Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі...
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира.
Крізь плач, крізь сміх.
Вона сама — царівна мила —
Не раз свій смуток хоронила
В самій собі, в піснях своїх.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись,
дзвони, —
Узори сліз.
Лише з-над хмар часом прилине
Прощання з літом журавлине —
Погасле, як грезет із риз...
Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба...
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.
Світає...
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Вже дніє поволі...
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Світає...
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі,
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво
Та темний бовван на козачій могилі
Про давнє, минуле кричить мовчазливо.
Видніє щохвилі.
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Світає...
Проміннями схід ранить ніч, мов мечами,
Хмарки по всім небі й собі взолотіли.
Безмовні тумани тремтять над полями.
Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий.
О, глянь, що над нами!
Розкраяно небо — мечами, мечами...
Весна, весна! Яка блакить,
який кругом прозор!
Садками ходить брунькоцвіт,
а в небі — злотозор.
Весна, весна! Який там гон
на крилах вітерка? —
то в вишині біжить, зника
хмар-хмàрова ріка.
Шумлять згори шум-пінярі;
ріка своїм хребтом
несе торжественно вперед
веселий, скреслий лом.
Ще синій ліс не взеленів,
але квіток проріст
уже підняв і розрізнив
торішній злеглий лист.
А там в високій глибині,
де тоне тонь ясна,
перловий жайворон топить:
хмар-хмàрова весна!
За хвилею котиться хвиля...
Співа вона пісню, ридає,
Й цілує у берег піщаний,
І геть собі знов одбігає...
За хмарою хмарка у небі...
Біжить, підганяє другую;
Одстане... то знов понесеться,
Мов землю убачив рідную...
Так мрія за мрієй шугає
В розкішному світі, в пустині.
Й гуляє-пурхає, як пташка,
І плаче одна в самотині...
Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?
Що шепчуть квітки уночі над рікою?
Про що зітха вітер? Що чують тумани,
Коли гай зелений цілують-милують?
Хотів би я знати, про що той струмочок
У мріях своїх гомонить між травою?
Що листячко шепче, мов дише, в садочку?
Про що очерет пісню сумную дзвонить?
Хотів би я знати, — та хто теє скаже!
Хто скаже мені, що могили гадають...
Чого реве вітер північний в діброві,
Чого він лютує, чому так радіє?
Скриплять і ридають дерева під вітром...
Чого? болить серце, чи доля їх гірка?
Чи давлять важкії, понурії хмари?
І плаче травиця сама при дорозі...
Що бачить у сні став глибокий, таємний?
Кому усміхаються рожі червоні?
А роси! Хто скаже, чиї вони сльози,
Такі дивні, чисті, мов перли коштовні!
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї...
«Я твій» — десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, —
Пожартуєм для розваги!
Гей, життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти —
Подивлюся, подивлюся.
Горе?.. біль? — як жарт мине.
Скільки сили молодої!
Чи ж моя рука здригне,
Що йде битись без озброї?
Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить?
Чом нема у вас завзяття?
Там, де всесвіт я стягну,
Де від болю шаленію, —
Там ніяк вас не збагну,
Вас ніяк не розумію.
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, —
Пожартуєм для розваги!
Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори...
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях...
Не бував ти у наших краях.
Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —
Єсть там люди — й зросли у степах, —
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах...—
Не бував ти у наших краях.
Дні ясності, дні бабиного літа,
Передмандрівне гуртування птиць;
Прозора тиша, сріблом оповита;
Глибокий погляд дальніх таємниць.
В душі сліпа тривога весняна,
Отрутні мрії та отрутні квіти, —
І спогадом нежданим вирина
День ясності, день бабиного літа.
Пройшло, проглянуло, майнуло
На сонці білим рукавом,
І серце болем стрепенуло,
І дивним подихом війнуло
Над неостуженим чолом.
Без імені і без обличчя,
Як тінь од хмар, як відблиск мрій,
Пробігла хвиля таємнича
В душі моїй.
Ні, це не ти! Та може бути,
Що в цій красі болючих змін
Є сон про тебе півзабутий,
Квіток невидимих отрути,
Церков незримих дальній дзвін.
Крапивка на ставу цвіте і пахне,
Мигдалі й мед розточуючи звільна.
Забуте вчора і брудне, і жахне,
За поплавцем слідкують очі пильно.
Стежки узенькі і жита високі,
І вихорці над ними пил здіймають.
Отак собі пролинуть, друже, роки...
Нехай минають!
Ходи собі шумливими шляхами,
Гукай, кричи, роби акторські жести, —
А я б хотів у тиші, над удками
Своє життя непроданим донести.
Меди та пахощі живиці.
Цвіте прозорий вертоград
Край непорочної світлиці,
Де Божий сад Марії сниться
І кедрів патріарший ряд.
Минає дощ, і сніг, і град,
І темних бур зловісні птиці, —
І жертов дольніх аромат,
І співів молитовний лад
У цвіті білому таїться.
Ні міді, ні мечів, ні криці!
Далека смерть, забутий яд!
Дзвенить відро в ясній криниці,
І в тихім куриві живиці
Цвіте прозорий вертоград.
Коріння дуб розкинув узлувате,
Спокійним віттям захищає дім.
Спиниться б, вороного прив’язати
І помолитись образам святим!
Шлях пролягає, ніби річка жовта,
Що не одбила неба й берегів.
Дуби, дуби! Хоч ви душі промовте,
Одмовте на несказаний порив!
Гніздо звивають ластівки під дахом,
У пущі виє темноокий звір...
І серцю сниться, ніби цим же шляхом
Айвенго їхав на гучний турнір.
Буває день: в запоні попелястій
Гаї й сади. Заплакане вікно.
Але душа — як підліток у рясті,
Як молоде вино.
Впрягає коней в жовту колісницю,
Немов Ахілл дзвенить струнким бичем,
І діл буденних розбива в’язницю
Осяяним мечем.
І виїжджає в степ. Басують коні,
У небі блискавки горить зигзаг, —
І військо розцвіта на оболоні,
Неначе повний мак.
Зелена піна лісу молодого
Дрімотно плеще, як на морі шум.
Блакитні тіні впали на дорогу,
Заворожили мудрі бджоли ум.
Стоять дуби замислено і строго.
Тут — перейшовши молодий самум —
Собі поставлю келію убогу,
Щільник пахучий для останніх дум.
Ліловий чебрик сохне на поляні,
Неначе привид, пробігає цап,
І чути дятла стуки дерев’яні.
Душі здається, що вона могла б
Вас відтворити в ясному свічаді,
Дитячі дні, заплакані і раді.
Він об’їжджає коней молодих.
Був дощ м’який, і гречка пахне душно.
Став унизу лисніє непорушно,
І теплий світ схилився і затих.
Стрункі й сталеві, з гострими ушами,
Ще неслухняні учні молоді:
На тінь свою поглянули в воді
І затремтіли юними тілами.
Заховано за спиною батіг,
А мужні руки твердо стисли віжки.
Минаючи заквітчані обніжки,
Він об’їжджає коней молодих.
Слід копитів занесло сивим димом,
Упала гілка — лапа снігова,
І вітром, невловимим і незримим,
Гойдає омертвілі дерева.
І тіні переходять під скрипіння
Старих осик у льодовій корі,
І все життя здається тільки тінню,
І раптом — іскор налітає рій.
То поїзд лине з гуркотом і свистом,
Червоним оком блискає на сніг...
Кому ж повірить? Іскрам золотистим
Чи сивині осик, осик глухих?
Гей, як вийде сонце з-за діброви,
Як на плесі крикнуть сірі гуси
І щаслива в лузі перепілка
З трав роси холодної нап’ється, —
Косарі вмиваються до сонця
Чистою, студеною водою
З голубої, доброї криниці,
Гострять коси, і чутно далеко
Їх мантачок голосну розмову.
Ходить вітер яром та горою,
Плачуть трави, тужать під косою,
Звіробої в’януть на покосі...
Ходить вітер, сушить білі роси.
Ніби ключ веселиків по лугу
Походжає рівно та статечно,
Косарі ідуть один за одним,
Білим військом звільна виступають.
Піт обличчя їм росою миє,
Заливає очі, ніби сльози,
Конюшина падає під ноги,
В тузі клонить голови червоні.
Гей ти, земле, хліборобська мати,
Обперезана річками голубими,
У зеленому високому очіпку,
У мережаній китайчатій запасці,
В плахті, критій квітами ясними,
Ти неси, перенеси на крилах
Косарів од краю і до краю!
Гей ти, вітре, парубче співочий,
Парубче співочий та веселий,
Ти суши червону конюшину,
Провівай навалисті покоси!
Гей ти, сонце, мудрий господарю,
Ти небесний золотий шахварю, —
Ти в’яли червону конюшину,
Напувай медами запашними,
Прикривай гарячими руками
Од дощів, од лютої негоди!
Гей ви, хмари, турки-яничари,
Ви не йдіть ордою на облогу,
Не лякайте косарів у лузі, —
Ви ідіть на море, поза гори,
Дожидайте слушного часу!
Як заходить сонце за діброву,
Як поснуть на плесі сірі гуси,
Косарі вертаються додому
На вечерю, на розмову втішну.
То не риба в морі розгулялась,
То не пави в небеса знялися,
Розійшлися дівчата з граблями
По сухих, пахучих покосах.
Ясна водо, молодая вродо,
Що спливла ярами та гаями,
Розливайся синіми річками,
Розтинайся срібними піснями
Над покосами конюшини!
Що зірок на небі у Петрівку,
То копиць високих, мов дзвіниці,
Розсипається по лузі запашному.
Та ясніша над зірки погожі,
Та стрункіша над дзвіниці білі
Походжає дівчина по лугу,
До сестри словами промовляє:
«Сестро, сестро, ти зелена руто,
Ти зозуле в гаї, на калині!
В’ється туга біля мого серця,
Як гадюка, серце обвиває».
А сестра їй: «Сестро нерозважна!
То не туга — молодість буяє,
То стискає серце не гадюка,
Чорні очі обпалили серце,
Аж на дно у серце зазирнули».
Сиза галка лине через балку,
Йдуть шляхом корови із діброви, —
Понад річкою, як річка, розлилася
Парубоча розлога пісня.
Ти кого шукаєш, виглядаєш,
Та чого ти, хлопче, світом нудиш?
Вже стоїть червона конюшина
У копицях рівних та високих,
Вже ідуть додому дві сестриці,
Дві сестриці, бистрокрилі птиці.
Тріпоче сокір, сріблом потемнілим
Знімаючись у вогку височінь, —
І любо впасти на зелену тінь
Натрудженим і наболілим тілом.
Доми, давно порівняні до скринь,
Людські слова з їх розмахом несмілим...
Дай, серце, волю нетерплячим крилам,
Затріпочи, розвійся і полинь!
А серце так: ти ж той листок єдиний
На гілці всеземної деревини,
Ти ж тільки частка, лінія одна!
Зумій же чуть, як переходять соки
Крізь дерево плодюче та високе,
Спізнай, яка у цілім глибина!
В буденщині поцвілій і прокислій,
У поросі неправди і пліток
Ви сяєте, як очі блискавок,
Передчуття грози буйної — мислі.
Темніє небо. Чути дальній крок
Тяжкого грому в тишині навислій.
І враз на груди, у бажанні стислі,
На землю лине пінявий поток.
І радо п’є, здригаючись од щастя,
Земля краплини свіжі та сріблясті,
І хилиться в знемозі сельний крин.
Так ви, тривожні, кличете людину
Од буднів, од застою, од загину
На снігові простори верховин.
Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зоріють за одчиненим вікном.
У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?
Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!
Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.
Збирають світлі, золоті меди
Веселокрилі та прозорі бджоли.
Поглянь, людино, і спокійно йди
На вулиці, на площі, в гай, у поле.
Неси в щільник свій мозок, кров і плоть.
Таких, як ти, кипучі міліони
Ідуть, щоб світ востаннє розколоть
На так і ні, на біле і червоне.
Лягла зима. Завіяло дороги.
Тремтять хати від холоду. Клуні
Ховають жито, миршаве і вбоге.
Мороз — погрози пише на вікні.
О, бідний той, хто крізь завої сині
Іде самотньо, мовчки, без мети:
Лише гуртом і пущі, і пустині
З піснями, з гуком можна перейти.
І в час, як білі пави ронять пір’я
На тишу сіл, на хорі городи,
Виходжу на засніжене подвір’я —
І раптом стану юний і радий.
Бо по дорозі, з бідними саквами
Та з міццю думки, волі і руки
Несхиблено, непереможно, прямо
У дальню даль простують юнаки.
Колись шукали істин Піфагори
І для жерців горів огонь наук, —
Тепер всесвітні перелоги оре
У вбогу свитку вдягнений селюк.
Він дасть землі, Микула новочасний,
Незнану міць — і процвіте земля,
І стане лан — як стан злотопоясний,
І нові вруна випестить рілля.
Ідуть і йдуть... А на порозі мати
Залатаним махнула рукавом...
І пада сніг лапатий, волохатий
Спокійно й величаво над селом.
Осінній холодок над спраглою землею
Шатро гаптоване широко розіп’яв.
І з рук його падуть, як з рога Амальтеї,
Плоди, налиті вщерть, і довгі пасма трав.
О груди, радістю осінньою налиті,
Прозоросте думок і сило синіх жил!
Як сонце, перейти хотів би я по світі,
Щоб з усміхом зайти за мідний небосхил.
Хто зна, чи вславлюсь я ділами голосними,
Чи блискавицею проріжу далеч літ, —
Та любо вірити, що знов земля цвістиме,
І новий плід зачне, і вродить новий плід!
Студений вітер б’є в холодні вікна,
І олов’яний важко дише став.
Так, знов душа замерзне, знов одвикне
Од радісного колихання трав.
І на снігах паперу дивна повість
Свою мережку вирізьбить ясну
Про молодості легку випадковість
І старості сувору сивину.
О мужній вітре, вчителю єдиний!
Достиглий овоч струшуючи з віт,
Ти вчиш любити все, що перемінне
І що незмінне, як незмінний світ.
Упали білорунні хвилі,
Замовкло море. На піску
Ліг жовтий шум. Вітрила білі
Не мчали в далечінь хистку.
І ти промовила: чудесно
На світі жить! (Зовсім Олесь!) —
А я згадав про синю Десну,
Що там — на Україні — десь —
Коріння миє верболозам,
Дітей підгойдує брудних,
І мудрим присипляє розум,
На ум навчаючи дурних,
І ластівок, що день серпневий
Мандрівне краяли крильми,
І вечір радісно-рожевий
З напівзнайомими людьми.
А море склилося. Дельфіни
Не грали. Тільки погляд твій
Та жовто-білі брижі піни
Нагадували буревій.
Як ліс, як щогли сміливих флотилій,
Знялися руки в темряві глухій.
Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі
Сказати: стій?
В безкровні жили наші дайте крові
І тіло вбоге сонцем обпаліть!
Хай буде синь, хай буде спів сосновий
І золота мережка верховіть!
Це перший день творіння! Перший розум
І перше слово! Перший квіт і звір!
Радійте, груди, грозам і морозам!
Людино, людям вір!
Червонобоким яблуком округлим
Скотився день, доспілий і тяжкий,
І ніч повільним помахом руки
Широкі тіні чорним пише вуглем.
Солодкою стрілою пізній цвіт,
Скрадаючися, приморозок ранить.
Дзвенить земля, як кований копит.
Зима прийде — і серця не обманить.
Все буде так, як писано в книжках:
Зірчастий сніг, легкий на вітах іній
І голоси самотні у полях.
Та й по снігах, метелицях поплине,
Як у дзвінких, незміряних морях,
Невірний човен вірної людини.
Зелені вруна стеляться, як вовна.
Картинками старих дитячих книг
Здається далеч. До землі приліг
І слухаю тремтіння невгамовне.
Як віриться, як сниться невимовно,
Який шумить не знати звідки сміх,
Яке це щастя — в радощах земних
Трудів і днів спивати кубок повний!
Полуменіють сосни. Срібний пил
Бадилля сріблить. Міста профіль строгий
Поволі виплива на небосхил.
І от — в одну збігаються дороги,
В єдиний помах рвуться сотні крил,
В один чертог — усі хатки убогі!
Мохнатий джміль із будяків червоних
Спиває мед. Як соковито й повно
Гуде і стелеться понад землею
Ясного полудня віолончель!
Спочинь! На заступ вірний обіпрись
І слухай, і дивись, і не дивуйся.
Це ж сам ти вколо зеленню розлився,
Огудинням прослався по землі,
Це ти гудеш роями бджіл брунатних,
На ясенових гілках сидячи,
Ти по житах літаєш тонким пилом,
Запліднюючи теплі колоски, —
І твориш ти з людьми і для людей
Нові міста, ти арки ажурові
Над синіми проваллями будуєш!
Заснули води і човни на водах,
Висять рої, як кетяги пахучі,
І навіть сонце, мов достиглий плід,
Здається непорушним...
Тільки ти
Не дався чарам півдня й супокою,
Бо, як сестра, схилилась над тобою
Невтомна подруга, сувора творчість.
Дощатий тин, болото рудувате,
Нудні калоші та туман густий...
А я ж тебе хотів сьогодні, брате,
До провесни вести і довести!
Ну, що ж. Ходімо. Не зважай на воду:
Одважні ми, ми й Либідь перейдем...
Таж Моїсей ніколи до народу
Не сходив із зажуреним лицем!
Базар і голуби. Картина давня,
Але хороша. Вітер у півсні
Колишеться. Це ж він у далині
Співав колись на радість Ярославні!
І хочеться до сонця говорить,
Що всі щасливі — голуби і люди, —
Що день іде, що провесна шумить,
Що оживає світ, що радість буде!
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Последние комментарии
13 минут 33 секунд назад
17 минут 32 секунд назад
19 минут 56 секунд назад
21 минут 53 секунд назад
23 минут 22 секунд назад
6 часов 26 минут назад