Завтра будуть коти [Бернар Вербер] (fb2) читать постранично, страница - 77

здригнулася від маківки аж до хвоста.

— П’ять тисяч років знань будуть стерті, наче пилюка, виметена вітром…

— Є лише один розв’язок.

— Який?

— Книжка. Бездоганний об’єкт запам’ятовування. Єдиний, що не піддається часові.

Чому він надає цьому такої ваги? Бачила я ту їхню книжку, але для мене це лише сторінки з дрібними малюнками і людськими літерами, — я не збагну, чому Піфагор так глибоко її шанує.

— Але ми навіть не вміємо читати!

— Колись доведеться навчитися, інакше все, чого ми досягли, що пережили, не матиме сенсу.

— Ти вважаєш, Піфагоре, що колись люди зникнуть, як динозаври?

Лижу лапу і тру нею вуха.

— Що тебе непокоїть, Бастет?

— Люди забезпечують нам комфортне існування і постачають їжу, завдяки цьому типово людському поняттю, про яке ти згадував…

— «Праця»?

— Можна сказати, що дотепер люди працювали для нас. Їхнє сільське господарство і тваринництво працювали як могли, щоб забезпечити м’ясо і зернові, з яких складається наш корм. Отже, якщо люди зникнуть, а ми навчимося робити те, що роблять вони, освоїмо техніку, науку, машини, сільське господарство, тваринництво, письмо, книжки…

— Ну так, і що тебе турбує?

— Це означає, що ми муситимемо… також (слово мені не вимовляється)… працювати?

Піфагор видає щось на зразок гикання, а потім кряхтіння.

Мені здається, що, згадуючи про цю вирішальну для мене проблему, я щойно спровокувала у ньому щось геть нове… сміх! Він видає горлові шуми усе дивніші та кладе лапу на очі, наче не хоче бачити того стану, в якому перебуває. Його трясе від судом. Я навіть перелякалася, що задушиться, але він продовжує битися у цих дивних конвульсіях, тому я не вгаваю:

— Не уявляю собі, як вставатиму рано, щоби дістатися тунелями, забитими іншими моїми братами по крові, щоб виробляти якісь речі. Не уявляю, як писатиму книжки. Не уявляю, як оброблятиму ниви, не уявляю собі, як… пітнітиму! І щоб поставити крапку, я вважаю, що працюючи ми опустимося до стану наших служників, а це не гідно статусу кішки.

Піфагорові вдалося відновити нормальне дихання.

— То що ти пропонуєш, Бастет?

— Якщо люди виживуть після чуми (здається, ти мені казав, що кожного разу вона вбивала багато, але недостатньо, щоб зник цілий вид), треба буде відновити систему такою, якою вона була.

Піфагор з сумнівом киває головою. Тому я дотискаю.

— Ти мені казав, що їх було 8 мільярдів, а нас — 800 мільйонів, так? Якщо після цієї кризи їхня чисельність зменшиться, припустімо… вдвоє?

— Радше на три чверті, але продовжуй.

— Але їх все одно залишиться більше, ніж нас. Нехай вони займають робочі місця, доглядають поля і міста, а ми, коти, паралельно візьмемося за створення чогось на зразок духовної течії, яка сприятиме їхньому поступу.

Ця ідея не спокушає його. Але я наполягаю:

— Глянь на молодь, яка билася з пацюками разом з нами, вони заплатили за помилки попередніх поколінь і знають їм ціну. Вони побачили, що разом ми можемо перемогти. Ми вже їх змінили, а вони змінять своїх одноплемінників. Тут, у нашій школі, ми створимо фундамент світу, заснованого на порозумінні між людьми та іншими видами тварин.

— І ти, Бастет, кажеш, що хочеш ще раз повірити їм? — дивується він.

Піфагор міркує, закладаючи лапу за вухо.

Я відчуваю, що мушу уточнити свою думку:

— Ми їм допоможемо. Ти відстежуватимеш їхні дії в інтернеті. Я і Патрісія впливатимемо на них у світі сновидінь.

Помічаю вдалині Наталі, яка дискутує з шаманкою. Та вчить її мови жестів.

— А якщо вони знову зроблять ті самі помилки?

Вмовкаю, залишаючи питання у вогкому повітрі.

Люди почали танцювати навколо великого багаття під мелодію значно радіснішу, ніж ту, що співала Каллас.

— Що це за музика? — питаю Піфагора.

— «Весна» Вівальді. Після похмурої зими неодмінно повертаються погожі дні, бо світ живе циклічно. Ось що виражає цей концерт. Усе існує циклічно, не треба перейматися, залишається тільки чекати, що буде далі, після…

— … двох кроків назад — буде три кроки вперед.

Дивимось, як люди танцюють. Вони кружляють дуже граційно.

Піфагор дивиться просто мені в очі.

— Ти віриш, що люди нас люблять? — питає він.

Дивно, що він мене про це питає в такий момент.

— Звісно, по-своєму. У кожному разі вони думають, що люблять нас, — відповідаю.

— А ти, ти мене любиш, Бастет?

Невже він врешті-решт дозволив собі «узалежнитись» від моєї особи?

— Я втомилась. Мені треба побути на самоті, щоб «позбиратися докупи».

Сіамець не розуміє, але знає, що зараз не треба наполягати.

Тоді я зручніше вмощуюся на голові статуї Свободи. Бачу Ейфелеву вежу, яка своїми променями освітлює місто людей.

Бачу, як внизу Анжело ссе Есмеральду.

Бачу, як Наталі і її друзі танцюють навколо багаття.

Мій розум поволі повертається, щоби замкнутися всередині черепа. Почуваюся добре, справді добре, у гармонії з усіма енергіями навколо мене. Здається,