоджуйтесь, вимагайте... Люка — грандіозна господиня, я ж у цьому розумінні нікудишній. Я тільки бригадир техніків — ні більше, ні менше... Іван знає, пояснювати не треба... Трудовий день закінчено, маємо право. Будьте, як удома і як свої, тобто як одна так звана сім'я... Для економії зусиль Людмилу звіть просто Лю-кою, я ж колись був Юрій, тепер для зручності вживання просто Юка. Івана ми на роботі просто звали "І", але це було до нашої ери, не знаю, яке він вибрав тепер наближення до мови комп'ютерів, хоча до мови слів ми теж достосовуємося, виходячи з вимог двадцятого віку. Іван має колосальне почуття гумору й не ображається, правда ж? А як вас скоротити, Анастасіє? Туся? Сюта? Тена? Ная, На?

— Мені якось не хотілося б скорочуватися,— дивлячись на протоку, сказала Анастасія.— До речі, з Іваном ми познайомилися завдяки моєму імені.

— Я думав, завдяки чомусь іншому,— майже розчаровано гмикнув Юрій.

Людмила попросила пробачення, метнулася на кухню, щоб поглянути, як там качки, відразу повернулася, але стояла на порозі, готова щомиті бігти туди, де смажилося, звідки йшли неймовірні пахощі.

— Вийшло саме так,— Анастасія відірвала погляд від протоки, сіла в крісло навпроти Совинського, згадувала те, що вже згадували вони в Придніпровську, але чого, природно, не могли знати ні Людмила, ні Юрій.— На вечорі в парку. Літня естрада. Нічого особливого. Естрадники, дешеві жарти, халтурка... Тоді один вирішив якось струснути слухачів, запропонувати вийти на сцену дівчатам, чиї імена починаються на "А", а хлопцям спробувати вгадувати імена. Нудьга була така, що я теж полізла на сцену. І ось усіх вгадали, бо у всіх імена модні: Аде-ліна, Алевтина, Аїда... Галас, безлад, сміх... Всі, кого вгадано, стрибали вниз, лишилася я сама. Ніхто не міг навіть уявити, що є таке старомодне ім'я. І тут підводиться десь у задніх рядах високий хлопець у сірому костюмі і спокійно каже: "Анастасія". Естрадник заявляє: "Раз ви вгадали, то зведіть дівчину вниз". Він підходить, бере мене за руку... Мовчки бере...

— І це був наш так званий Іван! — радісно закричав Юрій.

— Чому ж "так званий"? — здивувалася Анастасія.

— Обережність ніколи не завадить.

— Але це справді був Іван. Ми тоді познайомились, а зустрілися знову тільки цієї весни в Придніпровську.

— Ви показували нові моди металургам? — відразу вчепився Юрій, радіючи вигідному для нього перескоку розмови.— Поки живі металурги, моди не вмруть!

— Я була там за завданням газети,— спокійно повідомила мовби спеціально для Юрія Анастасія.

— На дозвіллі ви ще й пишете для газети?

— Мабуть, навпаки: на дозвіллі я виступаю іноді в Будинку моделей, працюю ж у газеті.

— Тоді можете друкувати завтра некролог у вашій газеті!

— Некролог?

— Бо ви вбили мене своєю незвичайністю! — підняв руки догори Юрій.

— Яка ж тут незвичайність? — Анастасія поглянула на Людмилу.

— Не звертайте уваги,— спокійно сказала та.— У Юки просто заскакує язик.

— Невже? Він же електронник! А полагодити не можна?

— Полагодити? — Юрій аж підскочив од цього слова.— Мій так званий язик? Повинен вам сказати, що у вас почуття гумору ще колосальніше, ніж у мене, коли вже бути скромним до кінця... Але чого ж ми й досі сидимо насухо? Люка, буде щось для єпетіту кормів? А коли пауза, то я можу показати Анастасії квартиру? Бо Іванові нецікаво, знаю.

— Знайшов що показувати,— знизала плечима Людмила,— музику постав якусь або телевізор увімкни...

— Це ми встигнемо,— заспокоїв її Юрій,— сьогодні п'ятниця, а "Клуб кіноподорожей" тільки в неділю. Коли ж немає кіноподорожей, то можна влаштувати так звану подорож по квартирі. В нас найбільша малометражна квартира в Радянському Союзі, Анастасіє, відчуваєте?

— Ти гостинний господар,— сказав Совинський.

— Господар? Це не я! Це Люка так звана господиня. А я так званий зять академіка Карналя.

— Не мели дурниць! — невдоволено кинула йому Людмила.

— А кому в нас дають три кімнати на двох? Яка рада ветеранів і при якому райвиконкомі допустить таке кричуще порушення радянських законів і для кого? Для так званих молодят? Але сказано було: "Дочка академіка Карналя, зять академіка Карналя..." І нам пішли назустріч. Прекрасно, коли тобі йдуть назустріч, правда, Іване?

— Мабуть, непогано,— спокійно відгукнувся Совинський.

— Ти це пережив хоч раз?

— Багато разів.

— Але не з квартирою.

— Вгадав. Чого не було, того не було.

— Ти подивишся нашу квартиру?

— Ти ж запрошуєш тільки Анастасію.

— Бо жінки цікаві, як Єва. Анастасіє, ви хочете поглянути?

— Охоче,— підвелася з крісла Анастасія.— Тільки обіцяйте менше пояснювати. Я люблю дивитися й думати.

— Ясно. Незгладимість професії. Манекенниці завжди мовчать. Тільки рухаються. Як у німому кіно. Але журналісти, навпаки, розпитують про все на світі. Ви питаєте — я відповідаю. Люка, не давай нудьгувати Іванові!

Юрій галантно вклонився перед Анастасією, пропустив її вперед себе до коридора, чутно було, як він оголошує: "Це місце для думання".

— Боже, я зовсім забула про качку! — вигукнула Людмила й побігла на кухню. Совинський несміливо пішов за нею, але за хвилину вони повернулися до великої кімнати. Людмила майже заштовхала Івана туди.

— Ти гість, то чому ж маєш стриміти в задимленій кухні!

3

Зустрілися вперше після Людмилиного одруження. Тоді Людмила якось ще не усвідомлювала, якого удару завдала Совинському. Чомусь вважала, що між ними була тільки дружба, любов — це Юрій, а Іван — нічого спільного з цим почуттям. У своїй наївній жорстокості дійшла навіть до того, що запросила Совинського на весілля, замість того він пішов до Кучмієнка, поклав на стіл заяву про звільнення.

Кучмієнко радо наклав резолюцію, все так просто і... безжально.

Вони підійшли до балкона, надворі вже темніло, але вода в протоці ще мовби сяяла незгасним синім світлом, обоє задивилися на ту недалеку воду, прислухалися до веселого гамору, що долинав звідти, мовчали, тоді Людмила сказала:

— Яка вона красива!

— Протока? — вдав, що не розуміє, Совинський.

— Я кажу про Анастасію.

— Це не має значення,— буркнув він.

— Набагато вродливіша за мене. Та що я кажу? Вона просто красуня, а я...

— Не має значення,— повторив Совинський.

Вони знову помовчали, не квапилися з розмовою, ніби були тут самі, відіслали Юрія з Анастасією на край світу й мають перед собою цілу вічність до їхнього повернення.

— Часто кажуть, що жінкам властиво передчувати...— знов почала Людмила.— Як математик, я повинна б заперечити це, але... Тепер я займаюсь філологією, емоціями, невловимим, інтуїцією, чуттями й передчуттями... Мені здається, що я тоді керувалася саме передчуттям...

Совинський не відповів, та й що б мав відповідати на таку невизначеність? Він тільки якось дивно зігнувся і в нього з горла видобувся дивний короткий звук: чи то подив, чи заперечення, чи просто щось беззмістовне.

— Мабуть, якийсь голос тоді говорив мені,— вела своє Люд? мила,— що ти зустрінеш дівчину, набагато кращу за мене і...

— Не має значення,— уперто бовкнув знову Совинський.

— Не має* не має! — перекривила його Людмила.— Ти такий, як був... Що ж тоді має значення, коли так?

Іван спробував засміятися.

— Що? Ну, хоча б те, що ось ми стоїмо з тобою разом... у твоїй квартирі... найбільшій малометражній квартирі в Радянському Союзі...

— До речі, май на увазі,— чи то жартома, чи всерйоз скаі-зала Людмила,— мій Юка — страшенно агресивна особа... Я зовсім не впевнена, що... Що поки ми отут з тобою... що він у цей час не пробує поцілувати Анастасію...

— Чому ти звеш його Юкою? — спитав Совинський, ніяк не зреагувавши на її застереження.

— Бо він зве мене Люкою.

— Це любов?

— Скоріше гра. А будь-яка гра повинна мати єдині правила... Бачиш, у Юки дуже багато несерйозності, якогось зухвалого хлоп'яцтва... Мабуть, це мені й сподобалося... Тоді...

Совинський знов, тепер уже лякаючи Людмилу, схлипнув горлом. Не вірилося, щоб у такому великому тілі народжувався кволий, болісний, майже дитячий звук.

— Даруй,— ласкаво доторкнулася вона до його великої теплої руки,— тоді я була дурніша, ніж зараз... Мене лякала і, коли хочеш, буквально пригнічувала твоя надмірна серйозність... Хотілося сховатися іноді від твоїх очей... Людині іноді хочеться безтурботності...

— Але ж не на все життя,— зітхнув Совинський.

— Не на все,— слухняно підтвердила Людмила. Вона знов помовчала, не було сподівань, що Совинський поведе розмову далі, власне, що він мав би казати, говорити належало тільки їй — вона мала всі права, потребу, необхідність теж...

— Ми живемо щасливо... Це вже тепер можна сказати... Бо, власне, що таке щастя? Трохи звичайного благополуччя, спокою, взаєморозуміння — ось тобі й ідеал.

— Не знаю, не пробував. Може, тому й повторюю, що для мене ніщо не має значення...

— Ну, то я можу тобі трохи пояснити. Бо вже маю досвід... і належу до так званих щасливих, як висловлюється мій Юка... Ти знаєш, що я працюю над лінгвістичними проблемами для кібернетики... Проблемно-орієнтовні машинні мови. Фортран, Кобол, Алгол, Лісп, Анкол, Снобол, Симскрипт, Симула, РТЛ, Алмо, Епсилон... Ми конструюємо штучні мови для спілкування людини з машиною, намагаємося досягти взаєморозуміння між машиною і людиною, хоч це звучить досить незвично. Що мова для нас, кібернетиків? Це насамперед комунікативний код, і наше завдання — вивчити мову з погляду формалізованої теорії, визначити нормативність, досягнути найвищого стандартизування на всі випадки значень. Тоді ми вдоволені, ми досягли свого ідеалу, ми щасливі. А що таке мова насправді? Чи вона вся в правильностях і нормативності синтаксичних побудов, а чи в суцільних порушеннях і відступах від норми? У живій мові іноді навіть мовчання може бути сповнене найвищого значення. Людей об'єднує, робить людьми мова природна, пристрасна, сповнена уяви. Стандарт збіднює, роз'єднує, відштовхує. Чи можна уявити собі людей, які б удома розмовляли між собою з допомогою газетних фраз або трибунної фразеології?.. А життя іноді, навіть зовні цілком щасливе, починає нагадувати спілкування з допомогою машинних мов або стандартних газетних фраз... Ясна річ, коли вчасно це помітиш, то борешся, але життя, як мова, привабливе саме своїми неправильностями, відхиленнями від норм, іноді, може, навіть від здорового глузду. Скажімо, зараз усі лякаються демографічної бомби, звідусіль лунають залякування загрозою перенаселення, обиватель радо підхоплює голоси новітніх пророків, бо діти заважають йому насолоджуватися життям, особливо "передовим" у цьому питанні виявився обиватель київський, бо Київ, коли не помиляюся, посідає в Союзі останнє місце за природним приростом населення... Батьки, коли діти одружуються, вмовляють їх: "Не поспішайте з дітьми. Поживіть..." А що таке "поживіть"? Ось ми живемо два роки, а Юка теж досі не хоче дитини...

— Ти вже казала про це комусь? — спитав Совинський.

— Тобі першому.

— Чому ж саме мені?

— Сама не знаю... Вихопилося... Це й не скарга, а... життя. Ти знаєш, що таке життя... Змалку працюєш, до всього дійшов власними силами, готовенького, як нам з Юрієм, ти не мав...

— Юрій такий самий спеціаліст, як і я... Коли й не кращий. У нього технічний талант. Рідкісний...

— Та я не про таланти... Мабуть, я справді стала формалі-сткою-структуралісткою, як Ноам Хомський... Для нього мова — це просто беззмістовний інструмент, передавання змісту... Отак і в мене... Побачила тебе й розгубилася. Якби ти прийшов сам, цього б не бу'ло. Але ти привів цю... Анастасію... А жінки ревниві. Навіть коли не маєш ніякого права, все одно ревнуєш.

Совинський відсунувся від Людмили трохи далі, сказав кудись на балкон, у повітря, в бік протоки:

— Я тебе любив... І досі... не перестаю,.,

— Мовчи! — злякано скрикнула Людмила.— Навіщо це все?

— Але тепер це не має ніякого значення.

Вона все ж була справді набагато розсудливіша за нього. Аж диво брало: де могло братися в цієї тендітної молодої жінки стільки твердості й розсудливості порівняно з масивним, таким на вигляд упевненим у собі Совинським, який насправді насував щоразу? Але хіба фізичні виміри, коли можна так висловитися про людську зовнішність, були коли-небудь прямим свідченням і віддзеркаленням тих бур і штормів, які панують у людському серці? Іван скидався на гірський масив, весь у тяжких судомах, у стражданнях, у безнадійному тяжінні до неба, в пристрасному мовчанні, але вгадуються в ньому болісні стогони, невисловлені скарги, покошлані голоси пристрастей, далекі громи бур, яким ніколи не дано вирватися на поверхню.

— Ти завжди надавав занадто великого значення символам,— знову заговорила Людмила.— А для щастя цього не досить. Слово "люблю", коли просто вимовляється, що це? Символ, звук, коливання повітря. Потрібне ще щось. Цього не можна пояснити. В мене є подруга в Обнінську. Вона фізик, чоловік у неї теж фізик, ім'я... Двоє дітей, чудесні хлопчики... Вона асистентка в чоловіковій лабораторії... Часто їздять за кордон, бо його без кінця запрошують... Робота, друзі, сім'я, любов,— здавалося б, усе є, все прекрасно... Але ж ні. Наташа багато років лшйить одного чоловіка. Чому любить? Не може пояснити. Та й хто може?.. Той чоловік часто буває Б Обнінську у від-рядженшах. Теж фізик, хоч і не світило. Звичайний фізик. Навіть не з тих, що жартують. Знаєш, вони колись випустили навіть гаюкку "Фізики жартують", і там Наташин чоловік фігурує, а того нема. Той звичайний, рядовий... І все ж... Він приїздить, не дзвонить Наташі, нікого не повідомляє про свій приїзд, окрім тих, до кого доводиться звернутися в справах, сидить у готелі, дивиться у вікно свого номера, і ось Наташу ніби штовхає щось у серце, вона кидає все, біжить до скверу навпроти готелю, стає там, дивиться на те вікно, за яким ховається її коханий, і плаче... Може таке взагалі бути? Як сказав би мій Юка, можна повірити в таке безглуздя... Але, на жаль...

— Я бачив одну зарубіжну п'єсу,— сказав Совинський,— там герой каже: "Я ненормальний, тому я чоловік".

, — Ти мені подобаєшся, коли стаєш насмішкуватим. Може, просто стаєш схожим на Юрія.

— На жаль, навіть це не має ніякого значення.

— Я часто згадувала твою стриманість, Юка — просто бала-бон порівняно з тобою. Щоб сказати найпростішу річ, він вивергає цілі потоки слів. А ти мені казав колись: "Вміти висловлювати свої думки — для цього варто жити". Не забув?

— А яке це має значення? — спитав Совинський майже добродушно, бо вже почулися голоси Юрія й Анастасії, які поверталися нарешті з мандрівки по квартирі, мандрівки, що чомусь занадто затягнулася, але не принесла щастя ні Людмилі та Со-винському, ні Юрієві з Анастасіею, бо в Юрія галстук підозріло з'їхав, а одна щока чомусь була червоніша за другу і навіть мовби вгадувався на тій щоці слід чиєїсь долоні.

— Щось ви довго подорожували,— з удаваною грайливістю зауважила Людмила.

— Дружина повинна бути пильною, але не підозріливою! — весело вигукнув Юрій,— Пильність надихає нас на так звану енергію до дій, підозріливість принижує. Дорога Анастасіє, зверніть увагу на цю картину.

— Це картина? — не повірила Анастасія.— Але ж тут нічого не збагнеш.

— Це початок нашої домашньої картинної галереї,— поважно пояснив Юрій.— У нашому місті такі галереї %вже мають відомий письменник, народний артист, дитячий лікар, тепер у цей корисний почин включився і я, передовий робітник, як називає мене Люка.

— Це ти себе так називаєш,— показуючи Анастасії й Іванові, щоб вони сідали, сказала Людмила.

Юрій її не слухав. Він взагалі ніколи нікого не слухав, коли починав говорити. Цілковито перейняв манеру мовлення від своєї покійної матері, був так само енергійний, невтомний, вродливий, агресивний, але, слід відразу зауважити, витонченіший, можливо, завдяки більшій освіченості, головне ж — завдяки оточенню, на яке йому з дитинства пощастило більше, ніж Поліні, початки якої так і зосталися непростеженими й темними, ніби виринула вона з морського дна і відразу опинилася в обіймах у Кучмієнка, бо той горезвісний механік не міг вважатися навіть закінченим епізодом у її житті.

Власне, балакучість не завжди є ознакою переконаності. Часто людина зливою слів намагається подолати власну непевність, слова для неї давно втратили будь-яке значення, це мовби шлак, будівельний матеріал, баласт,, щоб загатити прірви, які виникають довкола непростежено й безпричинно, загрожуючи остаточно відрізати людину від світу, усамотнити назавжди, тоді розпачливо сиплються слова, словечка, виникає якась химерна ніби мова, жаргон, показне молодецтво, суцільна димова завіса з пустопорожнього базікання, під прикриттям якої чоловік ще сподівається прокласти такі-сякі містки до людей через бездонні прірви, через тріщини, якими береться земля, ніби молодий льодок на річці.

Юрій звик подобатися. Скрізь і завжди. Опинятися в центрі уваги, зосереджувати на собі всі погляди. На роботі це марно-слав'я йому помагало висунутися в число найкращих спеціалістів, але йому цього видавалося замало, він спав і бачив себе в оточенні найвродливіших жінок, у натовпі слухачів, йому вчувалися "бурхливі оплески" і "сміх у залі", аж диво брало, що в такому чоловікові могла поєднуватися справжня технічна обдарованість і суцільна несерйозність, яка межувала з пустою хвалькуватістю.

Анастасія видалася сьогодні Юрієві мов дарунок долі. Така дівчина, і приходить до його квартири без ніяких зусиль з його боку! Завоювати, привернути до себе увагу! Совинський був лапоть і ним зостанеться навіки! Окрім того, Юрій переконався, що в нього з Анастасією нічого серйозного немає. Інакше не відпустив би він її мандрувати по квартирі саму, а коли й відпустив би, то неодмінно стривожився б і пішов на розшуки (запросивши з собою, ясна річ, Людмилу, бо чоловік він сором'язливий і делікатний, треба визнати), бо ж Юрій навмисне став точити баляндраси, розповідаючи Аиастасії про своє щасливе дитинство, про дружбу з Людмилою, про всяку всячину, аби лиш її довше затримати. Ще він помітив, що Анастасія не так обурливо молода, як видалося йому з першого погляду. То був просто шок. Його вбила вміло накладена косметика, яка робила Анастасію буквально вісімнадцятилітньою. А насправді? Пильне око могло помітити на обличчі в дівчини той невловимий перехід між первісною свіжістю і початками прив'ядання. Хтось інший цього б не зауважив, але Юрій мав око вигострене на дівочі личка! Природа відкриває таємниці допитливим! Отже, Анастасія не була така вже неприступна фортеця, можна було завоювати її бодай на один цей вечір, відвернути від Совинського, зробити йому прикрість,— і не для якоїсь там низької користі, а просто "заради мистецтва".

Тому Юрій розпатякував про все, за що зачіпалося його око, охоче й, сказати б, натхненно. Картина? Давай про картину!

— Отже, ми з Люкою починаємо збирати картини. Незабаром в одній з центральних газет ви зможете прочитати нарис під рубрикою "Зустрічі на ваше прохання". У нас з Люкою буде унікальна колекція. Ми вирішили збирати тільки художників-катастрофістів.

— Не розумію,— сказала Анастасія не так з намагання справді зрозуміти Юрія, як для того, щоб заохотити його до подальшого розбалакування, як то кажуть, щоб не висохло джо-рело.

— Картини такі, як ця,— охоче й великодушно пояснив Юрій.— Землетруси, виверження вулканів, цунамі, вибухи водневих бомб, страх, жах, кошмар, кінець світу!

— Але навіщо? — здивувалася тепер уже щиро Анастасія.

— Ви вже навчилися в Івана! — вигукнув Юрій.— Це він про все питає: "А навіщо?" Але хіба можна все пояснити? Скажімо, як тільки я вас сьогодні побачив, мені захотілося вас поцілувати. Але ви питаєте: а навіщо?

— Тобі не вистачає серйозності, як тому ораторові, що проголошує промову без папірця,— зауважив Совинський.

Людмила щось шепнула Анастасії на вухо, та кивнула головою, жінки попросили пробачення в чоловіків і вийшли.

4

— Жінки повинні перемірювати плаття, без цього вони перестають бути жінками,— вслід їм кинув Юрій.

Совинський, мовби зрадівши, що їх нарешті лишили наодинці з Юрієм, і собі спробував пожартувати:

— Додай: жінка серед модних лахів все одно що в раю. Коли жінки вийшли, Совинський спитав:

— Ну, як ти тут?

— Саме тут? — показуючи на квартиру, спитав Юрій.— Чи взагалі?

— Взагалі.

— Живемо ж ми, гей! Ти що, назовсім, чи як?

— Здається ж, казав: республіканська нарада по впровадженню АСУ. Я від металургів. Ми перші пробуємо.

— Хто це "ми"? Хіба ти так званий металург?

— Саме "так званий". Але я родом з тих металургійних місць, от і зачепився там після...

Уточнень не потребував навіть Юрій. Обидва знали, після чого саме Совинський змушений був покинути Київ, хоч, ясна річ, міг і не кидати, якби мав більше твердості в характері.

— Ти де зупинився? — спитав після недовгої мовчанки Юрій.

— Тут, поряд, у "Славутичі".

— Номер на одного?

— На двох. Зі мною ще товариш зі Львова. Про "Електрон" розповідає легенди. У нас порівняно з ними примітив. Але вони вже десять років упроваджують, вони піонери, а ми...

— Зате наші машинки — блиск! Чи у вас там мінські? Які закупили?

— Ваші,— заспокоїв його Совинський.— Це вже моя консультація подіяла. Хоч тепер починаю побоюватися-.

— За фірму Карналя можеш не боятися! Наші машинки знаєш де літають? У космосі й'ще трохи далі!

— Можеш не пояснювати, знаю,— спокійно сказав Совинський.

:— Ти ж і тепер приїхав до Києва чого — похвалитися, так?

— Чим? — не зрозумів Совинський.

— Так званими успіхами й досягненнями.

— Про наші успіхи ще ніхто не знає, а на— тих, хто знає, це не справляє ніякого враження. Сказав же: перші кроки. В металургії безліч нестандартних операцій. Майже як у будівництві. Електроніку надзвичайно важко запроваджувати. Та й не спеціаліст я, ти ж знаєш*. Простий технар, як був, так і лишився.

— Вертайся до нашої фірми,— великодушно запропонував Юрій.

— Міг би й вернутися.

— То чого ж?

— Не так це просто,— зітхнув Совинський.

— А-а, все зрозуміло.— Юрій підбіг до балкона, визирнув на темну протоку, повернувся до кімнати. Він мовби щось шукав, але й сам не знав, що саме.— Ти вже забув про свій первісний стан. Це я застряв у наладчиках, а ти ж інженер, мабуть, заступник головного інженера по впровадженню АСУ, може, професор, членкор?

— Я тепер ніхто,— з неприхованою гіркотою промовив Совинський.— Для вас тут ніхто.

Совинський і собі підвівся з крісла, підійшов— до балкона, мовби запрошував Юрія вийти на свіже повітря, а може, і; йому було задушно в кімнаті, він хотів бодай одним поглядом* порятуватися отам, на темній протоці, в її свіжості*. Юргй відчув напад нудьги. Він ставав красномовним тільки в жіночому товаристві, з чоловіками було нецікаво. Ще коли б на місці Совин-ського був хтось інший, то можна б про футбол, про дівчат, про щось веселеньке, а з цим не знаєш, на яку ступити. Про роботу та. про роботу — здохнеш від нудьги! Він не відповів на останні слова Єовинського, не став його втішати. Посипає собі голову попелом, розмазує сльози по щоках? Хай! Таких треба вчити на помилках!

А Совинський, мовби вловивши нехіть ГОрієву продовжувати розмову, вперто вів своє:

— Та й навіщо до вас вертатися, коли у вас таке тут діється,— глухо сказав він від балкона.

— Що ж це в нас діється? — зачеплений за живе, аж підскочив Юрій.

— Не знаю, чи правда, але сказали мені, що— у вас процентів сорок продукції йде без Знака якості. Інакше кажучи, випускаєте майже половину машин, які нікому не будуть потрібні, лежатимуть або ж некуплені, або нерозпаковані в міністерствах і на заводах. Мені не віриться, що це правда, але чув від дуже авторитетних людей.

Юрій мовчав. Яке йому діло до Знака якості й до всіх міністерств на світі? Він наладчик. А наладчик що? Працює на дослідних зразках. А пішло в серію — то вже не наше. Серія — штука недосяжна. Державна.

— Це правда? — вперто допитувався Совинський.

— Що?

— Ну, про сорок процентів.

— Може, й правда. Я ж тобі не Карналь. Я тільки так званий зять Карналів. Може, я так само без Знака якості. А от на тебе, мабуть би, наліпили, якби зятем Карналя став ти.

Іван підійшов до Юрія, нахилився над ним, нависнув, справді як важезний гірський хребет у похмуро-мовчазній загрозли-вості.

— Битися хочеш? — засміявся Юрій.

— Навіщо з тобою битися.

Юрій підхопився, побігав трохи по кімнаті. їм обом було тут тісно. Заважали меблі, занадто яскраво сяяла п'ятилампова люстра, дратували голі поверхні стін, ота єдина "катастрофічна" картинка не рятувала справи. З такої кімнати рвешся на волю, на простір, мимоволі всі дороги ведуть до балкона, але й там переконуєшся, що не позбувся тісняви й обхмеженості, бо хоч над тобою нависають цілі кілометри повітря, під ногами така вузенька бетонна площадка, що почуваєшся ще скова-ніший, ніж у кімнаті серед чотирьох стін.

Тепер мовчав і Совинський, він узяв на озброєння Юрієву тактику, а Юрій не терпів пустоти, пустота повинна бути заповнена коли не чужими словами, то його, вігі не витерпів перший:

— Подумаєш, сорок процентів без Знака якості! А ти знаєш, що в нас по Союзу є чимало таких заводів, яким знак і не снився! Чув ти про таке?

— Ну, чув.

— А це не якісь там неосвоені галузі виробництва, а елементарне шиття штанів, сукання ниток, ткання матерії, ножі, виделки, м'ясорубки, лопати, ще там я знаю що! Тисячі років людство вже вміє робити ці штуки, а ми ніяк не дочалапкає-мося до світових стандартів! Ну! А обчислювальну техніку ми почали випускати п'ятнадцять років тому. І ти вже хочеш, щоб усе йшло тільки на "ура"!

Совинський закрив Юрієві відступи з балкона, заступив двері, нависав тяжкий і похмурий, тут Юрієва вправність, уміння фехтувати словами, тілом, поведінкою йому не пригодилися б, Совинський задавлював,силою.

— А ти що ж хотів? — сказав Іван тихо.— Ти хотів, щоб ми й у цій галузі знов тисячу років розганялися до світових стандартів? Коли розганятися, то тільки на випередження! Хіба не про це завжди казав Карналь? Як же можна сьогодні иайпе-редовішу техніку, власне, техніку завтрашнього дня випускати практично непридатну? Нема Знака якості — негодяще. Електроніка — це ж не калоші!

— До моєї спеціальності це не має ніякого відношення,— знизав плечима Юрій.— Я що? Я наладчик.

— А до робітничої совісті має відношення?

— Чого ти до мене присікався? — відіпхнув його Юрій, визволяючись із свого балконного полону.— Я що, один на цілім світі? Коли хочеш, і не від нас усіх це залежить. Обчислювальну машину з глини не зліпиш. Є так звані постачальники. Чув про таку штуку? Вони тобі підсиплють таких елементиків, що з них і трактора колісного не складеш, не те що електронну машину. От і спробуй Знак якості завоювати! А тут план. А тут завдання! А тут дай зарплатню й прогресивку народові. А конструкторам дай творчу паузу для нових задумів... Серію женемо іноді, може, й не дуже передову, зате є матеріальна можливість зосередитися на головному. Чув, що задумав Карналь? Машина трьох кілець! Минуле, сучасне, майбутнє. Всеосяжний електронний мозок. Вся держава запрограмована в його пам'яті... А ти зводиш усе до так званих планів, знаків, шурум-бурумів!.. Нам нічого думати про так звані твої престижі, бо ми поза конкуренцією! Електронники й кібернетики — це сьогодні звучить гордо!

— Тільки за деяких умов,— похмуро сказав Іван.— Тільки за точно визначених умов. А ви їх порушуєте. Коли несвідомо, то ще можна простити, коли ж свідомо, то це злочин.

— Ти ж тягнеш з мене пояснення, от я й даю тобі пояснення! — закричав Юрій майже роздратовано.— А хіба я тобі директор чи керівник якийсь? Бригадир — і все. Своє діло знаю і роблю на совість. А світовий рівень? Ти вічно все спрощуєш, Совинський! Спрощуєш життя до розпуки. Тобі не вистачає польоту думки й мрії. Побудеш з тобою десять хвилин, і пропадає вся складність, заплутаність, привабливість так* званого життя. А що є так зване життя? В ньому потрібен іноді так званий безлад, так звана непередбаченість, буря, шторм... "Четвертый день пурга качается над Диксоном..." Співав? Тоді ми вимушені творити безрозсудства, а з них народжується героїзм... Коли ж усе заздалегідь передбачено, заплановано? Нудьга! Чи може бути героїчне загвинчування гайок? Або монтування інтегральних схем? Навіть проектування цих схем. Мікроскопики, дівочі пальчики, трігери-шмігери... Ніхто ж не те що не бачить наших інтегральних схемочок, а навіть не підозрює про їхнє існування, про їхню потрібність для п'ятирічки й для прогресивного людства, а отже, й про потрібність нас з тобою на цім білім прекраснім світі. А звідси які висновки?

Совинський мовби аж зрадів, що нарешті примусив Юрія заговорити коли ще й не до кінця серйозно, то принаймні роздратовано, а з таким невловимим балакуном це вже успіх.

— Облишимо твої вулканічио-штормові настрої,— спокійно мовив він.— Ми думаємо про цінності після дій, а слід було б подумати про них, перш ніж братися за ту чи іншу справу. Тоді не було б у нас непотрібних цехів або й цілих фабрик і заводів, незакінчених об'єктів, не було б немодних тканин, спиляних лісів для непроданих меблів, мільйонів карбованців, заморожених навіть у такій прогресивній справі, як обчислювальна— техніка.

Юрій походив по кімнаті, посвистів весело, легковажно.

— Господарство планове, мені що?

— План повинен бути олюднений. Ми господарі плану, ми не маємо права мовчати, коли...

— А чому б тобі не запропонувати свою кандидатуру на голову Держплану? Мовчиш? Демонструєш переді мною державне мислення, а хто я такий і де ти його демонструєш? А ти спробуй вище!

— І спробую! — спокійно запевнив його Совинський.— Думаєш, не спробую? Ось виступлю на нараді, скажу і про вашу фірму, й про все...

— Ну, скажеш, ну й що? Карналь — академік, а ти хто? Дезертир. Утік, покинув наше діло, тепер стоїш збоку, потираєш руки. А ми вколюємо! Ось я вже бригадир наладчиків, золоті руки і так далі, а ти? А чому? А тому, що ти зануда, а я нормальний хлопець, з тих хлопців, які від Москви до самих до окраїн. Зі мною добре й начальству, й простим роботягам. А з тобою незатишно. Ти всіх лякаєш. Ти страшний трудолюб, як трактор "Кіровець" або крокуючий екскаватор. При тобі не можна вилаятися, поговорити про дівчаток, про футбол, покурити, смикнути горілочки... Ти міг би влаштовувати виставки своїх так званих достоїнств... Скажи, ти ж і не куриш?

— Не курю.

— І не смикаєш горілочки?

Юрій підбіг до серванта, дістав чарочки, передумав, поставив їх назад, знайшов скатертину, вправно застелив стіл, тоді розставив чарочки, збігав на кухню, приніс з холодильника пляшку "Столичної".

— Бачив? З медалями... Та ти ж однаково не п'єш!

— Чому ж? — здивувався Іван.— Але в нормі.

— А хто ж може встановити норму? — присікався до нього Юрій.— Указом не встановиш. Справа індивідуальна. Ну, бери! Для аперитиву. Поки там наше передове жіноцтво...

Вони випили без закуски, подивились один на одного, всміхнулися. Совинський, впритул наблизивши своє обличчя до Юріє-вого, спитав:

— Ти ось міг би мені сказати — яке найголовніше завдання у всі часи?

— Завдання? — Юрій перехилив ще чарочку, витер губи.— Ну... А я знаю? Що я тобі? Академія наук? Людина людині друг, товариш...

Совинський, мовби несподівано перейшов на жартівливий Юріїв тон, повчально промовив:

— Головним завданням завжди було: знайти козла відпущення. В епоху промислових революцій це звучало так: знайти стрілочника. Ось ми й досі шукаємо стрілочників, а самі... Подумати тільки: обчислювальні машини — без Знака якості! Сумісність з прогресом тільки зовнішня, а насправді...

Він глянув, на Юрія такими очима, ніби вперше його побачив, і спитав несподівано:

— Ти скажи: Людмилу... любиш?

Юрій позадкував, округлив очі. Перехід від проблем якості до Людмили приголомшив навіть його.

— Тобто яку таку Людмилу? Так звану мою дружину?

— Я серйозно,— сказав Іван.

— Але ж... у тебе наречена... Анастасія...

— Я питаю,— не відступався Совинський.

Юрій заметався по кімнаті, визирнув на балкон, побіг до ко-ридора, хотів навіть прорватися до жінок, але його не впустили, він спробував перейти в наступ:

— Що? Вечір запитань і відповідей? Ну, люблю! А чом би й ні! Вона мене — я теж... Взаєморозуміння, як між великими державами... А ця твоя Анастасія, знаєш? Коли б я її зустрів до нашої з Люкою ери, я б... Але тоді манекенниці ще не були в такій моді. Точніше: недосяжні були. Але ти ж діяч! Таке чудо природи відтя'пав! Це ж машина краси!

Совинський самими очима показав Юрієві за спину. Той озирнувся. На порозі стояла Анастасія.

5

Але Анастасія не хотіла показувати, що почула останні Юрієві слова. Вона з'явилася в якомусь дивному вбранні, скомбінованому з її зеленої спідниці й Людмилиної жовтої блузки, пройшлася по кімнаті, крутнулася, присіла, гордо випросталася, щедро обдарувала всіх яснозубою усмішкою, спитала легковажно:

— Як ви на це подивитеся, мужчини?

Совинський мовби відразу забув про свою суперечку з Юрієм, він щосили напускав на себе усміхненість, йому захотілося виголошувати якісь веселі сентенції, він навіть заздрив у цю мить Юрієві, його невимушеності, легкості, його словоливству.

— Іноді мені здається, що жінки приміряють на себе не плаття, а цілий світ,— сказав він.

Він говорив, коли Людмили ще не було в кімнаті, але вийшло так, що почула й вона, бо саме вбігла до них теж у скомбінованому, видно, Анастасією вбранні — легенька, летюча, гарна.

— Бо жінці мало навіть цілого світу! — вигукнула Людмила.

— В такому випадку вона повинна створювати для себе щось зовсім нове,— сказав Іван.

Тут уже не втерпів Юрій. І так мовчав, дав змогу Совин-ському заволодіти жіночою увагою. Негайно на штурм! Відвоювати, відбити, закріпитися на досягнутих позиціях.

— Жінка й "створювати"? — закричав він.— Громадяни, рятуйте мене! Жінки тільки й уміють що руйнувати! Це иайви-буховіша сила людства! Чому колись заборонялося пускати жінку на корабель? Кораблі тонули, як тільки жінка опинялася на борту. Всі війни зчинялися через жінок. А тепер? Вам потрібні факти? Будь ласка! Щоб творити нове, треба що? Треба їсти. Харчуватися. Набиратися сили. А Люка? Вона досі не погодувала ні гостей, ні мене, передового трудівника і творця нової техніки, а заодно й НТР!

— Ти давно вже б замість своїх балачок міг розсунути стіл, а заодно й стінку,— кинула йому Людмила,— Духовку я вже виключила, все готове. А ти накрив стіл скатертиною, не розсунувши? Хіба ми вмістимося?

Юрій слухняно взявся за діло, але й тут не міг змовчати, бурмотів:

— Все мало! "Розсунь стіл, а заодно й стінку" Між іншим, Анастасіе, забув вам сказати: наша квартира розсувна. Спеціально спроектована. З трьох кімнат ми за п'ять хвилин можемо зробити одну велику. Зал. Танцклас. Місце для зібрань і демонстрацій.

Дзвінок пролунав ніби нагадування про те, що вони не назавжди замкнені в тісному просторі хай і розсувної квартири. Хтось ще добивався до них, хотів прилучитися до їхнього товариства, порушити його одноманітність, порятувати від неминучої набридливості, яка часто загрожує збитим докупи людям, надто ж коли між ними існують бодай натяки на минулі обрахунки. Людмила побігла відчиняти, але це знову з'явився сусід-танцюрист, цього разу одягнений у новий костюм, в білій сорочці, яскравому галстуку.

— Здрасте,— вклонився він сценічним поклоном,— а я чую звуки...

— До речі, в нас звуконепроникні перегородки,— нагадав йому Юрій.

Сусід умить викрутився:

— Я хотів сказати: догадуюсь про звуки!

— Моя школа! — поплескав його по плечу Юрій.— Прошу знайомитися. Це наш так званий "замечательный",— пояснив він.— Ану, "замечательный", підсоби!

Вони вмить розсунули стінку, кімната відразу побільшала, стало просторіше, Совинський навіть плечі розпростав, Анастасія пройшлася сюди й туди.

— Прекрасно! — похвалила не знати й кого, а може, просто хотіла визначити свій внутрішній стан.

— Між іншим,— сказав сусід,— ви могли б приєднати до своєї ще й мою квартиру. Побудуйте мені однокімнатний кооператив, а собі забирайте мою. Розсунете стіну, вийде просто Палац спорту.

— Твоя стінка капітальна. Не розсувається,— показуючи через плече великим пальцем на двері, сказав Юрій.— Ти що, сірники приніс? Давай і коти потихеньку!

Сусід не виявляв бажання так швидко зникнути.

— Та в мене є знайомі хлопці, вони за пару півлітровок що хоч розсунуть,— запевнив він гаряче Юрія.

Той уперто пхав сусіда до дверей. Видно, це вже було звичне для того, бо він не дуже й опирався, надто ж що бачив: стіл ще не накритий, зачепитися, власне, й немає за що...

— Пропозиція не приймається,— випихаючи його, бурмотів Юрій.— Пити ще рано. Топай, друг, топай!

— Ну, кібернетики! — без злості вигукнув сусід.— А в зоопарку — чули? — бегемот потонув!

— Не в "Екстрі", не в "Екстрі",— зачиняючи за ним двері, промовив Юрій, але щойно клацнув замок, як знов хтось задзвонив. Юрій ще стояв коло дверей, відчиняти не квапився та й просто не хотів. Бо дзвонити міг тільки сусід. Ще скаже, що в зоопарку попеклися мавпи. Сторожиха заснула, а в вольєрі щось загорілося, мавпи попеклися, тепер що? Судитимуть сторожиху чи ні? Примусять її відшкодувати вартість попечених мавп з її вісімдесятикарбованцевої зарплатні, чи так обійдеться?

Юрій знав сусідів репертуар напам'ять і навіть хотів викласти своїм гостям, але йому не дали й рота розтулити, бо дзвінок пролунав знову настирливий, якийсь наче аж розгніваний. Юрій відхилив двері, не скидаючи ланцюжка, приготувався мовити свій особливо дошкульний дотеп на адресу сусіда, але не проголосив нічого, розгублено потупцявся коло дверей, спитав майже несміливо:

— Це справді ти?

— Відчиняй! — сердито закричали з того боку.— Не впізнаєш рідного батька? Дожився!

— Коли це так званий рідний батько, то прошу,— нарешті позбувся короткого заціпеніння Юрій і впустив до квартири Кучмієнка-старшого.

Сірий, у ледь помітну клітинку костюм, зачіска під Карналя, голова поштиво нахиляється, щоб відразу ж стріпнутися догори по якійсь ледь вловимій скісній лінії, Кучмієнко заповнив собою всі дві кімнати, він витіснив звідси всіх, не було господарів, не було гостей, був тільки він — поважний, шановний, сіле водночас милосгг.во-добродушний, його володарювання в просторі тривало тільки мигь, він зробив плавний жест рукою, відсунувся трохи вбік, повернувся так і сяк і відразу поступився місцем, дав жити й іншим, щедро, доброзичливо.

— Яке пристойне товариство! — вигукнув Кучмієнко.— Совинський? Невже? Ну, сюрприз! А ви? Анастасія? Приємно, й дуже, Кучмієнко. В даному разі — раб своїх дітей. Дозвольте, поцілую вашу руку. Старомодно, але пристойно. А де моя невісточка? Людочко! Твою ручку теж. У моєму віці це все, що лишилося.

— Так звана скромність,— прокоментував Юрій без видимої пошани.

Видно, його дратувала батькова присутність, двом їм було тісно під цією низькою стелею, простір малометражної квартири явно не пасував до широкої постаті Кучмієнкової, ще ширшої через отой костюм у клітинку, а може, то костюм у клітинку не пасував до малометражної квартири, хоч як там було, враження створювалося таке, ніби Кучмієнко заповнив собою все, нікому не лишив ні місця для перебування, ні повітря для дихання, повсюди панувала широка, опасиста постать, округлі, всеохопні жести, ніде ніхто не міг ні сховатися, ні пор