Антирадянські історії [Олєґ Панфілов] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (114) »
БУТИ РОСІЯНИНОМ
Понад 20 років тому, коли російська «миролюбна» політика дісталася мого рідного Таджикистану і зіштовхнула людей, озброїла їх та спостерігала за п’ятирічною громадянською війною, я серйозно почав замислюватися над тим, що таке «росіянин». Війна в Таджикистані була жорстокою — за п’ять років загинуло близько 150 тисяч осіб, понад мільйон стали біженцями, десятки тисяч дітей осиротіли. Тепер Таджикистан — близький друг Росії, який посилає остарбайтерів і натомість одержує по 700–800 домовин щороку — убитих, померлих, знедолених. Як данину дружбі, яку що в Москві, що в Душанбе називають «вічною» то «непорушною». У ті роки я задумав написати книгу і навіть придумав назву — «Співвітчизник», із присвятою Роґозіну, Затуліну та Дуґіну. Тим самим людям, які останні 20 років нацьковують росіян на неросіян, переконують їх у величності Росії і в необхідності відновлення якщо не СРСР, то подоби Російської імперії. Чи бодай хоч якогось територіального утворення, що дало б змогу їм зміцнитися у їхньому вічному стогоні про «російський дух», «російську мрію», «російське місіонерство», «русскій мір». Вони так багато й часто про це говорили і говорять, що починаєш озиратися навколо в пошуку хоча б когось, хто не був би росіянином. Я завжди був росіянином, з мамою-росіянкою і татом-росіянином, але з дитинства розмовляю таджицькою, багато років вивчав історію Центральної Азії, писав наукові статті, книжки і не зовсім розумів, чому інші росіяни весь час намагалися мені нагадувати про мою національність. Навіщо? Я і так знав. Подорослішавши — зрозумів причину: вони не знали таджицької мови і не бажали її знати. А щоб якось виправдати свою нікчемність, підкреслювали свою особливість або, як вони ще говорили, — самобутність. Виглядало безглуздо. Мені було затишно в Таджикистані, а їм — ні. Коли я їх називав колонізаторами, вони ображалися й у відповідь називали мене русофобом. Найдивніше, що так мене продовжили називати і в Росії, де я намагався зрозуміти «історичну батьківщину». Я хотів побачити ту саму пропаговану добродушність, а бачив зовсім інше. Найпоширеніше — «чурка», «хачік», «узкоґлазий» і, звісно, найулюбленіше — «чєрнож. й». Я навмисно ходив по Москві в афганській шапочці — паколі, а зустрічні міліціонери відразу ж насторожувалися, підозрюючи в мені терориста. Мені було зручно і тепло, а міліціонер боявся всього лише шапочки. Націоналізм нинішньої Росії — не сучасна хвороба, вона дуже стара — імперська. Починаючи з XV століття, Росія захоплювала землі й асимілювала населення окупованих територій. Завойованих називали тубільцями, як офіційне позначення мешканців «придбаних» територій, потім окупанти намагалася вигнати з них своє, рідне, поблажливо відкриваючи російсько-тубільські школи, забороняючи рідні мови, але продовжуючи їх штучно відокремлювати від власне росіян. Навіть у політиці був глибокий вододіл — це для росіян, це для тих, хто не росіяни, тубільців. У Державній Думі Російської імперії була мусульманська фракція, а з 1764 року Урядовий Сенат дарував право неросійським народам зберігати своє дворянське походження. Ті, хто захотіли розчинитися в загальній масі «російських підданих», почали називати себе росіянами. У Російській імперії була своєрідна форма ставлення до завойованих народів, що її нині зазвичай називають фашизмом. Досить прочитати звіти й мемуари генералів, які «збирали російські землі» Центральної Азії і на Кавказі. У них часто трапляються визначення — «напівдике населення околиць», «кавказькі тубільці», «дикуни». Це
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (114) »
Последние комментарии
2 дней 6 часов назад
2 дней 6 часов назад
2 дней 6 часов назад
2 дней 6 часов назад
2 дней 9 часов назад
2 дней 9 часов назад