Щоденники Ієрихар. Ваза [Володимир Савович Лис] (fb2) читать постранично, страница - 45

безкрила, прикута до землі людина ніяк не схожа на істот, котрі на цій планеті вміють літати. Через якийсь час тролейбус зупинився, всередину його ввалилися четверо галасливих підлітків. Вони почали чіплятися до Софійки, пропонувати кудись із ними піти. Софійка мовчала, здавалося, вона зовсім втратила здатність говорити. Чи була налаштована на якусь іншу хвилю. Один з тих хлопців простяг руку до дівчини, намагаючись вирвати з її рук вазу, себто мене. Я зібрав в уяві потужний пучок енергії. І раптом обличчя нападника перекосилося, очі закотилися, він став осідати на підлогу. Хлопці перелякано позадкували, хтось закричав, що людині погано, тролейбус спинився, відчинилися двері.

Софійка вийшла з тролейбуса, побігла вулицею, потім, коли місто закінчилося, пішла через поле. Йти було важко, липла до чобітків грязюка, забивав подих вітер, заліплював очі мокрий сніг, але вона вперто йшла. Двічі падала, але піднімалася і простувала далі. Шлях її лежав до лісу, який темною великою плямою бовванів на обрії. Назустріч нам летів голос Елісмір — він втрачав свою розпачливість, тепер лише кликав до себе.

Потім я побачив, як над лісом, ген-ген, далеко, спалахнув яскравий сніп світла і став наближатися до нас. Дивно, але Софійка зовсім не злякалася, коли його теж угледіла. Тільки спинилася на мить.

Я подумав, що треба щось подарувати наостанок Софійці та її матері. Але що? Чи встигну я наказати тим бандитам, аби вони знову принесли гроші?

Ураз переді мною постала виразно, зримо картина. Стояло спекотне літо. Жінка і дівчинка йшли берегом моря. Так, то були Ольга і Софійка. Я раптом подумав, що можу загадати, побажати, аби там Ольга зустріла і своє щастя. Щастя? Яке? Про що це я?

І тут я також виразно побачив, як берегом моря поспішає назустріч моїм жінкам чоловік. Наблизившись, він уважно дивиться на Ольгу. Вона йому явно подобається. Ось-ось він щось скаже до неї... Якісь важливі слова.

Але що це? Я виразно бачу, що обличчя чоловіка мені знайоме. Десь я його зустрічав. І раптом моє теперішнє тіло знову починає бриніти. Тривожно й водночас солодко. Я страшенно, незмірно дивуюся — це ж обличчя мене самого, в людській личині, такого, яким я забіг до квартири Ольги і Софійки.

«Я? Це я? Але ж як це розуміти?» — питаю себе й відчуваю, що ось-ось зроблю якесь надзвичайно важливе відкриття.

— Зараз, зараз, — шепоче Софійка. — Потерпи трохи. Вже недалеко. Недалеко.

Вогненний сніп над лісом перетворюється у яскраве коло. Воно швидко, але нестримно наближається до нас. Я відчуваю, як перестає боліти тріщина і як теплішають Софійчині пальці.

Примітки

1

Переклад українською мовою з трамсдіонської комп’ютера найновішого покоління КД-418Б.

(обратно)