Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію [Ерленд Лу] (fb2) читать постранично, страница - 2

увагу, що вулиця, на якій знаходиться Фінське посольство, починалася від одного з кутів парку, та якого саме — хоч убий, не пам’ятаю. А час спливає, втім, як завжди. Хоча чому ж! Бувало й таке, що я розраховував час із запасом, ну, не те щоб із запасом, — та в усякому разі не під зав’язку. Подумати лишень — зайвий час, який можна витратити на себе! Так би мовити, між битвами.^[2] Та зараз ситуація така, що часу залишалося обмаль. І благати небеса про допомогу не має сенсу, адже авто на місці немає, а без нього годі й мріяти про те, щоб встигнути вчасно на зустріч з фінами. І хто ж їх зна, як вони на це відреагують. Я, приміром, не маю про це ані найменшого уявлення. Про фінів начебто кажуть, що вони славляться широтою натури, фіни — люди душевні та прості. Говорити — говорять, та чи ж мало говорять, а насправді все виявляється з точністю до навпаки, та й особисті якості у кожного такі різні. Деякі фіни, напевно, не надають великого значення запізненням та недисциплінованості, для них це дрібниці, вони лишень махнуть рукою, у них зовсім інше в голові, зате інші фіни поставляться до цього навіть дуже і дуже серйозно і страшенно розсердяться; чого доброго, ще зовсім втратять контроль над собою і почнуть махати кулаками, будуть рвати і метати, хоча таких уже навряд чи тримали б у Міністерстві закордонних справ, втішаю я себе, їх, напевно, взагалі нікуди не беруть на роботу, принаймні отакого типа фіни вже напевно не посадять у своє посольство, інакше, подумати лишень, на що б це було схоже, адже це б означало поставити під загрозу відносини між Норвегією та Фінляндією — такі гарні, добросусідські, та водночас, напевно, такі крихкі, котрі, наскільки мені відомо, завжди складалися до обопільного задоволення, і всі, звісно, хочуть, щоб вони й надалі складалися у такому добросусідському дусі, торованим шляхом, в дусі взаємодопомоги та взаєморозуміння, так би мовити: а ти мені почухай спинку, і я тобі почухаю, якщо сперечатися, то лише тихо і ввічливими голосами, і щоб товарні потоки та послуги вільно перетікали з країни в країну, а перетікає багато чого, і все тече й тече, як вода, а вода — це зміни. Невже нам, людям, ніколи не бачити спокою?

Залишилося десять хвилин. Через десять хвилин на мене чекають у Фінському посольстві. Що ж мені робити? Спіймати таксі — якось начебто занадто екстравагантно. Знати б, у скільки це обійдеться. Може, в сотню, а може, в сотню з гаком. А у мене зараз скрутно з грошима; тобто, правду кажучи, я майже без грошей; мабуть, якраз і вистачить прокататися разок на таксі. Дорога попереду чекає неблизька, посольство знаходиться зовсім в іншому районі, без перебільшення — на протилежному кінці міста, мені треба потрапити із західної околиці на східну. Взагалі-то Осло не таке вже й велике місто, дехто навіть вважає його просто маленьким, особливо враховуючи той факт, що це столиця цілої країни, тобто Норвегії. Та, як-не-як, в Осло проживає — дайте подумати — десь близько півмільйона людей, ну, плюс-мінус скількись іще, а це немало, як на мене, то зовсім немало. В Осло багато будинків. І вулиць. Місто розширюється. Іноді чимала, відстань набирається. Трапляються такі відрізки, що мимоволі помітиш різницю, наприклад між сходом і заходом, вона не така вже маленька, щоб від неї відмахнутися. І щоб дістатися з одного місця в інше, потрібен час, особливо якщо без авто; у мене-то автомобіль є, та він зник; очевидно, вкрадений, подумав я знову, отож практично я людина без авто, а сам ось уже скільки часу тут прохолоджуюсь та дарма гаю дорогоцінний час, розмірковуючи, як мені вчинити. Давно пора спіймати таксі. Якби я був спритнішим, то відразу ж стрибнув би у трамвай, щойно виявилося, що автомобіль зник, а я ніби остовпів, засмутився і ні туди ні сюди — справді, ніби закляк. Ну а хто б на моєму місці не почувався так само? Це ж авто! До авто звикаєш, з роками воно стає ніби членом сім’ї, а для мене, безсімейного, другом. Я підкликаю таксі і сідаю. Зазвичай я рідко користуюся таксі. Коли треба, я волію пройтися пішки. «До посольства Фінляндії», — кажу я водію. Йому довелося діставати дорожній атлас, такий же, який лежить, чи лежав, у мене в авто, — чудовий атлас, вулична сітка Осло зображена на ньому дуже детально, включаючи кілька передмість. Шофер шукає на плані посольство. Він перевертає карту догори ногами, крутить шиєю. Нарешті сповіщає: «Вулиця Томаса Хефті» — і рушає з місця. «Тисни на газ!» — кажу я ніби жартома, та в той же час так, щоб водій зрозумів — насправді я цілком серйозно. Він елегантно повіз мене тими вулицями, якими потрібно, котрі відомі лише таксистам, соромлячи мою упередженість, і водночас розповідаючи про Томаса Хефті. Мовляв, Томас Хефті був справжнім майстром на всі руки, свого часу багато зробив для розвитку бездротового телеграфу, до того ж був політиком та членом Міжнародного олімпійського комітету, і чимало чого іще, про що я раніше ніколи не знав і не чув, для мене в новину і ці факти, і те, що таксист розповідає мені про щось інше, окрім