Справа Сивого [Брати Капранови] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (91) »
Брати Капранови Справа Сивого
— Ти ніколи не думав, чому Дніпро звуть сивим? Хлопець із дівчиною ішли берегом, оминаючи рибальські човни, що розсохлися на піску, так і не дочекавшись лагідного шкряботіння рубанка та гарячого доторку смоли. Іноді між човнами й очеретом залишалося так мало місця, що закоханим доводилося відпускати руки, проте одразу після цього вони знаходили одне одного. — Мабуть, тому що старий. Старі — усі сиві, — припустив він. Вона усміхнулася замріяно. — А я думаю, через пороги. Біля них вода піниться і стає біла, наче сива. — Тоді скоро сивини вже не буде. Він говорив твердо, неначе мав перевірені відомості. — Як це? — здивувалася вона. — Дуже просто, — він показав рукою вниз за течією, де у сутінках губилися обриси берегів. — Там, біля Олександрівська, стане Дніпрельстан, і пороги заллє водосховищем, щоб вода більше не пінилася задурно, а робила роботу. Вона подивилася у напрямку, який він показував, немовби й справді намагалася побачити будівництво Дніпрельстану. — І справді. А знаєш, що я подумала? — Що? — «Гребля» схоже на «гребінь». Гребнем можна вичесати сиве волосся, а греблею — сивий Дніпро. Щоб став молодим. І більше його не називатимуть сивим, а тільки молодим. Молодий Дніпро. Його очі вивчали дівочі губи, немовби намагаючись розшифрувати таємний зміст сказаного. — І як ти примудряєшся оце весь час вигадувати? — Ні, ну правда ж гарно звучить: молодий Дніпро! Він кивнув. — У такий час живемо. Час молодих. А політ її думки вже було не зупинити. — І Катеринослав молодіє. — Не Катеринослав, а Дніпропетровськ. Вона подивилася з докором: — Ну тоді вже й не Олександрівськ, а Запоріжжя. Він усміхнувся: — Впіймала. Один-один. — Скільки ж нам іще з себе треба вичавлювати, щоб стати гідними величного майбутнього! — вона зітхнула. — Але то нічого. Вичавимо. Денна спека відійшла, лишивши над водою теплу пару, в якій голосно перегукувалися цвіркуни. Деякий час хлопець із дівчиною слухали їх, насолоджуючись цими звуками і доторками своїх рук. Хлопець спробував скористатися паузою, щоб перейти до обіймів, але дівчина зупинила його. — Тс-с! Послухай, — і потім додала: — Немов цюрком біжить де молоко в дійницю. — Знову якийсь твій поет? Дівчина замахала рукою: — Послухай. Тюр-р, тюр-р. Коли корову доять, схоже? Хлопець знизав плечима. — Та наче ні. — Ой, просто у вашій Юзівці шум від шахти все перекриває. — Не в Юзівці, а в Донецьку, — усміхнувся він. Вона закопилила губу: — Все одно шум. А послухай: «То пробують на флейту цвіркуни рапсодію веселу». Тюр-р, тюр-р. — Це Тичина? — спробував угадати хлопець. — Валер’ян Поліщук. Колись був звичайний катеринославський... тобто дніпропетровський хлопець. А тепер — геній! — вона промовила це слово з придихом, так що сумнівів не лишалось у тому, що Поліщук і справді геній. — Між іншим, зрозуміти його людство зможе тільки через двадцять років. — Це хто так вважає? — скептично запитав він. — Він сам. Генію видніше. Здається, хлопець був ладен погодитися з усім, що б вона не сказала. У сутінках попереду біліла людська постать. Людина стояла край води непорушно — певно, рибалила. Закохані задля пристойності відпустили руки, бо хто й зна, що він може подумати — а це лише вечірня прогулянка. Наблизившись, вони з подивом побачили, що нічний рибалка не має в руках вудки, ба навіть на землі не лежало ніякого знаряддя. Старий сивий чоловік у світлій сорочці просто стояв край води та дивився у ніч. — Доброго вечора! — привіталася першою дівчина. — І вам доброго вечора! — старий обернув до них своє зморшкувате обличчя та усміхнувся. — Здається, вам добрий вечір потрібніший, ніж мені. — Ми просто гуляємо, — якось дуже суворо зауважив хлопець. — Тим більше, — усміхнувся старий. — А ви рибу ловите? — поцікавилася дівчина. — Можна і так сказати, — старий був не проти порозмовляти. — А де ваша вудка чи ятір? — дівчина ступила вперед, адже жінки завжди охочіше розмовляють із незнайомими. Хлопець тримався позаду. Старий розвів руками, а потім постукав себе по лобі: — Отут. У мене все тут — і вудка, і ятір, і наживка. — Ну і що ви ними хочете впіймати? — Думки. Дніпро сповнений думок. Він тече тут мільйони років, на його берегах стояли князь Святослав, кошовий отаман Сагайдачний, скіфські царі. Вони свої думки пустили у воду, а я тепер намагаюся зловити. — Красиво, — усміхнулася дівчина. Хлопець за спиною не витримав: — Ну і кому нині потрібні їхні думки? Що думав Святослав про першу п’ятирічку? А скіфські царі — про індустріалізацію та Дніпрельстан? Старий знизав плечима: — Може, й думали, хтозна. Але хлопця не влаштувала така- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (91) »
Последние комментарии
4 часов 36 минут назад
5 часов 43 минут назад
6 часов 48 минут назад
7 часов 11 минут назад
7 часов 16 минут назад
7 часов 27 минут назад