Остання любов Асури Махараджа [Любко Дереш] (fb2) читать постранично, страница - 68

про це.

— Але ти не знайшов своєї Даші, — зауважив Чапака. — Хіба вона не була метою твоїх пошуків?

Махарадж подивився на кузена. Того справді цікавила відповідь — оце дивувало. Кузен сильно змінився з часів, відколи Махарадж залишив Паталу. Здається, він став глибше зазирати в себе, і, хоч не показував цього, за маскою цинізму, схоже, став приховувати щось дуже потаємне.

— Іноді мені здається, сама подорож і була моєю ціллю. Все те, як воно відбувалося. Кожна хвилина. Я відчував кожну хвилину так, ніби вона і є кінцевою метою моїх змін. І це найкраще, що зі мною могло статися.

— А Даша?

— Плани цього світу мені не відомі. Можливо, колись ми зустрінемося. Зрештою, та одна коротка зустріч змінила мене дужче, ніж усе моє попереднє життя. Я не смію надіятися на більше. А, крім того, який інтерес знати все наперед? Я розчарувався у плануванні, Чапака, мені більше не цікавить, що буде. Я почуваюся щасливим від того, що стається прямо зараз, тут. Розумієш, у тому вся інтрига, що ти на волосині.

Чапака скептично усміхнувся.

— На низах про тебе говорять, як про героя.

— Справді?

— Так. Але більшою мірою ти залишився в пам’яті як божевільний. Божевільний герой, про якого хочеться поскорше забути. Така вже природа наших братів.

— Ти став дивитися на своїх родичів інакше, ніж раніше. — зауважив Асура Махарадж. — Раніше ти не відокремлював себе від них.

— Тобі здається, кузене. Ми просто давно не спілкувалися. То що, ти даєш мені рукопис?

Асура Махарадж витягнув із коричневого пакета пачку скріплених кнопками аркушів.

— Ти не боїшся піти на біококтейль за цей рукопис? — спитав Асура Махарадж у свого кузена.

— Я думаю, це буде добрячий скандальчик. Особливо, коли книга дійде до рук помічника судді Раху. За мене не бійся, я працюю через посередників. Те, що я запропонував тобі видати свої записки на Паталі — просто данина моїй пристрасті до експерименту. Мені цікаво це виключно як соціальний дослід.

— Авжеж, — усміхнувся Асура Махарадж. — Здається, тобі пора. Іде мій чудовий пан професор.

— Бувай, кузене, — мовив Чапака Чхорті і розтанув у хмарі фіолетового диму.

Містер Бартлебі сів біля Асура Махараджа, випростав ноги й закректав від задоволення. На лавку біля себе він поставив паперове горня з кавою, в руці у нього був якийсь журнал.

— Вашій незмінності можна позаздрити, — сказав Асура Махарадж містеру Бартлебі.

— Насправді позаздрити потрібно вам, містере Південний незнайомцю. Ваш дзвінок заінтригував мене. Ви розкажете мені більше про події, на які ви натякнули?

— Тут є все, — сказав Асура Махарадж і протягнув йому конверт із рукописом. Сонце блискотіло на збуреній вітерцем поверхні озера, засліплюючи очі Махараджу. Містер Бартлебі взяв конверт, дістав із нього рукопис і почав жадібно гортати сторінки.

— Несамовито, — сказав він. — Якщо це справді те, що я думаю, це несамовито…

— Не зачаровуйтесь. У цій книзі немає ні краплі правди.

Містер Бартлебі озирнувся по боках і заховав рукопис під полу піджака.

— Їй-богу, я завжди відчував, що недаремно приходжу на цю лавку, містере Махарадж. Воістину, невідомі присуди Господні, й недосліджені дороги Його…

Асура Махарадж піднявся з лавки.

— Як мені сконтактуватися з вами? Я мушу сказати вам рішення видавця…

— Я сам подзвоню до вас, містере Бартлебі. Було приємно бачити вас знову. Адью.

— Адью, містере Махарадж. Чекаю на ваш дзвінок!

Асура Махарадж, відчуваючи, як іще один камінь скинуто, майже злітаючи над землею, рушив уперед. Він не знав, куди іде. Він не знав, яка ціль його шляху. Раптом йому спало на думку, що це і є досконалістю життя — просто віддати себе в руки силі, яка скеровує всі речі у світі, яка перемикає вчасно світлофори на вулицях і змушує зустрічатися людей у натовпі. Ця сила була такою всеохопною, всепронизуючою, що було смішно пробувати щось планувати чи очікувати, й Асура Махарадж, знаючи, що попереду тільки світло, крокував весняним парком назустріч цій силі, з кожним кроком віддаючи їй себе все більше, згораючи в ясному вогні довіри.

Він вийшов на міст понад озером й озирнувся навколо.

І наче привид минулого пробіг перед ним. Навколо не було нікого. Асура Махарадж усміхнувся власній наївності. Цей світ, ця тканина доль була набагато складнішою, ніж він припускав раніше. Весняний вітерець колихав голими ще гілками дерев, обіцяючи далеку, далеку дорогу. Даша була десь там, за цими деревами, за сплетіннями подій, своєчасних перемикань світлофорів і випадкових зустрічей у натовпі, але допоки не буде на те згоди когось дуже особливого в цьому світі, вони можуть проходити одне повз одного сусідніми вулицями, і нічого не затріпоче у серці, і ніщо не відізветься в грудях.

Такий густий, солодкий смак покори. Настільки солодкий, що іноді від нього з’являються сльози, але настільки ж цілющий, наскільки цілющою є весна після такої довгої