Мільйон на рулетці [Євген Є] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (90) »
7
Я пішов до виходу з ігрового залу, відчуваючи втому і задоволення від виграшу. Як завжди, хотілося випити і провести залишок ночі в солодких обіймах. До того ж, можна було не сумніватися, що мені вже підібрали ту, з якою я… — Цей, — кивнув один із кремезних охоронців. А двоє інших пішли разом зі мною до виходу з ігрового залу. Там, у холі, один поклав мені руку на плече і сказав: — Не розсип фішки, бо потім збиратимеш. А той, що став з лівого боку і підняв борт піджака, щоб я міг побачити пістолет у кобурі, мовив: — Ходімо з нами. — Пішли, — погодився я. Я граю в ці ігри досить давно, тому звик не сперечатися, бо знаю, що охоронці казино, яке програло, бувають дуже і дуже злими. Вони провели мене сходами, що вели до ресторану зі скляним дахом, до громила-охоронця, який стояв на майданчику між поверхами. Він схрестив величезні руки внизу живота, кивнув їм і відчинив двері в стіні, оббитій таким самим червоним шовком, як і весь поверх. У святую святих? Непогано. Зі мною хочуть домовитися? Чудово. А може, знову вирішили вбити? Побачимо.8
Один із охоронців рушив уперед, а інший штовхнув мене і запропонував іти слідом. Ми крокували коридором, оздобленим, як і більшість офісів, пластиком світлих тонів і сірими килимами. Тут, на поверсі, про існування якого не знали більшість гравців, був кабінет директора казино та кабінети його менеджерів і начальника охорони. Але не лише вони. Це тільки так здається, що дзиґи з рулетками столів крутяться самі собою. Насправді за кожною дзиґою уважно стежить чоловік (а в багатому казино кілька), обов’язок якого — скеровувати кульку в гніздо з найменшою ставкою, тобто не давати обігравати казино його численним відвідувачам, які приходять виключно заради виграшу. Натискання кнопки на комп’ютері, що стоїть в одній із потайних кімнат, — і замість «чотирнадцяти» кулька зупиняється на «двадцяти трьох». У цьому казино було приблизно сорок столів. За вісьмома з них, напившись пива, студенти грали на фішки, еквівалентні п’ятаку. За двадцятьма — добродії на фішки, що не перевищували своїм номіналом двадцяти-п’ятдесяти доларів. І тільки за десятьма столами відбувалася справжня гра, коли у разі випадання «зеро» круп’є міг відправити на дохід казино приблизно сто-сто п’ятдесят тисяч. От за такими столами і стежили спеціально навчені люди, які мали вищу математичну освіту. Саме для них, здається, і був обладнаних цей комп’ютерний зал.9
Ми пройшли в кінець коридору, підійшли до важких різьблених дверей. Нас зустрів охоронець-гігант, кивнув нам — його попередили через малюсінький навушник у вусі про наш прихід — і відкрив двері та впустив мене у величезний і тихий кабінет директора казино. Той сидів за довгим столом, а десь із п’ятнадцять моніторів стежили за тим, що відбувалося в основних залах. Звісно, адміністратор бачив мою гру. Саме він наказав: — Зупиніть його і приведіть до мене. Тепер ми могли познайомитися. — Сідайте, — запропонував він. — Спасибі, — я відмовився, тому що не збирався залишатися тут надовго. — Ми просимо вибачення, — сказав мені директор казино, — але, на жаль, результати гри, — він мав на увазі мій виграш, — доведеться анулювати. Я кивнув на знак згоди. — Мої підлеглі не догледіли, що ви граєте нечесно… Неправда, я ніколи не був шулером. — Ви ж самі розумієте, що збиток, завданий вашою нечесною грою, не можна списати на жодні резервні фонди… Я не заперечував. Адже це було безглуздо. — А тому ми змушені відібрати ваш виграш, отриманий у результаті нечесної гри. Я знову кивнув. Я добре усвідомлював, чим ризикує директор казино, яке програло стільки, скільки його люди винні сьогодні мені. Я знав, що він хоче повернути гроші. І навіть не засуджував його за те, що для цього він звинуватив мене в тому, чого я не робив. Тому я мовчав і погоджувався з усім, що він мені говорив. Оскільки я не перечив, він відчув потребу якось розрадити мене. — Але щоб ми залишилися друзями, наше казино хоче запропонувати вам повністю оплатити вечерю, — зважаючи на годинник над його головою, це вже мала бути не вечеря, а перший сніданок, — а також таксі, що відвезе вас додому. — Красно дякую, — сказав я, — але в мене своя машина і власні водії. І варто мені було згадати про них, як хлопці одразу з’явилися в його кабінеті. Кремезні і дужі, вони працювали зі мною кілька років і були озброєні короткоствольними- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (90) »
Последние комментарии
2 дней 10 часов назад
2 дней 10 часов назад
2 дней 10 часов назад
2 дней 10 часов назад
2 дней 13 часов назад
2 дней 13 часов назад