Краще сидіти вдома... [Аліна Болото] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (56) »
Аліна Болото
Краще сидіти вдома…
Лот для вінегрету
Минуло понад три роки, відбулася безліч різних подій, але наш «похід» на чолі з Олександром Петровичем Івушкіним я все одно пам’ятатиму ще дуже довго. Того літа мої батьки вирішили згадати молодість, і забратися з наметом у лісову глухомань, а мене постановили залишити на бабусю Клаву. На їхній превеликий жаль виявилося, що бабуся Клава завіялася до санаторію лікувати радикуліт. — У твої роки я чудово справлявся з домашнім господарством самостійно, — сказав мені тато. — У її роки ти наполегливо винаходив порох! — не без єхидства нагадала мама. — Та й часи зараз інші. Тато насупив брови й подивився на мене з легким сумнівом. — Дівчатка не цікавляться порохом, — сказав він нарешті. На той час на моєму особистому рахунку вже значилися: створення океанаріуму в нашій ванні, художній розпис шпалер у кімнаті сусіда Борьки, спорудження разом з ним літального апарата й невдалий похід у сусідню область під приводом поїздки до його бабусі. (Похід провалив Славка: проговорився матері, його мати поскаржилася Борчиній, а вдвох вони до смерті налякали мою. В їхніх устах малюсінький походик перетворився на експедицію Афанасія Нікітіна). Відтоді за кожної зручної нагоди ця історія пригадувалася як яскравий зразок поганого виховання доньки (мамою, якщо розповідав тато, і татом, якщо говорила мама). Раптом татове обличчя посвітлішало. — Людо, Петрів Сашко збирається стати педагогом! — з ентузіазмом вигукнув він. — Ото б йому була практика… Пояснюю: Люда — це мама, Петро — це татів двоюрідний брат, а Сашко — це Олександр Петрович Івушкін, майбутній викладач історії і приборкувач юних душ. Олександр Петрович з’явився в нашому будинку ще до вечора того ж дня з важкеньким кейсом у руках, у чорних окулярах на засмаглому обличчі й з гіпсовою маскою фараона Тутанхамона під пахвою. — Де об’єкт впливу? — запитав історик-початківець, з гуркотом опускаючи на підлогу багаж. — Сашенько, — замуркотіла мама, — Світланка просто янгольська дитина, тобі з нею буде дуже легко. Але піддурити Івушкіна виявилося не так-то легко, він стягнув на ніс окуляри, подивився на мене поверх скелець і сказав: — Тітко Людо, ви можете сміливо покластися на мене. За час вашої поїздки я зроблю зі Свєтки людину. Процес створення людини «по-Івушкіну» полягав у тому, що я мала читати йому вголос підручник історії, натомість сам Олександр Петрович ремонтував магнітофон, який приніс у кейсі. У перерві ми спускалися до кіоску за пиріжками, потім ненавмисно заходили в кіно, звідки з неуважності звертали до приятеля Івушкіна трішки поспілкуватися з комп’ютером. Але додому ми завжди встигали вчасно, бо ввечері телефонував сам дядько Петро й цікавився нашими успіхами. Івушкін бадьоро рапортував, опісля сідав читати фантастику, а мені милостиво дозволяв зайнятися своїми справами. Іноді програма змінювалася. Івушкін зранку був зайнятий по горло, гриз граніт науки рекордними темпами десь у районі міського стадіону, і людину із себе я ліпила сама. Усе минало чудово, поки одного разу з шостого поверху не спустилася Борчина мати, щоб показати моєму опікунові частково зібраний рюкзак. — Що це таке? — поцікавилася вона. Олександр Петрович здивовано втупився в рюкзак і знизав плечима. — Мій син повідомив мені про якийсь похід, у який ви нібито ведете школярів. Чому батьки про все довідуються останніми? Олександр Петрович відкрив було рот, але я його випередила: — Віро Матвіївно, оголошення в під’їзді два дні висіло, ви не помітили! Борчина мама була трішки короткозора, але вважала, що окуляри їй не личать. Вона не взялася розвивати тему непомічених оголошень. — Я просто хотіла попередити, щоб ви не спускали з Бориска очей: він такий непосидючий хлопчик! Не встигли зачинитися за сусідкою двері, як Івушкін піймав мене за комір: — Що це означає, Свєтко? Грізний тон Івушкіна нічого доброго не віщував, але я не почувалася винною: — Ти сам казав про користь взаємовиручки… — Виходить, я тебе брехати вчив?! Тут з’явилася Віра Матвіївна зі своїм Борисочком, і Олександр Петрович відпустив мій комір. Борька дивився на всіх з-під лоба й посилено смикав ґудзик на сорочці. — Борисонько мені все розповів! — Віра Матвіївна посміхнулася найлюб’язнішою зі своїх посмішок. — Сподіваюся, до шостої години ви повернетеся? — Сподіваюся, — пробурмотів Івушкін і метнув у мій бік убивчий погляд. Коли двері зачинилися, Борька з досадою піддав ногою рюкзак і голосно засопів. — Ну, добродії змовники, — Івушкін схрестив руки на грудях, відкашлявся й продовжив: — Зізнаватися будемо? Борька мовчки відривав ґудзик, а мені зізнаватися не було в чому: рюкзак збирався без- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (56) »
Последние комментарии
23 часов 1 минута назад
23 часов 17 минут назад
23 часов 30 минут назад
23 часов 35 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад