На зарослих стежках [Кнут Гамсун] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (61) »
Кнут Гамсун На зарослих стежках
На зарослих стежках
Іде 1945 рік. 26 травня до Нергольма приїхав начальник поліційного відділку Арендала і повідомив нам із дружиною про хатній арешт на тридцять днів. Заздалегідь мене про це ніхто не попереджав. На його вимогу дружина віддала йому мою вогнепальну зброю. Потім я мусив писати начальникові поліційного відділка, що маю ще два великі пістолети з часів останньої олімпіади в Парижі, мовляв, він може забрати їх, якщо хоче. Водночас я додав, що хатній арешт, очевидно, не слід розуміти буквально, адже я мав довкола садиби чималенько землі, і все треба тримати на оці. За якийсь час навідався помічник ленсмана з Ейде й забрав обидва пістолети.***
14 червня мене повезли з дому до лікарні в Ґримстад, а мою дружину за кілька днів перед цим упекли до жіночої в’язниці в Арендал. Тож тепер я більше не мав змоги порядкувати на хуторі. Ця ситуація вкрай недоречна, адже тимчасовим управителем там лишився всього-на-всього молодий хлопчина. Але на те не було ніякої ради. У лікарні одна з молоденьких медсестер поцікавилася, чи не хотів би я відразу лягти, оскільки в «Афтенпостен» писали про те, що в мене «цілковите виснаження» і мені «потрібна опіка». — Господь з вами, дитино, я не хворий, — відповів я, — у цій вашій лікарні немає здоровішої за мене людини, я просто глухий! Вона, либонь, подумала, що я вихваляюся, і не захотіла заходити зі мною в розмову. Атож, вона не захотіла зі мною говорити, і такого мовчання дотримувалися всі медсестри, поки я перебував у лікарні. Єдиним винятком серед них виявилася старша медсестра, сестричка Марія.***
Я тиняюсь територією лікарні. На пагорку стоїть давня будівля, а в долині новіша — то, власне, і є лікарня. Я живу на пагорку сам як палець, на другому поверсі мешкають три юні медсестри, й більш нікого в будинку немає. Я ходжу собі й роздивляюся. Тут усюди багато дубів-велетнів, а також немало таких, що хтозна-коли були зрубані, і тепер від їхніх пеньків угору повиганявся буйний густий молодняк, з якого так нічого й не виросте. На заході видно невеличкі хутірці. Поліціант, котрий привіз мене сюди, попередив, що мені заборонено «покидати лікарню». Мабуть, і цю заборону не варт було розуміти буквально, але я поклав собі бути слухняним, взірцевим арештантом і навіть не наважувався відходити кудись ані на крок. А втім, дивно, в жодній країні я ніколи не мав жодних справ із поліцією, хоч удосталь намандрувався світом, ба — навіть більше: моя нога ступала на чотири з п’яти континентів, от лиш тепер, на схилі віку, я став арештантом. Ну що ж, те, що судилося, повинно статися ще до моєї смерті.***
Я тиняюся день крізь день. Три юні сестрички — радше, практикантки — підіймаються по черзі на пагорб, приносять мені їсти і, крутнувшися на підборах, зникають з очей. — Красненько дякую! — гукаю їм услід. Тут трохи самотньо, та мені не звикати до самоти, вдома також зі мною не говорять, бо я глухий, мов тетеря, і всіх обтяжую. Попоївши, я виношу тацю з порожнім посудом у коридор, звідки вони його забирають. Потім мені доводиться або знов іти надвір, або сідати розкладати пасьянс. Я не захопив із собою нічого читати, а мої газети не надходили. За кілька днів я питаю одну дівчину: — Я бачив, що заходив листоноша, хіба мені не було ніяких газет? На мою втіху вона не мовчить і відповідає голосно й розбірно: — Вам не можна читати газет! — Та невже? Хто це сказав? — Начальник поліційного відділка Арендала. — Он як. Красненько дякую. Проте старша медсестра знаходить вихід, вона мені дозволяє покопатися в шафі з давніми книжками й підшивками газет. Он воно як, великодушні люди надарували лікарні шкільних підручників, журналів для дітей та молоді, оправлених романів, що виходили в журналах, видання «Для бідних та багатих», «Розмова», «Євангеліст», і між усім тим я знаходжу один скарб — книжку Топсе[1]. Я лаштуюся читати помаленьку, щоб розтягнути надовго, передусім я багато очікую від романів із «Морґенбладет». Мені впадає у вічі, що вони з бібліотеки Сміта Петерсена. Колись цей Сміт Петерсен жив у Ґримстаді й був пан на всю губу. Та попри всі мої наміри розпланувати своє читання, я з жадобою накинувся на книжку Топсе й проковтнув її одним духом. Того Топсе, про якого Брандес[2] не хотів писати. Нині їх обох немає на світі.***
Приходить поліціант, ставить мені низку запитань і нотує мої відповіді. Мене те ніщо не цікавить. Здається, владі конче треба знати, яким майном я володію, адже «Морґенбладет» оповістила про мої «великі статки». Я перелічив те, чим володію. Потім кілька днів стояло- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (61) »
Последние комментарии
1 час 57 минут назад
1 день 15 часов назад
1 день 20 часов назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 6 часов назад
2 дней 6 часов назад