Шпага Славка Беркути [Ніна Бічуя] (fb2) читать постранично

Ніна Бічуя Шпага Славка Беркути 

Про дрібниці та інші важливі речі…

Любий читачу, Ти тримаєш у руках книгу, котра здобула друге життя через дивний збіг обставин, і це змусило мене остаточно втратити віру в те, що бувають випадкові речі, які не мають наслідків. Тобто, навіть якщо ми на щось взагалі не звернули найменшої уваги, попросту зачепили когось плечем у провулку і пішли далі, -- завжди буде присутній так званий ефект метелика...

Розумне математичне визначення цього явища звучить так:

Ефект метелика — явище нестійкості поведінки певних нелінійних дисипативних систем щодо бодай невеликої зміни початкових умов.

Але значно зрозуміліше його пояснив Рей Бредбері в оповіданні «І пролунав грім», де герой випадково роздушив метелика під час подорожі в минуле на машині часу, що спричинило значні зміни в його теперішньому, коли він повернувся. Мама мене попередила про існування такого ефекту, коли мені було ще рочків зо п’ять, і хоч я досі не навчилась бути з ним достатньо обережною, я їй за це безмежно вдячна.

Минулого літа до мого вікна залетів метелик, сів на подушку і випадково сказаною фразою (метелики, виявляється, теж уміють говорити) нагадав про ЦЮ книжку. Метелик полетів далі, і я не мала жодного наміру його упіймати, бо метелики гарні лише коли вільні, але зрушити зовсім неочікувану лавину він уже вcтиг.

Далі був квест.

Книги «Шпага Славка Беркути» в Інтернеті не було, Вікіпедія не надто багато розповідала про авторку Ніну Бічую, всього, що вдалось знайти, було недостатньо, щоб загасити зростаючий, лоскітливий інте-рес всередині.

Ідеального недільного ранку, щоб доторкнутись до першоджерела, я в 29 років вперше в житті зайшла до дитячої бібліотеки. Вперше, бо раніше всі цікаві книжки знаходила вдома на полицях, котрі тато раз на рік ретельно перебирав. Він клав кожну між своїми великими долонями, здував з торця пилюку, від чого мама голосно і смішно чхала, а тоді уважно розглядав обкладинку, часом читав декілька абзаців передмови (завжди казав, що їх важливо читати, а я ж ніколи не сподівалася, що матиму колись честь теж написати ПЕРЕДМОВУ) і ставив на місце, визначене добою, жанром і форматом.

У бібліотеці було тихо і порожньо, в повітрі гуло переживання, що книжка загублена назавжди, але вона швидко знайшлася. Запах старих сторінок дихав новим для мене..., я сіла біля каплиці Боїмів, на скрипучий стільчик за обшарпаним столиком, пила м’ятний чай і почала читати. Якось аж не вірилось, що герої — ровесники моїх тата і мами, таким сучасним і яскравим усе малювалося перед очима. Я впізнавала себе в Лілі… Усвідомлення того, що насправді основні речі в житті незмінні, на них просто накладається різноманітний антураж, народжувало глибинний внутрішній спокій.

У свої книзі Ніна Бічуя майстерним стилем звертала увагу на важливість дрібничок у нашому житті: Ти не раз зауважиш, як деталі впливають на життя героїв і формують їхні особистості:

Славко почув про максимальне навантаження, Юлько малював коней, Лілі знала, що не вміє співати, а Стефко в дитинстві вірив у співучу липу. З таких дрібниць, котрих багато і в Твоєму житті, виникають наші дитячі висновки, а вони вкарбовуються в пам’ять на все життя і формують нас майбутніх.

Так само на нас надзвичайно сильно впливають детальки й образи, за котрі ми щодня зачіпаємось поглядом. У книзі дуже багато таких чуттєвих описів, що їх можна не лише уявити як зображення, а буквально відчути на слух, смак, запах… І саме цим Ніна Бічуя вчить нас бути уважними до дрібниць.

«Дівчинка у синьому сарафані миє вікна. Стоїть на підві­конні, на шостому поверсі останнього в місті будинку, і миє вікна. А під нею пливе вулиця — охайною мозаїкою тротуарів, — жовтими спинами тролейбусів, строкатими сук­нями дівчат»

І вже аж чути скрип газети об шибу, запах почорнілої від пороху води з оцтом (тоді ж вікна мили водою з оцтом і витирали газетою), відчувається, як у дівчинки холонуть пальці, ноги, губи і ніздрі від пронизливого вітерцю на висоті шостого поверху новобудов, і від того, що вона обережно стає навшпиньки, аби досягнути до засохлого павучка у тому кутку, який шанувальники футболу назвали б дев’яткою; паморочиться в голові, а перед очима чіткі набивні взори строкатих суконь..., у вухах голос тролейбуса, що зітхає гальмами і важко видихає відчиненими на зупинці дверима.

«За діжкою жив їжак. Він придибав якось уночі. Хтозна, як він увійшов, бо двері були замкнені. Осе­лився собі в кутку, позносив туди всякого мотлоху, вистром­ляв з криївки смішну мордочку і викочувався до мисочки з молоком. А якось на світанні розбудив усіх, вовтузячись під дверима у сінях, і коли йому відчинили, перекотився через поріг, а на голках у нього стирчали яблука. Стефко з’їв од­не — ніколи не куштував він нічого смачнішого, ніж оте їжакове яблуко»

Запах битих яблук б’є в ніздрі, хочеться вгризтись так, щоб сік