Франческа. Повелителька траєкторій [Дорж Бату] (fb2) читать онлайн

Франческа. Повелителька траєкторій. Дорж Бату

Першому і не останньому українському астронавтові Леонідові Каденюку

та моїм дітям, Софії і Христині

Передмова

У світі є багато професій, де ціна помилки надвисока. На згадку одразу приходять хірурги, сапери, льотчики, військові… Є серед цих професій і така як оператор управління космічними апаратами. Звісно, будь-яка подібна професія пов’язана насамперед з великим стресом через тягар відповідальності. І — цікава річ — що вищий цей професійний стрес, то зазвичай веселіші люди цієї професії, а їхні жарти — шаленіші.

Книжку, що ви її тримаєте в руках, написав оператор корекції траєкторій Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США, який сьогодні працює на військовій авіабазі у Новій Англії. У минулому він — кореспондент Андрій Васильєв / Дорж Бату. Тут у легкій та дотепній формі описано трудові будні їхньої команди у вигляді окремих коротких історій, інколи пов’язаних між собою, а інколи — ні. Найчастіше ці історії підтверджують відому приказку «Той, хто в армії служив, в цирку не сміється», а деякі — примушують замислитись. Від першої до останньої сторінки книжки ви будете із захопленням спостерігати за її героями: справжнім американським полковником Вескотом, дещо цинічним старшим офіцером Баррелом, досвідченим професором Расселом, ретельною сержантом Сарою МакКарті, романтичною зв’язківкою Трейсі, геніальною операторкою Франческою, яка постійно потрапляє у різні халепи, та її численними родичами, а ще тактовним і рішучим Джорджіо (так з легкої руки Франчески називають автора книги) та іншими працівниками авіабази. Хоча всі вони дуже різні, в них є одна спільна риса: ними неможливо не захоплюватися. Можливо, це зумовлено літературною майстерністю автора, а можливо — їхніми спільними американськими цінностями.

Більшу частину цих історій неможливо уявити в суворих реаліях СРСР чи пострадянських країн, де Франческу, скоріше за все, витурили б з роботи вже після щонайбільше третього інциденту, а автор узагалі б туди не потрапив, бо не має відповідного диплома. Ніхто не став би влаштовувати прощання з Містером Щасливчиком, чи радше Товаришем Невдахою, з військовими почестями та оркестром чи викликати швидку (ви ж не думаєте серйозно, що на подібних об’єктах в СРСР був медичний гелікоптер?), через застряглий на пальці підшипник. Про появу такої книжки годі було б і мріяти, хіба що за багато років після виходу на пенсію та після ретельної правки цензором. Хоча, звісно, кумедних та драматичних історій вистачало і на наших теренах. На щастя, Україна зробила правильний вибір і впевнено рухається до західних цінностей, і кожна така книжка, яка показує американців такими, як вони є насправді, а не такими, як їх зображала московська пропаганда, робить внесок у цей невідворотний поступ.

До того ж ця книга дасть читачеві приблизне уявлення про те, що таке оперативна робота з керування космічними апаратами, сучасні космічні технології, та про складну систему взаємовідносин між різними організаціями, які займаються космосом. Можливо, вона надихне когось із читачів також піти працювати в космічну галузь, яка в Україні є і має сьогодні реальні здобутки, як військові, так і цілком мирні. Хоч Україна не має власного космодрому, всі інші компоненти космічної системи присутні, наприклад, вона є однією з небагатьох країн світу, що здатні самостійно виготовити космічний апарат та ракету-носій без використання імпортних складових. Перший пуск такої ракети повністю власного виробництва «Циклон-4М» має відбутися 2020 року з космодрому в Канаді. Нашим аналогом центру, описаного в книжці, є Національний центр управління та випробувань космічних засобів, який, зокрема, займається управлінням космічними апаратами, приймає з них дані та здійснює ще багато оперативної роботи, зокрема, в інтересах національної безпеки і оборони країни.

Дуже зворушлива присвята в цій книжці пам’яті першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка, який так раптово і передчасно пішов у засвіти. Мало хто знає, що на момент польоту в космос Леонід Каденюк та його дублери — Ярослав Пустовий та Надія Адамчук — були співробітниками Інституту космічних досліджень, у якому, до слова, працюю і я. Він — один з небагатьох людей, що проходили підготовку і на «Буран», і на «Спейс Шатл». Украй символічно те, що Леонід помер за добу до 15-річчя загибелі шатлу «Колумбія», на якому літав у космос… А ще він був останнім з космонавтів СРСР — громадян України, які побували в космосі. Можна сказати, що саме Леонід Каденюк перегорнув сторінку космічної історії України, закривши радянське минуле та відкривши майбутнє, засноване на співпраці країн вільного світу.

Олексій Парновський,

старший науковий співробітник лабораторії супутникових досліджень ближнього космосу

Інституту космічних досліджень

Національної академії наук України та

Державного космічного агентства України,

кандидат фізико-математичних наук,

старший науковий співробітник

Імена деяких персонажів змінено. Збіг з реальними подіями випадковий

Я — журналіст з двадцятирічним стажем.

Я був ведучим новин на значних телеканалах, робив репортажі з найвіддаленіших закутків країни, бував у гарячих точках, на лінії фронту, падав з увімкненою камерою в літаку, висвітлював звільнення заручників з полону терористів, сам був у полоні, розмовляв з президентами великих і маленьких країн і слідкував, як вирішувалась доля світу в штаб-квартирі ООН.

Тепер це в минулому. Тепер я оператор корекції траєкторій Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США.

Не питайте, як я потрапив у цю організацію. Це окрема довга й цікава історія, котра підтверджує одне правило — якщо не боятись і йти за своєю мрією, якщо наполегливо працювати, не боятися навчання й змін, то можна досягти, на перший погляд, неможливого.

Моя нова робота кардинально відрізняється від того, що я робив цілих двадцять років до того. Я не виїжджаю на події, не шукаю тем, не збираю інформацію і не пишу текстів. Я не знімаю, не беру інтерв’ю, не монтую і не сідаю в кадр вести інформаційні випуски. Я тепер навіть не публічна людина. Мене не впізнають на вулицях, не хвалять і не сварять. Тепер я щодня приїжджаю на авіабазу й ховаюся від світу за броньованими дверима командного центру, звідки коригую траєкторії супутників та космічних кораблів. Тепер мої друзі не літери й текст, а цифри і формули. Не філологія і відеозйомка, а математика і фізика. Однак двадцять років стажу просто так забути не можна, і буквально за два-три місяці я став помічати, що мені гостро не вистачає текстів. Потреба писати, сформована за два десятки років журналістики, давалася взнаки, і я став писати. Я писав коротенькі репортажі, невеличкі художні замальовки про нову роботу, про своїх нових колег, зокрема про мою напарницю Франческу та командира бази полковника Вескотта.

Скучаючи за читачами, я почав показувати ці нотатки друзям і знайомим, і абсолютно несподівано для себе після перших двох оповідань отримав прохання продовжувати. Мої друзі з цікавістю стежили за пригодами смішної, на перший погляд, сицилійки та суворого, як на перше враження, командира бази.

За півроку цих оповідань назбиралося на книжку. Проте, коли я спробував упорядкувати свої короткі історії, книжка стала більше схожа на клаптикову ковдру, аніж на якесь серйозне чтиво. Бачите, весь фокус у тому, що мої герої — живі люди, і в житті часто чинять геть не так, як би мені, письменникові, хотілося. Я очікую від них одного, а вони, на зло мені, роблять геть інше! Я хочу, щоб ми з напарницею в книжці були схожі на Бетмена та Жінку-Кішку, а в житті нагадуємо радше Тарапуньку й Штепселя. Я хочу, щоб ми з напарницею були командою, на кшталт Шерлока Голмса і доктора Вотсона, а нагадуємо радше Малюка і Карлсона. Причому Малюк — це я, а Карлсон — моя дорога напарниця, бо вона постійно потрапляє в різні халепи і все, до чого торкається, вибухає, горить і розбивається на сто тисяч осколків. Я, буває, часто сварюсь і серджуся на своїх героїв, а вони чхати хотіли на мої письменницькі амбіції, поводяться собі як хочуть і роблять усе, що їм заманеться.

Тому те, що ви прочитаєте в цій книжці, — цілковита й беззаперечна правда, з поправкою на легкі спроби автора не втратити власного обличчя й надати подіям хоч краплину правдоподібності, оскільки те, що відбувалося насправді, виглядало так тупо, що мені соромно було б таку книжку і в руках тримати.

Отже, почнімо спочатку.

* * *

Моя напарниця — сицилійка. Її батьки емігрували сорок років тому з провінції Аґрідженто і, як усі італійці, зберегли в США шматочок своєї батьківщини.

Коли ми познайомились, вона швидко вивчила моє ім’я на український манер «Андрій», а коли дізналася, що в мене є ще й бурят-монгольське ім’я Dorje, то прочитала його як Джорджіо. Так це ім’ячко до мене й прилипло. Так що тепер я Джорджіо. Усі мене так кличуть. Але якщо Франческа сердиться, то кличе мене «Андрій». Отож якщо почуєте від моєї напарниці «Андрій» — вважайте, що я в халепі.

Від Франчески я дізнався, що:

— справжня сицилійська піца робиться з риби й морепродуктів;

– корж на піцу має бути такий тоненький, щоб крізь нього можна було дивитися фільми;

– піцу можна зробити з чого завгодно, але пепероні в піцу додають тільки американці;

– справжня паста (макарони) — та, що зробила власними руками її мама. Усе інше — сурогат і отрута;

– справжні соуси до пасти — ті, що зробила її мама. Усе інше — сурогат і отрута;

– справжнє песто (хоч на Сицилії песто не вельми популярне) — те, що зробила її мама. Усе інше — сурогат і отрута;

– антіпасто — самостійна страва, і це не обов’язково салат. Це може бути набір сирів, ковбас та овочів. І подається він перед основними стравами;

– зазвичай сімейний обід у вихідні триває годин шість і плавно переходить у вечерю;

– нормальна людина повинна за день випивати по два літри вина;

– це нормально, коли сицилійка з восьми годин робочого часу безперестанку говорить сім з половиною, витрачаючи півгодини на те, щоб віддихатися;

– якщо ви не знаєте, що таке «аранчіні», то жодна пристойна сицилійка або сицилієць з вам не розмовлятиме взагалі (я й тепер доволі приблизно знаю, що воно таке, однак це не заважає моїй напарниці говорити безперестанку сім з половиною робочих годин);

– взувати на роботу «шпильки» — це нормально. Байдуже, що місце роботи — військова база (латиноамериканські дівчата вбирають до шпильок ще й сукні зі стразами);

– італійська мова дуже експресивна і нею дуже кльово лаятись (щоправда, я не зміг вимовити жодної лайки);

– розповідь усіх італійців про початок життя в США завжди (ЗАВЖДИ!!!) починається однаково: «Я приїхав (мої батьки приїхали) з одним (двома) доларами в кишені»;

– у всіх незрозумілих ситуаціях треба плакати (байдуже, чоловік ти чи жінка).

Я називаю напарницю Чессіна, як зменшувально-пестливе від повного імені. Якщо чесно, то я сам його вигадав і не впевнений, чи взагалі є така форма. Але звернення дівчині сподобалось, хоч так звертатися до неї дозволено тільки мені.

Наш суперінтендант ^[1] Сара МакКарті кличе її деколи «Ческа». На відміну від «Чессіни», така форма де‑не-де використовується в Європі. Окремо Франческа ненавидить похідне «Чіззі»: «Собаче прізвисько!» — бурчить дівчина, коли її хтось намагається так назвати. Так її звуть старші брати, коли хочуть позлити.

Зазвичай же я звертаюсь до неї «bambina» (дитина) або «ragazza» (дівчинка).

А ще моя напарниця схожа на підлітка. Причому натурально схожа. Франческа невисока, має широко розкриті великі й жадібні до знань очі, весь час усміхається. І не ходить, а бігає. І навіть не бігає, а підстрибує. На ранкових летючках Франческа малює на документах НАСА метеликів (має спеціальну ручку з п’ятьма кольорами), а після летючок, коли ми очікуємо на свої кейси (щоденні завдання), аж пританцьовує на місці з нетерпіння.

І голос. Голос — ось головна біда Франчески. Тонкий і високий. Навіть не підлітковий, а дитячий. Може, причина у зв’язках, може, в розмірі легенів, я не знаю. Але в моєї старшої дочки й то голос нижчий і доросліший, аніж у Чессіни. Через це напарниця часто потрапляє в різні смішні ситуації.

Коли Франческа у свій перший робочий день зайшла на КПП, черговий солдат лагідно на неї подивився й спитав:

— Привіт, маленька, ти до кого? — сицилійка, котра була ще не знайома з місцевими порядками, замість того, щоб назвати своє прізвище, підрозділ і поставити відбиток пальця на спеціальний сканер, пропищала:

— Я до Джона Баррела в командний центр!

— Секунду! — солдат узяв слухавку й сказав: — Дитина до Баррела, оформлюю перепустку.

Пропустивши повз вуха «дитину», Франческа стала терпляче чекати, коли її пропустять на її ж робоче місце. Через десять хвилин прийшов старший офіцер Баррел і довго не міг зрозуміти, чому йому дали для заповнення форму перепустки для членів родин службовців.

— То хто до мене прийшов? Яка дитина? — допитувався багатодітний Баррел, хоч викликові не здивувався, бо кожне з його п’яти дітей теоретично могло провідати батька у своїх справах.

— Оця, — солдат показав на Франческу, що чемно сиділа на стільчику, теліпаючи ногами й надимаючи бульки з рожевої жуйки.

Узагалі, надимати жуйкові бульки — одна з її улюблених забав. Як і ліпити ті жуйки де попало. Мене, якщо чесно, це трохи дратує, і тому я тримаю на робочому місці ніж і серветки. Щойно напарниця десь зникає з кабінету, я відколупую всі ті жуйки, які вдається знайти. Була ідея наліпити їх напарниці на монітор, або ще краще — викласти з них її портрет, але я ніяк не наважусь, бо скульптор з мене ще той.

Баррел подивився на дівчину, гмикнув і покликав її.

— Вона в нас працює, — пояснив солдатові і, звертаючись до Франчески, сказав: — Підходиш, ставиш великий і вказівний пальці сюди, на сканер. Потім проходиш. Усе ясно?

Солдат, не відриваючи очей, дивився на свій монітор, де після процедури сканування відбитків пальців з’явилося досьє дівчини. У колонці «рік народження» стояли цифри «1992».

Але найсмішніше відбувається у командному центрі під час переговорів з Г’юстоном і нашими Центрами контролю місій на Флориді і у Вірджинії.

— Cі-Ті, це Г’юстон!

— Г’юстон, Сі-Ті слухає! — відповіла Франческа в мікрофон мультяшним голосом.

Настала довга пауза.

Нарешті, з Г’юстона долинуло:

— Дитинко, а з дорослих у приміщенні хто-небудь є?

Почувши солодке сюсюкання жіночки з Центру Джонсона, всі присутні в командному центрі зареготали.

— Я доросла, я тут працюю! — роздратовано прошипіла італійка.

— Гм… е-е-е-е… Назвіться, будь ласка!

— Оператор Сі-Ті, зміна A, Франческа, — сказала Франческа.

— Секунду, — Центр Джонсона від’єднався.

У командному центрі гиготіли. Франческа сиділа червона, мов буряк, і зла, як свіжий хрін.

— Сі-Ті, це Г’юстон!

— Так!

— П… пробачте… — було чути, як у головному центрі контролю давляться сміхом. — Прийміть, будь ласка, кейс на корекцію…

— Прийняла, дякую!

— Д… дякую вам! — Г’юстон поспішив відімкнутися, мабуть, не в змозі стримувати сміх.

Відтоді Г’юстон кличе Франческу не інакше, як Tweety Bird ^[2], бо її голос один в один нагадує цвірінькання цієї мультяшної пташки.

* * *

Ми з Франческою — оператори корекції траєкторій Центру керування польотами. Водимо по орбітах сателіти й космічні кораблі. Наш командний центр розташований не в Центрі Джонсона у Г’юстоні, що в Техасі, і не в Центрі Кеннеді на мисі Канаверал, що у Флориді. Ми перебуваємо на одній авіабазі в Новій Англії. Командує базою бравий вояк, полковник Френк Норман Вескотт.

Оскільки ми з Франческою працюємо недавно, то маємо наставника. Він же янгол-охоронець, він же нянька й вихователь. Звати нашу няньку професор Рассел.

Навчання в нас відбувається як у буддійській школі Дзен — у формі діалогів Вчителя та Учнів:

— Ви знаєте, що буде з супутником, якщо ви введете неправильні координати й натиснете кнопку запуску двигунів?

— Знаю. Його закрутить по вектору впливу найбільшої сили, і якщо сателіт не зійде з орбіти, то його крутитиме так, що вирівняти буде неможливо. А якщо сила буде достатньо велика, то апарат може просто розірвати.

— І нас покажуть у новинах!

— І мене також. І полковника Вескотта. Та навряд чи він буде радий. Ви впевнені, що хочете повернути ключ і натиснути цю кнопку?

— Зараз у напарника спитаю. Ми готові?

— Цілковитий збіг розрахунків. Можна повертати. Мені вічно не щастить стати знаменитістю.

— Повертай.

— Є!

— Ми готові.

— Хай вам Бог помагає!

* * *

Щодня о шостій ранку на нашій авіабазі проходить церемонія підняття прапора. Прапор піднімають під гімн США, а потім полковник Вескотт виступає з короткою промовою. Більшість його промов — просто збірка афоризмів. Полковника розбирають на цитати, він породив купу відомих на авіабазі мемів.

— Ну що, засранці, приперлись Батьківщину захищати? — так лагідно привітав начальник авіабази, полковник Вескотт, новобранців-контрактників сьогодні вранці.

— Sir, yes, sir!!!

— Моє завдання — зробити з вас, недопалків, нормальних солдатів! Щоб я через якийсь час зміг спокійно віддати за будь-кого з вас своїх дочок, а мій заступник міг оженити на дівчатах, які є серед вас, своїх синів! А тими, хто вже одружений, щоб могла пишатися ваша друга половинка і без проблем відпускати у п’ятницю ввечері в бар! Усім ясно?!

— Sir, yes, sir!!!

— А тепер рівняння на прапор!!!

Мене полковник чомусь з першого дня кличе «кадетом», хоч для кадета я трохи старуватий. Вескотта дуже забавляє те, що раніше я був журналістом.

А ще йому не дає спокою факт, що я член медіа-корпусу ООН і досить часто працював у штаб-квартирі ООН у Нью- Йорку. До такої важливої штуки, як міжнародна дипломатія, полковник чомусь ставиться скептично. Хоч це його суб’єктивна думка.

— Що ти знайшов у тій ООН? — гарячкував, бувало, полковник Вескотт. — Це збіговисько здатне тільки лайно пережовувати!

— Ну, міжнародна дипломатія, безпека, — бекав я.

— Та ну, яка, в сраці, дипломатія? У Раді Безпеки сидять п’ятнадцятеро засранців, які нічого не можуть зробити з Росією.

— Але ж у США теж ж є право вето на противагу Росії…

— Ну на хера нам це довбане «вето»? Сидіти там у Радбезі і перекидатися «вето»? «Вето» мають тільки п’ять країн? Як це?!

— Ну, так було вирішено після Другої світової… І це ядерні держави…

— Після Другої світової? Ти серйозно? Минуло сімдесят довбаних років! Японія та Німеччина — не ядерні держави, але подивись, де Росія, а де Японія з Німеччиною! Зате Індія й Пакистан ядерні держави. І що? Їх у Радбезі нема. Дурня собача та ООН.

Вескотт вважає, що, замість стати бравим солдатом армії США, я змарнував найкращі роки свого життя на журналістику. Однак він не полишає надій зробити з мене людину.

Виходжу на перерву:

— Кадет Васильєв!!! Упор лежачи, разом зі мною!!! Поїхали! — звісно, що на двадцятому разі я здох. Двадцять перший уже не витримав. Після цього:

— Літман! Дай йому гвинтівку, рюкзак і каску! Присідання, пішооооов!!!

Сходив на перерву, ага.

* * *

Ніколи. Чуєте? Ніколи не питайте сицилійку про тарантелу. Ані про історію цього танцю, ані про те, які існують особливості виконання тарантели в різних регіонах, ані (боронь Боже!) про те, як саме її танцюють. Краще пошукайте в інтернеті. Бо спочатку сицилійка витиратиме сльози зворушення від того, що ви цікавитесь її культурою. Потім ви (а також усі навколишні, хочуть вони чи ні) вислухаєте годинну лекцію з історії танцювальної культури Італії, історії тарантели та історії Tarantella Siciliana зокрема. А на перерві будуть практичні заняття. І в радіусі двадцяти метрів танцюватимуть усі — хочуть вони чи ні. Це я вам гарантую.

У моєму випадку тарантелу вчились танцювати:

я;

професор Рассел;

полковник Вескотт;

сержант МакКарті;

старший офіцер Баррел;

оператор космічного зв’язку Трейсі;

двоє солдатів, що на свою біду просто проходили мимо.

Ми почули, що:

ми не відчуваємо ритму;

у нас не ноги, а продовження задниці;

усі повинні навчитись танцювати тарантелу і знати, що це таке;

це краще, аніж тупа тренажерка;

ми відчуваємо танець трохи краще, але нам ще працювати й працювати.

Перший здався професор Рассел, який викладає в нас спецкурс з фізики космосу та розрахунку траєкторій. Шанований у науковому співтоваристві фізик сказав, що він уже не в тому віці, та й навряд чи його колись укусить тарантул.

Услід за професором здалася суперінтендант сержант Сара МакКарті.

Потім Вескотт сказав, що в армійських черевиках важко стрибати, як цап.

За полковником відкололися всі військові.

Баррел удав, ніби йому зателефонувала дружина.

Трейсі зникла, здається, ще до Вескотта.

А мене врятувало те, що закінчилась перерва.

Потім з’ясувалося, що сама Франческа ніколи тарантели не танцювала, але вона чудово знає, як це робиться.

* * *

Усього одна неправильна цифра або кома, що стоїть не на своєму місці, призводить до неправильної команди на вмикання двигунів супутника — команди, що може стати фатальною.

Як цьому запобігти? Чи є «захист від дурня»? Звісно, є.

По-перше, це комп’ютер, який допомагає розрахувати корекцію траєкторії.

По-друге, це твій напарник, який на паралельній робочій станції виконує точно такі самі розрахунки. І якщо отримані результати координат траєкторії збігаються, то поворот обох ваших ключів дає команду на запуск двигунів.

Якщо ж результати у вас не збігаються тричі поспіль, то ви, обидва напарники, розраховуєте все вручну. Якщо і вручну розраховані траєкторії не збігаються, то в процес втручається Командування Центру управління польотами. Однак до цього доходить у дуже рідкісних випадках.

У минулому житті я досить часто виходив у прямий ефір. Теж, здавалось би, відповідальна справа. Але, якщо журналіст у прямому ефірі зробить помилку, нічого страшного не станеться. Ну, редактор фиркне. Ну, продюсер буде незадоволений. Ну, глядач порегоче над журналістом-дурнем.

Якщо ж у мене в командному центрі за пультом щось піде не так, то наслідки можуть бути набагато гірші…

Однак випадковостей у керуванні космічними апаратами майже не буває. На відміну від керування літаками, особливо маленькими.

Щоправда, 2009 року був прикрий випадок, коли на низькій орбіті зіштовхнулись два супутники: російській військовий «Космос-2251» і американський Iridium. Але про це я розповім пізніше.

* * *

Мою напарницю накрила депресія.

Я це зрозумів, згадавши, що вчора не чув од Франчески звичного «білого шуму», і сьогодні день не почався докладним звітом про те, що моя напарниця бачила, чула, робила, їла, відчувала й переживала вчора.

Уже настав час тренінгів, а Франческа в командному центрі так і не з’явилась.

Я знайшов її на кухні. Очі в неї були червоні.

— Франческо, з тобою все гаразд?

— Так.

— Не бреши мені.

— Я не брешу!

— Я бачу. Розказуй.

— Я невдаха.

— Що-о-о-о?! Ти про що взагалі?

— Я на вихідних була в батьків, вони вчили мене, як жити. Якщо їх послухати — я все роблю не так.

— Я теж буваю не вельми приємним батьком. Спитай моїх дівчат. Така в нас робота. Що вдієш? Це нормально. Вислухай, погодься і роби, як знаєш.

— Твої діти роблять так, як ти кажеш?

— Ні, але вони ще маленькі, а тобі вже 25…

— У мене в машині якийсь стук зліва.

— То треба загнати машину до Ренді, він же механік.

— Він механік по винищувачах.

— Він обслуговує бойові машини — думаєш, він твою «Хонду» не подивиться?

— У мене ще проблеми з комп’ютером. Періодично зависає.

— Запусти «Task Manager» і зроби дефрагментацію.

— Що?

— Давай сюди комп. Через годину віддам, усе буде ОК.

— У тебе всі проблеми швидко розв’язуються.

— Просто я не роблю з маленьких складнощів великих проблем.

— Я нікому не потрібна.

— OMG, Чессіно, ти збожеволіла? Щоб я більше не чув цієї маячні! Ти наче дитина.

— Усім байдуже до бідної Франчески…

Я, ледве стримуюсь, щоб не заіржати:

— Я ось зараз напишу про тебе у Фейсбук!

— Ти про мене пишеш, як про ідіотку!

— О, ні, ти подобаєшся моїм читачам! Отож переставай скиглити, зберись докупи й ходімо. У нас повно справ. OSIRIS прискорюється і ще три супутники треба розвести по траєкторіях.

— ОК, — намагається всміхнутись, — ходімо.

Тож депресія чи не депресія, але доки є робота і той, хто тебе штурхне, дурнею мучитися ніколи.

* * *

— Кадет Васильєв!!! — я намагався прослизнути до себе в командний центр повз гвардійців, що вишикувалися на щоранкове підняття прапора. — Кадет Васильєв, до мене! Сьогодні ви піднімаєте прапор. Де ваша напарниця? Тягніть сюди ту італійську кнопку!

Полковник Вескотт був настроєний рішуче, і моя напарниця не змусила його довго чекати.

— Але вони ж цивільні спеціалісти, а не військові… — спробував заперечити хтось із гвардійців.

— Хто це сказав?! — полковник аж побагровів.

— Я, сер!

— Два кроки вперед!!! А тепер послухай! За те, що обговорюєш мої накази — штрафна зміна!!! За те, що ділиш людей, які тут служать, на військових і цивільних — друга штрафна зміна!!! Ви служите одному й тому самому прапорові, на якому п’ятдесят зірок і тринадцять смужок, і не вам вирішувати, хто має віддавати честь «Зіркам і Смужкам», а хто ні!!! До речі, якщо побачу десь у когось на території бази прапор конфедератів — штрафна зміна!!! Усі зрозуміли, засранці?!

— Sir, yes, sir!!!

* * *

Франческа зайшла в кабінет, прикриваючи обличчя тижневиком НАСА.

— Не дивись на мене!!!

— Що сталось?!

— Я сьогодні без макіяжу!!!

Сталося страшне — моя напарниця проспала й приїхала на роботу, навіть не нафарбувавши губи. А свої сицилійські губи Франческа шмарує такою яскравою помадою, що її, напевно, можна побачити з МКС. По її губах водії в темряві можуть визначити, що на дорозі пішохід. І навіть якщо Чессіну поставити на мисі Доброї Надії, кораблі у найлютіший шторм не зіб’ються з курсу.

Коли я вперше побачив свою напарницю, вона була схожа на учасника гурту KISS. З косметики Франческа використовує ВСЕ. Тіні, туш, помади, тональні креми, пудру і ще купу якихось невідомих субстанцій. Щоденний процес накладання мейкапу займає хвилин сорок, а то й годину. Але відсутність макіяжу — не єдина біда сицилійки. На додачу Франческа забула косметичку вдома. Хоча яку косметичку… Розмірами вона нагадує мій рюкзак, а важить, мабуть, як два мої рюкзаки.

Сьогодні Франческа була ще й фунтів на два легша, бо не намастила ті фунти на обличчя.

Це цілковито змінило її зовнішність. На роботу прийшла якась дівчина з розтріпаним волоссям, одягнута, як Франческа, і з голосом, як у Франчески, але геть на неї не схожа.

Олії у вогонь підлив професор Рассел. У командному центрі, дивлячись упритул на мене, астрофізик привітався:

— Доброго ранку, Андрію! — і спитав: — А де твоя напарниця?

Я не витримав і заіржав, бо напарниця стояла поряд і гнівно блискала окулярами.

Увесь день бідолашна Франческа ховалася за моніторами, за колонами і в мене за спиною. Її ніби не було на роботі. Нема макіяжу — нема Франчески. Коли я захотів сфотографувати її на згадку — не щодня ж таке побачиш — дівчина замахала руками й ображено промовила:

— Ні, ні! Таке фото я тобі не дозволю кудись виставляти!

Хвилин через п’ятнадцять Чессіна показала мені зображення марабу — химерного птаха, що живе в Африці та в Південній Азії.

— Отака я без макіяжу! Точнісінько така!

* * *

— Рядовий Шеннон! Рядовий Чандра! Два кроки вперед!!! Рядовий Чандра, рапортуйте!

— Сер, Шеннон обізвав мене «брудним нелегалом» («dirty wop»), сер, бо я народився в Індії, а не в США, сер!

— Чандра мене штовхнув!!!

— Я випадково! Я попросив пробачення!!!

— Стулили пельки обидва!!! Шеннон, ви вживали слова «брудний нелегал»?

— Sir, yes, sir!!!

— Чандра, ви попросили пробачення за те, що штовхнули Шеннона?

— Sir, yes, sir!!!

— Шеннон обізвав вас «брудним нелегалом» уже після того, як ви попросили пробачення?

— Так, сер! — було видно, як полковник Вескотт починає закипати — його шия почервоніла, руки стиснулися в кулацюги завбільшки, як моя голова.

«Dirty wop» — «Without paper» або «Without passport» ^[3]. Так колись у Коннектикуті не вельми привітні громадяни звали італійських іммігрантів, але згодом це ганебне прізвисько стали ліпити до всіх мігрантів узагалі. Причому байдуже, чи має людина документи, чи ні.

Вескотт подумав і скоро, по-військовому, прийняв рішення:

— Так, засранці, слухайте. Оскільки конфлікт між Шенноном і Чандрою відбувся у всіх на очах, правило приватного розгляду тут не діє. Отже, слухайте, що я скажу. Ти, Шеннон, вважаєш себе корінним американцем, так? ОК, скажи мені тоді, звідки походить твоє чудове прізвище? Воно ж ірландське, чи не так?

— Так, сер!

— Коли приїхали твої доблесні ірландські предки, щоб народити тут такого бовдура, як ти?

— Мій прадід приїхав з Дубліна на початку двадцятого століття, сер!

— Тобто він, висловлюючись твоєю мовою, теж «брудний нелегал»?

— Але, сер…

— Мої далекі предки приїхали сюди з Британії. Я, попри те, що народився тут, теж вважаюся нащадком «брудних нелегалів»?!

— …

— Рядовий Чандра народився в Індії. Однак він поруч з вами захищає цю країну під тим самим прапором, що й ви, Шеннон! Яке ви мали право називати його «брудним нелегалом»?! Цю країну збудували іммігранти та їхні нащадки. Вони на своїх плечах винесли цю країну з війни за Незалежність, з Громадянської війни, вони винесли її з довбаної Великої депресії і з Другої світової! Ми!!! Усі!!! Тут!!! Іммігранти!!!

На плацу стояла така тиша, що було чути, як полковник скрегоче зубами.

— Рядовий Шеннон! Вам два дисциплінарні за сварку і за образу рядового Чандри! Ще одне дисциплінарне — і вилетите з моєї бази під три чорти!!! Рядовий Чандра! Прийміть вибачення від Шеннона і потисніть один одному руки! А щодо «іммігрантів»… Один тільки рядовий Чейні і капрал Ґутьєрес можуть називати вас усіх — і мене також — «брудними іммігрантиками», бо Чейні з племені черокі, а Ґутьєрес — мексиканець, і американський континент — це їхня земля! Усім засранцям ясно?!

— Yes, sir, yes!!!

* * *

— Що це таке? — Франческа, піднявши дугу чорної брови, поверх окулярів дивилась на те, що вона бридливо тримала двома наманікюреними пальчиками.

— Це піца! — сказав полковник Вескотт і ображено додав: — Що, не догодив?

— Це не піца, — Франческа розвернула шматок, заглядаючи на нижню сторону «піци». — Це… це шмат мокрого сирого тіста, вкритий якимись жовтими шмарклями, а зверху накидано того, що, як я розумію, мало зватись «пепероні».

— Це піца, — у голосі полковника бриніла образа. — Це піца, яку їсть уся моя сім’я. Це піца, яку я купую, коли їду до тещі. Це найкраща в Іст-Ґренбі піца, яку я купую на Free Pizza Friday! Це чудова товста піца з сиром і гострим пепероні. Якраз те, що люблять хлопці на моїй (полковник особливо натис на слові «моїй») базі!

— Я нічого не маю проти, ем-м-м… «піци», — я ніколи не думав, що інтонацією можна так чудово підкреслити лапки, — але вона, по-перше, квадратна. Це означає, що тісто розкачували качалкою, а не розкручували руками, як потрібно. По-друге, вона непропечена. Тому вона звисає як… як собачий язик. І мокра, бо на денці коржа не видно кукурудзяного борошна, це означає, що його пекли бозна-де. А по-третє, на ній забагато… я навіть не можу назвати це сиром. Що це? Пармезан? Ні. Моцарела? Ні. Проволоне? Ні. Ґорґонзола? Звісно, ні! Я навіть не знаю, чи з молока це зроблено! — спалахнула Франческа. — І хоч піца не король страв, але це надбання мого народу, і я не хочу, щоб піцою називали те, що на піцу навіть не схоже! — окуляри у дівчини гнівно блищали.

— Корида, — сказав професор Рассел. — Бій биків. Дайте мені попкорну й місце в першому ряду.

Франческа метнула на професора такий погляд, що той аж зніяковів.

— Ну добре! — полковникове лице нагадувало буряк. — І де роблять справжню піцу?

— У ресторані мого батька!

— Чудово! Тоді наступного разу я замовлю піцу саме в ресторані твого батька.

— Вони назвали це піцою! Андрію, оце бозна-що! — ображено бурчала сицилійка аж до вечора. — Ти ж сам бачив! Як можна їсти це лайно?!

— Кошмар-кошмар! — я робив страшні очі і гойдав головою. — Це просто смішно!

Через який час полковник притяг на кухню десять коробок.

— Що це таке? — він тримав двома грубими пальцями- сосисками тендітний хрусткий трикутничок у кольорах італійського прапора — сир-базилік-томат.

— Це піца! — не без гордості сказала Франческа. — «Маргарита»!

— Це шмат засохлого тіста, по якому розмазано трошки сиру, томатної пасти і покладено листочок базиліку! — загарчав полковник. — Оцим я маю годувати своїх хлопців? Та вони це все з’їдять і не помітять!

— Вам би тільки нажертись!!! Набити кендюхи лайном!

— А ти побігай цілий день з автоматом, стрибни з літака, затягни в С-130 дві-три гармати — і я подивлюсь, як ти це зробиш, подзьобавши отакого пергаменту з салатом!

— Це все чудово засвоюється, тут мінімум вуглеводів, які перетворюються на відвислі пузяки!

— Де ти в мене побачила пузяку?! Нормальна фігура! То тільки тебе можна викидати з літака без парашута, бо ти й так приземлишся!!!

Запанувала тиша, така густа, що її можна було черпати ополоником.

Я не витримав і став між Франческою та Вескоттом.

І тут полковник весь якось зморщився й пробурмотів:

— Ну добре, вибач. Я не хотів. Маєш рацію. У твого батька таки справжня піца. Я приведу туди дружину й скажу: «Дивись, Марґарет, оце справжня піца, а не те лайно, яким я тебе годував усі двадцять років, що ми живемо разом».

— Полковнику, в батьковому ресторані з вас ніколи не візьмуть грошей! — у Франчески був такий вигляд, ніби вона перемогла в битвах при Ватерлоо, Ґеттісберґу і, на додачу, під Корсунем.

— От і чудово! — обізвався професор Рассел. — Є піца, якою можна набити кендюха, і є піца, якою можна насолодитись!

Не така вона й проста, та італійська кухня.

* * *

З самого ранку все пішло шкереберть.

Ми йшли по довгому коридору в командний центр, на заняття. Франческа, емоційно жестикулюючи, розповідала про свої недільні пригоди і взагалі не дивилась, куди йде. І ненароком наступила на ногу якомусь чолов’язі, що якраз намагався нас обігнати.

У наступну секунду тендітна Франческа відлетіла до протилежної стіни коридору так, що трохи не впала — чолов’яга штовхнув мою напарницю і вигукнув:

— Дивись, куди йдеш!!! Сучка.

Я загалом мирний. Буддист. Завжди, скільки себе пам’ятав, намагався уникати конфліктів, бійок і ніколи не шукав пригод на свою п’яту точку. Але не цього разу.

Я зірвався, і, мабуть, це була моя головна стратегічна помилка. Я мовчки кинувся на грубіяна й штовхнув його в груди. Мене підкидало так, наче всередині працював поламаний вентилятор. Кров войовничих бурят-монгольських предків штовхала мене в бій, не даючи й на секунду задуматись про наслідки. Права рука стискала уявну криву шаблю, ліва — шкіряний ташуур, очі перетворились на вузькі бійниці, а з грудей уже виривався бойовий клич: «Урагшаа!!! ^[4]».

Наступна мить цілком могла б бути останньою в моїй пам’яті, бо чолов’яга був у півтора раза більший за мене і міг би легко мене вирубати одним ударом.

Але не встиг.

Несподівано переді мною звідкись виринула Франческа. Тільки це мене врятувало від удару в обличчя.

— Проси пробачення!!! — хуліган злегка отетерів од такого повороту подій. — Поки мій напарник не вибив тобі щелепу, краще вибачся, — металевим голосом сказала Франческа. — Я не навмисно наступила тобі на ногу. Вибач. Але ти мене штовхнув. І обізвав. Негайно проси вибачення. Інакше він, — сицилійка штрикнула мене пальцем в груди, — поламає тобі щелепу. А потім приїдуть мої старші брати і зариють тебе в землю!

Франческа склала руку пістолетом і «бдижь» — вистрілила грубіянові в голову.

«Де в кумедної і цілком мирної Франчески взялись такі мафіозні манери?» — промайнуло у мене в голові. І, ніби почувши мої думки, дівчина сказала:

— Я сицилійка, і зі мною краще не зв’язуватись. Можеш повірити мені на слово, — і посміхнулась такою посмішкою, що мені аж самому стало погано.

— Що тут відбувається?! — голос капрала Ґутьєреса повернув мене з поля бойової слави моїх предків у реальність.

— Нічого. Нічого особливого! — я раптом подумав, що як здам цього «засранця» (а це був саме гвардієць-новобранець, здоровезний білявий селюк), то проблеми можуть виникнути не тільки в нього, але й у мене, бо полковник не схвалював на своїй базі ані найменших конфліктів.

— Джентльмени спілкуються, — сказала Франческа невинним голосом, ніби йшлося про недільний похід до церкви.

— І про що? — капрала було важко надурити. Він відчував, що тут щось не те. — Солдате, доповідайте!

— Сер, усе ОК, ми просто розмовляємо, сер… — вичавив з себе «засранець».

Капрал критично оглянув нас трьох, погрозив нам, наче шкільним розбишакам, пальцем, і пішов собі далі.

— Після роботи чекаємо тебе за блок-постом, — сказала Франческа. Сподіваюсь, ти не боягуз і прийдеш.

Грубіян сопів, дивився на нас з-під лоба і вже, здавалось, не був такий самовпевнений.

Я йшов у командний центр, думав, як далі розвиватимуться події, і подумки добирав собі секундантів. Дивно, але я не шкодував, що встряг у цю дурнувату історію. Шкодував, можливо, що вона могла розтягтися й розвинутися. Франческа вже тріщала з кимось по телефону італійською.

— Дякую, що мене захистив… — напарниця сховала телефон і подивилась на мене поверх окулярів. — Не переживай, я покличу старших братів. Патріціо сказав, що чекатиме нас після роботи.

— Дурниці. Я не мав вибору. І я не переживаю. Якось буде… — промимрив я й збрехав, бо переживав-таки неабияк. Не вистачало мені для повного щастя ще й бійки після роботи. Але нічого вже не вдієш. Що зроблено, те зроблено.

Під час першої перерви на обрії замаячила знайома фігура. І я одразу напружився. Це був ворог. І він наближався до мене. Я про всяк випадок зняв окуляри, поклав у кишеню й приготувався до бою.

Хуліган підійшов і знову, з-під лоба, вирячився на мене.

— Дякую, що не здав мене капралові, — пробубонів бичара. — Вибач. Я був неправий.

— Моїй напарниці це скажи, не мені.

— Де вона?

Я набрав Франческу і попросив її вийти надвір.

Напарниця вилетіла через тридцять секунд. «Засранець» тупцяв на місці. Він почувався явно не у своїй тарілці.

— Вибач. Я був неправий.

— Серйозно?

— Я був неправий, вибач, — знову вичавив з себе хуліган. І почервонів так, як уміють червоніти тільки біляві.

— ОК. Гаразд. Приймається, — і Франческа подивилась на кривдника поглядом Джорджа Вашинґтона з однодоларової банкноти.

— Кевін. Рядовий Кевін Вітакер, — чолов’яга простяг мені руку, більше схожу на лопату зі штирями.

— Ендрю.

— Вибачте ще раз. Я не хотів. Ніколи не повториться.

Я не курю, але мені раптом захотілося закурити.

* * *

— Тримай її як жінку, ніжно й обережно. Але міцно.

— А якщо я її не люблю?

— Послухай. Ти можеш її не любити, але вона жінка, і до неї треба ставитися з повагою. Ти можеш її не любити. Але треба бути чемним і знати, як з нею поводитись.

Полковник Вескотт тримав у руках автоматичну гвинтівку М4, і очі його світилися таким м’яким світлом, яке буває тільки в погляді закоханого чоловіка, що вранці дивиться на свою сплячу красуню.

Коли прийшли холоди, у Вескотта з’явилася нова розвага — тягати мене на кожній перерві в тир. Закрите стрільбище на авіабазі ніколи не буває порожнє. Тут щодня й щогодини, з ранку до вечора проходять тренування і стрільби.

— Я бачу, ти вмієш поводитись зі зброєю. Де навчився?

— Та так… — пробурмотів я. — Був досвід.

— І де саме?

Я не люблю згадувати історію, яка відбулась майже сімнадцять років тому в одній з гарячих точок, і тим більше розповідати про ті події, тому вдав, що не почув полковника. Вескотт уважно подивився на мене, ніби зіставляючи дані мого резюме з моїм місцезнаходженням сімнадцять років тому.

— АК-47 — це як залізна палиця. Зблизька б’є добре, здалеку гірше. А ще її не можна вдосконалити. Дрючок він і є дрючок. Забудь про нього. Тримай оце! — і Вескотт простяг мені гвинтівку М4. — Найкращий варіант для початківця. Ця дамочка навчить тебе добре стріляти!

Я не вперше тримаю в руках M4. Ця штука з калібром 5.56, як говорить полковник, красива, примхлива і, як будь-яка жінка, любить увагу та догляд. Тільки за цих умов вона викладатиметься на всі сто.

Справді, це не «Калашніков», що стріляє дешевими набоями і простий, як залізна довбня. Однак я не буду обговорювати й порівнювати ці два автомати. По-перше, текстзовсім не про це, по-друге, я не спеціаліст. А по-третє, я справді не люблю вогнепальної зброї.

— Знання тут потрібні мінімальні, — полковник заклав руки за спину, розправив плечі, розставив ноги й викотив груди колесом. — Тут важливе чуття, око, тип зброї і практика. Багато, багато практики. Ану, давай! Ціль номер 4, дистанція 50 футів!

— Sir, yes, sir! — я зробив одиночний постріл і чорний прямокутник, розміром з цеглину, став червоний.

— ОК, це було зовсім не важко. Ціль номер 7, відстань 150 футів!

Ціль номер 7 — намальований зловмисник, що наставив на тебе зброю. Одиночний постріл. Мимо. Коротка черга з трьох пострілів. Мимо.

— Ніколи не стріляй чергами на далеку відстань, — наставляв Вескотт. — Черга добра для ближнього бою або коли цілі стоять близько одна до одної. У цьому разі стріляй одиночними.

Я спробував ще раз. Куля влучила в лівий нижній кут цілі — читай, зловмисникові в стегно.

— Андрію, політ кулі — це парабола. Знаючи відстань, масу, швидкість польоту кулі і врахувавши поправку на вітер, ти можеш приблизно уявити кут. Ти ж це щодня робиш, коли розраховуєш траєкторію супутника. Ось, наприклад, на снайперському прицілі є спеціальні поділки. Там усе можна розрахувати. І на гачок тисни, коли видихаєш. Давай ще раз.

Я затамував дух, змістив мушку трохи вгору й праворуч і вистрілив.

— У живіт! — занервувався полковник. — А треба в голову!

— У живіт теж непогано!

— Він у бронежилеті. І не затримуй дихання, а стріляй, коли видихаєш — це різні речі. Коли затамовуєш дух, то починає калатати серце і смикаються руки. Давай!

Я вираховував параболу секунд двадцять, потім, на видиху, вистрілив.

— Молодець! Влучно. Прямо в око! Тільки все одно забираєш трохи лівіше. І двадцять секунд… Поки ти, кадете, розраховуєш, тебе вже десять разів можна було застрілити! З такими темпами хіба що на полювання…

— Полковнику, а ви любите полювання?

— Ненавиджу, — крізь зуби процідив Вескотт. — От якби в оленя була рушниця, тоді ми були б на рівних. А так це банальне вбивство. І запам’ятай, синку. Найкраща виграна тобою битва, це коли ти навіть не знімаєш рушницю із запобіжника.

* * *

У моєї напарниці дуже специфічне чуття гумору.

Якось ми коригували геостаціонарну орбіту наукового супутника. Орбіта проста, корекція невелика. Професор Рассел сказав, що ми це робили сто разів, і вийшов з приміщення. Наглядати за нами залишився офіцер, у якого й без нас було триста справ.

Я довго розраховував коефіцієнт обертання та різницю між фактичною і питомою траєкторіями, щоб дати двигунам потрібний імпульс на корекцію орбіти. Одержав результат. Він мені не сподобався. Я перерахував — отримав другий. Тут я захвилювався і перерахував утретє. Вийшло те саме.

Питаю напарницю:

— Чессіно, який у тебе диференс? 2,54 × 2,75 × 14,45 і 1,02 % обертальний момент?

— Ага.

— ОК, тоді повертаємо ключі, я запускаю двигуни, — заспокоївся я.

Кожен з нас має провести розрахунки на незалежних станціях, і якщо в нас дані збігаються, то ми повинні одночасно повернути ключі й запустити двигуни, як переведуть сателіт на потрібну орбіту.

В очікуванні телеметрії я нервуюсь — не дає мені спокою коефіцієнт завалювання. Мені здається, що він завеликий. І я прошу:

— Франческо, відкрий мені, будь ласкава, файл зі своїми розрахунками, я хочу звіритись.

Франческа піднімає догори свої чорні брови і видає:

— А нема в мене розрахунків…

— Що-о-о-о?!

— Та я просто так сказала, просто за тобою повторила, і ввела те ж саме, що й ти — ти ж ніколи не помиляєшся! — заторохтіла напарниця.

— Ти не робила розрахунків?! — я відчуваю, як у мене холонуть кінцівки і на лобі виступає піт.

Якщо я раптом помилився в розрахунках, а Франческа просто зваляла дурня, ввела той самий коефіцієнт і повернула ключа, супутник може так закрутити, що потім його вже ніхто не вирівняє…

— Франческо, я тебе вб’ю!!!

У мене завмирає серце, мозок ось-ось вибухне — треба щось робити. Потрібно дочекатись телеметрії і подивитись, до якої бісової матері я відправив супутник. І чи можна щось виправити. Франческа робить великі очі й напускає винуватий вигляд. Я насилу стримуюся, щоб не зробити дорогій напарниці щось страшне й болюче.

Поки Франческа біжить отримувати телеметрію, я відкриваю обидві станції і поспіхом, тремтячими руками починаю вводити заданий курс. Дорога кожна секунда.

Чую тихий зойк — Франческа страшними очима дивиться в монітор.

— Що там?! — я відчуваю, що ноги в мене підкошуються. — Пересилай дані на станцію!!!

Отримую дані. Поточний курс повністю співпадає із заданим. Обертаючий момент — 0,0001 % — у межах норми, майже ідеально.

Франческа регоче:

— Чого панікуєш? Я все перерахувала, не бійся, все було правильно, мої розрахунки в синьому секторі, — і окулярчаста потворка зайшлась таким реготом, ніби «Титанік» дивилася.

Я повільно опускаюся на стілець. Руки трясуться, язик прилип до піднебіння, ноги підгинаються, серце калатає десь аж у шлунку. Піднімаю на Франческу очі з таким виразом, що сицилійка аж сахається.

— Андрію, ти що, образився? Ну я ж пожартува-а-а-а-ла!.. — Франческа винувато всміхається.

— Знаєш… Знаєш що?! Іди, будь ласка, в сраку, — я встав і пішов на кухню налити собі кави, чаю, а ще краще — якоїсь отрути.

— Ну, Андрію, ну, не ображайся, ну, Андрію, ну чого ти? Ох, ти б себе бачив! — Франческа знов почала іржати.

Я хряснув дверима і вийшов геть з командного центру.

Жарти під час робочого процесу відняли мені багато нервів і додали кілька зайвих сивих волосин.

— Ключ на старт!

— Є ключ на старт!

— Запустили. Дивися за телеметрією.

— 2,45… 3,27… 3,98… 4,15… 4,97…

— Яке 4,97?! Мало бути 4,15!!! Перекрутили!!! А-а-а, чорт, офіцер Баррел! Ми перекрутили!!!

— Тихо, чого ти волаєш! 4,15 стабільно! Я пожартувала!

— Ну ти й…

Іскрометний гумор напарниці блищав багатьма гранями.

Вона могла причепити мій рюкзак до стільця кабельною стяжкою, стілець до іншого стільця і так далі. Наприкінці дня, збираючись додому, я ривком стягував рюкзак, за ним падав стілець, за ним другий і так далі. Шум стояв такий, ніби я хату валив. Колеги перелякано заглядали в кабінет. Франческа радісно реготала, а я шукав кусачки, щоб зняти ті кляті стяжки.

Вона могла написати губною помадою на правому борту машини полковника Вескотта «Cutie» ^[5] і обмалювати сердечками. Правого борту полковник не бачить, коли після роботи сідає у свій Ford Explorer. Зате правий борт дуже добре бачить його дружина Марґарет.

Не знаю, що там відбулось увечері у Вескотта, але на другий день похмурий полковник приїхав на чистесенькій машині, хоч він може не мити свого «Форда» місяцями і їздити у бруді по вуха.

Вона запросто могла прикрасити мій робочий стіл апельсиновою шкуркою.

— Чессіно, що робить на моїй клавіатурі шкуринка від апельсина?

— У тебе на столі хворобливий порядок. Це ненормально. Я створила на твоєму стерильному робочому місці нормальну робочу атмосферу!

Коли напарниця довго не викидає коники, краще про це мовчати, щоб не розбудити капосного звіра.

— Щось ти на цьому тижні підозріло чемна…

— Немає проблем! — і обнуляє мій тижневий звіт без збереження. — Ну класно ж!

— Франческо!!!

— Усе, усе, я тепер поза підозрою!

Словом, перелік витівок напарниці можна продовжувати довго.

Діставалося від Франчески й старшим братам, але то вже геть інша історія.

Інколи можна пожартувати й над самою Франческою, за умови, що жарт буде невинний:

— Поганий зв’язок!

— На що жаліємось?

— Зв’язок ніякий! Ці радари перебивають увесь мобільний зв’язок! У мене тільки одна поділка і та зникає!

— Чессіно. Ти сидиш під вентилятором. Вітер здуває сигнал убік. От він і пропадає.

Чессіна пересідає ближче до вікна.

— Дві поділки!

Але зазвичай кепкувати з напарниці — те саме, що дражнитися з безпомічної дитини.

У механіка Ренді (наш місцевий ветеран, найстарший, мабуть, на авіабазі працівник, дідусь із сивими, наче в моржа, вусами), є окуляри. Здоровезні рогові окуляри з грубезними плюсовими лінзами. Якось я позичив у нього ті окуляри й поклав на стіл.

Франческа свої модні окуляри носить тільки як красивий аксесуар, бо в неї зір — усього мінус один. Крім того, вона кидає їх там, де бачить. А потім шукає по всій базі.

Словом, я її окуляри сховав, а замість них підклав окуляри Ренді. Спочатку Франческа тихо намагалася шукати окуляри сама. Потім обережно спитала мене, чи я їх, бува, десь не бачив. Я мовчки вказав на страшні лінзи в роговій оправі…

Знаєте, що буває, коли трирічній дитині сказати, що ти з’їв усі її цукерки? Те саме було з Франческою. Відтоді я перестав жартувати над напарницею. Хай собі й далі розважається своїми дурнуватими розіграшами.

* * *

Цього року мої знання поповнилися спецкурсом фізики космосу, основами розрахунку й корекції гео- та геліостаціонарних орбіт, високих еліптичних, низьких, середніх та високих навколоземних орбіт, а також траєкторій зондів та космічних апаратів у глибокому космосі.

Спочатку моя бідна голова трохи не луснула. Коли я дізнався, чим саме займатимуся, перша думка була — непомітно втекти. Але мені сказали: «Ти зможеш». І ні секунди не дали в цьому засумніватися. Хоч я не просто сумнівався — я просто не вірив, що все це осягну.

Минуло всього п’ять місяців, і тепер я можу самостійно пересунути супутник на будь-яку траєкторію відповідно до заданих параметрів. Не тільки зняти телеметрію і відстежити й розрахувати тенденції відхилення та завалювання, але й запобігти цьому. І найдивніше те, що мені, вчорашньому гуманітарію, котрий усе життя тримав хіба що камеру й мікрофон, це страшенно подобається.

Треба вірити в себе. Насамперед у себе. І все у вас вийде!

* * *

«Франческа» і «халепа» — це слова-синоніми.

Щойно я зібрався пообідати, задзвонив телефон:

— Андрію, в мене біда, біда!!! — плакала в слухавку напарниця. Враховуючи те, що за десять хвилин до обідньої перерви Франческа була жива, здорова і в доброму гуморі, я подумав, що мусило статися щось серйозне.

— Що сталося, Чессіно?

— У мене машина не заводиться!

— Матір божа, Франческо, я вже було подумав, щось серйозне!!! Ти мене налякала!

— Серйозне!!! Як я додому потраплю?! А мені сьогодні в перукарню!!! — напарниця була не на жарт стривожена.

— Як я можу допомогти?

— Подивишся?

— Господи, Франческо, та я у своїй машині не знаю, як капот відкривати. Давай я покличу Ренді?

— Я ходила в майстерню, у Ренді вихідний… Якщо ти мені не допоможеш, я пропала!!! — дівчина так гірко заплакала, що я відклав свій обід, схопив куртку і вийшов на собачий холод.

Я сів до Франчески в машину й натис кнопку запуску двигуна. Зелений діод на кнопці безпорадно блимав. Двигун мовчав.

Я відкрив капот, але це ніяк мені не допомогло. Двигун «Хонди» був надійно захищений од втручання дилетантів кожухом. Візуально все було в порядку. Але автівка ніяк не реагувала на кнопку.

— Може, акумулятор сів? Ти зранку нормально завелась? — спитав я. У нас третій день стояв лютий мороз, а в районі летовища температура взагалі була найнижча в регіоні.

— Усе було добре… — пхикнула сицилійка, закутавшись у пухнастий шалик.

— Давай подзвонимо Ренді додому.

— Що бачите на дошці приладів? — одразу спитав старий механік.

— Нічого.

— Узагалі?

— Узагалі, — відповів я.

— Тоді це не акумулятор. Якби був мертвий акумулятор, була б індикація, — Ренді трохи промовчав. — Скоріше за все, щось із запалюванням. Стартер не крутиться?

— Машина взагалі мертва.

— Запалювання. Або щось із центральним замком. Ти машину нормально відкрила?

— Я на авіабазі машину не закриваю, — тихо сказала Франческа.

— Люди, я не знаю. Чорт би забрав усі машини з кнопками і дурною електронікою! Викликайте дорожню допомогу, — здався вусатий механік.

Франческа тихенько заплакала.

І тут я подивився на брелок…

Брелок, він же ключ од машини, напарниця носила на фірмовому шнурочку НАСА. До брелока було причеплено два жовті ключі з надписом «Minute key» — я сам такі копії нещодавно робив у найближчому будівельному супермаркеті. Але на самому брелоку сяяла стилізована у вигляді двох пелюсток вогню символом давньоіранського божества літера «М»…

— Чессіно, скажи мені, бамбіна, чому ти намагаєшся завести свою «Хонду» ключами від «Мазди»?..

Франческа повільно підняла на мене круглі заплакані очі.

— Що ти маєш на увазі?..

Я мовчки, насилу стримуючи сміх, очима вказав на брелок.

— WTF?!

— Де ти поцупила цього ключа?

— Ммм… Не знаю, мабуть, на кухні…

— Ходімо шукати хазяїна.

Машину я знайшов скоро. На ключ радісно відгукнулася червона «Мазда», що стояла неподалік. Автівка належала жінці з департаменту розрахунку траєкторій. Вона, як і Франческа, робила собі каву на кухні. Однакові шнурки, однакові жовті ключі, зроблені на одному й тому ж самому автоматі, що стоять у кожному будівельному супермаркеті, і майже однакові брелоки збили Франческу з пантелику. А те, що дівчина не закриває своє авто на замок, довершило плутанину.

У мене такої проблеми немає — мої ключі нагадують якір або срібний бджолиний рій, бо у в’язці їх багато, а на додачу там повно карабінів, карабінчиків, чіплялок, брелоків і ще казна-чого.

Я зняв зі своєї в’язки найбільший, найблискучіший карабін, почепив його на ключі напарниці й пристебнув їх до її сумки.

Надіюсь, тепер не загубить.

* * *

— Priviet, zdarova, blyad, nahuj, — я відірвав очі від монітора і, ще не остаточно усвідомлюючи, що, власне, діється, подивився в бік джерела цього сумнівного привітання.

— Zdarova, blyad! — старанно вимовила Франческа. І, подумавши, додала: — Nahuj.

Напарниця була явно задоволена собою, хоч помітно, не зовсім задоволена моєю реакцією на її «сюрприз».

«Гарно починається понеділок», — подумав я і спитав:

— Франческо, бамбіна. Скажи мені, будь ласка, де ти чула такі слова?

— А що не так? — Франческа одразу стала в позу. — Від подруги чула. У її бойфренда сусід по кімнаті — росіянин. Я просто спитала, як вітаються росіяни у вузькому колі. Я щось не так вимовила?

— З вимовою якраз усе гаразд, видно, що ти дуже старалась, — похвалив я. — Але зміст…

— А що зміст? Хіба не так вітаються друзі, які знають одне одного близько?

І тут я міцно задумався, згадавши свої студентські роки…

— Розумієш, Чессіно, технічно, може бути й так…

— Що значить «технічно»? То так, чи ні?

— Ну… — мені забракло словникового запасу, мозок закипів, і я не знав, що відповісти. — ОК, скажи, ти зможеш привітатися з подругою «привіт, сучко»?

— «Сучко»? — Франческа вголос засміялася. — Ну, зазвичай я так не вітаюсь, але за певних обставин…

— Отож. «За певних обставин».

— Ти мені поясни, я щось не те сказала? — не відставала дівчина, намагаючись зрозуміти, що й до чого.

— Франческо. По-перше, чи ти знаєш значення слів «blyad» i «nahuj»?

— Емм… Не знаю.

— А як тобі пояснили?

— Та ніяк! Я спитала, мені відповіли.

Я заплющив очі й приготувався до найважчого. Пояснювати так звану табуйовану лексику.

— Ну так от: «blyad» — це приблизно як «сучка». А «nahuj»… ммм… — я знітився і не придумав нічого кращого, ніж набрати матючний російський вислів у Google-перекладачі. Набрав і простяг телефон напарниці.

Франческа густо почервоніла.

«От гівнюк», — пробурмотіла вона й вичавила:

— Пробач, я справді не знала…

А я не знав, як стримати сміх.

Франческа тим часом щось швидко набирала на айфоні.

— А тут «blyad» має інше значення! — вона показала мені телефон. У віконці перекладу стояло слово «damn».

— Ні, Франческо, це слово правильно перекладати як «сучка» (bitch) або як «хвойда» (whore). Принаймні я так думаю. «Damn» не годиться, — я набрав у перекладачі слово «damn» і показав Франчесці. — «Чорт». «Heck» або «demon».

— Ясно, — дівчина задумалась. — А як перекладається «blin»? Ти часто це слово використовуєш.

Мені полегшало.

— «Блін» — це «pancake» або «crêpe».

— А в чому тоді зміст цього слова?

— Ні в чому. Це просто слово.

— Ти використовуєш його як лайку?

— Ну, загалом так.

— А чому?

— Бо перші дві літери звучать, як у слові «blyad».

— Ясно, — кивнула головою дівчина. — Це як «gosh» або «goodness» ^[6].

— «Son of peach» ^[7].

— Аха-ха-ха-ха! «Son of peach»! — засміялася Чессіна. — А як на мене, то це тупо. Бо всі й так розуміють, що ти мав на увазі.

— Згодний, це тупо, — погодився я. — Але повір, «blyad» і «nahuj» — не кращий варіант.

— Зате я тепер знаю, що це означає, — всміхнулася Франческа.

— Оу! Тут говорять російською? Я теж знаю кілька слів! — до нас підійшов професор Рассел.

— Нєт!!!

Але професора вже було не стримати.

— Baba, vodka, ogurets! — видав астрофізик і, не чекаючи, пояснив: — Кохана жінка, стакан віскі і стейк. Цьому мене навчив один російський інженер у Г’юстоні. Це все, що йому було потрібно у вихідні.

— Технічно ви абсолютно праві, — сказав я, не в змозі більше будь-що пояснювати.

— Zdarova! — сказала Франческа.

— Priviet! — радісно відгукнувся професор.

Понеділок почався.

* * *

Кидати бейсбольного м’яча в командному центрі — погана ідея. Вона погана, бо ви й не уявляйте собі, що могло б статись, якби хтось почав це робити в приміщенні, де повно скла. Краще уявіть слона в крамниці посуду, аніж двох дурноверхих, що кидаються м’ячиком у командному центрі НАСА. І один з тих дурноверхих — ваш покірний слуга. На свій захист можу сказати, що ідея належала не мені. Першою м’ячем у мене кинула Франческа.

— Лови! — я підняв голову і в останню мить помітив, що мені щось летить прямо в лице.

Я не граю в бейсбол. Зате я бережу свою фізіономію. Тому м’яч було перехоплено за частки секунди до того, як він мав мені врізати межи очі.

— Вау, класна реакція! — зааплодувала напарниця. Я мовчки повернув м’ячика назад.

— Я в школі грала у софтбол! — похвалилася Франческа, запросто зловивши мою подачу.

— У софтболі м’яч легший, його ловити простіше, — продемонстрував я своє знання гри. Однак Франческа це чомусь розцінила як виклик.

— Ловити м’яча у софтболі — те саме, що й у бейсболі! Швидкість у них приблизно однакова — біля 80 миль на годину, залежно, хто подає!

М’яч знову полетів мені в голову.

— Та добре, добре! Спокійно! А хіба софтбол — не дівчача гра, як і соккер? — я вирішив позлити напарницю, але пізно зрозумів, що краще б я цього не робив.

— Можна подумати, ти у справжній футбол граєш!!!

Європейський футбол американці називають «соккер», а американський — просто «футбол», або «справжній футбол». Не встиг я дослухати репліку, як м’яч полетів у мене з такою силою, що я вже не встигав його зловити й інстинктивно відхилився вбік.

Дзвін розбитого скла пролунав у ту ж мить — кидок був точний і сильний. Проте влучив він не туди, куди призначався. Очі в напарниці стали більші за окуляри. Вона зойкнула і закрила обличчя руками.

Я сидів і не ворушився.

— З тобою все ОК? Тебе не поранило? — у два тигрячі стрибки напарниця підскочила до мене.

— Зі мною все гаразд.

А ось з великим склом, яке відділяло пункт космічного зв’язку від командного центру, було не все гаразд. Величезне, як вітрина, прямокутне скло, півтора на два з половиною метри, розлетілося на тисячі дрібних скалок.

Крім нас, у приміщенні нікого не було. Зазвичай ми приходимо перші й готуємо пульти до роботи. Активуємо зв’язок і заступаємо на зміну. Потім приходить старший офіцер Баррел, а потім наш викладач, професор Рассел.

— Треба сховати м’яча!

— Е-е… Навіщо?

— Щоб не подумали на нас! Скажемо, що ми прийшли і скло було вже розбите!

— Я на це не підпишусь.

— Ти мій напарник!!! Ти повинен мене підтримати!

— Я твій напарник, Чессіно, а не поплічник! Усе одно тут стоять камери, і там усе чудово видно.

Очі в дівчини наповнилися слізьми.

— Мене звільнять!

— Нікого не звільнять! Це всього-на-всього нещасне скло! Хочеш, я скажу, що це я розбив? Технічно це так, бо я не зловив чортового м’яча!

Франческа заплакала.

Я встав і вийшов. Потрібно було доповісти й прибрати скло, бо незабаром мала з’явитися зміна.

Я вийшов з командного центру й пішов до кабінету командира бази. Франческа тінню тяглася позаду.

— Що ти збираєшся робити?

— Треба сказати про скло й прибрати той розгардіяш.

Франческа тихо зітхнула й знов заплакала.

— Чессіно, перестань. Це тільки скло.

— Мені кінець, — прошепотіла бідолашна сицилійка.

— Заспокойся, все буде добре.

Я штовхнув двері, і ми зайшли в кабінет.

— Г’юстон, у нас проблема! — полковник одірвав погляд од паперів і витріщився на нашу доблесну двійку.

— Ну що знову? — оце «знову» мене, чесно кажучи, трохи зачепило. Ніби ми щодня робимо якусь шкоду.

— Що значить «знову»? Ми просто вікно розбили. І це вперше.

— Де розбили?

— У командному центрі, вікно з пункту зв’язку до пультів.

— Як?

Франческа втягла голову в плечі.

— Бейсбольним м’ячем.

— ???

— Моя провина — не зловив подачу.

— Від неї? — полковник кивнув на напарницю.

— Угу.

— Слабак! — Вескотт хмикнув. Я гигикнув. Чессіна зітхнула.

Ми втрьох зайшли в командний центр.

— От лайно собаче! — сказав Вескотт.

У приміщення зайшла суперінтендант Сара МакКарті, мініатюрна струнка брюнетка. Якщо полковник Вескотт командував на базі всіма, хто мав душу, тобто людьми, то Сара командувала тим, що душі немає, тобто була ніби як завгоспом.

— Саро, — звернувся до неї полковник, — зателефонуй до А-1 (це підрядчик в Іст-Ґренбі), потрібно поставити сюди нормальний триплекс, а не це лайно. Я ще зразу казав, хай ставлять триплекс, бо так ми весь персонал можемо травмувати осколками. Виконуйте!

— Sir, yes, sir! — Сара віддала честь і вийшла.

— Вдалого дня! — полковник приклав два пальці до кашкета і теж вийшов.

Я тримав у руках бейсбольний м’яч.

— Ну що, візьмеш подачу?

Франческа у відповідь запустила в мене олівцем.

* * *

Франческа — талановитий математик. Я впевнений на всі сто в тому, що вона побачить і виправить усі помилки, яких я теоретично можу припуститися при розрахунках корекції траєкторій.

Комп’ютер — і той може помилятись. Чессіна ж без усіляких розрахунків на папері, провівши їх подумки в голові, може прямо на дошці намалювати потрібну траєкторію. І вона точно збігатиметься з моїм графіком, який я накреслю після ретельних обрахунків. Дар у неї такий.

Часом цей дар накладає відбиток на її спосіб мислення:

— Джорджіо, ти неправильно витираєш стіл! Ти починаєш зі широкої сторони, а це нераціонально! Треба витирати по коротшій — лінія буде пряміша, ти захопиш більшу площу, шлях коротший, і, відповідно, витратиш на прибирання менше енергії й часу!

— І ця людина ще критикує мене за «хворобливий і стерильний порядок» на моєму столі.

— Я математик!

Або пояснює по телефону племінниці, як скласти математичний алгоритм:

— У тебе у вихідних даних: сусід-гівнюк, його автівка і два кукурудзяні качани. Один довгий, другий короткий. Сусід-гівнюк — це константа. Є два ступені — просто гівнюк і гівнюк-гівнюк. Якщо він просто гівнюк, ти забиваєш йому в глушник автівки короткого качана. Якщо він гівнюк-гівнюк, то забиваєш довгого, бо в довгого качана більша площа поверхні, вона спричиняє більшу силу тертя, і, як наслідок, тиск у системі буде більший, а отже, й більша шкода. Так ти можеш вивести алгоритм застосування качана потрібної довжини.

Але, як усі таланти, моя напарниця трохи неорганізована. Зазвичай на корекцію траєкторії одного супутника витрачається година, максимум півтори, залежно від складності кейсу. Ми повинні проводити розрахунки одночасно і потім зіставляти результат. Так от, поки в мене кипить мозок, Франческа може просто ловити ґав, втикати в монітор, пиляти собі нігті або тріскотіти по телефону, розмахуючи руками так, що вітер здуває зі стола папери.

І коли я вже закінчую розрахунки, Чессіна оговтується і поспіхом починає свою частину роботи.

— Чессіно, я завершив, результат відіслав тобі. Будеш готова — просигналь.

— Ой, ти вже? Зараз, зараз, я бігом! — кинувши пиляти нігті, втикати, ловити ґав, подружку або маму на лінії, напарниця береться наздоганяти мене. І тепер хвилин десять- п’ятнадцять б’ю байдики я.

Урешті-решт ми витрачаємо на просту корекцію до півтори години. А за зміну, що триває чотири години, ми найчастіше маємо на корекцію три кейси. Хотіли давати четвертий, але бачать, що ми не встигаємо. Старший офіцер Баррел уже втомився натякати, що, незважаючи на статус новачків, нам треба пришвидшити темп.

Причому ніщо не заважає Франчесці працювати вдвоє швидше за мене, бо вона ж для цього має всі здібності. Але як їй про це сказати? Професор Рассел звалив це на мене: «Ти у вашій команді старший, ось і придумай».

«Придумай». Якби моя напарниця була звичайною людиною, їй можна було б сказати: «Франческо, ми повинні працювати швидше. Відклади свої справи й працюй!». Але Франческа в сенсі поведінки людина незвичайна, і подібне зауваження може викликати (і викличе) в неї потік сліз та ще, чого доброго, й депресію. А мені воно треба? Анітрохи не треба. Тому я вирішив схитрувати.

Здавши перший виконаний кейс Баррелу, я повернувся на робоче місце чорніший за хмару. Франческа відчула, що щось не так.

— Андрію, з тобою все добре? Що сталось?

— Баррел незадоволений, що ми так повільно просуваємось. Це через мене — я занадто повільно працюю… Мабуть, тому, що займаюся цим недавно, і мені на перевірку потрібна купа часу, — старанно зображаючи розпач, сказав я. Хоч я й справді був у розпачі, бо факт залишався фактом — ми працювали повільно.

— Що?! Та при чому тут ти? Ми виконуємо свою роботу вчасно! А прискіпуватись до тебе взагалі не можна! Ти ж абсолютно все робиш без помилок і зауважень! — закипіла Франческа.

— Вони хочуть, щоб ми брали не три, а чотири корекції, плюс два рази на місяць на нас висить OSIRIS — REx, — знизав плечима я.

— Хочеш, я тобі допомагатиму? Я тебе страхуватиму! — напарниця щиро хотіла мені допомогти. Мені ж було однаково, яким методом пришвидшити процес. Якщо для цього потрібно було виставити себе слоупоком і не довести Франческу до сліз — це був би ідеальний варіант.

Під час двох наступних корекцій Франческа, відклавши абсолютно всі свої справи, миттю завершувала свою частину розрахунків і сідала поряд — допомагати мені. Таким чином ми витратили на обидва кейси всього півтори години. І ще взяли додатковий. Франческа переможно зиркала на офіцера Баррела і мала вельми войовничий вигляд.

У нас у HR це називають «індивідуальний підхід».

* * *

Таке враження, ніби Франческа на кожен понеділок планує якусь чергову халепу. Того разу це було розбите скло в командному центрі. Тепер — дві до смерті перелякані жіночки. А винна у всьому, звісно ж, не моя напарниця, а клоп.

— Привіт, солоденький! — засюсюкала Франческа, щойно вранці зайшла в командний центр.

Це, звісно, краще, ніж російські матюки, якими Чессіна привітала мене тижнів два тому, але «солоденький» було адресовано не мені, а здоровезному клопові, що сидів у дівчини на долоні.

— Дивись, яка краса!

Краса нерухомо сиділа у Франчески на руці й повільно ворушила вусиками. На перший погляд це був звичайний лісовий клоп, тільки тіло в нього було не таке широке, як у його лісового родича, і був він не зеленої, а сіро-коричневої барви з темними й світлими смужками, що йшли по зовнішній стороні надкрилків. Завбільшки краса була сантиметрів зо два.

— Leptoglossus occidentalis.

Франческа вигнула чорну брову й подивилась на мене поверх окулярів — так вона робила тоді, коли чогось не розуміла або була сильно здивована.

— Що це означає?

— Це означає, що на руці в тебе сидить сосновий насіннєвий клоп. Він не хижий, як багато інших клопів. Він вегетаріанець і харчується сосновим насінням, соками та нектаром. Це не клоп-смердюх, але його чіпати також не варто, бо пахне він так само. Зараз трохи потепліло, ось деякі комахи й повилазили розім’яти крила.

— Не знала, що твоє прізвище Даррелл.

— Не знав, що ти знаєш, хто такий Даррелл.

— Ти думаєш, я дурна?

— Де ти його взяла? — я відчув небезпеку і відвернув увагу напарниці від свого невдалого жарту.

— На машині сидів зранку. Було дуже холодно, я подумала, що він може загинути, і взяла його з собою.

— То ти його аж з Віндзора привезла?

— Він такий милий!

Ось у цьому вся Франческа. «Мі-мі-мі, він такий милий», — і нещасна комаха через власну мімішність влипла в халепу.

— Що ти з ним робитимеш?

— Не знаю, мабуть, відпущу, але нехай трохи відігріється.

— Відпускати треба там, де ти його взяла. Поблизу авіабази немає хвойних дерев. Вони є тільки у вас у Віндзорі.

— Значить, повезу його додому й там відпущу. І все-таки, як ти знаєш про клопів?

— У дитинстві хотів стати ентомологом.

— Я зватиму його Джорджіо!

— Узагалі-то це моє ім’я.

— Тобі шкода? Він теж буде Джорджіо!

Краса зігрілася й доволі жваво повзала по нашому столі, по клавіатурі й по конспектах. Коли ми кудись ішли, Джорджіо тихо сидів у Франчески на лацкані, наче велика химерна брошка.

Біда підкралась, як завжди, непомітно.

Тривала звичайна зміна. Ми проводили корекцію орбіт і якраз обробляли другий кейс. Крім нас у командному центрі перебували старший офіцер Баррел, професор Рассел, який спостерігав за нашою роботою, роблячи нотатки в записнику, і дві жіночки з Вашингтона, з дослідницької групи навігації глибокого космосу.

Джорджіо, якому набридло сидіти на лацкані, повзав у Чессіни по рукаві. Нарешті і це йому набридло. Він присів, потім трохи підняв черевце, розправив надкрилки й полетів.

Коли клопи літають, вони витворюють звук, який нагадує звук транспортника С-130. З густим, соковитим басом Джорджіо заклав віраж прямо наді мною і взяв курс на одну з вашингтонських жіночок. Гостя з Вашингтона такого повороту не очікувала і в посадці Джорджіо, звісно, відмовила.

Вереск стояв такий, що в мене дзеленчало у вухах. Франческа кинулась на порятунок свого улюбленця.

Клоп був наполегливий і відмовлятися від своїх планів не збирався. Жіночка з Вашингтона хаотично відмахувалася від комахи течкою і несамовито верещала, при цьому задки відступаючи до виходу. Не помітивши стільця, вона через нього перечепилася і з усього розмаху сіла на підлогу.

Джорджіо описав над її головою дугу і гепнувся їй на зачіску.

Невідомо кого мені було шкода більше. Чи жіночку з Вашингтона, що рвала на собі волосся й ляпала себе по голові, намагаючись струсити непроханого гостя, чи Джорджіо, що беркицьнув на спину й безпорадно сукав лапами в повітрі, чи напарницю, що стрибала в мене за спиною, заламувала руки й кричала, щоб не чіпали нещасну комаху.

Нарешті жіночка побачила клопа, що лежав на підлозі, і занесла над бідолашним свій чобіт. Я ледве встиг накрити комаху рукою. Удар каблуком прийшовся мені по пальцях. Було боляче, але не критично. У командному центрі запанувала тиша.

— Сі-Ті, викликає Г’юстон! У вас усе в порядку?

— Усе ОК, Г’юстон, це Сі-Ті. Дівчата гуляють, — флегматично сказав офіцер Баррел.

Франческа, ридаючи, посадила Джорджіо собі на руку. Наляканий клоп був не проти. У приміщенні стояв нестерпний сморід — Джорджіо, певно, пережив сильний стрес.

— Отак і з деякими людьми, — глибокодумно зауважив професор Рассел. — Поки їх не чіпаєш…

Але біда не приходить одна. Хвилин через сорок двері в командний центр відчинились, і Шерон, спеціаліст з HR, металевим голосом сказала:

— Франческо, зайдіть, будь ласка, до Еліс.

Еліс, керівницю відділу персоналу, знала й боялася вся база. Масивні окуляри, стягнуте в дульку волосся і чорний костюм. Вона ніколи не всміхалася, щоправда, грому й блискавок теж не вергала і немовлят на сніданок не їла. Хоча, хто її зна…

Бідолашна Франческа сиділа ні жива ні мертва. Минулого понеділка розбите вікно в командному центрі, сьогодні атака Джорджіо з повітря… Тож похід до Еліс нічого доброго не обіцяв. Вона тихо заплакала.

— Я піду до Еліс, — я встав і покрокував до виходу. — Чессіно, починай другий кейс.

— Правильне рішення, синку, — старший офіцер Баррел усміхнувся собі у вуса. — Я тебе підстрахую, йди!

— Довго там не затримуйся, іспиту в тебе сьогодні немає, тож маєш час повторити матеріал, — сказав професор Рассел. Перед майбутніми тестами професор використовував кожну вільну хвилину для тренувань.

По дорозі до відділу кадрів я просякався злістю. За час, що тут працюю, я вже встиг зрозуміти, що виклик у HR не обіцяє нічого доброго. Принаймні для Франчески. Колись на неї жалілися, що вона ледь що — одразу в сльози. «Неможливо зробити їй зауваження». Ну то й що? Хіба вона винна, що така? Ну, реагує вона так. Вона взагалі на все так реагує. І що тепер?! Я роблю їй зауваження по двадцять разів на день, і професор Рассел робить, і Баррел. І Чессіна плаче. Але через кілька хвилин заспокоюється, і ми працюємо далі. Я теж не люблю зауважень — хто їх узагалі любить? Хіба можна засуджувати людину за реакцію?!

А з цим клопом.

Чому Франческа? А може, це я його приніс? А може, він сам залетів? Врешті-решт це я його накрив рукою! Чого та тітка нажалілась на Франческу? Бо та посадила Джорджіо собі на руку? Що за маячня!

Я зайшов у HR і пройшов до Еліс.

— Еліс, добрий день. Я вас слухаю.

— Добрий день, Андрію. Я вас не викликала.

— Франческа зайнята, я дав їй завдання. Я старший зміни, я несу відповідальність.

— Гаразд. Сідайте. Що у вас відбувається?

— А що в нас відбувається? — я розвалився в кріслі й схрестив пальці.

— Що там за історія з жуком?

— То не жук, то клоп.

— Добре, нехай буде клоп. Меріл (так звали жіночку з Вашингтона) дуже перелякалася.

— Я особисто попрошу в неї пробачення і пообіцяю, що такого більше не повториться.

Отут я збрехав. Я не міг дати такої гарантії.

— Не можна приносити клопів у приміщення!

— Учора потепліло, а вночі вдарив мороз. Він міг загинути. Ви б покинули на морозі цуценя?

— Ну, то цуценя…

— А це клоп. І він також живий.

— Він міг когось укусити!

— Собаки теж кусаються. До того ж цей клоп вегетаріанець, він не кусає людей.

— Але навіщо було приносити його в приміщення?!

— Цей клоп зимує, ховаючись під сосновою корою. Це сосновий клоп. Франческа привезла його з Віндзора. Там є сосни. Тут, в Іст-Ґренбі, сосен немає. Куди його випускати? Потрібно висадити його на сосну, тоді він знайде прихисток. Випускати його де-небудь — це все одно, що його вбити.

— Я не розумію.

— Багато комах у США захищено федеральним законом і законами окремих штатів.

— І цей клоп теж потрапляє під дію цих законів?

— Я не знаю. Але незнання не позбавляє од відповідальності, — цей адвокатський виступ давався мені дуже тяжко. Я насилу добирав слова, говорив помалу, з паузами.

— Попросіть пробачення в Меріл і намагайтесь більше такого не допускати, — Еліс подивилась на мене поверх окулярів і всміхнулась. — Дуже мило, що ви її захищаєте!

— У мене немає вибору. Вона моя напарниця, а я — старший зміни.

До слова, Меріл виявилася непоганою тіткою, і через годину ми всі вже сміялися з цього інциденту. Вона й справді злякалася.

Франческа вислухала мою нотацію і посадила Джорджіо в слоїк.

— Ось ти кажеш, що я дурнувата, — ображено бурчала вона, — і це ти ще на Сицилії не бував! Поспілкувався б ти з моїми кузинами, то знав би, що таке «дурнувата»!

— Справді?

— Та я британська королева порівняно з ними!!!

— Боже, бережи королеву.

* * *

Коли Франческа каже, що вона «бідна сицилійка», то це правда на всі сто. Попри те, що її батько — мільйонер.

Чессінині батьки емігрували в США сорок років тому. А раніше Джіованні, тоді син майстра по шкірі, був молодим хлопцем, що добре знав своє ремесло і був надією та опорою сімейної майстерні. Але так сталось, що він закохався в красуню Карлу — дочку заможного винороба, «білої кості». Він, хоч і син відомого майстра, був нерівня дочці одного з найзаможніших виноробів Сицилії. Навколо Карли увивалося багато залицяльників з «хороших сімей», а Джіованні лишалось тільки спостерігати, як Карла міняє кавалерів.

Та несподівано сталася біда. Карла їхала з нареченим у Палермо, і їхня автомашина потрапила в аварію. Карла лишилась прикута до інвалідного візка. Зникли всі залицяльники з «хороших сімей», і бідолашна стала потрібна тільки Джіованні. Карлин батько дуже неохоче дав дозвіл на шлюб і сказав, що молоді не отримають від нього ані ліри, бо вважав, що Джіованні одружується з його дочкою заради грошей.

Але молоді раптом поїхали в США — лікувати Карлу. Карла стала на ноги, а Джіованні, не без допомоги «правильних людей», а простіше кажучи, місцевої мафії, став торгувати нерухомістю і нині володіє кількома агенціями. Плюс ресторан «для душі». Здавалось би, з такими батьками дівчина мала купатися в розкошах. Ба ні. Коли Франчесці було 16 років, вона, як і будь-який підліток, хотіла гарно вдягатись, ходити по клубах і зависати з друзями. Батько любив доньку понад усе і ні в чому їй не відмовляв. Франческа поринула у веселе безтурботне життя й пустилася берега.

А батьки є батьки і хотіли, щоб дочка ще й удома щось робила. І якось найшла коса на камінь. Батьки сказали дівчині: «Ти живеш у НАШІЙ хаті на НАШІ гроші, тож роби те, що МИ тобі скажемо!». Десь у закутку Франчесчиної голови прокинулась справжня сицилійська гордість. Гордість штурхнула природжену впертість, і вони потоваришували. І закінчились танці, зависання з друзями, клуби й походи по магазинах. Дівчина засукала рукава, закусила губу й стала працювати. Прибирання в домі (а будинок був великий, на вісім спалень), прибирання в садибі, посуд (а посуду багато — у Франчески троє старших братів), уроки й заняття. Дівчина влаштувалась у Старбакс, працювала ввечері й по вихідних.

Два роки батьки не могли дівчиною натішитись. Золота дитина! Усе робить, доношує старе, на нове грошей не просить, ніяких танцюльок, тільки дім, робота й навчання. Краса!

Та щойно дівчині виповнилось вісімнадцять, як наступного ж дня Франческа оголосила, що йде з батьківського дому.

«Чого тобі не вистачає?» — здивувалися батьки.

«Свободи», — сказала горда сицилійка і переїхала з подружкою на квартиру.

За два роки роботи в Старбаксі Франческа наскладала трохи грошей і з допомогою найстаршого брата Патріціо купила стареньку «Тойоту». З моменту переїзду від батьків дівчина не взяла в них ані цента. Жити було тяжко — навчання в школі, потім в університеті — і робота, робота, робота. Робота, щоб забезпечити себе, заплатити за житло, за страховку на машину, купувати продукти та одяг. Але Франческа була щаслива. Вона була неймовірно щаслива! У неї було найдорожче, що вона будь-коли мала. — повна свобода!

Одначе «Freedom is Not Free». Франческа навчилась економити. Користуватись мінімумом. Одягатись у стокових магазинах, не нехтувати секонд-гендом, стримувати апетити. Шукати розпродажі. Але бувають у дівчини й заскоки. На косметиці Франческа не економить. А на нові туфлі від Джіммі Чу вона збирала понад рік.

У батьковому ресторані Франческа, уявіть собі, платить за їжу сама. І ще дає офіціантам непогані чайові. І заради цього Чессіна готова працювати, працювати і ще раз працювати. Тепер уже понаднормово. Зате в її 25 ніхто не може їй дорікнути, що вона сидить у когось на шиї. Усе, чого вона досягла, хай небагато — але це все її. У цьому плані сицилійка Франческа — справжня американка.

«Ніхто й ніколи не буде мене утримувати», — спокійно говорить Франческа з металом у голосі. І раптом зі смішної й кумедної дівчинки перетворюється на дорослу жінку, яка знає, чого хоче.

Щоправда, не все ми можемо зробити самі. А допомоги Франческа хрін сама попросить. І коли не може впоратись сама — гірко плаче. Тоді треба взяти її за плечі, посадити в куток, тицьнути в руки чашку з кавою та шоколадку і зробити роботу за неї. На те ми й друзі. Я лікую її комп’ютер, вусатий Ренді дивиться її «Хонду», професор Рассел перевіряє її папери, а офіцер Баррел пояснює процедури обліку та звітності.

З рідними, попри бунт, Франческа підтримує чудові стосунки — купує батькам і братам подарунки, приїжджає в гості на вихідні — вони щонеділі збираються великою сицилійською родиною. Проте ввечері всі роз’їжджаються по своїх оселях.

«Свобода — це одне, а батьки — геть інше», — глибокодумно зауважує Франческа й енергійно жестикулює руками, ніби нарізаючи повітря перед собою на тонкі скибки.

Її батьки спеціально купили величезний будинок, щоб жити в ньому всім разом — з трьома синами, їхніми дружинами та дітьми, з молодшою дочкою. Тепер хата з вісьмома спальнями стоїть практично пуста. Усі діти покинули батьківський дім.

«Чому?» — з сумом питає сивий сеньйор Джіованні. «Тому, що вона дочка свого батька», — відповідає сеньйора Карла.

* * *

Ранку цього понеділка я очікував з острахом. Розумієте, чому?

Минулого понеділка в командному центрі літав клоп Джорджіо, до смерті налякавши жіночку з Вашингтона.

Позаминулого понеділка в мою бідну голову летів бейсбольний м’яч. До голови не долетів, але величезне скло, що відділяло командний центр од пульта космічного зв’язку, розлетілось на друзки.

Ще раніше я встряг у бійку з противником, більшим за мене в півтора раза.

Тож і цього понеділка могло статися що завгодно.

Після церемонії підняття прапора Франческа зайшла в командний центр з величезним пакетом. Підійшла до мене, обережно зняла з мого носа окуляри, потім дістала з пакета здоровенний шолом для американського футболу й наділа його мені на голову.

— Тепер ти готовий до роботи зі мною! — оголосила напарниця і досить сильно ляснула долонею по шолому.

— Це тому, що вчора «Патріоти» виграли суперкубок? — спитав я з глибини шолома.

— Це тому, що я хочу, щоб ти почувався в безпеці! — усміхнулася Франческа.

* * *

Однак питання моєї безпеки турбувало не тільки мою напарницю. Тут полковник мені журнальчик підкинув. Радить придивитись до нового «Вальтера» PPS M2 або, ще краще, до нової, чисто американської гвинтівки LWRCI, яка, за словами полковника, краща за M4. Прямо «вибір редакції».

— Я не люблю зброї, — вкотре сказав я.

— Зброю не обов’язково любити, — Вескотт круглими, мов у кота, очима, пронизливо подивився на мене. — Її треба поважати. І вміти нею користуватись. Ось ти зможеш гвинтівку розібрати, змазати, що потрібно, і скласти наново?

— Із зав’язаними очима й на час не зможу. Але якщо посидіти й подивитись, то, гадаю, що так!

— Так кожен дурень зможе. Потрібно знати, що змазувати і як складати. Не гадати, а знати. Це базова навичка, зрозумів? Як стейк посмажити.

— Стейк я можу!

— А захистити цей стейк зможеш?

— Від кого?!

— Чого ти дурнем прикидаєшся?! До мого племінника на стоянці підвалило двоє. Якби не пістолет, не було б у мене племінника.

— Ну, з цим складно посперечатися, згодний.

— Отож. Ти кажеш, що ти буддист. Чим ти захищатимеш близьких? Позою лотоса?

— Я ще й журналіст, а журналіст і зброя…

— Хто б казав! Пістолет і гвинтівка чесні й правдиві, вони знають тільки ціль і палець власника. А твоя камера може знищити мільйони, просто однією правильно знятою картинкою!

Чесно, я не знайшов, що відповісти.

— Узагалі, вас, журналістів, треба всіх поголовно навчати поводитися зі зброєю. Як і довбаних політиків. Може, тоді б вони були хоч трошки відповідальніші за те, що патякають! — Вескотт вчасно збагнув, що бовкнув зайве, і прикусив язика.

Але я не скажу, що категорично не згодний з цією тезою.

— А де та «Беретта», котру я подарував тобі для тренувань?

Я відчув себе королевою Франції, яка профукала свої діамантові підвіски.

— Ти її хоч раз діставав?

— Ні, — чесно зізнався я.

— Сьогодні на перерві підемо в тир. Будь напоготові! — полковник приклав два пальці до кашкета і вийшов.

Франческа хихикнула.

* * *

Катастрофа в космосі. Наш із Франческою найстрашніший кошмар — зіткнення супутників на орбіті. І таке вже було. Щоправда, ми тут не винні.

У навколоземному просторі доволі багато місця Та все одно там є своєрідні магістралі й шосе, які називаються «орбіти», «траєкторії» або «коридори». Є й регулювання руху — ним займаються спеціальні командні центри, в НАСА їх кілька. Свої командні центри є у Європейської космічної агенції (ESA) і в космічних агенцій інших країн. В Україні, наприклад, за це відповідає Національний центр управління та випробувань космічних засобів. Свої центри стеження є також у компаній-операторів сателітів. Наприклад, в Iridium, про яку мова піде нижче. Свою систему трекінгу й корекції має також GPS, яка оперує своїми супутниками сама — вона підпорядковується U. S. Air Force Space Command. Найближчий до нас їхній трекінг-центр знаходиться в сусідньому Нью-Гемпширі, а взагалі ці командні пункти розкидані по цілому світі.

Усі ми дуже тісно комунікуємо, оскільки приблизна кількість усіх сателітів тільки на навколоземних орбітах різних рівнів уже перевалила за тисячу. І половина з них належить США. Загалом же кількість літаючого навколо Землі залізяччя, разом з діючими і недіючими супутниками, відпрацьованими ступенями ракет та іншим мотлохом, наближається до 20 тисяч. На перший погляд, це не так і багато. Уявіть собі, що населення такого невеличкого міста, як Долина Івано-Франківської області, у повному складі запустили на всі навколоземні орбіти. Та там Зеник до Геника не докричиться! І все ж, наприклад, на низьких орбітах (LEO), літає досить велике скупчення супутників та космічного сміття.

10 лютого 2009 року об 11:55 дня в містечку Бесезда, що в штаті Меріленд, неподалік столиці США, Джон Роджерс, оператор мережі Iridium, утратив сигнал з одного зі своїх сателітів. Одразу в клієнтів Iridium у Північній Європі та на Алясці пропав зв’язок.

Телефон служби підтримки розривався дзвінками від розгніваних клієнтів — операторів нафтових платформ у Північному морі, траулерів у Тихому океані та рейнджерів на Алясці.

Роджерс розгубився — зв’язок був ще п’ять-десять хвилин тому і раптом зник. Оператор запитав дані телеметрії — телеметрію супутника передають інші передавачі з незалежним живленням од сонячних батарей, вони працюють навіть тоді, коли сам сателіт несправний. Але у відповідь одержав повну тишу. Жодної цифри.

Перевіривши телеметрію з двох незалежних станцій, Роджерс зрозумів, що сталася біда.

«Я сидів і відмовлявся вірити — всі дані вказували на те, що ми супутник втратили. Ні, не просто зв’язок втратили, а втратили його фізично. У це складно було повірити», — розповідав мені Джон.

Тодішній речник Стратегічного командування Збройних сил США лейтенант Чарлі Дрей сказав, що перша підозра на зіткнення з’явилася тоді, коли посадові особи Iridium зв’язалися зі штабом Стратегічного командування й повідомили, що вони втратили контакт з одним зі своїх супутників.

«Незабаром після цього звернення, хвилин через двадцять, наш центр космічних спостережень доповів, що вони спостерігали кілька нових об’єктів на орбіті трохи нижчій, ніж орбіта Iridium-33», — сказав мені Дрей.

«Після цього стало ясно, що це саме зіткнення, оскільки наш Центр спостерігає за космічним простором США і безперервно відстежує понад 18 тис. окремих техногенних об’єктів. І поява нових означає тільки одне — сталась халепа».

Iridium-33 важив 1234 фунти, тобто 560 кілограмів. Його запустили 1997 року на середню навколоземну орбіту (MEO), і він справно обслуговував північний сектор. До 11:55 дня 10 лютого 2009 року. Зіткнення сталося на висоті 490 миль, або 789 кілометрів, над територією Росії, десь над півостровом Таймир. Зі швидкістю 11,7 км/с, або 42 120 км/год., і під кутом 102,2 градуса Iridium зіштовхнувся з російським військовим супутником «Космос-2251». Унаслідок катастрофи утворилося понад 600 уламків, які продовжили свій політ по векторах траєкторій супутників.

Про російський військовий супутник «Космос-2251», вагою 1984 фунти (900 кілограмів), відомо небагато. Його було запущено 1993 року з космодрому Плєсецьк, і працював він аж цілі два роки, після чого його законсервували. 900-кілограмова залізна банка з «ламповими транзисторами» літала навколо Землі цілих 14 років, щоб потім зіштовхнутися з Iridium-33.

Дуже показово, що в супутника була цілковито відсутня система маневрування. Тобто коригувати його орбіту було неможливо. По суті, цей супутник справді нічим не відрізнявся від звичайної консервної банки. Саме після цього випадку в НАСА серйозно задумались про систему стеження і корекції космічних апаратів, частиною якої є і ми з Франческою.

Річ у тому, що супутники й космічні кораблі потребують постійної корекції, внаслідок впливу на них:

1) гравітації та магнітного поля;

2) «сонячного вітру» для високоорбітальних супутників та атмосферного гальмування для низькоорбітальних;

3) власної інерції, котра утворилась внаслідок маневрів.

Що точніше утримуєш супутник на заданій траєкторії, то точніші будуть дані й чистіший сервіс. Саме тому GPS працює, мов годинник, а його російський аналог ГЛОНАСС — тільки при хорошій погоді і по непарних днях.

Узагалі, якщо порівняти, то ми намагаємось утримувати супутники в коридорі радіусом приблизно кількасот метрів (у кожного супутника свої індивідуально допустимі параметри відхилення). А росіяни, за нашими спостереженнями, літають у «трубах» діаметром кілька кілометрів.

Порівняйте — кількасот метрів і кілька кілометрів. Так і власний супутник загубити можна.

Тоді, 2009 року, Iridium загалом мав 72 супутники, тож за кілька годин їх було переорієнтовано так, щоб у клієнтів, які в результаті аварії опинилися в «глухій зоні», знову з’явився зв’язок.

Тепер НАСА постійно спостерігає за двома хмарами, що утворилися після катастрофи. Ніколас Джонсон, який займається проблемою космічного сміття в Центрі Джонсона у Г’юстоні, стверджує, що прямої загрози для МКС ці хмари не несуть, оскільки орбіта МКС пролягає значно нижче, на висоті приблизно 220 миль (354 кілометри).

Однак з часом хмари мають тенденції до зниження, а це вже небезпечно.

Наприклад, у січні 2012 року МКС довелося відводити в сторону, щоб уникнути зіткнення з великим уламком од тієї аварії. Залізяка мала пройти всього за кілометр од станції.

Коли ми отримуємо кейс на корекцію, то в ньому вказано всі небезпеки, що можуть очікувати сателіт або космічний корабель у нашому секторі. Ці дані дає нам Центр Стратегічного командування США. Франческа обробляє дані і вираховує міру небезпеки. Потім ми вираховуємо поточну траєкторію, диферент, і повертаємо супутник, зонд чи корабель на місце.

І це все заради того, щоб не допустити лиха, що сталося за п’ять хвилин до полудня 10 лютого 2009 року.

* * *

Франческа вкрала сандвіч.

Великий шестидюймовий сандвіч з сиром проволоне, з італійською шинкою, капіколою, пепероні і зеленим перцем.

Ну, як украла. По дорозі на роботу напарниця заїхала на заправку біля нашої бази. Там є маленький магазинчик. Дівчина взяла з холодильника готовий сандвіч, а потім їй зателефонувала мама, бо переживала, як дочка доїхала до роботи через снігову бурю, що пройшла в нас напередодні. Франческа заговорилась (а це хвилин на десять) і забула заплатити за сандвіч. Так і вийшла з магазину. Оговталась тільки на базі, коли принесла сандвіч у наш кабінет.

— От зараза.

— І тобі доброго ранку, Франческо!

— Я вкрала сандвіч.

— Дивно, чому не піцу?

— Дурень!

— А ти не знала?

— Я серйозно. Що робити?

— З’їж. Знищ докази. А потім повернись у магазин і прибери свідків. Можна висадити магазин у повітря, якщо там раптом камери.

— Джорджіо, — Франческа підняла на мене очі. Очі були повні сліз. — Я злодійка.

Найважче в роботі з Чессіною — адекватно реагувати на її настрій. Мені, чесно зізнаюся, це не завжди вдається.

Вона часто може вибухнути сміхом на цілком серйозні речі. Якось я був у розпачі, бо провалив екзамен з фізики космосу. Навіть суворий професор Рассел мене втішав, і полковник також. А Франческа дражнилася з мене години дві. «Ти схожий на ображену панду!» — іржала моя дорога напарниця, впевнена, між іншим, що з чуттям гумору в неї все гаразд.

А інколи вона може розплакатися через невинний жарт. Наприклад, як зараз.

— Омайґад, Франческо, це всього-на-всього нещасний сандвіч! З’їж його і заспокойся! Збережи штрих-код, у перерві з’їздиш і заплатиш. Теж мені проблема, блін! У нас купа роботи, зберись!

Оскільки вчора НАСА через бурю скасувало всі корекції з нашої бази, то сьогодні на орбітах був щільний трафік. Аж до першої перерви в командному центрі було чути тільки попискування приладів, шурхіт етеру, переговори Сі-Ті з Г’юстоном, короткі команди офіцера Баррела та зауваження професора.

Франческа мовчала.

Це помітили всі. На запитання «чи все в тебе ОК?» дівчина кивала головою і, закусивши нижню губу, мовчала. На запитальні погляди в мій бік я тільки знизував плечима.

Перед першою перервою я нарешті спитав:

— Ти через сандвіч переживаєш?

— Угу.

— Де він?

— Я його з’їла.

Тепер уже мені довелося закусити губу, щоб не засміятися.

— Штрих-код зберегла?

— Угу.

— Поїдь у магазин і заплати. Вони тебе ще й похвалять за чесність.

— Джорджіо, я не можу.

— ???

— Мені соромно.

Патологічна чесність у Франчески йде по життю пліч-о-пліч з гіпертрофованим почуттям провини — це одна з її яскравих рис. Коли кілька тижнів тому вона розбила бейсбольним м’ячем вікно в командному центрі, її перша реакція була цілком природна — сховати м’яч і вдати, ніби так усе й було. Скло розлетілося само, ага. Але це була тільки перша реакція переляканого підлітка. Звісно, що Франческа так ніколи б не вчинила. Але замість піти й одразу доповісти, напарниця влаштувала б цілу трагедію із заламуванням рук, слізьми, стражданням і докорами сумління. Поки хтось сміливіший не візьме цю місію на себе. Я був уже тренований. Я знав, що як негайно щось не зроблю, то до кінця робочого дня буду змушений спостерігати за шекспірівською трагедією, стражданнями маленького Володі Ульянова над розбитою вазою і переживаннями Джорджа Вашингтона, що поранив сокиркою вишеньку в саду.

— Давай сюди той довбаний штрих-код!

У магазинчику було тепло й сонячно, тихо грала моя улюблена хвиля «Класичний рок зі Спрінґфілда». Касир, худенький темношкірий хлопчак, дрімав.

— Привіт, як справи? — привітався я і простяг стаканчик з кавою.

— Привіт! Усе нормально, дякую! Чудова погода, от тільки на дорогах гівняно!

Я згадав, як сьогодні їхав на роботу, і здригнувся.

— На дорогах і справді гівняно. Хоч зараз уже краще, ніж перед шостою ранку! — я простяг йому бар-код од сандвіча. — Хочу заплатити й за це.

— Ха. Старий, ти сам сандвіч загубив! — засміявся хлопчина.

— Я його з’їв, — безсоромно збрехав я.

— Камон, старий, ти щойно зайшов!

— Я його раніше взяв.

— Коли?

— Сьогодні зранку.

— Хм. Ми відкриті тільки три години, і за весь час у мене було всього з десяток покупців. І тебе серед них не було, старий! — усміхався хлопець. — А он ту дівчину, що ховається за стелажем, я бачив!

Франческа, яка вдавала, ніби вона тут не зі мною, ховалася за стелажем із напоями.

— Франческо, тебе викрили!

Дівчина вийшла з-за стелажа червона, мов томат.

— Як сандвіч? Смачний, нє? Я сьогодні сам робив! — хлопчина узяв у мене штрих-код і пікнув сканером. — З вас шість доларів десять центів разом з кавою.

— Дякую!

Ми сіли в машину. На Франческу гірко було дивитись.

— Дякую, ти мене врятував.

— Ой, блін, перестань.

— Я винна тобі гроші.

— Купиш мені сандвіч.

— І каву.

— Репутація дорожча за каву! — невдало й невчасно пожартував я.

— Я щось придумаю, — тихо промовила дівчина.

— Блін, Чессіно, та я жартую!!!

Франческа ще плакала, але вже всміхалася.

Була сонячна п’ятниця.

* * *

У дитинстві Франческа була «нестерпною збитошницею».

Її старший брат Патріціо якось сказав мені, що хоч він мені й співчуває з приводу того, що його сестру дали мені в напарниці, та все ж, на моє щастя, я познайомився вже з дорослим варіантом Франчески. Бо ще років десять тому дівчина зводила з розуму всю їхню велику сицилійську сімейку.

Патріціо — найстарший з дітей. Крім нього, є ще середній син Леон і молодший — Мауріціо.

Патріціо — адвокат, має приватну практику, інколи заїжджає до нас на обід і завжди привозить «правильну» піцу з сімейного ресторанчика. За обідом розповідає мені чимало цікавого.

Франческа — наймолодша з чотирьох дітей і єдина дівчинка. Неважко здогадатися, що вона була улюбленицею, балуваною понад міру. У віці восьми-дев’яти років її найулюбленішим серіалом був «Закон і порядок». Не зовсім звичайний серіал для дівчинки зі сицилійської сім’ї з традиційними поглядами, чи не так?

Улюбленою іграшкою маленької сицилійки була здоровенна металева копія пістолета Beretta-92, яку вона завжди носила з собою в рюкзаку, бо на пояс його повісити було просто неможливо — він був завбільшки як половина хазяйки. Інші іграшки Франческа просто ігнорувала.

Батьки вже звикли, що маленька Чессіна скрізь тягає за собою рюкзак з «пушкою». Єдина проблема виникала хіба що при посадці в літак, проте здебільшого невинна дівчача іграшка на час подорожей залишалася вдома.

Та якось Франческа з батьками їхала в магазин, і автівка зупинилась на червоне світло. Зовсім поряд двоє копів узяли на мушку підозрілого чоловіка в машині на стоянці. Побачивши сцену затримання підозрюваного не в кіно, а вживу, Франческа прийняла блискавичне рішення. Вона за кілька секунд одстібнула пас безпеки, відкрила замок, вистрибнула з машини й побігла на допомогу копам, діставши по дорозі «пушку» і відкинувши пустий рюкзачок. Клацнувши запобіжником, Франческа смикнула затвор (пістолет при цьому солідно ляснув металевим звуком). Наставивши пістолет на чоловіка в машині, маленька дівчинка гаркнула щось схоже на: «Руки вгору і виходь, смердючий цап!!!».

Невідомо, хто у цій ситуації оцапів більше: чи копи, до яких прийшло неочікуване підкріплення; чи той чувак у автомобілі, на якого наставила пістолет десятирічна дівчинка; чи перехожі, на очах у яких розгорталась сюрреалістична сцена; чи Франчесчині батьки, що втратили дар мови.

Чувак вийшов з машини з піднятими руками й одразу ліг обличчям униз. Як з’ясувалося пізніше, то був звичайний викрадач, якого копи взяли на гарячому.

Тут у мене в голові неначе пазл склався, і я згадав недавні події з Вітакером, якому напарниця випадково наступила на ногу. «Звідки в такої кумедної і цілком мирної Франчески такі мафіозні манери?» — промайнуло у мене в голові.

Тепер я точно знаю, звідки ноги ростуть.

Після цього батьків Франчески тягали і в поліцію, і в соціальну службу. Щоправда, Франческу копи похвалили. Але жінка-коп сказала: «Дівчинко, зазвичай ми не говоримо таких слів, як “смердючий цап”. Принаймні коли віддаємо наказ вперше».

Коли дівчині було п’ятнадцять, батьки запросили на вечерю місцевого ватажка так званих «правильних людей». Думаю, всі здогадались, про яких саме людей йдеться. Колись «правильні люди» допомогли батькові дівчини відкрити власний бізнес.

Голова сімейства, синьйор Джіованні, знайомив дітей з шановним гостем. «Це мій старший, Патріціо — він вчиться в університеті, майбутній адвокат!» — хвалився синьйор Джіованні, а шановний гість кивав головою, прикривши повіки, мовляв, «це дуже добре, нам потрібні хороші адвокати».

«Це середній, Леон — він вчиться на інженера». «Чудово, нам потрібні хороші інженери», — кивав головою сивочолий дон. «Це молодший, Мауріціо, я мрію, щоб він перебрав після мене мій бізнес». «Це просто чудово, — кивав гість, — має бути спадкоємність, так легше вести наші спільні справи». «А це моя наймолодша дитина, Франческа, вона просто красуня!» — мовляв, «навіщо жінці вчитись? Вона має бути просто красунею!». «А я піду в Академію ФБР, — сказала раптом Франческа, пильно дивлячись гостеві у вічі. На цих словах шановний гість здригнувся. Очі його розширились. — Боротимуся з організованою злочинністю, — додала Франческа. — Або піду в IRS^[8]. Фінансові махінації шкодять нашій країні». Гість крекнув. Синьйор Джіованні скривився, ніби розкусив лимон, і пробурмотів: «От бешкетниця».

Упертий і, прямо скажемо, непростий характер сицилійки поєднується з хистом легко й невимушено встрягати в різні халепи, а також з потягом влаштовувати всілякі розіграші. Я вже звик до її дрібних підколок і розіграшів. Полковник і досі не знає, хто червоною губною помадою понамальовував сердечка на його «Форді» і написав «Cutie». Я надіюсь на єдине: що його дружина, постійно усміхнена Марґарет, з якою він прожив двадцять років, має неабияке чуття гумору.

А прибиті до підлоги капці, кістяки в шафах і феєрверки в гаражі, де в машині цілувалися зі своїми дівчатами старші брати, давно стали звичайним, я б сказав, рутинним явищем. І це при тому, що маючи в анамнезі серіал «Закон і порядок», металеву «пушку», потяг до бунтів і непередбачуваний характер, моя напарниця дуже ранима і до крайнощів сентиментальна.

«У дитинстві Франческа була нестерпною збиточницею», — сказав якось її старший брат. Трохи помовчав і додав: «Така вона й залишилась».

* * *

Франческа ніколи й нічого не забуває.

Ну, принаймні так вона сама про себе говорить.

А ось я забуваю все. Окуляри, телефони, гаманця й ключі від машини і від хати. Якось, як я ще був журналістом, навіть поїхав на зйомку без камери. Було й таке.

«Ти завжди все забуваєш і губиш!» — неначе вчителька двієчникові твердить Франческа, раз у раз підбираючи за мною телефон, нотатники, спецнавушник чи службовий лаптоп. Ну, я такий, так. Забуваю все. А Франческа не така. Вона завжди це підкреслює. І, щоб мене добити, додає: «Ти дуже неорганізований. Одразу видно — гуманітарій!». І так пихато наманікюреним пальчиком поправляє окуляри. Ну, звісно, вона математик. І взагалі, в неї OCD (доведена до крайнощів педантичність). А я гуманітарій, ага. Кошлатий, розхристаний, у розпарованих черевиках і цілком безпорадний, наче той перевернутий на спину клоп Джорджіо — так думає моя напарниця. Інколи здається, ніби вона вважає, що взяла наді мною шефство.

— Знову Васильєв забув закрити сесію! — бурчить старший офіцер Баррел, обходячи після зміни робочі машини в командному центрі.

— Не переживайте, я закрию! — говорить Франческа тоном виховательки дитячого садочка.

І всім пофіг, що я всього на хвилинку вийшов у туалет і не закрив сесію тільки тому, що хотів звести всі сьогоднішні дані в тижневу таблицю одразу після зміни, а не витрачати на це цілу зайву годину в п’ятницю, зводячи таблицю за весь тиждень одразу.

Але нікого це не цікавить, бо я — «гуманітарій». З кошлатою головою і в розпарованих черевиках.

Бажання Франчески бути моїм куратором часом проявляється дуже кумедно:

— Джорджіо, що ти за херню тут вирахував?!

— Це не «херня», а коефіцієнт відхилення.

— Це херня!!!

— Сама ти «херня»! Я його тричі вираховував!

— У мене геть інше значення!

— Ти скільки разів рахувала?

— Один!!!

— Перерахуй.

— Ти, типу, розумний, чи що?

Перераховує.

— Ем-м… А-а-а… Слухай, яка там у тебе кутова вийшла?

— Коефіцієнт який?

— Правильний!

— У кого правильний?

— Яка різниця?!

— Який ти отримала коефіцієнт?

— Такий, як у тебе!!! Задоволений? Це ти винен! Не зрозумієш, це кома, чи муха насрала! Можеш писати чіткіше?!

— Узагалі-то ти мене перевіряєш, а не я тебе.

— А, ну так. Правильно, молодець!

Вважається, що забудькуватість притаманна творчим людям. Частково це так, звісно. Мій наґаса ^[9] був видатний композитор. Ніколи не забуду, як він шукав по всій хаті рушника, просто тримаючи його в руці. Нас, онуків це страшенно тішило, і ми реготали до гикавки, спостерігаючи, як дідусь з рушником у руці заглядав під усі стільці й ліжка. Наше дурнувате гиготіння його страшенно дратувало, і він шмагав нас тим рушником по спинах. Від цього у нас була просто істерика.

А то ще якось мій тато, також видатний віолончеліст, шукав по всій хаті смичок. Хоч смичок був у нього в руці. Мабуть, це найпоширенішій «епік фейл», і ставався він, напевно, з кожним.

У природі все влаштовано так, що вона не терпить дисбалансу. Або справедливість усе-таки існує. Одного дня сталась подія, після якої моя напарниця перестала дражнити мене «гуманітарієм».

— Джорджіо, ти не бачив моїх окулярів? — стурбовано спитала Франческа.

Я уважно подивився на свою напарницю. П’ять хвилин тому вона тріщала своїм сицилійським діалектом, спілкуючись по телефону з мамою, сміялась, показувала на мене пальцем і називала мене на ім’я. Було ясно, що вона розповідала щось страшенно смішне. Напевно, як я сьогодні набирав пароль на робочій машині і проговорював його вголос. Потім вона гасала по кабінету й збирала папери, потім уточнювала у Баррела завдання, потім пояснювала завдання професорові Расселу, не перериваючи при тому розмови з мамою. Потім рилась у себе в сумочці і нарешті, коли вже треба було заступати на зміну, згадала про свої окуляри. Я подивився на напарницю, і вигляд в мене був доволі недолугий, бо я ніяк не міг зрозуміти, що вона від мене хоче.

— Джорджіо, зберись, альо! Anybody home? ^[10] — дівчина клацнула пальцями в мене перед носом. — Ти. Окулярів. Моїх. Не бачив?

Весь фокус був у тому, що окуляри були у Франчески прямо на носі.

— Нєа, — збрехав я, не кліпнувши оком. — Гадки не маю, де твої окуляри. Я й свої завжди забуваю.

— Це точно, — сказала Франческа. — От свинство, де ж мої?

Вона знов полізла в сумочку. Потім перевернула всі папери у себе на столі. Потім перевернула папери на моєму столі. Заглянула в мій стіл. Дивилася в шафі. На шафі. Вийшла з кабінету. Повернулась. Заглянула під стіл. Заглянула під мій стіл.

— Чорт. Чорт. Чорт. Де ж вони?!

Я намагався зберігати спокій.

— Джорджіо, — Франческа сіла переді мною на стілець і уважно подивилась мені у вічі. — Ну годі. Дуже смішний жарт. Бачиш, я сміюся: «Ха-ха-ха!». А тепер віддавай мені окуляри.

Я зціпив зуби. Очі в мене сталі круглі.

— Та які жарти, бамбіна? Не брав я твоїх окулярів!

— Серйозно? — тут її окуляри сповзли з носа і Франческа автоматично поправила їх середнім пальцем. — Серйозно?

— Авжеж, — насилу вичавив я.

— От чорт!

На секунду я подумав, що мій розіграш викрито і «чорта» було адресовано мені. Але напарниця знов почала ритися в паперах у себе на столі. Я прикусив губу і відвернувся.

— Чорт. Чорт! Чорт!!! Я ж їх недавно протирала, отут… — бурмотіла дівчина.

— Ви чого так довго? — офіцер Баррел зазирнув у кабінет.

— Я не можу знайти окулярів, — пожалілася Франческа.

Я з усієї сили розмахував руками в неї за спиною і прикладав пальця до губ. На щастя, Баррел миттю все втямив.

— Оу. Ну шукай!

Франческа витрусила на стіл вміст своєї сумочки. Баррел схрестив руки на грудях і став спостерігати. Вуса його смикались.

— Гей, народ, ви де? Зміна почалась! — у дверях стояв професор Рассел.

Я повторив свої відчайдушні рухи так, щоб Франческа їх не бачила. Рассел гигикнув і включився в гру. Франческа в паніці забігала по кабінету й почала вивертати кишені своєї курточки. Ми мовчки спостерігали.

— А ти в туалеті дивилась? — пробелькотів професор якимось дивним голосом. — Я бачив, як ти туди заходила! Там є дзеркала!

— Я була там! І до чого тут дзеркала? — обурилась Франческа.

Баррел показав професорові кулака, щоб той не підказував. У командному центрі безуспішно намагався вийти на зв’язок Г’юстон, викликаючи нас уже не позивними, а на імена. Побачивши, що на робочих місцях нікого нема, в кабінет персоналу заглянув Вескотт.

— Що тут у вас сталося?

— Вона шукає окуляри, — сказав Баррел і зробив страшні очі.

— Ага… Ясно… — повільно сказав полковник. — І як успіхи?

— Не можу знайти, — збентежено, трохи не плачучи, промовила Франческа. — Пропали мої «Versace»…

Окуляри вона носила більше задля краси, ніж через поганий зір. У кімнаті запала пауза. Баррел, Рассел і Вескотт робили титанічні зусилля, щоб стримати регіт.

— Франческо, — прохрипів я нарешті. — У тебе туш потекла! — напарниця автоматично зняла окуляри…

— Whaaaaaaaaaat the fuuuuuuuuuuuuu… — спантеличено дивлячись на окуляри у своїй руці, протягла вона.

Регіт стояв такий, що прибігли з сусідніх департаментів.

— Вау. Капець, як смішно. У мене від сміху зараз дупа відпаде, — металевим голосом проказала Франческа.

А тепер вгадайте з першого разу, хто був у всьому винний?

* * *

Г’юстон: Сі-Ті, добрий ранок! Прийміть посилочку на корекцію. Поточна проміжна А2 з координатами Х: ххх; Y: yyy; нахил: aaa; Потрібно перевести на проміжну А3 з координатами Х: ххх; Y: ууу; нахил: bbb, дані відіслала, дякую!

Сі-Ті (Франческа, мультяшним голосом): Г’юстон, доброго ранку! Посилочку прийняли.

Г’юстон: Привіт, Tweety Bird! (Це так на Франческу) Уточніть дані кута нахилу у Готорні, вони внесли корективи годину тому, дякую!

Сі-Ті: Г’юстон, дякую! Готорн, доброго ранку!

Готорн: Доброго ранку, Сі-Ті! А у нас тут уже день. Будете рухати посилочку?

Сі-Ті: Щось таке…

Готорн: Ми змінили кут, бачите?

На моніторі з’являється телеметрія й останні правки.

Сі-Ті: Бачимо! Будете спостерігати, Готорн?

Готорн: Будемо, якщо вам так буде спокійніше, Сі-Ті!

Сі-Ті: Г’юстон, будете спостерігати?

Г’юстон: Сі-Ті, ви впораєтесь, у вас канал прохідний, похибка мінімальна! Посилочка у вашій зоні, м’яч на вашому полі!

Сі-Ті: Дякую, це заспокоює!

Г’юстон: Удачі!

Готорн: «Патріоти» ^[11], вперед!!!

Баррел (крізь вуса): ОК, я займусь підготовкою, Андрій і Франческа — на вас кут, доктор Рассел — загальний контроль.

Рассел: Вони змінили кут при наборі висоти. Що це означає, хто знає? Андрію?

Я: Змінили, бо навантаження корабля — 5500 фунтів. А це майже втроє більше, ніж суха вага.

Рассел: Правильно! І наскільки змінився кут? Не заглядаємо в телеметрію!

Франческа: Зміна — приблизно від п’яти до семи градусів. Точніше потрібно визначити з урахуванням похибки на вагу й на висоту.

Рассел: Ну, давайте.

Хвилин на п’ятнадцять запанувала повна тиша, було чути тільки клацання клавіатури та переговори в етері.

Я: Нахил з 51,63 до 45,90 градусів, висота 202 × 357, поточну 2 хх на 3 хх завдано відповідно до проміжної А3. Координати Х: ххх; Y: yyy; нахил: bbb з похибкою.

Франческа: Підтверджую.

Рассел (хвилинку-дві передивляється, перераховує): Підтверджую.

Сі-Ті (Баррел, ворушить вусами): Г’юстон, ми готові. Готорн?

Г’юстон: Дозволяю.

Готорн: А-а-а… М-м-м… Та що ви питаєте? Давайте рухайте посилочку!

Баррел (активно ворушить вусами): Активуйте ключ, імпульс 2,хх.

Франческа: Господи поможи!

Я: Ключі активовано!

Хвилин п’ять цілковитої тиші.

Готорн: Посилочку прийняв, дякую!

Г’юстон: Сі-Ті, дякую! Дякую, Tweety Bird!

Франческа: OMG, я трохи не впісялась!

Рассел: Ну й чого ви такі перелякані? Це ж просто, як татову машину перепаркувати!

Я: Якщо машину подряпаємо, то татко по шиї надає.

Баррел (погладжуючи вуса): Це точно!

Завтра паркуємо «посилочку» біля МКС.

Стиковка в середу, приблизно о 4:30 ранку за нью-йоркським часом.

* * *

Для ясності розповім, що там з нашою посилочкою. «Посилочка» — це вантажний корабель SpaceX Dragon, котрий у рамках місії CRS-10 доставить на Міжнародну космічну станцію нове наукове обладнання, харчі та особисті речі для екіпажу.

Після того, як посилочка вийшла на орбіту, ми виконали кілька коригувань траєкторії шляхом слідування за МКС і нарешті сьогодні вранці вирівняли вантажівку за 6 кілометрів од станції — з неї Dragon було видно в ілюмінаторі. Після цього ми передали місію контролерам SpaceX Dragon, а екіпаж МКС почав підготовку до стиковки.

Одначе Dragon несподівано сам перервав підхід до станції. Бортовий комп’ютер вантажівки визначив похибку між вектором МКС і своїм положенням. Ну, буває таке, система перестрахувалась. Тепер нам треба знову робити корекцію курсу.

Що буде далі?

Після корекції курсу, коли вантажівка нарешті перестане колихатись, Г’юстон ще раз перевірить усе по третьому колу, після чого Центр Джонсона і Готорн (ЦУП SpaseX) перевернуть Dragon навколо вертикальної осі й рухатимуть корабель у точку прицілювання — це 350 метрів од МКС. Наступна зупинка — за 250 метрів од МКС. І тут знову перевірка всіх систем та орієнтації. Якщо все буде в порядку, то посилочку рухатимуть далі. Заводитимуть вантажівку знизу.

З цієї проміжної точки Dragon вирушить до точки утримування — за 30 метрів до МКС. Шлях триватиме приблизно 33 хвилини. Усі ці маніпуляції проводитиме вже Готорн спільно з командиром МКС Шейном Кімброу та бортінженером Томом Песке.

Після чергової перевірки (як же без них) посилочку посунуть на 20 метрів ближче до станції у так звану Capture Point (CP), за 10 метрів од станції. І тут уже Шейн і Томас працюватимуть «канадською рукою» Canadarm2 — дистанційним маніпулятором SSRMS. І простягнуть її до грейфера вантажівки.

А поки що Шейн і Том утримують посилочку в стані «вільного дрейфу» біля станції, перечікуючи, поки ми тут на Землі перевіримо все стопіцот разів. За графіком стиковка має відбутись о 06:00 EST (у Києві буде 1:00 PM). Після контакту маніпулятора з вантажівкою «рука» наближатиме корабель до позначки 3,5 метра до надиру ^[12] порту Node-2.

Потім за допомогою камер буде виконано остаточну центровку, і вантажівочка повільно рухатиметься до позначки 1,5 м від МКС.

Ну, а потім (після чергової перевірки, бо як інакше) посилочку насухо пристикують у порт МКС і почнуть готувати шлюз.

Не знаю, навіщо я все це так докладно описую і чи комусь це буде цікаво. Воно ж не так весело, як пригоди моєї напарниці.

* * *

У нашому кабінеті зранку запахло весною.

Весна цього разу пахла скунсом. Скунсом пахла Франческа.

Якщо бути цілком точним, то скунсом не пахло, а тхнуло. Цей запах неможливо ні з чим сплутати — різкий, до сліз в очах і стійкий, як бажання випити зранку кави. Щоб ви знали, запах скунса — це суміш запахів тухлої риби, гнилого м’яса і старих шкарпеток, з легким відтінком сечі та аміаку.

— Доброго ранку, бамбіна! Приємний парфум. Щось весняне?

— Дурень!!!

— Ну чого ж одразу дурень? Я люблю природу.

— Андрію!!! — напарниця не схильна була жартувати.

Поставивши сумочку коло входу в кабінет, Франческа зняла куртку, взяла її двома пальцями, відвела якнайдалі й почала уважно її розглядати.

— От гівнюк, щоб тобі хвіст відпав, всраний мотлох! — вилаялася дівчина і додала якусь емоційну тираду своєю тріскучою сицилійською говіркою.

Чессіна вміє віртуозно лаятись. Проте англійською лається вона кумедно, тоненьким голоском, використовуючи смішні ідіоми типу «святі какашки», «святе гуакамоле», «сказав, як хробака висрав» і «гівно в сорочці». Коли Франческа хоче мене позлити, вона говорить «blyad». Від професора Рассела вона вперше почула слово «pizdiets», а навчив її цьому слову я, про що гірко шкодую… А коли напарниця хоче мене розсмішити, то каже «sraka» і «sraka-motyka» — це вже я постарався. Та коли Франческа починає лаятись італійською, я просто завмираю і розумію, що справи справді кепські. Звуки «ррр», «ччч» і «ццц», розмахування руками й бурхлива експресія — все це нагадує ритуал викликання сатани, не менше.

— То що сталось, Чессіно? Маленький самотній скунс голосував на дорозі, і ти вирішила його підвезти?

— Заткнись, розумнику! Теж мені, Джіммі Кіммел знайшовся! — огризнулась напарниця. — Він стояв коло моєї машини… От же ж лайно!!!

Франческа уважно розглядала невеличкі маслянисті плямки на лівому лацкані куртки.

— …Стояв і дивився на мене, малий вилупок.

— І ти вирішила його відігнати?

— Джорджіо, ти думаєш, я дурна?! Ти завжди думаєш, що я дурна!!!

— Між іншим, неправда, я так не думаю.

— Я просто відійшла й почекала. А потім вирішила підійти з другого боку, — Франческа все розглядала маленькі плямки на куртці.

— А він?

— А він вирішив обійти з протилежного…

— І?

— Що «і»?! Ти ніби не бачиш!!! — трохи не плачучи, сказала бідолашна. — Я тепер наче діжка з гівном!!!

— Що, він отак одразу на тебе напав?

— Ні, ми зупинились метрів за два одне від одного. Він ще так смішно передніми лапками притупцьовував… А я, наче якась дурка, на нього дивилась…

— Він тебе попереджав, — зітхнув я. — Як джентльмен, попереджав до останнього…

— Твоя правда, Джорджіо… Я дурка!!! — Чессіна занесла руку над плямками і…

— Зупинись!!! — крикнув я, та було вже пізно. Напарниця встигла колупнути плямку яскраво-червоним нігтем.

Я затулив обличчя руками. Ці кляті плямки були слідами від штинючого скунсячого секрету.

— Іди помий руки, бамбіна. Добре помий!

— А що таке? — спитала дівчина, підозріло споглядаючи свій манікюр.

— Не чіпай ці плямки — це джерело запаху.

— О ні-і-і-і! — простогнала напарниця, і на очах її виступили сльози.

— Тільки не… — почав було я, але Франческа вже витирала сльози, розмахуючи їх по обличчю. Тією самою рукою…

Відчувши всю глибину важкого весняного запаху, Франческа м’ячиком вистрибнула з кабінету й побігла у вбиральню.

Хвилин через п’ятнадцять вона повернулась. Заплакана, з червоним носом і без макіяжу.

— У мене на джинсах таке саме, — ридала дівчина. — Джорджіо, що робити?!

— Що у вас тут?.. — почала було говорити полковникова голова, що заглянула в кабінет, але не договорила, бо тут же пропала. — О-о-о-оу, ши-и-и-и-и-и-ит! — долинуло з коридору. Полковник рятувався втечею.

Зміна вже починалась, і на вогник завітав професор Рассел, який зачекався нас у командному центрі.

— Оу. Ґайз… Хто з вас розчавив скунса? — спитав професор.

— Усі живі, — сказав я. — Скунс передав Франчесці привіт.

— Що робити, що робити? — голосила напарниця.

— Митись томатним соком! — з виглядом знавця сказав професор. — У нашої сусідки пес якось натрапив був на скунса, то тільки томатним соком і відмили.

Я спробував уявити, як Франческа розмазує по обличчю томатний сік, і здригнувся.

— «Що робити, що робити», — перекривив я напарницю. — Ходімо працювати, потім щось придумаємо.

— Ну куди я така піду? — плакала дівчина.

— Чессіно, у нас немає вибору. У нас сьогодні стиковка. Доставимо посилочку, відпрацюємо зміну, а там буде видно.

— Може, мені поїхати додому й перевдягтися?

— Тільки не додому! — сказав професор. — Ти хочеш, щоб у тебе хата перетворилась на скунсову нору? Цей запах дуже сильно чіпляється! Магазини з одягом зараз іще закриті, єдиний вихід — спитати в полковника, чи є на базі форма твого розміру.

Ми пішли до Вескотта. Франческа залишилася в кабінеті.

Полковник сидів, затисши носа хустинкою — у нього була алергія.

— Як їй так «пощастило»? — прохрипів він крізь хустину.

— Це Франческа, сер, — я знизав плечима.

— А, так, це багато пояснює.

— Нам потрібна форма її розміру.

— Е-е, секунду, — полковник узяв рацію. — Саро, зайди до мене, будь ласка!

У кабінет зайшла суперінтендант бази, сержант Сара МакКарті, жіноче alter ego і тінь полковника Вескотта.

— Саро, нам потрібна жіноча форма — найменша, яка в нас є.

— Сер, конкретніше, сер!

— На Франческу…

— Сер, у нас немає форми дитячих розмірів, сер! — Сарине лице було незворушне, але її очі світилися бісиками — їй явно подобався власний жарт.

Полковник гигикнув.

— Пошукай усе-таки найменший розмір.

— Sir, yes, sir! — сержант МакКарті віддала честь і вийшла.

Хвилин через сорок ми працювали в командному центрі на своїх місцях. Усі скоса поглядали на Франческу і всміхалися — Чессіна сиділа у формі, більшій на два розміри, з засуканими штаньми й рукавами. Куртка висіла на ній, мов мішок.

— Франческо, ти на перерві надвір не виходь, сьогодні сильний вітер!

Мені в голову одразу ж полетів олівець.

— Чого ти одразу кидаєшся?! Може, я переживаю, щоб тебе не протягло?! У тебе ж тепер ні куртки, ні джинсів! — олівець полетів назад.

— Я думала, ти з мене, як завжди, смієшся. Пробач, Джорджіо!

— Я пожартував, я справді сміявся! — олівець знову полетів мені в голову.

— Дитячий садок! — пробурчав у вуса офіцер Баррел.

— Гірше! — зітхнув професор. — Національне управління з аеронавтики й дослідження космосу!

* * *

Франческа деколи може бути дуже жорсткою. Жорсткою і жорстокою.

Пам’ятаєте, як маленька сицилійка, що має ледь за півтора метра зросту, розмовляла зі здорованем Вітакером, котрий її штовхнув і обізвав? Тепер він обходить її десятою дорогою. І правильно робить. Чи як вона посварилася з полковником через те, яка має бути справжня піца. Ніби дурниця? На перший погляд, так. Але вона довела полковника до сказу і… той був змушений просити в неї пробачення.

Зізнаюсь, я деколи по-доброму кепкую над напарницею. Вона може навіть розплакатися через невинний жарт. Але якщо я її чимось зачеплю по-справжньому, то, думаю, буде мені непереливки. І шолом не врятує.

От і сьогодні вийшла історія.

Зранку до нас приїхала пересувна лабораторія Американського Червоного Хреста. Кожен, хто хотів, міг пройти експрес-аналіз і здати кров. Ну, ми й пішли.

Франческа здавала кров вперше. Якщо чесно, я на місці лікарів не брав би, а, навпаки, влив би в неї добрячу порцію крові. І оскільки це було вперше, то дівчина дуже хвилювалась. А коли Франческа хвилюється, то вона говорить англійською точно так, як Луїджі, жовтий Fiat-500 з мультика «Тачки». Старша медсестра з італійським прізвищем, побачивши італійські патроніми Франчески і почувши її сильний акцент, одразу впізнала співвітчизницю. Критично змірявши дівчину поглядом з голови до ніг, жіночка стисла губи й спитала:

— Ну, і з якої частини Італії ти приїхала? Я, наприклад, з Рима.

— А я американка, я тут народилась, у Віндзорі. Мої батьки з Аґрідженто, — сказала Франческа італійською.

— Ме-е-е… Вибач, я так давно приїхала, що італійську вже й забула, — байдуже промовила жіночка, перебираючи папери.

— Я сказала, що місцева, з Віндзора. Я американка.

— Ти американка? — жіночка подивилась на мою напарницю поверх окулярів, знову критично змірявши її поглядом.

Краще б вона цього не робила, чесне слово.

— Дитино, а чого ж ти тоді розмовляєш з таким сильним акцентом? Я тебе ледве розумію!

— А коли ви приїхали в США? — відповіла раптом Франческа питанням на питання.

— О-о-о-о… Мені було шістнадцять років, я вже могла заміж виходити! — закотивши очі, промовила жіночка.

— Вам було шістнадцять… Отже, ви чудово говорили італійською?

— Ну, до шістнадцяти років так, звісно! Англійську починала з нуля, а тепер у мене жодного акценту! — жіночка була явно задоволена собою, навіть не підозрюючи, який холодний душ приготувала їй моя напарниця.

— А італійську, значить, забули?

— Ну, я можу приблизно зрозуміти, про що йдеться, але вас чомусь не розумію.

— І ви кажете, що ви з Рима? Прямо з самого Рима?

— З Ровіано.

— Відколи це Ровіано раптом став Римом? — Франческа вигнула брову. Тепер прийшла її черга дивитись на жіночку поверх окулярів.

Уся черга спостерігала за спектаклем. Я стояв поряд і шкірою відчував електрику в повітрі.

— Ну, це близько… Це все метрополіс Рим!

— Це більше години від самого Рима на машині, — відрізала Франческа й добила: — У ясну погоду і без трафіку. Ровіано, звісно, гарне село, але це не Рим, при всій повазі.

Жіночка почала нервуватися.

— У тебе все одно сильний акцент! Я не розумію ні твоєї англійської, ні твоєї італійської!

— Мої батьки з Сицилії. І моя англійська досі всіх влаштовувала. А ви, як я бачу, ні англійської добре не вивчили, щоб розуміти акценти, ні італійської не зберегли! — Франческа схрестила руки на грудях. Ніздрі її роздувались, наче в бика перед боєм. — Яке вам узагалі діло до мого акценту?!

— Це недопусти… — я спробував було заступитись за дівчину.

— Джорджіо, я сама впораюсь! — відмахнулася від мене напарниця.

Я замовк. А Чессіна Джіованнівна ще більше розпалялася:

— Та в мене більше права називатись італійкою! У вас узагалі від батьківщини тільки прізвище на бейджику лишилося! І так, це моя країна, я тут народилась, і не вам вказувати, який у мене акцент!!!

Жіночка стала червона, як синьйор Помідор.

На галас прибігла старша медсестра.

— Що сталося?

— Нічого, — крізь зуби процідила напарниця. — Декому не до вподоби мій акцент.

— Джессі, покличте, будь ласка, Пет, — старша медсестра вирішила дипломатично розрулити скандал.

— «Джессі»! — закотила очі Франческа.

Жіночка з італійським прізвищем встала і, виходячи, так хряснула дверима, що вагончик Червоного Хреста захилитався.

— От сука! — прошипіла Франческа.

— Якщо захочеш подати позов, я допоможу скласти текст! — подала голос Маліка з юридичного відділу. — Я сама натерпілася подібного лайна!

— Я приношу свої вибачення… — сказала старша медсестра, висока сива леді поважного віку.

— Вам нема за що приносити вибачення, мем… — сказала Франческа без найменшого акценту. — Просто я терпіти не можу снобів.

— Усе одно, я приношу вибачення, — твердо сказала старша медсестра. — Це моя служба, і мені соромно за те, що тут відбулось. Я сама фламандка. Моя бабуся приїхала з Європи. І я достатньо бачила у своєму житті. Обіцяю, що поговорю зі своєю працівницею!

Старша медсестра лагідно подивилась на дрібну Франческу з висоти своїх майже двох метрів і промовила:

— А тепер я готова прийняти вашу гарячу молоду кров.

* * *

Відчинилися двері, і в кабінет ввалилася Франческа. Не увійшла, не забігла, як зазвичай, а саме ввалилася. Було таке враження, що центр ваги напарниці перемістився їй прямісінько в голову. Бо щойно дівчина ввалилася в кабінет, її голову мимоволі понесло до крісла. Тіло явно не встигало за головою, а ноги вже просто волочилися за тілом. Мов підрубане дерево, Франческа впала в крісло і впустила голову на стіл з такою силою, ніби цеглиною грюкнула. Навіть окуляри не зняла.

Услід за напарницею в кабінет заплив запах.

Це був запах перегару. Франческа була з глибокого похмілля. Я підійшов.

— Франческо, з тобою все гаразд?

Напарниця насилу підняла голову. Її чорні, як терен, очі дивились ніби на мене і водночас у різні боки, від чого сицилійка була схожа на сумну й здивовану рибину.

— Джорджіо… Мені погано, — голова знов упала на стіл. У лице мені так війнуло спиртякою, що я сам трохи не сп’янів.

— Господи, Франческо, та ти ж напилась!

— Це було вчора, — долинуло з-під голови. — Я вже не п’яна. Мені просто погано.

— Ти себе в дзеркалі бачила? Та у твоїй крові стільки алкоголю, що Дракула здох би від двох ковтків!

— Я все ус-с-с-від-д-домлюю. Я н-ннормально говорю, — промимрила Чессіна. — Мене просто трохи хитає.

— Стривай, ти в такому стані ще й за кермо сіла? Ти з глузду з’їхала.

— Ну, татку, не сварись, я так більше не буду, — простогнала дівчина.

Я повернувся на своє місце.

— Ану розказуй, де ти вчора так надудлилась?

— О-о-ой… м-м-м… М-м-м-ме-е-е… Це-е-е… у неділю подружка по коледжу приїхала в гості… Ми подумали: нащо нам кудись іти? Замовили піцу, купили вина…

— Не бреши, від вина й піци так не штиняє. Таке враження, що ви там скунса зжерли!

— Аха-ха-ха… ти такий смішний, Джорджіо, як же ж смішно… о-о-о-ох…

— Ну?

— Ну… ну й випили ми вино. Ус-с-се випили. А у Дженні… це та м-моя п-п-подруга. Був косяк.

— О-о-о-о!

— О-о-о-о…

— Ясно.

— Шо т-тобі ясно? Свято тільки почалася… Мені погано.

— Нудить?

— Нудить. Голова наче всрана каменюка…

— Ти пила зранку?

Франческа підняла голову, з трудом звела очі до купи, сфокусувала погляд і видихнула:

— Тишодурний? Та я на алкоголь дивитись не можу, — і знову впустила голову на руки.

— Воду. Ти пила зранку воду? У тебе зневоднення й інтоксикація. Тобі потрібно багато пити.

Я пішов на кухню й приніс пляшку мінеральної води.

— Пий.

Франческа одним духом випила одразу половину.

— А потім ми зателефонували Еліс, і вони приїхали…

— Хто?

— Вони.

— Обидві?

— Ага.

— Дві Еліс?

— Ха. Ха. Еліс з подружкою. Чим ти слухаєш? Вони приїхали і привезли пляшку «Абсолюту».

— І вас чотирьох ця пляшка вбила?

— Це була велика пляшка… Майже два літри…

— І ви її всю?..

— Ми-ми-ми-и-и…

— Що?

— У них ще віскі було…

— Як ви взагалі живі лишилися?

— Хто живий? Я, наприклад, мертва.

— А де решта трупів?

— Еліс з Меґан поїхали на роботу, а Дженні у мене вдома, вона у відпустці.

— Ну я розумію — нажертись у п’ятницю ввечері. Чи в суботу. Але в неділю…

— Ойможнаподумать… Він святіший за Папу Римського. Чи ти в неділю ніколи не того?

— Я покинув великий спорт.

— Аха-ха-ха… Ти смішний, Джорджіо… Ой…

Тут Франческа наче хамелеон, різко змінила колір. З блідого, навіть трохи рожевуватого, дівчина стала сіра, а потім одразу позеленіла.

— Джорджіо… Мені погано…

Я зрозумів, що дівчині треба в туалет. Підхопивши під руки, вивів її в коридор і пішов було в напрямку чоловічої кімнати. Але на півдорозі розвернувся і взяв курс на жіночу. Збоку, мабуть, здавалося, що ми танцюємо танго. Партнер упевнено волік партнерку за собою. Дівчина, насилу переставляючи ноги, тяглася за ним мішком. Партнерові тільки троянди в зубах не вистачало.

Я завів Франческу в туалет, штовхнув ногою двері кабінки й сказав:

— Давай.

Напарниця подивилась на мене круглими очима й вичавила:

— Що «давай»?

Я забув, як англійською буде «блювати». І показав, як мав би виглядати процес. У цю саму мить у туалет зайшла сержант МакКарті. Побачивши нас біля кабінки — мене, що старанно імітував процес блювання, і Франческу, яка затисла собі рота руками, сержант позадкувала.

— Саро, допоможіть! — заблагав я. Суперінтендант у ту ж секунду кинулась на допомогу.

— Що ста… — сержант втягла носом повітря й скривилась. — А-а-а, ясно.

— Їй треба почистити шлунок, — сказав я.

— Я принесу міралакс, — Сара розвернулася, щоб піти.

— Не треба їй нічого, треба запхнути два пальці в горло!

— А що це у вас тут діється? — у дверях стояв доктор Рассел.

Астрофізик мав якусь магічну властивість з’являтись у найнесподіваніший момент і з ходу розуміти ситуацію.

— Він каже, що їй треба запхнути два пальці в горло, — сказала Сара.

— Нудить? — спитав Рассел.

Франческа заплющила очі й стала сповзати по стінці кабінки.

— Робіть, як він каже! — сказав професор. — Усе правильно. Треба, щоб її вирвало.

Франческа жалібно подивилась на мене й прошепотіла:

— Я не можу… Я не знаю… Я не вмію…

— Два пальці в рот. І в унітаз, — коротко наказав я і зняв з напарниці окуляри.

— Я почергую в коридорі й нікого не пускатиму, — Сара вийшла й зачинила двері.

— Ну, давай, — підбадьорив Рассел, — тут усі свої!

Я обережно підтримував її за лоба. Лоб був холодний, як жаба, і липкий, наче стьожка для мух. Запах стояв такий, що нещодавній скунс не ризикнув би й підійти до туалету.

Ми сиділи в кабінеті й думали, що робити далі.

— Їй не можна за пульт, — сказав я, — але в мене тоді не буде пари. Хто мене дублюватиме?

— Я все роз-з-зумію, — образилась Франческа. — Я не п’яна.

— Алкоголь у тебе в крові все одно є, — Рассел схрестив руки на грудях. — Сідати за пульт у такому стані заборонено. У нас zero tolerance ^[13].

— То як бути?

— Я сяду замість Франчески, — запропонував Рассел, — а ти, Франческо, сядеш до Андрія і його контролюватимеш.

— «Контролюватимеш»! — огризнувся я. — Можна подумати, що це я тут нализався до втрати пульсу!

Мені категорично не сподобалось слово «контролюватимеш».

Коли ми зайшли нарешті в командний центр, Франческу вже не нудило так сильно, але без жалю на неї, білу, мов полотно, не можна було дивитись.

— Андрі-і-і-ію, ти вчора добре погуляв? — офіцер Баррел унюхав запах.

— «Андрію». Чого одразу я? Чому я?

— Ну а хто? Ну не Франческа ж… — Баррел нарешті ідентифікував джерело запаху. — Ой…

— Я сьогодні її підміняю, — сказав Рассел, — а вона допомагатиме Андрієві.

— «Допомагатиме», — пробурчав я. — «Контролюватиме»! Ану ж я зараз надихаюсь і неправильно розрахую кутову швидкість. Сорок градусів, блін.

Через півгодини в командному центрі стало неможливо дихати, незважаючи на кондиціонер. Франчесці знов погіршало.

Невдовзі новина про її некондиційний стан дійшла й до полковника. Командир бази зайшов особисто провідати свою улюблену прибацану двійку.

Франческа сиділа, заплющивши очі. Їй здавалося, що вона на кораблі, а корабель потрапив у десятибальний шторм.

— Тобі не краще?

Дівчина помотала головою.

— Може, тобі віскі принести? — Вескотт запропонував свій метод «врятувати рядового Франческу». — Маю пляшку Cutty Sark!

— У неї алкогольна інтоксикація! Їй од віскі тільки гірше буде. Потрібен міцний, гарячий і солодкий чорний чай та багато мінеральної води з лимоном.

— Алкоголь на похмілля допомагає тільки тим, хто хворий на алкоголізм, — видав я неабиякі знання похмільної справи.

Я не знав, як сказати англійською «абстинентний синдром», тому висловився дещо простіше. А ще я не знав, як англійською «піти в запій» — так мій аргумент був би ще яскравіший.

Усі замовкли й вирячилися на мене.

— Що?

— Ти явно в темі, чувак! — з повагою сказав Баррел.

— Усі, хто хоч коли-небудь мав справу з росіянами, знають, як лікувати похмілля, — зауважив Рассел. — «Bodun», — додав астрофізик.

Через п’ятнадцять хвилин у командний центр зайшла напарниця з чашкою чаю в руках. Вона сіла посеред кімнати й сказала:

— Привіт! Мене звати Франческа. І я алкоголічка!

* * *

Це на Землі моя напарниця може спокійно хильнути кільканадцять чарочок алкоголю — причому байдуже, якого саме і в якій послідовності. А якби вона була в космосі, то поводилась би чемно, бо в космосі з алкоголем справи кепські.

Історія стосунків астронавтів і алкоголю почалася ще з Базза Олдріна, «Людини-Що-Була-На-Місяці». Релігійний Олдрін (а він пресвітеріанин), який, крім усього іншого, був старійшиною церковної громади, згадував у своїй книзі про те, що перед висадкою на Місяць 1969 року астронавт провів таїнство причастя. Були й хлібці, що їх перед стартом передав йому пастор, і невеличка колба з вином, і навіть кубок (хотів би я побачити, як саме Базз витрушував у нього вино, бо в умовах слабкої гравітації Місяця зробити це, мабуть, було непросто). Причастя дозволив пастор. Ну авжеж, пастор не Г’юстон.

Про те, як пили на орбіті росіяни, детально згадував нині покійний космонавт Георгій Гречко. Кому цікаво, знайдіть і почитайте, бо росіяни без алкоголю… Ну, ви зрозуміли. Історія стосунків на орбіті з алкоголем радянських, а потім російських космонавтів вельми багата й заслуговує на окрему книжку, тому я навіть не торкатимусь цієї благодатної теми. Тож повернімось до НАСА.

Узагалі, алкоголь на МКС офіційно й суворо заборонений. І викликано це не впливом алкоголю на фізіологію, не побоюваннями п’яного дебошу на борту (хоч, думаю, добра частина Космічного центру Джонсона не проти б поспостерігати за вечіркою на МКС), а елементарними правилами безпеки.

Річ у тім, що алкоголь та інші леткі рідини в умовах невагомості дуже швидко випаровуються. Потрапляння парів алкоголю в систему регенерації води або кисню потенційно небезпечне й може викликати вибух системи, що в 99,99 % випадків означає загибель екіпажу. Щоправда, той же Гречко розповідав, як космонавти на орбітальній станції «Мир» якось спробували відкрити банку чеського пива в традиційний спосіб. Пиво у вигляді піни вирвалося з банки й миттю розчинилася в повітрі. Другу банку вже проколювали голкою і виціджували пиво крізь дірочку. Сумнівне задоволення, як на мене. Добре, що вміст алкоголю в пиві був невеликий, а станція регенерації не така чутлива — усі залишилися живі.

З цих самих міркувань на МКС заборонено леткі речовини та спиртовмісні рідини, такі як одеколони, лосьйони та інші косметичні й технічні засоби. Чистка техніки, оптики та поверхонь на станції також здійснюється без алкоголю й летких речовин.

Навколо ж впливу алкоголю на організм на великих висотах існує багато міфів і нісенітниць. Наприклад: «На висоті дія алкоголю посилюється». Це міф, оскільки алкоголь діє на організм однаково на всіх висотах — це довели численні хімічні й медичні дослідження. «Легке сп’яніння на висоті» — чисто психологічне явище. А про те, що алкоголь впливає на реакцію, швидкість і адекватність рішень, думаю, навіть розповідати не варто.

НАСА забороняє вживання алкоголю за 12 годин до старту. Міцний алкоголь — за 24 години. Медичний контроль має право зняти астронавта зі старту, якщо у крові знайдуть хоч якісь сліди спирту. До речі, будь-який алкоголь, змішуючись у шлунку з кислотою, в умовах невагомості дає потужну відрижку. А будь-яка відрижка чи пердячка в космосі — це міні-реактивний двигун. До того ж в замкненому просторі будь-який запах відчувається набагато гостріше. Розповідали, що кілька років тому в одного космонавта так смерділи ноги, що члени екіпажу були готові перервати експедицію.

На фоні заборони алкоголю в космосі здасться смішною історія про комету Lovejou. Небесне тіло C/2011 W3, або «Комета Лавджоя», відома також під назвою «Комета Різдва 2011» (бо 2011 року її можна було спостерігати саме на Різдво), складається з… цукру і спирту! Щосекунди ядро комети викидає в космос стільки спирту й цукру, скільки містять 500 пляшок вина! Подейкують, що насправді то не комета, а самогонний апарат, втрачений росіянами з орбіти.

Словом, космос — суворе середовище. Ні тобі сексу, ні алкоголю. Навіть у туалет сходити ціла морока, але про це згодом.

Проте в космосі можна із задоволенням читати книжки. Навіть руками тримати не треба. Висить собі — аби ти читав!

* * *

Настав День святого Патріка, і напередодні всі супермаркети були завалені різним святковим мотлохом — капелюхами, трилисниками, рудими бородами і горщиками з липовим золотом. Я піддався загальній істерії і зі всього цього копійчаного сміття обрав для себе зелений кілт. У ньому я і прийшов на церемонію підняття прапора.

— Кадет Васильєв, ви ірландець?! — полковник Вескотт не стримався й засміявся.

— Ні, сер, я монгол! Але сьогодні День святого Патріка!

Була шоста ранку, стояв мороз, мені піддувало під кілт і було з незвички холодно.

— Скільки в нас на авіабазі ірландців?! — гаркнув Вескотт.

Військовий персонал авіабази, котрий вишикувався на плацу, почав гудіти:

— Сер, я, сер!

— Я!

— І я!

— Я ірландець!

По обличчю полковника було видно, що він придумав черговий незграбний жарт, дуже цим жартом пишається і насилу стримується, щоб не заіржати, перш ніж він той жарт видасть.

— Ні, ви не ірландці! Ви монголи! Аха-ха-ха! — було показово, що сміявся тільки один полковник.

— У мене теж є кілт! — подав голос капрал Петерсен.

— І в мене!

— Я замовив на «Амазоні», прийде в понеділок!

— Я теж маю!

— Чого тоді не вбрали?! — спитав полковник.

— Так форма…

— Не за правилами.

— Статут…

— На майбутнє! У День святого Патріка і на шотландський парад я дозволяю вбирати кілти! І тільки тому, що кілт теж є елементом військового одягу в армії США!

Полковника явно не засмутило, що сміявся він один. Мені стало ще холодніше. Полковник зробив останню спробу пожартувати:

— Отже, так! Усі монголи несуть службу до 16:00! Ірландцеві О’Васильєву дозволено пити віскі після обіду! Вільно!

Усі нарешті засміялися.

— Не піддуває тобі? — поцікавилась наш суперінтендант, сержант Сара МакКарті.

— І як ви, дівчата, ходите взимку у спідницях? Холодно ж до біса!

— У нас є свої таємниці, — всміхнулася МакКарті.

— Дуже е-е-е… цікаві відчуття, — зіщулився я. — Ірландські чоловіки, напевно, витриваліші.

— Ірландці не носять кілтів. Це традиційний шотландський одяг, — виправила мене Сара.

— Серйозно?

— Цілком. Ірландці й кілт — абсолютне нетрадиційне поєдання.

— А я думав…

— Це дивна історія, Джорджіо. Одному видатному діячеві ірландського націоналістичного руху, учасникові антибританського «Великоднього повстання» Патрікові Пірсу не сподобались традиційні ірландські штани, що звалися «trews». Вони нагадували йому спідні панталони. І на початку двадцятого століття він запропонував ірландцям носити кілти.

Я розвісив вуха і слухав, бо не знав цих тонкощів.

— Тобто… Стривайте… Ірландці не носили кілтів?! А чого ж тоді я його нап’яв?

— Хочеш зняти прямо зараз? — всміхнулася Сара. — Не думаю, що це слушна думка.

— І що, в шотландців під ним нічого немає?

— Якраз навпаки — там усе має бути на місці.

Це була найдотепніша відповідь на запитання «чи є щось під шотландським кілтом?». Подейкують, що саме так відповів британській королеві Вікторії гренадер-шотландець, коли Її величність поцікавилася, чи правда, що «під кілтом нічого немає». «Запевняю, Ваша величність, усе там є», — відповів кмітливий солдат.

— Ви така обізнана в ірландських традиціях, — здивувався я.

— Я ірландка по дідові, — пояснила Сара. — МакКарті — ірландське прізвище. Мої предки з Манстера, це на півдні Ірландії.

— Я думав, ви шотландка…

— Мій прадід свого часу перебрався в Шотландію. Прабабця була з клану Ферґюсон. Я була вихована як шотландка, попри те, що в мені, крім шотландської та ірландської, англійська та валійська кров.

— Ого…

Від нової інформації я забув і про крижаний вітер, що задував мені під кілт.

— І ще, — продовжила Сара з цілком серйозним виразом обличчя. — Таке враження, що ти в розмові зі мною завжди хочеш додати «мем». Я тобі не полковник. Мені цієї субординації не треба. Зрозуміло?

— Так, мем!

* * *

— Містер Щасливчик, любий, ну давай, повернись на сім і п’ятнадцять сотих градуса по Х, ну давай, милий! — сюсюкала Франческа.

— Нахил?

— 15,5.

— 15,5 підтверджую. Кутова?

— 12,5 радіан.

— 12,5 підтверджую. Поточна?

— Поточна 11 500.

— 11 500 підтверджую. До запуску двигунів готові. Активуємо одразу три маневрові двигуни замість одного. Схема потужності — два, півтора, один. Ключі!

— Є ключ на старт.

— Ну давай, Містер Щасливчик, давай рівніше! Ти можеш, ти вмієш, давай! — благав я супутника.

1,25… 2,50… 3,75… 4,15… 5,50… 6,75… 7,15!.. 7,15… 7,15… 7,15…

— Є сім і п’ятнадцять стабільний!

— Молодець, Містер Щасливчик!

— До зустрічі, хороший!

Хто вважає, що прибацані трапляються здебільшого тільки серед гуманітаріїв, дуже помиляється. У середовищі технарів також вистачає шизиків. І мірою прибацаності вони анітрохи не поступаються братам гуманітаріям.

Коли ми отримуємо кейс на корекцію, інколи на початку стоїть примітка: «УВАГА! Особливості в роботі. Перед будь- якими маніпуляціями зв’яжіться з розробниками». Тоді Франческа (вона в нас відповідає за контакти) зв’язується з розробниками, і ми отримуємо додаткові інструкції.

Цього разу інструкції були, прямо скажемо, приголомшливі.

— Це незвичайний сателіт. Він не такий, як усі! — пролунало в динаміку гучного зв’язку. — Його звати Містер Щасливчик (Mr. Lucky)!

У командному центрі повисла пауза.

— Його звати Містер Щасливчик, і він трохи кульгає.

«Містер Щасливчик» — це телекомунікаційний супутник на геосинхронній орбіті, збудований компанією Lockheed Martin на популярній платформі А2100. За його допомогою ви можете дивитись трансляції НАСА з мису Канаверал, освітні програми каналу Science і ще багато чого цікавого. Супутник повністю виготовлено з легких композитних матеріалів (бо дорогий кожний грам!), але при злеті вібрація пошкодила сопло одного з малих однопаливних гідразинових двигунів, які допомагають коригувати орієнтацію супутника в космосі. Отож тепер, щоб повернути сателіт, замість активації одного несправного двигуна доводиться запускати одразу три в суворо визначеному порядку та пропорції. Це трохи збільшує витрату гідразину і, відповідно, зменшує ресурс служби сателіта. Тому, щоб витрачати паливо дуже економно, інженери з Lockheed Martin придумали спеціальний алгоритм роботи маневрових двигунів. Але це ще не все. Сателіт з «обмеженими фізичними можливостями» інженери так люблять, що дали йому ім’я «Містер Щасливчик».

— Для повороту на сім і п’ятнадцять сотих градуса по Х ви маєте запустити двигуни в порядку два, чотири, один, — повідомив нам інженер на ім’я Стів. — Схема потужності — два, півтора, один.

— Ясно, прийняли, — відповіла Франческа.

— Це ще не все.

— Слухаю.

— Перед тим, як робити маніпуляції, ви повинні з ним привітатися.

— Перепрошую?

— Сказати: «Привіт, Містер Щасливчик!», — очі у Франчески стали круглі, як двадцятип’ятицентові монети.

— Перепрошую, ще раз?

— Ви повинні привітатися, — терпляче сказав Стів. Однак у його голосі з’явились ледь помітні нотки роздратування. — «Привіт, Містер Щасливчик!». Ви маєте його заспокоїти, сказати, що Стів і Джейк передають йому вітання, і повідомити, які самі операції будете проводити. Зв’язок з Щасливчиком на частоті XXХ,XXХ.

Ми не витримали і вголос зареготали.

— Містер Щасливчик не любить, коли з нього іржуть, — ображено сказав Стів. — Ви ж не смієтеся з людини у візку?

Ми замовкли.

— Здається, він «ку-ку», — прошепотіла Франческа.

— Я все чую! — незадоволено відгукнувся інженер.

— Гаразд, я говоритиму з Містером Щасливчиком! — сицилійка кашлянула. — Пробачте нам!

— Це добре, він любить дівчат, він їм довіряє. І пам’ятайте — якщо не будете з ним говорити, не будете заспокоювати, то він вас не слухатиметься. Пам’ятайте про це. Скажіть, коли маневр буде здійснено, я буду на зв’язку.

Стів вийшов з етеру.

ОК, маємо сателіт на геосинхронній орбіті, який треба буде заспокоювати і вмовляти його здійснити маневр. У нас такого ще не було.

Ми запитали на пульті космічного зв’язку (там, де Франческа розбила вікно бейсбольним м’ячем) симплекс на частоті XXХ,XXХ.

— Привіт, Містер Щасливчик! — промовила Франческа в мікрофон.

Баррел виринув зі свого комп’ютера. Його лівий вус смикнувся.

— Як ти там, милий? Мене звати Франческа. Мого напарника звати Джорджіо! Сьогодні тобі треба трошки порухатись на орбіті.

— Привіт передати не забудь, — нагадав я.

— Це Щасливчик? І від мене передай! — подав голос старший офіцер Баррел. — Давненько його не було!

— А… Це обов’язково? — розгублено пробурмотіла дівчина. — Ну, розмовляти?

— Ти чула інженерів з Lockheed, — сказав Баррел. — Значить обов’язково. Тут торік сиділа зміна. Теж сміялися. Подумали, що в інженерів кришка зсунулася. І що? Нічого в них не вийшло, поки не почали з Містером Щасливчиком розмовляти.

Ми ошелешено перезирнулися.

— З третьої спроби і після того, як вони попросили в Щасливчика вибачення, він виконав маневр.

— Містика якась… — прошепотіла напарниця. — Тобі привіт од Стіва і… — Франческа подивилася в блокнотик, —…і Джейка! Ось і старший офіцер Баррел тобі передає привіт!

Дівчина заплющила очі й приклала пальці до скроні.

— Ми повинні повернути тебе на сім і п’ятнадцять сотих градуса по Х і дати прискорення на дванадцять і п’ять десятих. Не бійся, ми знаємо, що в тебе нема одного двигуна. Але то нічого! Ти впораєшся, чуєш?

Ми почали робити розрахунки.

— Є ключ на старт.

— Ну давай, Містер Щасливчик, давай рівніше! Ти можеш, ти вмієш, давай! — благав я супутника.

1,25… 2,50… 3,75… 4,15… 5,50… 6,75… 7,15! 7,15… 7,15… 7,15…

— Є сім і п’ятнадцять стабільний!

— Молодець, Містер Щасливчик!

— До зустрічі, любий!

— Ти диви, живий сателіт, — зворушено хлюпнула носом Франческа.

Ми закрили кейс.

* * *

Задзвонив телефон, і коли я побачив на екрані ім’я напарниці, то зрозумів, що нічого доброго чекати не варто. Франческа вийшла «попудрити носик» п’ятнадцять хвилин тому й тепер телефонує мені тоді, як я сиджу за пультом і розраховую диференс для корекції орбіти супутника зв’язку. Я натис кнопку «Відповісти». У телефоні хтось сопів. І мовчав.

— Франческа? — я перший не втримав паузу.

— Угу.

— Ти де? Що сталося?

— Я в туалеті.

— ОК, я тебе не питатиму, що ти там робиш. Я спитаю інше: коли ти будеш?

— А краще б ти перше спитав.

— Не впевнений, що хочу це знати.

— Дурень!

— Ти подзвонила, щоб мені про це сказати?

— Я застрягла.

— Це через те, що вчора забагато зжерла на вечерю.

— Джорджіо, ти жартуєш не смішно.

— Бамбіна, я ще й не починав жартувати!

— Джорджіо. Врятуй мене.

— Не проблема, зараз подзвоню в технічну службу, вони тобі відімкнуть.

— Ні!!! Ні!!! Нікому про це не кажи!!!

— Чого?

— Емм… Я не хочу, щоб про це з хтось знав. Що я закрилася в туалеті.

— Та що тут такого?

— Джорджіо… — заплакала дівчина. — Врятуй мене!.. Я спеціально тобі подзвонила…

— Ти завжди мені дзвониш!

— Що мені робити?!

— ОК, — здався я. — Зараз буду.

— Ти куди зібрався? — спитав мене офіцер Баррел. — Г’юстон чекає на корекцію, нам треба зорієнтувати ще два супутники і один перевести з проміжної на поточну орбіту — це дві години часу.

— Нам з Франческою треба порадитись.

— А, добре.

Найцікавіше, що я не збрехав. Нам справді треба було порадитись, однак зі значно важливішого питання — як визволяти напарницю з туалетного полону?

Я зайшов у жіночий туалет на нашому поверсі й гукнув:

— Чессіно! — у відповідь у крайній лівій кабінці хтось заворушився

— Гей, камон, що ти там робиш? — я підійшов до кабінки і безцеремонно стукнув по дверях.

— Невже ти справді хочеш це знати? — я сахнувся, мов ошпарений, бо це був голос сержанта Сари МакКарті, нашого суперінтенданта й тіні полковника Вескотта.

— Омайґад, Саро, вибачте, я думав, це Франческа!

— Це нічого, буває, — спокійно відповіла Сара. — Жаль, що нічим не можу допомогти.

— Пробачте, пробачте, — белькотів я, поспіхом задкуючи до виходу.

— Ну що ви, що ви, я в БУДЬ-ЯКИЙ час, хоч би що робила, ЗАВЖДИ до ваших послуг! — саркастично відповіла сержант МакКарті.

— Франческо, де ти?! — прошипів я в телефон.

— Я на третьому поверсі, в жіночому туалеті!

— От чорт! Чого ж ти мені зразу не сказала? Якого біса ти поперлася в туалет нагорі?!

— Я не ходжу в той туалет відтоді, як ми там блювали з похмілля!

— Не «ми», а ти!!!

— Ти мені допомагав!!!

— Яка різниця?!

— Витягни мене звідси!!!

Я підійшов до туалету на третьому поверсі. Це був одиночний туалет. На дверях — кругла ручка врізного замка. Шпарини для ключа, звісно, немає. Отвору для аварійного відкриття ззовні теж немає.

— Франческо? — обережно покликав я.

— Я тут… — пискнула дівчина.

— Що з кнопкою?

— Не знаю. Вона в положенні «закрито», але коли я повертаю ручку, замок не відкривається!

— Мабуть, язичок зіскочив.

— Що робити?

— Треба розкривати двері. Знімати замок. Доведеться кликати хлопців з сервісу.

— Ой, ні!.. — заплакала бідолашна Франческа. — Буде галас і шум, усі зберуться, сміятимуться з мене! О боже, тільки не це!!!

— Посидь тихо. Я зараз прийду.

— Ти куди?! Не кидай мене тут саму!!!

— Сходжу до полковника, він принесе пістолет, і ми відстрілимо цей замок на хрін!

— Андрію!!!

— Та пожартував я, господи!

— Я тебе задушу!!!

Я повернувся через десять хвилин. З собою приніс шурупокрут, дві викрутки, ліхтарика й ножа. Шурупокрутом я швидко відкрутив два болти, але щойно приступив до стопора на замковій ручці, як у коридорі з’явилася сержант МакКарті.

— Чорт! — вилаявся я.

— Що там? — захвилювалася Франческа.

— Тихо будь!

— Що ви робите з інструментами коло жіночого туалету? — сержант МакКарті, що відповідала на авіабазі за господарчу частину, цікавилась не просто так.

— Емм… Замок заїло. Я вирішив полагодити.

— Прямо отак узяли й вирішили?

— Прямо отак узяв і вирішив.

— У жіночому туалеті?

— Ну, так.

— Що ви забули в жіночому туалеті? — у Сариному голосі відчувався неприхований подив.

— Там приємно пахне і дзеркала більші, — я верз цілковиту маячню, оскільки пообіцяв Франчесці, що її не видам.

— А де ваша напарниця? — Сара явно щось запідозрила.

— Гадки не маю, — збрехав я.

— От жаль… Вона просила мене замовити для вас дещо з канцелярії, а я забула, скільки і які саме вам були потрібні течки…

— Двадцять чорних пластикових, на кнопках, — долинуло з туалету.

— Ну ось і напарниця знайшлася, — усміхнулася Сара.

— Двері захряснулись, і ось… — пробелькотіла Франческа.

Я, червоний, мов омар, мовчки відкручував замок.

Клац!

Сяюча Франческа вийшла з туалету.

— Дякую, Джорджіо! Я б тут померла!!!

— У нас чисті туалети, — ображено сказала Сара. — Я стежу за чистотою. Хіба що, для таких випадків, треба там передбачити запас води і їжі.

— Саро, дорогенька, тільки нікому… — благала Франческа.

— Андрій не видавав вас до останнього, — всміхнулася сержант. — Я теж нікому не скажу.

— Дякую!!!

— На здоров’я, — процідив я крізь зуби. Мені було незручно перед Сарою — спочатку я ломився до неї в кабінку, потім набрехав, що не знаю, де напарниця.

— Це дуже люб’язно, що ви її захищаєте, — сказала Сара.

— Він же мій напарник! — Франческа поляскала мене по плечі.

— Скоріше поплічник, — похмуро сказав я. — Марш працювати!

* * *

З туалетами в космосі важко. Астронавтам, які багато годин змушені працювати у скафандрах, до ануса приклеюють пакетик. Скотчем. До ануса. Приклеюють пакетик до гузна. Ну, ви здогадались навіщо.

Так от. Якщо ти перебуваєш у космічному кораблі, ситуація не краща. Ти сідаєш на гм… унітаз, і з тебе, е-е-е… все висмоктують. Ви пробували запхнути в дупу трубу від порохотяга? Отож. А астронавти на МКС мусять це робити. То на Землі ви пішли в туалет, пофілософствували, прочитали Фейсбук і побігли далі. А на МКС ти приходиш і… Коротко кажучи, там можна стати буддистом, бо тільки там гостро розумієш, що життя — це страждання. Життя — біль.

При нашій базі є музей. Там працює доктор Дон Ретке, якого ще називають «Доктор Змив» (Dr. Flush). У науково-космічному середовищі Ретке більше відомий як рятівник команди місії Appolo-13. Саме він наказав перервати місію через вибух кисневого балона і екіпажеві перейти для порятунку в місячний модуль, а потім, для посадки, — в командний модуль. За це Ретке і його команду було відзначено найвищою нагородою США — Медаллю Свободи.

А ще «доктор Змив» відомий тим, що саме він розробив основну схему «космічного туалету». Туалет його конструкції відлітав на всіх місіях Appolo, Skylab і Shuttle. За його прототипами розроблено туалети на МКС, які коштують по 19 мільйонів доларів за штуку. Туалет в американській частині МКС, що офіційно називається Waste and Hygiene Compartment, обладнано ще й установкою, яка розщеплює сечу на кисень та воду, яку потім п’ють астронавти. Це сувора правда і необхідність, і її не уникнути майбутнім підкорювачам космосу.

«Доктор Змив» може розповісти вам такі подробиці, від яких вам різко розхочеться літати в космос і взагалі дивитись на небо. Коли ми з Франческою приміряли скафандри, доктор пропонував нам причепити собі спеціальним скотчем пакетик до гузна.

Ми, зрозуміло, відмовилися.

Одначе космічний туалет у нас іще є. Уявіть собі, діючий. Саме в таку модифікацію героїчно срали американські астронавти. І тут я не втримався… І слово «героїчно» тут не випадкове. Бо це таки реально подвиг, я вам клянусь! Уявіть собі, що в космосі не використовують води для змиву продуктів вашої життєдіяльності. Оскільки вода — найбільша цінність. Отож, щоб ваше, гм… ґуано за відсутності гравітації не розмазувалося по вашій же задниці, вмикається — тадаааааам! — потужний насос. Із вас усе викачують. У прямому сенсі. Відчуття… реально, складно описати.

«Доктор Змив» жартує, що в момент вмикання насоса треба закрити пельку. Здогадайтесь, навіщо.

Я знаю.

* * *

Хочете дізнатись про себе багато нового? Спитайте в колег.

Я не поїхав на роботу на 6:00, як зазвичай, а поїхав на 7:00.

О шостій ранку в нас щоденна церемонія підняття прапора, а далі ми з Франческою починаємо готувати командний центр до зміни. Перевіряємо прилади, встановлюємо зв’язок з Г’юстоном, настроюємо канали далекого зв’язку і так далі. О 7:00 початок зміни, і впродовж неї ми рухаємо супутники й зонди по орбітах і траєкторіях. Цього разу я проспав і підходив до командного центру всього за п’ятнадцять до сьомої. Тут встановлено товсті залізні двері, які замикаються на шість електричних замків. Щоб їх одімкнути, треба просканувати відбиток пальця. Я поклав палець на сканер, двері ледь чутно загули, відсуваючи важкі пальці замків ^[14], і зовсім без шуму відсунулися сантиметрів на три. Далі треба самому.

Я вже було схопився за ручку, як почув своє ім’я:

— Я коли вперше побачила Джорджіо на екрані, то трохи не вмерла зі сміху! — потішалась наді мною Франческа.

— Ага, стоїть такий, у сорочці з метеликом, у тонких окулярчиках, прямо Вольф Блітцер ^[15], — гигикнув Баррел.

— Слухай, а Раліца Васильєва з CNN не його родичка? — подав голос Рассел.

— Васильєва? Сестра? Не схожа.

— Дочка?

— Ти що, їй за п’ятдесят!

— Мама?

Усі зареготали так, ніби побачили, як Раліца котить мене в дитячій колясці.

— Важко уявити Джорджіо журналістом, тим більше на екрані, десь у студії чи в ООН! — продовжувала Франческа.

— Журналісти — це ж стерв’ятники! Накидаються зграєю і жеруть мертвечину! — поділився знаннями журналістики старший офіцер Баррел.

«Ах ти ж морж вусатий! Стривай, я тобі вуса вищипаю!» — подумав я, а трійця продовжувала перемивати мені кісточки:

— Та ні, Джорджіо не схожий на пожирача трупів, — захистила мене напарниця. І тут же виписала мені новий діагноз: — Він схожий на панду!

«Такий самий жирний, вайлуватий, повільний і наївний? — промайнуло у мене в голові. — На себе подивись! Весь час тріскотиш, наче та сорока. Ще ж і чорна й носата, як сорока!»

— Він мені більше сову нагадує. Велику пухнасту сову. Сидить, очі в окулярах вирячить і мовчить цілими днями, — сказав Баррел.

«А сам як тюлень! Добре, що я тобі індика не нага…» — не встиг подумати я, як почув дорогу напарницю:

— Та не сову, а індика! Буває, сидить такий значний, наче князь, надметься, кирпу гне й накази роздає: «Царь во дворца, царь во дворца! На трон сєла! Ході то, дєлай сюда! Улибайся, пупсік, чо злой сідіш?» — Франческа доволі схоже перекривила Бората.

Усі знов зареготали. Я зціпив зуби. На диво, порівняння з Боратом Соґдієвим ^[16] мене нітрохи не образило. Мені здається, що Саша Коен хоч і карикатурно, але досить влучно зобразив середньостатистичного журналіста: щирий, відкритий, неупереджений і наївний, злегка (а подекуди й неабияк) придуркуватий і чесний. До всього цього додаються антисемітизм, сексизм і гомофобія (щоправда, Борат не завжди розуміє, що це таке насправді). Що тут приховувати, серед українських журналістів чимало таких боратів соґдієвих. Розлютило мене тільки те, що Франческа вважає, ніби я пихатий йолоп. Ну нічого. Вона в мене ще затанцює польку на розпеченій сковороді!

— А небагатослівний він тому, що мову ще погано знає, — добила мене Франческа. — Він часом розмовляє, наче Борат!

«Стривай-но, потворко. Я тобі це пригадаю! — подумав я. — На себе подивись! Говориш, як Луїджі з “Тачок”!»

— Та нормально він розмовляє, — заступився за мене Рассел. — У мене ніколи не виникало проблем.

— Та в мене проблем теж не виникало, але іноді так хочеться побалакати, а він такий небагатослівний! — пожалілася напарниця.

— Сара МакКарті теж мало говорить, — сказав Рассел.

— Вона закохана в полковника! — Франческа видала найпопулярнішу на авіабазі плітку. — Тільки це таємниця!

— Теж мені таємниця, — всміхнувся у вуса Баррел.

Я не витримав і помаленьку почав виходити з укриття. Проте дорогі колеги так захопилися плітками, що мене й не помітили.

— Будь вдячна, що він тебе взагалі слухає і реагує, — уже вкотре заступився за мене професор. — Ти ж строчиш, наче автоматична гвинтівка.

«Наче сорока», — уточнив я подумки.

— Він мені ні разу про це не казав! Ніколи мені не дорікав! У мене таке враження, що він мене не завжди розуміє! — ображено заторохкотіла Франческа.

— Та все я розумію! — я не витримав і подав голос.

Трійця заклякла.

— Ой! — пискнула Франческа й затисла рота руками.

Офіцер Баррел пірнув у папери. Професор Рассел почервонів і став протирати окуляри.

— Ну, чого зупинились? — сказав я. — Продовжуйте далі суд Лінча, у вас непогано виходить!

— Е-е-е… а-а-а… Який суд Лінча? — Франческа спробувала прикинутися шлангом.

— Значить, я панда на ім’я Борат? — я свердлив напарницю очима. — Жирна, вайлувата й тупа панда?

— Панди не тупі… — пробелькотіла Чессіна, — вони милі й добродушні…

— «Як ши маш? Мене звай Борат! Два людєй ноль блядєй! Дженькує!» — видав я напам’ять усі цитати з Бората, які знав.

Доктор Рассел зареготав так, що я аж злякався, чи не вхопить його удар. Ніхто, крім професора, більше не сміявся. Офіцер Баррел рився в паперах і рохкав, наче кабан, намагаючись заглушити сміх.

Франческа стояла, червона, як буряк — здається, почервоніли навіть скельця її окулярів.

— З мовою в мене погано, так? А як тебе зрозуміти, коли ти говориш двома мовами одночасно? Ага. Думаєш, я не знаю, що таке «come va, stronzo»?! «Stronzo»?! Seriously?! Тобто «як справи, гаденя»?

— У нас так близькі друзі вітаються… — Франческа якось дивно на мене подивилась. Я одразу згадав, як Франческа нещодавно намагалася привітати мене російськими матюками.

— Ну що ж, ОК зі мною — що правда, те правда. А хто сказав Патріціо про Вітакера, що той «brutte come lа merda de gatto»? «Страшний, як котяче гівно»? Думаєш, якщо при мені перейти на італійську, то я нічого не зрозумію? Думаєш, мені так важко перевірити в словнику?

— Він мудак!!!

— Авжеж, і тут я згодний. Але пам’ятай — я розумію все, про що ти говориш, тому не треба тут про мою мову!

Франческа опустила очі.

Запала незручна пауза.

— Хоча чого там, і про мову ти казала правду — вона далека від ідеалу, — погодився я, трохи подумавши. — І проти сови я нічого не маю, — я повернувся до Баррела. — Симпатична птаха!

— Думаєш, я не знаю, що ви мене позаочі називаєте моржем? — відгукнувся старший офіцер. — Я, може, спеціально для цього вуса ростив!

— Так незручно, так незручно, пробач, пробач! — голосила напарниця, схопивши мене за руку.

До кінця зміни вона була тиха, як миша. Їй і справді було незручно. Попри те, що я анітрохи не образився (ну скажіть, хто з вас не пліткує і не обговорює позаочі колег?!), дівчина почувалася не у своїй тарілці.

Нарешті мені це набридло. Нам усім була потрібна справжня Франческа, та, що тріщить, мов сорока.

— Улибайся, пупсік, чо злой сідіш? — інтонацією Бората сказав я.

— Baciami il culo! — жваво відгукнулася напарниця.

Ага, «поцілуй мене в дупу». Знаємо.

* * *

За десять хвилин до першої перерви на авіабазітоскно завила сирена тривоги. Усі одразу подивились на мою напарницю.

— Що?! — обурено вигукнула Франческа. — Це не я!!! Бозна- що! — бурчала вона далі. — Щойно якась халепа, одразу «Франческа»!

Раптом у динаміках пролунав голос командира.

— Усім власникам великих собак терміново пройти в нарадчу кімнату командування базою! Повторюю, власникам дуже ВЕЛИКИХ собак! — полковник Вескотт був не на жарт стривожений. Я закрив сесію на своїй робочій станції і підвівся.

У мене все життя були собаки. Дуже великі собаки. І хай нинішня Галька більше нагадує половину боксера, через півроку вона також буде «дуже велика собака».

— Я з тобою, тільки Г’юстон попереджу! — напарниця явно не хотіла сидіти в командному центрі, коли намічався якийсь гармидер.

— У тебе ж немає собаки! — здивувався Баррел.

— Є! У моїх батьків ретривер!

— Скільки років?

— Дванадцять!

— А, то вас виховали разом! Тоді так, маєш право, — усміхнувся в моржові вуса старший офіцер.

— А чого тільки великих? — незадоволено сказала Трейсі з пульта космічного зв’язку. — У мене йоркі!

— Йоркі не собака, — флегматично сказав Баррел. — То щур.

— Сам ти щур! — огризнулася Трейсі.

— Я морж! — спокійно відказав Баррел. — А йоркі все життя ловили щурів, вони точно знають їхню психологію і поводяться так само, як щурі. Я по National Geographic передачу дивився.

— Запхни той National Geographic собі в дупу! — Трейсі явно не сподобалося, що її собачку обізвали щуром.

— У мене не така велика дупа, — не змінюючи тону, флегматично парирував Баррел.

У нарадчій кімнаті зібралося душ двадцять. Трейсі прийшла також. На її обличчі читалося, що вона власниця щонайменше доґа.

— У нас надзвичайна ситуація, — оголосив полковник. — Пес на злітній смузі.

Полковник вказав на здоровезний монітор. Монітор показував фото з камери спостереження. На фото був величезний, велетенський, гігантський пітбуль. Широка грудна клітка й вивернуті розкаряч потужні лапи. Чесно, я до такого пса близько б не підходив.

— Його двадцять хвилин тому помітили з вежі контролю. Двом бортам уже відмовили в посадці. Ще два чекають на зліт.

— А що служба контролю тварин? — спитав хтось.

— Вони сказали, що будуть до обіду. До обіду!!! Та в мене немає стільки часу, у мене сьогодні напружений аеротрафік! — полковник нервувався.

У нарадчу кімнату зайшов заступник командира, полковник Волтон.

— У нас уже десять хвилин теліпається борт категорії «А».

— І? Нехай іде на друге коло, — відповів командир.

— Сер, це Пентагон, сер…

— Та хоч Ватикан!!! Я його садитиму прямо на пса, чи що? У мене кружляє С-130 з запасом пального на сорок хвилин! Хай займає чергу за ним!

— Це Пентагон… — заступник спробував наголосити на тому, що це борт з керівництвом з Вашингтона й не можна, мовляв, примушувати чекати генералів та чиновників.

— Мені нахрін, похрін, звідки цей борт, які птиці і зі скількома зірочками там сидять! Мене цікавить одне: чи можуть вони піти на друге коло і який у них запас пального! У мене пес на смузі!!!

Тут зайшов сержант, старший зміни на вежі контролю. Він простяг Вескотту телефон. Полковник узяв апаратик двома сарделькоподібними пальцями, від чого склалось враження, що телефон просто щез в нього в долоні і він говорить собі в жменю.

— Вескотт! — гарикнув він у мікрофон. — Сер, так, сер!..Ні, сер!..Так, сер!..Сер, варіантів три. Або ви йдете в запасний коридор і займаєте чергу за транспортником, або сідаєте в цивільних Бредлі чи Брайнарді, або летите в Спрінґфілд, сер!..Ні, сер, мені прикро, але в мене немає інших варіантів, сер!..Пробачте, сер, але на цій базі поки що рішення приймаю я. І моє рішення таке, як ви почули, сер! — Вескотт віддав телефон сержантові.

Волтон став блідий, як простирадло.

— Я повторюю. Мені похрін, хто там у повітрі. Я забороняю всі посадки. Що тут неясно?!

Полковник лаявся вкрай нечасто. Але ситуація була справді складна. Пес на злітній смузі — це надзвичайно небезпечно.

— Що будемо робити? — звернувся полковник нарешті до нас.

— Я до такого пса не підійду, я пас, — сказав капрал Петерсен. — Він може яйця відхопити за секунду. І півдупи.

— У кого з вас пітбулі? — спитав Вескотт.

Кілька присутніх підняло руки.

— І що скажете?

— Та, емм… нічого…

— Пітбулі зазвичай не підпускають до себе чужих…

— Вони агресивні…

— У них невідомо що в голові…

— Це у вас невідомо що в голові!

Усі обернулися. Трейсі, схрестивши руки на грудях, сиділа на столі. Виразом обличчя вона нагадувала мого університетського професора Янґутова, коли той був змушений вислухувати маячню, яку ми верзли на його семінарах з буддійської філософії.

— Підпустить пес до себе чужого чи ні, залежить од того, як пса виховали. Агресивність не залежить од породи. Бувають лагідні пітбулі і злі чівави. Ясно одне. Цуцик зараз нікого до себе не підпустить і не дасть себе відвести. Навіть не намагайтесь це зробити. На приманку він не поведеться. Тут потрібен або хазяїн, або нам усім доведеться стати ланцюгом і загнати його в безпечне місце.

— А якщо кинеться?

— Не кинеться. Він у стресовому стані. Якщо не проявляти до нього агресії, а просто йти на нього, він відступатиме.

— А в тебе який собака?

— Йоркі.

Дехто вголос зареготав. Полковник підняв на Трейсі погляд.

— Звідки такі знання?

— Я волонтер-інструктор у поліційному підрозділі K-9 у Спрінґфілді. По вихідних треную поліційних собак, — сказала Трейсі, розглядаючи свій манікюр.

Усі перестали сміятись. Навіть не всміхалися.

— Вибач… Ми не знали… — вичавив із себе хтось.

— Дурниці, ви ж такі розумні, куди мені, власниці кишенькової собачки.

— Трейсі, командуй! — полковник звернувся до сержанта з вежі контролю: — Забезпечте мені прямий зв’язок з усіма бортами в повітрі!

— Sir, yes, sir!

Ми всі вийшли на смугу.

— Нам потрібно більше людей, — сказала Трейсі. — Ми всі маємо стати ланцюгом, на відстані витягнутої руки один до одного, і заганяти пса до виходу «B». Там є вузький прохід, який можна заблокувати. Тоді дочекатись служби контролю тварин.

— Ясно! — сказав полковник.

Ми витяглися довгим ланцюгом і почали рухатися до виходу «B». Здоровезний пес стояв, опустивши голову. Хвіст ледь помітно виляв.

— Він махає хвостом, це ОК? — спитав хтось у ланцюзі.

— Ні, голова опущена, хвіст униз. Він знервований. Будьте обережні, — сказала Трейсі.

Несподівано зліва на високій швидкості під’їхав патрульний «Гамві». З нього вистрибнуло четверо солдатів з гвинтівками. Вони зайняли позицію для стрільби й пересмикнули затвори. Пес загарчав і трохи відступив до смуги — там було чисто.

— Хто пригнав наряд зі зброєю?! — закричав полковник. — Чия самодіяльність?! Заберіть солдатів з гвинтівками!!! Відставити цілитися в пса!!!

Солдати виструнчилися перед командиром бази.

— Чий був наказ?!

— Начальника охорони бази!

Полковник зірвав з одного бійця рацію.

— Маковскі, що це значить?! Я давав наказ висувати патруль?! Що за херня, я вас питаю?!

— Два-нуль-три, повертайтесь на пост! — наказав Маковскі. — Але ж, сер, я діяв за інструкцією… інструкція… — спробував виправдатися сержант Маковскі.

— Не мені вам пояснювати, сержанте, що після оголошення тривоги всі накази тут віддаю я! — гаркнув Вескотт у рацію. — О другій-нуль у мене в кабінеті!

— Sir, yes, sir!

Ми продовжили рух у напрямку виходу «В». До вузького проходу залишалось якихось двісті футів. Пес ще більше нервувався й почав підходити до нас ближче.

— Омайґад, я зараз упісяюсь, — прошепотіла напарниця. — Він на мене так дивиться! Мабуть, думає, що я найслабша ланка!

— Не бійся, бо він це відчуває. Він нервується. Але ти чула, що казала Трейсі? Він не нападатиме, — заспокоював я бідолашну сицилійку.

— Боже, він на мене дивиться!!!

— Не хвилюйся, бамбіна, він знає, що з тобою краще не зв’язуватись! До того ж він без шолома! — пожартував я.

— Дурень!!! Ха-ха, як смішно!

Жарт явно вдався.

Раптом почувся оксамитовий гуркіт, і прямо над нами пролетів величезний товстий транспортник С-130.

— Віскі, танго, фокстрот? Вежа, що там у вас за вечірка на смузі? — пролунало з динаміка величезної польової радіостанції, що її солдат, який забезпечував полковникові зв’язок, носив у рюкзаку за спиною. Whisky Tango Foxstrot радійною мовою означає WTF?! тобто «шо за нах?!».

— Вітаю, сто двадцятий! — замість вежі відповів полковник. — У нас тут пес на смузі. Заберіть ешелон 2800, ідіть у стендбай і чекайте вказівку вежі! Гаррі, скільки у вас пального?

— Сер, пального на годину, сер! 2800, прийняв, сер! — було видно, як літак, залишаючи чорний слід, набирає висоту.

До виходу «B» залишалося менше ста футів.

Ми без проблем загнали пса у вузький прохід виходу «B». Бійці охорони заблокували вихід, і пес спокійно дочекався служби контролю. Хлопчик і дівчинка з Animal Control, працівників якої чомусь у всіх фільмах показують бездушними гицлями-душогубами-живодерами, без проблем підманили пса і взяли його на повідець. Щойно клацнув карабін, пес одразу заспокоївся.

Собака виявився дуже лагідним і добродушним, усім лизав руки й несамовито махав хвостом, доволі боляче попадаючи по ногах. На нашийнику висіли бірки з відмітками про щеплення від сказу. До того ж пес був чіпований, тобто власника знайти буде нескладно.

— Чого ж ти втік, братчику? — Вескотт присів перед псом. — Базу мені на вуха поставив. П’ять бортів у повітрі дві години кружляли, генерала з Пентагона через тебе у Спрінґфілд відправив!

Пес винувато махав хвостом і лизав полковникові руки, норовлячи лизнути ще й лице.

— Якщо хазяїн не знайдеться, привезіть його мені назад. Я заплачу всі збори й витрати, — сказав полковник «гицлям», що радісно всміхалися. — Цей типчик тепер має стосунок до моєї бази. Я його не покину!

— Авжеж, полковнику! Якщо хазяїна не знайдемо, то через два тижні карантину він буде у вас на базі! — сказала дівчинка, заповнюючи документи.

Пізніше, коли служба безпеки передивилась відео з усіх камер, з’ясувалося, що пес потрапив на територію авіабази… через головний КПП, коли вночі на територію заїжджала вантажівка. Пес зайшов одразу за нею. Рота охорони банально проспала порушника. На всіх вартових і на начальника охорони буде накладено дисциплінарне стягнення.

Ну завжди як понеділок, так і халепа!

P.S. На другий день знайшли хазяїна пса. Хороша сім’я, обіцяли приводити в гості.

* * *

Полковник Вескотт доведений до люті. На нашій базі знову проблеми. Тепер навіть серйозніші, ніж пес на злітній смузі. До командування базою дійшла інформація, що один солдат зазнає дискримінації через свою сексуальну орієнтацію. З того, що мені стало відомо, виходило наступне:

цілих три місяці рядовий Такер зазнавав цькування від товаришів по службі, коли ті дізналися, що він ґей. Вони з нього насміхалися і всіляко його цькували. Не просто смалили непристойні жартики, ні. Це було реальне цькування з погрозами, образами й фізичними діями. Урешті-решт Такер не витримав і подав рапорт на звільнення. А оскільки Такер відмінний спеціаліст з балансування вантажу в транспортних літаках, то цим рапортом впритул зацікавилась Еліс, начальниця відділу персоналу. Масивні окуляри, туга дулька з волосся на голові і чорний костюм — гроза всього особового складу авіабази. Еліс витягла з Такера всю правду. І негайно доповіла Вескотту. Тут слід відзначити, що полковник на своїй авіабазі і духу не терпить двох речей — бійок на території та дискримінації в будь-якому прояві. Полковник скликав все керівництво бази і командирів усіх підрозділів. Чесно, я не знаю, хто і як його там розлютив, але його рик було чути в командному центрі за товстими стінами. І це притому, що нарадча кімната — по той бік коридору.

Сьогодні на щоденній церемонії прапор піднімав рядовий Такер. Після церемонії підняття прапора полковник наказав цілому підрозділу вийти зі строю. Після цього він сказав наступне (я одразу попереджаю, що викинув з його промови половину матюків, інакше текст був би вдвоє довший):

— Маю для вас прикру новину! З нами служать придурки! На нашій доблесній авіабазі, серед справжніх і чесних бійців є кілька недоумків, які ганьблять військову форму! Сьогодні честь підняти прапор випала рядовому Такеру. Ви знаєте, що право підняти прапор я надаю тільки тим, кого хочу особливо відзначити. Це право необхідно заслужити! І рядовий Такер це право заслужив! Він справжній солдат і чудовий спеціаліст. Рядовий Такер приймає, розташовує, балансує і кріпить вантажі в наших транспортниках! Без його знань і майстерності, без його чуття балансу наші транспортні літаки давно б порозбивалися на хер одразу після злету чи після будь-якого різкого маневру! Від нього залежить, чи долетять десятки тонн вантажу до місця призначення і чи залишаться живі екіпаж та люди на землі! А ще рядовий Такер — ґей. Я зазвичай не обговорюю особисте життя своїх підлеглих. Але це особливий випадок, бо це стало причиною, через яку авіабаза ледь не втратила цінного спеціаліста. Рядовий Такер — ґей! Ні, він не ходить на підборах і не носить сукню чи рожеву перуку!

Група солдатів, що стояли позад сержанта Барнса, загиготіла. Полковник побагровів.

— Так, що за сміх, дівчатка?! Я щось смішне, бля, зараз сказав? Закрили пельки і стоїте тихо! За будь-яке порушення дисципліни я каратиму ваших командирів! Здогадайтеся, що ваші командири зроблять з вами?! Сержант Барнс!

— Sir, yes, sir!!!

— Добу позачергової вахти в зоні прийому!

— Sir, yes, sir!!!

— Я продовжу з вашого дозволу! Рядовий Такер носить таку саму форму, як і ви! Він служить під таким самим прапором, як і ви. І він також захищає цю країну, як і всі ми! Чоловіків, дружин, дітей, матерів! Я завжди про це говорю! І ані раса, ні віра, ні переконання, ні інтимне життя, якщо воно, звісно, не пов’язане з насильством над дітьми, чи тваринами, чи іншими людьми, — усе це не може стати на цій базі причиною дискримінації, поки я тут командир! Правило «don’t ask, don’t tell» сім років як скасували. Мій міністр не бачить жодних перешкод для того, щоб представники ЛГБТ зі зброєю в руках захищали нашу країну! Я знаю, що не всі в підрозділі цькували Такера. Більшість стала на його захист. Хтось промовчав. Але це окрема історія. Я міг би розібратися з кожним, хто знущався з товариша, тим більше, що знаю всіх поіменно. Але я зроблю ось як. Увесь підрозділ протягом місяця носитиме на рукаві нашивку з райдужним прапором на знак підтримки рядового Такера. Сара вже замовила такі нашивки на «Амазоні». Крім того, весь підрозділ виконуватиме роботу з очистки й ремонту ангару «С». Дві години понаднормово, після закінчення основної служби! Таким чином хоч ангар закінчимо на два місяці раніше. Хто не згодний, може подати рапорт про звільнення, вказавши причиною незгоду з діями командування. Хто ухилятиметься від виконання наказу, того очікує дисциплінарне стягнення. Усім ясно?

— Sir, yes, sir!!!

— Є заперечення? Запитання?

— А тільки місяць носити, сер?

— Ти особисто носитимеш два місяці!!!

— А рядовий Такер буде з нами чистити ангар «С», сер?

— А він хіба не частина підрозділу? Звісно, що буде! Ви — одна команда! За погану службу караю всіх, за хорошу — заохочую всіх. Ясно?

— Sir, yes, sir!!!

* * *

Людство літає в космос уже півстоліття, ми проводимо ювелірні операції з траєкторіями, стиковками, стартами й посадками, а питання задоволення природних фізіологічних потреб досі до кінця не вирішено. Як же це так?!

З тим, як устромляти собі в сраку трубу від порохотяга, ми розібрались. Одне заспокоює — інженери обіцяють вдосконалити девайс, щоб процес дефекації став так само комфортним, як і на Землі. До речі, в сімдесятих роках одні вчені пропонували додавати в їжу магнітний порошок, а в унітаз, замість насоса, ставити сильний магніт — ну, щоб, ви зрозуміли, імітувати гравітацію. Хоч це не вирішує питання з сечею. Словом, тема цікава й нескінченна. Проте в нас є не менш цікаві теми.

Я про секс.

Для ясності одразу скажу: достеменно відомо, що сексом у космосі, крім мух, мишей, ящірок і Г’юстона з мозками екіпажів, ще ніхто не займався.

Американський астрофізик Ніл деҐрассі Тайсон (Neil deGrasse Tyson) два роки тому висунув найпопулярнішу натепер «теорію» («теорію» в лапках, бо її ніхто так і не перевірив). Згідно з нею основна проблема сексу в космосі — третій закон Ньютона. Який стверджує, що «тiла дiють одне на одне з силами, спрямованими вздовж однієї прямої, рівними за модулем i протилежними за напрямком». Тобто будь-який фізичний контакт з партнером змусить його тіло прискорено рухатися в заданому напрямку, поки воно не вдариться об стінку космічного корабля.

Такої самої думки дотримується й біолог Атена Андреадіс (Athena Andreadis) з Массачусетського університету: «Займатися сексом у невагомості надзвичайно важко, оскільки немає ніякого зчеплення і до того ж ти постійно стикаєшся зі стінами. Через силу фрикцій партнери відштовхуватимуться одне від одного. Тому, на мою думку, статевий акт можливий тільки із застосуванням допоміжних матеріалів», — пояснювала Атена британській газеті «Daily Mail».

Ну, ви зрозуміли — зв’язування, наручники з рожевим пушком, кляп, щоб Г’юстон не почув…

1992 року вчителька з Істона в Массачусетсі запропонувала конструкцію з еластичних ременів, розповідав Джонатан Марґоліс (Jonathan Margolis) у своїй роботі «The Intimate History of the Orgasm». Ці ремені повинні були б уможливити статевий акт у невагомості. Чомусь мені здається, що ці ремені повинні бути обов’язково чорні і з металевими шипами. Дуже цікава вчителька, скажу я вам.

Є ще не менш пекельний варіант, коли одного з партнерів прив’язують до рейок, а другий партнер шмагає його по сідницях шкіряною нагайкою вільно рухається, тримаючись руками за інші рейки.

Прямо не секс, а паровоз братів Черепанових виходить.

А ще є зовсім шалена штука — надувний тунель. Уявіть собі таку довгу макаронину, куди ви залазите з партнером чи з партнеркою і ковзаєте там… Хіба що позиції ні фіга не поміняєш. Ну а що ж, там угорі не до витребеньок.

«А як щодо притримати партнера за сідниці?» — спитаєте ви. Ну ОК, можна й так. Але хто тоді погодиться притримувати вас? Хтось буде, звісно, шокований, а хтось, навпаки, приємно здивований, але вчені справді обговорювали ситуації, коли коханцям, за аналогією зі спарюванням дельфінів, допомагає третя особа. Ну справді, дельфінам можна, а нам ні?! Так і уявляю сцену: «Бортінженер Е., притримайте нас, будь ласка, у нас з астронавтом М. заплановано коїтус». Не знаю, що було в головах у медиків, коли вони таке пропонували.

Хоч є й протилежні думки. Росіяни з Інституту медико-біологічних проблем запевняють, що після «адаптації до невагомості людям не будуть потрібні спеціальні приладдя для сексу». Чесно — я собі це погано уявляю.

Але щось ми зосередились на техніці кохання, а поговорити? Психологічна й практична складові також не менш цікаві. По-перше, де усамітнитись? На МКС, наприклад, місць не так багато. Хіба що сусідній відсік чи шлюзова камера. Але це важко назвати усамітненням, бо й так усім ясно, що саме робитиме там парочка.

Хоч подружня пара в космос уже літала. Це були американські астронавти Марк Чарльз Лі (Mark Charles Le) та Ненсі Джен Дейвіс (Nancy Jan Davis). 1992 року вони здійснили політ у рамках місії STS-47 Space Shuttle. Але за протоколом працювали в різні зміни. Між тим, у протоколі НАСА взагалі немає регламенту, який би регулював статеві стосунки в космосі. І я знаю чому. Не тому, що не стоїть (кажуть, якраз навпаки!) або не хочеться. Просто елементарно ніколи. Астронавт Річард Маллейн (Richard Michael «Mike» Mullane) згадував: «Одна з фізіологічних змін, які відбуваються в невагомості, полягає в тому, що рідини, серед яких, природно, кров, розподіляються по тілу рівномірно. Кісточки, стегна і талія стають тонші, а грудна клітка і бюсти в жінок — більші. На жаль, фізіономія теж розпухає. Якщо уважно дивитися на астронавтів, то помітно, що вони набряклі. Буває, що трохи болить голова. Але одна з переваг усього цього — стояк! Кілька раз я прокидався з такою сильною ерекцією, що міг би свердлити пенісом криптоніт. Проте в моєму випадку голова була сильно зайнята іншими думками: “Мені потрібно управляти рукою-маніпулятором, а там супутник ціною в мільярд доларів, і краще б мені його не прої…ти”. Повірте мені: якщо хочете, щоб у вас усе скоренько впало, думайте про супутник за мільярд доларів».

І є ще одна дуже цікава деталь.

Астронавт Лерой Чіао (Leroy Chiao): «Щодо того, що в космосі хтось міг займатися сексом, то я дуже сумніваюся. Чоловіки завжди залишаються чоловіками. І якби в когось був секс, то він би нізащо не втримався й кому-небудь розповів, і врешті-решт про це знали б усі».

Ну, хіба не так?

Картина була не дуже радісна. Поки я не згадав про свого наставника, професора Рассела.

— Гм, чого це тобі у вихідні не дає спокою космос? — пробурчав астрофізик. — Секс? Ой бо, тільки не це! Мене вже заколупали на вечірках питати одне й те саме. Не було сексу в космосі. Не-бу-ло! Хоча… залежить, що вважати сексом…

Я напружився.

— Що ви маєте на увазі, пане професор?

— Ну, Джорджіо… Ми ж усі дорослі люди. І в нас є потреби…

— Пане професор!!!

— Я кажу про мастурбацію! Мастурбація в космосі є. І багато. А як ти думав?! Усамітнитись не проблема — спати лягають в окремі зони, вони задраюються. Проблема потім — акуратно зняти презерватив. Ну, ти зрозумів…

— Це офіційна інформація?!

— Джорджіо, ти наче маленький. Про це й так усі знають. Нічого дивного тут немає. Сам спробуй майже рік просидіти в космосі й не мати розрядки. Та ти з глузду з’їдеш, старий.

— А жінки як? Фалоімітатор?!

— Ото в жінок і питай! Я нічого не знаю!

Отож хоч якийсь, але секс у космосі є.

P. S. Сміх сміхом, а це ж я ще навіть не торкався проблеми зачаття, вагітності, розвитку ембріонів і пологів. Це занадто серйозна й розлога тема. Космос не такий простий, як нам здається з Землі. Часто навіть прості земні радощі, такі як спокійно посидіти на унітазі чи покохатися (пробачте, що поставив це поряд), на борту недоступні.

Це ще раз доводить, що астронавтом може стати не кожен.

* * *

— П-ш-ш-ш! А-а-а! Клац! П-ш-ш-ш! А-а-а-а!!! Ба-бах!!!

— Франческо!!!

У мене складається враження, що саме по понеділках у Франчесчиного янгола-охоронця вихідний. Або Франческа його в неділю так накачує вином, що в понеділок він просто не в змозі виконувати свої обов’язки. Коротше, незважаючи на шолом, що його мені подарувала напарниця, я все одно не почуваюся в повній безпеці. І саме в понеділок ми всі очікуємо виверження вулкана, цунамі, землетрусу і техногенних катастроф. От якраз техногенна катастрофа й сталася сьогодні зранку на кухні.

До початку зміни залишалося п’ятнадцять хвилин, ми вже ввімкнули всі пульти, встановили зв’язок з Г’юстоном, відкрили канали далекого космічного зв’язку і відкалібрували антени. Потім ми пішли в кабінет, я залишився складати план на день, а напарниця пішла на кухню, готувати нам каву. Як раптом:

— П-ш-ш-ш! А-а-а! Клац! П-ш-ш-ш! А-а-а-а!!! Ба-бах!!!

— Франческо!!! — я відкинув усі папери і за три стрибки дістався кухні.

Клуби пари, диму, іскри й тріск. Наступне, що я побачив, була Франческа, у правому від входу в кухню куті. Вона сиділа долі, затуливши голову руками. Я підлетів і впав на неї згори, щоб закрити її собою. Ніхто з нас іще до кінця не усвідомлював, що саме сталося в кухні, але було видно, що нічого доброго очікувати не доводиться. Саме тому я не став чекати розвитку подій, згріб Франческу й витяг її в коридор. Пари, диму й шипіння ставало дедалі більше. У ту ж хвилину спрацювала пожежна сигналізація. У коридорі блимали аварійні вогні й вила сирена. З кухні в коридор по стелі клубочився дим. Я поставив дівчину на ноги.

— Швидко! Вибігай!! Ворушись!!! — гаркнув я так, що в мене окуляри зістрибнули з носа. Напарниця була дезорієнтована, спантеличена й розгублена. Назустріч до нас поспішав доктор Рассел.

— Шеф, беріть Чессіну й біжіть надвір! — крикнув я професорові й повернувся, щоб бігти на кухню. Та не встиг зробити й півкроку, як напарниця вчепилася мені в руку:

— Ні!!!

— Франческо, нам треба негайно вийти надвір!!! — благав професор, намагаючись перекричати пожежну сигналізацію.

Напарниця міцно тримала мене за руку. Я спробував було розчепити її пальці, та де там! Франческа вчепилася в мене, наче голодний тигр в антилопу. Мені в голову не прийшло нічого кращого, ніж зняти з Франчески окуляри. Знявши, я поклав їх собі в кишеню і скомандував докторові Расселу:

— Негайно біжіть надвір!!!

Напарниця нарешті розчепила пальці, професор підхопив її під руки, й вони побігли до виходу.

У кухні смерділо так, що мене трохи не знудило. Запах паленого пластику змішувався із запахом чогось органічного, але я не міг розібрати, чого саме. Тріщали іскри там, де стояла електроплитка.

Чесно зізнаюсь — я найменшої гадки не мав, де в нас лежать вогнегасники. Не пам’ятаю, чи коли-небудь бачив їх на кухні. Зате добре пам’ятав, що вони є в коридорі.

Я знову вибіг у коридор і стрімголов кинувся до сходової клітки — саме туди, де їх бачив. Я підбіг до короба й вирячився на нього — два вогнегасники стояли за склом. Крім того, там був пожежний рукав. Поки я міркував, що робити далі, до короба підбігла сержант Сара МакКарті, наш «завгосп». Суперінтендант просто рвонула кришку короба на себе, вихопила один вогнегасник, кивнула на другий і спокійно сказала:

— Let’s go!

Я схопив вогнегасник і побіг за нею. Ніколи в житті не користувався вогнегасником. Хоча брешу, користувався. Колись у минулому житті, на зйомках в Івано-Франківську гасив вогонь прямо у стендапі. Зрештою, нічого складного. Висмикуєш кільце і тиснеш на гашетку.

Я забіг у кухню з того боку, з якого забігав раніше, Сара забігла з другого. Я просто спрямував струмінь туди, куди й Сара — де іскрило. Погасло світло. Хтось, мабуть, відключив блок. Ми з Сарою вийшли. Горіння й тріск нарешті припинились.

Коли через хвилину прибігла пожежна команда, все уже скінчилось. Рятувальники пішли з ліхтариками на кухню.

Ще через п’ять хвилин, коли в блоці увімкнули світло, зайшли на кухню й ми. Пара й дим уже потроху розвіялись, і було видно чорну з одного боку електроплитку. Стояв запах горілої пластмаси і ще чогось. На столі зліва лежала на боку перегінна кавоварка і дві порожні чашки. Спіраль в електроплитці було пошкоджена.

— Якого біса? — спитала мене нарешті Сара.

— Хотів би я знати… — відповів я.

— Хто тут був останній?

— Франческа…

— Франческа?!

Сержант повільно сповзала по одвірку. З її очей потекли сльози. Сара душилася сміхом.

— Франческа!!! Ну авжеж, Франческа!!! Хто ще міг влаштувати пожежу зранку в понеділок?! Авжеж, Франческа! — сержант МакКарті захлиналася сміхом, розмазуючи тильною стороною долоні туш. — Франческа, ой…

Надворі стояла половина нашої команди. Коли я вийшов, усі потяглися до мене.

— Що, ну що там?

— Та нічого серйозного. Подиміло та й годі. А де моя напарниця?

Напарниці не було.

Не було її і в машині. І на стоянці. І в альтанці. І навіть на нашому стадіончику її не було. Я взяв телефон і набрав Франческу.

— Чессіно? Ти де?

— У літаку… — ледь чутно обізвалась напарниця.

— Куди летиш? — засміявся я.

— Нікуди, просто сиджу.

— Блін, ти де?!

— У сто тридцятому…

На стоянці коло ангара стояв транспортний C-130 «Геркулес». Десь у його велетенських нутрощах ховалася маленька перелякана Франческа. Я підійшов до літака й забрався по відкритому трапу.

Напарниця з ногами сиділа на боковому кріслі коло самого виходу і, вгадайте з першого разу, що робила? Правильно. Гірко плакала.

— Усе нормально, бамбіна, будинок стоїть, основні частини не пошкоджені, командний центр поки що може функціонувати! Ніхто не загинув.

Жарт був такий собі. І взагалі, невдалі й незграбні жарти — моя спеціальність.

Чессіна заплакала ще дужче.

— Та я пожартував, Чессі… Господи, це був жарт!!!

— Ти йолоп!

— Та хто ж заперечує! Нічого страшного не сталося. З усіх пошкоджень тільки луснута спіраль і закопчена плитка. Навіть стіни не постраждали. Так, пара й дим од чогось пластикового.

Франческа пхикнула в хустинку й голосно висякалася.

— Я поставила на конфорку пляшку з молоком.

— ???

— Я зарядила «моку» (це така парова кавоварка, яку Франческа притягла з дому), налила молока в чашки і, замість щоб поставити на конфорку «моку», поставила туди пляшку з молоком… майже повну…

— Задумалась?

— Задумалась…

Франческа пішла робити каву, як завжди замріялась і поставила на електроконфорку замість кавоварки молоко. Поліетиленова пляшка вмить розплавилась, і холодне молоко потоком хлинуло на розпечену електроспіраль. Спіраль такого щастя не витримала й гучно тріснула, перелякавши дівчину майже до непритомності.

Далі молоко перетворювалось на пару, поліетилен плавився й горів, а пошкоджена спіраль іскрила. Словом, вистава вийшла на славу.

— Що ж я тепер робитиму? — плакала бідолашна. — Мені кінець!..

Фраз типу «мені кінець» за той час, що ми працюємо разом, я чув сотню разів, не менше. І в мене до цієї фрази стійкий імунітет.

— Франческо. Камон! Це всього-на-всього плитка! Ну про що ти говориш?

— А до того було скло… І клоп… І туалет… А потім ми на роботі блювали…

— Не «ми», а «ти»!

— Усе одно говорять, що то «ми» все заблювали!

— Мелють чортзна-що!

Франческа знову заплакала. Мені хоч і було весело, та все ж стало її шкода.

— Франческо, ти класний математик, — почався стандартний процес утішання «найнещаснішого на світі П’єро», — ти бачиш усі мої помилки ще до того, як я їх зроблю. Ти обраховуєш дані швидше за комп’ютер, ти відчуваєш проблеми там, де вони ще не виникли…

— Щось не видно! Чого ж я тоді влипаю в різні халепи?

— Бо в тебе такий характер! Вдача. Талан! — я відчув, що говорю щось не те. — І взагалі, тільки ти вмієш керувати Містером Щасливчиком!

Франческа підняла на мене заплакані очі.

— І тебе всі люблять! — додав я.

— Правда? — Франческа нарешті перестала плакати.

— Свята правда, ну що ти! — я подивився на годинник. Пожежа пожежею, а зміну ми вже добряче затримали. — Давай, давай, зберись до купи, бамбіна, нам треба працювати, арбайтен, арбайтен! Ось, до речі, твої окуляри!

— Ой, дякую! Я без них наче гола.

Ми вийшли з літака. Франческа йшла позаду й тримала мене за рукав, точно так само, як моя молодша семирічна донька. Саме так Христя тримала мене за рукав, щоб не загубити тата у великому й галасливому Нью-Йорку.

Коли ми підійшли до будинку, з під’їзду вийшла Сара. Франческа смикнулася. Сара побачила мою напарницю й розпливлась у широкій усмішці. Обійнявши нещасну Франческу, сержант МакКарті не витримала і голосно засміялась.

— Саро, пробач, пробач… — белькотіла Франческа.

— Боже, ну про що ти?

— Ну, спочатку скло, потім плитка…

— Аха-ха-ха, яка ти смішна! Це просто речі, а плитку я вам нову поставлю!

— Пробач, мені дуже жаль…

— Аха-ха-ха-ха!

З другого поверху на нас дивилася наша команда — усі всміхалися, наче крокодили після обіду.

Так вони й стояли обнявшись — Сара сміялась, а Франческа ридала.

* * *

— Назви мені хоч одну причину, чому я маю поважати владу? — спокійно спитав мене Вескотт.

Полковник сьогодні вранці вернувся з Пентагона і, не заїжджаючи додому, прямо зі злітної смуги попрямував у свій кабінет. День сьогодні був не особливо зайнятий, тому командир запросив Рассела, мене й напарницю у гості. У гостях давали каву з пончиками. Говорили про Сирію і політику.

— Удар по базі аль-Шайрат — це не було одноосібне й самостійне рішення Трампа. Радше навпаки, президент дослухався до того, що вже досить тривалий час говорить йому Пентагон. А ООН знову соплі жувала? — підколов мене полковник.

— Росія і Китай наклали вето… — я приготувався пояснити механізм і мотивацію, однак полковник мене перебив:

— «Вето-гівнето». Знов зібрались, щось там зачитали і розійшлись. Думаєш, коли вони тільки написали першу букву в цій резолюції, вони не знали, ким і чому цей засраний папірчик буде заблоковано? Bullshit, Андрію! Сирійський представник нам каже: «Потрібно поважати сирійську владу на сирійських же територіях!». Назви мені хоч одну причину, чого я маю поважати владу? — спокійно спитав мене полковник. — Назви мені, бля, хоч одну всрану причину поважати ту всрану владу, яка чотири роки тому вбила своїх же громадян хімічними бомбами і знов це зробила тиждень тому? Bullshit!

Полковник підлив собі й мені кави.

— Ось у вас в Україні народ був незадоволений владою, так? Що там у вас, студентів побили? От на хера було це робити? Я скажу. Бо влада у вас почувалася безкарною. Люди вийшли? Багато? Влада що зробила? Правильно. Обісралась. Бо вони серуни. Навіть за підтримки Росії наклали в штани й драпонули. Ну за що поважати владу?

— А в Росії? — підхопив Рассел. — Люди там вважають Путіна ледь не Богом. Це ж якесь середньовіччя!

— Це тоталітаризм, — сказав Вескотт. — Будь яка тоталітарна влада починає співати про обраність. І спекулювати сімейними цінностями, називаючи себе «батьками нації».

— У нас Берлусконі так робив, — додала Франческа.

— Багато людей у Росії і в деяких пострадянських країнах плутають поняття «влада» і «сім’я», — я теж вирішив вставити своїх п’ять копійок у розмову. — Але як їм пояснити різницю?

Полковник простяг пончика. Я відмовився й показав на напарницю. Вескотт простяг пончика напарниці. Та взяла і відкусила. Я надув щоки і показав їй «жирні боки». І одразу отримав запотиличника.

— Пояснити. От дивись, Андрію. Ти свого батька слухався?

— Аякже. Він же батько!

— А я не завжди!

— Франческо, я б на місці твого батька тобі всипав!

— Це не допомогло.

— Мало всипав! Отже, батьків ми слухаємося і батько має право нас покарати, якщо ми нечемні, правильно?

— Щось таке…

— Щось я не зрозумів, що це за відповідь!

— Sir, yes, sir!!!

— Так набагато краще. Отже, з поняттям батька ми розібрались. Тепер уявіть, що ви живете у величезному будинку і у вас є ферма, гараж, стодола й будиночок для гостей. Це все ваша власність. Але ви всі працюєте в НАСА і у вас просто нема часу цим майном порядкувати. Вирощувати кукурудзу, ремонтувати стодолу, чистити гараж, доглядати дім і вести бюджет. Що ви робите? Наймаєте мене! Я — управитель вашого господарства. Я вам кажу: «Мені потрібні гроші й помічники». Ви віддаєте частину вашої зарплати на господарство. За ці гроші я ремонтую будинок, купую собі їжу і наймаю помічників. Правильно? Тобто я — президент, у мене є уряд (помічники) і ваші кошти — податки. Ви — громадяни. Ви мене обрали, я обрав уряд, ви, якщо потрібно, його затвердили. Ви вимагаєте від мене хорошої роботи, правильно? Правильно. Вимагаєте, щоб ваші працівники працювали добре, бо ви ж їх УТРИМУЄТЕ! Що більше господарство, то більше працівників і складнішій устрій. Якщо ви живете кількома сім’ями в одному будинку, то у вашій сім’ї є той, хто бере участь і ухвалює рішення на загальних зборах. Загальні збори — це парламент. А делегат від сім’ї — конгресмен. А ще у вас є голова сім’ї. Це губернатор. Або сенатор — як вам хочеться. І тут я, тобто президент, починаю наводити У ВАШОМУ будинку СВОЇ порядки. Вирішувати, хто куди піде і хто з якої чашки питиме. Що ви зробите?

— Пошлемо такого президента на хер!

— Звільнимо й викинемо його на вулицю!

— Правильно! — сказав Вескотт. — Я достатньо добрий приклад навів? То якого ж хера я маю поважати владу? Влада — це управитель, менеджер!

Полковник знов простяг пончика напарниці. Та люто зиркнула на мене і відмовилась. Пончик дістався Расселові.

— А тепер Сирія, — продовжив полковник. — За три квартали від нас є сусіди. Їхній президент, якого вони навіть не обирали — він прийшов після свого батька, — б’є, вбиває і калічить їхніх дітей. І все це робить, дивлячись на сусіднього президента великої садиби з триколором, який чинить так само. А той президент ще й частину землі в сусідів захопив. Дивлячись цих двох покидьків, президенти деяких інших садиб намагаються поводитись так само, вважаючи, що це норма. І ми повинні вдавати, що нічого не сталося?! Та хера з два! Ми підемо й наваляємо обом! І підтримаємо справжніх господарів садиб, тобто народ!

— Полковнику, вам треба викладати політологію! — всміхнувся я.

— Це не політологія, синку. Це життя! А тепер марш працювати!

— Sir, yes, sir!!!

* * *

Франческа в істериці.

Вона вже другу годину не може зупинитись. Нічого не допомагає. Ні апельсини, ні кава, ні навіть холодна вода. І все через невинну пісеньку.

Пам’ятаєте фільм Марка Захарова «Формула кохання»? Особливо той момент, коли Жакоб (Александр Абдулов) і Марґадон (Семен Фарада), виконують сумну пісню «Уно, уно, уно, ун моменто». Напередодні я згадав про це і подумав, що непогано було б показати її напарниці. Дурні ідеї чомусь завжди втілюються найшвидше.

— Бамбіна, дивись, тобі сподобається! — весело сказав я, підсовуючи дівчині телефон з відкритим у YouTube роликом.

— Маре белла донна! — завели Фарада з Абдуловим. Франческа нашорошила вуха.

— Е ун бель канцоне! — сицилійка намагалась зрозуміти й не могла. Слова знайомі, а змісту ніякого.

— Саї ке ті амо, семпре амо! — очі напарниці діаметром наблизились до окулярів.

— Донна Белла, маре

Кредере кантаре,

Даммі іль моменто

Ке мі п’яче п’ю!

Абдулов і Фарада на екрані подивились один на одного. Франческа подивилась на мене. Вона почервоніла, як сицилійський апельсин. Її трусило, на очах бриніли сльози.

— Уно, уно, уно ун моменто! — натхненно співали Жакоб з Марґадоном.

— Што сіє значіт? — спитала з екрану Єлєна Валюшкіна, вона ж Машенька.

— OMG, що це, в біса, таке?! — абсолютно точно скопіювала її по цей бік екрану Франческа.

— Це пісня про бідного рибалку з Неаполя, який потрапив у бурхливе море, — я почав синхронно перекладати Абдулова. — А його бідна дівчина чекала хлопця на березі. Чекала- чекала і не дочекалась.

Рум’янець з напарниці зник, вона, мов хамелеон, різко змінила колір з червоного на блідо-блакитний.

— Уно, уно, уно сентіменто!

— Тоді вона скинула з себе одяг і теж кинулася в море, — продовжував я.

Франческа стала задихатись.

— Уно, уно, уно компліменто!

— І море поглинуло її в один момент.

— Сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто!!!

— Коротше, всі повмирали.

Франческа з блідо-блакитної стала зелена.

Я ще не чув, щоб людина так реготала. Дівчина вибухнула сміхом так, що мені на мить стало страшно — це було схоже на справжню істерику. Власне, це й була справжня істерика. Вона хапала повітря ротом, як риба.

— Омайґаш, Чессіно, з тобою все гаразд? — я встиг не на жарт злякатися.

Напарниця реготала так, що в кабінет заглянув професор Рассел.

— Що тут у вас сталося? — буденним тоном спитав наставник, бо в нас завжди щось стається.

— Це!.. Це!.. Він мене вбив! О-о-о, я не можу дихати! — крізь регіт вичавила Франческа.

Довелось продемонструвати пісеньку Джакоба й Марґадона і професорові. Однак на Рассела ролик не справив такого враження, як на сицилійку, бо професор не знав італійської. Зате на Рассела справив враження граф Каліостро у виконанні Нодара Мґалоблішвілі.

— Але це ж повна маячня! Абсурд! — реготала напарниця. — «Mare bella donna»! Хто так говорить?!

— Тим не менше, хтось намагався знайти в цій абракадабрі зміст. Її навіть намагалися перекласти

— Аха-ха-ха-ха! «Credere cantare»! Ну ти мене сьогодні вбив!!!

Франческа реготала без упину півгодини. Потім ми знайшли слова, і Франческа переписала їх собі на папірець. Мелодія «Неаполітанської пісеньки» була не вельми складна, тому вже через півгодини з Франчесчиного кутка долинало: «Uno, uno, uno, un momentooo!».

— Слухай, а чому вони не запросили італійців, щоб ті їм написали? — спитала допитлива дівчина.

— Ну, знаєш, то був 1984 рік, Радянський Союз, і незважаючи на те, що з Італією були непогані стосунки, запрошувати іноземних спеціалістів було не прийнято. Пісню й слова написав композитор Гладков, він, думаю, спеціально написав абракадабру.

— А чому дівчина в пісні скинула з себе одяг? Ну на хріна це робити, якщо все одно хочеш утопитись?

— Має ж бути хоч якась еротика!

— Аха-ха-ха-ха! Джорджіо, тупішої пісні я ще не чула!!! Це навіть крутіше, ніж Борат!!!

* * *

Був ранок, і Франческа ще не з’явилась у командному центрі. Проте там уже сиділи професор Рассел і старший офіцер Баррел. Колеги нутром відчували, що я затіяв чергову капость.

— Ну, що цього разу? — спитав Баррел. Я точно знав, що під своїми моржовими вусами він ховає посмішку.

У Радянському Союзі був період повального захоплення Італією. Італійська естрада, італійське кіно, італійські чоботи. Тото Кутуньо, Софі Лорен, Адріано Челентано і Мікеле Плачідо. Робертіно Лоретті і «Санта Лючія». Італія була така далека — усе ж таки далеке зарубіжжя — і водночас така близька. У італійців були незвичайні пригоди в Росії, парочка Абдулов і Фарада обігнала за популярністю Аллу Пугачову, пісеньку «джуліко-бандито» співали ледь чи не в кожному дворі, і навіть Заєць з «Ну, постривай» співав «O sole mio».

Звісно, Софі Лорен у кіно розмовляла російською в дубляжі ІнниВиходцевої, Фарада з Абдуловим співали абракадабру, а джулікі переінакшували російські слова на «італійській» манер. Про що співали Тото Кутуньо і Челентано, в СРСР знали тільки одиниці. Та й ті були перекладачі з італійської.

Саме завдяки шаленому успіху весело-трагічної абракадабри з фільму «Формула кохання» рівно через два роки, 1986-го, Фарада і Абдулов вирішили зробити пародію на популярний тоді італійській естрадний фестиваль «Сан-Ремо». Приспівом у цій пекельній пародії, звісно, було вже знайоме нам «Уно, уно, уно ун моменто».

Рассел і Баррел пам’ятали, в якому стані перебувала моя напарниця два дні тому, коли вперше почула пісню Марґадона й Джакоба.

— Андрію, це ні в якому разі не можна їй показувати! — сказав професор Рассел. — Це її вб’є!

— Та нічого, у нас тут у сусідньому корпусі є медсестрички! — Баррелові, навпаки, кортіло подивитись на реакцію Франчески.

— Я все чу-у-у-ю! — пролунало з нашого кабінету. — Ви говорите про мене-е-е! Якщо це щось хороше, то я вас усіх обійму-у-у, а якщо ні, то вам краще триматись від мене якнайдалі-і-і! Джорджіо краще надіти шоло-о-ом!

Франческа зайшла в командний центр з двома чашками кави.

— Джорджіо, салют! Тримай каву! Усім доброго ранку!.. Ем-м… Чого ви на мене так повитріщалися?!

— Чессіно, в мене для тебе щось є! — усмішка в мене була широка, як картинка 16:9.

— О, ні. Ні! Ні-ні-ні! Ні! Не зараз! Не сьогодні!!! Ніколи!!! — сицилійка замахала руками. — Ну добре, ЩО там у тебе?!

— Дивись! — я простяг їй свій телефон з відкритим роликом у YouTube.

Франческа розпливлася у широкій усмішці — на екрані з’явились її улюбленці. Молоді й красиві.

— Ооооооо! Абдуллофф, Фаррада! — Франческа тепер мала двох нових кумирів.

Тупцяючи під музику, кумири італійської молоді заспівали:

— Урбенто філофенто

Канченто піруенто

Сало-ооре!

Уже при перших звуках цієї веселої псевдоіталійської абракадабри Франческа затамувала дух, щоб у наступну секунду вибухнути сміхом.

— Превенто рибаченто

Кривенто сімуленто

Амо-ооре! — впевнено співала парочка.

Франческа сміялась, мов ненормальна, затуливши долонями обличчя.

— І Санта-Марія фелі-і-чіта! — Фарада з Абдуловим, абсолютно задоволені реакцією моєї напарниці, хитро переглянулись на екрані й затягли знайоме:

— Уно, уно, уно, ун мо-оменто-оо!

Франческа волала, наче юна фанатка на концертах «Бітлз» — її розпирали емоції, що їх доносили через десятиліття два геніальні радянські актори.

— Це неможливо! Не можу… Не можу дихати! Аха-ха-ха-ха!

Слід визнати, Абдулов і Фарада навіть тим абсурдом, що вони його співали, зуміли передати настрій безтурботності, легкого суму й шаленого кохання.

— Андрію, це дуже круті чуваки! Мені хочеться вивчити текст пісні! Як ти думаєш, про що вони співають? — стогнала Франческа.

— Хтозна, бамбіна, я не розумію італійської.

— Аха-ха-ха, Джорджіо, «італійської»! «Concerto Cipollino La Scala». Я кращого тексту не чула ніколи в житті!!! А що таке «vokzala»?

— Stazione ferroviaria ^[17], — виринули в моєму мозку спогади дитинства.

Франческа навіть сміятись перестала.

— Омайґад. Та ви мене вирішили вбити. Ти щойно сказав це італійською!

— La piovra ^[18], — прорвало мене. — Commissario di polizia Corrado Cattani. «Banca Antinari». Criminalità organizzata ^[19].

— От чорт! Не думала, що у вас це дивились!

— Це в нас кожен підліток дивився!

— Моя мама обожнює Мікеле Плачідо ^[20]!

— Бачиш, я теж можу написати такий текст, — я кивнув на Фараду.

— О, і Сан-Ремо вони передивляються. Люблять доісторичну естраду! Щоправда, ці двоє набагато крутіші, ніж Riccie e Poveri ^[21]! — Франческа знов зареготала.

Мені раптом стала зрозуміла таємниця популярності Івана Младека і його «Йожіна з бажін» та Едуарда Хіля з його «Трололо».

— А де ця парочка тепер? В Італії їх би на руках носили! Я покажу їх своїм кузинам на Сицилії — у них дупи зі сміху повідпадають! Цей Абдуллофф — красунчик, а Фаррада схожий на мого вуйка!

— Абдулов помер 2008 року. Від раку. Згорів місяців за два. Йому було 54. У Фаради були проблеми з серцем. Він багато хворів, на початку нульових переніс інсульт. Помер через півтора року після Абдулова. У злиднях, усіма забутий…

Не знаю, навіщо я про це сказав, справді. Франчесці це знати було зовсім не обов’язково.

Фарада і Абдулов якраз закінчували співати своє невмируще «Уно моменто». Але напарниця вже не сміялась.

— Тобто як, «усіма забутий»?

— Він тяжко хворів. Ніде не знімався. Після інсульту наново вчився ходити й говорити. Біля нього були тільки дружина і син. Грошей у них не було.

— Як?! Ну як?! Я не розумію… — в очах у напарниці були сльози.

— Так. Ця країна пожирає своїх дітей, Франческо. Вибач.

Рассел також не сміявся. У Баррела сумно обвисли вуса. Ніхто не ставив ніяких запитань, як це буває зазвичай. Було таке відчуття, ніби посеред весілля раптом оголосили про чиюсь смерть.

Франческа сиділа за своєю робочою станцією, відкривши сторінку Вікіпедії. Вона читала про Фараду й тихенько плакала.

— Іди, збери її до купи. Це теж твоя робота. Тим більше, в тебе це добре виходить, — тихо сказав доктор Рассел.

Я підійшов до напарниці і поклав руку їй на плече.

— Фарада, як усі геніальні коміки, в житті був дуже тихий. Але він був не самотній. Біля нього були дружина й син. Він був щасливий.

Франческа нічого не сказала. Тільки схлипнула.

— Давай до роботи. Сьогодні в нас Містер Щасливчик. Ти йому потрібна.

Напарниця змахнула сльози, кволо всміхнулася, сховала телефон і наділа спецгарнітуру.

— Г’юстон, це Сі-Ті, доброго ранку! Ми готові до роботи.

* * *

— Чого ти там смієшся? Цікаве відео знайшов? Чи знов про ООН читаєш? — полковник Вескотт вийшов на перерву, і йому треба було з кимось поговорити й повправлятися в дотепності.

Я якраз читав черговий холівар, що розпалився через висловлювання Олега Скрипки про «ґетто для тих, хто не може вивчити українську».

— В Україні один співак висловився на кшталт «людей, які не здатні вивчити українську, треба заганяти у ґетто», і через це спалахнув дуже сильний скандал.

— Звучить якось по-ідіотськи, — сказала Франческа.

— Ем-м… Ну, Скрипка насправді не хотів нікого нікуди заганяти, це метафора, і в цивілізованих країнах…

— Ні, Джорджіо. Ти не зрозумів. По-ідіотськи звучить «в Україні» і «не здатні вивчити українську». «В Україні», Джорджіо! «Українську»! — Франческа клацнула пальцями. — Stupidamente! ^[22]

— А якою мовою говорять в Україні? — здивувався Вескотт.

Я відчув себе в ситуації, коли серед білого дня тебе питають, що на дворі — день чи ніч.

— В Україні? Ем-м… Різними. Говорять російською, кримськотатарською, угорською…

— Яка мова основна? — полковник поставив просте запитання, але воно загнало мене в глухий кут. І я зрозумів усю абсурдність цієї розмови.

— Основна — українська.

— Ну то в чому проблема? Скандал у чому? Через те, що український співак запропонував загнати тих, хто не може вивчити українську, в «ґетто»? Через слово «ґетто»?

— Та ніхто нікого не збирався нікуди заганяти! Основна «де юре» в Україні українська. Але «де факто» в Україні живе дуже багато тих, хто говорить російською. Використовує російську в побуті, на роботі, споживає російськомовний контент у пресі… І ті, хто говорить винятково російською, аргументують це тим, що або не хочуть, або не можуть, або немає потреби.

— Як «немає потреби»?! — щиро здивувався полковник. — Але ж основна — українська, хіба не так?

— І так, і ні.

— Bullshit! Стоп! Я нічого не розумію.

— Основна українська! — я відчув, що мій мозок починає закипати. — Але на практиці, наприклад, більше вживають російську! Преса російськомовна, послуги російськомовні, музика російськомовна! Серіали російськомовні!

— Чому?

— Якби я знав! Нещодавно парламент постановив, що частка музичної продукції українською мовою має складати сімдесят п’ять відсотків часу!

— Це було зроблено для захисту мовного розмаїття, бо до того все було тільки українською? — продовжував мордувати мене полковник.

— Ні!!! До того було російською!

Полковник вирячився на мене. Кілька секунд мовчки мене роздивлявся і раптом зареготав. Мені стало доволі незатишно.

— ОК, пробач, я думав, ти мене розігруєш. Це справді так?

— В Україні дуже багато російськомовних.

— Ну так у чому проблема? Ей, капрал Ґутьєрес!

— Sir, yes, sir!

— Якою мовою ви розмовляєте в сім’ї?

— Сер, іспанською, сер!

— А яку музику слухаєте?

— Сер, різну, сер! Якісну!

— Я маю на увазі, якою мовою?

— Сер, різними, сер!

— Шакіра? Аґілера?

— Сер, вони співають англійською, сер! Але ми слухаємо багато мексиканської музики, сер!

— А ви б хотіли говорити на базі іспанською?

— Сер, ні, сер!

— Чому?

— Сер, я не розумію запитання, сер!

— Ти б хотів говорити на службі іспанською?

— Сер, мене б ніхто не зрозумів, сер!

Тут я спитав полковника:

— Чи можу я запитати капрала?

— Валяй!

— Хосе, а ти б хотів, щоб ми всі навчились іспанської, щоб тебе розуміти?

— Ну, тоді мені треба вивчити італійську, щоб розуміти твою напарницю, монгольську, щоб розуміти тебе, мову черокі, щоб говорити з Чейні, — всміхнувся Ґутьєрес. — Але найкоротший спосіб порозумітись — говорити англійською!

Ґутьєрес пішов. Я остаточно заплутався й дезорієнтувався. Холівар навколо Скрипки вже не здавався мені смішним.

— Знати кілька мов — це дуже круто, кадет, — знову він називає мене «кадет»!!! — Але скажу тобі як військовий тактик — є велика різниця між двомовністю і використанням мови ймовірного противника. Якщо ти говориш з противником однією мовою, це вже громадянська війна, а не іноземна інтервенція, хіба не так, Андрію? Поки в державі з назвою «Україна» панівною буде російська, поки українське військо носитиме одну й ту саму форму, що й росіяни, а не свою, нову, і поки українські дипломати віритимуть ООН, ця війна триватиме вічно, синку.

* * *

У моєї напарниці є два наркотики — кава й апельсини.

Франческа з вічною чашкою кави в руках — саме такий пам’ятник поставлять вдячні нащадки, якщо Чессіна отримає Нобелівську премію з математики попри те, що математикам Нобелівської премії не дають.

Якщо в руках у дівчини немає кави, значить, вона тримає апельсин. Таке враження, що вона, як метелик, харчується винятково апельсинами. Вона їх їсть на сніданок, ланч і вечерю. Якби я з’їв таку кількість цитрусових за один день, то став би таким же помаранчевим і духмяним. Франческа їх чистить якимось особливим способом. Без ножа і за десять секунд. Робить прокол у тому місці, де апельсин кріпиться до черешка. Потім запускає в дірку один палець, потім два, потім три. А потім якось проникає рукою під шкірку так, що її долоня опиняється між шкіркою і тілом плода. Раз! І лушпайка одним шматком падає на її стіл. Здебільшого та лушпайка потім летить мені в голову. Я багато разів намагався почистити апельсин методом Франчески, проте в мене нічого не виходило.

Розрізання неочищеного плода надвоє, а тим більше на дольки, Франческа називає варварством. Пити апельсиновий фреш — марнуванням продукту, бо апельсинові волокна не менш корисні, ніж сам сік. Чистити помаранч за допомогою ножа — ознака слабкості характеру, а купувати сік «без пульпи» (тобто очищений), то взагалі викидання грошей на вітер.

Франческа каже, що у світі існує понад шістсот сортів і понад тисячу різновидів апельсинів. Італійською «апельсин» буде «arancione». До речі, слово «оранжерея» походить саме від апельсина. Бо кількасот років тому в Європі, куди апельсини завезли з Китаю португальці, стали їх вирощувати в скляних будиночках з мікрокліматом. Саме слово «апельсин» означає «китайське яблуко». А китайці розводили помаранчі ще дві з половиною тисячі років тому. В Аргентині є навіть літак, спеціально сконструйований для перевезення апельсинів. Називається він «Naranjero».

На роботі Франческа заразила апельсиновою лихоманкою всіх. Баррел їсть апельсини на перервах. Приносить із собою цитрусові і професор Рассел. Полковник заходить на нашу кухню й бере собі зо два апельсини. І Сара МакКарті також.

На першій перерві Франческа виходить надвір погрітися на сонці і їсть апельсини. За перерву вона з’їдає дві штуки. Узимку могла з’їсти чотири. Усі шкірки традиційно летять у мене. Якщо мені вдається зловити шкірку в повітрі, вона летить зворотнім курсом. Якось Франческа промахнулась і влучила в Сару, що стояла одразу за мною (точніше, я вчасно відхилився). Сара у відповідь запустила у кривдницю шкіркою від банана. Шкірка від банана ще має здатність мастити одяг, тож Франчесці того разу не пощастило. А винуватий був хто? Звісно, Джорджіо!

Якось полковник поклав апельсин у кишеню штанів. На традиційній щоденній промові після церемонії підняття прапора весь персонал бази рохкав, тиснувся зі сміху і відвертався, бо апельсин у Вескоттовій кишені створював ілюзію, ніби в полковника у штанях… ну, ви зрозуміли.

Апельсини Франческа приносить на роботу майже щодня. Коли ми приходимо в командний центр, кожного на робочому місці вже очікує персональний фрукт.

Коли я розповів напарниці про Помаранчеву революцію в Україні, Франческа багатозначно зауважила: «Бачиш, Джорджіо, там, де апельсин, там завжди все добре!».

Коротше, оранжевого вам настрою!

* * *

Як зазвичай ви називаєте нісенітницю? «Абсурд»? «Абракадабра»? «Мінські угоди»? У нас на базі, а точніше в нашому маленькому і затишному командному центрі, є свій термін — «Uno momento». Коли ми отримуємо складне завдання на корекцію або коли Г’юстон надсилає невпорядковані дані, Франческа рубає долонею повітря й вигукує: «Uno momento!». «Якесь uno momento», — бурмоче старший офіцер Баррел, намагаючись розібрати каракулі Трейсі з підрозділу космічного зв’язку. «Uno momento», — кажу я, коли роблю помилку в розрахунках і отримую якісь божевільні цифри. «Я слухав учора доповідь доктора Відерстоуна — повне uno momento», — ділиться враженнями професор Рассел. «Ти коли-небудь вслуховувався у тексти “The Doors”?» — питає мене дружина. «Та там узагалі муть, — відповідаю я, — суцільне uno momento». Таке ж враження часом буває од перегляду стрічки у Фейсбуці. Про інформаційні випуски деяких українських телеканалів я взагалі мовчу — там узагалі «Санта-Лючія фелічіта».

А ще я от що подумав.

Найкраща ілюстрація до «Uno momento» — ваш покірний слуга.

Бурят-монгол, що пише українською і живе в США. Сходознавець, що раніше був журналістом, а тепер працює в НАСА. Гуманітарій, що працює з цифрами. Холерик, який вважає себе флегматиком, — «uno momento» в чистому вигляді.

* * *

Уперше SpaceX показала, як саме відбувається процес посадки першого ступеня.

Супутник місії NROL-76 — на шляху до орбіти, працювати над його виводом з транспарентної орбіти на постійну закриту ми будемо трохи згодом, а поки я маю вільну хвилинку, покажу і розповім, як це відбувалось.

Традиційно SpaceX керувала стартом не з командного центру НАСА, а зі свого ЦУП, обладнаного прямо на стартовому майданчику PAD39A, що розташований на мисі Канаверал, у Космічному центрі Кеннеді.

Причина, з якої наш маленький командний центр у Новій Англії бере участь у таких пусках, в тому, що з нашої позиції найзручніше керувати виводом вантажу на орбіту.

Старт було відкладено на понеділок, бо інженерам SpaseX здалося, що один сенсор у паливній системі працював некоректно. Один з п’ятисот десяти сенсорів. Але безпека понад усе. Інженерна служба не заспокоїлася, поки не добралася до нещасного сенсора завбільшки як канцелярський маркер. Словом, запуск було призначено на понеділок, на 7:15 ранку.

Отже, старт. Перші три хвилини старту зазвичай найкритичніші. Якщо після завершення маршу першого ступеня все добре, якщо ракета пішла за бар’єр висоти 60 кілометрів, то це вже половина успіху.

На відмітці 2:26 секунди польоту, на висоті 76 кілометрів відбувається відокремлення першого ступеня. Далі перший ступінь за інерцією сягає висоти 113 кілометрів, і з цієї точки починається його шлях на Землю. Усі точки розраховані з точністю до метра. Якщо стається відхилення хоч на 15 метрів — це вже нештатна ситуація. Під час п’ятихвилинного падіння ракети відбувається axis-correction ^[23] її орієнтації за допомогою дванадцяти малих двигунів — вони дозволяють утримувати ракету в правильному положенні — соплами вниз.

На сьомій хвилині, на висоті 61 км вмикається головний двигун, який гасить швидкість. У цю мить швидкість падіння становить біля 1,5 км/с.

За 9,5 км від Землі швидкість падає приблизно до 500 м/с.

Коли до Землі залишається метрів 100, знову вмикається головний двигун і швидкість плавно гаситься з 90 м/с до 1 м/с.

І нарешті рівно через 9 хвилин після старту відбувається touchdown ^[24]. Величина допустимої похибки становить 50 сантиметрів. Не метр, не два, а 50 сантиметрів! Тобто ракету потрібно посадити на майданчик діаметром чотири метри.

От і все.

* * *

Ніколи не зліть сицилійку!

Франческа втратила спокій і рівновагу. І все через макарони. А точніше, через мене. Бо це я сказав, що макарони на Апеніни потрапили з Китаю. Пожартував, звісно.

У перерві, як завжди, мова зайшла про їжу. А оскільки всі питання з піцою ми вже з’ясували, то мова зайшла про макарони.

— Pasta! Maccheroni! — пафосно вимовила Франческа. — Це дар давніх богів!

Я склав руки на грудях і відкинувся в кріслі. Старший офіцер Баррел подивився на мене й рохнув — він відчув, що зараз почнеться вистава. Полковник сьорбнув кави й теж приготувався до шоу.

— Паста — це дарунок братнього китайського народу! — тоном університетського викладача сказав я. — Марко Поло привіз її з Китаю наприкінці XIII століття. А навчив його її готувати сам Хубілайхаан, син Толуя, внук Чінґісхаана, молодший брат Батуухаана!

Франческа подивилась на мене круглими й чорними, мов терен, очима й гигикнула.

— Монголи! Ага. Китайці!!! Звісно, китайці, еге ж! Пасту, піцу, аранчіні, песто вони придумали, ага! Дуже смішно, Джорджіо, ха‑ха-ха!

— Я серйозно.

— Ну і я серйозно! Fiat-500 теж китайці придумали! В епоху династії Мін! — щойно напарниця починала нервуватись, як чуття гумору в неї вибивало цілком.

Фокус був у тому, що в ці моменти сицилійка була особливо кумедна. Навіть кумедніша ніж тоді, коли справді намагалася жартувати.

— Та ну, заглянь у Вікі!

— Зараз! — Франческа заковтнула наживку. — Бачиш?! Ніде немає згадки про Китай!!!

— А ти в російській подивись!

Франческа швидко перемкнула мову. У російській Вікі, у графі «страна проісхождєнія», стояло два прапорці — італійський і… китайський!!!

— Русскіє брешуть!!! — верескнула напарниця.

— Ти подивись їхні виступи в ООН! — уставив свої два пенси Вескотт. — Теж мені, здивувала!

— Ну ви знайшли, де шукати правду! — став на бік напарниці професор Рассел. — У Вікі, та ще й у російській! Можна було в кришталевої кулі спитати! — Рассела, як справжнього науковця, бісила будь-яка згадка про Вікіпедію.

— Українська Вікі теж говорить про Далекий Схід, — зауважив я.

Франческа метнула на мене недобрий погляд і ображено пхикнула. Якби у неї був хвіст, як у кицьки, то вона б хльостала ним себе по боках і стегнах. Знервована, напарниця відійшла і взяла телефон. Набрала номер і зацокотіла своєю мелодійною сицилійською говіркою, енергійно махаючи перед собою рукою так, що стала схожа на одномоторний літак в окулярах перед самим злетом. Зі слів я розібрав «pasta», «Cina», «Giorgio», «cavolo» і «stronzo». Останні два слова були абсолютно точно адресовані мені. Решта слів, особливо після мого імені, була колюча й експресивна. Напевно, також добірна південна лайка.

— Мама сказала, що на Сицилії завжди була паста! — аргумент «мама сказала» в устах Франчески звучав залізно й непохитно.

Сеньйора Карла й знати нічого не хотіла ні про яких китайців і ні про якого Марко Поло. Паста була на Сицилії завжди. Завжди і баста!

— Мама — це важливо! А що пише італійська Вікі? — поцікавився Рассел.

Франческа без особливого ентузіазму полізла в італійській сегмент електронної енциклопедії, і раптом очі її загорілись.

— Ось!!! Тут написано, що Джорджіо — нахабний, безсоромний і самозакоханий брехун!!! — Франческа зареготала. — Тут написано, що версію про Марко Поло давно спростовано! Паста в італійців була за сотні років до того! Арабські джерела пишуть, що макарони вже були на Сицилії! На Сицилії, Джорджіо!!! Може, то Марко Поло навчив там твого великого хана робити макарони! Га?!

Мені в голову полетіла шкірка з апельсина. Франческа злилася, тому промахнулась.

— Ну добре, ти перемогла, здаюсь! — засміявся я.

— Щось ти легко здав позиції, — підозріло примружилась дівчина. — А-а-а, ти знав, що це неправда й вирішив мене позлити! Так?!

Гнівно блищали окуляри, чорні сицилійські брови нахмурились і нагадували чорного крука, що приготувався до стрімкого падіння з висоти на беззахисну пташку (тобто на мене). Губи, нашмаровані найяскравішою на світі помадою, горіли застережним червоним сигналом. Дещо кучеряве, чорне, густе й цупке волосся стирчало на всі боки й ворушилось, наче змії в Медузи Горгони. Та якщо відкинути лірику, загалом Франческа нагадувала гусеницю з мультфільму Гаррі Бардіна «Пригоди мурахи» — така ж недобра, кумедна й кошлата.

— Та ну тебе, Чессіно, я пожартував! — засміявся я. — Так, я знав!

— Жартівник! — ображено пробурчала Франческа. — Замахнувся на святе! — і замахнулась на мене.

Я швидко нап’яв на голову шолом, подарований мені напарницею спеціально для таких випадків. Ще одна шкірка з апельсина полетіла мені в голову.

— Я тобі зараз відкручу голову разом із шоломом!

— Тоді сама сьогодні працюватимеш!

— А я тобі трошки відкручу!!! Щоб працювати ти ще зміг, а ось тупо жартувати — вже ні!!! — пообіцяла добра дівчина.

Ніколи не зліть сицилійку! Якщо ви її роздратуєте, тоді й шолом для американського футболу вам не допоможе.

* * *

Жарти — невід’ємна частина моєї теперішньої роботи. Напруга в командному центрі часом сягає такої сили, що нам деколи просто необхідна психоемоційна розрядка. І найчастіше об’єктом жартів стаємо ми з напарницею. То вона мене розіграє, часом жорстоко, то я її потролю. Словом, весело.

— Франческо, що в нас сьогодні?

— Нічого особливого. Потрібно розвернути геодезичний сателіт GSS-XX–XX на 35 градусів по Х, National Geographic досліджуватиме Єлловстоун, переорієнтація ще однієї геодезії для НАСА і корекція телекомунікації для твоїх колег-стерв’ятників.

— Що?

— Будемо коригувати супутник, щоб у кореспондента з морди пікселі не випадали!

— Кошмар, ніколи не думав, що під час моїх включень хтось про мене таке говорив…

Але і в далекому Г’юстоні, в Космічному центрі Джонсона, теж люблять посміятися. Пам’ятаєте кульгавого супутника, «Містера Щасливчика»? У LM люблять, коли саме ми керуємо кульгавим, бо тільки в нас він чомусь з першого разу летить туди, куди треба.

Перед корекцією траєкторії Містера Щасливчика Франческа, як і завжди, замовила на пульті зв’язку симплекс на частоті XXX,XXX — усе відповідно до інструкції інженерів з LM. Після цього ми зняли телеметрію.

— Поворот на п’ять і сімдесят вісім сотих по Х, як завжди.

— Завжди десь біля семи й п’ятнадцяти сотих.

— Ми його нещодавно коригували, не встиг він дійти до семи й п’ятнадцяти.

— ОК, значить порядок залишається два, чотири, один?

— Угу.

— Потужність?

— Зараз…

Потужність імпульсів залежала від кута повороту, а кут повороту щоразу різний. А це ще додаткові розрахунки.

Поки ми рахували, напарниця спитала в мікрофон:

— Трейсі, симплекс на частоту XXХ,XXХ готовий?

— Секунду, відкриваю, — механічно відповіла Трейсі, що керувала зв’язком.

— ОК, за потужністю виходить один сімдесят один, нуль дев’яносто сім, нуль шістдесят дев’ять, — я нарешті закінчив розрахунки. Почалась буденна звірка.

— Один сімдесят один, нуль дев’яносто сім, нуль шістдесят дев’ять підтверджую! — Франческа, що розраховувала всі дані на паралельній машині, отримала ті самі цифри. Це важливо.

— Нахил?

— 15,56.

— 15,56, підтверджую. Кутова?

— 12,6 радіан.

— 12,6 є, поточна?

— 11500, як завжди.

— Чудово. Активуємо ключі.

Ми носимо на ланцюжку ключі від пульта запуску двигунів. Два однакові ключі — в мене і в моєї напарниці. Прямо як підліткові підвіски BFF^[25]. Щоб активувати двигуни на супутнику, ми повинні вставити й повернути два ключі. Утім, ця архаїка незабаром піде у вічність — нам ставлять сканери відбитків пальців.

Ми вставили свої ключі, і, перш ніж їх повернути, Франческа клацнула кнопкою передавача й солодким голосом привіталась:

— Привіт, Містер Щасливчик, це Франческа й Джорджіо, ми дуже раді знову з тобою працювати! Зараз ми тебе трохи посунемо на 0,15 по Y і повернемо на 5,78 по Х, за схемою 2:4:1, потужність 1,71:0,97:0,69. Усе буде гладенько й спокійно, любий, не переживай!

Ми повернули ключі й дали старт. За якусь мить полізли цифри телеметрії: 1,25… 1,98… 2,30… 3,02… 3,87… 4,56… 5,12… 5,78… 5,78… 5,78…

— 5,78 стабільний!

— 0,15 стабільний!

— Поточна без пришвидшення!

— Кут стабільний.

Корекція пройшла вдало.

— Містер Щасливчик, любий, бачиш, усе пройшло добре, ти молодець, ми тебе любимо! — просюсюкала напарниця в гарнітуру.

Несподівано щось у нас в навушниках зашипіло, й металевий голос крізь те шипіння чітко сказав:

— Дя-ку-ю, пташ-ко! Я те-ж вас люб-лю!

Франческа зойкнула й затисла рота руками. Я з несподіванки смикнувся на стільці. У мене на потилиці, геть як у нашої собаки Галі, волосся стало дибки. Сицилійка зірвала з себе гарнітуру, кинула її на пульт і витріщилася на мене. Я вже втямив, що це розіграш, тільки не міг збагнути чий. А ось дівчина злякалась неабияк — руки в неї тряслися.

За вікном пульта зв’язку звивалася в реготі Трейсі.

— Трейсі, трясця тобі!!!

Трейсі аж задихалася. Баррел стояв біля моніторів, теж червоний зі сміху, і показував пальцем на крайній третій монітор — там дружно іржала зміна в Г’юстоні.

У нас у командному центрі стоять камери, але ми зазвичай не використовуємо режиму відеоконференцій під час рутинної роботи. Тільки під час запусків і нештатних ситуацій. Але тепер за нашою реакцією спостерігали.

— Ох, Андрію, бачив би ти ваші обличчя! — стогнала Трейсі. — Ох, я дихати не можу!!!

Ми з Франческою аж ніяк не очікували відповіді від кульгавого супутника — цим і скористався Г’юстон. Трейсі просто підключила Головний командний центр до наших переговорів з Містером Щасливчиком і ввімкнула трансляцію. Весь час, поки Чессіна сюсюкала з сателітом, Г’юстон бився в істериці. А під кінець хтось вирішив пожартувати над нами. Ми з Франческою теж посміялись, коли відійшли від шоку.

* * *

Якщо людина злиться, треба, щоб вона вміла правильно випускати пару. Інакше буде біда.

Ось і Франческа сьогодні ледь не вибухнула.

Все почалось традиційно зранку. У нас у командному центрі я засвоїв одне просте правило: які будуть перші десять хвилин на роботі, такий буде весь день.

І перші десять хвилин дали мені зрозуміти, що нічого доброго цей день не принесе.

— Сьогодні твоя черга робити каву! — замість привітання буркнула напарниця, щойно зайшла в наш кабінет.

— І тобі доброго ранку, Чессіно! Ти в порядку?

— Та я краще за всіх! — процідила дівчина й грюкнула рюкзаком об стіл з такою силою, що канцелярський стакан з олівцями полетів на підлогу. — От лайно! Щоб ви всі виздихали!

Я не став уточнювати, хто ці «всі», і пішов на кухню готувати каву.

Відколи Франческа притарабанила з дому свій бісівський перегінний куб для кави, який вона називає «мока», каву для нас готувала саме вона. Кава з цієї пекельної штуки виходить така міцнюща, що штирить після неї яскраво й барвисто. Користуватися цією штукою я не вмію. Викликати напарницю, щоб навчила, було, як я подумав, не вельми мудро з огляду на її настрій, а лізти в YouTube було ліньки. А ще я подумав, що давати міцнющу каву розлюченій невідомо чим напарниці — те саме, що гасити пожежу бензином. Тому я вирішив скористатись нашою штатною кавоваркою. Тим більше, що каву вона варила швидше за «моку», і не таку міцну.

Я зайшов у кабінет якраз тоді, коли Франческа «люб’язно» говорила з кимось по телефону. Судячи з того, що говорила італійською, з кимось із родини. А останнє слово свідчило, нічого доброго в тій розмові не було:

— Basta!!! — крикнула напарниця й гримнула телефоном об стіл.

Я обережно поставив каву і від гріха подалі сховався за свій комп’ютер.

— Що це ти мені приніс?! — Франческа сьорбнула з чашки й скривилася.

— Дякую за твоє «дякую», я старався, — мені стало образливо. — Півроку ми пили каву з кавоварки, і ніяких нарікань вона не викликала. А тут на тобі. «Що це ти мені приніс»!

— Це не кава!

— Це кава. Я не вмію користуватися твоїм паровозом.

— Андрію!!!

Франческа назвала мене на ім’я. Це поганий знак.

Далі — більше. Наші ранкові збори якнайменше були схожі на збори в НАСА. Скоріше на кориду та бій гладіаторів одночасно. Уїдливі коментарі напарниці, уколи шпагою і розмахування червоною ганчіркою здивували всіх, однак бенефіс припав насамкінець:

— Питання, побажання? — як завжди спитав старший офіцер Баррел.

Франческа, закинувши ногу на ногу й склавши руки на грудях, закотила злу промову:

— Мене дістало, що ці довбані військові збивають мені всі персональні настройки на моїй робочій станції! Чому не можна створити для них окремий профайл, щоб вони просто перелогінювались і заходили зі свого акаунту? Чому ми повинні після зміни чистити й закривати свої, СВОЇ!!! станції. А в них нема сили зробити таке саме для нас?!

Річ у тому, що наша зміна триває чотири години — з сьомої до одинадцятої, потім у командний центр приходять військові рухати свої супутники.

— Франческо, створити їм окремий профайл проблематично, бо вони працюють з дещо іншими параметрами, тому вони й підганяють усе під себе. У стандартних настройках це зберегти неможливо, та й вимоги секретності цього не дозволяють, — спробував було пояснити ситуацію Баррел.

— Bullshit!!! А прибирати за собою їм теж вимоги секретності не дозволяють?!

У Баррела аж лівий вус смикнувся.

— Ну що ж, ясно. Усім похер! — Франческа просто встала і вийшла.

Усі ошелешено подивились на мене.

— Я не знаю, що сталося! — почав виправдовуватись я. — Вона з самого ранку така скажена!

— Я ще її такої не бачив, — сказав професор Рассел.

— Ви посварилися? — спитала Трейсі.

— Найменшої гадки не маю, що це значить, — знизав я плечима.

Повітря в кабінеті пахло електрикою.

— Бамбіна, яка муха тебе вкусила? Чессіно, з тобою все ОК? — обережно спитав я.

— Ти вже питав!

— Я ще раз питаю.

— Ти задовбав!!!

— Чого ти на мене гавкаєш з самого зранку?! — настала моя черга обурюватись. — Кава тобі не така, питаю не те. А що ти влаштувала на зборах? WTF?!

— Не подобається, як я розмовляю, бери вихідний і вали звідси!!!

— ВАЛИ???!!! ЩО?!

— Що чув!!!

Я розізлився так, що навіть до свого стола не дійшов.

— Знаєш, що?!

— Що?!

— Я нічого такого не зробив, щоб ти зі мною так розмовляла!!!

— Ойможнаподумать, образився він!

— Іди в сраку!!!

— Сам іди!!! Іди, іди, напиши про мене якусь херню у свій довбаний Фейсбук!!! Вічно ти про мене пишеш, як про дурку!!!

Я вибіг з кабінету і так хряснув дверима, що полковник Вескотт, який саме виходив зі свого кабінету навпроти, аж підскочив з несподіванки.

— Кадет Васильєв!

— Я не кадет!!!

— Е-е-е?

— Сер, пробачте, сер!

— Що там у вас діється?

— Нічого особливого.

— Та я бачу.

— Вона на всіх кидається!

— Знаєш що? Зайдіть після зміни в тир. Я вас там чекатиму.

— Не думаю, що це вдала ідея, сер!

— Ну отам і подивимося, що з цього вийде. Після зміни чекаю обох там.

— Гаразд, сер!

— Неправильна відповідь.

— Sir, yes, sir!!!

Цілу зміну ми майже не розмовляли.

А перед обідом подзвонив Патріціо, старший брат Франчески.

Подзвонив мені на мобільний.

— Привіт. Ти в порядку?

— Краще не буває.

— О, я по голосу чую. Як вона?

— Жахливо.

— Це я винен.

— ???

— Я приїду на перерву, розповім.

Патріціо приїхав під час другої перерви, але Франческа вдала, що її рідний старший брат — то якийсь незнайомий чувак, і, демонстративно відвернувшись, продефілювала до своєї автівки. Патріціо гмикнув.

— Вона вже показала вам, на що здатна?

— Жертв і руйнувань поки немає.

— Значить, ні.

— Що сталося?

Патріціо похитав головою.

— Сімейні справи.

— Ти обіцяв розповісти. Хоча, чесно, я не впевнений, що хочу це знати.

— Приїхала тітка з Сицилії. Мамина сестра. Ну, й сам розумієш, обід, повно народу. Франческа не хотіла йти, я її примусив. Рідня все ж таки. А сестричка моя цю тітку не дуже… Ну, та почала одразу: «А що, ваша Франческа й досі у хмарах літає?». «У зірках, — пожартував я. — Вона ж у НАСА працює». Ну й пішло-поїхало: «що це за робота», «дівчина має бути дівчиною», «он у Фартуччі дочка манікюрний салон відкрила», «батько їй допомагає у фінансах», «свій бізнес», «міцно стояти на ногах», «що це за фокуси — жити окремо?!», «наш уклад», «родина»…

Сестричка спочатку мовчала, потім пробувала віджартовуватись, ну а потім, ти ж її знаєш, їй багато не треба — встала, руки в боки, сказала, що в труні вона бачила Фартуччі, їхню дочку з її манікюром, уклад, родину й саму тітку на додачу. Гримнула дверима й пішла. Скандал! Я намагався тобі вчора подзвонити, попередити.

— Та я вже спав.

— Та так. А зранку я забігався, ще й подумав, що вона охолоне…

— Ага. Хрін там.

— Соррі, чувак…

— Ну, ви де?! — полковник зайняв три крайні лінії в тирі і вже чекав. — Де твоя напарниця? Де ця тигриця?

— На лоток пішла.

— Ні, серйозно, де?

— Біс її знає. Я тримаюся від неї подалі, бо не маю охоти до спілкування.

— Баррел мені вже пожалівся.

— Отож.

Прийшла нарешті Франческа.

На столиках перед нами лежали гвинтівки М4. Черговий офіцер підійшов було допомогти, проте сицилійка його відсторонила: «Дякую, я ОК». Наділа рукавички, взяла обидва магазини й набила їх набоями. Потім узяла гвинтівку, перевірила затвор, уставила перший магазин. Мішень, аркуш паперу з силуетом противника, від’їхала на 50 ярдів (це майже 46 метрів).

Франческа зняла гвинтівку із запобіжника, пересмикнула затвор і, фактично від пояса, випустила весь магазин. Усі тридцять набоїв. Під час стрільби вона щось говорила. Останні слова після того, як черга стихла, були «…і ваш довбаний манікюрний салон!».

— Holy shit! ^[26] — тільки й зміг сказати полковник, подивившись у бінокль.

У мішені практично була відсутня голова й шия.

Я сидів у кабінеті і складав денний звіт.

Зайшла напарниця. Одразу підійшла до мене й присіла навпочіпки перед моїм стільцем.

— Джорджіо…

— Ну?

— Пробач мені…

— За що?

— Ну… я була зла.

— Я бачив.

— Будь ласка. Мені справді прикро.

— Ну нехай я. А офіцер Баррел за що отримав? А професор? А Трейсі?

— Мені дуже соромно, я з ними обов’язково поговорю. Але спершу я хотіла поговорити з тобою… — напарниця почервоніла й опустила очі. Їй було дуже незручно.

Щоправда, тривало це всього мить.

— А що тобі нагородив мій братець?

— Сказав, що ти біла й пухнаста.

— Брехун!!!

— Хто?

— Ти!!! Патріціо не міг так сказати!!!

— Знов починаєш?!

Франческа раптом засміялась.

— Я бачу, після тиру тобі вже краще.

— Так! — засміялась напарниця. — Було шикарно! Ну що, мир?

— Чорт з тобою. Мир.

Завжди важливо знати, як випускати пару. Інакше буде біда.

* * *

Ви переймаєтеся тим, якої думки про вас інші? Як вас називають позаочі, що про вас говорять і за кого вважають? Я колись дуже переймався, хоч уголос говорив зворотне. Але що старший стаю, то більше мені робиться пофіг, якщо чесно. Особистий комфорт, без огляду на чужу думку, тепер для мене важливіший. Хоч, звісно, прагненням «особистого комфорту» можна виправдати всі дурниці й помилки, які я робив у минулому, але це не так. То, скоріше, було від нестачі розуму, досвіду та від наявності інших пріоритетів.

Сьогодні я під великим секретом дізнався, якої думки про наш командний центр колеги зі штаб-квартири НАСА у Вашингтоні.

Наш маленький й затишний командний центр з інтелігентними, тихими, розумними й симпатичними працівниками в особі професора Рассела, старшого офіцера Баррела, інженера зв’язку Трейсі та операторів у моїй особі і в особі неповторної Франчески, називають… та‑да-а-а-ам!

«Філія психіатричної лікарні». Або просто «Дурдом».

Як думаєте, чому? У всьому винний клоп Джорджіо, Франческа і я. Дві жіночки з дослідницької групи навігації глибокого космосу, які були у нас з робочим візитом у січні, дали нашій команді таку похвальну характеристику. Расселові «по секрету» передали це колеги. Ну, а професор «по секрету» повідомив мені. Я «по секрету» розповів напарниці, і вона, звісно, негайно подзвонила мамі й «по секрету» розказала їй. Ну, а я чим гірший?

* * *

Спеціальна одноразова конфігурація Falcon-9 від SpaceX щойно вивела на проміжну орбіту супутник зв’язку Inmarsat-5 F4. Старт відбувся 15 травня о 7:21 вечора з платформи PAD-39A на мисі Канаверал, що у Флориді.

Пуск пройшов успішно, однак посадки першого ступеня на баржу, на жаль, не було. Спочатку планувалося, що на проміжну орбіту F4 виведе важка ракета FalconHeavy, бо вага супутника становить 6086 кілограмів. Та, оскільки FalconHeavy вчасно не був готовий, довелось використовувати менш потужний Falcon-9, спеціально переобладнаний під одноразову модифікацію.

Тож перший ступінь, витративши весь ресурс пального (і для посадки його не вистачило), упав у Атлантику. Інженери SpaceX перед тим замінили всі токсичні й небезпечні комплектуючі, щоб зменшити негативний вплив на довкілля. Планується, що ступінь знайдуть і повернуть.

Другий ступінь також працював до останнього, до останньої краплини пального, щоб вивести важкий супутник на проміжну орбіту. Такі жертви були необхідні, бо цього разу британці відмовилися від послуг Роскосмосу, який пропонував для виводу F4 свою ракету «Протон». Усі три попередні супутники Inmarsat виводили саме «Протони». Британці не захотіли більше ризикувати. Та й запуски «Протонів» набагато дорожчі. Тож SpaceX довелось вирішувати проблему силами Falcon9. Незважаючи на сумніви скептиків, розрахунок інженерів був вдалий, і новий супутник Inmarsat покриватиме територію Європи, Близького Сходу, Північної Африки та Індії. Усі чотири сателіти входять у мережу Global Xpress, яка надає послуги супутникового телефонного зв’язку і високошвидкісного інтернету будь-де, хоч у джунглях Амазонки.

Сам супутник побудовано компанією Boeing на платформі 702HP. На аналогічній платформі побудовано і три попередні супутники серії F. Особливості конструкції супутника полягають у досить складній і водночас простій системі керування:

Сателіт має потужний апогейний двигун, що працює на двох хімічних паливних компонентах — цей двигун ми з Франческою будемо використовувати у вівторок для виводу з проміжної на геостаціонарну орбіту. Це буде той іще драйв! Крім великого «дорослого» двигуна, супутник має малі гідразинові сопла — 4 осьові й 4 радіальні, які ми будемо використовувати для утримання важкого апарата в «точці стояння», а також для керування положенням супутника (орієнтацією). І, нарешті, маємо додатково 4 «пукалки», XIPS-25, де для надання імпульсу використовується газ ксенон. «Пукаючи» цими малими двигунцями, ми будемо утримувати «бандуру», розмах антен якої сягає 40 метрів, на потрібній орбіті.

Усі операції будемо виконувати вдвох. І на відміну від звичайної процедури коригування, де ми дублюємо одне одного, тут будемо виконувати різні функції — кожне свою.

Франческа трохи хвилюється. Я теж. Бо керувати такою здоровецькою штукою для нас те саме, що пересісти з велосипеда на багатотонний тягач. Dragon aka ^[27] «Посилочка» не рахується, бо там усе просто.

Нам пощастило, що переважно цю штуку по орбітах рухають британці, але ми коли-не-коли також будемо її рухати відповідно до угоди з Inmarsat.

Житиме ця гора електроніки п’ятнадцять років. Поки не придумають щось новеньке й не таке мозколомне.

* * *

Це було важко. Неймовірно важко.

Апарат важить повних шість тонн. Крім того, було ще й страшно. Страшно було так, що руки трусилися і в очах темніло.

Сьогодні ми паркували британський Inmarsat-5 F4 на геостаціонарній орбіті. Коли працюєш у якійсь галузі і глибше вникаєш у суть справи, то стає видно, яких прикрих помилок припускаються мої колеги-журналісти, що пишуть матеріал, не до кінця розібравшись у ситуації. Учора одне медіа написало, цитую без змін: «…і через півгодини після старту надійшла інформація, що супутник успішно вивели на геостаціонарну орбіту». Насправді Inmarsat було виведено на проміжну^[28] орбіту, з якої вже потрібно було поставити його на геостаціонарну. Тобто«підвісити», щоб він обертався разом із Землею, «зависнувши» на одному місці, наче гігантський колібрі. Якщо спостерігати за таким супутником із Землі, то він буде абсолютно нерухомий, бо геостаціонарна орбіта — це така орбіта, що лежить у площині земного екватора. Супутник летить по такій орбіті зі швидкістю обертання Землі. Існує ще «геосинхронна орбіта» — це така орбіта, на якій період повного обертання сателіта дорівнює астрономічному періодові обертання Землі, тобто 23 години, 56 хвилин і 4,1 секунди. Така орбіта має нахил відносно екватора. Причому якщо орбіта має нульовий ексцентриситет ^[29] — вона описує «вісімку», якщо ні — то еліпс.

Якщо ви ще цю книжку не закрили й не закинули до дідька, нагадаю, що Inmarsat потрібно було перевести з проміжної на геостаціонарну орбіту. А для цього треба здійснити безліч маніпуляцій: розрахувати траєкторію переходу, коридор переходу (переконатися, що рух супутника не заважатиме іншим сателітам та кораблям), силу й напрямок імпульсу двигуна, алгоритм і схему гальмування, силу імпульсу гальмування, «точку стояння» і, нарешті, парковку та орієнтацію супутника в просторі.

Страшно читати, еге ж? У реалі це ще страшніше, повірте мені. Порівняння про пересадку з велосипеда в 40-тонний тягач дуже точне, як на мене. Добре, що розгортанням антен, підключенням живлення і пробним запуском транспондерів займаються інженери Inmarsat.

Перед початком місії професор Рассел сказав:

— Завдання важке. Ви такого ще не робили. Тому я зрозумію, якщо ви відмовитесь через те, що не готові або почуваєтесь незатишно.

Я подивився на Франческу — та прискіпливо розглядала свій манікюр.

«Раз напарниця промовчала, то й я промовчу. Що вже тепер казати? Вона почувається впевнено, бо вона математик, а я чим гірший? Я все-таки офіцер — іспити склав на офіцерську кваліфікацію… Якось буде…»

— Готові? — спитав ще раз професор.

— Так! — відповів я.

Франческа, не відриваючи погляду від манікюру, пішла за свою станцію. Я пішов за свою.

— Офіцер Баррел буде, як завжди, на контролі, а я допомагатиму вам! — Рассел сів біля мене. — Ну що, погнали?

— Погнали!

— Г’юстон, це Сі-Ті! До роботи готові! — бадьоро пропищала напарниця.

— Сі-Ті, це Г’юстон, вітаю! Inmarsat уже чекає, дуплекс на частоті XXX,XXХ.

Британці були небагатослівні. Привіталися, сказали, що також приймають телеметрію, й уточнили курс.

— Отже, — почав професор, — нам потрібно перевести сателіт з проміжної орбіти на геостаціонарну з апогеєм XXX. У нас гібридна система двигунів, тому зараз ми використовуємо головний двокомпонентний двигун.

Головний двигун сателіта — це повноцінний реактивний двигун, у якому використовується рідке пальне й окислювач.

— Пам’ятайте, що потужність імпульсу ми розраховуємо як завжди, — продовжував професор. — Але прошу не забувати, що маса сателіта — шість тонн. Отже, потрібно враховувати інерцію.

Перед кожною маніпуляцією професор читав нам невеличку лекцію, що дуже допомагало, бо таку махину ми рухали вперше. Ми слухали професора, пороззявлявши роти, наче двоє двієчників.

Щоб спрямувати сателіт на завданий курс, треба зорієнтувати його в просторі. Тобто спрямувати. Ви ж пам’ятаєте, що для цього в нас є чотири осьові й чотири радіальні гідразинові двигуни. Вони маленької тяги і потрібні для поворотів.

Потім супутник потрібно штовхнути по курсу вперед. Для того є головний апогейний двигун.

Щоб не переборщити з потужністю, до потрібної орбіти краще добиратися в три етапи, «короткими перебіжками».

Професор Рассел узяв маркер і намалював у перспективі проміжну орбіту і «точку стояння». Намітив три точки «А», «В» і «С» і з’єднав їх пунктиром. Точку відправки він обізвав «нуль», а «точку стояння» — одиницею. Це й був наш кейс на сьогодні.

Перша спроба була дуже страшна. Ми зорієнтували сателіт і дали імпульс, правильно врахувавши, як нам здавалось, інерцію шеститонного велетня. І ця тумба, заввишки як триповерховий будинок, зрушила з місця, тобто з «нульової точки». Ми дивились на цифри телеметрії і завмирали з жаху — сателіт наближався до першої точки, точки «А», дуже стрімко. Занадто швидко. І не туди, куди треба.

— Вирахуйте похибку, виправте курс, дайте імпульс, утроє менший за потужність першого, і ведіть його до точки «В», — наказав Рассел.

Було чути, як у нас з Франческою тріщать мозки. Обчислення треба було провести дуже швидко. Причому я вираховував похибку, а Франческа — курс, і перевірити одне одного в нас просто не було часу — сателіт летів, і якщо ним не керувати, можна було просто втратити дорогезну гору електроніки. Тож треба було діяти не навпомацки, а впевнено й швидко. А з цим, як з’ясувалося, в нас поки що проблеми.

Нарешті ми відправили сателіт у точку «В». Тепер знову схибили, але вже трохи менше, ніж першого разу.

— Inmarsat, а як ви зазвичай доводите супутники до «точки стояння»? — поцікавилася Франческа.

— Ніяк, мем. Ми ще не запускали такого супутника, — лаконічно відповіли британці.

— Вони знущаються! — прошепотіла напарниця.

— Ми просто спостерігаємо, як ви це робите, — рівним голосом сказав котрийсь британський інженер.

Тепер і мені здалося, що вони знущались. Якби керівництво Inmarsat знало, що їхнім дорогезним супутником кермують учорашній журналіст і дівчинка-горобчик, то їх би трясця вхопила, це точно.

Щоб спрямувати сателіт у точку «С», довелося знову вираховувати похибку, повертати сателіт і давати імпульс головному двигунові. Але до цього ще додалося гальмування гідразиновими двигунами — аби не вилетіти за межі заданої орбіти.

Ви ніколи не пускали саморобний вітрильник у калюжі? Треба було дмухати у вітрила в певному напрямку, якщо хочеш, щоб кораблик плив туди, куди слід. Тільки наш «кораблик» був важкий, як зараза, і не зупинявся під впливом опору води та повітря, а летів, як дурний, у темні глибини космосу.

З точки «С» до точки «один», тобто до кінцевого пункту, ми підбиралися дуже повільно, постійно гальмуючи осьовими й радіальними двигунами. І… промахнулись!!! Ми промазали! Точніше, перелетіли точку!

Напарниця стала біла, як простирадло. Я був близький до паніки. Що робити? Штовхати супутник назад гідразиновими двигунами? Ксеноновими «пукалками»? Поки ми думали-гадали, сателіт віддалився на недопустиму межу в десять кілометрів.

У Inmarsat мовчали. Нарешті професор сказав:

— Ми не можемо марно витрачати гідразин. Треба негайно ввімкнути гальмування, розвернути супутник на 180 градусів головним соплом, дати слабкий імпульс апогейним двигуном і одразу ж, буквально через кілька секунд, починати гальмувати двигунами орієнтації, поки не зупинимо супутник у «точці стояння».

Можлива похибка має складати не більше ста метрів.

Тяжчих обрахунків я ще не робив. Не буду заглиблюватися в подробиці, але після п’ятнадцяти хвилин цих обрахунків я почувався, наче після гранчака горілки. Зображення пливло перед очима, ніби в олії.

— Я зараз здохну… — прошепотіла напарниця в гарнітуру.

— Чекай, доведемо цю бандуру в «точку стояння», а потім уже здохнемо, — пообіцяв я.

За мить до того, як сателіт опинився в потрібній точці, ми дали останній залп з гідразинових сопел і завмерли.

1,55… 1,30… 1,01… 0,85… 0,72… 0,55… 0,43… 0,37… 0,31…

З кожною цифрою серце так бухкало, що чути не було нічого, крім його глухих ударів. Кров шуміла у вухах. Руки й лоб холодні. Спина мокра.

…0,29… 0,25… 0,21… 0,19… 0,18… 0,17… 0,17… 0,17…

— Нуль сімнадцять стабільний! — тут реально, як у фільмах, усі встали, зааплодували й стали обніматись. Франческа заплакала. У мене теж очі змокріли.

— Дякуємо за роботу, це було неперевершено! — незворушно сказали британці.

— Сі-Ті, дякуємо! Ви молодці! — привітав Г’юстон.

У нас не було сили щось відповідати. Франческа впала на клавіатуру прямо в гарнітурі і в окулярах. Я сидів і втикав у простір. Усі звуки були наче крізь вату.

Найбільше за всіх радів професор Рассел:

— Ну все, тепер я можу валити назад, у Флориду!

А мені стало дуже сумно. Ми ж завжди діяли за його вказівками. Яке «валити»?!

Сьогодні в нас був усього один кейс. Але після нього ми почувались, ніби не кнопками клацали, а тягли на собі воза з сіллю. З Криму до Полтави.

— Проскочили точку, — хлюпала носом Франческа. — Ми лузери.

— Треба було відмовитись і не брати це на себе! — малодушно сказав я.

— А що, так можна було?

— Так професор же казав про це з самого початку!

— Ага, якби ж я слухала, що він казав!

— Я й погодився, бо ти не відмовилася!

— А я подумала, раз ти пішов, то що мені лишається?!

Тільки тут ми заіржали вголос.

* * *

Ми вже закінчували зміну, як двері в командний центр м’яко відчинились і зайшов полковник Вескотт.

— Ви закінчили? — делікатно спитав командир. — Андрію, ти мені потрібен на хвилинку. Будь ласка.

Від несподіванки ми всі кинули свої справи і витріщились на полковника. Зазвичай, коли Вескотт заходив… Ні, слово «заходив» тут не дуже пасує. Вривався. Двері зазвичай з тріском розлітались, і полковник швидким кроком входив у приміщення. За виняток був тільки командний центр через його броньовані двері з електричною доводкою. Вони завжди відчинялися м’яко і тихо. Шалений натиск і штурм нашого приміщення зазвичай супроводжувався вигуками типу: «Усім встати!», «Нештатна ситуація», «Тривога!» чи просто «Ага!!!». Полковник вважав, що це дуже дотепно. Щодо мене, то звернення «кадет Васильєв» приклеїлося до мене намертво, хоч, звісно, ніякий я не кадет. На другому місці за вживанням стоїть «Джорджіо» — так Франческа прочитала моє монгольське ім’я Dorje. Андрієм мене кличуть вкрай нечасто, переважно, коли щось сталося. Ще мене називає так напарниця, коли злиться.

— Андрію, ти мені потрібен на хвилинку. Будь ласка, — сказав полковник. — Я чекаю тебе в себе.

Вескотт вийшов. Тепер усі витріщалися на мене.

— Джорджіо. Ти щось накоїв? — спитала напарниця. — Хочеш, я піду з тобою?

— Та нічого я не коїв, — відповів я, але навіть сам собі здався непереконливим.

— Чого ти переживаєш, полковник не твій начальник, — Баррел погладив вуса й додав: — Але висварити може.

— Чого ви мене лякаєте? Я нічого не накоїв, інакше тут би вже був Армагеддон!

— Ти кричи, якщо щось, я не зачинятиму дверей у кабінет, — підбадьорила мене сицилійка.

Я зайшов до полковника. Завжди сонячний, з панорамними вікнами, що виходять на злітну смугу, Вескоттів прихисток аж ніяк не нагадував кабінет командира базою. Узагалі. Мінімум меблів. Мінімум прикрас. Суворий аскетизм. Ні дубових столів зі шкіряними кріслами, в яких можна втопитись. Ні численних грамот, подяк і фотографій на стіні. Не було навіть дерев’яної булави на підставці з табличкою «Від міського голови Іст-Ґренбі». Тільки строгий офісний стіл. Прості стільці. Дві металеві сірі шафи. Три величезні прапори: США, Коннектикуту і авіабази. Все.

На столі стояв комп’ютер Getac X500 з серії «створений, щоб вижити» — таким можна забивати цвяхи в серцевину ядерного реактора, і нічого йому не буде. Тобто за реактор не беруся стверджувати, а ноутбукові точно нічого не буде. Біля комп’ютера — рамка з сімейною фотокарткою і… ви будете сміятись. Пікачу. Жовтий покемон. Потворка, від якої у захваті мої діти.

— Сідай. Треба поговорити.

У мене шлунок прилип до спини. Полковників тон не обіцяв нічого доброго. Він був чимось дуже стурбований.

— Ти ж журналіст?

— Щось таке.

— Як ти навчився говорити в камеру?

Я з несподіванки не одразу й зрозумів, про що йдеться.

— Ну, я бачив, як кореспонденти шпарять прямо в камеру, без папірчиків. І так, знаєш, переконливо…

— Усе просто. Треба просто розповідати.

— Тобто?

— Ну, я не знаю, як пояснити.

— Я камери боюсь. Як побачу камеру, то одразу забуваю, про що треба говорити. Я бачив тебе в кадрі. Це суперкруто.

— Дякую… — я ніяк не міг зрозуміти, що все це означає. — А в чому проблема?

— Ну… Бачиш… — полковник покосився на комп’ютер. — Завтра в мене важлива нарада з Пентагоном. Я виступатиму з програмою… Я не можу розкривати всі деталі, але вона пов’язана з нашою зовнішньою політикою в Сирії. Це буде велика нарада по відеозв’язку за участю керівництва Пентагона. Мене включать на великий екран, і я маю представити свою програму. Буде також профільний комітет Конгресу, — полковникові стало жарко, і він розстібнув ґудзика на сорочці. — І від того, наскільки я буду переконливий, залежить… Ну, ти зрозумів… А я не хочу читати з папірця. Бо воно буде якось тупо. І я хвилююсь…

Я раптом згадав щоранкові полковникові промови під час церемонії підняття прапора. Ніяких проблем у Вескотта з ними не виникало — уся база завжди його слухає, пороззявлявши роти.

— Сер, ваші ранкові промови просто чудові. Я взагалі не бачу ніяких проблем з вашими виступами. Я якось переклав одну з ваших промов і виклав у Фейсбук. Було понад дві тисячі шістсот уподобань і майже дві тисячі поширень. Мені здається, що у вас немає жодних проблем з переконливістю.

— Боже ж мій! — охнув Вескотт, переглядаючи мій пост. — Який кошмар. Нікому це не показуй!!!

— Пізно, — сказав я. — Тепер це вже не ваша промова.

— Ти засранець!

— Сер, ви абсолютно праві, сер!

Полковник повернув мені телефон і зітхнув.

— До суті. Текст виступу в мене є. Що я маю зробити? Вивчити його? Випити для хоробрості? Що?

— А через що ви будете включатись?

Полковник показав мені очима на лаптоп.

— Та ви збожеволіли. Там же картинка буде ніяка! Слухайте, є ідея…

Назавтра я розгортав у кабінеті полковника цілий знімальний майданчик: камера, штатив, студійне світло і звук.

— Омайґад! — вражено вигукнув Вескотт. — Та це ціла студія!

— Так, було діло… — пробурмотів я. — Не думав, що збиратиму тут знімальний майданчик…

Руки впевнено провели звук, підключили передавач до другого каналу, ввімкнули приймач з петличкою і виставили рівень. Причепили мікрофон полковникові на темно-синій кітель. Настроїли світло. Виставили кадр, прикрили діафрагму і перевірили зебру. Узяли великим планом полковникове око, виставили фокус і від’їхали назад.

Руки і очі все пам’ятали. Мені стало трохи сумно. У носі защипало. «Не вистачало мені тільки тут розплакатися», — подумав я. Аж тепер мені стало зрозуміло, як я скучив за зйомками, інтерв’ю і прямими включеннями…

— Мені зараз погано стане, — прошепотів полковник, побачивши пильно-холодне око камери. — Я боюсь. Мені страшно…

— Спокійно, сер, — я погладив камеру, — моя дівчинка ще нікого не кривдила й не підводила.

Сара з Франческою, що стояли поруч і теревенили про своє, раптом замовкли.

— «Моя дівчинка»? — перепитала Франческа, насилу стримуючи сміх. — «Твоя дівчинка»? А як дівчинку звати?

— Соня.

— Аха-ха-ха!

— Чого ти регочеш? Соня, тому що «Sony», що неясно?!

— Ти з нею розмовляєш?

— Буває.

— Аха-ха-ха! Як зворушливо! Зовсім як до Містера Щасливчика!

Це правда. Ми вже звикли розмовляти з кульгавим супутником.

— Я теж зі своєю гвинтівкою розмовляю. Це нормально, — вставив свої два пенси Вескотт. — Бувало, не поговориш з нею, вона починає вередувати.

— З нею така сама ситуація, — я погладив камеру по чорному теплому боку й надів навушники. — Давайте ще раз перевіримо звук. Скажіть що-небудь.

— Я боюсь, — подав голос полковник і ковтнув.

Я зняв навушники.

— Сер, ви змогли б пояснити суть ваших пропозицій, призначених Пентагону й Конгресу, своїй дружині?

— Марґарет?

— У вас є ще одна?

— Жартівник хрінів! Зміг би, звісно.

— Ну так от. Уявіть, що перед вами не Соня, а Марґарет. Розкажіть їй про суть. Наведіть приклади. Переконайте!

— Переконати Марґарет?.. У-у-у, чувак. Це складне завдання.

— Спробуйте. Уникайте складних конструкцій. Робіть паузи. Використовуйте інтонацію. Ну що я вам пояснюю? Ви й так все розумієте! У Вашингтоні на Капітолійському пагорбі теж люди сидять. І в Пентагоні теж. Це просто психологічний бар’єр і страх камери. Не бійтеся Соні!

Я причепив до об’єктива спеціальний телесуфлер і попросив передати мені файл з текстом. Завантаживши текст, я навчив полковника керувати суфлером.

Кнопка «+» — швидше. Кнопка «-» — повільніше. Один раз на «play» — поїхали. Двічі — «стоп». Тричі — на початок. Якщо щось піде не так — падати очима в папірець і не заморочуватись. Нічого складного.

— А-а-а, ось як це діє! — захоплено вигукнув Вескотт. — Та так і я можу бути журналістом!

Хвильку помовчав і раптом сказав:

— Ти знаєш, я ж мріяв стати репортером…

Ми всі замовкли. Я наступив на кабель.

— Так, так! Я колись хотів стати телерепортером. Хотів бути зіркою! Еге ж… Але… Я боюся камери. Камера страшніша за гвинтівку!

— Вона не зможе вбити! — заступилась за Соню Франческа.

— Може, ще й як! — сказав полковник. — Якщо він, — Вескотт кивнув на мене, — покаже по ящику скунса і скаже, що то бегемот, як думаєш, скільки йому народу повірить?

— Ніхто не повірить!!!

— Помиляєшся, — зітхнув Вескотт. — Мої батьки точно повірили б. Люди вірять журналістам. Хоч би що говорили про критичне мислення, та воно є не у всіх. Хтось просто не хоче думати. Це як з піцою. Ось сьогодні буде піца. Я замовив її в твого батька, бо довіряю твоєму батькові. Він готує для мене піцу. Ми ж самі її тут, на базі, не печемо, правда? Ми замовляємо її у твого батька, — полковник знов подивився в камеру. — Так само й з новинами. Хто хоче розібратись, той шукає, порівнює і піддає сумніву. А хтось просто сприймає те, що йому скажуть. Це нормально. Така людська природа. Камера — страшна штука в руках професіонала!

Найсмішніше те, що полковник був абсолютно правий.

Я нарешті підключив камеру до ноутбука й причепив полковникові «вухо» — спеціальний навушник, по якому Вескотт чутиме, що відбувається в залі засідань. Технічна служба Пентагона отримала мій сигнал:

— Вау, Бредлі! Кльова картинка! У вас там студія, чи що?

— У мене тут усе! — поважно сказав Вескотт.

Служба безпеки востаннє перевірила конфігурацію. Офіцери проконтролювали, щоб у камері не був увімкнений запис, і попросили всіх вийти. Я погладив Соню і побажав полковникові удачі. Нас виставили з кабінету й щільно зачинили двері.

Через дві години двері в наш кабінет з тріском розчахнулися.

— Бойова тривога!!!

Ніхто й вухом не повів. Це був усього-на-всього полковник.

— Ну як? — спитав я.

— Приймуть мої поправки! Усе гаразд! Дякую! Суфлер мене врятував! Я й не уявляв, що це так просто! Щоправда, довелось інколи робити паузи, бо я не звик до кнопок. Але так вийшло ще краще!

— Ну, слава богу! — я з полегшенням зітхнув, ніби сам щойно вийшов у прямий етер, і пішов розбирати техніку.

— Ого! Ти це все тягаєш на собі?!

Алюмінієвий кейс з камерою. Штатив. Рюкзак зі світлом і звуком.

— Та тут і половини немає того, з чим я їжджу у відрядження на зйомки!

— Чорт! А я, дурний, на тебе чіпляв десантний рюкзак, каску, бронежилет та гвинтівку і примушував віджиматись. Вирішив тебе навантажити. Еге ж! Тепер проситиму в тебе повний комплект обладнання, щоб тренувати своїх бійців! — засміявся Вескотт. — Слухай… Скільки я тобі винен за послуги?..

Я так виразно подивився на Вескотта, що він одразу все зрозумів.

— ОК, вибач!.. Ану стій! — полковник відімкнув одну залізну шафу і вийняв свій берет. Хвильку подумав і щось з того берета зняв.

— Кадет Васильєфф! Посвячую тебе в лицарі Ордену Будяка! — командир урочисто вручив мені красиву геральдичну стилізовану квітку будяка. Квітка була срібна, із загостреним стеблом. — Якраз тобі на кілт! — додав Вескотт.

— Дякую!

— Знаєш девіз Ордену Будяка?

— Гадки не маю, звісно.

— «Ніхто не зачепить мене безкарно!»

Отож я тепер справжній шотландський лицар. Тільки замість меча в мене камера Соня.

Я вже зібрався було йти, однак професійна допитливість примусила мене розвернутись:

— Полковнику, а все ж таки що у вас на столі робить Пікачу?

— Ну ти й діставучий журналіст!

— Стерв’ятник, сер!

— Точно. Ну, я повертався з Афганістану, був зі своїми солдатами і у формі. А в аеропорту до мене підійшла якась дівчинка і мене брудного, пропотілого обняла й подарувала свою іграшку, — Вескотт лагідно погладив жовту тварючку. — Це найцінніша річ у моєму кабінеті.

* * *

Полковник Вескотт якось сказав: «На моїй базі не буває випадкових людей». Що ж, він має право так говорити, бо особисто проводить співбесіду з усіма охочими укласти контракт на службу. Одразу скажу, що зі мною він співбесіду не проводив, бо я не військовий, а цивільний. Але це не заважає йому називати мене кадетом і намагатися зробити з мене військового.

На авіабазі працює повно народу. Попри те, що вони переважно носять однакову форму, долі в цих людей цілком різні і не схожі одна на одну. Як нещодавно відкрилося, полковник Вескотт у юності мріяв стати телевізійним репортером. Це частково пояснює, чому він постійно намагається натягти на мене військову форму, тицьнути в руки гвинтівку і змусити п’ятдесят разів віджиматися.

Капрал Ґутьєрес до того, як підписав контракт і дослужився з рядового-рекрута до капрала, був членом вуличної банди.

Трейсі з відділу далекого зв’язку була кінологом.

Я — журналістом.

Юна Франческа виносила мозок персоналові кав’ярні Starbucks у Віндзорі.

Петрос з Ямайки де й ким тільки не працював.

І лиш побратим по вусах офіцера Баррела, наш механік Ренді, завжди був механіком. За місцевою легендою, коли на місці нашої авіабази були болота, тут уже стояв гараж Ренді.

Але найнесподіваніша доля, мабуть, у суперінтенданта, сержанта Сари МакКарті. Вона до служби була… балериною. Я почув про це ще минулого тижня і в понеділок делікатно приступив до розпитів — певно, журналіста в мені вже не переробиш.

Я зустрів Сару на кухні під час першої перерви, і, на диво, завжди мовчазна й серйозна сержант МакКарті не послала мене під три чорти, а всміхнулась і сказала:

— Так, я раніше була балериною! А з вигляду й не скажеш, правда?

Якщо чесно, запідозрити в МакКарті балерину можна в останню чергу. І тільки з минулого тижня, коли Франческа розповіла, що вона страшенно заздрить Сарі, бо та вміє танцювати. Я уважніше придивився до сержанта й зі здивуванням упізнав характерну «балетну» ходу. Як я не помічав її раніше?!

Мініатюрна й тендітна Сара з дитинства була стовідсотковою дівчинкою. Рожеві суконьки, принцеси, єдинороги, навчання в пафосній The School of American Ballet і безліч прихильників. Старанна, працьовита й акуратна Сара, улюблениця педагогів, скоро стала однією з найкращих на курсі. У рідний Коннектикут вона вернулася з мріями про Бродвей і без труднощів отримала місце в танцювальній трупі театру Bushnell — дуже непоганий стартовий майданчик для талановитої танцівниці.

Не забувала Сара й про особисте життя — почала жити з хлопцем. І отут усе пішло шкереберть.

— Знаєш, я змалку завжди боялась насильства. Завжди носила з собою балончик і уникала випадкових знайомств. Ну, в клубах знайомилася, звісно, але голови не втрачала.

Сара налила собі кави й сіла навпроти.

— І, знаєш, мені, мабуть, щастило, бо до Пітера (так звали її колишнього хлопця) я в халепи не потрапляла. Завжди вміла дати відсіч і все таке. А тут почала жити з Пітером. То було спонтанне рішення…

Пітер, за Сариними словами, був з тих «чоловіків», які вважають, що «жінка повинна». Жінка повинна: готувати їсти, прати, прибирати, доглядати за чоловіком і за першим натяком бігти до самця в ліжко.

— А як же так сталося, що ти не тільки почала з ним зустрічатись, але й жити разом? — я відчув репортерську лихоманку і ставив запитання що далі, то зухваліше.

— Не знаю, — знизала плечима Сара, — якесь запаморочення. Помутніння розуму. Біс його знає…

Словом, після року спільного проживання життя дівчини перетворилось на суцільний жах — постійні претензії, скандали і ревнощі. Після виснажливих репетицій та виступів Сару вдома чекали гори немитого посуду, брудної білизни та вічно нетверезий і незадоволений «бойфренд».

І одного разу сталася біда.

Сара повернулася з гастролей пізно ввечері і застала Пітера дуже нетверезого. Він одразу влаштував скандал і зажадав плотських утіх. Сара відмовила. Тоді він почав силоміць тягти дівчину в ліжко. Бідолашна відбивалась, як могла, вона явно не очікувала такого від коханої людини. Так вийшло, що Сара штовхнула ґвалтівника, і той полетів зі сходів униз. Він поламав ногу, однак більше нічого страшного з домашнім «тираном» не сталося. Страшне сталося з Сарою: Пітер подав у суд і звинуватив Сару в чому б ви думали? У нападі.

Випадки домашнього насильства в США, на жаль, не рідкість. Це проблема національного масштабу, і з нею воюють на всіх рівнях. Але випадків, коли в насильстві звинувачують жінку, одиниці.

Таким чином «бойфренд» вирішив помститись дівчині.

Сару захищав молоденький адвокат. І довів у суді її невинуватість у дуже оригінальний спосіб. Він викликав позивача на допит і попросив його стати поряд з собою. За Сариними словами, адвокат, чоловік середнього зросту й нормальної статури, виглядав поряд з її колишнім «хлопцем» доволі жалюгідно — Пітер, простіше кажучи, був «качком». І коли адвокат зненацька його штовхнув, той навіть не похитнувся.

Сара виграла справу.

Виграла справу, але натомість набула депресію. Вона звільнилася з роботи й тижнями сиділа вдома. Найкраща подруга, яка відвідувала Сару в ці дні, побачивши, що вдома в дівчини, незважаючи на депресію, ідеальний порядок, а ліжко ідеально заправлене під лінійку, пожартувала, що з танцівниці вийшов би непоганий солдат.

Ця фраза все й вирішила. Через три тижні Сара була новобранцем Національної гвардії.

— Але як ти наважилась так круто змінити життя?

— Просто я не хотіла жити тим, чим жила раніше. Не хотіла таких стосунків. Не хотіла більше бути беззахисною. Я люблю волю. І я дуже вперта! Я ж шотландка! — Сара весело струснула чорними кучерями.

Старанність і воля до перемоги довели МакКарті від рядового до сержанта. І тепер вона права рука полковника у вирішенні матеріально-технічних питань.

Я раніше писав про Сару, як про «тінь, праву руку й жіноче alter ego полковника», але тепер щодо «жіночого ego» маю сумніви. Припустімо, я можу уявити командира репортером, хоч уявити це надзвичайно важко. Однак уявити Вескотта балериною…

— Саро, на базі говорять, що ти закохана в полковника, це правда? — спитав я, задихнувшись од власної зухвалості.

Сара сьорбнула кави і всміхнулась:

— То нехай говорять, що я можу зробити… Усе одно правду нікому знати не обов’язково. І полковникові насамперед. Зрозуміло?

У мене закінчилися всі запитання і залишилося тільки одне:

— Саро, чому ти мені все це розповіла? Мої запитання були геть нетактовні…

— Ти ж журналіст, — засміялася Сара. — Ось ти й витяг з мене всю правду! Може, напишеш про мене якусь історію.

— Тоді я буду журналістом до кінця і спитаю: де докази? Мені потрібні докази!

Сара відставила чашку з кавою, вийшла на середину кухні, плавно стала в п’яту позицію і легко закрутила fouettés en tournan ^[30] з балету «Дон Кіхот». Прямо у військових черевиках і формі сержанта Національної гвардії США.

* * *

Настав час поговорити з моєю напарницею і про сицилійську мафію.

— Франческо, чому ти не любиш «правильних людей»? — так місцеві сицилійці називають співвітчизників, які в обхід держави займаються фінансовими та кримінальними оборудками, простіше кажучи, мафію.

Франческа перестала колупатися в телефоні, відклала його вбік, і я зрозумів, що розмова буде серйозна.

— Джорджіо, чого це ти раптом став цікавитися злочинцями? — красиво вигнувши чорну брову, спитала напарниця.

— Ну, знаєш, ти сицилійка, а Сицилія — це…

— Апельсини!!! Аранчіні!!! Піца! Етна! Вино! Сонце! Риба врешті-решт! Тільки не мафія!!! Це в іноземців — найдурніший стереотип. Сицилія — отже, мафія. Bullshit!!! — закотила очі Франческа.

— А як мафія виглядає зсередини? Як до неї ставляться самі сицилійці?

— По-різному. Освічені й порядні — негативно. Решта — сам бачиш. Зсередини на неї взагалі краще не дивитись. Ти пробував заглянути в бочку з лайном?

— Невже все аж так погано? Я чув, що вони дбають про своїх, допомагають своїм…

— Джорджіо, дорогий, — Франческа приклала пальці до скроні. — Мене завжди захищали брати. І ти. А не мафія. Боронь боже від такої допомоги, де одна рука допомагає, а інша калічить. Причому калічить значно більше!

— Але ж твій батько…

— Так, мій батько, коли приїхав, звернувся до головного з місцевих. Він людина старого ґатунку, не мав ані долара в кишені, і в нього була мама в інвалідному візку. І хоч батько давно віддав ті гроші, що позичав, він усе одно ходить у боржниках.

— Тобто?

— «Джіованні, ти ж з наших, Джіованні, ми тобі допомогли, тепер допоможи ти нам, ми повинні разом вирішувати наші справи, ми маємо стояти за спинами один в одного… Бла-бла-бла!» Я, чесно, не знаю всіх фінансових оборудок, які проходять через батьків бізнес, і, чесно кажучи, знати не хочу. Але з математикою в них тяжко, Джорджіо. У них чомусь завжди помилки на користь фірми!

Франческа розсердилася так, що навіть не кидала в мене апельсинових шкірок. У мене на мить з’явилось відчуття, що вона запустить у мене цілим апельсином. Я нечасто бачив свою напарницю такою лютою.

— Але бізнес працює… — я спробував знайти в цій ситуації плюси.

— Він працює, та не в той бік, Джорджіо. Якось батько попросив був мене підбити один звіт. Я ще звернула увагу на завищені ціни поставок, а потім різницю з тих цін у графі «оплата за консалтингові послуги». Консалтингові послуги в піцерії, Джорджіо! У піцерії!!! А фірма ця належить, кому б ти думав? Сім’ї тих, з ким батько начебто розплатився багато років тому! Bullshit!!!

Франческа так розмахувала руками, що, здавалось, от‑от злетить.

— А хабарі, Джорджіо?! Це ж треба додуматись, — іти замовляти послугу чи поставку товару у фірмі «сім’ї», платити за це удвоє більше, а потім ще заносити «вдячність» місцевому босу!!! Де логіка, Джорджіо?! Ніхто ж не вимагає — самі гроші несуть! Тоді як у будь-якому іншому місці буде набагато дешевше! «Для своїх дорожче» — доводилось таке чути? Я сказала батькові, що не хочу мати нічого спільного з таким «бізнесом». Ми тоді дуже посварились. Батько кричав, що я маю бути вдячна цим… ем-м… «правильним людям». А я духу їхнього не переношу.

— І що, прямо нема ніякої користі з цієї організації? — моя щелепа відпадала все нижче й нижче.

— «Користі»?! Джорджіо, у нас є знайомі, сім’я Ґрано. Батько, щоб оплатити синове навчання, пішов до тих виродків. Вони дали йому грошей. А коли він один раз не зміг вчасно виплатити частку, то вони його синові бейсбольними битками переламали ноги. Хто заважав тому дурному Ґрано взяти кредит у нормальному банку?! Хто?! Мій батько й досі відраховує суми на «розбудову громади». Патріціо змушений вести деякі їхні справи. Добре, що Леона з Мауріціо не чіпають.

— Вони такі всесильні?

— Зграя завжди смілива, коли є вожак і коли їх багато. Поодинці вони найчастіше рідкісні боягузи й покидьки! Якось, як я була ще підлітком, до мене пробував підвалити синок одного з босів. Я його послала під три чорти. То цей прищавий вилупок мені й каже: «Такі, як ти, довго не живуть!». А я у відповідь: «Ти диви сам не здохни передчасно, придурок». А той тупак пожалівся своєму татунькові. Уявляєш?! Скандал був на рівні родин!

Я досить яскраво уявив Франческу в цей момент. Чесно, не заздрю тому, хто спробує стати в неї на дорозі.

— Словом, Чессіно, я тебе зрозумів. Мафія — це погано.

— Джорджіо. Я дуже рада, що ти таки нарешті це зрозумів. Ти вже великий хлопчик і знаєш, що шахрайство, здирництво, вбивства і ґвалтування — це злочин, — саркастично відказала мені напарниця. — А що вони зробили з країною моїх батьків?!

— Що?

— Берлусконі, членоголовий покидьок, через медіа забив усім голови лайном і дорвався до влади. І що тепер? Цей виродок зґвалтував Італію, і тепер ми маємо зруйновану економіку, безробіття й корупцію на найвищому рівні. Корупція, Джорджіо, це як рак у четвертій стадії. Нічого не допоможе!

Я мимоволі провів деякі паралелі і здригнувся.

— Ось що буває, коли людям замість реалій у голову вкладають лайно і казки про те, що італійська економіка найкраща у світі! «Правильні люди». Bullshit!!!

Я сидів і мовчав. Двадцятип’ятирічна дівчина розуміла ситуацію з організованою злочинністю і корупцією краще, ніж деякі державні діячі.

Відтепер слово «мафія» стало носити для мене однозначно негативний відтінок. І навіть безневинна гра у «мафію» вже не здавалася такою веселою.

— ОК, Франческо, я більше не буду тебе тролити сицилійською мафією. Обіцяю!

Франческа підійшла до мене впритул, подивилась мені прямо в очі і зловісно прошепотіла:

— Ну-ну. Дивись мені. Бо годуватимеш риб на дні Коннектикуту, — і голосно зареготала.

З чуттям гумору в моєї напарниці завжди були проблеми.

* * *

Часом, щоб когось підтримати, зовсім не обов’язково давати поради. Вистачить поплакати чи посміятися разом. Розділити біду чи радість.

— Доброго ранку! — сказав хрипким басом якийсь чолов’яга прямо за моєю спиною.

Оскільки в одній руці у мене був рюкзак, у другій — обід, під пахвою — вчорашні звіти, які я ніс у командний центр, а підборіддям я притискав течки з сьогоднішніми завданнями, то я, не обертаючись, чемно відповів на привітання, водночас намагаючись відчинити броньовані двері в командний центр рукою, у якій тримав свій обід — запечену зі спаржею курячу грудку.

— Давай допоможу, Джорджіо! — сказав дядько.

З несподіванки я смикнувся, і течки з сьогоднішніми завданнями вилетіли з-під підборіддя й розсипалися по підлозі. Я нахилився їх підняти, і тут з моїх рук вислизнув судочок з куркою.

Кришка відкрилась, і мій ланч красиво ліг прямо на течки з фірмовим логотипом космічної агенції.

— Ох ти й незграба! — знову пробасив дядько і якось дивно засміявся — сміх був схожий на передсмертний хрип пораненого ведмедя.

Я відсахнувся й наступної миті знову здригнувся з несподіванки — прямо за мною стояв не волохатий здоровило, не поранений помираючий ведмідь, а всього-на-всього моя напарниця Франческа.

— Омайґад, Чессіно! Що з твоїм голосом? Ти почала курити люльку?!

— Кхє-кхє, жартівник знайшовся, кха-кха! — прохрипіла дівчина. — Учора в мене боліло горло, а сьогодні ось, маю…

— Може, ти підеш додому? — турботливо запропонував я. — Рассел тебе підмінить.

— Ні, я не хочу хворіти вдома сама. Я краще з вами!

— Ходімо, зроблю тобі теплого чаю. Температури в тебе немає?

— Нема, — всміхнулася напарниця. — Якби в мене була температура, я б тут уже помираючу розігрувала!

Ми стояли на кухні. Закипав чайник.

Здалеку Франческа була дуже схожа на велику чорну ґаву — дівчина куталася в чорний светр (у нас працював кондиціонер) і зрідка каркала: «Карр-карр-кха-кхааа!». Хоча від чаю їй і не полегшало, однак у хрипкому басі все ж почали з’являтися високі нотки, через що голос став лунати ще химерніше. Якщо раніше він нагадував тільки хрип пораненого ведмедя, то тепер до ведмедя додався істеричний гавкіт старої лисиці.

Коли весь цей зоопарк привітався з професором Расселом, астрофізик, замість слів співчуття, ледь не склався зо сміху вдвоє — таке кумедне було поєднання мініатюрної Чессіни й голосу реслера Халка Хоґана ^[31], який перед тим три доби безперервно пиячив і курив люльку.

— Чого іржете? Я цілу ніч промордувалась, — образилася дівчина.

З кожним словом, яке вилітало з Франчески, наче з порваної старої волинки, Рассел реготав дедалі голосніше. Він весь почервонів, на очах виступили сльози.

— Ідіть до дідькха! — пхикнула напарниця і всілася за свою робочу станцію.

Професор перестав реготати й насилу вичавив:

— Як же ж тебе так втрапило, дитино?

— Горлянку напилком чистила і піском промивала, — просипіла Франческа

— Пробач, пробач! — намагався віддихатись Рассел.

Баррел відірвався від пульта:

— Доброго ранку, дитино, як же ж тобі так пощастило з голосом? Тепер ти можеш співати кантрі!

— Угу, все життя мріяла співати кантрі, — похмуро відповіла Франческа голосом Володимира Висоцького.

— Колись я так була захворіла і втратила голос, — приєдналась до розмови Трейсі. — У мого собаки був розрив шаблону — він бачив, що це я, чув по запаху, що це я. Але щойно я починала говорити, він од мене тікав і гавкав!

— Я сам трохи не гавкнув, коли вперше її почув. Навіть ланч свій упустив, — пожалівся я.

Трейсі засміялась.

— Я тобі свій віддам, — проскреготала Франческа. — Я все одно їсти не можу.

Зміна почалася.

Франческа надягнула спецгарнітуру, клацнула кнопкою зв’язку і традиційно привіталась:

— Г’юстон, доброго ранку! Сі-Ті до роботи готовий!

Повисла коротка пауза.

— Боже мій, хто це?! — здивовано відповіли з Центру управління польотами. — А де Tweety Bird?

— Дженіфер, це я, Франческа!

— Франческа? Омайґад, що з тобою? Ти захворіла?

— Учора горло боліло, а сьогодні ось…

У ЦУП Г’юстона було чути гигикання і голос диспетчера: «Це не смішно, засранці!».

— Не звертай на них уваги, пташко! Лікуйся! — сказала Дженіфер. — Сьогодні у вас чотири переорієнтації, і це все камери. Треба їх зробити якомога швидше. І від OSIRIS є заявка, треба перевірити поточний курс.

— Г’юстон, прийняли! — відповіла Франческа, причому слово «Г’юстон» вона прохрипіла низьким басом, а у слові «прийняли» вже перейшла на скреготливий фальцет — так, ніби хтось відкривав стару іржаву залізну браму.

Звуки, що їх видавала Франческа впродовж дня, так не в’язалися з образом напарниці, що всі, кому доводилося з нею спілкуватися, спочатку підстрибували з несподіванки, а потім їх розбирав сміх. Часом важко було розібрати, що саме говорила напарниця — слова зливалися в суцільний хрипкий свист або в булькітливий скрегіт.

Пізніше Франческа вже сама веселила нас, прикидаючись то старим сліпим піратом П’ю з «Острова скарбів», то Джоном Сільвером.

— Якір вам у горлянку! — гарчала дівчина. — Де цей диявольський зв’язок з проклятим Lockheed Martin? Сто чортів вам у гузицю!!! Кха-кха-кхааар!

По кожному слові, що вилітало з напарниці, всі присутні в командному центрі, а на додачу ще й Г’юстон і Lockheed Martin на гучному зв’язку, заходилися реготом.

А наприкінці зміни нас очікував сюрприз. Ми завершували чергову переорієнтацію, і Франческа, яка відповідає в нас за комунікацію, доповідаючи, прохрипіла й проскреготала:

— Г’юстон, STS-11/27 переорієнтовано з координатами XX,XXX–XX,XXX, апогей 450 миль.

І тут ми почули точно такий самий застуджений голос з Г’юстона:

— Сі-Ті, це Г’юстон, зміни покриття для STS-11/27 прийняв, старший зміни Джон Маннер, дякую за роботу! — і обоє хворих моторошно засміялися-забулькали, наче дві гієни в савані.

* * *

Халепи бувають великі й маленькі. Хтось переживає через дрібниці, а хтось зберігає спокій навіть під час масштабних катастроф. Але якщо ви перебуваєте поряд з моєю напарницею, то будьте готові до халепи. Халепа, велика чи маленька, завжди десь поруч.

— Джорджіо, мені боляче!!!

Ми майже закінчили зміну, я складав тижневий звіт, усе пройшло добре, без ексцесів і нештатних ситуацій. І щойно я подумав, що сьогодні нарешті видався тихий і спокійний день перед вихідними, як у кабінет зайшла Франческа. У сльозах.

Перед собою, трохи простягши її вперед, дівчина тримала свою праву руку. Праву руку вона підтримувала лівою. Долоня була вимащена чимось сірим, поверх сірого блищали краплинки крові. Дівчина гірко плакала.

— Франческо, що сталося? — я негайно згріб усі папери вбік, устав, посадовив заплакану напарницю у своє крісло, поклав її руку на стіл і спрямував на неї світло.

Рука була густо вимащена сірою олійною фарбою. У руці стирчали здоровезні дерев’яні скалки. З ранок ішла кров.

— WTF?!

— Я вляпалась… а потім витерла… а там скалки… і кров… і болить дуже!.. — плакала бідолашна.

— Так, спокійно. У що вляпалась? У фарбу? Чим витирала?

— Палетою!

— Чим?!

— Дерев’яним піддоном! — заревіла Франческа.

— Так, уставай. Біжимо в медпункт.

Коли ми вже виходили, до нашого кабінету швидким кроком ішов стривожений професор Рассел — він почув плач своєї підопічної з протилежного краю корпуса:

— Що сталося?!

— У Франчески в руці скалки.

— Як?

— Гадки не маю, якщо чесно. Але ми біжимо в медпункт!

Я повів Франческу в сусідній корпус, де був медичний кабінет і медсестри. Але там нас чекала прикра несподіванка. Усе було закрито.

Я набрав Сару МакКарті, людину, яка знала про все, що діється і чого не має діятися на базі.

— Медсестри на тренінгах в Енфілді. Їх сьогодні не буде, — коротко відповіла Сара.

— От зараза!!!

— У мене є ключі. Я вже йду до вас!

Я зрозумів, чому полковник Вескотт призначив Сару суперінтендантом бази — вона завжди уважно слухала, говорила дуже коротко й по суті і ніколи не ставила зайвих запитань. Вона завжди все знала і в неї завжди були напоготові план «А» і план «В». А ще ключі від усіх приміщень.

Хвилин через десять ми вже зайшли в медичний пункт. Я посадив Франческу у крісло, ввімкнув хірургічне світло й поклав її руку на невеличкий столик для маніпуляцій. Вигляд у руки був кепський. Долонягусто вимащена олійною сірою фарбою, під шкірою стирчало з десяток великих брудних скалок. Дрібних я не лічив, але їх було багато. З ранок виступали червоні краплинки крові.

— Треба очистити руку від фарби. Потрібен спирт! — сказав я.

Однак медичного спирту в кабінеті не було. Був перекис водню, що проти фарби був абсолютно непридатний.

— У Ренді є спирт! — сказав Рассел. — Я принесу!

— У Ренді спирт метиловий та ізобутиловий, вони не підходять. Потрібен етанол або ізопропіл, — заперечив я.

Франческа захникала.

— Треба їхати в лікарню, у невідкладну допомогу, — сказала Сара. — І якомога швидше!

— Мені тільки рахунку з Urgent care ^[32] не вистачало! — заплакала Франческа. — Я краще тут умру! У мене франшиза на страховці велика!

— У полковника є віскі!!!

— У мене є горілка, — тихо сказала Сара.

Франческа перестала рюмсати.

Я витріщився на сержанта МакКарті.

Професор розплився в усмішці.

Алкоголь на базі був під забороною. Тільки полковник тримав свій улюблений «Cutty Sark» у кабінеті, і про це знали буквально одиниці.

Сара густо почервоніла.

— Що?! У нас сьогодні після роботи вечірка. Я ще вчора купила пляшку, зараз принесу.

Через кілька хвилин Сара вернулась. У руках вона тягла дволітрову пляшку «Абсолюту». При вигляді знайомої тари Франческа пополотніла.

— Твій улюблений розмір? — підколов я напарницю.

— Омайґад, Джорджіо, не нагадуй!!!

Ми відкрили пляшку, і перш ніж почати прибирати фарбу, я надів латексні рукавички й пінцетом витяг великі скалки. Франческа так стогнала, ніби я їй не скалки витягав, а навпаки, вганяв у руку іржаві цвяхи. Потім я взяв тампон і почав обережно стирати фарбу, ведучи тампоном у напрямку, протилежному від входу скалок.

Як могла статися така халепа з моєю напарницею? А легко. З нею взагалі може статися все, що завгодно. Я впевнений, що як поряд із Землею пролітатиме астероїд, то Франческа обов’язково його притягне. А сьогодні було ось що: Франческа, вертаючись зі стоянки, проходила повз будівельний майданчик, послизнулась на мокрій траві і, щоб утримати рівновагу, схопилася за свіжопофарбовану металеву трубу. Зрозумівши, що вляпалась, причому в прямому сенсі цього слова, дівчина спробувала витерти руку об перше, що їй трапилось, — дерев’яний піддон від будматеріалів. Старанно так витерла руку. Усі скалки з неструганої дерев’яної дошки зібрала в долоню.

Мені одразу згадався дитячий анекдот про ситуацію, коли червоний начдив Чапаєв пішов в туалет, а лопухів під рукою не було. Ну, він і пальцем… Але анекдот цей я розповідати не став. Репутація мені ще дорога.

Я майже відмив усю фарбу. Запах у кабінеті стояв такий, що я вже був трохи нетверезий. Франческа сиділа, заплющивши очі, і коли-не-коли рюмсала. Доктор Рассел узагалі вийшов з кабінету — він не переносив вигляду крові. Сара сиділа поряд і подавала тампони.

— Спочатку скло… — замислено сказала сержант. — Потім двері в туалеті. Потім пожежа… Ти що, притягуєш пригоди на свою п’яту точку?

— Ой, можнаподумать, хто б говорив! — не залишилася в боргу напарниця.

— Що ти маєш на увазі? — спокійно сказала Сара.

— А хіба не ти… — почала було Франческа і раптом затнулась на півслові, зустрівши мій погляд.

«Якщо ти хочеш згадати про те, як саме Сара опинилась на авіабазі, або про те, що вона закохана у полковника, то краще помовч», — говорили мої очі. «Ой, язик мій — ворог мій, пробач, Джорджіо, я дурепа, пробач!» — відповідала мені очима напарниця.

— Ну то що? — повторила Сара. — Що ти маєш на увазі?

— А хіба… Хіба не ти повна моя протилежність? — викрутилася Франческа.

Я захоплено копнув її під столом, мовляв: «Так тримати! Молодець!». Сара уважно подивилась на Франческу, потім на мене і ледь помітно посміхнулась кутиками губ.

Витягши з дівочої долоні ще штук сім доступних скалок, я зітхнув — тепер залишилось найскладніше. Треба було витягти ті, що сиділи глибоко під шкірою. Я надів маску і зняв окуляри (так я краще бачу зблизька, і окуляри не потіють, коли дихаєш), і узяв стерильний скальпель і тонкий пінцет.

— Може, вип’єш, для анестезії? — спитала напарницю добра Сара.

Франческа похитала головою, мовляв: «Помру, але “Абсолюту” більше не питиму!»

— ОК, погнали.

Потрібно було трохи надрізати шкіру скальпелем і витягати пінцетом скалки, що засіли глибоко в шкірі. Щоб відвернути увагу нещасної від болю, я почав філософствувати:

— Халепи бувають у всіх. У когось великі, у когось маленькі. Це невідворотно. Неможливо не потрапляти в халепи. Якщо ти не потрапляєш у халепи, то ти, скоріше за все, вже труп.

Франческа хлюпнула носом.

— Я, наприклад, потрапляв у халепи міжнародного масштабу.

Франческа перестала рюмсати і округлила очі.

— Це як?!

— Ну, було таке… Давно, я тоді ще працював на «Голосі Америки», і якось мені вдалося зв’язатися з одним російським «опозиціонером». Він погодився на інтерв’ю через електронну пошту. Я повідомив керівництву — і вони теж погодились.

Я витяг скалку завдовжки міліметрів п’ять і одразу залив ранку перекисом водню. Франческа навіть не поморщилась.

— І що далі?

— Ми склали запитання, відіслали їх електронкою йому. Через якийсь час прийшли відповіді. Ніби нічого особливого в тих відповідях не було, ну кілька гучних фраз, кілька неочікуваних випадів, але загалом нічого сенсаційного. Сенсація була в іншому. Цей «опозиціонер» ніколи не давав великих інтерв’ю. На носі були вибори президента Росії, і великі видання полювали, як тоді всі вважали, на головного опонента Путіна. І я подумав, що вхопив удачу за хвіст…

— І? — Франческа з Сарою навіть перестали дихати.

— І не вхопив.

— Як?!

— А так. Ми поставили це інтерв’ю на сайт, і воно почало збирати шалені рейтинги. Скандал вибухнув наступного ранку, коли цей «опозиціонер» у Твіттері оголосив, що він не давав ніякого інтерв’ю «Голосові Америки». Це був епік фейл!

Дівчата затамували дух і дивились на мене круглими очима. Я розповідав їм щось, як вони думали, з області фантастики. Насправді це була гірка правда.

— І що потім? — прошепотіла Франческа, геть забувши, що я роблю їй надріз завглибшки кілька міліметрів.

— А що потім? Був грандіозний скандал. Про мене написали всі російські федеральні видання, мовляв, «Голос Америки» видав фейкове інтерв’ю. З сайту «інтерв’ю» зняли, редакція принесла вибачення. Почалося розслідування.

— І як воно закінчилось? Редакція тебе відвоювала?

Я, згадуючи ті сумні події, що, як мені тоді здавалось, були для мене кінцем світу, гірко всміхнувся:

— Редакція була готова винести мою голову на тарелі, однак сталося по-іншому. Від нас тоді вимагали активно освоювати соцмережі, і ми кинулися в цей безмежний океан, не підозрюючи, що він повний небезпечних тварюк, підводних скель та ущелин. І ми, ймовірно, натрапили або на пранкерів, або на сплановану провладну провокацію, або нас «розіграв» таким чином сам «опозиціонер», якому давно приписували зв’язки з Держдепартаментом США, і який хотів якось відвернути від цього увагу. Ніяких зв’язків з Держдепартаментом, як потім з’ясувалося, в нього не було, — я витяг найглибшу скалку і знов залив усе перекисом. — Щиро кажучи, розслідування нічого не дало.

Чи то зловмисники добре маскувалися, чи то ніхто ніякого розслідування не проводив. Мені особисто це не відомо. Але вважаю, що, за великим рахунком, винен я сам. Я повірив якомусь лівому чувакові з лівою поштою, який був хоч і дуже переконливий і явно в темі, але наміри в нього були відверто недобрі. Після цього провалу редакція почала жорстко верифікувати всі джерела.

— Але ти сам кажеш, що у вас часто практикували інтерв’ю через електронну пошту, — сказала Сара. — Проблема була в тому, що ти не зміг верифікувати саму адресу?

— Проблема була в тому, що нікому й на думку не спало верифікувати адресу. У всіх була одна думка: «Нарешті ми його дістали!».

— А хто це був?

— Такий собі Алєксєй Навальний.

— Ніколи про такого не чула.

— Та це й неважливо. То був мій персональний епік фейл.

Сара й Франческа пригнічено мовчали.

— Ти так спокійно про це розповідаєш… — тихо сказала Франческа й заплакала.

— А що тепер? Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Мене особисто цей провал багато чого навчив. І не тільки перевіряти джерела. Він мене навчив, що з дрібними неприємностями тобі завжди допоможуть. Але якщо в тебе виникли справді великі проблеми, то всі від тебе відвернуться, дбаючи тільки про власну шкуру. Ніхто тебе не рятуватиме, не найматиме адвокатів і не закриватиме спинами. Скоріше за все, тебе кинуть акулам, а якщо ти після цього залишишся живий, то тебе все одно рано чи пізно тихо позбудуться. І винити в цьому ти можеш тільки себе й нікого більше. І розраховувати мусиш тільки на себе. І на свою сім’ю. Бо така людська природа…

— Ми тебе ніколи не кинемо, Джорджіо… Я клянуся! — плакала напарниця.

Тільки тут я помітив, що плакала вона не з болю, а певно, з потрясіння.

— Перестань, Чессіно, це вже в далекому минулому. Я згадую про це як про історію, — заспокоїв я напарницю. — Після цього прикрого випадку я пропрацював на «Голосі Америки» ще з рік, а потім пішов. То був важливий етап у моєму житті. І так, Франческо, то також була халепа! — засміявся я.

Нарешті останню скалку було витягнуто. Я зібрав рештки фарби, ще раз промив руку перекисом водню, змастив антибактеріальною і протизапальною маззю і наклав легку пов’язку. Франческа вже не плакала. Вона глибоко про щось задумалась. Сара теж зависла.

Я клацнув пальцями перед їхніми обличчями й вивів їх з трансу.

— О, все скінчилось, — нарешті помітила Сара.

— Дякую, тобі Джорджіо! — розчулено сказала напарниця. — Ти знову мене врятував!

— Сто доларів, — як завжди невдало пожартував я.

— Ти бовдур!!!

Коли ми виходили з медичного пункту, Сара сказала:

— Дякую, Джорджіо, що це розповів… Я думала, що про такі факти люди завжди воліють мовчати. Усі хочуть розповідати тільки про успіхи.

— Ти ж мені про своє життя розповіла, — всміхнувся я. — Тепер моя черга. До того ж, Саро, життя — це як велика синусоїда…

— То пік, то спад, — підхопила мою думку Франческа. — І важливо, хто коливається з тобою в унісон!

Халепи бувають великі й маленькі.

Просто не треба їх боятись.

* * *

Що ви знаєте про біль?

— Ciao, Giorgio! — Франческа привітно помахала мені правою забинтованою рукою. На пов’язці рожевим, салатовим і жовтим маркером були намальовані квіти й метелики.

— Як рука?

— Кілька днів не мила! Почуваюсь одноруким бандитом — ні щось нормально приготувати, ні помити! Їм тепер тільки суші! — пожалілась напарниця.

— Біда чорна, — саркастично зазначив я. — Нічого не робити вдома і їсти суші.

— І пити вино! — додала сицилійка.

— Де ти, кажеш, той піддон, об який ти витерла руки? — спитав старший офіцер Баррел. — Може, й мені піти назаганяти собі скалок? Я теж хочу вина, суші й нічого не робити!

— І безкоштовну медичну допомогу, — всміхнулася сержант МакКарті. — Джорджіо зекономив Франчесці купу грошей!

— Свята правда! — сказав Баррел. — Я торік городив паркан і наступив на дошку з цвяхом, — Франческа поморщилась. — Поїхав в Urgent Care і залишив там не одну сотню. Я, взагалі, не хотів їхати, але дружина примусила. Чого до тих лікарів їхати, це ж тільки подряпина! Та де, хіба цю жінку переконаєш! — крізь вуса бурчав старший офіцер.

— Якби не «ця жінка», у вас міг розвинутися сепсис, і вона б витратила значно більше грошей на ваш похорон, — нещадно зауважила Сара.

Кажіть що хочете, а жінки вміють рахувати кошти.

Я відсунув крісло, всадовив туди напарницю, дістав перекис, протизапальну мазь, тампони й бинти.

— Хай тобі грець! — засміявся Баррел. — Ти в себе аптеку тримаєш?

— Це я ще на тому тижні поцупив у медпункті. Знав, що робитиму перев’язку.

Сара мовчки вийшла й через кілька хвилин, поки я готувався, вернулася з майже повною пляшкою горілки.

— Вечірка не вдалася? — пожартував я.

— Просто купила іншу пляшку, — сказала Сара. — А цю триматиму для таких випадків.

У цю мить у наш кабінет зайшов полковник Вескотт.

— Якого біса? — спитав полковник, побачивши здоровенну пляшку горілки в мене на столі.

— Сер, приєднуйтесь, сер! — запросив я. — Вам у чарку чи в стакан?

— Майте совість, ще ж і першої перерви не було!

— Зранку випив — цілий день вільний! — згадав я російську народну мудрість.

— Ні, серйозно, що ви тут задумали?

— Перев’язку їй робити, — оскільки руки в мене були зайняті, я мотнув у бік напарниці головою.

— То йдіть у медичний блок!

— Я нікуди не піду! — вередувала Франческа. — Мені там незатишно!

Я зняв пов’язку. Ранки вже почали загоюватись, але глибші все ще були відкриті. Заливши руку перекисом водню, я взяв тампон і став протирати долоню. Цього разу обійшлося без горілки. Ще раз ретельно промив ранки перекисом і намастив неоспорином.

— Дивись, тут один Т-подібний шрам затягується у формі сердечка! — засміялась напарниця. — Гарно!

— Я можу тут тобі ще «НАСА» вишкрябати, якщо хочеш.

— Дурник!!!

— Слухай, — сказав раптом полковник. — Я тут собі на спині прищика вичавив…

— Disgusting!!! ^[33] — скривились дівчата.

— Та я хоч на задниці прища оброблю, якщо за нього платитимуть готівкою! — спокійно відреагував я.

— Скільки береш з напарниці? — спитав полковник.

— Ані скільки. Я на ній тренуюсь!

— Бовдур!!!

— Тихо будь, бо зараз стрілу на серці виріжу!

— А я боюсь крові, — подав голос професор Рассел, що тихо сидів у кутку й перевіряв наші звіти за минулий тиждень.

— А я ні, — відповів полковник. — Але колись Меґан, моя старша дочка, сильно порізала руку. Крові було море! То я ледь не знепритомнів. Пам’ятаю, півпляшки віскі тоді випив, поки не перестало мною трусити.

— Бідолашна дитина! — прошепотіла Франческа.

— Бідолашний полковник! — сказала Сара.

— Ну, хто про що, — засміявся Рассел. — А як вона руку порізала?

— Та через мене, — засмутився Вескотт. — Я різав кавуна, а Меґан вихоплювала скибки, ну й…

Я згадав майже аналогічну історію. Раз я вирізав патичок з верби, а маленька Софія, моя старша дочка, простягла рученята. Раптом ніж у мене зірвався, і я сильно порізав їй перетинку між вказівним і великим пальцем. Три шви накладали. Хірург сказав Софії: «Не дивись!». Але доня все зробила навпаки — не кліпаючи, стежила за всіма маніпуляціями лікаря. Їй було так цікаво, що вона за всю операцію ні разу не пискнула. Рівно через місяць ми були в тому самому травмпункті. Цього разу невгамовна Софія розбила в школі голову. І коли хірург зашивав забійну рану завдовжки півтора сантиметра, Софія ображено ревіла. Ревіла не з болю, а з образи, що не може дивитись, як лікар накладає шви.

— Ех, що ви знаєте про біль? — зітхнув Баррел. — Ось я колись був прищемив собі блискавкою від штанів…

— Stop!!! — закричали дівчата.

— Ашотаке? — образився Баррел. — Це життя, що я вдію!

— Ой, мабуть, було боляче! — з чоловічої солідарності поспівчував Вескотт.

— Ще й як. Це було на Гаваях, у перший день нашого медового місяця…

А ви що знаєте про біль?

* * *

Старт місії CRS-11, як і хотів інженерний корпус SpaceX, пройшов бездоганно, мов у підручнику. Перша хвилина польоту минула з ідеальними показниками, з точністю до сотих. Я маю на увазі курс, тиск пального, набір висоти й температуру.

Новенький Falcon9 підняв «юзаний» Dragon з легендарного стартового майданчика PAD39A на мисі Канаверал. Це був сотий ювілейний старт з 9 листопада 1967 року, коли ракета Saturn V вивела на орбіту Appolo 4 з макетом місячного модуля. Сьогодні ж космічний секонд-генд на ім’я Dragon повіз на Міжнародну космічну станцію різний мотлох, зокрема мух і мишей.

На 2-й хвилині і 27-й секунді, на висоті 64,7 кілометра, відбулося відокремлення першого ступеня.

О 2:32 на висоті 70 кілометрів Готорн починає вирівнювати перший ступінь за допомогою маневрових двигунів — це чітко видно на фото з Землі.

О 2:40 на висоті 78,7 кілометра відбулась остання корекція вертикалі — це також видно на фото з борту першого ступеня, — після чого ступінь продовжив рух угору з апогеєм 120,5 кілометра). Остання корекція здійснюється малими маневровими двигунами, якими ми з Франческою зазвичай користуємось, коли орієнтуємо супутник або зонд у космосі, робимо axis-корекцію або переводимо апарат з однієї орбіти на іншу. І найчастіше це гідразинові або ксенонові двигуни.

Після 2:40 axis-корекція ступеня відбувається вже за допомогою дванадцяти головних маневрових двигунів, які дозволяють одночасно утримувати ракету у вертикальному положенні як під час набору висоти, так і під час контрольованого падіння. Вони її і гальмують.

Через 7 хвилин і 40 секунд після старту перший ступінь успішно приземлився за милю від точки старту, перелякавши сотні комах, що мирно паслися в траві.

Готорн приєднався до керування кораблем.

О 10:20 відокремлюється другий ступінь, і Dragon починає самостійний політ. Це дуже відповідальний момент, бо, нагадаю — саме ця капсула летить у космос удруге. Досі ніхто подібні капсули повторно не використовував. Найбільше було переживань за трубопроводи та за авіоніку. І за сонячні панелі.

Але о 13:23 сонячні панелі спокійно розгорнулися. Коротко кажучи, секонд-генд рулить.

У наступні 40 годин хлопці й дівчата з ЦУП SpaceX у Готорні проводитимуть ретельну перевірку вантажівки, а саме:

1) вимірюватимуть тиск у паливних системах (це дуже важливо під час підходу до МКС, що його будемо здійснювати ми з Франческою);

2) перевірятимуть клапани подачі пального й запускатимуть двигуни;

3) проведуть контроль усієї електрики;

4) по п’яти точках тестуватимуть авіоніку — звірятимуть її показники з показниками станцій зчитування телеметрії в п’яти різних точках Землі;

5) дадуть жерти мишам.

Спершу стиковку було заплановано на неділю. Однак Готорн узяв тайм-аут до понеділка, бо потрібно не тільки перевірити всі системи, а й провести кілька технічних експериментів.

Отже, стиковка відбудеться в понеділок. Попередньо — зранку за нью-йоркським часом.

Нам з Франческою дістанеться підвід, гасіння швидкості руху, орієнтація і парковка вантажівочки за п’ять кілометрів од МКС (тут це романтично називають «рандеву»). А далі ми знов передамо керування в Готорн і на МКС.

Миші й мухи здорові і передають вам усім привіт.

* * *

— Привіт, напарнику! Ми сьогодні працюємо самі! — з самого ранку приголомшила мене Франческа.

— Але сьогодні ж стиковка…

— Дивись, що він написав! — напарниця простягла мені записку. Я прочитав:

«Дорогі Джорджіо і Франческо! Я взяв вихідні на весь наступний тиждень — сімейні справи. Сподіваюся, без мого нагляду вам буде значно веселіше! Ваш професор Р. В. Рассел».

Я перевернув записку й подивився на зворот. Пусто. Ні чарівних заклять, ні магічних формул, ні цінних вказівок. Я відчув, що в мене починається легка паніка.

— І це все? — я покрутив запискою.

— Угу, — кивнула напарниця.

Я бачив, що вона з усієї сили тримається, щоб також не запанікувати. Я всміхнувся.

— Що будемо робити?

— Не знаю, — всміхнулася у відповідь Франческа. — У нас сьогодні стиковка.

І ми обоє вголос зареготали.

Зайшов старший офіцер Баррел.

— Привіт! У вас добрий настрій, це чудово! — відзначив володар командного центру. — Рассела сьогодні не буде. І завтра. Його цілий тиждень не буде.

— Чарівно починається понеділок, — Франческа схопилася тонкими наманікюреними пальчиками за скроні.

— Ви нас підстрахуєте? — згаслим голосом промовив я.

— Вас? — засміявся Баррел. — А нащо вас страхувати? Ви ж кульгавого Щасливчика рухали, що вам іще треба? Крім того, я цього вашого кунг-фу не знаю, нічим допомогти не можу, — Баррел погладив вуса, блимнув і вийшов. Було таке враження, що нас кинули в ополонку і дивляться, чи ми виборсаємося.

— Джорджіо, Франческо, у мене Г’юстон, — з пульта зв’язку передала по радіо Трейсі. — Що їм сказати?

— Зараз будемо!

Ми залишилися сам на сам з багатотонною вантажівкою. Сьогоднішнє наше завдання полягало в тому, щоб звести Dragon з підхідної траєкторії, вивести його на паралельну МКС орбіту, погасити швидкість, переорієнтувати грейфером у напрямку МКС і запаркувати. Нічого, на перший погляд, складного. Порівняно з минулою місією нам відвели значно меншу частку роботи. Але цей Dragon летів удруге. І в нас нова схема підходу. А найголовніше — ми були самі. Удвох.

— Сі-Ті, Г’юстон вітає! — пролунало в навушнику. — Ми готові до корекції і парковки. Я Даніель, зараз ми вам відішлемо кінцеві дані про траєкторію та швидкість МКС. Готорн передасть дані Dragon і решту інструкцій. Їм слово.

— Ем-м… Доброго ранку, Готорн на зв’язку, я Маріела. Як настрій?

— Чудово! — відповіла Франческа, хоч з виразу її обличчя я б так не сказав.

— Прекрасно! — зраділа Маріела. — Користуйтеся телеметрією, яку ми вам дамо, бо в нас вона буде безпосередньо з тих точок, над якими проходитиме Dragon. Це Ґуам, Гаваї, Каліфорнія, Г’юстон, ваша точка (ми дамо команду) і знову Ґуам. І в нашого контролю до вас кілька слів.

— Привіт, це Джоель! — ввімкнувся бадьорий хлопчачий голос. — Сподіваюся, ви випили достатньо кави, бо те, що я вам скажу, вам не сподобається.

— Можна, ми одразу віскі вип’ємо? — пожартував я, хоч це був ніякий не жарт.

— Ха-ха! Ми вам із задоволенням наллємо! — віджартувався Джоель. — Насправді ми тут перекроїли весь план, тож те, що ви мали раніше, вже не актуальне. У нас інша траєкторія, інша висота, інша швидкість, і ми трохи його перетягнули, тому з орієнтацією вам також доведеться щось вирішувати.

— Тобто?

— Ми його злегка перехилили. Тобто він іде з нахилом градусів так на 72 за повздовжнім вектором. Треба буде повикручуватись.

— Отже, все буде не зовсім, як заплановано, — вичавила Франческа.

На неї було страшно дивитись.

— Геть не так, як заплановано! — чомусь зрадів пілот у SpaceX. — Зате все чудово працює!

Знаєте, чим інженери і пілоти SpaceX якісно відрізняються від персоналу НАСА? Вони менше уваги приділяють планам і більше техніці. Вони діють «за обставинами», сприймаючи все не як серйозну місію, а як якусь веселу гру. Вони бавляться з вантажівкою, як хлопчик з новеньким радіокерованим гелікоптерчиком.

У НАСА завжди все чітко розраховано й розплановано, є «план А», «план В» і «план С». Ціла юрба аналітиків сидить і розраховує всі можливі ситуації. І на кожну ситуацію є чітка інструкція. Саме тому ми дещо розгубилися, коли нам фактично віддали в руки вантажівку і сказали: «Ось вихідна точка, ось кінцева точка, вантажівка летить догори дриґом, інджой!».

— Що будемо робити? — тихо спитала Франческа. — Спершу його перевернемо чи перед тим розрахуємо маршрут?

— Спочатку розрахуємо маршрут, це найважче, — запропонував я. — Суха вага корабля — 7300 фунтів (3310 кілограмів), плюс вантаж 5970 фунтів (2708 кілограмів). Разом це 13 270 фунтів, або шість тонн і вісімнадцять кілограмів. Виходить, що він точно такий за вагою, як Inmarsat, який ми нещодавно рухали, тобто, знаючи потужність маневрових, ми можемо…

— Вирахувати алгоритм і потужність імпульсів, — договорила Франческа. — Я займусь розрахунками траєкторії.

— А я подивлюсь за орієнтацією.

На всі розрахунки у нас було хвилин двадцять. Телеметрія мовчала. Усе було по нулях, хоч Готорн уже телеметрію транслював.

— У вас пацієнт живий, чи як? — спитав я.

— Аха-ха-ха, живий, живий, соррі, чувак, я провтикав! — загиготів Джоель.

— Я готова… — сказала Франческа. — Подивишся? — вона переслала мені файл з розрахунками.

Точка виходу з траєкторії. Координати й напрямок. Точка «А». Точка «В». Точка «С». Зупинка зі швидкістю, що дорівнює швидкості МКС. Точка, паралельна орбіті МКС. Усе, на перший погляд, правильно й беззаперечно.

— Ти впевнена? — спокійно спитав я.

— Ні, — спокійно відповіла дівчина.

— Тоді почнемо. Будемо діяти за ситуацією.

— Давай!

— Поїхали!

Нас оповив якийсь дивний спокій. Серце не калатало. Дихання було рівне. Ми рухались повільно й невимушено. Ніби танцювали вальс.

Команда.

Ключ.

Імпульс.

Телеметрія.

Точка «А».

Потім знову команда.

Ключ.

Імпульс.

Телеметрія.

Точка «В».

Так ми дуже скоро доштовхали вантажівку до точки «С». Тепер треба було довести Dragon до паралельної орбіти і вирівняти відносно МКС. Тобто якщо раніше ми паркували шеститонний Inmarsat на геосинхронній орбіті (він «зависав» над Землею, як велетенський колібрі), то тепер вантажівка мала рухатись паралельно з МКС з такою самою швидкістю — 7,6 кілометра на секунду.

— Привіт, як справи? Це Пеґґі, командир! Уже бачимо вантажівку! — сама командир МКС Пеґґі Вітсон говорила з нами, як небожитель з грішниками.

— Привіт, як у вас там погода? — спитала Франческа.

Пеґґі засміялася.

— У нас холодно! Але зараз вигляне сонце й стане тепло! Ми вам дамо картинку з борту, щоб ви орієнтувалися в напрямках.

— Клас!

— Відео, монітор 2, — сказала Трейсі і вивела картинку.

Ми побачили на моніторі світлу цятку на тлі чорного космосу. Цятка блимала то зеленим, то червоним вогниками.

— ОК, погнали, — прошепотіла Франческа. — Команда!

— Ключ готовий!

— Єсть! Імпульс!

Це були п’ять найстрашніших хвилин за всю операцію. Ми вдвох. Рассела з нами немає, тільки командир МКС на зв’язку та ще веселий Джоель. І це все, що ми мали. Але завдяки Франчесчиному талантові корабель став рівно там, де було треба.

— Усе, ми бачимо Dragon на підході! — сказала Пеґ.

— Тепер переорієнтація.

— Готорн!

— Я тут! — відповів Джоель. Здавалося, що він щось старанно пережовував.

— У вас перетяг на 72 градуси.

— Так! Соррі, чувак.

— Ми будемо йти в зворотний бік. Мені цифра 108 подобається більше, ніж 72 (108 — сакральне число у буддизмі).

— Як вам буде зручно, чувак. Крутіть ним, як хочете.

— А чому 108, а не 72? — спитала Франческа.

— Апарат занадто великий. Я краще дам слабший імпульс у зворотний бік, аніж балансуватиму на 72 градусах. У крайньому разі пшикну на найменшу потужність — це набагато краще, ніж знов його перетягти й коливатись. Я розрахував на 108 градусів.

— Ти впевнений?

— Звісно, що ні!

— Тоді поїхали!

У моніторі ми бачили, що Dragon зробив оберт назад і став рівно там, де йому треба було стати.

— Дякую, Сі-Ті! Ви впоралися трохи раніше, тому ми встигнемо до 10:00 АМ (на момент початку наших маневрів ми не вкладалися в графік).

— Дякую, на все добре!

— На все добре, Пеґґі.

— Дякую, пташки!

— Дякую, Даніелю!

— Дякую, Сі-Ті!

— Дякую, Маріело й Джоелю!

— А подивіться-но в монітор.

— Монітор п’ять, Готорн! — сказала Трейсі.

У моніторі маячили зовсім молоденькі хлопець і дівчина — Джоель і Маріела.

Аж після завершення операції у нас почало калатати серце, затряслися руки і стали ватні ноги. І ми зрозуміли, що кава буде тут явно зайва.

* * *

— Якщо рипатимешся, я прострілю тобі коліно і скажу, що в тебе це з народження, зрозумів? — спокійно сказала Франческа. Нахаба ошелешено відступив.

Хто тут іще вважає дівчат «слабкою статтю»? Хто вважає, що геть усі дівчата — це абсолютно безпорадні істоти, які й кроку не зможуть ступити без мудрих чоловіків? Хто ще вважає, що жінка залежна від чоловіка і не в змозі себе захистити? Bullshit!

Там, де Франческа, там завжди щось стається. Поряд з моєю напарницею ніколи не можна розслаблятися через те, що будь-якої миті може скластися нештатна ситуація, причому не факт, що винна в ній буде саме сицилійка.

Ми вертались з тиру, де традиційно щосереди проводились стрільби для цивільних працівників. Полковник Вескотт тягає мене туди з підозрілою періодичністю. Франческа ходить зі мною за компанію. І стріляє краще за мене, якщо чесно. Проходячи біля «зони прийому» (це спеціальна зона, куди прибувають транспортні літаки з транзитним вантажем), ми побачили невеличкий загін морських піхотинців, що летіли з Пенсильванії на базу в Нью-Лондоні. Піхотинці в перерві між прибуттям і відбуттям байдикували й збиралися вийти в місто погуляти. І тут на обрії замаячили дві дивні фігури з гвинтівками M4 на плечі. Одна фігура була вбрана в штани кольору хакі та сіру футболку з чорною сорочкою. На грудях у фігури теліпалися військові жетони. Фігура була в окулярах. Друга фігура була в синій сорочці, чорній спідниці по коліно і теж в окулярах. Військових жетонів фігура не мала. Це були ми з Франческою. Ми йшли з тиру в зброярню здавати гвинтівки.

Капрал морпіхів, кремезний здоровань з червоним обличчям, з нудьги вирішив пожартувати над дивною парочкою.

— Гей, курочко, гвинтівка до землі не тягне? — морпіхи заіржали.

Ми зупинились і подивилися в бік «жартівника».

— Оу, яка курочка! Знаєш, я для тебе маю щось у штанях…Пістолет! — морпіхи знову заіржали.

Чесно, я не очікував такого нахабства. Я майже рік уже обертаюсь серед військових. Серед них трапляються різні люди, часом різкі, грубуваті, деколи навіть хамовиті. Але ніколи. Ніколи я не бачив такого ставлення до жінки.

— Заткнись, придурок! — не витримав я, відчуваючи, що починаю закипати. Я зупинився і зробив крок назустріч червонопикому. Я нічого не боявся, бо був на своїй базі і на плечі в мене була гвинтівка.

— Стривай, Джорджіо, я сама. Просто будь поряд, — Франческа взяла мене за сорочку і стала справа від мене.

— Що ти там бурмочеш? Не поснідав зранку, чи що? — крикнула вона.

Морпіхи заіржали ще голосніше. Капрал перевальцем, руки в кишенях, підійшов до нас, криво посміхаючись.

— Воу, воу, воу! Що ти там говориш, манюня? Не будь така зла, у мене вільний вечір, підемо кудись? Не пошкодуєш. Знайдемо десь мотельчик…

— З тобою? — вигнула чорну брову напарниця. — Ти високої про себе думки, чувак. Забудь. Тут через два квартали — ферма. Там є корови, може, якась тобі й підійде.

Нахаба явно не очікував такого крижаного душу від маленької на зріст дівчини. Він стояв й дивився на нас з-під лоба. Морпіхи якось несміливо засміялися.

— Не говори зі мною так! — вичавив нарешті капрал. Він з натуги ще більше почервонів і став схожий на помідор.

— Бо що? — насмішкувато спитала Франческа. — Що? Заплачеш?

Морпіхи мовчали.

— Ти про це пошкодуєш! — рявкнув червоний ґоблін, підняв ручищу й ступив крок уперед.

Ми зняли з плеча гвинтівки синхронно.

— Якщо будеш рипатись, я прострілю тобі коліно й скажу, що в тебе це з народження, зрозумів? — спокійно повідомила Франческа.

Нахаба ошелешено відступив.

Ззаду вже швидко наближалися солдати роти охорони.

— Що тут, у біса, таке?! — начальник охорони, сержант Маковскі, з двома озброєними солдатами стояв, розставивши ноги й заклавши руки за спину.

— Хай вам капрал пояснить! — сказала сицилійка, закидаючи гвинтівку на плече.

Маковскі суворо подивився на капрала.

— Що сталося, капрале?

Нахаба став струнко і відрапортував:

— Сер, нічого, сер!

Сержант Маковскі подивився на нас.

— Андрію, що таке?

— Він образив Франческу, сер.

— Як?

— Він назвав мене «куркою» і натякав на свій в’ялий член у штанях, — відповіла Франческа.

Морпіхи було реготнули, але раптом усі одразу схопилися, вишикувалися в шеренгу й стали струнко. Наближався полковник Вескотт.

— Сержанте Маковскі, доповідайте!

— Сер, цивільні мали конфлікт з капралом морської піхоти у транзитній зоні, сер!!!

— Що тут було? — спитав полковник уже в нас.

Франческа слово в слово повторила те, що сказала сержантові Маковскі. Полковник стис кулаки й почервонів. Нічого доброго це не обіцяло. Він підійшов до капрала і тихо-тихо сказав:

— Представтесь по формі.

— Капрал Гатічнґс, командир відділення XX батальйону КМП!

— Ваша версія, капрале?

— Сер, я просто пожартував, сер!

— Двох підлеглих сюди!

— Молодший капрал Вейн, рядовий Джонсон, до мене! — скомандував капрал.

Два морпіхи прибігли на поклик командира.

— Ваш командир використовував такі слова як «курочка», «манюня» і «пістолет у штанях»? Робив цивільній неприйнятні пропозиції?

Морпіхи кинули погляд на капрала, зам’ялися й мовчали.

— Відповідайте на запитання! — гаркнув полковник.

— Sir, yes, sir…

Вескотт ще міцніше стис кулаки.

— Який ви приклад подаєте солдатам, капрале? Як можна ганьбити свою форму, свій батальйон і корпус морської піхоти?! Через таких, як ви, капрале… — полковник хотів сказати ще щось, але раптом видихнув і розтис кулаки.

— Я доповім про вашу поведінку вашому командуванню. До кінця дня наказую вам і вашому відділенню перебувати в ангарі «В» і забороняю покидати його межі. Маковскі, прослідкуйте!

Полковник розвернувся і, не чекаючи відповіді капрала, ступинув крок. Потім зупинився й через плече кинув:

— Ви зробили дуже велику помилку, капрале, що зв’язалися з цією дівчиною. Вона б відстрілила вам яйця, не роздумуючи.

Вескотт весело нам підморгнув.

— Я не можу відстрілити те, чого немає, — не розгубилася Франческа.

Полковник, сержант Маковскі, два солдати роти охорони і ми з напарницею загиготіли.

Нещодавно дружина читала мені статтю, де було написано, що твердження «чоловік поводиться з жінкою так, як вона йому дозволяє» цілковито безглузде. Це нісенітниця, стверджувалося в статті, бо «в будь-якій ситуації з жінкою чоловік поводиться саме так, як йому дозволяє його виховання та інтелектуальний рівень».

І я цілковито з цим згодний.

* * *

Ви знаєте, що розробники супутників і ті, хто супутниками керує, вважають їх своїми дітьми, підопічними і взагалі живими істотами? Знаєте, звісно, бо я вже писав про кульгавого Містера Щасливчика. Уявіть собі, що кількасот фунтів високотехнологічного заліза та композитів не просто обертаються навколо Землі або разом із Землею, а живуть, зосереджено переміщуються, працюють і вмирають. З ними розмовляють, за них переживають і хвилюються, і за ними, як за живими, також плачуть бородаті суворі дядьки та ніжні дівчата.

У середньому сателіт живе на орбіті від 15 до 20 років, залежно від орбіти, умов експлуатації і, головне, від запасу пального (переважно гідразину, рідше — ксенону) та стану акумуляторів. Акумулятори періодично підзаряджаються від сонячних батарей, однак у суворих умовах космосу вони також мають свій ресурс. Живитися тільки від сонячних батарей неможливо, бо сонце видно не завжди, а живлення потрібне безперебійно.

Що ж відбувається? Як помирають сателіти? Як їх ховають?

Раніше їх просто бездушно залишали на орбіті. Купою холодного заліза оберталися вони навколо Землі, поки через відсутність корекції (те, чим ми з напарницею займаємось щодня) не сходили з орбіти, загрожуючи іншим сателітам та кораблям. Саме так 10 лютого 2009 року російський військовий супутник «Космос-2251» зіштовхнувся з американським супутником зв’язку Iridium-33. Після цього прикрого випадку розробники всерйоз задумалися про контрольовану систему виводу сателітів з орбіт. Тепер при запуску в паливному баку резервується об’єм гідразину (або іншого пального), достатній для безпечного сходу супутника з орбіти і входу в атмосферу, наприклад, десь над Тихим океаном. Сателіти на далеких геостаціонарних та геосинхронних орбітах виводять у так звану «зону захоронення», «космічний цвинтар». Ця зона розташована на 200 кілометрів вище за геостаціонарну орбітальу зону. Для виходу туди потрібно менше пального, ніж для затоплення в океані. На таких висотах земна гравітація дуже слабка, тому космічний небіжчик повільно відділятиметься від рідної планети, поступово стаючи вічним пам’ятником самому собі і невід’ємною частиною Всесвіту.

Саме така доля очікує Містера Щасливчика, ресурс якого через один несправний корекційний двигун невблаганно добігає кінця…

Ми ще не займалися такою делікатною справою, як відправка сателіта в останню путь. І я не знаю, хто востаннє ввімкне двигуни відважному Щасливчикові. Чи це будемо ми, чи інша зміна в іншій Flight Control Room ^[34], чи інженери з Lockheed Martin Стів і Джейк… Але одне я знаю точно. На нашій базі в той день волинки гратимуть Amazing Grace, яку зазвичай грають по загиблих героях. І всі ми — полковник Вескотт, Франческа, Трейсі, сержант МакКарті, старший офіцер Баррел і вся наша база — віддамо Щасливчикові останній салют.

* * *

Порадив колись полковникові подивитися відомий і особисто мій любимий фільм Данелії «Кін-Дза-Дза!», що вийшов на екрани 1987 року. До речі, я пам’ятаю, коли його вперше показували по «першій програмі» — так тоді називали першу кнопку.

Вескотт подивився фільм з англійськими субтитрами і сказав:

— Чудовий фільм про СРСР! Так тонко передати весь абсурд тоталітаризму, помістивши туди двох звичайних, хороших і душевних громадян. Чудова метафора, чудові спецефекти! Це не «Зоряні війни», звісно, але натуральність просто вражає!

— Це 1987 рік, — уточнив я.

— Ти хочеш сказати, що за часів СРСР режисерові вдалося не тільки зняти такий фільм, але й випустити його в прокат?!

— Так, він і в прокаті був, і по телебаченню його показували…

— О-о-о, то я тепер точно знаю, чому розвалився Радянський Союз!

Чесно, я й сам до кінця не розумію, як цей фільм пропустили цензори від радянських органів і компартії. Мої батьки, пам’ятаю, були від нього в захваті. А я тоді нічого не зрозумів.

— Нам з Марґарет фільм сподобався, — сказав Вескотт. — Ми ледь чи не вперше подивилися радянський фільм, і нам було цікаво! А ось моїм дівчатам дивитися таке ще рано. До того ж ми ті часи ще пам’ятаємо, а от наші діти, на щастя, їх не застали.

І, чорт забирай, вони там співають Френка Сінатру!!!

А тепер на хвилинку задумайтесь. Американець до кінчиків нігтів, військовий, котрий ніколи не бачив мозколомних радянських комедій, одразу розпізнав у фільмі пародію на СРСР. Я вважаю, що режисер і співавтор сценарію Георгій Данелія на всі сто досяг своєї мети. Я не знаю, чи справді «Кін-Дза-Дза!» розвалив СРСР. Однак, на превеликий жаль, росіянам це не допомогло. Кілька років надій і свободи, а потім знову Плюк ^[35].

— А взагалі автори фільму — блискучі футурологи! Росія — це ж така сама галактика Кін-Дза-Дза! — зробив резюме полковник.

Мене аж пересмикнуло від здогадки. І справді.

— А ви знаєте, що «ecilop» — це «police» навпаки?

— Аха-ха-ха! — засміявся полковник. — Розповім про це сусідові, він якраз місцевий шериф.

* * *

На щоденну церемонію підняття прапора, яка починається на базі о шостій ранку, Франческа з’явилася вчасно. У рядах весело загомоніли — моя напарниця була неперевершена: темні окуляри на півобличчя і капелюх з широкими крисами. Чесно кажучи, вигляд у неї був доволі кумедний — ніби вона не на роботу приїхала, а зібралася засмагати на пляж.

Ансамбль довершувала довжелезна, до п’ят, шовкова спідниця кольору вибуху на нафтосховищі та велика пляжна сумка замість рюкзака, 80 % об’єму якого завжди займає косметика.

Під час виконання гімну Чессіна зняла капелюха, але сильно нахилила вниз голову й чомусь затулила обличчя його крисами. Складалося враження, що дівчина плакала з патріотичного розчулення. Солдати в рядах посміхалися. На напарницю підозріло покосився полковник Вескотт. Потім запитально подивився на мене. Я знизав плечима.

Після виконання гімну сицилійку мов вітром здуло з плацу.

Я саме готував для зміни матеріали, коли напарниця зайшла в кабінет. Зайшовши, Франческа зняла окуляри і я побачив здоровенний синець, що розплився на все праве око. Око ледь припухло і було наполовину примружене. Я охнув. Олівці з мого стола покотилися на підлогу.

— Нічого не питай!!! — пильно дивлячись мені в очі, сказала напарниця. — Я сама розповім.

— Віскі-танґо-фокстрот, бамбіна?!

Франческа плюхнулась у своє крісло й зітхнула:

— Це я сама.

Я також зітхнув. Але з полегшенням. Хоч нічого доброго тут не було. Око, мабуть, неабияк боліло. Я підійшов до дівчини ближче й оглянув травму.

— Боляче?

— Боляче… — прошепотіла Франческа й заплакала.

— Бідолашна… — поспівчував я.

Коли Франческа заспокоїлась, я спитав:

— Чессіно, як так вийшло?

— Вина захотіла випити.

— ???

— Узяла пляшку, встромила штопор, вкрутила й почала тягти. І витягла. Тільки не корок, а ручку. Клятий штопор, його навіть чортові в сраку не вкрутиш, дрипане китайське лайно! — дівчина вилаялась ще якимось невідомим мені італійським словом. — Ну, і…

— Поцілила собі в око.

— Угу… Джорджіо, я дурепа?

— Ну причому тут «дурепа»? Авжеж, ні. З кожним могло таке статись. Я от якось на свій день народження відкривав шампанське і встрілив корком собі в щелепу. А потім, через кілька днів, знову відкривав шампанське — вже на Новий рік — і поцілив у єдину лампочку над столом. І зустрічали ми Новий рік у темряві. І дуже обережно їли.

— Чого це? — здивувалася Франческа.

— Бо скляночки від тієї бісової лампочки були у всіх салатах і в стравах, що стояли на столі. Відтоді шампанське мені не довіряють.

Напарниця зареготала. Їй стало набагато краще.

У командний центр ми зайшли разом. Франчесці не пощастило, бо на той момент у зборі була вся команда. Першим дар мови втративпрофесор Рассел. Засмаглий після Флориди астрофізик аж свиснув з подиву:

— Бачу, ви тут без мене не нудьгували!

— Ага, бачите, які між нами були суперечки?! — огризнулася Франческа, і досі зла на наставника за те, що покинув нас напередодні стиковки вантажівки Dragon з Міжнародною космічною станцією.

— Вирішували, яку саме кутову швидкість розрахувати для «Дракона»! — Франческа тицьнула себе пальцем у синє око. — Джорджіо переміг!

Рассел так і завмер з роззявленим ротом. Трейсі розгублено кліпала очима. Баррел зареготав так, що задзвенів плафон на стелі.

Усі витріщилися на мене.

— Ем-м-м… А-а-а… Вона жартує! Франческо!!!

— Звісно, жартую! — всміхнулася дівчина. — Ми не кутову розраховували. Я сказала Джорджіо, що монгольські буузи ^[36] придумали китайці!

Задоволена своїм жартом, Франческа іржала як ненормальна. Але більше ніхто не сміявся. Я почувався не те щоб незручно… Однак Трейсі вже дивилася на мене з підозрою. Я штрикнув напарницю пальцем під ребра й сказав:

— Я ні при чому!

Тут Баррел зареготав ще голосніше, ніж коли побачив Франческу вперше. І було чого, бо полковник, звісно ж, не міг спокійно сидіти у своєму кабінеті навпроти, коли в командному центрі, в якому ми ще не зачинили дверей, діялося щось таке веселе, і зайшов до нас швидким кроком, ніби після третього дзвінка на виставу, початку якої не хотів пропустити.

Побачивши мою напарницю з синцем на правому оці, полковник різко загальмував. Ззаду в нього врізалася сержант Сара МакКарті — вона не очікувала, що полковник ударить по гальмах (дотримуйтесь дистанції на дорозі!!!).

Уся наша зграя була в зборі. Не вистачало хіба що вусатого механіка Ренді.

— What’s going on? — повільно протяг полковник, не зводячи очей з Франчесчиного ока.

— Вони з Джорджіо побилися! — засміявся Баррел.

Полковник подивився на мене, на Франческу. Ще раз на мене.

— Не вірю, — сказав нарешті. — Якби кадет поставив дівчині такий фінгал, то у кадета вже не було б голови!

Я не знаю, що смішного було в цій ситуації. У Петросяна на концертах і то смішніше. Але всі, разом з Франческою, тішилися, мов діти.

Дуже вдалий спосіб відвернути увагу від своєї халепи придумала моя напарниця, хочу я вам сказати!

Тепер усі сміялися з мене. Я пирхнув, сів за свою станцію і надів гарнітуру.

— Джорджіо справжній джентльмен, — тихо сказала Сара, коли всі нарешті втомилися від дурнуватого іржання. — Він ніколи в житті не підняв би руку на дівчину. Тим більше на свою напарницю!

— Дякую, Саро! Ти єдина нормальна людина в цьому дурдомі!

— Ти ба! — Франческа дала мені легкого запотиличника, а потім обняла за плечі. — Не сердься, Джорджіо, я ж пожартувала! Я розповім правду!

Я ввімкнув робочий комп’ютер і відкрив сесію.

— …і я з усієї сили заїхала собі кулаком в око! — розповідала Франческа аудиторії.

— От холера з тим вином, — пробурмотів полковник. — Я завжди казав, що треба пити віскі. І здоровіше, і такої халепи з корками не буде.

Почалася зміна, і всі вже розходились, як мене вколола одна думка. Я встав, підійшов до Франчески й заглянув їй в очі.

Так і є! Дівчина завжди залишається дівчиною — незважаючи на здоровенний фінгал, її ліве, ціле око було акуратно нафарбоване. Краса понад усе!

* * *

Франческа мовчки зайшла в кабінет, зняла свої окуляри на півобличчя і подивилась на мене. Синець під правим оком трохи розплився і став ще більший. Щоправда, набряку на оці вже не було, від чого здавалося, що це не гематома, а якийсь жахливий ранковий експеримент з макіяжем. Я насилу відірвав погляд від пошкодженого ока напарниці й зрозумів, що знову щось сталося.

Фраза «Франческа зайшла/вбігла/увірвалася/ввалилася в кабінет» сама по собі вже означає форс-мажор, катастрофу, кінець спокою і чималі проблеми. Але я вже до цього звик. Ба більше, в ті дні, коли моя напарниця не чудить, я почуваюсь незатишно. Знаєте, коли ви шість днів на тиждень, в один і той самий час звертаєте на певну вулицю або виходите на певній зупинці, то виробляється певна звичка. Знайомі місця, знайомі краєвиди. Ви точно знаєте, що будете робити в наступну секунду — подивитесь ліворуч, потім праворуч, подумаєте про погоду й підете або поїдете собі далі на повному автопілоті. Але в якийсь день ви чомусь мусите проїхати повз звичний поворот або зупинку. І саме це почуття дискомфорту через відхід од певної системи виникає в мене, коли Франческа чемна й зібрана і з нею нічого не стається.

Та сьогодні в мене не було відчуття дискомфорту. Здогадайтеся чому?

Франческа мовчала.

Мені все стало ясно.

— Доброго ранку, Чессіно! А тепер що сталося?

Франческа вийшла з трансу й ображено подивилась на мене.

— Джорджіо, що означає «тепер що сталося»?! Я тобі що, кишенькове джерело катастроф?! Ти що, думаєш…

— Я взагалі-то привітався, — перебив я напарницю.

— Не перебивай мене!!!

Я мовчки підійшов, сів поряд, усміхнувся й сказав:

— Франческо. Усе гаразд, не сварись. З тобою завжди щось стається. Я вже звик. Мені вже нудно, коли ти просто приходиш і ми просто починаємо працювати. Тому давай, ділись. Що цього разу?

Франческа важко зітхнула.

— Я ключі в машині захряснула. Точніше, в багажнику.

— Як таке могло статись?

— У мене по дорозі до роботи в багажнику щось каталося. Ну, я приїхала, зупинилася, смикнула ручку відкриття багажника, вийшла, захряснула двері, тицьнула на кнопку замка, пішла відкрила кришку багажника, поставила все на місце, закріпила те, що каталося, й захряснула багажник. А ключі лишилися там… — заплакала дівчина. — Я про них забула…

Франческа часом нагадує мені мою молодшу дочку Христину. Христя плаче, коли їй сумно чи погано, сміється й жартує, коли їй добре. Вона злиться, коли голодна або хтось її дражнить, і не проти накапостити, якщо на неї найде відповідний настрій. Є тільки одна маленька різниця. Христині сім років, а моїй напарниці — двадцять п’ять.

— Не плач, ragazza mia, зараз ми все вирішимо!

Я взяв телефон і набрав янгола-охоронця всіх автівок бази, нашого вусатого механіка Ренді.

— Як ти, друже?! — зрадів Ренді.

— Я в порядку, а ви як?

— Сьогодні випробовую свою крихітку! — похвалився механік. — Незабаром канікули, будемо возити по базі дітлахів. Приходь на тест-драйв, дам покермувати.

Наш механік рік тому, коли я ще тут не працював, знайшов десь за ангарами старий кузов і мотор од старого військового джипа часів Другої світової. Рік Ренді у своєму гаражі його драїв і начищав, перебрав мотор, облазив усі автозвалища в Массачусетсі та Коннектикуті і зібрав, нарешті, його докупи. Тепер Ренді хоче передати цю крихітку в наш місцевий музей при авіабазі, щоб на ній возили по периметру дітлашню. А щоб дітям не було нудно, Ренді причепив у салоні стару військову радіостанцію, і діти можуть зв’язуватися з нашою control tower ^[37] та з пілотами С-130, які заходять на посадку або злітають, і побажати їм м’якої посадки або щасливого польоту.

— Дякую, ми обов’язково прийдемо, але я дзвоню у справі…

— Слухаю.

— Моя напарниця захряснула в машині ключа.

— А-а-а, то це вам до капрала Ґутьєреса! — засміявся вусань. — Центральний замок?

— Саме так.

— То Ґутьєрес вам допоможе. Він профі.

Я спочатку не зовсім зрозумів, до чого тут капрал Ґутьєрес. А потім до мене дійшло.

Капрал Ґутьєрес — худорлявий і смаглявий мексиканець. Він носить окуляри в тонкій металевій оправі і акуратні вусики.

Його легко можна сприйняти за науковця, працівника лабораторії чи навіть лікаря, якби не одне «але». Руки, шия, торс і ноги капрала Ґутьєреса густо вкриті татуюваннями.

Капрал Ґутьєрес у минулому був активним членом вуличної банди.

Ми знайшли Ґутьєреса на плацу — він щойно завершив розвід свого відділення. Роздавши кожному солдатові наказ, капрал підійшов до нас:

— Гей, братчику, як життя? — Ґутьєрес широко всміхнувся, і ми обмінялися характерним привітанням — стукнулись кулаками й обнялися.

— Гей, сеньйоріта, як твоя бойова подряпина? — чутки на базі розліталися зі швидкістю блискавки.

— Трохи краще, — сказала Франческа й зняла окуляри.

— О-о-у-у, набагато краще! — поспівчував Ґутьєрес. — Нічого, фінгал не тату, скоро зійде! Не те, що в мене!

Капрал задер рукав сорочки й показав нам руку, густо вкриту хрестами, ягуарами з оскаленими пащами, кинджалами та цитатами з Біблії.

Навколо зап’ястка була витатуйована вервиця, ніби надіта на руку. Хрестик од вервиці на шнурочку тягся від зап’ястка до мізинця і безіменного пальця.

— Ґанґстер! — усміхнулася Франческа.

— Був колись! — засміявся Ґутьєрес. — Я чимось можу допомогти?

— Можеш, — кивнув я. — Франческа захряснула в машині ключі. Треба відкрити.

— Та жодних проблем! Показуй тачку!

Ми підійшли до Франчесчиної «Хонди». Ґутьєрес заглянув у салон, обійшов машину навколо, зупинився коло водійських дверей і сказав:

— Відверніться.

Ми відвернулись.

Не минуло й десяти-п’ятнадцяти секунд, як двері клацнули.

— Чікі-та, чікі-та, чікі-та, бум-с!!! — проспівав Ґутьєрес, смикнув ручку багажника, і той відкрився.

— Як ти це зробив?! — здивовано вигукнула Франческа.

— Ну… Скажімо так, це моя спеціальність, — усміхнувся Ґутьєрес.

— Чекай, а сигналізація?

— Яка сигналізація? — прикинувся дурнем капрал. — Не знаю я ніякої вашої сигналізації.

— Чудеса… І що, ти так будь-яку тачку можеш відкрити?

— Ну… Майже.

— А завести?

— Чувак, навіщо я відкриватиму тачку, якщо я не зможу її завести? Я ж раніше займався крадіжками!

У Франчески від’їхала щелепа.

— Крадіжками?!

Я знав і раніше, що Ґутьєрес належав до вуличної банди. А для напарниці це була новина.

Дитинство Ґутьєреса пройшло в бідному районі Південного Гартфорда. Капралів батько гарував зранку до вечора на трьох роботах, аби прогодувати сім’ю з п’ятьма дітьми, де Ґутьєрес був наймолодший.

Відсутність батьківської уваги, погані школи і вплив «старших товаришів» зробили своє, і у вісімнадцять років майбутній капрал Національної гвардії США був уже активним членом однієї з вуличних банд. Пограбування, наркотики, крадіжки машин.

Ґутьєрес спеціалізувався на останніх.

— Ми в основному відкривали дорогі тачки, — згадує капрал. — Усе було серйозно — брали тільки ті, на які були замовлення, або ті, про які точно знали, що продамо.

У Південному Гартфорді, особливо на північному сході, в районі промзон, що прилягають майже до самого downtown ^[38], є безліч маленьких майстерень-гаражів, і в деяких з них розбирають на деталі крадені автомашини.

— Ми ніколи не відкривали тачки, щоб щось украсти — ми не працювали по дрібницях. І прості тачки не займали.

— А ще які не займали? Був якийсь кодекс? — спитав я.

— Ну аякже ж! Не займали тачки з дитячими кріслами та іграшками чи ті, на яких був знак «інвалід». Пенсіонерів не займали. І дівчат. Тільки тачки тих чуваків, які можуть купити собі ще одну таку саму. А то й крутішу. Слідкували за переміщеннями, визначали водія, хто він, що він, чим дихає. А потім брали. На все про все — тридцять секунд. Двоє на шухері, один на колесах страхує, я відкриваю й заводжу, хтось зриває номери і чіпляє інші. І все.

— А потім?

— А потім заводимо тачку до дилера, беремо бабло і чікі-та, чікі-та, чікі-та, бум-с!!!

— І довго так?

— Ну, я почав з чотирнадцяти років. Знаєш, у банді братани, типу, ніхто тебе не видасть, захистять, а потім легкі гроші, дівчата, шикарне життя… Підсів на наркоту. Та я взагалі ні про кого й ні про що не думав! Вважав, що так буде вічно. Або поки мене не пристрілять, — засміявся капрал.

Та якось Ґутьєресові не пощастило. Його взяли на гарячому. Спочатку взяли тих, хто на шухері. А ті вказали на автомобіль, на якому Ґутьєрес уже під’їжджав до гаража.

— Пов’язали мене. І я одразу сів. Сидів місяців два, поки йшло слідство. Потім суд. Я там побачив батьків. На них страшно було дивитись… Мені світило років десять, — капрал зітхнув. — Прокурор, враховуючи те, що я попався вперше, дав мені шанс і залишив міру покарання на вибір судді. Суддя Салідас покликав мене, нахилився й каже: «Я знаю твого батька. Він хороша людина, на відміну від тебе, придурка. Словом, я даю тобі шанс. Якщо ти прямо звідси, не заїжджаючи додому, поїдеш у перший-ліпший рекрутерський пункт, підеш в армію і протримаєшся там рік — будеш на волі. Вилетиш — у той же день сядеш. Це тобі іспитовий строк. Папір до рекрутерів я напишу, а тепер марш звідси, щоб я тебе, вилупка, більше тут не бачив!!!». Ну, я й поїхав у рекрутерський пункт і вже через день був на цій базі.

— І що потім? — спитала Франческа. — Як ти з огидної гусениці перетворився на чарівного метелика?

— Полковник, — сплюнув Ґутьєрес. — Полковник Вескотт за мене взявся. Проходу не давав. Ледь що — одразу Ґутьєрес. Туалети чистити? Ґутьєрес! Чергувати добу в зоні прийому? Ґутьєрес! Підняти по тривозі о другій ночі? Ґутьєрес! Віджатися 50 разів при повній викладці зі зброєю і в касці під зливою? Ґутьєрес!

Був момент, коли рядовий Ґутьєрес хотів усе кинути і сісти у в’язницю — теж не мед, але там принаймні ніхто до тебе не чіплятиметься.

— І я вже, було, зібрався тікати, як мене викликає полковник. Викликав він мене й питає: «Важко?». «Важко», — відповідаю. «Це тому, дурню, що для тебе моя база як покарання, а не як нове життя, — каже. — Хочеш покарання? Вали за ґрати. Хочеш нового життя — перестань скиглити і будь чоловіком, засранцю!!!» От і все. Найбільше залежить од ставлення. А потім я став молодшим капралом. Мені довірили людей, і я вже не міг дозволити собі всілякої херні. У мене з’явилась, як то кажуть, сім’я… Солдати, які від мене залежали. І я не міг їх покинути… А якось іду я додому, чуєш? Тільки-но зі служби — ледве ноги тягну, зате у формі, як має бути. І бачу, як Марія, дівчина, про яку я раніше й мріяти не міг, стоїть на вулиці. Вночі. Сама. «Маріє! — гукаю я. — Ти чого тут сама стоїш?» А вона дивиться на мене — я у формі. І плаче: «Ґутьєрес, ти?! Мене батько з дому вигнав…». Як ти розумієш, чувак, я її нікуди тоді не відпустив… А потім народилися діти… Ми мусили переїхати в хороший район з хорошими дитсадками і школами. Я не хотів, щоб мої діти росли в тому ж районі, що і я. Там, знаєш, одна доріжка… Звісно, живеться важко — на все треба купу грошей, доводиться ішачити по 25 годин на добу. Але ми з моєю Марією не з гівна зроблені, чувак! Чікі-та, чікі-та, чікі-та, бум-с!!!

Колись мій Учитель Чімітдорж-лама сказав мені: «Ми — ті, ким ми себе бачимо. Якщо тебе в житті щось не влаштовує, треба щось міняти! Хочеш змін? Роби їх! Але пам’ятай: щоб народитись знову, спочатку треба померти! Не бійся смерті! Бо за нею буде нове життя».

Капрал Ґутьєрес служить на авіабазі вже десятий рік. Цього року він стане сержантом.

* * *

Лайфгак.

Хочете під’їхати до дочки полковника Вескотта? Зробіть це оригінально — вберіться у військову форму, знайдіть десь військовий джип і, коли під’їдете до полковникового дому забирати дочку в кіно чи в ресторан, віддайте ошелешеному батькові честь, відрапортуйте по формі прізвище, звання, підрозділ та місце дислокації, а також мету візиту.

— Ні, ти уявляєш?! Шмаркач іще, а вирішив з мене постібатися! — ображено бурчав Вескотт.

Ми всі валялись з реготу. У полковника, крім авіабази, власної країни, Прапора, Присяги і Конституції, є ще один скарб — дочки. Молодша, шістнадцятирічна веснянкувата сміхотуха Венді, власниця густої пшеничної коси завтовшки, як полковників зап’ясток, і старша, серйозна двадцятирічна зеленоока Меґан з кумедною зачіскою — коротке русяве волосся стирчить на всі боки, точнісінько як у добродушного Страшила з «Чарівника країни Оз».

Дівчата часто приїжджають до татка на авіабазу — подивитись на літаки й позачіпатися до солдатів. Солдати перелякано сахаються, ніби схарапуджені коні, опускають очі й на всі питання юних створінь відповідають односкладово: «Ma’am, yes, ma’am» або «Ma’am, no, ma’am», — і це до дівчат! Мовляв, це вам не жарти, а полковникові дочки. Нафіг, нафіг!

Сам полковник може розповідати про дочок годинами. В основному історії зводяться до одного: як полковник навчає їх стріляти, захищатись і перемагати. Ну хто, як не тато, цього навчить?!

Типові полковникові історії про своїх дівчат:

— Мою молодшу доню зачіпали в школі старші хлопці. І я її навчив бити долонею знизу. Вона й розбила одному носа. Викликають мене до школи: «Ваша дочка зламала носа Скоттові Бернарді». Я їм кажу, що все усвідомив, що поговорю з дочкою, проведу виховну розмову. І що наступного разу вона битиме тільки в пах!

— Моя старша, коли хоче перевірити, чи серйозні у хлопця наміри, веде його додому знайомити зі мною. Ну, я сиджу такий у формі, гвинтівку чищу. Вони підходять: «Тату, це Джош. Джош, це тато». Я кажу: «Меґ, принеси нам лимонаду, будь ласка», — коли вона йде, я кажу: «Зробиш боляче моїй дочці — я зроблю боляче тобі. Зрозумів?». Фраза попсова, я її ще від свого тестя чув, але найчастіше той, хто після знайомства зі мною переступає поріг мого будинку ще раз, таки має яйця.

Узагалі «тих, хто має яйця», дуже мало. Не тому, що мало хлопців, які мають яйця, а тому, що полковникові не подобаються:

хіппі;

хіпстери;

панки;

узагалі будь-які неформали;

хлопчики з «хороших сімей»;

«ботаніки»;

спортсмени;

кар’єристи;

неамбітні;

нахабні;

безініціативні;

бугаї;

кволі.

Словом, йому ніхто не подобається!

Але один учора примусив полковника міцно задуматись. Новий хлопець Меґан вигадав оригінальний спосіб забрати дівчину з дому в кіно.

Він убрався у військову форму. Знайшов десь військовий HMMWV. Під’їхав увечері до хати, постукав і попросив… полковника Вескотта.

Ошелешена полковникова дружина, мудра Марґарет, покликала чоловіка.

Полковник вийшов у домашніх шортах та сорочці і, м’яко кажучи, офігів, побачивши на порозі свого будинку свою точну копію в юності — бравого солдата у формі ВПС США і в кашкеті, насунутому на самі очі точно так, як це робить полковник.

Солдат віддав честь і щосили гаркнув щось на зразок: «Сер, рядовий такий-то, підрозділ такий-то, прибув у місце дислокації полковника Вескотта з метою забрати Меґан Вескотт для проходження культурної програми. Кінець програми заплановано на 11:00 PM, після чого Меґан Вескотт буде доставлено на місце дислокації полковника Вескотта не пізніше 11:30 PM, сер!!!».

Абсолютно офігілий полковник на автоматі віддав «солдатові» честь. Поряд душилися зі сміху дружина й молодша дочка.

Старша Меґан стала біля «солдата», віддала честь і спитала: «Сер, дозвольте йти, сер?». І парочка чухнула в кіно.

«Солдат» привіз Меґан рівно об 11:30 PM. Полковник, який нарешті прийшов до тями, стояв на ґанку в парадній формі, з нагородами. «Солдат» по формі доповів і «здав-прийняв» дочку на руки таткові.

«Рядовий такий-то! Чекаю вас у п’ятницю о 6:00 PM у себе на барбекю, форма одягу довільна!»

— От же ж комедіянт хрінів! — захоплено бурмотів Вескотт. — Нічого, якщо він матиме серйозні наміри, то піде до мене в рекрути на базу, тоді побачимо, що він за фрукт!

Боже, поможи цьому хлопцеві!

* * *

У НАСА вважають, що без прямого й одночасного поєднання теорії і практики нічого навчитися не можна. Коли я сюди прийшов, мене всадовили за пульт і сказали «пішоооов!». На мої несміливі протести типу «а можна, я спочатку на симуляторі?» інженери і професор Рассел розсміялись, як боги, і сказали: «Які такі симулятори-шмимулятори? Ти сюди супутниками керувати прийшов чи у відеоігри бавитись?!».

Ось і діти, що наступного тижня запускатимуть справжню ракету у космос, теж поєднуватимуть навчання з практикою. А ми з Франческою будемо шкільними вчителями. Так, ви нічого не переплутали — ми будемо викладати діткам у школі. У спеціальній школі НАСА.

Наступного тижня 150 учнів старших шкіл, студентів та викладачів візьмуть участь у навчальному семінарі, який відбудеться на науково-дослідному полігоні, що на острові Воллопс у штаті Вірджинія. Викладачі й студенти під керівництвом спеціалістів з найбільшої дослідницької лабораторії НАСА — Центру космічних польотів Ґоддарда — і (хо-хо!) за скромною участю нашого командного центру проведуть низьку абсолютно серйозних і справжніх експериментів на суборбітальній висоті за допомогою ракети, яку самі підготують до запуску і самі ж запустять у рамках програм RockOn! та RockSat-C. RockOn! і RockSat-C — це освітні програми, що їх заснували Національна програма з дослідження космосу і Консорціум космічних досліджень університетів Колорадо і Вірджинії за участю Національного управління з аеронавтики та дослідження космічного простору. Це вам не якісь симулятори. Це реальна ракета й реальний запуск. Ракета НАСА Terrier Orion — це комбінація ракетного стартового прискорювача (booster) Terrier і ракети Orion, що використовується як другий ступінь. Здатна виводити вантажі від 200 до 800 фунтів (від 91 до 363 кілограмів) на висоту від 50 до 120 миль (від 80 до 200 кілометрів) залежно від навантаження.

Наступного тижня школярі і студенти доставлять на розрахункову суборбітальну висоту 73 милі 667 фунтів вантажу. Усі передстартові, стартові та польотні операції виконуватимуть учні і їхні викладачі під наглядом спеціалістів НАСА. Тобто ще раз, щоб ви розуміли — школярі й студенти запускатимуть серйозну ракету з науково-дослідним обладнанням на борту.

У команді, що контролюватиме старт, зліт і приводнення, працюватиме Джессі (15 років), Алекс і Алісія (16 років); 14-річний Макс керуватиме зв’язком, а Пітер, якому всього 13, — телеметрією. Загалом стартова команда складається з двадцяти дітей і студентів. Решта дітей і викладачів ставитимуть не «навчальні», а реальні наукові досліди, результати яких Центр Ґоддарда використає у своїх дальших наукових експериментах.

Цілий тиждень дітки готуватимуть обладнання й ракету до старту, а сам старт призначено на 22 червня, четвер, на 6:00 ранку за нью-йоркським часом.

У Києві буде обідня пора. Хто живе на західному узбережжі Вірджинії і в Меріленді, зможе побачити пуск на власні очі — достатньо завантажити у смартфон програму «What’s Up at Wallops», і спеціальний компас підкаже вам, у який бік і в який саме момент треба дивитись.

Загалом під час польоту буде здійснено 23 наукові експерименти з вимірювання прискорення, вологості, тиску, температури та радіації в рамках програми RockOn! 9 експериментів у рамках програми RockSat-C і понад 80 автономних експериментальних капсул, у кожній з яких усередині міститься прилад або речовини, що їх учні досліджуватимуть, коли капсули повернуться на Землю. Усі 80 капсул придумали та розробили самі школярі, учні середніх шкіл (дітки від 8 до 12 років), у рамках програми Cubes in Space. Участь у цій програмі взяли абсолютно всі штати.

RockOn! і RockSat-C підтримуються НАСА, Центром Ґоддарда та Консорціумами космічних ґрантів Колорадо й Вірджинії.

Після польоту в коридорі на висоті 73 милі ракета на парашуті опуститься в Атлантичний океан, де її підбере корабель. А вже через добу діти опрацьовуватимуть отримані результати в лабораторіях.

Програма RockOn! проводиться вже десятий рік. RockSat-C — дев’ятий.

Учасники перших програм устигли позакінчувати університети й працюють у різних підрозділах НАСА.

Процес складається з теоретичної та практичної частин. Під час першої студенти отримують знання, необхідні для розробки й виготовлення корисного навантаження (наукового відсіку для Terrier Orion), а також теорію підготовки, запуску й приземлення ракети. А під час практики, протягом навчального року, діти ретельно готують обладнання для польоту. Звісно, без дорослих ніяк, тому Orbital АТК забезпечує планування місій, інженерні послуги та польові операції.

Керувати запуском допомагає Центр Джонсона (Г’юстон), ми і відділ геліофізики НАСА.

Ми з Франческою беремо участь у тренінгах для стартової команди — будемо вчити коригувати курс і працювати з телеметрією.

Отож космос не те щоб дуже близький. Він узагалі перед носом. Була б охота.

* * *

Наша авіабаза відкрита для всіх ветеранів. Усі, хто воював у лавах армії США, — почесні гості. І вони часто приходять на нашу базу. Посидіти коло літаків, притиснутися щокою до теплого боку потужного транспортника, погладити штурвал гелікоптера, подивитись на молодих солдатів — хлопців і дівчат. Якщо ветеран у візку, то до нього відряджають солдата, який його возитиме. У кафетерії стареньких нагодують обідом, пригостять чаєм чи кавою. Ті солдати, що мають вільну хвилинку, підходять до ветеранів, дякують їм за службу. Ветерани розповідають молодим про минуле — їм завжди є що розповісти.

Будь-який військовий, незалежно від звання, проходячи повз ветерана, повинен віддати йому честь. Причому не просто прикласти руку до голови, а по формі, парадним кроком, виструнчившись і різко скинувши руку. Це особисте розпорядження полковника Вескотта.

Оскільки:

Не так уже й багато ветеранів приходить до нас у гості. База не збідніє на кілька гарячих обідів та каву.

Пройти стройовим кроком повз ветерана і віддати йому військову честь — це найменше, що може зробити солдат.

Колись і ви будете такі старенькі, і вам також буде приємно, що молодь шанує те, що ви колись віддали частину свого життя Батьківщині.

І я вважаю, що це правильно.

Тому віддайте честь ветеранові, якщо ви військовий. Подякуйте. Просто всміхніться.

І ветеранові УПА.

І ветеранові Другої світової.

І ветеранові АТО.

Бо якщо ти колись був солдатом, то це назавжди. Не буває «колишніх солдатів». Вони заслужили.

* * *

— Привіт, діти! Мене звати Франческа, це мій напарник Джорджіо, і ми — космічні пілоти наземного контролю! — пропищала Франческа.

— А скільки вам років? — спитала дівчинка в мусульманській хустці з чорними, як великі оливки, очима.

— Вісімнадцять, — безсоромно, навіть не кліпнувши, збрехала Чессіна.

— Ого! То ви ще вчитеся?!

— Ні, я вже закінчила університет.

— Вона вундеркінд, — сказав я. — З таких виростають божевільні розпатлані професори в товстелезних окулярах.

Діти засміялися. Франческа злісно штурхнула мене під столом ногою.

— А вам скільки років? — спитала симпатична руденька студентка.

— А ти вгадай! Скільки, думаєш, мені років? — я теж вирішив пококетувати.

— Ну-у… двадцять… п’ять?

— Десь так! — задоволено сказав я. Не одній же напарниці брехати!

— Ага, він ще молодий і дурний, — не залишилася в боргу сицилійка. — Джорджіо ще вчитись і вчитись!

Я розкрив було рота сказати, що мені вже цілих тридцять дев’ять і що я не Джорджіо, а Дорж, і що моє монгольське ім’я має тибетське походження і означає один із символів буддизму, священний скіпетр Ваджру, що власне тибетською буде Дорчже (རྡོ་རྗེ «rdo rje»), а бурят-монгольською — Очір, проте вчасно схаменувся. Хай там як, але на роботі з легкої руки Франчески я давно Джорджіо. Мало хто, думаю, взагалі знає, як мене звати насправді.

А замість слів «космічні пілоти» мені завжди ввижаються «космічні пірати», і пам’ять послужливо малює перед очима Весельчака У та Криса з радянського фільму «Гостя з майбутнього», що їх блискуче зіграли Невинний та Кононов. Причому тупуватим Весельчаком був, звісно, я, а авторитарним Крисом — моя тендітна напарниця.

— …і зараз Джорджіо виведе вам на екран порівняльні таблиці траєкторій ракет з носіями однакової потужності, але з різним корисним навантаженням, — слова Франчески повернули мене в реальність, —…і ви побачите амплітуду корекції. Це вам стане в пригоді при розрахунку низької траєкторії для вашого Terrier Orion.

Ми беремо участь у семінарі для стартової команди студентів-учасників програм RockOn! і RockSat-C. Ми з Франческою — одні з тренерів команди запуску, яка керуватиме стартом ракети. Спілкування з дітьми проводимо в режимі відеоконференції. Маємо картинки з командного центру космодрому Воллопс і зі штаб-квартири компанії Orbital АТК, яка забезпечує планування місій, інженерні послуги та польові операції на Воллопсі.

Я вивів порівняльні таблиці на екран.

— Як бачите, дітки, у вас є п’ять таблиць, де ви можете спостерігати, як змінюється траєкторія і апогей залежно від корисного навантаження за умов, що ви використовуєте носії одного типу і з однаковою потужністю, у цьому разі — бустер Terrier як перший ступінь і ракету Orion як другий ступінь. Джорджіо зараз розповість вам про особливості цієї конфігурації.

Усе, що відбувалося зі мною в цю хвилину, здавалося мені химерним сном. Я, вчорашній журналіст, зараз учитиму дітей, які в майбутньому відправлятимуть ракети в космос. Це все було так нереально, що я мимоволі завис.

Напарниця доволі сильно, як краб, ущипнула мене за бік. Я вийшов з прострації і клацнув на таблицю з ракетою:

— Terrier Orion — це поєднання ракетного стартового прискорювача Terrier і власне ракети Orion, яку використовують як другий ступінь. На таблицях раніше ви бачили, що таке поєднання виводить вантажі від 200 до 800 фунтів на висоту від 50 до 120 миль залежно від навантаження.

А тепер, знаючи потужність двигунів, розрахуйте мені, будь ласка, на яку висоту ви зможете підняти наукове обладнання, суха вага якого становить 667 фунтів? Це без урахування поправок на погоду, щільність повітря, тиск, напрямок і силу вітру.

— А яка буде похибка з урахуванням погодних умов? — спитала дівчинка років п’ятнадцяти в мусульманській хустині.

— Як тебе звати, солоденька?

— Лейла.

— Дуже приємно! Так от, якщо брати до уваги максимально допустимі погодні умови, наприклад низький тиск до 680 мм і пориви бокового вітру до 65 футів на секунду, то похибка апогею становитиме приблизно три милі. Не критично, але все залежить від типу експериментів, які ви проводите. Для вимірювання вологості й тиску три милі — доволі критично. А тепер я чекаю на розрахунки!

Рівно через дві хвилини хлопчик в окулярах сказав:

— Я маю результат. Зачекаю решту колег, і ми звіримо показники.

— Як тебе звати? — спитала Франческа.

— Я Джейсон, з Техасу.

— Де ти вчишся?

— Школа Лейк Тревіс, перейшов у випускний клас.

— Скажи, чому ти не говориш свій результат зараз, а чекаєш на інших?

— Ем-м… Мій результат може бути неточний, це раз, а потім, ми ж працюємо в команді, і Джорджіо спитав про результат не конкретно мене, а всіх…

Франческа захоплено штурхнула мене під столом.

Що завжди мене вражало в маленьких американцях, то це вміння працювати в команді, взаємоповага й робота на результат. Робота в команді — це, без перебільшення, половина успіху.

Ракети в космос не запускають одинаки-ентузіасти. Їх запускає велика й злагоджена команда професіоналів, де кожен досконало знає свою ділянку роботи. «Спеціалістів широкого профілю» в НАСА просто немає. Тут кожен повинен бути фахівцем у своїй справі.

Через десять хвилин стартова команда, порадившись між собою, видала нам результат: за ідеальних погодних умов Terrier Orion підніме корисний вантаж 667 фунтів на 73 милі.

Замість запланованих сорока хвилин ми спілкувались аж дві години. Через нас діти пропустили сніданок, а ми, відповідно, перерву. Зате ми детально показали, як розраховуємо різницю між розрахунковою і реальною траєкторіями, а також як працюємо з телеметрією.

Діти з жагою знань в очах.

У нас попереду ще два семінари, а 22 червня діти вже самостійно, хоч і під наглядом дорослих з Orbital ATK та відділу геліофізики НАСА, запускатимуть ракету й проводитимуть справжні наукові експерименти.

— У них обов’язково все вийде! — розчулено сказала Франческа.

І, звичайно ж, заплакала.

* * *

Ранок був чистий і свіжий. Я спокійно приготувався до церемонії підняття прапора, як раптом хтось сильно вщипнув мене за бік.

— Франческо!!! Щоб тобі добре було!!! Що за гусяча звичка щипатись?!

— Швидко в командний центр!!! У дітей уже півгодини як ракета на старті!!!

Я ще не второпав, про що йдеться, але видно було, що справа термінова, бо моя напарниця галопом ушкварила навпростець через плац, де вже вишикувалися солдати, і ледь не збила по дорозі командира бази, що якраз підходив для щоденної церемонії підняття прапора. Полковник Вескотт ледь устиг зробити крок назад.

— Пардон! — я, закинувши рюкзак на плече, побіг за напарницею.

— А що тут, власне… — далі я вже не чув, бо спішив за невгамовною сицилійкою.

Ми влетіли в командний центр, і щойно я надів гарнітуру, як у навушнику почув голос Трейсі:

— Джорджіо, Франческо, Воллопс на другому каналі, Orbital ATK на третьому! Г’юстон — як завжди!

— Дякую! — я перемкнувся на закритий зв’язок і прохрипів у мікрофон: — Чессіно, що сталося?!

— Старт через кілька хвилин, команда з Orbital ATK напередодні виставила кут нахилу й орієнтування і віддала керування стартовій команді, а їм п’ятнадцять хвилин тому надійшла свіжа метеорологія — на висоті десять кілометрів сильний вітер понад допустиму норму і впала температура!

Тут потрібно зробити паузу і пояснити, що, власне, сталося.

Дозвукова ракета НАСА (дозвукова, бо її швидкість не перевищує швидкості звуку) Terrier Orion злітає з пускових рейок, як і будь-яка мала ракета. Напрям і нахил рейок встановлюється залежно від:

1) payload — тобто корисного навантаження ракети-носія;

2) місця посадки капсули;

3) заданого апогею (найвищої точки траєкторії);

4) метеопрогнозу, оскільки траєкторія безпосередньо залежить од руху повітряних мас через малу швидкість і малу вагу ракети.

І от з останнім пунктом виникли проблеми. Метеорологічні умови змінились, а запрограмована позиція ракети залишилась.

— Франческо, а ми тут причому? У них на Воллопсі — цілий Orbital ATK і департамент геліофізики НАСА!

— Стартової команди Orbital ATK немає, там тільки контролери, а розрахункова група буде аж через годину. І геліофізики одразу вказали на нас, бо ми були серед тих, хто їх тренував!

— OMG, і що? Я суборбітальними пусками не займався, я тільки теорію знаю, це не наша спеціальність!!!

— Я займався, — спокійно сказав Баррел, що стояв у нас за спиною. — Я на них, синку, виріс. І нічого складного тут немає.

Мені одразу стало легше.

У навушнику стояв гомін — це під’єднався Воллопс.

— Доброго ранку, Сі-Ті! На зв’язку Воллопс, старший контролер зміни Orbital ATK Маерс!

— Доброго ранку, Воллопс! Що у вас там?

— У нас зміна вітру на висоті десять з половиною кілометрів, пориви до двадцяти п’яти метрів на секунду, напрямок північний захід — протилежний від океану.

— Треба відміняти пуск, максимально допустимі тільки двадцять метрів на секунду, — згадав я інструкцію.

Було чути, як діти, наша стартова команда, охнули.

— Не треба відміняти пуск, Джорджіо, — сказав старший офіцер Баррел. — Це допустима межа при старті, при роботі першого ступеня. Висота 10 кілометрів — це вже другий ступінь. У Orion є рухомі стабілізатори курсу, а у бустера Terrier — ні. Тому начхати на вітер, розраховуйте траєкторію і змінюйте нахил і напрямок стартових рейок.

— Я займуся! — сказала Франческа.

— ОК, займайся розрахунком, я візьму на себе контроль пускових систем, — сказав я.

Я настис кнопку зв’язку і не своїм голосом сказав:

— Воллопс, це Сі-Ті. Хто у нас на контролі?

— Я! — обізвався хтось. Я упав очима в список стартової групи.

— Джон Вінслоу?

— Так, я! — я відкрив карту процедури пуску (в НАСА обожнюють усілякі карти процедур та інструкції типу «step-by-step»).

— ОК, Джоне, я Джорджіо. Переведи статус пуску із зеленого в жовтий.

— Є!

Г’юстон побачив жовтий статус за десять хвилин до старту і одразу ввімкнувся:

— Воллопс, це Г’юстон, що у вас там відбувається?!

— Г’юстон, це Сі-Ті, нічого особливого, корекція пуску.

— Джорджіо, це ти, чи що? Щось сталося?

— Нічого особливого. Погода змінилась.

— А, ОК, тримайте нас у курсі!

— Що далі? — захвилювався учень за пультом. Я зиркнув у інструкцію.

— Зніми «lock» з системи орієнтації.

— Є!

— Усе. Тепер чекай. Хто у нас на розрахунках? Лейла?

— Я тут! — відгукнулася дівчинка в мусульманській хустці.

— Солоденька, це Джорджіо, пам’ятаєш, ти мене напередодні питала про похибку апогею?

— Так!

— Тепер побачиш, що це таке, на практиці. У тебе відкрився статус керування орієнтацією?

— Так, став зелений!

— Відкрий координати курсу, видали попередні і чекай на Франческу, зараз вона дасть тобі нові цифри.

— Я боюсь… — несподівано сказала Лейла й запхинькала.

— Е-е-ей, спокійно, все під контролем, моя хороша. Чуєш, доцю?

Лейла заплакала по-справжньому.

Я, хоч і сам був не свій, однак спробував угамувати тремтіння і якомога спокійніше сказав у мікрофон:

— Так, народ. Calm down ^[39]. Це цілком нормальна ситуація. Ми б злетіли й без цієї корекції, просто якщо хочемо, щоб усе було за планом, то треба внести невеличкі зміни. Усе буде ОК!

— Сі-Ті, це Воллопс, прийняли, все буде ОК, ми тут допоможемо, — обізвався контролер ATK.

Через кілька хвилин Франческа з Баррелом розрахували орієнтацію і кут нахилу пускових рейок.

— Воллопс, це Сі-Ті, маємо нові цифри. Відправляємо файлом? — спитав я у Франчески.

— Та продиктуйте так, менше часу піде! — махнув рукою Баррел. — Будете ото зараз шифрувати, відсилати. Теж мені, високі технології! Іноді треба простіше!

— Лейло, солоденька, зараз ти завдаватимеш правильні параметри для орієнтації. Франческа тобі диктуватиме, слухай уважно!

— ОК!

Коли дівчата закінчили вводити параметри, я сказав:

— А тепер натисни «lock» на панелі керування орієнтацією і переведи систему в «зелений» статус.

— Є! — доповіла Лейла.

— Джон?

— Я!

— Статус стартової конфігурації зелений?

— Так!

— Переводь свій стартовий статус із жовтого в зелений.

— Є!

— Тепер перемкнись на Г’юстон і доповідай про готовність.

— Я?

— Ні, блін, мамочка твоя!!! — діти у Воллопсі засміялися. — Ти, звісно. Хто в нас тут командує пуском?!

— Г’юстон, це Воллопс, старший пускової команди Джон Вінслоу. До пуску готові!

— Воллопс, це Г’юстон! Прийняли, коридор відкрито! Хай вам бог помагає, дітки!

До старту залишалося три хвилини. У вухах в мене стугоніло, в роті пересохло. Я хотів було прогнати стартову команду по «статус-чек», але Баррел махнув рукою, мовляв, не займай дітей!

— І так би злетіла. Подумаєш, трохи не туди б полетіла, ви ж не на орбіту капсулу виводите, а просто піднімаєте її на потрібну висоту, — бубонів у вуса старший офіцер.

10… 9… 8… 7… 6… ключ! 4… 3… 2… 1… Ignition! Liftoff! ^[40]

Настала мить істини.

Пуск, над яким працювало 150 студентів і викладачів з усіх штатів, відбувся! Діти й космос стали ближчі ще на одне натискання кнопки.

…На сьомій секунді перестав працювати бустер Terrier.

…На десятій секунді Terrier відокремився

…На чотирнадцятій секунді ввімкнувся двигун Orion.

На висоті 10,5 км Orion злегка закрутило, коли він потрапив у сильний повітряний потік, однак запрацювали стабілізатори і ракета впевнено вирівняла курс. Франческа, Баррел і Лейла зробили свою роботу.

Через 137 секунд ракета сягнула апогею і відстрілила капсулу з науковим обладнанням. У навушнику я почув оплески, сміх і плач.

— Воллопс, Сі-Ті. Вітаю з успішним запуском! — сказав я дерев’яним голосом. За ці двадцять хвилин я втомився так, наче зранку до ночі косив.

Через кілька годин за кількасот кілометрів од східного узбережжя Атлантики корабель НАСА виловить капсулу з двадцятьма трьома експериментальними модулями RockOn! дев’ятьма модулями RockSat-C і вісімдесятьма маленькими модулями, зібраними дітьми з сорока дев’яти штатів.

Уже через добу всі учасники під керівництвом відділу геліофізики НАСА почнуть роботу над дешифруванням результатів.

Ми вже було зібралися йти на перерву перед нашою основною зміною, як знову ввімкнувся Воллопс:

— Джорджіо, Франческо, ми хочемо вам подякувати! — говорив, як я зрозумів, старший, Джон Вінслоу.

— Нема за що, це наша робота! — сказав я.

— Ми раді, що у вас усе вийшло! — додала Франческа.

— Джорджіо… — я раптом почув Лейлу. — Вам же не двадцять п’ять, правда?

— Та й Франчесці не вісімнадцять! — я вирішив потопити з собою і напарницю.

У голову мені негайно полетів олівець (колись вона мені влучить в око!).

— Ви сказали на мене «доцю»… — схлипнула Лейла.

— Пробач, пробач… я не хотів, просто в мене старша дочка така, як ти…

— Дочка? То скільки ж вам років?

— Тридцять дев’ять…

— Ого, який молодий! А не скажеш…

— Дякую…

— Вам дякую… Просто в мене немає тата… Він загинув в Іраку, як я була маленька, — Лейла заплакала.

— От холера… Пробач, солоденька… Я не хотів… Я не знав…

— Та ні, все ОК, мені було приємно… Ніби тато… Я просто хотіла подякувати…

Одно слово, у нас був потоп.

Дорога до знань завжди важка й довга. І ставати на неї ніколи не рано й ніколи не пізно. Ні Лейлі в її п’ятнадцять, ні мені в тридцять дев’ять.

* * *

Був понеділок, і явно сталась якась халепа. Я не міг зрозуміти, яка саме. Але те, що халепа й Франческа були якось пов’язані, я не сумнівався.

— Джорджіо, доброго ранку! Ось твоя гаряча кава на столі, і маленький додаток до неї, — на моєму столі парувала філіжанка ароматної кави з молоком і пінкою. Поряд лежала шоколадка з лісовими горіхами.

— Ого! Дякую,Чессіно! — сказати, що мені було просто приємно, значить, нічого не сказати. Я був вражений і зворушений мало не до сліз.

Але водночас у глибині душі ворухнувся хробачок тривоги. Франческа ніколи не робить каву з молоком і пінкою. Зазвичай я додаю молоко сам.

— Що сталося, ragazza mia? Що спонукало тебе на самому початку дня довести мене мало не до сліз? Щоб зварити каву, ти мусила прийти на роботу раніше, ніж завжди!

Франческа випірнула зі свого комп’ютера. Ледь помітна напруга в її великих чорних, як терен, очах змінилася легким роздратуванням:

— Ти думаєш, я не можу просто так прийти й зварити своєму напарникові кави? Доброї ж ти про мене думки, Джорджіо! — ображено пхикнула дівчина й сховалася за монітор.

Я почувався незручно. «От бовдур, замість зайвий раз сказати «дякую», поліз з дурними запитаннями! Телепень!»

— Та ні, бамбіна, що ти! Навпаки, мені дуже-дуже приємно, що ти про мене турбуєшся.

У відповідь я почув тільки клацання клавіатури. «Усе. Образилась». Щойно я роззявив рота, щоб іще раз попросити пробачення, як Франческа видала:

— Джорджіо, ми сьогодні рухаємо нові Iridium, я вже зв’язалася зі штаб-квартирою в Макліні і отримала від них детальні дані про розведення всіх десяти сателітів по стаціонарних орбітах. І вже розписала перехід перших п’яти в третю орбітальну зону, треба їх тільки перевірити.

За угодою з Iridium, після запуску другої серії з десяти нових супутників, здійсненого SpaceX учора, ми всі десять сателітів, вагою 860 кілограмів кожен, паркуємо для тестування на проміжний орбіті з апогеєм 625 кілометрів, а потім п’ять з них переводимо на стаціонарну орбіту в третій орбітальний зоні, чотири готуємо до повільного переводу в другу зону і один у четверту. Розведення аж п’яти супутників — складна математична проблема, якої я з острахом очікував усі вихідні. І тут раптом з’ясовується, що проблему вже розв’язано!

«Це ж коли вона прийшла на роботу, якщо, крім кави, встигла ще й розписати точки підходу для п’яти сателітів?» — ця думка мене занепокоїла.

— Чессіно, а коли ти встигла це зробити?

— Просто прийшла сьогодні на кілька хвилин раніше, — скромно відповіла сицилійка, головною особливістю якої було запізнюватись і відкладати все на останню хвилину.

«Дива дивні», — подумав я. «На кілька хвилин» — для розрахунку п’яти траєкторій! Хробачок тривоги шкрябнув сильніше й затих.

Корекція п’яти сателітів Iridium і підготовка до переходу решти пройшла блискуче. Складну процедуру від початку до кінця спланувала Франческа, комунікація зі штаб-квартирою Iridium була бездоганна, і сама операція пройшла легко, безболісно й швидко. Ми нічого не переплутали, все зробили з мінімальною похибкою, усі були вражені й задоволені. Упродовж усієї процедури в мій бік не полетіла жодна апельсинова шкірка, жодний олівець чи гумка. Усі переговори обійшлися без уїдливих коментарів чи отруйних зауважень моєї дорогої напарниці. Вона мене навіть ні разу не щипнула!!! А крім того, принесла мені другу каву, ще одну шоколадку, почищений апельсин і жуйку. І взагалі, норовиста й галаслива дівчина була в цей день тиха, сумна й турботлива, хоч до рани прикладай!

Наприкінці зміни старший офіцер Баррел підійшов до мене, кивнув на Франческу й тихо спитав:

— Джорджіо, з нею все гаразд?

— Не знаю, — знизав я плечима. — Сам дивуюсь…

— Ну що ж. Не забудь подати мені звіти, бо кінець місяця, треба закритися, — нагадав Баррел.

Звіти — моя парафія. Щоб їх скласти, потрібна прискіпливість, педантичність, терпіння й час, тому я намагаюся не відтягувати цієї процедури і завершити їх завчасно, бо від того залежить не тільки якість нашої роботи (Г’юстон не любить запізнень), а й наш майбутній план.

— Без проблем. Надішлю вам за минулі три тижні, бо якраз їх у ту п’ятницю закінчив, а за цей тиждень зроблю в цю п’ятницю одразу після зміни і до дванадцятої дня подам уже зведений звіт за місяць.

— Це було б ідеально! — задоволено промурчав Баррел.

Я підійшов до Франчески, сів перед нею, уважно подивився на її маківку і навіть запустив пальці в її цупкі, чорні й лискучі кучері.

— Що ти робиш, Джорджіо?

— Та я ось дивлюся, де в тебе німб… Ніби немає, а поводишся ти, наче свята Марія Магдалина після розп’яття Ісуса.

Франческа тихо всміхнулась.

Від такої тихої і скромної усмішки мені стало ще тривожніше. Проклинаючи себе за недовіру, я пішов у кабінет закінчувати звіти.

Несподівано зайшла Сара.

— Андрію, у тебе все в порядку?

Мене аж пересмикнуло.

— Та зі мною якраз усе гаразд, а ось Франческа сьогодні якась дивна…

Сара стурбовано вийшла з кабінету й пішла в командний центр.

Я почав складати звіт за попередню зміну. Наші звіти нагадують бортовий журнал, куди ми заносимо план, статус на початку зміни, всі наші маніпуляції із зазначенням точного часу, а також статус об’єктів після всіх наших дій. Усе це нагадує розшифровку «чорної скриньки» з літака. Потрібно це для того, щоб Г’юстон був у курсі що, де, як і з яким результатом відбулось. Крім того, такі звіти допомагають проаналізувати ситуацію й оцінити міру професійності команди.

Робота це кропітка, але необхідна. І я, як старший у команді, намагаюся робити це по закінченню кожної зміни. Ось і тепер я спочатку склав звіт за сьогодні, а потім збирався доєднати останні записи до інформації про діяльність командного центру за минулі три тижні.

Я зайшов у «Документи» і відкрив течку «Temporary», де вже зберігалися три течки під назвами «week_1_06_05-09_2017», «week_2_06_12-16_2017» і «week_3_06_19-23_2017». У кожній течці було по сім файлів — шість файлів за кожен день і один з коментарями.

Тобто мали бути.

Але ні течок, ні файлів у «Temporary» НЕ БУЛО. Течка була абсолютно порожня. Я аж дихати перестав. Зняв окуляри, протер очі й вирячився в монітор. Нічого не було. «Може, я не сюди їх поклав?» — подумав я. Перебрав усі документи. Завдав у пошуку «week_1», «week_2», «week_3». Нічого. Тільки готові звіти з течки «Finished_reports». Перевірив «кошик» — порожньо.

І тут я відчув, що в мене починається паніка.

Я пішов у командний центр — може, Франческа знає, куди я у п’ятницю запхнув ці кляті звіти?

Коли я зайшов, то побачив таку картину: Франческа сидить за своєю робочою станцією, впавши головою на клавіатуру. Поряд сидить Сара й гладить її по чорних кучерях.

— Емм… Чессіно? З тобою все ОК?

Франческа підняла на мене червоні заплакані очі. Акуратний носик теж був червоний. На лобі червоними квадратиками чітко відбилася клавіатура.

— Джорджіо, — пробелькотіла напарниця. — Я їх знищила…

«Та-да-а-а-ам!!! — тріумфально проспівав хробачок тривоги, який гриз мене цілий ранок. — А я що казав?!»

— Франческо, ЯК?! — тільки зміг спитати я.

Коли моїй старшій дочці Софії було років шість, я одного разу залишив на столі свою буддійську вервицю, з якою ніколи не розлучався, і ножиці. Вервицю і ножиці. Ножиці і вервицю. На столі. Поряд. Коли, прийшовши через який час, я звично схопив вервицю й хотів намотати її на ліву руку, то… кісточки з вервечки посипалися додолу. Усі 108 кісточок, серед них і великі роздільні кісточки з бірюзи й коралу. Вервечку було акуратно розрізано.

Поряд стояла моя дорога перелякана дитина й дивилась на мене великими круглими чорними оченятами. Я з секунду намагався втямити, що, власне, сталося, і тут мене раптом розібрав сміх. Я душився з реготу: «Со… Софійко!.. Я тебе не сваритиму, маленька, ти тільки скажи, аха-ха-ха! НАВІЩО ти це зробила?!». Софія густо почервоніла й вичавила: «Тату, я не знаю…».

Сьогодні на мене дивились такі самі невинні очі, повні сліз. Я не відчував злості чи розчарування. Мені було дико смішно — подвійна кава, шоколадки, почищений апельсин, п’ять заздалегідь розрахованих траєкторій і янгольська поведінка. Нарешті все стало на свої місця. Я зареготав уголос.

— Джорджіо, я не спеціально… Я чистила свій комп’ютер, так як ти мене вчив, і потім вирішила почистити твій… Я хотіла як краще… Я не знала, що ти течку так спеціально назвав, я подумала, що «Temporary» — це проміжні тимчасові файли, які забивають кеш… Пробач-пробач… — бурмотіла сицилійка.

— А «кошик»? — спитав я, вже знаючи відповідь.

— Я й «кошик» почистила — все, як ти вчив…

Вона почервоніла так, що кольором обличчя зрівнялася зі своєю помадою. Мені раптом стало жаль бідолашну. Цілі вихідні, а особливо цього ранку, її гризли докори сумління й страшне почуття провини.

І я згадав ще один епізод, тепер уже з власного дитинства:

Коли мені теж було шість років, у ванній кімнаті, через власну необережність, я ненавмисно розбив скляну пляшку з розчинником. Рідина із сильним різким запахом розтікалася по жовтій підлозі ванної. На місці калюжі жовта підлога одразу ставала брудно-біла — так на неї діяв розчинник. Мама кинулась прибирати склянки й поклала в калюжу ганчірку. Та з яскраво-червоної одразу перетворилась на блідо-блакитну. У квартирі стояв різкий запах. Відчуття катастрофи повисло в повітрі і з парами розчинника всоталося в мою шкіру. Кілька годин до приходу батька я ледве дихав зі страху й очікування кари — я пам’ятав, як у часи повального дефіциту тато з труднощами десь дістав ту кляту пляшку. Я пам’ятаю, як завмираючи з жаху, зізнався батькові, що її розбив. І був дуже здивований, коли замість покарання тато спитав: «Ти не попікся?». І, побачивши мій переляк, обняв і погладив мене по голові: «Та ну, це ж тільки якась пляшка — головне, що ти не порізався й не попікся».

— Чессіно, ragazza mia, та не переживай так! Це ж тільки звіти!

— Та й не обов’язково їх подавати саме сьогодні. Я почекаю до п’ятниці, — заспокоїв старший офіцер. — І я тобі допоможу, скину розшифровки всіх маніпуляцій, щоб ти не мордувався.

— Справді, у вас же цілий тиждень попереду, час іще є, правда, Джорджіо? — сказала сержант МакКарті. І додала: — Вона так переживала…

— Я помітив, — хмикнув я. — А знаєш, Чессіно, мені навіть сподобалось!

Сицилійка всміхнулась крізь сльози. Понеділок явно вдався.

Мій Учитель, мудрий старий Чімітдорж-лама, колись казав: «Будь-яку проблему можна розв’язати. Якщо перед тим добряче з неї посміятися».

* * *

— Я поки що не знаю, що зроблю, але Вескотт у мене це підпише, або я не Сара МакКарті! — сержант МакКарті сиділа в моєму кріслі й жалілася на патрона. Полковник уперто не підписував розпорядження, за яким на авіабазі мало з’явитись меню з продуктів, що не містять глютену.

— Яке безглютенове меню?! Сержант, та ви збожеволіли! Я своїм солдатам ледве рибу вибив тричі на тиждень, а ви мені пропонуєте ще один геморой! — кипів полковник.

Сара доймала полковника безглютеновим меню вже півмісяця. Спочатку сержант помітила, що рядові Гіґґінс і Козінскі не ходять зі своїм підрозділом на ланч у їдальню, а дістають судочки й сідають за окремий стіл, наче сироти.

— Ми не можемо їсти те, що їдять усі. У нас безглютенова дієта, — сказала білявка Соня Козінскі. — Гіґґінс теж сидить на gluten free. От ми й носимо ланч з дому. Іноді міняємося, щоб не набридало…

— А що таке «безглютенова дієта»? — спитала Сара.

Слово «дієта», для професійної балерини у минулому, було їй добре знайоме. Про «безглютенову» Сара теж колись чула, але не знала, «з чим її їдять».

— У нас автоімунне захворювання, — пояснила Соня. — Наші організми не здатні засвоювати білок глютен, який міститься в зернових. Наш імунітет сприймає глютен як ворога і починає його атакувати. Від цього страшенно болить живіт і голова. Слизова шлунка й кишківника починає запалюватись. Це дуже небезпечно.

— Тобто ви не їсте хліба? — уточнила Сара.

— Якби ж то! — сумно зітхнула Соня. — Не їмо будь-яких продуктів, що містять клейковину. Це фактично вісімдесят відсотків звичних для вас продуктів.

— Ну, я в магазинах бачила позначку «gluten free» на деяких товарах…

— На деяких, — наголосила Соня. — Вибір є, звісно, але порівняно з асортиментом «нормальних» продуктів — негусто. Тут на базі так класно готують! Але, на жаль, не для нас!

З того дня Сара втратила спокій. Як так? Мовчазний Гіґґінс, весела Соня, а разом з ними ще п’ятеро солдатів, диспетчер з control tower і механік із зони прийому не можуть їсти, як усі! А що ж вони тоді їдять? Те, що приготують удома, або напівфабрикати з магазину. Картина вимальовувалася сумна. Аж дев’ять осіб з персоналу авіабази позбавлені не зі своєї волі можливості вибору, доступного для всіх інших!

І Сара занурилася в розрахунки. Вона вивчила меню. Проконсультувалася з кухарем авіабази, дізналась, де, які продукти і за якими цінами треба закупити, щоб надати меню з трьох страв на вибір тим, хто не вживає глютену. Вийшов кошторис приблизно на п’ятсот доларів щомісяця. Півтисячі доларів на те, щоб дев’ять осіб могли харчуватися в їдальні разом з іншими. Шість тисяч доларів на рік.

Коли Сара принесла документ Вескоттові, полковник ніяк не міг утямити, НАВІЩО йому пропонують витрачати 6000 на рік.

— Що це? — Вескотт одсунув од себе документ з таким виглядом, ніби Сара на ньому чистила оселедця й забула прибрати тельбухи.

— Сер, це перелік продуктів, які необхідно закупити для включення трьох страв, що не містять глютену, в загальне меню, сер! — спокійно пояснила суперінтендант.

— У мене тут база, а не ресторан, — сухо відрізав Вескотт.

— Сер, це меню необхідне, бо Козінскі, Гіґґінс, Марша, Рейнолдс та інші не можуть собі дозволити нормально харчуватися. А вони, між іншим, повноцінні громадяни й такі самі солдати, як ми з вами, сер!

— Рядовий Чандра вегетаріанець!!! — обурився Вескотт. — Рядовий Саабі не їсть свинини і вживає тільки халяльні продукти! Мені що, відкривати тут ресторан індійсько-іракської кухні?!

— Сер, уподобання рядових Чандри й Саабі — це їхній добровільний і свідомий вибір. Люди, що не сприймають глютену, не обирали собі автоімунних захворювань, і в цьому є істотна різниця, сер!

— Сержант МакКарті! Відчепіться від мене зі своїм глютеном! Шість тисяч на рік! Ви збожеволіли!

І так Сара гризла полковника другий тиждень.

— Не підписує? — спитала Франческа.

— Ні, — сумно зітхнула Сара. — А я пообіцяла Соні, Рею Гіґґінсу та іншим, що виб’ю для них меню! Я не хочу, щоб вони носили їжу в судочках! Держава видала їм форму, чому вона не може їх нагодувати, як інших солдатів?! Вони давали одну й ту саму присягу під одним і тим самим прапором! Він підпише мені цей документ! — уперто струснула кучерями маленька шотландка. — Інакше я не Сара МакКарті!

— Сара має рацію! — Франческа войовничо розмахувала кулачком. — Полковник витрачає купу грошей на дурниці типу «безкоштовної піци», хоч ми без тієї піци цілком можемо обійтись!

Раз на тиждень, у четвер або п’ятницю, Вескотт влаштовує офіцерам і цивільним спеціалістам, які не ходять у їдальню, як військові, «безкоштовну піцу», звісно ж, купуючи її в ресторані Франчесчиного батька.

— Це несправедливо, що люди, яким держава оплатила харчування і форму, люди, які давали присягу, обділені у своїх правах! — продовжувала розмахувати кулачком дівчина, наче революціонер на мітингу. — Це просто свинство!!! — і кулачок заїхав мені по спині, якраз між лопаток.

— Чессіно, мене за що лупиш?! Я тут яким боком?!

— Пробач, Джорджіо, я захопилась!

— Захопилась… — пробурчав я. — Не напарника треба лупити, а Козінскі підтримати. Стати з ними на одну сторону…

— Джорджіо, ти геній!!! — вигукнула сицилійка й так заїхала мені по спині, що в мене ледь окуляри з носа не злетіли.

Перед ланчем на нашій маленькій кухні зібралася вся наша гоп-компанія: старший офіцер Баррел, Трейсі, професор Рассел, сержант МакКарті і ми з Франческою.

— Увага, вогонь! — на кухню з традиційним «дотепним» гаслом зайшов Вескотт з коробками піци. — Свіжа, «правильна», справжня піца, прямо з печі!

Полковник відкрив коробки:

— Розбирайте!

Але ніхто й з місця не зрушив.

— Мене від глютену пучить! — заявила раптом Франческа. — Не можу це їсти, дякую!

Вескотт з несподіванки ледь не впустив шматок піци, який уже збирався надкусити.

— Джорджіо, що це все, в біса, означає?

— Щось я теж не хочу… — сказав я, зосереджено дивлячись на напарницю.

— Його теж пучить! — відрізала Франческа. — Глютен — це вам не жарти!

Офіцер Баррел, насилу стримуючи сміх, рохнув, наче кабан у кущах.

Полковник Вескотт отетеріло подивився на нашу ватагу.

— Що це, в біса, означає?!

— У нас у всіх дієта! — вигнула чорну брову Франческа. — Безглютенова.

Полковник поклав на місце шматок піци й гнівно зиркнув на сержанта МакКарті. Завжди незворушна й спокійна Сара, не кліпаючи, дивилась полковникові прямо у вічі. Дуель тривала кілька секунд, після чого Вескотт почервонів, наче сигнальна ракета, й процідив:

— Ваша ідея, МакКарті?

— Це Джорджіо ідея! — видала мене з бебехами дорога напарниця. Вескотт не очікував од мене такої підлості і з-під лоба зло подивився на мене. Мені нічого не залишалось, як прийняти виклик, і я склав руки на грудях:

— Моя!

Напарниця зрозуміла, що бовкнула не те, тому заступила мене й сказала:

— А втілення — моє!

Полковник випрямився, склав руки за спиною і пройшовся туди-сюди, від чого став схожий на пихатого гусака або ще краще — на індика.

— Бунт, значить?

— Ні, не бунт, — спокійно сказала Сара. — Це вільна країна. Кожен має право отримати в їдальні те, чого потребує.

— Так, — відчеканив Вескотт. — Годі!

Приклав руку до кашкета, різко повернувся на каблуках і вийшов з кухні. Дверима свого кабінету навпроти він грюкнув так, що в нас на кухні підстрибнули чашки в шафі.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Несподівано з гучномовців пролунав ображений Вескоттів рик:

— Козінскі, Гіґґінс, Рейнолдс, Марша, Паттерсон, Вілкокс, Лоретті, Барнс і Пептон — зайдіть негайно до командира бази!

Після того, як полковник особисто переговорив з усіма, хто потребує безглютенової дієти, він зайшов до нас. Його індиче бойове завзяття згасло, тепер командир нагадував скоріше пса, що погриз улюблені хазяїнові туфлі.

— Сержант МакКарті.

— Sir, yes, sir!!!

— По-перше… — полковник відкашлявся в кулак. — По-перше, я прошу у вас пробачення…

— Вау! — сказала Франческа з награним здивуванням. Полковник поморщився.

— По-друге, я підписав розпорядження про безглютенове меню. Ось! — Вескотт простяг сержанту МакКарті течку.

Сара мовчки взяла й подивилась на документ. Здавалося, в повітрі затріщали бойові барабани, протяжно заграли перемогу шотландські волинки й на вітрі весело затріпотіли знамена кланів Ферґюсон-МакКарті.

— Сер, дякую, сер!

Вескотт винувато всміхнувся.

— Але, сер, мушу вас попередити. Якщо ви й надалі будете ставитись подібним чином до моїх порад, то я буду змушена подати рапорт про відставку, сер! — спокійно сказала відважна шотландка.

Вескотт розгублено заблимав очима. Франческа, мов ножем, провела рукою собі по горлі. Я вкусив себе за губу, щоб не засміятися. Полковник нарешті опанував себе й вичавив:

— Я зрозумів тебе, Саро. Вибач, я слухатиму твоїх порад.

І почервонів, як помідор.

— То що, я підігрію піцу в духовці? — весело спитала Франческа.

— У тебе ж од піци срачка, — в’їдливо зауважив Вескотт.

— Полковнику, ваш підпис усе виправив! — не залишилася в боргу сицилійка.

Сара вперше за день усміхнулася.

— А вас, кадет, я чекаю в тирі! — тицьнув у мене пальцем Вескотт.

Отак завжди. Знов у всьому винен Джорджіо!!!

* * *

— Як?! Як ти міг вступити в змову з МакКарті?! — Вескотт тримав свій Glock обома руками й цілився в мішень на відстані 50 футів.

— Сер, це не був заколот проти вас, сер! Ми всього-на-всього хотіли, щоб ви підписали той клятий папір! — виправдовувався я, запихаючи в обойму останній набій.

— Так, але ви підірвали мій авторитет! Перед сержантом, перед Трейсі, Баррелом, Расселом врешті-решт! — полковник вистрілив.

Звук пострілу якось по-особливому проник мені в душу, від чого в животі стало холодно.

— Сер, навпаки. Ви підписали розпорядження, чим сильно підняли свій авторитет у наших очах, сер! — я нарешті вставив обойму в пістолет і пересмикнув затвор.

— Ти автор ідеї? — полковник опустив зброю й уважно на мене подивився.

У животі стало ще холодніше. Насправді я тільки й зробив, що став з ними на одному боці, а весь спектакль з піцою і метеоризмом придумала Франческа. Але ж не буду я всерйоз розповідати про це полковникові?

— Сер, я був автор, сер!

Полковник подивився на мене круглими котячими очима й сказав:

— Це було тупо.

— Зате дієво! — почав сердитись я. — Сер, ви самі казали, що військова тактика не має бути красива, вона має бути ефективна, сер!

Полковник зареготав.

— Та добре вже, це я тебе перевіряв! — сказав він крізь сміх. — Я знаю, що про піцу придумала Франческа — її почерк. Молодець, що її не здав! А ідея, може, й не найдотепніша, але справді дієва. Ви мене неабияк розізлили. Не знаю, чи дійшли б у мене руки до цього розпорядження, якби не ваша витівка.

Я полегшено зітхнув і підняв пістолет. Навів на мішень, зіставив мушку з проріззю, згадав, що цей Glock, котрий закріпили за мною (на коробці написано: A. «Giorgio» Vasiliev MCC FCR CT), трохи забирає вліво, і перевів мушку на градус правіше.

Вистрілив. П’ятірка. Причому не по вертикалі, по вертикалі все було ОК, а по горизонталі.

— Дихання, за диханням стеж!!! — заволав, наче поранений, Вескотт. — Чого ти дихаєш, як ведмідь на весіллі?!

До чого тут ведмідь на весіллі, я так і не второпав, але з дихалкою справді треба попрацювати.

— А скажи-но мені, Джорджіо, — примружив одне око полковник. — Ти не в курсі, хто написав на моїй машині «Cutie» й понамальовував довбаних сердечок?!

Хай йому грець! Згадав же події піврічної давнини, коли перед Різдвом моя дорога напарниця обмалювала губною помадою правий борт його «Форда»!

— Гадки не маю, — збрехав я. І почервонів.

— Кажеш, гадки не маєш? — протяг полковник. — А от камери на стоянці вказали на тебе. Що ти на це скажеш?!

Я швидко поклав Glock на столика, бо вже був готовий застрілитись. Каюся. Я тоді стояв на шухері, стежив за виходом і вікнами, а Франческа прослизнула з протилежного до входу на стоянку боку й обмалювала автомобіль. Чесно, я її попереджав, що це тупо. Намагався її відговорити. Але повірте, якщо Франческа щось утокмачить собі у свою кучеряву голову, то сам Папа Римський її не відговорить. Хоч після того, як дівчина втілить у життя задуману капость, вона одразу побіжить до нього на сповідь і каятиметься. А якщо їй не допоможеш, то ображатиметься півроку або, що гірше, вляпається в якусь халепу. Тому мені нічого не залишалось, як стояти на шухері. Все одно була перерва… Напевно, тоді я й засвітився на камерах.

Ситуація склалася жахлива. Виказати напарницю я не міг, бо це було б тупо, жалюгідно і врешті-решт нечесно, бо хоч як, а я теж поплічник.

Залишалося у всьому зізнатись:

— Ем-м-м… Так, то був я. Пробачте, сер… — я відклав пістолет од гріха подалі.

Щоб я ще раз купився на дурнуваті сицилійські витівки! Ніколи!!!

Полковник заіржав. Не засміявся, не зареготав — він іржав, як найбільший у світі британський кінь на кличку Діґґер. Я потягся по пістолета.

— Кадет, я просто в шоці від вашої команди! — реготав Вескотт. — На моїй базі ще такого не бувало, клянусь!

— Сер, мені дуже прикро, сер… — бурмотів я. — Я справді не хотів…

Почувши слова «не хотів», Вескотт знову заіржав. Так він іржав з хвилину. Насилу віддихавшись, полковник знов подивився на мене й затулив лице рукою. Плечі його трусилися.

— Джорджіо… Охо-хо-хо… Я… знаю… знаю, що то, аха-ха-ха, Франческа намалювала!..

Бажання схопитися за пістолет стало нестерпне.

— Я знаю, Джорджіо, я все знаю… Там же камери на кожному розі!..

— Якого ж тоді біса, сер?!

Полковник знов почав іржати. Він мені помстився.

— Я просто ще раз тебе перевіряв, кадет!

Коли полковник сміявся або сердився, він ставав червоний, як стигла полуниця. Я завжди переживаю, що з ним, боронь Боже, станеться удар, але сьогодні був не той випадок.

Мені чомусь до болю в зубах стало шкода Тайлера, хлопця старшої Вескоттової дочки, зеленоокої Меґан, котрий чи не перший з усіх її кавалерів підкорив заодно й полковникове серце — хоч усім відомо, що в полковника нема серця, на тому місці в нього — добре змащений пістолет.

Якщо він мене так перевіряє, то як він екзаменуватиме бідолашного Тайлера?!

— Ви тільки мене перевіряєте, сер? — мені стало образливо.

— Та ні, Франческу я сьогодні теж підловив! — засміявся полковник.

— Як?

— Та оце щойно, коли йшов у тир, зустрів її і сказав, що знаю, хто мені обмалював машину. Сказав, що Джорджіо! — Вескотт, явно задоволений сьогоднішнім днем, знов зареготав.

— І?

— Вона мені ледь очі не видряпала. Сказала, що ти тут ні до чого, що вона сама це зробила, а тебе там і близько не було!

— От Франческа! Захотіла всю славу заграбастати собі.

— Ну що я скажу. Ви ще ті поплічники, прикриваєте одне одного! Молодці, можна вас у тил ворога закидати, — похвалив Вескотт. — Але є два моменти. По-перше, ніяких заколотів проти командира! І по-друге, ти її там стримуй хоч деколи. Бо ти все-таки старший… Толку від цього, щоправда… — полковник знов засміявся.

— А що Марґарет? Не сильно наваляла вам за «симпатягу», «cutie»?

— О-бой, та вона сміялася, як ненормальна! Дівчата мої потішались, сусіди всі бачили! Вона мені й досі це згадує!

— Добре, що все обійшлося!

Полковник знов засміявся.

— Франческо. Полковник у курсі, хто обмалював його «Форда».

— OMG! Він сказав, що це ти!!!

— І що?

— Я підтвердила!

— Брехло!!!

* * *

— Доброго ранку, солдати!!! Не спати на службі!!! — так у командний центр заходить тільки полковник Вескотт, який вважає себе найдотепнішим полковником на світі.

По стойці «струнко» у нас встав тільки старший офіцер Баррел. Франческа привітно махнула рукою і знову вп’ялилася очима в розрахунки. Трейсі, сидячи, приклала руку до уявного кашкета.

— Кадет Васильєв, приймайте під своє командування поповнення!

Я встав і теж приклав руку до уявного кашкета. Полковник також відповів мені військовим привітанням, що з цивільними ніколи не робив. Мені, чесно кажучи, лестило таке ставлення. За таке я й «кадета» можу пробачити.

За полковником маячили дві дівочі фігурки.

— Меґан, Венді!

— Ге-е-е-ей, Джорджіо, Франческа! Здоровенькі були, зіркові пілоти! Ставайте на темну сторону!!! — схоже, дві маленькі полковникові копії взяли від нього не тільки зовнішність, але й чуття гумору.

— Батько нарешті спромігся зробити нам перепустки, і ось ми тута! — усміхалася двадцятирічна зеленоока Меґан з солом’яним волоссям на всі боки, як у казкового Страшила.

— І ми хочемо, щоб ви нам показали, як працюєте!

— Венді, треба говорити: «Якщо ви не заперечуєте».

— Тату, це й так ясно.

— Нічого не ясно, доню. У Джорджіо і Франчески тонка робота, їм може бути не до вас! — читав нотацію полковник.

— Нічого страшного, ми вашим дівчатам залюбки все покажемо, — Франческа завжди опускала формальне «сер» у спілкуванні з полковником, і це також був її привілей. Не тому, що вона цивільна, а тому, що вважала командувача рівним собі. З усіх нас тільки Франческа дозволяла собі сперечатися з Вескоттом, причому полковник приймав виклик і сварився з нею на рівних.

— Меґан, наглядай за сестричкою, залишаю тебе за старшу.

— Тату, я й так старша, — спокійно відказала Меґ.

— Я вже не маленька, щоб мене пасти, як вівцю! — закотила очі молодша. — Мені шістнадцять!!!

На моїх очах розвивалась дуже знайома сцена. У мене в самого дві дочки, які поводяться так самісінько. Але якщо зі своїми я ще знаю, як упоратись, то командувати двома цілком дорослими дівчатами, одна з яких ледь чи не одного зі мною зросту, я не мав ані найменшої гадки.

— Джорджіо, я на тебе надіюсь. Якщо набридатимуть і заважатимуть — жени їх з командного центру. Чув, Джорджіо? — Вескотт приклав руку до кашкета і вийшов.

— Вау, Меґ, дивись, шолом!!!

Поки я розводив церемонії з полковником, сміхотуха Венді вже встигла знайти і нап’ясти на себе мій футбольний шолом.

— Ді, поклади! Навіщо ти без дозволу чіпаєш чужі речі?! — старші сестри завжди однакові.

— Ану вдар мене по голові! Ану вдар!

— Ді, перестань!

— Ну вдар, мені все одно нічого не буде!

Меґ розмахується і, замість голови, ляскає її по п’ятій точці.

— Ме-е-е-еґ!!!

— Що?!

— Я просила по голові!!!

— Вибачай, але голова в тебе саме там!

— Ме-е-е-еґ?! — дівчина спробувала зняти шолом, і в неї не вийшло. Товста, з чоловічу руку, пшенична коса красуні щільно забилась під шолом і не давала голові пролізти.

— Господи, Ді!!! Ти не можеш без пригод!!! — Меґан спробувала витягти косу з-під шолома.

— О-о-о-о-о-ой-йо-о-о-ой!!! — волала молодша. — Не тягни, боляче!!!

Попри те, що зміна вже почалась, усі покидали свою роботу й зібрались коло мого стола. Картина була мальовнича: Венді в шоломі, її старша сестра, вхопивши шолом двома руками, намагалась чи то відкрутити сестрі голову, чи то ривком її відірвати.

Франческа тим часом так захопилася розрахунками, що пропустила початок вистави.

— Чессіно! — покликав я.

Дівчина підняла голову.

Усі мовчки, ніби чогось очікуючи, подивились на мою напарницю.

— Що?! Я нічого не накоїла! — обурено вигукнула вона і навіщось показала мені руки, мовляв, «ці руки нічого не…».

— Я знаю, — сказав я. — Ти в курсі, як ця штука знімається?

Франческа зо дві секунди дивилась на Венді, що застрягла головою в шоломі, а потім голосно зареготала.

— Егей, це ніхріна не смішно! — ображено сказала Вескотт-молодша. — Дістаньте мене з цієї клятої штуки!

Ми гуртом ходили навколо Венді, по черзі намагаючись зняти цю кляту штуку. У мене, скажу прямо, голова чимала (усім відомо, що в бурят-монголів найбільший об’єм голови у світі), і я сам насилу цей шолом надіваю. Але Венді — власниця розкішного густого, цупкого, мов дратва, пшеничного волосся, яке утворило під шоломом свого роду ущільнювач, і шолом застряг на нещасній дівчині намертво.

— Треба кликати Ренді, — нарешті здався я. — Бачите, тут тверда частина шолома кріпиться до м’якої заклепками? Треба ці заклепки зрізати, зняти тверду частину, а далі вже справа техніки — зняти м’яку частину.

— Потрібні кусачки, ножиці по металу і плоскогубці! — сказав я вусатому механікові по телефону.

Через десять хвилин Ренді з інструментом був у командному центрі, бо Венді навідріз відмовилася кудись іти «в такому вигляді».

— Кого цього разу дістаємо? — всміхнувся у вуса старий механік.

— Мене звати Венді, — обізвалася з глибини шолома дівчинка.

— О, молодша Вескотт!

— Так, це я, дідусю.

— Ну що ж, будемо знімати.

— Бажано з головою! — в’їдливо вставила старша сестра.

— Ти ж казала, що голова — там, де дупа. Ти хоч визначся, чи що, — не залишилася в боргу молодша.

Спеціальними гострими кусачками Ренді підчепив і зрізав заклепки, а я спробував відділити твердий зовнішній шолом од м’якого внутрішнього.

Але все було не так просто. Тверда частина сиділа так, ніби її й далі тримали заклепки! Вона була навіки приклеєна до м’якої оболонки з дуже щільного чорного пінопласту.

Поки ми проводили маніпуляції, одна заклепка провалилася всередину шолома й застрягла між ним і дівочою головою.

— Ой-ой-ой! Вона мене там шкрябає! — пожалілася Венді.

— Зараз, секунду, — Ренді малими кусачками збільшив дірку. — Ану, Джорджіо, залізь туди пальцем і поворуши ту противну залізячку.

Ніколи не пхайте пальці куди не слід. Нічим добрим це здебільшого не закінчується.

Я запхнув пальця в пророблену Ренді дірку й намацав гострий уламок заклепки, що вп’явся дівчині в голову. Кілька хвилин у мене пішло на те, щоб просунути уламок до вентиляційного отвору шолома.

Нарешті уламок випав і Венді зітхнула з полегшенням. А от мені не полегшало. Поки я совав заклепку, мій палець набряк і вийшло, що я потрапив у пастку.

Знаєте, як у Південній Америці індіанці ловлять мавпочок? Підкладають відповідного розміру горіх дерева лецитіс. Мавпочки дуже люблять його насіння і вміло відсовують кришечку горіха, за якою воно ховається. Запихають в отвір лапки, стискають у жменьці насіння… І все, попались. Лапка із затиснутим насінням назад не пролазить. А розтиснути жменю мавпочка не здогадується.

Я теж опинився в подібній ситуації. Різниця була тільки в тому, що я запхнув не жменю, а одненького пальця. Картина вийшла доволі живописна: дівчина у футбольному шоломі сидить на стільці в командному центрі, а я стою поруч, націливши пальця їй у скроню. Перший усвідомив, що сталося, офіцер Баррел. Він так несамовито реготав, що через кілька секунд реготали уже всі ми. Найголосніше сміялася Венді.

Я відчув, що палець почав пульсувати.

— Покличте хтось Джексона, будь ласочка! — я відчув, що як так піде й далі, то без санавіації не обійдеться.

— Я спробую розрізати шолом уздовж, — сказав Ренді і взявся за роботу.

Робота просувалась повільно. Шолом з надміцного пластику був зроблений на совість. А нам, щоб добратися до мого пальця, треба було якось розрізати ще й м’яку оболонку, міцно приклеєну до пластику зсередини.

— Я хочу в туалет, — раптом оголосила Венді.

— Я теж, — обізвався я. І справді, ранкова кава відчайдушно просилася назовні, як ото пес уранці проситься надвір.

Ренді перервав роботу і сказав:

— Ну то йдіть!

У командному центрі стало тихо, мов у труні.

— От лайно! Мені треба відлити, як я з нею піду в туалет?! — голосно вилаявся я, забувши, що в мене на голові й досі надіта спецгарнітура.

— Сі-Ті, Г’юстон! Що там у вас відбувається?! — злякано перепитала Дженіфер з Центру Джонсона.

— Емм… Це складно пояснити… Я застряг пальцем у футбольному шоломі, а шолом застряг на дівчині. І ми обоє хочемо в туалет.

У Г’юстоні замовкли

— Г’юстон, це Сі-Ті. Джорджіо жартує! Корекція Calipso відбудеться за графіком, розрахунковий час отримання нового сигналу — година дев’ять.

— Сі-Ті, Г’юстон. Дякую, Tweety Bird, прийняли.

— Гарнітуру зніми! — прошипіла Франческа.

Оце тільки Г’юстона у свідках мені не вистачало.

— Я хочу в туалет, — повторила Венді.

— Я теж.

— Я дуже хочу.

— Ну то ходімо.

— Як?!

— Отож!

Ренді спішив як міг, але було зроблено менше, ніж половину роботи.

Я відчув, що починаю з’їжджати з глузду.

— Треба залити в дірку олію, змастити й витягти пальця, — сказав нарешті Ренді.

— Ні!!!

— Венді, чому ні?!

— Я не хочу, щоб мені у волосся лили олію!!!

— Але ж треба якось пальця витягти!

— Я. Не. Хочу. Щоб. Мені. В. Голову. Лили. Олію, — голосом полковника твердо сказала дівчина.

Ніхто не наважився сперечатися з маленькою копією Вескотта.

Франческа клацала по клавіатурі, роблячи розрахунки для корекції. Ренді пихтів, сантиметр за сантиметром розрізаючи шолом кусачками. Усі інші «запаслись попкорном» і стояли навколо. Офіцер Баррел плакав.

— Боже, це якийсь подарунок долі! — стогнав він, розмазуючи сльози по обличчю. — До вас тут працювали два інженери передпенсійного віку з Флориди. Вони робили заледве одну корекцію на день і були такі зануди, що аж зуби від них боліли! А тепер у нас щодня якесь свято!

— Вам смішно, а ось Джорджіо з Венді не до сміху, — бурчала Франческа. — Я теж посміюсь, коли вам так «пощастить»! Ти як, Джорджіо? Тримаєшся? Може, води тобі принести?

— Чессіно, ragazza mia, якої води?! Я в туалет хочу!!!

— Ой, вибач!..

І тут зайшов, ніби щось відчувши, начальник підрозділу медиків, доктор Стівен Джексон, величезний і добродушний, мов Джім з книжки про Тома Сойєра. Побачивши мене з пальцем у шоломі, Стів затулив лице руками. Плечі його тряслися. Коли лікар нарешті заспокоївся, він оглянув мій палець, поміряв тиск, бо я був червоний, наче буряк, і виніс вердикт:

— У вас є максимум півгодини.

— Які півгодини?! — в один голос верескнули ми з Венді.

— Треба щось вирішувати з туалетом, — сказав Ренді. — Мені треба хвилин п’ятнадцять. Витримаєте?

— У нас є вибір? — процідив я.

— Є, — відповів Ренді. — Іти в туалет удвох.

— Як?!

— Ну, ти відвернешся…

— Пиляй цей дрипаний шолом!!!

Поки Ренді «пиляв шолом», я вирішив якось відволіктись і спитав Меґан, як у них справи з Тайлером.

— Чудово! — відповіла дівчина. — Татові не вдалось його залякати.

— А чим завершилося ваше перше барбекю?

— Ну, Тайлер про мене забув, і вони з батьком цілий вечір розглядали його фотки з коледжу, з Техасу, Афганістану, Іраку, а потім порпалися в рушницях.

— Тайлер теж фанат?

— Та де, він майбутній біолог. Просто тато буває дуже переконливий.

— Хто б сумнівався.

— Отож коли Тайлер приходить до мене, то він фактично приходить до батька — я його практично не бачу.

— Ага, ви в гаражі цілуєтеся взасос! — Венді навіть під шоломом лишалася збитошною молодшою сестрою.

— Ді, заткнись!

— Вічно ти зі своїм «заткнись»! Краще б попросила, щоб я забивала татові баки, поки ви там у гаражі висмоктуєте одне з одного повітря.

— Поговоримо про це, коли тебе виколупають з шолома.

— Дівчата, не смішіть мене!!! У туалет же ж хочеться!!! — заблагав я.

Нарешті Ренді розрізав тверду поверхню шолома. Ухопивши кляту шабатурку знизу за вушка, механік розвів їх у сторони й зламав щільний пінопласт. Шолом розколовся на дві половинки, і ми з Венді стрімголов кинулися в туалет. На вказівному пальці моєї правої руки теліпалася половинка того бісового обладунку.

Про те, як з мого пальця зняли другу половинку шолома, розповідати вже нецікаво.

— Дякую, що розрахувала корекцію і прикрила мою дупу перед Г’юстоном, — подякував я.

— Джорджіо, я зробила, що могла. А ще я дуже переживала, бо страшно уявити, що ти відчував!

— Дякую, ragazza! Шолом жаль. Гарний був…

— Я подарую тобі ще один! — засміялася дівчина.

— Покличеш на примірку! — сказала Венді Вескотт.

Чуття гумору в неї явно від батька.

ФІНАЛ

У понеділок Франческа не принесла на роботу комах, не запустила бейсбольним м’ячем мені в голову, не розбила шибку, ні з ким не посварилася через свій акцент і навіть не блювала в туалеті. Але ця історія цілком могла б стати останньою в серії оповідань про мою веселу напарницю.

Цілий ранок Франческа була якась розгублена й тиха. Уважно розглядала мене й доктора Рассела, вслухалася в бурчання офіцера Баррела. Була неуважна в розрахунках, гладила пальцями течку з поточними завданнями і нервово смикала ключика від пульта запуску двигунів, що його, як і я, носила на блискучому ланцюжку.

Зміну поведінки знов помітили всі. І всі захвилювались. Перший не витримав я. Підійшов до напарниці і, поклавши руку їй на плече, спитав:

— Чессіно, з тобою все гаразд?

Франческа довго дивилася в підлогу, а потім підняла на мене очі. В очах стояли сльози. І хоч наша команда вже звикла до надзвичайної сентиментальності дівчини, та щось мені підказало, що якраз тепер треба переживати по-справжньому.

— Що сталося, солоденька? — коло мене стояв украй стривожений доктор Рассел.

— Що, що тут таке? — вуса офіцера Баррела смикнулися й завмерли у очікуванні відповіді. Лівий вус ледь помітно тремтів. Таке бувало тільки тоді, коли Баррел сильно хвилювався.

— Мені запропонували нову роботу, — вичавила нарешті Франческа.

Ми всі з полегшенням видихнули. Головне, що ніхто з сицилійців не вмер і не захворів. Однак сама новина була, скажемо прямо, не найприємніша. Принаймні для всіх нас.

— Франческо, ти можеш налякати до смерті! Маєш такий талант! — Баррел нервово смикнув лівого вуса.

— Де саме? — слабким голосом спитав Рассел.

— В Іллінойському університеті в Чикаґо. Моя викладачка переїхала туди рік тому, і тепер їй потрібна асистентка на факультет математики й статистики.

Відповіддю Франчесці була повна тиша. Рассел повільно опустився на стілець. Старший офіцер Баррел розгублено закліпав, а я просто впав у ступор.

— І? — перший опанував себе Рассел. — Скільки в тебе часу на роздуми?

— Маю час до завтра.

Було так тихо, що навіть Г’юстон, що цілий ранок теревенив без упину, здавалось, ошелешено мовчав.

— Наука — це завжди добре. Робота в Університеті відкриває безліч можливостей, — професор Рассел намагався підбадьорити невідомо кого — чи то Франческу, чи себе.

— І на старт дадуть у будь-якому разі більше, ніж тут, — хмикнув Баррел.

Знов повисла незручна пауза. Я мовчки розвернувся й пішов варити собі каву, хоч кави мені нітрохи не хотілося.

— Розумієш, я математик. Коли Карен їхала, вона одразу сказала, що шукатиме місце й для мене. А тут вона мені вчора дзвонить, і ось… — Франческа була абсолютно розгублена, ніби п’ятирічна дитина, що опинилася посеред вулиці без батьків.

Я зітхнув, простяг напарниці аркуш паперу та олівець. Папір був розділений на дві половини. На одній я написав «Чикаґо». На другій — «Сім’я».

— Розумію. Вибір тяжкий. Візьми цей папірчик. Під кожною графою напиши свої плюси й мінуси. Потім порахуй. Де буде більше плюсів, там і лишайся. А я піду, щоб тобі не заважати.

Я вийшов з кабінету й щільно зачинив за собою двері.

У командному центрі сиділи доктор Рассел і старший офіцер Баррел. Щойно я зайшов, обидва запитально у мене втупилися.

— Нічого не знаю, — заявив я. — Франческа в процесі.

Рассел шумно зітхнув.

— Вона талановитий математик, — сказав нарешті професор, — хоч у неї часто бувають не усівдома.

— А я пам’ятаю її перший день, — згадав Баррел. — Мені подзвонили з КПП і сказали: «До вас дитина». Я ще йду й думаю — яка дитина? Хтось із моїх прийшов, чи що? А навіщо? Не могли подзвонити? Приходжу — а там сидить вона. Не дивно, що її не пустили — вона була геть як школярка!

— Чого ви її вже ховаєте? Уже почали ділитися спогадами. Вона тут на поверсі сидить! І вона ще не визначилася! — сказав я.

— Люди завжди шукають краще місце, це нормально, — Рассел поправив окуляри. Однак лунало це дуже непереконливо, тому ми всі знов замовкли.

Розмова не клеїлась.

З коридору долинуло важке гупання. За мить двері з тріском розчахнулись, і на порозі став полковник.

— Якого біса тут у вас відбувається! — замість привітання прогарчав Вескотт.

Ми подивились на командира бази, як два сумні тюлені й один морж.

— Що за нахрін? Франческа йде? — ми втрьох знизали плечима. — Я не зрозумів, що це тут за настрої! — гаркнув полковник.

— А що за настрої? Це нормальна ситуація. Місце непогане. Чикаґо, правда, та ще дупа. Але все ж таки університет, — зітхнув Баррел.

— Та ще й університет штату. Там з оплатою можна вирішити скоріше, ніж у федералів. А те, що ми витрачаємо безліч часу й сил на підготовку кадрів, тут нікого не цікавить. А потім ці кадри, — Рассел кивнув чомусь на мене, — розбігаються.

— Ми не можемо впливати на підвищення заробітних плат, це правда, — неочікувано спокійно відказав Вескотт. — Для федералів це проблема. Справді. Я з року в рік вибиваю пільги й надбавки для свого персоналу. А НАСА слід задуматись над утриманням новачків. Інакше вони й далі розбігатимуться, — і Вескотт чомусь подивився на мене.

— Чого ви на мене дивитесь? Мене в Чикаґо не запрошували, — буркнув я.

— Омайґад, Чикаґо! — простогнав Вескотт, закотивши очі. — Це ж хрін знає де!

— А ми вже звикли, що ти не Андрій, а Джорджіо, — раптом додав Рассел.

Усі зітхнули.

— Я розумію, що рішення за Франческою, — обережно почав Вескотт. — Але ти, Андрію, може, якось повпливаєш? Вона до тебе дослухається. І ви, пане професор. Невже ви дозволите їй піти? На створення нової пари знову піде час! А вони ніби ввійшли в ритм…

— Я хочу, щоб Чессіна зробила свій вибір сама, — сказав я. — Вона для цього достатньо доросла. Нехай обирає те, що для неї краще.

— А ти сам як думаєш? Вона ж твоя напарниця, — спитав мене Вескотт.

— Дуже, дуже дурне й недолуге запитання, полковнику! — рубонув завжди спокійний і добродушний астрофізик, поки я ще й рота не встиг відкрити. — Я витратив безліч часу й зусиль, щоб підготувати цю пару! Півроку напружених тренувань і практики! Практики! Ще півроку притирки та тренувань! І щойно вони дійшли до такого рівня підготовки, що можуть легко впоратися без мене, ви питаєте, що Джор… Андрій, думає, коли його напарницю намагаються переманити в чортову діру! І це після того, що ми всі витримали, відвоювавши її у HR!!! І це після того, як вона чудово вписалася в команду! Добре, що ви в мене не спитали, ЩО! Я! Про все це! Думаю!!!

Рассел розійшовся не на жарт. Я його таким іще не бачив.

— Дочекаймося рішення самої Франчески. Говорити можна багато. Так, нам усім буде жаль, якщо вона піде. Але це мусить бути її свідомий вибір, — твердо сказав я.

Наприкінці робочого дня, коли ми всі вже розходилися, в командний центр зайшла Франческа. Я саме сидів і складав графік на поточний тиждень.

— Джорджіо, можна тебе на секунду? — покликала напарниця.

Ми пішли в кабінет.

— Я нікуди не їду.

Я відчув, що камінь, навіть не камінь, а здоровезна брила впала у мене з плечей.

— Чесно кажучи, я з самого початку була на дев’яносто відсотків упевнена, що нікуди не поїду.

У мене від’їхала щелепа.

— Франческо, ти не могла одразу про це сказати? — прошипів я. — Ми за цілий день трохи з глузду не з’їхали, хай тобі чорт!

Франческа подивилась на мене з-під лоба.

— Ви й справді переживали?

— Та я тебе зараз уб’ю на місці!!! Баррела всього колотить, Рассел цілий день місця собі не знаходить, полковник прибігав, я…

— Ну куди ж я без вас… — пробурмотіла Франческа. — Невже ти міг подумати, що я…

Двері без стуку розчахнулись, і в кабінет влетів Рассел. Наставник зупинився, довгим поглядом подивився уважно на свою ученицю і раптом зітхнув з полегшенням:

— Ну слава Богу!

І тільки тут я помітив, що на аркуші, який я дав зранку Чессіні, у розділі «Сім’я» ніяких плюсів і мінусів не було. Там були всі наші ініціали. А внизу був намальований морж. З бивнями і з величезними вусами. Не впізнати ці вуса було неможливо, тим більше, що морж був у кашкеті.

* * *

Далі буде…

Примітки

1

Помічник командуючого авіабазою з матеріального забезпечення.

(обратно)

2

Tweety Bird або Tweety Pie — мультиплікаційний персонаж з серії Looney Tunes і Merrie Melodies у мультсеріалі Warner Bros. Жовта канарейка. Ім’я «Твіті» засновано на гри слів «Tweet» — цвірінькання і «Sweet» — милий, чарівний.

(обратно)

3

WOP «Without passport» (англ.) — буквально «без паспорта».

(обратно)

4

Урагшаа (бурят-монгольск.) — «Вперед!»

(обратно)

5

Cutie (англ.) — симпатяга, солоденький, пупсик.

(обратно)

6

Слова «gosh» і «goоdness» зазвичай використовують замість слова «God» (Бог) у фразах типу «Oh, my gosh!».

(обратно)

7

Son of peach (англ.) — буквально «персячий син», від слова peach — «персик». Особиста вигадка автора для заміни фрази son of bitch — «сучий сину» у пристойному товаристві.

(обратно)

8

IRS Internal Revenue Service — Служба внутрішніх доходів — державний орган Федерального Уряду США, який займається збором податків.

(обратно)

9

Наґаса (бурят-монгольск.) — дідусь по лінії матері.

(обратно)

10

Anybody home? (англ.) — «Чи є хтось вдома?»

(обратно)

11

New England Patriots — професійна команда з американського футболу зі штаб-квартирою у Фоксборо, штат Массачусетс. У Національній Футбольній Лізі США презентує Нову Англію (штати Коннектикут, Массачусетс, Мен, Нью-Гемпшир, Род-Айленд та Вермонт).

(обратно)

12

Надир (араб. ريظن назір — протилежний) англ. — nadir, нім. — Fusspunkt m, Nadir m — уявна точка перетину прямовисної лінії або нормалі до поверхні земного еліпсоїда з небесною сферою, точка небесної сфери, протилежна зеніту.

(обратно)

13

Zero tolerance (англ.) — буквально «нульова терпимість», або повна заборона.

(обратно)

14

Замкові засуви що висуваються з трьох сторін і наглухо закривають броньовані двері так, щоб вони могли витримати вибух.

(обратно)

15

Вольф Блітцер (Wolf Blitzer) — журналіст, ведучий ток-шоу «The Situation Room» на каналі CNN.

(обратно)

16

Борат Саґдієв (Borat Sagdiyev) — вигаданий персонаж британського коміка Саші Барона Коена, казахстанський журналіст. Влучна і дотепна карикатура на журналістів пострадянського простору.

(обратно)

17

Stazione ferroviaria (італ.) — залізничний вокзал.

(обратно)

18

La piovra — «Спрут» — 48-серійна стрічка виробництва телеканалу RAI (Італія, 1984 р.).

(обратно)

19

Комісар поліції Коррадо Каттані. «Банк Антинарі». Організована злочинність. — (iтал.)

(обратно)

20

Мікеле Плачідо (Michele Placido) — італійській актор, який зіграв головну роль комісара поліції Коррадо Каттані у серіалі «Спрут».

(обратно)

21

Riccie e Poveri («Багаті та Бідні») — італійській поп-гурт, створений 1968 року у Генуї.

(обратно)

22

Stupidamente! (італ.) — «тупняк!»

(обратно)

23

Axis-correction — корекція положення космічного апарата в Декартовій системі (тривимірній системі координат).

(обратно)

24

Touchdown (англ.) — буквально «приземлення».

(обратно)

25

BFF (англ.) — абревіатура Best Friends Forever, буквально «найкращі друзі назавжди».

(обратно)

26

Holy shit! — поширена у США лайка, складається з двох слів: holy — «святий» та shit — «лайно». За однією з легенд, цю лайку переклав як «срань господня» популярний свого часу перекладач фільмів Леонід Володарський, відомий ще як «гугнявий перекладач».

(обратно)

27

Aka — «also known as» (англ.) — буквально «також відомий як».

(обратно)

28

«Проміжна», або «геоперехідна орбіта» (Geostationary transfer orbit) — перехідна орбіта, що використовується для виводу космічного апарату на геосинхронну або геостаціонарну орбіти. Виглядає як сильно витягнута еліптична орбіта з висотою апогею приблизно 35 700 кілометрів та висотою перигею зазвичай від кількасот до кілька тисяч кілометрів.

(обратно)

29

Ексцентриситет — числова характеристика, що показує ступінь відхилення конічного перерізу від кола і дорівнює відношенню відстаней. Позначається латинською літерою «e». Наприклад, ексцентриситет кола дорівнює нулю, а у еліпса — більше за нуль, але менший за одиницю (що більший «е», то «витягнутіший» еліпс).

(обратно)

30

Fouettés en tournant (франц.) — fouetter — «підганяти, збивати» — рух у класичному балеті, який виконують як ряд оборотів, що послідовно повторюються на одному місці.

(обратно)

31

Халк Хоґан (Hulk Hogan) — справжнє ім’я Террі Джин Боллеа (Terry Gene Bollea), американський реслер, актор та шоумен. 12-разовий чемпіон світу у важкій вазі за версією WWE.

(обратно)

32

Urgent care (англ.) — «невідкладна допомога», мережа клінік медичної швидкої невідкладної допомоги.

(обратно)

33

Disgusting (англ.) — буквально «бридота».

(обратно)

34

Flight Control Room (англ.) — пункт управління польотами.

(обратно)

35

Плюк — планета у галактиці «Кін-Дза-Дза!». На планеті царює тоталітарний режим, на чолі з Пеже. Чатлане утримують владу над пацаками. Пацаки різко обмежені у правах і практично беззахисні перед правоохоронцями з числа чатлан, які чинять поліцейське свавілля. Уряд плюкан живе на іншій планеті.

(обратно)

36

Бууз — парові пельмені, традиційна бурятська і монгольська страва, вважається однією з найдавніших у Центральній Азії.

(обратно)

37

Control tower (англ.) — диспетчерська вежа, штаб управління повітряним рухом, місце базування авіадиспетчерів, які безпосередньо контактують з екіпажами літаків.

(обратно)

38

Downtown — Даунтáун (англ.) — центральна частина відносно великого міста, де розташовані переважно адміністративні та ділові об’єкти, а також культурно-розважальні заклади.

(обратно)

39

Calm down (англ.) — буквально «заспокойся».

(обратно)

40

Ignition! Liftoff! — «Запалення! Підйом!»

(обратно)

Оглавление

Передмова

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

ФІНАЛ

* * *

*** Примечания ***