Артеміс Фаул. Зрада Опал [Йон Колфер] (fb2) читать онлайн

УДК 82-92

ББК 84-445 К 60

Є авторизованим перекладом і ліцензійним виданням творів,

опублікованих PUFFIN BOOKS LTD.

Title of the original edition: Artemis Fowl and the Opal Deception.

Колфер, Йон

K 60 Артеміс Фаул. Зрада Опал.— X.: Видавництво «Ранок», 2016.— 368 с.

ISBN 978-617-09-2914-3

Після того як юному генію криміналу Артемісу Фаулу стерли пам’ять, він начебто повертається до старого. Малий авантюрист ретельно готує новий зло­чин і втілює в життя ще один блискучий план, адже він так любить пригоди. Та насправді гидкий хлопчисько уже геть інший. Артеміс згадає все і знову допо­може своїм давнім друзям-ельфам, бо він стає справжнім господарем своєї долі.

УДК 82-92

ББК 84-445

УДК 82-92

ББК 84-445

Разом дбаємо

про екологію та здоров’я

© Text copyright © Eoin Colter, 2005

ISBN 978-617-09-2914-3

ISBN 978-617-09-2914-3

© TOB Видавництво «Ранок», 2016

Сарі.

Ручка могутніша за комп’ютер.

ПРОЛОГ

Наступна стаття була надрукована в ельфійському Інтернеті на сайті www.horsense.gnom. Вважають, що сайтом володіє кентавр Фоулі, технічний кон­сультант Легітимної Ельфійської Поліції, хоча до­стовірних фактів немає. Майже кожна деталь цього аккаунту суперечить офіційним релізам прес-офісу ЛЕП.

Ми всі чули офіційне пояснення трагічних подій, пов’язаних із розслідуванням «Зіто Проуб». У заяві ЛЕП дуже мало конкретних деталей, багато вигада­них фактів і сумнівів стосовно рішень певної жінки- офіцера.

Я абсолютно точно знаю, що згаданий вище офі­цер, капітан Холлі Шорт, поводиться зразково, і якби не її оперативні навички, було б загублено на­багато більше життів. Замість того, аби вішати усіх собак на шию капітана Шорт, Легітимна Ель­фійська Поліція мала б нагородити її медаллю.

У центрі цієї справи перебувають люди. Багато людей не надто розумні, аби попасти ногою в штанину, але саме цим Людям Бруду вистачає розуму, щоб змусити мене нервувати. Якщо вони дізнають­ся про існування підземного ельфійського міста, вони зроблять усе можливе, щоб експлуатувати мешкан­ців. Більшість людей навіть і не знатимуть, що ро­бити з високою ельфійською технологією. Але є такі, яким вистачить розуму зійти за ельфів. Особливо один чоловік. Думаю, ми всі знаємо, про кого мова.

За всю ельфійську історію нас перевершила лише одна людина. І що особливо зачіпає мої копита — це просто хлопчик. Артеміс Фаул — ірландський кри­мінальний геній. Маленький Арті змусив ЛЕП тан­цювати через увесь континент, доки ельфійські тех­нології не стерли спогади про існування ельфів із його пам’яті. Але навіть тоді, коли геніальний кентавр Фоулі натискав кнопку на приладі стирання пам’я­ті, він підозрював, що ельфів знову надурили. Чи не лишив ірландський хлопчик чогось такого, що повер­не спогади? Звісно, лишив, як ми всі дізналися згодом.

Артеміс Фаул відіграє визначну роль у наступних подіях, але цього разу він нічого не намагався вкрас­ти у ельфів, бо повністю забув про наше існування. Ні, злодієм у цій історії виявився саме ельф.

Тож, які дійові особи в трагічній історії двох сві­тів? Хто головні гравці з боку ельфів? Вочевидь, що Фоулі — справжній герой п’єси. Без його інновацій ЛЕП уже давно намагалися б вигнати Людей Бруду зі своїх домівок. Він невизнаний герой, що розплутує загадки віків, доки розвідка і групи захвату гасають над землею і спочивають на лаврах.

І є капітан Холлі Шорт — офіцер, чия репутація зараз під загрозою. Холлі одна з найкращих і най­розумніших у ЛЕП. Природжений пілот з хистом до імпровізації в бойових умовах. У неї не дуже добре ви­ходить підкорятися наказам — риса, яка вже не один раз привела її до проблем. Холлі перебувала в са­мому центрі усіх подій, пов’язаних з Артемісом Фаулом. Вони майже потоваришували, коли Рада нака­зала ЛЕП стерти пам’ять Артемісу, і це тоді, коли він став на шлях виправлення.

Як ми всі знаємо, свою роль у тому, що сталося, зіграв командир Джуліус Рут. Наймолодший діючий командир за всю історію ЛЕП. Ельф, що провів На­род через багато криз. З ним не дуже легко знайти спільну мову, але іноді з найкращих лідерів не вихо­дять найкращі друзі.

Уважаю, що варто згадати тут і Мульча Діггумса. Донедавна Мульч сидів у в’язниці, але, як завжди, йому вдалося звідти викарабкатися. Гном-клептоман, що страждає на гази, брав участь не в одній пригоді, пов’язаній із Фаулами. Але Холлі була рада його допо­мозі в останній місії. Якби не Мульч і його фізіологічні особливості, усе могло б закінчитися значно гірше. А воно і так закінчилося погано.

І в центрі цієї справи перебуває Опал Кобой, піксі, що контролювала банду гоблінів, коли ті намагалися захопити Небесне місто. Опал загрожувало довічне ув’язнення. Якби вона вийшла із коми, в яку упала, коли Холлі Шорт утрутилася в її плани.

Майже цілий рік Опал Кобой провела в особливо­му відділі клініки Дж. Аргона, не реагуючи на зусилля знахарів, що намагалися повернути її до життя. За весь цей час вона не сказала жодного слова, не з’їла ані крихти і не зреагувала на жоден стимул. Спершу влада ставилася до цього з підозрою. Вони заявляли, що це гра. Кобой удає коматозний стан, щоб уникну­ти ув’язнення. Але через кілька місяців здалися на­віть найскептичніші спеціалісти. Ніхто не може вдавати кому цілий рік. Такий ельф просто боже­вільний...

ГЛАВА 1: БОЖЕВІЛЬНА

Клініка Дж. Аргона, Небесне місто, ельфи, за три місяці до того

КЛІНІКА Дж. Аргона — не держав­на лікарня. Лікуватися безкоштовно там не можна. Аргон і його команда психо­логів займалися лише тими ельфами, хто міг собі таке дозволити. Серед усіх заможних па­цієнтів клініки Опал була унікальною. Майже рік тому вона заснувала для себе фонд, на випадок, якщо збожеволіє і доведеться проходити лікування. Ро­зумний хід. Якщо Опал цього б не зробила, її родина напевне звернулася б до дешевшого закладу. Не ска­зати, що заклад мав би якесь значення для Кобой, яка провела останній рік під наглядом лікарів, які перевіряли її реакцію. Лікар Аргон сумнівався, що Опал помітила б троля, що бив би себе в груди пря­мо навпроти неї.

Але фонд — не єдине свідоцтво унікальності Опал. Кобой — така пацієнтка, що у всіх на вустах. Після спроби гоблінської тріади Б’ва Келл захопити владу ім’я Опал Кобой згадували по всьому світі. Піксі-мільярдерка вступила в змову з офіцером ЛЕП у відставці Брайаром Каджоном і фінансово підтри­мувала війну в Небесному місті. Кобой зрадила своїх родичів, а тепер її зрадив власний розум.

Останні шість місяців перебування Кобой у кліні­ці журналісти обложили двері її палати, вимагаючи звіту про кожен її рух. ЛЕП цілодобово чергувала біля дверей, і всі в лікарні звикли до постійних пере­вірок і сурових поглядів. Пільг не мав ніхто. Навіть у доктора Аргона час від часу брали зразки ДНК, аби впевнитися, що він саме той, за кого себе видає. Ри­зикувати з Кобой ЛЕП не хотіли. Якщо вона втече з Аргонової клініки, над ними не лише сміятимуться всі ельфи, але й на свободі опиниться дуже небезпеч­ний злочинець.

Але час спливав, щоранку біля дверей було дедалі менше камер. Урешті-решт, скільки можна сидіти, коли не відбувається нічого цікавішого за пускання слини? Поступово кількість чергових ЛЕП знизили з дюжини до шести, і врешті-решт на зміні лишився тільки один охоронець. Куди дінеться Опал Кобой? Так думали впливові особи. За нею стежило з деся­ток камер двадцять чотири години на добу. Під шкі­ру передпліччя їй вживили спеціальний чіп, що будь-якої хвилини допоможе повернутися в сон, ДНК перевіряють чотири рази на день. Навіть якщо хтось допоможе Опал вибратися з палати, що він з нею робитиме? Піксі сама на ногах не втримається, і всі датчики показують, що мозкова активність у неї ледь відхиляється від прямої лінії.

Отже, зрозуміло, що доктор Аргон дуже пишався своєю пацієнткою і частенько згадував її ім’я на зва­них вечірках. Відколи в клініку привезли Опал Ко­бой, у світі стало дуже модним мати родичів у тера­певтичному відділку. Майже кожна родина зі списку заможних віднайшла на горищі якогось божевільно­го дядька. І тепер цей божевільний дядько отримав найкращий догляд у розкішній клініці.

Якби ж то кожен ельф у клініці був таким слухня­ним, як Опал Кобой! Усе, що їй було потрібно,— кіль­ка внутрішньовенних трубок і монітор, а це з верхом оплачувалося її внесками у фонд за перші шість міся­ців. Доктор Аргон гаряче сподівався, що маленька Опал ніколи не отямиться. Бо якщо отямиться, ЛЕП потягнуть її до суду. А щойно Опал переведуть до в’язниці, її рахунки заморозять, у тому числі і фонд у клініці. Ні, чим довше триває сон Опал, тим краще для всіх, особливо для неї. Тому що через тонкий череп і великий розмір мозку піксі дуже вразливі до деяких захворювань, як-от кататонія, амнезія і нарколепсія. Тож цілком можливо, що її кома триватиме кілька десятиліть. А навіть якщо вона і прийде до тями, дуже вірогідно, що її пам’ять лишиться замкне­ною в якомусь ящичку величезного мозку піксі.

Доктор Дж. Аргон щовечора проводив обхід. Він уже не часто власноруч проводив процедури, але вважав, що персонал має відчувати його присут­ність. Якщо інші лікарі знатимуть, що Джербал Ар­гон тримає руку на пульсі, то скоріше за все вони і своїх рук з пульсу не знімуть.

Аргон завжди лишав Опал наостанок. Він заспо­коювався, коли бачив, як маленька піксі спить, під­ключена до системи. Дуже часто в кінці робочого дня він навіть заздрив Опаловому існуванню. Коли піксі не змогла витримати перевантаження, її мозок про­сто вимкнувся, лишилися тільки життєво важливі функції. Вона дихала, час від часу монітори реєстру­вали щось схоже на сон. Але крім цього, як би не хо­тілося чогось віднайти, Опал Кобой більше не було.

Тієї фатальної ночі Джербал Аргон почувався більш напруженим, ніж зазвичай. Його дружина по­дала на розлучення на підставі того, що він і шести зв’язних слів їй не сказав за останні два роки, Рада погрожувала відізвати державний грант, бо він за­робляв непогані гроші на нових пацієнтах, і стегно боліло так, що ніяка магія його не брала. Цілителі сказали, що все у нього в голові. Вони думають, що це смішно.

Аргон кульгав по східному крилу лікарні, переві­ряв плазмові монітори кожного пацієнта, що висіли біля дверей палат. Кривився щоразу, коли ліва нога торкалася підлоги.

Біля палати Опал було два піксі-прибиральники, Мервелл і Дискант Брілл. Витирали пил особливи­ми щіточками. Піксі — чудові робітники. Методич­ні, терплячі, рішучі. Якщо піксі отримав наказ щось зробити, можна бути впевненим, що він це зробить. Плюс вони були дуже милими, з такими дитячими обличчями і непропорційно великими головами. У більшості людей настрій поліпшувався, варто було лише поглянути на піксі. Така собі ходяча те­рапія.

— Доброго вечора, хлопці! — привітався Ар­гон.— Як там наша улюблена пацієнтка?

Мерв, старший із близнюків, поглянув на лікаря поверх щіточки.

— Жодних змін, жодних змін, Джеррі,— сказав він.— Якось здалося, що вона пальцем на нозі ворух­нула, але виявилося, то витівки освітлення.

Аргон розсміявся, але сміх був вимушений. Не подобалося йому, коли його називали Джеррі. Врешті-решт, це його клініка, він заслуговує на по­вагу. Але хороший прибиральник — це як золотий пил, а брати Брілл підтримували лікарню в бездоган­ному стані уже майже два роки. Брілли і самі були винятковими. Близнюки серед ельфів траплялися дуже рідко. Мервелл і Дискант були єдиною такою парою в Небесному місті. їх показували у кількох телевізійних програмах, у тому числі ток-шоу з най­вищим рейтингом.

Чергував сьогодні капрал ЛЕП Граб Кельп. Коли Аргон дійшов до кімнати Опал, капрал дивився фільм через відеоокуляри. Аргон не звинувачував його. Охороняти Опал Кобой так само цікаво, як ди­витися, як ростуть нігті на пальцях.

— Гарний фільм? — увічливо поцікавився лікар.

Граб підняв окуляри.

— Непоганий. Людський вестерн. Багато стріля­нини і шпигунів.

— Може, мені дасте, коли подивитесь?

— Жодних проблем, докторе. Але обережно. Людські диски дуже дорогі. Я вам його загорну в ган­чірочку.

Аргон кивнув. Він пригадав Граба Кельпа. Це той офіцер, який так піклується про своє добро. Він уже дві скарги написав до ради директорів клініки щодо клепки в підлозі, яка пошкрябала йому черевики.

Аргон подивився на монітор Кобой. Дані на плаз­мовому екрані постійно оновлювалися завдяки сен­сорам, що були приєднані до її скронь. Жодних змін, як він і очікував. Життєво важливі функції протіка­ють нормально, активність мозку мінімальна. Трохи раніше їй щось снилося, але зараз мозок заспокоївся. І нарешті, немов йому край необхідне було те свід­чення, підшкірний імплант підтвердив, що перед ним була саме Опал Кобой. Як правило, такі чіпи вживляли в голову, але черепи у піксі занадто крихкі для таких операцій.

Джербал набрав персональний код на кодовому замку на дверях. Панель відсунулася, і за нею відкри­лася простора кімната. На підлозі лагідно мерехтіли вогники. Стіни зроблені з м’якого пластику. З коло­нок лунають звуки природи. Саме зараз по камінцях дзюрчить струмочок.

Посередині кімнати на спеціальному пристрої ви­сіла Опал Кобой. До ремінців кріпилися гелеві по­душечки, до того вони автоматично підстроювалися до всіх рухів пацієнта. Якби Опал отямилася, підвіс­на система перетворилася б на сітку і не дозволила б їй отримати пошкодження.

Аргон перевірив датчики, переконався, що вони добре тримаються на лобі Кобой. Підняв одне пові­ко, посвітив на зіницю маленьким ліхтариком. Та трохи звузилася, але очі Опал не відвернула.

— Ну, розкажеш мені щось сьогодні, Опал? — тихо запитав лікар.— Вступну главу моєї книги?

Аргонові подобалося говорити з Кобой, на випа­док, якщо вона чує. Коли вона отямиться, міркував він, зв’язок між ними буде вже налагоджено.

— Нічого? Ані дрібнички?

Опал не відреагувала. Як і завжди протягом року.

— Ну і добре,— сказав Аргон, витяг з кишені останню ватну паличку і взяв мазок із її рота.— Може, завтра, га?

Провів паличкою по спеціальній поверхні на сво­єму планшеті. Через секунду на крихітному екрані висвітилося ім’я Опал.

— ДНК ніколи не бреше,— пробурмотів Аргон і кинув паличку до корзини зі сміттям.

Джербал Аргон востаннє поглянув на пацієнтку і повернувся до дверей.

— Спи, Опал,— сказав він майже лагідно.

Він знову заспокоївся, навіть забув про біль у стег­ні. Кобой була дуже далеко, там де і завжди. Скоро вона не отямиться. Фонд Кобой у безпеці.

Дивно, як іноді можуть помилятися гноми.

Опал Кобой була не в комі, але вона не була і при­томною. Вона була десь посередині, плавала в теку­чому світі медитації, де всі спогади схожі на кольо­рові бульбашки світла, що повільно спливають у свідомості.

З підліткового віку Опал навчалася у Голи Швіма, гуру очищувальної коми. Теорія Швіма полягає в тому, що існують більш глибокі рівні сну, ніж ті, які доводиться переживати більшості ельфів. Стану очищувальної коми можна досягнути лише після кількох десятиріч навчання і практики. Опал дося­гла своєї першої очищувальної коми, коли їй було чотирнадцять.

Переваги очищувальної коми в тому, що ельф не лише прокидається наче після відпочинку, увесь цей час він думає або — як у цьому випадку — складає плани. Кома Опал була такою повною, що її розум майже відділився від тіла. Вона змогла надурити дат­чики і не відчувала ніякого сорому від того, що її го­дували через трубки і міняли пелюшки. Рекорд сві­домо викликаної коми — сорок сім днів. Опал уже провела в такому стані одинадцять місяців і не мала наміру продовжувати далі.

Коли Опал Кобой об’єднала зусилля з Брайаром Каджоном і його гоблінами, вона розуміла, що має бути якийсь запасний план. їхній задум обіграти ЛЕП був геніальним, але завжди існувала можли­вість, що щось піде не так. І коли це станеться, Опал аж ніяк не хотілося провести решту життя у в’язни­ці. Єдиний шанс утекти — якщо всі вважатимуть її непритомною. Отже, Опал зайнялася приготуван­нями.

Спочатку вона заснувала особливий фонд у кліні­ці Аргона. Так вона буде впевнена, що потрапить у потрібне місце, якщо впаде в очищувальну кому. Наступний крок — упровадити в клініку двох найвідданіших робітників, щоб допомогли втекти. Тоді вона почала викачувати золото зі свого бізнесу. Ви­гнанцем без копійки в кишені Опал бути аж ніяк не хотілося.

Останнім кроком було пожертвувати своїм ДНК і дати зелене світло створенню клона, що зайняв би її місце в палаті. Клонування було абсолютно протизаконним, ельфійський закон заборонив його іще п’ятсот років тому після перших експериментів в Атлантиді. Вони були дуже сумнівними з наукової точки зору. Лікарі так ніколи і не змогли створити точний клон ельфа. Клони мали гарний вигляд, але були лише оболонками, і їхнього мозку вистачало лише на те, аби підтримувати основні функції тіла. Їм бракувало іскри справжнього життя. Клон, який повністю виріс, нагадував лише оригінал людини в комі. Ідеально.

Опал збудувала лабораторію-теплицю, подалі від «Лабораторій Кобой», і виділила достатньо грошей, аби проект протримався два роки,— саме стільки, щоб виростити її дорослий клон. Тоді, коли вона за­хоче втекти з клініки Аргона, замість неї лишиться її ідеальна копія. ЛЕП ніколи не дізнається, що вона зникла.

Як показав час, вона мала рацію щодо плану. Бра­йар виявився зрадливим, а маленька групка ельфів і людей зробила так, щоб його зрада привела до її па­діння. Тепер у Опал з’явилася ціль, що підживлюва­ла її силу волі: вона перебуватиме в комі стільки, скільки потрібно, бо дуже хоче поквитатися. Фоулі, Рут, Холлі Шорт і людина, Артеміс Фаул. Ось хто відповідає за її поразку. Скоро вона звільниться з клініки, а тоді відвідає всіх, хто став причиною її відчаю, і влаштує їм власну маленьку трагедію. Коли ворогів буде знищено, вона зможе перейти до другої частини плану: познайомить Людей Бруду з ельфами гак, щоб цього не можна було виправити стиранням пам’яті. Таємне життя ельфів майже скінчилося.

Мозок Опал Кобой утворив кілька щасливих ендорфінів. Думка про помсту завжди викликала у неї теплі почуття.

Брати Брілл дивилися, як доктор Аргон кульгає коридором.

— Недоумок,— пробурмотів Мерв, збираючи пил у кутку за допомогою телескопічної вакуумної трубки.

— Так і є,— погодився Скант.— Старий Джеррі не зміг би проаналізувати і миску мишачого рагу. Не дивно, що його дружина кидає. Якби він був справ­жнім психіатром, він би передбачив, що таке може статися.

Мерв склав вакуумну трубку.

— Котра година?

Скант звірився з місяцеметром.

— Десять на дев’яту.

— Добре. Як капрал Кельп?

— Досі дивиться фільм. Не хлопець, а чудо. Ма­ємо зробити все сьогодні. ЛЕП можуть надіслати ко­гось розумнішого на наступну зміну. А якщо чекати­мемо довше, клон підросте ще на два сантиметри.

— Твоя правда. Перевір камери.

Скант підняв кришку візка прибиральників, та відкинулася прямо з держаками швабр і мітел, ганчірками і пляшками із різними засобами. Під тацею з вакуумними насадками відкрився кольоровий мо­нітор, поділений на кілька секцій.

— Ну? — прошепотів Мерв.

Скант відповів не відразу, неквапливо перевірив усі секції. Відео надходило із різних мікрокамер, які Опал установила по всій клініці ще до свого ув’яз­нення. Власне, камери було зроблено з генетично створеного органічного матеріалу. Тож зображення, що вони передавали, було буквально живим. Перші у світі живі машини. Абсолютно не помітні жодному пристрою, що шукає жучків.

— Лише нічна зміна,— нарешті сказав він.— У цьому секторі нікого, крім капрала Дурня.

— А парковка?

— Чисто.

Мерв простягнув руку.

— Ну от, брате. Час настав. Дороги назад немає. Починаємо? Чи хочемо, аби Опал Кобой поверну­лася?

Скант здув пасмо чорного волосся зі свого круг­лого ока.

— Так, бо якщо вона повернеться власними сила­ми, то знайде спосіб, щоб змусити нас страждати,— сказав він, потиснувши братові руку.— Тож, почи­наємо.

Мерв дістав із кишені пульт. Прилад було нала­штовано на надзвуковий приймач, умонтований

у фасад лікарні. А він у свою чергу поєднувався із ба­лоном кислоти, що лежав на генераторі центрально­го живлення клініки за парковкою. Другий балон розташувався на запасному генераторі в службовому приміщенні у підвалі. Оскільки Мерв і Скант були прибиральниками, минулого вечора вони дуже легко розмістили ті балони на потрібних місцях. Звісно, клініка Аргона була поєднана із головною системою, але якщо генератори вийдуть із ладу, переключення до головної системи станеться лише через дві хвили­ни. Готуватися ретельніше потреби немає, врешті- решт, це ж медичний заклад, а не в’язниця.

Мерв глибоко вдихнув, відкрив захисний футляр і натиснув червону кнопку. Інфрачервоний наказ пульта активував два надзвукових заряди. Заряди послали звукову хвилю, яка підірвала балони, і бало­ни вивільнили свій кислотний зміст на генератори живлення клініки. Через двадцять секунд кислота повністю роз’їла генератори, і вся будівля потонула в темряві. Мерв і Скант швиденько надягли окуляри нічного бачення.

Щойно електрика зникла, на підлозі засвітилися зе­лені смужки, що показували шлях до виходу. Мерв і Скант швидко і цілеспрямовано зрушили з місця. Скант покотив візок, а Мерв пішов до капрала Кельпа.

Граб зняв відеоокуляри.

— Гей,— крикнув він, спантеличений через рап­тову темряву.— Що відбувається?

— Перебої з електрикою,— відповів Мерв і на­штовхнувся на капрала з добре вирахуваною не­зграбністю.— У нас не проводка, а жах. Кажу, кажу доктору Аргону, але ніхто не хоче витрачати гроші на підтримку будівлі, якщо можна купувати круті тачки.

Мерв плів дурниці не заради розваги; він чекав, доки подіє капсула з розчинним снодійним, яку він прикріпив до зап’ястка Граба.

— Кому ти розказуєш,— сказав Граб і раптом час­то заморгав.— А мені навіть нову шафу в Поліцей­ській Плазі не виділили... Пити хочу. Хтось іще хоче? — Граб завмер: почала свою дію сироватка. Через дві хвилини оціпеніння мине, і офіцер ЛЕП прокинеться. Про свою непритомність він не пам’ятатиме, а якщо пощастить, то і не помітить зниклі хвилини.

— Іди,— кинув Скант.

Мерва вже не було. Він з легкістю набрав код док­тора Аргона на дверях Опал. І зробив це навіть ско­ріше за Аргона, тому що провів безліч годин, трену­ючись удома на поцупленому кодовому замку. Аргон змінював код щотижня, але завжди виходило так, що коли лікар закінчував обхід, брати Брілл перебу­вали поряд із палатою Опал. До середини тижня пік­сі уже вивчали новий код.

Кодовий замок, що працював від батарейки, блимнув зеленим, і двері відсунулися вбік. Перед ним м’яко погойдувалася Опал Кобой, що висіла, не­мов жук в екзотичному коконі.

Мерв опустив її вниз на візок. Він рухався швид­ко, кожен рух було ретельно відпрацьовано. Він за­котив рукав Опал і знайшов маленький шрам на пе­редпліччі, куди було вживлено чіп. Обхопив тверду грудку вказівним і великим пальцями.

— Скальпель,— простягнув він руку. Скант пере­дав йому інструмент. Мерв зробив вдих, узяв скаль­пель і зробив двосантиметровий надріз на шкірі Опал. Всунув указівний палець в отвір і витяг елек­тронну капсулу. Вона була в силіконовому футлярі, за розміром не більше за таблетку знеболюючого.

— Закривай,— наказав він.

Скант нахилився до рани, притулив до обох країв великі пальці.

— Зцілися,— прошепотів він, і з його пальців з’явилися блакитні іскорки та потекли до рани. За секунду краї шкіри зійшлися, і тільки блідий роже­вий шрам нагадував, де був надріз. Шрам, майже ідентичний тому, що вже був. Власна магія Опал ви­сохла кілька місяців тому, оскільки вона була не в тому стані, щоб виконати ритуал.

— Міс Кобой,— сказав Мерв.— Час прокидатися. Доброго ранку!

Він повністю відстебнув Опал від конструкції. Непритомна піксі впала на кришку технічного візка. Мерв поплескав її по щоках, обличчя в неї порожевіло.

Дихання трохи почастішало, але очі лишалися за­плющеними.

— Потруси її,— сказав Скант.

Мерв витяг із куртки ЛЕПівський електричний кийок. Увімкнувся і доторкнувся до ліктя Опал. Тіло піксі спазматично смикнулося, і Опал Кобой повер­нулася до тями. Спляча прокинулася від жаху.

— Каджоне,— закричала вона,— ти мене зрадив!

Мерв схопив її за плече.

— Міс Кобой. Це Мервелл і Дискант. Час.

Опал дивилася на них, широко розплющивши очі.

— Брілл? — видихнула вона через кілька секунд.

— Саме так. Мерв і Скант. Час іти.

— Іти? Що це означає?

— Забиратися геть,— квапливо пояснив Мерв.— Маємо лише хвилину.

Опал потрусила головою, повертаючись із трансу.

— Мерв і Скант. Час іти.

Мерв допоміг їй піднятися з візка.

— Правильно. Клон готовий.

Скант зняв фольгу з нижньої частини візка. Все­редині лежала копія Опал Кобой в лікарняному вбранні. Клон, ідентичний до останньої фолікули. Скант зняв з обличчя клона кисневу маску, витягнув із візка і почав прикріпляти до апарата підтримки.

— Дивовижно,— потерла Опал шкіру клона паль­цями.— Я справді така красива?

— Так,— сказав Мерв.— Навіть більше.

Раптом Опал засичала:

— Дурні! У неї очі розплющені. Вона може мене побачити!!

Скант квапливо закрив клонові очі.

— Не хвилюйтеся, міс Кобой, вона нікому нічого не скаже, навіть якщо розшифрують її мозок.

Опал непевно залізла у візок.

— Але її очі реєструють те, що бачать. Фоулі може додуматися перевірити. Клятий кентавр.

— Не переймайтеся через це, міс,— сказав Скант, закриваючи низ візка фольгою.— Дуже скоро Фоулі буде не до цього.

Опал натягнула на обличчя кисневу маску.

— Пізніше,— глухо сказала вона через маску.— Поговоримо пізніше.

Кобой заснула природним сном, утомлена цією невеличкою процедурою. Повністю її тіло відновить свої функції лише через кілька годин. Після такої коми навіть існував риск, що Опал уже не буде та­кою розумною, як колись.

— Час? — запитав Мерв.

Скант глянув на місяцеметр.

— Лишилося тридцять секунд.

Мерв закінчив пристібати ремінці. Зупинився лише, щоб змахнути піт з чола і зробив іще один надріз скальпелем, цього разу на передпліччі клона, вставив капсулу. Доки Скант закривав рану магіч-

ними іскрами, Мерв поправив речі на фальшивому візку.

Скант нетерпляче забубонів:

— Вісім секунд, сім. Це востаннє, коли я витягую боса із клініки і заміняю на клона.

Мерв розвернув візок на колесах і виштовхав його за двері.

— П’ять... чотири...

Скант востаннє оглянувся, пробіг поглядом по всьому, чого вони торкалися.

— Три... два...

Вони вийшли, зачинивши за собою двері.

— Один...

Капрал Граб різко гойднувся, здригнувся і проки­нувся.

— Гей... Якого?.. Я пити хочу! Хтось іще пити хоче?

Мерв запхав у візок окуляри нічного бачення, ви­тер пота.

— Тут таке повітря. Мені завжди пити хочеться. Дуже голова болить.

Граб почесав перенісся.

— І в мене теж. Щойно увімкнуть світло, напишу скаргу.

Саме цієї миті увімкнулося світло. Одна за одною спалахнули лампочки по всій довжині коридора.

— Ну от,— посміхнувся Скант.— Паніка скінчи­лася. Брате, може, тепер нам придбають новий гене­ратор?

У кінці коридора з’явився доктор Аргон. Він ішов так швидко, що майже не відставав від лампочок.

— А нога у вас значно краще, Джеррі,— зауважив Мерв.

Доктор Аргон не звернув на піксі уваги. Очі в ньо­го були широко розплющені, дихав він часто і пере­ривчато.

— Капрале Кельп,— ледь вимовив він.— Кобой... вона? Вона?..

Граб закотив очі.

— Заспокойтеся, докторе. Міс Кобой висить там, де ви її і залишили. Подивіться.

Аргон сперся долонями об стіну, перевірив циф­ри на моніторі.

— Так, жодних змін. Жодних змін. Двохвилинні перебої, але все гаразд.

— Я ж казав,— знизав плечима Граб.— І коли вже ви тут, хочу поговорити з вами про мій головний біль.

Аргон відмахнувся.

— Мені потрібна ватна паличка. Сканте, маєш?

Скант поплескав по кишенях.

— Вибач, Джеррі. Жодної.

— Не називай мене Джеррі! — гримнув Джербал Аргон, відкриваючи кришку візка.— Десь тут мають бути ватні палички.— Обличчям гнома котився піт.— Ви ж прибираєте в лікарні! — Він рився у віз­ку, шкрябаючи пальцями по фальшивому дну.

Мерв відсунув його, доки той не знайшов потаєм­не відділення чи шпигунський монітор.

— Тримайте, лікарю,— схопив він коробку з па­личками.— Місячний запас. Чистіть вуха досхочу.

Аргон вихопив одну, інші посипалися на підлогу.

— ДНК ніколи не бреше,— пробурмотів він, на­бираючи код на замку.— ДНК ніколи не бреше.

Він забіг до палати і швидко сунув паличку в рота клону. Брати Брілл затамували подих. Вони сподіва­лися, що коли це станеться, їх у клініці вже не буде. Аргон провів паличкою по планшету. За мить на крихітному плазмовому екрані висвітилося ім’я Опал Кобой.

Аргон з полегшенням зітхнув, сперся руками об коліна. Сором’язливо поглянув на свідків.

— Перепрошую. Запанікував. Якби ми втратили Кобой, клініка б цього не пережила. Мабуть, я трохи параноїк. Обличчя можна підробити, але...

— ДНК ніколи не бреше,— хором закінчили Мерв і Скант.

Граб знову надів відеоокуляри.

— Здається, докторові Аргону потрібен невелич­кий відпочинок.

— Авжеж,— гмикнув Мерв і поштовхав візок до службового ліфта.— Ну, ходімо, брате. Потрібно ро­зібратися з електрикою.

Скант потупотів за ним коридором.

— Як думаєш, що там таке?

— Маю певні підозри. Спробуємо оглянути гене­ратор за парковкою чи в підвалі.

— Як скажеш. Урешті-решт, ти старший.

— І мудріший,— додав Мерв.— Не забувай.

Піксі йшли коридором, і некваплива бесіда при­ховувала той факт, що коліна в обох трусяться, а сер­ця калатають за ребрами. Лише коли вони прибрали залишки кислотних бомб і попрямували додому, ди­хання повернулося до норми.

У квартирі, де вони жили разом із Скантом, Мерв дістав Кобой з її схованки. Усі побоювання, що інте­лект Опал постраждає після довгого сну, відразу ж зникли. Очі у їхнього працедавця були блискучими і свідомими.

— Додайте мені швидкості,— сказала вона, непев­но вилізаючи з візка. Хоча розум її повністю уві­мкнувся, знадобиться ще кілька днів електромасажу, щоб повернувся нормальний тонус м’язів.

Мерв допоміг їй пересісти на низеньку канапку.

— Усе на місці. Гроші, хірург, усе.

Опал жадібно напилася, прямо із глечика з акти­вованою водою, що стояв на журнальному столику.

— Добре, добре. А як там мої вороги?

Скант став поруч із братом. Вони були майже ідентичними, хіба що брови у Марва були трохи ширші. Він завжди вважався розумнішим.

— Ми за ними спостерігали, як ви і просили.

Опал аж пити припинила.

— Просила?

— Наказали,— пробелькотів Скант.— Звісно, на­казали. Саме це я і хотів сказати.

Кобой примружила очі.

— Сподіваюся, у братів Брілл не виникло потягу до незалежності, доки я спала.

Скант трохи нахилився, майже вклонився.

— Ні, ні, міс Кобой. Ми живемо, щоб прислуго­вувати. Лише щоб прислуговувати.

— Так,— погодилася Опал.— І живете, доки прислуговуєте. А тепер до моїх ворогів. Вони живі і здорові, я так думаю?

— Так. Джуліус Рут міцнішає на посаді команди­ра ЛЕП. Його кандидатуру висунули до Ради.

Опал посміхнулася, і то була небезпечна усмішка вовчиці.

— Рада. З такої висоти падатиме! А Холлі Шорт?

— Повернулася до виконання обов’язків. Шість удалих розвідувальних операцій відколи ви впали в кому. Її збираються підвищити до майора.

— Теж мені, майор. Найменше, що ми можемо зробити,— подбати, аби того підвищення ніколи не відбулося. Я маю намір зруйнувати кар’єру Холлі, щоб вона померла в ганьбі.

— Кентавр Фоулі такий же пихатий, як і зав­жди,— продовжив Скант Брілл.— Пропоную щось особливо огидне...

Опал підняла тендітний пальчик, зупиняючи його.

— Ні. З Фоулі поки що нічого не станеться. Його переможе власний інтелект. За моє життя мене двічі перевершили. Обидва рази Фоулі. Щоб його вбити, не потрібно бути генієм. А я хочу бачити його пере­моженим, приниженим і самотнім.— Вона радісно сплеснула в долоні.— І вже тоді я його вб’ю.

— Ми спостерігаємо за всіма зв’язками Артеміса Фаула. Більшу частину останнього року цей юнак намагається знайти якусь картину. Ми відстежили її, вона в Мюнхені.

— Картину? Справді? — В мозку Опал закрутили­ся коліщата.— Так, маємо дістатися до неї швидше за нього. Може, додамо щось до цього витвору мис­тецтва.

Скант кивнув.

— Так. Це не проблема. Вирушаю сьогодні вве­чері.

Опал розтяглася на канапці, немов кішка на соне­чку.

— Добре. Схоже, день буде чудовий. А тепер по­шліть за хірургом.

Брати Брілл перезирнулися.

— Міс Кобой? — почав Мервелл трохи знервовано.

— Так, що там у вас?

— Хірург. Наслідки такої операції змінити не можна, навіть за допомогою магії. Ви впевнені, що не хочете подумати?..

Опал підстрибнула з канапи. Щоки в неї аж роз­жарілися з люті.

— Думати? Хочете, аби я подумала? А що, на вашу думку, я робила весь цей рік? Думала! Двадцять чо­тири години на добу. До біса магію. Магія не допо­могла мені втекти. Наука допомогла. Наука — моя магія. Досить порад, Мерве, або твій брат лишиться єдиною дитиною. Зрозумів?

Мерв закам’янів. Він ще не бачив, щоб Опал так сердилася. Кома її змінила.

— Так, міс Кобой.

— Ну, кличте хірурга.

— Негайно, міс Кобой.

Опал опустилася на канапу. Скоро все повернеть­ся на свої місця. Вороги будуть або знищені, або дис­кредитовані. А коли владнаються всі ці надокучливі дрібниці, вона продовжить своє нове життя. Кобой потерла кінчики загострених вушок. Цікаво, поду­мала вона, який вигляд у неї буде, коли вона стане людиною?

ГЛАВА 2: ЕЛЬФІЙКА-ЗЛОДІЙКА

Мюнхен, Німеччина, наш час

Злодії мають власний фольклор. Історії про винахідливі крадіжки і ри­зиковані пограбування. Одна така ле­генда розказує про єгипетського викрадача-кота, Фазіля Махмуда, який удерся на баню базиліки Святого Петра, щоб звідти стрибнути на єпископа і вкрасти його посох.

Інша історія стосується жінки, Рудої Мері Кенеллі, яка вбралася в герцогиню і видурила собі перепустку на коронацію короля Англії. В палаці заперечують, що така подія взагалі відбувалася, але час від часу на аукціонах спливає корона, дуже схо­жа на ту, що зберігається в лондонському Тауері.

Та найцікавіша легенда — про втрачений ше­девр Ерве. Кожен школяр молодших класів знає, що Паскаль Ерве — французький імпресіоніст, що напрочуд красиво змальовував ельфів. І кожен агент у світі мистецтва знає, що роботи Ерве посту­паються ціною лише самому Ван Гогу, і торги починаються з п’ятдесяти мільйонів євро.

В ельфійській серії Ерве п’ятнадцять полотен. Десять можна побачити у французьких музеях, інші п’ять — у приватних колекціях. Але ходять чутки про шістнадцяту. У верхніх ешелонах кримі­нального світу пошепки переказують, що існує іще одна робота — «Ельфійка-злодійка»,— на якій зо­бражено, як ельфійка викрадає людську дитину. За легендою, Ерве подарував картину красуні-турчанці, яку зустрів на Єлисейських Полях.

Дівчина розбила серце художника і продала картину британському туристу за двадцять фран­ків. Через кілька тижнів картину із будинку анг­лійця викрали. З того часу вона кочує світом з од­нієї приватної колекції до іншої. Відколи Ерве написав свій шедевр, його, за переказами, викрада­ли п’ятнадцять разів. Але відрізняє цю крадіжку від мільярда інших, скоєних за цей час, те, що пер­ший злодій вирішив залишити картину собі. Як і всі інші.

«Ельфійка-злодійка» став бажаним трофеєм для найкращих злодіїв світу. Лише дюжина знає про її існування, і лише горстка — про її місцезнахо­дження. Ця картина для викрадачів — те ж саме,

що і премія Тернера для митців. Той, хто поцупить шедевр, визнається найдосвідченішим злодієм свого покоління. Мало хто про це знає, а ті, хто знають, зі штанів вистрибують, аби її роздобути.

Звісно, Артеміс Фаул знав про існування «Ельфійки-злодійки» і зовсім недавно дізнався про його місцезнаходження. Непереборна спокуса ви­пробувати свої можливості. Якщо йому це вдасть­ся, він стане наймолодшим злодієм в історії, хто добився такого успіху.

Його охоронця, євразійця Батлера, не дуже ра­дував останній проект молодого хазяїна.

— Мені це не подобається, Артемісе,— сказав Батлер низьким скрипучим голосом.— Моя інту­їція підказує, що це пастка.

Артеміс уставив батарейки в маленький ігровий комп’ютер.

— Звісно, пастка,— погодився чотирнадцяти­річний ірландський хлопець.— «Ельфійка-злодійка» заманює викрадачів уже багато років. Але від цього справа стає ще цікавішою.

Вони їхали по мюнхенській Марієнплац на взя­тому напрокат «Хаммері Н2». Військовий автомо­біль був не зовсім у стилі Артеміса, але цілком у стилі тих людей, за кого вони себе видавали. Ар­теміс сидів позаду і почувався дуже безглуздо, бо замість звичного костюма на ньому був одяг нор­мального підлітка.

— Це вбрання абсурдне,— зауважив він, засті­баючи блискавку найти.— Який сенс у каптурі, якщо він промокає? А всі ці написи? Відчуваю себе ходячою рекламою. І джинси сидять якось не так. Звисають мало не до колін.

Батлер посміхнувся, поглянувши в дзеркало за­днього виду.

— Мені здається, ви маєте гарний вигляд. Джу­льєтта сказала б, що ви поганий.

Джульєтта, молодша Батлерова сестра, зараз саме подорожувала Америкою з групою мексикан­ських борців, намагаючись пробитися до слави. Виступала вона під звучним псевдонімом Нефри­това Принцеса.

— Я дійсно почуваюся погано,—- зізнався Арте­міс.— А оці кросівки? Хіба можна бігати у взутті з підошвою в десять сантиметрів? Я немов на ходу­лях. Чесно, Батлере, щойно ми повернемося до го­телю, я позбавлюся цього вбрання. Скучив за сво­їми костюмами.

Батлер повернув на їм Тал, де було розташовано «Міжнародний банк».

— Артемісе, якщо вам незручно, то, може, ми відкладемо операцію?

Артеміс сунув комп’ютер у рюкзак, де вже було кілька тінейджерських штучок.

— Ні в якому разі. Щоб іще раз організувати таку можливість, знадобиться місяць.

Три тижні тому Артеміс зробив анонімне по­жертвування до фонду школи для молодих джентль­менів Сент-Бартлебі з умовою, що всі хлопчики, що навчаються там третій рік, здійснять подорож до Мюнхена на Європейський шкільний ярмарок. Ди­ректор із задоволенням виконав бажання спонсора. Отже тепер, поки всі хлопці роздивлялися технічні чудеса на виставці на мюнхенському олімпійському стадіоні, Артеміс прямував до «Міжнародного бан­ку». Гіней, директор школи, був переконаний, що Батлер везе бідолашного учня до кімнати в готелю.

— «Крейн і Спарроу», мабуть, уже кілька разів перевісили картину цьогоріч. Я б саме так і зробив. Хто знає, де вона буде через шість місяців?

«Крейн і Спарроу» — британська юридична фір­ма, вивіскою якої прикривалися напрочуд удалі викрадення і переховування вкраденого. Артеміс уже давно підозрював, що «Ельфійка-злодійка» на­лежить саме їм. Підтвердження цьому він отримав місяць тому, коли приватний детектив, якого він найняв шпигувати за «Крейн і Спарроу», доповів, що помітив, як тубу з якоюсь картиною перевози­ли до «Міжнародного банку». Можливо, то і була «Ельфійка-злодійка».

— Такого шансу може більше і не трапитися, доки я не виросту,— продовжив ірландський хло­пець.— Навіть і мови бути не може, щоб чекати так довго. Франц Герман викрав «Ельфійку-злодійку»,

коли йому було вісімнадцять. Я маю побити цей рекорд.

Батлер зітхнув.

— Згідно злодійській легенді, Герман викрав картину 1927 року. Просто поцупив портфеля. Сьогодні процес набагато складніший. Нам дове­деться серед білого дня відімкнути сейф в одному з найбезпечніших банків світу.

Артеміс Фаул посміхнувся.

— Так. Багато хто сказав би, що це неможливо.

— Сказав би,— погодився Батлер, паркуючи «Хаммер».— Багато розумних людей. Особливо хлопців, що поїхали на екскурсію з класом.

Вони увійшли в банк крізь обертові двері й опи­нилися в вестибюлі, де було повно камер спостере­ження. Батлер ішов попереду, рішуче прямуючи по підлозі з мармуру із золотими прожилками до інформаційного віконця. Артеміс тупотів слідом, погойдуючи головою під якусь музику на порта­тивному CD-плеєрі. Власне, плеєр був порожнім. На Артеміс! були дзеркальні сонячні окуляри, які приховували очі, але дозволяли непомітно огляну­ти приміщення банку.

«Міжнародний банк» у певних колах славився тим, що має найзахищеніші депозитні сейфи, обій­шовши навіть Швейцарію. Поговорювали, що якби відчинити всі сейфи і висипати їхній уміст на підлогу, то на мармурі опиниться десята частина всіх багатств світу — коштовності, боргові розписки, готівка, цінні папери, витвори мистецтва,— і при­наймні половину із цього було викрадено у закон­них власників. Проте Артеміса всі ці скарби не ці­кавили. Може, іншим разом.

Батлер зупинився біля інформаційного віконця; тоненький монітор накрила широка тінь. Худий чоловік за монітором підняв голову, щоб поскар­житися, але передумав. Кремезна постать Батлера часто саме так і впливала на людей.

— Чим можу вам допомогти, гер?..

— Лі. Полковник Хавьєр Лі. Хочу відкрити де­позитний сейф,— відповів Батлер бездоганною ні­мецькою.

— Так, полковнику. Звісно. Мене звуть Бер­тольт, і сьогодні я вам допомагатиму.— Однією ру­кою Бертольт відкривав на комп’ютері файл пол­ковника Хавьєра Лі, іншою крутив олівець, немов мініатюрний поліцейський кийок.— Потрібно лише виконати стандартну процедуру перевірки. Можна ваш паспорт, будь ласка?

— Звісно,— протягнув Батлер у віконце паспорт громадянина Народної Республіки Китай.— Я і не думав, що можна обійтися без ретельної перевірки.

Бертольт тонкими пальцями взяв паспорт, спо­чатку роздивився фото, потім поклав паспорт у сканер.

— Альфонсе,— гримнув Батлер на Артеміса,— припини крутитися і стань рівно, сину. Ти так гор­бишся, що мені іноді здається, що у тебе взагалі не­має хребта.

Бертольт посміхнувся так нещиро, що це помі­тив би навіть малюк.

— Альфонсе, приємно познайомитись.

— Така ж фігня,— також нещиро озвався Арте­міс.

Батлер похитав головою.

— Мій син не вміє спілкуватися. Не дочекаюся, коли його вже в армію заберуть. Тоді побачимо, чи зроблять вони з нього чоловіка.

Бертольт співчутливо закивав.

— У мене дівчинка. Шістнадцять років. Вона зателефоном проводить більше часу на тиждень, ніж уся родина за їдою.

— Підлітки. Усі однакові.

Комп’ютер пікнув.

— Так, з вашим паспортом усе гаразд. Тепер мені потрібен ваш підпис.

Бертольт підсунув планшет. До нього кріпилася цифрова ручка. Батлер її взяв і нашкрябав підпис. Підпис співпаде. Як інакше. Це ж почерк самого Батлера, і полковник Хавьєр Лі — одна з кількох дюжин вигаданих особистостей, які охоронець створив за кілька років. Паспорт також справжній, хоча цього не можна сказати про інформацію, що в ньому міститься. Батлер купив його кілька років тому у секретаря китайського дипломата в Ріо-де- Жанейро.

Комп’ютер знову пискнув.

— Добре,— сказав Бертольт.— Ви саме той, за кого себе видаєте. Я відведу вас до кімнати з депо­зитними сейфами. Альфонс піде з нами?

— Звісно,— відповів Батлер.— Якщо лишити його тут, він обов’язково щось утне, і його заарештують.

Бертольт оцінив жарт.

— Ну, тоді дозвольте мені зауважити, полков­нику, він потрапив туди, куди потрібно.

— Дуже смішно, чуваче,— пробурмотів Арте­міс.— Тобі варто із власним шоу виступати.

Але коментар Бертольта був дуже слушним. У помешканні було повно озброєних охоронців. При першій же загрозі вони пересунуться на стра­тегічні позиції і перекриють усі виходи.

Бертольт повів їх до броньованого ліфту і при­клав до камери біля дверей своє посвідчення.

Підморгнув Артемісу:

— У нас тут особлива система охорони, юначе. Усе це дуже цікаво.

— Знаю. Зараз знепритомнію,— закотив очі хлопець.

— Поводься чемно, сину,— кинув йому Бат­лер.— Бертольт просто намагається підтримати бесіду.

Банківський службовець Артемісів сарказм ви­тримав.

— Може, коли виростеш, Альфонсе, і ти тут працюватимеш, та?

Артеміс уперше щиро посміхнувся, і від цієї посмішки у Бертольта чомусь спина сиротами узя­лася.

— Знаєш, Бертольте, мені здається, що найкра­ща робота для мене саме в банку.

Незручну тишу, що запанувала після цих слів, порушив голос із крихітного динаміка під каме­рою.

— Так, Бертольте, ми тебе бачимо. Скільки?

— Двоє,— відповів Бертольт.— Один власник і один неповнолітній. Хочуть відкрити сейф.

Двері ліфта розсунулися, за ними відкрився ста­левий куб, у якому не було ані кнопок, ані панелей, просто в одному куті кріпилася камера. Вони уві­йшли всередину, і ліфт запрацював. Артеміс помі­тив, що коли ліфт почав опускатися, Бертольт стиснув кулаки.

— Гей, Бертольте! Що за проблема? Це ж лише ліфт!

Чоловік вимушено посміхнувся. Під вусами ледь блиснули зуби.

— А ти все помічаєш, Альфонсе. Мені не подо­баються тісні помешкання. А тут іще й панелі керу­вання немає заради безпеки. Ліфтом керують із кабінету охорони. Якщо він зламається, то нас урятують лише охоронці. І ця штука практично герметична. А якщо у охоронця станеться серце­вий напад? Чи він піде кави попити? Ми ж усі...

Відчайдушну промову чиновника перервало шипіння дверей ліфта. Вони прибули на поверх, де розташовувалися депозитні сейфи.

— Ну от.— Бертольт промокнув лоба паперо­вою хусточкою. У зморшці між бровами лишився клаптик паперу і затріпотів під струмом повітря з кондиціонерів, як вітровий конус.— Бачите, усе безпечно. Жодних причин для хвилювання. Усе добре,— знервовано розсміявся він.— Ходімо?

Біля ліфта на них чекав величезний охоронець. Артеміс помітив у нього пістолет і шнур від на­вушників, що оповивав шию.

— Вилькоммен, Бертольте, ти все зробив за один раз. Знову.

Бертольт змахнув із лоба залишки носовичка.

— Так, Курте, зробив, і не думай, що я не помі­тив зневаги у твоєму голосі.

Курт поблажливо зітхнув, але так, щоб його по­чули.

— Прошу, вибач мою фобію, земляче,— сказав він Батлерові.— Його все лякає, від павуків до ліф­та. Диво, як він узагалі з ліжка вибирається. А те­пер, будь такий ласкавий, стань на отой жовтий квадратик і підніми обидві руки на рівень плечей.

На металевій підлозі дійсно був жовтий квадра­тик. Батлер ступив на нього, підняв руки. Курт оглянув його так ретельно, що офіцер митниці по­червонів би від сорому, а тоді запросив пройти крізь рамку металодетектора.

— Чисто,— голосно сказав він. Мабуть, слова призначалися для мікрофона на лацкані піджака і передавалися до кабінету охорони.

— Ти наступний, хлопче,— сказав Курт.— Та сама процедура.

Артеміс підкорився і незграбно ступив на ква­драт. Руки він ледь підняв.

— Альфонсе! — зиркнув на нього Батлер.— Роби, що тобі сказали. Якщо так поводитимешся в армії, будеш туалети чистити.

Артеміс похмуро відповів:

— Так, полковнику, але ж ми зараз не в армії, чи не так?

Курт зняв зі спини хлопця рюкзак, перевірив, що всередині.

— Що це таке? — запитав він, витягуючи скла­дену металеву конструкцію.

Артеміс узяв цю конструкцію і трьома швидки­ми рухами розкрив її.

— Це скутер, чуваче. Може, чув про такі? Тран­спорт, що не забруднює повітря, яким ми дихаємо.

Курт забрав скутер, покрутив колеса, перевірив місця з’єднання.

— Звісно, це ще й лазерний ніж,— гмикнув Ар­теміс,— щоб розрізати дверцята ваших сейфів.

— Дотепний малий,— пробурчав Курт і запхав скутера в рюкзак.— А це що?

Артеміс увімкнув гру.

— Комп’ютер для ігор. їх вигадали, щоб підліт­ки не розмовляли з дорослими.

Курт покосився на Батлера.

— Розумник він у вас, містере. От би в мене такий був,— Він дзенькнув зв’язкою ключів, що висіли у хлопця на паску.— А це що?

Артеміс почухав потилицю.

— Е-е... Ключі?

Курт заскреготів зубами.

— Знаю, що ключі, хлопче. Від чого вони?

Артеміс знизав плечима.

— Усяке. Шафа в школі. Замок скутера. Кілька щоденників. Таке інше.

Охоронець оглянув ключі. Досить прості, склад­ного замка не відчинять. Але за правилами ключів у банку не дозволялося. Через металодетектор можна проносити тільки ключі від сейфів.

— Вибач. Ключі залишаться тут.— Курт клацнув замочком брелока і поклав ключі на тацю.— Забе­реш, коли повертатимешся.

— Тепер можна іти?

— Так,— сказав Курт.— Будь ласка, проходь, але спочатку передай рюкзак через детектор батькові.

Артеміс простягнув сумку крізь металеву рамку Батлеру. Потім пройшов сам. Пролунав сигнал.

Курт нетерпляче пройшов за ним.

— На тобі є щось іще металеве? Пряжка? Моне­ти?

— Гроші? — хмикнув Артеміс.— Якби ж то.

— Чому ж тоді детектор спрацював? — спанте­личено запитав Курт.

— Здається, я знаю,— сказав Артеміс.

Він сунув палець за верхню губу і відтягнув її. На зубах блиснули дві металеві дужки.

— Брекети. Це все пояснює,— кивнув охоро­нець.— Детектор напрочуд чутливий.

Артеміс витяг пальця.

— Теж діставати? Зривати з зубів?

Курт сприйняв це буквально.

— Ні, здається і так усе гаразд. Проходь. Але по­водься як слід. Тут банк, а не майданчик для ігор.— Курт замовк і показав на камеру над головою.— Не забудь, я стежитиму.

— Стеж скільки завгодно,— нахабно заявив Ар­теміс.

— Не сумнівайся, хлопче. Спробуєш хоч на якісь двері плюнути, і я тебе миттю вижену звідси. Силоміць.

— Заради бога, Курте,— втрутився Бертольт.— Не влаштовуй вистави. Це ж не телевізійні камери.

Бертольт провів їх через броньовані двері.

— Вибачте за Курта. Він не склав іспит до військ Спеціального призначення, тож опинився у нас. Іноді мені навіть хочеться, аби нас хтось обікрав, просто аби він хоч щось побачив.

Круглі двері були зроблені з товстої металевої плити, принаймні п’ять метрів у діаметрі. Незва­жаючи на розмір, вони легко відчинилися, щойно Бертольт їх торкнувся.

— Ідеально збалансовані,— пояснив чинов­ник.— Навіть дитина відкриє. До пів на шосту, а тоді вони зачиняються на ніч. Звісно, замок за­програмований на певний час. Двері не можна від­чинити аж до пів на дев’яту ранку. Навіть прези­дентові банку.

За дверима вони побачили нескінченні ряди сталевих депозитних сейфів усіх форм і розмірів. Кожна коробка-сейф мала єдиний прямокутний отвір для ключа, навколо якого сяяло оптично-во­локонне світло. Саме зараз усі вогники світилися червоним.

Бертольт витяг із кишені ключ; той тоненьким сталевим тросиком кріпився до його паска.

— Звісно, форма ключа — не єдина важлива де­таль,— сказав він, уставляючи ключа в отвір.— У замки також убудований мікрочіп.

Батлер дістав із гаманця схожого ключа.

— Ми готові?

— Як вам завгодно, містере.

Батлер провів пальцями по кількох сейфах, доки не знайшов коробку з номером сімсот. Уставив ключ в отвір.

— Готово.

— Добре. За моїм сигналом. Три, два, один. По­вертайте.

Обидва чоловіка водночас повернули ключі. Така процедура не дозволяла злодію відімкнути сейф одним ключем. Якщо два ключа не повернути водночас, коробка не відкриється.

Світло навколо обох ключів змінилося з черво­ного на зелений. Двері Батлерового сейфа відкри­лися.

— Дякую, Бертольте,— сказав Батлер і потяг­нувся до сейфа.

— Нема за що, містере,— відповів Бертольт, мало не вклоняючись. — Я стоятиму зовні. Навіть незважаючи на камери, за правилами я маю пере­віряти вас кожні три хвилини. Тож побачимося через сто вісімдесят секунд.

Щойно чиновник зник, Артеміс кинув на охо­ронця насмішкуватий погляд.

— Альфонсе? — сказав він, майже не розтуля­ючи губ,— Не пригадую, щоб погоджувався на таке ім’я для мого персонажа.

Батлер натиснув кнопку на хронометрі.

— Я імпровізував, Артемісе. Подумав, що в по­дібній ситуації це доречно. Якщо дозволите зауважити, з вас вийшов дуже переконливий нахабний підліток.

— Дякую, старий друже. Я старався.

Батлер витяг із сейфа план будинку і розгорнув його. Перед ним опинилося креслення майже два на два метри. Він підняв його у витягнутих руках і роздивився схеми, накреслені на папері.

Артеміс глянув на камеру під стелею.

— Підніми руки іще на п’ять сантиметрів і зро­би крок ліворуч.

Батлер так і зробив, приховавши рухи за покаш­люванням і тремтінням пергаменту.

— Добре. Ідеально. Так і лишайся.

Коли під час свого останнього візиту Батлер орендував сейф, він декілька разів сфотографував кімнату камерою, вбудованою в ґудзик. Артеміс скористався цими світлинами, щоб зробити циф­рову реконструкцію кімнати. За розрахунками, місце, де саме зараз стояв Батлер — квадрат десять на десять метрів,— можна було чудово використо­вувати як прикриття. Тут усі його рухи були при­ховані планом. Зараз охоронець бачив лише його кросівки.

Артеміс сперся спиною на стіну сейфів між дво­ма сталевими стелажами. Обхопив руками стовп­чики, підтягнувся, ноги вислизнули із завеликих кросівок. Хлопець обережно сковзнув на полицю.

— Не підводь голову,— порадив Батлер.

Артеміс порився в рюкзаку і знайшов відеокуб. Хоча на цьому мініатюрному комп’ютері дійсно можна було гратися в ігри, головною його функ­цією була рентген-панель. Рентген-панелі не дуже часто використовувалися у вищих ешелонах кри­мінального світу, і Артеміс дуже легко замаскував її під тінейджерську забавку.

Хлопець активував рентген, провів ним по дверця­тах депозитних сейфів поруч із Батлером. Охоронець орендував сейф через два дні після «Крейн і Спарроу». Логічно було припустити, що два сейфи розташову­ватимуться поруч, якщо «Крейн і Спарроу» не попро­сять особистого. В такому разі вони повернулися б до креслярської дошки. Артеміс уважав, що перша спроба викрадення «Ельфійки-злодійки» має сорок відсотків шансів на успіх. Не ідеальні умови, але ви­бору не було — вони мусили спробувати. Принаймні більше дізнаються про систему охорони банку.

Маленький монітор ігрового кубу показав, що перший сейф був напханий валютою.

— Не те,— сказав Артеміс.— Лише готівка.

Батлер звів брови:

— Знаєте, як там кажуть? Забагато готівки не буває.

Артеміс уже перейшов до наступного сейфа.

— Не сьогодні, старий друже. Але ми можемо подовжити оренду нашого сейфа, на випадок якщо нам захочеться повернутися.

У наступному сейфі були офіційні документи, перев’язані стрічками. В тому, що за ним, на таці лежала ціла гора діамантів. Із четвертим нарешті пощастило. Всередині лежав довгий тубус зі скру­ченим полотном.

— Гадаю, це нарешті саме те, що нам потрібно, Батлере.

— Радітимемо, коли повісимо на стіні в маєтку Фаулів. Покваптеся, Артемісе, у мене вже руки по­чинають боліти.

Артеміс узяв себе в руки. Звісно, Батлер має ра­цію. До володіння «Ельфійкою-злодійкою» іще довго, якщо це справді загублений шедевр Ерве. З таким же успіхом це може бути малюнок гелікоп­тера, яким так пишається якийсь дідусь.

Артеміс пересунув рентген до низу сейфа. На дверцятах не було позначок виробника, але інколи майстри так пишалися своєю роботою, що не мо­гли встояти перед спокусою і не розмістити десь свій підпис, навіть якщо ніхто і не знав, де саме той міститься. Хлопець шукав секунд двадцять, поки не знайшов те, що хотів. Ізсередини дверцят було вигравіруване слово «Блоккен».

— «Блоккен»! — радісно вигукнув хлопець.— Як ми і думали!

Лише шість компаній у світі могли сконстру­ювати депозитні сейфи такої якості. Артеміс зла­мав їхні комп’ютери і в списку клієнтів «Блоккен» знайшов «Міжнародний банк». «Блоккен» — ма­ленька компанія у Відні, яка виробляла сейфи для кількох банків у Женеві і на Кайманових островах. Батлер навідався до їхніх майстерень і поцупив два ключі. Звісно, ключі були металеві, і їх не можна було б пронести через металодетектор, не вдав­шись до хитрощів.

Артеміс сунув два пальці в рот і витяг верхню пластинку брекетів. За нею ховався пластиковий контейнер, в якому лежали два ключі. Ключі від сейфа.

Кілька секунд хлопець розминав щелепу.

— Так значно краще,— зізнався він.— Я мало не задихнувся.

Наступною проблемою була відстань. Між зам­ком сейфом і замком для другого ключа біля две­рей було понад два метри. Мало того, не було ні­якої можливості відчинити двері без допомоги, так іще й того, хто б спробував це зробити, помітили б охоронці.

Артеміс витяг із рюкзака скутер. Висунув один штифт і від’єднав кермо від нижньої частини. Ску­тер був незвичайний. Один інженер, приятель Бат­лера, сконструював його саме під цей план. Отже, підніжка була абсолютно звичайною, а кермо ви­сувалося, варто було натиснути на кнопку. Артеміс відкрутив одну ручку, приєднав її до іншого кінця стовпчика. На кінці кожної ручки був проріз, у який хлопець і вставив ключі. Лишилося встави­ти обидва ключі у відповідні отвори і водночас їх повернути.

Артеміс вставив одного ключа в сейф «Крейн і Спарроу».

— Готовий? — запитав він у Батлера.

— Так,— відповів охоронець.— Не заходьте ані на крок далі, ніж потрібно.

— Три, два, один. Почали!

Артеміс натиснув на кнопку на розсувному кер­мі. Проповз по полиці, потягнувши за собою телескопічну ручку. Коли хлопець пересунувся, Батлер розвернувся так, що Артеміс лишився прикритим кресленням. Тепер план прикривав отвір для клю­ча біля дверей, не викриваючи взуття Артеміса без хлопцевих ніг. Проте потрібний сейф було видно, і Артеміс швидко вставив у замок другого ключа.

Замок біля дверей був за метр від кінця сталевих полиць. Артеміс витягнувся, наскільки зміг, нама­гаючись не втратити рівновагу, і вставив ключа я отвір. Той чудово підійшов. Хлопець швидко від­сунувся назад. Тепер Батлерові знову потрібно було причинити сейф «Крейн і Спарроу». Увесь план було побудовано на припущенні, що охорон­ці не зводитимуть очей із Батлера і не помітять то­неньку жердину, що тяглася до замка. Дуже слуш­но, що конструкція була такого самого кольору, що і депозитні сейфи.

Артеміс повернувся до потрібної шухляди, на­тиснув на ручку. Спеціальна система кабелів тієї самої миті повернула іншу ручку. Обидва замки спалахнули зеленим. Сейф «Крейн і Спарроу» ві­дімкнувся. На мить Артеміс відчув задоволення. Його хитромудрий винахід спрацював! Але чом би й ні? Усіх законів фізики він дотримався. Дивно, як найсуворішу електронну систему охорони мож­на обдурити за допомогою жердини, шківу і брекетів.

— Артемісе,— пробурчав Батлер,— мені вже не­зручно тримати руки піднятими. Тож, якщо ви не заперечуєте...

Хлопець вирішив, що потім відсвяткує. Вони ще не вийшли з банку. Він повернув ручки, смикнув розкладене кермо на себе. Ключі вискочили із зам­ків. Він натиснув кнопку, і жердина знову перетво­рилася на деталь скутера. Поєднувати деталі Арте­міс поки не став. Жердина може іще знадобитися, щоб обшукати інші сейфи.

Перед тим як відчинити дверцята ширше, хло­пець уважно обстежив сейф рентген-панеллю. Шу­кав дріт чи щось інше, аби ввімкнути додаткову сигналізацію. Знайшовся один вимикач, приєдна­ний до портативного клаксону. Будь-який злодій почувався б напрочуд ніяково, якби керівництво банку підстрибнуло б від несподіваного верещан­ня. Артеміс посміхнувся. Схоже, "Крейн і Спарроу" мають почуття гумору. Може, зробити їх сво­їми адвокатами?

Артеміс зняв із шиї навушники, відкрутив кру­глі частини. Витяг ізсередини дріт, прикрутив його до обох кінців вимикача. Тепер можна вимкнути вимикач, не порушуючи системи. Артеміс смик­нув. Клаксон промовчав.

Нарешті сейф було відімкнено. Всередині, опер­та на задню стінку, стояла плексигласова туба. В ній було полотно, скручене в рулон. Артеміс ви­тяг тубу, підніс її до світла. Кілька секунд він роз­дивлявся картину через прозорий пластик. Відкри­вати тубус було ризиковано, аж доки вони не повернуться до своєї кімнати в готелі. Якщо поква­питися, можна зіпсувати картину. Він уже кілька років чекав на цю мить, тож почекає іще кілька го­дин.

— Стиль легко впізнати,— сказав він, закрива­ючи сейф.— Упевнені мазки. Багато світла. Або І рве, або геніальна копія. Здається, у нас вийшло, Батлере, але точно сказати без рентгену й аналізу фарби не можу.

— Добре,— сказав охоронець, поглядаючи на годинник.— Це можна зробити в готелі. Складай­мо речі та ходімо звідси.

Артеміс закинув циліндр у рюкзак разом із зі­браним скутером. Повернув ключі в контейнер і начепив брекети на зуби.

Двері кімнати відчинилися саме тоді, коли хло­пець сунув ноги в кросівки. На порозі з’явився Бертольт.

— Тут усе гаразд? — поцікавився він.

Батлер згорнув план і поклав його в кишеню.

— Так, Бертольте. Все просто чудово. Можете провести нас до головного поверху.

Бертольт ледь помітно вклонився.

— Звісно. Прошу за мною.

Артеміс повернувся до ролі незадоволеного під­літка.

— Дуже дякую, Берті. Ото веселуха була. Обож­нюю стирчати на канікулах у банку, переглядаючи папери.

Потрібно віддати належне Бертольтові. По­смішка його не зменшилася.

Курт чекав на них біля металодетектора, схрес­тивши руки на грудях. Носоріг, не менше. Він про­пустив Батлера вперед і постукав по плечу Артеміса.

— Думаєш, ти розумний, хлопче? — вишкірився він.

— Порівняно з тобою? — посміхнувся Артеміс у відповідь.— Звісно!

Курт нахилився вперед, оперся руками об колі­на. Його очі опинилися на одному рівні з очами хлопця.

— Я спостерігав за тобою із нашого кабінету. Ти нічого не зробив. Ніколи нічого не робиш.

— Звідки ти знаєш? — запитав Артеміс.— Може, я відімкнув якийсь сейф?

— Знаю, бо весь час бачив твої черевики. Ти і на сантиметр із місця не зрушив.

Артеміс схопив свою зв’язку ключів і кинувся наздоганяти Батлера.

— Цього разу ти переміг. Але я повернуся.

Курт склав долоні рупором.

— Повертайся,— крикнув він.— Я чекатиму.

ГЛАВА 3: МАЙЖЕ ПІШЛА

Поліцейська Плаза, Небесне місто, ельфи

НА капітана Холлі Шорт чекало під­вищення. Це була подія сторіччя. Іще й року не минуло, відколи вона прохо­дила одразу по двох внутрішніх справах, а зараз, після шістьох удалих операцій, Холлі стала справжньою легендою Рекону Легітимної Ельфій­ської Поліції. Зовсім скоро відбудеться засідання Ради, де вирішуватиметься, бути їй першою жінкою- майором в історії ЛЕПРекону чи ні. І якщо чесно, така перспектива її не дуже радувала. Майори дуже нечасто надягають крила і літають між землею і зо­рями. Замість цього вони відправляють на завдання молодших за званням. Холлі вирішила відмовитися від підвищення, якщо до нього дійде. Вона проживе і з меншою зарплатнею, якщо регулярно відвідува­тиме земну поверхню.

Мабуть, варто було повідомити про свої плани командира Джуліуса Рута. Врешті-решт, саме Рут був поруч протягом усіх слухань, саме Рут висунув її кандидатуру на підвищення. Такі новини команди­рові не сподобаються. Йому ніякі не подобаються. Навіть добрі новини він вислуховує із грубим «Дя­кую» і хлопанням дверима.

Того ранку Холлі зупинилася біля кабінету Рута, щоб набратися хоробрості і постукати. Хоча вона й була майже метр на зріст — середнього ельфій­ського зросту — зараз вона раділа, що іще кілька сантиметрів їй надає коричневе волосся, що стирча­ло в різні боки. Та не встигла вона постукати, двері відчинилися, і перед нею з’явилося рожевощоке об­личчя Рута.

— Капітане Шорт! — гримнув він, тряхнувши стриженим під машинку сивим волоссям.— До мене! — Потім помітив, що Холлі стоїть біля две­рей.— Ага, ось і ти. Заходь, маємо задачку, яку потріб­но розв’язати. Це стосується наших друзів-гоблінів.

Холлі увійшла за Рутом до кабінету. Там уже був Фоулі, технічний капітан ЛЕП. Сидів так близько до плазмового екрана, що іще трохи, і носа собі об­палить.

— Відео із «Хоулерс Пік»,— пояснив Рут,— Гене­рал Скален утік.

— Утік? — луною озвалася Холлі.— Чи відомо як?

Фоулі клацнув пальцями.

— Дарвіт! Саме про це ми і маємо думати замість того, щоб стояти тут і грати в підгляди.

— Ми не маємо часу на твої саркастичні зауважен­ня, Фоулі,— відрізав Рут, і щоки у нього стали буряко­вими.— Це просто катастрофа. Скален — ворог номер два, після самої Опал Кобой. Якщо журналюги про це пронюхають, над нами реготатиме все місто. Не кажу­чи вже про те, що Скален може зібрати кількох своїх гоблінів-приятелів і повернути до життя тріаду.

Холлі підійшла до екрана, відсунувши з дороги філейну частину Фоулі. Її розмова з командиром Ру­том може почекати. Зараз на неї чекають поліцейські справи.

— Що ми дивимося?

Фоулі посвітив на екран лазерною указкою.

— «Хоулерс Пік» — виправний заклад для гоблі­нів. Камера вісімдесят шість.

— І що це таке?

— Кімната для відвідувачів. Скален увійшов, але так і не вийшов.

Холлі переглянула перелік місць розташування камер.

— У самій кімнаті камер немає?

Рут закашлявся, а може, так загарчав.

— Ні. Згідно з третьою Атлантичною Конвенцією з прав ельфів, ув’язнені мають право на особистий час у кімнаті для відвідувачів.

— Тож ми не знаємо, що там відбувалося?

— Ні.

— І який геній вигадав цю систему?

Попри всю серйозність ситуації Рут захихотів. Він ніколи не упускав можливості покепкувати з пиха­того кентавра.

— Систему охорони «Хоулерс Пік» спроектував наш кінський друг власноруч.

Фоулі образився, а коли кентаври дуються, верх­ня губа у них звисає аж до підборіддя.

— Справа не в системі. Вона надійна. Кожен в’язень має стандартний чіп у голові. Навіть якщо гоблін зможе втекти, ми можемо відправити його в міцний сон і повернути.

Холлі підняла долоні.

— Тож у чому проблема?

— Проблема в тому, що чіп не посилає сигнал. А якщо і посилає, то ми його не можемо зловити.

— Це серйозно.

Рут запалив свою славетну сигару. Кондиціонер над його столом одразу ж усмоктав дим.

— Майор Кельп вирушив на пошуки із групою за­хвату. Вони намагаються впіймати сигнал.

Трабла Кельпа нещодавно підвищили до другого командира, помічника Рута. Він був не тим офіце­ром, що полюбляв сидіти за столом, на відміну від свого молодшого брата, капрала Граба Кельпа, який мріяв лише про те, якби зайняти зручне місце десь у безпечному кабінеті та протриматися на ньому до кінця кар’єри. Якщо Холлі й погодиться на підви­щення, хотілося б хоч наполовину бути такою самою вправною, як майор Кельп.

Холлі повернулася до плазмового екрана.

— І хто приходив до генерала Скалена?

— Один із тисячі його племінників. Гоблін на ім’я Бун. З гоблінської це перекладається «шляхетнобровий».

— Пам’ятаю його,— сказала Холлі.— Бун. Митно- акцизне відділення вважає, що саме він керував контрабандними операціями Б’ва Келл. Нічого шля­хетного в ньому немає.

Фоулі лазерною указкою відкрив файл на плазмо­вому моніторі.

— Ось список відвідувачів. Буна зареєстровано о сьомій п’ятнадцять за ельфійським серединним ча­сом. Принаймні, можу показати це тобі на відео.

На зернистому екрані з’явився кремезний гоблін, що йшов коридором в’язниці і нервово облизував зіниці, поки його сканував лазер охорони. Коли при­лад підтвердив, що Бун не намагається пронести нічого забороненого, двері для відвідувачів відчи­нилися.

Фоулі прокрутив список.

— Поглянь сюди. Він вийшов о восьмій п’ятна­дцять.

Виходив Бун квапливо, йому явно було ніяково в цьому закладі. Камера на парковці зареєструвала, як він опустився на всі чотири кінцівки і рвонув до своєї машини.

Холлі уважно переглянула список.

— Кажеш, Бун вийшов о восьмій п’ятнадцять?

— Саме так я і сказав, Холлі,— роздратовано від­повів кентавр.— Повторю повільніше. О восьмій п'ятнадцять.

Холлі схопила лазерну указку.

— Якщо це правда, то як він знову вийшов о восьмій двадцять?

І то була правда. На вісім рядків нижче знову вискочило ім’я Буна.

— Я уже бачив. Глюк,— пробурмотів Фоулі,— оце й усе. Двічі вийти він не міг. Це неможливо. Таке іноді трапляється. Неполадки, більш нічого.

— Хіба що вдруге був не він.

Кентавр схрестив руки, немов захищався.

— Тобі не здається, що я про це думав? Кожного, хто входить чи виходить із «Хоулерс Пік», сканують з десяток разів. Кожен сканер перевіряє обличчя принаймні за вісімдесятьма контрольними точками. Якщо комп’ютер каже, що то Бум, то це він і є. Гоблі­нові мою систему ніяк не надурити. У них ледь мозку вистачає, щоб ходити і говорити водночас.

Холлі за допомогою лазерної указки відкрила відеозапис Буна. Вона збільшила його голову, ско­риставшись фотоманіпуляційною програмою, щоб зробити зображення чіткішим.

— Що ти шукаєш? — запитав Рут.

— Не знаю, командире. Щось. Будь-що.

Через кілька хвилин Холлі нарешті зрозуміла. Вона відразу зрозуміла, що має рацію. Інтуїція дзиж­чала, немов бджолиний рій.

— Подивіться,— сказала вона, збільшуючи брови Буна.— Потерта луска. Гоблін линяє.

— То й що? — буркнув Фоулі.

Холлі відкрила інший запис.

— Погляньте сюди. Жодної потертої луски.

— Він її відірвав. Теж мені, подія.

— Ні. Усе серйозніше. Коли Бун заходив, шкіра у нього була майже сірою. А тепер він яскраво-зеле­ний. У нього навіть камуфляжні плями на спині.

Фоулі хмикнув.

— У місті можна побачити багато камуфляжу.

— Що ти хочеш сказати, капітане? — втрутився Рут і загасив сигару.

— Бун лишив свою шкіру в кімнаті для відвідува­чів. Тож, де його шкіра?

Запанувала довга тиша, усі намагалися зрозуміти, що саме хотіла сказати Холлі.

— Чи таке можливо? — нетерпляче запитав Рут.

Фоулі немов заціпенів.

— Господи, можливо.

Кентавр витяг клавіатуру, його товсті пальці за­танцювали над гномськими літерами. На екрані з’явилося нове відео. На ньому із кімнати виходив іще один гоблін. Дуже схожий на Буна. Дуже, але не зовсім. Щось було не так. Фоулі збільшив зображен­ня гоблінової голови. Стало зрозуміло, що гоблін­ська шкіра сиділа не дуже добре. Деяких шматочків не вистачало, і на талії утворилися зморшки.

— Саме це він і зробив. Повірити не можу.

— Вони все спланували,— сказала Холлі.— Не останньої миті вирішували. Бун дочекався, доки не почнеться линька. Потім відвідав дядька, і вони здерли з нього шкіру. Генерал Скален надягнув шкі­ру і вийшов за двері, по дорозі надуривши сканер. Коли знову з’явилося ім’я Буна, ти вирішив, що це глюк. Просто, але абсолютно геніально.

Фоулі упав в офісне крісло спеціальної конструк­ції.

— Неймовірно. Чи можуть гобліни таке зробити?

— Жартуєш? — сказав Рут.— Вправна гоблінська швачка може зняти шкуру без жодної дірочки. Вони ж зі старої шкури собі одяг і роблять, якщо вза­галі одягаються.

— Знаю. Мені цікаво, чи гобліни можуть до тако­го додуматися самотужки? Навряд чи. Потрібно спіймати Скалена і дізнатися, хто за цим стоїть.

Фоулі набрав номер палати Кобой у клініці Ар­гона.

— Просто перевірю, чи досі Опал Кобой там. Такі штучки цілком у її стилі.— Через хвилину він повернувся

до Рута.— Нічого. Досі в країні снів. Не знаю, добре це чи погано. Не хотілося б, аби вона знову опинилася на волі, але тоді ми хоча б знали, з ким маємо справу.

У Холлі майнула думка, від якої аж кров відлила від обличчя.

— Ви ж не думаєте, що то він? Артеміс Фаул?

— Звісно, ні,— сказав Фоулі.— Це аж ніяк не Хло­пець Бруду. Неможливо.

Рут був не таким переконаним.

— Я б на твоєму місці словами не розкидався. Холлі, щойно ми спіймаємо Скалена, я хочу, аби за­просила документи з нагляду і кілька днів покопирсалася в них. Побачимо, чи не задумав чого той Хло­пець Бруду. Про всяк випадок.

— Так, сер.

— Тепер ти, Фоулі. Даю згоду на зміни в режимі нагляду. На твій розсуд. Хочу чути кожен дзвінок, який робить Артеміс, і бачити кожен лист, якого він відправляє.

— Але, Джуліусе! Йому ж пам’ять стирали під моїм наглядом! Усе чисто. Я вишкріб йому спогади про ельфів, навіть гоблін так равлика із панцира не висмокче. Якби ми постукали в Артемісові двері та станцювали на порозі канкан, він би нас і не впізнав. Щоб ініціювати процес відновлення спогадів, потрі­бен особливий спусковий механізм.

Рутові не сподобалося, що з ним сперечаються.

— По-перше, не називай мене Джуліусом. По- друге, роби, що я тобі сказав, коню, або я уріжу тобі бюджет. А по-третє, що таке канкан?

Фоулі закотив очі.

— Забудьте. Зміни в режимі нагляду я організую.

— Розумне рішення,— похвалив Рут і витяг з ки­шені вібруючий телефон. Кілька секунд послухав, схвально буркнув.— А зараз забудьте Фаула,— ска­зав він, ховаючи телефон.— Трабл знайшов генерала Скалена. Він в Е37. Холлі, ти зі мною. Фоулі, ти ле­тиш за нами в технічному транспортері. Генералові явно захочеться поговорити.

Небесне місто прокидалося для ранкових справ. Хоча називати їх ранковими було б помилкою, адже під землею було лише штучне освітлення. За люд­ськими стандартами Небесне місто було чимось на кшталт великого села, і мешканців у ньому було мен­ше за десять тисяч. Але в ельфійських масштабах це був найбільший мегаполіс від часів Антарктиди, значна частина якої була похована під триповерхо­вим доком для транспортерів Атлантиди нової.

ЛЕПівський крейсер командира Рута прорвався через загачені в годину пік вулиці. Його магнітне поле автоматично відсувало інші транспортні засоби на сусідні смуги. Рут і Холлі сиділи на задньому си­дінні. З кожною хвилиною ситуація ставала дедалі дивнішою. Спочатку зникає Скален, а тепер локатор показує, що він хоче поговорити з командиром Рутом.

— Що ти про це думаєш? — нарешті запитав Рут.

Ось чому він був таким гарним командиром — він поважав думку своїх офіцерів.

— Не знаю. Це може бути пастка. Що б там не трапилося, але йти туди самому вам не можна.

Рут кивнув.

— Знаю. Навіть я не такий упертий. До того ж Трабл може і владнати ситуацію, доки ми туди діста­немося. Йому не дуже подобається чекати наказів. Він мені когось нагадує, еге ж, Холлі?

Холлі криво всміхнулася, немов од болю скриви­лася. Не раз їй дорікали, що вона не звертає уваги на накази і не чекає на підмогу.

Рут підняв звукоізоляцію між ними і водієм.

— Потрібно поговорити, Холлі. Про чин майора.

Холлі глянула в очі начальника. Вони сповнилися сумом.

— Підвищення я не отримала,— видихнула вона, несила приховати полегшення.

— Ні. Ні, ти його отримала. Отримаєш. Офіційне оголошення зроблять завтра. Перша жінка-майор в історії Рекону. Неабияке досягнення.

— Але, командире! Я не вважаю...

Рут підняв палець, наказуючи замовкнути.

— Хочу щось тобі розказати, Холлі. Про свою кар’єру. Власне, це метафора про твою кар’єру, тож слухай уважно і спробуй зрозуміти. Багато років тому, коли ти ще носила комбінезончика із клапаном на дупці, я був молодим і гарячим новобранцем у Реконі. Мені подобався запах свіжого повітря. Кожна мить, яку я проводив на місячному світлі, була незабутньою.

Холлі навіть не довелося докладати зусиль, щоб уявити себе на місці командира. Саме так вона сама почувалася, коли мандрувала на поверхню.

— Тож я намагався виконувати свою роботу яко­мога краще, і як виявилося, трохи перестарався. Од­ного дня мене підвищили.

Час від часу Рут клацав очищувальною кулькою біля кінчика сигари, тож запаху в машині не було. Винятковий жест.

— Майор Джуліус Рут. Це останнє, чого мені тоді хотілося, тож я покрокував до кабінету командира і так йому і заявив. Я польовий офіцер, сказав я. Не хочу сидіти за столом і заповнювати електронні звіти. Можеш мені не вірити, але я мало не героєм почувався, так розпалився.

Холлі спробувала набрати здивованого вигляду, але вийшло не дуже добре. Командир мало не весь час розпалювався, навіть щоки червоніли, тому його і називали позаочі Буряком.

— Але мій командир сказав таке, що змінило моє рішення. Хочеш знати, що саме?

І Рут продовжив розказувати, навіть не дочекав­шись відповіді.

— Мій командир сказав: «Джуліусе, це підвищен­ня не для тебе, воно для Народу».— І Рут звів одну брову.— Розумієш, до чого я веду, га?

Холлі знала, що він хотів сказати. Саме це було слабким місцем у її аргументах.

Рут поклав їй на плече руку.

— Народу потрібні гарні офіцери, Холлі. Потріб­ні такі ельфи, як ти, щоб захищати їх від Людей Бру­ду. Чи хотів би я літати під зорями, щоб вітер дзве­нів у вухах? Так. Та чи було б від мене стільки ж користі? Ні.

Рут замовк, утягнув сигарний дим. Блиснула очи­щувальна кулька.

— Ти чудовий офіцер Рекону, Холлі. Одна з най­кращих. Трохи імпульсивна, не дуже поважаєш на­чальство, але маєш добру інтуїцію. Я б навіть і не думав відзивати тебе від активних дій, коли б не був переконаний, що під землею ти б краще попрацюва­ла на ЛЕП. Зрозуміла?

— Так, командире,— похмуро відповіла Холлі.

Він має рацію, навіть якщо егоїстична частина її душі і не готова цього визнати. Принаймні, вона буде контролювати спостереження за Фаулом, доки нова посада не прив’яже її до підземного світу.

— Посада майора має свої переваги,— сказав Рут.— Іноді, просто заради того, щоб відволіктися від нудьги, можна придумати собі якесь завдання Так щоб вибратися на поверхню. У Гаваї, наприклад Чи там у Нову Зеландію. Поглянь на Трабла Кельпа. Це вже нове покоління майорів, більш практичне. Мабуть, саме такі ЛЕП і потрібні.

Холлі розуміла, що командир намагається пом’якшити удар. Щойно вона отримає майорські жолуді на лацкан, на поверхні з’являтиметься набагато рід­ше. І то коли пощастить.

— Я ризикую своєю головою, Холлі, рекоменду­ючи тебе на майора. Твоя кар’єра була повна усіля­ких подій, м’яко кажучи. Якщо ти хочеш відмови­тися від підвищення, кажи зараз, і я відкличу твою кандидатуру.

«Останній шанс,— подумала Холлі.— Зараз або ніколи».

— Ні,— сказала вона.— Я не відмовлюся. Як мож­на? Хто знає, коли з’явиться новий Артеміс Фаул?

Холлі чула свій голос немов здалеку, наче говорив хтось інший. Так і чула дзвони довічної нудьги у ву­хах. Офісна робота. Вона отримала офісну роботу.

Рут поплескав її по плечу, і велетенська рука мало повітря із легень не вибила.

— Знаю,— зітхнула Холлі, і в голосі не було ані нотки полегшення.

Поліцейський крейсер зупинився біля Е37. Рут відчинив двері автомобіля і звісив ноги, щоб вийти, але зупинився.

— Якщо це має хоч якесь значення,— він сказав тихо, майже ніяково,— я тобою пишаюся, Холлі.

І пішов. Ступив на вулицю до юрби офіцерів ЛЕП, що наставили свою зброю на шахту підйомника.

«Це має значення,— подумала Холлі, спостеріга­ючи, як Рут одразу взяв ситуацію під свій конт­роль.— Велике значення».

Підйомники були природними отворами, крізь які магма піднімалася від ядра землі на її поверхню. Більшість із них вели на дно океанів, підігріваючи теплі течії і підживлюючи глибинне життя, але були й такі, що виводили гази на поверхню сухої місце­вості крізь щілини і розколини. ЛЕП користувалася силою магми, щоб піднімати своїх офіцерів на по­верхню в титанових яйцеподібних транспортерах. Можна було і сплячою шахтою скористатися, щоб піднятися неквапливо. Е37 виходила на поверхню в центрі Парижа і до недавнього часу її використо­вували лише гобліни для своїх контрабандних опе­рацій. Термінал багато років був закритий для публі­ки, його навіть ремонтувати не думали. Саме зараз єдиними відвідувачами Е37 були члени знімальної групи, які робили фільм про повстання Б’ва Келл. Роль Холлі грала трикратна володарка премії АМП Скайлар Піт, а Артеміса Фаула створили з допомо­гою комп’ютера.

Коли приїхали Холлі з Рутом, майор Трабл Кельп уже розташував навколо входу до терміналу три гру­пи захвату ЛЕП.

— Доповідай, майоре,— наказав Рут.

Кельп махнув рукою на вхід.

— Увійти можна, вийти — ні. Усі допоміжні вихо­ди уже давно обвалилися, тож якщо Скален там, йому доведеться пройти повз нас, щоб дістатися дому.

— А ми переконані, що він там?

— Ні,— зізнався майор Кельп.— Упіймали його сигнал. Але хто б там не допоміг йому втекти, він міг зробити розтин на голові генерала і витягти переда­вач. Точно нам відомо тільки те, що хтось із нами грається. Я послав двох найкращих реконівських крилатих ельфів, і вони повернулися ось із чим.— І Трабл передав їм звукову пластину.

Такі пластини, розміром із ніготь великого паль­ця, використовували для того, щоб записувати при­вітання із днем народження. Ця пластина була у ви­гляді іменинного торта. Рут стиснув її пальцями. Тепло тіла активує мікрочіп.

Із крихітної колонки залунав шиплячий голос, що через дешевий матеріал був іще більш рептильним.

— Руте,— сказав голос.— Я говоритиму з тобою. Розкажу тобі велику таємницю. Приведи жінку, Хол­лі Шорт. Її одну, більше нікого. Прийде хтось іще, і загине багато. Мої друзі про це подбають...

Повідомлення закінчилося традиційною мело­дією, що так не пасувала до змісту.

Рут вилаявся.

— Гобліни. Обожнюють драму.

— Це пастка, командире,— не вагаючись сказала Холлі.— Минулого року саме ми були в лабораторії Кобой. Гобліни вважають, що саме ми винні в пораз­ці повстання. Якщо ми туди підемо, хтозна, що на нас там чекатиме.

Рут схвально кивнув.

— Ти вже і думаєш, як майор. Ризикувати не мож­на. Які у нас варіанти, Трабле?

— Якщо ви туди не підете, загине багато. Якщо підете, загинете ви.

— Не дуже великий вибір. Чи не можете розпові­сти чогось більш приємного?

Трабл опустив візор і звірився з міні-екраном на плексигласі.

— Нам удалося повернути до робочого стану ска­нери безпеки терміналу і провести термальне скану­вання. Знайшли одне джерело тепла на вході в ту­нель, тож Скален один, якщо це він. Що б він там не робив, у нього немає ніякої відомої нам зброї чи ви­бухової речовини. Лише кілька батончиків із жуків і стара добра аш два о.

— Виверження магми очікується? — запитала Холлі.

Трабл провів указівним пальцем по подушечці на лівій рукавичці — прокрутив інформацію на моніторі.

— Найближчі два місяці нічого. Цей підйомник пульсуючий. Тож Скален не планує вас підсмажити.

Щоки у Рута розжеврілися, як вугілля.

— Дарвіт! — знову не втримався він,— Я думав, що з гоблінами ми покінчили. У мене така спокуса послати туди оперативника і вважати, що Скален блефує.

— Я б саме це і порадив,— погодився Трабл.— У нього там немає нічого такого, що б вам зашкоди­ло. Дайте мені п’ять ельфів, і ми запхаємо Скалена до фургона так швидко, що він навіть не встигне второпати, що його заарештували.

— Я так розумію, що чіп, який має навіяти сон, не працює? — запитала Холлі.

Трабл знизав плечима.

— Мусимо визнати, що ні. Він не функціонував, доки ми сюди не приїхали, а тут на нас уже чекала пластина. Скален знав, що ми прийдемо. Навіть по­відомлення залишив.

Рут стукнув кулаком по долоні.

— Я мушу йти. Всередині безпосередньої небезпе­ки немає, і ми не маємо підстав припустити, що Ска­лен не винайшов спосіб, як утілити свої погрози в життя. Власне, вибору в мене немає. Я не можу на­казати вам іти зі мною, капітане Шорт.

У Холлі шлунок у вузол зав’язався, але вона про­ковтнула страх. Командир має рацію. Іншого вибору немає. Отаке воно, життя офіцера ЛЕП. Захищати Народ.

— Наказувати не потрібно, командире. Я йду до­бровільно.

— Добре. А тепер, Трабле, пропусти транспортер Фоулі через барикади. Піти-то ми підемо, але ж ми не можемо йти неозброєними.

У Фоулі в міні-транспортері було більше зброї, ніж в арсеналі людської поліції будь-якої країни. Ко­жен сантиметр стіни мав чи то якийсь кабель, чи гвинтівку, що бовталася на гачку. Кентавр сидів по­середині і налаштовував «Нейтрино». Кинув його Холлі, щойно вона зазирнула.

Вона спритно піймала пістолета.

— Гей, обережніше!

Фоулі гмикнув.

— Не хвилюйся. Спусковий гачок іще не закодо­вано. Ніхто не може стріляти із нього, доки ком­п’ютер не зареєструє його як власника. Навіть якщо зброя потрапить до лап гоблінів, скористатися нею вони не зможуть. Моя остання розробка. Після по­встання Б’ва Келл мені здалося, що настав час обно­вити нашу систему захисту.

Холлі обхопила рукоятку пістолета. Червоний вогник сканера пробіг по всій довжині пластикової ручки і змінився на зелений.

— Ну от. Тепер ти власник. Віднині «Нейтри- но-3000» належить одній-єдиній жінці.

Холлі зважила прозорий пістолет у руці.

— Занадто легкий. Мені більше «2000» подоба­ється.

Фоулі вивів на настінний монітор технічні харак­теристики моделі.

— Легкий, але ти до нього звикнеш. Іще один плюс — немає металевих частин. Живиться кінети­кою, рухами твого тіла, завдяки ядерному акумуля­тору. Звісно, підключається до системи наведення шолома. Корпус напрочуд міцний. Я б сказав, що це крута штука.

Фоулі передав Рутові більшу модель.

— Кожен постріл реєструється на комп’ютері ЛЕП, тож ми можемо визначити, хто стріляв, коли стріляв і в якому напрямку. Це збереже міжнародній комісії багато комп’ютерного часу,— підморгнув він Холлі.— Тобі це має сподобатись.

Холлі покосилася на кентавра. Вона добре знала ту міжнародну комісію. Вони вже провели щодо неї дна розгляди і не відмовилися б від третього. Коли є щось гарне у підвищенні, так це можливість поба­чити вираз їхніх облич, коли командир пришпилить майорські жолуді їй на лацкан.

Рут підкинув пістолета в руці.

— Так, тепер можемо стріляти. А якщо нас підстрелять?

—Не підстрелять,— відмахнувся Фоулі.— Я хак­нув сканери терміналу і підключив ще кілька своїх сенсорів. Там немає нічого такого, що б вам зашко­дило. В найгіршому випадку перечепитесь та вивихнете ногу.

У Рута аж шия почервоніла.

— Фоулі, чи не нагадати тобі, що твої сенсори вже колись обдурили? В цьому самому терміналі, якщо мені не зраджує пам’ять.

— Добре, добре. Не хвилюйтеся, командире,— крізь зуби відповів Фоулі.— Минулий рік я не забув. Як я міг, коли Холлі кожні п’ять хвилин мені про це нагадує?

Кентавр поставив на лавку дві закритих валізи. Він набрав код на замках, кришки відкинулися.

— Реконівські костюми наступного покоління. Хотів показати на конференції наступного місяця, але якщо сам командир береться до справи, беріть їх уже сьогодні.

Холлі витягла костюм із валізки. Той блиснув і набув того ж кольору, що і стіни транспортера.

— Тканина, власне, вироблена із камуфляжної фольги, тож ви весь час будете віртуально сховани­ми. І захист умикати не потрібно буде,— пояснив Фоулі.— Звісно, цю функцію можна вимкнути. В костюм убудовані крила. Вони мають спеціальну систему, що гасить усі звуки,— абсолютно нова кон­цепція. Живляться від батареї на паску, і кожне кри­ло має сонячну міні-батарею на випадок польотів над землею. Костюми мають компенсатори тиску, які дозволяють переходити із одного середовища в інше без будь-яких незручностей.

Рут підняв другий костюм.

— Вони ж коштують силу-силенну грошей.

Фоулі кивнув.

— Навіть не уявляєте скільки. Половина мого бю­джету за минулий рік пішла на розробку цих костю­мів. Але старих костюмів вони ще років із п’ять не замінять. Ці два — єдині діючі моделі, що ми маємо, тож я буду дуже вдячний, якщо ви їх повернете. Вони протиударні, вогнетривкі, невидимі для рада­рів і безперервно надсилають діагностичну інформа­цію до Поліцейської Плази. Ті шоломи, що ми зараз маємо, надсилають нам важливу інформацію, але повий костюм додає ще один потік, з якого ми мо­жемо дізнатися, чи не заблоковані ваші артерії, чи не зламані кістки і навіть чи не пересохла шкіра. Така собі літаюча клініка. На грудях навіть є куленепробивна пластина, на випадок, якщо у вас стрілятимуть люди.

Холлі піднесла костюм до зеленого плазмового екрана. Камуфляжна фольга відразу ж стала смараг­довою.

— Мені подобається,— сказала вона,— Зеле­ний — мій колір.

Трабл Кельп наказав принести кілька прожекто­рів, що лишилися після зйомок, і спрямувати світло на нижній рівень порту. Яскраве світло вихоплюва­ло кожну порошинку, що танцювала в повітрі, і від цього все стало схожим на підводний світ. Командир Рут і капітан Шорт увійшли до приміщення. Візори опущені, зброя напоготові.

— Що скажете про костюм? — запитала Холлі, ав­томатично спостерігаючи за різноманітними дис­плеями з внутрішнього боку візора.

У стажерів ЛЕП часто виникають труднощі, бо по­трібно розвивати подвійне фокусування та дивитися і на територію, і на екрани шолома. Дуже часто спра­ва закінчувалася так званою «повною вазою», тобто офіцерів ЛЕП просто нудило у власний шолом.

— Непогано,— відповів Рут.— Легенький як пі­р’їнка, і навіть здогадатися не можна, що в нього є крила. Не переказуй мої слова Фоулі, у нього й без того кирпа гнута.

— Мені нічого не потрібно переказувати, коман­дире,— пролунав у навушнику голос Фоулі. Колонки були новими, геле-вібраційними, тож відчуття було таке, немов у шоломі сидів сам кентавр.— Я з вами щокроку, стежу із транспортера, звісно.

— Звісно,— сухо кинув Рут.

Ельфи обережно пройшли повз лінію кабінок для перевірки документів. Фоулі запевнив, що безпосе­редньої небезпеки в цій частині терміналу немає, але кентавр уже колись помилявся. А помилка може ко­штувати життя.

Знімальна група вирішила, що власного пилу в терміналі не вистачає, тож сірої піни набризкали в кожному кутку. Навіть кинули на одну купу бруду голову ляльки. Стіни і ескалатор зачорнили, немов там лишилися сліди від лазерів.

— Нічого собі настріляли,— посміхнувся Рут.

— Трохи перебільшили. Сумніваюся, чи було тоді хоч із десяток пострілів.

Вони пройшли через зал посадки і увійшли в зону доків. Транспортер, яким користувалися гобліни для своїх контрабандних операцій, розібрали, і тепер він відпочивав осторонь. Новий транспортер пофарбу­вали блискучою чорною фарбою, щоб він здавався більш зловісним, і на ніс причепили якусь гоблін­ську прикрасу.

— Скільки ще? — сказав Рут у мікрофон.

— Пересилаю план терміналу на ваші шоломи,— відповів Фоулі.

За секунду на візорах з’явився план. Він трошки збивав із пантелику, бо вони, власне, дивилися звер­ху на самих себе. В приміщенні було три джерела те­пла. Два, розташовані майже поряд, повільно просу­валися до виходу в шахту. Холлі і командир. Третя фігура стаціонарно перебувала на вході в тунель. За кілька метрів від третьої фігури термо-скан ви­світлював усю територію через тепло від Е37.

Вони дійшли до дверей — два метри сталі, що від­діляли вихід у тунель від решти терміналу. Над маг­нітними рейками колись погойдувалися транспор­тери, чекаючи на свою чергу до виходу в шахту. Двері були зачинені.

— Ти можеш їх відчинити дистанційно, Фоулі?

— Звісно, командире. Мені вдалося абсолютно ге­ніально підключити свою операційну систему до старих комп’ютерів терміналу. І то було не так легко, як здається...

— Повірю тобі на слово,— сказав командир, пере­биваючи Фоулі.— Просто натисни кнопку, поки я не вийшов звідси і не набив тобі пельку.

— Деякі речі ніколи не змінюються,— пробурмо­тів Фоулі, натискаючи кнопку.

Вхід до тунелю смердів, як бластерна гармата. Зі стелі звисали застиглі краплини розплавленої руди, а зем­ля під ногами була потрісканою і ненадійною. Кожен крок лишав глибокий слід на кірці сажі. Тягнувся по ній іще один ланцюжок слідів, і вів він до темної по­статі, що згорбилася на землі близько шахти.

— Он він,— сказав Рут.

— Побачила.— Холлі навела промінь лазерного світла на тулуб істоти.

— Тримай його,— наказав командир.— Я спуска­юсь.

Рут пішов по тунелю, намагаючись не потрапити під лінію вогню Холлі. Якщо Скален ворухнеться, Холлі доведеться стріляти. Але генерал, якщо то був він, лишався нерухомим. Його повністю прикривав плащ із каптуром.

Командир увімкнув динаміки на шоломі, щоб його можна було почути крізь завивання вітру.

— Гей, ти! Стань обличчям до стіни. Поклади руки за голову.

Фігура не ворухнулася. Холлі так і думала. Рут підступився ближче, тримаючись напоготові, на зігнутих колінах, готовий стрибати. Він тицьнув у плече істоти «Нейтрино-3000».

— Піднімайся, Скалене.

Легенького поштовху виявилося достатньо, щоб гоблін завалився. Він упав на підлогу тунелю облич­чям догори. Над ним, як сполохані кажани, здійня­лися пластівці сажі. Каптур збився набік, відкривши обличчя і, що найважливіше, очі.

— Це він,— сказав Рут.— Його замесмеризували.

Почервонілі вузькі очі генерала були порожні. Ситуація дуже серйозна, адже тепер зрозуміло, що його втечу спланував хтось інший, і Холлі з Рутом втрапили в пастку.

— Пропоную забиратися звідси,— сказала Хол­лі.— Негайно.

— Ні,— нахилився над гобліном Рут.— Коли вже ми тут, маємо забрати із собою Скалена.

Вільною рукою він схопив гобліна за комір і при­готувався ривком поставити його на ноги. Пізніше Холлі зазначить у своєму звіті, що саме від тієї миті усе пішло геть не так, як мало. Рутина — хоча і трохи дивна — раптом перетворилася на щось жахливе.

— Не чіпай мене, ельфе,— сказав голос. Сичавий гоблінський голос. Голос Скалена. Але як таке може бути? Губи у генерала не ворушилися.

Рут відсахнувся, але опанував себе.

— Що тут відбувається?

Солдатська інтуїція Холлі дзижчала в потилиці.

— Що б то не було, нам це не сподобається. Ході­мо, командире. Просто зараз.

Рут замислився.

— Голос лунає із його грудей.

— Може, операція? — припустила Холлі.— Ході­мо звідси.

Командир нахилився, відкинув плащ Скалена. До грудей генерала була прив’язана металева коробоч­ка. Тридцять на тридцять сантиметрів, з маленьким екраном по центру. На екрані світилося неясне об­личчя. Саме воно і говорило.

— Ага, Джуліусе,— сказало воно голосом Скале­на.— Я знав, що ти прийдеш. Славнозвісне его ко­мандира Рута не дозволить йому триматися осто­ронь. Явна пастка, і ти прийшов прямісінько до неї.

Голос був точно Скаленів, але було щось таке в побудові фраз, у модуляціях... Занадто витончене для гобліна. Витончене і дуже знайоме.

— Ти ще не здогадалася, капітане Шорт? — ска­зав голос. Тепер він змінився. Перейшов на вищі ре­гістри. Тон уже не був ані чоловічим, ані гоблін­ським.

«Це говорить жінка,— подумала Холлі.— Жінка, яку я знаю».

На екрані з’явилося обличчя. Прекрасне і зле. Очі аж світилися від ненависті. Обличчя Опал Кобой. Більша частина голови була вкрита пов’язками, але впізнати можна було.

Холлі квапливо заговорила в мікрофон шолома.

— Фоулі, у нас проблема. Опал Кобой на волі. По­вторюю: Опал Кобой на волі. Це пастка. Оточуйте територію, периметр п’ятсот метрів, везіть цілите­лів. Будуть постраждалі.

Обличчя на екрані зареготало, крихітні зуби піксі блиснули, немов перлини.

— Можеш говорити що завгодно, капітане Шорт. Фоулі тебе не чує. Мій прилад блокує передачу да­них. 1 сонний чіп теж, і скан, який, думаю, ви запус­тили до того, як іти сюди. Втім, ваш приятель-кен- тавр може вас бачити. Я лишила йому його дорогоцінні камери.

Холлі наблизила зображення Опал. Якщо Фоулі отримає картинку піксі, про все інше він здогада­ється.

Кобой знову розреготалася. Опал явно насоло­джувалася ситуацією.

— Дуже добре, капітане. Ти завжди була розум­ною. Відносно, звісно. Покажеш Фоулі моє обличчя, і він оголосить тривогу. Не хочеться тебе розчарову­вати, Холлі, але прилад зроблено з особливого сплаву, невидимого для штучного ока. Фоулі не побачить нічого, крім легенького мерехтіння.

Секретний сплав розроблявся для космічних транспортних засобів. Він абсорбував усі хвилі відо­мих сигналів, людських та ельфійських, тож був вір­туально невидимим для механічних пристроїв. Його виробництво було неймовірно дорогим. Навіть така невеличка кількість, якою було вкрито апарат Ко­бой, коштувала цілий склад золота.

Рут швидко випрямився.

— Тут усе проти нас, капітане. Виходимо звідси.

Але полегшення Холлі не відчула. Кобой так легко не відпустить. Просто так вони звідси не вийдуть. Якщо Фоулі зміг хакнути комп’ютер, то і Кобой зможе.

Сміх Опал перетворився на істеричний регіт.

— Виходити? Чудова тактика, командире. Вам по­трібно попрацювати над своїм словниковим запа­сом. Що далі? Прикриття?

Холлі відстебнула клапан на рукаві, під яким хо­валася гномська клавіатура. Вона швидко відкрила базу даних ЛЕП, знайшла файли щодо Опал Кобой.

— Опал Кобой,— сказав голос капрала Фронд. У ЛЕП завжди користувалися голосом Лілі Фрод для озвучки інформаційних відео. Вона була гламурною та елегантною, з шовковистими білявими локонами і наманікюреними нігтями дюйм завдовжки, абсо­лютно непридатними для польових умов.— Ворог ЛЕП номер один. Зараз перебуває під наглядом у клініці Дж. Аргона. Опал Кобой — сертифікований ге­ній. Результати стандартного тесту — 300 балів. Підозри на манію величності і маніакальну одержи­мість. Дослідження зазначають, що Кобой може бути патологічною брехухою і страждати на легку форму шизофренії. За більш детальною інформацією звер­ніться, будь ласка, до центральної бібліотеки ЛЕП на другому поверсі Поліцейської Плази.

Холлі закрила файл. Одержимий геній і патоло­гічна брехуха. Саме те, що потрібно. Інформація не дуже допомогла. Вона і сама це знала. Опал на свобо­ді, хоче їх убити і виявилася досить розумною, щоб розробити план, як саме це здійснити.

Опал насолоджувалася своїм тріумфом.

— Ви навіть не знаєте, як довго я чекала на цю мить,— сказала піксі й замовкла.— Ні, знаєте. Врешті- решт, саме ви зруйнували мої плани. А тепер я впій­мала вас обох.

Холлі була спантеличена. Може, Опал і має сер­йозні проблеми з психікою, але її аж ніяк не можна вважати дурною. До чого всі ці розмови? Від чого вона намагається їх відволікти?

Така сама думка майнула і у Рута.

— Холлі! Двері!

Холлі швидко обернулася і побачила, як почали зачинятися двері. Ще трохи, і вони будуть повністю відрізані від ЛЕП, а їхня доля цілком залежатиме від Опал Кобой.

Холлі прицілилася в магнітні ролики на верхній планці дверей, зробила один за одним кілька пострі­лів із «Нейтрино». Двері смикнулися, але не зупи­нилися. Двоє роликів вилетіли, але рушійна сила масивної плити все одно тримала їх на місці. З лихо­вісним гуркотом двері зачинилися.

— Нарешті ми одні,— сказала Опал голосом не­винної студентки-ельфійки на першому побаченні.

Рут наставив зброю на прилад, прилаштований до грудей Скалена, немов це могло хоч якось зашкоди­ти Кобой.

— Чого ти хочеш? — запитав він.

— Ти знаєш, чого я хочу,— відповіла Опал.— Пи­тання в тому, як мені це отримати? Який вид помсти задовольнить мене більше? Звісно, ви обидва помре­те, але цього недостатньо. Мені хочеться, аби ви страждали, як я, скомпрометовані та знехтувані. Принаймні, хтось один. Іншого принесу в жертву. Байдуже кого.

Рут відступив до бластових дверей, помахав ру­кою Холлі, щоб та підійшла.

— Варіанти? — прошепотів він, повернувшись спиною до приладу Кобой.

Холлі підняла візора, витерла з лоба піт. Шолом був обладнаний кондиціонером, але іноді піт не мав жодного відношення до температури.

— Треба вибиратися,— відповіла вона.— Шахта.

Рут кивнув.

— Згоден. Піднімемося вгору, щоб вийти поза межі дії блокатора сигналів Кобой і викличемо ма­йора Кельпа.

— А Скален? Він замесмеризований до безтями і сам про себе не подбає. Якщо ми втечемо, Опал прибере його як свідка.

Така вже злодійська логіка. Ті, хто воліють підко­рити світ, не гидують і тим, щоб прибрати зі свого шляху собі подібних.

Рут аж загарчав.

— Мало того, що ми через гобліна вскочили в таку халепу, так тепер іще і спасати його! Беремо Скалена із собою. Стрільни кілька разів в оту коро­бочку у нього на грудях, і коли вона перестане дзиж­чати, я перекину генерала через плече, і поліземо до Е37.

— Зрозуміло,— сказала Холлі, переводячи на­стройки зброї на мінімум.

Частина заряду потрапить і до Скалена, але за­вдасть шкоди не більше, ніж пересушені на кілька хвилин зіниці.

— Не звертай уваги на піксі. Що б вона там не го­ворила, роби свою справу.

— Так, сер.

Рут кілька разів глибоко вдихнув. Холлі навіть за­спокоїлася, коли побачила, що командир хвилюєть­ся не менше за неї.

— Гаразд. Починаємо.

Обидва ельфи повернулися і швидко кинулися до непритомного гобліна.

— Ми придумали якийсь планчик? — глузливо запитала Кобой з маленького екрана.— Щось гені­альне, сподіваюсь. Щось таке, чого я не передбачи­ла?

Похмура Холлі намагалася не прислухатися до її слів, але вони все одно проникали в мозок. Щось ге­ніальне? Навряд чи. Просто зараз це єдиний варіант. Щось таке, що Кобой не передбачила? Сумнівно. Опал могла цілий рік до цього готуватися. Чи не ста­неться так, що вони робитимуть саме те, що їй по­трібно?

— Сер...— почала Холлі, але Рут уже зайняв по­зицію біля Скалена.

Холлі випустила в маленький екран шість зарядів. Усі шість потрапили в піксельне зображення Кобой. Її обличчя зникло за шквалом перешкод. Між мета­левими частинами проскочили іскри, з динаміків повалив кислотний дим.

Рут затримався на мить, чекаючи, коли розподі­литься заряд, і схопив Скалена за плечі.

Нічого не сталося.

«Я помилялася,— подумала Холлі, видихнувши. Вона навіть і не усвідомлювала, що затримала по­дих.— Я помилялася, дякувати богам. Опал не має плану». Але це було не так, і Холлі сама тому не ві­рила.

Коробочка на грудях у Скалена була прикріплена окто-ланцюгами. Таку систему з восьми телеско­пічних кабелів часто використовували в ЛЕП, щоб утримувати небезпечних злочинців. Замикати і від­микати замок можна було дистанційно, і коли лан­цюги були вже замкнуті, відімкнути їх можна було або з пульта, або точильником. Щойно Рут нахилив­ся, окто-ланцюги клацнули і захлеснулися навколо командира, звільнивши Скалена. Коробочка опини­лися на грудях Рута.

На зворотному боці приладу з’явилося обличчя Кобой.

— Командире Рут,— сказала вона, аж задихаю­чись від люті,— схоже, тепер ти жертва.

— Дарвіт! — вилаявся Рут і стукнув прилад руко­яткою пістолета.

Кабелі стиснулися ще більше, і Рут уже ледь міг дихати. Холлі почула, як хруснуло кілька ребер. Ко­мандир ледь утримався на ногах. На його торсі за­танцювали магічні сині іскорки, автоматично зцілю­ючи переламані кістки.

Холлі кинулася на допомогу, але не встигла навіть добігти до командира, як прилад гарячково запікав. Чим ближче вона підходила, тим голосніше він пікав.

— Не підходь,— гаркнув Рут.— Не підходь. Це спусковий механізм.

Холлі зупинилася і у відчаї ударила кулаком пові­тря. Рут має рацію. Вона вже чула про спускові механізми наближення. Гноми використовують їх у шах­тах. Закладають у тунель вибухівку, активують спусковий механізм і кидають із небезпечної відста­ні камінь.

На екрані знову з’явилося обличчя Опал.

— Послухайся Джуліуса, капітане Шорт,— пора­дила піксі.— Саме зараз варто бути дуже обережни­ми. Твій командир має слушність: сигнал, який ти чуєш,— дійсно спусковий механізм. Підійдеш за­близько, і його рознесе на шматки вибуховим гелем, що міститься всередині металевої коробки.

— Припини читати лекції та скажи, що тобі по­трібно,— рикнув Рут.

— Ну ж бо, командире! Терпіння. Твоїм хвилю­ванням скоро край. Власне, вони вже скінчилися, тож чому б тобі просто не почекати, доки сплинуть твої останні секунди?

Холлі обійшла командира, намагаючись не при­скорювати пікання таймера, стала спиною до шахти.

— Вихід існує, командире,— сказала вона.— Мені просто потрібно подумати. Хвилину, щоб усе обмір­кувати.

— Дозволь мені допомогти усе обміркувати,— глузливо сказала Кобой, і лють спотворила її дитяче личко.— Твої приятелі зараз намагаються пробити­ся сюди з допомогою лазерів, але, звісно, вони не встигнуть. І б’юся об заклад, що мій старий одно­кашник Фоулі прилип до відеоекрана. Що ж він там бачить? Бачить свою приятельку Холлі Шорт, яка наставила пістолета на свого командира. Навіщо вона це зробила?

— Фоулі про все здогадається,— сказав Рут. — Він уже тебе перемагав.

Опал зміцнила хватку опто-кабелів, змусивши ко­мандира впасти на коліна.

— Може, і здогадається. Якщо матиме час. Але вам не пощастило, час майже вийшов.

На Рутових грудях засвітилися цифри. Усього дві.

Шість і нуль. Шістдесят секунд.

— Одна хвилина життя, командире. Як почува­єшся?

Цифри ожили.

Цокання, пікання і знущання Опал впивалися в мозок Холлі.

— Вимкни, Кобой. Вимкни або, присягаюся, я...

Опал розреготалася. Регіт луною прокотився по тунелю, немов звідти неслося скреготіння гарпій.

— А то що? Що саме ти зробиш? Помреш поруч із командиром?

Знову хруст. Іще кілька ребер зламалося. Блакитні іскорки закрутилися по тілу Рута, немов зірки в ура­гані.

— Іди,— прогарчав він.— Холлі, я наказую тобі покинути мене.

— З усією до вас повагою, командире,— не можу. Це іще не кінець.

— Сорок вісім,— радісно проспівала Опал.— Со­рок сім.

— Холлі! Іди!

— Я б послухалася на твоєму місці,— сказала Ко­бой.— На кону інші життя. Рут уже мертвий, чому б не врятувати того, кого ще можна?

Холлі застогнала. Ще одне невідоме у такому складному рівнянні.

— Кого я можу врятувати? Хто в небезпеці?

— Ніхто, хто є дійсно важливим. Так, двійко Лю­дей Бруду.

«Звісно,— подумала Холлі.— Артеміс і Батлер. Іще двоє, які перешкодили планам Кобой».

— Що ти наробила, Опал? — вигукнула Холлі, на­магаючись перекричати цокотіння спускового меха­нізму і завивання вітру.

Кобой надула губки, немов дитина, яка завинила.

— Боюся, через мене твої друзі-люди вскочили в халепу. Саме зараз вони крадуть пакуночок із «Між­народного банку» в Мюнхені. Такий собі невеличкий подаруночок від мене. Якщо юний Фаул такий ро­зумний, яким усі його вважають, пакунка він не від­криє, аж допоки не дістанеться свого номера в готелі «Кронскі». Там він перевірить, чи немає ще яких пас­ток. І тут спрацює біобомба, і «бай-бай, надокучливі люди». Можеш лишатися тут, щоб потім усе поясни­ти. Гадаю, за кілька годин зможеш виправдатися пе­ред трибуналом. Або можеш урятувати друзів.

У Холлі голова пішла обертом. Командир, Арте­міс, Батлер. Усі от-от загинуть. Як вона може вряту­вати всіх? Виходу немає.

— Я полюватиму на тебе, Кобой. Де б ти не була, ніде на цій планеті ти не будеш у безпеці.

— Скільки отрути! А якщо я дам тобі підказку? Маленький шанс виграти?

Рут стояв навколішках, із куточка рота точилася кров. Блакитні іскорки зникли — його магія скінчи­лася.

— Це пастка,— видихнув він, морщачись від кож­ного складу.— Не дозволь надурити себе ще раз.

— Тридцять,— сказала Кобой.— Двадцять дев’ять.

Шолом раптом став затісний.

— Гаразд, гаразд, Кобой. Кажи швидко. Як можна врятувати командира?

Опал театрально повільно набрала повітря.

— На приладі. Там така мила плямочка. Два сан­тиметри діаметром. Червона точка під екраном. Якщо вдарити туди з боку спускового механізму, можна перевантажити систему. Якщо схибиш хоч на волосинку, вибухне гель. Шанс дуже малий, але й він більше, ніж той, що ти мені лишила, Холлі Шорт.

Холлі стиснула зуби.

— Ти брешеш. Навіщо тобі давати мені шанс?

— Не стріляй,— напрочуд спокійно сказав Рут.— Просто іди звідси. Врятуй Артеміса. Це останній мій наказ тобі, капітане. Навіть не думай його ігнорувати.

Але Холлі немов опинилася під товщею води. Усе навколо уповільнилося і наче розтеклося.

— Я не маю вибору, Джуліусе.

Рут спохмурнів.

— Не називай мене Джуліусом! Ти завжди так ро­биш, коли хочеш зробити по-своєму. Врятуй, Арте­міса, Холлі. Врятуй його!

Холлі примружила одне око, прицілилася. Лазер­ний приціл був не таким точним. Вона і без нього впорається.

— Артеміса я врятую потім,— сказала вона.

Після зробила глибокий вдих, затримала повітря і натиснула на курок.

Холлі влучила в червону пляму. Вона точно це знала. Заряд розподілився по приладу, на металевій поверхні немов вогонь спалахнув.

— Я влучила,— крикнула вона зображенню Опал.— Я влучила в червону точку.

Кобой знизала плечима.

— Не знаю. Мабуть, таки на соту долю міліметра схибила. Не пощастило. Я була щирою.

— Ні! — скрикнула Холлі.

Спусковий механізм на Рутових грудях зацокав скоріше, замерехтіли цифри. Лишилося кілька се­кунд.

Командир підвівся, підняв візор шолома. Очі в нього були спокійними і безстрашними. Він з ніж­ністю посміхнувся Холлі. І в тій посмішці не було ніякого звинувачення. У нього навіть щоки не почер­воніли.

— Будь щасливою,— сказав він, і в центрі грудей у нього спалахнуло помаранчеве полум’я.

Вибух усмоктав повітря із тунелю, вимагаючи кисню. Різнокольорові пасма вогню зметнулися вго­ру, немов пір’я птахів під час бійки. Ударною хвилею Холлі відкинуло до стіни. В костюмі полопалися во­локна, перевантажені високою температурою і тис­ком. Циліндрична камера на шоломі вискочила зі свого пазу і покотилася до Е37.

Холлі теж потягнуло в тунель, кидаючи в різні боки, немов гілочку на вітрі. Щойно пролунав вибух, у навушниках автоматично відчинилися захисні глушники звуків. Командир зник у полум’яній кулі. Його більш нема, жодних сумнів. Навіть магія йому б не допомогла. Буває таке, чого не можна виправити.

Усе розташоване біля входу в тунель, у тому числі Рут і Скален, перетворилося на хмару шрапнелі й пилу, маленькі часточки рикошетили від стін туне­лю. Хмара посунулася в бік найменшого опору, тоб­то, слідом за Холлі. Вона ледь устигла активувати крила і піднятися на кілька метрів, як шрапнель про­била діру в стіні під нею.

Холлі зазирнула у величезний тунель. Шолом спо­внився звуками її власного дихання. Командир заги­нув. Повірити не можна. Отак просто, через примху мстивої піксі. Чи була та точка на приладі? Чи вона дійсно схибила? Може, вона ніколи і не дізнається. Але спостерігачі ЛЕП подумають, що то вона при­стрелила свого командира.

Холлі подивилася вниз. Під нею до земної кори опускалося те, що лишилося після вибуху. Уламки наближалися до вируючої магми, спалахували від жару. Усе, що лишилося від Джуліуса Рута, було кре­мовано. На якусь мить мікроскопічні часточки спа­лахнули золотом і бронзою, немов зорі, що падають на землю.

Холлі повисіла так кілька хвилин, намагаючись усвідомити, що сталося. Не змогла. Надто жахливо. Тож вона заморозила біль і провину, лишивши їх на потім. Зараз вона мала виконати наказ. І вона його виконає, навіть якщо це буде останнім, що вона зро­бить, бо це останній наказ Джуліуса Рута.

Холлі збільшила потужність крил і полетіла вго­ру. Потрібно врятувати Людей Бруду.

ГЛАВА 4: ЛЕДЬ УРЯТУВАЛИСЬ

Мюнхен

ПРОТЯГОМ робочого дня Мюн­хен схожий на будь-яке інше велике міс­то у світі: дуже людно. Незважаючи на метро — зручну і швидку транспортну систему — більшість населення надає перевагу відо­кремленості й комфорту власних автомобілів, і саме тому Артеміс з Батлером дорогою від «Міжнародно­го банку» до готелю «Кронскі» опинилися в заторі. Затримки Артемісу не подобалися. Але сьогодні він був занадто зайнятий своєю останньою здобич­чю, «Ельфійкою-злодійкою», яка терпляче чекала у плексигласовому тубусі. У Артеміса аж руки свер­біли відкрити, але попередні власники, «Крейн і Спарроу», могли поставити в контейнер додаткові пастки. Якщо видимої западні немає, це ще не означає, що немає і невидимої. Цілком імовірно, що коли розкрити вакуумне пакування полотна, вивільнить­ся ерозійний газ, що вступить у реакцію з киснем і спалить картину.

Щоб дістатися готелю, вони витратили дві годи­ни, хоча зазвичай дорога забирає найбільше два­дцять хвилин. Артеміс переодягнувся в темний хлопковий костюм і зателефонував у маєток Фаулів зі свого мобільного. Але до того підключив телефон до ноутбука, щоб записати розмову. Після третього гудка слухавку взяла Анджеліна Фаул.

— Арті,— сказала мама, зводячи дух. Мабуть, щось робила. Анджеліна Фаул не вважала, що життя має бути легким, тож, може, саме зараз і відпрацьо­вувала рухи тай-бо.

— Як ти, мамо?

Анджеліна на іншому кінці зітхнула.

— Усе добре, Арті, а в тебе такий голос, немов ти інтерв’ю даєш. Ти завжди такий офіційний. Чому б тобі не назвати мене матусею або навіть Анджелі- ною? Хіба це так важко?

— Не знаю, мамо. «Матуся» звучить якось по- дитячому. А мені вже чотирнадцять, пам’ятаєш?

Анджеліна розсміялася.

— Як я можу забути? Небагато підлітків просять подарувати на день народження квиток на симпозі­ум генетиків.

Артеміс покосився на плексигласовий тубус.

— А як там батько?

— Чудово,— видихнула Анджеліна. — Сама диву­юся, у якій він гарній формі. Протез йому зробили дуже добрий, та і вигляд тато має винятковий. Ніко­ли не скаржиться. І мені здається, що до життя він ставиться набагато краще, відколи втратив ногу. Про нього піклується відмінний терапевт. Він каже, що душевний стан значно важливіший, ніж фізич­ний. Власне, сьогодні ввечері ми їдемо до приват­ного спа-салону у Вестміті. Там просто неймовірні процедури з водоростями, які мають дивовижно вплинути на батькові м’язи.

Артеміс Фаул Старший утратив ногу, коли його викрала російська мафія. На щастя, Артемісові з до­помогою Батлера вдалося його врятувати. То був рік, повний подій. Після свого повернення Артеміс Старший намагався дотримуватися своєї обіцянки розпочати нове життя і виправитися. Він очікував, що і Артеміс Молодший за ним піде, але позбутися кримінальних нахилів хлопцеві було напрочуд важ­ко. Хоча інколи, коли він дивився на батька й маму разом, думка про те, щоб бути нормальним сином люблячих батьків, уже не здавалася такою неймовір­ною.

— Він робить свої фізіотерапевтичні вправи двічі на день?

Анджеліна знову розсміялася, і Артемісу раптом захотілося опинитися вдома.

— Так, дідусю! Я стежу. Твій татко каже, що за дванадцять місяців зможе пробігти марафон.

— Добре. Радий чути. Іноді мені здається, що ви б двоє тільки і блукали б будинком, узявшись за руки, якби я вас не перевіряв.

Мама зітхнула.

— Я непокоюся про тебе, Арті. Люди у твоєму віці не мають бути такими... відповідальними. Не хви­люйся про нас, хвилюйся про школу і друзів. Думай про те, що тобі дуже хотілося б зробити. Скористай­ся своїм чудовим мозком так, щоб зробити щасли­вим себе та інших людей. Забудь про родинні спра­ви. Тепер нашою найголовнішою справою є життя.

Мама знову зітхнула. Артемісу не подобалося, що вона непокоїться уже через те, що з ним поговорила.

— Коли повернешся, Арті?

— Екскурсія через три дні закінчується.

— Я хотіла спитати, коли ти зовсім повернешся? Знаю, що навчання в Сент-Бартлебі — сімейна традиція, та ми б хотіли бачити тебе вдома, поруч із нами. Директор Гіней зрозуміє. Поряд із нами немало гарних шкіл.

— Я зрозумів,— сказав Артеміс. Цікаво, чи він зможе? Відмовитися від кримінальних справ... Та чи для нього чесне життя? — Через два тижні по­чнуться канікули. Тоді поговоримо,— сказав він. Тактика відкладення.— Якщо чесно, зараз мені важ­ко зосередитись. Не дуже добре почуваюся. Думав, отруївся чимось, але виявилося, що це легка інфек­ція. Місцевий лікар каже, що завтра я знову буду здоровий.

— Бідолашний Арті,— пожаліла його Анджелі­на.— Може, забрати тебе додому літаком?

— Ні, мамо. Мені вже краще. Чесно.

— Як хочеш. Знаю, як це неприємно, але це кра­ще, ніж отруєння. Тоді б ти надовго зліг. Пий більше води і спробуй поспати.

— Спробую, мамо.

— Скоро будеш удома.

— Так. Перекажи вітання батькові.

— Перекажу, якщо його знайду. Він у тренажер­ному залі. Здається, на біговій доріжці.

— Ну, бувай.

— Бувай, Арті. Поговоримо, коли ви повернете­ся,— сказала Анджеліна, і голос у неї був трошки сумним. Дуже далеким.

Артеміс натиснув кнопку й одразу ж прослухав запис на комп’ютері. Щоразу після розмови з мамою він почувався винуватим. Анджеліна Фаул уміла пробудити сумління. Це зовсім новий поворот по­дій. Рік тому він відчував лише ледь помітні докори сумління, коли брехав мамі, а тепер навіть найменша брехня переслідувала його кілька тижнів.

Артеміс дивився на коливання звукової хвилі на екрані ноутбука. Він змінюється, це точно. За останні кілька місяців сумнів щодо власної поведінки стає все більше... відколи він одного ранку знайшов у сво­єму оці таємничу контактну лінзу. У Батлера і Джу­льєтти були такі самі лінзи. Вони спробували дізна­тися, звідки вони, але людина Батлера стверджувала, що Артеміс сам за них заплатив. Дедалі цікавіше.

Лінзи лишались таємницею. І почуття Артеміса також. На столі перед ним лежала «Ельфійка-злодій­ка» Ерве, і це робило його найспритнішим злодієм свого віку, а прагнув він цього іще з шести років. Але тепер, коли він реалізував свої амбіції, хлопець не міг думати ні про що, крім родини.

«Може, час відійти від справ? — думав він.— У чотирнадцять років і три місяці я уже найкращий злодій у світі. Врешті-решт, чого мені тепер прагну­ти?» Він ще раз прослухав частину телефонної роз­мови: «Не хвилюйся про нас, хвилюйся про школу і друзів. Думай про те, що тобі дуже хотілося б зро­бити. Скористайся своїм чудовим мозком так, щоб зробити щасливим себе та інших людей».

А раптом мама має рацію? Йому варто скориста­тися своїми талантами, щоб зробити інших щасли­вими. Але є в ньому темрява, тверда скоринка на серці, яке не задовольнить тихе життя. Може, є та­кий спосіб зробити людей щасливими, яким може скористатися лише він? І лежить той спосіб по ін­ший бік закону. За тоненькою блакитною смужкою.

Артеміс потер очі. Він не зміг дійти ніяких висно­вків. Може, буде рішення жити вдома. А зараз краще повернутися до роботи. Відкласти прийняття рішен­ня і встановити справжність картини. Він почувався трохи винним, що украв шедевр, але не настільки, аби його повернути. Особливо містеру Крейну і міс­теру Спарроу.

Перше завдання — відбитися від усіх шкільних справ. Щоб установити автентичність картини, зна­добиться щонайменше два дні. Доведеться заключати контракт на експертизу.

Артеміс відкрив програму обробки звуку і за­йнявся вирізанням і склеюванням маминих слів із телефонної розмови. Потім відібрав усі слова, роз­ставив їх у потрібному порядку і збалансував рівні, щоб розмова звучала природно.

Коли директор Гіней увімкнув свій мобільний після візиту на олімпійський стадіон Мюнхена, на нього чекало повідомлення. Від Анджеліни Фаул, і була вона не в доброму гуморі.

Артеміс провів повідомлення через маєток Фа­улів, а потім переслав звуковий файл на власний телефон.

— Директоре Гіней,— промовив голос, що безпо­милково належав Анджеліні Фаул, номер теж був її.— Я непокоюся про Арті. У нього отруєння. Ви­гляд у нього винятковий. Ніколи не скаржиться. Ми б хотіли бачити його вдома, поруч із нами. Ви зрозумієте. Це неприємно. Поговоримо, коли ви по­вернетеся.

На кілька днів цього вистачить. Темна частина Ар­теміса аж затремтіла від задоволення, проте зроста­юче сумління зробило докір за те, що він скористався маминим голосом, аби сплести павутиння брехні.

Від почуття провини Артеміс відмахнувся і ви­мкнув мобільний. Потрібно повністю зосередитись на картині, а вібрація телефону в неслушну мить може змусити руку смикнутися. Йому дуже кортіло зірвати пломбу з плексигласової кришки. Але то було б надзвичайно нерозумно, бо могло призвести до фатальних наслідків. На нього могло чекати чима­ло маленьких подаруночків від «Крейн і Спарроу».

Із валізки з лабораторним обладнанням Артеміс дістав хроматограф. Інструмент візьме пробу газу всередині тубуса і проаналізує її. Хлопець вибрав го­стру насадку, прикрутив до гумової трубки на плас­кому кінці хроматографа. Обережно взяв насадку в ліву руку. Артеміс був амбідекстером, але ліва рука була трохи твердіша за праву. Він обережно ввів го­стрий кінчик усередину крізь силіконовий замок. Рухати голкою потрібно якомога менше, щоб газ з контейнера не потрапив у повітря. Хроматограф усмоктав невеличку кількість газу, увімкнувся піді­грів. Усі органічні домішки після нагрівання ви­йшли, і газ-носій перемістив зразок через розділювальну колону до полум’я іонізаційного детектора. Там визначилися компоненти. Через секунду на цифровому екрані даних висвітилася діаграма.

Процент кисню, водню, метану і двоокису вуглецю був такий саме, як і в зразку, який Артеміс трохи раніше взяв у центрі Мюнхена. Лишалося п’ять відсотків не­відомого газу. Але це нормально. Таке могло статися через забруднення повітря, або інструмент мав висо­ку чутливість. Якщо не брати до уваги таємничий газ, можна було вважати, що відкривати тубус ціл­ком безпечно. Так Артеміс і зробив, обережно зрі­завши силіконовий шар ножем.

Хлопець одягнув пару хірургічних рукавичок і обережно витяг картину із циліндра. На столі перед ним опинився щільний рулон, який майже відразу почав розгортатися; не так давно він у тубусі, щоб зберегти форму.

Артеміс розстелив полотно, притиснув кути гелевими торбинками. Він одразу зрозумів, що це не під­робка. Натреноване око тут же впізнало кольори і напрямки мазків. Персонажі Ерве були немов зі­ткані зі світла. Вони були так чудово прописані, що малюнок немов світився. Вишукано! На картині спо­вите немовля спало в освітленій сонцем колисці біля відчиненого вікна. Зеленошкіра ельфійка з тонень­кими крильцями опустилася на вікно і збиралася ви­красти дитину з колиски. Ноги ельфійки лишалися за вікном.

— Вона не може зайти всередину,— пробурмотів Артеміс і раптом здивувався. Звідки йому це відомо? Він же ніколи не озвучує думки, якщо не має доказів.

Розслабся, наказав він сам собі. Це просто здогад­ка. Може, колись щось читав в Інтернеті.

Артеміс повернувся до картини. Він це зробив. «Ельфійка-злодійка» належала йому. Принаймні, на якийсь час. Він дістав з набору хірургічний скаль­пель, зішкрябав трохи фарби біля краю полотна. По­клав зразок у баночку і підписав її. Тепер вона від­правиться в Технічний університет Мюнхена, де зберігається велетенський спектрометр, потрібний для аналізу вуглецю. Хлопець мав там зв’язки. Ана­ліз на вуглець підтвердить, що картина, чи принай­мні фарба, такого ж віку, якого і має бути.

Він покликав Батлера із сусідньої кімнати.

— Батлере, чи не міг би ти зараз відвезти зразок до університету? Тільки не забудь, що віддати можна лише Кристині. І нагадай їй, що дуже важливо зро­бити все швидко.

Якусь мить відповіді не було, потім через двері увірвався Батлер із широко розплющеними очима. Не дуже схожий він був на людину, що прийшла за зразком.

— Проблема? — поцікавився хлопець.

За дві хвилини до того Батлер підніс руку до вік­на. Він думав про себе, а таке буває нечасто. Дивився на руку, немов та була зроблена зі світла, і якщо пильніше придивитися, то шкіра стала б прозорою. Він знав, що в ньому щось змінилося. Під шкірою щось ховалося. Останнім роком він дивно почував­ся. Старішим. Може позначилися десятиріччя важ­кого фізичного навантаження. Йому ледь виповни­лося сорок, але вночі вже боліли кістки, а груди стискало так, немов на ньому весь час був бронежи­лет. Він уже геть не такий, як у тридцять п’ять, і на­віть зосередитися було важче. Він більше розмір­ковував... «От як зараз»,— подумки вилаяв себе охоронець.

Батлер поворушив пальцями, поправив краватку і повернувся до роботи. Дуже йому не подобалося, як охоронявся номер. Готелі були для охоронців справжнім жахом. Службові ліфти, ізольовані верх­ні поверхи й абсолютно неадекватні маршрути евакуації робили охорону начальника неймовірно важкою. «Кронскі» — готель розкішний, з вимуштруваним персоналом, але від готелю Батлер хотів геть іншого. Йому б кімнату на першому поверсі, без вікон і зі сталевими дверима п’ятнадцять сантиме­трів завтовшки. Не варто казати, що знайти такої кімнати не можна, а якби і була якась, Артемісові би вона не сподобалася. Довелося Батлерові змиритися із цим номером на четвертому поверсі.

Набір інструментів був не лише в Артеміса. Бат­лер відкрив хромовану валізку на журнальному столику. У нього було з десяток таких валізок, які зберігалися в сейфах по всьому світу. Кожна була на­повнена шпигунським обладнанням і зброєю. Якщо мати в кожній країні по такій валізі, не доведеться порушувати закон, приїжджаючи з Ірландії.

Він дістав детектор жучків, перевірив кімнату. Особливу увагу приділив електричним приладам: телефону, телевізору, факсу. Електричне випромі­нювання від цих приладів часто приховувало сиг­нал від жучків, але не для такого детектора. «Ай Спай» — найновіша модель на ринку. Навіть за пів­милі звідси він знайшов би мікрофон завбільшки з вушко голки.

Через хвилину охоронець закінчив роботу і, задо­волений, хотів повернути прилад до валізки, коли той зареєстрував якесь слабке електричне поле. Ні­чого особливого, одна мерехтлива поділка на шкалі індикатора. Та мерехтіти вона перестала і стала яскраво-блакитною. Почала блимати друга поділка. До них наближалося щось електричне. Більшість охоронців не стали б через це перейматися — скіль­ки тих електронних приладів у радіусі милі від готе­лю «Кронскі». Але «Ай Спай» не реєстрував звичайні електронні поля, а Батлер був геть не таким, як біль­шість охоронців. Він витяг антену приладу і провів по кімнаті. Сигнал посилювався, коли антена була спрямована до вікна. У Батлера стиснувся шлунок. До них на високій швидкості щось летіло.

Він кинувся до вікна, зірвав з гачків завіси і від­чинив вікно. Зимове повітря було блідо-голубим, хмар майже не було. Небо, немов величезне поле для гри в хрестики-нулики, перекреслили сліди літаків. І там, на двадцять градусів вище, неслася краплепо­дібна ракета із блакитного металу. На носі в неї ви­блискував червоний вогник, ззаду виривалося роз­жарене до білого полум’я. Сумнівів не було — ракета прямувала до готелю «Кронскі».

«Розумна бомба,— подумав Батлер.— Її ціль — Артеміс».

Мозок Батлера почав перебирати варіанти. їх було небагато. Власне, лише два: тікати або померти. Проблема в тому, як тікати. Вони були на четверто­му поверсі. Він востаннє глянув на снаряд. Навіть слід від нього був зовсім не такий, як від відомих йому видів зброї. Що б воно не було, це щось но­веньке. Комусь дуже хотілося, аби Артеміс помер.

Батлер відвернувся від вікна і кинувся до кімнати Артеміса. Молодий хазяїн був зайнятий перевіркою автентичності «Ельфійки-злодійки».

— Проблема? — запитав Артеміс.

Батлер не відповів, бо не було часу. Замість того він схопив підлітка за комір і перекинув через плече.

— Картина! — закричав Артеміс, але голос заглу­шив піджак охоронця.

Батлер схопив картину, безцеремонно запхав ше­девр у кишеню піджака. Якщо Артеміс побачить трі­щини на віковій фарбі, він ридатиме. Але Батлерові платили лише за одне, і явно не за те, аби він зберіг «Ельфійку-злодійку».

— Тримайтеся міцніше,— порадив величезний охоронець, хапаючи з ліжка подвійний матрац.

Артеміс ухопився як тільки міг, намагаючись не думати. На жаль, його геніальний мозок автоматично аналізував факти: Батлер увірвався до кімнати з нечуваною швидкістю, навіть не постукавши, отже, вини­кла якась небезпека. Відповідати на питання охоро­нець не став, тож небезпека була близькою. А те, що він зараз учепився в кремезну спину, означало, що ті­кати звичними маршрутами евакуації вони не будуть. Матрац означає, що потрібно пом’якшити удар...

— Батлере,— видихнув Артеміс,— ти пам’ятаєш, що під нами три поверхи?

Охоронець, може, й відповів щось, але його робо­тодавець нічого не почув, бо вони вистрибнули у відчинене вікно і перескочили через поручні бал­кона.

За долю секунди до неминучого падіння порив ві­тру відігнув матрац, і Артеміс побачив свою кімнату. І цієї крихітної миті він помітив, як у двері влетів дивний снаряд і несподівано зупинився над порож­нім плексигласовим тубусом.

У тубусі був маячок, підказала йому частина моз­ку, що не піддалася паніці. Хтось хотів мене убити.

І вони почали падати. Десять метрів. Просто вниз.

Батлер автоматично розставив руки і ноги, утво­ривши величезну літеру X, тримаючись за кути матраца, щоб той не завернуло. Повітря між ними і матрацом трохи уповільнювало падіння, але не на­багато. Вони летіли вниз, із кожним сантиметром де­далі швидше. Небо і земля розпливлися і розтекли­ся, як масляні фарби,—здавалося, не лишилося нічого твердого. Раптом усе обірвалося — вони при­землилися на твердий черепичний дашок заднього виходу готелю. Черепиця майже вибухнула від уда­ру, хоча дах витримав. Батлерові здалося, що всі його кістки перетворилися на рідину, але він знав, що че­рез коротку мить несвідомості все знову буде гаразд. Він утрапляв і не в такі халепи.

Останнє, що він відчув перед тим, як поринути в темряву,— биття Артемісового серця крізь піджак. Отже, живий. Вони обидва вціліли. Та чи надовго? Якщо вбивця зрозуміє, що його спроба не вдалася, він може спробувати ще раз.

Удар Артеміса був м’якішим завдяки Батлерові та матрацу. Без них він би точно загинув. Утім, м’язи охоронця були такими міцними, що хлопець зламав два ребра. Його підкинуло в повітря на добрий метр, і лише тоді він упав на непритомного охоронця.

Артеміс лежав обличчям до неба. Дихати було важко і боляче, зламані кістки випирали, немов су­глоби. Шосте і сьоме ребро, припустив хлопець.

Угорі у вікні їхнього номера спалахнуло нестрим­не яскраво-блакитне світло. Воно на долю секунди освітило небо, темне зі світлими плямами хмар, що, мов хробаки, тяглися до обрію. Ніхто не звернув особливої уваги; світло дуже легко було прийняти за спалах великого фотоапарата. Але Артеміс знав, що це таке.

«Біобомба,— подумав він.— Звідки мені це ві­домо?»

Батлер, мабуть, утратив свідомість, бо він не ру­хався, тож наступну спробу вбивства доведеться відвернути Артемісу. Він спробував сісти, але біль у грудях був такий сильний, що на секунду в очах по­темніло. Коли він отямився, то весь укрився потом. Артеміс побачив, що тікати пізно. Убивця вже тут, зіщулився на стіні, немов кіт.

Дуже дивна істота. Не більша за дитину, але про­порції дорослої людини. Жінка з приємними гостри­ми рисами обличчя, коротко підстриженим кашта­новим волоссям і великими карими очима, але це не означало, що вона над ними змилостивиться. Батлер якось казав, що вісім із десяти найкращих снайперів у світі — жінки. На цій був дивний костюм, що міняв колір, прилаштовуючись до того, що було поряд. Ве­ликі очі були червоні від сліз.

«У неї гострі вуха,— подумав Артеміс.— Чи то я в шоковому стані, чи то вона не людина».

А тоді він зробив помилку і поворухнувся, одне зламане ребро прорвало шкіру. Сорочка почервоні­ла від крові, і Артеміс відмовився від битви за свідо­мість.

Майже дев’яносто хвилин знадобилося Холлі, щоб дістатися Німеччини. Якби це була звичайна операція, вона летіла б щонайменше вдвічі довше, але Холлі вирішила порушити правила ЛЕП. Чом би й ні? Хіба ж може стати іще гірше? ЛЕП і так уже вва­жали, що вона вбила командира, зв’язок був забло­кований, тож пояснити, що саме відбулося, вона не могла. Холлі навіть не сумнівалася, що тепер її вва­жають ворогом, і група захвату уже взяла слід. Не ка­жучи вже про те, що Опал Кобой теж може за нею стежити. Тож гаяти часу не можна.

Відколи викрили банду гоблінів, які провозили контрабанду зі світу людей через покинуті шахти, біля кожного порту на поверхні виставили охорону. В Парижі чергував сонний гном, якому лишилося п’ять років до пенсії. Від полуденної дрімоти його розбудило термінове повідомлення з Поліцейської Плази. До нього наближався втікач із Рекону. Затри­мати для допиту. Поводитися обережно.

Ніхто навіть не очікував, що гном на це спро­можний. Холлі Шорт була в чудовій фізичній формі і колись навіть вижила після сутички з тролем. Гном-охоронець не пам’ятав, коли він востаннє робив зарядку. Але він хоробро охороняв вихід з терміналу, доки Холлі не пронеслася повз нього на поверхню.

Щойно вона опинилася в повітрі, розстебнула клапан на рукаві та ввела дані в комп’ютер. Той швидко знайшов готель «Кронскі» і запропонував три варіанти маршруту. Холлі вибрала найкорот­ший, незважаючи на те що довелося б пролетіти над великими людськими населеними пунктами. Пору­шено іще кілька ЛЕПівських правил. Але зараз їй було байдуже. Кар’єру уже не врятувати, та й значен­ня це вже не мало. Холлі ніколи не була кар’єристкою. Її не викинули з ЛЕП лише завдяки командирові. Він побачив у ній потенціал, а тепер його нема.

Унизу проносилася земля. Крізь фільтри шолома долинали європейські запахи. Море, гаряча земля, виноградники, чистий сніг. Сьогодні звичної ейфо­рії вона не відчувала. Почувалася самотньою. Ко­мандир у якомусь сенсі був її родиною. А тепер його не стало. Може, через те, що вона схибила. Чи то вона вбила Джуліуса? Про це було жахливо думати, і жахливо було б забути.

Холлі підняла візор і витерла сльози. Артеміса Фаула потрібно врятувати. І заради командира, і за­ради його самого. Холлі опустила візор, відштовхну­лася ногами і переключила двигун на найбільшу по­тужність. Час перевірити, на що здатні нові крила Фоулі.

Трохи менше, ніж за годину, Холлі вже летіла над Мюнхеном. Вона опустилася на тридцять метрів, увімкнула радар на шоломі. Ото була б ганьба, якби вона долетіла аж сюди, і її збив літак. На екрані візора з’явилася червона цяточка готелю «Кронскі».

Фоулі міг надіслати останні дані супутника, але зв’язатися з кентавром вона не могла,— а якби й могла, Рада наказала б негайно повертатися до Поліцейської Плази.

Холлі полетіла до червоної цяточки. Саме туди буде спрямовано біобомбу, тож вона теж має там бути. Побачила готель і опустилася нижче, торкну­лася ногами даху. Тепер вона сама. Більше навігатор нічим не допоможе. Доведеться шукати номер Арте­міса самостійно.

Холлі прикусила губу, а тоді ввела команду в ком­п’ютер на зап’ястку. Можна було віддати команду і голосом, але програма була занадто чутлива, а часу на те, щоб робити помилки, не залишилось. Через се­кунду її міні-комп’ютер зламав комп’ютер готелю і показав список гостей. Артеміс займав номер 304. Четвертий поверх у південному крилі готелю.

Холлі кинулася дахом, активуючи на бігу крила. Кілька секунд, і вона врятує Артеміса. Холлі розумі­ла, що для хлопця поява міфічної істоти, яка схопить його і потягне з номера, стане шоком, але не таким, як вибух біобомби з перспективою розсіятися в по­вітрі.

Вона раптом завмерла. До готелю летів керований реактивний снаряд. Жодних сумнів, ельфійського виробництва, але новий. Тонший і швидший, з біль­шим хвостом,— такого Холлі ще не бачила. Опал Ко­бой удосконалює свої вироби.

Холлі крутнулася на п’ятках і побігла до іншого боку готелю. Але серцем вона розуміла, що вже за­пізно, і зрозуміла, що Опал її знову підставила. Надії на порятунок Артеміса ніколи не було, так само як і шансу врятувати командира.

Не встигла вона змахнути крилами, як під дахом спалахнуло блакитним, черепиця під ногами затрем­тіла від вибуху. Біобомба — ідеальна зброя. Будівля лишається непошкодженою, залишки бомби розкла­даються, не лишаючи жодних доказів.

Холлі у відчаї впала навколішки, скинула шолома і ковтнула свіжого повітря. У Мюнхену воно було важким від токсинів, але все одно смакувало значно краще за підземне фільтроване. Втім, солодкого сма­ку Холлі не відчувала. Джуліус загинув. Артеміс мертвий. Батлер мертвий. Навіщо їй жити? Який сенс у тому житті? З вій закрапали сльози, крапнули на розтрісканий бетон.

«Піднімайся! — наказала сталева витримка. Та сама, завдяки якій вона стала чудовим офіцером.— Ти офіцер ЛЕП. На кону більше, ніж особисте горе. Встигнеш поплакати пізніше».

«Через хвилину. Я встану через хвилину. Мені по­трібно лише шістдесят секунд». Холлі відчула, як горе просякло її наскрізь. Вона почувалася порож­ньою, заціпенілою. Позбавленою сил.

— Як зворушливо,— сказав голос. Механічний і знайомий.

Холлі навіть голови не підвела.

— Кобой. Явилася помилуватися? Вбивство ро­бить тебе щасливою?

— Гм-м? — Піксі серйозно замислилася.— А зна­єш, таки робить. Я дійсно стаю щасливішою.

Холлі шмигнула носом, струсила з вій останню сльозинку. Вона вирішила не плакати, доки Кобой не опиниться за ґратами.

— Чого ти хочеш? — запитала вона, підводячись.

На одному рівні з її обличчям у повітрі висіла ма­ленька біобомба. Ця модель мала сферичну форму, плазмовий екран і була завбільшки з диню. На моні­торі щасливо посміхалося обличчя Опал.

— Я просто стежила за тобою від шахти, хотіла побачити, який вигляд має повний відчай. Не дуже добре, еге ж?

На мить на дисплеї з’явилася сама Холлі, потім її знову замінила Опал.

— Підривай уже, біс із тобою,— крикнула Холлі.

Біобомба трохи піднялася, облетіла навколо голо­ви Холлі.

— Зарано. В тобі ще лишилася іскра надії. Тож мені б хотілося її загасити. Через кілька секунд біобомба вибухне. Чудова, чи не так? Подобається дизайн? Вісім окремих бестерів! Але важливіше те, що відбувається після вибуху.

Холлі мимоволі зацікавилася, незважаючи на таке скрутне становище.

— І що ж тоді відбувається, Кобой? Тільки не кажи мені, що ти отримуєш владу над світом.

Кобой розреготалася.

— Влада над світом? Тебе послухати, так це не­можливо. Перший крок до неї дуже простий. Усе, що я маю зробити,— це звести людей з Народом.

Усі особисті неприємності Холлі негайно відсту­пили на другий план.

— Звести людей з Народом? Навіщо таке робити?

Опал стала серйозною.

— Тому що я потрапила до лап ЛЕП. Вони вивча­ли мене, немов тварину в клітці, а тепер нехай самі відчують, що це таке. Буде війна, і я постачатиму лю­дям зброю, щоб вони перемогли. А коли вони пере­можуть, моя обрана нація стане наймогутнішою на землі. І я, звісно, стану наймогутнішою людиною цієї нації.

Холлі мало не закричала.

— Усе це просто помста дитини-піксі!

Побачивши реакцію Холлі, Опал одразу ж повесе­лішала.

— Ні, я більше не піксі.— І Кобой повільно зняла з голови пов’язку. Під нею були два круглих люд­ських вуха.— Тепер я одна з Людей Бруду. Хочу бути на боці переможців. А мій новий татко володіє про­ектувальною компанією. І ця компанія бере зразки.

— Які зразки? — вигукнула Холлі.— Яка ком­панія?

Опал покивала пальчиком.

— Е, ні, годі пояснень. Хочу, аби ти померла спус­тошеною і безсилою.— На мить обличчя піксі стало серйозним, і Холлі побачила ненависть у її великих очах.— Ти забрала у мене рік життя, Шорт. Рік чудо­вого життя. Мій час занадто важливий, аби його га­яти, особливо на таку жалюгідну організацію, як ЛЕП. Дуже скоро мені не доведеться відповідати ні на чиї запитання.

Опал підняла руку, щоб її можна було побачити на моніторі,— вона тримала невеличкий пульт. На­тиснула червону кнопку. А, як усім відомо, червона кнопка означає лише одне. Холлі мала мілісекунду, щоб придумати план. Монітор засичав, зелені вог­ники на панелі бомби змінилися червоними. Сигнал отримано. Зараз вибухне.

Холлі підстрибнула і надягла на сферичну бомбу свій шолом. Навалилася усім тілом, немов намагала­ся занурити у воду м’ячик. Шолом було зроблено з твердого полімеру, який витримував навіть спала­хи солініуму. Решта костюма була з іншого матеріалу і від бомби не захистила би, та може, шолома виста­чить.

Бомба вибухнула, закрутивши шолома в повітрі. Знизу спалахнуло блакитне світло, розсіялося по даху. Мурахи і павуки підстрибнули разочок, і їхні серця завмерли. Серце Холлі закалатало, пруча­ючись від смертельного солініуму. Вона трималася

скільки могла, але її збила ударна хвиля. Шолом ви­рвався з рук, пагубне світло опинилося на волі.

Холлі ввімкнула крила і піднялася в небо. Блакит­не світло летіло за нею, немов хвиля смерті. Вони летіли наввипередки. Чи зможе вона перемогти час і відстань і випередити біобомбу?

Холлі відчула, як мимоволі розтуляються губи. Перевантаження зривало шкіру зі щік. Вона розра­ховувала на те, що активним агентом біобомби було світло, отже, сфокусувати його можна було лише в певному діаметрі. Кобой не стала би привертати увагу до свого приладу, знищуючи цілий квартал міста. Її ціллю була лише Холлі.

Світ торкнувся пальців на її ногах. Жахливе від­чуття порожнечі замість ноги, але магія швидко з ним упоралася. Холлі випросталася, закинула го­лову назад і схрестила руки на грудях, благаючи, аби механічні крила винесли її в безпечне місце.

Раптом світло зникло, лишивши по собі з десяток дивних спалахів. Холлі випередила смертельне світ­ло, відбулася лише легкими пошкодженнями. Нога ще була слабкою, але це скоро мине. Пізніше про це хвилюватиметься. Тепер потрібно повернутися до ельфів і якось попередити їх про плани Опал.

Холлі глянула вниз на дах. Не лишилося нічого, що б указувало на її присутність, крім уламків шоло­ма. Власне, неживі предмети не можуть постраждати від біобомби, але внутрішній шар шолома так інтенсивно відбивав світло, що перегрівся. А якщо немає шолома, не можна отримати біометричну інформа­цію про Холлі. Отже, ані ЛЕП, ані Опал Кобой не мо­гли стежити за її пульсом чи частотою дихання. Офі­ційно вона була мертвою. А бути мертвою означає отримати шанси.

Холлі щось помітила. Далеко внизу, серед служ­бових споруд купою лежало кілька людей. Гострі очі Холлі роздивилися, що то зірвався дах. І на залиш­ках черепиці лежало двоє. Один просто велетень. Ін­ший майже такого ж зросту, що і вона. Хлопець. Ар­теміс і Батлер. Як вони вижили?

Холлі відштовхнулася ногами і пірнула прямо до уламків. Захист вона не вмикала, берегла магію. Схо­же, знадобиться кожна цілюща іскорка, тож дове­деться покластися на швидкість і маскувальні влас­тивості костюма.

За кілька метрів були інші люди, які пробиралися через завали. Вони були скоріше зацікавленими, ніж сердитими. Але все одно потрібно віднести Артеміса подалі, якщо він живий. Опал може повсюди мати шпигунів і розробити інший план, якщо зрозуміє, що цей не спрацював. І навряд чи вони знову пере­можуть смерть.

Холлі приземлилася на краєчку розтрощеного даху і зазирнула вниз. Так, Артеміс і Батлер. Обидва дихають. Артеміс навіть притомний, хоча і відчуває біль. Раптом на білій сорочці у нього з’явилася пляма крові, очі у хлопця закотилися, він почав утрача­ти свідомість. У нього шок. Схоже, одне ребро про­рвало шкіру. Інше могло проткнути легеню. Хлопець Бруду потребує зцілення. Негайно.

— Зцілися,— сказала вона, й іскорки ельфійської магії побігли по її руках до ран Артеміса.

Ребра здригнулися, зігнулися, і розплавлені кін­ці кісток із шипінням поєдналися. Від непритомно­го тіла хлопця повалила пара — магія охопила все тіло.

Хлопець не перестав тремтіти, а Холлі уже обхо­пила його, намагаючись прикрити собою. Потрібно його звідси забрати. Батлера також варто було б при­хопити, але він завеликий, вона його не прикриє. Охоронець сам про себе подбає, а от Артеміса по­трібно захистити. По-перше, тому що він головна ціль, а по-друге, щоб перемогти Опал Кобой, потрі­бен його геніальний мозок. Якщо Опал хоче жити у світі людей, Артеміс стане їй ідеальним супротив­ником.

Холлі обхопила Артеміса і підняла його безсиле тіло у вертикальне положення. Голова у хлопця на­хилилася вбік. Вона відчула на щоці його дихання. Нормальне. От і добре.

Холлі зігнула ноги, доки коліна не хруснули. їм потрібне максимальне прискорення. Голоси набли­жалися, і стіна задрижала — хтось вставив ключа в замок.

— Прощавай, Батлере, старий друже,— прошепо­тіла вона.— Я за тобою повернуся.

Охоронець застогнав, немов почув. Холлі не хоті­лося його лишати, але вибору не було. Або вона забере одного Артеміса, або нікого. Батлер сам би подякував за те, що вона робить.

Холлі зціпила зуби, напружила всі м’язи і ввім­кнула двигун. Вона злетіла з даху, немов стріла ви­летіла з лука, лишивши по собі хмаринку пилу. На­віть якби хтось дивився просто на неї, не побачив би нічого, крім пилу та якоїсь розмитої плями в небі, ну хіба ще черевик. Але то можна списати на зорову оману, бо хіба ж черевики літають?

ГЛАВА 5: ЗНАЙОМСТВО ІЗ СУСІДАМИ

Е37, ельфи

ФОУЛІ повірити не міг у те, що тра­пилося. Очі надсилали інформацію до мозку, але мозок відмовлявся її сприй­мати. Бо якби йому довелося сприйняти цю інформацію, то довелося б і повірити, що його друг Холлі Шорт щойно пристрелила власного ко­мандира і тепер намагалася втекти на поверхню. Таке абсолютно неможливо, хоча не всі так думали. Кентавровим технічним транспортером тепер ко­мандував відділ внутрішніх справ. Ця операція під­падала під їхню юрисдикцію, тому що в злочині пі­дозрювали офіцера ЛЕП. Усіх співробітників ЛЕП із транспортера вигнали, але Фоулі дозволили лиши­тися просто тому, що він єдиний умів користуватися усім обладнанням.

Командир Арк Сул, гном на службі в ЛЕП, за­ймався справами, пов’язаними з ельфами-поліцейськими. Як на гнома, Сул був винятково високим і худим, немов жираф у шкурі бабуїна. Темне волос­ся він зачісував назад, немов хотів довести, що він хлопець серйозний, а на пальцях і у вухах не було жодної золотої прикраси, якими так полюбляють обвішуватися його родичі. Арк Сул займав найвищу посаду серед усіх гномів у відділі внутрішніх справ; він уважав, що ЛЕП — то купка волоцюг під керів­ництвом такого ж дивака, як і вони самі. А тепер той дивак загинув, його застрелив найбільший волоцюга із них усіх. Холлі Шорт ледь відбилася від звину­вачень у попередніх двох справах. Цього разу їй не втекти.

— Покажи відео ще раз, кентавре,— наказав він, постукуючи по екрану своєю тростинкою. Ця його звичка дуже дратувала.

— Ми вже з десяток разів переглянули,— за­протестував Фоулі.— Не розумію, навіщо робити це ще раз.

Сул так зиркнув на нього своїми червоними очи­ма, що кентавр замовк.

— Не розумієш навіщо? Кентавр не розуміє наві­що? Чого зараз навчають? Ти, Фоулі, тут для того, щоб натискати кнопки, а не висловлювати свої дум­ки. Командир Рут переоцінював важливість твоїх ідей, і куди це його привело, га?

Фоулі проковтнув із десяток саркастичних відпо­відей, що крутилися на язику. Якщо його усунуть від операції, він не зможе допомогти Холлі.

— Дивимося відео ще раз. Так, сер.

Фоулі увімкнув відео з Е37. Неприємні речі. Джу­ліус і Холлі на мить нахилилися над генералом Ска­леном. Вони були дуже схвильовані. А тоді, невідомо з якої причини, Холлі вистрілила в командира яко­юсь запальною кулею. Тут відеотрансляція з обох шоломів припинилася.

— Перемотай на двадцять секунд назад,— нака­зав Сул, нахиляючись до монітора. Він тицьнув трос­тинкою в плазмовий екран.— Що це?

— Обережно з тростинкою,— похмуро сказав кентавр.— Ці монітори дуже дорогі. Мені їх аж з Ат­лантиди привезли.

— Відповідай на запитання, кентавре. Що це та­ке? — Сул двічі стукнув по екрану, щоб довести, як мало уваги він звертає на зауваження Фоулі.

Командир відділу внутрішніх справ показував на ледь помітне мерехтіння на грудях Рута.

— Не знаю,— зізнався кентавр.— Можливе спо­творення зображення через жару, а може, щось із обладнанням чи просто глюк. Мушу протестувати прилади.

Сул кивнув.

— Протестуй, хоча мені здається, нічого не зна­йдеш. Шорт не витримала тиску відповідальності, от і все. Завжди була занадто тендітною. Минулого разу ми її мало не прищулили, але цього разу вона не ви­крутиться.

Фоулі розумів, що він має прикусити язика, але дуже хотілося захистити друга.

— Зручно, чи не так? Спочатку ми втрачаємо звук, тож не знаємо, що вони там говорили. Тоді ба­чимо щось таке, що можна трактувати по-різному, а тепер іще мусимо повірити, що на чесного офіцера щось накотило, і вона пристрелила свого командира, ельфа, що був їй як батько.

— Так, розумію, до чого ти ведеш, Фоулі,— гмик­нув Сул.— Добре. Дуже приємно знати, що ти щось там собі розмірковуєш. Але пропоную виконувати свої обов’язки, гаразд? Ти будуєш прилади, я ними користуюся. От скажімо, що це за новий «Нейтри­но» у наших бойових офіцерів?

— А що з ним? — з підозрою запитав Фоулі.

— Він же персональний для кожного офіцера, правильно? Більше ніхто з нього стріляти не може. І кожен постріл реєструється, так?

— Саме так,— зізнався Фоулі, прекрасно розумі­ючи, до чого веде Сул.

Гном розмахував тростинкою, як диригент па­личкою.

— Отже, все, що нам потрібно зробити,— це пе­ревірити інформацію стосовно капітана Шорт, щоб дізнатися, чи стріляла вона в той час, який зазначено на відео. Якщо стріляла, то запису можна довіряти, і Холлі Шорт справді застрелила свого командира, байдуже, чуємо ми її чи ні.

Фоулі вишкірив свої конячі зуби. Звісно, у цьому є сенс. Він іще півгодини тому про це подумав і знав, що покаже перевірка. Він відкрив записи щодо зброї Холлі, знайшов потрібне місце.

— Зброя зареєстрована о дев’ятій сорок за ельфій­ським часом. Шість пострілів о дев’ятій п’ятдесят шість і ще один другого рівня о дев’ятій п’ятдесят вісім.

Сул із тріумфом ударив тростинкою по долоні.

— Один постріл другого рівня о дев’ятій п’ятдесят вісім. Точно. Що б там не сталося в шахті, Шорт ви­стрілила в командира.

Фоулі аж підстрибнув на своєму кріслі.

— Але постріл другого рівня не міг стати причи­ною такого потужного вибуху. Там же навіть тунель завалило.

— Саме тому Шорт іще не заарештована,— сказав Сул.— Щоб розчистити тунель, знадобиться кілька тижнів. Я уже вислав групу захвату через Е1 до Тари. До Парижа вони полетять над землею і звідти ві­зьмуть слід.

— А що до самого вибуху?

Сул поморщився, немов питання Фоулі було лож­кою дьогтю в бочці меду.

— О, я переконаний, що йому знайдеться пояс­нення, кентавре. Займистий газ, або несправність, або просто не пощастило. Розберемося. А тепер моє найголовніше завдання, і твоє,— повернути капітана Шорт і притягти до суду. Підтримуй зв’язок із гру­пою захвату. Тримай у курсі змін маршруту Шорт.

Фоулі без ентузіазму кивнув. Холлі досі була в шо­ломі. А шолом ЛЕП може засвідчити її особистість і надіслати діагностичну інформацію до комп’ютера Фоулі. Ані звуку, ані зображення не було, проте вони мали достатньо інформації, щоб відстежити Холлі, де б вона не була на землі чи під нею. Саме зараз вона перебувала в Німеччині. Серцебиття було дещо при­скореним, але в цілому вона була в порядку.

«Чому ти втекла, Холлі? — подумки запитав Фоулі відсутню подругу.— Якщо ти не винна, чому втекла?»

—- Скажи мені, де зараз капітан Шорт,— наказав Сул.

Кентавр вивів інформацію із шолома Холлі на плазмовий екран.

— Вона досі в Німеччині. В Мюнхені, якщо точні­ше. Зараз не рухається. Може, вирішить повертатися додому.

Сул нахмурився.

— Сумніваюся, кентавре. Вона гнила. Наскрізь.

Фоулі зчепив зуби. Правила поведінки дозволяли звертатися до іншої істоти такими словами, як «ельф», «кентавр», «гном», лише якщо ви були дру­зями. А Сул йому не друг. І нікому він не друг.

— Точно цього сказати не можна,— кинув Фоулі крізь зуби.

Сул нахилився до плазмового екрана. Його об­личчя розпливлося в посмішці.

— Власне, кентавр, тут ти помиляєшся. Можна сказати, що капітан Шорт додому не повернеться. Відзивай групу захвату.

Фоулі глянув на дані шолома Холлі. Жодних ознак життя. Щойно вона була схвильованою, але живою, і раптом її не стало. Ані серцебиття, ані ак­тивності мозку, ані температури. Зняти шолом вона не могла, бо через нього мала зв’язок з ЛЕП. Ні, Холлі була мертвою, і смерть її не була природною.

На очі Фоулі навернулися сльози. Тільки не Хол­лі!

— Відізвати групу захвата? Ви не в собі, Суле? Ми мусимо знайти Холлі. З’ясувати, що сталося.

Слова Фоулі не справили на Сула ніякого вражен­ня. Схоже, йому навіть сподобався такий вибух емо­цій.

— Шорт була зрадницею, вона явно зіткнулася з гоблінами. Вони дізналися про її плани і вбили. Не­гайно активуй дистанційне знищення шолома, і за­криємо цю справу.

Фоулі перелякався.

— Активувати дистанційне знищення! Я не можу цього зробити.

Сул закотив очі.

— Знову твої ідеї. Ти тут ніхто, тож роби, що тобі наказують.

— Але ж за тридцять хвилин я матиму супутнико­ве зображення,— запротестував кентавр.— Ми ж можемо стільки почекати?

Сул відсунув Фоулі від клавіатури.

— Ні. Правила тобі відомі. Не можна нічого ли­шати, щоб не знайшли люди. Знаю, це занадто суво­ро, але необхідно.

— То може бути якийсь дефект у шоломі! — ви­гукнув Фоулі, хапаючись за соломинку.

— Хіба можливо, щоб усі датчики водночас пере­стали працювати через дефект обладнання?

— Ні,— признався Фоулі.

— Які шанси, що таке може трапитися?

— Десь один на десять мільйонів,— з нещасним виглядом відповів технічний консультант.

Сул підійшов до клавіатури.

— Якщо ти боїшся, кентавре, я сам це зроблю.— Він увів пароль і активував детонатор на шоломі Холлі. На одному з дахів Мюнхена ельфійський шо­лом перетворився на калюжу кислоти. Теоретично, і тіло Холлі також.

— Ну от,— задоволено сказав Сул.— Її немає, і те­пер ми можемо спати трохи спокійніше.

«Але не я,— подумав Фоулі, не в змозі відірватися від екрана.— Не скоро я зможу спати спокійно».

Темпл-Бар, Дублін, Ірландія

Артеміс Фаул прокинувся від жаху. Уві сні дивна чер­воноока істота гострими іклами розірвала йому груди і виїла серце. Хлопець сів на маленькому ліжку, хапа­ючись за серце. Сорочка зашкарубла від засохлої кро­ві, але рани не було. Артеміс зробив кілька глибоких вдихів, підживлюючи мозок киснем.

— Оцініть ситуацію,— завжди казав Батлер.— Якщо ви на незнайомій території, роззирніться на­вкруги до того, як відкривати рота. Десять секунд спостереження можуть урятувати життя.

Артеміс озирнувся, блимаючи очима, немов за­твором фотоапарата. Увібрав у себе усі деталі. Він перебував у маленькій кімнаті, метра три на три. Одна стіна була абсолютно прозорою і, схоже, вихо­дила на набережну Дубліна. Якщо поглянути на міст Міленіум, можна припустити, що він розташований десь у районі Темпл-Бар. Сама кімната була оздоб­лена якимось дивним матеріалом, схожим на сріб­лясто-сіру тканину — тверду, але піддатливу; на не­прозорих стінах висіли кілька плазмових екранів. Кімната була дуже хайтеківською, проте здавалася старомодною, майже покинутою.

У кутку на складаному стільці сиділа згорбившись дівчина. Вона сховала обличчя в долонях, і плечі в неї здригалися від ридань.

Артеміс відкашлявся.

— Чому ви плачете, дівчино?

Дівчина підхопилася, і відразу ж стало очевидно, що то не просте дівчисько. Це була зовсім інша істота.

— Гострі вуха,— на диво спокійно зазначив Арте­міс.— Протези чи справжні?

Холлі мало не посміхнулася крізь сльози.

— Справжній Артеміс Фаул. Завжди шукає пояс­нення. У мене справжні вуха, як тобі добре відомо... було відомо.

Артеміс кілька секунд помовчав, обробляючи ін­формацію, яку отримав у цих небагатьох реченнях.

— Справжні гострі вуха? Ви не людина, ви хтось інший. Може, ельф?

Холлі кивнула.

— Ельф. Ви таких називаєте лепреконами, але це просто моя робота.

— А хіба ельфи розмовляють англійською?

— Ми всіма мовами розмовляємо. Хист до мов — частина нашої магії.

Артеміс розумів, що від такого відкриття голова в нього має йти обертом, але він спокійно сприймав кожне слово. Таке враження, що він уже давно підо­зрював про існування ельфів, і зараз лише отримав підтвердження. Хоча дивно, він навіть не пригадує, щоб хоч раз задумався про існування цих істот.

— І ви заявляєте, що знаєте мене? Особисто чи, може, спостерігали за мною? Здається, ваша техно­логія непогано розвинена.

— Ми вже кілька років знайомі, Артемісе. Ти пі­шов на контакт першим, і відтоді ми не спускаємо з тебе очей.

Артеміс трохи перелякався.

— Я пішов на контакт першим?

— Так. У грудні два роки тому. Ти мене викрав.

— Це твоя помста? Ота бомба? Мої ребра? — В го­лові майнула жахлива думка.— А де Батлер? Він мертвий?

Холлі спробувала відповісти на всі запитання.

— Це не помста, принаймні, не моя. Батлер жи­вий. Мені потрібно було винести тебе звідти до на­ступного замаху на твоє життя.

— Тож ми друзі?

Холлі знизала плечима.

— Можливо. Побачимо.

Усе це трохи бентежило. Навіть генія. Артеміс схрестив ноги в позі лотоса, потер скроні пальцями.

— Краще тобі все розказати,— сказав він, заплю­щуючи очі.— Від самого початку. Не пропускай ні­чого.

Так Холлі і зробила. Розказала Артемісу, як він її викрав, потім в останню мить звільнив. Розказала, як вони подорожували до Арктики, щоб урятувати його батька, і як придушили повстання гоблінів під керівництвом Опал Кобой. З усіма дрібницями по­відомила про операцію в Чикаго, коли довелося по­вертати Сі-Куб, суперкомп’ютер, зроблений Артемісом

з ельфійських приладів. Нарешті, зовсім тихо, вона розказала про загибель командира Рута і таєм­ничий план Опал нацькувати людей і ельфів одне на одного.

Артеміс сидів нерухомо, вбираючи кожне слово. Він трохи нахмурив брови, немов усю цю інформа­цію було дуже важко перетравити. Нарешті, мозок класифікував усі дані, і хлопець розплющив очі.

— Дуже добре,— сказав він.— Я нічого не пам’я­таю, але я вам вірю. Припускаю, що люди мають сусідів-ельфів під землею.

— Отак просто?

— Аж ніяк. Я вислухав усю історію і зіставив з тими фактами, що мені відомі. Єдине інше пояс­нення того, що відбулося, навіть вашої дивної зо­внішності,— заплутана теорія змови за участю ро­сійської мафії та команди пластичних хірургів. А таке навряд чи можливе. Але ваша ельфійська теорія підходить. Вона пояснює навіть те, чого ви не знаєте, капітане Шорт.

— Що саме?

— Після стирання пам’яті я знайшов у себе в очах дзеркальні контактні лінзи. І Батлер теж. Я провів розслідування, і з’ясувалося, що лінзи замовив я сам, хоча нічого про це не пам’ятаю. Підозрюю, що я за­мовив їх, аби обдурити ваш месмер.

Холлі кивнула. Може бути. Ельфи могли замесме­ризувати людей, але для цього потрібно було дивитися їм прямо в очі й говорити особливим голосом. Дзеркальні контактні лінзи можуть допомогти лю­дині зберегти контроль над ситуацією, хоча зали­шиться враження, що вона під месмером.

— Я міг зробити це лише тому, що лишив десь підказку. Таке, що поверне мені спогади про ельфів. Але що саме?

— Навіть не уявляю,— сказала Холлі.— Я споді­валася, спогади повернуться, щойно ти мене поба­чиш.

Артеміс неприємно посміхнувся. Так посміха­ються до малої дитини, яка щойно сказала, що мі­сяць зроблений із сиру.

— Ні, капітане. Я припускаю, що технологія сти­рання пам’яті вашого містера Фоулі — варіант лікар­ських препаратів, з якими експериментують у деяких країнах. Розумієте, мозок — дуже складний інстру­мент. Якщо переконати його, що чогось не відбува­лося, він винайде багато варіантів, аби підтримати цю ілюзію. І ні за що не передумає. Навіть коли свідо­мість і сприймає щось, стирання пам’яті спрямовано на підсвідомість. Тож якою б переконливою ви не були, переконати мою підсвідомість неможливо. Вона може бути переконаною, що ви галюцинація або шпигун. Спогади можуть повернутися лише в тому разі, якщо моя підсвідомість отримає переконливі аргументи, наприклад, коли людина, якій я повністю довіряю, надасть незаперечні докази.

Холлі почала дратуватися. Артеміс може довести до сказу, як ніхто інший. Дитина, яка поводиться з іншими так, немов то вони діти.

— І якій же людині ти повністю довіряєш?

Артеміс уперше після Мюнхена щиро посміх­нувся.

— Собі, звісно.

Мюнхен

Батлер отямився і зрозумів, що з носа тече кров. І крапає вона прямо на капелюх шеф-кухаря готелю. Той стояв з іншими працівниками кухні серед зруй­нованого сарайчика. В кулаку чоловік стискав ніж на випадок, якщо цей здоровило на матраці, який роз­трощив прибудову, божевільний.

— Перепрошую,— ввічливо сказав шеф-кухар, хоча зазвичай увічливість кухарям не властива,— ви живі?

Батлер замислився. Здається, живий. Матрац уря­тував його від дивного снаряду. Артеміс також ви­жив. Охоронець пам’ятав, як билося хлопцеве серце. Але тепер його тут не було.

— Я живий,— простогнав він, з губ закрапала кров, притрушена пилом.— А де хлопець, що зі мною був?

Люди, що зібралися серед руїн, перезирнулися.

— Не було ніякого хлопчика,— нарешті сказав кухар.— Ти сам упав на дах.

Звісно, вони зажадають пояснень, а то й поліцію викличуть.

— Ага, не було хлопчика. Перепрошую, після такого падіння мозок казна-що починає вигаду­вати.

Усі дружно кивнули. Хіба можна звинувачувати цього здорованя, що він трохи не в собі?

— Обіперся на поручні, щоб трохи підсмажитися на осонні, а вони не витримали. На щастя, я вхопив­ся за матрац.

Заяву зустріли цілком зрозумілим скепсисом.

— Схопився за матрац? — озвучив колективну недовіру кухар.

Довелося Батлерові швиденько шукати інше по­яснення, а це не так уже й легко, якщо кров зі всього тіла прилинула до голови.

— Так. Він лежав на балконі. Я хотів відпочити на осонні.

Справа із сонцем була неправдоподібною, врахо­вуючи, що зараз розпал зими. І Батлер зрозумів, що розігнати натовп можна лише одним-єдиним спосо­бом. Радикально, але має спрацювати.

Він поліз у кишеню і дістав блокнот на спіральці.

— Звісно, я подам у суд на готель за отримані по­шкодження. Лише за емоційну травму доведеться сплатити кілька мільйонів євро, не кажучи вже про тілесні ушкодження. Чи можу я розраховувати на вас, добрі люди, як на свідків?

Шеф-кухар зблід. Свідчення проти свого праце­давця — перший крок до безробіття.

— Я... не знаю, сер,— пролепотів він.— Я, власне, нічого не бачив.— Він замовк і принюхався.— Ой, у мене тістечка горять! Пропаде десерт!

Кухар перестрибнув купу побитої черепиці та зник у кухні. Решта поквапилася за ватажком, і за кілька секунд Батлер лишився сам. Він посміхнувся, хоча від цього заболіла потилиця. Погроза притягти до суду відлякує свідків не гірше, ніж рушниця.

Велетенський євразієць вибрався із купи уламків. Йому дійсно пощастило, що його не проштрикнув жоден брус. Матрац значно пом’якшив удар, до то­го ж, дерево виявилося трухлявим і розсипалося на порох.

Батлер зістрибнув на землю, стряхнув з костю­ма пил. Тепер потрібно знайти Артеміса. Здається, хлопця викрав саме той, хто зчинив замах на його життя. Але навіщо вбивати? Навіщо викрадати? Хіба то якийсь відомий ворог, що скористався ситуацією і вирішив помститися.

Батлер повернувся до номера, де все було саме так, як вони і лишили. Навіть натяку не було, що тут стався вибух. Батлер ретельно оглянув кімнату і не знайшов нічого, дивнішого за мертвих комах і паву­ків. Цікаво. Таке враження, що блакитний спалах за­чепив лише живих істот, лишивши будівлю абсо­лютно цілою.

«Блакитний спалах»,— тьохнуло в підсвідомості, але свідома частина не звернула на це уваги.

Батлер швидко спакував речі Артеміса і свої, звіс­но. Зброя і шпигунські штучки залишаться в депо­зитному сейфі аеропорту. Він покинув готель «Крон­скі», не повідомивши про свій від’їзд. Завчасне вибуття викличе підозри, а якщо пощастить, він роз­плутає цю справу ще до того, як школярі повернуть­ся додому.

Охоронець знайшов на парковці «Хаммер» і по­їхав до аеропорту. Якщо Артеміса викрали, викра­дачі зв’яжуться з маєтком Фаулів і вимагатимуть викуп. Якщо Артеміс просто вирішив сховатися від небезпеки, він усе одно поїде додому. Отже, що б не сталося, усі дороги ведуть до маєтку Фаулів, тож туди Батлер і вирушив.

Темпл-Бар, Дублін, Ірландія

Артеміс уже отямився, і гору взяла природна ціка­вість. Він пройшовся по маленькій кімнаті, помацав губчасту поверхню стін.

— Що це за місце? Схованка для шпигунів?

— Саме так,— відповіла Холлі.— Я переховувала­ся тут кілька місяців тому. Банда гномів мала зустрі­тися з перекупниками краденого поблизу. Якщо ди­витися з вулиці, то цю квартирку можна прийняти за хмарку над будівлею. Ми називаємо її «хам».

— Кам? Від слова «камуфляж»?

— Ні, хам, хамелеон.

— А знаєш, хамелеони, власне, не змінюють ко­лір, щоб пристосуватися до оточуючого середовища. Вони змінюють його в залежності від настрою чи температури.

Холлі подивилася на Темпл-Бар. Під ними старо­винними вузенькими вулицями ходили тисячі ту­ристів, музикантів і мешканці району.

— Розкажеш Фоулі. Це він усе називає.

— А-а,— знизав плечима Артеміс.— Фоулі. Він кентавр, чи не так?

— Правильно,— повернулася Холлі до Артемі­са.— Ти так спокійно це сказав. Деякі люди дуже хвилюються, коли дізнаються про нас. У декого на­віть шок буває.

Артеміс посміхнувся.

— Я не належу до більшості.

Холлі знову відвернулася до Дубліна. Сперечати­ся вона не збиралася.

— Отже, розкажіть мені, капітане Шорт. Якщо я являю собою загрозу для Народу, чому ви мене зці­лили?

Холлі притулилася лобом до прозорої стіни хаму.

— Така вже наша природа,— відповіла вона.— І ти мені потрібен, щоб знайти Опал Кобой. Ми вже робили таке раніше, тож можемо зробити ще раз.

Артеміс підійшов до вікна.

— Спершу ви стираєте мою пам’ять, а тепер я вам потрібен?

— Так, Артемісе. Знущайся скільки хочеш. Ти по­трібен могутній ЛЕП.

— Звісно, лишається питання про гонорар.— Арте­міс застебнув піджак, прикриваючи пляму від крові.

Холлі обернулася.

— Гонорар? Ти серйозно?

— Після всього, що ельфи для тебе зробили? Ти хоч раз у житті можеш зробити щось добре?

— Ви, ельфи, явно емоційна раса. Люди більш практичні. Ось факти: ви тікаєте від правосуддя, від геніальної вбивці-піксі. Я єдиний, хто може допо­могти вам вистежити Опал Кобой. На мою думку, це варте кількох злитків золота.

Холлі нахмурилася.

— Ти маєш рацію, Хлопче Бруду. Але ресурсів у мене немає.

Артеміс великодушно розвів руками.

— Я готовий повірити тобі на слово. Якщо ти га­рантуєш мені одну метричну тонну золота з фонду заручників, я придумаю план, як подолати цю Опал Кобой.

Холлі опинилася на самому дні, і вона це знала. Жодних сумнівів, що Артеміс допоможе їй подолати Опал, але якось неправильно було платити тому, хто колись був другом.

— А якщо Кобой переможе?

— Якщо Кобой переможе і вб’є нас обох, можете вважати домовленість анульованою.

— Чудово,— буркнула Холлі.

Вона відійшла від вікна і заходилася перевіряти вміст шафки.

— Знаєш, Артемісе, зараз ти саме такий, яким був, коли ми вперше зустрілися: жадібний Хлопець Бру­ду, якому начхати на все, крім себе. І таким ти хочеш лишитися до кінця свого життя?

Артеміс навіть оком не змигнув, але за спокійною зовнішністю вирували емоції. Звісно, він ризикував, коли просив гонорар; та не попросити було б неро­зумно. Втім, він відчував сором. От вона, нова дурна свідомість! Вона дуже легко активувалась від мами­них слів, а тепер іще ця ельфійка. Потрібно вчитися опановувати емоції.

Холлі закінчила із шафою.

— Ну, містере консультанте, із чого почнемо?

Артеміс не вагався.

— Нас лише двоє, росту ми невисокого. Нам по­трібне підкріплення. Поки ми тут говоримо, Батлер їде до маєтку Фаулів. Мабуть, уже доїхав.

Артеміс увімкнув мобільний, набрав номер Бат­лера. Запис повідомив, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Другої спроби він робити не став, одразу зателефонував до маєтку Фаулів. На третьому гудку увімкнувся автовідповідач. Батьки вже поїха­ли до Вестміта.

— Батлере,— сказав Артеміс.— Сподіваюся, з то­бою все гаразд. Я в порядку. Слухай уважно, що я тобі скажу, і повір, кожне слово — правда...

І Артеміс коротко виклав усі події, що сталися за день.

— Скоро ми приїдемо до маєтку. Пропоную за­пастися всім необхідним і перебратися до безпеч­ного будинку...

Холлі похлопала його по плечу.

— Ми маємо іти звідси. Кобой не дурна. Не зди­вуюся, якщо в неї є запасний план, на випадок, якщо ми виживемо.

Артеміс прикрив телефон рукою.

— Згоден. Саме це я і хочу зробити. Може, ця Ко­бой уже прямує сюди.

І немов за командою одна із панелей кімнати з легким шипінням зникла. Там стояла Опал Кобой, а з боків — Мерв і Скант Брілл. Близнюки піксі три­мали в руках прозорі пластикові пістолети. Дуло пістолета Мервелла легенько поблискувало після пострілу.

— Убивця! — скрикнула Холлі та потяглася за своїм «Нейтрино».

Мерв неквапливо підняв бластера і підніс його майже до її скроні. Холлі завмерла, підняла руки.

— Опал Кобой, я так розумію? — сказав Артеміс, хоча якби Холлі не розказала йому цієї історії, він би легко прийняв жінку перед собою за людську дитину.

Чорне волосся вона заплела в кіску, вбралася в картату спідничку, таку ж саму, яку носять мільйо­ни школярок в усьому світі. Вуха в неї були, звісно, круглими.

— Артемісе Фаул, як приємно знову тебе бачити. Думаю, якби ми зустрілися за інших обставин, ми могли б стати союзниками.

— Обставини змінюються,— зауважив Артеміс.— Може, ми ще станемо союзниками.

Холлі вирішила нагородити хлопця недовірли­вим поглядом. Можливо, він прикидається зрадни­ком, аби спасти їхню шкуру. Можливо.

Опал захлопала своїми довгими закрученими ві­ями.

— Спокуса велика, але ні. Мені здалося, що в цьо­му невеличкому світі вистачить місця лише на одну дитину-генія. А оскільки я тепер дитина, тож генієм буду я. Познайомтеся з Беліндою Зіто, дівчинкою з великими планами.

Рука Холлі знову потяглася до зброї, але зупини­лася, коли Мерв наставив на неї свій прозорий піс­толет.

— Я вас знаю,— сказала Холлі.— Близнюки піксі. Вас по телебаченню показували.

Скант не втримався від посмішки.

— Так, у передачі «Голос». Найкраще шоу сезону. Ми думаємо написати книгу, еге ж, Мерве? Про те, як ми...

— Закінчуємо речення одне одного,— закінчив Мерв, хоча і знав, що добром то не скінчиться.

— Стуліть пельку, імбецили,— гримнула Опал, виблиснувши сердитими очима.— Не опускайте зброю і закрийте рота. Це не ваша справа, а моя. Тож пам’ятайте це, і тоді я не зітру вас на порох.

— Так, звісно, міс Кобой. Ця справа лише ваша.

Опал аж замуркотіла.

— Правильно. Все має бути лише моїм. Я тут єди­на важлива істота.

Артеміс непомітно сунув одну руку в кишеню. Ту, в якій тримав мобільного. І дзвінок до маєтку Фаулів іще тривав.

— Якщо дозволите, міс Кобой. Така ілюзія відчут­тя власної важливості дуже поширена серед тих, хто пережив кому. Відома як синдром нарциса. Я саме на цю тему написав статтю до «Щорічника психоло­га» під псевдонімом сер Е. Брум. Ви так багато часу провели наодинці із собою, так би мовити, що решта стали нереальними...

Опал кивнула Мерву:

— Заради неба, змусь його замовкнути.

Мерв із радістю послухався і тицьнув блакитним електричним стрижнем у груди Артеміса. Ірланд­ський хлопець упав на півслові.

— Що ти накоїв? — закричала Холлі, опускаючись поруч з Артемісом. Вона з полегшенням відчула ста­більне серцебиття під закривавленою сорочкою.

— Е, ні,— сказала Опал.— Іще не мертвий, просто приголомшений. Ну і днина видалася сьогодні юно­му Артемісові.

Холлі поглянула на мініатюрну піксі, блиснула очима, сповненими горя й люті.

— Чого ти від нас хочеш? Що іще ти можеш зро­бити?

Опал зробила невинне обличчя.

— Не звинувачуй мене. Ви самі напросилися. Я просто хотілазламати ельфійське суспільство, але ж ні, вам це не сподобалося. Тоді я запланувала кілька відносно простих вбивств, але ви вирішили вижити. До речі, медаль тобі в руки за те, що впора­лася з біобомбою. Я спостерігала з двадцятиметрової висоти у замаскованому транспортері. Стримати со­лініум ЛЕПівським шоломом — кмітлива думка. Але тепер через вас у мене стільки клопоту, стільки до­велося сил витратити, що я дозволю собі трошки розважитися.

У Холлі аж горло перехопило від страху.

— Розважитися?

— Так. Я приготувала для Фоулі невеличкий мер­зенний сценарій. Трохи театральний, пов’язаний з Одинадцятьма Чудесами. Але тепер я вирішила, що на нього заслужили ви.

Холлі напружилася. їй би за зброю хапатися, ін­шого вибору немає. Але вона мусить запитати, така вже ельфійська натура.

— Наскільки мерзенний?

Опал посміхнулася, і назвати її обличчя цієї миті можна було лише злісним.

— Троле-мерзенним,— відповіла вона.— І ще одне. Я кажу вам це, бо ви все одно загинете, і я хочу, щоб у мить своєї смерті ви ненавиділи мене так само, як і я вас.— Опал зробила драматичну паузу.— Пам’ятаєш про точку на бомбі, що я причепила до Джуліуса?

У Холлі в грудях стало гаряче.

— Пам’ятаю.

У Опал спалахнули очі.

— Так от, нічого там не було.

Холлі схопилася за пістолет, але Мервелл ударив її електричним стрижнем. Вона заснула, не встиг­нувши і підлоги торкнутися.

ГЛАВА 6: ТРОЛЕ-МЕРЗЕННО

Під Атлантичним океаном, за дві милі від узбережжя Керрі, води Ірландії

ЗА три тисячі метрів під Атлантичним океаном летів по вулканічній розколині до гирла підводної ріки ЛЕПівський транспортер. Ріка вела до ЛЕПівського порту, де пасажири пересідали на судна регулярних перевезень.

На борту було троє пасажирів і пілот. Пасажи­ри — гном-злочинець і двоє атлантичних маршалів, що його ескортували. Мульч Діггумс, злочинець, про якого йдеться, був у піднесеному настрої як на істо­ту, вбрану в арештантську робу. А причина полягала в тому, що нарешті розглянули його апеляцію, і юрист сподівався, що всі звинувачення проти його клієнта будуть анульовані.

Мульч Діггумс — тунельний гном, що кинув шах­ти заради кримінального життя. Він позбавляв Лю­дей Бруду цінностей і продавав крадене на чорному ринку. За останні кілька років його доля тісно пере­плелася з Артемісом Фаулом і Холлі Шорт, у їхніх пригодах він відіграв ключову роль. Але його бурна діяльність зазнала поразки, бо до нього дотягнулася довга рука ЛЕП.

Перед тим як увезти Мульча Діггумса добувати термін, йому дозволили попрощатися з другом-людиною. Артеміс дав йому дві речі. Перша — записка, що радила перевірити дату на першому ордері на обшук печери. Друга — золотий медальйон, який потрібно було повернути Артемісові за два роки. Певно, хло­пець збирався відновити їхню дружбу. Мульч роздив­лявся медальйон тисячі разів, намагався розгадати секрет, доки від постійного мацання не стерся шар позолоти, і під ним гном не побачив комп’ютерний диск. Мабуть, Артеміс записав повідомлення самому собі. Щоб повернути спогади, які в нього забрала ЛЕП.

Щойно Мульча відправили до в’язниці суворого режиму під Атлантидою, він написав прохання до комісії. Коли до нього неохоче прийшов адвокат, призначений урядом, гном попросив перевірити дати на ордері на обшук, після якого бідолаху за­арештували. Якимось дивом дати були неправиль­ними. Згідно з комп’ютером ЛЕП, Джуліус Рут обшу­кав його печеру ще до того, як отримав ордер. Таким чином, той арешт і всі наступні було анульовано. Лишилося перечекати довгий процес оформлення і останній допит, і Мульч стане вільним гномом.

Нарешті, цей день настав. Мульча везли до Поліцейської Плази на зустріч із Джуліусом Рутом. За ель­фійськими законами, Рут мав тридцять хвилин на те, щоб вичавити з Мульча зізнання. Гномові ж лишало­ся зберігати спокій, і вечеряти він уже буде своїм улюбленим мишачим каррі в гномській забігайлівці.

Мульч покрутив у руках медальйон. Сумнівів щодо того, хто смикає за мотузки, у нього не було. Артемісові якось удалося пробратися до ЛЕПівсько­го комп’ютера і змінити дані. Хлопець Бруду його звільнив.

Один із маралів, сухорлявий ельф із зябрами, го­лосно всотував повітря шиєю і випускав його через рота.

— Гей, Мульче,— прохрипів він.— А що ти роби­тимеш, коли апеляцію відхилять? Розплачешся, як мале дівчисько? Або перенесеш стоїчно, як справ­жній гном?

Мульч посміхнувся, продемонструвавши неймо­вірну кількість зубів.

— Не хвилюйся за мене, рибо-ельфе. Уже сьогод­ні я їстиму твоїх родичів.

Як правило, вигляду Мульчевих зубів вистачало, щоб обірвати всі саркастичні коментарі, але маршал не звик, щоб заарештовані огризалися.

— Приготуй свого здоровенного рота, гноме. На­годую тебе камінцями, коли повернемося до в’яз­ниці.

— Уві сні, рибо-ельфе,— відповів Мульч. Він явно отримував від діалогу задоволення.

Другий офіцер, ельф з крилами, згорнутими, як у кажана, за спиною, гмикнув:

— Дай йому спокій, Вішбі. Хіба не знаєш, з ким ти розмовляєш? Це ж Мульч Діггумс. Найвідоміший злодій у світі.

Мульч посміхнувся, хоча слава не йде на користь, якщо ти злодій.

— У цього хлопця довгий послужний список.

Мульчеву посмішку немов вітром здуло, він зро­зумів, що сам от-от стане жертвою глузування.

— Ага, тому він спочатку вкрав кубок Жюля Ріме у людей і спробував продати його перевдягненому агенту ЛЕП.

Вішбі сів, потираючи долоні.

— Та що ти кажеш? Ото мозок! І як він тільки вмістився в такій мацюпусінькій голівці?

Ельф пройшовся по проходу, промовляючи фра­зи, як справжній актор.

— А тоді він поцупив частину золота Артеміса Фа­ула і заліг у Лос-Анджелесі. І знаєш, як він сховався?

Мульч застогнав.

— Розкажи,— видихнув Вішбі, зябра у нього не встигали перекачувати повітря.

— Купив собі пентхауз і почав колекціонувати крадених Оскарів.

Вішбі розреготався так, що в нього аж підборіддя заколихалося.

Мульч не витримав. Хіба він має з цим миритись? Він же, можна сказати, вільний гном!

— Знущайтеся, знущайтеся! Здається, ви забагато часу під водою провели. У вас мозок розчавило!

— У нас мозок розчавило? — відповів крилатий ельф.— Та не ми ж провели кілька століть у в’язниці. І наручники не на нас.

І то правда. Кримінальну кар’єру Мульча важко назвати успішною. Ловили його частіше, ніж удава­лося втекти. Дуже вже просунутими технологіями володіли ЛЕП, щоб від них утекти. Може, настав час виправитися, доки він ще має непоганий вигляд?

Мульч потрусив наручниками, якими був прику­тий до ґрат у відділенні для заарештованих.

— Недовго вже лишилося їх носити.

Вішбі відкрив рота, щоб відповісти, але замовк. На стіні спалахнув червоним плазмовий екран. Чер­воний — отже, терміново. Важливе повідомлення. Вішбі начепив на голову навушники, відвернув екран від Мульча. Після того як він прослухав пові­домлення, усю його легковажність як вітром здуло.

За мить він кинув навушники на консоль.

— Схоже, походиш ти в наручниках трохи довше, ніж думав.

Мульч аж рота роззявив.

— Чому? Що сталося?

Вішбі почухав зябра.

— Не маю я тобі цього говорити, в’язню, але ко­мандира Рута вбили.

Якби Мульча кинули в підземну темницю, він був би менш приголомшений.

— Убили? Як?

— Вибух,— сказав Вішбі.— Головний підозрюва­ний — інший офіцер ЛЕП. Капітан Холлі Шорт. Вона зникла. Можливо, мертва або на поверхні, але ці дані ще не підтверджені.

— Я не здивований,— сказав крилатий ельф.— Жінки занадто темпераментні для роботи в поліції. Вони навіть із такою простою роботою, як транспор­тування, не впораються.

Мульч був шокований. Мозок у нього немов зі­рвався з якоря і закрутився в голові. Холлі вбила Джуліуса? Як таке можливе? Такого не може бути, і крапка. То, мабуть, якась помилка. А тепер Холлі зникла, може, померла. Як таке могло статися?

— Ну,— продовжив Вішбі,— доведеться зупини­ти наше корито і повертатися до Атлантиди. Допит явно відкладається на невизначений термін, доки все не владнається.

Ельф грайливо поплескав Мульча по щоці.

— Не пощастило, гноме. Може, через кілька років ти і виберешся за червону стрічку.

Мульч навіть не відчув поплескування, хоча слова до нього пробилися. Кілька років. Чи зможе він ви­тримати іще кілька років у цій в’язниці? Його душа уже жадала тунелів. Нутрощі вимагали справжнього грубого ґрунту, щоб прочиститись. А ще лишався шанс, що Холлі досі жива і потребує допомоги. Друг. Не лишалося нічого, як утекти.

Джуліус мертвий. Такого не може бути!

Мульч подумки перебрав усі свої гномські талан­ти, які б допомогли влаштувати втечу. Магію він уже давно утратив, порушивши заповіт ельфійської Кни­ги, але лишилися надзвичайні гномські якості, пода­ровані еволюцією. Деякі були відомі іншим ельфам, але гноми — раса скритна, вони вірять, що виживуть лише тоді, якщо приховуватимуть свої таланти. Усі добре знали, що гноми риють тунелі, вгризаючись у ґрунт своїми могутніми щелепами, перетравлюючи його і викидаючи з іншого кінця травної системи. Більшість ельфів знали, що гноми можуть пити по­рами, а якщо деякий час не питимуть, пори перетво­ряться на мініатюрні присоски. Трохи менше знали, що слина у гномів світиться і твердішає на повітрі. І ніхто не знав, що побічний продукт гномового ме­теоризму — бактерії, що виробляють метан. Назива­лися вони метанобревібактер Сміта і допомагали глибоководним драйверам подолати нудоту від де­компресії. Якщо чесно, гноми і самі цього не знали. Знали вони лише те, що якщо випадково опиняться у відкритому морі, то морська хвороба їм не загро­жує.

Мульч трохи поміркував і зрозумів, що таки мож­на об’єднати всі свої таланти і втекти. Але реалі­зовувати план потрібно негайно, доки вони не опи­нилися в глибокій атлантичній западині. Якщо транспортер опиниться на глибині, нічого вже не можна буде вдіяти.

Машина розвернулася, описавши широку дугу, і попрямувала туди, звідки з’явилася. Пілот додав газу, щойно вони вийшли за межі ірландських вод. Мульч почав лизати долоні, змочуючи буйне волос­ся на них слиною.

Вішбі розсміявся.

— Що ти робиш, Діггумсе? Чистиш пір’ячко для своїх приятелів по камері?

Мульчу так хотілося розкрити щелепи і проковт­нути цього Вішбі, але на обличчі в нього було спеці­альне кільце, яке не дозволяло розкривати рота дуже широко. Довелося захищатися словами.

— Може, я і в’язень, рибо-ельфе, але через десять років я буду вільним. А ти лишишся нещасним при­донним хробаком на все життя.

Вішбі сердито почухав шию.

— Ти щойно отримав шість місяців в одиночній камері.

Мульч поплював на пальці, розтер слину по голо­ві, наскільки дозволяли наручники. Відчув, як вона застигає, утворюючи щось на кшталт шолома. Мульч лизав і дихав носом, зберігаючи повітря в нутрощах. Із кожним подихом він вдихав значно більше пові­тря, ніж міг видихнути.

Маршали навіть не звернули уваги на його дивну поведінку, мабуть, списали на нерви. Швидке дихан­ня і причісування — класичні ознаки нервової на­пруги. Хто може звинувачувати Мульча? Його ж по­вертають до в’язниці, яка вважається справжнім жахом.

Мульч лизав і дихав, грудна клітка працювала, мов ковальський міх. Він відчував, як усередині на­ростає тиск, шукаючи виходу.

«Тримайся,— наказав він сам собі.— Знадобиться кожна бульбашка цього повітря».

Пластина над головою виразно хруснула, і якби світло було тьмяним, зараз воно б яскраво засвіти­лося. Повітря ставало розрідженим, і зябра Вішбі це відчули, хоча сам він не звернув ніякої уваги. Зябра заколихалися і затріпотіли, намагаючись за­хопити більше кисню. Мульч утягнув іще більше повітря.

Першим помітив зміни крилатий ельф.

— Гей, рибо-ельфе!

Обличчя у Вішбі так зморщилося, що відразу ста­ло ясно, що це прізвисько йому вже багато років не дає спокою.

— Скільки іще тобі повторювати?

— Гаразд, Вішбі, не настовбурчуй луску. Важко дихати, відчуваєш? Я навіть крила розправити не можу.

Вішбі помацав зябра; ті лопотіли, немов прапор на вітрі.

— Ого! Мої зябра геть збожеволіли. Що відбува­ється? — натиснув він кнопку зв’язку з пілотом.— Чи все гаразд? Може підключити додаткові насоси?

Йому відповів спокійний і професійний голос, щоправда, з ноткою роздратування.

— Тиск падає у відділенні для в’язнів. Намагаюся усунути витік повітря.

— Витік? — зойкнув Вішбі.— Якщо на цій глиби­ні відбудеться декомпресія, транспортер погнеться, як паперовий стаканчик!

Мульч зробив іще один глибокий вдих.

— Ведіть усіх до кабіни пілота. Виходьте через по­вітряний шлюз. Негайно.

— Не знаю,— сказав Вішбі.— Нам не можна розв’язувати заарештованого. Він дуже хитрий.

Хитрий заарештований зробив іще один вдих. Цього разу пластина над головою тріснула іще голосніше, немов грім прокотився.

— Гаразд, гаразд. Ідемо.

Мульч протягнув руки.

— Поквапся, рибо-ельфе. Не всі тут мають зябра.

Вішбі провів карткою по магнітній стрічці на Мульчевих наручниках. Замочок відімкнувся. Мульч

вільний... наскільки можна бути вільним у тюрем­ному транспортері з трьома тисячами метрів води над головою. Він підвівся, зробив останній вдих. Вішбі помітив.

— Гей, в’язню! Що це ти таке робиш? — запитав він.— Ти повітря всмоктуєш?

Мульч відригнув.

— Хто, я? Це просто смішно!

Крилатий ельф також щось запідозрив.

— Він точно щось замислив! Дивись, волосся в нього все блищить. Б’юся об заклад, це якесь се­кретне гномське мистецтво.

Мульч спробував створити скептичний вираз об­личчя.

— Що? Всмоктане повітря і блискуче волосся? Недивно, що ми тримаємо це в таємниці.

Вішбі примружив очі. Вони в нього були червоні. А коли маршал заговорив, стало зрозуміло, що йому явно не вистачає кисню, так нерозбірливо він ви­мовляв слова.

— Ти точно щось замислив. Давай свої руки!

Опинитися знову в наручниках було всупереч плану. Мульч удав, що заслаб.

— Мені важко дихати,— сказав він, притуля­ючись до стіни.— Сподіваюся, я тут у вас не помру.

Ці слова дещо відвернули увагу від Мульча, і він зміг зробити ще один вдих. Сталева пластина тріс­нула ще більше, крізь фарбу проступив сріблястий метал. По всьому салону засвітилися червоні вогни­ки небезпеки.

Із колонок пролунав голос пілота.

— Ідіть сюди! — крикнув він, утрачаючи спо­кій.— Зараз нас зімне.

Вішбі схопив Мульча за грудки.

— Що ти накоїв, гноме?

Мульч опустився на коліна, відкинув задній кла­пан арештантської роби. Підібрав ноги, готовий до дії.

— Слухай, Вішбі,— сказав він.— Ти дурень, але непоганий хлопець. Тож роби, що сказав пілот, іди до нього в кабіну.

Зябра Вішбі тріпотіли, він почав задихатися від нестатку кисню.

— Ти загинеш, Діггумсе.

— Я вже був мертвим,— підморгнув йому Мульч.

Більше стримуватися він не міг. Травний тракт розтягнувся, немов повітряна кулька в руках фокус­ника. Гном схрестив руки на грудях, націлився ма­ківкою на тріснуту панель і випустив гази.

Від такого струсу транспортер підкинуло, і Мульч ракетою полетів угору. Він ударився прямо по цен­тру тріщини і пробив панель. Швидкість викинула його в океан, і за мить у середину бідолашного тран­спортера ринула вода. За секунду задню частину сплющило, як порожню алюмінієву банку. Вішбі з напарником вчасно перебралися до кабіни пілота.

Мульча несло до поверхні. Бульбашки звільненого газу штовхали його зі швидкістю в кілька вузлів. Ле­гені качали повітря, що лишилося в травному тракті, сяючий шолом застиглої слини освітлював шлях.

Звісно, вони кинулися за ним. Вішбі з колегою обидва були амфібіями. Щойно вони позбавилися від залишків задньої частини, маршали відкрили шлюз і кинулися за втікачем. Але в них не було жод­ного шансу. На Мульчевому боці була сила газу, на їхньому — лише крила та плавці. Усе, що потрібно було для ловлі втікачів, покоїлося на дні океану ра­зом із задньою частиною транспортера, а зброї, яка була в кабіні пілота, вистачило б лише на те, щоб під­смажити краба.

Маршалам Атлантиди лишалося спостерігати, як гном летить на поверхню, глузуючи з них кожною бульбашкою.

Від мобільного телефону Батлера після падіння лишилася купка пластикових уламків і дротинок. Це означало, якщо Артемісові знадобиться термінова допомога, він не додзвониться. Охоронець припар­кував «Хаммер» біля першої ж крамниці «Фонетикс» і придбав там трьохдіапазонний телефон для маши­ни. Активував телефон дорогою в аеропорт і набрав номер хлопця. Нічого. Телефон вимкнено. Батлер спробував маєток Фаулів. Удома нікого, повідом­лень теж немає.

Батлер глибоко дихав, зберігав спокій і натискав педаль газу. До аеропорту він доїхав менше, ніж за десять хвилин. Він не став витрачати час, поверта­ючи «Хаммер» на парковку прокатної компанії, ли­шив його на найближчому вільному місці. Звісно, автомобіль заберуть, а його оштрафують, але зараз не було часу про це хвилюватися.

Найближчий літак до Ірландії був повний, тож Батлер заплатив польському бізнесмену дві тисячі євро за квиток першого класу, і через сорок п’ять хвилин він уже сидів у літаку, що вирушав до дублін­ського аеропорту. Він набирав номер Артеміса, аж доки не запрацювали двигуни, і ввімкнув телефон, щойно шасі торкнулися землі.

Коли він вийшов із залу прибуття, було вже тем­но. І половини дня не минуло, відколи вони відкри­ли депозитний сейф у мюнхенському «Міжнародно­му банку». Неймовірно, скільки всього може статися за такий короткий час. Хоча, якщо ви працюєте на Артеміса Фаула Другого, таке неймовірне трапля­ється щодня. Батлер був поруч із Артемісом, відколи той народився майже чотирнадцять років тому, і за весь цей час він побував у стількох фантастичних си­туаціях, скільки і не снилося охоронцю будь-якого президента.

«Бентлі» Фаулів чекав на парковці. Батлер поста­вив новий телефон у кріплення і ще раз набрав Ар­теміса. Не щастить. Але коли він підключився до автовідповідача, там було повідомлення. Від Артеміса. Батлерові руки стиснули кермо. Живий. Принаймні, хлопець живий.

Повідомлення почалося добре, але потім рішуче змінилося. Артеміс завірив, що він цілий, але Батле­рові здалося, що його юний підзахисний отримав контузію після падіння або страждає від посттрав­матичного стресу, бо хлопець почав говорити, що за ту дивну бомбу відповідають ельфи. Піксі, якщо точ­но. І тепер він у компанії ельфа, який, вочевидь, зо­всім не те ж саме, що піксі. Але це не все. Ельф, ви­являється, був давнім другом, якого вони забули. А піксі був давнім ворогом, якого вони не могли пригадати. Дуже дивно. Батлер міг лише зробити висновок, що Артеміс намагається йому щось сказа­ти, і за всією цією фантасмагорією ховається якийсь сенс. Доведеться проаналізувати запис, щойно він повернеться до маєтку.

Але тут запис перетворився на драму. Мікрофон Артеміса зареєстрував іще кількох гравців. До групи приєдналися піксі, про яких уже згадувалося, Опал та її охоронці. Відбувся обмін погрозами, і Артеміс спробував її заговорити. Не спрацювало. Якщо хло­пець і зробив помилку, то вона полягала в тому, що він зверхньо ставився до всіх, навіть у кризовій си­туації. Піксі, Опал, чи як там її звали, не сподобало­ся, що з нею так розмовляють. Схоже, вона вважала себе принаймні рівнею Артемісу, якщо не кращою

за нього. Вона обірвала хлопця на півслові, і йому довелося послухатися. На мить Батлерові стало дуже страшно, але піксі зауважила, що хлопець не помер, просто втратив свідомість. Новий союзник Артеміса також був непритомний, але їй удалося дізнатися про плани ворога. Щось про Одинадцять Чудес і тролів.

— Це ж не серйозно,— пробурмотів Батлер, зупи­няючись біля маєтку Фаулів.

Пересічному перехожому здалося б, що в кількох кімнатах будинку в кінці вулиці були люди, але Бат­лер знав, що світло там умикається і вимикається від таймерів, що спрацьовують через нерегулярні про­міжки часу. В кожній кімнаті була навіть своя сте­реосистема, на якій час від часу вмикався запис роз­мов. Усе це було для того, щоб тримати злодіїв подалі. Але професійного злодія ніщо б не спинило.

Охоронець відчинив електронні ворота і в’їхав на гравійну доріжку. Зупинився навпроти парадного входу, не став навіть заганяти машину в просторий гараж. Він витягнув пістолет, що висів у кобурі під сидінням. Може статися, що викрадачі вже надісла­ли свою людину, і та чекала всередині будинку.

Щойно Батлер відчинив двері, він одразу відчув, що щось не так. Сигналізація, яка мала негайно роз­почати тридцятисекундний відлік, мовчала. Тому що була вкрита якоюсь блискучою, потрісканою суб­станцією, схожою на склопластик. Батлер обережно помацав. Речовина мерехтіла і була дуже схожа на органічну.

Батлер пройшов через вестибюль, тримаючись ближче до стіни. Глянув на стелю. В сутінках бли­мали зелені вогники. Принаймні, камери спостере­ження працюють. Навіть якщо гість уже пішов, він зможе роздивитися його на записі.

Нога за щось зачепилась. Охоронець глянув униз. На килимі лежала велика кришталева ваза, на дні ли­шилося кілька краплин шеррі. Поруч лежала порож­ня бляшанка від м’яса в соусі. Голодний викрадач? Трохи далі він знайшов порожню пляшку від шам­панського й обгризений курячий скелет. Скільки ж тут незваних гостей?

Слід із залишків їжі вів до кабінету. Батлер під­нявся за ним на другий поверх, переступив через на­половину з’їдений стейк, два шматочки фруктового пирога і крихти безе. З-поза дверей сочилося світло, відкидаючи тінь у коридор. Там хтось був. Артеміс?

На мить Батлер зрадів — він почув голос свого працедавця,— але на серці відразу ж похололо. Він упізнав слова: сам слухав їх у машині. Незнайомець слухав запис на автовідповідачеві.

Батлер прокрався в кабінет, ступаючи так тихо, що навіть і оленя би не сполохав. Навіть зі спини гість мав дуже дивний вигляд. Ледь метр заввишки, з кострубатим тулубом і товстими мускулистими кінцівками. Усе тіло в нього було вкрите густим жорстким волоссям, яке, здається, рухалося само по собі. На голові в нього був шолом із такої ж сяючої речовини, що і на сигналізації. На гостеві був синій спортивний костюм із клапаном на сідницях. Кла­пан тримався на одному ґудзику, надаючи змогу помилуватися волосатим задом, таким дивно знайо­мим.

Запис наближався кінця.

Артемісова викрадачка розказувала, що вона при­готувала для хлопця.

— Так,— казала вона.— Я приготувала для Фоулі невеличкий мерзенний сценарій. Трохи театраль­ний, пов’язаний з Одинадцятьма Чудесами. Але те­пер я вирішила, що на нього заслужили ви.

— Наскільки мерзенний? — спитала нова союз­ниця Артеміса, Холлі.

— Троле-мерзенним,— відповіла Опал.

Незваний гість закашлявся і виплюнув залишки ягняти.

— Погано,— сказав він.— Це дуже погано.

Батлер вихопив зброю і наставив її на злодія.

— Зараз стане іще гірше,— пообіцяв він.

Батлер посадив незнайомця у шкіряне крісло в кабінеті, інше поставив навпроти. Спереду це ство­ріння мало ще більш дивний вигляд. Обличчя в ньо­го було вкрите жорстким волоссям, тільки очі й зуби виблискували. Іноді очі спалахували червоним, як у лисиць, а зуби нагадували два ряди гострих жер­дин. Це не волохата дитина, це якась доросла істота.

— Можеш не казати,— зітхнув Батлер.— Ти ельф.

Істота випрямила спину.

— Як ти смієш! — вигукнув чоловічок.— Я гном, і тобі це дуже добре відомо.

Батлер повернувся думками до заплутаного пові­домлення Артеміса.

— Дай здогадаюсь. Я тебе знав, але чомусь забув. Ага, ельфійська поліція стерла мою пам’ять.

Мульч відригнув.

— Правильно. Ти не такий повільний, як здаєшся.

Батлер підняв пістолета.

— Пістолет спрямовано на тебе, тож контролюй язик, малий.

— Вибач, я не второпав, що ми тепер вороги.

Батлер нахилився до гнома.

— Ми були друзями?

Мульч подумав.

— Ну, не від самого початку. Але мені здається, що ти мене полюбив за шарм і шляхетну вдачу.

Батлер принюхався.

— І за особисту гігієну?

— Так нечесно,— заперечив Мульч.— Чи знаєш ти, через що мені довелося пройти, аби сюди діста­тися? Я втік із транспортера і проплив кілька миль у крижаній воді. А тоді довелося завітати до коваля на заході Ірландії — мало не єдине місце, де іще лишилися ковалі,— і зняти із себе залізне кільце. Не питай. А тоді я рив тунель крізь усю країну, щоб дізнатися всю правду. І тепер, коли я тут, один із Лю­дей Бруду, якого я вважав своїм другом, розмахує перед моїм носом пістолетом.

— Зачекай хвилинку,— сказав Батлер.— Мені по­трібна хустинка, щоб очі витерти.

— Ти мені не віриш?

— Чи вірю я в ельфійську поліцію, змову піксі та гномів у тунелях? Ні.

Мульч повільно потягнувся в кишеню спортив­ного костюма і дістав золотий комп’ютерний диск.

— Може, це тобі допоможе?

Батлер уставив диск в один із Артемісових ноутбуків, спочатку переконавшись, що той не підключе­ний до жодного комп’ютера. Якщо на диску вірус, то вони втратять лише один жорсткий диск. Він по­бризкав диск спеціальним очищувальним спреєм і протер ганчіркою, вставив у дисковод.

Комп’ютер запитав пароль.

— Диск заблокований,— сказав Батлер.— Який пароль?

Мульч знизав плечима, у кожній руці в нього було по багету.

— Гей, звідки мені знати? Це ж Артемісів диск.

Батлер нахмурився. Якщо це дійсно диск Артемі­са, тоді його можна відкрити з допомогою пароля Артеміса. Він надрукував три слова. «Aurum potestas est». Золото — сила. Родинний девіз. Через кілька се­кунд перед ним відкрилося вікно з двома папками. Одна була підписана: «Артеміс», інша — «Батлер». Перед тим як відкривати, охоронець перевірив їх на віруси. Чисто.

Батлер чомусь почав нервувати. Він відкрив пап­ку зі своїм іменем. Там було більше сотні файлів. Пе­реважно текстових, але були і відеозаписи. Найбіль­ший файл був підписаний: «Подивитися першим». Батлер двічі клікнув на ньому мишкою.

На екрані відкрилося маленьке віконце плеєра. З’явився Артеміс, що сидів за цим самим столом, де зараз стояв Ноутбук. Дивно. Батлер натиснув трикут­ник відтворення.

— Вітаю, Батлере,— сказав голос Артеміса. Чи може геніальна підробка.— Якщо ти дивишся цей запис, наш добрий друг містер Діггумс виконав своє завдання.

— О, чуєш? — промовив Мульч із повним ро­том.— Добрий друг містер Діггумс.

— Тихо!

— Усе, що на твою думку, ти знаєш про цю плане­ту, зараз зміниться,— продовжив Артеміс.— Люди — не єдині розумні істоти на Землі; власне, ми навіть не дуже розвинені в технологічному сенсі. Під зем­лею живе кілька видів ельфів. Більшість із них, мож­ливо примати, але в мене не було змоги провести медичний огляд.

Батлер не зміг приховати нетерплячки.

— Будь ласка, Артемісе. Переходь до суті.

— Але облишу це на наступний раз,— сказав Ар­теміс, немов почувши слугу.— Існує ймовірність, що ти переглядаєш цей запис у час небезпеки, тож я маю озброїти тебе всіма знаннями, які ми зібрали під час наших пригод з Легітимною Ельфійською Поліцією.

«Легітимна Ельфійська Поліція? — подумав Бат­лер.— Це все підробка. Має бути підробкою».

І знову Артеміс у відео немов прочитав його думки.

— Щоб підтвердити, що всі фантастичні факти, які я зараз тобі відкрию, є правдою, я скажу одне слово. Лише одне. Слово, яке я б не знав, якби ти мені не сказав. Ти промовив його, коли лежав при смерті, перед тим, як Холлі Шорт зцілила тебе своєю магією. Яке слово ти назвав мені, коли думав, що по­мреш, друже? Яке б єдине слово ти мені сказав?

«Я б назвав тобі моє ім’я»,— подумав Батлер. Те, що відоме лише двом у цілому світі. Етикет охорон­ців забороняє це робити, хіба що вже запізно, аби про це хвилюватися.

Артеміс нахилився до камери.

— Твоє ім’я, мій старий друже,— Домовик.

У Батлера запаморочилося в голові.

«Господи,— думав він.— Це правда, це все правда».

У мозку почалося щось відбуватися. З підсвідо­мості спливали розрізнені образи, звільнюючи пригнічені спогади. Фальшиве минуле змінилося сліпу­чою правдою. Всередині черепа маленькі шматочки мозаїки склалися докупи, усе стало зрозумілим. Він почувався старим, бо зцілення зробило його стар­шим. І дихати йому було важче, бо в шкірі лишилися волокна кевлару. Він пригадав викрадення Холлі і революцію гоблінів Б’ва Келл. Пригадав Холлі та Джуліуса, кентавра Фоулі і, звісно, Мульча Діггумса. Читати інші файли не було потреби. Вистачило од­ного слова. Він усе пригадав.

Батлер подивився на гнома новими очима. Усе те­пер було знайомим: непокірне волосся, криві ноги, запах. Він підскочив із крісла, кинувся до Мульча, що саме перевіряв вміст холодильника.

— Мульче, старий ти гріховоднику! Радий тебе бачити.

— Ну от і пригадав,— сказав гном, навіть не по­вернувшись,— Хочеш іще щось сказати?

Батлер покосився до відкритого клапану на шта­нях.

— Так. Прибери цю штуку від мене. Я вже бачив її в дії.

І посмішка застигла на губах охоронця, коли він пригадав деталі Артемісового голосового повідо­млення.

— Джуліус? Я чув щось про бомбу.

Мульч обернувся від холодильника, борода в ньо­го побіліла від молока.

— Так. Джуліус загинув. Повірити не можу. Він стільки років за мною бігав.

Батлер відчув, як на плечі навалилася непомірна втома. Він уже стільки друзів утратив за всі ці роки.

— І навіть більше,— продовжив Мульч.— У його вбивстві звинувачують Холлі.

— Це неможливо. Ми мусимо їх знайти.

— От тепер ти правильно кажеш,— сказав гном, зачинивши дверцята холодильника,— Маєш план?

— Так. Знайти Холлі й Артеміса.

Мульч закотив очі.

— Справжній геній! Навіщо тобі той Артеміс уза­галі потрібен?

Тепер, коли гном підкріпився, два заново віднай­дених друга сіли за конференц-стіл і почали думати.

Батлер говорив і чистив пістолета. Він часто так робив, коли відчував стрес. Процес його заспоко­ював.

— Отже, Опал Кобой якось утекла з в’язниці та замислила помститися всім, хто її туди засадив. І не лише це. Вона хоче, аби у всьому звинуватили Холлі.

— Нікого тобі не нагадує? — поцікавився гном.

Батлер потер бік «зігзауера».

— Артеміс, може, і злочинець, але він не зло.

— Хто казав про Артеміса?

— А що до тебе, Мульче? Чому Опал не намага­ється тебе вбити?

— А-а,— зітхнув гном з мученицьким видом.— ЛЕП не рекламувала, що я теж брав участь. Гордови­ті офіцери нашої поліції не хотіли, щоб їхні імена стояли поруч з іменем відомого злочинця.

Батлер кивнув.

— У цьому є певний сенс. Отже, поки ти в безпе­ці, і Артеміс із Холлі живі. Але Опал щось проти них замислила. Щось із тролями й Одинадцятьма Чуде­сами. Чи є якісь ідеї?

— Ми ж обидва знаємо про тролів, чи не так?

Батлер знову кивнув. Не так давно він і сам бився із тролем, і то була одна із найскрутніших бійок за його участю. Навіть повірити важко, що ЛЕП удало­ся стерти всі ці спогади.

— А що то за Одинадцять Чудес?

— Одинадцять Чудес — парк атракціонів у старо­му районі Небесного міста. Ельфи одержимі Людьми Бруду, тож один кмітливий мільярдер вирішив, що було б непогано збудувати маленькі моделі людських чудес з усього світу і зібрати їх в одному місці. Кіль­ка років усе було добре, та мені здається, згодом усі ці пам’ятки змусили Народ згадати, як сильно вони сумують за поверхнею.

Батлер подумки переглянув список.

— Але ж існує лише Сім Чудес.

— Було одинадцять,— пояснив Мульч.— Повір, я маю світлини. В будь-якому разі парк уже закрили. На його територію уже кілька років ніхто не

заходить — тунелі небезпечні. І там повно тролів.— Рап­том він зупинився, до нього дійшов увесь жах того, що він щойно сказав.— О боги. Тролі.

Батлер почав квапливо збирати пістолет.

— Мусимо негайно туди вирушати.

— Неможливо,— сказав Мульч.— Я навіть гадки не маю, на чому.

Батлер схопив гнома за грудки і потяг до дверей.

— Може, і так. Але ти певно когось знаєш. У тво­єму бізнесі завжди хтось знайдеться.

Мульч аж зубами заскреготів, так задумався.

— А знаєш, дійсно знаю. Ельфа, який завдячує Холлі життям. Але що б я його не попросив, то буде протизаконно.

Батлер схопив із шафи сумку зі зброєю.

— Добре,— кинув він.— Незаконно завжди швид­ше.

ГЛАВА 7: ХРАМ АРТЕМІДИ

Ельфи

ТРАНСПОРТЕР Опал Кобой був концептуальною моделлю, не для масо­вого виробництва. Доки він потрапить на ринок, мине ще багато років, адже покриття із спеціального сплаву і камуфляжної фольги робили машину такою дорогою, що навіть Опал Кобой не змогла б її собі дозволити, якби не урядові гранти, якими вона розплатилася.

Скант наглядав за полоненими в пасажирському відділенні, а Мерв провів транспортер над Шотлан­дією, а потім гірською річкою спустився під землю. Опал зайнялася переглядом іншого плану, який сто­сувався керування світом, тож усе було спокійно.

Піксі відкрила екран відеотелефону, набрала но­мер на Сицилії. Відповіли на середині першого гудка.

— Белінда, люба. Це ти?

Чоловікові, що відповів, було десь під п’ятдесят, він мав приємну зовнішність, засмагле обличчя об­рамовувало темне волосся, в якому біліли сиві пас­ма. На ньому була смугаста сорочка від Версаче, по­верх якої він накинув лабораторний халат.

— Так, тату. Це я. Не хвилюйся, зі мною все га­разд.

У голосі Опал лунав гіпнотичний месмер. Бідо­лашний чоловік був під її владою уже цілий місяць.

— Коли повернешся додому, люба? Я скучив за тобою.

— Сьогодні, тату, через кілька годин. Як справи?

Чоловік мрійливо посміхнувся.

— Мольто бене. Чудово. Погода гарна. Можемо з’їздити в гори. Може, я навчу тебе кататися на ли­жах.

Опал нетерпляче нахмурилася.

— Послухай мене, ідіоте... тату. Як там наші зраз­ки? Усе за планом?

На якусь мить на обличчі італійського вченого промайнуло незадоволення, але він знову підпав під чари.

— Так, люба. Усе за розкладом. Контейнери з ви­бухівкою ховають сьогодні. Перевірка системи зон­дування пройшла успішно.

Опал заплескала в долоні — уособлення задоволе­ної донечки.

— Відмінно, тату. Ти так любиш свою Белінду. Скоро я буду з тобою.

— Поквапся додому, люба,— сказав чоловік, сам не свій без тієї, кого вважав за свою доньку.

Опал натиснула на кнопку відбою.

— Дурень,— презирливо кинула вона.

Але Джованні Цито дозволили лишитися жи­вим — принаймні зонд, який він будував за її замов­ленням, не знайде ельфів.

Після розмови із Цито Опал зосередилася на час­тині плану, в якій брав участь зонд. Звісно, помста солодка, але вона відволікає. Може, скинути цих двох із транспортера, і нехай летять собі до земної кори?

— Мерв,— гримнула вона,— скільки ще до парку атракціонів?

Мерв звірився з приладами на панелі транспор­тера.

— Ми щойно влетіли до головної мережі підйом­ників, міс Кобой. П’ять годин,— сказав він через плече.— Може, менше.

«П’ять годин»,— промурчала Опал, немов кішеч­ка, згорнувшись у своєму сидінні. П’ять годин вона зачекає.

Трохи пізніше Артеміс і Холлі заворушилися на своїх місцях. Скант допоміг їм отямитися, штрик­нувши електричним кийком.

— Вітаю з поверненням до світу приречених,— сказала Опал.— Як вам мій транспортер?

Судно було вражаючим, нехай і несло Артеміса з Холлі до смерті. Сидіння були вкриті нелегально придбаним хутром, і плюшу тут було більше, ніж у будь-якому палаці. Зі стелі звисали три розважаль­них голограмних куби, на випадок, якщо пасажири захочуть подивитися кіно.

Холлі аж підстрибнула, коли побачила, на чому сидить.

— Хутро! Ах ти, тварино!

— Ні,— заперечила Опал.— Це ти сидиш на тва­ринах. Як я вже казала, зараз я людина. А саме це люди і роблять, здирають із тварин шкури заради власного комфорту. Чи не так, містере Фауле?

— Деякі здирають,— холодно відповів Артеміс.— Особисто я — ні.

— Ой, Артемісе,— грайливо сказала Опал,— це тебе святим не робить. Наскільки я зрозуміла, ти і сам не проти нажитися на ельфах, як і я.

— Можливо. Я не пам’ятаю.

Опал встала з крісла, підійшла до буфету і зроби­ла собі легкий салат.

— Тобі ж стерли пам’ять! Але тепер ти пригадав? Навіть твоє підсвідоме не може заперечувати те, що відбувається зараз.

Артеміс зосередився. Він щось пригадував. Роз­пливчаті образи. Нічого чіткого.

— Щось пригадую.

Опал підвела очі від тарілки.

— Невже?

Артеміс відповів їй холодним поглядом.

— Пам’ятаю, як тебе переміг Фоулі. Переконаний, він знову це зробить.

Звісно, хлопець цього не пам’ятав, він просто по­вторював те, що йому розказала Холлі. Але слова справили бажане враження.

— Огидний кентавр! — зойкнула Опал і кинула тарілку об стіну.— Йому пощастило, а мене зрадив той ідіот Каджон. Але цього разу такого не буде. Цього разу я сама архітектор власної долі. І вашої також.

— І що станеться цього разу? — глузливо запитав Артеміс.— Іще одне контрольоване повстання? Чи, може, механічний динозавр?

Опал зблідла від гніву.

— Чи є край твоєму зухвальству, Хлопче Бруду? Цього разу жодних містечкових повстань. У мене плани грандіозніші. Я приведу людей до Народу. А коли обидві раси зійдуться, розпочнеться війна, і мої усиновлені люди здобудуть перемогу.

— Ти ельф, Кобой,— утрутилася Холлі,— Одна із нас. Круглі вуха нічого не змінюють. Чи не думаєш ти, що люди не помітять, як ти не стаєш вищою?

Опал мало не з ніжністю поплескала Холлі по щоці.

— Моя бідолашна, мій убогий поліцейський офі­цере, тобі не здається, що я все обміркувала, поки ці­лий рік лежала в комі? Не здається, що я про все по­дбала? Я завжди знала, що рано чи пізно люди нас знайдуть, тож я підготувалася.— Опал нахилилася ближче, розділила волосся і показала семисантиметровий шрам на шкірі голови, майже непомітний че­рез магію.— Круглі вуха — це не єдине, що я отрима­ла після операцій. Мені щось іще вживили в череп.

— Гіпофіз,— здогадався Артеміс.

— Дуже добре, Хлопче Бруду. Дуже маленький штучний людський гіпофіз. ГРЛ — один із семи гор­монів, які виробляє гіпофіз.

— ГРЛ? — перепитала Холлі.

— Гормон росту людини,— пояснив Артеміс.

— Саме так. Як можна зрозуміти з назви, ГРЛ від­повідає за зростання різних органів і тканин, особ­ливо м’язів і кісток. Через три місяці я вже підросту на сантиметр. Може, я ніколи і не гратиму в баскет­бол, але ніхто навіть і не здогадається, що я ельф.

— Ти не ельф,— сумно сказала Холлі.— У тебе за­вжди було серце людини.

— Думаю, ти хотіла мене образити. Може, я на це і заслуговую, якщо взяти до уваги те, що хочу з вами зробити. Через час усе, що від вас лишиться, можна буде скласти в трофейну комірчину, іще й місце ли­шиться.

Такого звороту Артеміс іще не чув.

— Трофейна комірчина? Це щось із піратського жаргону?

Опал відсунула потаємну панель на підлозі, від­кривши невеличке відділення під нею.

— Ось трофейна комірчина. Цей термін іще вісім тисяч років тому вигадали контрабандисти, що пе­ревозили овочі. Секретне відділення, яке не помі­тять на митниці. Звісно, сьогодні з усіма сканерами, ультрачервоними камерами і детекторами руху тро­фейні комірчини не дуже і допомагають.— Опал по­сміхнулася, немов дитина, що видає вчителеві своїх товаришів.— Хіба ця комірчина буде повністю зроб­лена зі спеціального сплаву й обладнана внутрішні­ми проекторами рентгенівських та ультрачервоних променів. Єдиний спосіб знайти трофейну комірчи­ну — сунути туди ногу. Тож навіть якщо ЛЕП за­йдуть до мене на борт, вони не знайдуть того, що я переховуватиму. Саме зараз це шоколадні трюфелі. Не можна сказати, що вони нелегальні, але холо­дильник повний. Розумієте, шоколад — моя при­страсть. Увесь цей час, доки мене не було в цьому світі, я сумувала за двома речами. Одна з них — шо­колад. Інша — помста.

Артеміс позіхнув.

— Як цікаво. Потаємне відділення. Ти справжній геній. Як можна не завоювати світ, коли у тебе в тро­фейній комірчині повно трюфелів?

Опал прибрала чорне волосся хлопця з його лоба.

— Жартуй скільки хочеш, Хлопче Бруду. Слова — єдине, що в тебе лишилося.

Через кілька хвилин Мерв завів транспортер на посадку. На Артеміса і Холлі надягли наручники і звели по висувному трапу. Вони опинилися у ве­личезному тунелі, тьмяно освітленому переважно флуоресцентними стрічками. Більшість світлових панелей були розбиті, а ті, що лишилися, ледь бли­мали. Ця секція підйомника була колись частиною квітучого мегаполісу, а тепер вражала пустотою і за­недбаністю. Усюди понатикали щитів з повідомлен­ням, що ту чи іншу конструкцію буде знесено.

Опал махнула на один такий щиток.

— За місяць тут уже нічого не лишиться. Ми саме встигли.

— Пощастило,— пробурмотіла Холлі.

Мерв і Скант мовчки повели їх тунелем, підштов­хуючи дулами бластерів. Дорога під ногами була горбкуватою і порепаною. У вологих ямах зібралися купками жаби, вигукуючи непристойності. Уздовж дороги тяглися пусті крамнички солодощів і сувені­рів. В одній з вітрин розташувалася ціла колекція людських ляльок.

Артеміс зупинився, незважаючи на пістолета, що упирався йому в спину.

— Оце такими ви нас бачите? — запитав він.

— Е, ні,— відповіла Опал.— Ви набагато гірші, але виробники не хотіли лякати дітей.

У кінці тунелю припали до землі кілька величез­них півсфер, кожна завбільшки з футбольний ста­діон. Вони були зроблені із шестикутних панелей, зварених між собою по швах. Деякі з них були мато­вими, інші — прозорими, і кожна була завбільшки з невеличку хатинку.

Перед півсферами стояла височенна арка, вкрита обдертою позолотою. З арки звисала вивіска з гер­бом і двометровими гномськими літерами.

— «Одинадцять чудес світу людей»,— театрально промовила Опал.— За десять тисяч років цивілізації ви створили лише одинадцять так званих чудес.

Артеміс перевірив наручники. Міцно тримаються.

— Вам же відомо, що в офіційному списку лише сім чудес.

— Відомо,— роздратовано відповіла Опал.— Але люди такі обмежені. Ельфійські схоласти дослідили відеозаписи і вирішили включити в перелік храм Абу Сімбела в Єгипті, статуї Моаї на острові Пасхи, храм Боробудур в Індонезії і тронний зал в Персеполісі в Ірані.

— Якщо люди такі обмежені,— прокоментувала Холлі,— дуже дивно, що ти хочеш стати однією із них.

Опал пройшла через арку.

— Власне, я би воліла лишитися піксі — без образ, Артемісе,— але зовсім скоро Народ зникне. Я осо­бисто про це подбаю, щойно відведу вас до нового дому. Через десять хвилин ми вже прямуватимемо до острова, спостерігаючи на моніторах транспорте­ра, як вас шарпатимуть на всі боки.

Вони увійшли в парк, пройшли повз першу пів­сферу, в якій була модель великої піраміди в Гізі в дві третини від справжньої величини. Кілька шес­тикутних панелей було вирвано, і Артеміс побачив залишки моделі. Вражаюче видовище. На схили пі­раміди дерлися якісь волохаті істоти. І була їх там сила-силенна.

— Тролі,—пояснила Опал.— Захопили всі експо­нати. Але не хвилюйтеся, вони тримаються лише своєї території і не нападатимуть, якщо не наближа­тися до піраміди.

Досі Артеміс лишався майже байдужим, але ці хи­жаки, що полювали одне на одного, змусили його серце забитися частіше. Він зупинився, щоб розди­витися того, що був найближче до них. Жахливе створіння, принаймні два з половиною метри за­ввишки, з брудним кошлатим волоссям на масивній голові. Волохаті руки троля звисали нижче колін, а із рота стирчали гострі вигнуті ікла. Тварина дивилася на них, і очі в неї спалахували червоним.

Група підійшла до другого експонату, храму Арте­міди в Ефесі. На голограмі біля входу можна було побачити зображення турецького будинку.

Опал прочитала історичний коментар на малень­кій табличці.

— Цікаво,— сказала вона,— навіщо називати хлопчика іменем богині-жінки?

— Це ім’я мого батька,— втомлено пояснив Арте­міс уже всоте.— Його можуть носити і дівчатка, і хлопці, і означає воно «мисливець». По-моєму, під­ходить. І коли вже ти вибрала людське ім’я, тобі буде цікаво, що Белінда означає «прекрасна змія». Теж підходить. Принаймні половина.

Опал тицьнула пальцем йому в ніс:

— Який ти надокучливий, Фауле! Сподіваюся, інші люди не такі.— Вона кивнула Сканту: — По­бризкай їх,— наказала вона.

Скант витяг із кишені невеличкого пульверизато­ра і щедро побризкав Холлі з Артемісом. Пахла жов­тувата рідина просто огидно.

— Тролячі феромони,— сказав Скант, немов ви­бачився.— Троль тільки раз вдихне, і в нього дах зі­рве. Для них від вас тхне, немов від гарячої самиці. Коли вони зрозуміють, що ви не тролиці, розірвуть на тисячу шматків і з’їдять. Ми поміняли всі розбиті панелі, тож утекти ви не зможете. Якщо хочете, стрибайте в річку,— запах змиється... років через тисячу. І ще, капітане Шорт, я зняв крила з костюма і прибрав камуфляжну фольгу. Підігрів, щоправда, лишив,— урешті-решт, кожен заслуговує хоч на ма­лесенький шанс.

«Дуже мені знадобиться той обігрів проти тро­лів»,— похмуро подумала Холлі.

Мерв заглянув усередину сфери через одну з про­зорих панелей.

— Добре. Все чисто.

Піксі натиснула кнопку на пульті і відчинила го­ловний вхід. Ізсередини донеслося далеке ревіння. Артеміс побачив кілька тролів, що билися на сходах копії храму. їх із Холлі розірвуть.

Брати Брілл заштовхали їх до півсфери.

— Хай щастить,— сказала Опал, і двері почали зачинятися.— Пам’ятайте, ви не самі. Ми стежити­мемо за вами через камери.

Двері зловісно грюкнули. Через кілька секунд електронний замок зашкварчав — один із братів Брілл побризкав його розчинником іззовні. Дороги назад не було. Артеміс і Холлі опинилися серед закоханих тролей, і пахли вони наче тролихи.

Копія храму Артеміди була відбудована дуже точ­но. Творці експонату не забули навіть про рухливі фігурки людей, що займалися звичними для чоти­рьохсотого року до нашої ери справами. Більшість фігур обідрали тролі, але деякі ще рухалися на спеці­альних рейках — підносили дари богам. Який би ро­бот не наближався до тролів, його роздирали на шматочки. Жорстка метафора долі Артеміса і Холлі.

Джерело їжі було лише одне — інші тролі. Самці хапали малих і хворих і безжалісно розривали зубами, кігтями й іклами. Лев’ячу пайку отримував вожак, решта стада задовольнялася залишками. Якщо тролі пробудуть тут іще трохи, вони самі себе знищать.

Холлі плечем штовхнула Артеміса на землю.

— Швидко,— сказала вона.— Покачайся в багню­ці. Обкатайся весь, щоб трохи зменшити запах.

Артеміс так і зробив, накидав на себе багна, на­скільки це дозволяли закуті в наручники руки. Там, де він не дістав, допомогла Холлі, яка теж вимазала­ся з голови до ніг. За мить упізнати їх було уже не­можливо.

Артеміс відчував те, чого не відчував ніколи,— абсолютний страх. Руки в нього тремтіли, ланцюги бряжчали. В мозку не лишилося місця для аналітич­ного мислення. «Не можу,— думав він.— Я нічого не можу зробити».

Холлі взяла ініціативу в свої руки, підняла його на ноги і потягла до залишків макетів торгових наметів біля швидкої річки. Вони сховалися за смугастим по­лотном і дивилися на тролей крізь дірки, що лиши­лися від гострих кігтів. Біля намету на килимку сиді­ли два макети торговців, їхні кошики блищали від золотих статуеток богині Артеміди. Голов у жодного з торговців не було. Щоправда, одна голова лежала неподалік, і через прокушений пластик вибивався штучний мозок.

— Потрібно позбавитися наручників,— гаряче прошепотіла Холлі.

— Що? — пролепотів Артеміс.

Холлі потрусила у нього перед носом наручниками.

— Потрібно оце зняти! Багнюка захистить нас на кілька хвилин, але тролі нас почують. Потрібно дістатися води, а в наручниках ми потонемо.

Очі у хлопця блукали десь далеко.

— Води?

— Отямся, Артемісе,— засичала Холлі.— Не за­був про золото? Ти не зможеш його отримати, якщо загинеш. Великий Артеміс Фаул здався, ледь поба­чив небезпеку. Ми і не через таке проходили раніше.

Не зовсім правда, але ж Хлопець Бруду все одно нічого не пам’ятає.

Артеміс опанував себе. Зараз не час для заспокій­ливої медитації, він має якось приглушити емоції. Не дуже корисно з точки зору психології, але краще, ніж хрустіти на зубах у тролів.

Він глянув на свої наручники. Ультралегкий пластик-полімер. По центру електронний замок, розта­шований так, щоб в’язень до нього не дістав.

— Скільки цифр? — запитав він.

— Що?

— Зі скількох цифр складається код замка? Ти по­ліцейський офіцер. Маєш знати, скільки їх там.

— Три,— відповіла Холлі.— Але ж варіантів безліч.

— Варіанти — не вірогідності.— Артеміс не пере­ставав дратувати, навіть коли його життя було в не безпеці.— Статистика стверджує, що тридцять вісім відсотків людей навіть не намагаються змінити заводський код замка. Хочеться сподіватися, що ельфи проявляють таку ж халатність.

Холлі нахмурилася.

— Я б не сказала, що Опал властива халатність.

— Може. Але її підлеглі не такі уважні до дета­лей.— Артеміс протягнув Холлі руки.— Спробуй гри нулі.

Холлі набрала комбінацію великим пальцем. Чер­воний вогник лишився червоним.

— Дев’ять. Три дев’ятки.

Знову вогник не змінився.

Холлі швидко спробувала всі комбінації із трьох однакових цифр. Жодна не спрацювала.

Артеміс зітхнув.

— Добре. Три цифри поспіль — дуже просто. Чи немає якихось поєднань із трьох цифр, які сидять в ельфійській підсвідомості? Такі, що відомі кожно­му ельфові та ніколи не забуваються?

Холлі напружила мозок.

— Дев’ять п’ять один. Код території Небесного міста.

— Спробуй.

Вона спробувала. Безрезультатно.

— Дев’ять п’ять вісім. Код Атлантиди.

Знову нічого.

— Ці цифри відомі лише на певній території,— сказав Артеміс.— А який номер може бути відомим кожному чоловіку, жінці й дитині?

У Холлі розширилися очі.

— Точно. Точно. Звісно. Дев’ять нуль дев’ять. Екстрений номер поліції. Він у кутку кожного білборда світу.

Тут Артеміс дещо помітив. Завивання стихло. Тролі припинили бійку і почали принюхуватися. В повітрі витали феромони і, немов ляльок за мотуз­ку, тягли гоблінів до наметів. Усі волохаті голови по­вернулися в напрямку Холлі й Артеміса.

Артеміс потрусив наручниками.

— Швидше пробуй!

Холлі натиснула. Вогники блимнули зеленим, і наручники відімкнулися.

— Добре. Чудово. Давай тепер я твої відімкну.

Палець хлопця завмер над замком.

— Я не розбираюся в ельфійських літерах і циф­рах.

— Розбираєшся. Власне, ти єдина людина, що знає нашу мову,— сказала Холлі.— Просто не пам’я­таєш. На замку стандартна розкладка. Від одного до дев’яти, зліва направо, нуль унизу.

— Дев’ять нуль дев’ять,— пробурмотів хлопець, натискаючи на потрібні кнопки.

З першої ж спроби наручники відімкнулися, і саме вчасно, бо не можна було гаяти ані секунди.

Тролі стрибали зі сходів храму і цілеспрямовано бігли до них, набираючи жахливої швидкості. Вони розмахували своїми волохатими руками, щоб додати собі прискорення, і водночас відштовхувалися муску­листими ногами. Таким чином вони долали до шести метрів за раз. Тварини спиралися на зігнуті пальці рук і розмахувалися ногами для наступного стрибка.

Видовище було жахливе: стадо оскаженілих хи­жаків, що неслося по піщаному схилу. Більші самці Обрали легший шлях і кинулися навпростець через ущелину. Підлітки і старі, виснажені від укусів і по­ранень, трималися схилів. Тролі бігли по манекенах і предметах побуту, тримаючи курс на намети. Кош­лате волосся розвивалося на вітру, палали червоні очі. Вони закидали голови назад, щоб ніс був угорі, і принюхувалися. Носи вели їх прямо до Холлі з Артемісом. І що іще гірше, Холлі з Артемісом також відчули сморід тролей.

Холлі заштовхала обидві пари наручників за па­сок. Акумулятори були майже повні, і ними можна було скористатися як обігрівачами чи навіть зброєю, якщо вони виживуть.

— Ну, Хлопче Бруду, стрибай у воду!

Сперечатися Артеміс не став: не було часу. Мож­на було лише припустити, що тролі, як і більшість тварин, невеликі шанувальники води. Він побіг до річки, земля під ним тремтіла від сотні тролячих лап і кулаків. Знову почалося завивання, цього разу ін­шої тональності, більш зухвале, легковажне і бру­тальне, немов тролі втратили останній контроль над собою.

Артеміс намагався не відставати від Холлі. Вона бігла попереду, гнучка і легка, нахилилася, щоб під­хопити пластикову дровину із макета багаття. Арте­міс зробив так само і сунув поліно під пахви. Може, у воді доведеться сидіти довго.

Холлі стрибнула, описала граціозну дугу і майже без сплеску увійшла у воду. Артеміс шубовснув за нею. Не створений він для всієї цієї біганини. Мозок у ньо­го великий, а от кінцівки кволі, а коли тролі наступа­ють тобі на п’яти, потрібно, щоб усе було навпаки.

Вода була теплою, і коли Артеміс проковтнув ту, що потрапила до рота, виявилося, що вона соло­денька на смак. Без забруднювачів, припустив він, звернувшись до тієї малої частини мозку, що могла ще раціонально мислити. Щось обхопило ногу, розі­рвало шкарпетку і подряпало шкіру. Хлопець бов­тнув ногою і звільнився. Цівка гарячої крові затри­малася на мить і попливла за течією.

Холлі уже розтинала хвилі по центру річки. Її ка­штанове волосся стирчало в різні боки.

— Тебе поранили? — запитала вона.

Артеміс похитав головою. Він так захекався, що не міг сказати ані слова.

Холлі помітила, що за його ногою тягнеться кри­вавий слід.

— Кров, а в мене ані краплини магії не лишилося, щоб тебе зцілити. Кров не краща за феромони. Має­мо вибиратися звідси.

На березі тролі буквально втрачали голову. Вони билися лобом об землю і стукали кулаками в такт.

— Шлюбний ритуал,— пояснила Холлі.— Здаєть­ся, ми їм сподобалися.

На середині річки течія була сильною, вона потя­гла їх за собою. Тролі кинулися бігти берегом, деякі навіть почали кидати у воду камінці. Один із них ударився об пластикове поліно Холлі, мало не пере­вернувши його.

Вона виплюнула воду.

— Нам потрібен план, Артемісе. Це твоя робота. Я зі своєю частиною впоралася: довела нас живими аж сюди.

— Так, ти молодець.— Хлопець явно трохи отя­мився, коли вже почав відпускати саркастичні заува­ження. Він прибрав з обличчя мокрі пасма волосся і роззирнувся навсібіч.

Храм був великим. Від нього на пустинну місце­вість падали довгі тіні. Двері були широко розчине­ні, і видно було, що всередині від тролей не сховаєш­ся. Здається, тільки на даху ці тварини не побували.

— Чи вміють тролі лазити? — виплюнув він воду.

Холлі простежила за його поглядом.

— Так, якщо доведеться. Дуже схожі на великих мавп. Але тільки якщо дуже потрібно.

Артеміс спохмурнів.

— Якби ж я міг пригадати,— сказав він.— Якби тільки знав, що мені відомо.

Холлі підпливла до нього і схопила за комір. Їх за­крутила течія, оточила бульбашками і піною.

— «Якби» не годиться, Хлопче Бруду. План потрі­бен раніше, ніж ми допливемо до фільтра.

— Фільтра?

— Це штучна ріка. Вона фільтрується через цен­тральний резервуар.

В Артемісовому мозку спалахнула лампочка.

— Центральний резервуар! От наш вихід!

— Ми загинемо! Я навіть не уявляю, скільки нам доведеться пробути під водою.

Артеміс востаннє оглянувся, щось прикинув і під­рахував.

— Зважаючи на обставини, іншого варіанту не­має.

Попереду течія почала вирувати, закручуватися, підхоплюючи все сміття на березі. Посередині утво­рилася невеличка вирва. Здається, побачивши її, тро­лі заспокоїлися. Вони припинили битися головою і кулаками об землю і почали спостерігати. Деякі, як пізніше виявилося, найрозумніші, пішли берегом.

— Пливемо за течією,— крикнув Артеміс.— Пли­вемо і сподіваємося.

— Оце й усе? Це весь твій геніальний план? — костюм у Холлі потріскував: водна проникала до системи підігріву.

— Не стільки план, скільки стратегія виживан­ня,— відповів Артеміс.

Він би і більше сказав, але його перервала річка: підхопила від ельфійки і потягла до воронки.

Почувався він таким важливим, як і будь-яка гі­лочка в руках стихії. Якби він наважився чинити опір воді, вона б вибила із легень усе повітря, як хуліган, що б’є жертву, доки та не зможе дихати. Груди Арте­міса стискало; і хоча рот був над водою, все одно йому не вдавалося захопити повітря. Мозку бракувало кисню. Ясно думати не виходило. Усе закручувалося: тіло, вода. Білі кола на блакитних і зелених. Ноги за­кручувало в стрічку Мебіуса. Танець ріки. Ха-ха.

Холлі пливла попереду, намагаючись утримати поліна разом. Жалюгідний пліт. Вона щось кричала, але нічого не можна було почути. Крім води. Навко­ло лише вода і безлад.

Вона підняла три пальці. Три секунди. І вони під водою. Артеміс набрав стільки повітря, скільки до­зволили стиснуті груди. Два пальці. Один.

Артеміс і Холлі відпустили поліна, і течія, немов павук, потягла їх униз. Артеміс боровся за останній ковток повітря, але вируюча вода вихопила його з рота. Бульбашки полетіли на поверхню.

Вода була не такою вже глибокою і темною. Але течія була такою швидкою, що нічого не можна було роздивитись. Повз нього майнуло обличчя Холлі, Артеміс тільки й побачив, що великі карі очі.

Воронка звужувалася, Холлі і Артеміс опинилися поряд. їх розвернуло по діагоналі, розкидавши руки і ноги в різні боки. Вони притулилися лобами, знай­шовши втіху в очах одне одного. Не надовго. їхню подорож обірвали металеві ґрати, що закривали ви­хід у трубу. Вони впали на метал, відчувши, як той врізався в шкіру.

Холлі схопилася за ґрати, просунула пальці крізь отвори. Ґрати були новенькі та блискучі. Зі свіжими слідами зварювання. Нові, коли все інше було ста­рим. Кобой!

Щось штовхнуло Холлі в руку. Аквателепод. Він був прив’язаний до ґрат пластиковим шнуром. Майже весь маленький екран усередині захисної капсули заповни­ло обличчя Опал. Майже все обличчя заповнила її по­смішка. Вона щось повторювала, крізь ревіння води слів не можна було розібрати, але можна було легко здогадатися, що вони означають: «Я знову перемогла».

Холлі схопила телепод, відірвала шнур. Від докла­деного зусилля її відкинуло до відносно спокійної течії. Сил у неї не лишилося, тож довелося віддатися на ласку води. Артеміс відштовхнувся від ґрат, ви­тративши останній кисень, щоб допомогти собі но­гами. Вистачило на два поштовхи.

Він звільнився з виру, поплив слідом за Холлі до темного пагорба нижче за течією. «Повітря,— думав він у відчаї.— Мені потрібно подихати. Не скоро. За­раз. Якщо не зараз, то ніколи».

Артеміс випірнув і відкрив рота. Почав вдихати, навіть не виплюнувши воду. Перший подих повернувся із рідиною. Другий був уже чистим, і третій теж. Артеміс відчув, як до рук і ніг поверталася сила, немов венами текла ртуть.

Холлі була в безпеці. Лежала на темному острові серед річки. Груди у неї здіймалися, як ковальський міх, під скорченими пальцями лежав телепод.

— Ага,— сказала Кобой з екрана.— Так передбачувано.

Вона повторювала ці слова знову і знову, аж доки Артеміс не вийшов із води і не знайшов кнопку від­ключення звуку.

— Вона починає мені не подобатися,— видихнув він. — Вона іще пошкодує про такі дрібниці, як під­водний телевізор, бо саме такі речі надають мені сил.

Холлі сіла, озирнулася. Вони лежали на купі сміт­тя. Артеміс здогадався, що відколи Опал поставила на фільтрувальну трубу ґрати, течія викидала все, що відламували тролі, на мілину. Невеличкий острів зі сміття. Були тут і голови роботів, і масні статуї, і за­лишки тролів. Тролині скальпи із широкою лобовою кісткою і зогнила шкіра.

Принаймні ці тролі їх не з’їдять. Небезпечні тролі їх переслідували і навіть уже заходили в піну біля бе­регів. Але від суші їх відділяло метрів із шість води десь із п’ятнадцять сантиметрів завглибшки. Поки що вони були в безпеці.

Артеміс відчув, що на поверхню свідомості рвуть­ся спогади. Він от-от усе пригадає, жодних сумнівів.

Він сидів абсолютно нерухомо, чекаючи на цей мо­мент. Перед очима спалахували розрізнені образи: гора золота: зелені лускаті істоти, що кидалися вог­няними кулями, Батлер серед льоду. Але образи ви слизали, немов краплі води стікали по склу.

Холлі сіла.

— Щось є?

— Можливо,— відповів Артеміс.— Щось. Я не певен. Усе відбувається так швидко. Мені потрібен час на медитацію.

— Часу в нас немає,— відповіла Холлі, збира­ючись на верхівку купи сміття. Під ногами захрустіли черепи.— Поглянь.

Артеміс подивився на лівий берег. Один із тролів підхопив велику каменюку і підняв її над головою. Хлопець зіщулився. Якщо ця каменюка влучить у них, обидва отримають серйозні травми. В ліпшо­му разі.

Троль загарчав, як тенісист-профі, що подає м’яча, і кинув каменюку в річку. Вона мало не влу­чила в їхній острів і впала на мілину, здійнявши бризки.

— Схибив,— сказала Холлі.

Артеміс спохмурнів.

— Сумніваюся.

Другий троль підхопив камінь, за ним третій. Скоро вже усі самці хапали уламки каміння, частини роботів, палки і все, що потрапляло в руки, і кидали в їхній бік. Жодного такого снаряду не потрапило на мокру парочку на острові сміття.

— Усі схибили,— знизала плечима Холлі.— Геть усі.

У Артеміса кістки ломило від холоду, страху і неймовірного напруження.

— Вони не намагаються в нас улучити,— пояснив він.— Вони будують міст.

Тара, Ірландія, світанок

Ельфійський порт у Тарі був найбільшим у Європі, За рік крізь рамки сканера проходило понад вісім тисяч туристів. Вісімсот п’ятдесят кубічних метрів терміналу ховалися за порослим травою пагорбом посеред ферми Мак-Грані. Не порт, а справжній витвір підземного мистецтва.

Мульч Діггумс, збіглий гном-клептоман, і сам був дивом у підземному світі. Від маєтку Фаулів Батлер узяв курс на північ, і за Мульчевим наказом пригальмував за п’ятсот метрів від замаскованого входу до терміналу. Це дозволило Мульчеві вискочити через задні двері прямо в землю. Він швидко зник під шаром багатого ірландського ґрунту. Найкращого у світі.

План порту був добре відомий Мульчеві. Якось довелося визволяти кузена Норда, коли того заареш­тувала ЛЕП, звинувативши в промисловому забрудненні. Шар глини доходив прямо до стіни порту, і якщо знати, де шукати, можна було знайти метале­ву пластину, яка поіржавіла від часу та ірландської вологи. Але цього разу не потрібно було тікати від ЛЕП, якраз навпаки.

Мульч виліз на поверхню посеред голографічного куща, за яким ховався головний вхід до порту. Виліз із тунелю, обтрусив глину ззаду, випустив із травної системи тунельні гази, може, трохи гучніше, ніж звичайно, і зачекав.

Через п’ять хвилин ворота відсунулися і витягти­ся чотири руки, схопили гнома і затягнули всереди­ну. Мульч не опирався, дозволив, щоб його протя­гли темним коридором до кімнати допитів. Там його кинули на незручний стілець і лишили наодинці зі своїми думками.

Але думати не було часу. Кожна секунда, яку він проводив тут, виловлюючи комах із бороди, була для Артеміса й Холлі іще однією секундою втечі від тролів.

Гном підвівся зі стільця і стукнув долонями по дзеркалу, що висіло на стіні.

— Чікс Вербіл,— гримнув він.— Я знаю, що ти за мною спостерігаєш. Потрібно поговорити. Про Хол­лі Шорт.

Мульч стукав по склу, доки двері кімнати не відчи­нилися, і до нього не увійшов Чікс Вербіл, офіцер ЛЕП на поверхні. Чікс став першим потерпілим з боку ельфів під час гоблінської революції Б’ва Келл, що сталася рік тому, і якби не Холлі Шорт, він був би і першим за­гиблим. А так він і медаль отримав від Ради, і дав кіль­ка професіональних інтерв’ю на телебаченні та отри­мав престижну роботу на поверхні в Е1.

Чікс увійшов дуже обережно, з підозрою на об­личчі і розгорнутими крилами за спиною. В руці він тримав «Нейтрино».

— Мульч Діггумс, чи не так? Ти прийшов здава­тися?

Мульч хмикнув.

— А ти як думаєш? Я подолав стільки перешкод, аби втекти, і отак просто прийшов здаватися крила­тому ельфу? Не сказав би, дурню.

Чікс образився, змахнув крилами за спиною.

— Послухай, гноме! Ти не в тому становищі, щоб жартувати. Зараз ти залежиш від мене, якщо іще не зрозумів. Кімнату охороняють шість ельфів.

— Ельфи-охоронці! Не сміши мене. Вони навіть і яблуко в саду не встережуть. Я втік із транспортера на глибині дві милі. Я вже знаю шість способів, як звідти втекти, навіть не докладаючи зусиль.

Чік ображено засопів.

— Хотілося б побачити, як ти це робитимеш. Я в тебе два заряди всаджу, ти навіть і щелепи не встигнеш розкрити.

Мульч скривився. Такі жарти гномам не дуже подобалися.

— Гаразд, заспокойся, хлопець із пістолетом. По­говоримо про твої крила. Зцілилися?

— Звідки ти знаєш?

— Теж мені новини. Тебе ж увесь час по телевізо­ру крутили, навіть по піратських каналах. Не так давно я бачив твою пику в Чикаго.

— У Чикаго? — розправив груди Чікс.

— Саме так. Ти казав, якщо я правильно запа­м’ятав, що Холлі Шорт урятувала тобі життя, і що ельфи ніколи не забувають своїх боргів, і якщо їй знадобиться допомога, ти допоможеш, чого б тобі це не коштувало.

Чікс нервово закашлявся.

— Для мене сценарій написали. І то було іще до того, як...

— До того як один із найкращих офіцерів ЛЕП збожеволів і пристрелив свого командира?

— Так. До того.

Мульч глянув прямо в зелене обличчя Вербіла.

— Ти ж цьому не віриш, еге ж?

Чікс на мить піднявся в повітря, під крилами здійнявся вітер. Тоді він опустився на землю, сів на другий стілець.

— Ні, не вірю. Ані на секунду. Джуліус Рут був для Холлі як рідний батько. Та й для нас усіх.

Чікс закрив обличчя долонями, боявся почути відповідь на наступне питання.

— Ну, Діггумсе, навіщо ти тут?

Мульч нахилився ближче.

— Нас записують?

— Звісно. Стандартна процедура.

— Можеш вимкнути мікрофон?

— Думаю, так. А навіщо?

— Тому що я хочу сказати тобі щось важливе, від чого залежить існування Народу. Але скажу лише тоді, коли вимкнеш мікрофони.

Чікс знову змахнув крилами.

— Нехай це буде щось гарне. Нехай воно мені сподобається, гноме.

Мульч знизав плечима.

— Ох, не сподобається воно тобі. Але це дійсно щось гарне.

Зелені Чіксові пальці набрали код на клавіатурі на столі.

— Так, Діггумсе. Можемо говорити вільно.

Мульч нахилився через стіл.

— Справа в тому, що Опал Кобой повернулася.

Чікс не сказав жодного слова, але обличчя його зовсім зблідло. Замість звичного здорового сма­рагдового кольору воно стало блідо-лаймово-зеленим.

— Опал якось утекла і вирішила всім помститися. Спершу генералу Скалену, тоді командиру Руту, а те­пер Холлі та Артемісу Фаулу.

— О-опал? — пролепотів Чікс, і його поранене крило раптом затремтіло.

— Виводить із гри усіх причетних до її ув’язнення. Якщо пам’ять мене не зраджує, ти до цієї групи теж належиш.

— Я нічого не зробив,— пискнув Вербіл, немов те, що він виправдовується перед Мульчем, якось йому допоможе.

Мульч відхилився на спинку стільця.

— Гей, казати мені немає жодного сенсу. Це ж не я тебе переслідую. Якщо я правильно пам’ятаю, ти маячив на всіх ток-шоу, вихваляючись, що був пер­шим офіцером ЛЕП, який виступив проти гоблінів-контрабандистів.

— Може, вона не бачила,— з надією сказав Чікс.— Вона ж була в комі.

— Гадаю, хтось міг записати для неї.

Вербіл трохи поміркував, час від часу змахуючи крилами.

— І чого ти від мене хочеш?

— Потрібно передати повідомлення Фоулі. Перека­жи йому мої слова про Опал.— Мульч прикрив рота рукою, щоб раптом не побачив якийсь спеціаліст за дзеркалом, що вміє читати по губах.— І мені потрібен ЛЕПівський транспортер. Я знаю, де він припаркова­ний. Просто потрібен чіп запуску і код запалювання.

— Що? Це смішно! Мене кинуть до в’язниці.

Мульч похитав головою.

— Ні, ні. Без звуку вся Поліцейська Плаза поба­чить іще одну геніальну втечу Мульча Діггумса.

Я збиваю тебе з ніг, краду чіп і тікаю через трубу за кулером.

Чікс спохмурнів.

— А ну повернімося до тієї частини, де ти збива­єш мене з ніг.

Мульч стукнув кулаком по столу.

— Слухай, Вербіле! Зараз Холлі перебуває в смер­тельній небезпеці. Може, вона уже загинула.

— Саме це я і чув,— уставив Чікс.

— І вона загине, якщо я не поспішу на поміч пря­мо зараз.

— Чому б мені просто не покликати команду по­ліцейських?

Мульч драматично зітхнув.

— Тому що, дурню, доки сюди приїде група захва­ту з Поліцейської Плази, буде вже запізно. Сам зна­єш правила: жоден офіцер ЛЕП не має права довіря­ти інформації, отриманій від підозрюваного, доки інформацію не підтвердить інше джерело.

— На це правило вже давно ніхто не звертає ува­ги, і якщо ти називатимеш мене дурнем, це справі не допоможе.

Мульч підвівся.

— Ти ж крилатий ельф! Ти маєш той давній ко­декс честі. Жінка врятувала тобі життя, а зараз вона в небезпеці. Ти маєш зобов’язання перед нею, тож роби все що можеш.

Чікс заглянув в очі Мульчу.

— Це все правда? Кажи, Мульче, бо це ж не про­сто якась маленька послуга. Ти ж не задумав усе це, аби просто вкрасти коштовності?

— Усе правда,— відповів Мульч, — Даю слово.

Чікс мало не розсміявся.

— Ха! Слово Мульча Діггумса. З ним у банк не підеш.— Він кілька разів глибоко вдихнув і заплю­щив очі.— Чіп у мене в кишені. Код записаний на брелоку. Спробуй нічого не зламати.

— Не хвилюйся, я чудовий водій.

Чікс поморщився.

— Я не про транспортер, дурню. Про обличчя. Дівчатам я саме таким подобаюсь.

Мульч стиснув велетенський кулак.

— Ну, не будемо розчаровувати дівчат,— сказав він і збив Чікса Вербіла зі стільця.

Мульч вправно обшукав кишені Чікса. Свідомос­ті ельф не втратив, але добре прикидався. Розумне рішення. Через кілька секунд Мульч знайшов чіп і запхав його в бороду. Навколо чіпа негайно обви­лося пасмо волосся, немов у кокон його загорнуло. Прихопив він і «Нейтрино», хоча такої домовленості і не було. У два стрибки гном підскочив до дверей і заблокував їх, сунувши ніжку стільця за ручку. Так він виграє пару секунд. Однією рукою він обхопив кулер, іншою розстебнув клапан на штанях. Швидкість зараз була дуже важлива, бо хто б там не дивився їхню розмову через подвійне дзеркало, він уже стукав у двері. Мульч побачив, що на дверях уже з’явилася чорна точка. Вони почали пропалювати собі дорогу.

Він відірвав стійку з кулером від стіни, і на підло­гу вилилося кілька галонів холодної води.

— О, господи,— простогнав Чікс.— Я ж довіку крила не висушу.

— Замовкни. Ти ж непритомний, не забув?

Щойно труба звільнилася від води, Мульч у неї пірнув. Доліз до першого ж коліна і добряче вдарив його ногою. Посипався ґрунт, прохід завалило. Мульч розкрив щелепи. Він повернувся в землю. Те­пер його ніхто не спіймає.

Транспортери стояли на нижньому рівні, най­ближчому до підйомника. Мульч попрямував униз, його вів непогрішимий внутрішній гномський ком­пас. Він уже був раніше в цьому терміналі, і план ли­шився в пам’яті, як і план будь-якої будівлі, куди його заносила доля. Через шістдесят секунд жування ґрун­ту, позбавленого мінералів, і викидання його з іншо­го кінця травної системи Мульч відчув залізо. І цей запах вів прямісінько до транспортерів; гном волос­ками бороди практично відчув вібрації двигунів.

Як правило, він пробирався крізь металеві панелі з допомогою поліролю для скелі, але у в’язниці його конфіскували, тож довелося стріляти концентрова­ним зарядом із украденого «Нейтрино». Панель розтанула, як крига перед батареєю. Гном зачекав, доки розплавлений метал не затвердіє і не охолоне, і про­ліз крізь панель. Два повороти ліворуч, і він опинив­ся перед ґратами, за якими стояли транспортери. Біля кожних дверей спалахували червоні вогники сигналізації, до того ж іноді лунав сигнал, немов для того, щоб нагадати, сигналізація таки може спра­цювати. Робітники порту зібралися перед екраном внутрішньої лінії та чекали на новини.

Мульч зістрибнув на підлогу з такою граціозніс­тю, якої від нього і не очікувалося, підповз до ЛЕПів­ського транспортеру. Подовжений ніс транспортно­го засобу було направлено прямо в шахту. Мульч заліз на борт, Чіксовим чіпом відчинив пасажирські двері. Управління було досить складним, але Мульч мав тут свою теорію: «Ігноруй усе, крім руля і педа­лей, і все буде гаразд». За всю свою кар’єру він ви­крав понад п’ятдесят транспортерів, і теорія жодного разу його не підвела.

Гном уставив чіп у гніздо запалювання і, не звер­таючи уваги на поради комп’ютера щодо перевірки системи, натиснув на кнопку. Вісім тон ЛЕПівського транспортера рвонули в шахту, розкручуючись, як фігурист на льоду. Земна гравітація підхопила транспортний засіб і потягла до ядра.

Мульч утопив педаль реактивної тяги і завдяки цьому трохи призупинив падіння. До нього заговорило радіо на панелі керування.

— Гей, ви, у транспортері! Краще негайно повер­тайтеся. Я не жартую! Через двадцять секунд я осо­бисто натисну кнопку самознищення.

Мульч плюнув у колонку, надокучливий голос став майже нечутним. Потім набрав повен рот слини і плюнув на розподільну коробку під радіо. Там щось блиснуло і затріщало. От вам і самознищення.

Керувати виявилося трохи важче, ніж Мульч собі уявляв. Проте машину він приручив, кілька разів мало не врізавшись у стіну підйомника. Якщо ЛЕП колись отримає свій транспортер назад, його доведеться під­фарбувати, а може, й поміняти праве крило.

В ілюмінаторі блиснув блакитний лазерний про­мінь. Попереджувальний постріл. Наступного разу цілитиметься комп’ютер. Час зникати. Мульч ски­нув черевики, схопився пальцями за педалі та поле­тів по підйомнику до місця зустрічі.

Батлер припаркував «Бентлі» за п’ятнадцять миль на північний захід від Тари, неподалік від купи ка­міння, що нагадувала стиснутий кулак. Камінь, схо­жий на вказівний палець, був порожнім усередині, саме так, як і казав Мульч. Але гном забув сказати, що отвір буде завалений пакетами з-під чіпсів і жу­вальною гумкою, що лишилися після тисячі тінейджерівських пікніків. Батлер пробрався крізь сміття і побачив двох хлопців, що потайки курили. Біля їхніх ніг спало цуценя лабрадора. Хлопці, мабуть, визвалися вигуляти собаку, щоб трошки покурити. Сигарети Батлерові не подобалися.

Хлопці підвели очі на велетенську фігуру, що над ними нависла.

Батлер тицьнув пальцем у сигарети.

— Ця штука дуже шкодить здоров’ю,— гримнув він.— А якщо не зможе, то я допоможу.

Підлітки покидали сигарети і кинулися геть із пе­чери, саме на це Батлер і сподівався. Він розкидав каміння біля задньої стіни печери, і за ним відкрила­ся глина.

— Пробивайся крізь глину,— наказав йому Мульч.— Власне, я їм її і викидаю через п’яту точку, але ти, може, цього і не захочеш робити.

Батлер ударив напруженими пальцями по центру стіни, і в усі боки побігли тріщини. Виявилося, що стіна лише кілька сантиметрів завтовшки, тож вона швидко здалася. Охоронець розширив отвір руками, щоб можна було пролізти в тунель, який вів до підйомника.

Коли гном казав, що місця буде достатньо, він трошки перебільшив. Ледь вистачало — от правиль­ні слова. Кремезну фігуру Батлера з усіх боків стискала чорна глина. Час від часу в стіні траплялися ка­мінці, що рвали дизайнерський костюм. Це вже другий зруйнований костюм. Один загинув у Мюнхені, а інший тут, під землею Ірландії. Але про костюми не варто було й хвилюватися. Якщо Мульч має слушність, то саме зараз Артеміс тікав десь під зем­лею від кровожерливих тролів. Батлерові довелося якось битися із тролем, і він тоді мало не загинув. Він навіть уявити не міг, як можна протистояти ці­лому стаду тролей.

Батлер учепився пальцями в землю, підтягнувся в напрямку тунелю. Цей тунель, як повідомив Мульч, був одним із багатьох незаконних ходів до ельфій­ської системи підйомників. Ним уже кілька століть користувалися гноми-втікачі. Мульч особисто гриз цей ґрунт триста років тому, коли довелося покину­ти Небесне місто, щоб відвідати вечірку на честь дня народження кузена. Батлер ліз уперед і намагався не думати про травний процес гномів.

За кілька метрів тунель розширився і перетворив­ся на кругленьку кімнатку. Стіни м’яко світилися зе­леним. Мульч і це пояснив. Сказав, що стіни вкриті гномового слиною, яка твердіє на повітрі та починає світитися. Дивно. Пори, що п’ють, волосся, що живе своїм життям, а тепер іще і слина, що сяє. Що далі? Флегма, що вибухає? Він би не здивувався. Хто знає, які іще секрети приховані в рукаві у гномів? Або в інших місцях.

Батлер розкидав ногою купку кролячих кісток, що лишилися від останньої вечері гномів, і сів че­кати.

Він поглянув на люмінесцентний циферблат го­динника. Мульч висадився в Тарі тридцять хвилин тому, тож має скоро бути тут. Охоронець залюбки б пройшовся кімнатою, але й випрямитися тут було важко, не кажучи вже про прогулянки. Батлер схрес­тив ноги і спробував задрімати. Після нападу в Ні­меччині він не стулив очей, а він уже не молодий. Серцебиття і дихання у нього уповільнилися, грудна клітка майже не піднімалася.

Через вісім хвилин маленька кімната затрусилася. Зі стін посипалася земля. Ґрунт під ногами засвітив­ся червоним, і комахи та хробаки поквапилися ли­шити гаряче місце. Батлер підвівся на ноги і приту­лився до стіни. За мить циліндрична секція посеред підлоги опустилася, лишивши по собі дірку.

Крізь дірку пролунав голос Мульча, посилений акустичною системою вкраденого транспортера.

— Ходімо, Чоловіче Бруду. Ворушись. Ми маємо врятувати друзів, а в мене ще й ЛЕП на хвості си­дить.

«На хвості у Мульча Діггумса,— подумав Батлер і здригнувся.— Не найкраще місце у світі».

Але охоронець опустився через дірку і опинився на даху ЛЕПівського транспортера. Поліцейські транспортери були замалі навіть для ельфів, а Бат­лер, той узагалі не зміг би розправити спину на си­дінні, якби знайшлося достатньо широке для нього. Довелося йому опуститися навколішки за кріслом пілота.

— Усе готово? — запитав він.

Мульч упіймав жучка на Батлеровому плечі. Ки­нув його собі в бороду, і нещасну комаху відразу ж оповили коконом волосинки бороди.

— Пізніше з’їм,— пояснив він.— А може, ти хо­чеш?

Батлер посміхнувся, але якось нещиро.

— Дякую. Уже поїв.

— Хіба? Ну, що б ти там не з’їв, спробуй його утримати, адже ми поспішаємо, і мені доведеться трошки перевищити швидкість.

Гном хруснув суглобами пальців на ногах, і тран­спортер полетів по спіралі вниз. Батлера відкинуло до задньої стіни, і йому довелося скріпити ремені безпеки з трьох крісел і триматися за них.

— Це справді так необхідно? — прогарчав він крізь стиснуті зуби.

— Подивись назад,— відповів Мульч.

Батлер важко підвівся на колінах і виглянув у за­дній ілюмінатор. За ними летіло тріо, що на перший погляд нагадувало світляків, але, якщо придивитися, можна було розгледіти менші транспортери. Один транспортер повторював кожну їхню спіраль. Інший стріляв маленькими блискучими торпедами, і удар­на хвиля від них проникала навіть крізь корпус. У Батлера аж засвербіла поголена голова.

— ЛЕПівські уніподи,— пояснив Мульч.— Вони блокують нашу комунікаційну антену, на випадок, якщо на нас у шахті чекають спільники. Ці поди

мають доступ до нашої навігаційної системи. їхні комп’ютери від стежать нас будь-де, коли...

— Коли що?

— Коли ми їх якимось чином не обдуримо. Якось не вийдемо із цього діапазону.

Батлер міцніше примотався ременями.

— А можна?

Мульч поворушив пальцями на руках і ногах.

— Спробуємо,— сказав він і додав швидкості.

Одинадцять Чудес, Храм Артеміди, ельфи

Холлі з Артемісом сиділи на маленькому острівці зі сміття і чекали, доки тролі добудують міст. Тварини квапилися, кидали на мілину камінь за каменем. Де­які навіть відважилися сунути палець у воду, але швидко відсмикнули ногу й ображено загарчали.

Холлі витерла воду з очей.

— Так,— сказала вона.— Я маю план. Я лишаюся тут і відбиваюся. Ти повертаєшся в річку.

Артеміс похитав головою.

— Я дуже вдячний. Але ні. Для нас обох це буде самогубством. Тролі зжеруть тебе за секунду, а потім просто чекатимуть, доки мене приб’є течією. Має бути інший вихід.

Холлі кинула в найближчого троля черепом. Той спіймав його пазурами і розтрощив на маленькі шматочки.

— Слухаю тебе, Артемісе.

Хлопець потер лоба, немов хотів розбити перепо­ни, що не дозволяли спогадам повернутися.

— Якби я міг пригадати. Тоді...

— Хіба ти зовсім нічого не пам’ятаєш?

— Образи. Щось таке. Нічого розбірливого. Фраг­менти жаху. Це може бути просто галюцинацією. Найбільш імовірне пояснення. Може, мені варто розслабитися і почекати, доки я прокинусь.

— Подивись на це як на складну задачку. Коли б це була рольова гра, як би герої втекли?

— Якби це була воєнна гра, потрібно було б знати слабкі сторони ворогів. Вода лише одна з них...

— І світло,— випалила Холлі.— Тролі ненавидять світло. Воно опалює їм сітківку.

Істоти, що були вже готові вирушити по самороб­ному мосту, обережно перевіряли кожну каменюку. Сморід від немитого хутра і дихання доносився аж до маленького острівка.

— Світло,— повторив Артеміс.— Ось чому їм тут подобається. Тут майже немає світла.

— Так. Тут світло завдяки флуоресцентним стріч­кам, а штучне сонце сяє на мінімумі.

Артеміс поглянув угору. По імітації неба рухалися голографічні хмарки, а прямо по центру, над дахом храму, застигло кришталеве сонце, яке ледве жев­ріло.

Раптом у нього сяйнула думка.

— На розі храму, здається, було риштування. Якщо ми туди заліземо і дотягнемося до сонця, чи зможеш ти скористатися акумуляторами наших на­ручників, щоб засвітити сонце?

Холлі нахмурилася.

— Так, зможу. Але як ми обійдемо тролей?

Артеміс підняв водонепроникну капсулу, в якій крутилося відеоповідомлення Опал.

— Відволічемо їх ось цим маленьким телеві­зором.

Холлі знайшла на екрані телеподу панель контро­лю, збільшила яскравість до максимуму. Зображен­ня Опал зникло за білим сліпучим світлом.

— Скоріше,— смикнув її за рукав Артеміс.

Перший троль уже половину мосту перейшов, за ним просувалися інші, балансуючи на камінцях. Найхимерніший танок у світі.

Холлі обхопила телепод руками.

— Може не спрацювати,— попередила вона.

Артеміс став за нею.

— Знаю, але іншого виходу немає.

— Гаразд. Але якщо у нас нічого не вийде, мені дуже шкода, що ти нічого не пам’ятаєш. У таку годи­ну добре бути поруч із другом.

Артеміс стиснув її плече.

— Якщо у нас вийде, ми будемо друзями. Пов’язаними спільним шоком.

Маленький острівець затрусився. Черепи відок­ремилися від хребтів і покотилися у воду. Тролі були зовсім поруч. Вони обережно просувалися стежкою із каменів і починали верещати, коли на хутро по­трапляла хоч краплинка води. Тварини, що лиши­лися на березі, били по землі кулаками, бризкаючи слиною.

Холлі чекала до останньої хвилини, щоб отрима­ти максимальний результат. Телепод був поверну­тий екраном до купи сміття, тож тролі навіть і гадки не мали, що на них чекає.

— Холлі? — поквапив її Артеміс.

— Зачекай,— прошепотіла Холлі.— Іще кілька секунд.

Перший троль дістався до острівка. Він явно був лідером. Майже три метри заввишки, він трусив во­лохатою головою і вив у штучне небо. Тут він помі­тив, що Артеміс і Холлі аж ніяк не схожі на тролих, і крихітний мозок охопила дика лють. З іклів закра­пала отрута, пазурі приготувалися до нападу. Тролі надавали перевагу ударам під ребра. Від таких ударів швидко зупинялося серце, і м’ясо не встигало стати жорстким.

До острова наближалися інші тролі, і їм теж не терпілося взяти участь у вбивстві чи паруванні. Холлі вибрала слушну мить і підняла телепод уго­ру, направивши сяючий екран на найближчого троля. Істота відсахнулася, замахала лапами на ненависне світло, немов то був справжній ворог. Світло обпекло сітківку тролиних очей, і тварина впала на своїх родичів. Кілька з них упали в воду. По ланцюгу, немов вірус, поширилася паніка. Тро­лі реагували на воду, немов то була кислота, і на­магалися хутчіше вибратися на берег. Відхід був не дуже організований. Усе, що траплялося на шляху, відштовхувалося або розтрощувалося. Запахло кров’ю і отрутою, вода заклекотіла, немов закипі­ла. Кровожерливі завивання тролів змінилися кри­ками болю і страху.

«Цього не може бути насправді,— думав Артеміс Фаул.— У мене галюцинації. Може, після того, як ми випали з вікна, я впав у кому?» І оскільки мозок знайшов можливе пояснення, спогади лишилися під

замком.

— Хапайся за мій пасок,— наказала Холлі та ки­нулася до імпровізованого мосту.

Артеміс одразу ж послухався. Часу сперечатися, хто головний, не було. В будь-якому разі, коли існу­вав хоч найменший шанс, що все відбувалося по- справжньому, капітан Шорт мала більше досвіду із цими істотами.

Холлі розмахувала телеподом, немов портатив­ною лазерною гарматою і крок за кроком просувала­ся по мосту. Артеміс зосередився на тому, щоб не втратити баланс. Вони переступали з каменю на ка­мінь, розгойдуючись, немов канатоходці. Холлі повертала телепод праворуч і ліворуч, засліплюючи тролів з усіх боків.

«Забагато,— думав Артеміс.— їх так багато. У нас нічого не вийде».

Але здаватися — не варіант. Тож вони і йшли, робили два кроки вперед і один назад.

Якийсь вправний самець пригнувся й уник світла. Він розмахнувся лапою з гострими пазурами, водо­непроникна захисна оболонка телеподу луснула. Холлі відсахнулася, збила з ніг Артеміса. Вони поле­тіли в річку, боляче вдарившись об дно на мілині.

Артемісові вибило повітря з легенів, він інстинк­тивно почав хапати повітря ротом. На жаль, нахапався він лише води. Холлі рук не опустила і тримала корпус телеподу над водою. Але через шпарину просочилося кілька крапель, і по екрану пробігли іскорки.

Холлі піднялася наноги, прицілившись телеподом на величезного самця. Артеміс підвівся і пі­дійшов до неї, відкашлюючи воду з легенів.

— Екран пошкоджено,— видихнула Холлі.— Не знаю, скільки у нас лишилося часу.

Артеміс відсунув з очей мокре волосся.

— Ходімо,— кинув він.—- Ходімо.

Вони почали пробиратися на берег, обходячи тролей. Холлі вибрала чисте місце, де можна було безпечно вийти. Яке полегшення опинитися на сухій землі! Але вода хоча б була на їхньому боці. А тепер вони на території тролів.

Тварини, що не постраждали, оточили їх на без­печній відстані. Коли якийсь троль підходив занадто близько, Холлі світила на нього телеподом, і той ки­дався геть, немов ужалений.

Артеміс намагався не звертати уваги на холод, утому і шок. Нога, за яку його ухопив троль, боліла.

— Ходімо прямо до храму,— ледь вимовив він, так у нього цокотіли зуби.— Піднімемося по ришту­ванню.

— Гаразд. Тримайся.

Холлі зробила кілька глибоких вдихів, збираючись на силі. Вона так довго тримала телепод, що рук прак­тично не відчувала, але не виказувала ані втоми, ані страху. Дивилася тим тролям прямо в червоні очі, аби вони знали, що мають справу з грізним ворогом.

— Готовий?

— Готовий,— відповів Артеміс, хоча це було і не так.

Холлі вдихнула останній раз і кинулася вперед. Тролі на таку тактику не чекали. Врешті-решт, що за створіння наважиться кинутися на тролей? Вони відступили від сліпучого білого сяйва, і збентеження вистачило саме щоб Холлі з Артемісом пробігли крізь розірваний ланцюг.

Вони кинулися схилом до храму. Холлі не нама­галася уникати тролів, бігла прямо на них. Тварин сліпило світло, і вони вносили безлад у власні ряди. Серед тварин уже виникло кілька бійок, бо вони зачепили когось із родичів своїми гострими пазурами. Найрозумніші тролі скористалися можливістю по­мститися за давні образи. Бійки поширювалися ланцюговою реакцією, і скоро вся рівнина пере­творилася на поле бою.

Артеміс біг, стиснувши зуби і важко дихаючи, не відпускаючи Холліного паска. Капітан Шорт дихала ритмічно, в такт руху.

«Я в поганій фізичній формі,— подумав Арте­міс.— І це може коштувати мені життя. В майбут­ньому потрібно тренувати не лише мозок. Якщо те майбутнє у мене взагалі є».

Перед ними висився храм — модель п’ятнадцять метрів заввишки. Дюжини однакових колон, що тяг­лися до голографічних хмар, підтримували трикут­ний дах, прикрашений витонченою ліпниною. Ниж­ні частини колон були посічені тисячами слідів від пазурів: то молоді тролі намагалися знайти захист від сердитих старших родичів. Артеміс і Холлі під­нялися по сходах до колон.

На щастя, тролів на риштуванні не було. Усі були зайняті: або вбивали, або намагалися уникнути смер­ті. Втім через кілька секунд вони згадають про гостей. Свіже м’ясо. Небагато з них ласували ельфійським м’ясом, але хто хоч раз спробував, не відмовився б іще від однієї порції. Лише один троль серед присут­ніх пробував плоть людини, і пам’ять про солодке м’ясо турбувала ночами його обмежений мозок.

Саме той троль, що вибрався із води, обважнілий від мокрого хутра. Він відкинув малюка, що підій­шов надто близько, і принюхався. В повітрі з’явився новий запах. Троль пам’ятав його зі свого короткого перебування під місяцем. Запах людини. Сама згадка викликала у нього виділення слини. Самець побіг до храму. Дуже скоро за ним уже бігла чимала група охочих до ласощів тварин.

— Нас повернули в меню,— зауважила Холлі, коли вони добігли до риштування.

Артеміс зняв пальці з паска капітана ЛЕП. Він хо­тів відповісти, але легені вимагали кисню. Хлопець хапав повітря, спершись руками на коліна.

Холлі взяла його за руку.

— Нам бракує часу, Артемісе. Мусимо лізти.

— Після тебе,— ледь видихнув хлопець.

Він знав, що батько ніколи б не кинув жінку в біді, і сам би не втік.

— Зараз не час для суперечок,— сказала Холлі та підштовхнула Артеміса.— Лізь до сонця. Я спробую виграти іще кілька секунд із телеподом. Іди!

Артеміс подивився їй в очі, щоб подякувати. Ті були такі круглі й карі... і знайомі? На волю рвалися спогади, грюкали в двері в’язниці.

— Холлі? — сказав він.

Холлі повернула його до дерев’яних підпорок. Слушна мить минула.

— Угору. Ти гаєш час.

Артеміс напружив утомлені руки і ноги, спробу­вав скоординувати рухи. Нога, рука, підтягнутися. Не дуже складно. Він і раніше залазив по драбині. Принаймні, по одній. Точно.

Дерев’яні планки були вкриті гумою, спеціально для тих, хто підніматиметься. Відстань між ними до­рівнювала сорока сантиметрам — саме те, що по­трібно для пересічного ельфа. Артеміс поліз, і вже через шість сходинок відчув, як утомилися руки. Але ще зарано для втоми. Повзти ще довго.

— Гей, капітане,— крикнув він через плече.— По­лізли!

— Іще трохи,— обізвалася Холлі. Вона притули­лася спиною до риштування і намагалася знайти якийсь лад у лавах тролів.

У Поліцейській Плазі вони проходили підготовку на випадок атак тролей. Але то було для ситуацій, коли ти опинявся з тролем віч-на-віч. І що збенте­жило Холлі, лектор для ілюстрацій використав запис її власного двобою з тролем в Італії, що стався за два роки до того.

— От,— сказав лектор, зупинивши відео на вели­кому екрані й тицьнувши в нього указкою,— класич­ний приклад того, як не потрібно робити.

Зараз сценарій був геть іншим. Інструкцій, що ро­бити, коли на тебе нападає ціла зграя тролів на їхній території, вони ніколи не отримували. Немає таких дурнів, казав інструктор, які б туди зайшли.

На неї насувалися дві групи. Ту, що йшла від ріки, очолював справжній монстр, у якого з іклів скра­пувала анестезуюча отрута. Холлі знала: якщо хоч краплина цієї отрути потрапить під шкіру, вона впа­де у щасливий ступор. І навіть коли втече від тролевих пазурів, отрута поступово її паралізує.

Друга група наближалася із західної частини і складалася переважно з тих, хто спізнився, і з ма­лих. Усередині храму лишалися і самиці, але вони скористалися нагодою і накинулися на м’ясо, що ли­шилося після самців.

Холлі змінила яскравість телеподу до мінімуму. Потрібно добре розрахувати час, щоб отримати мак­симальний результат. Це останній шанс, бо коли вона полізе, цілитися не зможе.

Тролі дерлися по сходах храму, намагаючись ви­рватися вперед. Групи насувалися з обох боків під прямими кутами. Іще здалеку лідери почали бити себе в груди, рішуче налаштувавшись відірвати від жертв перший шматок. Вони вишкірили ряди го­стрих хижацьких зубів і не зводили очей із цілі. Саме цю мить і обрала Холлі для дії. Вона збільшила яскравість до максимуму і обпалила сітківку двом тваринам, коли вони саме стрибнули. Ті завили й, засліплені, попадали на землю серед лап, пазурів, іклів і зубів. Кожен з лідерів вирішив, що на нього напала група суперника, і за секунду почалася жорстока бійка.

Холлі скористалася ситуацією, підстрибнула і вхопилася за драбину. Вона пристебнула телепод до паска, і тепер він був спрямований униз, немов гар­мата у хвості літака. Слабенький захист, але краще, ніж нічого.

За мить вона наздогнала Артеміса. Хлопець ледь дихав і просувався дуже повільно. З рани на нозі скрапувала кров. Холлі з легкістю його обігнала би, але замість того обхопила рукою поручень і подиви­лася, як там тролі. Саме вчасно. Один відносно не­великий самець дерся вгору зі спритністю гірської горили. Ікла в нього ледь можна було розгледіти, але були вони дуже гострі і на кінчиках уже блищали краплі отрути. Холлі направила на нього екран, він відпустив руки і схопився за очі. Ельфові вистачи­ло б розуму триматися однією рукою, а іншою при­кривати очі, але IQ у тролів був не вищий за IQ хро­баків, і вони діяли цілком інстинктивно.

Малий троль полетів на землю і приземлився на волохатий килим, що ворушився внизу. Його відра­зу втягнули в бійку. Холлі полізла далі, телепод бов­тався на її спині. Артеміс просувався дуже повільно, і менше ніж за хвилину вона вже була поряд з його плечем.

— Усе гаразд?

Артеміс кивнув, стиснувши зуби. Але очі в нього були широко розплющені, він перебував на грані па­ніки. Холлі вже бачила цей вираз на обличчях бойових офіцерів ЛЕП. Потрібно дотягти хлопця в без­печне місце, доки він не втратив голову.

— Давай, Артемісе. Іще кілька сходинок. Ми змо­жемо.

Артеміс заплющив очі на п’ять секунд, подихав через ніс. Коли знову розплющив, у них світилася рі­шучість.

— Добре, капітане. Я готовий.

Артеміс потягнувся до наступної сходинки, під­тягнувся на сорок сантиметрів ближче до спасіння. Холлі лізла за ним, підштовхуючи, як інструктор сержанта.

Через хвилину вони дісталися даху. Тролі вже при­гадали, кого вони переслідували, і полізли на ришту­вання. Холлі затягла Артеміса на похилий дах, і вони навколішках полізли до найвищої точки. Фарба була білою, чистою, без жодного сліду. В неяскравому світлі здавалося, що вони йдуть засніженим полем.

Хлопець зупинився. Цей краєвид викликав ту­манні спогади.

— Сніг,— непевно сказав він.— Я щось прига­дую...

Холлі схопила його за плече і потягла вперед.

— Так, Артемісе. Арктика, пам’ятаєш? Пізніше ми про це побалакаємо, коли тролі не намагатимуть­ся нас з’їсти.

Хлопець повернувся в реальність.

— Гаразд. Непоганий план.

Дах храму під кутом сорок градусів піднімався до кришталевої сфери штучного сонця. Вони лізли так швидко, наскільки дозволяли втомлені руки Артемі­са. За ними по білій фарбі тягнувся ланцюжок кри­вавих плям. Риштування ходором ходило від силь­них лап тролів.

Холлі стала на верхівку даху, потягнулася до кри­шталевого сонця. Її пальці торкнулися гладенької поверхні.

— Дарвіт! — вилаялася вона.— Не можу знайти порт живлення. Десь має бути зовнішній вихід.

Артеміс підповз з іншого боку. Хоча він і не бояв­ся висоти, униз намагався не дивитися. Навіть той, хто не страждає від частих запаморочень, бояти­меться впасти з п’ятнадцятиметрової висоти прямо серед лютих тролів. Хлопець потягнувся і помацав шар. Указівний палець знайшов маленьку виїмку.

— Щось є,— заявив він.

Холлі повернула сферу і роздивилася отвір.

— Добре,— сказала вона.— Зовнішній порт жив­лення. Акумулятори мають конвектори, тож ця ви­їмка ідеально підходить.

Вона витягла з кишені наручники, дістала з них акумулятори. Самі батарейки були розміром з кре­дитну картку і мали сяючу яскраво-блакитну смужку по всій довжині.

Холлі стала на гостру верхівку даху, піднялася на­вшпиньки. Тролі вже перелазили через край.

Наближалися, як зграя пекельних псів. Тепер біла фарба даху вкрилася чорним, брунатним і рудим тролиним хутром. Вони голосно вили, і через їхній сморід було важко дихати.

Холлі зачекала, доки вони всі перелізуть через край, і вставила акумулятори в паз сонячної сфери. Сонце загуло, затремтіло і разок спалахнуло сліпу­чим світлом. На мить увесь експонат став діаманто­во-білим, але сфера знову потьмяніла.

Тролі покотилися, як шари по більярдному столи­ку. Деякі скотилися з даху, але більшість затрималися на краю і скиглили, роздираючи обличчя лапами.

Артеміс заплющив очі, щоб скоріше повернулося нічне бачення.

— Я сподівався, що акумуляторів вистачить на до­вше. Забагато зусиль для такого малого результату.

Холлі витягла порожні акумулятори.

— Схоже, такій сфері потрібно багато соку.

Хлопець поморгав і зручно вмостився на даху, об­хопивши руками коліна.

— Усе одно маємо деякий час. Нічним тваринам потрібно хвилин із п’ятнадцять, щоб після яскраво­го спалаху повернулося відчуття орієнтації.

Холлі сіла поруч.

— Цікаво. Ти раптом став таким спокійним.

— Вибору немає,— просто відповів Артеміс.— Я проаналізував ситуацію і дійшов висновку, що втекти ми не зможемо. Ми на верхівці химерної моделі храму Артеміди, навколо нас тимчасово заслі­плені тролі. Щойно вони опритомніють, залізуть сюди і роздеруть нас на шматки. Нам на життя ли­шилося чверть години, і я не збираюся розважати іс­теричну Опал Кобой.

Холлі підняла голову, намагаючись роздивитися камери на куполі півсфери. У темряві миготіло при­наймні з дюжину червоних вогників. Опал зможе отримати насолоду від своєї помсти зусібіч.

Артеміс має рацію. Опал буде в захваті, якщо їх розірвуть прямо перед камерами. Вона дивитиметь­ся і передивлятиметься запис, коли втомлювати­меться від ролі принцеси світу.

Холлі розмахнулася і кинула непотрібні акумуля­тори через дах. Здається, це все. Вона відчувала ско­ріше розчарування, ніж страх. Останнім наказом Джуліуса було врятувати Артеміса, а вона навіть і з цим не впоралася.

— Шкода, що ти не пам’ятаєш Джуліуса,— сказа­ла вона.— Ви багато сварилися, але насправді він за­хоплювався тобою. Щоправда, Батлер йому подо­бався більше. Вони були на одній хвилі. Двоє старих вояків.

Тролі почали приходити до тями. Кліпали очима, намагаючись щось роздивитися.

Артеміс обтрусив пил із штанів.

— Я пам’ятаю, Холлі. Я все пам’ятаю. Особливо тебе. Це справжня втіха, що ти поруч.

Холлі дуже здивувалася, немов її облили холод­ною водою. Не стільки тим, що сказав Артеміс, хоча слова його були дуже незвичними, скільки його то­ном. Вона ніколи не чула, щоб голос у хлопця був та­ким теплим, таким щирим. Як правило, він не пока­зував своїх емоцій, і зараз його слова пролунали досить незграбно. Зовсім на нього не схоже.

— Це дуже люб’язно, Артемісе,— сказала вона, поміркувавши кілька секунд.— Але не потрібно при­кидатися заради мене.

Тепер настала черга хлопця дивуватися.

— Як ти зрозуміла? Мені здалося, що я дуже вда­ло відтворив емоції.

Холлі глянула на тролів. Вони почали обережно сунутися в їхній бік, нахиливши голови, щоб не засліпнути знову.

— Таким ідеальним ніхто не може бути. От так я і зрозуміла.

Тролі заспішили. Вони розмахували своїми веле­тенськими руками, щоб бігти швидше. З повер­ненням упевненості до них повернувся і голос. До верхівки даху полетіло виття, відбиваючись від ме­талевої поверхні. Артеміс підтягнув коліна під під­боріддя. Кінець. Усе скінчилося. Нечесно, що дове­деться так помирати, коли ще стільки всього можна було зробити.

Виття стало нестерпним. І сморід також.

Холлі обхопила його за плечі.

— Заплющ очі, Артемісе. Ти нічого не відчуєш.

Але очі хлопець не заплющив. Замість цього він підвів погляд угору. До поверхні землі, де на нього чекали батьки. Батьки, яким так і не випало шансу пишатися ним.

Він відкрив рота, щоб прошепотіти «Проща­вайте», але від того, що побачив, слова застрягли в горлі.

—- Ось і доказ,— сказав він.— Усе це галюцинації.

Холлі подивилася вгору. Секцію панелі прибрали, і до них опускалася мотузка. На кінці мотузки роз­гойдувалося щось таке, що нагадувало голі й дуже волохаті сідниці.

— Повірити не можу! — вигукнула Холлі і схопи­лася з місця.— Ти до нас прилетів!

Чи не з сідницями вона розмовляла? І що дивно, сідниці відповідали!

— Я тебе теж люблю, Холлі. А тепер закривайте все, що у вас відкрите, тому що я зараз покажу цим тролям!

Артеміс ліг на дах.

— Скажи, що з іншого боку сідниць є якась іс­тота.

— Є,— підтвердила Холлі.— Але побоюватися потрібно саме задньої частини.

Тролі уже були за кілька метрів від них. Досить близько, щоб можна було побачити їхні червоні очі та кількарічний пил на пасмах волосся.

Над головою Мульч Діггумс (бо це, звісно, був саме він) випустив легенький вітерець. Такий, щоб його розкрутило на кінці мотузки. Важливо було описати саме коло, щоб гази, які він збирався звіль­нити, розподілилися рівномірно. Зробивши три оберти, він напружився і випустив із шлунку весь газ, до останньої бульбашки.

Тролі за природою істоти тунельні, тож нюх для них важливий не менше за нічне бачення. Осліплені тролі можуть жити роками, відшукуючи воду і їжу за запахом.

З Мульчевими газами до кожної клітинки тролиного мозку потрапило мільйон повідомлень. Сморід був просто нестерпний, а порив вітру, що утворив­ся,— такий сильний, що у тролей роздуло волосся, але найгіршим був саме зміст газу — туди входили і глина, і рослини, і комахи, і все, що Мульч з’їв за останні кілька днів. Нервову систему тролей закоро­тило. Вони попадали на коліна й обхопили свої бідо­лашні голови лапами. Один був так близько до Холлі з Артемісом, що поклав свою тремтячу руку прямо на спину капітана ЛЕП.

Холлі виповзла з-під руки.

— Ходімо,— потягнула вона Артеміса.— Дія газу така ж нетривала, як і світла.

Над головою Мульч знижував швидкість.

— Дякую,— сказав він, театрально уклонившись, що досить нелегко було зробити на мотузці.

Гном піднявся по мотузці, перебираючи пальця­ми на руках і ногах, і голосно крикнув Артемісу і Холлі:

— Стрибайте! Швидко!

Хлопець скептично смикнув мотузку.

— Ця дивна істота занадто мала, щоб витягти нас обох.

Холлі вставила ногу в петлю на кінці мотузки.

— Твоя правда, але він не один.

Артеміс примружив очі та подивився туди, де в півсфері бракувало панелі. В отворі з’явилася ще одна фігура. Обличчя її було в тіні, але силует можна було запросто впізнати.

— Батлере! — посміхнувся хлопець.— Ти тут.

І раптом, незважаючи на все, хлопець відчув себе в повній безпеці.

— Покваптеся, Артемісе,— крикнув охоронець.— Не можна гаяти ані секунди.

Артеміс сунув ногу в петлю, і Батлер швидко під­тягнув їх обох.

— Ну,— сказала Холлі, нахилившись до нього,— ми вижили. Ми тепер друзі? Пов’язані спільною ду­шевною травмою?

Артеміс спохмурнів. Друзі? Чи було в його житті місце другові? Та, може, у нього й вибору не було?

— Так,— відповів він.— Досвіду в мене у цій галу­зі дуже мало, але я можу почитати.

Холлі закотила очі.

— Дружба — це не наука, Хлопче Бруду. Хоч на хвилину забудь про свій геніальний мозок. Просто роби те, що вважаєш за потрібне.

Артеміс сам не повірив тому, що сказав після цих слів. Може, його розчулив порятунок.

— Мені здається, що не можна брати грошей за допомогу другові. Лиши собі своє золото. Потрібно зупинити Опал Кобой.

Холлі вперше після смерті командира щиро посміхнулася, але в голосі у неї зазвучала сталева нотка.

— Тепер нас четверо, тож у неї не лишилося жод­ного шансу.

ГЛАВА 8: ТРОХИ РОЗУМНИХ РОЗМОВ

МУЛЬЧ лишив украдений у ЛЕП транспортер біля воріт парку. Вивести з ладу камери в парку і прибрати одну з трухлявих панелей на даху півсфери, щоб нічого не заважало операції, Батлерові було зовсім нескладно.

Коли вони повернулися до транспортера, Холлі увімкнула двигун і запустила перевірку системи.

— Що ти тут робив, Мульче? — запитала вона, здивовано поглянувши на показання комп’ютера. — Тут зазначено, що всю дорогу сюди ти пролетів на першій передачі.

— Тут і передачі є? — роззявив рота гном.— Я ду­мав, у вас автоматичні коробки.

— Деякі жокеї надають перевагу передачам. Знаю, старомодно, але так ти більше контролюєш

ситуацію. І ще одне. Тобі не потрібно отак морочитися з газом. У зброївні є чималий запас шокових гранат.

— Тут і зброївня є? Механічна коробка передач і зброївня! Хто б міг подумати!

Батлер надавав Артемісу першу допомогу.

— Здається, усе гаразд,— сказав він, поклавши на груди хлопця свою масивну долоню.— Бачу, ребра Холлі вам зцілила.

Хлопець перебував у якомусь оціпенінні. Тепер, коли небезпека їм не загрожувала, на нього навали­лися всі події за день. Скільки разів можна втекти від смерті за двадцять чотири години? Тут будь-хто голову втратить.

— Скажи мені, Батлере,— прошепотів він, щоб не почули інші.— Це все правда? Чи галюцинація? — Ледь слова злетіли з язика, хлопець зрозумів, що пи­тання некоректне. Якщо це галюцинація, то охоро­нець йому теж привидівся.— Я відмовився від золота, Батлере,— продовжив Артеміс. Для нього самого це виявилося несподіванкою, від якої він досі не отямився.— Я. Відмовився від золота.

Батлер посміхнувся, і то була скоріше посмішка друга, ніж охоронця.

— Мене це анітрохи не дивує. До того, як нам стерли пам’ять, ви уже стали великодушним.

Артеміс спохмурнів.

— Звісно, так ти і маєш говорити, якщо ти части­на галюцинації.

Мульч підслухував і не втримався від коментаря.

— Хіба твій ніс не почув, чим я відлякував тролів? Хіба таке буває в галюцинаціях, Хлопче Бруду?

Холлі завела двигун.

— Тримайтеся! — кинула вона через плече.— Час вирушати. Сенсори показують, що по місцевому під­йомнику просувається кілька транспортерів. Нас шукає влада. Потрібно десь переховатися.

Холлі натиснула на акселератор, і транспортер ле­генько піднявся над землею. Якби вони не дивилися в ілюмінатори, то взагалі нічого б не помітили.

Батлер штовхнув Мульча в бік:

— Бачив? Оце зліт! Сподіваюся, ти теж навчишся.

— Що мені зробити, щоб мене тут хоч трохи по­важали? — образився гном.— Ви всі живі завдяки мені, а замість подяки я отримую лише образи.

Батлер розсміявся.

— Гаразд, малий друже. Вибач. Ми завдячуємо тобі життям, і я ніколи цього не забуду.

Артеміс із цікавістю стежив за їхньою перепал­кою.

— Можна зробити висновки, що ти все пригадав, Батлере. Якщо припустити, що ця ситуація — реаль­ність, тоді твоя пам’ять мала отримати якийсь сти­мул. Чи не лишив я якихось підказок?

Батлер витягнув із кишені лазерний диск.

— Так, Артемісе. На диску було повідомлення для мене. Для себе ви також лишили інформацію.

Хлопець узяв диск.

— Нарешті,— сказав він,— Розумна розмова.

У задній частині транспортера Артеміс знайшов маленький туалет. Такі туалети використовувалися лише в разі крайньої потреби, і сидіння там було зроблено з пористого матеріалу, який, як запевнив його Мульч, розщеплює геть усе, що на нього потра­пляє. Випробувати фільтр Артеміс вирішив іншим разом, а зараз він просто сів на невеличкий виступ під ілюмінатором.

На стіні висів плазмовий екран, можливо, на ви­падок, якщо комусь захочеться трохи розважитись. Усе, що потрібно зробити,— сунути диск у дисковод під екраном, і всі спогади про ельфів повернуться. Справжній новий світ. Старий.

Артеміс покрутив диск у пальцях. З точки зору психології, якщо він уставить диск, це означатиме, що якась частина його сприймає правду всієї цієї си­туації. Вставити диск — іще більше зануритися в це психічне божевілля. Не вставити — засудити світ на війну між двома видами. Зійдуться в двобої ельфи і люди.

«Що б зробив батько?» — запитав себе Артеміс.

І вставив диск.

На екрані з’явилися дві папки, позначені анімаційними 3D іконками,— явно ельфійська система додала. Під папками стояли підписи англійською і ельфійською мовами. Артеміс вибрав свої файли, торкнувшись прозорого покриття екрана. Папка спалахнула помаранчевим, розширилася на весь екран. Хлопець побачив себе за столом у кабінеті ма­єтку Фаулів.

— Вітаю,— сказав Артеміс з екрана.— Добре, що ти мене бачиш. Жодних сумнівів, що це твоя перша розумна розмова за останній час.

Реальний Артеміс посміхнувся.

— Точно,— відповів він.

— Я зробив паузу,— продовжив Артеміс з екра­на,— щоб дати тобі можливість відповісти, таким чином розмова почалася. Але більше зупинятися я не буду, час обмежений. Унизу капітан Холлі Шорт. Зараз її відволікає Джульєтта, але дуже скоро вона буде тут. Ми вилітаємо в Чикаго, щоб розібратися з Йоном Спіро, який дещо в мене вкрав. Ціна, яку зажадала ельфійська поліція за допомогу в опера­ції,— стирання пам’яті. Усі спогади про Народ наза­вжди зникнуть, якщо я не зможу лишити повідо­млення для себе в майбутньому, щоб усе пригадати. Тож це і є моє повідомлення. Відео містить особливі деталі моїх справ з ельфійським Народом. Сподіва­юся, що ця інформація відновить потрібні зв’язки між клітинами мозку.

Артеміс потер лоба. Туманні загадкові спалахи не давали йому спокою. Немов мозок був готовий від­новити зв’язки. Потрібен був лише стимул.

— Як висновок,— сказав Артеміс з екрана,— мені хотілося б побажати тобі, собі, удачі. Вітаю з повер­ненням!

Наступна година минула, як у тумані. На екрані спалахували образи, затримувалися в пустих чарун­ках мозку. Кожен спогад ставав рідним тієї ж миті, як Артеміс його усвідомлював.

«Звісно,— думав він.— Це все пояснює. Я надів дзеркальні контактні лінзи, аби можна було збрехати ельфам, що я приховав цей щоденник. Я змінив дату в ордері на обшук у Мульча Діггумса, щоб він повер­нув мені диск. Батлер виглядає старішим, бо він і є старіший. Ельфійське зцілення в Лондоні врятувало його життя, але коштувало йому п’ятнадцяти років».

Не всіма спогадами можна було пишатися.

«Я викрав капітана Шорт. Тримав Холлі під зам­ком. Як я міг це зробити?»

Заперечувати більше не можна було. Це все було правдою. Усе, що бачили його очі, було справжнім. Ельфи існували, і його життя от уже два роки як пе­реплелося з життям цього Народу. У підсвідомості виникали мільйони образів, відбудовуючи електрич­ний міст у його мозку, спалахували в очах веселкою кольорів. Розум, слабший за розум Артеміса, уже давно був би абсолютно виснажений, але ірланд­ський хлопчик лишався бадьорим.

«Тепер я все знаю,— думав він.— Одного разу я вже переміг Кобой і зроблю це знову.— Але в його рішучості був домішок смутку.— Командир Рут за­гинув. Вона забрала його в Народа».

Артеміс це і раніше знав, але зараз воно набуло іншого значення.

І була іще одна думка, інтенсивніша за інші. Вона увірвалася в мозок, немов цунамі.

«Я маю друзів? — подумав Артеміс Фаул Дру­гий.— Я маю друзів».

Із туалету Артеміс вийшов іншою людиною. У фізичному плані він досі був брудний, побитий і втом­лений, але емоційно — готовий до всього, що на нього чекало. Якби спеціаліст із мови тіла проана­лізував його цієї миті, він би помітив розслаблені плечі і відкриті долоні, і зробив би висновок, що це (із психологічної точки зору) більш привітна і надій­на особа, ніж та, що увійшла до туалету.

Транспортер припаркували в другорядному під­йомнику, подалі від популярних напрямків, і всі па­сажири зібралися за великим столом. Усі пакунки з недоторканними запасами розкрили, їжу знищили. Найбільша купа фольги лежала перед Мульчем Діггумсом.

Гном поглянув на Артеміса й одразу помітив, що той змінився.

— Нарешті ти довів свої думки до ладу,— пробур­чав він, піднімаючись із стільця.— Мені терміново потрібно в туалет!

— Радий тебе бачити, Мульче,— сказав Артеміс і зробив крок убік, пропускаючи гнома.

Холлі завмерла, так і не відпивши соку.

— Ти його пригадав?

Артеміс посміхнувся.

— Звісно, Холлі. Ми знаємо одне одного вже біль­ше двох років.

Холлі підскочила зі стільця й обхопила хлопця за плечі.

— Артемісе, як здорово тебе бачити. Справжньо­го тебе. Богам відомо, як нам зараз потрібен Артеміс Фаул.

— Ну, капітане, він тут і готовий до дій.

— Ти все пам’ятаєш?

— Так. І спочатку дозволь мені вибачитися за ту ідею з «консультантом». То було дуже нечемно. Ви­бач, будь ласка.

— Але що змусило тебе згадати? — поцікавилася ельфійка.— І не кажи, що візит до туалету приско­рює процеси пам’яті.

— Ні,— Артеміс показав диск.— Я дав ось це Мульчу. Мій відеощоденник. Він мав повернути мені його, коли вийде із в’язниці.

Холлі похитала головою.

— Це неможливо. Мульча обшукали експерти. Єдине, що ти йому дав,— золотий медальйон.

Артеміс повернув диск так, щоб на нього падало світло.

— Звісно! — хлопнула себе по лобі Холлі.— Ти замаскував диск під золотий медальйон. Дуже кміт­ливо.

Артеміс знизав плечима.

— Геніально. Може, з часом цей трюк і здається кмітливим, але насправді він геніальний.

Холлі нахилила голову.

— Геніально. Звісно. Можеш не вірити, але я на­віть сумую за цією твоєю самовдоволеною посміш­кою.

Артеміс зітхнув.

— Мені шкода, що так сталося із Джуліусом. Знаю, наші стосунки були не дуже дружними, але до командира я відчував лише повагу і захоплення.

Холлі витерла очі тильною стороною долоні. Ні­чого не сказала, лише кивнула. Якщо Артемісові була потрібна іще одна причина виступити проти Опал Кобой, сліз хороброго ельфійського капітана вистачило б.

Батлер проковтнув уміст пакета з їжею.

— Ну от, ми знову перезнайомилися і маємо спробувати вистежити Опал Кобой. Світ великий.

Артеміс помахав рукою.

— Немає потреби. Я точно знаю, де перебуває наша можлива вбивця. Як і всі, хто страждає на ма­нію величності, вона схильна до вихваляння.

Він підійшов до пластикової комп’ютерної клаві­атури на стіні, вивів на екран карту Європи.

— Бачу, до тебе повернулося розуміння гном­ської,— посміхнулася Холлі.

— А то,— гмикнув Артеміс і збільшив мапу.— Опал нам відкрила трохи більше про свої плани, ніж хотіла. Вона сказала два слова, хоча й одного було б достатньо. Сказала, що її людське ім’я Белінда Зіто. Якби ви хотіли привести людей до ельфійського На­роду, чи можна було б вибрати когось кращого за славетного мільярдера, фахівця з проблем навко­лишнього середовища, Джованні Зіто?

Холлі підійшла до екрана.

— І де ж знайти містера Зіто?

Артеміс поклацав клавішами і збільшив Сицилію.

— На всесвітньо відомому ранчо «Земля». Ось тут, у провінції Мессини,— сказав він.

Мульч висунув із туалету голову. Решта тіла, на щастя, ховалася за дверима.

— Чи мені почулося, чи хтось назвав ім’я Людини Бруду Зіто?

Холлі повернулася до гнома й одразу ж одверну­лася.

— Так. І що? І заради бога, зачини двері.

Мульч притягнув двері, щоб лишилася шпаринка.

— Я саме дивився тут людське телебачення. Якогось Зіто показували по CNN. Думаєте, це та сама особа?

Холлі схопила зі столу пульт.

— Хотілося, щоб то був не він,— сказала вона.— Але готова битися об заклад, що це той самий Зіто.

На екрані з’явилася групка людей. Вони стояли в кімнаті, що дуже нагадувала лабораторію, і на кож­ному був білий халат. Один чоловік стояв трохи по­переду. Йому було десь під сорок п’ять, у нього була засмагла шкіра, довге красиве обличчя і темне во­лосся, що хвилями спадало на комір. Із-під білих лацканів виглядала смугаста сорочка від Версаче.

— Джованні Зіто,— сказав Артеміс.

— Неймовірно,— розказував Зіто репортерові чу­довою англійською мовою з ледь помітним акцен­том.— Ми надсилаємо космічні кораблі до інших планет і навіть не уявляємо, що міститься у нас під ногами. Учені можуть розказати, із чого складають­ся кільця Сатурна, але ми досі не знаємо, що є в цен­трі нашої планети.

— Але зонди і раніше запускали,— зауважив ре­портер, зробивши вигляд, що він сам до цього доду­мався, а не почув підказку з навушника.

— Так,— погодився Зіто.— Але тільки на глибину дев’ять миль. Потрібно пробитися крізь зовнішній шар ядра, а це глибина понад тисячу вісімсот миль. Уявіть, що було б, якби ми приборкали рідкі метали зовнішнього шару ядра. Нам би довіку вистачило енергії на машини для всього людства.

Репортер скептично посміхнувся — принаймні, через навушник його попросили це зробити.

— Але все це лише розмови, докторе Зіто. Усі ми знаємо, що подорож до ядра Землі — це просто фантазія. Вона можлива хіба що на сторінках фантас­тичних романів.

На обличчі Джованні Зіто промайнула тінь роз­дратування.

— Запевняю вас, що це не фантазії. І не подорож із фантастичних романів. Ми беремо проби за допо­могою робота, озброєного найчутливішими сенсо­рами. Що б там не було внизу, ми скоро дізнаємося.

У репортера в паніці розширилися очі, мабуть, він почув якесь технічне питання через навушник. Кілька секунд він слухав, промовляючи слова гу­бами.

— Докторе Зіто, е-е... Цей робот-зонд, якого ви посилаєте під землю... Здається, йому потрібно сто мільйонів тон розтопленого заліза при температурі понад п’ять із половиною тисяч градусів за Цельсієм. Правильно?

— Абсолютно,— кивнув Зіто.

Репортер з полегшенням зітхнув.

— Так. Саме так я і думав. Отже, щоб зібрати таку купу заліза, знадобиться кілька років. Чому ж ви за­просили нас саме сьогодні?

Зіто в захопленні сплеснув руками.

— Це найцікавіша частина. Як ви знаєте, дослі­дження ядра Землі — проект довгостроковий. У моїх планах було збирати залізо наступні десять років. Але зараз лазерне свердління показало наявність глибокого рудного тіла гематиту, залізної руди на нижньому шарі кори прямо тут, під Сицилією. І це рудне тіло неймовірно багате, може, на вісімдесят п’ять відсотків складається із заліза. Усе, що потріб­но,— кілька вибухів усередині цих покладів, і ми матимемо розтоплене залізо. Я вже отримав дозвіл на гірничі роботи від уряду.

Наступне питання репортер поставив сам.

— Тож, докторе Зіто, коли підриватимете?

Джованні Зіто витягнув із кишені халата дві тов­сті сигари.

— Підриватимемо сьогодні,— сказав він і передав одну сигару репортерові.— На десять років раніше. Це історичний момент.

Зіто відсунув завісу на вікнах кабінету, і глядачі побачили за вікном обгороджену територію. У цен­трі розчищеної від дерев ділянки з-під землі висту­пала металева частина широкої труби. Саме цієї миті звідти вибралася команда робітників. Вони квапли­во відійшли подалі. З труби вирвався вогник газопо­дібного охолоджувача. Чоловіки сіли в машину для гольфа і виїхали за межі ділянки. Сховалися в бетон­ному бункері на периметрі.

— До шару рудного тіла ми заклали кілька мегатон вибухівки,— пояснив Зіто.— Якби вона вибух­нула на поверхні, це викликало б землетрус на сім балів за шкалою Ріхтера.

Репортер нервово облизнувся.

— Справді?

Зіто розсміявся.

— Не хвилюйтеся. Заряд під контролем. Ми спря­мували його вниз. Залізо перетвориться на рідину і почне опускатися до ядра Землі, затягуючи за со­бою робота. Ми нічого не відчуємо.

— Униз? Ви переконані?

— Абсолютно,— відповів Зіто.— Тут ми в безпеці.

На стіні за італійським доктором три рази пис­кнув гучномовець.

— Докторе Зіто,— сказав хрипкий голос.— Усе готово. Усе готово.

Зіто взяв зі столу чорний пульт детонатора.

— Час настав,— замріяно сказав він і глянув про­сто в камеру.— Моя люба Беліндо, це все для тебе.

Зіто натиснув кнопку і став чекати. Усі присутні, з десяток науковців і техніків, схвильовано дивились на різні панелі й монітори.

— Вибух відбувся,— заявив голос.

За дев’ять миль під землею одночасно вибухнули сорок два заряди, розтопивши сто вісімнадцять міль­йонів тон заліза. Камінь перетворився на пару й аб­сорбувався металом. Із циліндричного отвору вирвав­ся стовп диму, але жодних вібрацій ніхто не відчув.

— Робот працює на сто відсотків,— сказав один із техніків.

Зіто з полегшенням зітхнув.

— Це нас більше за все хвилювало. Хоча робота і було створено саме для таких умов, подібного вибуху світ іще не знав.— Він повернувся до іншого вченого: — Просувається?

Чоловік трохи повагався і відповів:

— Так, докторе Зіто. Зареєстровані вертикальні рухи. П’ять метрів за секунду. Саме так, як ви і при­пускали.

Під корою Землі величезна кількість заліза і ка­міння почала опускатися до ядра. Маса скреготіла і перемішувалася, випускала пару й утворювала пу­зирі, розриваючи мантію під собою. Усередині роз­топленої маси робот завбільшки з грейпфрут продо­вжував передавати дані.

Лабораторію охопила ейфорія. Чоловіки і жінки обіймалися. Запалювалися сигари і хлопали корки шампанського. Хтось навіть заграв на скрипці.

— Ми просуваємося! — радісно вигукнув Зіто і запалив репортерові сигару.— Людина просуваєть­ся до центру Землі. Гей ви там, унизу, стережіться!

У краденому поліцейському транспортері Холлі зу­пинила зображення. На екрані застиг у тріумфі Зіто.

— Гей ви там, унизу, стережіться! — похмуро повторила вона.— Людина просувається до центру Землі.

Настрій у транспортері змінився з поганого на зо­всім поганий. Найпохмурішою була Холлі. Уся ель­фійська цивілізація знову опинилася під загрозою, і цього разу командира Рута, який би вирішив

проблему, поруч не було. І не тільки це. Оскільки ЛЕП заблокував зв’язок, попередити Фоулі про небезпеку вони теж не могли.

— Не сумніваюся, що він уже знає,— сказав Арте­міс.— Цей кентавр моніторить усі людські канали новин.

— Але він не знає, що Опал Кобой допомагає Зіто ельфійськими знаннями,— махнула Холлі у Джо­ванні на екрані.— Погляньте на його очі. Бідолаху стільки разів уже месмеризували, що в нього зіниці запалилися.

Артеміс почесав підборіддя.

— Наскільки я знаю Фоулі, він спостерігає за про­ектом від самого початку. Він, мабуть, уже має якийсь план.

— Певно, має. План, як протистояти ідеї боже­вільних людей через десять років, та і то, навряд чи вона буде втілена.

— Так,— погодився Артеміс.— На відміну від тієї науково-життєздатної схеми, яку втілюють прямо зараз і яка має всі шанси на успіх.

Холлі повернулася до кабіни пілота.

— Я маю повертатися до своїх, хоч мене і пі­дозрюють у вбивстві. На кону більше, ніж моє май­бутнє.

— Охолонь,— заперечив Мульч.— Я через тебе із в’язниці втік і не маю ніякого бажання туди повер­татися.

Артеміс став перед нею.

— Постривай, Холлі. Подумай про те, що станеть­ся, коли ти повернешся.

— Артеміс має рацію,— додав Батлер.— Ти маєш про це подумати. Якщо ЛЕП схожа на людську полі­цію, то втікачів там зустрічають не з розкритими обіймами. Може, з розчиненими дверима камер.

Холлі змусила себе зупинитися і подумати, але то їй далося нелегко. Кожна секунда була секундою, коли велетенський залізний слимак прогризався через мантію.

— Якщо я здамся, мене затримають. Як офіцера ЛЕП мене можна затримати на сімдесят дві години без пред’явлення звинувачення. За підозрою у вбив­стві мене можна затримати на тиждень. Навіть якщо хтось вірить, що я абсолютно невинна і за всім цим стоїть Опал Кобой, усе одно знадобиться принаймні вісім годин, щоб я повернулася до своїх обов’язків. Але, скоріше за все, мою заяву відхилять, оскільки закон не на боці звинуваченого. Особливо якщо вра­хувати, що підтвердити мою історію можете тільки ви троє. Без образ.

— Та ми і не образилися,— махнув рукою Мульч.

Холлі сіла, обхопила голову руками.

— Мені ніхто не повірить. Я не перестаю думати, що існує шлях назад, але ситуація все більше і більше виходить із-під контролю.

Артеміс поклав їй на плече руку.

— Тримайся, капітане. Як думаєте, що зробив би зараз командир?

Холлі тричі глибоко вдихнула і підскочила зі стільця, рішуче випрямившись.

— Навіть не намагайся мною маніпулювати, Ар­темісе Фаул. Я сама приймаю свої рішення. Джуліус сам би зайнявся Опал Кобой. Тож саме так ми і вді­ємо.

— Чудово! — сказав Артеміс.— У такому разі нам потрібна стратегія.

— Правильно. Я поведу транспортер. А ти збирай свій мозок докупи і виробляй план.

— Кожен займається своєю справою,— погодився хлопець.

Він сів на стілець, лагідно промасажував скроні кінчиками пальців і почав думати.

ГЛАВА 9: ТАТКОВА ДОНЕЧКА

Ферма «Земля» Зіто, провінція Мессини, Італія

ПЛАНИ Опал щодо зустрічі люд­ського й ельфійського світів були про­стими у виконанні, але геніальними в задумці. Вона просто трохи облегшила людям завдання, яке вони і так збиралися виконати. Майже кожна енергетична компанія у світі мала проект «Ядро Землі», але всі ті плани були лише гі­потетичними, враховуючи, скільки вибухівки по­грібно було для того, щоб прорватися крізь кору і скільки заліза потрібно для того, щоб робот прой­шов крізь мантію.

Опал вибрала Джованні Зіто зі списку ймовірних маріонеток через дві причини: Зіто мав чималий статок і землю прямо над величезним, багатим гема­титовим рудним тілом.

Джованні Зіто — сицилійський інженер і піонер у галузі альтернативних джерел живлення. Завзятий захисник навколишнього середовища, Зіто розробив кілька способів виробництва електрики без руйну­вання землі. Винахід, завдяки якому він і отримав свій статок,— сонячний вітряк Зіто, вітряк із соняч­ними батареями замість лопатей, що робило його набагато ефективнішим, ніж звичайні вітряки.

Шість тижнів тому Зіто повернувся з екологічно­го самміту в Женеві, де звернувся з нотою до мініс­терств Європейського Союзу. Коли він повернувся до своєї вілли, вікна якої виходили на Мессинську протоку, призахідні проміні сонця уже засвітили воду помаранчевим полум’ям. Зіто втомився. Гово­рити з політиками — справа складна. Навіть ті, хто щиро цікавився екологією, не могли і слова сказати через політиканів, що мали долю з великого бізнесу.

Зіто набрав у ванну води. Вода підігрівалася со­нячними батареями на даху. Власне, вілла забез­печувала себе електрикою сама. Сонячних батарей вистачило б, щоб підтримувати в будинку тепло і світло протягом шести місяців. І ніяких шкідливих вихлопів.

Після ванни Зіто загорнувся в махровий халат, налив собі бокал бордо і розташувався в улюблено­му кріслі.

Зіто зробив ковток, розслабляючись після напру­женого дня. Кинув погляд на звичний ряд фото в рамочках на стіні. Більшість із них була вирізана із журналів, які писали про його інновації. Але йому по­добалася та, яка зробила його відомим,— світлина з обкладинки «Таймс», на якій молодий Джованні Зіто сидів верхи на горбатому киті, а за ним маячило кито­бійне судно. Бідолашна тварина потрапила на мілко­воддя і не могла втекти під воду, тож Зіто підплив до неї на шлюпці і стрибнув на спину, щоб прикрити від гарпунів. Хтось із шлюпки зробив фото, і те фото ста­ло одним із найвідоміших у минулому столітті.

Зіто посміхнувся. Ото були деньки. Він уже хотів заплющити очі, щоб трохи подрімати перед вечерею, як раптом помітив, що в темному кутку щось ворух­нулося. Щось маленьке, не вище за стіл.

Зіто випрямився.

— Що таке? Тут хтось є?

Блимнула лампа, і він побачив маленьку дівчин­ку, що сиділа на табуреті. В руці вона тримала шнур від лампи. Вона не була ані наляканою, ані схвильо­ваною. Дівчинка була такою спокійною і зібраною, що Зіто здалося, ніби то він до неї в дім заліз.

Джованні підвівся.

— Ти хто, мала? Чому ти тут?

Дівчинка глянула на нього своїми неймовірними очима. Глибокими карими очима. Глибокими, як бочка шоколаду.

— Я прийшла до тебе, Джованні,— сказала вона таким же прекрасним голосом, як і її очі. Власне, вона вся була прекрасна: порцелянове личко... і ці очі. Вони його не відпускали.

Зіто опирався чарам.

— До мене? Що це означає? Твоя мама поблизу?

Дівчинка посміхнулася.

— Ні, не поблизу. Тепер ти моя родина.

Джованні спробував зрозуміти це просте речен­ня, але не зміг. Хіба це важливо? Ці очі, цей голос. Такий мелодійний. Немов кришталь дзвенить.

Люди по-різному реагують на месмер. Більшість одразу підпадають під гіпнотичні чари, але є й такі, кого потрібно трохи підштовхнути. І чим більше їх штовхаєш, тим більший ризик пошкодження мозку.

— Тепер я твоя родина? — повільно сказав Зіто, немов шукав сенсу вкожному слові.

— Так, людино,— нетерпляче гримнула Опал, по­силюючи натиск.— Моя родина. Я твоя дочка, Бе­лінда. Ти удочерив мене минулого місяця, таємно. Усі папери в твоєму бюро.

Погляд Зіто втратив фокус.

— Удочерив? Бюро?

Опал постукала мініатюрними пальчиками по лампі. Вона вже забула, якими нудними можуть бути люди, особливо під дією месмера. А цей іще і генієм вважається.

— Так. Удочерив. Бюро. Ти любиш мене більше за життя, пам’ятаєш? Заради своєї любої Белінди ти зробиш геть усе.

На очі Зіто навернулися сльози.

— Беліндо. Моя маленька дівчинко. Я заради тебе зроблю все що завгодно, люба.

— Так, так, так,— нетерпляче повторила Опал.— Звісно. Я ж сказала. Якщо ти під месмером, це не означає, що ти маєш повторювати все, що я кажу. Це втомлює.

Зіто помітив у кутку ще двох малих істот. Вони мали загострені вуха. Цей факт пробився навіть че­рез месмер.

— Бачу. Он там. Вони люди?

Опал зиркнула на братів Брілл. Вони мали трима­тися подалі. Месмеризування такої сильної людини, як Зіто, було справою делікатною і не терпіло втру­чання.

Вона додала месмеру до свого голосу.

— Ти не можеш бачити ці постаті. Ти ніколи їх не бачив.

Зіто з полегшенням зітхнув.

— Звісно. Добре. Нічого такого. Ігри розуму.

Опал вилаялася. Куди поділася людська грамати­ка? Найменший стрес, і її немов у вікно здуло. Ігри розуму. Таке скаже.

— А тепер, Джованні, татко, здається, нам потріб­но поговорити про твій наступний проект.

— Автомобіль, що живиться водою?

— Ні, дурню. Не автомобіль, що живиться водою. Проби з ядра Землі. Я знаю, що ти спроектував робо­та. Непогано як для людини, хоча я б дещо змінила.

— Проби з ядра. Неможливо. Не проб’ється крізь кору. Не вистачить заліза.

— Ми не можемо пробитися крізь кору. Нам не вистачить заліза. Говори правильно, заради бога. Я і так утомилася говорити мовою Людей Бруду, а доводиться і всякі дурниці слухати.

Бідолашний мозок Зіто зробив іще одну спробу.

— Вибач, люба Беліндо. Я просто хотів сказати, що проект із пробами із ядра довгостроковий. Він зачекає, доки ми не знайдемо практичний спосіб зі­брати потрібну кількість заліза і пробитися крізь мантію Землі.

Опал подивилася на загіпнотизованого сици­лійця.

— Любий дурний татко. Ти ж розробив суперлазер, щоб прорізати кору. Хіба не пам’ятаєш?

По щоці Зіто скотилася краплина поту.

— Суперлазер? Тепер, коли ти сказала...

— А чи можеш ти уявити, що знайдеш, коли про­йдеш кору?

Зіто уявляв. Частина його інтелекту досі належала йому.

— Гематитове рудне тіло? Воно дуже масивне. І високоякісне.

Опал підвела його до вікна. На відстані під зоря­ми спалахували лопаті вітряка.

— Як думаєш, де потрібно копати?

— Думаю, потрібно копати під вітряком,— сказав Зіто, притулившись лобом до прохолодного скла.

— Дуже добре, татусю. Якщо ти там копатимеш, я буду дуже щасливою.

Зіто потріпав піксі по голові.

— Дуже щасливою,— сонно пробурмотів він.— Беліндо, дівчинко моя. Папери. Бюро.

— Папери в бюро,— виправила його Опал.— Якщо белькотітимеш, як дитина, доведеться тебе по­карати.

Вона не жартувала.

Е7, під Середземним морем

Щоб дістатися поверхні, Холлі довелося оминати го­ловні підйомники. Фоулі мав датчики, що спостері­гали за всім транспортом на комерційних і ЛЕПів­ських маршрутах. Це означало, що всі навігаційні прилади потрібно вимикати і триматися друго­рядних підйомників, бо інакше кентаврові сенсори їх помітять і відрапортують у Поліцейську Плазу, не встигнуть вони закінчити своє завдання.

Холлі пробиралася крізь сталактити заввишки із хмарочоси і величезні кратери, в яких роїлося біолюмінесцентне комашине життя. Але управляла вона транспортером інстинктивно. Думки її були за тися­чі миль звідси, крутилися навколо подій, що сталися за останні двадцять чотири години. Схоже, серце на решті наздогнало все тіло.

Усі попередні пригоди з Артемісом у порівнянні з теперішньою ситуацією нагадували комікси. Вони завжди закінчувалися фразою: «І жили вони довго і щасливо». Кілька разів вони опинялися на грані, але всі лишалися живими. Холлі поглянула на свій указівний палець. Біля самої долоні лишився ледь помітний блідий шрам після інциденту в Арктиці Вона могла зцілити шрам чи прикрити його каблучкою, але вирішила лишити так, щоб можна було по бачити. Шрам був часткою неї. Командир теж був часткою неї. Її начальник, її друг.

Сум спустошив її та знову наповнив. Якийсь час її підігрівала думка про помсту. Але тепер навіть пер­спектива кинути Опал Кобой у крижану камеру не запалювала ані іскри радощів у її серці. Вона рухала ся вперед, щоб переконатися, що Народ захищений від людей. Може, коли вони впораються із цим завданням, настане час переглянути своє життя. Може, буде потрібно щось у ньому змінити.

Артеміс покликав усіх на пасажирську територію, щойно закінчив роботу над комп’ютером. Від «нових старих» спогадів він отримав справжнє задоволення. Пальці бігали по гномській клавіатурі, і він дивувався, з якою легкістю розбирається в ельфій­ській платформі. Самі технології його теж дивували, хоча тепер він був із ними обізнаний. Ірландський хлопець радів заново відкритому, немов дитина, що знайшла свою загублену улюблену іграшку.

За останню годину відкриття уже відомого стало Головним лейтмотивом його життя. Година — не так уже й багато, але Артеміс мав цілий каталог спогадів, що вимагали перенести їх у категорію знайомих. Самі спогади були приголомшливі: подорож на радіоактивному потягу під Мурманськом, політ через океан у камуфляжній фользі. Але хлопця цікавив сукупний ефект цих спогадів. Він буквально відчував, як стає іншою людиною. Не точно таким, яким він був, але дуже близьким до цієї особи. До того, як ель­фи стерли йому пам’ять після історії із Йоном Спіро, його особистість перебувала в процесі позитивних змін. Вони зайшли так далеко, що він вирішив стати абсолютно законослухняним і віддати дев’яносто відсотків грошей Спіро до фонду «Міжнародної ам­ністії». Після стирання пам’яті він повернувся до старого, включаючи схильність до криміналу. Зараз він був десь посередині. Йому не хотілося красти у невинних, але й відступатися від кримінальних справ не хотілося. Деякі просто створені для того, аби в них щось украсти.

Найбільшою несподіванкою для нього стали ба­жання допомогти друзям-ельфам і сум, який він відчув, коли дізнався про смерть Джуліуса Рута. Арте­міс уже знав, що таке втрата: він уже втратив і знайшов усіх своїх близьких. Смерть Джуліуса була такою ж болючою. Прагнення помститися за коман­дира і зупинити Опал Кобой виявилося сильнішим, ніж кримінальні схильності.

Артеміс сам собі посміхнувся. Схоже, добра моти­вація сильніша за погану. Хто б міг подумати?

Група зібралася навколо центрального гологра­фічного проектора. Холлі припаркувала транспортер у другорядному підйомнику, ближче до поверхні.

Батлер так і сидів навпочіпки, ельфійський кора­бель для нього був замалий.

— Ну, Артемісе, що ти знайшов? — запитав охо­ронець, намагаючись схрестити свої кремезні руки, не збивши з ніг нікого з малих.

Артеміс активував голографічну анімацію, і посе­ред кімнати почала повільно обертатися модель. Розріз Землі від кори до ядра. Артеміс озброївся ла­зерною указкою і почав брифінг.

— Як бачите, від поверхні Землі до її ядра при­близно тисяча вісімсот миль.

Рідкий зовнішній шар ядра вирував і пузирився розтопленою магмою.

— Проте людству досі так і не вдалося проникну­ти нижче, ніж на дев’ять миль. Щоб зануритися глибше за кору, потрібно використати ядерні боєго­ловки або велику кількість динаміту. Вибух такої потужності може спричинити зрушення тектонічних плит Землі та привести до землетрусів і цунамі по всій планеті.

Мульч, як завжди, щось жував. Що саме, ніхто не знав, бо він іще годину тому спустошив усі шухля­ди. Та й розпитувати не хотілося.

— Не схоже, що це добра новина.

— Зовсім не схоже,— погодився Артеміс.— Саме тому теорію стосовно вкритого залізом зонду так і не втілили в життя. Аж до сьогодні. Вперше ця дум­ка спала громадянину Нової Зеландії, професору Девідові Стівенсону. Власне, вона просто геніальна, хоча й непрактична. Потрібно вкрити зонд-робот ста мільйонами тон розтопленого заліза. Залізо по­тече у розколину, яка утвориться після вибуху, і на­віть закриє за собою ту розколину. Через тиждень зонд досягне ядра. Залізо поглине зовнішній шар ядра, а робот поступово розпадеться. Увесь процес абсолютно не шкодить середовищу.

На проекції Артемісові слова перетворювалися на картинки.

— А чому залізо знову не зтопиться? — поціка­вився Мульч.

Артеміс здивовано підняв тонкі брови.

— Зтопиться? Велика маса рудного тіла вбереже його від затвердіння.

Холлі підвелася і зробила крок у проекцію, уваж­но вивчаючи рудне тіло.

— Фоулі має про все це знати. Люди не можуть тримати в таємниці щось настільки велике.

— Так,— кивнув Артеміс і відкрив другу голо­графічну проекцію.— Я пошукав у базі даних і знай­шов ось що: Фоулі створив кілька комп’ютерних симуляцій, понад вісім років тому. Він зробив ви­сновок, що найкращий спосіб боротьби із цією за­грозою — передача хибної інформації щодо всіх тих роботів-зондів, яких посилатимуть. Таким чи­ном, люди були переконані, що зонди просто про­валюються на кілька сотень миль у рудне тіло, і воно твердішає. І кожна помилка коштувала чи­мало.

Комп’ютерна симуляція показала, як передають інформацію з Небесного міста до металевих зондів. Над землею карикатурний чоловічок-учений почу­хав голову і розірвав свої записи.

— Дуже забавно,— похвалив Артеміс.

Батлер роздивився голограму.

— Я брав участь у достатній кількості операцій, щоб зрозуміти, що в цій стратегії існує велика дірка, Артемісе.

— Невже?

Батлер піднявся на коліна, провів по траєкторії зонду пальцем.

— А що, як зонд потрапить до одного з підйомни­ків Народу? Щойно він проб’є стіну, можна вважати, що потрапив на експрес до Небесного міста.

Артеміс лишився задоволеним такою спостереж­ливістю охоронця.

— Так, звісно. Саме тому напоготові завжди сто­їть надзвуковий транспортер-перехоплювач, гото­вий відвернути масу розтопленого заліза, якщо в тому виникне потреба. За всіма людськими проек­тами спостерігають, і якщо вони вважаються загро­зою, їх тихо саботують. Якщо це не спрацьовує, під розтоплену масу підводять геологічний модуль ЛЕП і кількома прицільними зарядами спрямовують залі­зо в інший бік. Рудне тіло рухається в новому на­прямку, і Небесне місто врятоване. Звісно, ця апара­тура іще жодного разу не застосовувалася.

— Є іще одна проблема,— зауважила Холлі.— Мусимо враховувати втручання Опал. Вона явно до­помогла Джованні Зіто пройти крізь кору, може, на­віть ельфійським лазером. Можна припустити, що вона і зонд удосконалила, тож фальшиві сигнали Фоулі робот не сприймає. Отже, її план — привести зонд до Народу. Але як?

Артеміс запустив третю голографічну анімацію, закривши перші дві. Це була тримірна проекція фер­ми Зіто «Земля» і кори з мантією під нею.

— Ось що я думаю,— сказав він.— Зіто з допомо­гою Опал розтопить рудне тіло ось тут. Воно почне опускатися зі швидкістю п’ять метрів за секунду до земного ядра і, дякувати Кобой, передаватиме точні дані. Тим часом Фоулі вважає, що його план працює

ідеально. На глибині ста шести миль маса металу підходить дуже близько до головного підйомника Е7, що веде до Південної Італії. Вони йдуть пара­лельно сто вісімдесят шість миль, а тоді знову роз­ходяться. Якщо Опал проб’є розколину між цими двома тунелями, залізо потече шляхом найменшого опору і потрапить до підйомника.

У Холлі підкосилися ноги.

— До підйомника і прямо до Небесного міста.

— Саме так,— погодився Артеміс.— Цей підйом­ник спускається по діагоналі на тисячу двісті метрів і закінчується за п’ятсот метрів від самого міста. В порожньому тунелі рудне тіло може розвинути таку швидкість, що знищить добру половину міста. А те, що лишиться, почує весь світ.

— Але ж у нас зміцнені стіни! — запротестувала Холлі.

Артеміс знизав плечима.

— Холлі, немає такої сили на землі чи під нею, яка могла б зупинити сто мільйонів тон розтопленого гематиту на великій швидкості. Усе, що трапиться на його шляху, буде знищено. Більша частина заліза по­верне і потече тунелем далі, але й того, що витече, буде достатньо, щоб знищити зміцнені стіни.

Усі присутні подивилися, як на комп’ютерній си­муляції Артеміса розтоплене рудне тіло зносить за­хисні конструкції Небесного міста, і всі електронні сигнали ельфів підхоплюються зондом.

— Ви бачите, що втрати становлять п’ятдесят вісім відсотків,— сказав Артеміс.— А може, і ще більше.

— Як Опал може це зробити, щоб її не засікли датчики Фоулі?

— Дуже просто,— відповів Артеміс.— Вона вла­штовує спрямований вибух на глибині шістсот шість миль. Таким чином, коли Фоулі його зареєструє, буде вже запізно щось робити.

— Тож нам потрібно забрати вибухівку.

Артеміс посміхнувся. Якби ж усе було так просто.

— Опал не стане ризикувати. Якщо лишити заряд на стіні підйомника на якийсь час, він може відірва­тися від вібрацій, і його помітять сенсори Фоулі. Я переконаний, що прилад перебуває під захистом, але достатньо однієї шпаринки в оболонці, і сигнали від нього потечуть, немов із супутника. Отже, Опал прикріпить заряд в останню хвилину.

Холлі кивнула.

— Гаразд. Тож ми зачекаємо, доки вона підкладе вибухівку, і знешкодимо.

— Ні. Якщо ми чекатимемо в підйомнику, нас ви­стежить Фоулі. А якщо таке трапиться, Опал навіть не спуститься у шахту.

— Ну і добре, хіба ні?

— Не зовсім. Ми можемо затримати її на кілька годин, але не забувайте, що Опал має сто вісімдесят шість миль простору, куди можна підкинути бомбу.

Вона просто дочекається, доки нас заарештує ЛЕП, і все одно матиме купу часу, щоб виконати свою місію.

Холлі потерла очі.

— Не розумію. Напевно всі уже знають, що Опал утекла. Фоулі скоро сам до всього додумається.

Артеміс стиснув кулаки.

— Ось воно, наше слабке місце. Фоулі явно не здогадується, що Опал утекла. Вона перша, кого пе­ревірили після втечі гоблінського генерала.

— Так, її перевіряли. Я сама там була. Коли Ска­лен утік, Опал була в комі. І вона ніяк не могла усьо­го спланувати.

— Проте спланувала,— зауважив Артеміс.— Чи могла вона якось знайти собі двійника?

— Таке неможливо. Її ДНК щодня перевіряється.

— Тож Опал у клініці має ДНК Кобой, але мозко­вої активності майже не демонструє.

— Саме так. Вона вже рік у такому стані.

Артеміс хвилинку помовчав.

— Цікаво, наскільки розвинулися технології Кло­нування в підземному світі?

Він швидко підійшов до термінала головного комп’ютера і знайшов потрібні файли.

— Зрілий клон ідентичний оригіналу за всіма по­казниками, крім одного: мозок виконує лише життє­во важливі функції,— прочитав він.— У тепличних умовах дорослого клона можна виростити за два роки.— Артеміс відійшов від комп’ютера і склав до­лоні.— Ось воно! Саме це вона і зробила. Вона ініці­ювала кому, тож підміни ніхто не помітив. Вражає.

Холлі стукнула кулаком по долоні.

— Отже, хоча ми і пережили всі її замахи на наше життя, якщо ми скажемо, що вона втекла, усі вважа­тимуть, що ми просто намагаємося відбрехатися.

— Я сказав Чіксу Вербілу, що Опал повернула­ся,— мовив Мульч.— Хоча він, мабуть, теж уважає мене несповна розуму.

— Якби Опал була на свободі,— продовжив ір­ландський хлопець,— усі в ЛЕП чекали б на якусь інтригу. Але якщо вона й досі в комі...

— Немає жодних причин для тривоги. А цей зонд — просто несподіванка, аж ніяка не загроза.

Артеміс вимкнув голографічний проектор.

— Отже, ми самі. І мусимо викрасти бомбу і без­печно підірвати її десь у паралельному тунелі. І це не все. Потрібно викрити Опал, щоб вона не змогла більше втілити свій план. І щоб це зробити, ми ма­ємо знайти транспортер Опал.

Мульч мало не підскочив із крісла.

— Ви ловитимете Кобой? Знову? Ну, хай щастить. Висадіть мене десь за рогом.

Холлі не звернула на нього уваги.

— Скільки часу ми маємо?

На плазмовому екрані був калькулятор, але Арте­міс знав і так.

— Рудне тіло опускається зі швидкістю п’ять метрів за секунду. Це одинадцять миль за годину. На такій швидкості воно дістанеться до паралельно­го тунелю за дев’ять із половиною годин.

— Тож ми маємо дев’ять годин?

— Ні,— виправив її Артеміс.— Дев’ять годин з моменту вибуху, який стався майже дві години тому.

Холлі швидко пройшла до кабіни пілота і при­стебнулася до крісла ременем безпеки.

— Сім з половиною годин, щоб урятувати світ. Чи не існує якогось такого закону, який давав би щонайменше двадцять чотири?

Артеміс сів у крісло другого пілота.

— Не думаю, що Опал переймається через зако­ни,— сказав він.— Рушаймо! Можемо поговорити, поки летимо? Мені б хотілося дещо дізнатися про транспортери і вибухівку.

ГЛАВА 10: КОНЯЧА ІНТУЇЦІЯ

Поліцейська Плаза, Небесне місто, ельфи

У Поліцейській Плазі тільки і розмов було, що про зонд Зіто. Якщо чесно, це трохи відволікло від останніх подій. ЛЕП не так часто втрачає офіцерів. А тут аж двоє! Фоулі дуже переживав, особливо за Холлі Шорт. Одна справа втратити друга під час виконан­ня обов’язків, і зовсім інша, коли його звинувачують у вбивстві. Фоулі навіть і думати не хотів, що Народ запам’ятає Холлі як холоднокровного вбивцю. Капі­тан Холлі Шорт невинна. Більше того, вона справ­жній герой і заслуговує на відповідні спогади.

На стіні замерехтів вогник інтеркому. Технічний асистент із приймальні. Загострені вуха ельфа аж тремтіли від збудження.

— Зонд опустився на шістдесят дві милі. Повіри­ти не можу, що люди аж сюди дісталися.

Фоулі теж не міг. Теоретично, потрібно було ще кілька десятиліть, щоб люди розробили складні лазе­ри, які дозволять проникнути крізь кору, не підсма­живши половини континенту. Очевидно, Джованні Зіто дуже просунувся у своїх дослідженнях і роз­робив лазер, аніскільки не хвилюючись про плани Фоулі.

Фоулі навіть пошкодував, що проект Зіто дове­деться закрити. Сицилієць — один із найяскравіших умів людської раси. Його план скористатися силою зовнішнього шару ядра був гарним, але привів би до викриття ельфів, а це занадто висока ціна.

— Не спускай з нього очей,— удавано бадьоро сказав він.— Особливо доки він рухатиметься па­ралельно Е7. Не думаю, що можуть виникнути про­блеми, але пильність втрачати не варто. Про всяк випадок.

— Так, сер. О, і на другій лінії капітан Вербіл з по­верхні.

У кентаврових очах спалахнула іскорка зацікавле­ності. Вербіл? Крилатий ельф, що дозволив Мульче­ві Діггумсу вкрасти ЛЕПівський транспортер. Мульч утік у той самий день, коли загинули його друзі. Збіг? Можливо. А може, й ні.

Фоулі відчинив вікно зв’язку з поверхнею. В ньо­му він побачив груди Вербіла.

Фоулі зітхнув.

— Чіксе! Ти ж у повітрі висиш. Стань так, щоб я тебе побачив.

— Вибачте,— сказав Чікс, опускаючись на підло­гу.— Я трохи знервований. Командир Кельп мало шкуру з мене не зняв.

— Чого ти хочеш, Чіксе? Щоб я тебе обійняв і по­цілував? У мене інших справ повно.

За спиною у Вербіла затріпотіли крила. Вочевидь, йому було дуже важко утримуватися на землі.

— У мене для вас повідомлення від Мульча Діг­гумса.

Фоулі ледь утримався, щоб не розреготатися. Ну, зрозуміло, які слова може приготувати для нього Мульч.

— Ну кажи. Розкажи, що про мене думає наш сварливий друг.

— Але це лишиться між нами, добре? Я не хочу, щоб мене відправили у відставку на підставі психіч­ного розладу.

— Так, Чіксе, тільки між нами. Усі мають право на невеличкий психічний розлад. Тим більше сьо­годні.

— Це просто смішно. Особисто я не вірю.— Чікс спробував зневажливо розсміятися.

— Що смішно? — гримнув Фоулі.— Чому ти не ві­риш? Розказуй, Чіксе, бо я зараз вирву цей інтеркомівський кабель і тебе ним проштрикну!

— Нас не підслуховують?

— Ні! — закричав кентавр.— Не підслуховують! Кажи. Передавай повідомлення Мульча.

Чікс глибоко вдихнув і на видиху швидко промо­вив:

— Опал Кобой повернулася.

Фоулі почав реготати десь від копит, і доки сміх дійшов до рота, він був уже голосним і нестримним.

— Опал повернулася! Кобой повернулася! Тепер я зрозумів. Мульч тебе надурив, щоб украсти тран­спортер. Він зіграв на твоєму страху перед тим, що Опал отямиться, і ти купився. Опал повернулася! Не сміши мене.

— Саме так я йому і сказав,— похмуро відповів Чікс.— Навіщо ж так реготати? Он, увесь екран за­плювали. Знаєте, я теж маю почуття.

Фоулі замовчав. Сміх був несправжнім, просто вилилися емоції. Переважно смуток з домішкою розчарування.

— Гаразд, Чіксе. Я тебе не звинувачую. Мульч ду­рив і набагато розумніших за тебе.

Чікс не відразу зрозумів, що його образили.

— А може, це правда,— надув він губи.— Може, це ви помиляєтесь. Це ж можливо, самі знаєте. Опал Кобой вас надурила.

Фоулі відкрив іще одне вікно на екрані.

— Ні, Вербіле, неможливо. Опал не могла повер­нутися, бо саме зараз я на неї дивлюся.

Пряма трансляція із клініки Аргона показала, що Опал досі перебувала в комі. Кілька хвилин тому вона пройшла перевірку на ДНК.

Куди й поділася вся Чіксова зухвалість.

— Повірити не можу,— пробурмотів він.— Мульч здавався таким щирим. Власне, я вирішив, що Холлі в небезпеці.

Фоулі махнув хвостом.

— Що? Мульч сказав, що Холлі в небезпеці? Але ж Холлі загинула. Вона мертва.

— Так,— похмуро кивнув Чікс.— Мульч брехав як рудий собака. Без образ.

Звісно! Опал підставила Холлі, щоб її звинувати­ли у смерті Джуліуса. Такий жорстокий жарт цілком у дусі Опал. Якби ж її не було прямо перед ним. ДНК ніколи не бреше.

Чікс постукав по екрану, щоб привернути увагу Фоулі.

— Слухайте, Фоулі, пам’ятаєте, що ви обіцяли? Усе лишиться між нами. Не потрібно, аби всі знали, що мене надурив гном. А то доведеться мені зішкрібати мишаче каррі з тротуарів після матчів із кранчболу.

Фоулі неуважно зачинив вікно.

— Гаразд. Між нами. Так.

Опал під охороною. В цьому можна не сумнівати­ся. Втекти вона не змогла б. А якби втекла, то цей зонд був би набагато гіршим, ніж здається. Не могла вона втекти. Неможливо.

Але в ньому вже прокинувся параноїк. Можна зробити кілька невеличких тестів, щоб остаточно переконатися. Потрібно отримати авторизацію, але якщо він помиляється, про це ніхто не мусить дізна­тися. Якщо ж має слушність, то хто перейматиметь­ся через кілька годин комп’ютерного часу?

Кентавр відкрив базу даних спостереження і ви­брав відео з тунелю, де загинув Джуліус. Хотів дещо перевірити.

Непозначений на карті підйомник, три милі під Південною Італією

Украдений транспортер просувався до поверхні. Холлі летіла так швидко, що рухалися б вони трохи швидше, і вона спалила б коробку передач чи вріза­лася б у стіну підйомника. Час важливий, але неба­гато від них буде користі, якщо їх доведеться зі­шкрібати зі стіни.

— Ці старі агрегати використовуються переважно для зміни вартових,— пояснила Холлі.— ЛЕП при­дбала їх на аукціоні потриманих кримінальних засо­бів пересування. У цього транспортера форсований движок, щоб митники не впіймали. Він раніше на­лежав контрабандистам, що перевозили каррі.

Артеміс принюхався. В кабіні досі тримався лег­кий запах спецій.

— Навіщо перевозити каррі контрабандою?

— Супергострий каррі в Небесному місті заборо­нений. Ми живемо під землею і маємо бути обереж­ними з газами, якщо ти мене розумієш.

Артеміс зрозумів і більше не розпитував.

— Потрібно визначити місце перебування транс­портера Опал раніше, ніж ми вилетимо на поверхню і розкриємо свої позиції.

Холлі зупинилася поряд із невеличким озерцем чорного мастила, потік повітря від транспортера здійняв хвилі.

— Артемісе, здається, я вже казала, що в неї особ­ливий транспортер. Його не можна відстежити. У нас немає таких складних детекторів. Опал зі свої­ми піксі можуть сидіти за рогом, і наші комп’ютери їх навіть не помітять.

Артеміс схилився над панеллю контролю.

— Ти не з того боку заходиш, Холлі. Нам потріб­но визначити, де її транспортера немає.

Хлопець запустив різні сканери, шукаючи залиш­ки певних газів у радіусі ста миль.

— Думаю, можна припустити, що транспортер Опал перебуває дуже близько до Е7. Може, прямо на вході, і нам усе одно лишається багато роботи, якщо пам’ятати, що розраховувати ми можемо лише на власні очі.

— Саме це я і кажу. Але ти продовжуй, здається, ти щось придумав.

— Отже, я використовую обмежені сенсорні мож­ливості транспортера, щоб проскакувати частину шахти вгору до самої поверхні та вниз миль на три­дцять.

— І що ти сподіваєшся знайти? — роздратовано кинула Холлі.— Дірку в повітрі?

Артеміс посміхнувся.

— Точно. Розумієш, повітря складається з різно­манітних газів: кисню, водню тощо. Але транспортер Опал не дозволяє помітити ці гази всередині кор­пусу. Тож ми знайдемо невеличке місце, де немає звичних газів...

— І ми знайдемо захищений транспортер! — ви­гукнула Холлі.

— Саме так.

Комп’ютер швидко закінчив сканування і вивів модель навколишнього простору. Кожен газ позна­чався певним кольором.

Артеміс увів команду шукати аномалії. Знайшло­ся три, одна була з високим умістом окису вуглецю.

— Це може бути аеропорт. Багато вихлопних га­зів.

Друга аномалія — велика ділянка, де газів було зо­всім потроху.

— Вакуум, можливо, комп’ютерна установка,— прокоментував Артеміс.

Третя аномалія була невеликою, зовсім поряд із входом у Е7, і газу гам, здається, не було зовсім.

— Ось вона. Розмір приблизно схожий. Вона на північ від входу до шахти.

— Молодець,— плеснула його по плечу Холлі.— Летімо.

— Тобі ж відомо, щойно ми сунемо носа до голов­ної системи підйомників, Фоулі нас помітить.

Холлі дала двигунам кілька секунд, щоб прогрі­лися.

— Запізно вже хвилюватися. Небесне місто за шістсот миль звідси. Доки вони сюди дістануться, ми станемо або героями, або злодіями.

— Ми вже злодії,— зауважив хлопець.

— Це правда,— погодилася Холлі.— Але скоро ми можемо перетворитися на злодіїв, яких ніхто не переслідує.

Поліцейська Плаза, ельфи

Опал Кобой повернулася. Хіба це можливо? Ця дум­ка не давала Фоулі спокою, тягнула за собою інші думки, які він намагався утримати вкупі. Ні, він не заспокоїться, доки не дізнається правди, якою б вона не була.

Перше, що можна перевірити,— відеозаписи з Е37. Якщо починати з припущення, що Кобой дійсно жива, тоді багато чого можна пояснити. По- перше, дивне мерехтіння, що з’явилося на відео. Очевидно, це не просто перешкоди, за ним щось ховалося. Втрату аудіосигналу теж можна було по­яснити втручанням Кобой, яка хотіла приховати все, що відбувалося між Холлі і Джуліусом у тунелі. І злощасний вибух був справою рук Кобой, а не Хол­лі. Таке можливе пояснення дуже заспокоїло Фоулі, але він вирішив не розслаблятися. Іще нічого не до­ведено.

Фоулі прогнав плівку через кілька фільтрів, але безрезультатно. Дивний розмитий фрагмент так і не вдалося розпізнати, клонувати його чи змінити. Саме це було незвичним. Якби ця пляма була лише комп’ютерним глюком, Фоулі уже б щось із ним зро­бив. Але туманний фрагмент не здавався, що б кен­тавр із ним не робив.

«Може, ти і маєш хай-теківську підтримку,— по­думав він,— та чи встоїш ти проти старих добрих прийомів?»

Фоулі відмотав відео до миті перед вибухом. Роз­мита частина перемістилася на груди Джуліуса, інко­ли командир, здавалося, дивився саме на неї. Чи не. було там вибухового пристрою? Якщо так, його можна було підірвати з відстані. Сигнал глушника передавався, певне, з того ж самого пульту. Команда детонатору перекриє всі інші сигнали, у тому числі глушник. Це означає, що на тисячну долю секунди до вибуху можна побачити те, що було на грудях у Джуліуса. Дуже швидко, щоб помітило ельфійське око, але камера все зафіксує.

Фоулі перемотав відео до вибуху і почав прокручу­вати назад, кадр за кадром. Дуже важко було бачити, як друг повертається до життя. Кентавр намагався не звертати уваги на це, зосередився на плівці. Полум’я зменшилося, вицвіло з помаранчевого до білого і на­решті стислося в жовто-гаряче міні-сонце. А тоді на одному-єдиному кадрі щось промайнуло. Фоулі пропустив його, але повернувся. От воно! На грудях у Джуліуса, саме там, де і був туман. Якийсь прилад.

Пальці Фоулі натиснули кнопку збільшення. До грудей Джуліуса октоланцюгами кріпилася металева панель, сантиметрів тридцять на тридцять. Камера зафіксувала її лише на одному кадрі. Менше ніж ти­сячна доля секунди, саме тому її і не помітили слідчі. На верхньому боці панелі був плазмовий екран. Хтось зв’язувався із командиром перед його смертю. Але ця особа не хотіла, щоб їх підслухали, тож і ско­ристалася глушником. На жаль, цієї миті екран був чистий, оскільки сигнал детонатора перекрив не лише сигнал глушника, а і відеозв’язок.

«Я знаю, хто це,— подумав Фоулі.— Опал Кобой, що повернулася із пекла».

Потрібні докази. Без них це все одно що гномові заперечувати, щоб він пускав гази.

Фоулі ввімкнув трансляцію з клініки Аргона. От вона. Опал Кобой, досі в комі. Так здається.

«Як ти це зробила? Як змогла помінятися місцями з іншим ельфом?»

Пластична операція не допомогла б. Хірурги не змінюють ДНК. Фоулі відкрив шухляду в столі, витяг прилад, що нагадував дві мініатюрні скалки.

Це єдиний спосіб дізнатися, що відбувається. До­ведеться запитати у самої Опал.

Коли Фоулі з’явився в клініці, доктору Аргону не дуже хотілося впускати його до кімнати Опал.

— Міс Кобой у глибокій комі,— сердито сказав гном.— Хто знає, як ваші прилади вплинуть на її психіку? Дуже важко, майже неможливо, пояснити пересічному ельфові, яку шкоду може завдати інва­зійний стимул мозку, що повертається до життя.

Фоулі гмикнув.

— Ви ж дозволяєте, щоб сюди приходили теле­візійні журналісти. Здається, платять вони більше, ніж ЛЕП. Сподіваюся, що ви не перетворили Опал на приватну власність, докторе. Вона державний в’я­зень, і я можу перевести її до державного закладу будь-якої миті.

— Ну, гаразд, лише п’ять хвилин,— погодився Джербал Аргон, набираючи код на дверях.

Фоулі процокав повз нього, кинув свій кейс на стіл. Опал тихо погойдувалась на протязі від відчи­нених дверей. Схоже, це дійсно Опал. Навіть так близько, маючи змогу роздивитися кожну рису, Фо­улі міг би присягнутися, що це його давній суперник. Та сама Опал, що змагалася з ним за кожен приз у коледжі. Та сама Опал, якій майже вдалося зроби­ти його винуватим у повстанні гоблінів.

— Зніміть її,— наказав він.

Аргон підставив кушетку, супроводжуючи кожен рух скаргами.

— Не можна мені займатися фізичним трудом,— стогнав він.— У мене стегно. Ніхто не знає, як воно болить. Ніхто. Навіть цілителі не можуть нічого зро­бити.

— Хіба у вас немає технічного персоналу?

— Узагалі-то є,— сказав Аргон, опускаючи Опал.— Але прибиральники у відпустці. Обидва. Як правило, я цього не дозволяю, але старанних піксі важко знайти.

Фоулі нагострив вуха.

— Піксі? Ваші прибиральники — піксі?

— Так. Ми навіть ними пишаємося — вони наші знаменитості. Піксі-близнюки. І, звісно, дуже мене поважають.

Фоулі витягував обладнання, а в нього тремтіли руки. Здається, все складається. Спершу Чікс, потім дивний прилад на грудях Джуліуса, а тепер прибиральники-піксі у відпустці. Потрібен іще один шма­точок мозаїки.

— Що це у вас таке? — сердито запитав Аргон.— Шкоди не буде?

Фоулі нахилив назад голову непритомної піксі.

— Не хвилюйтеся, Аргон. Це просто ретаймер. Крім очних яблук я ні до чого не доторкнуся.

Він відкрив одне око піксі, надягнув на очне яблу­ко щось схоже на присоску, повторив процедуру з іншим оком.

— Будь-яке зображення записується на сітківку. Лишає по собі мікроподряпину, яку можна збільши­ти і прочитати.

— Я знаю, що таке ретаймер,— огризнувся Ар­гон.— Я іноді читаю наукові журнали. Тож ви змо­жете сказати, що побачила Опал останнім. І яка вам із цього користь?

Фоулі приєднав кабель до комп’ютера на стіні.

— Побачимо,— сказав він удавано бадьорим го­лосом, щоб лікар не відчув його відчаю.

Він відкрив на плазмовому екрані програму ретаймера, з’явилися дві темні плями.

— Ліве і праве ока,— пояснив Фоулі і почав на­тискати на кнопки, доки дві плями не зійшлися в одну. Тепер можна було роздивитися, що це голова збоку, але було дуже темно, щоб сказати точно.

— О, просто чудово! — саркастично завважив Аргон.— Зателефонувати на телебачення? А може, знепритомніти від захвату?

Фоулі не звернув на нього уваги.

— Висвітлити і збільшити,— наказав він комп’ю­теру.

На екрані запрацював комп’ютерний пензлик, ли­шаючи по собі яскравішу і чіткішу картинку.

— Це піксі,— пробурмотів Фоулі.— Але все одно не вистачає деталей.— Він почухав підборіддя: — Комп’ютер, порівняй цю картинку із зображенням пацієнтки Опал Кобой.

В окремому вікні відкрилася світлина Опал. Вона зменшилася і повернулася так, щоб обличчя Опал було під тим самим кутом, що і на отриманому зо­браженні. Між картинками спалахнули червоні стрілки, вказуючи на ідентичні місця. Через кілька хвилин проміжок між двома картинками був геть увесь укритий червоними стрілками.

— Це два зображення однієї й тієї самої особи? — запитав Фоулі.

— Так,— відповіла машина.— Ймовірність по­милки — нуль цілих п’ять сотих.

Фоулі натиснув кнопку, щоб роздрукувати:

— Така похибка припустима.

Аргон, немов уві сні, зробив крок до монітора. Обличчя в нього і так було блідним, але зблідло іще більше, коли він усвідомив, що означає це зобра­ження.

— Вона бачила себе з боку,— прошепотів він.— Це означає...

— Що були дві Опал Кобой,— закінчив Фоулі.— Справжня, якій ви дозволили втекти. І ось ця обо­лонка, яка може бути лише...

— Клоном.

— Точно,— кивнув Фоулі і забрав аркуш із прин­тера.— Вона себе клонувала, а тоді ваші прибираль­ники забрали її прямо з-під вашого носу.

— Господи.

— «Господи» нічого не пояснює. Може, зараз саме час покликати телебачення чи знепритомніти від за­хвату.

Аргон вибрав другий варіант і повалився на підло­гу. Важко витримати втрату надій на славу і багатство.

Фоулі переступив через нього і поскакав до Полі­цейської Плази.

Е7, Південна Італія

Опал Кобой важко давалося терпіння. Вона вико­ристала його до останньої краплі в клініці Аргона. А тепер воліла, аби все відбувалося так, як вона хоче. На жаль, сто мільйонів тон гематиту рухалися в глиб Землі лише зі швидкістю п’ять метрів за секунду, і нічого не можна було з цим поробити.

Опал вирішила вбити час, спостерігаючи, як гине Холлі Шорт. Дурепа-капітан. Ким вона себе уявила, з такою військовою стрижкою і губками бантиком? Опал подивилася на себе в глянцеву по­верхню. От справжня краса! Таке обличчя заслуго­вувало на власну валюту, а може, так воно скоро і станеться.

— Мервелле,— крикнула піксі.— Принеси мені диск з Одинадцятьма Чудесами. Мені потрібно тро­хи розвіятись.

— Уже несу, міс Кобой,— озвався Мерв.— Хоче­те, щоб я спочатку закінчив готувати їжу, чи при­нести негайно?

Опал закотила очі.

— Я тобі що сказала?

— Ви сказали принести диск.

— Тож, що ти мусиш робити, мій любий Мер­велле?

— Мушу принести вам диск,— слухняно відповів Мерв.

— Геніально, Мервелле. Просто геніально.

Мерв вийшов із кухоньки, дістав диск із запису­ючого пристрою. Комп’ютер зберігав відео на жор­сткому диску, але міс Кобой подобалося мати улюб­лені моменти на дисках, щоб можна було розвіятися, коли захочеться. В колекції був і нервовий зрив батька, і напад на Поліцейську Плазу, і Фоулі, що ве­рещав у командному пункті ЛЕП.

Мерв передав диск Опал.

— І? — сказала мініатюрна піксі.

Мерв заціпенів на мить, а тоді згадав. Один з но­вих наказів Опал: брати Брілл мають уклонитися, коли підходять до свого ватажка. Він проковтнув свою гордість і низько вклонився.

— Так краще. Хіба ти не маєш готувати вечерю?

Мерв відступив, кланяючись. Останні кілька го­дин йому вже не раз доводилося ковтати гордість. Опал була незадоволена рівнем обслуговування і по­шани, що отримувала від братів Брілл, тож довелося їй скласти список правил. За цими директивами вони мали кланятися, ніколи не дивитися в очі Опал, виходити із транспортера, щоб випустити гази, і не думати дуже голосно в радіусі трьох метрів від свого працедавця.

— Тому що мені відомо, про що ви думаєте,— сказала Опал низьким напруженим голосом.— Так і бачу, як у ваших головах крутяться думки. Саме за­раз ви дивуєтесь, яка я красива.

— Аж моторошно,— видихнув Мерв і подумав, чи, бува, він не з’їхав із глузду.

Опал дуже серйозно звихнулася на всіх тих змінах раси і володінні світом. Вони зі Скантом уже б давно її кинули, якби вона не пообіцяла їм Барбадос, коли стане королевою Землі. Ну і ще якби не знали, що коли вони її кинуть, вона внесе братів Брілл до свого чорного списку.

Мерв повернувся на кухню і продовжив спроби приготувати вечерю міс Кобой, не торкаючись їжі. Іще одне правило. Тим часом Скант у вантажному відсіку перевіряв реле детонаторів на останніх двох зарядах. Один робочий, інший запасний. Бомби були завбільшки з диню, але коли вибухнуть, нароб­лять багато безладу. Він переконався, що магнітні реле добре тримаються на корпусі. Реле були стан­дартні, такі використовують у шахтах, вони сприй­мають сигнал від віддаленого детонатора і посила­ють нейтронний заряд усередину бомби.

Скант підморгнув братові, що з’явився на порозі кухні.

Мерв стиснув губи і покрутив пальцем біля скро­ні. Скант співчутливо кивнув. Вони обидва уже втомилися від образливої поведінки Опал. Тільки думка про піна-коладу на пляжі Барбадосу не давала їм піти.

Опал, навіть не здогадуючись, що відбувається в її таборі, вставила диск у мультидисковод. Дивитися, як помирають вороги, в яскравих кольорах і зі сте­реозвуком,— найбільше досягнення технології. На екрані відкрилися кілька вікон. На них були відео з різних камер у півсфері.

Опал із задоволенням дивилися, як зграя тролей, що завивали, загнала Холлі з Артемісом у річку. Вона охала і ахала, коли втікачі потрапили на маленький острівець із тролячих трупів. Серце в неї калатало, коли вони дерлися по риштуванню біля храму. Вона вже зібралася крикнути Мервелу, щоб той приніс шоколадних трюфелів, аби поласувати під час пере­гляду, коли камери потемніли.

— Мервелле! — заверещала піксі, стискаючи свої тендітні пальчики в кулаки.— Дисканте! Ходіть сюди.

Брати Брілл поквапилися до вітальні, вихопивши пістолети.

— Так, міс Кобой? — сказав Скант, поклавши бомби на вкриту хутром підлогу.

Опал закрила обличчя.

— Не дивіться на мене! — наказала вона.

Скант опустив очі.

— Вибачте. Ніякого візуального контакту. Я забув.

— І припиніть це думати.

— Так, міс Кобой. Вибачте, міс Кобой.— Скант навіть не уявляв, про що потрібно думати, тож він намагався не думати взагалі.

Опал схрестила руки і постукала пальцями по лік­тях, доки брати не вклонилися.

— Щось там не так. — Голос у неї ледь помітно тремтів.— Здається, наші камери в храмі Артеміди вийшли з ладу.

Мерв перемотав запис до останнього епізоду. Там тролі лізли за Артемісом і Холлі по даху храму.

— Схоже, їм усе одно кінець, міс Кобой..

— Ага,— погодився Скант.— Із такої халепи вони не виберуться.

Опал відкашлялася.

— По-перше, «ага» — це не слово, і зі мною не можна розмовляти сленгом. По-друге, одного разу я вже повірила, що Артеміс Фаул загинув, і в резуль­таті провела рік у комі. Ми маємо діяти, немов Фаул і Шорт живі і переслідують нас.

— Із повагою до вас, міс Кобой,— сказав Мерв своїм ногам,— наш транспортер добре захищений. Нас не можна вистежити.

— Дурень,— сказала Опал.— Нас може вистежи­ти будь-яка наземна камера, та й підземна також. Навіть якби Артеміс Фаул не був генієм, він би здо­гадався, що за пробами Зіто стою я. Зараз нам по­трібно встановити останній заряд. Як глибоко опус­тився зонд?

Скант звірився з комп’ютером.

— Вісімдесят вісім цілих дві десятих милі. Маємо ще дев’яносто хвилин, доки він опуститься до опти­мальної точки.

Опал пройшлася кімнатою.

— Ми не перехопили ніяких розмов з Поліцей­ською Плазою, отже, якщо вони живі, то самі. Краще не ризикувати. Встановимо заряд зараз і охороняти­мемо його. Дисканте, перевір іще раз корпус. Мервелле, запусти систему перевірки транспортера. Мені б не хотілося, щоб за стіни вилетів хоч один іон.

Близнюки піксі, кланяючись, посунулися назад. Вони зроблять те, що їм наказали, але у їхньої на­чальниці явно параноя.

— Я почула ваші думки! — гримнула Опал.— Не­має у мене ніякої параної!

Мерв сховався за металевою перегородкою, щоб захистити хвилі свого мозку. Невже міс Кобой уміє читати думки? Чи то знову параноя? Врешті-решт, параноїкам завжди здається, що всі вважають їх па­раноїками. Мерв висунув голову з-поза перегородки і почав подумки передавати Опал повідомлення, просто щоб переконатися.

«Холлі Шорт красивіша за вас»,— думав він так голосно, як міг. Зрадлива думка, якщо чесно, і якщо Опал дійсно бачить їх наскрізь, вона напевно все зрозуміє.

Опал так і витріщилась на нього.

— Мервелле?

— Так, міс Кобой?

— Ти дивишся прямо на мене. Це погано для моєї шкіри.

— Вибачте, міс Кобой,— відвів очі Мерв і поди­вився крізь лобове скло на вхід до тунелю. І саме вчасно, бо помітив, як Із-поза голографічної скелі, що прикривала вихід до платформ, піднявся ЛЕПів­ський транспортер.— Е-е... Міс Кобой, маємо про­блему,— тицьнув він у вікно.

Транспортер піднявся метрів на десять і завис над італійським пейзажем, щось вишукуючи.

— Вони нас знайшли,— перелякано прошепотіла Опал. Але впоралася з панікою і швидко проаналізу­вала ситуацію.— Це вантажний транспортер, не пе­реслідувач,— зауважила вона і попрямувала до кабі­ни пілота. Близнюки не відставали.— Ми мусимо припустити, що на борту перебувають Артеміс Фаул і капітан Шорт. Ані зброї, ані основних сканерів вони не мають. За такого поганого освітлення ми практич­но не помітні для неозброєного ока. Вони сліпі.

— Може, збити їх? — запропонував молодший із братів. Нарешті, хоч якась агресія, яку йому обіцяли.

— Ні,— відповіла Опал.— Плазмовий заряд ви­дасть нашу позицію супутникам людської та ельфій­ської поліції. Мусимо замовчати. Вимкніть усе. На­віть життєзабезпечення. Не знаю, як вони змогли так близько підібратися, але викриють вони нас лише тоді, коли зіштовхнуться з нашим транспорте­ром. А якщо це станеться, то їхнійжалюгідний транспортерик зімнеться, як картонна коробка.

Брати Брілл слухняно кинулися виконувати на­каз, і скоро всі системи були вимкнені.

— Добре,— прошепотіла Опал і приклала пальця до губ.

Кілька хвилин вони спостерігали за транспорте­ром, доки Опал не вирішила порушити тишу.

— Хто б там не пускав гази, будь ласка, припи­ніть, або доведеться покарати як треба.

— Це не я,— хором сказали брати Брілл. Жод­ному не хотілося дізнатися, як саме їх покарають за пускання вітру.

Е7, за десять хвилин до того

Холлі провела ЛЕПівський транспортер крізь дуже небезпечну ділянку другорядної шахти до Е7. Майже

відразу ж на консолі замиготіли два червоних вог­ники.

— Час пішов,— заявила вона.— Щойно спрацю­вали два сенсори Фоулі. Вони пов’яжуть появу тран­спортера із зондом і швиденько прилетять.

— Скільки? — запитав Артеміс.

Холлі мовчки підрахувала.

— Якщо летітимуть у надзвуковому атакуючому транспортері, то менше за півгодини.

— Чудово,— задоволено сказав Артеміс.

— Радий, що ти так думаєш,— простогнав Мульч.— Надзвукові офіцери ЛЕП не дуже подобаються зло­діям. Як правило, ми надаємо перевагу дозвуковим.

Холлі посадила транспортер на площадку біля стіни.

— Ти виходиш із гри, Мульче? Чи це твої звичні скарги?

Гном поворушив щелепами, розігріваючи їх пе­ред роботою.

— Думаю, мені можна трохи поскаржитись. Чому за вашими планами мені завжди доводиться робити щось шкідливе, а ви самі лишаєтесь чекати в тран­спортері?

Артеміс передав йому охолоджувальний мішок із кухні.

— Тому що ти єдиний можеш це зробити, Муль­че. Ти один можеш зіпсувати план Кобой.

Але Мульча ці слова не вразили.

— Не вражає,— так і заявив він.— Мені б медаль­ку. Зі справжнього золота. А не якісь там вкриті по­золотою диски.

Холлі підштовхнула його до люка.

— Мульче, якщо мене не кинуть до в’язниці до кінця моїх днів, я наполягатиму, аби тобі видали найбільшу медаль із резервів ЛЕП.

— І амністію за всі минулі й майбутні злочини?

Холлі відкрила люк.

— Може, за минулі. І аж ніяк не за майбутні. Але гарантій не даю. В Поліцейській Плазі я зараз не дуже популярна.

Мульч запхав мішок за сорочку.

— Гаразд. Можлива медаль і можлива амністія. Згоден.— І він виставив одну нога на пласку скелю. В неї одразу ж ударив вітер, мало не зіштовхнувши гнома в прірву.— Зустрічаємося тут через двадцять хвилин.

Артеміс передав йому маленьку рацію із запасни­ків ЛЕП.

— Не забудь про план,— крикнув Артеміс, нама­гаючись перекричати завивання вітру.— Не забудь лишити комунікатор. Кради лише те, що маєш. Біль­ше нічого.

— Більше нічого,— відгукнувся луною Мульч, і голос у нього був не зовсім задоволений. Урешті- решт, хто знає, які цінності ховає там Опал.— Хіба що воно само на мене кинеться.

— Нічого,— повторив Артеміс.— Ти певен, що зможеш туди залізти?

Мульч посміхнувся і показав ряди міцних зубів.

— Я залізу. Ви просто зробіть так, щоб вони ви­мкнули електрику і дивилися в інший бік.

Батлер підняв торбу з різними штучками, яку він прихопив із маєтку Фаулів.

— Не хвилюйся, Мульче. Вони дивитимуться в інший бік. Гарантую.

Поліцейська Плаза, ельфи

Коли увірвався Фоулі, усі шишки зібралися в опера­ційній кімнаті й дивилися, як просувається зонд.

— Потрібно поговорити,— кинув кентавр гене­ралам.

— Тихо,— просичав голова Ради Кагартез.— З’їж тарілочку каррі.

Голова Кагартез керував флотилією перевізників каррі в Небесному місті. Коронною стравою у нього було мишаче каррі. Мабуть, він організував доставку їжі для цього імпровізованого кінопоказу.

На накритий стіл Фоулі навіть і не глянув. Він схопив з ручки крісла пульт і вимкнув звук.

— У нас велика проблема, пані та панове. Опал Кобой на свободі, і я вважаю, що саме вона стоїть за цим зондом Зіто.

Крутнулося чорне шкіряне крісло з високою спинкою. Перед ним сидів Арк Сул.

— Опал Кобой? Дивовижно. І робить вона це власноруч, так?

— Ні. Що ти робиш на цьому стільці? Це коман­дирське крісло. Справжнього командира, а не вну­трішніх справ.

Сул постукав по золотому жолудю на лацкані:

— Отримав підвищення.

Фоулі побілів.

— Ти новий командир Рекону.

Посмішка Сула освітила б темну кімнату.

— Так. Раді здалося, що останнім часом Рекон трохи відбився від рук. Вони вважають,— і я змуше­ний з ними погодитися,— що Реконові потрібна твердіша рука. Звісно, я займатимуся Відділом вну­трішніх справ, доки не знайдуть достойну заміну.

Фоулі нахмурився. На це немає часу. Не зараз. Йому негайно потрібен дозвіл на надзвуковий тран­спортер.

— Гаразд, Суле, командире. Я висловлю свої запе­речення пізніше. Зараз ми маємо термінову справу.

Тепер слухали всі. Але без особливого ентузіазму, окрім командира Вінйайї, яка завжди підтримувала Джуліуса Рута і ніколи б не проголосувала за Сула. Вінйайа вся перетворилася на слух.

— Що за термінова справа, Фоулі? — запитала вона.

Фоулі вставив у мультидисковод комп’ютерний диск.

— Те, що перебуває в клініці Аргона, не Опал Ко­бой, це клон.

— Докази? — гримнув Сул.

Фоулі відкрив на екрані вікно.

— Я просканував її сітківку, і виявилося, що останнє, що бачив клон,— сама Опал Кобой. Оче­видно під час своєї втечі.

Сула ці слова не переконали.

— Я ніколи не довіряв твоїм гаджетам, Фоулі. Твій ретаймер суд не вважатиме справжнім доказом.

— Ми не на суді, Суле,— сказав Фоулі крізь зуби.— Якщо припустити, що Опал на свободі, усі події за останні двадцять чотири години набувають зовсім іншого сенсу. Починає збиратися ціла картинка. Ска­лен мертвий, піксі тікає з клініки, Джуліуса вбито, і в цьому звинувачують Холлі. А через кілька годин ось це — зонд прямує до кори, на десять років раніше задуманого. За всім цим стоїть Кобой. До нас летить зонд, а ми сидимо і дивимося на нього по телебачен­ню. .. І їмо смердюче мишаче каррі!

— Протестую! Зауваження про каррі безпідстав­не,— образився Кагартез.— Але з усім іншим я згоден.

Сул вистрибнув із крісла.

— З чим усім? Фоулі намагається поєднати точки, яких не існує! Він тільки і хоче, щоб реабілітували свою загиблу подругу, капітана Шорт!

— Холлі могла вижити! — огризнувся Фоулі.— І тепер намагається щось зробити з Опал Кобой.

Сул закотив очі.

— Але вона не показувала жодних ознак життя, кентавре. Ми знищили її шолом. Я особисто був присутній, не забув?

До кімнати засунулася голова одного з лаборатор­них стажерів Фоулі.

— Я приніс валізку, сер,— захекано сказав він.— Так швидко, як тільки зміг.

— Молодець, Рубе,— сказав Фоулі і вихопив валізку з рук хлопця. Перевернув її. — Я видав Холлі і Джуліусу нові костюми. Прототипи. Вони обидва мають біосенсори і маячки. До системи ЛЕП вони не підключені. Чомусь я раніше не подумав їх перевірити. Шолом Холлі, може, і знищений, але костюм досі функціонує.

— Що показують маячки, Фоулі? — запитала Вінйайя.

Фоулі боявся подивитись. Якщо сенсори нічого не показують, то це означає знову втратити Холлі. Він порахував до трьох і подивився на маленький екран у валізці. На ньому було дві лінії. Одна рівна. Джуліус. Друга дуже активна.

— Холлі жива! — закричав кентавр і чмокнув ко­мандира Вінйайю в щічку,— Жива і майже здорова, якщо не враховувати високий тиск і нульовий рівень магії.

— І де ж вона? — посміхнулася Вінйайя.

Фоулі збільшив секцію екрана.

— Летить до Е7 на транспортері, вкраденому Мульчем Діггумсом, якщо я не помиляюся.

Сул зрадів.

— Давайте називати речі своїми іменами. Підоз­рювана у вбивстві Холлі Шорт перебуває на вкраде­ному транспортері поряд із зондом Зіто.

— Саме так.

— Це робить її головною підозрюваною в усіх махінаціях із зондом.

Фоулі ледь утримався, щоб не стукнути Сула ко­питом, але стримався заради Холлі.

— Усе, що я прошу, Суле,— це дати мені зелене світло, щоб можна було послати надзвуковий тран­спортер і провести розслідування. Якщо я правий, тоді вашою першою заслугою на посту командира стане упередження катастрофи.

— А якщо ти помиляєшся? Бо так воно і є.

— Якщо я помиляюся, ви захопите ворога номер один, капітана Холлі Шорт.

Сул посмикав козлячу борідку. В будь-якому разі він опиниться у виграші.

— Добре. Посилайте транспортер. Скільки вам потрібно, щоб підготуватися?

Фоулі витяг з кишені телефон, натиснув кнопку швидкого набору.

— Майоре Кельпе,— сказав він у слухавку,— Зе­лене світло. Стартуйте. — І Фоулі посміхнувся Арку Сулу: — Проінструктував майора по дорозі сюди. Відчував, що ви мене підтримаєте. Командири за­вжди підтримують.

Сул нахмурився.

— Не варто бути зі мною занадто фамільярним, поні. Це не початок чудових стосунків. Я наказав ви­слати транспортер, бо це єдиний варіант. Якщо ти намагаєшся мною маніпулювати або перекручуєш правду, я тебе по трибуналах затаскаю в найближчі п’ять років. А потім звільню.

Фоулі не звернув на нього уваги. Подумає про ці погрози пізніше. Саме зараз потрібно зосередитися на місії транспортера. Він ледь отямився від по­відомлення про смерть Холлі і більше такого не пе­реживе.

Е7

Мульч Діггумс міг стати спортсменом. У нього були добрі щелепи і не потрібне перероблювальне облад­нання, щоб узяти участь у спринті з копання. Навіть міжнародному. Великий талант, та замало старан­ності. Він побув у коледжі кілька місяців, але суво­рий режим тренувань і дієта йому не сподобалися.

Мульч досі пам’ятав, як тренер по копанню якось сказав йому після тренування:

— Ти маєш щелепи, Діггумсе, і зад у тебе теж нівроку. Ніколи не бачив, щоб хтось викидав такі бульбашки, як ти. Але серце у тебе не лежить до цьо­го, а це найважливіше.

Може, старий гном мав рацію. Серце у Мульча ніколи не лежало до безкорисних справ. Рити туне­лі — робота одинаків, та й грошей багато не прине­се. А оскільки цей вид спорту був суто етнічним, телебачення великого інтересу до нього не прояв­ляло. Немає реклами — немає і великих заробітків для спортсменів. Мульч вирішив застосувати свій копальний хист, щоб отримати більше прибутків, і пішов проти закону. Може, якби в нього було золото, гномихи ставилися б до нього більш при­хильно.

І от зараз він порушує власні правила, готується залізти до транспортера, обтиканого ельфійськими сенсорами, ще й з озброєними піксі всередині. Про­сто заради допомоги іншим. Артемісу варто було по­бачити цей транспортний засіб, найнавороченіший з усіх, що існували на землі й під землею. Кожен квадратний сантиметр був озброєний лазером, дат­чиком руху, глушником або чимось іще. Щоправда, користі від них не було ніякої, якщо вони не активо­вані, і саме на це Мульч і розраховував.

Мульч помахав рукою в напрямку транспортера, па випадок, якщо за ним хтось спостерігає, і вгризся в рідну стихію каменистої шахти. Висота гномам не подобається, і цього не могло змінити навіть те, що технічно вони перебували нижче рівня моря.

Гном занурив пальці у жилу м’якої глини, що про­ходила по стіні. Дім. Відчути себе вдома можна було де завгодно, аби там була глина. Мульч заспокоївся. Зараз він у безпеці. Принаймні на якийсь час.

Він з таким хрустом розкрив щелепи, що будь- який науковець поморщився б. Відкинув клапан на штанях і кинувся в глину. Зуби гнома відрами вихоп­лювали глину зі стіни, в якій миттю утворився ту­нель. Мульч заліз туди і завалив за собою вхід, вики­нувши перероблену глину через клапан.

Через півдюжини ковтків його чутливі волосинки бороди повідомили, що попереду скеля, і гном ско­регував маршрут. Таємний транспортер не посадять на скелю, бо якщо він такий крутий, то має стрижень-батарею. Такі стрижні випускаються з днища, заглиблюються на п’ятнадцять метрів у землю і за­ряджають акумулятор силою Землі. Найчистішою енергією.

Стрижень-батарея ледь помітно вібрувала, і саме на ці вібрації взяв курс Мульч. Хвилин через п’ять інтенсивного копання він обійшов скелю і дістався до кінців стрижня. Вібрації зробили землю не такою щільною, тож гном з легкістю розчистив собі неве­личку печерку. Поплював слиною на стіни і почав чекати.

Холлі провела ЛЕПівський транспортер через не­величкий порт, відчинивши двері підйомника своєю реконівською карткою доступу. Змінити код Полі­цейська Плаза навіть і не подумала, бо всі вважали її мертвою.

Італійська рівнина була вкрита чорними тінями від дощових хмар. Вони вилетіли з-поза голографіч­ної скелі, що прикривала вхід до порту. Легенький морозець укрив інеєм червонувату глину, а пів­денний вітер був таким сильним, що трусив транс­портер.

— Довго ми тут не протримаємось,— сказала Холлі, схилившись над панеллю контролю.— У цьо­го транспортера немає захисту.

— Довго і не потрібно,— відповів Артеміс.— Лі­тай по периметру, немов шукаєш прихований тран­спортер.

Холлі ввела в комп’ютер кілька координат.

— Ти геній, тобі видніше.

Артеміс повернувся до Батлера, що сидів, схрес­тивши ноги, в проході.

— Ну, старий друже, можеш зробити так, щоб Опал подивилася в наш бік?

— Можу,— кивнув Батлер, підповз до бокового виходу. Натиснув кулаком кнопку, і двері від’їхали.

Транспортер трохи качнуло, і він знову вирів­нявся.

Батлер відкрив сумку зі зброєю і набрав жменю металевих м’ячиків із тенісний м’ячик завбільшки. Висмикнув з одного запобіжник і великим пальцем натиснув на кнопку під ним. Кнопка опустилася і почала підніматися до вихідного стану.

— Через десять секунд вона зрівняється з поверх­нею. Система замкнеться.

— Дякую за лекцію,— сухо сказав Артеміс.— Хоча зараз для неї зовсім не час.

Батлер посміхнувся і підкинув металевий м’ячик у повітря. Через п’ять секунд той вибухнув, на землі під ним утворився маленький кратер. Від кратера побігли тріщини, немов червона квітка утворилася.

— Б’юся об заклад, Опал зараз дивиться,— сказав Батлер, піднімаючи наступну гранату.

— Переконаний, що інші теж скоро дивитимуть­ся. Вибухи не довго можна ігнорувати. Ми тут від­носно ізольовані. Найближче село миль за десять звідси. Якщо пощастить, матимемо десять хвилин. Наступний квадрат, Холлі. Але не наближайся над­то, ми ж не хочемо їх сполохати.

На п’ятнадцять метрів нижче Мульч Діггумс че­кав у своїй саморобній печерці і спостерігав за кін­цем стрижня-батареї. Щойно той припинив вібрува­ти, гном поліз угору. Телескопічний стрижень був теплим на дотик, підігрітий енергією, яку передавав до акумулятора в транспортер. Мульч скористався такою допомогою і підтягувався вгору, переставля­ючи руки. Глина, яку він ковтав, була нещільною, на­повненою повітрям завдяки вібраціям стрижня, тож Мульч радів додатковій порції кисню. Він перетво­рював його на газ, і така реактивна тяга допомагала просуватися вгору.

Мульч прискорився, прокачуючи повітря і глину через складні переплетіння травної системи. Опал недовго відволікатиметься на транспортер, скоро здогадається, що то диверсія. Стрижень товстішав, і зовсім скоро гном опинився біля резинового кіль­ця на дні транспортера, який стояв на трьох висув­них ніжках, здіймаючись на півметра над землею. Коли транспортер летів, гумове кільце прикривало­ся металевою панеллю, але зараз корабель стояв, і датчики були вимкнені.

Мульч виліз із тунелю і стулив щелепи. На нього чекає ювелірна робота. Потрібно захистити зуби. Гуму гномам вживати не радили, тож ковтати її було не варто. Наполовину перетравлена гума могла за­блокувати кишки не гірше за бочку клею.

Кусати було незручно. Нема за що схопитися. Мульч притулився щокою до стрижня і підповз уго­ру, щоб можна було схопити кільце передніми зуба­ми. Він угризся в гуму, обережно рухаючи щелепами по колу, доки верхній зуб не зробив дірку. Тоді він зціпив зуби і потягнув. Гума розірвалася сантиметрів на десять. Тепер Мульч зміг захопити кільце ротом. Він відривав шматки гуми і негайно їх випльовував.

Не минуло і хвилини, як Мульч прорвав тридцятисантиметрову дірку. Якраз щоб пролізти. Той, хто не був знайомий із гномами, міг би об заклад поби­тись, що Мульчеве кремезне відгодоване тіло аж ніяк не протиснеться крізь такий маленький проріз, але вони б утратили свої гроші. Гноми кілька тися­чоліть вилазили з-під завалів, тож розвинули здіб­ність пролізати і не через такі малі шпарини.

Мульч утягнув живіт і проліз крізь гумове кільце головою вперед. Він з радістю втік від вранішнього сонця. Ось іще одна річ, що не подобається гномам. Через кілька хвилин на сонці шкіра у гномів черво­ніє, як у вареного лобстера. Мульч заліз по стрижню прямо в машинний відсік транспортера. Більшу час­тину відсіку займали пласкі батареї і водневий гене­ратор. Над головою був люк, що вів до вантажного відділення. Ланцюжки лампочок тяглися по всьому відсіку, заливаючи його блідо-зеленим світлом. Якби генератор почав випромінювати радіацію, вона б світилася пурпуровим. І хоча живлення на всьому транспортері було вимкнене, лампочки світилися за­вдяки спеціально виведеним гниючим водоростям. Мульч про це, правда, нічого не знав, йому просто здалося, що світло дуже схоже на люмінесцентну гномську слину, і від того, що він знайшов принай­мні хоч щось знайоме, трохи розслабився. Але як ви­явилось, зарано, бо випустив через клапан трохи тунельного газу. Може, ніхто не помітить...

Десь через півхвилини він почув згори голос Опал.

— Хто б там не пускав гази, будь ласка, припи­ніть, або доведеться відповідно покарати.

«Ой!» — Мульчеві стало соромно. Якщо когось звинувачують через те, що ти пускаєш вітри, у гоблі­нів це вважається мало не криміналом. Сила звички мало не змусила Мульча підняти руку і зізнатися, але інстинкт самозбереження виявився сильнішим за совість.

За мить надійшов сигнал. Його важко було про­пустити. Від вибуху транспортер аж похитнуло. Час братися за роботу і довіритися Артемісу, який ска­зав, що майже неможливо не дивитися на вибух.

Мульч прочинив люк над головою. Гном був гото­вий, що на кришці хтось стоятиме, але вантажний відсік був порожній. Мульч відкинув кришку люка і заповз до маленької кімнати. Там було багато ціка­вого. Ящики зі злитками, плексигласові скриньки з людською валютою, античні прикраси на манекенах. Схоже, Опал не збиралася бідувати у своїй новій люд­ській подобі. Мульч схопив сережку з одним діаман­том із найближчого бюсту. Артеміс наказав нічого не брати? То й що? Одна сережка його не затримає.

Мульч кинув діамант завбільшки з голубине яйце до рота і проковтнув. Пізніше вийде, коли поруч ні­кого не буде. А поки полежить у шлунку і вийде іще яскравішим, ніж був.

Підлога здригнулася від наступного вибуху, і це нагадало Мульчеві, що час іти далі. Він підійшов до

дверей відсіку, які були прочинені. За ними розта­шувалося пасажирське відділення, і було воно саме таким розкішним, як його описала Холлі. Мульча мало не вивернуло, коли він побачив стільці, вкриті хутром. Огидно. За пасажирським відділенням міс­тилась кабіна пілота. Видно було, що Опал зі своїми друзями стояли перед лобовим склом і дивилися на вибухи. Вони нічого не говорили і ледь дихали. Саме так, як і сказав Артеміс.

Мульч упав навколішки і поповз по килиму. Те­пер його ніщо не приховувало. Якби хтось із піксі обернувся, його б застукали прямо посеред кімнати, і ховатися можна було б лише за посмішкою.

«Повзи і ні про що не думай,— наказав Мульч сам собі.— Якщо Опал тебе впіймає, вдай, що ти загу­бився, або в тебе амнезія, або ти щойно вийшов із коми. Може, вона поспівчуває, дасть трохи золота і відпустить на всі чотири боки. Ага, мрій».

Під колінами щось рипнуло. Гном завмер, але пік­сі на звук не відреагували. Може, кришка потаємно­го відділення? Мульч обповз це місце. Тільки рипін­ня йому не вистачало.

На стільці лежали дві бомби, саме на рівні Муль­чевого носа. Він навіть не повірив. Прямо тут, на від­стані метра. Ця частина плану також залежала від вдачі. Якби якийсь із братів Брілл тримав бомби під пахвами, чи коли б зарядів було більше, ніж він зміг унести, їм би довелося іти на транспортер Опал тараном і сподіватися, що це допоможе її зупинити. Але от вони, бомбочки, так і просяться, щоб їх укра­ли. Часто під час крадіжки Мульч вигадував голоси, якими могли б розмовляти ті предмети, що він хотів поцупити. Так, це трошки божевільно, але він багато часу проводив на самоті, а поговорити з кимось хоті­лося.

«Ну, містере красавчику,— сказала одна із бомб фальцетом з придихом.— Я чекаю. Мені тут не подо­бається. Будь ласка, врятуй мене».

«Добре, мем,— подумав Мульч і витяг торбу.— Беру вас із собою, але довго йти не доведеться».

«І мене,— сказала інша.— Я теж хочу з вами».

«Не хвилюйтеся, міс. Там, куди ми підемо, місця вистачить усім».

Коли через хвилину Мульч вилазив через розірва­ну гуму, бомб на стільці уже не було. На їхньому міс­ці лежав маленький комунікатор.

Три піксі тихесенько сиділи в кабіні пілота. Одна була зосереджена на транспортному засобі за двісті метрів від них. Двоє інших щосили намагалися не випустити гази і не думати про те, як би не випусти­ти гази.

Бокові двері вантажного транспортера були від­чинені, щось виблиснуло в ранішньому світлі і поле­тіло до землі. Через кілька секунд почувся вибух, транспортер Опал захитався на ресорах.

Брати Брілл охнули і відразу ж отримали по вухах від Опал.

Вона не хвилювалася. Їх шукали. Стріляли в піть­мі. Може, через тридцять хвилин буде досить світло, щоб побачити корабель неозброєним оком, але до того часу вони майже не виділялися на тлі навко­лишнього пейзажу, дякувати корпусу із особливого сплаву і камуфляжній фользі. Фаул, мабуть, здога­дався, що вони тут, бо дуже близько тут до зонду. Звісно, було б добре їх підірвати, але плазмовий по­стріл допоможе сканерам Фоулі їх засікти і перетво­рить корабель на чудову мішень.

Опал витягла цифровий блокнот і ручку і на­шкрябала записку:

«Зберігайте спокій. Навіть якщо один заряд по­трапить у нас, корпус він не проб’є».

Блокнот узяв Мервелл.

«Може, нам час летіти. Скоро тут будуть Люди Бруду».

Опал написала у відповідь:

«Любий Мервелле, будь ласка, не починай дума­ти — мозок пошкодиш. Зачекаємо, доки вони не по­летять звідси. На такій відстані вони почують наші двигуни».

Транспортер знову здригнувся від вибуху. З лоба Опал скотилася краплинка поту. Смішно, вона ж ні­коли не потіє. Тим паче перед підлеглими. Через п’ять хвилин сюди набіжить повно людей, така вже їхня природа. Тож вона зачекає іще п’ять хвилин і спробує пролетіти повз транспортер ЛЕП, а якщо не зможе, доведеться їх підірвати і виступити проти надзвуко­вого транспортера, який з’явиться для перевірки.

Із ЛЕПівського транспортера вилетіло іще кілька гранат, але тепер вони були далі, і замаскований кора­бель Опал навіть не похитнувся від ударної хвилі. Ви­бухи тривали ще дві чи три хвилини, нічим не загро­жуючи Опал і братам Брілл, і вантажний транспортер несподівано зачинив двері й опустився в підйомник.

— Гм-м,— сказала Опал.— Дивно.

— Може, у них бомби скінчилися? — припустив Мерв, хоча і знав, що Опал покарає його за те, що він висловив власну думку.

— Ти так думаєш, Мервелле? У них скінчилася вибухівка, тож вони вирішили дати нам спокій. Ти дійсно вважаєш, що таке може бути, імбецильне ти створіння? У тебе зовсім лобних долей немає?

— Я просто виступаю адвокатом диявола,— кво­ло пробурмотів Мерв.

Опал піднялася зі стільця і помахала на братів рукою.

— Замовкніть. Мені потрібно хвилинку пого­ворити з собою,— І вона почала ходити по кабіні пі­лота.— Що відбувається? Вони вистежили нас до підйомника, влаштували феєрверк, а тоді полетіли геть. Отак просто. Чому? Чому? — Вона потерла скроні.— Думай.— Раптом вона пригадала.— Учора.

В Е1 украли транспортер. Ми чули на поліцейській частоті. Хто його вкрав?

Скант знизав плечима.

— Не знаю. Якийсь гном. Це важливо?

— Так. Гном. А чи не було у справі з Артемісом Фаулом якогось гнома? І чи не ходили чутки, що саме гном допомагав Джуліусу потрапити до «Лабо­раторій Кобой»?

— Чутки. Жодних доказів.

Опал повернулася до Сканта.

— Може, це тому що той гном розумний, на відмі­ну від тебе? Може, він не хоче, щоб його спіймали? — За мить піксі уже зібрала всі факти докупи.— Отже, вони мають гнома-злодія, транспортер і вибухівку. Шорт має знати, що ці жалюгідні гранати не пошко­дять нашого корпусу, тож навіщо їх кидати? Хіба...

Вона немов отримала удар під шлунок.

— О, ні,— простогнала вона.— Вони нас відволі­кали. А ми сиділи, як дурні, і дивилися на ліхтарики. А в цей час...

Вона відштовхнула Сканта і кинулася в пасажир­ський відсік.

— Бомби! — закричала Опал.— Де вони?

Скант підійшов до стільця.

— Не хвилюйтеся, міс Кобой, вони прямо...— Останнє слово застрягло у нього в горлі.— Е-е... вони були прямо тут. На стільці.

Опал схопила маленьку рацію.

— Вони зі мною граються. Скажи, що ти поклав запасний у безпечне місце.

— Ні,— з нещасним виглядом зізнався Скант.— Заряди були разом.

Мерв пройшов повз нього до вантажного відсіку.

— Машинний відсік відчинено! — Він сунув голо­ву в люк. Голос приглушили панелі підлоги.— Гумо­ве кільце навколо стрижня подерли. І лишилися слі­ди. Тут хтось був.

Опал відкинула голову і закричала. Для такої мі­ніатюрної істоти кричати вона могла дуже довго. Урешті-решт вона видихлася.

— Летіть за транспортером,— прохрипіла вона, коли знову набрала в легені повітря.— Я сама скон­струювала ті бомби, і їх не можна знешкодити. Ми все одно можемо їх підірвати. Принаймні, підірвемо наших ворогів.

— Так, міс Кобой,— хором відгукнулися Мерв і Скант.

— Не дивіться на мене! — гримнула Опал.

Брати Брілл кинулися до кабіни пілота, намага­ючись одночасно кланятися, дивитися під ноги, не думати ні про що небезпечне, а найголовніше — не випускати гази.

Мульч чекав на ЛЕПівський транспортер на умов­леному місці. Батлер відчинив двері і за комір затяг­нув гнома всередину.

— Вони в тебе? — нетерпляче запитав Артеміс.

Мульч передав йому торбу.

— Ось вони! І доки ти не спитав, рацію я зали­шив.

— Отже, усе пройшло за планом?

— Абсолютно,— відповів Мульч, навіть і не поду­мавши згадати діамант у шлунку.

— Чудово,— сказав Артеміс і пройшов повз гно­ма до кабіни пілота.

— Летимо,— крикнув він Холлі.

Холлі вже спрямувала транспортер до підйомни­ка, лише утримувала його на гальмах.

— Уже полетіли,— сказала вона, відпустила галь­ма і додала газу.

ЛЕПівський транспортер вискочив Із-поза скелі, як камінь із катапульти.

Артемісові ноги відірвало від підлоги, і він затрі­потів, як прапор на вітрі. Його б уже давно по стіні розмазало, не вхопись він за крісло Холлі.

— Скільки маємо часу? — запитала Холлі, намага­ючись подолати перевантаження, що не давало роз­тулити рота.

Артеміс підтягнувся до пасажирського сидіння.

— Хвилини. Рудне тіло досягне глибини ста шес­ти миль рівно через чверть години. Опал кинеться за нами будь-якої секунди.

Холлі тримала транспортер якнайближче до сті­ни, маневруючи між вежами скель. Нижня частина Е7 була досить рівною, але ця ділянка проходила че­рез кору, тож повторювала всі розломи між плитами.

— Спрацює, Артемісе? — спитала Холлі.

Артеміс подумав.

— У мене було вісім варіантів, і цей — найкра­щий. Але навіть зараз маємо лише шістдесят чотири відсотки шансів на успіх. Найголовніше — відволік­ти Опал, щоб вона не дізналася правду. Довіряю це тобі, Холлі. Впораєшся?

Холлі вчепилася пальцями в кермо.

— Не хвилюйся. Нечасто мені доводиться так по­літати. Опал так намагатиметься нас наздогнати, що більше ні про що не думатиме.

Артеміс подивився крізь лобове скло. Вони летіли прямо вниз, до центру Землі. Швидкість була такою, що їх буквально пришпилило до крісел. Темнота підйомника немов смолою огорнула транспортер, лишивши тільки конус світла від фар. І той конус ви­хоплював на шляху чудернацькі каменисті утворен­ня, що летіли просто на них. Холлі якось удавалося їх оминати, не натискаючи на гальма.

На плазмовому екрані пляма газових аномалій, де був корабель Опал, посунулася вздовж екрана.

— Вони нас переслідують,— прокоментувала Хол­лі, кинувши погляд на екран.

У Артеміса шлунок мало не у вузлик зав’язався від нудоти, хвилювання, втоми й азарту.

— Добре,— сказав він сам собі.— Погоня почалася.

Біля входу в Е7 Мерв учепився в кермо невидимо­го транспортера. Скант стежив за інструментами, а Опал віддавала накази і читала нотації.

— Чи засікли ми сигнали від бомб? — мало не скреготіла вона зубами.

«Її голос дратує дедалі більше»,— подумав Скант, але не дуже голосно.

— Ні,— відповів він,— Нічого. А це означає, що вони в їхньому транспортері. Захист блокує сигнал. Потрібно підібратися ближче, аби я змогла спробу­вати надіслати сигнал детонатора. Може, пощастить.

Голос у Опал став іще неприємнішим.

— Ні! Ми не можемо їх підірвати, доки транспор­тер не опиниться на глибині сто шість миль. Якщо вибух станеться тут, рудне тіло не змінить напрямку. А що це за дурний комунікатор? Щось з’ясував?

— Нічого,— відгукнувся Скант.— Якщо і є інший, то його вимкнено.

— Ми завжди можемо повернутися до складу Зіто,— сказав Мерв.— Там іще з дюжину таких бомб.

Опал нахилилася через сидіння і заколотила по плечах Мерва своїми крихітними кулачками.

— Ідіоте. Дурню. Недоумку. Ти береш участь у змаганні на дурість? Так? Якщо ми повернемось до Зіто, то коли повернемось, рудне тіло буде уже за­надто глибоко. Не кажучи вже про те, що капітан Шорт представить ЛЕП свою версію подій, і вони почнуть розслідування. Потрібно підлетіти ближче і підірвати. Навіть якщо не проб’ємо вікно для руд­ного тіла, знищимо свідків.

Транспортер Опал був обладнаний датчиками на­ближення, підключеними до навігаційної системи, тож хвилюватися про зіткнення зі стіною тунелю або сталактитами не було потреби.

— Скільки іще потрібно, щоб ми опинилися в зоні дії детонатора? — гримнула Опал. Немов во­рона каркнула.

Мерв швидко підрахував.

— Три хвилини. Не більше.

— Яка тоді буде глибина?

Іще трохи підрахунків.

— Сто п’ятдесят п’ять миль.

Опал наморщила носика.

— Може спрацювати. Припустимо, обидві бом­би у них. Вибух, навіть якщо він буде спрямований не зовсім так, як ми планували, все одно може про­бити стіну. Це наш єдиний варіант. Якщо нічого не вийде, принаймні ми матимемо час щось зміни­ти. Щойно вони досягнуть позначки сто п’ять, ак­тивуй детонатор. Надсилай тривалий сигнал. Може, пощастить.

Мерв відкинув пластикову кришку над кнопкою детонатора. Лишилося кілька секунд.

Таке враження, що нутрощі Артеміса намагалися вискочити через горло.

— Цьому кориту потрібен новий гіроскоп,— ска­зав хлопець.

Холлі ледь помітно кивнула: увага її була прикута до особливо складної частини підйомника.

Артеміс звірився з показаннями на панелі управ­ління.

— Ми на глибині сто п’ять миль. Опал спробує пі­дірвати бомби. Вона швидко наближається.

Із пасажирського відділка з’явилася голова Мульча.

— Оце розгойдування дійсно необхідне? Я добря­че попоїв нещодавно.

— Майже на місці,— кинув Артеміс.— Подорож скоро скінчиться. Передай, щоб Батлер відкрив торбу.

— Гаразд. Ти певен, що Опал зробить саме те, чого нам хочеться?

Артеміс заспокійливо посміхнувся.

— Звісно. Така вже людська натура. А Опал тепер людина, не забув? Ну, Холлі, зупиняйся.

Мерв постукав по екрану.

— Ви не повірите, Оп... міс Кобой.

На губах Опал промайнула ледь помітна посмішка.

— Не кажи. Вони зупинилися.

Мерв здивовано похитав головою.

— Так, зависли на ста двадцяти чотирьох милях. Навіщо їм це робити?

— Немає сенсу шукати пояснення, Мервелле. Просто не відпускай кнопку детонатора і скидай швидкість. Не хочу, щоб ми були дуже близько, коли станеться вибух.

Вона постукала нігтями по комунікатору, якого лишив гном. Усе вирішиться будь-якої миті.

На комунікаторі спалахнув червоний вогник ви­клику, і прилад ледь помітно завібрував. Опал по­сміхнулася і відкрила екран.

На маленькому моніторі з’явилося бліде обличчя Артеміса. Він намагався посміхатися, але видно було, що йому це важко дається.

— Опал, даю тобі один шанс здатися. Ми знешко­дили твої бомби, до того ж, сюди летить ЛЕП. Кра­ще, якщо ти здасися капітанові Шорт, а то тебе нена­роком підстрелить ЛЕПівський транспортер.

Опал зааплодувала.

— Браво, містере Фаул! Яка чудова вигадка. Ну а тепер, чому б не розказати мені всю правду? Ви зрозуміли, що заряди не можна знешкодити? І той факт, що я отримала сигнал вашого комунікатора, означає, що сигнал детонатора скоро проб’ється че­рез ваш захист. Позбавитися від вибухівки ви не мо­жете, бо тоді я її підірву в підйомнику, саме так, як і було заплановано спочатку. А потім просто пальну кількома самонавідними ракетами. А якщо намага­тиметеся втекти, я полечу за вами і знищу ваш за­хист, не встигнете ви і швидкості набрати. Зв’язку з ЛЕП у вас немає. Якби був, ми б перехопили сиг­нал. Тож вам лишається блефувати. Це дуже зво­рушливо. Ви просто вирішили затримати мене, доки не пройде рудне тіло.

— Отже, ти відмовляєшся здатися?

Опал зробила вигляд, що задумалася, постукала по підборіддю наманікюреним нігтем.

— Так. Боротимуся, незважаючи ні на що. І до речі, не дивись прямо на екран, це шкодить моїй шкірі.

Артеміс театрально зітхнув.

— Ну, якщо помирати, то помирати не на голод­ний шлунок.

Не зовсім той коментар, який роблять за лічені секунди до смерті. Навіть для людини.

— Не на голодний шлунок?

— Так,— кивнув Артеміс.— Мульч дещо прихо­пив із вашого транспортера.

Він підняв маленький м’ячик, укритий шокола­дом, помахав ним перед екраном.

— Мої трюфелі? — охнула Опал.— Ви їх викрали. Це огидно.

Артеміс закинув солодощі до рота, почав повіль­но жувати.

— О, божественно. Розумію, чому в клініці тобі їх так не вистачало. Доведеться попрацювати, щоб з’їсти все до того, як ти рознесеш нас на шматочки.

Опал засичала, немов розлючена кішка:

— Убити вас зовсім не важко! — Вона повернула­ся до Мерва: — Маємо сигнал?

— Нічого, міс Кобой. Але вже скоро. Якщо є зв’я­зок, то лишилося зовсім трохи.

На екран утиснулася голова Холлі. Одна щока в неї навіть роздулася від трюфелів.

— Так і тануть у роті, Опал. Остання їжа прирече­ної команди.

Опал мало не проштрикнула екран нігтем.

— Ти вижила двічі, Шорт. Більше у тебе не вийде, гарантую.

Холлі розсміялася.

— Бачила б ти Мульча. Він ці трюфелі як лопатою підгрібає.

Опал зблідла.

— Є сигнал?

Навіть зараз, коли вони могли будь-якої миті злетіти в повітря, вони над нею насміхалися.

— Іще ні. Скоро.

— Продовжуй. Тримай пальця на кнопці.

Опал відстебнула ремінь і кинулася до пасажир­ського відсіку. Не міг той гном винести і трюфелі, і вибухівку. Аж ніяк. А вона так хотіла поласувати божественним шоколадом, коли знищить Небесне місто.

Вона опустилася навколішки на килим, пошукала руками прихований люк. Механізм клацнув, кришка відсунулася вбік.

У схованці не лишилося жодного трюфеля. За­мість них там лежали дві круглі бомби. На якусь мить Опал навіть очам не повірила. Та раптом усе стало жахливо зрозуміло. Артеміс не крав бомби, просто наказав гномові пересунути їх. У цій схован­ці сигнал детонатора до них пробитися не може. Доки кришка закрита. Вона сама її відкрила. Арте­міс змусив її саму натиснути на кнопку, що вирішує її долю.

Кров відлила від обличчя Опал.

— Мервелле! — заверещала вона.— Детонатор!

— Не хвилюйтеся, міс Кобой,— відгукнувся піксі із кабіни пілота.— Щойно встановили контакт. Те­пер ніщо не завадить.

На обох бомбах спалахнули зелені цифри відліку. Від двадцяти до нуля. Стандартний час.

Опал кинулася в кабіну пілота. Її надурили. Об­ставили. Тепер бомби марно вибухнуть на глибині сімдесят чотири з половиною милі, набагато вище, ніж потрібно. Звісно, її транспортер буде зруйнова­но, а її саму захопить ЛЕП. Принаймні, така була те­орія. Але Опал Кобой завжди мала кілька варіантів.

Вона сіла в крісло і пристебнулася ременем.

— Раджу вам теж пристебнутися,— поблажливо порадила вона братам Брілл.— Ви мене підвели. Прошу до в’язниці.

Мерв і Скант ледь устигли це зробити, і Опал ак­тивувала механізм катапульти. їх миттєво облило жовтим імпульсним гелем і викинуло крізь розсуне­ні панелі.

Бульбашки гелю джерела живлення не мали і пра­цювали лише від рушійної сили газу. Гель був вогне­тривкий, протиударний і містив стільки кисню, щоб вистачило на двадцять хвилин дихання. Мерва і Сканта відкинуло назад, і вони вдарилися об стіну підйомника. Гель прилип до кам’янистої поверхні, так брати Брілл там і лишилися, за тисячі миль від рідного дому.

Опал швидко ввела в комп’ютер транспортера по­трібний код. На останній прояв агресії у неї лишило­ся менше десяти секунд. Може, цього разу Артеміс Фаул її і переміг, але вона не дозволить йому насо­лодитися перемогою.

Опал вправно активувала і запустила дві самона­відні ракети, а тоді вже натиснула кнопку катапуль­ти на своєму сидінні. Імпульсний гель Опал Кобой не потрібен. Вона додала до дизайну корабля мініа­тюрний транспортер-крісло. Лише один, іншим він ні до чого. Власне, Опал було байдуже, що станеться з братами Брілл. Вони їй більше не потрібні.

Вона натиснула кнопку газу, не переймаючись пра­вилами безпеки. Що від того, коли вона трохи подря­пає корпус корабля? За секунду він і не таких пошко­джень зазнає. Крісло-транспортер рвонуло до поверхні зі швидкістю п’ятсот миль за годину. Швидко. Але не­достатньо швидко, щоб утекти від ударної хвилі.

Транспортер особливої конструкції вибухнув, спалахнувши різнокольоровим світлом. Холлі підве­ла ЛЕПівський транспортер якомога ближче до сті­ни, щоб уникнути уламків. Коли пройшла ударна хвиля, усі мовчки перевели очі на сканер, що переві­ряв підйомник над ними. Нарешті на тримірній мо­делі з’явилися три цяточки. Дві були статичними, а третя швидко рухалася в бік поверхні.

— Вони це зробили,— зітхнув Артеміс.— Навіть не сумніваюся, що цяточка, що рухається,— Опал. Потрібно її підібрати.

— Потрібно,— Холлі чомусь була не такою щас­ливою, як могла б.— Але ми не будемо цього робити.

Тон Холлі схвилював Артеміса.

— Чому? Що не так?

— Ось що не так,— показала Холлі на екран.

На ньому з’явилися іще дві цяточки і на високій швидкості полетіли в їхній бік. Комп’ютер іденти­фікував їх як ракети і провів терміновий пошук у базі даних.

— Самонавідні плазмові ракети. Націлені на те­пло, що виділяють наші двигуни.

Мульч похитав головою.

— Ох, і надокучлива та Кобой. Не може просто так відпустити.

Артеміс дивився на екран, немов міг знищити ракети силою думки.

Батлер заглянув через плече підопічного.

— Чи немає у нас чогось гарячого, щоб відвести ці ракети вбік?

— Це транспортне судно,— відповіла Холлі.— Нам і так пощастило, що тут узагалі є захист.

— Ракети летять по нашому гарячому сліду?

— Так,— відповіла Холлі, сподіваючись, що охо­ронець має якусь слушну ідею.

— А чи не можна якось змінити траєкторію?

І тут раптом у голові у Холлі сяйнула думка. Але вона була такою екстремальною, що капітан навіть не стала її озвучувати.

— Є один спосіб,— сказала вона і вимкнула двигун.

Транспортер каменем полетів униз шахтою. Холлі пробувала маневрувати з допомогою клапанів, але без рушійної сили то було все одно що рулити якорем.

Для страху чи паніки не було часу. Лишалося тільки схопитися за щось та спробувати втримати останню їжу всередині тіла.

Холлі зчепила зуби, проковтнула паніку і вчепи­лася в кермо. Якби вдалося з допомогою клапанів утримати транспортер посередині, вони б не нале­тіли на стіни шахти. Принаймні, варто було спро­бувати.

Вона кинула погляд на панель управління. Темпе­ратура судна почала падати, та чи досить швидко? Ця секція підйомника була відносно прямою, але миль через тридцять був виступ, і вони б розбилися об нього, як муха об слона.

Батлер відповз до задньої частини транспортера. Дорогою він прихопив два вогнегасники і зняв у них запобіжники. Вкинув вогнегасники до машинного відділення і зачинив двері. Через шпаринку він по­бачив, як закрутилися балони, покриваючи двигун холодною піною.

Температура впала іще на одну поділку.

Ракети були уже близько, націлені прямо на них.

Холлі відкрила вентиляцію, наповнивши тран­спортер холодним повітрям. Мінус іще одна поділка.

— Давай,— сказала вона крізь зуби.— Іще трошки.

Вони летіли вниз, розкручуючись у темряві. Тран­спортер потроху нахилявся на правий борт. Скоро він налетить на виступ. Пальці Холлі вчепилися в за­палювання. Вона чекатиме до останньої миті.

Двигун охолов іще більше. Енергозберігаюча мо­дель. Якщо ними не користувалися, вони швидко пе­рекачували залишок тепла до батарей підтримки життєдіяльності. Але ракети не відставали.

У світлі фар уже з’явився уступ. Він був завбіль­шки з чималий пагорб і складався із твердої нещад­ної гірської породи. Якщо транспортер об нього вда­риться, то сплющиться, як бляшанка.

— Не працює. Двигун,— ледь вимовив Артеміс.

— Зачекай,— відповіла Холлі.

Клапани почали вібрувати, транспортер закрути­ло. Вони бачили ракети позаду, потім попереду, по­тім знову позаду.

До скелі лишалося зовсім мало. Дуже мало. Якщо Холлі затримається хоч на секунду, не лишиться міс­ця для маневру. Вона ввімкнула запалювання, увер­нувшись останньої мілісекунди. Корпус трохи заче­пився за виступ, посипалися іскри. І вони опинилися в безпеці та помчали до чорної пустоти. В безпеці, якщо не рахувати дві ракети на хвості.

Температура двигунів падала і продовжуватиме падати іще з півхвилини, доки турбіни не прогріють­ся. Чи цього вистачить? Холлі вивела на екран зо­браження з камери заднього виду. Ракети летіли слі­дом. Невблаганно. За ними виривалося пурпурове полум’я. Три секунди до зіткнення. Дві.

І вони втратили контакт, змінили напрямок. Одна пролетіла над транспортером, інша — під кілем.

— Спрацювало,— видихнув Артеміс. Він навіть не усвідомлював, що затримав дихання.

— Молодець, солдате,— посміхнувся Батлер, по­тріпавши Холлі по волоссю.

Мульч висунув голову із пасажирського відсіку.

— У мене тут невеличка неприємність трапила­ся,— сказав він.

Розпитувати ніхто не став.

— Зарано іще святкувати,— зітхнула Холлі, пере­віряючи дані.— Ці ракети мали вибухнути, наштов­хнувшись на стіну шахти, але не вибухнули. Той факт, що вони не полетіли по прямій, може поясни­ти тільки одне.

— У них з’явилася інша ціль,— припустив Батлер.

На плазмовому екрані з’явилася червона цяточка. Дві ракети летіли прямо на неї.

— Саме так. ЛЕПівський надзвуковий бойовий транспортер. І вони вважатимуть, що ми відкрили по ним вогонь.

За кермом ЛЕПівського транспортера був Трабл Кельп. Корабель летів зі швидкістю, що втричі пере­вищувала швидкість світла, мов срібна голка про­стромлюючи простір підйомника. Надзвукові по­льоти нечасто дозволяли, оскільки вони могли стати причиною обвалів, і їх навіть могло помітити люд­ське сейсмічне обладнання.

Усередині транспортер був наповнений проти­ударним гелем, щоб приглушити жорстоку вібрацію. Майор Кельп висів у гелі в удосконаленому костюмі пілота. Датчики управління транспортером містили­ся безпосередньо на рукавичках, а відео транслюва­лося на шолом.

Фолі підтримував постійний контакт із Поліцей­ською Плазою.

— Повідомляю, що вкрадений транспортер по­вернувся до підйомника,— повідомив він Трабла.— Завис на ста двадцяти чотирьох милях.

— Зрозумів,— сказав Трабл, помітивши точку на радарі.

Серце у нього закалатало. Можливо, Холлі жива і перебуває на борту транспортера. І якщо це правда, він зробить усе що завгодно, аби доставити її додому живою.

Скоп зафіксував спалах білого, жовтого і пома­ранчевого.

— Маємо якийсь вибух. Це вкрадений транспор­тер?

— Ні, Трабле. Таке враження, що він у порожне­чі. Там нічого не було. Стережіться уламків.

На екрані замерехтіла безліч жовтих ліній, то га­рячі металеві уламки летіли до центру Землі. Трабл активував носовий лазер, готовий зустріти все, що чекає попереду. Навряд чи його кораблю щось за­грожує — на цій глибині шахта ширша за середньо- статистичне місто. Уламки від вибуху не розлетяться більше, ніж на милю. їм вистачить місця, щоб три­матися в безпеці.

Ну хіба що якийсь уламок полетить за ними. Дві жовті стрічки явно рухалися в їхньому напрямку. Бортовий комп’ютер запустив програму сканера. Обидва об’єкти мають рушійну силу і систему керу­вання. Ракети.

— Я під вогнем,— сказав він у мікрофон.— На мене летять дві ракети.

Невже в них Холлі вистрілила? Невже те, що каже Сул, правда? Вона справді перейшла на інший бік закону?

Трабл простягнув руку вперед, торкнувся вір­туального екрана. Позначив ракети як мішень. Що­йно вони наблизяться на потрібну відстань, ком­п’ютер вистрілить у них лазерним променем. Трабл вивів корабель на середину підйомника, щоб лазе­ри мали найдовшу з можливих ліній вогню. Лазери можуть щось зробити, лише якщо стрілятимуть по прямій.

Через три хвилини з-за рогу вилетіли ракети. Трабл ледве встиг їх помітити, а комп’ютер уже зро­бив два швидких постріли, і ракети було знищено. Ударної хвилі, пом’якшеної протиударним гелем, майор Кельп майже не відчув.

На візорі відкрилося ще одне вікно. Щойно під­вищений командир Арк Сул.

— Майоре, ви уповноважені відповісти вогнем на вогонь. Бийте з відповідною силою.

Трабл вилаявся.

— Але, командире, на борту ж може перебувати Холлі.

Сул підвів руку, обриваючи його слова.

— Капітан Шорт відкрила нам свої наміри. Стрі­ляйте.

Фоулі мовчати не став.

— Зачекай з вогнем, Трабле. Ти ж знаєш, що то не Холліних рук справа. Ті ракети мала випустити Опал Кобой.

Сул стукнув кулаком по столу.

— Як ти не бачиш правди, віслюче? Хіба тобі очі засліпило? Що має зробити Шорт, аби переконати тебе, що вона зрадниця? Надіслати тобі електронно­го листа? Вона вбила свого командира, зв’язалася із злочинцем і вистрілила в ЛЕПівський транспортер.

— Ні! — не відступав Фоулі.— Це лише так зда­ється, запевняю. Але має бути інше пояснення. Про­сто дайте Холлі шанс самій усе розказати.

У Скупа аж іскри з очей полетіли.

— Замовкни, Фоулі! Яка твоя справа? Віддавати бойові накази? Ти цивільний, отже відключись від лінії.

— Трабле, послухай,— почав Фоулі, але Сул його відключив.

— А тепер,— сказав командир, заспокоюючись,— виконуй мій наказ. Стріляй у той транспортер.

Украдений транспортер було вже Добре видно. Трабл збільшив його зображення на візорі й одразу помітив три речі. По-перше, у транспортера браку­вало комунікаційної щогли. По-друге, то було ван­тажне судно, не пристосоване для пострілів ракета­ми, і по-третє, він побачив у кабіні пілота Холлі Шорт. Обличчя в неї було похмуре і непокірне.

— Командире Сул,— сказав він.— Уважаю, що ми маємо пом’якшувальні обставини.

— Я сказав, стріляй,— заскреготів Сул.— Ти маєш мені підкорятися.

— Так, сер,— сказав Трабл і вистрілив.

Холлі дивилася на екран радару, не зводила з ра­кет Опал немигаючих очей. Пальці її так учепилися в кермо, що аж гума скрипіла. Розслабилася вона лише тоді, коли гострий як голка бойовий транспор­тер знищив ракети і пролетів повз уламки.

— Жодних проблем,— посміхнулася вона решті команди.

— Для нього,— зауважив Артеміс.— Але не для нас.

Бойовий транспортер завис над ними, тонкий і смертельно небезпечний, залив їх світлом дюжини прожекторів. Холлі примружилася на бліде світло, намагаючись роздивитися, хто сидить у капітан­ському кріслі. Відкрилися отвори на носі корабля, і з них висунулися металеві конуси.

— Не дуже добре,— сказав Мульч.— Вони збира­ються в нас стріляти.

Дивно, але Холлі посміхнулася. «Добре,— поду­мала вона.— Комусь я там подобаюсь».

Комунікаційний клин швидко подолав коротку відстань між транспортерами і увійшов у корпус украденого корабля. З отворів на підошві клина витік швидкозастигаючий герметик, і конус міцно закріпився на стіні. Гостра верхівка відскочила і по­котилася по підлозі. Під ним була конусоподібна колонка.

Приміщення наповнив голос Трабла Кельпа.

— Капітане Шорт, я маю наказ стріляти у вас. Цей наказ я щойно відмовився виконувати. Тож почи­найте говорити і дайте мені необхідну інформацію, щоб урятувати нашу кар’єру.

І Холлі заговорила. Вона виклала Траблу скороче­ну версію: як Опал спланувала всі події, як її можна знайти, якщо обшукати шахту.

— Цього вистачить, щоб зберегти ваше життя,— сказав Трабл,— Хоча офіційно ви і всі, хто перебуває в транспортері, заарештовані, доки ми не знайдемо Опал Кобой.

Артеміс відкашлявся.

— Перепрошую. Не думаю, що ваші повноважен­ня поширюються на людей. Заарештовувати мене і мого друга незаконно.

Трабл зітхнув. У колонці немов хтось пошкрябав шмерґелевим папером.

— Не важко здогадатися: Артеміс Фаул. Так? Так я і думав. Ви, люди, знову тут. Скажімо, ви гості ЛЕП, якщо від цього вам полегшає. Ну а тепер наша група захвату подбає про Опал та її помічників. Ви повер­таєтесь зі мною до Небесного міста.

Холлі хотіла заперечити. Вона сама хотіла впійма­ти Опал. Вона хотіла отримати особисте задоволен­ня, коли власноруч проведе мстиву піксі до тюремної камери. Але вони були не в тому становищі, щоб відстоювати свої права, тож вона вирішила підкори­тися наказу.

ГЛАВА 11: ОСТАННЄ ПРОЩАННЯ

Е7, Небесне місто

КОЛИ вони повернулися в Небесне місто, транспортер оточила група солда­тів ЛЕП. На борт піднялися поліцейські, викрикуючи команди, але варто їм було побачити Батлера, як їхня зухвалість випарувалася, як краплі дощу на гарячому асфальті. їм казали, що ця людина велика. Але ж не настільки! Він був про­сто велетенський. Немов гора.

Батлер винувато посміхнувся.

— Не хвилюйтеся, маленькі ельфи. На більшість людей я справляю таке саме враження.

Поліцейські з полегшенням зітхнули в унісон, коли Батлер спокійно погодився піти за ними. Вони б,

звісно, його приборкали, якби він став чинити опір, але цей величезний Чоловік Бруду міг би на когось упас­ти ненароком.

Затриманих провели в зал очікування для важли­вих осіб, вигнавши звідти кількох буркотливих юристів і бізнесменів. Усе було дуже цивільно: смач­на їжа, чистий одяг (утім, не для Батлера) і розваги. Але вони лишалися під вартою.

Через півгодини в кімнату увірвався Фоулі.

— Холлі! — закричав він, обхоплюючи її своїми волохатими руками.— Я такий радий, що ти жива.

— І я, Фоулі,— посміхнулася Холлі.

— Міг би і зі мною привітатися,— похмуро бурк­нув Мульч.— «Як справи, Мульче? Давно не бачили­ся, Мульче. Ось твоя медаль, Мульче».

— Твоя правда,— погодився кентавр і обхопив волохатими лапами не менш волохатого гнома.— Радий тебе бачити, Мульче, хоча ти і втопив мого транспортера. Але медалі не отримаєш.

— І все через отой транспортер! — обурився Мульч.— Якби я того не зробив, твої б кістки зараз були поховані під ста мільйонами тон розтопленого заліза.

— Слушно,— кивнув кентавр.— Розкажу про це на слуханні,— Він повернувся до Артеміса: — Бачу, тобі вдалося нас надурити, Артемісе.

Хлопець посміхнувся.

— На щастя для нас усіх.

— Так. Більше ніколи не зроблю такої помилки і не стиратиму тобі пам’ять.— Він щиро потиснув хлопцеві руку.— Ти був другом Народу. І ти, Бат­лере.

Охоронець сидів, зігнувшись, на канапці, поста­вивши лікті на коліна.

— Можеш віддячити, якщо зробиш це місце тро­хи ширшим, щоб я зміг підвестися.

— Вибач,— сказав Фоулі.— У нас немає примі­щень для людей такого розміру. Сул наказав, щоб вас усіх тримали тут, доки вас не перевірять.

— І як справи? — запитала Холлі.

Фоулі витяг із-під сорочки теку.

— Мене не має тут бути, але я подумав, що ви за­хочете бути в курсі подій.

Вони зібралися навколо столу, де Фоулі розклав звіти.

— Ми знайшли братів Брілл на стіні шахти. Заспі­вали, як пташки,— от вам і відданість хазяйці. Екс­перти зібрали достатньо уламків невидимого транс­портера, аби підтвердити його існування.

Холлі заплескала в долоні.

— Добре.

— Але це не стовідсотково,— зупинив її Арте­міс.— Без Опал у всьому можна звинуватити нас. Брати Брілл можуть брехати, аби нас захистити. Ви її впіймали?

Фоулі стиснув кулаки.

— І так, і ні. Її міні-транспортер пошкодило ви­бухом, тож ми його відстежили. Але коли ми діста­лися поверхні, вона вже зникла. Ми прочесали тери­торію, знайшли її сліди. Простежили за ними до невеличкої садиби у виноградарському регіоні біля Барі. Ми бачимо її на супутнику, але потрібен час, щоб організувати захват. Вона наша, ми її впійма­ємо. Але на це може піти тиждень.

Обличчя у Холлі потемніло від гніву.

— То нехай насолоджується цим тижнем, бо це буде найкращий тиждень того життя, що їй лиши­лося.

Неподалік від Барі, Італія

Крісло Опал Кобой викинуло на поверхню. Із про­битого генератора витікала плазма. Опал добре розуміла, що ця плазма — чудовий слід для Фоулі. Потрібно терміново закопати рештки і знайти місце, де вона б могла залягти, доки не зможе дістатися своїх фондів.

Вона розчистила порт і змогла протягнути іще з десяток миль, поки двигун остаточно не відмовив прямо посеред винограднику. Коли Опал вилізла з міні-транспортера, на неї вже чекала висока засма­гла жінка років сорока з лопатою і сердитим вира­зом обличчя.

— Це мій виноградник,— сказала жінка італій­ською.— Цей виноград — моє життя. Хто ти така, щоб залітати сюди на своєму літаку і знищувати все, що я маю?

Опал зібрала докупи думки.

— Де твоя родина? — запитала вона.— Де чо­ловік?

Жінка змахнула з очей пасмо волосся.

— Немає родини. Немає чоловіка. Я тут працюю сама. Я остання в нашому роді. Цей виноградник мені дорожчий за моє життя, і точно дорожчий за твоє.

— Ти не одна,— сказала Опал і переключилась на гіпнотичний месмер.— Тепер у тебе є я. Я твоя дочка, Белінда.

«Чом би й ні? — подумала вона.— Якщо спрацю­вало одного разу...»

— Бе-лін-да,— повільно повторила жінка.— У мене є дочка?

— Так,— кивнула Опал.— Белінда. Пам’ятаєш? Ми разом працюємо в цьому винограднику. Я допо­магаю робити вино.

— Ти допомагаєш мені?

Опал вилаялась. Ці люди нічого не можуть уторо­пати з першого разу.

— Так,— сказала вона, навіть не намагаючись прикрити нетерпіння.— Я тобі допомагаю. Працю­ємо пліч-о-пліч.

Очі у жінки раптом прояснилися.

— Белінда. Чому ти тут стоїш? Бери лопату і при­бери увесь цей безлад. Коли закінчиш, можеш при­готувати вечерю.

Серце Опал забилося трохи швидше. Фізична праця? Навряд чи. Таке роблять інші.

— Я передумала,— додала вона чималу порцію месмера.— Я твоя балувана донечка Белінда. Ти ні­коли не дозволяєш мені працювати, щоб не загрубі­ли руки. Бережеш мене для багатого чоловіка.

Повинно спрацювати. Переховається у цієї жінки кілька годин, а тоді втече в місто.

Але на Опал чекала несподіванка.

— Така вже моя Белінда,— сказала жінка.— Зав­жди про щось мріє. Бери лопату, дівчино, або ляжеш спати голодною.

У Опал спалахнули щоки.

— Хіба ти мене не чула, дурна? Фізична праця не для мене. Ти мені прислуговуватимеш. Це сенс твого життя.

Італійська синьйора наблизилася до своєї мініа­тюрної доньки.

— Слухай, Беліндо. Я намагаюсь не звертати уваги на огидні слова з твоїх вуст, але це дуже важ­ко. Ми обидві працюємо у винограднику, і так за­вжди було. Бери лопату, або я зачиню тебе в кімна­ті і змушу перечистити сто картоплин, не давши з'їсти жодної.

Опал заклякла. Вона не розуміла, що сталося. Пе­ред месмером не могли встояти навіть сильні люди. Що відбувається?

А правда була в тому, що Опал перестаралася. Вжививши собі гіпофіз, вона перетворила себе на людину. Дуже скоро людський гормон росту витіс­нив магію. Опал просто не пощастило, що останню краплину магії вона витратила на те, щоб перекона­ти цю жінку, що є її донькою. Тепер магії в неї не ли­шилося зовсім, а сама вона опинилася полонянкою у винограднику італійської синьйори. Більш того, її змусили працювати, а це було навіть гірше за кому.

— Поквапся! — крикнула жінка.— Передавали дощ, тож потрібно багато чого зробити.

Опал узяла лопату. Та була більше за неї, держак був побитим і потертим.

— Що мені робити із цією лопатою?

— Розбиваєш землю вістрям і риєш іригаційну канаву між цими двома рядами. А після вечері допо­можеш мені з пранням, яке я взяла цього тижня. Це білизна Карміни, сама знаєш, які в неї речі,— скри­вилася жінка, і Опал зрозуміла, що то за білизна.

Італійка підхопила другу лопату і почала копати поруч.

— Не хмурся так, Беліндо. Праця загартовує ха­рактер. Через кілька років ти сама все зрозумієш.

Опал замахнулася лопатою і театрально увігнала її в землю, здійнявши хмаринку пилу. Руки у неї боліли вже просто тому, що вона тримала це знаряд­дя. А через годину перетворяться на пухирі та рани. Може, ЛЕП її врятує.

Її бажання здійсниться, але тільки через тиж­день, коли уже й нігті поламаються і почорніють, а шкіра стане грубою від вітру і сонця. Вона пере­чистить купу картоплі і митиме своїй новій матусі ноги. Опал із жахом дізнається, що в її новій роди­ні тримають свиней, і що чистка свинарника — та­кож один з її численних обов’язків. Коли по неї прийде група захвату ЛЕП, вона мало не плакатиме від щастя.

Е7, Небесне місто

Церемонію кремації Джуліуса Рута провели на дру­гий день після того, як у Небесне місто привезли Ар­теміса з Холлі. Зібралися всі шишки, тільки капітана Холлі Шорт не було. Командир Сул не дозволив їй відвідати захід навіть під охороною. Трибунал саме розглядав справу і ще не виніс рішення, і Холлі досі вважалася винною у вбивстві.

Тож вона сиділа у залі очікування і дивилася це­ремонію по великому екрану. З усього, що причинив їй Сул, це було найгірше. Джуліус Рут був її близь­ким другом, а вона дивилася його похорон на моні­торі, хоча всі інші офіцери були присутні і стояли перед камерами із сумними обличчями.

Коли порожню урну опустили в цистерну де­струкції, вона закрила обличчя руками. Якби там були справжні рештки, кістки і тканини повністю розклалися б і повернулися в землю.

Між пальцями Холлі текли сльози.

Артеміс сів поруч і поклав руку їй на плече.

— Джуліус би пишався тобою. Небесне місто досі існує лише завдяки тобі.

Холлі шмигнула носом.

— Можливо. Коли б я була хоч трохи розумні­шою, Джуліус лишився б живий.

— Можливо, але я так не думаю. Я багато мірку­вав і дійшов висновку, що виходу з того підйомника не було. Якщо не знати заздалегідь.

Холлі опустила руки.

— Дякую, Артемісе. Дуже мило з твого боку. Ти ж не втратив голову, ні?

Артеміс серйозно замислився.

— Якщо чесно, не знаю. Одна половина мене хоче бути злодієм, а інша — звичайним підлітком. Немов у мені існують дві різні особистості, а в голові повно спогадів, які я ще не зовсім усвідомив. Дуже дивно не знати, хто ти такий.

— Не хвилюйся, Хлопче Бруду,— сказала Холлі.— Я наглядатиму за тобою, щоб переконатися, що ти не збився з дороги.

— Мої батьки і охоронець уже намагаються втри­мати мене на цій дорозі.

— Тож саме час послухати їх.

Двері кімнати відсунулися і увійшов задоволений Фоулі, а за ним командир Сул і двійко чиновників. Сул був явно не в такому захваті, як кентавр, і при­хопив із собою офіцерів, щоб дати відсіч Батлерові, якщо той розсердиться.

Фоулі схопив Холлі за плечі.

— Ти чиста,— посміхнувся він.— Трибунал про­голосував на твою користь, семеро проти одного.

Холлі покосилася на Сула.

— Навіть здогадуюся, хто був той один. .

— Я досі ваш начальник, Шорт,— розсердився Сул.— Хочу, щоб цей факт відбивався на вашій по­ведінці. Можливо, звинувачення з вас і зняли, але віднині я спостерігатиму за вами, як яструб.

Мульч клацнув пальцями перед носом Фоулі.

— Гей, поні. Слухай сюди! А я? Я тепер вільний гном?

— Трибунал вирішив покарати тебе за викраден­ня транспортера.

— Що? — не повірив Мульч.— Після того, як я вря­тував ціле місто?

— Але,— продовжив Фоулі,— тобі вирішили за­рахувати весь той час, що ти провів у в’язниці через незаконний ордер. Але медалі, на жаль, не буде.

Мульч поплескав кентавра по спині.

— А просто так сказати не можна було? Обов’яз­ково влаштовувати шоу?

Холлі знову кинула погляд на Сула.

— Дозвольте передати, що сказав мені Джуліус незадовго до смерті,— попросила вона.

— Будь ласка,— погодився Сул із сарказмом.— Усе, що ви розказуєте, напрочуд цікаве.

— Джуліус сказав мені, що моя робота — служити Народу, і я мушу робити все, що в моїх силах.

— Мудрі слова. Сподіваюся, ти саме це і зробиш.

Холлі зірвала з плеча значок ЛЕП.

— Зроблю. Якщо ви заглядатимете мені через плече в кожному підйомнику, я не зможу нікому до­помогти, то я вирішила піти,— і вона кинула значок на стіл.

Сул гмикнув.

— Якщо ти блефуєш, нічого не вийде. Я радий, що ти йдеш.

— Холлі, не роби цього,— заблагав Фоулі.— Ти нам потрібна. Ти мені потрібна.

Капітан погладила його по крупу.

— Мене звинуватили в смерті Джуліуса. Як я можу лишитися? Не хвилюйся, старий друже. Я буду по­руч,— і вона кивнула Мульчу: — Ідеш?

— Хто? Я?

Холлі посміхнулася.

— Ти ж тепер вільний гном, а кожному приватно­му детективу потрібен партнер. Хтось із зв’язками в підземному світі.

Мульч гордовито розправив груди.

— Мульч Діггумс, приватний детектив. Мені по­добається. Гей, я ж не хлопчик на побігеньках? Бо їм завжди дістається вся складна робота.

— Ні, ти повноправний партнер. Чим би ми не за­ймалися, завжди ділитимемо справи порівну.

Холлі повернулася до Артеміса.

— У нас знову все вийшло, Хлопче Бруду. Ми врятували світ. Принаймні, не дали зіткнутися двом світам.

Артеміс кивнув.

— Але легше цього разу не було. Може, наступно­го разу спробує хтось інший?

Холлі жартома штовхнула його в бік.

— Хто ж із нами порівняється? — А тоді нахили­лася і прошепотіла: — Я з тобою зв’яжуся. Може, тебе зацікавить робота консультанта?

Артеміс здивовано підняв брови і ледь кивнув. Цієї відповіді їй вистачило.

Як правило, Батлер піднімався, щоб попрощати­ся, але сьогодні довелося робити це навколішках. Холлі мало не потонула у його обіймах.

— До наступної кризи,— сказала вона.

— А може, ти заскочиш у гості,— відповів він.

— Тепер отримати візу буде складніше, я ж ци­вільна.

— Переконана?

— Ні,— спохмурніла Холлі.— Мене роздирає на шматки. Але я не одна.— І вона кивнула на Артеміса.

Хлопець нагородив Сула презирливим поглядом.

— Вітаю, командире, ви щойно втратили найкра­щого офіцера ЛЕП.

— Слухай, людино,— почав Сул, але тут Батлер щось проричав, і слова застрягли в командировому горлі. Гном швидко сховався за спинами офіцерів.— Відправляйте їх додому. Негайно.

Офіцери дістали зброю, прицілилися і вистріли­ли. В шию Артеміса увійшла дробина із снотворним, і препарат миттєво розійшовся по тілу. Батлерові знадобилося чотири. Щоб не ризикувати.

Хлопець почув протести Холлі, але очі немов ту­маном застелило, як на імпресіоністській картині «Ельфійка-злодійка».

— У цьому немає потреби, Суле,— сказала вона, ха­паючи Артеміса за руку.— Вони вже бачили підйом­ник. Можна було повернути їх додому притомними.

Голос Сула немов долетів, як із колодязя.

— Не хочу ризикувати, капітане, тобто, міс Шорт. Люди — жорстокі створіння, особливо коли їх тран­спортують.

Артеміс відчув на грудях руку Холлі. Вона щось сунула в кишеню сорочки під піджаком. Але запита­ти він не міг, бо язик його не слухався. Ротом можна було лише дихати. За спиною хтось упав.

«Батлер відключився,— зробив висновок хло­пець.— Я лишився сам».

І знепритомнів.

Маєток Фаулів

Артеміс поступово приходив до пам’яті. Почувався він добре, усі спогади були на своїх місцях. А може, й ні. Звідки йому знати?

Він розплющив очі і побачив фреску на стелі. Отже, він у своїй кімнаті.

Кілька секунд хлопець не ворушився. І не тому, що не міг, просто лежати так було справжньою роз­кішшю. Ніякі піксі за тобою не ганялися, не намага­лися вхопити закохані тролі, не судив трибунал. Він просто лежав і думав. Улюблена справа.

Артемісові Фаулу потрібно було прийняти важ­ливе рішення. Як відтепер піде його життя? Це рі­шення він мав прийняти сам. Не можна було звину­вачувати обставини або списувати на тиск з боку оточуючих. Він сам собі хазяїн, і дуже добре це ро­зуміє.

Самотнє життя злодія більше йому не подобалося так, як раніше. Не було ніякого бажання вишукувати жертви. Але його приваблювали пригоди і геніальні плани. Може, існує якийсь спосіб поєднати його кримінальний геній з новою мораллю? А що, як ста­ти сучасним Робіном Гудом? Красти у багатіїв і роз­давати бідним? Можна просто красти в багатіїв. Ви­правлятися треба потроху.

У кишені щось завібрувало. Артеміс витягнув ма­ленький комунікатор. Зовсім як той, що вони лишили в транспортері Опал Кобой. Хлопець пригадав, як Холлі щось сховала у нього в кишені. Вона хотіла підтримувати зв’язок.

Артеміс підвівся, відкрив екран і побачив усміх­нене обличчя Холлі.

— Бачу, додому ви дісталися. Вибач за снодійне. Сул справжня свиня.

— Не страшно. Нічого поганого не сталося.

— Ти змінився. Старий Артеміс уже волів би помсти.

— Старий.

Холлі озирнулася.

— Послухай, я не можу довго говорити. Довелося скористатися піратським підсилювачем, щоб сигнал потрапив до тебе. Цей дзвінок коштує силу-силенну грошей. Мені потрібна послуга.

Артеміс посміхнувся.

— Чомусь мені ніхто не телефонує просто щоб привітатися.

— Наступного разу. Обіцяю.

— Запам’ятаю. Що за послуга?

— Ми з Мульчем маємо першого клієнта. Він продає витвори мистецтва. У нього викрали карти­ну. Я нічого в цьому не тямлю, тож вирішила зверну­тися до експерта.

Артеміс посміхнувся.

— Здається, я маю трохи досвіду в цій царині. Розкажи, що сталося.

— Справа ось у чому. Непомітно потрапити на виставку неможливо, як і вийти звідти. Але картина зникла. Навіть цілителі не володіють такою магією.

Артеміс почув кроки на сходах.

— Зачекай хвилинку, Холлі. Хтось іде.

У кімнату увійшов Батлер із пістолетом у руках.

— Щойно опритомнів,— сказав він.— Із вами все гаразд?

— Так,— відповів Артеміс.— Можеш це прибрати.

— Сподівався, що Сул досі тут, і можна його тро­хи полякати.— Батлер підійшов до вікна, відсунув прозорі завіси.— Автомобіль наближається. Батьки повертаються з Вестміту. Нам би узгодити свої істо­рії. Чому ми повернулися з Німеччини?

Артеміс задумався.

— Скажемо просто, що скучив за домом, скучив за батьками. Це майже правда.

Батлер посміхнувся.

— Мені подобається. Сподіваюся, більше цей привід не знадобиться.

— Хотілося б.

Батлер простягнув згорнуте полотно.

— А що з цим? Ти уже вирішив, що з ним робити?

Артеміс узяв «Ельфійку-злодійку», розстелив на ліжку. Дуже красиво.

— Так, старий друже. Я вирішив, що з ним роби­ти. Чи не міг би ти зустріти батьків біля дверей? Мені потрібно відповісти на дзвінок.

Батлер кивнув і кинувся вниз, перестрибуючи че­рез три сходинки.

Артеміс повернувся до комунікатора.

— А тепер, Холлі, повернімося до твоєї проблем­ки. Ти не подумала, що картина може досі лишатися в приміщенні? Злодій міг просто її перевісити.

— Це перше, що спало мені на думку. Я думала, ти геній, Артемісе. Увімкни мозок!

Хлопець почухав підборіддя. Важко зосередитись. Біля будинку прошелестіли шини, він почув голос мами, що виходила з автомобіля.

— Арті? — гукнула жінка.— Спускайся. Ми хочемо тебе побачити.

— Спускайся, Арті! — крикнув батько.— Приві­тай нас удома.

Артеміс зрозумів, що посміхається.

— Холлі, чи не могла б ти зателефонувати пізні­ше? Зараз я трохи зайнятий.

Холлі вдала, що хмуриться.

— Гаразд. П’ять годин. І придумай щось, будь ласка!

— Не хвилюйся, придумаю. І про рахунок за по­слуги не забуду.

— Деякі речі не змінюються,— сказала Холлі й відключилася.

Артеміс швидко сховав комунікатор у сейф. Біля сходів на нього вже чекала мама з широко розкрити­ми обіймами.

ЕПІЛОГ

Стаття з «Айріш Таймс», написана Юджином Дрісколлом, кореспондентом рубрики «Культура»

Минулого тижня весь світ мистецтва святкував по­вернення загубленої картини Паскаля Ерве, фран­цузького імпресіоніста. Чутки про існування «Ельфійки-злодійки» (олія, полотно) підтвердилися, коли картину прислали в Дувр у Парижі. Якийсь любитель мистецтва скористався звичайною поштою, щоб пе­редати музею цей безцінний шедевр. Автентичність роботи підтвердили шість незалежних експертів.

Представник Дувра заявив, що картину вистав­лять наступного тижня. Отже, вперше за століття шанувальники мистецтва зможуть побачити шедевр Ерве.

Але найцікавіше в усій цій історії — записка, що супроводжувала «Ельфійку-злодійку». В ній просто зазначено: «Далі буде».

Чи не збирається хтось повернути народові втра­чених майстрів? Якщо так, стережіться, колекціоне­ри. Тепер жодна схованка не зможе бути цілком без­печною. Кореспондент чекає, затамувавши подих. «Далі буде». Цінителі мистецтва по всьому світу спо­діваються на це!

ВІДГУКИ ПРО «АРТЕМІСА ФАУЛА»

Ще ніколи злочинний розум не отримував стіль­ки схвальних відгуків.

«Читається, як найшвидші і найсмішніші комік­си, що потрапляли вам до рук». Daily Telegraph

«Гарячкова суміш реальних, уявних та ельфій­ських гаджетів. Від лазерних пістолетів до стирачів пам’яті, від літальних апаратів на батареях до антирадіаційних костюмів,— пору¹! із ними Q’Look від Джеймса Бонда — дитяча гра». Guardian

«Злочинно блискуче». Independent

«Ритмічно, грайливо і дуже смішно, винахідли­вий мікс міфу і реальності, магії та злочинності». Time

«Колфер має хист змушувати людей сміятися двічі: вперше просто від радості над винахідливістю його творів, а вдруге над енергією гумору». Sunday Times

«Смішні, швидкі, кінематографічні пригоди». Financial Times

«Швидко, смішно і дуже цікаво». Daily Mail

«Повно дій, зброї, гномів, що пускають вітри, і репліку стилі Чандлера». Evening Standard

Небесне місто, ельфи

КАР'ЄРА Холлі Шорт як приватного детектива складалася не зовсім так, як вона сподівалася. Пере­важно тому, що за останні кілька місяців ельфійське телебачення присвятило їй навіть не один, а цілих два спецвипуски. Важко лишатися непомітним, коли твоє обличчя час від часу досі з’являється на екрані.

— Пластична операція? — запропонував голос у голові.

І це зовсім не перша ознака божевілля, а її парт­нер Мульч Діггумс, що звертався до неї через навуш­ник.

— Прошу? — запитала вона в мікрофон — крихіт­ний чіп кольору шкіри, приклеєний до горла.

— От дивлюся на постер з твоїм прославленим об­личчям і думаю, що тобі варто зробити пластичну операцію, якщо ми хочемо зберегти бізнес. І я маю на увазі справжній бізнес, а не цю гру в мисливців за го­ловами, бо вони — найгірші з найгірших.

Холлі зітхнула. Партнер має рацію. Навіть зло­чинцям довіряють більше, ніж мисливцям за голо­вами.

— Кілька імплантів, інша форма носа,— і навіть найкращі друзі тебе не впізнають,— продовжив Мульч Діггумс.— Ти ж і так не королева краси.

— Навіть не думай,— відрізала Холлі. їй подоба­лося її обличчя. Воно нагадувало про маму.

— А спрей для шкіри? Можеш пофарбувати її в зелений, замаскуватися під літаючого ельфа.

— Мульче? Ти зайняв позицію? — сердито обі­рвала його Холлі.

— Так,— відрапортував гном.— Піксі видно?

— Ні, іще не з’явився. Але скоро буде. Тож при­пини теревенити і приготуйся.

— Гей, ми ж тепер партнери, а не поліцейський і злочинець. Я не мушу вислуховувати твої накази.

— Приготуйся, будь ласка.

— Жодних проблем. Мульч Діггумс, мерзенний мисливець за головами, зв’язок закінчив.

Холлі зітхнула. Інколи вона сумувала за дисциплі­ною Легітимної Ельфійської Поліції. Коли надходив наказ, його виконували. Хоча, якщо чесно, Холлі не раз втрапляла в халепу через те, що не підкорялася наказам. Так довго в ЛЕП вона протрималася лише тому, що заарештувала багато злодіїв. І завдяки сво­єму ментору, командиру Джуліусові Руту.

Від спогадів стиснулося серце. В тисячний раз, відколи загинув Джуліус. Вона могла кілька годин поспіль жити, не думаючи про нього, а тоді раптом знову відчувала втрату. Щоразу, як уперше.

Вона пішла з ЛЕП, бо командир, призначений за­мість Джуліса, звинуватив її у вбивстві свого началь­ника. Підкорятися такому ельфові Холлі не хотілося, вона принесла би більше користі Народу, якби ки­нула ЛЕП. Але тепер їй здавалося, що вона скоїла помилку. Коли вона була капітаном, брала участь у придушенні гоблінської революції, ліквідуванні плану знищення підземної ельфійської культури, поверненні ельфійських технологій, украдених Чо­ловіком Бруду із Чикаго. Тепер же вона вистежувала контрабандиста, що втік із-під застави. Не схоже на завдання національного рівня.

— А якщо подовжити гомілки? — перервав її дум­ки Мульч.— За кілька годин станеш вищою.

Холлі посміхнулася. Як би не дратував її новий партнер, настрій він завжди піднімав. А іще гном мав особливі таланти, які сталися в нагоді для ново­го бізнесу. Досі він користувався ними, лише щоб проникати в будинки і тікати з в’язниці, але тепер він перейшов на бік янголів. Принаймні, так він сам присягався. На жаль, усім ельфам було відомо, чого варті клятви гномів. Вони були не варті навіть того потискання руки, яким скріплялися.

— Може, тобі подовжити мозок? — хмикнула Холлі.

— Смішно,— обурився Мульч.— Запишу до своєї книжечки кмітливих висловлювань.

Холлі спробувала вигадати щось дотепне у від­повідь, але тут з’явився їхній клієнт. Сумирний на вигляд піксі, десь півметри заввишки, але щоб переганяти вантажівки з рибою, і не потрібно бути велетнем. Ватажки контрабандистів наймали водіїв і кур’єрів-піксі, бо ті мали такий невинний вигляд. Холлі уже просканувала куртку цього піксі і знала, що він зовсім не такий невинний, як здається.

Дуда Дей уже понад століття привозив до неле­гальних ресторанів живу рибу. В контрабандних колах він був легендою. Мульч, як колишній злочи­нець, був добре обізнаний з кримінальним фольк­лором, тож видав Холлі всю потрібну інформацію, якої у файлах ЛЕП навіть не знайшлося б. Напри­клад, якось Дуді довелося перетнути Атлантику, де патрулі на кожному кроці, і він зробив це за шість годин, не загубивши жодної рибки.

Заарештував Дуду загін водяних ельфів, але він утік, коли його перевозили з камери попереднього ув’язнення до суду. І тепер Холлі його вистежувала. Винагороди за Дуду Дей вистачило б, щоб сплатити оренду за офіс за шість місяців. За той самий офіс, де на дверях висіла табличка: «Шорт і Діггумс. Приват­ні детективи».

Дуда Дей вийшов зі своєї кімнати, сердитий на ці­лий світ. Він застебнув куртку і пішов на південь, до торгівельного кварталу. Холлі трималася за два­дцять кроків позаду, ховаючи обличчя під каптуром. Ця вулиця вже давно мала лиху славу, але Рада вкла­ла в ремонт мільйони злитків. Через п’ять років тут уже не буде гоблінського гетто. Великі жовті мульти-міксери знімали старі тротуари і замість них клали новісінькі доріжки. Вгорі ельфи з громадської служби знімали зі стелі тунелю перегорілі світлові стрічки і заміняли їх новими молекулярними моде­лями. Піксі йшов тим самим маршрутом, що й по­передні три дні. Прямував по дорозі до найближчої плази, купував в кіоску бляшанку мишачого каррі та квиток до цілодобового кінотеатру. Якщо він і сьогодні зробить те саме, то пробуде всередині принаймні вісім годин.

«Спробую цього не допустити»,— подумала Хол­лі. Вона була рішуче налаштована закінчити цю справу. Але легко не буде. Дуда маленький, але швид­кий. Без зброї і зв’язків його майже неможливо впій­мати. Майже неможливо, проте був один шанс.

Холлі купила у гнома квиток, сіла за два ряди від свого підопічного. О цій порі кінотеатр був майже пустим. Крім них, тут було ще з п’ятдесят відвідува­чів. Більшість навіть окуляри для фільму не наділи. Просто прийшли вбити час між їжею.

Сьогодні без перерви демонстрували трилогію «Пагорби Тайлта», кіноверсію подій, що призвели до битви на пагорбах Тайлта, після якої людям удалося загнати ельфів під землю. Остання частина трилогії навіть отримала нагороду кілька років тому. Спец­ефекти у фільмі були неперевершені, згодом навіть зробили спеціальну інтерактивну версію, де можна було стати одним із другорядних персонажів.

Холлі дивилася фільм, і серце в неї знову боліло. Народ має жити на поверхні, а їм доводиться юрби­тися в цій нашпигованій останніми технологіями печері.

Хвилин сорок вона спостерігала за подіями на екрані, а тоді пересунулася до проходу і скинула кап­тур. За часів своєї служби в ЛЕП вона би просто пі­дійшла до піксі і приставила йому б до спини «Нейтрино-3000», але цивільним не дозволялося носити зброю, тож доведеться застосовувати менш ефективну стратегію.

Вона гукнула до піксі через проходи.

— Гей, ви? Ви часом не Дуда Дей?

Піксі підскочив зі стільця, але вищим через це не став. Він суворо насупив брови і подивився на Холлі.

— Хто ви така?

— ЛЕП,— відповіла Холлі.

Офіційно вона не належала до ЛЕП, тож можна було сказати, що вона видавала себе за поліцейсько­го офіцера.

Дуда примружив око.

— А я вас знаю. Ельфійка. Та, що перемогла гоблі­нів. Бачив по цифровому. Ви більше не в ЛЕП.

У Холлі закалатало серце. Як добре знову бути в справі. Якою б та справа не була.

— Може й ні, Дуда, але я прийшла по тебе. Хочеш піти тихо?

— І провести кілька століть у в’язниці в Атланти­ді? Як думаєте? — сказав Дуда Дей і впав на коліна.

Крихітка-піксі полетів, мов камінь із пращі, про­бираючись під сидіннями, повертаючи то ліворуч, то праворуч.

Холлі накинула каптура і побігла до пожежного виходу. Саме туди і прямував Дуда. Гарний злочи­нець завжди перевіряє аварійні виходи, куди б він не потрапив.

Дуда дістався туди швидше за неї і вискочив за двері, як собака через хвіртку. Холлі тільки і побачи­ла, що синю пляму його комбінезону.

Короткі зустрічі 3...

Опал Кобой

Мушу зізнатися, що віч-на-віч з Опал Кобой я не говорив. Як я не благав своїх знайомих ельфів, вони нічим не змогли допомогти. Опал Кобой у ельфів ворог номер один, і жодну людину до неї і за тисячу кілометрів не підпускають. Фоулі передав лише фрагмент відео із судового засідання. Я з великим ін­тересом переглянув його на маленькому ельфійсько­му плеєрі, який він мені позичив. Дивовижна штука. Має такі чутливі датчики, що я можу переглядати диски моїх сусідів, що стоять у них на полицях.

Але повернімося до Опал. На вигляд вона не є небезпечною. Маленька піксі з ляльковим личком. Якби ви побачили її на вулиці, допомогли б шукати маму. Але зазирніть їй в очі, і вас налякає божевілля. Під час суду прокурор її запитав: «Міс Кобой, чому ви це зробили?»

Вона підняла на нього ці холодні мертві очі і ска­зала: «Тому що ніхто не думав, що це можливо». І я, і всі присутні на засіданні зрозуміли, що Опал Кобой не переймається через усіх загиблих. Зовсім.

Переглянувши відео, я зрадів, що не довелося зу­стрічатися з Опал особисто. І робити цього не хо­четься.

Оглавление

ПРОЛОГ

ГЛАВА 1: БОЖЕВІЛЬНА

ГЛАВА 2: ЕЛЬФІЙКА-ЗЛОДІЙКА

ГЛАВА 3: МАЙЖЕ ПІШЛА

ГЛАВА 4: ЛЕДЬ УРЯТУВАЛИСЬ

ГЛАВА 5: ЗНАЙОМСТВО ІЗ СУСІДАМИ

ГЛАВА 6: ТРОЛЕ-МЕРЗЕННО

ГЛАВА 7: ХРАМ АРТЕМІДИ

ГЛАВА 8: ТРОХИ РОЗУМНИХ РОЗМОВ

ГЛАВА 9: ТАТКОВА ДОНЕЧКА

ГЛАВА 10: КОНЯЧА ІНТУЇЦІЯ

ГЛАВА 11: ОСТАННЄ ПРОЩАННЯ

ЕПІЛОГ

ВІДГУКИ ПРО «АРТЕМІСА ФАУЛА»

Короткі зустрічі 3...