2medicus: Лучше вспомни, как почти вся Европа с 1939 по 1945 была товарищем по оружию для германского вермахта: шла в Ваффен СС, устраивала холокост, пекла снаряды для Третьего рейха. А с 1933 по 39 и позже англосаксонские корпорации вкладывали в индустрию Третьего рейха, "Форд" и "Дженерал Моторс" ставили там свои заводы. А 17 сентября 1939, когда советские войска вошли в Зап.Белоруссию и Зап.Украину (которые, между прочим, были ранее захвачены Польшей
подробнее ...
в 1920), польское правительство уже сбежало из страны. И что, по мнению комментатора, эти земли надо было вручить Третьему Рейху? Товарищи по оружию были вермахт и польские войска в 1938, когда вместе делили Чехословакию
cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
кинувся було туди, але Олександр Петрович миттю припинив анархію:
— Не лізь! Сірники є?
Відшукалися не тільки сірники, а й ліхтарик — Борис готувався до «перенесення ваги» дуже ретельно.
Спочатку Івушкін підпалив шматок тюбетейки і кинув у зіяюче провалля. Газета, не долетівши до низу, розсипалася на десятки тліючих іскорок і майже нічого не освітила. Довелося Івушкіну скручувати залишки головного убору в щільну грудку й знову підпалювати. Цього разу газета впала на сиру кам’яну підлогу, засичала, але продовжувала мирно горіти.
Олександр Петрович хмикнув, озброївся ліхтариком і почав обережно спускатися. Нам зверху добре було видно, як танцюючий промінь вихоплював з темряви надщерблені круті щаблі. Івушкін благополучно спустився й, стоячи поряд із тліючою газетою, посвітив ліхтариком спочатку в один бік, потім в інший.
— Тут якийсь коридор, — повідомив він і переступив через газетний попіл. Світло згасло.
— Сашко, там контакт відходить, потруси ліхтарик! — гукнув Борька в темряву, але відповіді не було.
— Олександре Петровичу! — покликала я. — Ти де?! Івушкін вимагав, щоб я завжди кликала його на ім’я та по батькові, але я робила це тільки в особливо важливих випадках. Схоже, цей випадок може виявитися надто важливим. Я почала спускатися…
— Зачекай! — Борька схопив мене за руку. — А раптом він провалився?!
— Куди?
— Ти що, забула про пастки фараонових підземель?! Не на ту плиту наступиш, вона перевертається, і людина летить у кам’яний мішок на кілки чи мечі!
Борискова поінформованість мені не сподобалася. Одна справа — кіно, друга — Івушкін.
— Звідки в нас фараони? Це звичайний льох!
— А чому тоді світла немає і тихо?
— Так він нас полякати хоче! Івушкін, а-ау! Вилазь! Але Івушкін категорично не хотів вилазити. Фараони фараонами, а камінь якийсь йому на голову звалитися міг.
— Борисе, де сірники?
Борька потряс коробкою, але сірники мені не віддав.
— Зачекай!
Він швиденько згріб у рюкзак покривало Івушкіна, книги й зошит склав ланцюжком, на обкладинках крейдою намалював стрілки. Підвів ці покажчики до отвору підземелля, на дерев’яній кришці написав великими літерами: «Ми тут» і розписався.
— Це навіщо?
Замість відповіді Борька витяг з рюкзака свічку й мотузку. Так, з ним можна ходити в походи! Я, мабуть, не дуже б здивувалася, якби він дістав ще й троюрідну бабусю, яка іноді варить йому киселі.
— Свєтко, я спускаюся, а ти сидиш нагорі й чекаєш. У разі чого — біжиш за допомогою.
— Ні, Борисонько, за допомогою можеш збігати й ти! Івушкін — мій родич!
— Ти язиком плескаєш, а він, може, у темниці задихається!
Напевне, я випадково скривилася, тому що Борька відступився:
— Ну, не задихається, сидить зараз і слухає, як ми з тобою лаємося. Може, він перевірку затіяв?!
Коротше, Борис завдав рюкзак на плечі, взяв у руки велику палку, прив’язав кінець мотузки до найближчого дерева, потім цією самою мотузкою (для білизни, між іншим) ми обв’язалися самі й пішли.
Свічка, звичайно, гірша за ліхтарик. По-перше, вона більше сліпить очі, ніж висвітлює щось навкруги, по-друге, коли протяг, полум’я гойдається. А протяг був.
Діставшись до газети, Борька колупнув напівзгорілу грудку носком черевика. Ніяких слідів Івушкіна. Борис потикав палкою підлогу (чи немає там якого підступу?) і обережно переступив через залишки газети…
Світло згасло. Мене щось сильно рвонуло вперед, мотузка врізалася в тіло. «Пастка!» — встигла подумати я падаючи.
Коли падіння закінчилося, виявилося, що я сиджу, щосили вчепившись у м’яку землю, а поруч, теж запустивши пальці в жмутик трави, на колінах стоїть Борька, і в зубах у нього чомусь затиснутий нещасний «міношукач». Мотузка все ще зв’язувала нас, але один кінець на моєму поясі вільно теліпався. Хвилину ми очманіло дивилися один на одного, потім Боря розтиснув зуби, палка впала, а я витягла пальці з пухкого ґрунту.
— Що це? — запитав Борис чомусь пошепки, хоча навколо нас не було жодної живої душі: голий степ до самого обрію. — Як ти вважаєш, ми вже вийшли з підземелля?
Від білястого кущика виразно пахло полином. У сліпучо-синьому небі заливався жайворонок. Сонце стояло в зеніті і смалило нещадно.
— Як на мене, це — галюцинація! — заявила я, зчищаючи землю з рук.
— І та штука в траві теж?
До ліхтарика ми кинулися одночасно. Звичайно, це був Борчин ліхтарик, бо на корпусі виднівся Борисчин портрет, який я колись надряпала цвяхом. Ліхтарик ще горів.
— Івушкін десь тут!
Тон, яким була вимовлена ця фраза, мені не сподобався. Мені взагалі багато чого не подобалося останнім часом. Олександр Петрович не ховрашок, щоб з головою сховатися в траві.
Борис вирішив вдати із себе індіанця й прочитати сліди на землі. Взявши ліхтарик, він ще раз оглянув його, потім став на коліна, поповз, мало не торкаючись носом землі й… зник. Я не встигла злякатися, бо ривок
Последние комментарии
3 часов 49 минут назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад