Потайна кімната [Йорн Лієр Горст] (fb2) читать онлайн

Йорн Лієр Горст Потайна кімната

1

За три хвилини десята година ранку, 18 серпня.

Вільяма Вістінґа провели до великого офісу. Він собі уявляв його зовсім інакше: масивні меблі, червоне дерево, шкіряна оббивка. Насправді кабінет був обставлений дуже просто й практично. Тут домінував письмовий стіл з високими штабелями тек із документами. Стілець з потертими побічницями. Навколо комп’ютерного монітора — різного розміру родинні фото в рамках.

Та сама жінка, що зустріла його в приймальні, завела в кабінет, розставила на столику перед невеликим диваном філіжанки, склянки, карафку з водою й кавник.

Вістінґ визирав у вікно, доки вона поралася. Сонце вже високо підбилося на небі. Вулиця Карла Югана дедалі більше заповнювалася людьми.

Жінка з приймальні кивнула, усміхнулася і вийшла з кабінету, тримаючи порожню тацю перед грудьми.

Менш ніж дві години тому його запросили на аудієнцію. Раніше він ніколи не зустрічався з генеральним прокурором особисто. Слухав на одному семінарі його доповідь про якість слідчої роботи, але ніколи не знайомився і не вів розмов.

Юган Улав Люнґ був кремезним і високим на зріст. Сивий, з квадратовим обличчям. Зморшки й крижано-блакитні очі надавали йому суворого вигляду.

— Сідайте, будь ласка, — запросив він жестом.

Вістінґ сів на диванчик під стіною.

— Кави?

— Так, дякую.

Генпрокурор налив каву у філіжанку. Рука тремтіла, але не від хвилювання; то було якесь старече тремтіння. Юган Улав Люнґ був старший за Вістінґа на десять років. Прослужив у прокуратурі двадцять один рік. У час, коли всі відомі поліцейські структури піддавалися змінам та реформам, Люнґ, здавалося, репрезентував щось одвічно надійне й постійне. Він був не з тих, хто відразу міняв курс на пораду консультантів, котрі хотіли б провадити публічну діяльність за правилами ведення бізнесу.

— Дякую, що ви відразу змогли прийти, — сказав генпрокурор.

Вістінґ взяв філіжанку з кавою, кивнув. Він не знав, навіщо його покликали, але відчував, що йтиметься про якусь дуже делікатну інформацію.

Генпрокурор налив у склянку води, відпив ковток, так ніби йому треба було прочистити горло.

— Бернгард Клаусен помер на вихідних, — почав він.

Десь у животі Вістінґа зрушився з місця камінь тривоги й поганого передчуття. Бернгард Клаусен був колишнім політиком норвезького парламенту Стуртинґу від Робітничої партії, який займав міністерські посади в різних урядах. Вийшовши на пенсію, більшу частину теплої і світлої пори року він проводив у Ставерні. У п’ятницю йому стало погано в одному з ресторанів на узбережжі. Його забрала швидка. А в суботу офіс партії офіційно повідомив про його смерть у віці 68 років.

— Сказали: зупинка серця, — прокоментував Вістінґ. — Є підстави підозрювати щось інше?

Генпрокурор спроквола похитав головою.

— У шпиталі в нього стався другий інфаркт. По обіді проведуть рутинний медичний розтин, але все свідчить про природну смерть.

Вістінґ сидів з філіжанкою кави в руці, чекаючи на продовження.

— Учора ввечері мені зателефонував секретар партії, — вів далі генпрокурор. — Він був у шпиталі на момент смерті Клаусена.

Йшлося про Вальтера Крума.

— Після загибелі сина у Клаусена зовсім не залишилося близьких родичів. Вальтер Крум подбав про особисті речі. Серед них знайшовся і ключ від літнього будинку в Ставерні.

Вістінґ знав, де розташована дача. Коли Клаусен іще перебував на посаді міністра закордонних справ, вона була в охоронному списку поліції. Будинок стояв на самому краю дачного ареалу в підніжжі Джмелиної гори, і звідти, насправді, було ближче до Гельґеруа, ніж до Ставерна.

— Він поїхав учора до маєтку — перевірити, чи замкнені двері й зачинені вікна, глянути, чи не завалялись якісь папери, дотичні до партійної діяльності. Хоч Клаусен і пенсіонер, проте належав до групи радників партійного керівництва.

Вістінґ випростав спину.

— І що він знайшов?

— Дача — старий, просторий дім, — розповідав генпрокурор, ніби навмисне розтягуючи час, перш ніж дійти до суті справи. — Його ще в 50-х роках збудував тесть Клаусена. Потім Бернгард Клаусен допомагав його розширяти. Ви ж знаєте, перш ніж повністю присвятити себе політиці, він працював теслею та арматурником.

Вістінґ кивнув. Бернгард Клаусен належав до старої партійної гвардії і був одним з провідних діячів РП, котрі мали робітниче походження. Профспілкова діяльність пробудила в ньому інтерес до політики.

— Дім будували з думкою про велику родину, про дітей і онуків. Загалом шість спалень! — генпрокурор розправив складку на сірих костюмних штанах. — Одна зі спалень була замкнена. Крум відчинив її. То була найкрихітніша кімнатка з лише одним двоярусним ліжком. На обох лежаках громадилися картонні коробки. Не знаю, скільки… Вальтер Крум оглянув їх. Вони були напхом напхані грошима. Банкнотами…

Вістінґ зовсім випростався. Слухаючи розповідь генпрокурора, снував собі різні здогади, але такого повороту не сподівався.

— Коробки, повні грошей? — перепитав він. — Про що саме йдеться? Скільки грошей?

— Закордонна валюта. Євро й долари. Приблизно по п’ять мільйонів кожного виду валюти.

Вістінґ розтулив рота, підбираючи слова.

— Десять мільйонів крон?

Генпрокурор похитав головою.

— П’ять мільйонів євро і п’ять мільйонів доларів, — виправив він.

Вістінґ подумки перевів у крони. Загалом ішлося про майже вісімдесят мільйонів крон.

— Звідки вони взялися?

Генпрокурор розвів руками, даючи зрозуміти, що для нього це теж загадка.

— Тому я й попросив зустрічі з вами. Хочу, щоб ви з’ясували походження цих грошей.

У кабінеті запала тиша. Вістінґ задивився у вікно, на Кафедральний собор Осло.

— Ви добре знаєте місцевість, — продовжив генпрокурор. — Дача належить до вашого поліційного округу, до того ж ви маєте необхідні навички. Йдеться про конфіденційне розслідування. Справу величезної ваги. Бернгард Клаусен сидів чотири роки в кріслі міністра закордонних справ й очолював комітет оборони. Тут може йти мова про національні інтереси.

Вістінґ задумався, що все це могло означати. Від Клаусена залежали остаточні вирішення питань, які впливали на міжнародні відносини Норвегії з іншими державами.

— Я попросив головного поліцмейстера звільнити вас від усіх інших обов’язків, не називаючи причин, — генпрокурор підвівся. — Ви отримаєте вільний доступ до всіх ресурсів, фінансових і інформаційних. Ваше розслідування матиме найвищий пріоритет у криміналістичних лабораторіях Кріпоса.

Він підійшов до столу, взяв великий конверт.

— А де гроші зараз? — поцікавився Вістінґ.

— Досі в маєтку, — відповів генпрокурор, простягаючи йому конверт.

Вістінґ відчув у пальцях під папером зв’язку ключів.

— Я хотів би, щоб ви зібрали невелику групу кваліфікованих фахівців й очолили це розслідування. Крум поінформував Ґеорґа Гімле. Ґеорґ був прем’єр-міністром, коли Клаусен сидів в уряді. Більше ніхто нічого не знає. Хай так і буде.

Вістінґ підвівся, збагнув, що розмова підійшла до кінця.

— Маєток оснащений сигналізацією ще відтоді, як Клаусен був міністром. Встановлено новий код для алярму вдома і на дачі. Там усе є, — пояснив генпрокурор, показуючи на конверт. — Насамперед раджу подбати про гроші!

2

Коли Вістінґ вийшов з урядової будівлі, спекотне повітря пізнього літа шугонуло йому в обличчя. Він глибоко вдихнув, перетнув проспект Карла Югана і ввійшов на підземний паркінг просто перед будівлею уряду. Перш ніж рушити, висипав на пасажирське сидіння вміст конверта.

Новий код сигналізації — 1705. Крім зв’язки ключів, у конверті лежали чорний шкіряний гаманець, золотий годинник, мобільний телефон і кілька монет. Приватні речі Бернгарда Клаусена, повернені лікарнею.

Мобільний телефон давнішої моделі. Великий, багатофункціональний, з дуже місткою батареєю. Вона досі тримала заряд. Дисплей показав два пропущені дзвінки, але невідомо від кого.

Вістінґ відклав телефон набік, узявся до гаманця. Він був ледь вигнутої форми, пошкрябаний і потертий. Усередині — чотири різні кредитні картки, водійські права, страховка, дисконтні картки кількох готельних мереж і партійне посвідчення. У кишеньці для банкнот лежали 700 крон, кілька квитанцій і візитівка одного журналіста з «Афтенпостена». У фото-кишеньці — кілька фотографій покійних дружини й сина.

Ліса Клаусен померла, коли чоловік перебував на посаді міністра охорони здоров’я. Певно, не менше, як п’ятнадцять років тому, але Вістінґ добре пам’ятав ажіотаж у пресі, який викликала її смерть. Ліса працювала в найбільшому профспілковому об’єднанні Норвегії. Їй діагностували дуже рідкісну форму раку. Можна було вдатися до експериментального і надзвичайно дорогого лікування, але його не визнавали в Норвегії. Бернгард Клаусен, як міністр охорони здоров’я, був єдиним відповідальним за те, що його дружині не продовжили життя.

Ліса була на кілька років молодша за чоловіка. Синові на той час виповнилося десь добре за двадцять. Роком пізніше він загинув у ДТП. Дві трагедії спіткали Бернгарда Клаусена за такий короткий час. На якийсь період він самоусунувся від публічного життя, але згодом таки повернувся до політики й став міністром закордонних справ. Вістінґ знову склав у конверт мобільний телефон, ключі й гаманець і взявся розглядати золотий годинник. Ремінець теж золотий, у кожному разі, позолочений. На циферблаті — логотип Робітничої партії.

Він думав, доки секундна стрілка оббігла коло, поклав годинник у конверт і завів авто.

Найперше треба поговорити з Еспеном Мортенсеном. Еспен досвідчений технік-криміналіст, практик, який досконало володів своїм фахом, енергійний і всебічно освічений. А ще він вмів тримати язик за зубами, на нього можна було покластися, не боячись, що розпатякає таємницю кому не треба. Вістінґ перетнувся з ним уранці в коридорі поліційної управи, знав, що той тільки-но повернувся з тритижневої відпустки.

Вістінґ, прямуючи за місто, звернув на Е18 і набрав його номер.

Мортенсен відповів, але, здавалося, був дуже заклопотаний.

— Уже трохи прийшов до тями після відпустки? — запитав Вістінґ.

— Не цілком. Купа справ нагромадилася.

— Усе відклади! Ти мені потрібний в одному проекті.

— Овва! В якому ж це?

— Буду в Ларвіку за півтори години, — повідомив Вістінґ, глянувши на годинник на панелі приладів. — Прихопи з собою технічне обладнання і чекай на мене на паркувальному майданчику біля спорткомплексу в Ставерні. Звідти поїдемо разом.

— Що сталося?

— Потім поясню… Нікому нічого не кажи!

— І Гаммерові?

Нільс Гаммер був заступником начальника відділу, тобто Вістінґа, на час його відсутності.

— Я сам поговорю з Гаммером.

Вістінґ закінчив розмову й знайшов номер Гаммера.

— Я отримав одне завдання, певний час мене не буде на місці. Керівництво відділом доручається тим часом тобі.

— Що за завдання? — поцікавився Гаммер.

— На найвищому рівні.

Гаммер розумів, що випитувати не має сенсу.

— Як надовго?

— Ще не знаю. На початках залучаю Мортенсена. Найближчого тижня можеш на нього не розраховувати.

Вістінґ розумів, що ставить цим Гаммера в скрутну ситуацію. Людського ресурсу й без того бракувало.

— Добре! Що ще мені треба знати?

Вістінґ беззастережно покладався на Гаммера. Довірена йому інформація ніколи не йшла далі, але тепер просто не було підстав інформувати заступника. Зараз вони не стояли перед безпосередньою загрозою чи 12 конкретною небезпекою, яка могла б вимагати негайної підмоги.

— Я й сам не надто багато знаю, — зізнався Вістінґ.

— Добре! — знову сказав Гаммер. — Я на місці, якби виникла така потреба.

Коли Вістінґ закінчив розмову, увімкнулося авторадіо. Він скрутив звук. Чутно було лише монотонний гул двигуна й шурхіт коліс по асфальту. У голові вже зачепилися деякі думки про можливе походження грошей.

Бернгард Клаусен був ветераном партії з тривалою політичною кар’єрою й численними битвами за владу за плечима. Завжди лояльно налаштований до СІЛА. Під час війни в Іраку він наполягав, щоб Норвегія підтримала заплановане США введення військ. Це породило суперечності в уряді, і Клаусен зазнав поразки, коли було ухвалено рішення, що Норвегія не братиме участь у безпосередньому військовому втручанні, а підтримає США на завершальній, стабілізаційній стадії війни. На посаді голови Комітету оборони Стуртинґу він приклався до відмови від угоди зі Швецією, підписавши натомість договір на придбання американських бойових літаків для ЗС Норвегії. Договір обійшовся у сорок мільярдів доларів.

Вістінґ стиснув долоні на кермі. Гроші, без сумніву, пов’язані з жадібністю, корупцією і зловживанням владою. Це розслідування вестиметься на зовсім іншому рівні, ніж бувало досі, але він мав надзвичайно сприятливі стартові умови. Він мав гроші! А гроші завжди залишають за собою слід. Треба лише прослідкувати їх рух у зворотному напрямку — до джерела.

3

Білий фургон без ніяких написів, у якому Мортенсен возив своє спорядження, стояв у затінку під будівлею спорткомплексу. Мортенсен сидів за кермом, гриз яблуко.

Вістінґ поставив своє авто поруч, вийшов і підступився до відчиненого вікна фургона. Кілька хлопців ганяли м’яч на футбольному полі зі штучним трав’яним покриттям.

— Ми їдемо на дачу Бернгарда Клаусена, — повідомив Вістінґ.

Мортенсен вилаявся, яблучний недогризок випав йому з рук на підлогу перед пасажирським сидінням.

— Ідеться не про труп. Про щось зовсім інше, — поспішив додати Вістінґ, розповів про розмову з генеральним прокурором і про знахідку на дачі партійного бонзи. — Я знаю туди дорогу. Їдь за мною!

Вістінґ вернувся до свого авта, у дзеркало заднього огляду впевнився, що Мортенсен не відстав, і звернув на дорогу в напрямку Гельґеруа.

Поселення дедалі рідшали, і вже невдовзі обабіч колосилися хвилясті ниви збіжжя. Через кілька кілометрів він звернув з шосе до узбережжя з дачними забудовами. Старий асфальт тут потріскався. Де-не-де з тріщин протикалося каміняччя дорожньої основи. На перехресті довелося звіритися з картою на дисплеї телефона, перш ніж з’їхати на вузьку гравійну доріжку, яка довела до літнього будинку, пофарбованого в охристо-жовтий колір, під шиферним дахом і з верандою, оберненою до моря.

На майданчику перед будинком стояв автомобіль. Стара «тойота», очевидно, Клаусена. У п’ятницю його забрав і відвіз до Ставерна колега-стариган.

Вістінґ припаркувався трохи віддалік, щоб Мортенсен міг стати якнайближче до дверей, вийняв з конверта ключі й рушив до будинку. На вершечку флагштока мляво тріпотів вимпел. Знизу, від води, долинало татахкання моторного човна.

Будинку не видно від сусідніх дач. Старі покручені сосни надавали йому затінок. Трав’яний моріжок, завдовжки з п’ятдесят метрів, збігав аж до валунів на мілководді у бухті. Двоє дітей валялися долілиць на причалі, закинувши у воду вудки. Над ними зависало в небі непорушне пасмо хмар.

Вістінґ підійшов до вхідних дверей і з першого разу підібрав потрібного ключа.

Панель сигналізації блимала, мовби пульсувала. Вістінґ набрав цифри коду, і вмить спалахнула зелена діодна лампочка.

Біля панелі на настінному вішаку висіли дві куртки. Під вішаком — пара тумаків і сандалі.

Далі — кухня, поєднана з вітальнею. Над каструлькою на плиті дзижчав рій мух. На кухонному столі — тарілка з недоїдками. В одному кутку вітальні стояв великий камін. Двері з вітальні вели на засклену веранду, а з веранди збігали в садок широкі сходи. На одній стіні висіло велике фото Клаусена в майці, на якому він, щойно загнавши сокиру в пеньок, витирав піт з чола картатим носовичком. Ледь не ікона, яку вішали де треба й не треба. Зазвичай Бернгард Клаусен з’являвся на людях у строгому костюмі, але народ пам’ятав його таким. Робітник, істинний представник Робітничої партії. Він міг апелювати і до роботодавців, і до вершків суспільства. І це надавало йому надзвичайно великої ваги. Майбутні вибори без нього багато втратять.

Інші фото на стіні були меншого формату, на них Клаусен сфотографований з відомими людьми, переважно в ті часи, коли ще був міністром закордонних справ. З Нельсоном Манделою, Діком Чейні, Ґергардом Шрьодером, Джиммі Картером, який саме отримував Нобелівську премію миру, з норвезькими прем’єр-міністрами. Сива шевелюра на тих фото була пишніша, ніж роками пізніше, однак сталевий полиск у синіх очах не втратився з віком. З вітальні вів коридор з дверима по обидва боки. У найближчій спальні, вочевидь, спав сам Бернгард Клаусен. Ліжко застелене. На нічному столику лежала книжка. На стільці складений купкою якийсь одяг. На підлозі — велика валіза. Навпроти спальні, через коридор, маленька ванна.

У самому кінці коридору кімнатка, яку вони шукали. Тут пахло зовсім інакше, ніж у решті приміщень. Повітря сухе, запилюжене, гаряче, застояне. Стіни обшиті лакованими сосновими панелями, два ліжка одне над одним, нічний столик і шафа, вбудована в стіну з сусідньою кімнатою. На стінах висіли плакати. Поп-ідоли 90-х поруч з політичними слоганами. Нірвана, U2, Металліка впереміш із плакатами «Надійним курсом», «Упевненість у кожному дні» і «Коли добробут цінується найбільше». На підлозі — плетений з клаптиків килимок. В узніжжі двоярусного ліжка вікно з тонкими квітчастими фіранками. Саме ж вікно наглухо зачинене знадвору віконницями. Зате високо, під стелею, вставлено два вентилятори.

Загалом вони налічили дев’ять картонних коробок. Чотири — на нижньому лежаку, п’ять — на верхньому. На нижньому ще стояв бензиновий бак моторного човна зі шлангом, помпою і під’єднанням до навісного двигуна.

Коробки були різні за розміром і формою. Кілька — з-під бананів, такі охоче віддавали на прохання покупців у продуктових крамницях.

Мортенсен налаштував фотоапаратуру. Вістінґ притулився до стіни й рухався лише під стіною, щоб не заважати маневрам Мортенсена. Він зачепив плечем один зі старих виборчих плакатів, і той роздерся аж до середини. Під плакатом оголилася маленька кругла дірочка, сантиметр у діаметрі. Вістінґ заглянув у неї. Нічого не побачив, але помітив іще одну дірку.

— Що там таке? — запитав Мортенсен. — Дірка для підглядання?

— Не знаю, — відповів Вістінґ і здер зі стіни весь плакат.

Під ним ховалися ще дві дірки. Він вийняв з кишені сорочки кулькову ручку, запхав її в дірку й наткнувся на тонкий папір.

Мортенсен навів камеру на стіну. Вістінґ вийшов у коридор, а з коридора — в сусідню кімнату. Там теж висіли старі передвиборчі плакати. «Соціал-демократія, бо ми потребуємо одне одного». «Нове зростання для Норвегії». «Здоров'я і опіка в старості — насамперед».

Він зірвав плакат із закликом голосувати «ЗА ЄС». Під ним — іще чотири дірки. Кожна наскрізна, проходила в різних точках стіни. Мортенсен увійшов у сусідню кімнату.

— Дивно, — промовив він, піднімаючи вгору камеру.

— Завершімо спершу одну справу!

Вістінґ повернувся до кімнати з грошима.

Мортенсен одягнув латексні рукавички, зняв одну коробку й поставив на підлогу. Вона була важка, важча за коробку з копіювальним папером. Колись служила упакуванням для комп’ютера «Сіменс Ніксдорф».

«Вуха» коробки абияк заклеєні широкою коричневою клейкою стрічкою. Вістінґ не знав, чи то партійний секретар розрізав верх коробки, чи сам Клаусен.

Вістінґ відгорнув «вуха». Коробка була по вінця наповнена американськими доларами, деякі навіть у пачках, перев’язані сірою пакувальною стрічкою. Пачки грошей не охайно складені, а ніби в поспіху накидані жужмом.

Вістінґ узяв до рук одну пачку зі стодоларовими банкнотами. Десять тисяч доларів. У коробці приблизно 200 пачок. Отже, два мільйони.

Він поклав гроші назад, натомість зняв одну коробку з верхнього лежака; там виявилися пачки з євро різного номіналу: по 20, 50 і по 100.

Мортенсен відступив крок назад, ніби потребував перспективи, щоб усвідомити побачене.

— Простояли тут, певно, роки, — сказав він. — Лишень пилюку збирали. Не видно, щоб ними користувалися.

Вістінґ кивнув. Ніщо наче не свідчило про життя Бернгарда Клаусена на широку ногу. Навпаки, здавалося, він веде дуже скромний спосіб існування.

Мортенсен знову ступив крок уперед, підняв угору одну пачку банкнот.

— Чи міг би це бути якийсь таємний фінансовий резерв у віданні тоді ще міністра закордонних справ? — висловив він припущення. — Гроші для виплати викупу терористам, які, скажімо, захопили в заручники норвезьких військових?

Вістінґ знизав плечима. Цілком можливо… Певні суми виділялися для подібних кризових ситуацій, та навряд чи їх зберігали б у коробках на дачі політика-пенсіонера.

Вістінґ відчинив шафу. Там на полицях лежали стоси старих газет і журналів. Ще одна полиця заставлена розмаїтими спреями: від засобів проти комарів до лаків для волосся. У глибині шафи стояли два газові балони з пропаном. Вістінґ нахилився до підлоги. Під ліжком — дві каністри з бензином і ще одна картонна коробка. Від неї війнуло пилюкою, коли він витягнув її з-під ліжка.

У коробці лежали старі журнали коміксів. Він підняв кілька верхніх і побачив під ними два порнографічні журнали з німецьким текстом на обкладинках. Не чіпав їх, запхав коробку назад, під ліжко, обтріпав долоні.

— Берімося до роботи, — промовив Вістінґ, киваючи на двоярусне ліжко. — Усе зареєструємо, задокументуємо й заберемо з собою.

— Куди? — поцікавився Мортенсен.

— До мене додому.

— До тебе додому? Хочеш зберігати їх у себе?

— Тимчасово… Доки збагнемо, про що йдеться у цій справі.

— Сподіваюся, у тебе вдома надзвичайно надійна сигналізація…

Вістінґ вийняв з кишені телефон і вийшов з кімнати, щоб не заважати колезі маркувати й запечатувати коробки.

Він зняв гумові рукавички, обійшов будинок і вийшов на веранду, з якої відкривалася морська панорама. Під прямовисною скелею було облаштовано затишний дворик з грубкою, грілем, довгим столом та обігрівальними лампами. Вістінґ став спиною до будинку, погортав список контактів у телефоні, довгий список. З багатьма з тих людей він не спілкувався роками. Нарешті знайшов те, що шукав, набрав приватний номер — не офісу.

Вони з Олве Генріксеном колись дружили. Разом подавалися у школу поліції, однак Олве не пройшов відбору за зовнішніми характеристиками. Нині він власник однієї з найбільших у країні охоронних компаній, яка пропонувала все: від персональної охорони до інкасаторських послуг, і заробляв утричі більше за Вістінґа.

— Мені потрібна сигналізація для приміщення, — Вістінґ відразу перейшов до справи.

Олве Генріксен сказав, що майстер йому зателефонує і вони домовляться про зустріч.

— Сигналізація потрібна вже сьогодні, — не дав йому договорити Вістінґ.

— Розумію…

На другому кінці запала пауза. Вістінґ чекав. Маленькі чорні мурашки дріботіли вервечкою по кам’яних плитах у нього під ногами й зникали в щілині підмурівку.

— Можу послати до тебе людину о четвертій, — нарешті озвався Олве.

Вістінґ подякував, назвав свою адресу.

— І ще одне, — сказав він.

— Слухаю?

Вістінґ на мить замовк, боячись, щоб Олве Генріксен не склав «два і два», та все ж сподівався на його дискретність.

— Маєш машинку, яка рахує банкноти?

— Маю, — підтвердив Олве.

— Можна нею скористатися?

— Маємо три. Дві з них транспортабельні. Одну тримаємо в резерві.

— Я хотів би одну позичити.

— Можеш привезти гроші сюди, ми порахуємо, — запропонував Олве.

— Неможливо! Я приїду по машинку.

— Добре…

Вони домовилися про місце й час зустрічі, а тоді Вістінґ повернувся до Мортенсена.

Мортенсен, не знімаючи рукавичок, сидів у вітальні, гортав гостьову книгу.

— Ганс Христіан Мюкланн приїздив минулого тижня, — тицьнув він на автограф на останній сторінці. — Він був міністром юстиції, коли я ще вчився в поліцейській школі.

Вістінґ взяв у руки книгу.

— Чотири такі стоять на полиці, — завважив Мортенсен. — Усі, хто побував тут у гостях від 50-х років, залишили свої автографи.

Вістінґ теж трохи погортав сторінки. Відомі політики писали короткі вітання й підписували дату своїх відвідин. Подекуди на сторінках були наклеєні фото цілих компаній у літньому дворику або за обіднім столом.

— Ми їх заберемо з собою, — вирішив Вістінґ.

Шурхіт автомобільних коліс змусив їх перезирнутися. Вістінґ підійшов до дверей, відхилив фіранку на маленькому віконці й визирнув надвір. Великий чорний позашляховик саме розвертався на подвір’ї.

— Хтось приїхав? — запитав Мортенсен.

Вістінґ похитав головою. Авто поїхало собі геть. Він не зумів розгледіти номерний знак.

— Поїхав… — промовив Вістінґ, дивлячись услід авту. — Скоріш за все помилився, заїхав не туди. Будинок же у самому кінці дороги.

— Або якийсь зівака, до якого дійшли чутки про смерть Клаусена, — припустив Мортенсен. — То що, виносимо коробки?

Вістінґ кивнув, знову одягнув гумові рукавички.

Мортенсен натягнув на кожну коробку еластичний мішок. Чоловіки взяли по пакунку й понесли до автофургона.

— Мені потрібні його відбитки пальців, — сказав Мортенсен, ставлячи в авто першу коробку. — Щоб знати, чи не торкався грошей хтось інший, окрім Клаусена.

— Клаусен лежить у морзі клініки «Уллевол». Завтра все залагодимо.

— Потрібні й біологічні зразки, для аналізу ДНК, — додав Мортенсен.

Вістінґ знову кивнув.

— Візьмемо завтра.

Вістінґ залишився біля фургона — пильнувати за рухом на дорозі, доки Мортенсен виносив решту коробок.

М’який морський бриз шарудів у хащах дикої малини. Стежкою понад водою ішов чоловік з вудкою, ведучи за руку хлопчика в червоному рятувальному жилеті. Жінка з песиком тугіше натягнула повідок, коли вони проходили повз неї. Далі на стежці з’явився чоловік у чорних штанях, сорочці з коротким рукавом і темних окулярах.

Мортенсен виніс останню коробку.

— Треба ще раз усе ретельно оглянути, — кивнув він на будинок. — Шухляди великого письмового столу напхані рукописними нотатками. Там може трапитися щось цікаве, що наведе нас на слід.

Вістінґ кивнув, озирнувшись на будинок.

— Зачекай!

Він зайшов на кухню, змахнув з-над каструлі кількох мух. У каструлі наче б присохла якась каша. Вістінґ вийняв целофановий пакетик, відшкрябав трохи каші й поклав туди, саму ж каструлю поставив у мийницю, наповнив водою з крану. Потім вигріб харчові рештки з холодильника, виніс сміття й активував сигналізацію, перш ніж замкнути за собою двері.

4

Вістінґ здав назад якнайближче до будинку на Герман Вільденвейсгате. Мортенсен так само позадкував за ним. Вістінґ вирішив поскладати коробки в підвалі. Однаково він ним не користувався. Стіни тут були грубі, муровані, кімнатка з двома маленькими віконцями високо під стелею.

За кожною коробкою, яку заносив у підвал, Вістінґ озирався на будинок доньки в кінці вулиці. Він не мав певності, як поводитися, раптом би вона вигулькнула й почала задавати незручні запитання.

Чоловік, який мав встановити сигналізацію, виявився пунктуальним. Вістінґ вибрав найпростіший варіант. Комбінувати звичайну сигналізацію з пожежною було б надто клопітно й затратно в часовому сенсі. Він пояснив майстрові, як саме вікна й двері мають бути убезпечені магнітними контактами, а сама кімнатка оснащена детекторами відеокамер. Панель управління повинна висіти на внутрішній стіні, біля дверей. Сигнал мав відразу поступати на мобільні телефони, його й Мортенсена, плюс внутрішня сирена.

Мортенсен зачекав, доки закінчать встановлювати сигналізацію. Вістінґ тим часом поїхав по машинку для рахування та ідентифікації банкнот. Йому провели короткий інструктаж. Він закладав валюту, а машинка сама ідентифікувала, що це за валюта. Крім того, машинка за допомогою інфрачервоного випромінювання знаходила фальшиві гроші. Потужність — 1200 банкнот на хвилину. Результати підрахунків автоматично записувалися на власному принтері, підключеному до машинки.

По дорозі назад Вістінґ зайшов у крамницю канцтоварів і купив десять великих картонних коробок та пакувальну стрічку, як його просив Мортенсен. Коли приїхав додому, майстер уже закінчив встановлювати алярм.

— Я мусив вибрати код, — Мортенсен набрав на панелі чотири цифри. — 1808. Це нинішній день — 18 серпня.

Алярм тихо пискнув і заблимав червоною цяткою. Мортенсен знову набрав код. Усе стихло, й загорілася зелена лампочка.

Вони підсунули стіл з грошима до стіни. Машинку для банкнот Вістінґ поставив на куті стола. Мортенсен порозгортав нові коробки й пояснив свій задум.

— Ми рахуватимемо гроші й складатимемо в нові коробки, щоб мати повну картину. Коробки й пачки грошей я перевірю на відбитки пальців іще тут — про всяк випадок, але кілька екземплярів відберемо для детального дослідження в лабораторії Кріпоса.

Вони ще не встигли взятися до роботи, як почувся дзвінок. Вістінґ вийшов у коридор, за дверним віконцем побачив Ліне з Амалією.

— Ти замкнувся? — здивувалася донька.

Вістінґ вдав, ніби дуже заклопотаний внучкою, яка кинулася йому на шию. Він ніколи не замикався удома. Ліне й Амалія просто заходили до хати, коли навідувались у гості.

— Ми з Мортенсеном маємо тут одну справу.

Вістінґ підкидав малу в повітрі, а дівчинка аж гикала від захоплення і голосно сміялася.

— Ми приготували холодний чай, — Ліне простягнула батькові горня. — Трохи й тобі принесли.

У горнятку задзенькотіли шматочки льоду.

— Як смачно! — похвалив Вістінґ, далі стоячи на порозі.

Запала незручна пауза.

— Вона — маленька злодюжка, — Ліне кивнула на доню.

Вістінґ відставив горня, зазирнув просто в оченята внучки.

— Що таке мама каже? — запитав суворим голосом.

Амалія зазвичай торохтіла без упину, щораз складаючи докупи нові слова, а зараз мовчала, мов води в рот набрала.

— Ми були в крамниці, вона сиділа у возику, — пояснила Ліне. — А коли вийшли надвір, у її руках я побачила пакетик льодяників.

— І як ви вчинили?

— Вернулися і поклали цукерки на місце, у штатив біля самої каси.

— От дурна крамниця, — Вістінґ потерся носом до Амаліїної щічки, і дівчинка відразу засміялася.

— Не кажи так, — Ліне простягнула руки по дитину. — Вона не зрозуміє, що вчинила погано.

Вістінґ знову споважнів, серйозно глянув у вічі малій.

— Дідусь засмутиться, якщо ти братимеш цукерки без дозволу, — сказав він, віддаючи внучку мамі. — Але дворічці важко збагнути залежність між ласощами і потребою давати за них гроші, — додав він.

Вона розуміє, що добре і що погано.

Вістінґ усміхнувся. Ліне була хорошою матір’ю.

— Киця, — промовила Амалія.

— Киця?

— У нашому садку живе кіт, пояснила Ліне.

— Ага!

— Якщо ти зайнятий, ми зайдемо ввечері, — сказала Ліне.

— Чудово!

Вістінґ почекав, доки вони вийшли на вулицю, тоді зачинив двері й замкнув їх на ключ.

Вони озброїлися латексними рукавичками. Вістінґ зняв пакувальну стрічку і відкрив першу коробку. Складалося враження, що банкноти накидали туди в страшенному поспіху. Мортенсен узяв кілька верхніх, щоб перевірити їх на відбитки пальців.

— Майже невживані на вигляд, — завважив Вістінґ, закладаючи перший стосик доларів у машинку.

Банкноти зашелестіли в апараті.

Мортенсен оглянув перераховані купюри.

— 2001-й і 2003 рік, — прокоментував він, кладучи пачки в порожню коробку. — Банкноти переважно експлуатують десять років, доки вони не зносяться, а тоді знімають з обігу.

Вістінґ одягнув окуляри, передивився наступну пачку — банкноти теж не надто пожмакані.

— Усі 2003 року випуску, — сказав він. — Але не однієї серії. Це гроші не з однієї партії. Принаймні лежать не за порядком.

Вістінґ заклав наступну пачку грошей. Мортенсен шукав через інтернет у телефоні інформацію про американські стодоларові купюри.

— Їхня система відрізняється від нашої, — озвався він. — 2003-й — рік дизайну стодоларових купюр, отже, серію 2003 року друкували аж до нових змін у дизайні 2006 року.

— Тобто навіть якщо на банкноті стоїть 2003 рік, не конче, що вона була надрукована цього року? — запитав Вістінґ.

— Не зовсім так. У травні 2005 року американський фінансовий департамент очолила нова керівниця. Банкноти почали випускати з її підписом у серії 2003-А, аж доки 2006 року розробили новий дизайн стодоларових купюр.

— У нас є хоч кілька банкнот 2003-А?

— Поки не траплялися.

Ручний контроль розтягнув підрахунок на довший час, ніж сподівався Вістінґ. Аж через три чверті години вони дісталися до дна першої пачки: два мільйони й сорок вісім тисяч доларів, банкноти номіналом у сто й п’ятдесят доларів.

— Курс трохи більше восьми крон, — підрахував на телефоні Мортенсен. — Точніше — 8,7 крон за долар. Тобто в кронах 16,7 мільйона.

Вістінґ заклеїв стрічкою першу коробку.

— Жодної банкноти серії 2003-А. Отже, йдеться про період до травня 2005 року.

Мортенсен кивнув.

— Ану, знайдімо коробку з євро, — запропонував він, знімаючи захисну стрічку з першої-ліпшої коробки.

Цю коробку не відчиняли раніше, тому Вістінґ приніс ножа й розрізав стрічку.

— Британські фунти стерлінгів! 50-фунтові банкноти.

— Рік на них зазначений? — запитав Мортенсен, але від нетерплячки сам ухопив пачку.

— 1994-й…

Мортенсен докопався до дна коробки й наткнувся на щось, що стирчало між двома шарами банкнот. Чорний дріт.

Він вийняв його двома пальцями.

То був шматок дроту, на обірваному кінці якого їжачилися менші червоні й блакитні дротики, а на другому кінці виднілася маленька металева заклепка.

— Це — роз’єм типу «мініджек», — пояснив Мортенсен. — Для аудіопристрою.

Він вийняв пакетик для речових доказів. Вістінґ розглядав маленьку електричну штучку, доки Мортенсен не поклав її в пакетик.

— Широко вживана деталь. У навушниках, слухових апаратах, апаратурі радіозв’язку.

Вістінґ кивнув. Ще рано було робити висновки чи навіть припущення, але він не міг позбутися думки, що тут ішлося про якусь таємну операцію, де все відбувалося незвичайно швидко, а тому щось пішло не так.

Він взяв нову пачку банкнот, оглянув її.

— І тут 1994 рік. На всіх інших, як я бачу, теж.

Він змінив позначення валюти на лічильнику й заклав у машинку першу пачку. Мортенсен тим часом читав про британські фунти на сайті «Bank of England».

— Скидається на те, що дизайн відповідає року випуску. 2011 року випустили нову банкноту номіналом 50 фунтів. Усі банкноти, надруковані між 1994-м і 2011-м роками, позначені 1994 роком.

Ще за три чверті години вони нарахували 186 000 фунтів стерлінгів.

— Трохи більше, ніж 1,9 мільйона норвезьких крон, — підрахував Мортенсен.

Від паперової пилюки Вістінґові задерло горло. Горня з чаєм від Ліне стояло на поличці біля дверей, але шматочки льоду в ньому вже давно розтанули. На кухні він налив дві склянки води.

— Нам треба поїсти, — сказав він. — Я замовлю піцу.

Чекаючи на доставку піци, вони взялися перераховувати гроші з наступної коробки — евро різного номіналу.

— Коли ввели евро, не пригадуєш? — запитав Вістінґ, знову переставивши визначник валюти.

Мортенсен перевірив в інтернеті.

— В обігу з січня 2002 року.

— Це звужує коло пошуків, — завважив Вістінґ. — Отже, гроші з’явилися, скоріш за все, у період між січнем 2002-го та травнем 2005 року.

— Але ми й далі нічого не знаємо, коли вони потрапили до рук Клаусена, — заперечив Мортенсен. — Хіба можемо здогадуватися, що це сталося не раніше 2003 року, коли були надруковані доларові банкноти.

Чоловіки працювали далі, мовчки й зосереджено. Через півгодини вони почули, як під будинком зупинився автомобіль.

— Піца, — промовив Вістінґ.

Тієї миті машинка пискнула новим, незнайомим звуком і зупинила підрахунок посеред пачки.

— Що це було? — запитав Мортенсен.

Вістінґ перевірив.

— Аркушик паперу… Мабуть, лежав між банкнотами.

Клаптик був завбільшки як сірникова коробка, мав два рівні й два відірвані краї, ніби хтось відірвав його від кутка більшого аркуша. З одного боку щось написано синьою кульковою ручкою.

У двері подзвонили. Вістінґ простягнув клаптик Мортенсенові, зняв рукавички й пішов відчиняти двері.

— Наче телефонний номер, — сказав Мортенсен, коли Вістінґ повернувся з піцою.

— Норвезький?

— Вісім цифр, без коду країни, — Мортенсен пошукав в інтернеті. — Зареєстрований на Ґіне Юнасен в Осло.

— Поїмо надворі, — запропонував Вістінґ.

Мортенсен поклав папірець у пакетик для речових доказів і запечатав. Вони активували алярм, замкнули підвал і вийшли на терасу по другий бік будинку.

Піцу їли просто з пачки, запиваючи колою з баночок. Далекі звуки міста внизу долинали аж сюди. Вістінґ прикипів поглядом до вітрильника, який заходив у протоку біля мису Ставернодден.

— Маєш якісь припущення? — запитав він.

— Таємне джерело міжнародної валюти, — відповів Мортенсен. — За такі гроші високопосадовці можуть відкупитися від проблем, такі гроші можуть опинитися в руках сомалійських піратів, Талібану чи Ісламської держави.

Вістінґові до голови приходили такі самі думки.

— Клаусен був міністром закордонних справ в уряді Гімле… Партійний секретар орієнтував його на гроші… Ґеорґ Гімле знав про великий фінансовий резерв для прикриття відступу… Вони не мали наміру звертатися до генпрокурора, а подбали про те, щоб усе прибрати…

Мортенсен потягнувся за ще одним шматком піци.

— Я не розуміюся на політиці, — промовив він. — Та й у грошах не надто розбираюся.

— Не певний, що відповідь лежить у площині політики, — сказав Вістінґ. — Щоб знайти відповіді, треба говорити з людьми, котрі його знали.

— І як це поєднати з таємним розслідуванням? Ми вдвох ніяк не впораємося.

— Я можу залучити ще когось у разі потреби.

— Маєш на увазі когось конкретного?

Вістінґ кивнув, але нічого не сказав.

Десь у садку засюрчав коник-стрибунець. Вони доїли свій обід у тиші.

Вістінґ підвівся.

— Повертаємося до роботи? — запитав він.

Мортенсен кивнув і рушив за ним у підвал.

Вістінґ далі рахував гроші, Мортенсен зосередився на відбитках пальців. Він розпластав коробки, обприскав кожну сторону хімічною речовиною і кілька хвилин зачекав, щоб висохла. Потім накрив спеціальною тканиною і пройшовся по ній паровою праскою — на тканині проступили відбитки пальців.

Кожний відбиток Мортенсен сфотографував і зареєстрував, підготував для пошуку в реєстрі.

— Є старі й свіжі відбитки, — прокоментував він. — Найновіші належать, мабуть, партійному секретареві, який знайшов коробки. А ті, які ледь піддаються визначенню, належали, вочевидь, самому Клаусенові. Принаймні скидається на те, що їм уже багато років.

Потім обидва довго працювали мовчки. Закінчили роботу аж перед десятою вечора. Вістінґ дійшов уже до дна останньої коробки, коли наткнувся на щось між банкнотами.

— Ключ, — промовив він.

Ключ, здавалося, призначався для зовнішнього замка, бо добряче заіржавів.

Мортенсен взяв ключ з рук Вістінґа.

— Це не оригінал… Навіть фабричного маркування немає.

— Хтось виготовив собі копію?

Мортенсен кивнув.

— Його походження нізащо не дослідити.

Він вийняв новий пакетик для ключа й поклав його на стіл до решти речових доказів.

Вістінґ дорахував гроші. Підрахунок зайняв майже шість годин. Підсумувавши виписки лічильної машинки, Вістінґ переписав усі цифри начисто в нотатник.

5 364 400 доларів

2 840 800 фунтів

3 120 200 євро

У перерахунку на норвезькі крони це становило понад 80 мільйонів.

5

У горнятку, яке принесла Ліне, на денці залишалося трохи холодного чаю. Вістінґ поклав ще кілька кубиків льоду й вийшов на веранду. Денне світло померхло. Він підсунув стілець до ліхтарні, вмостився з нотатником і планшетом, який Ліне подарувала йому на Різдво.

Перечитавши кілька статей у мережі, Вістінґ швидко зорієнтувався в основних віхах політичного життя Клаусена. Він народився одразу після війни в робітничій сім’ї у Акерсгюсі. Підлітком почав працювати в одного забудовника, який зводив багатоповерхівки в Ґрудалені. Завдяки активній профспілковій діяльності його взяли на роботу в ПН, Профспілку Норвегії; він брав також активну участь у русі за підтримку норвезького членства в ЄС. У 1975 році був обраний до комунальної управи Оппеґорда. Відбув дві чотирирічні каденції заступником голови управи й 1981 року був обраний депутатом Стуртинґу.

Після кількох років роботи в комітеті опіки й здоров’я Стуртинґу Клаусен увійшов до комітету закордонних справ і конституційних питань, а згодом — до комітету оборони. Під час зміни уряду 2001 року його призначили міністром охорони здоров’я. Через рік померла його дружина. У 2003 загинув в автокатастрофі син. Клаусен вийшов з уряду в зв’язку з іншими пертурбаціями, але повернувся під час виборчої кампанії 2005 року й іще тієї ж осені став міністром закордонних справ. Як міністр закордонних справ Норвегії, певний час очолював міністерський комітет Європейської ради. Після парламентських виборів 2009 року був обраний головою Стуртинґу й залишався на цій посаді аж до офіційного виходу на пенсію. У найсвіжіших статтях ішлося про те, що він досі залишається активним політиком і готовий кандидувати в осінній виборчій кампанії.

Якийсь рух на краю садка змусив Вістінґа підвести голову. То була Ліне — вигулькнула з сутіні, обійшовши будинок.

— Як там маленька злодюжка? — запитав Вістінґ, відкладаючи набік папери.

— Спить, — відповіла Ліне, показуючи йому екран телефона.

Завдяки камері в дитячій кімнаті вона постійно могла бачити й чути донечку.

Вістінґ хотів сказати щось мудре про грішників і сон, але передумав. Натомість приніс Ліне склянку.

— Я подумала, що варто б написати статтю про дитячі крадіжки, — сказала Ліне, коли він повернувся.

— Вдала ідея, — кивнув Вістінґ, наповнюючи її склянку.

Ліне здобула журналістську освіту, паралельно працюючи за фахом. Після народження Амалії вона переїхала з Осло додому й після двох відпусток з догляду за дитиною звільнилася з редакції «ВҐ». Тепер працювала фрілансером,писала портретні інтерв’ю на замовлення різних глянцевих журналів і мамські блоги в ілюстрованих жіночих виданнях, з акцентом на практичних ситуаціях, пов’язаних зі статусом самотньої мами.

— Шкода, криміналістиці я лише раз прислужилася, — усміхнулась Ліне.

— Бракує тобі криміналістики? — запитав Вістінґ.

Ліне промовчала.

— Чим це ви тут з Мортенсеном займалися? — запитала згодом.

Вістінґ спроквола цмулив зі своєї склянки.

— Рахували гроші.

Ліне здивовано глянула на батька. А він не квапився уточнювати.

— У нас справа, про яку поліції ліпше не знати.

— Що за справа?

— Справа, у якій мені треба отримати вичерпний персональний портрет відомої особистості. Виявити нові й невідомі сторони.

— Про кого мова?

Вістінґ ляснув долонею комара, який пролітав повз вухо.

— Узялась би за таке?

Ліне всміхнулася.

— Я ж не поліція.

— Я роздобув би тобі повноваження.

Ліне знову засміялася, але вже збагнула, що батько говорить серйозно.

— Не вийде, — похитала вона головою. — Збираючи інформацію для поліції, я не перестану бути журналістом.

Вістінґ відхилився на стільці, прислухався до сюркотання цвіркунів.

— Звісно, ти зможеш публікувати те, що вишукаєш у своїх журналістських розслідуваннях, але це не завадить обміну інформацією. Додатковою інформацією… Інформацію, отриману від мене, не можна публікувати без узгодження і схвалення, та, попри все, це вигідна співпраця. Поліція й преса постійно укладають подібні угоди. До того ж, ти не підпорядковуєшся ніякій редакції.

Вістінґ ставив доньку перед етичною дилемою, однак уже побачив її зацікавленість.

— Що маєш на увазі під повноваженнями? — запитала Ліне.

— Поліцейські повноваження на певний час, обмежені конкретною справою. До того ж, тобі заплатять.

— А як бути з конфіденційністю, якщо я захочу щось опублікувати?

Вістінґ задумався.

— Ця справа може виявитися закритою для публічності. Якщо так, то ти не зможеш про неї писати. Якщо ж ні, то поліція не розголошуватиме факти доти, доки це могло б зашкодити розслідуванню.

— Отже, я зможу писати все що завгодно, коли справу розкриють?

— Як тільки з неї зніметься гриф «секретно», — кивнув Вістінґ.

Ліне задумливо задивилася на море. Удалині, на Свернері, мляво блимав маяк.

— Добре! — погодилася нарешті вона. — Про кого мова?

— Про Бернгарда Клаусена.

— Політик? Він же помер! Чи, може, є підозра, що…

Вістінґ не дав їй договорити, заперечно похитав головою.

— Він помер від інфаркту. Залишив по собі неймовірне багатство. Я керую таємною слідчою групою, яка намагається з’ясувати походження грошей.

Вістінґ бачив, як Ліне збирається з думками.

— Про яку суму йдеться?

— Гарне запитання, — усміхнувся Вістінґ. — У його літній хатині на Гаммербаккені зберігалося понад вісімдесят мільйонів.

Ліне витріщила очі. Вістінґ пояснив, як вони розподілили валюту й провели її підрахунок.

— Клаусена поховають наступного тижня, — вів далі Вістінґ. — Це дає нам «вікно» у часі, коли розмови з близькими і знайомими про його минуле видаватимуться цілком природними.

— Якщо Клаусен виграв гроші в лото, я зможу про це написати? Але якщо це надходження від американських військових операцій, то справа секретна?

Вістінґ спорожнив склянку, розжував останній кубик льоду.

— Треба довідатися правду. Почнімо з цього, — сказав він.

Теленькнув телефон Ліне: прокинулась Амалія.

— Мені треба додому.

Вістінґ теж підвівся, зібрав склянки.

— Завтра, о восьмій ранку, тут відбудеться нарада, — він показав у бік кухні.

Ліне всміхнулася замість відповіді й зникла за рогом будинку. Вістінґ склав склянки в посудомийну машину, став біля вікна й іще довго проводжав доньку поглядом. З-під її паркану вислизнув на тротуар чорний кіт, потерся об ліхтар і подріботів далі. Коли кіт зник у пітьмі, Вістінґ сів з нотатником до кухонного столу.

Один телефонний номер, один обривок дроту з навушником, один ключ, кілька неідентифікованих відбитків пальців і приблизні часові рамки. Ото й усе, що в них було. А ще — Бернгард Клаусен. Десь у його минулому чаїлася відповідь. Якийсь вчинок або якась ситуація, що уможливили йому привласнення фантастичної купи грошей. Як і в усіх справах, що він їх розслідував, тут теж була своя точка перетину. Ось у тій точці й ховалася розгадка.

Він сидів, вивчаючи складену ним хронологію подій. Завжди починав розслідування нової справи з укладання хронології, занотовував часові моменти, ключові слова, окремі думки й дрібні нагадування. Подекуди неуважно виводив кульковою ручкою круцьки й завитки.

Бернгард Клаусен прожив довге й змістовне життя, але Вістінґ зачепився за його неполітичну сутність. Його зацікавив син. Леннарт Клаусен.

Бернгард розповів про нещастя в одному портрет-інтерв’ю, після того як повернувся в політику. Син розбився на мотоциклі поблизу Колсоса в Берумі в ніч проти 30 вересня 2003 року. Його супроводжували двоє друзів. Леннарт Клаусен хотів виконати об’їзний маневр, але не впорався з керуванням і злетів з дороги. Загинув на місці.

Після смерті сина в Бернгарда Клаусена не залишилося близької рідні. Не було нікого, з ким Бернгард Клаусен міг би поділитися своїми сокровенними думками чи таємницями. І не було кого розпитати про ті думки. Усе ж Вістінґ занотував собі два імені. Одне — Ґютторм Геллевік, багаторічний керівник міського секретаріату Робітничої партії в Осло. Він був довіреною особою Клаусена і, ймовірно, близькою йому людиною. Друге ім’я, яке подекуди зринало в статтях, — Едель Голт. Якось Бернгард Клаусен назвав її вірним політичним соратником. В іншій статті її називали жінкою, яка стояла за великим чоловіком.

Минула північ, коли він нарешті встав з-за столу. Рушив до ванни, почистив зуби, а потім обійшов увесь будинок, перевіряючи, чи добре замкнено вікна й двері.

6

Далекий звук вирвав Вістінґа зі сну. Він лежав, намагаючись його локалізувати. Надворі ще було темно. Електронний радіо-годинник на нічному столику показував 05.13.

Вістінґ відкинув ковдру, спустив ноги на підлогу, прислухався, але звук зник.

Він устав, пішов у ванну, справив малу потребу і аж тоді цілковито прокинувся. Дорогою назад, до спальні, знову почув дивний звук, який долинав десь із глибини будинку, з нижнього поверху.

Нова сигналізація, нарешті здогадався він.

Вістінґ витратив трохи часу, щоб знайти ключі й відчинити підвал. Перед дверима виразно чув, що звук долинає зсередини. Відчинив двері, увімкнув світло й зайшов. Зреагувавши на його пересування, панель засвітилася, вимагаючи ввести код допуску. Він набрав чотири цифри. Звук, який його розбудив, чувся десь в іншому кутку кімнати. Вістінґ спробував зорієнтуватися. Десь уже посередині приміщення збагнув, що дзвонить мобільний телефон Бернгарда Клаусена. Він лежав на столі разом з гаманцем і золотим годинником. Мортенсен підключив його до зарядного пристрою.

Вістінґ узяв телефон, стишив звук. На дисплеї висвітився додзвонювач: «Охорона». Вістінґ повагався одну секунду й відповів.

— Слухаю?

— Я розмовляю з Бернгардом Клаусеном? — запитав молодий жіночий голос.

— Я маю повноваження говорити від його імені, — відповів Вістінґ. — Це стосується сигналізації?

— Ми отримали збій за адресою Гуммербаккен, 102, — пояснив жіночий голос. — Ви перебуваєте зараз за цією адресою?

— Який збій?

— Тричі набрано неправильний код доступу. Наш охоронець уже в дорозі. Мені потрібний пароль, щоб вимкнути сигналізацію.

— Ні, я не там, — сказав Вістінґ.

— Дивно, — промовила жінка, але не до Вістінґа, а коментуючи щось дивне на своєму моніторі.

— Що там? — запитав Вістінґ.

— Щойно увімкнулася пожежна сигналізація. За тією ж адресою.

Вістінґ вилаявся, звелів черговій на пульті охорони викликати пожежників, а сам поспіхом одягнувся і бігцем кинувся до авта.

Жовтогаряча заграва здалеку освітлювала нічне небо й ставала дедалі яскравішою, що ближче він під’їжджав. Ні поліція, ані пожежники ще не прибули, неподалік стояв лише автомобіль охорони на мигалках. Вістінґ оминув його, з’їхав моріжком до самої води, щоб не перекривати доїзд пожежним машинам.

На нього війнуло гаряччю, коли він вийшов з авта. Оранжеві, жовті й багряні язики полум’я перепліталися між собою, охопивши весь будинок.

Почувся вибух, і осипалося вікно. Кілька місцевих дачників, які з’юрмилися неподалік, мимоволі позадкували. Полум’я вихопилося назовні, облизало стіни й шугонуло під дах.

Вістінґ був пасивним глядачем, як і всі решта. Суха деревина тріщала й сипала іскрами. Шкіра від жару наче нап’ялася.

Новий вибух прошив блакитними сполохами дах. У повітря здійнялися палаючі дерев’яні скіпки й великі червоні жарини. Чоловік з охоронної фірми попросив людей відступити.

Перші сині мигалки з’явилися за кілька хвилин. Спершу — два пожежні автомобілі, за ними — поліційний патруль.

Пожежники підключили рукави до своїх цистерн з водою і водночас потягнули шланги до моря.

Вістінґ відрекомендувався прибулим патрульним, не вдаючись у подробиці, лише пояснив, що спрацювала сигналізація і будинок був порожній.

Чоловік з охоронної фірми рушив до свого авта. Вістінґ подався за ним, дав йому знак зачекати. Показав йому своє посвідчення і розпитав, чи охоронець не бачив нічого незвичайного.

— Якою була картина пожежі, коли ви прибули? Може, у якихось місцях горіло більше, ніж в інших?

— Найбільше палало позаду, — пояснив охоронець. — Скидалося на те, що пожежа почалася саме там.

— Хтось вам трапився на дорозі, коли ви з’їжджали до будинку?

Охоронець заперечно похитав головою.

— Народ з сусідніх дач уже зібрався навколо.

— А вище дорогою?

— Траплялися авта, але жодне не привернуло моєї уваги, — чоловік відчинив дверцята й сів за кермо. — А чому питаєте? Підозрюєте підпал?

— Я розмовляв з вашим центральним пультом, — пояснив Вістінґ. Хтось тричі набрав неправильний код доступу, а тоді спрацювала пожежна сигналізація. Це дає підстави для проведення детальнішого розслідування.

— Я маю відеореєстратор в авті, — пояснив охоронець, показуючи на записувальний прилад на дзеркалі. — Тут зафільмована вся моя зміна. Зараз я вам не зможу показати запис, але подбаю, щоб завтра зранку ви його отримали.

— Це було б чудово, — подякував Вістінґ.

Він обійшов авто спереду й побачив маленьку, делікатну камеру.

— Вона й зараз знімає?

— Увесь час, — кивнув охоронець.

Вістінґ глянув на годинник, який показував одну хвилину на сьому. Вийняв з кишені візитівку й простягнув її охоронцеві. Громовий тріск змусив обох обернутися до палаючого будинку. Завалився дах. Фасадна стіна ще трохи похиталася і теж, переломившись навпіл, упала. Снопами бухнули іскри й, підхоплені гарячим повітрям, полетіли вгору. Пожежники запустили агрегати й помпували морську воду. Про порятунок будинку навіть не йшлося, головне, щоб вогонь не перекинувся на інші будівлі.

Надворі почало світати. Вістінґ сів у авто, вийняв телефон і послав коротке повідомлення Мортенсенові про те, що трапилося, попросив приїхати до нього додому. Потім надіслав подібне повідомлення генпрокуророві, додавши, що всі цінності в безпеці, а пожежу треба розслідувати як умисний підпал.

7

Сонце навскоси зазирало в кухонне вікно. Вістінґ поставив перед Мортенсеном кавову філіжанку, вийняв з морозильника кілька нарізаних скибок хліба.

— Ти щось їв? — запитав він, кладучи хліб у тостер.

— Так, але не відмовлюся.

Вістінґ виклав на стіл масло й апельсиновий мармелад. У вікно бачив, як на вулиці запаркувалася його донька.

— Ліне теж прийде, — сказав він і розповів, як вчора посвятив її у справу.

Мортенсен зреагував наче скептично, але промовчав.

Ліне сама взяла собі філіжанку, заклала капсулу в кавоварку.

— Де Амалія? — запитав Вістінґ.

— Сьогодні її пильнує Софія.

Клацнув тостер і вистрелив двома підсмаженими скибками. Грубо намащуючи їх маслом, Вістінґ розповів про пожежу, яка, схоже, була викликана вибухами.

— Будинок обернувся на купку попелу, — закінчив він свою розповідь. — Я домовився з Гаммером, що він приставить поліцейського стерегти згарище, доки ми його дослідимо.

Мортенсен попивав каву маленькими ковточками.

— Пожежа спростила нам справу, — завважив він. — Ми тепер можемо прикриватися нею.

Вістінґ відщипнув шматочок тоста.

— Ми з Мортенсеном маємо о десятій зустріч з патологоанатомом, — Вістінґ глянув на Ліне. — Потім, об одинадцятій, зустріч у партійному офісі. Далі зазирнемо в Кріпос і поїдемо додому до Клаусена. Пропоную не відхилятися від цього плану, тоді ввечері зможемо навідатися на згарище.

— З чого мені починати? — поцікавилася Ліне.

Вістінґ погортав свій нотатник і виписав номер телефону на жовтий аркушик-липучку.

— Папірець з цим телефоном затесався між пачки з грошима в одній коробці, — пояснив він.

— Ґіне Юнасен з Осло, — встряв Мортенсен.

— З’ясуй, хто вона така, — попросив Вістінґ, додав її ідентифікаційний номер й адресу. — У поліційних реєстрах про неї нічого немає. Перевір, чи має вона якийсь стосунок до Бернгарда Клаусена або чи знає хоч щось, що могло б нам допомогти.

— Чудово! Що іще? — кивнула Ліне.

— Ґютторм Геллевік й Едель Голт, — Вістінґ записав імена на аркушику паперу.

— Я знаю, хто такий Ґютторм Геллевік, — сказала Ліне.

— Він був не лише колегою Клаусена по партії, але й його дружбою на весіллі, — пояснив Вістінґ. — Едель Голт виконувала функції персональної асистентки.

Він підкреслив деякі пункти, по яких хотів би отримати детальнішу інформацію. Ліне теж мала купу запитань, про що вона може говорити, а про що — ні. Вони обговорювали справу вздовж і впоперек, доки Вістінґ поклав край балачкам, зібрав посуд і поскладав його в посудомийну машину.

— Увечері збираємося тут, — підсумував він.

Ліне взяла своє авто. Мортенсен поїхав цивільним поліцейським автомобілем. Дорогою вони і Вістінґом розмовляли мало, більше мовчали. Проминули Саннефьорд і Тьонсберґ.

— Я думав про пожежу й дірки в стінах, — Мортенсен глянув у дзеркало. — На тій дачі щось відбулося. Комусь важливо було приховати всі сліди. І ті сліди не конче мусили пов’язуватися з грошима.

У голові Вістінґа крутилися такі ж думки. Але ніхто з них не мав реальних припущень, про що саме могло йтися.

Через годину Мортенсен звернув на територію лікарні «Уллевол» і, рухаючись за вказівниками, попрямував до лабораторного корпусу. Вони відрекомендувалися в реєстратурі, показали припис генпрокуратури негайно надати поліції можливість узяти відбитки пальців й аналіз ДНК покійного політика. Для супроводу їм дали вахтера, який провів їх безкінечними коридорами до викладеної плиткою кімнати, де пахло якимсь невизначеним дезінфекційним засобом. У кінці приміщення стояла холодильна установка з нержавіючої сталі для зберігання тіл. Патологоанатом підкотив каталку, відчинив одну з холодильних шаф, перевірив мітку й аж тоді переклав мертве тіло на каталку.

Мортенсен приготував інструменти, анатом підкотив каталку до робочої лампи й відгорнув простирадло.

Вістінґ стояв біля дверей, читаючи звіт з розтину, доки Мортенсен знімав відбитки з задубілих пальців Бернгарда Клаусена.

Історія хвороби свідчила, що перший інфаркт з ним стався два роки тому через утворення тромбу в одній з коронарних артерій. Артерію розблокували, а хворому виписали ліки, що розріджували кров. Через рік стався ще один інфаркт. Цього разу Клаусенові встановили стент, щоб відновити прохідність артерії. Останній інфаркт був дуже обширний, завдав непоправної шкоди серцевому м’язу й спричинив зупинку серця.

Мортенсен швидко впорався зі своїм завданням. Патологоанатом завіз ноші з тілом у шафу й провів їх до виходу.

Після «Уллевола» вони поїхали просто до партійного офісу на Юнґсторгет, знайшли потрібний під’їзд у великому будинку, піднялися ліфтом на п’ятий поверх. Стіни приймальні були завішані передвиборчими плакатами і портретами кандидатів на посаду прем’єр-міністра. На стійці в товстій чорній рамці стояло фото Клаусена й горіла свічка. Вістінґ повідомив про домовленість із Вальтером Крумом, і жінка з приймальні провела їх до великого кутового кабінету.

При їх появі Крум підвівся з-за столу. Він виявився нижчим на зріст, ніж Вістінґ уявляв собі з телепередач.

— Георґ Гімле прийде за півгодини, — сказав він і жестом запросив до столу нарад, де вже стояла кава й печиво.

— Вдячні, що так оперативно знайшли час для зустрічі, — подякував Вістінґ, сідаючи в шкіряне крісло.

Партійний секретар сів навпроти нього, налив у філіжанки кави.

— Щось уже довідалися? — запитав він.

— Порахували гроші, — відповів Вістінґ і пояснив, як вони розділили всю суму за валютами.

— Можна якимось чином простежити їх походження?

— Ми ведемо пошук за серійними номерами багатьма каналами, щоб перевірити, чи вони десь не засвітилися, — пояснив Мортенсен.

— Засвітилися? — перепитав Крум.

— Чи не належать вони, скажімо, до партії банкнот, які могли бути вкрадені після пограбування банку.

Партійний секретар спроквола кивнув, ніби потребував часу, щоб усвідомити всі перипетії, пов’язані зі знайденими грошима.

— Нам потрібні ваші відбитки пальців, — сказав Мортенсен. — Щоб виокремити їх на коробках.

Він відчинив свою валізку, виклав подушечку, вийняв реєстраційну картку.

— Звісно, — кивнув Крум.

Він підвівся, зняв піджак, закотив рукави сорочки. Мортенсен брав палець за пальцем, зволожував чорною друкарською фарбою і прокочував пучки на спеціальній схемі.

Вістінґ вислухав розповідь Крума про те, як він опинився на дачі й знайшов гроші, як розрізав пакувальну стрічку на трьох коробках, а вже потім покинув дім.

— Ваша теорія? — запитав Вістінґ.

Вальтер Крум похитав головою.

— Незбагненно для мене. Не маю жодного пояснення.

— Як давно ви знаєте Бернгарда Клаусена?

— Дуже давно. Добрих тридцять років.

Крум витер вологою серветкою пальці.

— І за всі тридцять років ви нічого не можете пов’язати з цими грошима, ні політично, ані приватно?

Партійний секретар заперечно похитав головою і вже хотів було сьорбнути кави, як його стримав Мортенсен.

— Заждіть з кавою! Мені потрібна чиста слина.

Він прибрав інструментарій для зняття відбитків і вийняв набір для тесту ДНК.

Вальтер Крум знову сів у крісло, роззявив рота, і Мортенсен обтер ватним валиком його рот.

— А хто міг би щось знати? — запитав Вістінґ, коли Мортенсен закінчив свою процедуру.

— Ґеорґ Гімле знає більше за мене про його урядовий період, але навряд чи про гроші. Я вже казав, він скоро підійде.

— Ви часто там бували? На дачі, маю на увазі?

— Принаймні раз на літо. Надто після того, як він осамотів.

— Ночували?

— Як правило, так, але не завжди.

— Пригадуєте, коли він почав замикати ту кімнату?

— То була спальня сина, — пояснив Крум. — Вона розташована у самому кінці коридора, далеко від вітальні. Ми часто засиджувалися допізна, голосно галакали. Не знаю, коли він почав замикати кімнату, але після загибелі Леннарта, звісно ж, ніхто там більше не ночував.

— Розкажіть про сина, — попросив Вістінґ.

— Та я небагато можу про нього розповісти, — почав Крум. — Був розпещеним шибеником, але загалом позитивним хлопчиськом. Важче стало, коли Бернгард залишився з ним сам.

— Шибеник — це ж як?

— Було б правильніше сказати, що він легко піддавався стороннім впливам і бунтував проти батька.

— Поясніть!

Вальтер Крум сьорбнув кави, ніби розтягував час, підбираючи правильні слова.

— Леннартові виповнилося двадцять чотири роки, коли померла Ліса. Ви ж знаєте ту історію? Вона мала рідкісну форму раку…

Вістінґ кивнув.

— Леннартові важко було збагнути, що її позбавили ліків, які могли б подовжити їй життя. Він звинувачував у тому батька. Усі його подальші вчинки, — так мені здавалося, — були спрямовані на те, аби завдати йому болю.

— Наприклад?

— Він покинув навчання, зв’язався з поганою компанією.

— Що за компанія?

— Байкери, які гасають ночами на мотоциклах і яким байдуже до перевищення швидкості, — пояснив Крум, натякаючи на ніч, коли загинув Леннарт Клаусен.

— Кримінальні типи? — запитав Вістінґ.

— Наркотики там водилися, але подробиць не знаю. Не думаю, щоб хоч колись доходило до втручання поліції.

Вальтер Крум підняв до губ філіжанку, але знову відставив на стіл, так і не відсьорбнувши кави. Видно було, що йому спало щось на думку.

— Він має спадкоємця, ви про це знали? — запитав він. Вістінґ звів угору брову — це було для нього новиною.

— Ще одна дитина?

— Онука… Леннарт Клаусен на момент загибелі мав наречену. Слово «подруга», мабуть, ліпше пасує. Виявилося, що вона була вагітною. Через сім місяців народилася дівчинка.

Вістінґ наготувався записувати. Це буде завдання для Ліне.

— Я знайду для вас ім’я і контактну інформацію, — запопадливо запропонував свою допомогу Крум і кинув погляд на письмовий стіл. — Дівчинка вже підліток.

— Вони контактували з Бернгардом Клаусеном?

Вальтер Крум похитав головою.

— Зовсім ні. Так забажала мати. Думаю, що Леннарт багато всякого негативу нарозповідав їй про свого батька, і вона не захотіла довірити йому роль дідуся для своєї дитини.

— Якого негативу?

— Мовляв, Бернгард дозволив померти дружині. Леннарт вважав, що саме так і було.

Крум перевів розмову на інші моменти, розповідав анекдоти з політичного життя, аж доки почувся стук у двері. До кабінету рвучко ввійшов Ґеорґ Гімле, бундючний, як і годиться прем’єр-міністрові, хай і колишньому.

Вістінґ підвівся. Вони привіталися потиском рук, і всі четверо сіли за стіл. Слово відразу взяв Ґеорґ Гімле.

— У цій справі мені йдеться про три моменти: чесність, порядність, повна секретність, — заявив він і, не чекаючи коментарів присутніх, повів далі: — Бернгард Клаусен — велика втрата для нас, це годі заперечити. Ми перебуваємо в опозиції, тож Клаусен відігравав важливу роль у виборчій боротьбі. Він був політиком, близьким до землі й до народу, який репрезентував справжню соціал-демократію. Почувши про гроші, я не знав, що й подумати, але хочу з’ясування правди. Водночас прагну уникнути розголосу й пліток. Вони можуть зашкодити усім сторонам.

— Ми сподівалися, що ви проллєте світло на справу, — втрутився Вістінґ.

Ґеорґ Гімле похитав головою.

— Якби я володів інформацією, ви отримали б повний звіт, але, боюся, я нічого не знаю у цій справі.

Вістінґ розказав, як вони відслідкували роки, коли саме були надруковані банкноти.

— Усе вказує на період, коли Клаусен сидів у вашому уряді, — підсумував він.

Ґеорґ Гімле відповів коротким кивком.

— Чи існують якісь державні готівкові кошти для особливого призначення? — запитав Вістінґ.

Колишній прем’єр-міністр замислився.

— Лише ті, що під контролем.

— Чи могли інші країни зберігати в нас Свої кошти для надзвичайних цілей?

Гімле відхилився на стільці.

— Я розумію, що ви повинні поставити таке запитання, але відповідь однозначна: це немислимо!

— Ще кілька днів тому здавалося цілковито немислимим, що Бернгард Клаусен тримає на своїй дачі понад 80 мільйонів у картонних коробках, — завважив Вістінґ.

— Але ж немає ніякого реального пояснення, чому у нього опинилися такі гроші. Це питання не до мене!

Вістінґ кивнув.

— Мені потрібна інформація, хто в партійній організації мав з ним найтісніший контакт. Радники, особисті секретарі…

Ґеорґ Гімле помахом руки переадресував це завдання Крумові.

— З ким ми могли б поговорити поза партією? Хто міг би розповісти про його приватне життя? — допитувався Вістінґ.

Гумле й Крум переглянулися.

— Едель Голт, однозначно, — відповів Крум. — Навряд, чи ще хтось. У кожному разі, після смерті Леннарта й Ліси — лише вона.

— Звичайно, вам треба поговорити з Едель, — підтримав його Гімле.

Він встав, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Едель дуже тісно співпрацювала з Клаусеном, — пояснив Крум. — І тут, в офісі партії, і в уряді. Ніхто не знав його ліпше за неї…

8

Едель Голт мешкала на Гаусманнсґате, звідки було близько пішки до Юнґсторґет, департаменту охорони здоров’я і міністерства закордонних справ, де вона працювала з Бернгардом Клаусеном.

Ліне зателефонувала й попросила про зустріч, однак не мала певності, як ліпше підійти до розмови. Вона назвалася журналістом-фрілансером, сказала, що має намір написати статтю про Бернгарда Клаусена. Едель Голт дала зрозуміти, що раптова, несподівана смерть Клаусена глибоко її вразила, однак розмовляла привітним тоном і запросила Ліне ще того ж дня до себе додому.

Едель Голт була невисока на зріст, навіть присадкувата, круглолиця жінка з гарними, дрібними рисами обличчя. Очі за скельцями окулярів тепло всміхалися.

Вона запросила Ліне до столу під вікном у вітальні з краєвидом на річку Акерсельву. На столі стояли горнятка на чай і таріль з печивом.

— Я заварила чай, — сказала господиня. — Чи, може, ви хотіли б кави?

— Дякую, хай буде чай.

Едель зникла й за мить повернулася з чайником.

— Усі кажуть, що ви знали його найліпше, — почала Ліне.

— Я пропрацювала з ним до програшу на виборах і відставки уряду у 2009 році, — промовила Едель. — На той час я вже давно була пенсійного віку. Мені стало важко працювати, коли всі перейшли на комп’ютери.

Ліне глянула на сиву жінку перед собою. Вона була на десять років старша за Клаусена.

— І потім не мали з ним контакту?

— Я виконувала обов’язки секретаря. Коли ж він пішов з політики, звісно, наші дороги розійшлися.

— Яку саме роботу ви виконували?

— Найважливіше — порядок денний, організація зустрічей і заходів, обробка вхідних запитів, пересилання відповідей Клаусенові туди, де він на той час перебував, у країні чи в світі. В основному йшлося про практичне вирішення малих і великих щоденних проблем.

— Наприклад?

— Наприклад, йому несподівано негайно була потрібна чиста сорочка або темна краватка, коли він спізнювався на заплановану зустріч. Усе це могло мати непередбачувані наслідки. Інші учасники зустрічі мусили отримати повідомлення, бо, можливо, дехто з них уже мав квитки на літак, а тут зустріч раптом скасовується або переноситься. І таке інше. Це була моя робота, щоб Клаусен міг думати: «Я спізнююся, але решта мене не обходить, усе влаштується».

— Ви були близько знайомі?

Едель Голт кивнула.

— Я була присутня у його щоденному робочому житті впродовж двадцяти восьми років. Він ніколи не ставився до мене, як до випадкової співробітниці, котру легко можна звільнити й замінити іншою. Ми ставилися одне до одного з взаємною повагою, — Едель усміхнулася. — Бувало, я казала йому: «Іди вже додому спати». Або навіть щось у менш дипломатичній манері. Він сприймав це нормально.

— То у вас були дуже довірливі стосунки?

— Можна й так сказати.

Ліне спробувала далі докопуватися до близьких і довірливих стосунків між ними, намагалася спрямувати розмову, щоб вивідати про таке, чого ніхто не знав, але марно.

— Звісно, він не обговорював зі мною внутрішні відносини в уряді, — сказала Едель Голт. — Та мені воно й не треба було. Але я добре його пізнала, усвідомлювала його потреби і дбала про те, щоб він мав належний спокій і відпочинок.

— То ви були його своєрідною опікункою?

— Чи йшлося про опіку? — літня жінка замислилася. — Та ні, то не була опіка, я радше дбала, щоб він якнайкраще міг виконувати свою роботу. Якщо, скажімо, Бернгард Клаусен після тижневого відрядження у Нью-Йорк повертався додому через Брюссель, то я фіксувала йому там один день, щоб він міг відпочити і відновити сили. Усі краще працюють, коли мають змогу відпочивати. Така професійна оцінка…

Едель Голт пригубила горнятко, немов демонструючи, що більше їй нічого про це сказати.

Ліне повела розмову так, як у ситуаціях, коли йшлося про журналістські розслідування чи великі портрет-інтерв’ю. Вони говорили про співпрацю з прем’єр-міністром Гімле й про візити глав урядів чужоземних держав. Про хворобу дружини й нещасний випадок із сином.

— Коли Ліса занедужала, він думав продати дачу, — розповідала Едель. — Кошти від продажу змогли б покрити видатки на експериментальне лікування за кордоном, але так вони обійшли б норвезькі закони, скориставшись грошима й адмінресурсом. До того ж, зовсім невідомо, чи лікування допомогло б. У гіршому випадку це лишень подовжило б її страждання.

Ліне занотовувала. Цікавий кут зору, якби вона справді захотіла писати про Бернгарда Клаусена.

— Мені пощастило в житті, що я могла з ним працювати, — підсумувала розповідь Едель Голт. — Він був принциповою, наполегливою і розумною людиною. Завжди привітний, завжди чуйний.

— Завжди таким був? — запитала Ліне.

Едель Голт знову відпила чаю, якийсь час сиділа, не ковтаючи, ніби забагато набрала в рот.

— Тричі я бачила його інакшим, не таким, як завжди, — нарешті озвалася вона. — Розгубленим і розбалансованим… Вперше — коли захворіла й померла Ліса. Він спохмурнів і замкнувся, заховався десь глибоко в собі, якщо розумієте, про що я кажу. Почав ходити на довгі піші проходи, часто увечері, іноді й уночі. Таке ж відбувалося, коли втратив сина. Родина була дуже важлива для нього, смерть дружини й сина підкосила його. Він самоусунувся від політики, пішов з посади міністра охорони здоров’я, однак уже після наступних виборів повернувся і став міністром закордонних справ.

— А коли подібне сталося втретє? — запитала Ліне.

— Десь посередині між смертю дружини й сина.

— Була якась видима причина?

Едель Голт похитала головою.

— Нічого надзвичайного. Принаймні нічого такого, про що б я знала. Я потрактувала це як спалах депресії від втрати дружини, але все минулося всього лиш за одну ніч.

— Пригадуєте, коли саме?

— 2003 рік, через півроку після смерті Ліси.

Ліне зацікавилася, відчула, ніби щось випадково намацала.

— А можна визначити час детальніше? Можливо, якісь записи, домовленості чи щось інше з того періоду?

— Я маю свої «щоденники», — мовила стара жінка. — Але не знаю, де в них шукати. Та й що це дасть? Бернгард Клаусен уже не зможе відповісти…

9

В Осло треба було залагодити три справи. Перша зупинка — Університетська клініка, відділення судово-медичної експертизи, куди Мортенсен передав матеріали для аналізу ДНК. Окрім слини Вальтера Крума, ще були ватки з мазками з ключа, записки з телефонним номером і радіонавушника.

Після судово-медичного відділення вони поїхали далі, у лабораторію Кріпоса на Брюні. Мортенсен заздалегідь уклав схему своїх дій. Насамперед ішлося про перевірку відбитків пальців.

— Пріоритетна справа, — повідомив Вістінґ.

Жінка в лабораторному халаті, яка реєструвала зразки, підняла окуляри, усміхнулася.

— Усі кажуть, що в них пріоритетна справа. Усім горить…

Вістінґ теж мило усміхнувся їй у відповідь.

— Це справді треба зробити в першу чергу, — сказав він, показуючи на код терміновості.

Жінка здвигнула плечима.

— Хтось має правильні знайомства.

— Коли можна очікувати результату? — поцікавився Мортенсен.

— Якщо ми відкладемо всі інші справи, то очікуйте дзвінка завтра десь у цей час.

Вістінґ та Мортенсен подякували і подалися далі.

Наступна зупинка — Колботн, на східному узбережжі Осло-фьорду. Після народження сина Ліса й Бернгард Клаусен замешкали на Голтеваєн. Поїздка за місто зайняла чверть години.

То була вулиця приватних вілл з садками й старими деревами. Мортенсен показав на номер будинку, який їх цікавив. Помальована в сірий колір двоповерхова вілла з білими підвіконнями й похилим двоскатним дахом. Груба галька на під’їзній алейці заскреготіла під колесами.

Порожні будинки, подумав Вістінґ. Він не в одному такому побував. Така його робота: заходити в будинки, які спорожніли, бо їхні власники стали жертвами несподіваної смерті або злочинцями, яких він посадив до в’язниці. В обох випадках треба було знайти сліди життєдіяльності людей, котрі колись тут мешкали.

Коли вони вийшли з авта, десь поблизу прогуркотів потяг. Вістінґ підійшов до дверей, відімкнув замок, відключив сигналізацію.

Повітря сухе, в домі пахло пилюкою. Короткий коридор вів углиб будинку. Кухня — просто попереду, вітальня — ліворуч, праворуч — іще один коридор з дверима до ванної, спальні й кабінету, далі — сходи на другий поверх.

Спершу вони оглянули другий поверх: дві спальні, маленька вітальня і маленька ванна. Усіма кімнатами, здавалося, уже давно ніхто не користувався. Одна зі спалень, вочевидь, належала синові. Там стояв музичний стереоцентр, поличка з колекцією CD. Кімната наче цілком позбавлена приватності, ніби з неї забрали всі особисті речі. Шухляди столу й полиці в шафі порожні. На стіні висіло лише фото Леннарта.

На першому поверсі дві кімнати, які первісно були спальнями, переробили на домашній кабінет. Перед вікном стояв великий письмовий стіл зі старомодним пузатим монітором і купою газет та журналів. Уздовж стін — книжкові стелажі з документалістикою, політичними біографіями, полемічними книжками й книжками про американську історію. У кутку — архівна шафа. Вістінґ висунув верхню шухляду-штатив, погортав теки. То були реєстраційні документи, державні сертифікати, старі екзаменаційні виписки, страховки, податкова документація, рахунки й квитанції. У другій шухляді лежала купа газетних вирізок і різна приватна кореспонденція: від хронік і читацьких листів — до звернень у місцеві благодійні організації, різдвяних листівок та привітань з днем народження. На одній теці напис «Лена». Вістінґ зрозумів, що то ім’я онучки. Тека була майже порожня. Газетна вирізка з якогось заходу в дитячому садку з фотографією матері й доньки, ще одна подібна вирізка зі шкільного заходу, оголошення у рубриці «Новонароджені» й церковний листок, де в переліку дітей, які прийняли хрещення, було ім’я Лєни Салвесен.

У найнижчій шухляді на штативі висіли дві товсті підвісні теки. У найбільшій була лікарняна кореспонденція, пов’язана з хворобою і смертю дружини. У другій зібрано всі синові папери, від шкільних табелів з оцінками до свідоцтва про смерть.

Шкільні сертифікати свідчили, що Леннарт добре володів багатьма шкільними дисциплінами, але поступово почав пропускати шкільні заняття і його успішність пішла на спад. У багатьох учительських записках і коментарях ішлося про низьку концентрацію уваги на уроках. Були там і документи, пов’язані з діагностуванням синдрому порушення активності та уваги (ADHD), однак без остаточних висновків.

Мортенсен сів до столу, взявся ретельно перебирати вміст шухляд.

— Альманахи, — озвався він, виймаючи з нижньої шухляди стос маленьких червоних календарів-щоденників.

Вони лежали посортовані в хронологічній послідовності від 1981-го до 2005 року. Вістінґ вийняв один за 1998-й, погортав знічев’я. Кожний розворот розграфлений на тиждень, дев’ять ліній для буднів і чотири — для вихідних. Клаусен занотовував різні домовленості й зустрічі. Деякі у вигляді скорочень, інші — з іменами. Деякі перекреслені, інші — підкреслені. Жодних особистих позначок, які стосувались би домовленостей, лише час і місце зустрічей.

Мортенсен відклав альманахи набік, їх вони заберуть з собою.

Наступні кілька годин вони витратили на ретельний огляд усього, що було в кабінеті. В обох чоловіків склалося враження, що Бернгард Клаусен не належав до людей, які мають що приховувати. У кабінеті не було сейфу, жодна шухляда чи шафа не замикалася на ключ. Жодні папери наче б не мали нічого компрометуючого.

Мортенсен знайшов пароль до комп’ютера на папірці під накладкою стола. Переглянув усі файли й не знайшов абсолютно нічого цікавого.

Окрім альманахів, вони взяли з собою товсту книгу з телефонами й адресами.

Перед від’їздом Вістінґ іще захотів оглянути гаражі — їх було два. Один — прибудований до будинку, а другий стояв окремо, ближче до дороги. Ключі висіли в одній зв’язці в коридорі. Гараж при будинку був незамкнений. Вістінґ підняв угору ворота й зазирнув досередини. У глибині стояв стіл, над ним — полиця з інструментами. Лопата для відгортання снігу й мітла прихилені до стіни. І більше нічого.

Вони замкнули гараж на ключ і перейшла до другого. Завищали завіси, коли піднялися ворота. Усередині їх чекало сумне видовище розкарячених мотоциклетних скелетів, розкиданих запчастин, інструментів та обладнання.

— Синовий, — прокоментував Мортенсен, переступаючи каністру з-під оливи.

Його черевики позалишали сліди на брудній, запилюженій бетонній підлозі.

— Мабуть, сюди так ніхто й не заходив від самої його смерті, — промовив Вістінґ.

Він чекав надворі, доки Мортенсен позаглядав у шафки, пошарпав двері комірчини в глибині гаража.

— Думаю, тут ми нічого не знайдемо, — сказав він, виходячи.

Вістінґ кивнув, зачинив гаражні ворота.

Шукати відповіді на запитання треба було в іншому місці.

10

Ліне завела авто, але з місця не рушала, завмерла за кермом. Вона чимало часу витратила на Едель Голт. Могла зі спокійною совістю викреслити всі пункти, про які її просив розпитати батько, однак нічого конкретного не вивідала. Тему грошей вона зачіпала кілька разів, але так і не зуміла повернути розмову в русло, яке її цікавило. Ліне сподівалася, що батькові й Мортенсенові більше пощастить з партійними бонзами. Від тієї частини роботи, яку доручено їй, марно сподіватися великої віддачі, то було радше просування наосліп.

Наступна домовленість з Ґюттормом Геллевіком. Він займав чимало різних посад в Робітничій партії: і в центральній управі, і в міському осередку Осло. Ліне не раз бачила його в новинних сюжетах. То був огрядний чоловік з пишною сивою шевелюрою.

Двері відчинила його дружина.

— Вона прийшла! — гукнула жінка вглиб помешкання.

Ґютторм Геллевік крикнув щось у відповідь. Дружина провела Ліне в робочий кабінет. Геллевік встав з-за письмового стола, ступив їй назустріч.

— Я саме почав писати некролог, — махнув він рукою позад себе, у бік стола. — У церкві інші згадають його добрим словом, але я відчував, що теж мушу щось сказати.

Вони сіли на канапу в кутку кабінету.

— Що ви пригадуєте найвиразніше? — запитала Ліне.

— Теплий гумор, щире серце, милі розмови. Він завжди був цікавим співрозмовником і уважним слухачем.

— Ви з тих людей, які були йому найближчі.

— Принаймні колись, — кивнув Геллевік і розповів про першу зустріч, пов’язану з роботою робітничого руху, коли вони вступили в 60-х роках до партії.

Геллевік розповідав анекдоти й потішні байки про Бернгарда Клаусена, політика й приватну особу. Історії посилювали загальне враження про нього як про щедрого, щирого й мудрого чоловіка, котрий для багатьох багато важив.

— Але потім він змінився. За короткий час втратив дружину й сина. І це його зламало. Мало хто розумів, як важко йому було бачити згасання дружини. На позір він тримався, здавався сильним і міцним, насправді ж дуже страждав від того, що не міг їй допомогти. Коли ж загинув син, чаша страждань переповнилася. Він мусив узяти паузу і хоч на час піти з політики.

— Ви часто бачилися на ту пору?

— Я мав би більше підтримувати його, але Бернгард волів бути на самоті. Ходити на піші проходи. Щоб ніхто не муляв йому очі.

У кабінет увійшла дружина Геллевіка з кавою і намащеними лефсами — картопляними млинцями. Геллевік розповів, як Клаусен познайомився зі своєю дружиною і що вона для нього означала.

— Після її смерті він став зовсім іншою людиною.

— Якою?

Ґютторм Геллевік замислився, ніби зважував свої слова, щоб не бовкнути такого, що можна було б потрактувати як докір чи критику.

— Він завжди був уважним до співрозмовника, демонстрував зацікавленість, йому важливою була думка інших, він і сам охоче вступав у дискусії, але після смерті Ліси став маломовним і замкнутим. Раніше тільки його й чути було за столом, а потім наче онімів, сидів, поринувши в свої думки.

Слова Геллевіка дуже нагадували розповідь Едель Голт усього лиш пару годин тому.

— У той період трапилося ще щось, що вплинуло на нього? — запитала Ліне.

Ґютторм Геллевік наче не зрозумів запитання.

— Щось, пов’язане з політикою? — Ліне не уточнювала, що мала на увазі.

Геллевік похитав головою.

— Та ні… Але він почав змінювати погляди на чимало речей.

— Це ж як?

— Робітнича партія ратує за свободу, справедливість і братерство, однак Клаусен почав інакше трактувати ці поняття. Він не відчував своєї свободи. Вважав, що суспільство надто регулятивне, занадто втручається в приватне життя громадян, стає на заваді тим, хто намагається чогось досягти. Клаусен трактував це як несправедливість, відчував дедалі більшу потребу стати незалежним індивідом, а не частиною спільноти.

Геллевік розповів про свої політичні дискусії з Бернгардом Клаусеном.

— Для Ґеорґа Гімле та й для інших у партійному керівництві він почав ставати проблемою. Раптом обернувся вільнодумцем, який заперечував основоположну ідеологію. Але я цінував його вільнодумство. Це одна з рис, яку я високо ціную.

— Але ж згодом він повернувся у політику й став міністром закордонних справ, — завважила Ліне.

— Йому потрібний був час для зміни кута зору, — пояснив Геллевік. — Це вже сталося пізніше, наприкінці його політичної кар’єри, але, думаю, його світогляд зазнав змін десь у той час, коли він осамотів.

Ліне спробувала відволікти Геллевіка від політики.

— Ви часто бували в нього на дачі? — запитала вона.

— Щоліта.

— І влітку після смерті дружини?

Ліне намагалася прив’язати розмову до важливого їй відтинку часу.

— Тоді — теж, — кивнув Геллевік і розповів про поїздки на риболовлю, пізні літні вечори, допомогу в господарстві. — Наприкінці літа він уже трохи ожив, побадьорішав, аж раптом сталося нещастя з сином.

Вони просиділи ще з півгодини, доки Ліне знайшла нагоду, як плавно завершити інтерв’ю.

Сидячи в авті, Ліне переглянула свої записи. Вона мусила надсилати батькові звіти прокожне своє щонайменше розслідування. Незвичний метод роботи. Переважно Ліне робила нотатки трохи тут, трохи там, щось записувала в блокнот, щось зберігала в «маку», а щось — у голові. Потім зводила все до спільного знаменника в статті. Тепер складати докупи виокремлені пазли в одну зв’язну історію мала не вона, а її батько.

Запис розмови з Ґюттормом Геллевіком вималював дещо інший портрет Бернгарда Клаусена, ніж той, який вона вже мала в своїй уяві. Та у Ліне не було відчуття, що вона підступила ближче до того, за чим шукала.

Найцікавішим батьковим завданням була цидулка з номером телефону, знайдена в одній з коробок з грошима. Вона вийняла аркушик з іменем, адресою та ідентифікаційним номером власниці, Ґіне Юнасен. Інформації про неї знайшлося небагато. Мешкала сама. Дітей не мала, працювала на півставки в книгарні.

Ліне ввела адресу в GPS. 26 хвилин їзди. Замість того, щоб зателефонувати й домовитися про зустріч, вона рушила з місця і поїхала, керуючись вказівками навігатора. Він привів її до підвального помешкання на Колсосі. Молода жінка віку Ліне сиділа за столиком у саду й підвела голову від книжки. Ліне прихопила блокнот.

— Привіт! — гукнула вона, хряснувши за собою автомобільними дверцятами.

Жінка відклала книжку на стіл.

— Я вас слухаю.

Ліне підійшла, відрекомендувалася, назвалася журналісткою.

— Я працюю з однією справою, пов’язаною з Бернгардом Клаусеном.

На обличчі жінки не вималювалося нічого іншого, окрім здивування.

— Я хотіла б трохи порозмовляти з вами про нього.

— Зі мною?

— Так! Ви ж його знали?

Жінка похитала головою.

— Думаю, ви помиляєтеся. Я, звісно, знаю, про кого мова, але ніколи не знала його особисто.

Ліне зиркнула на аркушик, на ідентифікаційний номер, у якому закладена дата народження. Ґіне Юнасен народилася 1988 року. Її раптом осяйнуло.

— Ви, мабуть, знали його сина? Леннарта Клаусена? Жінка засміялася, ніби йшлося про непорозуміння. — Боюся, ви сплутали мене з іншою Ґіне Юнасен!

Ліне прочитала вголос номер телефону й ідентифікаційний номер.

— Так, це я, — підтвердила жінка.

— Ніхто більше не користується вашим телефоном?

Жінка нахилилася по пляшку з водою, яка стояла в затінку під столом.

— Ні, — промовила вона, відкручуючи корок.

Ліне спало дещо на думку.

— Як давно у вас цей номер телефону?

— Завжди.

— Тобто?

— Відколи мені подарували перший мобільний. На моє шістнадцятиліття.

— Отже, з 2004 року? — підрахувала Ліне.

— Мабуть, так, — кивнула Ґіне Юнасен. — Тепер мобільні телефони мають уже й дошкільнята.

Ліне всміхнулася.

— Гм… Мабуть, таки непорозуміння. Вибачте за клопіт!

Ліне повернулася в авто, сіла за кермо. Ґіне Юнасен встала зі стільця, подала їй знак. Ліне опустила вікно з пасажирського боку, перехилилася через сидіння.

— Тут така справа, — Ґіне підійшла до неї. — Згадала… Коли мені подарували мобільних, було кілька помилкових дзвінків. Мабуть, телефонували тому, хто мав номер до мене.

Ліне кивнула. Логічне пояснення. Номер, яким довший час не користувалися, передавали новому абонентові.

— Знаєте, хто вам телефонував?

— Ні, але питали Даніеля.

— Це ви точно пам’ятаєте?

— Точно, бо мого батька звуть Даніелем. Думала, він мав на увазі тата. Теж було таке собі непорозуміння.

— Отже, власник номера до вас називався Даніелем?

— Так, але це було дуже давно…

Ліне подякувала, зняла зубами ковпачок з кулькової ручки й записала на чистому аркуші блокнота: Даніель.

11

Вістінґ відкрив дві бляшанки тушкованого м’яса, висипав м’ясо в каструлю й увімкнув плиту на повну потужність.

За кухонним столом сиділи четверо. Він зсунув папери ближче до середини, поставив тарілки для себе, Мортенсена, Ліне й Амалії.

— Він був не зовсім таким, — сказала Ліне, відкладаючи некролог Бернгарда Клаусена. — Партія вважає його людиною, яка твердо стояла на своїх політичних позиціях. А Ґютторм Геллевік розповів, що він стосовно багато чого змінив свої політичні погляди. У кожному випадку, його більше не хотіли мати за постійного промовця на святкуваннях Першого травня.

Вістінґ думав, як це суперечить тому, що він почув раніше того ж дня в офісі партії.

— Про померлих або добре, або ніяк, — прокоментував Мортенсен, не відриваючись від ноутбука. — Відбитки пальців двох людей на картонних коробках уже ідентифіковані.

Амалія схопила виделку й почала гатити нею по столі. Ліне відібрала виделку.

— Чиї? — запитав Вістінґ від плити.

— Бернгарда Клаусена й Вальтера Крума. Їх порівняли з контрольними зразками. Пальчики Клаусена на всіх коробках, Вальтера Крума — лише на кількох. Але є ще кілька неідентифікованих відбитків. Їх треба перевірити в базі даних.

— Коли отримаємо відповідь? — поцікавилася Ліне.

— Завтра.

— Щось повідомили вже про записку з телефонним номером? — запитав Вістінґ, помішуючи в каструлі.

Мортенсен похитав головою.

— Це всього лише неформальна інформація. Якби мали щось конкретне, повідомили б.

— У його адресній книжці знайшлися чотири Даніелі, але жодний не мав такого телефонного номера, — завважила Ліне.

— Той Даніель отримав новий номер, — нагадав Вістінґ.

— Один із номерів належить Даніелеві Нюрупу, політикові з данського міністерства закордонних справ, — усміхнулася Ліне. — Другий — Даніелеві Рабе, політичному журналістові з газети «Афтенпостен».

М’ясиво почало булькотіти. Вістінґ помішував його, доки впевнився, що страва добре прогрілась, а тоді поставив каструлю на стіл. Ліне почепила Амалії нагрудник, наклала в тарілку м’яса, розім’яла більші шматочки виделкою.

— Як думаєш, телефонна компанія могла б перевірити, кому раніше належав той номер? — запитала вона.

— Я вже колись мав з таким справу, — сказав Мортенсен, відсуваючи ноутбук. — Але у них немає заархівованих давніх номерів, хоча я, звичайно, перевірю детальніше.

Мобільний задзвонив, коли Вістінґ саме накладав собі страву на тарілку.

— Юнас Гільдре з «Даґбладет», — назвався чоловік на іншому кінці. — Що ви могли б розказати мені про Бернгарда Клаусена?

Запитання було цілком несподіваним.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Вістінґ, відкладаючи черпак у каструлю.

— Ведеться ж розслідування? — не так запитав, як констатував журналіст. — Горіла його дача…

Це не було новиною. Усі медіа вже написали про це, до того ж Вістінґ не бажав брати на себе відповідальність за інформацію.

— Прокурор поліції, Крістіне Тііс, відповідає за інформування преси. Поговоріть з нею!

— Я хотів би спершу отримати трохи базової інформації, — сказав журналіст.

Вістінґові дуже кортіло урвати розмову, не мав жодного бажання бачити своє прізвище в газеті. Але якщо зараз пошле журналіста до дідька, поставить у незручну ситуацію Крістіне Тііс. Вона не знає подробиць справи, тож не знатиме, що і як говорити.

— Добре, але я не хочу, щоб на мене покликалися чи мене цитували.

— Не маю нічого проти, — погодився журналіст. — Як я вже казав, мене цікавлять лише факти. Чи знайшли, наприклад, причину займання?

— Ні!

— Але підозрюєте підпал?

— Це ще треба з’ясувати.

— Я знаю, що на дачі незадовго до пожежі побував хтось сторонній.

Вістінґ уже пожалкував, що погодився на розмову. Журналіст був добре поінформований. Певно, мав свою людину в охоронній фірмі. Заперечити очевидне було неможливо.

— Було, справді, зафіксовано сторонню присутність, — підтвердив він. — 3 пульта охорони надійшло повідомлення про кілька помилково набраних кодів і паролів.

Вістінґ підвівся, відійшов трохи від столу.

— Ми очікуємо від них технічного рапорту, — додав він, натякаючи, що фальшивий набір коду міг бути й технічним збоєм системи.

— Ви якось пов’язуєте смерть Клаусена з пожежею?

— Не зрозумів? — Вістінґ зумисне намагався перекласти відповідь на співрозмовника.

— Чи існує взаємозв’язок між смертю Клаусена й пожежею?

Відповідь однозначно ствердна. Вістінґ не мав сумніву, що одне тісно пов’язано з другим. Коли Клаусен не мав уже змоги сам припильнувати таємницю своєї потайної кімнати, хтось інший подбав, щоб згорів увесь будинок.

— То в чому цей взаємозв’язок? — запитав натомість він.

— Не знаю, — відповів журналіст. — Але щось таки викликає у вас підозри?

Вістінґові доводилося ретельно зважувати кожне слово, аби не бовкнути чогось такого, що спровокувало б гучні заголовки й привернуло зайву увагу.

— Тут ідеться про природну смерть, про що свідчить тривала історія хвороби.

— Хтось вламався до літнього будинку, знаючи, що господар мертвий і на дачі нікого немає?

— Не хочу вестися на спекуляції…

— Коли ви більше знатимете про пожежу? — запитав журналіст на завершення розмови.

— Дача згоріла вщент. Навряд чи слідчі дії дадуть конкретні відповіді.

— Але ж ви обов’язково з’ясуєте, чи була горюча рідина?

— Звісно! Це ж рутина в будь-якому розслідуванні, — підтвердив Вістінґ.

— Правильно буде сказати, що стосовно пожежі є деякі досі не з’ясовані обставини? — допитувався журналіст.

— Через руйнування вогнем дуже важко, ясна річ, укласти чітку картину перебігу подій, — ухильно відповів Вістінґ.

Журналіст був розчарований, бо не отримав усіх відповідей, на які сподівався, але подякував і ввічливо попрощався.

— Юнас Гільдре з «Даґбладет», — сказав Вістінґ і глянув на Ліне.

— Журналіст з політичної редакції, — пояснила вона. — Швидше за все, це перша спроба намацати слабкі місця. Він не з тих, хто легко здається.

Вістінґ почав записувати в пам’ять телефону номер журналіста, але його урвала смс-ка. Щоб прочитати, довелося одягти окуляри, і це трохи зайняло часу, перш ніж він збагнув, що повідомлення надійшло від охоронця, який першим приїхав на дачу, коли спрацювала пожежна сигналізація. У повідомленні було посилання на відео з камери зовнішнього спостереження.

— Можеш запустити відео? — запитав він, тицяючи телефон під ніс Мортенсенові.

Мортенсен взяв його телефон, переслав відео собі, а тоді розташував ноутбук посередині столу так, щоб усім було добре видно. За мить на моніторі з’явилося зображення кабіни фургону служби охорони. Вістінґ його впізнав. Фургон їхав униз вулицею повз готель у центрі Ставерна, потім звернув ліворуч біля порту. Якість зйомки була дивовижно високою. Унизу кадру видно час: 05.14. З авторадіо лунала приглушена музика.

Вістінґ пошпортав їжу на тарілці. Тушковане м’ясо майже не мало смаку. У відео пролунав дзвінок. Охоронець відповів, назвавши номер патруля і своєім’я.

Було важко розчути розмову, але Вістінґ збагнув, що йшлося про сигналізацію, яка спрацювала, черговий на центральному пульті назвав адресу.

Зросли оберти двигуна. Авто попрямувало від центру за місто. Вуличне освітлення зникло позаду. Фари освітлювали темну дорогу з полями обабіч. Майнула табличка, яка знімала обмеження швидкості, загув, розганяючись, двигун.

Далеко, за лугом, виринули два світляні ока — фари зустрічного авта. Вони швидко наближалися і промчали повз. Світло засліпило камеру, годі було розгледіти номерний знак.

Їзда тривала далі. Назустріч виринув ще один автомобіль. Цього разу теж неможливо було побачити номери, зате авто мало табличку таксі на даху.

Знову задзвонив телефон. Мортенсен увімкнув звук гучніше. З центрального пульта повідомляли, що за адресою, куди прямувало авто охорони, спрацювала ще й пожежна сигналізація.

Охоронець відрапортував, що буде на місці приблизно за чотири хвилини.

Ось уже поворот на Гуммербаккен, на тлі темного неба виднілася заграва.

Амалія закрутилася на стільчику, їй надокучило сидіти. Ліне вийняла її і поставила на підлогу.

— Стоп! — вигукнув Вістінґ. — Відмотай назад!

— Я теж помітив, — кивнув Мортенсен, відмотуючи відео на 15 секунд назад.

Коли автомобіль скинув швидкість перед з’їздом з головної дороги, у «кишеньці» збоку спалахнули фари. Фари охоронного автомобіля освітили сірий автофургон.

Мортенсен записав час.

Неможливо було роздивитися номер чи водія за кермом, але якість зйомки дозволила б людині, яка зналася на автомобілях, ідентифікувати марку й модель.

Авто охорони просувалося далі вузькою доріжкою. Зображення тряслося через погане дорожнє покриття. Ось уже видно вогонь.

— Більше горить позаду будинку, — завважив Мортенсен. — У крайній кімнаті.

Вістінґ знову взявся до їжі на тарілці. На записі з’явилися кілька зівак, які то входили в кадр, то виходили з нього.

— Добре, — сказав Вістінґ, відкладаючи виделку з ножем. — Можеш визначити, що то було за авто в «кишеньці» біля дороги?

— Схоже на «берлінго».

Мортенсен відмотав до тієї хвилини запису, яку собі зафіксував. Сірий фургон знову з’явився на екрані. Він поставив запис на паузу й зробив з кадру фото.

— «Сітроен берлінго» або «пежо партнер», — промовив Мортенсен. — Я це з’ясую.

Ліне прибирала зі столу. Вістінґ підвівся, знайшов у шухляді кухонної шафки зубочистку й заходився задумливо длубатися у зубах.

12

Вістінґ і Мортенсен припаркувалися в кінці вулички. На згарищі ще курилося. Від будинку зостався лише комин. Значних пошкоджень зазнав і автомобіль Бернгарда Клаусена, а ось садові меблі на майданчику для грилювання, унизу над морем, між деревами, вціліли.

З патрульного авта вийшов полісмен, підійшов до них. Новин мав небагато: після того, як поширилися чутки про пожежу, тут збиралося чимало цікавих — ото й усе.

Вістінґ з Мортенсеном пригнулися, щоб пройти під поліцейською маркувальною стрічкою. У ніс вдарив кислий сморід диму. Навколо валялася черепиця упереміш з обвугленими дерев’яними балками. Подекуди стирчали пружини матраців та всілякі металеві рештки.

— Кримінальних техніків доведеться чекати до завтра, — сказав Мортенсен, пробираючись до тильної частини колишнього будинку.

Вістінґ рушив за ним. Від кімнати, де зберігалися гроші, нічого не залишилось. Один газовий балон, який стояв у шафі, розірвався збоку й лежав за кілька метрів у кущах малини. Другий зник.

— Він мав човен? — запитав Мортенсен.

Вістінґ глянув у бік причалу. Там стояв якийсь чоловік у зеленій вітрівці.

— Чи Бернгард Клаусен мав човен? — перепитав він.

— Так.

— Не знаю… Пригадуєш бензинову каністру на ліжку?

— Ага, і дві під ліжком, а ще спрей-балончики і газовий балон у шафі, — кивнув Мортенсен. — Досить іскри, і вогонь уже було не спинити.

Вістінґ знову зиркнув на причал. Чоловік у зеленій вітрівці піднімався до них, однак зупинився перед огороджувальною стрічкою.

— Це він, — промовив Вістінґ.

— Хто?

— Генпрокурор, Юган Улав Люнґ.

Патрульний уже намірився вийти з авта, але Вістінґ подав йому знак, мовляв, сам розбереться.

Вони мовчки привіталися за руку. Вістінґ підняв стрічку, пропустив генпрокурора й відрекомендував його Мортенсенові.

— Є якісь результати? — поцікавився Люнґ.

Вістінґ розповів про знайдені в коробках гроші та про дослідження відбитків пальців.

— Ви б знали, якби тут були замішані надзвичайники чи служба безпеки? — запитав він. — Можливо, органи нацбезпеки?

— Я з ними спілкувався, — відповів Люнґ. — Жодна зі служб не мала Клаусена в активній розробці. Крім того, немає ніяких відомостей про те, що чиновники чи політики рівня Клаусена були запідозрені в нелояльності до влади чи у співпраці на користь іноземних держав.

Порив вітру шарпнув дзвоник на одному з дерев неподалік, і той лунко задзвонив. Заскрипів гамак на металевих ланцюгах.

— Підпал? — запитав Люнґ, підійшовши на крок ближче до згарища.

— Так…

Вістінґ розповів про сигналізацію і про фіксацію стороннього автомобіля на камеру відеореєстратора охоронця.

Генпрокурор стояв, замислившись.

— Я ще вчора мав поінформувати вас про дещо, — обернувся він до Вістінґа.

Вістінґ кивком запросив його сісти до садового столика на майданчику, викладеному кам’яною плиткою. Генпрокурор витягнув з-під столу стілець і сів спиною до вечірнього сонця.

— Прокуратура отримує дуже багато пошти, — почав він. — Я маю на увазі не конкретні офіційні звернення, а листи від людей, які зазнали негативного досвіду від спілкування з поліцією чи прокуратурою, почуваються несправедливо скривдженими, а тому звертаються зі скаргами чи по підтримку або просто повідомляють про свою недовіру до місцевої поліції. А бувають ще скандалісти й прихильники теорій змови. Або люди з розладами психіки чи роздвоєнням особистості, котрі пропонують якісь фантасмагоричні вирішення резонансних карних справ, про які кричать усі медіа. Чимало звернень надходить із психіатричних клінік закритого типу.

Вістінґ кивнув. Йому теж надходили звернення від громадян, на чию думку, серйозні злочини були змовами, зрежисованими таємними альянсами між провідними суспільними діячами.

— Я читаю все, — вів далі генпрокурор. — Тим, що підписуються, відповідаю, принаймні першого разу. Все архівується. У нас добра система архівування, тож легко знайти будь-який лист.

Люнґ вийняв з внутрішньої кишені піджака складений удвоє коричневий конверт, простягнув Вістінґові.

— Це — копія. Оригінал в авті.

Вістінґ дістав з конверта машинописний аркуш. Лист, датований 11 червня 2003 року, адресований генеральному прокурору, Юганові Улаву Люнґу. Без підпису. У листі — один рядок.

Перевірте міністра охорони здоров'я Бернгарда Клаусена у зв'язку зі «справою Єршьо».

— «Справа Єршьо»? — перепитав Вістінґ.

— 2003 року біля озера Єршьо зник 22-літній юнак, — пояснив Люнґ. — Симон Мейєр. Його оголосили в розшук 31 травня, на той момент він уже два дні не з’являвся на роботі. Мешкав сам, зник на риболовлі.

— Єршьо, — повторив Вістінґ. — Це ж в Оппеґорді? Клаусен звідти родом.

Генпрокурор кивнув.

— Риболовне начиння валялося на березі, а ось хлопця так і не знайшли.

Люнґ затамував дихання, перш ніж розповідати далі.

— У цьому не було жодного сенсу, — він кивнув на листа в руках Вістінґа. — Звичайна бридка анонімка. Для таких випадків у нас передбачена окрема процедура. Зміст повідомлення ми передали в місцевий відділок поліції.

— Чим завершилася справа зі зникненням хлопця?

— Справу відклали з трактуванням нещасного випадку через утоплення. Але її знову поновили в зв’язку з іншими подіями. Через півроку прийшов іще один подібний лист.

Люнґ махнув рукою у бік авта, ніби кажучи, що оригінал теж там.

— Відправник був, вочевидь, той самий. І зміст той самий, лише докладено вирізку з місцевої газети. Родина була незадоволена роботою поліції, вважаючи, що поліція доклала замало зусиль для розкриття справи. На їхню думку, пошуки припинили надто рано, водночас рідним не давали спокою деякі обставини зникнення. Вудочку, мішок і денний улов знайшли на стежці, яка вела від місця риболовлі, за двадцять метрів від води.

— Вважаєте, щось у тому є? — запитав Вістінґ і ще раз перечитав речення у листі.

— Ви повинні знати всі обставини, — відповів Люнг, підводячись. — Я хотів витребувати справу для вас, але її в архіві не виявилося.

— Як — не виявилося?

— Передали в ДН-групу для оцінки, чи варто її поновлювати.

Вістінґ уже мав досвід співпраці з новою групою в Кріпосі, яка розслідувала давні, нерозкриті справи.

— Хто курує? — запитав він.

— Адріан Стіллер, — відповів генпрокурор.

— Я його знаю, — кивнув Вістінґ.

— Він з тих, кого ви хотіли б залучити до нашої справи?

Вістінґ задивився на горизонт.

— Чесно кажучи, ні. Якщо контроль за справою на мені. Та все можливо…

Вістінґ і Мортенсен провели генпрокурора до авта, припаркованого трохи далі дорогою, на відкритому майданчику. Юган Улав Люнг відчинив багажник, вийняв маленький пакетик, загорнений у сірий папір.

— І листи, і конверти — там. Матеріал, звісно ж, ніколи не досліджували на предмет відбитків пальців чи інших слідів. Але, гадаю, справа варта спроби. Дуже хотілось би знати, хто написав листа й навіщо.

13

«Кишенька», з якої виїхало авто на записі відеореєстратора, була маленьким, посипаним гравієм майданчиком при самій дорозі з поштовими скриньками дачників і контейнерами для сміття.

Вістінґ зупинився, вони з Мортенсеном вийшли з авта.

— До будинку якихось п’ятсот метрів. 5–6 хвилин пішки. Якщо бігцем, то швидше.

— Охоронець, коли отримав повідомлення про пожежний алярм, сказав, що буде на місці за чотири хвилини, — згадав Мортенсен.

Вістінґ уважно роззирнувся — ану ж, щось завалялося в жорстві. Та не знайшов нічого, крім зім’ятої під колесами бляшанки з-під пива, обгортки жувальної гумки, цигаркових недопалків і пакетиків з-під жувального тютюну. Все валялося тут уже давно.

У «кишеньку» завернуло якесь авто, і з нього вийшла дама десь п’ятдесятирічного віку з пакетом сміття, викинула його в контейнер, перевірила свою поштову скриньку. Жмут рекламних проспектів відразу опинився у контейнері для паперу. Потім жінка сіла за кермо й поїхала далі.

Вістінґ інтуїтивно підійшов до штатива з поштовими скриньками, знайшов скриньку з іменем' «Б. Клаусен», зазирнув досередини. «Даґсавісен» і «Афтенпостен» з купою реклами. Ніякої особистої кореспонденції. Потім зачепився поглядом за сусідню скриньку. Напис вилинялими літерами: «Арнфінн Вальман, буд. К 622».

На скриньці Клаусена написано адресу: «Гуммербаккен, 102».

— Який номер будинку в Клаусена? — обернувся Вістінґ до Мортенсена.

— Не знаю. То старий спосіб нумерації. Тепер усі вулиці отримали свої назви.

— Маєш з собою ноутбук?

— У торбі, — кивнув Мортенсен.

— Знайди фото потайної кімнати!

Вони сіли в авто. Мортенсен знайшов учорашні фотографії.

— Що тобі спало на думку? — запитав він.

— Те, що ти сказав учора. Тебе цікавило, чи мав Клаусен човна.

— І що?

— Знайди фото нижнього лежака, де в кадрі бензинова каністра. Мортенсен погортав фотографії, знайшов одну найкращої якості з червоною каністрою. На ній чорною тушшю було написано: «К698».

— Маркування за номером будинку, — сказав Мортенсен.

— Але чи цей номер і є номером будинку Клаусена?

— Треба з’ясувати…

Мортенсен залогінився у поліційну базу даних, а звідти перейшов до реєстру нерухомості.

Вістінґ знову вийшов з авта, заходився нишпорити між поштовими скриньками. Чимало з них простояли тут дуже багато років і досі мали старе маркування — номери будинків, а ще наклеєні аркушики з назвами передплачених газет.

— Є! — вигукнув Вістінґ. — Ґюннар Б’єрке!

Мортенсен сидів, схилившись над ноутом.

— Далі дорогою є ще два літні будиночки, — сказав він.

Вістінґ зазирнув у скриньку — порожня.

— Може, той Б’єрке зараз тут, — припустив він, повертаючись до авта.

Сів за кермо, розвернувся і знову поїхав до дачного ареалу.

Мортенсен тримав ноутбук на колінах.

— Можливо, ота червона хатина, — показав він, коли вони звернули на повороті.

Перед будиночком стояло «вольво». Вістінґ припаркувався позаду нього. Чоловік приблизно його віку підвівся зі стільця на веранді, відклав книжку.

— Ґюннар Б’єрке? — запитав Вістінґ, зачинивши за собою дверцята авта.

— Ян Відар, — відповів чоловік. — Ґюннар — мій батько. А в чому справа?

Вони підійшли ближче, пояснили, що з поліції.

— Розслідуємо нічну пожежу, — пояснив Вістінґ.

Чоловік кивнув.

— Я прокинувся від неї. Поліцейські вже мене допитали. З’ясували причину?

— Криміналісти-техніки візьмуться до роботи завтра зранку, — сказав Мортенсен.

— Але ви маєте підозру про підпал? — чоловік кивнув на авто патрульної поліції за огородженням.

— Так, є певні обставини, які потребують ретельнішого вивчення, — підтвердив Мортенсен.

— У вас, бува, не пропадала каністра? — запитав Вістінґ.

Чоловік здивовано глянув на обох візитерів.

— Бензинова, для човна, — додав Мортенсен.

— Було таке, але давно, кілька років тому. Я купив нову, — чоловік знову сів за столик.

— А як вона зникла?

Чоловік стенув плечима.

— Просто зникла…

— З човна?

— Ні, тут стояла, — чоловік показав на клуню зі скіпкою в дверях замість замка. — Очевидно, дітиська з віддалених дач поцупили. Якийсь час ми всі страждали від них. Могли винести газовий балон для гриля. Але ми ніколи не заявляли в поліцію…

Вістінґ промовисто зиркнув на Мортенсена.

— Що ви маєте на увазі? Як страждали? — запитав він.

— У хатинах мешкали кілька хлопчаків, залишилися відпочивати, коли в батьків закінчилися відпустки і ті поїхали до міста. Цілий тиждень влаштовували бучні гулянки й шалені перегони на човнах. У Янсена тоді теж вкрали каністру.

Вістінґ обернувся, коли чоловік показав на хатину на другому боці вулички. На вікнах — віконниці, садові меблі запаковані в целофан.

— Знаєте, хто?

— Ні, але легко припустити, що з ближніх околиць. Певно, їм бракувало бензину для перегонів. Багато моїх сусідів постраждали тоді.

— Коли то було?

Ян Відар задумався.

— Улітку два роки тому, — сказав він нарешті. — А може, й три роки тому. Сумніваюся, чи ті тодішні події мають дотичність до нинішньої пожежі…

Вістінґ змінив тему.

— Ви знали Клаусена? — запитав він.

— Були знайомі, віталися. Але за нього я не голосував. Не моя партія…

— Коли ви бачили його востаннє?

— Перед вихідними, здається. Помахав йому з тераси, коли він проїжджав повз мене.

— Може, він мав гостей останнім часом, не бачили?

— Та ні… Хоча в нього бували в гостях відомі політики.

Вістінґ рушив східцями з веранди.

— Дякую за допомогу.

— Та нема за що, — усміхнувся чоловік.

Вістінґ сів за кермо, увімкнув задню передачу.

— Думаєш, Клаусен поцупив його каністру? — запитав Мортенсен.

— У кожному разі, вона опинилася в потайній кімнаті, — Вістінґ глянув у дзеркало заднього огляду на згарище. — 3 тієї кімнати зробили вогневу пастку.

По дверцятах шкрябнула гіллячка, коли він трохи з’їхав убік, пропускаючи зустрічний патрульний автомобіль.

— А дірки в стіні призначені були, вочевидь, не для підглядання, — вів далі Вістінґ. — Швидше за все для тяги повітря, щоб вогонь ліпше розгорявся.

— Метою був саме такий ефект, — погодився Мортенсен.

Вістінґ знову заїхав у «кишеньку», зупинився біля поштових скриньок.

— Пожежа потрібна була, щоб прибрати за Бернгардом Клаусеном, — він глянув на Мортенсена. — У будинку все було готове для знищення. Бракувало лишень запаленого сірника.

— А це підносить справу на цілком інший рівень, — замислено промовив Мортенсен.

Вістінґ кивнув.

— Дай телефон, — попросив він.

Мортенсен послухався.

— Таймер маєш?

— Навіщо тобі?

— Хочу перевірити, скільки часу займе доїхати до найближчого міського платного поста.

Мортенсен усміхнувся, увімкнув таймер. Вістінґ рушив з місця. Уже не вперше вдавалося упіймати злочинця за допомогою автоматичних камер дорожніх платних постів.

Перші десять хвилин до Ставерна вони їхали мовчки, далі звернули на дорогу місцевого значення у напрямку Ларвіка.

— Хто ж, у такому випадку, стоїть за цим? — запитав Мортенсен. — Генпрокурор спілкувався зі службою безпеки й іншими таємними службами. Вони б зізналися, якщо це вони. Просто дали б вказівку забрати в нас повноваження і заморозили б справу, хіба ні?

— Скоріш за все! — погодився Вістінґ. — За умови, що за всім стоять таємні служби.

— Може, є ще якісь таємні служби, які не підлягають контролю генпрокурора?

— Не в Норвегії.

— От дідько! — тихо вилаявся Мортенсен.

Вони надовго зависли на хвості автомобіля з причепом для перевезення коней, доки нарешті змогли з’їхати на автостраду в напрямку Осло. За кілька хвилин проминули платний автопост між комунами Ларвік й Саннефьорд. Спалахнув зелений вогник. Мортенсен зупинив таймер. Вістінґ з’їхав на узбіччя, увімкнув аварійки.

— 24 хвилини 17 секунд, — повідомив Мортенсен.

Вістінґ глянув у дзеркало. 25 000 транспортних засобів проїжджають автострадою за добу. Водіїв не фотографують, але фіксують усі номери із зазначенням точного часу.

— Пам’ятаєш час, коли фургон виїхав з «кишеньки»? Мортенсен знайшов у ноутбуці фото сірого фургона.

— 05.24, — прочитав він. — Мав би проминути пост приблизно о 05.48. У той час доби рух тут невеликий.

Вістінґ вийняв блокнот, у якому позаписував усі дані нічної пожежі.

— Відмотай відео до шостої ранку, — попросив він.

Мортенсен відмотав. Будинок палав. Пожежники починали лити воду.

— Що ти шукаєш?

Вістінґ не відповів, мовчки вдивлявся в монітор, аж доки дочекався власної появи в кадрі, бачив, як зупинився перед автом охорони й втупився в камеру відеореєстратора на лобовому склі.

— Ось! — скрикнув він, побачивши, як сам підняв руку, щоб глянути на годинник, перш ніж записати щось у блокнот.

Мортенсен зупинив відео. Годинник показував п’ять хвилин й одинадцять секунд на сьому. Вістінґ розгорнув блокнот на сторінці, де він записав: 06:01:07.

— Годинник реєстратора спішить на чотири хвилини, — підсумував він. — Ми шукаємо фургон, який проїхав постові камери близько 05.44.

Мортенсен кивнув, закриваючи ноутбук.

— Відповідь я зможу тобі дати завтра, у першій половині дня.

14

Амалія заснула зі смочком у роті. Ліне встала з краю ліжка, підійшла до вікна, притулилася чолом до шибки. Сутеніло. Знадвору тягнуло прохолодою.

Важко було зізнаватися, але вона жалкувала, що звільнилася з редакції «ВҐ». Тоді постав вибір між розумом та емоціями. Розум узяв гору. Вся відповідальність за Амалію покладалася лише на неї саму. Комбінувати догляд за дитиною з божевільними журналістськими буднями не під силу нікому, проте Ліне відчувала незмірну тугу за роботою. Бернгард Клаусен зі своїми грошима змусив її це усвідомити.

Ліне не покидала писання, та їй хотілося чогось більшого, ніж клепання статейок для ілюстрованих журналів.

Онде, угорі вулиці, заїхало під будинок батькове авто. Ліне опустила на вікні жалюзі, підійшла до дитячого ліжечка й обережно вийняла з ротика смочок.

На початку літа в Амалії з’явилася своя кімната, немовляче ліжечко з ґратками замінили на звичайне. Уночі мала часто причалапувала до Ліне, і та дозволяла їй залишитися у своєму ліжку, хоча існувала небезпека, що відучити від цієї поганої звички дитину буде нелегко, так само, як і від смоктання смочка.

Ліне поцілувала доню у щічку, тихенько вислизнула з кімнати й заходилася під тиху музику прибирати розкидані у вітальні іграшки.

Раптом на порозі кухні вигулькнув Вістінґ.

— Я постукав, — сказав він пошепки, показуючи на вхідні двері й водночас зиркаючи на двері дитячої.

— Вона спить, — усміхнулася Ліне.

Вістінґ прихопив з собою блокнот і планшет.

— Де сядемо?

Ліне показала на канапу.

— Є новини?

Він не відповів. Просто відкрив на планшеті фото. Ліне сіла біля нього.

— Це — потайна кімната, — пояснив він.

На фото — двоярусне ліжко з коробками, у яких зберігалися гроші. Вістінґ двома пальцями розширив частину фотографії, збільшивши зображення бензинової каністри.

— Її вкрали в сусіда по дачі два роки тому.

Вістінґ показав доньці фото шафи. В глибині, на дні, стояли газові балони. На полицях — різноманітні спреї.

— Каністри лежали ще й під ліжком, — розповідав він.

Показав фото з дірками в стіні, схованими за плакатом.

— Хоч на вікнах віконниці, ці дірки служили додатковою вентиляцією. Усе влаштовано так, щоб пожежа спалахнула миттєво.

— Отже, тут не просто підпал, а заздалегідь спланований підпал, — задумливо промовила Ліне. — Вам вдалося відстежити рух сірого фургона?

— Мортенсен завтра отримає відповідь від платної дорожньої служби, — сказав Вістінґ і пояснив, як вони вирахували час, коли фургон мав би проминути платний автоматичний пост.

Ліне здогадувалася, що батько ще не все розповів, не знав, з чого почати.

— Маєш якісь припущення по справі? — запитала вона.

— Усе вказує на відтинок часу між смертю дружини й загибеллю сина. Події вписуються у цей період.

Ліне хотіла підвестися з канапи, щоб принести чогось попити, але сіла знову.

— Які події?

— Пограбування у Ґардемуені 2003 року. Справу так і не розкрили, пограбоване не знайшли.

Ліне невиразно пригадувала про той грабунок в аеропорту.

— Мені було тоді всього лише дев’ятнадцять, — виправдалася вона й попросила розповісти.

— Партія готівки прибула літаком зі Швейцарії, її мали доставити до банку DNB і до головного офісу Пошти Осло. Грабіжники виїхали на злітно-посадкову смугу через дірку в огорожі й напали на літак саме тієї миті, коли вивантажували гроші. Йшлося про євро, долари й фунти стерлінгів.

Ліне вивчала батьків вираз обличчя. Ясно, що про це пограбування він думав від самого початку, але чомусь досі не хотів про нього згадувати.

— Тоді були підозрювані?

— У ті часи існувало організоване злочинне середовище, пов’язане з байкерами, але ніяких арештів не відбулося.

— Син… — здогадалася Ліне. — Леннарт Клаусен.

— Цілком можливо, — кивнув Вістінґ. — Однак сума не та… Клаусен мав загалом 80 мільйонів, а в аеропорту вкрали близько 70 мільйонів. Є ще інша цікава справа, прив’язана у часі.

Ліне підтягнула ноги під себе.

— Сьогодні, коли ми з Мортенсеном були на згарищі, приїжджав генпрокурор. Улітку 2003 року він отримав анонімного листа, у якому згадувалося ім’я Бернгарда Клаусена.

Вістінґ простягнув доньці планшет з фотокопією листа.

Перевірте міністра охорони здоров’я Бернгарда Клаусена у зв’язку зі «справою Єршьо», — прочитала Ліне.

— «Справа Єршьо» — це справа про зникнення біля озера Симона Мейєра, — пояснив Вістінґ. — Востаннє його бачили по обіді 29 травня 2003 року, на риболовлі. Пограбування відбулося того ж дня, у той самий час.

Потім він показав Ліне ще одну схожу анонімку й газетну вирізку з фотографією Симона Мейєра та звітом про безуспішну пошукову операцію. Ліне забрала з батькових рук планшет і перебігла очима перші абзаци. Зникнення хлопця розглядали як імовірну кримінальну справу.

— Але Клаусен не був серед підозрюваних? — запитала Ліне.

— Анонімку переслали в місцевий відділок поліції, однак я не знаю, чи з ним навіть контактували.

— Чи можливо виявити автора анонімок?

— Мортенсен досліджує ДНК й відбитки пальців, та сумнівно, що це дасть хоч якийсь результат.

— Є підстави вірити натякам у листах?

— Коли генпрокурор отримав першого листа, його потрактували як звичайну анонімку, але тепер треба подивитися на нього під іншим кутом зору.

Ліне ще раз перечитала лист.

— Написаний аж ніяк не прихильником теорії змови, — сказала Ліне. — Коли ще працювала у «ВҐ», отримувала їх пачками. Ті листи довгі, на багато сторінок. Часто з копіями королю, прем’єр-міністрові й численним депутатам Стуртинґу. А тут щось зовсім інше.

Ліне повернула батькові планшет.

— Треба розглядати обидві справи сукупно: і пограбування в аеропорту, і зникнення хлопця.

Вістінґ кивнув.

Ліне подумала, що батько, можливо, уже навіть підняв документи.

— Не все так просто, — сказав Вістінґ.

— Чому?

— Справи про зникнення у нашому архіві немає, її переслали в Кріпос, ДН-групі, з приводу поновлення.

— Групі «давніх і нерозкритих справ»?

— Рутинний перегляд, але якщо ми попросимо в них матеріали, це викличе купу непотрібних запитань.

— То що робити?

— Я думав доручити це тобі. Скажеш, нібито маєш намір написати статтю про зникнення Симона Мейєра, а тому просиш у ДН-групи доступу до матеріалів справи. Ти ж знаєш їхнього слідчого.

— Адріана Стіллера?

Вістінґ кивнув.

Рік тому Адріан Стіллер започаткував співпрацю з редакцією «ВҐ» у зв’язку з поновленням давньої справи про викрадення. Тоді Ліне підготувала подкаст і написала серію статей. Ліне не відразу викрила приховані наміри Стіллера використати медіа, щоб спровокувати реакцію злочинця.

— Тепер ролі помінялися, тепер карти в твоїх руках, — сказав Вістінґ.

Ліне відчувала, що їй таке подобається. Це ж справжнє журналістське розслідування. Йдеться про забуту справу зникнення людини, про нерозкриту кримінальну загадку. Саме з такими завданнями вона любила працювати, а можливий зв’язок з Бернгардом Клаусеном міг 90 оприявнити такі сторони справи, на які вони раніше й уваги не звертали.

— Завтра зателефоную Стіллерові. А ти добудь мені матеріали про пограбування.

Вістінґ підвівся, запитально глянув на двері дитячої кімнати. Ліне кивнула, не пішла вслід за батьком, коли той прослизнув до Амалії. У голові почав складатися план.

— Міцно спить, — промовив Вістінґ, повернувшись до вітальні.

— Чи скоригували ви суму з тодішніми валютними курсами? — запитала Ліне.

Вістінґ не зрозумів сенсу запитання.

— Ти сказав, що годинник на відеореєстраторі охоронця йшов неправильно, — пояснила Ліне. — І вам треба було скоригувати час, щоб вирахувати, коли фургон міг проминути автоматичний дорожній пост.

— У будь-якому випадку, треба враховувати великий діапазон відхилення в часі. До того ж, немає гарантії, що фургон їхав саме тією дорогою.

— Я маю на увазі пограбування, — урвала його Ліне. — Чи перерахував ти гроші за курсами валют 2003 року? Курс крони відтоді суттєво змінився.

Вістінґ приголомшено глянув на доньку, взявся вишукувати інформацію у планшеті.

— Долар знизився до шести крон. Євро — теж до шести.

Він почав підраховувати.

— Ти мала рацію, — глянув Вістінґ на доньку. — Різниця курсу дає нам майже десять мільйонів. Отже, це таки вкрадені в аеропорту гроші…

15

Уночі захмарилося, над ранок пішов дощ. Вістінґ сидів за кухонним столом, читав гостьову книгу Клаусена за 2000–2006 роки.

Більшість літніх місяців він проводив на дачі. За роки багато чого відбулося, хоча в книзі про конкретні зміни й не згадувалося. Клуасен став міністром охорони здоров’я, захворіла й померла дружина, загинув син, Клаусен взяв відпустку від політики, але згодом повернувся міністром закордонних справ. Список відвідувачів був неймовірно довгий. Чимало з тих, хто приїжджав у гості, були на той час невідомими постатями, проте згодом стали провідними політиками.

Літо 2003 року було першим літом після смерті Ліси Клаусен. Автографів у книзі стало менше, тональність записів змінилася. Якось у вихідні на початку червня на дачі зібралася на толоку ціла юрма партійних ветеранів. У книзі описано, як вони освіжили фасад будинку й облаштували відпочинковий майданчик. Згодом візитів знову побільшало.

Вістінґ почув, як надворі зупинився автомобіль, і підійшов до вікна. Приїхав Мортенсен. Дощ припустив іще дужче. У ринвах голосно дзюркотіло. Ліне вийшла з дому з парасолем і останні метри до батьківського будинку вже дріботіла бігцем. Вістінґ зійшов униз, впустив обох досередини.

Усі розташувалися на кухні. Мортенсен поставив перед собою ноутбук.

— Учора ми з Ліне з’ясували одну річ, — сказав Вістінґ, подаючи Мортенсенові каву.

— Що саме?

— Це не давало мені заснути, — Вістінґ теж сів до столу, виклав планшет. — Я понишпорив у старих справах і знайшов ось це.

Він увімкнув архівний запис новин «Даґсревю» за 29 травня 2003 року. На відео було видно кримінальних техніків, які працювали під хвостом літака «СвіссЕйр». Журналіст розповідав, з якою військовою скрупульозністю відбулося пограбування і як злочинцям пощастило втекти з величезною сумою грошей в іноземній валюті. Усі сліди зникали біля діри в огорожі на кінці злітно-посадкової смуги.

— Дати на банкнотах відповідають датам їх виготовлення, а сума готівки — тодішньому курсу валют, — пояснив Вістінґ. — Слідчі матеріали прибудуть з кур’єром упродовж дня.

Мортенсен відхилився на спинку стільця, задумався.

— Теорії і припущення у цій справі стирчать на всі боки, — сказав він. — Хоч це найконкретніші факти, але цілком нелогічні. Який стосунок може мати норвезький парламентарій до пограбування?

— Може бути якось пов’язано з тим, що розповідала Едель Голт, — втрутилася Ліне. — За всі роки роботи з Клаусеном вона ставала свідком трьох ситуацій, коли його щось мучило й негативно впливало на буденний триб життя. Уперше — коли померла дружина, удруге — коли загинув син, а втретє вона ні з чим не змогла пов’язати його депресію, Клаусен почувався пригнічено десь посередині між двома віховими подіями в житті. Це приблизно збігається у часі з пограбуванням і зникненням Симона Мейєра.

Вістінґ підтягнув до себе планшет.

— Новина з’явилася у пресі ввечері, того дня Симона Мейєра бачили востаннє, — промовив він і розповів, як надумав використати Ліне, щоб добратися до документів про зникнення хлопця.

— Я домовилася про зустріч з Адріаном Стіллером в його офісі, завтра о дванадцятій, — повідомила Ліне.

— І що він сказав? — запитав Вістінґ.

— Відреагував скептично. Але, думаю, його скепсис від того, що він нічого не очікує від поновлення справи. Тобто оптимізму в нього небагато.

Порив вітру сипонув дощем у шибку. Мортенсен випив каву й відставив набік порожню філіжанку.

— Доки я їхав сюди, зателефонували з лабораторії, — сказав він, дивлячись на список вхідних повідомлень. — Знайшли збіг двох відбитків пальців на коробках з грошима, але вони ще більше заплутують справу.

Вістінґ присунувся зі стільцем ближче до столу.

— Про кого мова?

— Про одну й ту саму особу, Фінна Петтера Ярманна.

Ім’я нічого не говорило Вістінґові.

— Має дві судимості за сексуальне насильство над неповнолітніми хлопцями.

Мортенсен обернув до решти монітор ноутбука. На фото з поліційного реєстру був тридцятилітній худорлявий чоловік.

— Ну, зовсім не типовий грабіжник, — завважила Ліне.

Вістінґ підтягнув ноутбук до себе. Вперше його засудили у 2005 році, а вдруге — в 2013-му.

— Покарання відбуває у Шієні, — повідомив Мортенсен.

— Звідки родом? — запитала Ліне.

Мортенсен відкрив реєстр населення.

— З Колботна. Звідти ж походить і Бернгард Клаусен.

— Чудово, — крекнув Вістінґ. — Провідаю його у в’язниці й побалакаю.

Він рішуче підвівся — завжди так давав знати в себе на роботі, що ранкову нараду закінчено.

name=t17>

16

Перш ніж вирушити до Осло, Ліне перечитала все, що знайшла в архівах про Симона Мейєра. Його історія була коротка: тихий, замкнутий хлопчина, майже ні з ким не спілкувався. Після закінчення ремісничого коледжу почав працювати в крамниці металевого реманенту й переїхав жити в гуртожиток. Любив рибалити. Батько розповідав в одному інтерв’ю, що любов до риболовлі син успадкував від нього. На родинній світлині позував худорлявий, цибатий хлопчина з великою щукою у руках.

Нова ДН-група відразу зажила доброї слави. Одним з найталановитіших слідчих вважали Адріана Стіллера. Ліне допомагала в розслідуванні справи про викрадення у 80-х роках Надії Кроґ, готувала подкасти, писала статті. Після розкриття справи хотіла зробити зі Стіллером портрет-інтерв’ю, але не зуміла його вмовити.

Завдання групи полягало насамперед у перегляді давніх і нерозкритих справ з метою з’ясування, чи дадуть новітні технології нові відповіді, чи можна глянути «свіжим оком» і розкрутити нові гіпотези там, де колись слідство застрягло.

Адріан Стіллер зустрів її у сорочці з закасаними рукавами, щиро усміхаючись.

— Без диктофона? — здивувався він.

Коли вона готувала матеріали для подкастів у «справі Крог», то записувала майже кожний свій крок.

— Поки що без, — усміхнулася Ліне.

Вони піднялися ліфтом на шостий поверх. Стіллер провів її довгим коридором до маленької нарадчої кімнатки. Посеред столу в світло-зеленій теці лежав стос документів. Тека розбухла, папери ледь не вивалювалися і трималися купи лише завдяки гумовій стрічці.

— «Справа Єршьо», — сказав Стіллер, жестом запрошуючи її сісти.

Ліне підтягнула до себе стілець.

— Існує якась особлива причина, чому ви взяли справу до розгляду? — поцікавилася Ліне, сідаючи.

— Справа нерозкрита… Для нас це достатня причина, — усміхнувся Стіллер.

— Я мала на увазі, може, з’явилася нова інформація, несподівані факти, які змусили вас переглянути давні події.

Стіллер, повагавшись, відповів, що йдеться про рутину, але Ліне, звісно, не повірила.

— У всіх схожих ситуаціях, коли не знайдено тіла, ми рано чи пізно поновлюємо розслідування, — додав він. — Тепер настала черга Симона Мейєра.

— І як ви чините з такими справами?

— Перевіряємо у два етапи, — почав пояснювати Стіллер. — Спершу переглядаємо технічні деталі, щоб дізнатися, чи існує матеріал, який ми можемо проаналізувати, використовуючи нову, вдосконалену технологію, а потім переходимо до тактичних аспектів, щоб виявити можливі огріхи, помилки чи недогляди, допущені поліцією на той час.

Ліне глянула на стос документів.

— Щось знайшли?

— Найсерйозніша помилка в тому, що справу назвали «справою Єршьо».

— Чому ж?

— Озеро Єршьо має площу майже три квадратні кілометри, а в найглибшому місці — 60 метрів до дна. У ньому водяться окуні, щуки, раки й вугрі, але немає певності, що розгадка ховається саме там.

Стіллер встав, взяв зі столика в кутку кавник і філіжанки.

— Найслабше місце в нерозкритих справах полягає в тому, — сказав він, — що слідчі тримаються первісної теорії.

Ліне гостро пожаліла, що не взяла диктофона. З роздумів Адріана Стіллера про давнє зникнення можна було змонтувати чудовий подкаст. Натомість вона швидко занотовувала почуте в блокнот.

— То ви не вірите, що Симон Мейєр потонув?

— Вірити чи не вірити не є завданням слідчих, — відповів Стіллер, наливаючи у філіжанки каву. — Але й підтвердження цьому припущенню немає.

— Він ішов рибалити, — нагадала Ліне.

— Неправильно! Він ішов додому після риболовлі.

Стіллер підтягнув до себе теку, розв’язав шнурівку, погортав аркуші й знайшов фрагмент карти. Місцевість називалася Ейстерн. Дорога вела до відкритого майданчика біля недіючої насосної станції, а вже звідти вузька стежка вилася через ліс до мису. На карті напис — «місце риболовлі». До карти причеплені дві фотографії. На одній — велосипед на замку, пристебнутий до ринви старої насосної станції. На другій — рибальське причандалля на стежці. Стрілками вказано зазначені місця на карті.

— Звідси двадцять метрів до води, — показав Стіллер місце на стежці. — Не міг він звідси впасти у воду. Отже, трапилося щось інше.

Фрагмент карти й фотографії були наклеєні на тверді аркуші картону, мовби в старому родинному альбомі. Перші фото — крупним планом — знахідки на стежці. Три впіймані рибини лежали в целофановому пакеті. Подертий целофан і купа дірочок свідчили, що до пакета добиралися птахи або якісь звірята. Скидалося на те, що пакет з рибою спочатку лежав у торбі разом з гачками й блешнями, але хтось його вийняв, потягнувши заразом решту речей. Вудочка валялася майже паралельно до стежки.

— Мало б здаватися, що він охайно виклав свої речі, — прокоментувала Ліне. — Але з фотографій складається інше враження.

Стіллер підніс каву до рота. Ліне показала на торбу й витягнуті з неї речі.

— Він наче віджбурнув торбу вбік, а вже потім якась звірина розтягнула те, що там лежало.

— Маєте добре око, — кивнув Стіллер.

Ліне погортала далі. Вимощений гравієм майданчик перед покинутою насосною станцією здавався більшим на карті, ніж на фото.

— А як щодо речових доказів? — запитала вона.

— Зібрали потроху всього. Недопалки, порожні пляшки, вживані кондоми. Свідчення того, для чого призначалося це місце.

— Він міг побачити щось таке, що не повинен був бачити.

— Якщо ви захочете про це писати, то мусимо відразу узгодити, що я говорив офіційно, а що — неофіційно, — застеріг Стіллер. — Неофіційно я вважаю більш імовірною версію, що Симон Мейєр став свідком сексу, а не потонув з необережності.

— Аналіз ДНК?

— Деякі аналізи були зроблені на пізній стадії слідства, у 2003 році, — відповів Стіллер. — Йдеться про три презервативи, використані одним і тим самим чоловіком. На одному з них знайдено лобкові волосини, що дало змогу встановити профіль партнера: XY-хромосоми.

Ліне глянула на Стіллера, даючи зрозуміти, що не допетрала, що він мав на увазі.

— В обох випадках було виявлено чоловічі хромосоми, — пояснив Стіллер. — Тобто йдеться про одностатеву пару, про геїв.

Ліне занотувала, але ця інформація її не зацікавила. Симон Мейєр, скоріш за все, став свідком чогось зовсім іншого.

— Ви маєте ДНК Симона Мейєра?

— Тодішні слідчі виявилися, на щастя, передбачливими. Вони взяли проби з його бритви.

Адріан Стіллер підвівся.

— Чим ця справа цікава для вас? — поцікавився він.

— Та майже тим, що й для вас, — відповіла Ліне. — Своєю нерозкритістю. До того ж, я не вірю, що хлопець упав в озеро й потонув. А це означає, що відповідь існує. Хтось щось знає.

— І що трапилося, як думаєте?

— Хтось його викрав.

— Маєте інформацію ще від когось, окрім поліції?

— Поки знаю лише те, про що тоді писала преса й що говорили близькі хлопця.

— Отже, ніхто не наводив вас на слід?

Ліне трохи розгубилася, не знаючи, що відповісти.

— Знаю з власного досвіду: завжди щось вирине, тільки-но почнеш копати, — мовила вона. — Зараз я лише приміряюся, чи у цій справі є хоч щось, що варто витягнути на білий світ.

Стіллер рушив до дверей.

— Як я вже казав по телефону, віддати теку не маю права, але ви можете вивчати її тут, — сказав він, беручись за клямку. — Коли закінчите писати, я повинен знати, що ви накопали, на той випадок, якби виринуло раптом щось важливе для розкриття справи.

Він ще постояв у дверях, уважно дивлячись на неї, ніби підозрював, що вона вже щось накопала.

— Кава в кавнику, — додав він і залишив Ліне саму в кабінеті.

17

Тюремні мури високі, товсті й грізні. Сіризна бетонних стін потемніла від дощу ще більше, ніж звичайно.

Вістінґ натиснув на прибрамний дзвінок, показав у вічко камери своє посвідчення. Чекати на відповідь довелося довго. Він пояснив мету свого приходу, і його попросили зачекати, доки хтось прийде і проведе його.

Слідство — плинний процес, подумав він. Увесь час на поверхню спливає нова інформація. І тоді доводиться йти в неї на повідці.

З’явився службовець, провів Вістінґа через прохідну й далі в головну будівлю, де йому довелося здати мобільний.

Фіни Петтер Ярман чекав за столом у квадратній кімнатці для відвідувань. Він відпустив рідкі вусики, але загалом нічим не відрізнявся від себе на давньому фото.

— Що вам треба? — запитав він.

Вістінґ сів і неспішно пояснив, хто він. Погляд чоловіка по другий бік столу неспокійно метався, мовби на його совісті значно більше злочинів, ніж ті, за які він відбував покарання, мовби він боявся, що Вістінґ прийшов з новиною про те, що минуле наздогнало його.

— Ми з вами незнайомі, — вів далі Вістінґ. — Я знаю, за що ви сидите, але прийшов я не тому.

Чоловік завовтузився, ніби зручніше вмощуючись. Вістінґ давно збагнув, що найважливіші риси слідчого — це вміння спілкуватися, вміння розмовляти з людьми й уміння знайти підхід до кожного індивіда.

Поліцейська робота не давала йому права осуджувати. Навпаки, він мусив прагнути до відкритості, хоча власне ставлення до окремих кримінальних злочинів і було осудливим.

— Мені цікаво, що ви могли б розповісти про Бернгарда Клаусена. Ви його знали?

— Політика?

— Так.

— Він же помер. Я бачив у новинах по телику.

— Правильно, від інфаркту, — підтвердив Вістінґ.

— Але що я маю до нього?

— Нічого. Ви його знали?

— Не так, щоб знав…

— Що це означає?

— Ми родом з однієї місцевості, та я нічого до нього не маю. Бачив кілька разів у сільському магазині, ото й усе. Усі ж знають, хто він.

— А його сина? Ви з ним приблизно однолітки.

— Вчилися у школі в паралельних класах, — кивнув Ярманн. — Він теж помер.

— Ви його знали?

— Усі знали Леннарта, але ми з ним не тусувалися.

— З ким тусувався Леннарт?

— З тими, з ким мав спільні інтереси.

— Своя банда?

— Не те, щоб банда, але вони захоплювалися мотоциклами й таким іншим.

— Якби я хотів найбільше дізнатися про Леннарта Клаусена, з ким мені варто було б поговорити?

— З Рітою Салвесен. Вона народила від нього дитину, щоправда, вже після того, як він розбився.

Вістінґ кивнув. Її ім’я записане в його нотатнику.

— Ви мали в ті часи якісь контакти з ним або його батьком?

Ярманн похитав головою.

— Леннарт і його дружбани переїхали до міста. Ми нечасто бачили їх у Колботнені.

Вістінґ витратив іще десять хвилин на розпити Ярманна про оточення Леннарта Клаусена. Деякі імена зринали частіше, ніж інші. Томмі, Роґер і Аксель.

— Був серед них якийсь Даніель? — запитав Вістінґ.

Ярманн заперечно похитав головою.

Вістінґ уже втратив надію хоч щось витягнути з тієї розмови. Давній колега якось сказав, що допит — це пошук правильного ключа до конкретного замка. Він уже не пригадував, кому саме належали ці слова, але з часом, коли й сам збагатився досвідом, збагнув, що метафора анітрохи не слушна. Насправді, існувало багато замків та ключів, і, щоб відчинити замок, який заклинило, потрібний не один ключ.

— А Симона Мейєра знали? — запитав він, просто щоб запитати.

— Рибалку?

Вістінґ кивнув — припустив, що хлопцеві дали таку прозиванку.

— Наша розмова стає трохи дивною, — завважив Ярманн. — У вас багато запитань про покійників.

— То ви його знали?

— Десь так само, як Леннарта. Мешкали по сусідству. Ходили до однієї школи.

— А Леннарт і Симон зналися між собою?

— Та ясно!

— А Бернгард і Симон?

Ярман розвів руками, демонструючи, що не знає відповіді.

Вістінґ розумів: треба закруглятися, доки чоловік навпроти не почав ставити свої контрзапитання, та щось у розмові прослизнуло таке, чого він не зумів ухопити. Треба було б іще потягнути за ниточки.

— Я відповів на всі ваші запитання, — сказав Ярманн. — Про що, власне, йдеться?

Вістінґ натиснув на ґудзик виклику охорони, повідомив, що закінчив допит. Найпростіше було б, звісно, навпростець запитати Ярманна, звідки взялися його відбитки пальців на двох коробках з грошима.

— Ідеться про Бернгарда Клаусена, — відповів він, підводячись. — Ви бували в його літньому будиночку?

Фіни Петтер Ярманн засміявся, похитав головою.

— Що я там загубив? Не знав навіть, що він має дачу.

У коридорі почулися кроки. Брязкання ключів.

Ключ, замок…

Пазли склалися!

— Кажете, що зустрічали Бернгарда Клаусена в магазині? — запитав Вістінґ.

Ярманн кивнув. Двері відчинилися. На порозі виринула постать тюремного наглядача.

— Закінчили? — запитав він.

— Майже, — Вістінґ обернувся до Ярманна. — Який магазин?

— «Кооп Меґа».

— Ви на закупи прийшли чи там працювали?

— Працював… Клаусен інколи щось купував.

Вістінґ на хвильку замовк, думаючи, як ліпше сформулювати запитання.

— А можете пригадати ситуацію, коли ви бачилися в крамниці, але він не продукти купував, а робив щось зовсім інше?

— Не купував, а робив щось інше? — перепитав Ярманн. — Що?

— Хтось із покупців, наприклад, просить звільнити для нього картонну коробку, — запропонував Вістінґ, як один з варіантів.

— Та я ж працював там понад десять років тому, — запротестував Ярманн. — Звідки мені пам’ятати…

І раптом урвав сам себе.

— Його дружина померла, — згадав він. — Він заходив, питав про коробки. Так, було таке… Хотів, мабуть, поскладати її речі.

— І ті коробки дали йому саме ви?

— Так.

Вістінґ усміхнувся й обернувся до наглядача.

— Ось тепер ми вже зовсім закінчили.

Тюремний наглядач кивнув, велів Ярманнові зачекати, доки він випустить з кімнати Вістінґа.

Знову забрязкали ключі. Правильна метафора: розслідування — це гра в пазли. Іноді в гравця забагато пазлів, а буває, деякі пазли зовсім не з тієї гри.

18

Головного слідчого звали Ульф Ланде. Ліне записала ім’я і посаду. Потім погортала звіти. Про зникнення Симона Мейєра заявив його брат, він сам подався на пошуки, знайшов велосипед і рибальське причандалля біля озера Єршьо.

Заяву датовано 31 травня 2003 року. Замість переписувати текст, Ліне сфотографувала бланк. Той папірець був їй не надто потрібний, але особисті дані, як от зріст, вага, колір шкіри, довжина волосся та інші ознаки зниклого, могли згодитися для ілюстрації статті.

Пошукова операція зосередилася біля озера, водолази обшукали дно, поліція обнишпорила береги, прочесали й ліс. Згодом справа змінила формат і з пошукової стала кримінальною.

Ліне не вперше вивчала давні кримінальні справи. Слідчі вибудовували їх назагал однаково, за спільним шаблоном, залежно від класифікації. У «справі Єршьо» існувала окрема тека з матеріалами, які стосувалися персонально Симона Мейєра; тека з документами про місце злочину і речові докази, ще одна тека з протоколами допитів, проведених у місцевому відділку поліції, удома в родичів чи по телефону. Всі, хто давав свідчення, були внесені в список з посиланням на номер протоколу. Імені Бернгарда Клаусена в списку не було.

Складалося враження, що свідків опитували три помічники начальника відділку, і це було щось на кшталт «свідчень у довільній формі». Тобто спершу свідка вислуховували, не уриваючи його розповіді, у якій переважно йшлося про власні пересування, про те, що свідок бачив, що помітив по дорозі, може, щось, що не вписувалося у звичну картину: чужак або авто, яких раніше не бачили в цих околицях. Пересічні моменти до уваги не бралися. Наприкінці розповіді слідчі задавали конкретні запитання. Кожен допит будувався на попередньому. Якщо свідок згадував про чоловіка з собакою, бігуна чи незвичне авто, наступного свідка розпитували, чи він теж їх бачив.

Про Бернгарда Клаусена ніхто й словом не обмовився. Однак Ліне замислилась: а якби свідків запитали, чи вони його бачили, може, хтось би й згадав.

Найконкретнішим свідченням з усіх був чорний автомобіль, що його бачили дорогою до насосної станції, але жінка, котра повідомила про свої спостереження, не могла з упевненістю назвати ні марки авта, ні дня чи години, коли саме це було. Водія шукали, проте не знайшли.

Унизу, під всіма паперами, лежав конверт з написом: «Випадкові свідчення». Кожне свідчення підписане датою, коли його отримали, і пронумероване, однак якусь систему годі було помітити.

Ліне ретельно вивчала кожний папірець. Більшість свідків телефонували першого тижня, їхні покази були записані на окремих бланках. Деякі імена вона вже впізнавала з попередніх допитів.

На самому дні папки з випадковими свідченнями лежала виписка зі списку учнів тієї школи, де навчався Симон Мейєр. Список було укладено ще за десять років до його зникнення, при цьому не додавалося ніякого пояснення, чому він потрапив до справи, хіба, може, слідчі хотіли мати імена однолітків Симона, які могли б щось знати. Крім учнів Симонового класу й паралельних класів, докладалися ще списки випускників попереднього й наступного років. В одному зі списків Ліне знайшла й ім’я Леннарта Клаусена. Вона їх сфотографувала й далі взялася гортати свідчення.

У більшості випадків ішлося про спостереження поблизу того місця, де зник Симон Мейєр. Багато хто бачив його на велосипеді й з вудочкою. Та здебільшого повідомляли про автомобілі або пішоходів. Кілька свідків згадали про бігуна й чоловіка з маленьким собачкою. Окремо лежав стосик звернень від людей, котрі нібито бачили Симона Мейєра живим в інших регіонах країни, і довгий писаний рукою лист ясновидиці, яка повідомляла, що зниклий хлопець похований під камінням. Тут пасував би ще й анонімний донос на Бернгарда Клаусена як убивцю, але нічого подібного Ліне не знайшла.

Ліне заходилася ще раз гортати матеріали справи, про всяк випадок. Затрималася на листі ясновидиці. Поліція таки провела пошуки з собаками у трьох гравійних кар’єрах, а це свідчило, як мало реальних зачіпок вона мала, якщо хапалася за найменший шанс. Ліне сфотографувала і лист, і пошуковий звіт кінологів. Ясновидиці завжди мали неабияку популярність серед читачів. Якщо дійде до статті, треба буде використати кілька абзаців з листа.

Бігуна й чоловіка з цуциком ідентифікували й допитали. Чоловік розповів про маршрут прогулянки, але більше нічого цікавого додати не зумів. Та все ж Ліне записала собі його дані. Якийсь альтернативний пасаж міг би з цього вийти. Ану ж, песик досі живе, подумала вона й уявила фото песика як ілюстрацію до статті.

За годину повернувся Адріан Стіллер.

— То як, довідалася щось цікаве? — запитав він.

Ліне похитала головою.

— Тут усі матеріали? — поцікавилася вона.

— Усе, що нам передали. А чому питаєш? Чогось бракує?

— Просто сподівалася, що свідчень буде більше.

Стіллер сів.

— Оце проблема в давніх справах, — промовив він. — Свідчення лежать то тут, то там, і коли справу здають в архів, їх годі зібрати докупи. Деякі повідомлення фіксуються, але не вносяться до реєстру, а деякі вважаються нецікавими чи несуттєвими і безслідно зникають.

— Щось дуже схоже на редакцію газети, — усміхнулася Ліне.

— Особливо це стосується таких справ, як ось ця, коли всі вважають, що йдеться про утоплення, нещасний випадок, — пояснив Стіллер. — Але тепер система досконаліша, ніж раніше.

— Ви розмовляли з Ульфом Ланде? — запитала Ліне. — Тодішнім старшим слідчим?

— Лише побіжно. Ми не обговорювали суті справи. Спершу переглянемо її тут.

— То він може володіти інформацією, якої немає в теці?

— Залежить від того, над якими гіпотезами вони працювали і яких висновків дійшли, — сказав Стіллер. — Ідеться не про висновки, внесені у звіти, а про ті висновки, які читаються між рядками.

Ліне склала стосиком усі папери, перетягнула їх еластичною стрічкою.

— Що допомогло б розкрити справу?

— Гарна підказка, — відповів Стіллер. — Унікальна інформація.

19

Адріан Стіллер підійшов до вікна, глянув униз. Ліне Вістінґ сіла в авто й заднім ходом виїхала з паркувального майданчика для відвідувачів.

Щось вона знає, подумав він. За чимось конкретним нишпорила в старих паперах, але не знайшла.

Стіллер повернувся до свого кабінету, переглянув відеозапис з камери в нарадчій кімнаті. Ліне сфотографувала протоколи кількох найперших допитів і лист ясновидиці, але складалося враження, що папка з випадковими свідченнями зацікавила її найбільше. Вона перебрала її кілька разів, ніби хотіла впевнитися, чи нічого не пропустила.

Він і сам погортав свідчення у папці. Завжди цікаво нишпорити в давніх справах, спостерігати, як їх змінив час. Це як у старому будинку з ледь помітними пошкодженнями й змінами, які з часом переростають у глибокі тріщини й руйнують, здавалось би, монолітну конструкцію. Власне, через недолугий фундамент у «справі Єршьо» важко було визначити, йшлося про нещасний випадок чи злочин.

Стіллер взяв мобільний і зателефонував головному слідчому.

— Є новини? — запитав Ульф Ланде.

— Я лише взявся переглядати справу, однак не певний, чи отримав усі матеріали. Не бачу загальної теки.

У деяких великих справах адміністративні документи, які не мають юридичної ваги, підшито в окремих теках.

— Цілком можливо, — відповів Ульф Ланде. — А вона тебе теж цікавить?

— Хотілось би знати, що в ній.

— Запитаю в архіві, — пообіцяв Ланде.

Стіллер подякував.

— До мене приходила одна журналістка, яка теж цікавиться цією справою, — сказав він. — Очевидно, захоче поспілкуватися і з тобою.

— Он як?

Стіллер глянув на відеозапис, досі ще його не вимкнув.

— Ліне Вістінґ. Я трохи знаю її по іншій справі. Дуже ретельна. Увага преси нам не завадила б. Публікації часто приводять до появи нових свідків.

Судячи з голосу, Ульф Ланде не надто зрадів. Слідчі по-різному реагували, коли їм потрапляли до рук давні, нерозкриті справи, які треба було розкрити. Одні відчували щиру вдячність, інші сприймали надмірну увагу як нагадування про свою поразку. Ульф Ланде належав до тих, котрі будь-що сприймали за критику своєї роботи і вкрай неохоче ділилися інформацією. Дуже йому не хотілось, аби хтось інший докопався до розгадки.

Адріан Стіллер далі дивився відеозапис: він саме ввійшов до нарадчої кімнати, де сиділа Ліне Вістінґ. За весь час, що він працював з нерозкритими старими справами, ще жодний злочинець не розкаявся і не забажав очистити своє сумління. Жодний не прийшов і не зізнався у скоєному. Злочинця завжди треба було вистежувати й ловити.

Він увімкнув звук і почув власні слова про те, що для розкриття давньої справи потрібна гарна підказка. Може, така з’явиться завдяки зацікавленню Ліне?

Доки він думав, монітор згаснув.

Йому не давало спокою, що Ліне, імовірно, знала щось таке, чого не знав він.

20

Вістінґ забрав мобільний на головній прохідній. Два пропущені дзвінки, обидва з одного номера. Він вийшов за товсті мури, і телефон знову задзвонив. Вістінґ не квапився відповідати, спершу хотів сісти в авто.

— Юнас Гільдре, «Даґбладет». Ми розмовляли вчора.

— Так, розмовляли, — підтвердив Вістінґ, сердячись на себе, що не записав номера.

— Є щось нове у справі Бернгарда Клаусена?

— Ні!

— Я чув балачки, ніби поліція ще до пожежі винесла з літнього будиночка багато предметів, — правив своєї Гільдре. — Що то було?

Вістінґ потер скроні.

— Ішлося про прибирання помешкання після смерті власника, — відповів він, добре розуміючи, що журналіст не вдовольниться такою відповіддю.

— Яке прибирання? Що винесли з дому? — не здавався Гільдре.

— Серед іншого, скажімо, продукти харчування. Вони вже почали смердіти, — сказав Вістінґ, рушаючи з місця.

Телефон перемкнувся на автомобільний режим «генд-фрі».

— Я вже вам казав, що за контакти з пресою у цій справі відповідає поліційний прокурор Крістіне Тііс. Зв’яжіться з нею!

— Ви маєте якісь контакти з партійним керівництвом? — ніби й не чув Гільдре.

«Двірники» ковзали по лобовому склі, розмазуючи масний бруд, так що майже нічого не було видно.

— Наша контактна особа — Вальтер Крум, — повідомив Вістінґ.

— Які саме контакти маються на увазі?

— Практичні… Він був найбільш наближеною особою Клаусена.

— То ви не виносили нічого, що могло б належати партії?

— Ні!

— Точно?

— Я особисто був при тому присутній. Ще щось бажаєте знати? — невдоволено буркнув Вістінґ.

— Поки що — ні, — сказав журналіст і попрощався.

Вістінґ записав у пам’ять телефона номер Юнаса Гільдре і поїхав у поліційну управу. Треба було з’ясувати, чи прибули вже документи, які стосувалися пограбування.

Але ніякі документи на нього не чекали. Він запитав у приймальні і в архіві в Бйорг Карін, та, зрештою, мусив змиритися: папери ще не встигли прийти.

Крістіне Тііс сиділа в своєму кабінеті. Вона коротко підстриглася, і Вістінґ зауважив, що нова зачіска їй личила.

— Бернгард Клаусен, — озвалася вона, беручи стос паперів з лотка на столі. — Я прочитала рапорти з пожежі, але в мене склалося враження, що в них відображено не все.

— Мортенсен з двома іншими техніками саме зараз оглядає згарище.

Крістіне Тііс усміхнулася.

— Мене більше зацікавило, що ти робив там посеред ночі? Нільс Гаммер сказав, що тебе призначили керувати таємною справою на найвищому рівні.

Вістінґ кивнув.

— Ідеться про смерть Бернгарда Клаусена?

— Не зовсім.

Крістіне знала, що випитувати не годиться.

— То й добре, що я нічого не знаю, — сказала вона.

— Є один момент, про який ти повинна знати, бо про це тебе запитуватимуть, — мовив Вістінґ. — За день до пожежі ми з Мортенсеном були на дачі й винесли кілька картонних коробок. Хтось із сусідів, очевидно, нас бачив і вибовкав журналістові з «Даґбладет».

Крістіне Тііс відхилилася на спинку стільця.

— Щоб ти знала: ми допомагали прибирати будинок після смерті власника. Коробки ніяк не пов’язані з пожежею, і ти не мусиш відповідати журналістові на запитання стосовно коробок.

— Розумію, — кивнула Крістіне. — Пожежа — це, без сумніву, підпал. Вона має якусь дотичність до твоєї таємної справи?

— Є всі підстави так вважати. Ми розслідуватимемо її паралельно з таємним завданням зверху. Тебе інформуватимемо про перебіг слідства.

Крістіне Тііс коротко кивнула.

— Ти впораєшся, — промовила вона.

— Дякую.

Вістінґ підвівся і вийшов, не зачинивши за собою дверей.

Дорогою до кабінету зустрів Мортенсена з картонною коробкою під пахвою. Кислий запах горілого всотався в його одяг.

— Закінчив?

Мортенсен похитав головою.

— Ні, решта ще працюватимуть кілька годин, але ось це — найцікавіше, що ми досі знайшли.

Він простягнув коробку Вістінґові. Усередині лежав вибруднений сажею корпус дверного замка.

— Від вхідних дверей. Він відчинений, — пояснив Мортенсен.

— Хтось мав до нього ключ!

— І код алярму, але ж код, іще в неділю побувавши в хатині, змінив партійний секретар. Після тричі набраного старого коду спрацювала сигналізація.

— Є новини зі служби дорожніх платних постів?

— Зараз перевірю е-мейл, — сказав Мортенсен і попрямував до свого кабінету.

Вістінґ рушив за ним, розповідаючи по дорозі про розмову в тюрмі з Ярманном і про те, що Клаусен взяв у нього в крамниці вживані коробки.

— Що ж, пояснення доволі логічне, — прокоментував Мортенсен.

Вістінґ дивився йому через плече на монітор ноутбука. Повідомлення з дорожньої служби прийшло півгодини тому. Мортенсен відкрив додаток. Усі транспортні засоби з реєстраційними номерами, які перетнули межу поста, були відмічені в окремому іксель-файлі. Йому довелося копіювати кожний номер, щоб перевірити авто в базі даних.

Вістінґ підтягнув собі стілець, сів поруч.

— Здається, ось цей, — сказав Мортенсен після четвертої спроби. — О 05.43 пост проїхав «пежо партнер». Відстань подолав швидше за нас, але це цілком може бути наш хлопець.

Вістінґ глянув на реєстр. Авто зареєстроване на 37-річного Акселя Скавгауґа, мешканця Осло.

Мортенсен перевірив ще кілька автомобілів, які проїхали раніше чи пізніше, однак лише «пежо партнер» був схожий на автомобіль, побачений на відеокамері охоронця.

— Перевір його в поліційній базі даних, — попросив Вістінґ.

Мортенсен задав прізвище в систему, яка шукала дані в усіх можливих реєстрах.

— Дві судимості, — прочитав він з монітора. — Обидві за наркотики. Останнім часом чистий.

Потім він натиснув на посилання, і на моніторі з’явилося фото, зроблене кілька років тому. Аксель Скавгауґ був білявим чоловіком з витонченим обличчям і борідкою.

— Глянь, може, на ньому висять ще якісь переступи — заподіяння шкоди чи підпали?

Мортенсен поскролив кримінальну базу даних. Знайшов усе, в чому Скавгауґ був замішаний, не лише засуджений, але й підозрюваний у відкладених справах чи мав статус свідка.

— Самі лише ДТП, — сказав Мортенсен.

— Чекай! — скрикнув Вістінґ, показуючи на монітор.

Одна зі справ була датована 2003 роком. Мортенсен відкрив її, щоб переглянути детальніше. Справа була внесена в реєстр під кодом нещасного випадку з летальним кінцем. Аксель Скавгауґ фігурував у ній як свідок. Жертвою був Леннарт Клаусен.

21

Вістінґ лежав на підлозі разом з Амалією. Мала бавилася, намагаючись скласти з пазлів картинку: десять складанок з різними домашніми тваринками треба було правильно розташувати на сільському хуторі. Її більше цікавили форми пазлів, ніж картинки на них, і вона категорично відмовлялася від будь-якої допомоги.

Ліне сиділа за кухонним столом, гортаючи одну з гостьових дачних книг Клаусена.

— Здається, вони були друзями дитинства, — промовила вона. — Тут навіть є його фото.

У колінах хруснуло, коли він підвівся з підлоги. Ліне посунула книгу ближче до нього. Вона вже дійшла до літа 1998 року. На сторінці були вклеєні три зняті полароїдною камерою фотографії. На одній — четверо дорослих сиділи за столом. Вістінґ упізнав Бернгарда Клаусена. На другій позував білявий хлопчик з крабом у руках. На третій сиділи на причалі троє дітей, десь десятилітнього віку, кожне зі своєю крабовою волосінню.

І підпис на звороті: Леннарт, Туне й Аксель.

Краба тримав саме Леннарт. Запис у книзі свідчив, що родина Скавгауґенів гостювала на дачі три дні.

— Туне, мабуть, сестра Акселя, — припустила Ліне, гортаючи далі.

— Вони мешкали на одній вулиці в Колботнені, — додав Вістінґ.

— Молодець! — вигукнула Амалія.

Новий пазл ліг на своє місце. Вістінґ знову присів біля внучки, трохи підсунув голову корови, щоб вона опинилася там, де треба.

Щодо пожежі в літньому будиночку велося офіційне поліційне розслідування. Перш ніж податися далі в своїх справах, Вістінґ зібрав усі матеріали й передав їх Крістіне Тііс. Вона погодилася, що доказів достатньо, аби висунути Акселеві Скавгауґу підозру за підпал. Зазвичай арешт у таких випадках проводили колеги з Осло й доставляли арештованого туди, але перший контакт поліції з імовірним злочинцем завжди дуже важливий. Перші слова Акселя Скавгауґа після ознайомлення з обвинуваченням можуть стати вирішальними для подальшого розслідування. Поліцейський патруль Осло мав зустріти Вістінґа й Мортенсена на Ламбертсетері, але під час самого затримання їм було слід триматися віддалік.

— Наступного літа він теж там був, — сказала Ліне.

Вона також сіла на підлогу й показала нові фото. Двоє хлопців лежали на лежанці, кожен зі своїми коміксами, між ними стояла миска чіпсів. Аксель дивився у фотокамеру. Під світлиною Ліса Клаусен написала щось про дощовий день.

— Це — потайна кімната, — завважив Вістінґ. — Коробки з грошима знайшли саме тут.

— Він знав про них? Тому підпалив? — запитала Ліне.

Вістінґ глянув на годинник.

— Не бачу сенсу, — промовив він.

Амалія приклала голову до тулуба корови. Вістінґ заплескав у долоні. До повної картини бракувало ще двох пазлів.

— Це — 1989 рік, — Ліне далі гортала гостьову книгу. — У 2003-му їм виповнилося 25 і 26 років. Вони могли брати участь у пограбуванні.

— Чому ж гроші пролежали в хатині стільки часу? — запитав Вістінґ. — Навіщо влаштовувати пожежу аж тепер? Яка йому вигода з цього?

Ліне намагалася показати Амалії, куди поставити овечку, але мала рішуче відвела мамину руку.

— Ви оглянули решту будинку, доки перебували там? — поцікавилася Ліне.

— Не надто ретельно. Головним завданням було винести гроші. До пожежі ми більше нічого не встигли.

— А могло там залишитися ще щось важливе?

— Що ти маєш на увазі?

— Щось таке, чого ніяк не повинен був знайти хтось сторонній, щось, що, на думку Акселя Скавгауґа, мало зникнути у вогні.

Вістінґ задумався, дивлячись, як Амалія крутить і перевертає останні пазли, допасовуючи їх до картинки.

— Та ніби ніщо на таке не вказувало, — зрештою озвався він. — У кожному разі, досі.

Від підлоги долинув виляск — то Амалія ляснула пазлом.

— Журналіст ще давався чути? — запитала Ліне.

— Телефонував сьогодні пополудні. Маю враження, наче він винюхує щось більше, ніж просто причину пожежі. Хтось йому повідомив, що поліція виносила з хатини якісь речі.

— І що ти йому сказав?

— Підтвердив, що ми допомагали прибирати й розбирати речі після смерті власника. Нічого більше.

Амалія знайшла правильне місце для останнього пазла. Вістінґ знову заплескав у долоні.

— Ти станеш детективом! — вигукнув він і полоскотав малу.

— Ой, не знаю, — зітхнула Ліне. — Коли я забирала її сьогодні в Софії, вона намагалася прихопити з собою іграшку Майї.

— Дворічна дитина нічого не знає про приватну власність і не розуміє, що треба запитати дозволу, перш ніж щось позичити, — заспокоїв її Вістінґ.

— За два тижні піде в дитячий садок. Може, там чогось навчиться.

Вістінґ допоміг онучці поскладати пазли в коробочку. Ліне зібралася додому.

— Я домовлюся з «ВҐ» про публікацію деяких матеріалів щодо зникнення Симона Мейєра, — промовила вона. — Він вартий згадки.

— Є про що писати?

— Та хоч спробую! У будь-якому випадку, я напишу гарну статтю. До того ж, матиму змогу перевірити алібі. Пограбування в аеропорту сталося того ж дня, коли зник Симон Мейєр. Репортаж змусить читачів замислитися, а де ж вони були того дня.

Вістінґ кивнув. Ліне взяла Амалію за ручку.

— Ти міг би посидіти з нею завтра зранку, доки мене не буде? — запитала вона.

— Не знаю, чого сподіватися від завтрашнього дня. Може виринути щось невідкладне, — відповів Вістінґ.

— Лише на пару годин. Софія завтра веде Майю на «трирічний» огляд у педіатра. А я вже маю домовленість з головним слідчим у «справі Єршьо». Та й хочу спробувати відшукати слід третього мотоцикліста, який теж ганяв тієї ночі, коли загинув Леннарт.

— Томмі Плейм, — кивнув Вістінґ. — Добре, Амалія побуде в мене.

22

Сірий фургон стояв на вулиці перед багатоповерхівкою. Вістінґ удруге поволі проїхав повз нього, скоса поглядаючи на вікна помешкання на третьому поверсі. На заскленому балконі курила жінка. За інформацією в реєстрі населення, Аксель Скавгауґ мав співмешканку й двох синів, дванадцяти й чотирнадцяти років.

Надворі сіялася мжичка. Патрульні стояли на найближчому перехресті. Вістінґ знайшов вільне місце й вийшов з авта, підняв руку для привітання. У відповідь вони блимнули йому фарами.

— Схоже, належить якійсь ремісничій майстерні, — завважив Мортенсен, киваючи на сірий фургон.

Вістінґ швидко зазирнув досередини, проходячи повз авто. Водійська кабіна була брудна й захаращена порожніми пляшками й папірцями.

Жінка на балконі щиглем викинула недопалок, навіть не дивлячись на них.

Вістінґ з Мортенсеном перейшли вулицю. На дзвінку при вхідних дверях знайшли потрібне ім’я. Кілька хвилин зачекали, ану ж, нагодиться хтось із мешканців і впустить їх у сходову кліть. Але ніхто так і не нагодився. Вістінґ стенув плечима й натиснув на дзвінок.

Минуло трохи часу, перш ніж у домофоні відповів чоловічий голос.

Вістінґ відрекомендувався.

— Мені потрібний Аксель Скавгауґ, — додав він.

Спрацював зумер замка. Вістінґ потягнув на себе двері. Було чути, як на верхньому поверсі відчиняються двері квартири. Аксель Скавгауґ чекав на них на порозі.

Вістінґ показав своє посвідчення.

— Ми з поліції, — сказав він і миттю побачив, як на обличчі господаря майнула тривога.

— Слухаю вас.

— Можна нам увійти?

У вітальні на канапі сиділа співмешканка Акселя. Дітей не було.

— Поліція, — пояснив жінці Скавгауґ.

Жінка схопила пульт від телевізора, стишила звук, очі панічно забігали, ніби вона боялася, чи не забула щось сховати, чого не повинні бачити сторонні.

Поліцейські стояли. Вістінґ показав ордер на затримання.

— Це стосується пожежі в літньому будиночку Бернгарда Клаусена.

— А я при чому? — запитав Аксель Скавгауґ.

— Ми підозрюємо, що це ви підпалили будинок. Мусите поїхати з нами.

Скавгауґ читав ордер прокурора поліції, щоб, здавалося, виграти час.

— Це він мене попросив, — нарешті промовив Аксель.

Вістінґ зиркнув на Мортенсена.

— Не розумію?

— Бернгард… Це він попросив мене про це.

— А ви в курсі, що Бернгард Клаусен мертвий? — запитав Вістінґ.

— Так, але й просив він мене давно. Три роки тому чи щось таке…

Вістінґ жестом запропонував сісти до столу. Не було сенсу їхати в поліційну управу, щоб вислухати розповідь Акселя Скавгауґа. Вістінґ поклав на стіл мобільний телефон, увімкнув його в режим диктофона й попросив Скавгауґа повторити сказане.

— Він мені подзвонив, — розповідав Аксель Скавгауг. — Запитав, чи міг би я приїхати до нього на дачу, у Ставерн. Сказав, що має для мене роботу. Я подумав, що то якийсь дріб’язок, яким йому ліньки було займатись, а їхати туди ж далеченько, та він пообіцяв добре заплатити.

Вістінґ виклав перед собою блокнот, але нічого не записував, лише уважно слухав.

— Я віддавна його знав, — додав Скавгауґ. — Ми з його сином — друзі з дитячих років. Малим часто бував у них на дачі і вдома в Колботнені.

— Отож ви поїхали до нього на дачу? — запитав Вістінґ, щоб скерувати розмову у потрібне йому русло.

Скавгауґ кивнув.

— Він зле почувався. Щойно виписався з лікарні. Інфаркт… Мабуть, почав думати про те…

— Про що?

— Про те, що йому б не хотілось, щоб сторонні нишпорили в особистих речах після його смерті. Тому й попросив мене це зробити.

Нарешті до Вістінґа почало доходити, про що торочив Аксель Скавгауґ.

— Він хотів, щоб я спалив усе дотла, щойно почую про його смерть, — сказав Аксель, підводячись і прямуючи до комода. — Я маю документ…

Пошукав якусь мить у паперах і поклав аркуш перед Вістінґом.

— Написав на випадок, якби я мав проблеми.

Короткий текст був надрукований на друкарській машинці.

Я, Бернгард Клаусен, оголошую свою останню волю: мій літній будинок на Гуммербаккені, у Ставерні, має бути спалений після моєї смерті з метою знищення усіх паперів і документів. Виконавцем я призначив Акселя Скавгауга, який не повинен підлягати звинуваченню у навмисному підпалі.

Під підписом іще стояла примітка від руки: Код алярму 0105.

— Він дав мені ключ, — додав Скавгауґ. — Лежить у фургоні.

Вістінґ глянув на співмешканку. Видно було, що вона все знала.

— Хіба він не міг сам знищити свої папери? — запитав Мортенсен. — Спалити в грубці чи ще десь?

Скавгауґ енергійно похитав головою.

— Він писав книжку. Мемуари. Увесь стіл був завалений паперами. Йому потрібні були ті папери, доки міг писати, але у випадку своєї смерті не бажав, щоб хтось у них копирсався.

— І ви погодилися? Отак просто?

— Хатина застрахована. Лєна в будь-якому випадку отримала б страховку.

— Його внучка, — завважив Вістінґ.

— Донька Леннарта, — кивнув Скавгауґ. — Вона — єдина спадкоємиця. Він казав, що грошей від страховки вистачить з горою на те, щоб збудувати новий сучасний літній будиночок. А ще вона отримає дім і гроші в банку.

— Будинок, сподіваюся, палити не треба? — запитав Мортенсен.

— Та ні… Всі ті папери, які він ховав від чужого ока, були в літній хатині.

— Що тобі заплатили? — поцікавився Вістінґ.

— Сто тисяч завдатку. Гроші тримав уже напоготові. Якби я не погодився, він ладний був шукати когось іншого.

— У норвезьких кронах?

Запитання начеб спантеличило Скавгауґа, але він ствердно кивнув.

— Решта грошей лежала в умовленому місці, я мав їх забрати після всього.

— Розкажіть усе по порядку, — попросив Вістінґ.

— Що ви маєте на увазі?

— Від моменту, коли ви поїхали на дачу вночі проти вівторка. Якнайдетальніше…

Аксель Скавгауґ підійшов до співмешканки, узяв зі столу перед нею пачку цигарок, вийняв одну.

— В новинах у неділю сказали, що він помер, — Аксель прикурив і повів далі: — Я поїхав у Ставерн, відчинив двері, але код, який мені дав Клаусен, був нечинний.

Він тицьнув на записку від Бернгарда Клаусена.

— Далі було все як домовлено. Там уже стояла наготована каністра з бензином. Решту оплати я знайшов, де й було сказано. Я лише розлив бензин і підпалив сірник. Упевнився, що вогонь добре розгорівся, і побіг назад до фургона.

— Де лежали гроші за роботу?

Скавгауґ струсив попіл у горнятко.

— У конверті, приклеєному стрічкою під полицею в шафі. Він показав мені, ще коли я був там три роки тому.

Вістінґові потрібне було підтвердження.

— У потайній кімнаті?

— Га?

— Конверт з платнею був захований у колишній кімнаті Леннарта? Це ж там ви підпалили?

— Ні, за стіною, у сусідній кімнаті. Така була домовленість.

Вістінґ взяв зі столу телефон із записом зізнання. Він вірив, що пожежа сталася на замовлення Бернгарда Клаусена, але балачки про папери й мемуари були, звісно, вигадкою. Політик хотів позбутися грошей.

— Що тепер? — запитав Скавгауґ.

Вістінґ глянув на чоловіка перед собою, доволі наївного, щоб повірити, що писулька Бернгарда Клаусена звільнить його від кримінальної відповідальності. А Вістінґ не хотів бути тим, хто пояснить йому, що співучасть у шахрайстві зі страховкою і підпал — це злочин. За саме лише використання ресурсів поліції та пожежної служби можуть дати шість місяців тюрми. Однак це вже інша справа, затримувати палія зараз більше не було потреби.

— Ви маєте адвоката? — запитав Вістінґ.

Аксель Скавгауґ кивнув.

— Поговоріть з ним, — порадив Вістінґ.

Він вимкнувдиктофон, поклав телефон у кишеню, але сидів далі.

— Я так розумію, що ви були разом з Леннартом, коли він загинув… Розбився на мотоциклі.

Скавгауґ глибоко затягнувся.

— То була жахлива аварія, — він загасив недопалок, навіть не видихнувши до кінця дим.

— Хто ще там був?

— Я, Леннарт і Томмі… Томмі Плейм.

— Що вас занесло серед ночі на інший кінець міста?

Аксель Скавгауґ глянув на Вістінґа так, наче не зрозумів запитання.

— Звідки ви приїхали й куди прямували?

— Та нізвідки й нікуди. Ми просто каталися!

— Не мали роботи, не ходили до школи?

— Я трохи працював у батька, коли він потребував допомоги.

— А решта?

— Не знаю, не пам’ятаю. Леннарт майже не мав ніяких занять після смерті матері. Хоч і вдома мешкав, та водночас жив сам для себе. Його ж батько мав відомче помешкання від Стуртинґу в Осло. Ми часто бували в нього вдома. Іноді вони мінялися. Леннарт позичав квартиру в Осло, коли Бернгард їздив додому. Хоч до Осло й недалеко, але його батько мав потребу в помешканні у місті.

— Контактуєте з Томмі?

— Не дуже. Невдовзі після аварії він виграв у лото майже шість мільйонів крон. Почав вкладати гроші в акції і дуже змінився.

Ініціативу ведення розмови перехопив Мортенсен.

— Хто ще був у вашій банді? — запитав він.

— Та не були ми ніякою бандою! — запротестував Скавгауґ, але таки назвав іще кілька імен.

— Леннарт мав дівчину, правда ж?

— Риту Салвесен, — підтвердив Аксель. — У них народилася дитина, вже після його смерті. Все це було дуже трагічно…

Вістінґ підвівся. Він надумав скористатися методом Ліне, щоб завести розмову на тему пограбування, не запитуючи навпростець.

— Скільки років вам було на той час?

— По двадцять п’ять.

— Ви знали хлопця, який тоді пропав?

— Маєте на увазі Симона?

Вістінґ кивнув.

— Та ходили до однієї школи, але з ним не водилися. Він тримався осторонь від усіх.

— Ви теж його шукали?

— Наша допомога не згодилася. Там були водолази й катери, але його так і не знайшли. А чому питаєте?

Вістінґ вибачливо всміхнувся.

— Даруйте, моя донька — журналістка. Вона пише репортаж про зникнення Симона Мейєра. Розмовляли на цю тему сьогодні зранку. Донька шукає ровесників того хлопця, які могли б розповісти про своє дитинство і юність у Колботнені, про що ви думали й мріяли. Таке…

— Не думаю, що зможу стати їй в пригоді.

Відчинилися вхідні двері. Двоє хлопчаків на ходу скидали з себе черевики.

— Що ж, ми закінчили, — промовив Вістінґ.

23

Третій день поспіль Вістінґ збирав у себе на кухні маленьку ранішню нараду. Ліне приходила з Амалією. Справа починала набирати виразних обрисів. Треба було сконцентруватися на пограбуванні. Решту теорій відкинули. Мортенсен вважав, що до грабунку мали стосунок і батько, і син.

— Він прикривав свого сина, — наполягав він.

— Дуже дивний спосіб, — завважила Ліне.

— Думаєш, Клаусен — співучасник?

Ліне похитала головою.

— Я вважаю, що тут ішлося не про гроші.

— Завжди йдеться про гроші, — заперечив Мортенсен.

— Я не так висловилася… Тут ідеться про щось більше, ніж гроші, — виправилася Ліне.

— Треба отримати матеріали слідства, — обернувся до Вістінґа Мортенсен. — Офіційно підозрюваного не було, але в справі може знайтися чимало корисної інформації.

На столі завібрував телефон Вістінґа. Він обернув його дисплеєм до Ліне, щоб показати, хто телефонує — журналіст з «Даґбладет».

— Візьми слухавку, — сказала Ліне, зсаджуючи Амалію на підлогу. — Скажи, що один чоловік зізнався у підпалі.

Вістінґ увімкнув голосний зв’язок.

— Я стосовно Бернгарда Клаусена, — почав журналіст без передмов.

— Я вже здогадався, — відповів Вістінґ.

— Є новини?

— Підозрюємо одного чоловіка. Він, фактично, зізнався у підпалі.

Було чутно, як на іншому кінці гарячково клацають по клавіатурі пальці.

— Вік? Звідки походить?

— За тридцять. З Естланна.

— Який мотив?

Вістінґ невпевнено глянув на Мортенсена.

— Натякнув на особисті мотиви.

— Тобто?

— Не можу коментувати детальніше.

Ліне подала знак закінчувати розмову. Журналіст шарудів папірцями.

— Учора ви розповідали, що допомагали виносити з літньої хатини задавнені харчі, але наше джерело стверджує, що носили ви великі картонні коробки. Отже, не лише про недоїдки йшлося.

— Як я вчора сказав, ішлося про прибирання помешкання після смерті власника. Детальніше поінформувати не можу.

— Тобто ви не бажаєте сказати, що було в коробках?

Вістінґ проігнорував запитання.

— Кажуть, що Бернгард Клаусен писав на дачі мемуари, у яких критикував політику своєї ж партії, — не вгавав журналіст.

Вістінґ взяв вільною рукою горня з кавою.

— Мені про це нічого не відомо.

— Тобто ви заперечуєте, що виносили рукописи?

— Так!

— А що з його комп’ютером?

— Комп’ютера не було.

Ліне знову подала знак закінчувати розмову.

— Ще тільки одне, — промовив журналіст. — У вівторок ви мали зустріч в партійному офісі з Ґеорґом Гімле й Вальтером Крумом. Про що говорили?

Ліне закотила очі, взяла свій мобільний.

— Про всякі практичні моменти, — відповів Вістінґ. — Клаусен не мав спадкоємців. Тобто таки є один спадкоємець, — додав він, добре знаючи, що журналістський вишкіл змусить Гільдре вмить зреагувати на натяк про дитину. — Мова про внучку. Однак син Клаусена загинув іще до народження доньки, а мати дівчинки не хотіла мати нічого спільного з Бернгардом Клаусеном.

— Розумію… — відповів журналіст.

— Даруйте, мені телефонують на інший мобільний, — сказав Вістінґ, побачивши на дисплеї ім’я Ліне. — Матимете ще запитання, подзвоніть пізніше.

— Так і зроблю, — запевнив Гільдре.

Нарешті Вістінґ зміг позбутися надокучливого співрозмовника.

— Він, очевидно, має інформатора в політичному середовищі, — припустила Ліне. — Та не просто в середовищі, а в партійному керівництві. Когось, хто бачив вас там. Раніше треба було закінчувати розмову!

— Скавгауґ теж казав, що Клаусен писав книжку спогадів, — згадав Мортенсен. — Я подумав, що Клаусен нарозказував йому байок, щоб спонукати до підпалу, але, видно, щось у цьому було.

— Хотілось би почитати ті спогади, — зітхнув Вістінґ.

Знову задзвонив телефон. Цього разу дзвонили з невідомого номера. Вістінґ повагався, та все ж відповів.

— Аудюн Тюле, поліція Румеріке, — відрекомендувався співрозмовник трохи хрипким від хвилювання, та все ж владним голосом. — Бачу, ви підняли одну з моїх давніх справ.

Це була розмова, якої Вістінґ волів би уникнути. Аудюн Тюле був керівником слідчої групи в справі пограбування. Вістінґ написав заявку навпростець на кримінальний відділ, сподіваючись, що вони візьмуть справу з архіву, так щоб ніхто з причетних до розслідування не дізнався.

— Чудово, що ви зателефонували, — бадьоро промовив Вістінґ.

— Я займався цією справою майже два роки. І телефоную, щоб довідатися, чи існують особливі причини брати її з архіву, — вів далі Тюле.

Вістінґ добре його розумів. У нього й самого були такі справи, у які він інвестував купу часу й сил даремно. Якби хтось з іншого поліційного округу раптом забажав позичити справу, він також не віддав би її отак відразу, не довідавшись, навіщо.

— Я веду справу, у якій фігурує велика сума грошей в іноземній валюті. Ми досі не змогли ще відстежити їх походження. Хотіли б перевірити всі варіанти.

— Про яку суму йде мова? — запитав Тюле.

— Значну, — уникнув прямої відповіді Вістінґ. — Долари, євро й фунти, друковані до 2004 року.

— Де ви їх знайшли?

— Ну, відповісти складно, — Вістінґ обвів поглядом Мортенсена й Ліне і подумав, що давно вже час розширювати склад слідчої групи. — Чи могли б ви приїхати до нас разом зі справою? Думаю, те, що ми знайшли, дуже вас зацікавить.

— Давно чекав на таке запрошення, — зрадів Тюле. — Можу бути у вас за три години.

24

Охоронці на прохідній її не знали. Довелося Ліне набрати на їхньому комп’ютері своє ім’я і повідомити, до кого вона йде.

Минуло півроку від формально останнього її робочого дня у «ВҐ». Її не проводжали з урочистостями. Просто вона з відпустки з догляду за дитиною плавно перейшла в статус колишньої співробітниці. За вісімнадцять місяців її відсутності редакція реорганізувалася, колеги перейшли в інші відділи, хтось звільнився, з’явилися нові обличчя. Ніхто не запрошував її на пиво, щоб відзначити, що вона вже не одна з обойми.

Кнут Сандерсен усе ще працював, керував відділом новин. Вона стояла перед рамкою, чекаючи, доки він зійде вниз і забере її.

Коли вона вперше прийшла в редакцію «ВҐ» сім років тому, то думала, що назавжди — прийшла, щоб залишитися. Але тоді вона була сама, думала лише про себе. Тепер життя змінилося, і вона знову намагалася переконати себе, що, звільнившись, зробила правильний вибір, бо їй подобається самій розпоряджатися своїм часом і бути самій собі босом.

Сандерсен привітався з нею обіймами.

— Дякую, що ти погодився зі мною зустрітись, — промовила Ліне.

— Та як же я міг не погодитися!

Ліне за роки журналістської діяльності була автором багатьох передовиць, удостоїлася кількох премій за свої публікації.

Сандерсен провів її крізь рамку й далі, до ліфта. Він двічі глянув на годинник, доки вони піднімалися ліфтом. Ліне збагнула, що часу в неї небагато.

— Я приглядаюся до однієї давньої справи про зникнення людини, — сказала вона, сівши на стілець для відвідувачів у його заскленому офісі.

— Якої саме? — запитав Сандерсен.

Спинка крісла м’яко подалася назад, коли він відхилився, розглядаючи Ліне.

— Її вже ніхто не пам’ятає. Симон Мейєр. Зник біля Єршьо 2003 року.

— Маєш щось новеньке?

— Можливо.

Сандерсен похитав головою.

— Група «давніх і нерозкритих» у Кріпосі поновлює слідство, — додала Ліне.

— Та це рутина… — Сандерсен знову зиркнув на годинник. — Вони переглядають усі нерозкриті справи. Що такого особливого саме в цій?

— Імовірно, йдеться про великий промах поліції, — і Ліне повторила почуте від Адріана Стіллера, мовляв, справа аж ніяк не могла називатися «справою Єршьо», тобто справою про потопельника.

— У промахах поліції немає нічого унікального, — заперечив Сандерсен. — Саме вони, як правило, і є причиною нерозкриття справ.

— Я маю свідчення, які так ніхто й не перевірив, — наполягала Ліне. — Фактів ще не багато, але їх неодмінно стане більше, коли я почну розпитувати людей, покликаючись на замовлення від «ВҐ».

— Ти трохи спізнилася, — Сандерсен підняв спинку стільця. — Ми вклали багато ресурсів в іншу давню справу про зникнення. Подкаст, статті, відео і все решта. Та ти й сама знаєш…

— У яку справу?

— Схожу на твою… Злочин, якого ніхто не помітив, коли він стався, і про який нині всі забули. Одна жінка стверджує, ніби знає, що трапилося і де лежить тіло. Скоріш за все, серію публікацій запустимо з наступного тижня.

Ліне знала, що це означає. Сандерсен не хоче двох паралельних проектів-конкурентів. Завагалася на мить, чи показати йому лист-анонімку про Бернгарда Клаусена, але передумала.

— Повертайся через півроку. Або коли матимеш конкретну пропозицію, — сказав Сандерсен.

Ліне підвелася. Усе було б простіше, якби редактор її підтримав, але вона від нього не залежала. І, взагалі, вона не залежала від «ВҐ».

— У будь-якому разі, дякую за згаяний на мене час, — промовила вона й запевнила, що проводжати її не треба.

25

Дощ, який тривав відучора, ущухнув. У повітрі похолодніло, але все ще приємно було посидіти надворі. Вістінґ примостив Амалію на канапу на веранді, з планшетом і купою подушок. Маленьке личко було дуже зосереджене. Час від часу у грі, якою бавилася мала, чулися різні звуки.

Аудюн Тюле телефонував годину тому, повідомив, що він у дорозі, й розпитав про місце зустрічі. Вістінґ назвав йому свою приватну адресу, пояснив, що сьогодні не на роботі, а вдома пильнує внучку.

Він розгорнув блокнот на чистій сторінці, зосередився на кількох останніх днях травня 2003 року. Накреслив хронологічну таблицю, десь посередині намалював червону цятку й надписав: «29.05.2003 14.40». Дата й час пограбування. Трохи правіше зробив мітку простим олівцем «СМ — приблизно 17.00». Тоді востаннє бачили Симона Мейєра.

Мортенсен міркував над електронною версією тієї ж хронології. На його прохання йому надіслали календар політичних зустрічей Клаусена за 2003 рік. Він збігався з альманахом, знайденим у домашньому кабінеті Клаусена, але був детальнішим. У четвер 29 травня о дев’ятій ранку Клаусен мав нараду в департаменті, а потім, о десятій, робочу зустріч з членами об’єднання «Гельсе Сьор» у приміщенні Міністерства охорони здоров’я на площі Ейнара Ґергардсена. О дванадцятій він проводив інструктаж Норвезькій асоціації педіатрів щодо заходів зі скорочення часу очікування в дитячій та підлітковій психіатрії, о першій — коротку зустріч з керівництвом Норвезької асоціації стоматологів, а о пів на третю — нараду з Біотехнологічною радою.

— Клаусен скасував усі зустрічі наступного дня, — прокоментував Мортенсен, показуючи на моніторі порядок денний п’ятниці, ЗО травня.

Деякі зустрічі перенесли на інші дні. А ось зустріч з керівником Інституту народного здоров’я щодо заходів із запобігання поширенню вірусу легіонелли було проведено по телефону — про це стояла відмітка в календарі.

— Дуже впадає в око, — завважив Мортенсен.

Вістінґ погортав приватний альманах Клаусена. Ті самі домовленості, проте дописано «дача» на п'ятницю, суботу й неділю.

— Є записи в гостьовій книзі? — запитав він.

Мортенсен погортав сторінки.

— Лише в наступні вихідні. Тоді в нього було багато гостей.

Вістінґ знову звірився з домашнім альманахом. «Дача. Толока» — примітка: на вихідні, сьоме й восьме червня.

— Записи в гостьовій книзі залишали гості. Коли ж гостей не було, у книзі ніхто нічого не писав, — сказав Мортенсен.

Пролунав дзвінок у двері. Вістінґ підвівся, глянув на Амалію. Вона заснула з планшетом на колінах.

Аудюн Тюле був кремезним чолов’ягою з густими вусами й широким носом, у джинсах, білій футболці, з робочим бейджиком, почепленим на шнурку на шиї.

Він переклав товстий блокнот у ліву руку й міцним потиском правої привітався з Вістінґом.

— Ще ніколи не бував удома в гостях у своїх колег, — сказав він.

Вістінґ усміхнувся, глянув на авто, яким він приїхав.

— Документи в багажнику, — пояснив Тюле. — Вісім тек-підшивок. Заберемо їх потім.

Вони перейшли через весь будинок на веранду з боку задвір’я. Мортенсен, підвівшись, привітався зі слідчим з Румеріке. Вістінґ приніс іще одне горня на каву.

— Розкажіть мені про гроші, — попросив Тюле, зручно вмощуючись.

Вістінґ зиркнув на Амалію — мала ще спала.

— Ми проводимо наради в мене вдома, а не в поліції, не лише через неї. Мені доручено особливе розслідування, у якому я підпорядковуюся лише генпрокурору. Ніхто в управі про це не знає.

Тюле наморщив чоло.

— Про подібне я ще не чув.

— Для мене теж уперше. Радо залучили б тебе до нашої групи, — зізнався Вістінґ, відразу переходячи на «ти».

— Спершу хотів би дізнатися подробиці.

Вістінґ кивнув.

— Усе, про що ми нині розмовлятимемо, таємна інформація. Можеш зачекати з рішенням, послухати, про що йдеться, але в будь-якому разі не маєш права розголошувати почуте.

— Домовилися, — не роздумуючи, погодився Тюле.

Вістінґ завагався, з чого ж починати.

— Хай спершу покажу тобі гроші, — підвівся він.

Тюле рушив за ним і Мортенсеном у підвал. Вістінґ відімкнув двері, вимкнув сигналізацію.

— Ви тримаєте гроші тут? — здивувався Тюле.

Мотенсен одягнув латексні рукавички й приніс одну з картонних коробок. Вістінґ простягнув Тюле пакетик з рукавичками. Мортенсен тим часом вийняв з коробки пачку доларових банкнот.

— Разом — дев’ять коробок, — сказав він, простягаючи Тюле пачку грошей.

— 5,3 мільйона доларів, 2,8 мільйона фунтів та 3,1 мільйона евро, — повідомив Вістінґ.

— І ти їх тримаєш у своєму підвалі? — похитав головою Тюле. — Ви зовсім збожеволіли?

— Ми з’ясували, що вся сума збігається з сумою вкрадених в аеропорту грошей, — незворушно вів далі Вістінґ. — Приблизно 70 мільйонів за нинішнім курсом.

Аудюн ніяк не міг отямитися від шоку.

— Усе наче правильно, — пробурмотів він. — Така ж сума фігурує в документах.

Він обійшов стіл з коробкою, вийняв іще одну пачку доларів.

— Когось затримали? — запитав він.

— Ні!

— Де ви їх знайшли?

Вістінґ розповів про дачу Бернгарда Клаусена.

— Робочий календар Клаусена дає йому алібі на час пограбування, — сказав Мортенсен.

— Хай там як, але надто вже неправдоподібно звучить… Чинний державний чиновник замішаний у злочині!

— Клаусен мав сина, який через півроку після грабунку розбився на мотоциклі. Ми саме досліджуємо середовище, у якому він крутився.

Тюле поклав гроші на місце, стягнув рукавички.

— Якщо Клаусен у будь-який спосіб мав причетність до пограбування, то я не розумію, чому генпрокурор захищає його таємним розслідуванням.

— Якщо це просто пограбування, статус усієї справи понижується, — пояснив Вістінґ. — Але ми цього не знатимемо, доки всього не з’ясуємо. Клаусен сидів в уряді. Тут достатньо грошей, щоб впливати на його політичну волю і, тим самим, мати значення для національних інтересів.

— Не схоже, що він користувався цими грошима, — промовив Тюле. — Лише їх зберігав. Який у цьому сенс?

Вістінґ з ним погодився і розповів про Акселя Скавгауґа, якому Клаусен заплатив норвезькими кронами за підпал своєї дачі.

— Знайшли на грошах якісь технічні сліди? — допитувався Тюле.

Мортенсен повідомив про результати аналізу відбитків пальців.

— Тепер чекаємо на результати ДНК, зокрема на навушнику рації, знайденому в одній із коробок.

— Окрім усього, серед грошей ми знайшли ключі й записку з номером телефону такого собі Даніеля, — додав Вістінґ. — Це тобі щось каже?

Тюле похитав головою.

— Отак відразу не згадаю, але можна над цим попрацювати. У матеріалах справи майже 500 імен.

Пхикання змусило усіх озирнутися: прокинулась Амалія.

26

У ході перевірки біографії Томмі Плейма з’ясувалося, що він жив зі співмешканкою і працював керівником відділу продажів однієї компанії за кілька кварталів від будівлі редакції «ВҐ». Ліне сіла за столик у кафе перед пекарнею у цокольному поверсі й зателефонувала йому.

— Маєте кілька вільних хвилин? — запитала вона, відрекомендувавшись.

— Залежить від того, чому ви телефонуєте, — відповів чоловік.

— Я пишу статтю про загадкове зникнення Симона Мейєра. Пригадуєте?

— Звичайно.

— Я розшукую його друзів і знайомих-однолітків. Хочу лише почути кілька слів, про їхні враження тоді й про те, що вони думають тепер.

— Гадаю, вам треба поговорити не зі мною, а з кимось іншим, хто ліпше його знав.

— У мене ось старі списки ваших класів, — вела далі Ліне. — Може, допомогли б мені когось із них вибрати?

Томмі Плейм завагався.

— Я вже давно ні з ким зі школи не контактую, — врешті відповів він.

— Я сиджу в будівлі «ВҐ». І телефоную вам, бо бачу, що ви працюєте неподалік, на Ґренсені. Буду у вас за п’ять хвилин, і ми могли б разом проглянути списки, — наполягала Ліне.

— У мене за півгодини ділова зустріч.

Ліне підвелася.

— Півгодини мені вистачить.

— Ну, добре…

Ліне закінчила розмову й швидким кроком рушила тротуаром. Фірма, де працював Томмі Плейм, мала вхід із задвір’я. Жінка на рецепції відповіла в домофон і впустила її досередини. Ліне піднялася на третій поверх. Томмі Плейм чекав на неї біля стійки рецепції. Він був одягнений в темні костюмні штани й білу сорочку з закасаними рукавами.

— Дякую, що знайшли для мене час, — сказала Ліне.

— Як я вже казав, не знаю, чи зумію вам допомогти.

Томмі Плейм провів її до найближчої кімнати для нарад.

— Пригадую його зі школи, але ніколи з ним не товаришував. Та й нещастя трапилося з ним через багато років після закінчення школи.

Ліне сіла.

— Вважаєте, то було нещастя?

— Принаймні так говорили.

— Пригадуєте той день, коли він зник?

— Добре пам’ятаю лише гвинтокрил, який літав низько над Єршьо, але то було вже кілька днів потому. Не відразу ж зрозуміли, що він зник, і почали пошуки.

— Ви тоді мешкали в Колботнені?

— Мав кімнату в гуртожитку, — кивнув Томмі Плейм. — Продавав телефони.

— І в день зникнення Симона теж були на роботі?

— Напевно… Ми здебільшого працювали по обіді та ввечері, коли люди вже вдома.

— Що ви подумали, почувши про його зникнення?

Томмі Плейм знизав плечима.

— Охоче допоможу вам з класними списками, але не маю бажання фігурувати в інтерв’ю і коментувати події того дня.

— Вибачте, — похопилася Ліне й розклала перед ним списки.

Список класу, у якому навчався Симон Мейєр, лежав зверху.

— Майже нікого не пам’ятаю, — скрушно похитав головою Томмі Плейм. — Я ж був на клас старшим і мав старших товаришів.

Ліне перейшла до наступного списку. Леннарт Клаусен стояв другим згори. Вона закреслила його ім’я і знову скопіювала аркуш, тож здавалося, ніби так було відразу.

— Один тут викреслений, — промовила вона.

— Так, Леннарт… Він помер.

— Від чого помер?

— Нещасний випадок на дорозі.

— Ви вчилися в одному класі?

Томмі Плейм кивнув, але в подробиці не вдавався. Взяв у руки стосик списків, погортав їх. Ліне відчувала в ньому якусь нехіть, ніби йому немиле було нагадування про шкільні часи.

— Навіть не знаю, — похитав він головою. — Хіба до Інгеборг Скуї можна звернутися.

Томмі показав пальцем на ім’я у самому кінці списку.

— Вона випускала шкільну газету й була членом учнівської ради. З тих дівчат, котрих усе цікавило й турбувало. Якщо вона не зможе сказати нічого путнього, то принаймні когось порадить.

Томмі Плейм віддав їй списки.

— У кожному разі, дуже дякую, — промовила Ліне, довго складаючи аркуші й тягнучи час.

Розмова не дала їй тих відповідей, яких вона сподівалася, тож їй іще не хотілося її завершувати.

— Отже, двоє хлопців з вашої школи мертві?

— Леннарт був сином Бернгарда Клаусена, політика, — пояснив Томмі.

Ліне кивнула, ніби це була новина для неї.

— Леннарт і Симон знали одне одного?

Томмі Плейм глянув на годинник і підвівся.

— У кожному випадку, мешкали недалеко, — відповів він і рушив до дверей.

Ліне відчайдушно шукала, чим би його затримати.

— Ви з Леннартом підтримували дружбу після школи? — запитала вона й теж підвелася.

— Якийсь час — так.

— А того дня, коли зник Симон Мейєр, теж були разом?

— Та не пригадую, — усміхнувся Томмі Плейм. — Стільки років минуло!

— Шкода, — мовила Ліне. — Я собі уявляла, що напишу репортаж про події, які міцно вкорінилися в пам’яті місцевих людей, і вони точно знатимуть, де перебували на той момент, як це було, скажімо, з літаками, що врізалися у башти-близнюки 11 вересня чи зі стріляниною на Утьоя 22 липня.

Томмі Плейм притримав їй двері.

— Мусите розпитати когось іншого, — сказав він.

Ліне подякувала за розмову, яка майже нічого їй не дала, хіба враження, що Томмі Плейм волів би дистанціюватися від Леннарта Клаусена та минулого. Можливо, нещасний випадок на мотоциклі й був надто травматичним спомином, але згадати про нього було б цілком природно.

Ліне вийшла на вулицю й задерла голову на вікна третього поверху. Їй здалося, біля одного з вікон вона бачила постать, яка дивилась униз, на неї.

27

Під вікном офісу Ульфа Ланде проїхав потяг. Від часу зникнення Симона Мейєра він змінив місце роботи. Місцевий відділок закрили, тепер він мав кабінет на третьому поверсі великого будинку поліційної управи.

— Ви пишете для «ВҐ»? — запитав він.

— Колись там працювала, — відповіла Ліне. — Тепер — фрілансер, але й далі пишу для них.

— Кілька років тому «справою Єршьо» цікавилася інша журналістка.

Ліне вийняла блокнот і диктофон.

— А хто, пригадуєте?

— Вона писала для «Ґоліафа», шкода, імені не пам’ятаю.

Журнал «Ґоліаф» припинив своє існування, але розшукати журналістку нескладно. Можливо, вони навіть могли б працювати удвох, бо ж та журналістка їй не конкурентка.

— Коли це було? — запитала Ліне.

— Тоді я ще працював у відділку, — відповів Ланде. — Десь п’ять-шість років тому. Вона спілкувалася з братом Симона, але з того, мабуть, нічого не вийшло.

— Х’єль, — промовила Ліне.

Ульф Ланде, здавалося, не зрозумів, про що вона каже.

— Симонового брата звуть Х’єлем, — пояснила Ліне. — Я зустрінуся з ним пізніше.

— А, так, він був нашою контактною особою в родині, — кивнув Ланде. — Не бачив його вже багато років.

За вікном проїхав іще один потяг — у протилежний бік. Ліне зачекала, доки стихне гуркіт.

— Ви не проти запису нашої розмови? — поцікавилася вона.

Ульф Ланде кивнув, погоджуючись. Ліне увімкнула диктофон, який, до речі, належав «ВҐ», редакція колись видала їй устаткування для запису подкаста.

— Як думаєте, що трапилося з Симоном?

— Нещасний випадок. Гадаю, він похований у намулі, глибоко на дні озера.

— Але ж його речі лежали далеко від води, — нагадала Ліне.

— Це легко пояснити. Він покинув речі на стежці, а сам побіг до води, бо щось забув на березі.

— Що він міг там забути? На місці, де він рибалив, нічого не знайшли.

Ульф Ланде знизав плечима.

— Якусь блешню міг покласти до кишені чи ножа запхати в піхви. Я усе ж певний, що то був нещасний випадок, що він упав у воду.

— Але ж водолази все обшукали…

— Обставини там украй несприятливі для водолазів, — пояснив Ланде. — Дно вкрите понад півметровим шаром глини й намулу, від пересувань водолазів здіймається каламуть, видимість стає нульовою.

— А тіло хіба не спливло б, урешті-решт?

— Ми на це сподівалися, — кивнув Ланде. — Але воно могло міцно за щось зачепитись або ж його засмоктала глина. Скоріш за все, він так і залишився на дні, доки не розсоталися його рештки.

Ліне записала собі, що треба поговорити з кимось, хто брав участь у водолазній пошуковій акції.

— Хто за ним пірнав? — запитала вона.

— Пожежники… Товариство дайверів теж приєдналося.

Ліне переглянула свої нотатки.

— Отже, така ваша теорія — утоплення з необережності? — підсумувала вона.

— Тепер це зветься гіпотезою, — виправив її Ланде й обвів поглядом модерновий кабінет.

— Інші гіпотези перевіряли? — допитувалася Ліне.

— Ми розглядали всі можливості, але нічого не вказувало на інший розвиток подій. Та й мотиву для кримінального злочину начебто не було.

— Можливо, він побачив щось таке, що не повинен був бачити?

Ульф Ланде усміхнувся.

— Маєте на увазі презервативи?

Якраз їх вона не мала на увазі, та все ж кивнула.

— Наприклад…

— Ми знайшли їх, оглядаючи паркувальний майданчик і прилеглу територію. Шукали ймовірне місце злочину, але нічого не знайшли. Ані поламаних гілок, ані крові. Нічого!

— Усі свідчення перевірили?

— Звичайно, — запевнив Лінде. — Навіть гравійний кар’єр обнишпорили, бо одна ясновидиця сказала, мовби його там бачила.

— Хтось, може, давав свідчення проти когось конкретного?

— Про що ви?

Ліне мала на увазі Бернгарда Клаусена.

— Може, хтось підозрював когось у вчиненні злочину?

Ульф Ланде похитав головою.

— Як я вже казав, швидше за все йшлося про нещасний випадок.

— Скільки всього людей звернулися до вас зі свідченнями? — запитала Ліне, хоча й сама добре знала їх кількість.

— Близько п’ятдесяти, — відповів старший інспектор. — У більшості випадків мовилося про певні спостереження. Хтось наче бачив його то в Осло, то в інших містах.

— Адріан Стіллер з Кріпоса розповідав мені, що деякі повідомлення можуть пройти повз увагу, — промовила Ліне. — Надто у тих випадках, коли думаєш, ніби вже точно знаєш, що трапилося. Тоді інформація, яка відводить убік, видається неважливою і нецікавою.

Ліне бачила з виразу обличчя інспектора, що тому не подобаються її натяки, ніби довірену йому справу розслідували недобросовісно.

— Звісно, для слідчих це проблема, — сказав Ланде. — Особливо для тих, хто працює в периферійних поліційних округах, а не в столиці. Більшість звернень накопичуються там і не мають подальшого ходу, але я впевнений, що не оминув би увагою серйозну інформацію.

— А що думаєте про рішення групи ДН поновити розслідування справи?

— Були б лише вдячні, — відповів Ланде. — Самі ми таких ресурсів не маємо. Та, правду кажучи, не знаю, що вони можуть вдіяти такого, чого не зуміли ми. І не знаю, що ви сподіваєтеся знайти…

Ліне усміхнулася, потягнулась за диктофоном і вимкнула його. Вона сподівалася знайти Симона Мейєра, однак уголос нічого не сказала.

28

— Перше повідомлення прийшло на телефон служби екстрених ситуацій о 14.40, — сказав Аудюн Тюле, навіть не заглядаючи до своїх нотаток. — Грабіжники прорвалися на злітно-посадкову смугу перед терміналом, як тільки гроші вивантажили з літака й почали переносити у фургон інкасаторів. Перший патруль прибув в аеропорт о 14.46, але вони ніяк не могли локалізувати місце злочину. Тому їх випередила поліція аеропорту, та однаково спізнилася — за злочинцями вже й слід вистиг.

Амалія жувала канапку й не зводила своїх великих очей з Тюле.

— То були два досвідчені грабіжники, — вів далі Тюле. — У чорних комбінезонах і балаклавах, озброєні автоматами. Приїхали на чорному «гранд вояджері», на смугу потрапили, зрізавши замок на одних із воріт, що вели до стоянки літаків з північного боку аеродрому.

Вістінґ кивнув. Те, що розповідав Тюле, було відомо з преси.

— Поліція відразу розставила пости на всіх довколишніх дорогах. О 15.07 прийшло повідомлення про автомобіль, який горить на узбіччі Е16 на схід від Кльофти. «Гранд вояджер». Це давало підстави припускати, що грабіжники подалися далі в східному напрямку, до Швеції. Туди послали патрулі, заблокували кордонні переходи. Як виявилося, то був відвідний маневр — лише через тиждень знайшли справжнє грабіжницьке авто. Воно згоріло в занедбаній зварювальній майстерні в Санні, маленькому селищі за десять хвилин їзди на південь від аеропорту. Майстерня давно стояла порожня, але в руїнах ми знайшли вигорілий «гранд вояджер» і кросовий мотоцикл. Авто викрали в Гаукету півроку тому. Реєстраційні номери зняли з відповідного авта в Б’єрке. Автомобіль, використаний для відволікання уваги, вкрали на автостоянці позаду старого вокзалу Естбанегаллен в Осло.

Вперше за всю розмову Тюле розгорнув блокнот.

— Ми зосередилися на пошуках інсайдера, когось із працівників Ґардермуена, хто міг би інформувати грабіжників про нюанси роботи аеропорту й прильоти літаків: або зі служби безпеки, або з адміністрації.

— Знайшли?

— Ні… Надто великий штат. Пригледіли кількох, але конкретних підозрюваних так і не знайшли.

— Якою інформацією володіли?

— Пограбування ретельно спланували, до нього довго готувалися і здійснили з військовою точністю. У норвезькому кримінальному світі лише одиниці здатні на такий досконалий злочин. Ми активували своїх інформаторів і вийшли на такого собі Александера Квамме.

Вістінґ знав це ім’я. Квамме був одним з верховод організованого кримінального середовища Естланна, мав контакти з югославською мафією, що добре прижилася у Швеції. Квамме пред’являли звинувачення в убивстві у справі, яка дуже нагадувала замовну ліквідацію, але так і не засудили.

— Ми провели кілька фіктивних операцій, — розповідав Тюле. — Висунули йому підозру про поширення наркотиків, щоб вивідати, чим він дихає, та лишень докопалися до його алібі. На момент пограбування він сидів у тату-салоні, де йому набивали на передпліччі орла.

— Бездоганне алібі?

— Хіба якщо вірити майстрові салону чи наступному клієнтові. Ми також знайшли квитанцію з датою і часом маніпуляції, але більше нічого. Злочинці можуть проколотися, якщо пускають гроші в обіг. Але такого не сталося. За нашими припущеннями, гроші або відразу вивезли з країни, або заморозили.

— Заморозили?

— Заховали в надійному місці, чекаючи, доки поліція згорне розслідування, — пояснив Тюле.

— А що тепер скажеш, знаючи, що гроші, ймовірно, знайшли в Бернгарда Клаусена? — запитав Вістінґ.

— Не знаю, що й думати. Не бачу жодного зв’язку.

Вістінґ розповів йому про сина Клаусена та коло, в якому той обертався.

— Не схожий на злочинця такого масштабу, не той рівень, — похитав головою Тюле.

— Тут є ще один момент, — сказав Вістінґ.

Тюле випростався, очі спалахнули цікавістю.

— У день пограбування в Колботнені зник 22-річний хлопець. Симон Мейєр. Преса назвала зникнення «справою Єршьо».

— Нічого мені не каже, — знизав плечима Тюле.

Вістінґ узяв з канапи планшет, яким бавилась Амалія, відкрив фотофайл.

— Через тиждень після зникнення Симона генпрокурор отримав анонімку.

Вістінґ показав Тюле лист з коротким текстом: Перевірте міністра охорони здоров’я Бернгарда Клаусена у зв’язку зі «справою Єршьо».

— Можливо, тут криється зв’язок, — і Вістінґ накреслив у повітрі лінії. — Між пограбуванням, зникненням Симона Мейєра і Бернгардом Клаусеном.

Амалія потягнулася за планшетом. Вістінґ віддав їй айпад і знову вмостив між подушками на канапі.

Аудюн Тюле удвох з Мортенсеном принесли з авта коробки з документами, які стосувалися пограбування. Вістінґ тим часом зателефонував генпрокуророві.

— Є новини? — поцікавився генпрокурор.

— Маємо підозру щодо походження грошей, — відповів Вістінґ. — Пограбування в Ґардермуені 2003 року.

На іншому кінці запала мовчанка.

— Час і сума збігаються, — вів далі Вістінґ.

— Раціональна гіпотеза, — погодився генпрокурор. — І водночас не віриться у причетність Клаусена.

— Пограбування сталося того ж дня, коли зник Симон Мейєр, — додав Вістінґ.

— Існує якийсь конкретний взаємозв’язок?

— Поки не знайшли, але треба, щоб ви посмикали за деякі мотузочки.

— Гаразд.

— Поговоріть із поліцмейстером Румеріке. Треба звільнити Аудюна Тюле від інших обов’язків і передати в моє розпорядження.

29

Гілля шкрябало дах і бік автомобіля, коли Ліне звернула на зарослу хащами гравійну доріжку. Вона ледве її знайшла, але це точно була та сама доріжка, якою 2003 року їхав на велосипеді з вудочками Симон Мейєр.

Ліне котилася поволі. Через сто метрів вигулькнула з-за дерев стара насосна станція. Фундамент потріскався, стіни поросли мохом. Висока кропива сягала вікон, дрібні шибки висипалися. Ринва, до якої Симон Мейєр прив’язував свій велосипед, давно зникла.

Ліне об’їхала навколо будівлю станції і зупинилася, розвернувшись до дороги, у напрямку, звідки прибула. Вийшла, прихопивши з собою камеру. Трохи постояла, щоб зорієнтуватися на місцевості. Ліс розрісся, а майданчик перед станцією змалів. Звідти не видно було озера.

Ліне знайшла стежку, яка вела до місця риболовлі. Вона здавалася добре протоптаною з гладким сосновим коріняччям, яке випиналося з твердої землі. Або тут ходили тварини, або люди й далі приходили рибалити. Або ж і те, і те.

Стежка швидко вивела її на відкриту місцину, до мису. Легкий вітерець брижив поверхню води.

Край скелястого мису був нерівний. Хвилі накочувалися на нього, і камінь ставав мокрим та слизьким. Спіткнутися, впасти, вдаритися головою і, знепритомнівши, скотитись у воду було цілком реально. Вітер з суходолу, як оце зараз, міг відігнати тіло на глибину, де воно й затонуло.

Кам’яний мис був тоді заляпаний риб’ячою кров’ю, але ніщо не підтверджувало теорії про те, що Симон Мейєр упав і знепритомнів. Ніде ні залишених після удару волосин з голови, ані людської крові. Та й важко було б знайти щось через два дні.

Ліворуч від Ліне на плесі залопотіла крилами качка, здійнялася в повітря і низько полетіла над водою. Їй здалося, що за спиною почувся звук автомобільного двигуна.

Ліне відійшла трохи назад, на стежку, підняла камеру. Сонячні промені сіялися навскоси крізь крони дерев. Вона навела об’єктив на мис, де колись стояв Симон Мейєр, сфокусувалася на переплутаному корінні на стежці, відкоригувала різкість і зробила кілька пробних знімків. Чудовий мотив з натяком на драматизм ситуації!

Ліне наклацала ще багато фото, перш ніж повернутися до насосної станції.

Хряснули дверцята авта. Якийсь чоловік з вудочкою з’явився з-за іншого кута будівлі. Вони кивнули й усміхнулися одне одному. Чоловік мав східноєвропейську зовнішність.

— Рибалити? — запитала вона.

Чоловік відповів ламаною норвезькою, що хоче наловити рибки на вечерю, а тоді зник у хащах.

Ліне обійшла станцію, де чоловік запаркував у затінку своє авто. Мала намір сфотографувати місце, де колись стояв Симонів велосипед, під тим самим кутом, що й поліція — як у фотоматеріалах справи. То було б ефектне фото. Але їй заважав автомобіль чужого чоловіка. Однак непоганим мотивом для ілюстрації її історії могли б бути двері й фасад насосної станції. Занедбані руїни мовби натякали, що тут могло статися щось жахливе. Вона ще трохи попрацювала зі світлом, результат її задовольнив. Потім Ліне підійшла до дверей. Уздовж дверного полотна збігали донизу іржаві пасмуги.

Двері зачинені, однак видно було, що хтось давно намагався їх виламати. Дверна рама зміцнена металевою оббивкою. Вікно надто високо, щоб заглянути досередини. Прихилений вертикально до стіни дерев’яний піддон правив за драбину. Ліне, балансуючи, вилізла нагору, зазирнула крізь розбиту шибку. Підлога на метр нижче рівня землі. Посеред приміщення стояв велетенський агрегат, на всі боки від нього розходилися труби. Під стіною — кілька шаф, стара інструментальна панель і двері до іншої кімнати.

Вона ще трохи так постояла, а потім зіскочила додолу, вийняла телефон і набрала номер Ульфа Ланде.

— Вибачте, що турбую! Я тут зазираю крізь вікна в стару насосну станцію. Хотіла лише запитати, чи ви її оглядали, коли шукали Симона Мейєра?

— Звичайно! — відповів старший інспектор. — Пошукова команда виламала там двері.

Ліне глянула на двері.

— А в люк у підлозі зазирали?

— Сам у нього й зазирав, — відповів Ланде.

Ліне подякувала, ще раз попросила вибачення за свій дзвінок. Їй було трохи ніяково. Звісно ж, поліція перевірила всі варіанти.

Час наближався до першої. Хотіла було подзвонити батькові й нагадати, що треба погодувати Амалію, але передумала. Натомість сіла за кермо, набрала в GPS-навігаторі адресу Х’єля Мейєра.

Авто підстрибувало на вузькій дорозі. Ліне доїхала за вказівками навігатора до Ланґгюса, а далі він привів її до крайнього будиночка в ряду сірих котеджів.

Брат Симона Мейєра зустрів Ліне й провів на кухню. На столі лежала тека-скорозшивач з газетними вирізками — усі про зникнення Симона.

— Дякую, що погодились зі мною зустрітися, хоч ми й не домовлялися заздалегідь, — промовила Ліне.

— Та нема за що, — кивнув Х’єль.

Вона його не таким собі уявляла. На противагу високому й худорлявому Симонові, Х’єль Мейєр був невисокого зросту й опецькуватий.

— Я розмовляла вчора з Адріаном Стіллером, — почала Ліне.

— І що він сказав? Мав якісь новини?

— Гадаю, про це рано говорити, — відповіла Ліне. — А ще я сьогодні бачилася з Ульфом Ланде. Він розповів, що кілька років тому справою цікавилася інша журналістка.

— О, так, дуже наполеглива й енергійна жінка, — кивнув Х’єль Мейєр. — Вона вела своє розслідування, навіть знайшла недогляди поліції, але стаття так і не вийшла друком.

— Чому?

— Її видання збанкрутувало. Думаю, їй навіть грошей не заплатили, хоч вона годинами сиділа над матеріалами справи. Геть усе перелопатила, провела нові дослідження. По суті, виконала роботу за поліцію.

— Пам’ятаєте її ім’я?

— Генрієтте чи якось так, — відповів Х’єль Мейєр, гортаючи теку. — Зараз знайду.

— Хотілось би поговорити з нею, — кивнула Ліне.

Чоловік знайшов те, що шукав, одразу на першій сторінці.

— Генрієтте Коппанґ, — сказав він, посуваючи теку з розгорненим аркушем до Ліне. — Дуже тямуща жінка. Знаєте її?

Ліне похитала головою, занотувала номер телефону, продиктований Х’єлем. Ім’я видалося їй невиразно знайомим, може, колись працювала в «Неттавісен», але впевнено сказати не змогла б.

— Я працюю фрілансером, угоди з конкретним виданням не маю, — пояснила Ліне. — Теж не можу гарантувати, що мій матеріал надрукують. Але, оскільки цю справу підняла ДН-група Кріпоса, можна розраховувати на зацікавлення преси.

Х’єль Мейєр кивнув.

— Можна подивитися? — запитала Ліне, перегортаючи аркуш.

— Так, прошу дуже…

У теці були зібрані, здавалось, усі публікації, які стосувалися зникнення Симона. У «Даґбладет» і «Афтенпостені» лише кілька невеликих нотаток, зате в місцевій пресі справа висвітлювалась якнайповніше. Окрім газетних вирізок, у теку підшили копії листування між адвокатом та поліційним прокурором, у якому адвокат оскаржував припинення розслідування, та кілька нотаріальних документів, пов’язаних з оголошенням смерті Симона Мейєра через три роки після зникнення.

— Вам надали адвоката, — завважила Ліне, записуючи його ім’я.

— Але довелося оплачувати його послуги з власної кишені, — сказав Х’єль Мейєр.

Ліне гортала далі. Тека розгорнулася на великому фото Симона.

— Мушу зізнатися, що вже не так часто думаю тепер про нього, — промовив брат. — Іноді між згадками минають дні або й тижні, але я дуже хотів би знати, де він і що з ним трапилося.

— А самі що з цього приводу думаєте?

— Чого я лиш не передумав, однак не вірю, що він потонув. Хтось його викрав…

— Навіщо комусь його викрадати?

— Найстрашніше думати, що його захопив якийсь збоченець-садист, тримав десь у рабстві, ґвалтував. Не надто раціональне припущення, але ж таке теж трапляється. Принаймні в інших країнах, хоч частіше з дівчатами. Страх, що це може бути реальністю, не давав мені спати ночами. Найпростіше пояснення — нещасний випадок. Може, стався наїзд і винуватець підібрав тіло, щоб викинути його десь далеко від місця аварії. Симон міг стативипадковою жертвою.

Ліне записувала. Обидва сценарії звучали правдоподібно, як і гіпотеза, якої притримувалася поліція.

— Вам відомі якісь свідчення, які обійшла увагою поліція? — запитала Ліне.

— До нас звернулася ясновидиця, але ми повідомили про неї поліцію. Вона наче бачила Симона, похованого під камінням та гравієм. Поліція перевірила всю територію заводу щебеню у Вінтербру, однак каміння та гравій — не достатньо вичерпний опис.

— Як ви пригадуєте день зникнення?

— То був четвер. Хтось бачив його на велосипеді з вудочкою. Того дня я з ним не спілкувався, а в суботу подзвонили з його роботи, питали, де він подівся. Я поїхав до нього додому. Велосипеда на місці не було, тож я й подумав, що він на риболовлі. Поїхав до насосної станції біля Ейстерна, де він завжди рибалив. А коли знайшов на стежці покинутий велосипед з вудкою, відразу запідозрив лихе.

Ліне хотіла довше зачепитися за четвер — день пограбування.

— Пригадуєте, що самі робили того дня?

Х’єль Майєр похитав головою.

— Ліпше пригадую суботу.

Ліне записувала, а він розповідав про свій страх і розгубленість, про прибуття поліції, про водолазів і пошукову групу від Червоного Хреста, яка прочісувала місцевість, про розпач, тривогу й непевність.

Ліне посиділа ще годину, розпитувала про друзів Симона, про коло його спілкування, підводила розмову до спогадів про однокласників, щоб спонукати Х’єля згадати Леннарта Клаусена, але ім’я Леннарта так жодного разу й не зринуло.

Ліне вже зібралася йти.

— А ви знали Бернгарда Клаусена? — запитала вона, підводячись із-за столу. — Він теж звідси родом?

Х’єль Мейєр кивнув.

— Помер на вихідні, — відповів він. — Чому питаєте?

— Я працювала над статтею про нього, — сказала вона, дуже сподіваючись, що пояснення прозвучить досить природно. — Він мав сина Симонового віку, який розбився на мотоциклі.

— Леннарт, — підтвердив Х’єль Мейєр. — Ми росли на одній вулиці.

— З Симоном він теж дружив?

— Хіба коли були меншими. Симон бував у них вдома, іноді там бавився.

Х’єль Мєйер теж підвівся, провів Ліне до дверей. Ліне подякувала за розмову. В неї було відчуття, що вона весь час крутилася навколо чогось важливого, однак упіймати не змогла.

30

Просто перед дванадцятою газета «Даґбладет» виклала новину про чоловіка, якого звинуватили в підпалі літнього будиночка Бернгарда Клаусена. Вістінґ з задоволенням констатував, що його ім’я в публікації не згадали. З пресою спілкувалася телефоном Крістіне Тііс.

Надворі захмарилося, і троє слідчих втекли з тераси на кухню. Вістінґ перечитував документи про пограбування. Переглядаючи давні справи, іноді було легко побачити недогляд і брак, та поки що він не міг ідентифікувати допущені слідством помилки.

Тюле сидів поруч, передивлявся фотографії хатини Бернгарда Клаусена.

— Щось у цьому фальшиве, — промовив він, киваючи на фото виставлених картонних коробок на ліжку в крайній кімнаті.

— У чому фальш?

— У тому, як гроші лежать тут рік за роком, а він їх навіть не торкається, — пояснив Тюле. — Схоже на ексцентричного колекціонера, який скуповує крадені твори мистецтва, розвішує на стінах і милується ними сам, нікому не показуючи.

Мортенсен роздумував уголос:

— Якщо син був причетний до пограбування, Клаусен міг знайти гроші після його смерті й просто не знати, що з ними вдіяти. Бо ж якби все виявилося, вибухнув би неймовірний скандал!

— Але він міг їх і позбутися, — втрутився Тюле. — Спалити в грубці чи закопати. Залишити отак на дачі — величезний ризик, гроші міг хтось випадково побачити.

Відчинилися вхідні двері. Амалія відірвалася від малювання.

— Мама прийшла, — промовив Вістінґ.

Дівчинка сповзла з канапи й кинулася назустріч мамі. Мортенсенові хтось зателефонував, і він вийшов у вітальню. Ліне привіталася з Аудюном Тюле, перш ніж помилуватися малюнками донечки.

— Є новини? — запитав Вістінґ.

— Та, власне кажучи, ні, — відповіла Ліне й розказала, як минув день. — Я купила карту в книгарні, — додала вона, розгортаючи карту на кухонному столі.

Ліне вже позначила місце риболовлі й дім Бернгарда Клаусена. Тільки зібралася пояснити детальніше, як на кухню повернувся Мортенсен.

— Результати ДНК, — повідомив він. — Знайшли слід на об’єкті В-2.

— Навушник, — кивнув Вістінґ.

— Ключ і записка чисті, а профіль за аналізом ДНК дав збіг у базі даних.

— Хто?

— Оскар Тведт, — відповів Мортенсен, сідаючи до свого ноутбука.

Аудюн Тюле вилаявся.

— Капітан! — скрикнув він, хапаючи одну з тек-скорозшивачів.

— Це ж хто? — запитав Вістінґ.

— У нього минуле солдата-спецпризначенця, — пояснив Тюле. — Перебував в оточенні Александера Квамме аж до побоїща в Альні, передмісті Осло.

— Ніколи про таке не чув, — сказав Вістінґ.

— Події, розслідування яких вдалося втримати в таємниці. Ним відала поліція Осло. Але нам надали копії всього, що чинилося на той час у злочинних середовищах.

Він гортав теку, доки знайшов те, що шукав.

— Тоді ми не побачили зв’язку, але це може стати переломним моментом у справі! Його ДНК на навушнику рації серед украдених грошей може свідчити, що він один із грабіжників.

— А що трапилося в Альні? — зацікавилася Ліне.

— Служба надзвичайних ситуацій отримала телефонне повідомлення про важкопораненого чоловіка на автостоянці, де тепер стоїть готель «Радіссон». Парамедики, які прибули на місце, повідомили про жорстоко побитого Оскара Тведта. Інцидент був кваліфікований як внутрішні розбірки. Дзвонили в службу з телефону самого ж капітана. Тоді нікого не притягли до відповідальності.

— А як це пояснив сам Оскар Тведт? — запитав Вістінґ.

— Ніяк, — відповів Тюле. — Він багато тижнів пролежав у комі, а коли отямився, виявилося, що в нього важкі пошкодження мозку. До того ж, він втратив мову і його паралізувало.

— Де він тепер?

— Коли писали цей рапорт, перебував на реабілітаційній програмі в клініці «Уллевол».

— Одужає? — запитав Мортенсен.

Аудюн Тюле заходився складати свої речі.

— Довідаюся, — коротко сказав він. — Мені ще треба забрати деякі речі зі своєї контори, повернуся завтра.

Мортенсен теж налаштувався іти. Вістінґ провів їх до дверей. Надворі похолодніло. У повітрі війнуло осінню.

31

— «ВҐ» не хоче брати мою статтю…

Ліне розповіла батькові про свою зустріч з керівником новинної редакції.

— Може, й добре, — сказав Вістінґ. — Це насамперед розслідування, а не історія для медіа. Ти опинилась би в непростій подвійній ролі.

— Я спокусила Симонового брата тим, що дещо надам для преси. Виявляється, кілька років тому з цією справою вже працювала інша журналістка, але нічого не опублікувала.

— Так чи так, ти нічого не зможеш оприлюднити, доки триває слідство. Можливо, «ВҐ» зацікавиться пізніше, коли ми знатимемо трохи більше.

Ліне вийняла камеру.

— Можливо…

Вона показала батькові фото мису, де рибалив хлопець, і насосну станцію.

— Зі своїм матеріалом я можу й до інших звернутися!

— Завтра хтось пригляне за Амалією? — запитав Вістінґ.

— Так! Чого питаєш?

— Хочу, щоб ти поговорила зі старими друзями Бернгарда Клаусена, з кимось, хто був йому близький навесні й на початку літа 2003 року.

Ліне глянула на батька. Щось у його манері її роздратувало.

— Говорити мушу вже завтра? — буркнула вона. — Я мала намір розшукати журналістку, яка досліджувала зникнення Симона.

— Клаусен мертвий майже тиждень. Похорон у понеділок. Треба поговорити, доки розпитування ще звучать природно, згодом будь-яка цікавість надто впадатиме в вічі, — наполягав Вістінґ.

Ліне розчаровано зітхнула: знову доведеться виконувати рутинні завдання. Відчуття, ніби це обов’язок, від якого нікуди не подітися, та й результату навряд чи діждешся.

Батько суворо глянув на неї, востаннє дивився на неї таким поглядом, коли вона ще була підлітком. Слова в такій ситуації зайві. Він виразно натякнув їй, що вона член слідчої групи під його керівництвом.

— Маєш список актуальних персон? — запитала вона.

Вістінґ подав їй одну з гостьових книг, розгорнену на потрібній сторінці.

— На вихідні, після того як зник Симон Мейєр, до нього в літній будиночок приїжджала компанія на толоку. Здебільшого давні партійні колеги. Я хочу, щоб ти почала з Трюгве Юнсрюда.

— Міністра фінансів?

— Вони одночасно були обрані в Стуртинґ і підтримували дружні стосунки. До того ж, Юнсрюд також має дачу поблизу. Є шанс застати його там на вихідні.

Ліне мала сумнів, чи їй пощастить домовитися про інтерв’ю.

— Я спробую, — пообіцяла вона.

— А я поговорю з партсекретарем і роздобуду тобі номер телефону, — сказав Вістінґ.

— Чудово!

Вона склала речі Амалії і подалася з донькою до себе додому.

Чорний кіт, який кілька днів тому приблудився в їхній садок, чекав на східцях ґанку. Він дуже нагадував Бастера, татового кота. Вістінґ завів його, коли осамотів після смерті дружини, але той потім кудись зник.

— Киць! — покликала Амалія.

Мала відпустила мамину руку й побігла до котика. Кіт скочив зі сходів, чкурнув у сад і шаснув за кут. Амалія — за ним. Ліне наздогнала їх позаду будинку, саме вчасно, щоб побачити, як кіт прослизнув крізь живопліт сусідів.

— Киць! Киць! — кликала Амалія, але марно.

Ліне ледве вмовила донечку зайти в дім. Вона завантажила Амалії у планшет книжечку про Петсона й Фіндуса. Амалія була ще трохи замалою, щоб усе в книжці зрозуміти, але їй сподобався кіт у смугастих штанях. Потім вони ще й намалювали кота і повісили малюнок на стіну над ліжечком.

Батько вислав їй смс-ку з номером телефону Трюгве Юнсрюда. Вона зателефонувала, але той не відповів.

Ліне перевірила, чи спить Амалія, зготувала собі чаю і спустилася у підвал, у свій домашній кабінет. Вікон тут не було. Конторка стояла під стіною, облицьованою корковими панелями. Вона вже позабирала всі цидулки й аркушики з панелі й повісила газетні вирізки, які стосувалися «справи Єршьо». Вирізки зайняли ліву половину коркової панелі. На правій половині почала укладатися карта контактів, з Леннартом Клаусеном у центрі. Найближче до Леннарта опинилися друзі дитинства, Аксель Скавгауґ і Томмі Плейм, та ще наречена.

У підвальному кабінеті Ліне мала стаціонарний комп’ютер з великим монітором. Уся її робота автоматично синхронізувалася. Вона могла почати писати на ноутбуку, а продовжити в підвалі. Стаціонарний комп’ютер був потужніший і швидший, на ньому ліпше працювалося.

Ліне залогінилася, задала в пошук Генрієтте Коппанґ. Виявилося, що жінка мала купу тезок, та лише одна з них писала статті на кримінальну тематику. Всі публікації багаторічної давності. Якийсь час Генрієтте Коппанг працювала на газету «Неттавісен», а ще була пов’язана з кіно- та телекомпаніями. Її профілі в соцмережах закриті й мало інформативні. На фото — круглолиця блондинка.

Коли Ліне зателефонувала, їй відповів енергійний, дзвінкий голос.

Ліне відрекомендувалася журналісткою-фрілансеркою.

— Я вивчаю справу про зникнення, — сказала вона в слухавку. — Симон Мейєр. Ви трохи працювали з цим кілька років тому.

Голос на іншому кінці змінив тональність, став серйозним.

— З’явилися новини?

— Небагато… Кріпос взявся її планово переглядати, але я маю бажання поновити розслідування. Не надто впевнена в нещасному випадку.

Генрієтте Коппанг поділяла її сумніви.

— Надто багато запитань без відповідей, — промовила вона.

— Ви нічого не публікували? — запитала Ліне.

— Ні, і тепер маю нечисте сумління, — визнала Генрієтте Коппанг. — Тоді я працювала з журналом «Ґоліаф» та ще й була вагітна, на п’ятому місяці. А вони мені раптом кажуть, що не зможуть заплатити. Я навіть не мала чим компенсувати свої видатки на розслідування. Потім журнал збанкрутував, я без роботи, мені ось-ось народжувати. Усе звалилося нараз, було не до розслідування.

— Ви щось вишукали в тій справі?

— Лише те, що поліція мала дуже мало підстав відкладати справу.

Десь на тому кінці почувся дитячий вереск. Генрієтте Коппанґ відвернулася від слухавки й сказала, що скоро прийде.

— А ви як думаєте? Що трапилося насправді? — запитала вона, повернувшись до телефону.

— Як я це бачу, там не обійшлося без криміналу, — відповіла Ліне.

— Його вбили?

— Цілком можливо… Він міг стати небажаним свідком іншого злочину, і його прибрали.

— Якого злочину?

— Ну, не обов’язково злочину, — виправилася Ліне. — Може, хтось опинився не там, де мав би бути.

— Припускаєте, він став свідком злягання?

Ліне аж засміялася від такої прямолінійності.

— А ваше бачення?

— Я вірю, що Симон може бути живий, — відповіла Генрієтте.

Ліне так не вважала.

— Що вас спонукає до таких припущень?

— По-перше, те, що його так і не знайшли. Тіло потопельника рано чи пізно спливає. Але й інші моменти свідчать, що він, імовірно, живий.

Ліне згадала свідчення, ніби хтось бачив Симона за кордоном.

— Його мати чілійка, — далі вела Генрієтте Коппанґ. — Він розмовляв іспанською. Добра передумова, щоб почати нове життя у новому місці.

У слухавці знову почувся якийсь голос.

— Може, підемо завтра на каву, — запропонувала Генрієтте. — Зможемо поговорити детальніше.

— Я живу в Ставерні, — відповіла Ліне.

— Не проблема! Я під’їду до вас. Мене й так гризе нечисте сумління. Я рада, що хтось зможе довести справу до кінця.

Вони домовилися зустрітися в кав’ярні.

Ліне й далі сумнівалася, що Симон Мейєр живий, але мусила зізнатися сама собі, що підсвідомо вчепилася у гіпотезу, ніби його прибрали з дороги, так само, як поліція намертво вчепилася теорії, ніби хлопець потонув. Якщо Симон Мейєр живий, він мав би обірвати всі зв’язки з родиною. У такому випадку це було б дуже схоже на втечу від чогось.

32

Близько опівночі Вістінґ нарешті закінчив переглядати матеріали справи про пограбування. Деякі документи лише пробіг очима, деякі перечитав кілька разів. Погоджувався з Аудюном Тюле, який у своєму висновку написав, що злочин скоїли надзвичайно професійно.

Документи продемонстрували, скільки сил було потрачено задля збору інформації, а розслідування так і не зрушило з місця. За останні дні Вістінґ з командою добився більше результатів, ніж за весь період повноцінного слідства. Знайдено, імовірно, вкрадені гроші й сліди ДНК.

Вістінґ повернувся у вітальню, позбирав з підлоги розкидані Амалією іграшки. Один з пазлів гри опинився далеко під канапою. Якби він його не знайшов, Амалія плакала б, що не може скласти картинку.

То була корова. Він стояв з пазлом в руці, думав про розмову з Фінном Петтером Ярманном у тюрмі. Хибний слід. Один пазл зайвий, він не підходив до їхньої картинки.

«Правильний ключ до правильного замка», — пробурмотів він. Вістінґ так і не пригадав, хто з колег так означив суть розслідування, однак вислів наштовхнув на іншу думку.

Він знову пішов на кухню, пильніше приглянувся до карти, яку Ліне залишила на столі. Вона позначила хрестиком місце біля насосної станції, де зазвичай рибалив Симон Мейєр. Відстань від аеропорту до станції становила якихось 60 кілометрів. Треба було лишень звернути з Е6 і проїхати зовсім небагато. Оце давало привід для припущень.

З тією думкою Вістінґ пішов у ванну. Думка вкоренилася, доки він чистив зуби, сформувалася у виразну гіпотезу, якій він іще не мав застосування. У ліжку він довго крутився, не міг заснути. З досвіду знав, що мине не одна година, перш ніж він заглушить думки й таки засне. Години виснажливого безрезультатного думання призведуть лише до хронічного недосипу.

За півгодини Вістінґ відкинув ковдру і встав. Узяв карту Ліне й деякі необхідні речі, перевірив сигналізацію на вході в підвал, а тоді сів у авто й заднім ходом виїхав з подвір’я.

У дзеркалі бачив, що світло у вітальні в домі Ліне вимкнене. Натиснув на педаль газу й поволі покотився вулицею.

Вістінґ виїхав на шосе, зупинився лише раз, щоб заправитися. Була майже друга, коли він розгорнув карту й знайшов з’їзд з Е6 до старої насосної станції.

Фари освітили зарості полину й бур’янів на узбіччі. З’їзд було легше знайти, ніж він собі думав, але самою доріжкою, видно, майже не користувалися. Він звернув на неї, кущі й трави шмагали авто по боках, шаруділи під днищем.

Обабіч доріжки — суцільна темінь. Вістінґ нахилився вперед, майже ліг на кермо, щоб ліпше бачити, чи не трапляться попереду якісь перешкоди. Через сто метрів вузька дорога вивела на просторий, колись посипаний жорствою майданчик. Тепер з-під камінців стирчало жмуття пожовклої трави. Подекуди трава прибилася до землі, було видно сліди від автомобільних протекторів.

Вістінґ зупинився, але двигун не заглушив. Фари освітили вхідні двері занедбаної станції. У снопи світла залітала й вилітала комашня. З-поміж темних дерев угору знявся якийсь великий птах. Може, туркул або сова.

Вістінґ підійшов до дверей. Його тінь витанцьовувала на сірих стінах. У кишені він мав мішечок для речових доказів, який Мортенсен позначив як В-3. Вістінґ одягнув латексні рукавички, вийняв з мішечка ключ, знайдений на дні останньої коробки з грошима. Вставив у старий замок і спробував прокрутити.

Ключ туго ввійшов у замок лише наполовину. Вістінґ його витягнув, знову запхав — повторив операцію безліч разів. З однаковим успіхом. Тоді він повернувся до авта, відкрив капот, вийняв оливний щуп і накрапав кілька крапель оливи на ключ. Цього разу ключ увійшов у замок легше й прокрутився. Двері відчинилися, в обличчя війнуло холодом і сирістю.

Розслідування — це пошук відповідного ключа до конкретного замка.

Уве Доккен це сказав, згадав Вістінґ. Керівник Слідчого відділу, у якому він почав працювати в 1984 році. Вістінґ розгублено завмер, міркуючи, як це ключ з коробки зміг підійти до замка насосної станції, але з висновками вирішив зачекати. Натомість приніс з авта кишеньковий ліхтарик.

П’ять сходинок вели вниз, до підлоги насосної станції. Штукатурка хрумкотіла під ногами. Звук відбивався луною від стін.

Посеред приміщення стояла велика помпа. Труби виходили з підлоги по один її бік і зникали в стіні — по другий. Ще одні незамкнені двері вели до іншої — порожньої — кімнати, посеред якої у підлозі виднівся люк, дуже схожий на трюмний люк вантажного судна. Пронизливо завищали завіси, коли Вістінґ його підняв. Він спрямував промінь ліхтарика в яму, обвів ним коло. Внизу було порожньо. Льох мав розміри два на два метри, завглибшки метр. На стінах — плями чорного грибка. Вістінґ уже хотів опустити люк, але щось помітив у кутку. Висячий замок з ключем усередині. Вагався, чи стрибнути вниз і забрати його, але передумав, обережно повернув люк на місце.

Вістінґ випростався. Не мав сумніву в тому, що знайшов. Саме сюди привезли вкрадені в аеропорту гроші. Але, як далі розгорталися події, він поки що не знав.

33

За ніч сіра пелена туману виповзла з моря на суходіл. Перші пасмуги мряки наздогнали його близько четвертої ранку на під’їзді до Ларвіка. Тепер туман став такий густий, що він зі свого вікна навіть будинку Ліне не бачив.

Доки Вістінґ заварював каву, дві фари прорізали імлу, наблизились до будинку і згасли. Еспен Мортенсен. Вістінґ вийняв з шафки ще одну філіжанку, зійшов униз і впустив його в дім.

— Не спалося? — запитав Мортенсен, уважно придивляючись до його обличчя.

— Та ні, спалося добре, але мало, — відповів Вістінґ.

— Що ж тобі не давало спати?

Мішечок з ключем до дверей насосної станції лежав посеред кухонного столу.

— Ось я з ним поїхав покататися вчора пізно ввечері, — і Вістінґ розповів, де побував.

Мортенсен сів.

— Отже, пограбовані гроші зберігалися там, — сказав він.

Вістінґ прийшов до такого самого висновку.

— Дуже ймовірно.

— З Тюле говорив?

— Ще ні… Він скоро приїде.

Мортенсен вийняв зі свого портфеля стос паперів.

— А я знайшов дещо інше. Не менш цікаве.

Двері внизу відчинилися. То прийшла Ліне.

— Розмовляла з Трюгве Юнсрюдом? — поцікавився Вістінґ.

— І тобі доброго ранку! — відповіла Ліне.

Мортенсен відірвався від своїх паперів.

— Міністр фінансів?

— Він був у гостях на дачі Клаусена відразу після зникнення Симона Мейєра, — пояснив Вістінґ. — Хотів би знати, чи має що розповісти про той відтинок часу.

Вістінґ знову обернувся до Ліне.

— То ти з ним розмовляла?

— Якби розмовляла, ти б уже знав.

— Але ж домовилася про зустріч?

— Я намагалася йому вчора додзвонитися, проте він не відповідав.

— Спробуй іще!

Ліне всміхнулася з приреченою міною.

— Обов’язково!

Вістінґ прогорнув блокнот назад. Просування в розслідуванні виявилося не таким швидким, як бажалося. Багато часу забирала щоденна рутина, ще й постійно зринало щось нове.

— Треба також поговорити з нареченою Леннарта Клаусена, — сказав він, відшукавши у блокноті її ім’я. — Рита Салвесен, найближча людина до родини Бернгарда Клаусена.

Вістінґ виразно глянув у вічі Ліне, даючи зрозуміти, що й це стане її завданням.

— Природно, що журналістка, котра намагається відкрити нові й невідомі сторони характеру політика, цікавиться: а яким же він був як дідусь?

— Здається, вони не спілкувалися, — завважила Ліне.

— Рита, очевидно, завагітніла від сина приблизно в той час, коли поцупили гроші, — сказав Вістінґ. — Принаймні вони двоє спілкувалася.

— Рита живе в Іспанії, — втрутився Мортенсен. — Уже три роки.

Він понишпорив у своїх паперах і подав їй папірець з адресою і номером телефону.

— Ти казав, ніби знайшов щось цікаве, — згадав Вістінґ.

Мортенсен кивнув.

— Я саме почав перевіряти коло знайомств Леннарта Клаусена з метою відсіяти зайве, гарантовано не пов’язане з грабунком. Кілька імен маємо від Акселя Скавгауга. Одне з них дуже цікаве. Чоловік, як виявляється, працював 2003 року на Ґардермуені в авіакомпанії «Menzies Aviation».

Вістінґ заходився перебирати теки Тюле, намагаючись розшукати потрібну, де йшлося про спроби ідентифікувати інформанта грабіжників, який працював в аеропорту.

— Ким?

— Точно не знаю, але одним із тих, хто обслуговував аеродром.

— Ім’я?

— Кім Вернер Поллен.

Вістінґ вів пальцем донизу списку.

— Його допитували, — Вістінґ натрапив на протокол допиту. — Під час нальоту його на роботі не було. Вісім місяців відпрацював на пів ставки. Завантажував і розвантажував літаки різних авіакомпаній, а також виконував усілякі технічні завдання.

— Щось у тому можемо накопати, — сказав Мортенсен.

— Де працює тепер? — запитала Ліне.

— Живе в Аскері, власник автозаправки. Одружений, двоє дітей, — відрапортував Мортенсен.

Ліне розкрила свій «мак».

— Якого він року народження? — запитала вона.

— 1981-го… А що?

— Він одноліток Симона Мейєра, — сказала Ліне, дістаючи старі шкільні списки. — Ходили в один клас. Я можу з ним поговорити.

У двері подзвонили. Вістінґ зійшов униз і привів Аудюна Тюле. Всі сіли за кухонний стіл і разом іще раз пройшли все, про що говорили до приходу слідчого.

— Навряд, чи в цьому є сенс, — заперечив Тюле. — На грошах виявлено ДНК Оскара Тведта. Він пов’язаний з професійним кримінальним середовищем і не має нічого спільного з хлопчачою ватагою з Колботнена.

— Ми маємо часовий збіг, яким не варто легковажити, — втрутився Вістінґ.

— В аеропорту Осло працює понад 15 000 службовців, — уперто наполягав Тюле. — Те, що хтось із них особисто знав сина Бернгарда Клаусена, може бути випадковістю.

— І все ж існує одна колботненська ниточка, яку не можна оминути увагою, — правив своєї Вістінґ. — Де грабіжники роздобули ключ до насосної станції?

— Поліція виламала там двері, коли шукала Симона Мейєра, — нагадала Ліне. — Будівля, вочевидь, належала муніципалітету комуни або мережі водопостачання чи ще комусь. Можливо, Ульф Ланде знає більше?

— Перевіриш?

Ліне кивнула й занотувала. Вістінґ звернувся до Аудюна Тюле.

— Щось роздобув на Оскара Тведта?

— Мешкав разом з матір’ю на Нурстранді до її смерті влітку цього року. Вона отримувала державну грошову допомогу для догляду за сином. Тепер він перебуває в лікарні поблизу Естеншьованн.

— Розмовляти може?

— Ні, — Тюле щось шукав серед своїх нотаток. — Має мозкову політравму, яка вплинула на когнітивні функції. Може продемонструвати, що хоче і чого не хоче, але не більше.

— Чи маємо підозрюваних у заворушенні на Альні?

— Навряд… Заворушення розглядали як внутрішні розбірки.

— Що означає «внутрішні»?

Тюле взяв теку, зняв з неї гумову стрічку.

— Про Александера Квамме ми вже згадували, — промовив він і поклав на стіл фото мускулястого чоловіка з поголеною головою і злими очицями. — А це — Ян Ґюдім, — на фото був чоловік з кучерявою шевелюрою. — Ось іще Лейф Гаванґ, Рюді Ларсен, Юнас Стенсбю. Це — головні дійові особи, ядро банди.

Фото з поліцейських реєстрів виразно демонстрували, що люди на них навіть не наближались до рівня Леннарта Клаусена та його оточення.

— Хто міг брати участь у пограбуванні? — запитав Мортенсен.

— Не Лейф Гаванґ — без сумніву. Він тоді був надто нервовий, такий і досі. Решта — актуальні кандидати. Ян Ґюдім займався мотоспортом, надзвичайно вправний водій. Юнас Стенсбю добрий виконавець, саме він міг підпалити фальшиве авто, щоб ввести в оману поліцію.

— Тоді їхнє алібі перевірили?

— Не вдалося… Але ми контролювали активність їх пересувань. Ніхто з них не виїжджав за кордон у найближчі півроку, ніхто не почав раптом витрачати великі суми грошей. Саме на цьому ми зосередили спостереження.

Ліне вийняла з купки фото Юнаса Стенсбю. У порівнянні з іншими, він видавався невисоким на зріст і худорлявим.

— Чи був серед них хтось на ім’я Даніель? — поцікавилася вона.

Аудюн Тюле похитав головою.

— Маєш на увазі номер телефону з пачки з грошима? Твій батько уже питав.

— Маєте телефонні дані? — запитала Ліне.

Тюле підвівся, приніс теку з іншої коробки з документами.

— Виписки з базових станцій поблизу Ґардермуена за годину до нальоту і через годину — після. Маю їх на дискеті, але не взяв з собою. Розшукаю, хто досі має комп’ютер з дисководом, перепишу й вишлю вам.

Вістінґ підвівся. Він уже невиразно вбачав контури розвитку справи, підійшов до робочого кухонного стола, продовжуючи роздумувати вголос:

— Награбоване заховали на старій насосній станції. Приблизно в той самий час з того ж місця зникає Симон Мейєр. Ми точно знаємо, що грабіжники так ніколи й не натішилися грошима. Чи можливо, що вину за це переклали на Оскара Тведта? Він, скажімо, відповідав за переховування грошей, але безпечність сховку поставила під сумнів пошукова операція.

— Хтось із учасників операції міг випадково знайти гроші, — висловив припущення Мортенсен.

Вістінґ глянув на Ліне.

— А можна роздобути списки пошукових команд чи імена тих, хто ще брав участь у пошуках Симона?

— Не потрапляли мені на очі, — відповіла Ліне. — Головний інспектор розповідав, що вони вламалися до насосної станції, однак імен не називав.

— А син Клаусена чи його друзі допомагали шукати Симона? Що нам про це відомо? — запитав Тюле.

— За словами Акселя Скавгауга, ні! — відповів Вістінґ.

— Ненадійне джерело інформації, — завважила Ліне. — Пошукова операція стартувала від насосної станції. Якби хтось знайшов гроші й виніс їх зі сховку, це неодмінно помітили б. Реальніше припустити, що гроші зникли разом із Симоном Мейєром.

Вістінґ змушений був з нею погодитися.

— От лишень гроші не зникли, — сказав він. — Чомусь вони опинилися на дачі Бернгарда Клаусена…

34

Конверт, який надійшов з управління поліції в Фолло, був товстий. Адріан Стіллер розкрив його, виклав вміст на стіл.

На одній папці написано ім’я Симона Мейєра, номер справи і вказівка щодо видачі справи на руки. Документи посортовано за темами і зчеплено скріпками. Верхній стосик — папери, що стосувалися скарги: представник батьківського комітету школи в Естлі писав, що двері до занедбаної насосної станції поблизу Ейстерна стоять відчинені ще з часів торішньої поліцейської пошукової операції, а це становить небезпеку для дітей, котрі граються поблизу. До скарги додано офіційну відповідь, у якій поліція скеровує скаржника до служби водопостачання і каналізації.

Інші папери були копією заключного звіту Червоного Хреста зі списком учасників пошуків у додатку й проханням до комуни компенсувати витрачені кошти.

Далі йшла кореспонденція адвоката родини Симона Мейєра та копія свідоцтва про смерть, коли суд ухвалив рішення про оголошення його померлим.

У самому низу лежали два скріплені докупи аркуші. Перший написано генпрокурором: «Переслати місцевому відділку поліції в Оппегорді». На другому аркуші — теж лише один рядок: «Перевірте міністра охорони здоров’я Бернгарда Клаусена стосовно „справи Єршьо“».

До аркуша причеплено наліпку з вицвілим іменем: Арнт Ейканґер. Стіллер знав ім’я цього слідчого за іншими документами. Очевидно, саме він мав перевірити анонімку.

— Бернгард Клаусен, — промовив він уголос сам до себе.

Щось у голові клацнуло й стало на місце, ніби шестерні зчепилися між собою. Бо Стіллер не вірив у випадковості. Ні в що подібне слідчі не вірять. Досвід підказує, що одна дія, як правило, є наслідком іншої.

Стіллерові подобалося відчуття, яке виникало, коли виявлялися приховані взаємозв’язки. Просто задля певності він провів швидкий пошук в інтернеті й знайшов те, що шукав: інформацію у пресі про смерть Бернгарда Клаусена та пожежу на його дачі в Ставерні.

Ліне Вістінґ таки виконувала завдання. І знала більше, ніж він.

35

З-за хмар вийшло сонце, парував политий водою тротуар. Перед кав’ярнею стояло багато вільних столиків, але Ліне увійшла досередини, сіла в найдальшому кутку, склала свої речі, а тоді вернулася до бару, щоб замовити кави з молочною пінкою. Тільки-но хотіла надпити зі склянки, як у мобільному теленькнула смс-ка. Генрієтте Коппанґ повідомляла, що спізнюється на чверть години.

Ліне трохи відсьорбнула пінку, знайшла номер телефону Трюґве Юнсрюда, який свого часу сидів в уряді разом з Бернгардом Клаусеном. Останніми днями вона пізнала свого батька з іншого боку, усвідомила, як це — бути в ролі його підлеглої. Хоч Ліне й працювала в газеті самостійно, але звикла до завдань редакції, про виконання яких треба було рапортувати. Однак тут усе відбувалося зовсім інакше. Втручання батька в усе до дрібниць дратувало її. Він же не вказував іншим колегам по групі, чому слід віддавати перевагу чи як виконувати свої завдання.

Трюґве Юнсрюд відповів. Ліне відрекомендувалась і запитала, чи має він для неї годину часу, щоб поговорити про Бернгарда Клаусена.

— Хіба після похорону, — відповів колишній міністр фінансів. — Я у Франції, але в неділю повернуся додому.

— Тоді, може, на наступному тижні? — запропонувала Ліне.

— Про що ви хочете писати? — поцікавився Юнсрюд.

— Така собі проекція на виборчу кампанію, — на ходу вигадала Ліне. — Чому давні ідеали Робітничої партії, за які рятували ви з Клаусеном, важливі й на сьогодні.

— А конкретніше?

Він ніби її тестував.

— Про те, що держава загального добробуту, політики перерозподілу благ укупі з соціал-демократичними ідеалами дуже важлива для майбутнього Норвегії, — промовила Ліне, не вірячи власним вухам.

— Тоді, можливо, у середу? — запропонував Юнсрюд.

— Середа мені дуже пасує! А якби ви ще й прийняли мене в себе на дачі, у Хєррінґвіку, було б просто неперевершено.

— Можна й там. Чекатиму на вас о десятій.

Ліне подякувала, відпила великий ковток кави, занотувала дату зустрічі в телефонний календар. Батько не зрадіє, що треба ще п’ять днів чекати, але вона зробила все, що змогла. До того ж, вона не вірила, ніби розмова зі старим партійцем проллє світло хоч на щось.

Іще залишалося кілька хвилин до появи Генрієтте Коппанґ, тож Ліне зателефонувала Ульфові Ланде.

Головний інспектор відповів майже відразу.

— Даруйте, що не даю вам спокою, — попросила вона вибачення. — Мені треба було зібрати всі свої запитання докупи, а не видзвонювати щоразу, як з’являються нові.

— Не біда, — запевнив її Ульф Ланде.

— Це знову стосується насосної станції. Ви сказали, що виламали двері. А хто саме виламував, пам’ятаєте?

— Хтось із патрульних.

— Але хто конкретно, не знаєте?

— Якщо вас цікавить ім’я, то ні, не знаю. Я й сам не був там тоді. Чому таке прискіпливе зацікавлення?

— Просто розглядаю різні ракурси й різні підходи в сенсі техніки розповіді. Про це нічого немає в документах.

— Розумію… — промовив Ланде. — У цьому випадку йдеться про розподіл завдань між членами пошукової команди, суто адміністративний підхід.

— Що це означає?

— Що ця інформація ніяк не впливає на суть розслідування, тому ніхто її і не фіксував.

— Але ж є документи, у яких зазначено, хто й за що відповідає? — допитувалася Ліне.

— Ну, є… — відповів Ланде.

— І я можу їх побачити?

— Це не було б проблемою, якби я їх оце щойно не надіслав у Кріпос.

— Тобто Адріан Стіллер отримав адміністративні матеріали?

Ульф Ланде підтвердив.

— Кому належить насосна станція, знаєте? Хто має ключ?

— Думаю, вона у віданні служби водопостачання та каналізації. Про це написано в паперах, які вже у Стіллера. Ми ж мусили виламати двері й заплатити за заподіяну майнову шкоду.

— Хіба ім’я того, хто фактично ламав двері, не повинно бути в той чи інший спосіб засвідчено в письмовому вигляді? Це ж так природно?

— Якщо поліція мала підтверджені витрати, то вони повинні фіксуватися у певних рапортах, але не в самих матеріалах справи.

Ліне подякувала за допомогу, подумала, чи не зателефонувати Адріанові Стіллеру, але почула, як дзеленькнули, відчиняючись, двері кав’ярні. На порозі, роззираючись навсібіч, стояла Генрієтте Коппанґ. Ліне впізнала її за фото з інтернету й махнула рукою. Генрієтте підійшла до столика й сіла.

— Щось замовити? — запитала Ліне.

— Вип’ю те, що й ти, — усміхнулася Генрієтте.

Ліне принесла лате й дві склянки води.

— Ти раніше працювала у «ВҐ»?

— Майже п’ять років, до вагітності, — кивнула Ліне. — Звільнилася півроку тому. Тепер працюю фрілансером, пишу для таблоїдів і тематичних журналів.

— Ти мала багатенько публікацій за п’ять років. Ще й чимало сенсаційних.

— Мені просто щастило. Здебільшого… — відповіла Ліне. — Опинялася у слушному місці і в слушний час. І з тими людьми, що треба.

— Я мала дуже великі амбіції, коли прийшла в журналістику, — зізналася Генрієтте. — Та й хіба лише я… На світі чимало талановитих людей і дедалі менше робочих місць.

— Ти все ще в професії?

— Однією ногою — так, але не маю постійної роботи. Саме зараз мене взяли дещо розслідувати для телесеріалу «Інсайдер», використовую давні контакти.

— Я його дивлюся! — усміхнулась Ліне.

— Усе змінилося, коли я завагітніла й народила Юсефіну, — розповідала Генрієтте. — Постійної роботи не мала та й не могла працювати так багато, як раніше. Дуже швидко втрачаєш пріоритет, хоч і подаєш якісні матеріали.

Народження Амалії не надто прикро вплинуло на професійний статус Ліне, та все ж вона почувалася своєрідною товаришкою по нещастю з колегою по другий бік столу.

— Ти мама-одиначка?

Генрієтте скривила кислу міну.

— Та, власне, ні, — вона змахнула рукою, ніби щось відмітала геть. — Скажімо так: усе складно… А ти? Працюєш з дому чи маєш десь офіс?

— Ага, маю офіс у своєму підвалі, — відповіла Ліне.

— І що накопала про Симона Мейєра?

— Небагато… Проте достатньо, щоб піддати сумніву висновки поліції.

Генрієтте Коппанґ з нею погодилася.

— Я розмовляла з одним біологом про стан дна озера Єршьо. Він однозначно стверджував, що намул не міг засмоктати тіло й перешкодити йому сплисти. Хіба до нього причепили щось важке. Я десь маю координати. Дам тобі!

— Ульф Ланде вважає, ніби тіло могло зачепитися за якийсь корч на дні, — додала Ліне.

— Вони ж перевіряли сонаром, — заперечила Генрієтте. — Якби тіло лежало в намулі, неодмінно побачили б.

Ліне лише побіжно погортала документи, які стосувалися сонарного пошуку, зате Генрієтте мала вагомі аргументи стосовно того, що висновки, до яких схилялася поліція, закриваючи справу, не були правильними.

— Саме про таке ми й писали зазвичай для «Голіафа», — вела далі Генрієтте. — Вишукували окремі актуальні справи й витягали на денне світло помилки й недоліки в діях поліції. Роботи було вище вух! Кілька разів ми самі знаходили розв’язок або пропонували альтернативні теорії.

— Ти припускала, що він може бути за кордоном? — запитала Ліне.

— В Іспанії, — кивнула Генрієтте. — Двоє не пов’язаних між собою людей наче бачили його в Марбеллі.

— Це може свідчити лише про спланований виїзд за кордон. Він від чогось утікав…

— Покидав, у кожному разі, кляте життя, — вважала Генрієтте. — Його цькували, він був на брудній, мало оплачуваній роботі. Ні друзів, ні коханої, ні майбутнього…

Генрієтте ще відпила лате.

— Я спілкувалася з кількома його однокласниками. Родинні зв’язки теж не були бозна-якими міцними. Батько мав важку руку, мама страждала на психічні розлади.

— Гадаєш, він накивав п’ятами?

— Поліція не перевіряла списки пасажирів літаків чи поромів, — сказала Генрієтте. — Тоді саме відкрили Ересюннбруен, міст з Данії до Швеції. До Марбелли можна дістатися за 36 годин, ніхто тебе й не зупинить по дорозі. Хоч ми й живемо в комп’ютеризованому світі, нашпигованому електронікою і камерами відеоспостереження, усе ще існує можливість зникнути й почати життя заново. Треба лишень цього забажати.

— Однаково не все так просто, — засумнівалася Ліне. — Потрібні ж гроші!

— Твоя правда, — кивнула Генрієтте. — Більшість таких бідак, як він, купують квиток лото, сподіваючись на ліпші часи, та, можливо, йому несподівано до рук потрапили великі гроші, і він, не гаючи часу, чкурнув з країни. Можливо, тому його зникнення було таким раптовим?

Ліне зайорзала на стільці. Генрієтте Коппанг висловила гіпотезу, яка могла б бути дуже близькою до правди, але мала одну слабину: Симон Мейєр не мав грошей.

— І як такі гроші потрапили б йому до рук? — запитала вона, замість приводити свої контраргументи.

— Може, знайшов сховок грошей або наркотиків, — припустила Генрієтте, не завважуючи, що її припущенню бракує істотного елементу. — Я ж їздила на південь, — додала вона.

— В Іспанію?

— Мій співмешканець має житло у Малазі, у нас там є друзі, — пояснила Генрієтте. — Не забувай про два свідчення людей, які нібито бачили Симона там. Зголошувалися також і свідки, які бачили його в Осло. Хтось наче бачив його на залізничному вокзалі в Копенгагені, а хтось — у Марбеллі. Причому двоє різних людей. З огляду на те, що в Європі понад десять тисяч міст, такі свідчення у статистичному сенсі дуже цікаві, але не для поліції.

— Щось знайшла в Іспанії?

— Розмовляла з тими, хто стверджував, що бачив Симона, ба вони були того певні, але нічого не знайшла. Він міг податися далі, змінити зовнішність чи щось таке.

Ліне не мала великої довіри до іспанської гіпотези, але залюбки скористалась би одним із припущень.

— Скажімо, він знайшов наркогроші чи вліз у якусь кримінальну ситуацію. Хтось його на цьому застукав, відібрав гроші, а його самого позбувся?

Генрієтте Коппанґ задумалася.

— Кримінальна ситуація? — повторила вона. — Що ти маєш на увазі?

Ліне не хотіла розповідати про пограбування, принаймні ще не зараз.

— Ну, шантаж, здирництво, — сказала вона й миттю уявила собі, що могло відбуватися біля занедбаної насосної станції.

— Когось підозрюєш? — пожвавилася Генрієтте.

У припущеннях Ліне йшлося про Леннарта Клаусена, але це ім’я було ще надто рано називати.

— Працюю над цим, — промовила вона коротко.

Очі Генрієтте спалахнули.

— Маєш ниточку, я бачу! Щось нове у справі змусило тебе так думати!

Кров шугонула Ліне в голову, вона не зуміла приховати, що Генрієтте має рацію.

— Ще не певна… Може, у тому нічого й нема.

— А що ти намацала? — допитувалася Генрієтте. — Може, і мені можна долучитись до роботи?

Ліне відхилилась на стільці. Їй подобалася ця жінка навпроти.

— Можливо, — відповіла вона. — Кажеш, ти працюєш на «Інсайдера»?

— Думаєш, це для них матеріал?

Ліне ще про таке не думала, але це могла б бути чудова можливість, якій аж ніяк не зрадів би Сандерсен з «ВҐ».

— Ти казала про корисні їм контакти.

— Так, іще з часів роботи в «Ґоліафі», — кивнула Генрієтте. — Я висвітлювала для них усі резонансні справи, підготувала серію портретних інтерв’ю з відомими представниками кримінального світу, які дали дещо детальнішу картину, ніж мала поліція. Найважливіше, що я нажила в «Ґоліафі», — це контакти.

Ліне вагалася, чи можна їй викласти на стіл одну карту. Те, що пограбування сталося у день зникнення Симона Мейєра, не було таємницею, просто лише ніким досі не поміченим взаємозв’язком. Ризику вибовкати зайве теж не було, навіть попри те, що йшлося про завдання, дане її батькові генпрокурором.

— Ти щось писала про пограбування валюти в аеропорту Осло 2003 року? — запитала вона.

Генрієтте роззявила рота й довго не могла його стулити, а потім вибухнула сміхом.

— От дідько! — вигукнула вона й миттю стишила голос. — Гадаєш, це якось пов’язано?

— Знаю лише одне: пограбування відбулося того ж дня, коли зник Симон Мейєр.

— Неймовірно!

— Маєш якихось інформаторів, хто міг би щось про це знати?

Ліне вже розкаювалася, що поділилася інформацією, не порадившись спершу з батьком, але заспокоїла себе тим, що у такий спосіб зможе просунутися у розслідуванні.

— Цей гейм мені під силу, — запевнила Генрієтте. — Маєш імена? Інфу, хто скоїв пограбування?

Ліне заперечно похитала головою. Цим ділитися не бажала.

— Знаю лише, що нікого не затримали, а грошей не знайшли.

— З цього може вийти справжня сенсація! — вигукнула Генрієтте.

Ліне була з нею згодна.

— Але тримай це поки що при собі, — попросила вона.

36

У кухні сталонадто тісно, вона вже більше не годилася на роль командного центру розслідування. Усе навколо завалене паперами. З допомогою Мортенсена Вістінґ переніс «офіс» до підвалу, де попід стіною стояли коробки з грошима. Сторонньому оку здавалось би, що він пакує своє майно для переїзду, але поступово ставало помітно, що тут ведеться слідча робота.

Посеред кімнати поставили стіл і садові стільці — для проведення нарад. Одну стіну використали як дошку. На полицю виставили всі теки зі справою пограбування. В одному кутку Аудюн Тюле облаштував собі робочий куток, під’єднав ноутбук до поліційних систем допуску. Мортенсен сидів до нього спиною, заглиблений у якісь свої аналітичні розробки.

Задзвонив мобільний телефон. Телефонував уже відомий Вістінґові з попереднього розслідування Адріан Стіллер.

Вістінґ вагався, чи брати слухавку. Стіллер мав намір підняти справу про зникнення Симона Мейєра, але, як і більшість колег у службі безпеки, він завжди полював на інформацію, проте ніколи не бажав нею ділитися.

— Не візьмеш? — здивувався Мортенсен.

— Та візьму… — відповів Вістінґ і ковзнув пальцем по екрану.

Стіллер відразу перейшов до справи.

— Як пов’язані Симон Мейєр і Бернгард Клаусен?

Вістінґ переклав мобільний до другого вуха. Він міг сказати, що нічого коментувати не може, бо ж офіційне розслідування не велося, а міг просто не відповісти. Але обрав манеру Стіллера — відвертість.

— Намагаюся з’ясувати. Маєш до мене якусь справу?

— Залежить… — відповів Стіллер. — Нашій ДН-групі надіслали на оцінку одну давню справу про зникнення, але ти, певно, знаєш. Чи Бернгард Клаусен може мати до неї стосунок?

— Що тебе наштовхнуло на таку думку?

— Його ім’я згадувалося в одному анонімному повідомленні.

— Я теж, вочевидь, отримав ту саму анонімку, — зізнався Вістінґ. — Анонім надіслав її генпрокуророві.

Адріан Стіллер підтвердив, що йдеться про одну й ту саму записку.

— Щось у цьому може бути? — запитав він.

— Ми розслідуємо інший аспект справи, дотичний до Клаусена, — відповів Вістінґ. — Тут дещо виринуло, і ми змушені були розглянути взаємозв’язки.

— Виринуло? — перепитав Стіллер. — Як може щось виринути через прадавню анонімку? Що ти, власне кажучи, розслідуєш?

Вістінґ не мав для нього відповіді.

— Бернгард Клаусен мертвий, — з притиском промовив Стіллер. — Ідеться саме про це?

— Це не телефонна розмова…

Мортенсен обернувся до Вістінґа, почав прислухатися.

— Я можу навідатися до тебе, — запропонував Стіллер.

Вістінґ не бачив іншого виходу, як ввести Адріана Стіллера в склад слідчої групи.

— Так, не просто можеш, а мусиш навідатися, — сказав він. — Коли на тебе чекати?

— Я ще повинен спершу дещо з’ясувати. Скажімо, завтра? У суботу? Ви працюєте у вихідні?

— Завтра пасує, — підтвердив Вістінґ. — Приходь до мене додому.

— Буду о десятій ранку. Сподіваюся на присутність Ліне також.

В останньому реченні вловлювався саркастичний тон.

— Звісно, вона буде теж, — сказав Вістінґ і вимкнув розмову.

Мортенсен підвівся зі свого місця.

— Адріан Стіллер, — пояснив Вістінґ. — «Давні й нерозкриті».

— Береш його до нас?

— Анонімка на Бернгарда Клаусена затесалася в давні документи справи про зникнення Симона Мейєра.

— Так чи так, довелось би його залучати до розслідування, — озвався Мортенсен. — Я отримав результати аналізу оригінальної анонімки, адресованої генпрокуророві.

Тюле озирнувся.

— Багато відбитків пальців, жодного не вдалося ідентифікувати. Можемо, звісно, взяти відбитки пальців у співробітників генпрокуратури, щоб виключити їх, та однаково не знайдемо відправника в поліцейській базі даних.

— Ой, здається, я вчуваю ще одне «але», — мовив Тюле.

— Еге ж… Конверт, — відповів Мортенсен. — Його відкрили ножем для паперу, а заклеювали язиком.

— Слина! ДНК?! — аж скрикнув Тюле.

— Маємо ДНК-профіль і маємо збіг, — підтвердив Мортенсен.

Вістінґ відчув, як кров шугонула жилами, він глянув на монітор комп’ютера позаду Мортенсена. Не вірив, що з анонімки пощастить хоч щось витягнути, але ось хоч натяк на результат.

— Хто? — запитав він.

— Імені не знаю, але є цікавий збіг у базі даних розшуку.

У базу даних розшуку вносять неідентифіковані ДНК-профілі з нерозкритих справ.

— Анонім — той самий чоловік, який використав презерватив у «справі Єршьо», — пояснив Мортенсен.

Аудюн Тюле не все допетрав, треба було йому пояснити.

— На майданчику біля занедбаної насосної станції, де зник Симон Мейєр, було знайдено вживані презервативи й чоловічі лобкові волосини.

— Це дає підстави для роздумів, — завважив Тюле.

— Він там був, — кивнув Вістінґ. — Анонім там був і щось бачив…

37

Надвечір у п’ятницю багатокілометрова тягучка заблокувала всі виїзди зі столиці. Адріан Стіллер сидів, виклавши руки на кермо, й думав про Ліне Вістінґ. Йому не до кінця вдавалося з’ясувати її роль у цій справі. Чи батько використав її, послав до нього, щоб детальніше розібратися у «справі Єршьо», чи вона справді полювала на давні й нерозкриті історії. Отже, підказку про Симона Мейєра дав їй батько. У кожному разі, тут були замішані приватні стосунки. Не схоже на Вістінґа…

Стіллер глянув на аркуш на сидінні поруч, який свідчив про дотичність Бернгарда Клаусена до справи. Адріан розумів, чому на наклеєному на аркуш папірці стояло ім’я Арнта Ейканґера. Ейканґер працював у поліційному відділку Оппеґорда, коли зник Симон, а крім того, займав активну політичну позицію у суспільстві. Він був членом управління комуни, а згодом — її головою й заступником голови Робітничої партії у 2003–2007 роках. Старший інспектор Ланде, певно, подумав, що для Ейканґера було б корисно поспілкуватися з Бернгардом Клаусеном.

Арнт Ейканґер мешкав на Мюрволлі, біля самого Єршьо, усього лише за кілька кілометрів від місця, де рибалив Симон Мейєр. Однак поїздка автом у вечірній час «пік» забирала вдвічі більше часу, ніж зазвичай.

Коли відділок в Оппеґорді ліквідували, Ейканґер звільнився з поліції і повністю зосередився на політиці. Перед осінніми виборами він був у своєму фюльку четвертим у списку кандидатів до Стуртинґу від Робітничої партії. Стіллер не попередив про свій приїзд, а Ейканґер, судячи з усього, був дуже заклопотаною людиною. Приїзд без попередження міг виявитися провальним, однак Стіллерові подобалося заставати співрозмовників зненацька, не даючи їм шансу підготуватися.

Він знайшов потрібний будинок, завернув на викладене бруківкою подвір’я. Виходячи з авта, подумав, що поліцейські мали б бути обережними, висловлюючи свої політичні симпатії. Поліція — це одна з гілок виконавчої влади. Нейтральний політичний світогляд викликає більше довіри в населення.

Арнт Ейканґер був удома. Сивий чоловік в окулярах відчинив двері. Стіллер відрекомендувався.

— Вибачте за невчасний візит, але я проїжджав поблизу й подумав, що міг би завернути до вас на хвилинку. Ми знову підняли «справу Єршьо», виловлюємо деякі обірвані кінці.

— Он як, — промовив колишній поліцейський. — Тоді заходьте, прошу!

Господар і гість сіли за кухонним столом.

— Є новини? — поцікавився Ейканґер. — Його знайшли чи як?

Стіллер похитав головою.

— Новин жодних, на жаль. Але з тих часів залишилося кілька запитань без відповідей.

— Розслідуванням керував тоді Ульф Ланде, — наголосив Ейканґер. — Я більше відповідав за оперативну роботу, організовував пошукову акцію. Ульф досі працює в поліції, у поліційній управі в Ші.

Стіллер вийняв з теки анонімку, у якій згадувалося ім’я Клаусена.

— Я вже з ним розмовляв. Але Ланде не має усіх відповідей. Не знає, чи давали хід цій записці.

Стіллер підсунув аркуш по столу. Ейканґер поправив на носі окуляри. Кілька разів перечитав коротенький текст, відчепив папірець зі своїм іменем і приклеїв знову.

— Анонімку перевіряли, — нарешті сказав він.

— Як?

— Я розмовляв з Бернгардом Клаусеном.

— Ви його знали?

Арнт Ейканґер кивнув.

— Ми були знайомі багато років.

— По партії? — у голосі Стіллера прозвучав ледь вловний докір.

— Багато поліцейських заангажовані в політику, — відповів Ейканґер. — І це природно, з огляду на суспільну роль поліції. Те, що не функціонує в суспільстві, рано чи пізно опиняється на столі поліції, а поліційний досвід добре допомагає в політичній діяльності. Мета для мене завжди була однією і тією самою: брати участь у створенні досконалішого й безпечнішого суспільства. Я звільнився з поліції кілька років тому і вважаю, що зі своїм досвідом зумію досягти більшого як депутат Стуртинґу.

Спіч видався Стіллерові завченим, ніби Ейканґер уже стикався з подібними закидами. Стіллер вирішив промовчати.

— Я ніде не бачив рапорту про вашу розмову з Клаусеном, — завважив натомість.

— Не було про що писати рапорт.

— Тобто? — перепитав Стіллер, намагаючись уникнути гострого тону. — Якщо була розмова, то мав би бути й звіт, про що говорили.

Арнт Ейканґер відсунув анонімку Стіллерові.

— Він не мав що додати до справи, — пояснив Арнт. — Нічого про це не знав. Не було іншого варіанту, як зняти підозру.

Стіллер не забирав аркуша, той так і лежав між ними на столі.

— І ви це називаєте «зняти підозру»? — крізь зуби запитав він. — Ви розмовляєте з людиною, чиє ім’я відкрито називають в анонімному листі, і коли та людина каже, ніби нічого не знає, ви спокійно вдовольняєтеся такою відповіддю?

— Послухайте! — Ейканґер помітно роздратувався. — Я був особисто знайомий з Бернгардом Клаусеном. У понеділок їду на його похорон. Абсолютно нічого не свідчило про його хоч якийсь стосунок до Мейєра. Не було жодних підстав підозрювати поважного політика лише за анонімкою. На той час йому вистачало своїх проблем!

— Яких проблем?

— Лише недавно повдовів і не міг дати собі ради з сином, який був важким підлітком.

— Ви поцікавилися, де він перебував того вечора, коли зник Симон Мейєр?

— Мав зустрічі весь день, увечері повернувся до свого відомчого помешкання в Осло, — пояснив Ейканґер. — Увесь тиждень проводив в Осло, додому, у Колботн, або на дачу в Ставерні їздив лише на вихідні.

— Ви перевіряли, чи так воно справді було?

— Не бачив для цього підстав! Не було й натяку на якийсь кримінал.

— І навіть не написали рапорту!

— Я відрапортував Ульфові Ланде.

— Усно?

— Пояснив свої дії. Чи він десь зафіксував мої пояснення, не знаю. Якби не те, що анонімка передана генпрокуратурою, ніхто, мабуть, на неї і не глянув би. Ми розслідували нещасний випадок на воді.

— Як думаєте, чому комусь захотілося написати на нього анонімку аж генеральному прокуророві?

Арнт Ейканґер розвів руками.

— Багато хто має якісь свої мотиви або приховані наміри зіткнути лобами політичних супротивників.

Адріан Стілллер забрав анонімку зі столу.

— Отже, політичний мотив, — промовив він.

— Клаусен сказав, що то просто непорозуміння, — наполягав Ейканґер.

— Яке непорозуміння?

— Час від часу, коли йому треба було подумати, він гуляв лісом понад Єршьо. Після смерті Ліси ходив на прогулянки частіше. Любив побути на самоті. У спокої… Бувало, залишав авто біля насосної станції. Клаусен вважав, що хтось міг його там бачити, але переплутати дні.

— Переплутати дні? Це ж як? Якого дня він там був?

— Якогось іншого.

— Але ж він увесь тиждень не залишав Осло… То коли встиг побувати біля станції своїм автом?

— Не знаю…

— Заждіть! Бернгард Клаусен сам зізнався, що бував на місці злочину, а ви навіть рапорту про це не написали і взагалі жодним чином не розслідували?

Глибока борозна пролягла через чоло Арнта Ейканґера.

— Не було ніякого місця злочину, — твердо промовив він. — Справу закрили, визнавши, що трапився нещасний випадок — хлопець потонув.

Певно, самовладанням і тихим, стриманим голосом він завдячував досвіду ведення політичних дебатів із оскарженнями та взаємними звинуваченнями.

— Ви справді збираєтеся витрачати на таке час? — Арнт підвівся з-за столу. — Бернгард Клаусен мертвий. Якщо ви поставили собі за мету очорнити його пам’ять, то я вам у цьому допомагати не буду.

Стіллер теж підвівся. Він розумів, що розмову закінчено, але й не сумнівався, що Вільяма Вістінґа зміст цієї розмови дуже зацікавить.

— Успіху на виборах! — побажав він, рушаючи до дверей.

38

О сьомій вечора в будинку вже нікого не було. Вістінґ активував сигналізацію, замкнув підвал і піднявся на кухню. У холодильнику ще завалялися кілька сосисок. Три з них він поклав у каструльку з водою і ввімкнув конфорку на повну потужність.

У кишені задзвонив телефон. Телефонувала Ліне. Він підійшов до вікна й перш ніж відповісти глянув на її будинок.

— Бачив нинішній «Даґбладет»?

Вістінґ пошукав очима планшет.

— Ще ні.

— Пишуть про книжку, над якою працював Клаусен.

Планшет лежав на столі у вітальні. Він сів до столу, знайшов статтю.

«Недописаний рукопис безслідно зник» — таким був заголовок.

Вістінґ читав, Ліне тим часом коротко переказувала зміст.

Колишній міністр фінансів Трюгве Юнсрюд підтвердив, що Бернгард Клаусен перед смертю працював над книгою спогадів про свою діяльність у Робітничій партії. Про неї вони, до речі, говорили, коли Юнсрюд провідував його на дачі три тижні тому. Клаусен не хотів нічого розповідати про зміст, але з того, що відомо редакції, книжка мала бути дуже контроверсійна. У статті навели кілька цитат Бернгарда Клаусена, де він опротестовував партійну програму, висловлював доволі ліберальні політичні погляди й ратував за розширення економічних і персональних свобод.

— Поліцію звинувачують, ніби вона на побігеньках у керівництва партії. Мовляв, ви, за дорученням партії, допомогли викрасти рукопис. Принаймні так можна відчитати між рядками, — додала Ліне.

Вістінґ знайшов абзаци, про які вона говорила. Поліційний прокурор Крістіне Тііс підтвердила, що після смерті Клаусена поліція винесла з дачі чимало картонних коробок з його особистими речами, але не підтвердила й не спростувала факту, чи був рукопис серед вилучених матеріалів або в пам’яті комп’ютера. Цілком імовірно, що рукопис згорів під час пожежі, підсумувала газета.

— Крум! — вигукнув Вістінґ. — Партійний секретар. Він був на дачі в неділю, перевіряв, чи зачинені вікна й двері, як він сказав. Тоді ж знайшов гроші. Без сумніву, Крум приходив туди по рукопис.

— То він його поцупив?

— У кожному разі, спішив випередити інших і не допустити до зайвого розголосу.

— Що тепер робитимеш?

Вістінґ розтулив рота, щоб відповісти, але дивний звук з кухні відволік його увагу.

— Сосиски! — верескнув він.

Вістінґ кинувся до плити. Вода бурхливо кипіла й шипіла, переливаючись на конфорку. Він відсунув каструльку набік, сосиски порозтріскувалися.

— Можеш прийти до нас на вечерю, — запропонувала Ліне. — Лазанья уже запікається у духовці.

— Та ні, все гаразд, сосиски їсти можна, — запевнив Вістінґ.

— Навідаєшся до мене, коли засне Амалія? Імовірно, я маю інформацію з кримінального середовища, яке стояло за пограбуванням.

— Навідаюся, — пообіцяв Вістінґ.

Він забув про сосиски в окропі, зателефонував Крістіне Тііс.

— Читала статтю про Бернгарда Клаусена в «Даґбладет»?

— Ще ні… Як завжди, сподіваюся на погану опінію поліції в моїй особі й звинувачення у виконанні політичного замовлення Робітничої партії.

— Вибач! Я нічого не знав про рукопис. Нічого подібного з дачі ми не виносили. Я працюю з геть зовсім іншим.

— Дуже кортить тебе запитати, з чим саме, але я ще почекаю.

— Ти будеш першою, хто про це довідається, — пообіцяв Вістінґ.

Він закінчив розмову й знайшов телефонний номер Вальтера Крума. Не дуже вірилося, що Клаусен міг написати щось вартісне для розслідування, однак йому не сподобалася поведінка партійного секретаря.

— Рукопис! — перше, що сказав Вістінґ у слухавку, коли Крум відповів. — Перешліть його мені!

Крумові вистачило клепки не заперечувати, що рукопис у нього.

— Я його прочитав, — сказав він. — У тексті немає нічого, що вказувало б на походження грошей.

— Нас цікавить життя Клаусена загалом, — наполягав Вістінґ. — Якщо це схоже на мемуари, то я волів би сам прочитати й мати своє судження про прочитане.

— Ми розглядаємо рукопис як партійну власність, — заперечив Крум.

— Зате я не розглядаю, — відрубав Вістінґ. — Те, що ви проникли в літній будинок і вкрали рукопис, вважається злочином. Передайте кур’єром, щоб я вже завтра мав його на столі.

Відмовки в Крума вичерпалися.

— Щось довідалися? — запитав він натомість.

— Знаємо, звідки взялися гроші, — відповів Вістінґ. — Свого часу зможете прочитати про це в газетах, — додав він і поклав слухавку.

Вістінґ узяв з кухонної шухляди виделку й виловив з каструльки три сосиски, виклав на тарілку й з’їв з гірчицею.

Коли прийшов батько, Ліне відрізала шматок лазаньї, поставила грітися у мікрохвильовку.

— Спить? — запитав Вістінґ, киваючи на кімнату Амалії.

— Заснула моментально, — усміхнулася Ліне. — Ти розмовляв з кимось про рукопис Бернгарда Клаусена?

Вістінґ висунув з-під столу стілець, повісив куртку на спинку.

— Матиму його завтра, — відповів він, сідаючи.

Дзеленькнула мікрохвильовка. Ліне вийняла тарілку, доклала салат і поставила перед батьком.

— Я мала сьогодні цікаву зустріч, — сказала вона й розповіла про Генрієтте Коппанґ. — Кілька років тому Генрієтте проводила журналістське розслідування зникнення Симона Мейєра. Розслідування зазнало провалу, але вона припускає, що Симон міг втекти до Іспанії.

— На чому грунтується гіпотеза? — запитав Вістінґ, беручись до їжі.

Ліне поставила чайник.

— Фактично, на свідченнях двох людей, котрі його нібито там бачили. Але Генрієтте вважає, що він міг натрапити на сховок грошей, можливо, від продажу наркотиків, узяв їх і накивав п’ятами.

— Дуже ймовірно…

Ліне не хотілося розповідати решту. Знала: батькові не сподобається, що вона розказала Генрієтте про зв’язок між зникненням Симона Мейєра й пограбуванням.

— Мені теж так здалося. Я звернула її увагу на те, що гроші на Ґардермуені вкрали того ж дня, що й зник Симон.

Батько рвучко відклав виделку.

— Але ж це відкрита інформація! — виправдовувалася Ліне.

— Ти знала ту Генрієтте раніше? — запитав Вістінґ.

— Ні.

— Перевірила її дані?

— Вона працює на «Інсайдер».

— Телепрограма?

— У цьому й суть! Вона має контакти в кримінальному світі. Знає людей, котрі можуть щось знати.

— Але ж не можна отак відразу покладатися на чужу людину, — застогнав батько.

Ліне підвищила голос.

— А ось ти можеш і повинен покладатися на мене! З її допомогою ми просунемося уперед, а не будемо тупцювати на місці й теревенити з підстаркуватими партійцями. Вона — професіонал і знає, як використовувати інформаторів.

Вістінґ промовчав.

— Вона в жодному випадку не оприлюднить зв’язок зі «справою Єршьо», — вела далі Ліне. — Лише пустить поголос, ніби «Інсайдер» хоче зняти програму про пограбування.

Вістінґ наче трохи заспокоївся.

— Про Бернгарда Клаусена не проговорилася?

Ліне ображено глянула на нього, похитала головою.

— Довірся мені й відпусти, дай простір для дії, — попросила вона. — Ти ж інших не контролюєш до дрібниць!

— Інші — досвідчені слідчі, — заперечив Вістінґ.

— То ж твоя була ідея — залучити мене до роботи в групі! Дозволь мені скористатися власним досвідом, дозволь виконувати свою роботу так, як я це вмію.

— Вибач! Я лише боюся, що ти можеш припуститися помилки.

Вода в чайнику закипіла. Ліне налила окропу в горня, залишила на трохи вистигати, доки доливала заварку.

— Хочеш чаю? — запитала вона.

Вістінґ похитав головою.

— Ми точно знаємо, що гроші з хатини Клаусена — це всі вкрадені кошти? — запитала Ліне.

Вістінґ знову взявся за виделку.

— Аудюн Тюле сьогодні перевіряв. У кожній конкретній валюті є кілька тисяч крон різниці. Але виною може бути неточний перерахунок, або ж грабіжники потягнули трохи для себе, перш ніж заховати здобич.

Донька з батьком замовкли.

— Адріан Стіллер сьогодні телефонував, — озвався за якийсь час Вістінґ.

— Що хотів?

— Натрапив на анонімне свідчення, у якому згадувалося ім’я Бернгарда Клаусена.

— І що ти йому сказав?

— Поки що він бив навмання, та коли, врешті, поцілить, я не зможу послати його під три чорти.

— То він увійде до твоєї слідчої групи?

— Нам потрібний повний доступ до архівних матеріалів справи.

Ліне зітхнула. Такого повороту можна було сподіватися, але їй це не подобалося.

— Він здогадається, у чому полягає моя роль і чим я займаюся.

— Гадаю, Стіллер уже здогадується. Але ж ти не скоїла нічого поганого. До того ж, я впевнений, що він поставиться до твоєї роботи з розумінням.

Ліне змушена була погодитися з батьком. Адріан Стіллер уже раз вдався до підступу за її спиною, тоді, коли вона востаннє мала з ним справу. Для нього розслідування було стратегічною грою, у якій він налаштовував учасників одне проти одного; грою, у якій він ретельно ховав карти й, бувало, шахрував.

Приглушений високочастотний звук долинув знадвору. Ліне підійшла до вікна з горням чаю у руках, але не зуміла локалізувати звук.

— Ми сьогодні отримали результат аналізу ДНК, є один збіг, — промовив Вістінґ.

Ліне обернулася до нього.

— Автор анонімки на Клаусена — той самий чоловік, що використав презерватив біля озера Єршьо.

— І ти кажеш це щойно тепер? — докірливо сказала Ліне. — Це ж підтверджує свідчення. Анонім був там!

Обоє почули теленькання смс-ки. Ліне глянула на свій телефон.

— Це в тебе, — сказала вона батькові.

Вістінґ гарячково намацував телефон у кишені куртки, що висіла на спинці стільця. Теленькнуло ще одне повідомлення.

— Алярм! — скрикнув Вістінґ, кидаючись до дверей.

Ліне аж за пару секунд збагнула, про що йдеться. Вона кинулася за батьком, наздогнала його на півдорозі до будинку. Сирену сигналізації тут було чутно виразніше.

— Почекай тут! — звелів Вістінґ.

Ліне не послухалася, дійшла з ним до дверей.

Вістінґ тримав ключ напоготові. Відімкнув двері, увійшов, іншим ключем відімкнув двері до підвалу.

Ліне увімкнула світло. Все мало наче звичний вигляд. Вістінґ відімкнув сигналізацію і щойно тоді уважно оглянув усі закутки. Коробки з грошима стояли неторкані.

— Фальшивий алярм, — упевнився він.

— Але ж чомусь він спрацював…

Ліне теж ретельно оглянула підвальну кімнату в пошуках причини.

Вістінґ стояв з телефоном у руках.

— Детектор має камеру, — сказав він. — Ось прийшли фото.

Ліне стала поруч, роздивлялася фото. У кімнаті було два детектори, по одному на кожній стіні підвалу. Той, що запустив сигналізацію, охоплював робоче місце Аудюна Тюле й довгу стіну без вікон.

— Може, миша пробігла, — припустив Вістінґ.

Ліна пройшла повз стіну, яку пристосували під інформаційну дошку. На ній Тюле повісив фотографії підозрюваних у пограбуванні в аеропорту.

— Ось винуватець, — мовила Ліна, піднімаючи з підлоги фото Яна Ґюдіма.

Фотографія відчепилася й злетіла додолу. Рух увімкнув алярм.

— Тепер знаємо, що сигналізація дієва, — сказав Вістінґ.

Задзвонив його телефон.

— Мортенсен, — пояснив він доньці. — Йому теж прийшло сповіщення.

Він взяв слухавку й заспокоїв колегу.

Ліне повісила фото Яна Ґюдіма поруч з рештою фотографій. У нього були гострі, глибоко посаджені очі й масивне підборіддя. Ніс, здавалося, колись йому проламали.

Вона зняла на телефон увесь ряд фотографій.

— Невже нема де заховати ті гроші? — запитала у батька.

Вістінґ важко сів на стілець.

— За вихідні щось придумаємо, — сказав він. — У цій справі про гроші більше не йдеться.

Ліне перевірила на телефоні застосунок «бебісіттер» — Амалія спала.

— Що ти маєш на увазі?

— На перший план виходить зникнення Симона Мейєра.

— Може, його звинуватили в тому, чого він не скоїв, — промовила Ліне. — Можливо, вони подумали, що він утік з грошима?

Вона розглядала фотографії на стіні, мимохідь намацуючи нову гіпотезу. Не все сходилося, але вона погоджувалася з батьком. Якщо вони з’ясують, що трапилося з Симоном Мейєром, то, скоріш за все, отримають відповіді й на всі інші запитання.

39

Коли приїхав Адріан Стіллер, усі вже зібралися в підвалі Вістінґа. Слідчий з Кріпоса зупинився за порогом і роззирнувся навколо.

— Ви звідси працюєте? — запитав він, спершу надовго затримавшись поглядом на Ліне, а тоді вже глянув на Вістінґа.

— Йдеться про конфіденційну справу, — кивнув Вістінґ. — Я зібрав спеціальну слідчу групу. Ліне теж входить до неї.

Ліне сиділа з Амалією на колінах, стримано кивнула. Стіллер уже раніше привітався з Мортенсеном. Аудюн Тюле відрекомендувався слідчим з поліційного округу Румеріке..

— Румеріке? — перепитав Стіллер, але детальнішого пояснення так і не отримав.

Вістінґ поставив для гостя стілець. Стіллер сів, виклав на стіл блокнот.

— Що ви, власне кажучи, маєте на Бернгарда Клаусена? — запитав він.

— Ми працюємо за дорученням генпрокурора, — пояснив Вістінґ, сідаючи навпроти нього. — Тобі не слід рапортувати у Кріпосі про почуте тут.

— Розумію, — кивнув Стіллер.

Вістінґ подав знак Мортенсенові, той підійшов до стіни, приніс одну коробку з доларами, почав розрізати ножем клейку стрічку.

— Після смерті Клаусен залишив по собі приблизно 80 мільйонів крон в іноземній валюті, — промовив Вістінґ.

Стіллер підвівся, щоб зазирнути до відкритої коробки.

— Вони зберігалися у нього на дачі, — пояснив Мортенсен.

Стіллер обвів поглядом коробки під стіною.

— І гроші весь час стоять тут? Генпрокурор знає про це?

Вістінґ кивнув.

— Високий рівень секретності. Можливо, йдеться про спробу великих іноземних держав впливати на норвезьку політику. Однак розслідування завело нас в іншому напрямку, — додав він і кивнув на Аудюна Тюле.

— У четвер, 29 травня 2003 року, на Ґардермуені було пограбовано валютний вантаж зі Швейцарії, — далі розповідав Тюле. — Приблизно на 80 мільйонів.

— 29 травня, — повторив Стіллер. — Той самий день, коли зник Симон Мейєр.

— В одній коробці з грошима ми знайшли ключ до замка насосної станції біля Єршьо, — знову перехопив ініціативу Вістінґ. — Припускаємо, що гроші переховували там і що пограбування пов’язане зі справою про зникнення.

Стіллер знову опустився на стілець.

— Ви знайшли ключ разом з грошима?

Вістінґ розповів, як він минулої ночі їздив в Колботнен, щоб перевірити ключ.

Стіллер зиркнув на Ліне.

— А це означає, що у нас цілком імовірно є місце злочину.

Вістінґ теж зиркнув на доньку.

— Члени пошукової команди зламали двері насосної станції, — сказала вона. — Однак кримінальні техніки нічого там не досліджували.

Стіллер кивнув.

— Оглянули майданчик перед станцією, пройшли стежкою до місця риболовлі, але слідів насильства не знайшли. Що б не трапилося з Симоном Мейєром, воно сталося, вочевидь, у самому приміщенні станції.

Вістінґ обернувся до Мортенсена.

— Є шанси щось там знайти? — з надією запитав він.

— Насосна станція стоїть замкнена ще з тих часів, — втрутилася Ліне.

— У кожному разі, можна сподіватися знайти сліди крові, — відповів Мортенсен.

Стіллер почав вистукувати ручкою по блокноту.

— Маєш необхідне устаткування?

— В автомобілі. Можемо потім туди поїхати.

Адріан Стіллер щось занотував і взявся гризти зубами кінчик ручки.

— Актуальним і далі залишається запитання: як гроші опинилися у Бернгарда Клаусена.

— Власне, це й було дорученням генпрокурора, — сказав Вістінґ. — Та, перш ніж знайти на це відповідь, ми повинні розкрити справу про пограбування і зникнення Симона Мейєра. У грабіжників були рації. Кілька дрібних деталей навушників ми теж знайшли в коробках з грошима. Сліди ДНК на них дають збіг з Оскаром Тведтом, відомим у злочинному середовищі Осло.

Стіллер звів брови. Тюле зняв зі стіни фотографію Тведта й простягнув йому.

— Його жорстоко побили через два тижні після пограбування. Він нічим не зможе нам допомогти, — пояснив Тюле.

— Ще у коробках ми знайшли клаптик паперу з телефонним номером, який не зуміли ідентифікувати, — додав Мортенсен.

Вістінґ продовжив розповідати про пожежу на дачі Бернгарда Клаусена і про його сина, який розбився на мотоциклі. Підсумок усього, що вдалося досі з’ясувати, аби ввести в курс справи нову людину, допомагав укласти ясну картину. Закінчив він розповідь тим, як вони на конверті з анонімкою знайшли ДНК, яка збігалася з ДНК чоловіка, котрий викинув використаний презерватив біля насосної станції.

Стіллер виклав руки на стіл по обидва боки від блокнота, мовчки слухав і нічого не занотовував.

— Виробили стратегію для подальшого розслідування? — поцікавився він.

— Найважливіше — розглядати обидві справи як взаємно пов’язані, — відповів Вістінґ. — Роздобути додаткову інформацію.

Стіллер кивнув.

— Анонімку ніхто до пуття так і не перевірив, — сказав він. — Місцевому полісменові, а заразом активному містечковому політикові було доручено поговорити з Бернгардом Клаусеном. Мова про Арнта Ейканґера. У Акерсгюсі він четвертий за списком від Робітничої партії і, по суті, вже забезпечив собі місце в Стуртинґу. Я спілкувався з ним учора. Ейканґер особисто дуже підтримував Клаусена.

Мортенсен встав, приніс одну з дачних гостьових книг.

— Відома особа, — промовив він, гортаючи сторінки. — Часто бував на дачі Клаусена. Востаннє — два тижні тому. Вони близькі знайомі.

— Чи існує хоч мінімальний шанс знайти аноніма? — запитав Тюле. — Він міг би стати головним свідком. Те, що він бачив, мало б вирішальне значення.

— Місцевий гей, можливо, приховує свої стосунки з партнером, — промовив Мортенсен. — Тому й надіслав анонімку, щоб не пояснювати причини свого перебування біля станції.

Амалія малювала, сидячи на руках у мами. Коли їй надокучило, Ліне спустила її на підлогу. Вістінґ бачив, як напружено працює думка в доньки.

— Так само анонімно він міг би надіслати записку в місцевий відділок поліції, — сказала вона. — А він надіслав одразу генпрокурору.

Вістінґ чекав на продовження.

— Можливо, він не довіряв місцевій поліції, бо там працював близький колега Клаусена по партії. А генпрокурор був своєрідною гарантією, що анонімку перевірять.

— Молодець! — похвалив Стіллер. — Вочевидь, його ім’я є в документах.

Вістінґ збагнув, що мав на увазі Стіллер: автор анонімки міг бути на допиті в Арнта Ейканґера, але нічого не сказати про Бернгарда Клаусена.

— Або ще гірше, — вів далі Стіллер. — Він розповів про свої підозри, але їх не внесли в протокол, а отже, і ходу їм не дали.

— Почнімо звідси, — запропонував Вістінґ. — Складемо список усіх свідків, котрі побували на допиті в Арнта Ейканґера або ж контактували з ним в інший спосіб.

Він обернувся до Стіллера.

— Маєш з собою документи справи?

— Усі зі мною, — Стіллер вийняв з кишені сорочки флешку. — Усе зіскановано. Всі текстові файли доступні для пошуку.

— Можна, я гляну, — простягнула руку Ліне.

Стіллер на мить завагався, а тоді перекинув їй флешку через стіл.

— «Нульові» документи теж є?

— Звичайно! — запевнив він і, обертаючись до Мортенсена, запитав: — То що, їдемо?

40

Кур’єр з партійного офісу прибув перед дванадцятою. Вістінґ розписався в отриманні й розкрив пачку. Всередині лежав ноутбук Бернгарда Клаусена й стос паперів.

Ноутбук він поставив на столі перед робочим місцем Мортенсена, щоб той, щойно повернеться, відразу взявся за його перевірку. А сам вмостився з рукописом у глибокому фотелі.

У будинку було тихо. Ліне з Амалією подалися додому, донька хотіла трохи попрацювати зі «справою Єршьо». Аудюн Тюле далі вишукував інформацію на ймовірних грабіжників.

Рукопис був незакінчений: 250 сторінок з великими міжрядковими проміжками. Заголовка не мав, але починався цитатою Жан-Поля Сартра про те, що людина приречена бути вільною.

«Я обираю свободу, — написав Клаусен на наступній сторінці й далі процитував норвезького письменника Єнса Бйорнебу: — Ось у чому криється суть свободи. Її здобуваємо самі. Ніхто її нам не подарує, свободу треба здобути».

Текст від першої особи, але жодного слова про особисте життя Бернгарда Клаусена. Він писав про сучасні політичні проблеми й про своє нинішнє розчарування в ідеалах Робітничої партії. Що далі читав Вістінґ, то зрозуміліше було, що Клаусенові ставали ближчими неоліберальні погляди, а його недовіра до соціал-демократії дедалі зростала. Текст різко контрастував з тим, що він знав з преси чи з ідеалістичної розповіді Ґеорга Гімле про Бернгарда Клаусена як про представника справжньої соціал-демократії.

У мемуарах автор не дав обґрунтування того, що змусило його поступитися поглядами на користь «правих», але в тексті знайшлося доволі несподіваних одкровень, щоб він, вийшовши друком, став сенсацією.

Вістінґ встав, розім’яв ноги й коротко прокоментував прочитане Тюле.

— Поміж іншим, він пише, що нам потрібно більше багатих людей. Задля збереження процвітання і благополуччя він пропонує зняти податок на багатство. Збільшення приватного капіталу створило б більше робочих місць і збільшило б зайнятість населення.

— Десь так починаєш думати, знаючи, що на дачі лежать 80 мільйонів, — гмукнув Тюле.

Вістінґ усміхнувся і знову сів читати рукопис. Усвідомлював, що мусить визнати рацію Вальтера Крума. У мемуарах не фіксувалося нічого такого, що пролило б світло на справу. Однак щось таки було в словах Тюле. Щось же змусило Бернгарда Клаусена змінити свої базові політичні погляди, і ця зміна відбулася, коли йому до рук потрапили великі гроші.

41

Стіллер порівнявся з фургоном Мортенсена й вийшов з авта. Досі він бачив насосну станцію лише на фотографіях. У тих місцях, де пропав Симон Мейєр, теж ніколи не бував.

Роки залишили виразні руйнівні сліди на стінах будівлі. Деякі маленькі шибки на вікнах розбиті, та, на щастя, руйнація всередині приміщення не була тотальною.

Він захряснув за собою дверцята авта. Вітер шарудів у кронах дерев. Цвірінькали птахи.

Мортенсен одягнув обов’язковий у таких випадках білий комбінезон, кинув Стіллерові пару бахіл. Стіллер натягнув їх на ступні й рушив за кримінальним техніком до дверей. Ключ лежав у конверті. Мортенсен вийняв ключ і ще трохи побурчав щодо того, як нерозумно було з боку Вістінґа змастити його оливою — тепер навряд чи вдасться знайти ДНК того, хто востаннє ним користувався.

Ключ легко ввійшов у замкову щілину, зате завіси обурено заскрипіли, коли він потягнув двері на себе. Стіллер зачекав, доки Мортенсен установив на тринозі прожектор, під’єднав його до автомобільного джерела струму.

Купа труб з вентилями й величезними колесами обмежували простір у старій цегляній будівлі. На брудній запилюженій підлозі виднілися сліди ніг, очевидно, Вістінґові, які вели до дверей у глибині приміщення і далі, до металевого люка в бетонній підлозі.

Мортенсен залишився стояти біля прожектора, ніби хотів охопити поглядом усю тісну кімнатку.

— Що вишукуєш? — запитав Стіллер.

Мортенсен не відразу відповів, але зайшов трохи углиб приміщення.

— Буде важко, — промовив він, не уточнюючи, що саме має на увазі.

Мортенсен повернувся до автомобіля, приніс брезент і рулон клейкої стрічки.

— Треба затемнити вікна, — пояснив він.

Стіллер допоміг йому натягнути брезент на вікна, доки Мортенсен чіпляв його за допомогою клейкої стрічки, так щоб денне світло не проникло досередини.

Працюючи з давніми й нерозкритими справами, Стіллер нечасто бував на місці злочину особисто. Зазвичай лише читав рапорти, переглядав фото й відео. Та, попри все, знав, як криміналісти знаходять навіть засохлу кров, вимиту чи зафарбовану багато років тому. Сам процес простий. Береться чутлива хімічна суміш, яка, вступивши в реакцію з кров’ю, світиться у темряві. Якщо знайдеться кров, аналіз ДНК засвідчить, чи належить вона Симонові Мейєру.

Мортенсен знову подався до автомобіля й приніс пляшку-спрей.

— Спробуймо! — сказав він.

У приміщенні Мортенсен одягнув захисні окуляри, присів навпочіпки, потрусив пляшкою. Рідина розпорошилася навколо, лягла на підлогу й труби.

— Чудово! А тепер погаси світло! — попросив він Стіллера.

Стіллер вимкнув прожектор. Кімнатка поринула в темряву. Безліч плям замерехтіли блакитною флуоресценцією.

Стіллер був вражений ефектом.

— Цього я й боявся, — промовив Мортенсен.

— Що не так? — запитав Стіллер, знову вмикаючи прожектор.

— Люмінол вступає в реакцію з залізом, яке міститься у червоних кров’яних тільцях, — пояснив Мортенсен. — А також реагує на іржу.

Стіллер роззирнувся навколо. Іржа тут була на кожному кроці.

— Що ж далі?

— Доведеться зібрати проби і кожну проаналізувати, — скрушно зітхнув Мортенсен. — А на це піде купа часу. І на збір зразків, і на аналіз.

— Ясно… Сам упораєшся? Я маю ще одну важливу справу.

Мортенсен кивнув. Стіллер махнув рукою, дякуючи за розуміння, і пішов геть. Гілки густого підліску обабіч грунтівки дряпали боки авта при виїзді на асфальт. На шосе він звернув ліворуч.

Стіллер збирався повернути «справу Єршьо» в архів, не подаючи клопотання на її поновлення, доки йому не зателефонувала Ліне Вістінґ. Він погортав документи й не знайшов ніяких зачіпок, які давали б підстави для перегляду. Поновлення слідства давніх справ часто було викликано технічними слідами, які довго чекали на появу сучасних технологій. Таких слідів у «справі Єршьо» начебто не було. Аж раптом з’явився шанс їх виявити.

Стіллер глянув на годинник і натиснув на газ.

Інша можливість розкрити «схололу» справу: знайти когось, хто щось знає і розповість. Він завжди казав, що розкриття старих справ залежить від того, чи заговорить відповідний свідок. А якщо правильний свідок уже розказав, що знав, але розказав неправильному слідчому? Людині, котра не забажала слухати?

Поїздка від Єршьо до Ші зайняла чверть години. Стіллер запаркувався під табличкою «Зупинку заборонено», глянув з бокового віконця на вхід до Торгового центру. Чимало політичних партій понаставляли своїх агітаційних наметів і роздавали перехожим інформаційні буклети. Арнт Ейканґер у червоній футболці розмовляв з якоюсь літньою жінкою. Стіллер зачекав, доки той закінчить розмову, а тоді вийшов з авта й рушив до нього. Ейканґер помітив його й відчув себе незручно. Він простягнув троянду молодому перехожому, здалося, ніби хотів зав’язати з ним розмову, але чоловік пішов собі далі.

Стіллер узяв троянду, став упритул біля кандидата.

— Знову ви? — кивнув Ейканґер.

— Маю ще одне запитання.

— Тут? Хіба не бачите, я трохи зайнятий.

— Лише одне запитання. Це недовго… — повторив Стіллер, на згоду співрозмовника не чекав. — У зв’язку зі «справою Єршьо» ви допитали дев’ятнадцять осіб. З них хоча б хтось згадував ім’я Бернгарда Клаусена?

— Ви що, не читали документів? — буркнув Ейканґер.

— Я знаю, що в документах, — кивнув Стіллер. — Я питаю, чи хтось із допитаних називав ім’я Бернгарда Клаусена!

Арнт Ейканґер розтулив рота, але Стіллер його застеріг, він іще й слова не промовив.

— Добре подумайте! Це саме запитання я задам кожному з дев’ятнадцятьох…

Ейканґер стулив рота, усміхнувся випадковій жінці, яка проходила повз них.

— Стільки років минуло. Я вже й не пригадую…

Найпоширеніша відповідь брехуна.

— Ви з Бернгардом Клаусеном були близькими знайомими. Ба більше — друзями! Невже не згадали б, якби хтось назвав його ім’я на допиті?

— Ви сказали, що маєте одне запитання. Я на нього відповів, — відрізав Ейканґер.

— Веґард Скоттемюр, — промовив Стіллер. — 3 нього і почну!

Ейканґер обернувся до нього спиною, далі почав роздавати буклети. Стіллер вернувся в авто. Він мав список дев’ятнадцяти допитаних Ейканґером чоловіків. Не було жодної гарантії, що серед них був анонім, але реакція Ейканґера підсилила його підозру, що не все так просто.

Імена в списку стояли в алфавітному порядку, Стіллер перевірив кожне у реєстрі населення. Одружені чоловіки з дітьми опинилися у самому кінці списку. Неодружені чоловіки без зобов’язань утримання співмешканки посунулися догори. Спосіб сортування імен мав свої вади. Стіллер теж належав до категорії самотніх чоловіків, тож за таким принципом пошуку він і сам міг опинитися серед підозрюваних.

Отже, вибір припав на перше прізвище у списку — на Веґарда Скоттемюра. Він добре пасував до профіля відправника анонімного листа. 44 роки, працював консультантом у банку DNB, неодружений, дітей не мав, історія в реєстрі населення свідчила, що й співмешканки ніколи не мав, зате мав трьох старших сестер, батько — пастор лютеранської церкви.

Стіллер завів авто і влився в потік машин на шосе. Веґард Скоттемюр жив за півгодини їзди.

42

Ліне сиділа перед монітором у своєму підвальному кабінеті. Варто було б прогулятися з Амалією на дитячий майданчик, але поки що вона наче залюбки бавилася на підлозі планшетом.

Файл, отриманий від Адріана Стіллера, був великий, і комп’ютер важко вигрібав, та все ж маневрувати в електронній документації було значно легше, ніж гортати товстий стос паперів. Певно, саме такі маніпуляції мав на увазі керівник ДН-групи, кажучи про поступ в опрацюванні великих обсягів інформації.

Ліне вписала в пошукове поле ім’я «Клаусен» і була вражена, отримавши два збіги. Перший — з Леннартом Клаусеном в учнівських списках школи, де навчався і він, і Симон Мейєр. Другий — у теці з так званими «нульовими» документами й анонімним листом, адресованим генпрокуророві.

87 збігів з Ейканґером. Більшість пов’язані з рутинним допитом людей, які були помічені на актуальній території поблизу озера Єршьо того дня, коли зник Симон Мейєр, і які прийшли в поліцію на прохання, опубліковане в пресі. Саме Ейканґер опитував чоловіка з собакою. Його ім’я по два рази згадувалося в кожному документі:перед іменем службовця, який особисто проводив допит, і під його підписом у кінці протоколу. Загалом Ейканґер допитав дев’ятнадцять чоловіків й одинадцять жінок.

З огляду на аноніма, Ліне більше цікавили чоловіки. Вона мала намір уважно перечитати всі протоколи, але проста функція пошуку наштовхнула її на іншу ідею. Ліне набрала номер телефону з папірця-записки, який завалявся між грошима. Жодного результату. Потім вона задала в пошук ім’я імовірного користувача номера — «Даніель» — і отримала п’ять результатів, у тому числі керівника пошукової операції від Червоного Хреста. Але ні він сам, ані його тезки не підходили під профіль.

Перш ніж узятися до читання протоколів допитів, Ліне вирішила передивитись «нульові» документи, які оминула увагою першого разу.

Стіллер зібрав їх в окремому підфайлі. Чимало документів вона вже бачила, коли зустрічалася з братом Симона Мейєра: листування з адвокатом і копію свідоцтва про смерть. Ім’я Арнта Ейканґера виринуло в рапорті про пошкоджені двері насосної станції. Саме він виламав їх під час пошуку зниклого Симона. Замок був цілий, пошкоджень зазнали лиштви й дверне полотно. Двері відремонтували й повідомили відповідні служби. Але через три місяці батьки школярів з сусідньої школи звернулися з листом до поліції, скаржачись, що двері до станції незамкнені, а це може загрожувати безпеці дітей. У доволі агресивному тоні Арнт Ейканґер відповів, що служба водопостачання й каналізації замкнула двері й навела лад іще до закінчення роботи поліції на місці.

Підійшла Амалія, повисла на руках, тримаючись за край стільниці.

— Побавимося? — запропонувала Ліне.

Мала кивнула.

— Мама лише дочитає, — сказала Ліне, перейшовши до наступної сторінки.

То була копія листа комуни Оппегорда школі «Естлі», у якому висловлено подяку за те, що батьки звернули увагу на недостатньо безпечну будівлю насосної станції і спонукали до її закриття.

Амалія дотягнулася до степлера. Ліне відібрала його, погладила доню по голівці.

— Ну, добре! Ми одягнемося і підемо гуляти!

Ліне побіжно проглянула решту документів, уже хотіла вставати з-за столу, як щось на моніторі змусило її затриматися. Крихітна деталь ледь не промайнула повз її увагу. Ім’я. Лист від комуни був підписаний керівником служби водопостачання і каналізації, Роґером Ґюдімом.

Ґюдім — не надто поширене прізвище.

Вона згадала фото Яна Ґюдіма та інших потенційних грабіжників на стіні у підвалі батька. У якийсь же спосіб вони роздобули ключа до занедбаної насосної станції!

Ґюдім… Можливо, родина…

Амалія тягнула її за одяг.

— Мамо!

— Зараз, моя маленька, — промовила Ліне. — Уже йдемо на прогулянку…

Вона допомогла доні взутися, взяла велосипедні шоломи.

На асфальті, перед автом, лежав чорний кіт. Коли вони вийшли з дому, він підхопився і побіг вулицею. Амалія — за ним.

— Ні! Стій! — закричала Ліне.

Вона кинулася за Амалією і наздогнала її, коли та вже ледь не вибігла на дорогу.

— Може над’їхати машинка, — помахала малій пальцем.

— Киця, — Амалія показала на кота, який уже далеко відбіг вулицею.

— Ходімо на дитячий майданчик, — запропонувала Ліне, вдягаючи на доню шолом.

На їхній вулиці ні в кого не було маленьких дітей, і вони зазвичай їздили на велосипеді на дитячий майданчик на Вардеваєн, де бували знайомі дітки.

Амалія сиділа в дитячому сідлі за спиною Ліне, співала й розгойдувалася у такт мелодії.

Батько має доступ до реєстру населення, думала Ліне, крутячи педалі. Кілька клацань по клавішах змогли б розповісти їй, чи не перебуває начальник служби водопостачання та каналізації у родинних зв’язках з одним із підозрюваних у пограбуванні. Тоді б картина вималювалася значно виразніше.

На майданчику нікого не було. Амалія побігла до гірки, вилізла нагору і з’їхала вниз. За другим разом захотіла, щоб з нею з’їхала й мама. Потім гірка їй надокучила і вона вилізла на гойданку. Мама гойдала, а доня аж вищала від захоплення.

Задзвонив мобільний. Телефонувала Генрієтте Коппанг. Ліне сіла на лавочку віддалік.

— Ти працюєш? Не вдома? — запитала Генрієтте.

— На дитячому майданчику з Амалією. Ти щось знайшла?

— Мала пару цікавих розмов. Будеш завтра вдома?

— Так!

— Може, зустрінемося у тій кав’ярні, що й минулого разу? Розкажу більше!

Ліне глянула на гойданку.

— Мені доведеться взяти з собою Амалію.

— А я візьму Юсефіну. Буде чудово!

— Що ти знайшла? — допитувалась Ліне.

— Грабіжників пограбували! У них вкрали здобич!

— Хтось назвав імена грабіжників? — запитала Ліне, їй самій кортіло назвати прізвища, на які вона натрапила.

— Поговоримо завтра! Сьогодні ввечері зустрічаюся з одним інформатором.

Амалія покликала маму, хотіла, щоб її сильніше погойдали.

— Гаразд, — погодилася Ліне. — О дванадцятій?

— Мені пасує!

Ліне сховала телефон, підійшла до гойданки й розгойдала Амалію.

На майданчику з’явився татко з двома хлопчиками, які відразу побігли до пісочниці. Амалія захотіла побавитися з ними. Ліне сиділа на лавці й спостерігала, як доня спершу розглядала хлопчиків, а потім несміливо потягнулася по лопатку.

Батька хлопчиків Ліне вже бачила раніше. Він був на три-чотири роки молодший за неї, мешкав десь поблизу. Чоловік сів по другий бік маленького столика.

— Вийшли трохи провітритись, — усміхнувся він.

Ліне теж усміхнулася.

— Скільки їй? — чоловік кивнув на пісочницю.

— Щойно виповнилося два. А вашим?

— Три і чотири…

Підійшла Амалія.

— Пити, — попросила вона.

— Я не взяла нічого пити, — Ліне підвелася. — Ми поїдемо до дідуся, він нам наллє компотику.

Амалія не надто зраділа, але слухняно дозволила надягнути велосипедний шолом.

Коли Ліне завернула до батькового дому, автомобілів Мортенсена й Тюле на під’їзді не було. Вона поставила велосипед і рушила до веранди на задвір’ї. Столики й стільці з веранди занесли у підвал, залишилася сама лиш канапа, і від цього тут було дуже порожньо.

Двері веранди виявилися замкненими. Ліне дозволила Амалії постукати в шибку.

З глибини помешкання вийшов батько й відчинив.

— У тебе були гості? — запитав він.

— Гості?

— Від твого будинку йшов якийсь чоловік. Бачив його з кухонного вікна.

— Нас не було вдома. Гуляли… Амалія захотіла пити.

— Я маю узвар, — усміхнувся Вістінґ.

Амалія потупцяла з дідусем на кухню. Ліне — за ними, стала біля вікна, глянула на свій дім унизу вулиці. Цікаво, хто б це міг до неї приходити.

— Принаймні мені здалося, що він ішов від тебе, — сказав Вістінґ, беручи з шафки три склянки. — І рушив далі, униз вулицею.

Він змішав узвар з водою, подав склянку Ліне, дав попити Амалії, і вони вийшли на веранду. Ліне сіла на порозі, Вістінґ — на канапі. Він тримав склянку Амалії, доки та видряпувалася до нього на канапу.

— Здається, я знаю, де грабіжники роздобули ключ до насосної станції, — промовила Ліне. — Начальника комунальної служби водопостачання і каналізації звати Рогер Ґюдім.

— Гм, Ян Ґюдім…

— Ти міг би з’ясувати, чи вони родичі?

Вістінґ встав, приніс планшет. Залогінитися в потрібну систему трохи забрало часу, зате потім відповідь не забарилася.

— Батько й син, — підтвердив він. — Тюле склав на нього досьє.

Вістінґ знову зник в будинку й повернувся з прозорою пластиковою папкою з написом чорною тушшю «Ян Ґюдім». Переглянув вміст.

— Купа судимостей, — завважив він. — Скидається на те, що й зараз сидить.

— За що?

— Наркотики й порушення закону про володіння зброєю. Відсидів два роки з восьми. Александера Квамме теж підозрювали, проте обвинувачення не висунули.

Вістінґ простягнув доньці документи. Деталей там було небагато, йшлося про ввезення загалом двадцяти кілограмів амфетаміну. Двоє інших співучасників отримали коротші терміни ув’язнення.

Вістінґ посадив Амалію собі на коліна. Вона вже зголодніла й почала капризувати.

— Ми на шляху… на правильному шляху, — сказав він.

Ліне подала Амалії смочок.

— Телефонувала Генрієтте Коппанґ, — повідомила вона. — Зустрічається увечері з інформатором. У кримінальному середовищі ходять чутки, що награбоване вкрали. Я з нею бачитимуся завтра.

— Про це не розповідай, — Вістінґ кивнув на папку з документами на Яна Ґюдіма.

Ліне встала, віддала батькові папку, взяла з його колін доньку.

— Звичайно!

Амалія тицьнулась носиком їй у шию. Ліне погладила її по голівці.

— Ми підемо додому, — промовила вона.

Донька й онучка обійняли Вістінґа. Ліне посадила Амалію у велосипедне кріселко й повела велосипед, але на півдорозі до свого будинку зсадила її, бо та захотіла йти ніжками.

Амалія піднялася східцями ґанку, доки Ліне замикала велосипед.

— Почекай на мене, — звеліла вона, виймаючи ключі, але Амалія вже ввійшла у помешкання.

Ліне розгублено витріщилася на відчинені двері.

— Почекай! — суворо крикнула вона.

Амалія зупинилася в коридорі.

— Постій тут, — звеліла вона доні, заходячи до будинку.

Можливо, забула зачинити, таке вже й раніше бувало, але батько казав про чоловіка, який виходив з подвір’я, і це змусило насторожитися.

Ліне обійшла кухню і вітальню. Амалія чимчикувала за нею.

— Не йди, чекай тут, — знову сказала вона малій.

Ліне перевірила спальні й підвал, аби впевнитися, що нікого немає. Потім повернулася в коридор, замкнула вхідні двері, взяла Амалію на стегно й ще раз рушила кімнатами, щоб уважніше приглянутися, чи нічого не зникло. Нічого підозрілого їй не впало в око. Ноутбук лежав на кухонному столі, там, де вона його залишила. Торбинка висіла на спинці стільця. Гаманець на місці. Та все ж вона не могла позбутися відчуття, що вдома хтось побував.

Вікна в спальнях стояли прочинені на провітрювальну шпарку. Вікна старі, їх можна було відчинити ззовні, запхавши скіпку чи гіллячку й скинувши гачок.

Ліне ввійшла до своєї спальні. Вікно тут виходило в садок на задвір’ї, якого не видно від сусідів. На підвіконні стояла фотографія мами й скляний єдиноріг. Їх начеб ніхто не переставляв, не видно було ніяких відбитків ніг чи інших слідів, які могли б свідчити, що хтось заліз у вікно. Хоча й не факт: хтось міг прибрати за собою, а тоді непомітно вислизнути через парадні двері.

Амалія виверталася, хотіла злізти з рук. Ліне поставила її на підлогу, підійшла до вікна, зачинила його, відганяючи від себе непевні думки.

43

Веґард Скоттемюр виїхав з Колботна в 2004 році і відтоді поміняв ще три адреси проживання. Остання — сучасний котедж на Льоренскоґ, на вуличці, яка закінчувалася глухим кутом. Адріан Стіллер повільно проїхав повз садибу й поставив авто в кінці вулиці. Перш ніж вийти, пробіг очима свідчення Скотемюра, надані в 2003 році. Тоді багато хто помітив чоловіка, який був на пробіжці у лісі, вдягнений у блакитно-білий костюм — кольори місцевої спортивної команди. Побачивши у місцевій газеті заклик з’явитися у поліцію всім, хто щось бачив, Веґард Скоттемюр прийшов до відділку. Надвечір у четвер 29 травня 2003 року він трохи відхилився від звичного маршруту, щоб справити малу потребу, і пробіг кілька метрів униз, до занедбаної насосної станції. Нікого й нічого не побачив, та цілком можливо, що його хтось помітив з автомобілів, які проїжджали головним шосе.

Стіллер поклав папери в окрему папку, взяв з собою і попрямував до будиночка. На поштовій скриньці й на дверному дзвінку зазначено лише ім’я.

Усередині почувся зумер, коли він натиснув на дзвінок.

Двері відчинив чоловік у спортивному костюмі. Верх наскрізь промок від поту.

Стіллер показав йому своє посвідчення.

— Я працюю з давніми й нерозкритими справами, — повідомив він. — Хотів би поговорити з вами про Симона Мейєра, який зник поблизу Єршьо в 2003 році.

— Зараз?

— Якщо ви не проти… Це не займе багато часу.

Чоловік на порозі відступив на крок і пропустив Стіллера до помешкання.

— З’явилися якісь нові сліди? — зацікавився Скоттемюр.

— Та ні, це радше рутинна процедура, — пояснив Стіллер. — Ми розмовляємо з усіма, хто давав свідчення, про всяк випадок. Хтозна, можливо, не всю отриману інформацію тоді перевірили. А ще у декого могла помінятися життєва ситуація, і те, в чому людина не посміла зізнатися 2003 року, вона наважиться сказати тепер.

Веґард Скоттемюр жестом запросив Стіллера сісти до столу й, перш ніж сісти самому, набрав у пляшку води.

— Ви мешкаєте самі? — запитав Стіллер, виймаючи з папки старий протокол допиту.

Господар ствердно кивнув.

— Пригадуєте свої тодішні свідчення?

— Приблизно… Я зазвичай бігаю повз з’їзд до насосної станції. Тоді пробіг трохи далі, щоб полюрити.

Стіллер підсунув йому через стіл протокол.

— Хочете переглянути?

Скоттемюр підсунув аркуш до себе, швидко перебіг очима заледве пів сторінки тексту, набраного на друкарській машинці. На допиті Скоттемюр ще розповів, у що був одягнений, яким маршрутом біг і коли повернувся додому. У 2003 році він мешкав у батьківському домі, займав помешкання на цокольному поверсі. Батьки могли б підтвердити його слова.

— Ви особисто знали полісмена, який вас допитував? Арнта Ейканґера?

— Знав, хто це, але не особисто. Усі більше чи менше знали співробітників місцевого поліцейського відділку. Тепер він став політиком!

— Так-так… — усміхнувся Стіллер. — Голосували за нього?

Скоттемюр теж усміхнувся.

— Не та партія, за яку варто голосувати.

— Може, ви ще йому про щось розповіли, але цього немає в протоколі?

Веґард Скоттемюр відпив ковток води з пляшки, похитав головою.

— Та ні, не думаю.

— А може, пізніше вам спало щось на думку, чого ви не згадали на допиті?

— Та про що там було розповідати, — Скоттемюр повернув Стіллерові аркуші протоколу.

Стіллер почувався трохи розгублено. Він був певний, що перед ним — анонімний автор записки і що буде зовсім неважко спонукати його в цьому зізнатися. Довелося поперти навпростець.

— Ви знаєте, хто такий Бернгард Клаусен?

— Звичайно!

— Того дня ви його бачили?

Скоттемюр глянув на протокол допиту.

— Я вже пояснив, що бачив, а чого не бачив, — відповів він.

Стіллер вагався, чи запитувати Веґарда про його сексуальну орієнтацію, однак передумав.

— При перегляді давніх справ ми завжди просимо причетних дати пробу ДНК, — сказав він натомість.

— Та я ніби й не причетний, — заперечив Скоттемюр. Стіллер усміхнувся, виймаючи пробірку з штапелем. — Ви перебували на місці зникнення Симона Мейєра. Тож ми хотіли б мати ваш зразок ДНК. Нові технології дозволяють тепер виявити те, чого не можна було виявити багато років тому, — пояснив він. — Ви ж не проти?

— Не бачу сенсу, — не погоджувався Скоттемюр.

— Ідеться про метод виключення з числа підозрюваних, — наполягав Стіллер, виймаючи штапель з ваткою. — Це дуже швидка процедура. Треба лише зволожити ватку вашою слиною.

Веґард Скоттемюр таки дозволив взяти пробу, виконавши всі інструкції Стіллера.

Адріран Стіллер встав з-за столу.

— Може, хочете щось додати, перш ніж я піду? — запитав він.

Скоттемюр поволі підвівся. Стіллерові здалося, наче він хоче щось запитати чи розказати, однак той лише похитав головою.

44

Перед шостою ранку Амалія причовгала в Лінину спальню і залізла в її ліжко. Ліне прокинулася і вже не змогла заснути знову. Ноутбук лежав поруч від учорашнього вечора. Вона розвернула його до себе, увімкнула і почала перечитувати протоколи допитів Арнта Ейканґера. Свідчення майже не відрізнялися між собою ні за змістом, ані за формою викладу. Допитані чоловіки розповідали про свої пересування і про те, що бачили. Найближче до місця, яке всіх цікавило, перебував бігун на ім’я Веґард Скоттемюр, він спустився за малою потребою на 15–20 метрів нижче насосної станції, і сталося це незадовго до сьомої вечора. Протокол закінчувався наданням інформації, що мешкав він у будинку батьків, займав цокольний поверх і що батьки можуть підтвердити його слова, — отже, холостяк.

У персональних даних значилося, що Веґард Скоттемюр 1971 року народження. Значить, підрахувала Ліне, на момент зникнення Симона Мейєра йому виповнилося 32 роки. На підставі даних на цього чоловіка вона поставила його на чолі списку потенційних анонімів.

О восьмій Амалія почала крутитися, прокидаючись. Вона обидві встали й разом поснідали. Наступні кілька годин Ліне намагалася поприбирати в домі, та Амалія вішалася на неї, весь час заважала. Ліне спробувала зацікавити її іграшками в дитячій, забавити чимось, але доня вперто падала на підлогу й влаштовувала істерику, молотячи ногами. Спершу Ліне накричала на Амалію, а потім збагнула, що насамперед їй самій треба опанувати себе й заспокоїтися. Ліне почала писати статтю про важкий дитячий віковий період, де сфокусувалася на позитивах виховання дитини з сильною волею, але так і не дописала до кінця.

З наближенням зустрічі з Генрієтте Коппанг Ліне дедалі більше нервувала. Вона не сумнівалася, що Генрієтте зуміє добути корисну інформацію, але їй кортіло самій порозмовляти з інформатором, поставити свої запитання, отримати відповідь саме на те, що цікавило її. До того ж, Ліне любила мати над усім контроль.

Ближче до одинадцятої вони з Амалією спакували наплічник для прогулянки: поклали пляшечки з соком, пачку печива й два банани. Виходячи з дому, Ліне ретельно перевірила, чи замкнені вікна й двері. Потім посадила Амалію в дитяче сідельце й повела велосипед за кермо повз будинок батька, угору вулицею. А звідти вже дорога пролягала вниз майже до самого Ставерна.

Ліне виїхала з запасом часу, тож спочатку подалася в порт. Там вони сіли на лавочку й поласували печивом разом з лебедями. Коли вже збирались вирушати на зустріч, прийшла смс-ка від Генрієтте, що вона спізниться на п’ятнадцять хвилин. Ліне відповіла «ОК» і покотила велосипед центральними вулицями містечка.

У кав’ярні взяла Амалії смузі, а собі — лате. Вони сіли за той самий столик, що й минулого разу.

Генрієтте з’явилася аж за двадцять хвилин з маленькою темноволосою дівчинкою.

— Вибач за спізнення!

Ліне підвелася, по-дружньому обійняла її.

— Не біда, — запевнила вона.

— Познайомтеся з Юсефіною, — усміхнулася Генрієтте.

Юсефіна чемно привіталась, Амалія ж відвернулася, залізла на коліна мамі й заховала личко в неї на грудях.

Генрієтте пішла до барної ляди, замовила питво.

— Зустрічалася з ним? — запитала Ліне, щойно та повернулася до столика.

— Ага, але довідалась не так багато, як сподівалася. Чи, радше, очікувала. Така інформація прибуває маленькими порціями.

Ліне кивнула. Вона й сама знала, як це — працювати з кримінальним середовищем. Це — випробування на витривалість і терпіння.

— Усе, як я й передбачала, — Генрієтте притишила голос. — Після пограбування гроші заховали у начебто надійному місці, а коли по них прийшли, їх там не виявилося.

— Твій інформатор знає, де була схованка?

— Лише те, що десь поза Осло.

— Знає, хто брав участь у пограбуванні?

— Мені здалося, що так, але він не назвав імен. Заговорив про інше, коли я запитала навпростець.

Амалія почала пхикати, вовтузилася на колінах, тягнулася ручкою до кишені — знала, що там Ліне ховає смочок.

— Когось підозрювали в крадіжці? — запитала вона, даючи малій смочок.

Генрієтте кивнула, відпила кави.

— Імен не маю, але, здається, Симона Мейєра нема серед підозрюваних. Ішлося насамперед про одного юнака, який розбився на мотоциклі через кілька місяців після пограбування. За чутками, він переховав гроші в інше місце. Там, мовляв, зберігаються й досі.

Ліне спробувала вгамувати вертку Амалію. Звісно, все могло бути так просто. Леннарт Клаусен поцупив гроші й заховав на дачі. А коли він загинув, про все подбав батько.

— А що з Симоном Мейєром? Яким боком він вписується в цю картину?

— Не маю уявлення. Якби я почала розпитувати про це, він здогадався б, що ми щось знаємо.

Ліне довелося з цим погодитись.

— Та якщо Симон Мейєр дотичний до справи, то грабіжники подумали б так само, — промовила вона. — Якщо гроші були заховані там, звідки він зник, це мало б їх стривожити. Тобто я маю на увазі те, що несподівано почалася масштабна пошукова операція, та ще й поблизу схованки, з поліцією і всяким таким іншим. Добра причина задуматися, куди поділися гроші.

— Твоя правда, — відповіла Генрієтте, однак не мала чого додати.

Ліне почувалася розчарованою.

— І більше він нічого не сказав?

Генрієтте похитала головою.

— Не цього разу.

— Але ти припускаєш, що він знає більше, ніж каже?

— Принаймні може порозпитувати для нас, поприслухатися до балачок. Але це займе час. Люди там небезпечні, потрібна величезна обережність.

Амалія заспокоїлася, сповзла з колін на підлогу, не випускаючи з рота смочка. Ліне запропонувала їй показати Юсефіні ігрову кімнату в глибині кав’ярні. Амалія спершу впиралася, але потім дала себе вмовити.

— Важкий вік, — усміхнулася Генрієтте, коли вони залишилися самі.

— Знаєш іще когось іншого, з ким можна поспілкуватися? — поцікавилася Ліне. — Хто щось знає? Нам потрібні імена…

Генрієтте прийшла смс-ка. Вона вийняла телефон, прочитала.

— Щоб публікація стала сенсацією, треба довідатись, куди поділися гроші, — сказала вона, набираючи текст відповіді. — Маєш ноут?

— Так, а що?

— Не так уже й багато ДТП з мотоциклами сталося у 2003 році, — вела далі Генрієтте. — Я вчора спробувала трохи пошукати в мережі, але нічого не знайшла.

Ліне підтягнула наплічник. Вийняла «мак». Вона знала відповідь, але зараз було трохи складно щось пояснювати. Генрієтте не має знати про Леннарта Клаусена та його батька.

— Які ключові слова задавати в пошук? — запитала Ліне, залогінившись.

Генрієтте відклала телефон.

— Нещасний випадок, мотоцикл, 2003, — запропонувала вона.

Вони знайшли одинадцять нещасних випадків на дорозі. Три з них трапилися до пограбування. Вони посортували всі ДТП. Нещасні випадки в Північній Норвегії до уваги не брали, зате пріоритет отримали ті аварії, які трапилися поблизу Осло. У результаті різних комбінацій ДТП з Леннартом Клаусеном у Берумі в ніч проти ЗО вересня 2003 року опинилася на третьому місці.

— 25 років, — промовила Генрієтте. — Треба пересунути його на перше місце в списку.

18-річного хлопця на легкому скутері і 50-річну подружню пару до уваги можна було й не брати.

Ліне виділила текст, у якому йшлося про Леннарта Клаусена, «вирізала» й перенесла на початок списку.

— Треба спробувати довідатися ім’я загиблого, — сказала вона, підігруючи Генрієтте.

— Перешли мені список, — попросила Генрієтте. — Я знаю декого в поліції, можу попитати.

— Та я теж там декого знаю і теж можу спитати, — промовила Ліне, не признаючись, однак, що її батько полісмен.

Правду кажучи, доволі дивно, що Генрієтте, з’ясовуючи, хто вона і що публікувала для «ВҐ», не докопалася до родинних зв’язків.

— Я сама з’ясую, — запропонувала Генрієтте.

— Добре, — кивнула Ліне.

В ігровому кутку щось пішло не так. Амалія розвередувалася.

— Мала вже втомилася, — пояснила Ліне, підводячись.

Вона принесла доню, посадила собі на коліна.

— Коли ти ще зустрінешся зі своїм інформатором?

— Він мені сам задзвонить, коли матиме новини.

— Нам потрібно більше інформації про пограбування. Хоча б кілька імен, — повторила Ліне.

Генрієтте погодилася з нею. Вони сиділи й обговорювали можливі зв’язки між пограбуванням та Симоном Мейєром.

— Хіба що Симон і мотоцикліст були спільниками й удвох украли гроші, — промовила Генрієтте. — Може, поділилися. Симон зі своєю часткою подався до Іспанії, а мотоцикліст загинув.

Останніми днями Ліне відчайдушно намагалася віднайти зв’язок між Симоном Мейєром та Леннартом Клаусеном. Як на неї, поєднувати їх могло лише сусідство — у дитинстві вони мешкали на одній вулиці.

— Ти все ще віриш, що він в Іспанії? — Ліне заховала ноутбук у наплічник.

— Я точно вірю у те, що ми отримаємо всі відповіді на запитання, щойно його знайдемо, — сказала Генрієтте. — Або награбовані гроші, — додала вона з усмішкою.

Ліне теж усміхнулася, розуміючи, що не може розповісти те, що знає. Важко буде писати статтю чи продукувати якийсь інший матеріал разом з Генрієтте, коли вона збагне, що Ліне знала й замовчувала ключову інформацію.

Генрієтте придивлялася до її виразу обличчя.

— Про що ти думаєш? Маєш припущення, куди поділися гроші? Ти чогось мені не розповіла?

Ліне вдала, ніби цілковито зосереджена на Амалії.

— Думаю про керівника відділу новин у «ВҐ», — засміялася вона. — Він не хоче брати цю справу. У кожному разі, наперед.

Генрієтте теж засміялася.

— І тяжко пошкодує про це! — запевнила вона.

45

Мортенсен розвернув ноутбук монітором до колег.

— Я думаю, що це кров, — сказав він, показуючи фото металевого краю помпи, темнішого в одному місці. — Реагує на люмінол. Я підготував пробу для аналізу.

Далі він показав фото більшої частини приміщення станції. Місце, де Мортенсен наче знайшов сліди крові, він позначив стрілкою. Ще одна стрілка вказувала на підлогу.

— Звідси я теж узяв відповідну пробу. Якщо і це кров, то ситуація може трохи прояснитися.

Вістінґ намагався витлумачити побачене.

— Падаючи, він вдарився головою об гострий металевий кант.

Мортенсен кивнув.

— Можливо, нещасний випадок або сварка, — додав він. — Бійка, штовханина.

— Зі смертельним кінцем, — завважив Стіллер.

— Цілком імовірно, — погодився Мортенсен. — Але це може бути й не кров або ж кров, яка не має стосунку до нашої справи.

— Знайшов щось іще? — запитав Вістінґ.

Мортенсен виклав фото з висячим замком, у якому стирчав ключ. Замок знайшли в глибині кімнати, під люком.

— Можливо, на ньому залишилися відбитки пальців. Хай лабораторія Кріпоса гляне на нього.

Вістінґ був радий, що не чіпав його, коли нишпорив на станції.

— Ліне знайшла дещо цікаве, стосується насосної станції, — сказав він і розповів про батька Яна Ґюдіма, який мав оригінальний ключ. — Тоді він був начальником служби водопостачання та каналізації.

— Мабуть, багато років використовували станцію як наркотичне депо, — озвався Аудюн Тюле.

Стіллер з ним погодився.

— Але цього надто мало для підозри, — сказав він.

— Хтось перевіряв алібі Яна на день пограбування? — поцікавився Вістінґ.

— Лише відстежили телефонні дзвінки. Він був удома, — відповів Тюле.

— Удома — це де? Де він тоді мешкав? — уточнив Мортенсен.

— У Колботні.

— Як гадаєш, він щось скаже, якщо викликати його на допит?

— Навряд… Ніколи не співпрацював з поліцією і ніколи ні в чому не зізнавався.

Вістінґ глянув на дошку з фотографіями потенційних грабіжників.

— Ми вважаємо, що саме Ян Ґюдім був за кермом автомобіля з награбованими грошима? — запитав він.

— Без сумніву, — кивнув Тюле. — Він займався мотоспортом і був дуже вправним водієм.

— Отже, Ян Ґюдім і Александер Квамме?

— Усе вказує, що Квамме був за головного, — впевнено сказав Тюле. — Водночас немає сумніву, що Оскар Тведт брав участь в операції, і саме його звинуватили у зникненні грошей.

Стіллер підійшов до дошки, зняв фотографію Яна Ґюдіма.

— Традиційними методами розслідування ми тут нічого не доб’ємося, — промовив він. — Треба підступатися до них іншими шляхами, використати іншу стратегію і тактику.

Вістінґ відхилився на спинку стільця. Він уже здогадався, що Стіллер має план.

— Замість вимахувати перед Ґюдімом недостатніми доказами, треба спровокувати його на новий вчинок, — вів далі Стіллер. — Виманити на світло його співучасників.

— Це ж як? — здивувався Тюле.

— Використати те, що маємо і знаємо.

Стіллер повернув фотографію Ґюдіма на дошку, потім виставив на стіл одну з коробок з купюрами.

— Скористаємося грошима!

Троє поліцейських чекали на продовження. Стіллер звернувся до Тюле.

— Мати Оскара Тведта померла кілька місяців тому, так?

Тюле кивнув.

— Ми провідаємо Ґюдіма у в’язниці, покажемо йому фото однієї коробки з грошима й скажемо, що знайшли її вдома в Оскарової матері після її смерті. А ще знайшли в коробці ключ і ДНК, яке належить Оскарові Тведту.

Вістінґові ідея сподобалася. Це неодмінно спровокує реакцію, а там, де перебуває Ян Ґюдім, вони матимуть під повним контролем і його самого, і його контакти з зовнішнім світом. Усі вхідні й вихідні телефонні розмови в тюрмі прослуховуються, усі відвідини фіксуються.

Стіллер захопився ще більше.

— Ми натякнемо, що лікування Оскара Тведта дало позитивний результат. Розкажемо, наче по секрету, у якій лікарні він лежить і що він готовий говорити з нами. Це виманить решту банди, спонукає їх упевнитися, чи Оскар надійно тримає язик за зубами.

Аудюн Тюле перехилився через стіл.

— Забезпечиш відділення, де він лежить, підставним персоналом?

— Поставлю камери й записувальні пристрої, а коли його провідуватимуть, сидітиму в інвалідному візку поблизу і пускатиму слину, — усміхнувся Стіллер.

— Тут слід усе облаштувати на високому рівні, — завважив Мортенсен.

— Це я беру на себе, — пообіцяв Вістінґ.

Операція заповідалася непроста, але з великим шансом на успіх.

Вони саме обговорювали деталі, коли прийшла Ліне з Амалією. Вістінґ у головних рисах переказав їй задум Стіллера.

— Генрієтте має інформатора в злочинному середовищі, — повідомила Ліне й розповіла, що, зі слів джерела, здобич украв чоловік, який потім розбився на мотоциклі.

— Леннарт Клаусен, — не сумнівався Вістінґ.

— Дуже правдоподібно, — кивнув Стіллер.

— Знаєш ім’я інформатора? — запитав Тюле.

— Ні… Генрієтте написала серію портретних інтерв’ю кримінальних злочинців, коли ще працювала для «Голіафа», — пояснила Ліне. — Очевидно, один із них. Завтра збираюся в Осло на розмову з Кімом Вернером Полленом, однокласником Симона Мейєра, який працював тоді в аеропорті Ґардермуен. При тій нагоді хотіла зайти в Національну бібліотеку й почитати її інтерв’ю. Маю там одну знайому, яка знайде їх для мене. Може, трапляться цікаві імена.

Амалія не могла знайти собі місця, весь час шарпала маму.

— Треба йти додому, — скрушно зітхнула Ліне, беручи малу на руки.

Вістінґ провів їх за двері.

— Скільки коштує сигналізація від злодіїв? — запитала Ліне, садовлячи Амалію на дитяче велосипедне кріселко.

— Ще не прислали рахунку, — відповів Вістінґ.

— Мені потрібна сигналізація… Будинок старий, легко залізти через вікно.

— Зателефоную Ульве, глянемо на його пропозиції, — сказав Вістінґ.

— Справді? — зраділа Ліне.

Вістінґ кивнув. Стояв і дивився їй услід, як вона веде велосипед до свого будинку нижче вулицею.

46

Повітря в будинку було душне й сперте. Ліне замкнула за собою двері на ключ, але відчинила навстіж двері з вітальні на веранду й вікно в кімнаті Амалії. Потім подалася на кухню, щоб намазати пару канапок для доньки.

— Мамо?

Ліне озирнулася. Амалія приволокла з саду чорного кота. Несла його перед собою на витягнутих ручках, а той навіть не протестував.

— Обережно! — застерегла Ліне, боячись, що через незграбне поводження кіт може дряпнути або й вкусити дитину.

Дівчинка притулилася щокою до сколошканого хутра. Кіт якийсь час поводився спокійно, а потім почав борсатися, вивернувся з тісних обіймів Амалії, гупнув на підлогу всіма чотирма лапами й чкурнув надвір.

Амалія розплакалася, щоправда, більше зі здивування, ніж від страху. На тильній стороні долоньки залишилися дві подряпини від пазурів. Ліне дала їй смочок, у ванній промила ранку й заліпила пластиром.

Попоївши, Амалія готова була трішки поспати. Вона й досі спала годину вдень. Пірнула у подушку, щойно дотулилася до неї головою. Ліне опустила жалюзі, щоб приглушити світло в кімнаті.

— Киця, — сонно промовила Амалія з ліжечка.

Ліне схилилася над нею, погладила по голівці.

Амалія показала ручкою на стіну.

— Киця, — повторила вона, не випускаючи з рота смочка.

Ліне зрозуміла, що вона мала на увазі. Малюнок, який вони намалювали вдвох кілька днів тому, зник. У стіні виднілася лише крихітна дірочка від цвяшка.

— Ой, а де ж киця? — запитала Ліне, зазираючи за ліжко, — чи не впав малюнок між ліжком та стіною.

За ліжком малюнка не було. Амалія не могла нічого пояснити й втратила інтерес. Вона повернула голову набік і притулила м’який краєчок ковдри до щоки.

Ліне забрала брудний одяг, щоб кинути в пральну машинку. В одній з кишень знайшла червоний фломастер, який Амалія, певно, взяла в ігровому куточку кав’ярні, де вони зустрічалися з Генрієтте.

Ліне зітхнула, запхала одяг у машинку й увімкнула її. Потім зійшла в підвал, у свій кабінет. Перш ніж сісти до столу, глянула на облицьовану корковими панелями стіну, розділену на два поля. Ліворуч — фото й вирізки з газет про «справу Єршьо», праворуч — усе, що стосувалося Леннарта Клаусена та його оточення. Поки що вона не зуміла однозначно пов’язати обидва поля.

Ліне ще не спілкувалася з Ритою Салвесен, яка мала дитину від Леннарта, не знала, як знайти до неї підхід. Рита жила в Іспанії, довелось би розмовляти по телефону. Якось незручно було їй телефонувати лише задля розмови про Симона Мейєра. Та все ж у голові сам по собі уклався план, як зав’язати невимушену бесіду. Довго ніхто не брав слухавку. Нарешті дзвінкий, бадьорий голос відрекомендувався Ритою Салвесен.

Ліне назвалася.

— Я журналістка, але телефоную не з приводу інтерв’ю чи чогось такого, — пояснила вона. — Просто хотіла запитати, чи знаєте ви про смерть Бернгарда Клаусена?

Якусь мить на іншому кінці тривала тиша.

— Так, бачила в новинах. Але особисто ніхто мене не повідомляв, — нарешті озвалася Рита Салвесен.

— Ви єдина спадкоємиця, — вела далі Ліне. — Тобто ваша донька…

Рита знову замовкла на мить.

— Нащо ви дзвоните, власне кажучи?

— Я працювала над статтею про Бернгарда Клаусена. Про його життя. Так вийшла на вас і Леннарта. Кажуть, ніби він усе майно відписав Робітничій партії, спадкоємців не мав, а ви самі від усього відмовилися.

Ліне знала, що заповіту Клаусен не залишив. То була «біла» брехня заради продовження розмови. До того ж, навіть якщо хтось із батьків відмовляється від спадку, право на успадкування отримує внук або внучка.

— Це не так, — заперечила Рита Салвесен, у голосі вчувалося обурення. — Я просто не бачила підстав зустрічатися з ним після загибелі Леннарта. Вони з батьком майже не спілкувалися.

— Так я і думала, — сказала Ліне. — Тому й телефоную. Хотіла пересвідчитися, чи дотримано справедливості.

— Що мені тепер робити?

— Вам допоможуть у суді за колишнім місцем його проживання. Однак найпростіше, на мою думку, звернутися до адвоката.

— Можете мені когось порадити?

Ліне якось писала статтю про проблеми успадкування і дала Риті контакти адвоката, який тоді її консультував.

— Чому Леннарт не спілкувався з батьком?

— Батько був надзвичайно егоїстичною людиною, його цікавила лише політика, — відповіла Рита. — Він завжди більше прагнув допомагати чужим, аніж своїй родині.

Жінка, здавалося, повторювала сказані Леннартом слова.

— У чому це проявлялося?

— Та хоч би у випадку з матір’ю Леннарта. Вона захворіла на рак і померла. Батько відмовився від ліків, які могли б їй допомогти, мотивуючи свою відмову тим, що це було б несолідарно.

— Несолідарно?

— Та думав більше про себе… Як подивляться на те, що міністр охорони здоров’я змінив кілька правил задля того, щоб його дружина пожила довше.

— Ви ніколи з ним не розмовляли?

— За життя Леннарта — ніколи. Ми не так вже й довго прожили вдвох… Але його батько приходив до нас, коли Лені виповнився рочок.

Рита начебто хотіла сказати щось іще.

— Чому він приходив? — запитала Ліне більше задля підтримання розмови.

— Мене теж здивував його візит, — відповіла Рита. — Він дав візитівку з прямим номером телефону й сказав, що за найменшої потреби мені достатньо просто зателефонувати. Я телефонувала йому кілька років тому, коли ми зібралися переїжджати до Іспанії, попросила позичити гроші. А він відповів, що зовсім не це мав на увазі.

— Що ж тоді?

— Якби якась серйозна хвороба… Так наче він лікар!

— Ви щось успадкували після Леннарта? — Ліне підходила ближче до того, що її цікавило.

— Ні, він же загинув до народження Лени.

— А Леннарт мав гроші?

Рита Салвесен засміялася.

— Та він навіть постійної роботи не мав! Хоча від батька, мабуть, отримував якісь дрібняки.

— Як же тоді зумів купити мотоцикл?

— Думаю, у кредит.

— Тобто у вас не склалося враження, ніби він має купу грошей?

— Ні…

Ліне змінила тему, доки Рита Салвесен не почала дивуватися її розпитуванням.

— Тепер про інше, — сказала вона. — Ви ж з Колботна, правда?

— Правда.

— Я писатиму про давню справу про зникнення, — пояснила Ліне. — Симон Мейєр… Пам’ятаєте такого?

— Той, що потонув?

— Він пропав поблизу Єршьо. Я розмовляла з багатьма людьми, з ким він разом виростав, щоб дослідити відчуття однолітків: як вони пережили зникнення друга дитинства.

— І ви мене про це запитуєте?

— Я розмовляла, між іншим, з Томмі Плеймом.

— Томмі… — Рита засміялася, почувши це ім’я. — Хіба йому не було байдуже?

— Він не так багато пам’ятає, — завважила Ліне.

— Я теж небагато пам’ятаю.

— А той день, коли Симон зник, пригадуєте?

— День пригадую, літали вертольоти, прочісували територію. Але ото й усе…

— Ви кажете про день, коли Симона оголосили в розшук. А зник він на два дні раніше.

— Пам’ятаю лише вертольоти. А от Леннарт добре його знав.

Ліне випросталася, схопила ручку.

— Наскільки добре? — запитала вона.

— Разом бавилися, коли були малими дітьми, разом ходили до школи. Таке… Симон мешкав усього лише за кілька будинків, але він був трохи дивакуватим. Не чула, щоб Леннарт підтримував з ним дружбу після закінчення школи.

Сказане Ритою узгоджувалося зі словами Симонового брата.

— Як зреагував Леннарт на його зникнення?

— Не знаю, чи реагував він якось особливо, але сказав, що знався з ним.

— Багато часу минуло від самого зникнення?

— Здається, коли про це ще писали всі газети, доки новина була свіжою.

— Як він поводився?

— Не розумію?

Ліне підбирала слова, але вирішила нічого не завуальовувати й запитати навпростець.

— Може, говорив або робив щось таке, що могло свідчити, ніби він знає, що трапилося з Симоном Мейєром?

Рита ніяк не відреагувала на запитання.

— Та ні… Але ж він потонув… Усі так казали!

Ліне зрозуміла, що вже нічого більше від Рити не доб’ється, і вирішила закінчити розмову.

— Кажуть, ніби бачили його в Іспанії, — промовила наостанок.

— Я, у кожному разі, не бачила, — відповіла Рита.

Більше не було про що розпитувати. Ліне поклала слухавку й відхилилася на спинку стільця. Не надто глибоко вдалося їй докопатися до стосунків між Симоном Меєйром та Леннартом Клаусеном, та все ж достатньо, щоб пов’язати дві половини інформаційної дошки на стіні.

47

Ян Ґюдім відбував покарання у в’язниці в Галдені. Вони виїхали о дев’ятій, щоб до дванадцятої бути на місці. Тюле сидів біля Вістінґа, на передньому пасажирському сидінні, Стіллер — позаду. Вони доїхали до Гортена, звідти перепливли поромом Осло-фьорд, а тоді по шосе до тюремного містечка на кордоні зі Швецією.

В’язниця стояла на вершині порослого лісом пагорба. Зарості вересу під гладкими мурами побуріли. Сосни на узліссі стояли чорні й голі, ніби побиті важкою хворобою.

Це була одна з найновіших і наймодерніших в’язниць у всій країні, з особливим доглядом за ув’язненими. Шкільне навчання, робочі тренінги, добрі можливості для культурного й соціального розвитку — усе те, що могло б зменшити шанси рецидиву й сприяти налагодженню життя без криміналу після відбуття покарання. Але яскраво розписана в пресі картина не цілком відповідала дійсності. Роки обмежень та урізання коштів призвели до того, що ув’язнені дедалі більше часу проводили за замкненими дверима своїх камер.

Вони запаркувалися на вільному місці на самому краї великої автостоянки й рушили до воріт. Вістінґ подзвонив, відрекомендувався і пояснив, що у них є домовленість з директором тюрми.

За ворітьми на них уже чекали двоє співробітників, стояли позаду рентген-апарата й металодетектора. Вістінґ взяв зі штабеля пластиковий лоток, виклав у нього речі з кишень і посунув до службовця біля апарата. Другий махнув йому рукою, запрошуючи пройти через рамку. І хоч детектор нічого не виявив, йому все ж влаштували особистий огляд.

Тюле й Стіллер відбули таку саму процедуру. Далі їх провели до адміністративної будівлі, де довелося залишити свої мобільні телефони.

— Свій не віддам, — категорично заявив Стіллер. — У мене справа у відкритій фазі.

Тюремник по другий бік скляної стіни запротестував, мовляв, порушення чинних правил, але, за браком аргументів, здався.

Директор тюрми прийняв їх у кімнаті, призначеній для допитів. Його прізвище було вигравіюване на чорному бейджику, почепленому на ліву нагрудну кишеню. Е. Калман. Слідчі ввели його в курс справи, не надто вдаючись у подробиці, показали документи, які давали їм право на прослуховування вихідних дзвінків Яна Ґюдіма.

— Як це відбувається? — поцікавився Вістінґ. — Звідки він дзвонить?

— З вахтерки свого відділення.

' — 3 якого конкретно телефонного апарата? Можете показати?

— Ґюдім сидить у відділенні С, можемо туди пройти.

Вістінґ кивнув.

Вони вийшли з адміністративного корпусу, Калман провів їх через маленький гайок до будівлі вглибині тюремної території.

Головні функції в’язниці було розділено між окремими будівельними комплексами для того, як пояснив Калман, щоб в’язні могли пересуватися у просторі: від своїх камер до робочих місць чи територій розваг.

— Він може нас зараз бачити? — запитав Тюле.

Директор похитав головою.

— Камерний блок з тильного боку корпусу.

Перед ними відмикали й замикали численні двері, вони проходили сірими коридорами з підлогою, вистеленою лінолеумом, що рипів під ногами. З іншого відділення булочутно гупання по металу й бетону. До них долинув випадковий зойк, приглушений замкненими дверима й лабіринтами коридорів.

Директор в’язниці зупинився перед кабінкою, показав на бездротовий телефон на тримачі.

— В’язні можуть телефонувати звідси або брати телефон до себе в камеру.

— А якщо треба прослухати розмову? — запитав Стіллер. — Як це відбувається?

— З паралельного апарата у вахтерці. Розмова вмикається звідти.

Директор показав кивком на сусідню кімнатку зі скляними стінами. Черговий сидів перед комп’ютером. Телефон стояв на столі.

Троє слідчих перезирнулися.

— Не годиться, — промовив Тюле.

— Чи можна сидіти й прослуховувати в якомусь іншому місці? — запитав Вістінґ.

Директор похитав головою.

— Ґюдім, за розкладом, має дозвіл на дзвінок завтра ввечері, — повідомив він.

— А якщо виникне якась нагальна ситуація, йому дозволять зателефонувати поза чергою?

Калман усміхнувся.

— Тут тюрма, — сказав він. — Він може зателефонувати своєму адвокатові чи у державні інстанції, але такі розмови ми не маємо права прослуховувати.

— Мені потрібний номер цього телефону, — Стіллер показав на кабінку.

Директор кивнув. Він увійшов до вахтерки, переговорив з черговим і вийшов з аркушиком, на якому був записаний номер.

Стіллер вийняв свій мобільний. Директор здивовано звів догори брови, але нічого не сказав, простягнув йому папірець. Стіллер набрав номер. Тієї ж миті дзеленькнув апарат у кабінці.

— Чудово! Нам потрібна гарантія, що це саме той телефон, яким він скористається, і що ніхто зі службовців тюрми не пустить його до свого кабінету.

— Я всіх попереджу, — запевнив Калман, випроваджуючи їх з відділення.

Дорогою назад, до адміністративного корпусу, Стіллер зателефонував у свій відділ в Кріпосі, дав офіційну команду взяти тюремну телефонну кабінку під контроль.

— За півгодини можна слухати, — сказав він, кладучи слухавку.

Допит Ґюдіма взяли на себе Стіллер і Тюле. Вістінґ мав спостерігати за ним на моніторі в сусідній контрольній кімнаті. Він бачив їх також через одностороннє дзеркало. Їх проінструктували, як вони повинні повідомити охорону про закінчення допиту, ще трохи часу пішло на підключення відеоапаратури, і аж тоді послали за Яном Ґюдімом.

Вістінґ чекав по сусідству. Він чув кожне слово, сказане в кімнаті для допитів, але його чути звідти не могли.

Стіллер розгорнув блокнот на чистому аркуші. Тюле мав свої нотатки у папці. Вони розробили детальний план, але й готові були імпровізувати, беручи до уваги перебіг допиту.

Минуло хвилин десять, поки двері нарешті відчинилися. Охоронець кивнув двом поліцейським за столом, увійшов досередини, перевірив, чи все гаразд, потім відступив убік і пропустив Ґюдіма.

То був високий, широкоплечий чолов’яга з напруженими м’язами обличчя.

Стіллер і Тюле підвелися, відрекомендувалися, не подаючи руки для привітання. Ґюдім м’якими котячими кроками підійшов до вільного стільця, але сів лише тоді, як вартовий вийшов.

— Я не маю про що з вами говорити, — промовив він, склавши руки перед собою на столі.

Очікувана початкова репліка. Вістінґ уже сотні разів її чув.

— А вам і не треба з нами говорити, — запевнив в’язня Стіллер. — Говорити будемо ми. Важливо, щоб ви слухали.

Чоловік на протилежному боці столу промовчав.

— Я працюю в Кріпосі, у ДН-групі, тобто в групі давніх і нерозкритих справ, — вів далі Стіллер. — Аудюн Тюле — головний слідчий поліційного округу Румеріке, — додав він, жестом показуючи на колегу. — У 2003 році він керував розслідуванням крадіжки валюти в аеропорті Ґардермуен.

Розгледіти на моніторі було важко, але на обличчі Ґюдіма начебто сіпнувся м’яз.

— Справу підняли, бо знайшлася частина награбованого, — пояснив Тюле.

Він вийняв з папки фото, посунув його через стіл. Напередодні увечері вони отримали дозвіл увійти до помешкання покійної матері Оскара Тведта, яка стояла порожня. Одну коробку з грошима поставили на дно шафи для одягу й сфотографували.

— Тут 650 000 англійських фунтів, — додав Стіллер.

— Разом з грошима знайшли ще й оце, — знову перебрав ініціативу Тюле, виймаючи фото відірваного дротика з навушником. — Це — елементи радіозв’язку, — пояснив він. — На них знайдено сліди ДНК Оскара Тведта.

Тюле виклав на стіл виписку з бази даних ДНК.

— Його ви знаєте, — мовив Стіллер. — Ви, до речі, разом потрапили під арешт в 2002 році.

Стіллер і Тюле передбачали, що від цього моменту розмова може піти у двох напрямках: або Ґюдім затнеться і вимагатиме зустрічі з адвокатом, або заговорить.

Ґюдім хрипко прокашлявся.

— Оскар був зв’язковим у батальйоні Телемарка, — сказав він. — Любив таким забавлятися. Купував зіпсуте устаткування, лагодив і перепродував. Тоді й міг залишити свої пальчики, але це зовсім не означає, що він грабував літак.

— Фото зроблено вдома в Ельсе Тведт, — Тюле показав на гроші. — У матері Оскара. Вона померла кілька місяців тому.

Вістінґові подобалася ця вистава. Фото справді зроблено в помешканні Ельсе Тведт, і його, у разі потреби, спокійно можна було показувати. На моніторі видно, як Ґюдім відвернувся від слідчих, ніби пожалкував про свої слова.

— Там само ми знайшли ще щось цікаве, — знову озвався Стіллер, викладаючи фото ключа.

Вони домовились не признаватися, до якого замка той ключ пасує. Саме вже фото ключа мало б просигналізувати Янові Ґюдіму, наскільки серйозна ситуація.

— Ви останнім часом розмовляли з Оскаром Тведтом? — запитав Тюле.

Запитання мало б створити враження, ніби Оскар Тведт одужав і був спроможний вести розмови.

— Він мешкає в притулку біля Естенсшьованн, — втрутився Стіллер. — Далі сидить в інвалідному візку, але йому значно ліпше.

— Наступної середи знову зустрічаємося з його адвокатом, — промовив Тюле й заходився складати документи в папку.

Це не було брехнею. Адвокатка Фріда Странд захищала інтереси Оскара Тведта. Тюле домовився з нею про зустріч.

Стіллер встав, підійшов до апарата виклику вартового на стіні.

— То що, далі не бажаєте розмовляти з нами? — запитав він.

Ґюдім мовчав.

Стіллер натиснув дзвінок, повідомив, що допит закінчено. Потім підійшов до столу й поклав свою візитівку.

— Ви знаєте, для чого це. З першим, хто заговорить, ми підемо на угоду.

Відчинилися двері, до кімнати увійшов вартовий. Стіллер з Тюле ще якусь мить вичікували, а тоді вийшли вслід за вартовим. Ян Ґюдім залишився у кімнаті сам.

Вістінґ обернувся до дверей. Стіллер і Тюле відразу підійшли до одностороннього дзеркала.

— Має про що подумати, — мовив Тюле.

Ґюдім сидів, закинувши назад голову і втупившись у стелю. Потім поволі нагнувся вперед, потягнувся рукою, загорнув до себе візитівку Стіллера. Подивився на неї, покрутив туди й сюди, перш ніж сховати до кишені.

Слідчі почекали, доки Ґюдіма вивели з кімнати для допитів. Потім їх провели до виходу.

Отримавши на прохідній телефони, Вістінґ відразу перевірив свій. Два пропущені дзвінки, проте нічого термінового. Один з вартових вів їх через коридорні шлюзи, на останньому шлюзі в його рації затріскотіло.

— Ти ще з поліцією?

— Так.

— Коротке повідомлення від директора: Ґюдім щойно попросив дозволу на дзвінок до адвоката. Вони, мабуть, зрозуміють, що й до чого.

Вартовий глянув на Вістінґа.

Той кивнув.

Справа зрушилася…

48

Ліне припаркувала авто на стоянці автозаправної станції, перебрала в голові всі відомі їй факти про Кіма Вернера Поллена. Він вчився в одному класі з Симоном Мейєром і в початковій, і в старшій школі. Після ремісничого коледжу працював на різних роботах, поміж іншого, вантажив багаж у Ґардермуені. Тепер мав власну автозаправку.

Одна колонка була відгороджена й не працювала. Майстер саме демонтував її. Скидалося на те, що загорілося сміття у смітнику.

Ліне почекала, доки в крамничці автозаправки поменшало клієнтів, увімкнула диктофон, поклала його в торбинку й вийшла з авта. Телефона Кіма Вернера Поллена вона не знайшла, але зателефонувала на номер бензозаправки. Відповів один з працівників, повідомив, що директор буде сьогодні в конторі.

Дівчина з довгим волоссям за барною лядою перевертала на грилі ковбаски.

— Я маю зустріч з Кімом Вернером Полленом, — сказала Ліне.

— Он там! — дівчина показала ковбаскою на відчинені двері за лядою. — Останні двері ліворуч.

Ліне легко знайшла опасистого чоловіка у футболці, який сидів за письмовим столом.

Вона постукала в одвірок.

— Привіт! Кім Вернер Поллен?

Чоловік підвів голову. На підборідді виднівся свіжий поріз від бритви.

— Так, це я!

Ліне відрекомендувалася.

— Я намагаюся з’ясувати, що трапилося з вашим однокласником, Симоном Мейєром, — пояснила вона мету свого приходу.

— Тоді вам треба на курси, — бовкнув товстун за столом.

Ліне не допетрала, що він мав на увазі.

— Курси пірнальників… Симон Мейєр лежить на дні Єршьо. Там його і знайдете.

Ліне ступила кілька кроків углиб кабінету, ближче до стільця для відвідувачів.

— Я пишу про справу про зникнення, — вела вона далі.

— Не варто! — урвав її Кім Вернер Поллен. — Лише розвередите старі рани й посієте марні надії. Може, статтю куплять газети, можливо, вона допоможе просуванню в кар’єрі, можливо, вас навіть похвалить шеф… Але його родині й друзям це нічим не зарадить.

Глузливий коментар здавався заготованим наперед. Аргументи наче завчені, мовби він чекав на її прихід і добре підготувався, щоб її відшити.

— Ви товаришували? — запитала Ліне.

— Вчилися в одному класі.

— Я прочитала всі документи старої справи, і в мене склалося враження, що друзів він не мав.

Кім Вернер Поллен схилив набік голову.

— Ви про це напишете?

— Я намагаюся знайти якісь нові штрихи, людей, котрі могли б розповісти про те, як вони пам’ятають день його зникнення.

Чоловік за столом схрестив руки на грудях.

— Ось ви пам’ятаєте той день? — запитала Ліне.

Кім Вернер Поллен зверхньо усміхнувся, похитав головою. Ніхто з її співрозмовників не пам’ятав самого дня зникнення Симона Мейєра.

— Він зник того самого дня, коли сталося пограбування на Ґардермуені, — нагадала Ліне. — Ви ж тоді працювали в аеропорту?

Це питання Ліне заготувала заздалегідь. Воно мало б прозвучати невимушено, як подразник, що допоміг би йому пригадати той день, однак насправді Ліне хотіла побачити його реакцію на згадку про пограбування. Рот Поллена роззявився, нижня щелепа опала донизу. Він закліпав очима й зблід.

— Того дня я не працював, — рвучко підвівся він з-за столу. — До речі, я кваплюся, то, може…

— О, так, звичайно, вибачте! — Ліна напівобернулася до дверей. — Там, здається, горить у смітнику.

— Нічого страшного, — відповів Поллен, обходячи стіл. — Хтось, мабуть, викинув непогашений недопалок.

— Ви перевірили камери спостереження?

— Що?

— Камери спостереження… — повторила Ліне. — Щоб перевірити, що сталося.

— Вийшли з ладу, — буркнув Поллен, торкаючись порізу на підборідді, й рішуче рушив з кабінету, мовби посуваючи животом Ліне до виходу.

— А могла б статися біда, — наполягала Ліне.

Поллен провів її до крамнички, зупинився за лядою.

— Могла б… на щастя, цього разу минулося.

Розколупана ранка на підборідді закровила.

Ліне подумала, що могла б купити собі щось у дорогу й спробувати при цьому зачепити тему Леннарта Клаусена, однак тон Кіма Вернера Поллена з жовчного й саркастичного змінився на ворожий. Вона пробурмотіла «дякую», вийшла з крамнички, кинувши погляд на відеокамеру, сіла в авто й вимкнула диктофон.

Кім Вернер Поллен однозначно не бажав говорити про пограбування. У 2003 році він працював наземній службі аеропорту й міг мати інсайдерську інформацію для грабіжників.

Ліне завела двигун і рушила в напрямку Осло. Доки їхала, прослухала весь запис розмови аж двічі й остаточно впевнилася, що Кім Вернер Поллен підготувався до розмови, ніби хтось попередив його про її візит. Може, навіть попередив з погрозами, і він так нервував, аж порізався, голячись.

Ліне подумала, що могла б зателефонувати батькові, але, можливо, вона переоцінювала реакцію Поллена. Кілька днів вона зустрічалася з різними причетними людьми, однак вирахувати, хто ж міг би застерегти директора заправки, не могла. Може, у нього Просто був важкий день. Він порізався, ще й ледь пожежі не трапилося. Достатньо приводів зіпсувати собі настрій. Та й її батько мав чим сушити собі голову саме зараз.

49

Відразу за мостом через Ґломму Вістінґ звернув з шосе Е6 на автозаправку. Поки він заправляв авто, Стіллер зателефонував колегам у Кріпос, попросив увімкнути розмову між Яном Ґюдімом та його адвокатом. Потім підключив свій мобільний до гарнітури «вільні руки», щоб усі троє могли слухати.

— Гарнес.

— Ґюдім.

— Давно не давався чути.

— Мусиш прийти до мене.

— Зможу в четвер.

— Сідай в авто і їдь! Негайно!

Стало тихо.

— Це буде важко влаштувати, — нарешті озвався адвокат.

Чутно було дихання Ґюдіма. Адвокат кахикнув.

— Два слова, про що йдеться?

— Сьогодні в мене були два слідчі. Один із них — з ДН-групи Кріпоса.

— Давні й нерозкриті справи, — вмить насторожився адвокат.

— Другий — керівник слідчої групи, яка розслідувала пограбування у Ґардермуені у 2003 році.

На лінії знову запала тиша.

— Мали з собою якісь документи?

— Фото й звіти аналізів ДНК, але жодних паперів про початок кримінального провадження, якщо ти це маєш на увазі.

Адвокат глибоко вдихнув.

— Так, бачу, я таки мушу приїхати. Виїду за півгодини.

— Добре.

Розмова урвалася.

— Майже, як і очікувалося, — прокоментував Вістінґ. — По телефону не каже нічого такого, що могло б його скомпрометувати, навіть своєму адвокатові.

— Я знаю Гарнеса, — промовив Стіллер. — Ґюдім використає його як посередника для передачі інформації з-за мурів.

— Він попередить інших співучасників грабунку. Змусить їх подбати, аби Оскар Тведт тримав рот на замку.

Вістінґ відчинив автомобільні дверцята.

— Хочу ковбаски, доки поїдемо далі, — сказав він.

50

На вуличках навколо Національної бібліотеки годі було знайти місце для авта. Довелося Ліне залишити автомобіль аж у Віка. Йдучи пішки до бібліотеки, вона зателефонувала Софії, запитати, як Амалія.

— Щойно попоїли, — повідомила Софія.

Ліне раптом також відчула голод.

— Вибач, що стільки клопоту тобі завдала. Але роботи виявилося більше, ніж я сподівалася.

— Хіба ж це зле, коли багато роботи? Тобі ж платять погодинно!

— Звичайно! А наступного тижня Амалія, нарешті, піде в садок.

— Мусиш трохи часу присвятити її адаптації, — порадила Софія. — Ти не зможеш їздити до Осло щодня. Раптом треба буде терміново забрати дитину з садочка.

— Я знаю, — відповіла Ліне, піднімаючись сходами до старої будівлі бібліотеки. — Багато чого з’ясується ще цього тижня.

Масивні двері відчинилися перед нею, вона знову подякувала Софії, поклала слухавку й увійшла в хол.

Вона тут бувала не раз, і їй тут не раз допомагали знайти необхідні матеріали, коли вона працювала у «ВҐ».

Більшість документів зберігалися у сховищах, їх треба було замовляти заздалегідь. Ліне знала, якщо замовити по телефону перед дев’ятою, то на дванадцяту замовлення принесуть. Підшивка журналів уже чекала на неї в читальному залі. Допоки «Ґоліаф» припинив своє існування, вийшло 27 номерів. Усі видання були викладені в хронологічному порядку.

Ліне розділила стос журналів посередині й почала гортати. Дуже скоро знайшла прізвище Генрієтте в репортажі про Кримінальну варту в поліційному окрузі Осло. У першому матеріалі вона писала про охоронців, потім — репортаж про норвезький криміналітет в Іспанії. У наступному номері публікувалася серія портретних інтерв’ю з відомими злочинцями. Перше своє інтерв’ю вона взяла у лідера норвезької філії байкерського клубу «Янголи пекла». В одному з номерів свою історію їй розповів відомий підпільний торговець, який займався контрабандою спирту. Потім було інтерв’ю з засудженим за вбивство проводирем банди. І фото, і преамбули спокушали Ліне прочитати все підряд, але ж не ці статті були метою її пошуків.

Ліне гортала далі, доки натрапила на інтерв’ю, де об’єкт розмови стояв спиною до фотографа. У тексті не називалося його ім’я, але згадувалося покликання на поліцію, яка вважала його одним з наймогутніших представників кримінального підпілля Норвегії. Його виправдали у справі вбивства лідера пакистанської банди, однак нещодавно прокурор висунув йому обвинувачення у резонансній справі, пов’язаній з масштабною торгівлею наркотиками. Репортаж був історією людини, котра потрапила в тенета злочинних друзів, проте сама ніколи не вчиняла серйозних злочинів, хоча поліція, навпаки, намагалася виставити його в дуже немилому світлі. Чомусь Ліне здалося, що той чоловік, власне, і був інформатором Генрієтте.

Справа вбивства, у якій його виправдали, описувалася в репортажі дуже детально, супроводжувалась архівними фотографіями. Ліне відчувала, як з кожним прочитаним рядком зростає її неспокій. Вона вийняла з торби ноутбук, відкрила файл з базовою інформацією, яку уклав Аудюн Тюле про всіх імовірних співучасників пограбування. Дата вбивства, згадана в інтерв’ю, збігалася з вбивством, у якому виправдали Александера Квамме. А за наркотики, безсумнівно, посадили Яна Ґюдіма.

Неспокій змінився ледь не панікою, яка не давала дихати.

Імовірний ватажок в пограбуванні міг бути тим інформатором, з яким Генрієтте розмовляла про пограбування. Тілом Ліне аж дрижаки пробігли, коли вона усвідомила, що це може означати.

Ліне зраділа, що не поділилася усім, що знала, з Генрієтте. Вона не могла вплутатися ні в що серйозне, однак нажити собі проблем — легко. А ще це все означало, що Генрієтте може загрожувати небезпека.

Щоб не витрачати час на копіювання в читальному залі, Ліне швиденько сфотографувала сторінки телефоном і майже вибігла з бібліотеки. Кваплячись до авта, вона набрала номер Генрієтте. Довго йшли гудки, однак ніхто не взяв слухавки.

Ліне закинула торбинку на плече, почала набирати смс-ку з проханням до Генрієтте передзвонити їй. Тієї миті хтось сильно гепнув її в спину. Ліне заточилася вперед і впустила телефон додолу. Її раптом крутнуло, коли хтось шарпнув до себе торбинку. Ліне закричала, притиснула торбинку до тіла. Одягнений у чорне чоловік, з шоломом на голові, заніс руку і вдарив її кулаком у скроню. Ліне заточилася знову, але торбинки з рук не випустила. Чоловік вдарив ще раз, сильніше. Удар кинув її на землю. Чоловік потягнув за ремінець торбинки, копнув її в живіт. Ліне затулила руками голову. Нападник ухопив торбинку й кинувся бігти. Коли Ліне здужала підняти голову, він уже завертав у бічну вуличку, вийняв ноутбук, а торбинку викинув. Потім сів на заднє сидіння мотоцикла, який на нього чекав. Ліне підвелася на ноги. Номерний знак був так загнутий донизу, що годі прочитати реєстраційний номер. Заревів двигун, і мотоцикл зник з очей.

Ліне підняла телефон. Екран розбився, але сам мобільний наче вцілів. Вона перейшла вулицю, підібрала торбинку, позбирала розсипані речі. Аж коли сіла за кермо авта, відчула реакцію на те, що сталося: трусилася всім тілом, гикала й хапала ротом повітря. Зрештою, спромоглася позбирати докупи думки. То міг бути випадковий напад, однак думка, що все це аж ніяк не випадково, таки взяла гору. Нападники полювали лише за її «маком». Ні гаманець, ані решта речей у торбинці їх не цікавили.

А в ноутбуку — вся інформація про Симона Мейєра, Леннарта Клаусена та його батька: фотографії, нотатки, вихідна інформація, всі звіти, написані для батька. На щастя, документація була збережена й на iCloud, тож нічого не пропало. До того ж, Ліне мала доступ до всього зі стаціонарного комп’ютера вдома. Та що більше вона думала, то більше впевнювалася: нападники прагнули вивідати, що саме вона знає. Мабуть, ті самі, що погрожували заткнути рота Кімові Вернерові Поллену, якщо той не мовчатиме. Добре, що «мак» мав пароль. Зламати його буде не так уже й просто, та й нічого там не було надзвичайного, бо ні про самі гроші, ані про те, де вони сховані, не мовилося жодного слова.

Ліне знову глянула на телефон. На екрані великі тріщини, корпус теж пошкоджений, але користуватися ним іще можна. Варто було б зателефонувати в поліцію, однак Ліне набрала натомість номер батька.

51

Годинник показував пів на четверту, коли Вістінґ припаркувався перед пансіонатом Абільдсьо в Осло. Десь на Е6 їм назустріч, до в’язниці в Галдені, імовірно, проїхав адвокат Гарнеє.

Пансіонат, де мешкав Оскар Тведт, не надто вирізнявся на тлі інших багатоповерхівок в околиці, але мав простору територію навколо, пристосовану для пересування на інвалідних візках.

З головною лікаркою вони зустрілися в її кабінеті. Окрім доглядачки, прийшла ще адвокатка від комуни. Вона сиділа з прямою спиною, застиглим поглядом і копицею білявих кучерів, що спадали на плечі.

Ініціативу взяв у свої руки Стіллер.

— Дякую, що погодилися на зустріч без попередньої домовленості, — почав він. — Як я вже казав по телефону, виникла гостра загроза життю одного з пацієнтів.

— Про кого мова? — запитала головна.

— Ми отримали інформацію, пов’язану з розслідуванням однієї резонансної справи, тому дуже важливо, щоб ніхто не довідався про наш візит.

Три жінки водночас кивнули.

— Мова йде про Оскара Тведта…

Доглядальниця не стримала здивованого зойку.

— Таж він вегетує, а не живе, — запротестувала вона. — Цей стан триває уже понад десять років.

— Нам відомо, — відповів Стіллер. — Однак загроза реальна. Не маю права розголошувати подробиці, та ми мусимо вдатися до запобіжних заходів.

— Яких саме?

— Посадимо тут двох охоронців до з’ясування ситуації.

Адвокатка нахилилася вперед.

— А чи не було б доречніше вивезти пацієнта в безпечніше місце? — запитала вона, поправляючи на носі окуляри.

— Ми вважаємо такий крок нерозважливим і навіть зайвим стосовно Оскара Тведта. Тут його дім, тут він має щоденний медичний догляд.

— А безпека персоналу та інших пацієнтів? — запитала головна лікарка. — Решта тутешніх пацієнтів літні люди, які страждають на деменцію. Порушення звичного режиму може негативно вплинути на їхній стан.

— Це також взяли до уваги, — запевнив Стіллер. — Ми розраховуємо, що все залагодиться буквально за два дні.

Вістінґ відчув вібрацію телефона в кишені. Вийняв його, глянув на монітор — Ліне. Ліне може зачекати…

— Як відбуватиметься нагляд? У практичному сенсі? — поцікавилася доглядальниця. — У нашому пансіонаті постійно бувають відвідувачі.

— Наші люди будуть тут у ролі відвідувачів, — пояснив Стіллер. — Палату Тведта обладнаємо відеокамерами, на випадок, якби щось трапилося.

— Ви зніматимете наш персонал за роботою? У його палаті? — вражено запитала доглядальниця.

— Це проблема?

Доглядальниця промовисто промовчала.

— Поліцейські чергуватимуться. Я прийду завтра вранці, щоб бути особисто присутнім.

Місцева адвокатка підняла вгору руку, мовби від чогось його застерігаючи.

— Зачекайте! У мене склалося враження, що ви хочете використати пацієнта як приманку. Чи існують гарантії, що ніхто не постраждає, якби ці небезпечні люди таки з’явилися в пансіонаті?

Вістінґ глянув на неї. Мудра жінка, подумав він, має гострий розум. Їй би використати свою юридичну освіту деінде, а не в комунальній конторі.

— Я не можу нічого гарантувати, бо ми ще ні до чого й не бралися, — відповів Стіллер. — Я вже сказав, йдеться про дуже короткий період.

Знову задзвонила Ліне. Вістінґ вибачився, вийшов у коридор, щоб їй відповісти.

— Це я, — промовила Ліне.

Вістінґ відразу відчув хвилювання в її голосі.

— У чому справа?

— Украли мій «мак».

— Як це сталося?

— На вулиці, коли я вийшла з Національної бібліотеки. Підбіг чоловік у мотоциклетному шоломі й рукавичках, видер мою торбинку, забрав ноутбук і втік на мотоциклі.

— Ти постраждала?

— Кілька подряпин, — після короткого вагання відповіла Ліне. — Я думаю, усе невипадково. Мабуть, якось пов’язано зі справою.

— У поліцію дзвонила?

— А треба було?

— Це пограбування, Ліне. Мусиш написати заяву.

— Добре!

— Де ти зараз?

— У машині, на вулиці перед бібліотекою.

— Я зараз в Осло. Почекай, скоро під’їду.

Вістінґ повернувся до решти.

— Нам час вирушати!

Тюле й Стіллер встали.

— Ми вже тут закінчили, — кивнув Стіллер.

Він глянув на годинник і сказав головній:

— Наші люди прибудуть упродовж години.

Троє присутніх жінок запитань більше не мали.

— Що трапилося? — запитав Тюле, щойно за ними зачинилися двері.

— Напали на Ліне, — сказав Вістінґ. — Украли її ноутбук. Вона сидить у машині біля Національної бібліотеки.

Він вибіг надвір першим, сів у авто. Стіллер показував йому найкоротший шлях через місто, а Вістінґ тим часом розповідав те, що знав, хоча насправді знав дуже мало.

Коли вони прибули на місце, поліцейський патруль припаркувався позаду авта Ліне. Один із патрульних, з блокнотом і диктофоном, брав у Ліне покази, а його напарниця обшукувала газон.

Перш ніж вийти з автомобіля, Вістінґ почепив на шию поліційний бейджик. Стіллер і Тюле вчинили так само.

Патрульний, здавалося, закінчив опитування. Він поклав диктофон у кишеню й обернувся до прибулих, ковзнув поглядом по бейджиках.

— Гадаю, ми й самі тут впораємося, — промовив він не надто вдоволено.

— Сподіваюся, — відповів Стіллер.

Він підняв бейджик, ледь не тицяючи його патрульному під ніс.

— Адріан Стіллер, Кріпос, — відрекомендувався він. — Вона — одна з нас, — додав він, киваючи на Ліне.

— Колега? — запитав полісмен, обернувшись до неї.

Ліне похитала головою. Вістінґ підійшов до доньки, міцно взяв за плечі й пригорнув до себе.

— Вона працює нашим радником, — пояснив Стіллер. — Була при виконанні завдання, коли на неї напали.

Жінка-полісмен, яка оглядала газони, підійшла до них.

— Пропоную вам отримати дозвіл на перегляд записів з довколишніх відеокамер, — порадив Стіллер. — Якась із них у найближчому радіусі повинна була зафіксувати мотоцикл.

— Напад може бути пов’язаний з розслідуванням вашої справи?

— Цілком можливо.

— Крадіжки жіночих торбинок — типове явище, — завважила полісменка.

— Саме ця крадіжка нетипова, — заперечив Стіллер. — Це не крадіжка сумочки в старенької бабуськи, яка повертається з банку додому, а дещо зовсім інше.

Сітллер вийняв з внутрішньої кишені візитівку й простягнув полісменові.

— Зателефонуйте мені, якщо знайдете мотоцикл!

Полісмен узяв картку.

— Ми вже тут закінчили, — сказав він.

Стіллер повернувся до Ліне.

— Візьмемо твоє авто, — мовив він, маючи на увазі себе й Тюле. — А ти поїдеш з батьком.

Ліне почувалася вдячною за таку чуйність і з готовністю віддала ключі. Вістінґ теж був приємно вражений жестом Стіллера, однак промовчав.

— Цей випадок може не бути пов’язаний зі справою. Але перевірити його треба дуже ретельно, — сказав Тюле. — Ставки підвищуються…

Стіллер з ним погодився.

— Та, хай там як, ми диктуємо правила, — додав він.

52

У підвальному офісі Вістінґа заскрипіли стільці, кожен присунувся до столу. Ліне сіла на кінці столу. Починала боліти голова, вона відчула, як підпухла ліва половина обличчя від удару нападника.

Прийшов і Еспен Мортенсен, хотів почути, як її зуміли вистежити.

— Як тебе могли знайти? — запитав він.

— Думаю, хтось шпигував за мною від автозаправки. Мабуть, з числа співучасників пограбування в аеропорту.

І Ліне розповіла про свою зустріч з Кімом Вернером Полленом.

— Звідки їм було знати, що ти працюєш зі справою?

В авті, повертаючись з Осло додому, Ліне всю дорогу обдумувала різні варіанти.

— Хтось, із ким я спілкувалася, мусив бути безпосереднім учасником пограбування. Або Генрієтте розповіла про мене своєму інформаторові.

Вона переслала Вістінґові фото портретного інтерв’ю з Александером Квамме, щоб усі могли подивитися його на батьковому планшеті.

— Через це інтерв’ю їй може загрожувати небезпека, — стрепенувся Тюле. — Ти розмовляла з нею сьогодні?

Ліне похитала головою.

— Саме телефонувала їй, коли на мене напали.

— Спробуй іще раз, — порадив Стіллер.

Ліне набрала номер Генрієтте, але й цього разу ніхто не відповів.

— Хіба вона не передзвонила б тобі, побачивши пропущений дзвінок? — запитав Стіллер. — Востаннє ти їй телефонувала дві години тому.

Ліне написала коротке повідомлення з проханням озватися.

— Вона може бути чимось заклопотана, — промовила Ліне, але погамувати свій неспокій не могла. — Що я можу їй казати, а чого ні?

— Ми змушені її застерегти, — відповів Вістінґ. — Може, сказати, що твоє джерело в поліції повідомило, що Александер Квамме був ключовою фігурою у першому розслідуванні пограбування у 2003 році.

— Так, це не секретна інформація, — погодився Тюле. — 3 ким іще ти розмовляла про грабунок?

— Ні з ким. Лише про Симона Мейєра.

Мортенсен зручно вмостився на стільці й спробував підсумувати.

— Якщо напад на Ліне має дотичність до нашої справи, то ми не знаємо, до якої саме: пограбування чи зникнення.

— Обидві взаємопов’язані, — встряв Тюле.

— А про зникнення Симона з ким розмовляла? — запитав Стіллер.

Ліне написала список. Імен було не так уже й багато. Окрім Генрієтте, брат Симона Х’єль Мейєр і колишній старший інспектор Ульф Ланде.

— Єдині безпосередньо не причетні — Томмі Плейм та Кім Вернер Поллен.

— Я приглянуся до них ближче, — пообіцяв Тюле.

Задзвонив телефон Стіллера, він підвівся і вийшов з кімнати.

— І ти ще вела розмови з різними людьми про Бернгарда Клаусена, — уточнив Мортенсен.

— Лише з однопартійцями, з Едель Голт і Ґюттормом Геллевіком. Ще маю домовленість з Трюгве Юнсрюдом у середу.

Аудюн Тюле підвівся.

— Мені треба повернутися в готель, — сказав він. — Усе, що досі відбулося, нам на руку. Ці типчики залягали на дні багато років і встигли повірити, що і пограбування, і зникнення Мейєра давно забулися. Копирсаючись у їхньому мурашнику, ми їх лякаємо й змушуємо вийти на денне світло. І це добре! Таких легше упіймати, коли вони в русі.

Стіллер закінчив телефонну розмову й повернувся до нарадчої кімнати.

— Телефонували з в’язниці в Галдені, — повідомив він. — Адвокат Гарнеє зустрівся з підзахисним за чверть четверта. Щойно поїхав…

Тюле глянув на годинник.

— Майже три години… — прокоментував він. — Було ж їм про що поговорити!

Знову задзвонив мобільний Стіллера. Цього разу він уже не виходив, відповідав лаконічно, лише «так» і «добре».

— Підставні полісмени вже на місці, у пансіонаті. Камери інсталювали. Бездротові… Можемо вести спостереження звідси, якщо захочемо.

— Я мушу забрати Амалію, — втрутилася в розмову Ліне, відсуваючи стілець.

Вістінґ викликався забрати дівчинку.

— Та ні, все добре. Я сама… — запевнила батька Ліне.

Стіллер повернув їй ключі від автомобіля. Виходячи з будинку, Ліне ще зазирнула до ванної, подивилася на себе в дзеркало. Шкіра посиніла, майже почорніла під лівим оком.

Софія з дівчатками гуляла в садку. Амалія кинулася їй на шию. Ліне взяла донечку на руки.

— Що сталося? — стривожено запитала Софія.

Розповідати про напад було б трохи складно.

— Зашпорталася і впала. Ще й телефон випав, розбився екран.

Амалія відхилилася в Ліне на руках, глянула на маму.

— Все добре, — запевнила Ліне, цілуючи доню в щічку.

— На швидку їздила? Може, у тебе струс мозку!

— То вигляд у мене страшніший, ніж усе було насправді, — усміхнулася Ліне. — Мені лише треба трохи полежати й відпочити.

Софія провела її до авта.

— Завтра Амалію забирати?

— Ні, завтра я нікуди не збираюся, — відповіла Ліне, садовлячи малу в дитяче крісло.

Коли вони приїхали додому, чорний кіт сидів перед східцями ґанку й вилизувався. Амалія побігла до нього, але кіт злякався і втік.

Ліне відчинила двері, подумала, що треба нагадати батькові про сигналізацію. Імовірність, що хтось сторонній може вдертися до її помешкання, стала реальнішою після нападу мотоцикліста. Дуже навіть логічна можливість, бо ж нападники мали на меті зазирнути їй у карти, вивідати, що вона знає.

Ліне й Амалія повечеряли смузі з йогурту й фруктів. Потім Ліне покупала доню й почитала їй казку на сон.

Сидячи в підвалі за комп’ютером, Ліне подумала, що Страхова компанія може компенсувати їй втрату ноутбука. Вона зайшла на сторінку страхової, довідалася, що для виплати компенсації їй потрібне лише підтвердження з поліції про крадіжку і дані самого ноутбука.

Украдений «мак» мав функцію відстеження, тобто можна було побачити, де він перебуває, за умови підключення до мережі. Ліне спробувала пошукати його координати, але марно.

Ліне читала інтернет-газети. Про похорон Бернгарда Клаусена писала вся преса, з фотографіями відомих політиків та колишніх міністрів. Юнас Гульдре з «Даґбладет» теж засвітився на похороні. У його репортажі були посилання на інші актуальні публікації, зокрема, про пожежу на дачі й про роботу над мемуарами. Ліне натрапила також на його інтерв’ю з Арнтом Ейканґером, який зробив кар’єру від рядового полісмена до професійного політика і в інтерв’ю називав Бернгарда Клаусена своїм політичним ментором та вихвалявся своєю дружбою з ним. Інтерв’ю було проілюстроване фотографією Ейканґера, на якій він стоїть у традиційній червоній картатій сорочці дроворуба й рубає дрова. В інших партійних колег Ейканґера теж взяли інтерв’ю. У них вони розповідали, що Ейканґер вповні замінить Бернгарда Клаусена як політик, наближений до землі, представник справжньої соціал-демократії. Наприкінці висловлювалися припущення, чи не стане він наступним міністром юстиції, якщо Робітнича партія через чотири тижні виграє вибори в Стуртинґ.

Ліне ще не визначилася, за кого голосуватиме, але думка, що Арнт Ейканґер може опинитися в уряді, їй не подобалась.

53

Ліне прокинулася від плачу Амалії. Годинник на нічному столику показував кілька хвилин по п’ятій. Вона лежала, чекаючи, доки доня причалапає в спальню, але вона не йшла. Тоді Ліне відкинула ковдру й пішла до неї.

Амалія сиділа на ліжку.

— Дядько, — промовила вона крізь плач і простягнула до мами руки.

Ліне взяла її на руки.

— Тобі наснилося, моя маленька, — заспокоїла Ліне малу, дала їй смочок.

Дівчинка сховала голівку у неї на плечі. Ліне віднесла її в своє ліжко. Відчувала, як сполохано б’ється у грудях маленьке серденько.

Ліне ввімкнула нічник, пригорнула доню до себе. Амалія цмокала смочком. Ліне гладила її по голівці, доки мала заспокоїлася і почала рівно дихати.

Ліне вже не спала. Увімкнувся холодильник, завурчав. Десь завівся автомобіль і рвонув з місця. Боліла голова. Ліне знову встала, знайшла пігулку й повернулася в ліжко. Заснула, аж коли крізь жалюзі почав сіятися світанок.

Вона прокинулася майже о пів на дев’яту, голова не боліла. Амалія теж уже прокинулася. Принесла зі своєї кімнати кілька ляльок і радо ними бавилася.

— Нам треба поквапитися, — промовила Ліне.

Нарада у батька починалася о дев’ятій.

Ліне дозволила Амалії бавитися за сніданком ляльками, сама пішла в душ, а вже потім вмила доньку.

— Підемо до дідуся?

— Дідусь! — радісно закричала Амалія.

Коли Ліне відчинила вхідні двері, на поріг злетів папірець. Його певно запхали в шпарку, за одвірок.

Ліне шпигнула тривога. Вона підняла папірець, розгорнула. То був малюнок котика, який висів на стіні у кімнаті донечки. Під малюнком написано незграбними літерами: «Зайва цікавість убила кота».

Амалія тягнула її за руку.

— Мамо!

Ліне роззирнулася. Папірець можна було сприймати не інакше, як погрозу.

Двері за спиною почали зачинятися.

— Почекай трішки! — попросила вона малу.

Ліне хотіла вернутися по прозорий файлик, щоб покласти в нього малюнок, а потім перевірити на відбитки пальців, а коли обернулася, побачила його… З дверної клямки звисав повішений кіт, закляклий, зуби вишкірилися. З писка скрапувала якась рідина.

Живіт скрутило від страху й обридження водночас. Вона крутнулася, відвертаючись від моторошної картини.

— Мамо! — вередувала Амалія.

На щастя, вона не помітила мертвого кота.

— Уже йдемо!

Ліне підштовхнула дівчинку поперед себе на вулицю, так і не зачинивши двері до помешкання.

54

Вістінґ завмер на порозі.

— Що трапилося?

Ліне озирнулася через плече.

— На моїх дверях висить мертвий кіт, — відповіла вона, задихаючись.

Вістінґ відступив набік, пропустив досередини доньку з внучкою.

— Що ти сказала? — перепитав він.

Ліне простягнула йому малюнок Амалії. Вона намалювала котика з допомогою мами. «Зайва цікавість убила кота». То був англійський вираз на норвезький манер: «Curiosity killed the cat».

— Кіт… Той, що з ним бавилася Амалія. Хтось убив його, — пояснила Ліне.

З підвалу піднялися Мортенсен і Аудюн Тюле. Вістінґ показав їм малюнок.

— Отже, вчорашній напад таки не був випадковий, — промовив Тюле. — Їм кортіло дізнатися, що ти знайшла, а тепер бояться того, чого ти ще накопаєш.

— Я просто пішла з дому, — сказала Ліне. — Двері там відчинені. І кіт висить на клямці.

— То вже справа Мортенсена, — заспокоїв її Вістінґ.

Мортенсен кивнув і вийшов з дому.

— Ти звертався до служби охорони? — запитала Ліне. — Мені потрібна сигналізація. Той малюнок висів у кімнаті Амалії. Хтось прокрався у наше помешкання. Хтось побував у кімнаті Амалії.

Надворі завівся фургон Мортенсена. Вістінґ обережно відклав малюнок — ану ж, там збереглися відбитки пальців чи ДНК.

— Я їм обов’язково зателефоную, — пообіцяв він. — Але поки що вам ліпше пожити в мене.

Ліне не протестувала.

Вістінґ підхопив на руки Амалію.

— Ходімо нагору, — сказав він, замикаючи на ключ підвальну кімнату.

— Коли зник малюнок? — запитав Тюле, щойно вони розташувались за кухонним столом.

— Скоріш за все, у неділю, — відповіла Ліне. — Поки ми з Амалією бавилися на дитячому майданчику. Коли повернулися додому, двері виявилися незачиненими. А ти казав, — вона повернулася до батька, — що бачив чоловіка, який виходив з нашого подвір’я.

Вістінґ кивнув. Він помітив його за автомобілем Ліне, який стояв на під’їзній доріжці. Вийшовши з подвір’я, чоловік звернув униз вулицею. Він був одягнений у чорне — ото й усе, що міг сказати Вістінґ.

— Але це було ще до твоєї розмови з Кімом Вернером Пол леном? — уточнив Тюле.

— Так!

— Я перевірив і Томмі Плейма, — вів далі Тюле. — То не міг бути він. Лежить у лікарні від неділі.

— А це ж чого?

— Ще не знаю. Отримав звістку від наших. Значиться під кодом «насильницькі дії», але я ще не говорив зі слідчим.

— Я мушу додзвонитися до Генрієтте, — промовила Ліне, беручи мобільний. — Вона, мабуть, ще в більшій небезпеці, ніж я.

— Тільки ж не кажи нічого такого, що могло б її без потреби налякати, — застеріг Вістінґ.

— Не відповідає… Ти не міг би перевірити поліційні зведення, чи не трапилось чогось.

Вістінґ зайшов на сторінку поліції.

— Її звати Генрієтте Коппанг, — підказала Ліне.

Вістінґ набрав ім’я, обмежив пошук до семи діб. Жодного результату.

— Кому ще можна зателефонувати? Комусь, хто її знає? — запитав він.

Ліне похитала головою.

— Пошукаю її батьків, — запропонував Вістінґ, відкриваючи реєстр населення.

Троє в реєстрі мали таке саме прізвище.

— Її доньку звуть Юсефіна. Їй п’ять років, — сказала Ліне.

Вістінґ знайшов Генрієтте Коппанг, ту, що треба. Мати померла, батько виїхав з країни.

— Глянь, хто батько Юсефіни, — попросила Ліне. — Мені здається, що вони живуть разом.

Раптом задзвонив Лінин мобільний.

— Це вона! — зраділа Ліне й увімкнула голосний зв’язок.

— Привіт! — сказала Генрієтте. — Я бачила, що ти намагалася додзвонитися. Вибач! У мене вдома все догори дригом.

— Щось сталося?

— Та ми купили нове авто, — пояснила Генрієтте. — Ні я, ані мій гаманець не були до цього готові.

Вістінґ посадив Амалію собі на коліна, дозволив бавитися планшетом.

— Я розмовляла, до речі, зі своїм знайомим з поліції, — вела далі Генрієтте.

— І?

— Здається, знайшла того, хто міг би поцупити гроші. Той молодий чоловік, що розбився на мотоциклі, називався Леннартом Клаусеном. Він син політика Бернгарда Клаусена.

Вістінґ присунувся ближче. Ліне глянула на нього, не знаючи, як вести розмову далі.

— Того, що недавно помер? — запитала вона.

— Так!

Вістінґ написав на папірці «Александер Квамме».

— Я теж розмовляла з одним полісменом, який володіє інформацією. Він розповів, що організатором пограбування, очевидно, був такий собі Александер Квамме.

Генрієтте Коппанґ повторила ім’я.

— Знаєш такого?

— Я знаю, хто він. Брала колись у нього інтерв’ю для «Ґоліафа». Не думаю, що він має аж таку вагу в своєму середовищі. У мене склалося враження, ніби він любить вихвалятися. Поліція повелася на це, але більшість справ, у яких його підозрювали, або самі розсипалися, або з нього знімали обвинувачення. Поліція навіть вважала його винним у вбивстві одного пакистанця.

— Ти розмовляла з ним найближчим часом? Про Симона Мейєра?

— Ні, хоча годилось би. Якщо твій інформатор у поліції так каже, то щось у тому, мабуть, є.

— Я радила б тобі утриматися поки що, доки ми не маємо вичерпнішої інформації. Ліпше зосередитися тим часом на особі Леннарта Клаусена.

— Гаразд! Треба довідатися про нього більше, — сказала Генрієтте. — Якщо він вкрав гроші без спільників, то, напевно, заховав у надійному місці. Треба знайти когось, хто міг би про це знати.

— Я спробую розкрутити кількох його друзів, — запропонувала Ліне. — А ти далі покопирсайся у їх середовищі.

— Домовилися! — погодилася Генрієтте і додала: — А в тебе як справи?

Вістінґ помітив, що Ліне трохирозгубилася.

— Добре! — відповіла вона. — Все добре!

— Чудово! Тоді почуємося!

— Як на мене, треба насамперед поговорити з Томмі Плеймом, — сказав Вістінґ, коли Ліне закінчила розмову. — З’ясувати, чому хтось віддухопелив його саме зараз.

— Я тут трохи пошарудів навколо Кіма Вернера Поллена, — озвався Тюле. — Про пожежу на автозаправці не повідомили ні поліцію, ані страхову компанію.

— Підозріло, — буркнув Вістінґ.

— Я ще дещо знайшов, — продовжував Тюле. — У 2002 році Поллен відкупив у Яна Ґюдіма мотоцикл. Отже, вони знайомі. Мабуть, саме він той інсайдер, якого ми так і не знайшли у 2003 році.

Вістінґ захоплювався Тюле: скільки ж то годин він мусив просидіти, копирсаючись у різних базах даних, зате картина почала тепер прояснюватися. Інсайдер завжди був слабкою ланкою.

55

Сонячне проміння навскоси пробивалося крізь жалюзі до лікарняної палати. Один промінь ліг на обличчя і на очі Оскара Тведта, але світло не сліпило пацієнта.

Стіллер підійшов до вікна, перевірив замки. Оскар Тведт моргнув, з перекривленого рота вирвалися булькотливі звуки. За словами доглядальниці, це було все, на що він здатний. Хворий деградував і фізично, і ментально. Попри фізіотерапію та інші реабілітаційні заходи, він дедалі більше скочувався у вегетативний стан. Він міг розплющувати очі й дихати за допомогою апарату дихання, але голосу не мав і майже не реагував на те, що відбувалося навколо. Нагадував ляльку: очі розплющені, обличчя безвиразне, погляд порожній.

Стіллер відчував, що йому треба щось сказати, пояснити свою присутність.

— Я поліційний слідчий, — промовив він гучним голосом, ніби звертався до глухого старигана.

Обличчя чоловіка в ліжку залишалося незворушним. Десь глибоко в темних лабіринтах мозку, можливо, він щось навіть чув і розумів.

— Ми знайшли гроші, украдені в Ґардермуені, — розповідав далі Стіллер. — Усі! Понад 80 мільйонів у нинішньому перерахунку валют.

З рота Оскара Тведта знову забулькотіло. Стіллер підійшов ближче до ліжка. Оскар лежав з викладеними вздовж тіла руками. Сухі долоні, довгі нігті.

— То було перфектне пограбування, попри втрату здобичі, — Стіллер нахилився над пацієнтом. — Боюся, спільники переклали вину на тебе. Вони, мабуть, одностайно вирішили, що, скоріш за все, саме ти вкрав награбоване. На комусь треба було зігнати лють. Їм потрібний був цап-відбувайло. І ним став ти…

На обличчі Оскара Тведта ніякої реакції. Він видавався спокійним і вмиротвореним. Мовби відпочивав.

— Лікарі кажуть, що ти втратив здатність логічно мислити, — вів далі Стіллер. — Шкода, якої твої дружки завдали твоєму мозкові, обмежила можливості вчитися, пам’ятати й розуміти. Але я впевнений, про одне ти все-таки думаєш усі ці роки, доки лежиш тут, — про гроші. Що сталося з грошима?

Стіллер перейшов на інший бік палати, присунув собі стілець майже до самого ліжка. А коли сів біля хворого, Оскар Тведт заплющив очі.

— Добре, хай так, — промовив Стіллер. — Я й сам знаю, що сталося з грошима. Не надто вони мене й цікавлять, однак усе це коштувало життя Симонові Мейєру. Ось чому я тут. Я мушу з’ясувати, що тоді трапилося.

У навушнику зашаруділо. Полісмен біля головного входу в пансіонат прошепотів:

— Щойно у вестибюль ввійшли двоє чоловіків у синіх комбінезонах. Качки. Напис на комбезах «Вентиляція Флекс». В одного в руках велика торба. Заходжу за ними.

Стіллер встав, ще раз окинув поглядом три маленькі відеокамери. Ще подумав, що все тільки-но сказане теж записалося.

— О’кей!

Він відсунув стілець на місце і вийшов з палати.

У глибині коридору стояв столик з кавником і філіжанками. Стіллер сів, вийняв телефон, відкрив зображення Оскарової палати, запхав навушник у вільне вухо.

У кінці коридору з’явилися чоловіки в комбінезонах. Вони постукали в найближчі двері й, не чекаючи на запрошення, увійшли. Видно, у тій палаті нікого не було. Інші пацієнти були здоровіші, і їх забрали на якісь активні заняття. І все ж чоловіки застрягли там аж на дві хвилини. Коли вийшли, один тримав у руках планшет, другий ніс торбу. Стіллер нікого з них не впізнав.

Далі вони постукали в двері з протилежного боку коридору. Теж побували всередині дві хвилини й вийшли. Так вони просувалися уздовж коридору, аж дійшли до палати Оскара Тведта. Постукали, увійшли. Стіллер підвівся.

— Підходь, — сказав він у мікрофон.

Полісмен з’явився в кінці коридору. Стіллер підступив до дверей, поправив пістолет, схований з внутрішнього боку куртки, зосередився на звуках і зображенні на екрані телефону.

— Он лежить один, — сказав чоловік з торбою.

— Спить, — відповів другий. — Берися до справи!

Перший вийняв з торби вимірювальний інструмент, схожий на лійку. Підняв його до стелі, притуливши широким отвором до вентиляційного люка.

— 872, — сказав він, прочитавши покази.

Другий начебто записував.

Стіллер підняв до рота мікрофон.

— Вони вимірюють мікроклімат у палаті, — сказав він.

Полісмен у кінці коридору показав жестом, що все зрозумів, і повернувся на свій пост.

Чоловіки вийшли, перейшли до наступної палати. Стіллер налив собі кави. Мобільний задзвонив, ще й відпити не встиг. Він ковтнув і зняв слухавку.

— Адвокат Ейнар Гарнеє, — відрекомендувався чоловік на іншому кінці. — Ян Ґюдім — мій клієнт. Я так розумію, що ви з колегою допитували його вчора у в’язниці в Галдені.

— То був не допит, а розмова, — виправив Стіллер.

— Він хоче продовження розмови, — сказав адвокат.

— Тобто?

— Хоче зізнатися в участі у пограбуванні. Ми можемо просто зараз домовитися про зустріч? Він готовий говорити…

56

Вістінґ відклав телефон на стіл, обернувся до Тюле.

— Ян Ґюдім погодився на зізнання…

Аудюн Тюле заклав руки за голову, відхилився на спинку стільця.

— Несподіваний поворот, — промовив він.

— Що це означає?

— Що план Стіллера не спрацює, — відповів Вістінґ. — На нас вийде адвокат, а не спільники в пограбуванні. Ви трохи перестаралися, забагато локшини йому на вуха навішали.

— Та я готовий прийняти зізнання будь-де і будь-коли, — усміхнувся Тюле.

— А ви певні, що він зізнається? — запитала Ліне.

Тюле пересмикнув плечима.

— Буде видно, але я не бачу іншої причини, навіщо йому іще бажати з зустрічі з нами.

— Стіллер домовився на п’яту, — сказав Вістінґ. — Ця справа розкриється за нинішній вечір.

— Тоді поквапмося, — заспішив Тюле. — Слідчий з Осло має допитувати Томмі Плейма в лікарні «Уллевол» о другій. Ще треба отримати дозвіл на нашу присутність при цьому. А потім, дорогою до Галдена, підберемо Стіллера.

Вістінґ глянув на доньку.

— Ти залишаєшся вдома сама. Добре?

— Добре, якщо ви триматимете мене в курсі справи.

Вістінґ роззирнувся в підвальному офісі.

— Сидітимеш тут чи нагорі?

— Нагорі… Тут можна все замкнути. Ось тільки мені потрібний мій комп, а він у мене вдома.

— Ходімо разом, — запропонував Вістінґ.

Вони взяли з собою й Амалію.

Мортенсен поклав мертвого кота в коробку й саме мив двері.

— Маю відповідь з лабораторії, — повідомив він, підводячись на рівні ноги. — На станції була кров.

— ДНК?

— А це вже наступний крок.

Ліне з Амалією пішли складати туалетне приладдя, одяг і всілякі дрібниці, потрібні на кілька днів перебування поза домом. Мортенсен щось приніс з пасажирського сидіння поліційного фургону.

— Це я знайшов у її авті, — сказав він, показуючи в пакетику для речових доказів чорну пластикову коробочку, завбільшки з сірникову пачечку. — GPS-маячок на магніті.

— Стежили… — замислено промовив Вістінґ.

— Так, хтось стежив за її пересуваннями, — кивнув Мортенсен. — Професійна гарнітура.

Вийшла з речами Ліне.

— Питання в тому, що з тим маячком робити, — промовив Мортенсен. — Якщо я деактивую прилад, вони відразу здогадаються, що ми його знайшли.

— Залишимо тут.

Ліне кинула пакетик з маячком у коридор і замкнула за собою вхідні двері.

Вістінґ заніс найбільшу торбу до будинку.

— Ти впевнена, що спокійно залишишся сама?

— Усе гаразд, — запевнила Ліне.

— Я можу попросити патруль проїжджати повз дім раз на годину.

— Не треба…

Вістінґ обійняв по черзі доньку і Ьнучку, потім вони з Тюле сіли в авто й поїхали.

Потік машин рівно котився по шосе в бік столиці. Коли вони проминули Тьонсберґ, задзвонив мобільний Вістінґа.

— Крістіне Тііс, — прочитав він на дисплеї панелі приладів і пояснив Тюле: — Це поліційний прокурор, відповідальна за справу підпалу дачі Клаусена.

— Я за тобою скучила, — сказала Крістіне.

— Обережно, ти на голосному зв’язку, — зі сміхом застеріг її Вістінґ. — Зі мною колега з Румеріке, Аудюн Тюле.

— Привіт! — привітався Тюле.

Крістіне Тііс засміялася.

— Ми всі за тобою скучили, — додала вона. — Не знаєш, на скільки ще часу затягнеться ваш проект?

— Ні, не знаю, але ми, здається, на правильному шляху.

— От і добре! А я телефоную з приводу підпалу дачі Бернгарда Клаусена. Я розумію, що ця справа певним чином пов’язана з вашим нинішнім розслідуванням.

Вістінґ не відповів, просто чекав на продовження.

— Я подумала, тобі цікаво буде довідатися, що Аксель Скавгауг зник.

— Як це — зник?

— Він же зізнався у підпалі. Я маю твій рапорт про розмову з ним у нього вдома, а сьогодні він мав прийти в поліцію на офіційний допит. Однак не прийшов. Я подумала, що ти повинен про це знати. Може, маєш припущення, куди він міг подітися?

— Пробували йому додзвонитися?

— Не відповідає.

— У нього ж співмешканка й двоє дітей!

— Ми розмовляли з нею. Вона каже, що він поїхав учора на роботу, попередив, що буде пізно, але додому так і не повернувся.

— Що за робота?

— Наче кладе дах на дачну хатину в Естфоллі. Намагаємося тепер з’ясувати, до кого він найнявся.

— Добре!

Вістінґ пояснив Крістіне, що вони прямують до Осло, але згодом, по обіді, дорогою до в’язниці, заїдуть у Естфолл.

— Щось довідаєшся, дзвони!

Поговоривши з Крістіне Тііс, Вістінґ глянув на Тюле.

— Напад на Ліне, побиття Томмі Плейма, зникнення Акселя Скавгауґа… щось усього забагато. Мені це не подобається, — сказав він.

Далі вони їхали мовчки. Що ближче до Осло, то більше поля й ліси за вікном авта змінювалися індустріальною та офісною забудовою. Вістінґ повернув на кільцеву дорогу, яка й привела його до лікарні «Уллевол».

Полісмен у цивільному зустрів їх перед лікарняним відділенням, де лежав Томмі Плейм. Вістінґ довідався, що полісмен був старшим інспектором, працював у відділі кримінальних справ і називався Вібе.

— Він зазнав украй важких ушкоджень, — повідомив полісмен. — Два переломи черепа й прокол легень — найважчі.

— Що відомо про інцидент?

— Його знайшов таксист, — пояснив Вібе. — Він виповз на вулицю з якоїсь старої індустріальної будівлі в центрі міста, замкненої на реконструкцію. Ми знайшли місце злочину. Крові там було неймовірно багато.

— Свідки? Сліди?

Старший інспектор похитав головою, заходячи поперед них у коридор лікарняного відділення.

— Патруль розмовляв з ним до приїзду швидкої, але почув лише про двох чоловіків у балаклавах.

— У масках? — перепитав Тюле. — Отже, напад не випадковий.

Двері в коридорі були пронумеровані. Вібе зупинився перед одними.

— Ви не приїхали б сюди, якби було інакше. Не знаю, яку справу розслідуєте ви, але я вважаю бійку внутрішніми розборками. Ваш друг злигався, видно, з неправильними людьми. Сумніваюся, чи пощастить нам хоч щось витягнути з нього.

— Побачимо, — коротко відповів Вістінґ.

Вібе відчинив відсувні двері.

Томмі Плейм лежав в одномісній палаті. Голова забинтована, ліва рука в гіпсі. І ніс наче зламаний. Він глянув на них у щілинки злиплих повік.

Столичний полісмен відрекомендував відвідувачів.

— Можете розповісти, що трапилося? — запитав він.

— Вони мене викрали, — прошепотів чоловік у ліжку.

— Хто? — запитав Вібе.

Відповідь була невиразна, хворий перебував під дією сильного знеболювального.

— Не знаю… Мені не відомі…

Він підняв угору загіпсовану руку. Але відразу ж опустив.

— Балаклави, — промовив Томмі Плейм. — Вони затягнули мене в машину.

Пацієнт важко ковтнув, повернув голову набік. Аудюн Тюле взяв склянку з водою і дав йому напитися через соломинку.

— Через Леннарта, — вів далі Томмі.

Вістінґ підійшов на крок ближче.

— Леннарта Клаусена?

Старший інспектор глянув на Вістінґа. Томмі Плейм ледь помітно ворухнув головою на знак згоди.

— Леннарт мертвий уже багато років.

— Так, розбився на мотоциклі, — кивнув Вістінґ. — Ви з Акселем Скавгауґом були тоді там.

На опухлому, блідому обличчі Томмі Плейма з’явився здивований вираз, ніби він не міг допетрати, звідки Вістінґові про це знати.

— Що вони говорили про Леннарта? — запитав Тюле.

— Що він вкрав їхні гроші… а я ніби був при тому…

Томмі Плейм скривився від болю.

— Я не знаю про ніякі гроші… Вони заїхали в глухий двір, затягли мене в якийсь будинок. Змушували заговорити. Але ж я нічого не знаю!

Вістінґ здогадувався, що призвело до розборок. Журналістка — подружка Ліне — почала забагато випитувати в злочинному середовищі. Поповзли чутки, що награбовану валюту вкрав один тип, який загинув на мотоциклі, і що гроші досі лежать там, де він їх заховав. Томмі Плейм був одним із найближчих друзів Леннарта Клаусена. Нічого дивного, що саме він став жертвою нападу.

— Лото… — пробурмотів він.

— Ти виграв у лото? — згадав Вістінґ.

Томмі Плейм ворухнув головою.

— Мої гроші… Вони думали, що я… що то їхні гроші…

Вістінґ кивнув. Він розумів логіку нападників.

— Одна журналістка приходила перед вихідними… Питала про Леннарта і про Симона Мейєра.

Ліне, подумав Вістінґ.

— Про Леннарта не говорив уже бозна-скільки років, а тут аж два рази підряд.

— Хто такий Симон Мейєр? — запитав Вібе, але відповіді не дочекався.

Розмова урвалася приходом медсестри.

— Даруйте, — промовила вона. — Вам іще довго? У нас все вже готове для проведення МРТ.

Вібе глянув на Вістінґа. Той похитав головою.

— Решту — іншим разом, — сказав Вібе.

Троє слідчих зачекали в палаті, доки вивозили пацієнта.

— Сподіваюся, ви витягнули з нього більше інформації, ніж я, — промовив Вібе.

— Можливо, — відповів Вістінґ.

— Може, поділитеся? Розкажете, про що йдеться?

— Побиття — чисте непорозуміння. Спробуємо розібратися. А ви поки не проводите слідства.

57

Стіллер чекав на Вістінґа перед лікарнею.

— Змарнований час, — сказав він, озираючись на будівлю лікарні позаду себе й сідаючи в авто.

— Охорону ще не знімаємо? — запитав Тюле.

— Ще ні! Ситуація досі не ясна. Ми так і не знаємо, що хотів розповісти Ян Ґюдім і з ким іще він контактував.

Вістінґ коротко розказав про відвідини Томмі Плейма. Телефон задзвонив, коли вони виїжджали на Е6. Телефонувала Крістіне Тііс.

— Знайшли його? — без передмов запитав Вістінґ.

— Ні, але відстежили телефон. У дачному районі Сун. Інформація його співмешканки підтвердилася.

Вони проминули вказівник на Вінтербру.

— Добре! Будемо там за двадцять хвилин.

— Можу вислати патруль, — запропонувала Крістіне Тііс.

Вістінґ глянув на годинник. До зустрічі у в’язниці ще залишалося чимало часу.

— Та ні, ми самі, — запевнив він. — Дай нам точні координати.

Вістінґ вимкнув мобільний.

— Про що мова? — поцікавився Стіллер.

— Аксель Скавгауґ, підпалювач, — пояснив Вістінґ. — Не з’явився сьогодні на допит. Зник…

Він отримав дані про місцезнаходження мобільного Скавгауґа, подав свій телефон Тюле.

— Завантажиш?

Тюле набрав координати в GPS. Навігатор довів їх до берега Осло-фьорду.

— 300 метрів, — прокоментував Тюле, коли Вістінґ з’їхав на вузьку гравійну доріжку.

Вони в’їхали в закрут і опинилися на гребені пагорба, звідки Осло-фьорд було видно, мов на долоні. Там стояли чотири дачні будиночки. Перед одним — сірий фургон з будматеріалами на даховому багажнику. Вістінґ упізнав авто.

— Його фургон, — показав він рукою, підкотився ближче й став обіч нього.

Хряснули троє дверцят. Усього лише три тижні тому, коли ще тривали літні канікули, тут вирувало життя. А тепер повсюдно панувала тиша, яку порушувало поодиноке ячання чайок над водою.

Вони обійшли будинок, стали перед фасадом. Сонце мерехтіло блищиками у величезних панорамних вікнах, важко було побачити, що діється усередині.

— Скавгауґ! — крикнув Вістінґ.

Жодної відповіді.

Адріан Стіллер відчинив розсувні двері веранди. Вістінґ і Тюле зайшли за ним.

Вони знайшли Акселя Скавгауґа на кухні. Він сидів схилений на масивний дубовий стіл, упершись чолом у стільницю, руки — по обидва боки від голови.

— Що за дідько! — вигукнув Тюле.

Скавгауґ підвів голову, зреагувавши на присутність сторонніх. Нитки слизу й слини звисали йому з рота й носа.

— Допоможіть! — простогнав він.

Вістінґ не відразу зорієнтувався у ситуації — Акселя прибили цвяхами до стільниці. Грубі ребристі цвяхи прохромлювали обидві долоні. Кров з ран згорнулася і почорніла. Між долонями лежав його телефон і використаний одноразовий шприц.

— Потрібен лікар, — сказав Стіллер, виймаючи свій мобільний.

Вістінґ знайшов у шафці склянку, налив води й допоміг Акселю напитися. Стіллер вийшов у вітальню, щоб повідомити оперативний центр.

— Що тут відбулося? — запитав Вістінґ.

— Вони мене прицвяхували, — Скавгауґ показав головою на пневматичний пістолет для забивання цвяхів, який валявся на підлозі. — Змушували зізнатися. Погрожували ін’єкцією.

Вістінґ чув про схожі методи в кримінальному середовищі.

— А як зізнатися, якщо я нічого не знаю, — голос Акселя Скавгауґа звучав розпачливо. — Я не міг розказати їм те, що вони хотіли знати.

Вістінґ знайшов кілька кухонних рушників, обтер йому ніс та рот, а потім намочив другий рушник і обмив обличчя.

— Хто вони?

— Не знаю. Двоє чоловіків у балаклавах. Приїхали сюди вчора, відразу вслід за мною. Мабуть, стежили.

— Ті самі типи, — озвався Тюле.

Повернувся з вітальні Стіллер.

— Медики вже в дорозі!

Скавгауґ застогнав і знову ліг чолом на стіл. Вістінґ приклав мокрий рушник йому до потилиці.

— Чого хотіли?

Аксель Скавгауґ спробував випростати спину, але скривився від болю і знову схилився над столом.

— Сказали, ніби я знаю, чого вони прийшли, — вів Аксель далі. — Ніби я в чомусь допоміг Леннартові, перед тим як він загинув. Мовляв, Леннарт щось у них відібрав, а тепер вони хочуть те повернути. Вони вважали, ніби я знаю, де «воно» лежить. Де Леннарт міг «його» заховати. Але ж я нічого такого не знаю…

Аксель глянув на шприц.

— Щось вкололи? — запитав Вістінґ, перехопивши його погляд.

— Повітря… Погрожували зробити ін’єкцію повітря.

Тюле приніс з однієї зі спалень подушку, підклав йому під голову.

— Як ви мене знайшли? — запитав Аксель у Вістінґа.

— Ти мав з’явитися сьогодні на допит. Ми відстежили твій мобільний.

— Анетте дзвонила, — Аксель подивився на свій телефон між прибитими руками. — Не менше тисячі разів.

Вістінґ збагнув, що він говорив про свою дружину.

— Хочеш їй зателефонувати? Я тобі допоможу!

Аксель Скавгауґ заперечно похитав головою.

— Я зачекаю… Потім… Коли звільню руки…

Удалині почулося завивання сирен. Уже за кілька хвилин будинок наповнився медиками й полісменами місцевого відділку поліції. Усі обговорювали способи звільнення Акселя. Зрештою, вирішили вколоти йому місцеве знечулення у кожну долоню. Один полісмен підбив знизу столу цвяхи на кілька міліметрів угору, щоб утворився просвіт між головкою цвяха і рукою. Потім головки відщипнули кусачками й звільнили руки.

— З безжальними людьми маємо справу, — пробурмотів Тюле, коли швидка забрала бідолаху.

Вістінґ глянув на годинник. Часу до домовленої зустрічі залишилося зовсім мало, але ж Ян Ґюдім нікуди не подінеться з тюрми…

58

Літери на моніторі зникали, одна по одній, доки не зник увесь текст. Ліне зазвичай не мала проблем з входженням у творчий процес, але цього разу справа не посувалася. Вона стирала написане, переформульовувала, перечитувала заново, додавала й викреслювала абзаци. За останні години спромоглася усього лише на 600 слів. Очевидно, матеріал іще не вистоявся, вона не мала необхідного обсягу інформації, але хотіла підготуватися до роботи, хотіла мати готовий сирий текст, до якого могла б згодом лише додати потрібне. Робота не йшла, то вона вирішила публікувати невеликі статті з ексклюзивним матеріалом. Справу, з якою працювала, світова преса називала «довгочтивом» — документалістикою, яка докопувалася до глибин істини.

Усі свої статті Ліне переважно віддавала «ВҐ». Сандерсен пропонував їй прийти, якщо матиме щось цікаве, але після останньої їхньої зустрічі вона воліла публікуватися деінде.

Ліне вибудувала статтю на трьох паралельних історіях, які починалися надвечір 29 травня 2003 року. Спершу йшлося про Симона Мейєра, який спакував свої вудочки і подався на озеро Єршьо. Водночас двоє грабіжників сіли в авто, а в Ґардемуені приземлився «Свісс Ейр» LX 4710. Тоді ж Бернгард Клаусен закінчив у Міністерстві охорони здоров’я зустріч з Біотехнологічною радою, на якій його просвітили щодо методів запліднення самотніх мам, генної терапії та пренатальної діагностики. Ліне накидала також начерк про четверту дійову особу, Леннарта Клаусена. Вона мало знала про його роль чи співучасть у цій справі, але почала з того, як він сидить удома в гаражі й лагодить свій мотоцикл.

Шляхи всіх дійових осіб згодом перетнуться в одній часовій точці. Деталі про те, коли і в який спосіб це станеться, вона допише згодом, однак той день стане доленосним для всіх.

Перш ніж публікувати хоча б щось, треба все узгодити з батьком. Почавши співпрацювати з його слідчою групою, Ліне опинилася у важкій подвійній ролі — журналіста й помічника поліції у розкритті кримінальних справ. Треба було ще узгодити деякі моменти з Генрієтте. Досі вона не використовувала її інформації, але ж обидві домовилися про співпрацю. Ліне була готова підписувати свої публікації у співавторстві з нею і ділитися гонораром.

Амалія сиділа перед телевізором, дивилась якусь дитячу передачу.

Ліне ліпила докупи кілька абзаців про анонімний лист до генпрокурора. Це був ключовий момент, але й ця історія рясніла прогалинами. Вона сподівалася, що автор анонімки виявиться серед допитаних чоловіків, проте перевірка свідків чомусь припинилася.

Амалія сповзла з канапи, підійшла до неї, розпхикалась. У цей час вони зазвичай ходили гуляти, щоб подихати свіжим повітрям, але за нинішніх обставин змушені були сидіти в чотирьох стінах. Відчуття, наче сидиш у тюрмі. Страх змінився безсилим гнівом. Їй дуже бракувало редакції, дружнього колективу, який би підтримував і оберігав.

— Мамі треба трішки попрацювати, — спробувала вона умовити доню.

Амалія подибала на кухню, принесла дідусевий планшет.

— Гратися, — сказала вона, простягаючи планшет матері.

— Добре, — усміхнулася Ліне.

Вона набрала чотири цифри паролю — 2412. Екран відкрився на сторінці реєстру населення. Кілька годин тому Вістінґ шукав там адресу співмешканця Генрієтте. Але Генрієтте зателефонувала, і вони припинили пошуки. Однак на екрані красувалося ім’я: Даніель Ліндберґ. Спершу вона не звернула на це уваги, та потім немов прокинулась, аж шкіра стерпла.

Даніель.

Телефонний номер на папірці в одній з коробок з грошима.

Даніель. Один із грабіжників.

Амалія виривала з рук планшет. Ліне відкрила її улюблену гру.

Думки соталися одна за одною. Логічний взаємозв’язок між усім, що відбулося останніми днями, поступово проявлявся перед очима. Тривога й страх застрягли грудкою під діафрагмою.

Генрієтте Коппанґ була співмешканкою злочинця і мала від нього дитину. Це багато чого пояснювало. Вона спілкувалася зі старшим інспектором у «справі Єршьо» і добилася доступу до документів поліції не як журналістка «Ґоліафа». Генрієтте виконувала завдання грабіжників — довідатися, що сталося з вкраденими грошима.

Ліне не втерпіла, підхопилася на рівні ноги. Намагалась не підпускати параноїдальних думок надто близь ко. Але сумніву не було, Генрієтте спричинилася до всіх подій. Так злочинці й довідалися, що Ліне працює зі справою про пограбування. Вони стежили за нею, вдерлися до її будинку з однією метою: з’ясувати, що ж вона знає. Ніякого інформатора Генрієтте не мала. Інформацію, якою послуговувалася, злочинці знайшли, коли проникли до її помешкання. Ім’я Леннарта Клаусена висіло в центрі стіни з рисками-променями, протягненими до людей навколо нього.

Останнього разу в кав’ярні Генрієтте змусила її відкрити «мак». Вона бачила, як Ліне набирала пароль. Грабіжники знали тепер усе, окрім того, що гроші знайшли на дачі Бернгарда Клаусена.

Ліне схопила телефон. Треба дзвонити батькові…

59

Телефон Вістінґа вібрував у пластмасовому боксі, куди він поклав його на тюремній вахті.

— Потім передзвоню, — махнув він рукою черговому, дозволяючи сховати мобільний у шафку.

Вони й так спізнилися. Ян Ґюдім та його адвокат уже півгодини чекали на них.

Один із тюремників провів їх до кімнати для допитів. Вістінґ зайняв позицію за одностороннім дзеркалом. Ґюдім з адвокатом сиділи по один бік столу, попиваючи каву з картонних кухликів. Адвокат — у костюмі й сорочці, куртка висіла на спинці стільця. Ян Ґюдім — у футболці й спортивних штанях. Вони підвелися, коли в кімнату ввійшли Стіллер і Тюле.

Вістінґ запустив відеозйомку. На стіні в кімнаті для допитів спалахнула червона лампочка, увімкнувся звук. Вістінґ слухав, як Стіллер перепрошував за спізнення, перш ніж перейти до формальностей: час і місце допиту, присутні на допиті, справа, якої це стосується, а також право Ґюдіма не давати свідчень.

Адвокат нахилився до мікрофона.

— Мій клієнт бажає визнати свою провину в необачній співучасті в пограбуванні валюти, а також у деяких дрібніших переступах. Він готовий до зізнання, але тільки в тому, що стосується його особисто.

Вістінґ відчув у словах адвоката самовдоволення. Він знав, що подальше свідчення буде підігнано під визначені рамки. До зізнання завжди довгий шлях. У першій версії зловмисник якнайдалі дистанціюється від злочину й щосили применшує свою роль. Під час наступного допиту сказане ним підганяється під наявні в поліції докази. І лише тоді, коли решта спільників виклали свої свідчення, можна почати наближатися до цілісної картини того, що сталося. Те, що відбувалося у кімнаті для допитів зараз, було всього лиш преамбулою.

— Розповідай, — кивнув Адріан Стіллер.

Ян Ґюдім засовгався на стільці, ніби не знав, з чого почати, або вагався, чи й варто говорити. Пауза затягнулася, аж Вістінґ злякався, що Ґюдім передумав і нічого вони від нього не почують.

— Я погодився виконати одну роботу, — врешті промовив він. — Я мав відігнати кудись у безлюдне місце автомобіль і спалити його. Я був певний, що йдеться лише про шахрайство зі страховкою.

Далі Яна Ґюдіма мов заціпило. Стіллерові доводилося витягати з нього кожне слово.

— Який автомобіль? Де ти його спалив?

— «Гранд вояджер». Біля перехрестя Кльофтакрюссет. У напрямку Конґсвінґера. Я мав перевірити, чи літак прибуває вчасно, а тоді підпалити авто. Тобто через півгодини після приземлення літака.

Знову Стіллерові довелося витягати з нього подробиці.

— Як усе мало відбуватися?

— Машину я викрав за кілька тижнів до того. Поставив у гаражі. Там знайшлося місце для невеликого кросового мотоцикла «ямаха». У день пограбування вивів машину з гаража й поїхав моциком в аеропорт. У залі прильотів дочекався посадки потрібного літака, а тоді повернувся назад і підпалив автомобіль.

Адвокат знову схилився до мікрофона.

— Хочу наголосити, що Ян Ґюдім на той момент уявлення не мав, навіщо йому треба вчинити саме так. Про пограбування нічого не знав. Просто погодився виконати роботу.

— Хто тебе найняв? — запитав Стіллер.

Ґюдім скоса глянув на адвоката.

— Мій клієнт даватиме свідчення лише стосовно своєї участі, — втрутився той.

Стіллер налив собі склянку води.

— Про який літак ішла мова?

— Рейс зі Швейцарії. Він мав сісти о пів на третю.

— На тому твоє завдання вичерпувалося? — запитав Тюле. — Коли спалив авто?

— Я ще мав забрати біля старої майстерні на південному краї аеродрому і відвезти до міста трьох чоловіків.

— На кросовому мотоциклі?

— Вони мали свою машину. Великий фургон. Моцик я покинув. І лише тоді зрозумів, про що йшлося. Вони завантажили в фургон купу сміттєвих мішків з грошима.

Вістінґ записував. Свідчення збігалося з відомою уже інформацією: маневр-відволікання з підпалом автомобіля і майстерня, де заховали справжній автомобіль грабіжників та мотоцикл.

— Що було потім?

— Відвіз їх в Осло.

— Я питаю про гроші.

— Не маю до них ніякого стосунку. Я вийшов ближче до центру, а вони поїхали далі.

Адріан поперекладав свої папери.

— Але ми ж тепер знаємо, що награбоване зберігалося у підвалі старої насосної станції біля Єршьо. Доступ до неї мав ти. Твій батько був начальником служби водопостачання. Саме ти роздобув ключ до станції.

Ян Ґюдім похитав головою.

— Не зовсім так. Ми раніше ховали в насосній станції крадені речі.

— Розкажи про ключ.

— Я про нього подбав багато років тому. Тато влаштував мене на літню роботу в свою службу. Це було того року, коли ввели в експлуатацію нову станцію очистки води. Стару насосну станцію просто замкнули й покинули. Я подумав, що круто було б мати ключ до неї, і виготовив собі копію.

Вони повторили свідчення ще раз від початку. Цього разу розмову вів Тюле. Він видобув з Ґюдіма нові подробиці про вкрадений ним автомобіль, підпал і кросовий мотоцикл, але нічого кардинально нового не виявилося.

— Знаєш щось про хлопця, який зник? — запитав Стіллер.

Адвокат насторожився.

— Який хлопець? — запитав він.

— Симон Мейєр. Він зник того ж дня, коли сталося пограбування в аеропорту. Всі його сліди закінчуються біля насосної станції над озером.

— Ми торкнулися теми, у якій мій підзахисний зовсім не орієнтується.

— Я нічого про це не знаю, — сказав Ґюдім. — Направду нічого!

— А коли поліція влаштувала там командний пошуковий пост, мусили ж задуматися, кого шукають, — наполягав Стіллер.

Ян Ґюдім зайорзав на стільці.

— Коли ви помітили, що гроші пропали? — запитав Тюле.

— Та я не дуже був при ділі, — зам’явся Ян. — Знаю лише, що ключів не знайшли, а гроші пропали.

— Ключі?

— Один — від станції, а другий — від навісного замка на ляді над льохом, де ми тримали свої речі.

— Де мали б лежати ключі?

— Під каменем.

— Ти був з ними, коли вони прийшли по гроші?

Ґюдім кивнув.

— Гроші, мабуть, зникли ще до початку пошукової операції, — висловив він здогад. — Бо ж поліція побувала всередині станції і ні на що не натрапила. А там же було сім-вісім мішків. Якби вони були на місці, їх неможливо було б не помітити.

— Ви ж, напевно, сушили собі голову, куди поділися гроші?

— Облишмо здогади! — втрутився адвокат.

— Ми також висунули обвинувачення Оскарові Тведту, — промовив Тюле, тасуючи стос документів перед собою. — Можеш якось прокоментувати його участь?

Питання адресувалося Янові Ґюдіму, але відповів адвокат Гарнеє.

— Як було сказано на початку допиту, мій клієнт відповідатиме лише на запитання, які стосуються його особисто. Він виконав свою частину домовленості. Прошу зафіксувати, що на даний момент ні він, ні я не бачили жодних документів, свідчення клієнт надав добровільно. Я сподіваюся наступного допиту, тож очікую отримання копій усіх матеріалів, що стосуються справи, включно із заявами інших осіб, причетних до цього злочину.

Стіллер кивнув. Його блеф із зізнанням Оскара Тведта рано чи пізно розкриється, але вже буде пізно: жереб кинуто.

Тюле підсумував результати допиту. Вістінґ зупинив запис, але чув розмову за дзеркальним вікном.

— Я припускаю, що мій клієнт має додаткові свідчення, — сказав адвокат.

Він скосував погляд на лампочку відеокамери, даючи зрозуміти, що цю інформацію не варто записувати.

Вістінґ нахилився до монітора.

— Звісно, ми очікуємо, що обвинувачення врахує добровільне зізнання, і це пом’якшить вирок.

— Тобто?

— Ну, мій клієнт не знав про пограбування наперед. Він думав, що йшлося про страхове шахрайство.

— Ми не впливаємо на рішення прокурора, — завважив Тюле.

— Ви отримаєте імена всіх співучасників, — додав Гарнеє.

— Ми їх уже маємо, — відповів Тюле. — Свідчення вашого клієнта знеціняться, якщо він по-інакшому говоритиме в суді.

— Але ви матимете готові відповіді, — наполягав адвокат, силувано всміхаючись. — Завжди легше розв’язувати завдання, знаючи відповіді.

Вістінґ постукав у дзеркальне вікно. Усі четверо за дзеркалом обернулися.

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — сказав Стіллер і викликав тюремного охоронця, щоб той випустив їх з кімнати для допитів.

— Мені терміново потрібен мій телефон, — сказав Вістінґ, коли вартовий впустив до нього колег.

— З телефонами не можна перебувати у відділенні, — заперечив тюремник.

— Треба зателефонувати генпрокуророві.

Охоронець повагався, однак кивнув.

— Що ти надумав? — поцікавився Тюле.

— Гадаю, угода можлива, — відповів Вістінґ. — Пограбування у цій справі не головне. Тепер найважливіше довідатися, що сталося з Симоном Мейєром.

Двоє колег погодилися. Вістінґові принесли телефон. На дисплеї — два пропущені дзвінки. Обидва від Ліне. Вістінґ стривожився, у ситуації, що склалася, зволікати не можна було. Тривога зростала з кожним гудком. Нарешті вона відповіла задиханим голосом.

— Усе гаразд? — запитав Вістінґ.

— Так, я просто зайнята з Амалією.

— Чого дзвонила?

— Я знайшла Даніеля. Отого, чий номер телефону записаний на клаптику паперу з коробки з грошима.

— Зачекай хвилинку, увімкну голосний зв’язок.

Вістінґ поклав мобільний на стіл, увімкнув динамік.

— Даніель Ліндберґ.

Троє чоловіків перезирнулися.

— Нічого мені не каже, — промовив Тюле.

— Він співмешканець Генрієтте Коппанґ. Вони мають спільну доньку.

Вістінґ мовчав, напружено думаючи, які наслідки може мати цей факт.

— Детально розкажи, що вона від тебе довідалася, — попросив Вістінґ.

— Я не розповідала їй нічого такого, що могло б зашкодити справі. Однак проблема в тому, що вона сиділа поруч зі мною і бачила, як я заходжу у свій «мак». Могла запам’ятати пароль. Тоді все збережене в комп’ютері їм доступне.

— Не катастрофа! — підбадьорив Стіллер. — Вони ж не знають, що ми про це знаємо. Можемо використати собі на благо.

Вістінґ також вбачав переваги в ситуації, яка виникла.

— Не бери телефон, якщо вона тобі задзвонить, — сказав він. — Ми будемо за кілька годин, тоді в усьому й розберемося.

Ліне наче заспокоїлася. Вістінґ попрощався з нею і набрав номер генпрокурора.

— Я у в’язниці Гальдена, — сказав він. — Щойно завершили допит Яна Ґюдіма, який відбуває тривале покарання за наркотики. Він розповів про свою роль у пограбуванні валюти.

— Що саме розповів?

— Він мав завдання відволікти увагу поліції і спалити підставний автомобіль, однак стверджує, що на той час навіть не здогадувався, у що його вплутали. Потім він зустрівся з грабіжниками в умовленому місці й відвіз їх в Осло.

— А гроші? — запитав генпрокурор.

— Свого часу він роздобув ключ до насосної станції, але з іншою метою. Він не був при тому, як ховали гроші.

— Ви кажете, що він розповів про свою роль. Отже, це означає, що інших імен він не назвав?

Вістінґ підійшов до дзеркального вікна. Ґюдім та його адвокат досі мочки сиділи в кімнаті для допитів, по обидва боки столу.

— Ні, але він готовий надати додаткові свідчення. Вони можуть допомогти нам розкрити всю справу.

— Чого хоче натомість?

— Пом’якшення вироку й обвинувачення лише в тому, у чому зізнався: необачна співучасть та вимушене сприяння зловмисникам.

— Ми не можемо цього гарантувати, бо подальше розслідування може виявити інші нюанси його співучасті. Можливо, його роль виявиться значно вагомішою, — заперечив генпрокурор.

— Це може бути однією з умов угоди, — відповів Вістінґ.

— Якщо ви цього потребуєте і ви особисто рекомендуєте, то я погоджуюся. Хто його адвокат?

— Ейнар Гарнеє.

— Гаразд. Дайте йому слухавку.

Вістінґ простягнув мобільний Стіллерові, щоб той відніс його в кімнату за дзеркалом.

На відміну від судочинних систем інших країн, у Норвегії на офіційному рівні не можна укладати угоди з підсудним про пом’якшення покарання чи визначення пунктів обвинувачення. Тому угоду з Ґюдімом ніколи не буде зафіксовано в письмовому вигляді. Для Ґюдіма слова слідчих теж могли бути порожніми обіцянками. Однак усна гарантія генпрокурора важила неймовірно багато для адвоката, з такою гарантією можна було довіритися угоді. Вістінґ іще ніколи не чув, щоб генпрокурор особисто давав якісь гарантії. Ейнар Гарнее, мабуть, теж.

— З вами хочуть говорити, — Стіллер простягнув телефон Гарнесові.

Гарнеє скептично глянув на телефон, але взяв.

— Ейнар Гарнеє.

Вістінґ бачив, як змінився його вираз обличчя, коли він почув, з ким розмовляє. Гарнеє здивовано глянув у бік дзеркального вікна, ніби за ним стояв його співрозмовник. Відповідав односкладово, раз по раз коротко киваючи. За півхвилини адвокат віддав телефон Стіллерові.

Стіллер відсунув стілець і сів.

— А тепер поговоримо…

60

Усі дивилися на Ґюдіма. Вістінґ спостерігав за ними із задзеркальної кімнати. Скидалося на те, що Ян Ґюдім ніяк не може відважитися. У динаміках обабіч монітора тріщало щоразу, як він крутився на стільці. Нарешті він глибоко вдихнув носом повітря і повільно видихнув ротом.

— Даніель Ліндберг і Александер Квамме, — сказав Ґюдім. — То була ініціатива Даніеля. Він спланував пограбування, — і після короткої паузи повів далі. — Я нічого їм не винен. Навпаки! І так уже забагато взяв на себе їхньої відповідальності. Два роки відсидів за їхній злочин. Александера виправдали, а Даніелеві навіть обвинувачення ніхто не висунув.

Ян Ґюдім мав на увазі справу про наркотики, за яку йому треба було відбувати ще чотири роки. Голос його був сповнений гіркоти.

— Далі! — не дав йому розслаблятися Стіллер.

— Вони викрали чорний «гранд вояджер». Спершу Даніель вкрав ключі в одного торговця вживаними автомобілями на Гаукету, а за кілька днів повернувся вже по саме авто. Автомобіль за багато місяців до пограбування стояв в одному гаражі на Єссгаймі. Реєстраційні номери вкрали з іншого «вояджера» на Б’єркебанен.

Тюле енергійно щось записував, хоча Ґюдім досі не сказав ще нічого такого, чого б вони не знали.

— У день пограбування вони скористалися старою занедбаною майстернею, яку Даніель приглядів заздалегідь. Її власник давно помер. Дружина власника мешкала в старечому домі. Я зустрівся там з ними, після того як спалив авто на Кльофті. Обидва зламували валізи з грошима. Александер використовував для цього зварювальний апарат. У валізах не було ні ампул з фарбником, ні чогось подібного — лише замки й пломби. Гроші переклали у мішки для сміття. Порожні валізи покидали у фургон, одяг, у якому ходили на грабунок, виклали в миску, наполовину наповнену бензином. За тиждень Даніель повернувся і спалив майстерню.

Тюле кивнув. Свідчення Ґюдіма збігалися з подробицями рапорту техніків, які попрацювали на згарищі.

— Даніель з Александером перевдягнулися, і я відвіз їх до міста. Александер мав зустрітися у центрі з одним фацетом з «Айрон Інк Тату». Йому треба було засвітитися у черзі на татуювання. Тобто забезпечити собі алібі. Даніеля мали помітити під час перевірки квитків у метро. Він був знайомий з одним співробітником метрополітену, який знав, на якій лінії ходить контроль. Даніель здійняв бучу, лаявся і відмовлявся платити штраф — усе задля того, щоб його помітили й запам’ятали. Хоч сварка сталася аж через годину після пограбування, він усе ж розраховував, що блеф спрацює і поліція подумає, що він ніяк не зміг би встигнути з аеропорту до міста. Я ж поїхав далі, заховав гроші біля Єршьо. Що було далі, не знаю…

— Отже, це ти заховав гроші на станції? — Стіллер хотів почути остаточне підтвердження.

— Вимушене сприяння, — наголосив Гарнее. — У рамках попереднього зізнання.

— Яким автомобілем вивезли гроші з майстерні?

— Легальним… «Форд мондео». Александер лагодив його для свого дядька. Гроші довелося скласти на задньому сидінні.

— Колір авта?

— Червоний. Даніель вважав яскравий колір бездоганним для операції. Викрадають зазвичай сірі або чорні, які не впадали б у вічі на дорозі. Саме на такі полює поліція. А червоний старий ридван… та хто на нього звертатиме увагу!

Стіллер кивнув і щось занотував.

— А як же тоді бути з Оскаром Тведтом? — запитав Тюле. — Ми маємо його ДНК.

— Я пояснив вам, ще як ви були тут попереднього разу, — відказав Ґюдім. Він служив зв’язковим у Армії оборони, мав усілякі штучки. Рація теж від нього. Оскар мав іти на справу з нами, але зіскочив буквально напередодні. Сказав, ніби захворів, харчове отруєння чи щось таке. Відміняти наліт було вже запізно. Тепер або ніколи! Тож ми пішли без нього.

— І коли гроші пропали, ви зробили його цапом-відбувайлом?

Ґюдім кивнув.

— Коли трохи стихнув галас навколо зникнення Симона Мейєра, ми з Даніелем подалися на станцію, перевірити, чи на місці гроші. Мали надію, що їх не знайшли. Принаймні витоку інформації у пресі не було.

З коридора долинули кроки. Ґюдім перечекав, доки вони пройшли далі.

— Ми про все здогадалися, коли не знайшли на місці ключа. Даніель виламав двері, але льох під підлогою виявися порожнім.

Вістінґ кивнув. Це теж не суперечило матеріалам «справи Єршьо». Двері до насосної станції зламували двічі. Спершу — пошукова команда Арнта Ейканґера, а вдруге, отже, — грабіжники. Потім батьки поскаржилися в управління комуни, щобіля станції граються діти і це може таїти в собі небезпеку.

— А тебе міг хтось бачити? — запитав Стіллер. — Як ти ховаєш ключ?

— Та міг… Щонайменше той, що пропав. Я бачив його велосипед, прив’язаний до ринви. Ми підозрювали його або полісменів, як там шастали, але виявилося, що гроші насправді вкрав Оскар.

Вістінґ провів п’ятірнею через волосся. Минулого разу, розмовляючи з Ґюдімом, вони збрехали йому про гроші, нібито знайдені в помешканні матері Оскара Тведта. Ось тому він так упевнено звинуватив зараз спільника.

— Даніель не сумнівався у цьому ще тоді, — вів далі Ґюдім. — Це вони з Александером побили його на квасне яблуко. Мене при тому не було. А потім завагалися, бо він усе заперечував.

Ґюдім випростався на стільці, ніби збирався сказати щось дуже важливе.

— Дівчина Даніеля провела своє журналістське розслідування, — повів він далі. — Вона працювала на журнал «Ґоліаф» і вдавала, наче збирає матеріали для статті про отого, що зник. Її допустили до всієї слідчої документації, але вона нічого не знайшла. Вона припускала, що фацет, котрий пропав, міг втекти з грошима до Іспанії.

Стіллер змінив тему.

— Звідки взялася інформація про перевезення валюти?

Ґюдім випростався на стільці. Видно було, що такого питання він не очікував.

— Даніель довідався від якогось типа, який працював в аеропорту.

— Від кого?

— Даніель усе спланував сам і ні з ким не ділився подробицями.

— Кім Вернер Поллен, — промовив Стіллер. Через шибу Вістінґ бачив, як однозначно Ґюдім відреагував на ім’я.

— Це твій знайомий, не Даніеля, — додав Стіллер. — Ти сам собі нашкодиш, якщо негайно не викладеш усе.

Ґюдім почувався дуже незатишно. Що вже й казати про адвоката Гарнеса.

— Та це було задовго до пограбування, майже за рік до того, зовсім з іншого приводу, — нарешті видушив з себе Ґюдім. — Даніель запитав, чи я знаю когось на Ґардермюені. Я сказав йому про Кіма Вернера. Думав, мова йде про постачання… наркоти… Думав, що він шукає когось серед вантажників багажу, щоб вивезти товар в обхід митниці. А потім і забув про ту балачку.

Адвокат кахикнув.

— Це ніяк не впливає на укладення угоди, — сказав він. — Факт залишається фактом: Ян Ґюдім нічого не знав заздалегідь про конкретні плани пограбування.

Тюле кивнув. Він погоджувався прийняти таку версію.

— Звідки взяли зброю? — запитав він натомість.

— Не знаю… Думаю, Оскар роздобув. Він же був спецпризначенцем. Вони кликали його Капітаном. Коли потрібна була зброя, усі завжди зверталися до нього.

Стіллер писав упродовж усього допиту. А тепер згорнув блокнот.

— Я працюю у групі давніх і нерозкритих справ у Кріпосі.

Ґюдім кивнув.

— Справа, яку ми поновили тепер, — «справа Єршьо», — вів далі Стіллер.

— А я думав, ви розслідуєте пограбування, — вражено промовив Ґюдім.

— Пограбування — це компетенція інспектора Тюле, — він кивнув на колегу. — Я ж намагаюся з’ясувати, що сталося з Симоном Мейєром. Ви маєте угоду з генпрокурором. Варто було б підкріпити її свідченням ще й у цій справі.

Ґюдім похитав головою.

— Знаю лише, що дівчина Даніеля шукала його в Іспанії. А ще чув балачки, ніби він закопаний у гравійному кар’єрі.

— Від кого чув?

— Від Даніеля. Його дівчина вичитала в поліційних рапортах про якусь ясновидицю, котра побачила його під камінням. Але тепер Даніель має іншу версію, як на мене, правдоподібнішу.

— Яку ж?

— Оскар його позбувся, так? Хлопчисько-рибак побачив його з грошима, тож Оскар не мав іншого виходу. Тепер, коли ви знайшли гроші, це дуже схоже на реальність. У кожному разі, я не вірю, що він потонув. Потопельника неодмінно знайшли б. Не може бути звичайним збігом крадіжка грошей і зникнення людини. Можливо, Оскар прикопав його десь під камінням, як і передбачила ясновидиця.

Вістінґ збільшив зумом обличчя Ґюдіма, так що воно заповнило весь екран монітора. Думки вирували в голові. Симон Мейєр побачив таке, чого бачити не смів, і його вбили, щоб приховати інший злочин. Але його і гроші викрадав аж ніяк не Оскар Тведт. Награбоване опинилося у тодішнього міністра охорони здоров’я, а згодом міністра закордонних справ, Бернгарда Клаусена. Велике питання — яким чином? Те саме стосується і запитання, що сталося з Симоном Мейєром.

61

У кутку підвального офісу працював принтер. Ліне вивчала аркуш, який поволі виповзав з апарата. Фото Даніеля Ліндберґа. Вродливий шатен. Засмагле обличчя з білозубою усмішкою. Ліне впізнала в його доньці деякі батькові риси. Підборіддя, ледь помітні веснянки на носі, близько посаджені темні очі.

Аудюн Тюле взяв з принтера аркуш, повісив фото на стіні поруч з Александером Квамме.

— Ми трохи маємо на нього інформації, — сказав Тюле. — Поліційне фото зроблено три роки тому, коли його затримали за бійку на відкритому майданчику одного ресторану. Він працює в спортцентрі, яким володіє удвох із братом. Швидше за все, там і познайомився з Александером Квамме.

Стіллер обернувся до Ліне.

— Вони намагаються з’ясувати, куди поділися гроші, вважали, ніби ти щось знаєш. З того, що знайшли в твоєму ноутбуку і побачили на дошці, могли прийти до висновку, що гроші забрав Леннарт Клаусен.

— Раціональна гіпотеза, — кивнув Тюле. — Леннарт місцевий. Те, що він загинув одразу після крадіжки, дає їм підстави вважати, що здобич усе ще лежить десь неторкана.

— Очевидно, саме так і було, — втрутився Мортенсен.

— Вони йдуть твоїм слідом, Ліне, — підхопив Стіллер. — Ти вивідала, що саме Томмі Плейм і Аксель Скавгауґ були тоді найближчими друзями Леннарта Клаусена. Отож хтось із них мусив знати, де заховано гроші.

— Вони продовжать пошуки, — сказав Тюле.

— А ми їм допоможемо, — усміхнувся Стіллер.

— Як? — здивувалася Ліне.

— Наша перевага в тому, що вони не знають, що ми знаємо про подвійну роль Генрієтте. При наступній зустрічі ти їй розкажеш про свої здогади, де Леннарт Клаусен міг заховати вкрадені гроші. Ми їх туди заведемо і візьмемо на гарячому.

— Влаштуємо обман, як з Оскаром Тведтом? — запитав Тюле.

— Перенесемо туди камери, влаштуємо засідку, — кивнув Стіллер.

— А де? — поцікавилася Ліне. — Де Леннарт найімовірніше міг заховати гроші, і як це мені вдалося додуматись, де їх шукати?

— Гараж! — спало на думку Вістінґові.

— Який гараж?

— Удома в його батька. Гараж напхом напханий мотоциклетними запчастинами й інструментами, — пояснив Вістінґ. — Стоїть неторканий від самої смерті Леннарта.

— Чудово! — вигукнув Мортенсен.

— Мені потрібна надійніша історія, — промовила Ліне.

— Поговори з його подружкою, котра живе в Іспанії. Заведи розмову про гараж, а тоді зможеш використати інформацію, — запропонував Вістінґ.

— Дзвони! — Стіллер кивнув на мобільний на столі. — Про зустріч з Генрієтте домовишся на завтра.

Ліне взяла телефон.

— На завтра я вже маю домовленість з Трюгве Юнсрюдом.

— Скасуй! — порадив Мортенсен.

— Він колишній міністр фінансів, — нагадала Ліне. — Не так легко було отримати згоду на зустріч. Я не можу її скасувати просто так!

— Коли зустріч? — запитав Вістінґ.

— О десятій ранку на його дачі в Хєррінґсвіку.

— Встигнеш і туди, і туди, — запевнив Вістінґ.

Ліне кивнула й вийшла з телефоном з кімнати.

Вона стала перед вікном на кухні, дивилася на свій будинок унизу вулиці. Треба було залишити увімкненим світло. Вечірня темінь наповзає чимраз раніше і вже огорнула все навколо.

Ринґтон слабко вібрував у слухавці, але, коли Рита Салвесен відповіла, голос здався зовсім близьким.

— Як справи? — запитала Ліне. — Розмовляли з адвокатом про оформлення спадку?

— Так, він про все подбає. Ніякого заповіту не було, тож Лєна успадкує все. Дякую за турботу! Може, зустрінемося, коли я приїду в Норвегію?

— З радістю! — відповіла Ліне. — Що думаєте вчинити з будинком?

— Продати.

— Не маєте наміру повернутися до Норвегії?

— У кожному разі, не найближчим часом.

— Я проїжджала повз дім, коли недавно була в Колботні, — вела далі Ліне, хоча це й не було правдою, але їй треба було підвести розмову до будинку й гаража. — Розташований у гарному місці, пасує для родини з маленькими дітьми, — додала вона.

— Я знаю.

— Ви часто там бували з Леннартом?

— Ні, більше часу проводили в мене вдома.

— Леннарт, мабуть, не вилазив зі свого гаража, я так розумію?

Рита засміялася.

— Це правда! Бавився своїми мотоциклами день і ніч. Нікому не дозволялося туди навіть носа потикати.

А ось це чудово, подумала Ліне. Можна використати Ритині слова в розмові з Генрієтте.

— Чому ж це? — запитала Ліне.

— Ну, не знаю. Ось я, наприклад, малюю і теж не люблю, щоб хтось зазирав мені через плече, доки картина ще не готова. Гадаю, з Леннартом було приблизно так само. Він лагодив моцики, шліфував, лакував. Мабуть, не хотів, щоб їх хтось бачив недосконалими. У вашій журналістській роботі, певно, все так само. Ви ж не захочете показувати комусь свої чернетки.

— Ваша правда. — погодилася Ліне.

— Зовсім нестерпно стало влітку напередодні його загибелі, — розповідала Рита. — Здається, він збирав мотоцикл для мене. У кожному разі, наполягав на здачі іспиту на право водіння. Хотів їздити зі мною удвох.

— Здали?

— Ні, до цього так ніколи й не дійшло.

Ліне отримала те, що бажала, але ще трохи побазікала про те й про се.

— Повідомте мене, коли будете в Норвегії, — попросила Ліне, завершуючи розмову.

— Добре! Довго чекати не доведеться, бо ж мені треба підписати папери і все таке інше.

— Чудово!

Після розмови з Ритою Ліне набрала номер Генрієтте.

До кухні увійшов Вістінґ.

Ліне відвернулася від вікна, оперлася спиною на кухонний стіл.

— Не факт, що вона відповість.

— А ти спробуй! Може, згодом передзвонить.

Ліне увімкнула голосний зв’язок.

Генрієте взяла слухавку. Десь на задньому тлі чулася музика.

— Маєш новини? — запитала вона.

— Та як сказати… Дещо сталося. Мабуть, я відмовлюся від цієї справи.

Музику на тому кінці вимкнули.

— Що таке?

— На мене напали. Украли ноутбук. Підозрюю, це пов’язано з моїми пошуками.

— Думаєш?

Ліне розповіла про напад, але не зізналася, що перед тим побувала в Національній бібліотеці, читала давніші статті Генрієтте Коппанґ.

— Чому вважаєш, що напад пов’язаний з пограбуванням в аеропорту?

— Бо сталося іще дещо. Важко пояснити, але, здається, хтось вирішив, що я копаю в цьому напрямку.

Вістінґ кивнув, схвалюючи тактику доньки: так, треба створити враження, ніби погрози на неї подіяли.

— Хто?

— Це не телефонна розмова.

— То ти хочеш покинути розслідування?

Ліне намагалася витлумачити її тон, розпізнати, задоволення чи стурбованість звучать у ньому, однак не зуміла.

— І сама не знаю… — відповіла вона. — Маю припущення, де заховані гроші.

— І де?

— У надійному сховку.

— Ти не повинна здаватися, — підбадьорила її Генрієтте. — Можемо завтра побачитися?

— Я маю домовлену на ранок зустріч. Зовсім з іншого приводу. Та й жінка, яка пильнує Амалію, зможе побути з нею лише до другої.

— Я приїду до тебе. Посидимо в тій самій кав’ярні.

— Навіть не знаю… Усе це починає ставати небезпечним.

— Сказала «а», то мусиш сказати й «б», — наполягала Генрієтте. — У будь-якому разі, ти мені повинна ще розповісти свої припущення про те, де сховано гроші.

— Гаразд! — погодилася Ліне. — Тоді о першій.

62

Уночі відчутно похолодніло. Небо затягнуло важкими сірими хмарами, у кронах дерев здійнявся вітер. Ліне зайшла до себе додому по светр, прихопила курточку для Амалії. Кинула в авто маячок, який раніше знайшов Мортенсен, щоб зловмисники бачили її пересування.

Віддавши Амалію няньці, вона поїхала через місто на східну околицю, до Ларвіксфьорду. Вузькою звивистою дорогою вона через кілька кілометрів добралась до старого причалу, де розташовувалася дача колишнього міністра фінансів і партійного соратника Бернгарда Клаусена. Вона їхала за вказівниками, які привели її до білого шкіперського будиночка, що притулився у сховку між стрімкими скелями над самим фьордом. Пронизливий морський вітер змусив її втягнути голову в плечі.

— Поговоримо всередині, — запропонував Трюґве Юнсрюд, ставши на порозі.

Ліне пройшла за ним до вітальні з великими вікнами на море. Господар прибрав з обіднього столу газети й журнали.

— Так, Бернгард Клаусен, — почав Юнсрюд. — Він залишив по собі величезну пустку.

— Тим часом з’явилася нова інформація, — завважила Ліне.

— Ви маєте на увазі його книжку?

Ліне кивнула.

— Ви знаєте, про що він там пише? — запитала вона.

Юнсрюд усміхнувся.

— Не читав…

— Минулого тижня я розмовляла з Ґюттормом Геллевіком, — повела Ліне. — У мене склалося враження, що Клаусен став вільнодумцем, який більше не сповідував соціал-демократичних ідеалів.

Колишній міністр фінансів кивнув.

— Доброго політика визначають стійкі, принципові погляди, однак я вважаю, що здатність до змін в результаті суспільних дискусій та персонального досвіду — не така вже й погана характеристика особистості.

— Як ви сприйняли зміну його світогляду?

— Ми здебільшого обговорювали проблеми фінансів. Бернгард Клаусен не погоджувався з податковими пропозиціями Робітничої партії напередодні виборів, вимагав установити нижчий податковий поріг і тим самим збільшити індивідуальне споживання. Він вважав, що ми, політики, мали б відчувати більше довіри до свого народу, дозволити йому самому обирати, на що витрачати зароблені гроші. Стверджував, що важка робота й приватні ініціативи повинні високо оплачуватися. Може, так думати його спонукало власне життя, коли він змушений був важко гарувати, багато чим жертвувати, а віддачу отримував неспівмірну.

Трюґве Юнсрюд підвівся, приніс кавник і дві філіжанки.

— Коли ви помітили зміни в його політичному світогляді?

Господар налив кави.

— Не певний, чи вираз «зміна політичного світогляду» коректний. Звучить надто драматично. Просто він вірив в індивідуальну свободу й особисту відповідальність. Однак ми, близькі його соратники, помітили зміни після однієї лікарняної відпустки, коли він був міністром охорони здоров’я.

Ліне скористалася нагодою нав’язати розмові тему, яка найбільше її цікавила.

— Після смерті сина? — запитала вона.

Трюґве Юнсрюд заковтнув наживку.

— Радше після смерті дружини. Гадаю, він тоді впав у депресію…

— Тобто?

Партійний ветеран похапливо відпив трохи кави.

— Охорона здоров'я — одне з наших найбільших національних досягнень, але для того, щоб зберегти хороший рівень медичного обслуговування, ми не можемо допомогти всім і в усьому. Ліки для Ліси коштували мільйони і, можливо, подарували б їй на рік-два довше життя. Комітет з прийняття рішень уже відхилив прохання про лікування, як за ціною, так і тому, що не було доказів його ефективності. Я пам'ятаю розмови про операцію в Ізраїлі, але норвезькі лікарі її не підтримали. Багато в чому Бернгард Клаусен став політичним заручником. Він вирішив продати дачу в Ставерні й за виручені кошти купити необхідні ліки, але це означало б кінець його міністерської кар’єри.

Трюґве Юнсрюд стиснув губи, ніби сказав забагато.

— Зрештою, від ідеї продати дачу його відмовила сама Ліса. Вона вважала, що куплений час не вартий тих проблем, які постануть, а чоловік та син не матимуть більше втіхи від літньої хатинки. Суть у тому, що Бернгард ніколи не почувався вільним у виборі, коли йшлося про нього особисто і про його сім’ю. Тому й почався отой період світоглядних сумнівів.

— Я так зрозуміла, що Леннарт звинувачував батька в смерті матері, — втрутилася у розповідь Ліне.

— Звичайно, звинувачував, але не так безжально, як звинувачував себе сам Бернгард. Це не зруйнувало їхні стосунки.

Ліне завважила, що чула протилежне твердження. Трюґве Юнсрюд підвівся.

— Стосунки між батьком і сином іноді бувають непростими, — сказав він, рушаючи в протилежний кінець вітальні. — Покажу вам одне фото.

Він відчинив шухляду комода й вийняв конверт з фотографіями.

— Я знайшов їх учора, перебираючи старі фото.

Трюгве Юнсрюд поклав перед Ліне фотознімок Леннарта і його батька. Вони стояли, обійнявши одне одного за плечі. У вільній руці Бернгард Клаусен тримав молоток. Обоє усміхалися фотографу.

— Хіба не чудове фото! — захоплено мовив Юнсрюд.

Ліне підняла його вгору. Фотографія добре скомпонована. Контрасти світла й тіні створювали ефект простору. Та все ж усмішки обох чоловіків видавалися не зовсім щирими. Ніби маски на догоду фотографу.

— Це на дачі в Ставерні?

— Так, перше літо після смерті Ліси, — кивнув Юнсрюд, викладаючи перед нею решту фотографій. — Ми приїхали на толоку. Леннарт — на мотоциклі. Привіз батькові деякі документи.

Ліне читала про ту толоку в гостьовій книзі. То було на вихідні, після зникнення Симона Мейєра. Вона впізнала багатьох політиків.

— Хто це? — показала вона на чоловіка з пензлем у руці.

Трюґве Юнсрюд перехилився через стіл.

— Очевидно, наш майбутній міністр юстиції, — усміхнувся він.

— Арнт Ейканґер? Той, що працював тоді помічником у місцевому поліційному відділку? — недовірливо перепитала Ліне.

— Він уміє тримати ніс за вітром, — засміявся Юнсрюд. — До того ж, має великий політичний талант. Бернгард був йому за своєрідного наставника.

Ліне якийсь час затрималася на фото Арнта, потім перейшла до інших. На одному з них упізнала Ґютторма Геллевіка з міської управи Осло. Разом з чоловіком у червоній кепці з логотипом Робітничої партії він накидав пісок у старезний цементозмішувальний барабан.

— Можна позичити? — Ліне підняла фото, на якому Леннарт удвох з батьком.

— Та беріть усі, — великодушно погодився Юнсрюд. — Використайте найперше ось цю, з Ейканґером.

Юнсрюд, певно, думав, що фото на толоці посприяє Арнтові у виборчій кампанії.

— Удень разом працювали, вечорами укладали спільні політичні плани, — додав він.

Ліне склала фотографії стосиком, ту, що з Леннартом і батьком, поклала зверху.

— Це, мабуть, їхнє останнє спільне фото, — усміхнувся Юнсрюд. — Родина була для нього дуже важливою. Бернгард любив сина. Форма раку, на яку нездужала Ліса, була спадковою хворобою. Він боявся, що сина біда теж не мине. А хлопець через три місяці розбився на мотоциклі…

Ліне кивнула.

— Усі гості заночували тоді на дачі? — запитала Ліне, ховаючи фотографії в торбинку.

— Так.

— Важко думати, що дача згоріла, правда?

— Значно важче усвідомити смерть Бернгарда.

Ліне спробувала завести розмову про потайну кімнату, з якої почалася пожежа, і про період, коли сталося пограбування в аеропорту. Але Трюґве Юнсрюд цього разу не дав себе збити зі шляху, водно торочив про важливі для Робітничої партії передвиборчі моменти.

Через майже дві години Ліне мала достатньо матеріалу для повноцінної статті про те, наскільки важливі давні соціал-демократичні ідеали для управління й оновлення держави загального добробуту, однак не почула нічогісінько вартісного про події влітку 2003 року.

63

Зарипіли завіси, коли Вістінґ підняв догори гаражні ворота. Пронизливий звук був схожий на зойк болю.

На стіні, під самою стелею, — два віконця. Потужна робоча лампа звисала зі стелі над захаращеним приміщенням. Під нею стояв на штативі мотоцикл без коліс і бензобака. На бетонній підлозі упереміш з інструментами валявся розібраний двигун і брудне ганчір’я. На спинці розкладного стільця, біля відчиненої скрині з ключами, висів комбінезон. Навколо громадилися інші напіврозібрані скелети мотоциклів, ящики із запчастинами, коробочки з гайками, каністри з рештками машинних олив.

Вони зайшли в гараж. Стіллер показав, де треба почепити приховані камери.

Технік з Кріпоса взявся до роботи. Крихітні камери пересилатимуть зображення у дім Бернгарда Клаусена, де засяде поліція і спостерігатиме за всім, що відбуватиметься в гаражі.

— Ми не зможемо засудити їх за пограбування валюти, навіть якщо доведемо, що вони вдерлися у гараж, — завважив Тюле.

— Ми використаємо приманку, щоб зламати їхню найслабшу ланку — Генрієтте Коппанґ, — сказав Стіллер. — Це вона приведе їх сюди. Це вона повинна заговорити…

Вістінґ погортав книгу-інструкцію з детальними схемами різних моточастин, яка лежала на лавці. Він уже радів незабарному розв’язку справи. Перспектива тюрми і думки про наслідки для маленької доньки мали б змусити Генрієтте Коппанґ заговорити. Інша справа — зникнення Симона Мейєра. Ті, хто міг щось знати, мертві — і Бернгард Клаусен, і його син.

— А тут що? — озвався Стіллер, потягнувши за клямку дверей до якоїсь комори у глибині гаража.

— Вона зачинена на додатковий навісний замок, — звернув увагу колег Тюле.

— Можемо її використати, — зрадів Стіллер. — Якби хтось ховав щось у гаражі, то саме в цій коморі.

Він роззирнувся навколо, помітив великі кусачки.

— У комору теж треба поставити камеру, — сказав Стіллер, намагаючись зрізати замок.

— Я десь тут бачив більші кусачки.

Тюле заходився шукати серед мотлоху, знайшов величезні ножиці для зрізання болтів і перекусив дужку замка. Сам дверний замок був врізний, як у звичайних міжкімнатних дверях. Стіллер подався у будинок по ключі.

— Цілком можливо, що валюта й справді спершу побувала тут, перш ніж опинитися на дачі, — висловив припущення Вістінґ, коли Стіллер повернувся.

— Принаймні подбав про надійність дверей.

Сітллер вставив ключ, обернув у замку і потягнув двері на себе.

Сперте, солодкаве повітря, змішавшись із запахами моторних олив з гаража, вдарило їм в обличчя.

Стіллер намацав вимикач. Комора без вікон мала заледве два на два метри й була облаштована під маленький офіс з невеликою конторкою під однією стіною, кріслом на коліщатах і кількома полицями. Під протилежною стіною стояв накритий дерев’яний ящик. Над ним висів постер фільму «Безтурботний наїзник» Денніса Гоппера з Петером Фонда в одній з головних ролей. У правому куті плаката висів на цвяху жмут висохлих ароматизаторів повітря.

Стіллер увійшов першим. За ним — Вістінґ. На конторці лежала перевернута пляшка з-під пива. Пиво давно висохло, однак залишило по собі коричневі розводи на стільниці й на паперах.

Одна з шухляд наполовину висунута. Вістінґ витягнув її повністю. На журналах про мотоцикли стояла металева коробка з купою ароматизаторів, іще запакованих у пластик.

Стіллер копнув великий дерев’яний ящик.

— Замкнений, — кивнув він на висячий замок, такий самий, як той, що висів на дверях.

Підійшов Тюле з кусачками. Цієї миті задзвонив телефон Стіллера.

— Це — Ґітте з ДНК-реєстру, — сказав він, глянувши на дисплей, і ввімкнув телефон на голосний зв’язок.

Тюле вичікувально завмер з інструментом у руках.

— Ми маємо результат термінового аналізу біологічного матеріалу Веґарда Скоттемюра, — повідомила жінка й назвала номер аналізу в реєстрі.

Вістінґ напружив слух. Веґард Скоттемюр був тим чоловіком, якого вони підозрювали в написанні анонімного листа.

— Ви просили порівняти його з аналізом В-8 у справі 2003 року за номером 15 692, — офіційним тоном зачитала лаборантка.

— Презерватив, знайдений біля насосної станції, — пояснив колегам Стіллер.

— Збігу немає.

Вістінґ скрушно зітхнув. Шанс запопасти свідка подій біля Єршьо вислизнув з рук.

— Але ми провели додаткове порівняння у реєстрі неідентифікованих ДНК і маємо збіг з В-14 у тій же справі.

— Що таке В-14? — запитав Тюле.

Лаборантка, здавалось, розсердилася, що в розмову втрутився сторонній голос.

— У мене зазначено, що це волосина з лобка, — відповіла вона.

Стіллер розплився в широкій усмішці.

— Ура! Ми його маємо! Веґард Скоттемюр був біля станції і загубив там свою волосину.

— Маєте вже результати перевірки найновіших проб з насосної станції? — поцікавився Вістінґ. — Їх надіслав Еспен Мортенсен для порівняння з ДНК-профілем зниклого чоловіка.

— Щойно отримали. Я пізніше зателефоную Мортенсенові.

— Хоч натякніть!

— Є збіг, — відповіла Ґітте вже не таким офіційним тоном. — Проби F-1 і F-2 належать Симонові Мейєру.

— Металевий кант і підлога, — пробурмотів сам до себе Вістінґ.

Жінка на іншому кінці не розчула його слів.

Стіллер вимкнув динамік і приклав мобільний до вуха.

— Дякую за дзвінок, — сказав він.

— Отже, Симон Мейєр помер на станції, — підсумував Аудюн Тюле, коли Стіллер поклав слухавку.

— Ймовірно, ми маємо свідка, — промовив Стіллер. — Я їду в Колботн, ще раз поговорю з Веґардом Скоттемюром. А ви тут закінчуйте.

Він протиснувся повз колег з тісної комори. Тюле тим часом знову взявся до кусачок. Почувся металевий хрускіт перекушеної дужки замка на важкому ящику. Вістінґ підняв покришку.

Ящик був майже порожній. На дні лежало кілька хромованих мотоциклетних деталей, реєстраційний номер і техпаспорт. Тюле вийняв мішечок з сухим листям марихуани й класичним мундштуком для куріння гашишу.

— Нічого цікавого, — буркнув він, кидаючи мішечок назад у ящик.

Вістінґ опустив покришку. Доки ламали замок, він на мить уявив собі, що в ящику вони знайдуть тлінні рештки Симона Мейєра.

64

Генрієтте стояла біля барної ляди з банківською карткою в руках, готова оплатити замовлення.

— Що ти будеш? — запитала вона.

— Лате.

Бармен прийняв замовлення.

— Як справи? — поцікавилася Генрієтте й обійняла Ліне за плечі.

— Важко сказати. Стільки всього сталося…

— Мусиш мені розповісти.

Бармен виставив на ляду їхнє замовлення.

— Я заплачу, — викликалася Генрієтте.

Ліне взяла свою склянку з лате й дивилась, як Генрієтте набирає пін-код. Термінал не прийняв картку. Вона спробувала знову ті самі чотири цифри, і знову трансакція не пройшла.

— Якийсь збій, мабуть, — зітхнула Генрієтте.

— Тоді я заплачу, — сказала Ліне й поклала на ляду сто крон.

Генрієтте сховала картку в гаманець, взяла каву й рушила попереду до їхнього вже постійного столика.

— Що трапилося? — запитала Генрієте стишеним голосом.

— Я нікому про це не розповідала й не розповім, — Ліне дотримувалася сценарію, розробленого спільно з батьком. — Але й ти пообіцяй, що нікому не скажеш!

— Звичайно!

— Боюся, ти теж у небезпеці.

Генрієтте мовчки, серйозно кивнула.

— Усе почалося після нашої першої зустрічі. Мені здалося, що в мене вдома хтось побував.

— Бр-р, як неприємно!

Ліне сьорбала каву через коктейльну соломинку й дивилася просто в очі Генрієтте. Їй так кортіло признатися, що вона знає, хто її співмешканець та його друг — той, що побував у її підвалі, стояв перед стіною з фотографіями, бачив лінії, які пов’язували Симона Мейєра й Леннарта Клаусена.

— Щось украли? — запитала Генрієтте.

Ліне похитала головою.

— Лише дитячий малюнок.

— Малюнок?

— До нас кілька тижнів тому приблудився котик, — пояснила Ліне. — Амалія хотіла його намалювати. Я їй допомогла. Ми повісили малюнок над її ліжечком.

Ліне ледь не розплакалася, але опанувала себе й розказала про мертвого кота й записку з погрозою.

— Господи! — зойкнула Генрієтте. — Може, то якийсь сусідський підліток-збоченець?

Ліне похитала головою.

— Ти дзвонила в поліцію?

— Ні! Я викинула кота в смітник, доки Амалія його не побачила. Натомість подзвонила в службу охорони, хочу поставити сигналізацію.

Досі Ліне тримала склянку з лате в долонях, тепер відставила її на стіл.

— Я вирішила покинути цю справу, — сказала вона. — Це не варто такого стресу.

— Впевнена?

Ліне кивнула.

— Що ж, я поважаю твоє рішення, — промовила Генрієтте. — Але ти казала про свої здогади, де, можливо, лежать гроші?

— Можливо… — наголосила Ліне.

— То де?

— Я розмовляла з його тодішньою дівчиною…

— Дівчиною Леннарта Клаусена? — перепитала Генрієтте.

Ліне кивнула. Їй не хотілося називати вголос ім’я, хоча інформація про Риту і її доньку була в украденому ноутбуку.

— Вона розповіла мені про Леннарта.

— І?

— Він мав гараж у батьківському домі, де зазвичай лагодив свої мотоцикли. Просиджував там годинами й нікого не впускав досередини.

Генрієтте не зводила з Ліне очей, попиваючи каву.

— Гараж, захаращений запчастинами, стоїть, як і стояв. У нього ніхто не заходив від самої смерті Леннарта. Старий Клаусен не мав духу там прибрати. Якщо Леннарт заховав гроші в гаражі, то вони й досі там.

Ліне бачила, як Генрієтте заковтнула наживку.

— І як нам це перевірити? — запитала вона.

Ліне похитала головою.

— Ні, не нам… Я більше нікуди не влазитиму. Його дівчина невдовзі повернеться у Норвегію, дім перейде у її власність. Вона хоче його продати. Якщо гроші там, це виявиться, коли вона звільнятиме дім.

Генрієтте розхвилювалася, почала щось говорити про те, що вони втрачають контроль над справою і грошима, а потім різко урвала себе.

— Було б значно ліпше, якби ми самі, а не хтось сторонній, знайшли ті гроші, якщо ти розумієш, про що я кажу.

— Мабуть, так, але я ледь жива від цього всього. Більше не можу… — відповіла Ліне. — Якби я відчувала за спиною підтримку редакції, то була б інша справа, але зараз ідеться не лише про мене. Я мушу подумати й про свою донечку.

— Розумію… І цілком поважаю твоє рішення.

Далі розмова тягнулася в’язко, знеохочено. Ліне намагалася зосередитись на пересічних, буденних темах. За якихось півгодини Генрієтте підвелася.

— Мені вже час, — сказала вона. — Сподіваюся, ми не втрачатимемо зв’язок…

Ліне теж устала, обійняла Генрієтте на прощання, а потім стояла й дивилася їй услід. Мабуть, щойно заверне за кут вулиці, кинеться дзвонити своєму кримінальному співмешканцеві.

Ліне почала збирати речі й побачила телефон Генрієтте, який вліз у шпарину між сидінням та бильцем крісла. Першим порухом було побігти за нею, але вона стрималася. Щоб зайти в телефон, треба набрати пін-код або притулити палець. Ліне зазирала в руки Генрієтте, коли та набирала пін-код біля барної ляди. 0208. Ще подумала, що чотири цифри, можливо, дата народження доньки або коханого.

Вона провела пальцем по екрану. Усе може виявитися дуже просто.

0208.

Телефон відкрився.

Ліне глипнула на вхідні двері. Генрієтте дуже швидко виявить відсутність телефону. Будь-якої миті вона може повернутися до кав’ярні.

Ліне насамперед увійшла в месенджер. Даніель стояв у списку третім. Вона погортала листування, скропила, не читаючи, записочки про цілком практичні буденні справи, зупинилася на короткому відеофайлі, надісланому співмешканцеві у неділю зранку. Спершу Ліне не зрозуміла, про що там ідеться, камера вібрувала, доки нарешті сфокусувалася на клавіатурі. У кадрі видно було дві руки, пальці бігали по літерах. Ліне стало млосно. То був її ноутбук і її пальці. Генрієтте фільмувала їхню останню зустріч. Лінині пальці швидко набрали пароль, але в сповільненому програші відчитати його не було проблемою.

Ліне голосно вилаялася, глянула на двері й знову взялася скропити. Напередодні Даніель прислав Генрієтте фото її інформаційної стіни в підвальному офісі.

«Знайди все, що зможеш, про цих людей», — написав він у повідомленні.

Ліне не треба було збільшувати фото, щоб побачити, яких людей мав на увазі Даніель. То були імена, написані навколо імені Леннарта Клаусена. Томмі Плейм та Аксель Скавгауґ. Обоє стали жертвами нападників.

Теленькнув дзвоник над вхідними дверима. То була Генгрієтте.

Ліне вимкнула телефон, помахала ним у повітрі.

— Ти забула, — усміхнулася вона вимушено. — Лежав на кріслі.

Генрієтте подякувала й теж усміхнулася.

— Я без телефона, як без рук, — сказала вона.

Ліне провела її до дверей. Вони знову попрощалися, і Генрієтте зникла за рогом. Відразу по тому вона проїхала в блакитному «ауді» вулицею з телефоном біля вуха.

Ліне теж вийняла з кишені мобільний, щоб зателефонувати батькові й повідомити, що гра почалася.

65

Адріан Стіллер зайшов у банк услід за молодою парою. Вони відірвали в автоматі талончик з номером своєї черги і сіли чекати. Стіллер підійшов до інформаційної стійки й попросив покликати Веґарда Скоттемюра.

Чоловік за стійкою глянув на монітор свого комп’ютера.

— Він саме консультує клієнта, — повідомив він із завченою усмішкою на губах.

— Я не можу чекати, — наполіг Стіллер.

Банківський службовець глянув на нього так, ніби нічого подібного ще не чув.

— Гляну, чи скоро закінчить, — сказав він, сповзаючи зі свого табурета.

Стіллер рушив за ним. Веґард Скоттемюр сидів у боксі зі скляними стінками. Літня клієнтка вже збиралася йти.

— До тебе відвідувач, — сказав службовець з інформації.

Скоттемюр визирнув з бокса, зустрівся зі Стіллером поглядом, і на його обличчі майнула якась тінь приреченості. Він випровадив клієнтку. Стіллер зайшов у бокс і зачинив за собою двері.

— Добрий день, — привітався він, сідаючи.

Скоттемюр лише кивнув.

— Ви були не зовсім чесні зі мною, — сказав Стіллер.

Скоттемюр стрепенувся, наче обурившись.

— Але я нічого більше не знаю.

— Гадаю, ви збрехали, ніби зійшли з маршруту, щоб відлити. Ви цілеспрямовано звернули до насосної станції. Мали там зустріч?

— З ким?

— З коханцем.

Обличчя Скоттемюра пополотніло. Стіллер розповів, як криміналісти дослідили місцевість навколо станції і знайшли сліди сексуальної активності між двома чоловіками.

— Одним із них були ви. Мені треба знати, хто ваш партнер.

Скоттемюр похитав головою, але не для того, аби заперечити слова Стіллера.

— Це вже не має значення. Він давно помер.

— І все ж… Я мушу знати ім’я.

Скоттемюр задумався.

— Він був одружений. Я не хотів би заплямувати пам’ять про нього.

— Ми розслідуємо зникнення людини як можливу справу про вбивство. Вам доведеться назвати ім’я, — наполягав Стіллер. — Або зараз мені, або згодом, на допиті в суді.

Веґард Скоттемюр схопив ручку, перебирав її у пальцях.

— Ми зустрічалися у басейні, — почав він. — Разом ходили в сауну, але це не були місця, де можна спокійно поговорити чи покохатися, тому ми домовлялися про інші місця зустрічей.

— Насосна станція, наприклад.

— Так, станція — одне з таких місць. Він був одружений, а я жив разом з батьками. Вони не повинні… вони нічого про мене не знають. Ми мали день для зустрічей, раз на тиждень. Він начебто вигулював собаку, а я бігав.

Стіллер подумки перебрав список, у якому Скоттемюр займав чільне місце. Там був і чоловік з собакою — останній у списку. Стіллер не пам’ятав прізвища, але з’ясувати буде неважко.

— Лише раз ми застали біля станції сторонніх. Загалом, це було дуже тихе місце.

— І ті сторонні з’явилися там у день зникнення Симона Мейєра?

— Під будівлею стояло авто, тож я розвернувся і побіг в інший бік.

— Яке авто?

— Універсал.

— Колір?

— Червоний.

Стіллер відчув, як у жилах завирував адреналін. Без сумніву, авто, яким Ян Ґюдім вивіз награбовану здобич.

— Чому досі нічого про це не сказали?

— Бо ви розшукували чорний автомобіль.

Скоттемюр мав рацію. Одна жінка бачила, як до наносної станції під’їжджало чорне авто. Вона не могла згадати, якого саме дня це було, але її свідчень було достатньо, щоб розпочати пошуки чорного автомобіля. Скоттемюр, звісно, розумів, що його спостереження важливе, але мовчав зі страху, аби хтось, бува, не довідався, чого його туди занесло.

— Рейдар прийшов пізніше й теж його бачив, — додав Скоттемюр.

Чоловік з цуциком, подумав Стіллер. Ім’я відразу спливло в пам’яті.

— Рейдар Даль?

Веґард Скоттемюр кивнув.

— Що він бачив?

— Чорне авто, про яке писали в газеті.

— Що ще він розповідав?

— Більше нічого. Авто стояло перед станцією. Побачивши його, Рейдар подався геть.

— Не назвав марку? Не сказав, чи сидів хтось у салоні?

Скоттемюр похитав головою.

— Мені здалося, що він не все розказав, але зі мною так і не поділився. Після тих подій ми більше не зустрічалися… ну… в особливий спосіб. А якщо десь і перетиналися, то ніколи не згадували насосну станцію.

Стіллер уже готовий був змиритися, що ця нитка теж нікуди його не приведе.

— А чи міг він говорити про побачене з кимось іншим?

— Таж з поліцією говорив!

— Так, правда, — кивнув Стіллер і підвівся. — Дякую за розмову!

Скоттемюр звів на нього розгублений погляд, вражений, що той так раптово урвав розпитування.

— Проводжати не треба, — сказав Стіллер і вийшов.

В авті він взяв папку з матеріалами «справи Єршьо» з написом «Свідки», знайшов протокол допиту Рейдара Даля. Допит проводив полісмен місцевого відділку Арнт Ейканґер.

Свідчення було записано як довільний переказ телефонної розмови, а не формальний допит. Стіллер його вже читав, але зараз переглянув іще раз. Ейканґер писав, що він дав зрозуміти свідкові, що в околиці, де зник Симон Мейєр, бачили чоловіка з цуциком і дехто упізнав його. Рейдар Даль підтвердив, мовляв, його справді могли там бачити. Песик називався Єппе, сіро-чорний семимісячний тібетський тер’єр. Даль розповів, де саме гуляв з цуциком, назвав ім’я дружини, яка була вдома на момент його виходу на прогулянку і повернення з прогулянки. Унизу — резолюція на одне речення про те, що інших фактів свідок не знав. Ото й усе. Але навряд, чи це було правдою.

66

Усе спостережне обладнання перенесли з лікарняної палати пансіонату в Абільдшьо в гараж у Колботні. Три камери почепили в самому гаражі, ще дві — надворі. На обох кінцях вулиці поставили поліційні пости. Озброєна група захоплення з місцевого поліційного відділку ховалася у бічній вуличці і вже за хвилину могла бути на місці.

Вістінґ сидів перед телеекранами в домашньому кабінеті Бернгарда Клаусена. Минуло чотири години після розмови Ліне з Генрієтте Коппанґ. Достатньо часу для злочинців, аби заворушитися.

— Вочевидь чекають темряви, — висловив припущення Тюле, ніби прочитавши його думки.

Вістінґ перевірив дані на комп’ютері.

— Де вона? — запитав Тюле.

— Там, де й була, — Вістінґ обернув до нього монітор.

Червона цятка на карті показувала, де стоїть червоне «ауді» Генрієтте. До неї застосували ту саму систему, що й для спостереження за Ліне, коли вони зустрічалися у кав’ярні в Ставерні. Після зустрічі маячок на «ауді» рухався дорогою у напрямку Ларвіка. У самому Ларвіку авто заїхало на паркувальний майданчик і зупинилося.

Вістінґові це не дуже подобалося. Генрієтте ніби не мала причин перебувати в місті.

— Може бути збій у програмі? — запитав він. — Може, зависла?

— Навряд, — відповів Тюле. — Вишли патруль перевірити, чи авто досі там стоїть.

Задзвонив телефон. Чутно було, що Стіллер їде в авті.

— Новини? — запитав він.

— Ти б знав, якби були, — запевнив його Вістінґ, умикаючи динамік, щоб Тюле теж міг чути розмову.

— Помітний якийсь рух Генрієттиного авта?

Вістінґ знову глянув на монітор.

— Ні.

— Може, насолоджується спа-процедурами, — Тюле кивнув на карту. — Неподалік розташований спа-готель.

Вістінґ переклав мобільний у другу долоню.

— Їдеш сюди? — запитав він.

— Ще ні. Маю справу. Здається, я знайшов анонімного автора.

— Хто він?

Доки Стіллер розповідав, що він довідався від Веґарда Скоттемюра, Вістінґ, заплющивши очі, намагався пригадати імена з товстої папки протоколів допитів.

— Отже, він одружений, — констатував Вістінґ, коли Стіллер розповів про чоловіка з цуциком.

— Він мертвий, — виправив Стіллер. — Але я спробую поговорити з вдовою, його дружиною.

— Думаєш, вона щось знає? — засумнівався Тюле.

— У кожному разі, варто спробувати.

Зв’язок погіршився, ніби Стіллер заїхав у тунель. Тож вони закінчили розмову.

Вістінґ підвівся, підійшов до вікна, визирнув надвір, сховавшись за гардинами. Потім знову сів перед екранами. У кабінеті надовго запала мовчанка.

Тюле перевірив радіозв’язок, упевнився в контакті зі спостерігачами на вулиці.

— Треба було встановити нагляд ще й за Ліндбергом та Квамме, — пробурмотів він.

Вістінґ теж так вважав, але часу їх розшукати, щоб встановити маячки, не було.

— Білий фургон, двоє чоловіків, — передав по рації один із патрульних.

За кілька секунд фургон з’явився на екрані й поїхав собі далі.

— Коли тепер темніє? — запитав Вістінґ. — О дев’ятій? О пів на десяту?

— Десь так, — відповів Тюле.

— Ще три години…

Чекання його дратувало. Вістінґ вставав, нипав туди-сюди кімнатою, знову сідав. Він крутився на офісному стільці, знічев’я висував і засував шухляди столу. Вони з Мортенсеном уже побували тут півтора тижня тому й нічого цікавого не знайшли. Він висунув іще одну шухляду, вийняв з неї матеріали про онкозахворювання, на яке страждала дружина Клаусена. Глянцева брошура приватної ізраїльської клініки презентувала нові експериментальні методи лікування ракових хворих. Бернгард Клаусен, певно, перебував у розпачі, коли занедужала дружина.

Вістінґ відклав матеріали набік, узяв телефон і почав читати всякі інтернет-газети.

— Темний «пасат», чоловік, — почувся голос у рації.

Щось у тоні патрульного змусило Вістінґа глянути на екран.

— Він проїжджає тут уже втретє, — додав полісмен. — Може, розвідує ситуацію.

Автомобіль з’явився на екрані й поволі поїхав далі.

Тюле схопився за рацію.

— Реєстраційний номер?

Відповідь прийшла не відразу.

— Орендований, працюємо, щоб знайти користувача.

— Це недобре, — завважив Вістінґ. — Якщо патрульні бачили його тричі, то й він їх тричі бачив. Ми могли проколотися.

Тюле покопирсався у своїй торбі й вийняв два багети.

— Може, хтось із місцевих мешканців, — сказав він, перекидаючи Вістінґові багет.

Вістінґ мовчки жував, не зводячи очей з непорушної червоної цятки на моніторі. Що довше він на неї витріщався, то гострішим ставало відчуття, ніби щось пішло не так. Щось, що вони прогледіли або не врахували. Щось, що може призвести до біди…

67

Стіллер чекав на Рут Даль перед пофарбованим у коричневий колір будинком на вулиці Бйорнемюрваєн. Він прикинув, до звідси до Єршьоприблизно чверть години пішої ходи.

Коли подзвонив Стіллер, Рут Даль вдома не було. Він пояснив, що хотів би поговорити з нею про Симона Мейєра й про те, що міг би знати про зниклого хлопця її чоловік, і вона відразу запропонувала зустрітися у неї. Вдова мовби чекала на його дзвінок. Стіллер умить сповнився оптимізмом у передчутті того, що могла йому розповісти Рут Даль.

Білий «універсал» заїхав під будинок. Стіллер кивнув жінці, яка вийшла з авта. Вона підійшла до дверцят багажника, відчинила його й зсадила на землю коротко стриженого сірого тер’єра.

— Це — Єппе, він уже старенький, — сказала вона.

Стіллер присів напочіпки перед песиком, дав йому обнюхати свою руку й аж тоді погладив.

Господиня провела гостя на кухню. Песик поволі почалапав за ними. Рут налила йому в миску води.

— Я припускала, що хтось може прийти, — сказала вона, жестом запрошуючи Стіллера сісти.

Стіллер підсунув собі стілець, сів, виклавши лікті на стіл. Він почувався збудженим. Іноді саме так розкривалися старі справи. Деякі люди, котрі володіли інформацією, не наважувалися прийти з нею в поліцію, а чекали, доки поліція сама їх розшукає.

— Тоді всіх зацитькали, усе замовчали, — розповідала Рут, сідаючи за стіл, песик влігся під столом. — Але ж тепер він мертвий…

— Ви маєте на увазі Бернгарда Клаусена?

— Того вечора, коли зник Симон Мейєр, Рейдар бачив його біля насосної станції.

— Він це вам розповів?

— І не лише мені. Місцевій поліції — теж, але ті не зважили на його свідчення.

— Кому саме розповів? Арнтові Ейканґеру?

Рут Даль кивнула.

— Ейканґер наполягав, що хлопець потонув, але ж його тіла так і не знайшли.

— Що розказав ваш чоловік?

— Він вигулював Єппе. Іноді вони ходили до озера. Кілька разів зустрічали там Симона.

Стіллер кивнув, чекав на продовження.

— Того вечора двері станції були відчинені. З-поза неї виїхав автомобіль. З авта вийшов Бернгард Клаусен, відчинив багажник, а тоді притягнув зі станції важкий сміттєвий мішок.

— Гм, сміттєвий мішок, — повторив Стіллер, аби лише щось сказати.

— Не знаю, що в ньому було, — вела далі Рут Даль. — Рейдар теж не знав. Він просто непомітно звідти вшився. Але, можливо, отой рух навколо станції був якось пов’язаний зі зникненням хлопця.

Стіллер перебирав у голові почуте. Якщо вірити словам Рут Даль, то гроші цілком міг забрати Бернгард Клаусен. 80 мільйонів, звісно, величезні гроші, спокусливо великі гроші… Але він не уявляв собі, як тодішній міністр охорони здоров’я міг наважитися ризикувати задля них своєю кар’єрою. Ну, не для того ж, щоб покинути їх припадати пилюкою на дачі!

— Ваш чоловік був певний, що бачив самого Бенгарда Клаусена, а не лише його машину? — запитав Стіллер.

— Я знаю лише те, що розповів Рейдар, — відповіла вдова. — Тоді він уже був на лікарняному. Серце почало збоїти. Дні для нього минали трохи наче в тумані. Ейканґер вважав, ніби Рейдар сплутав дні, але ж він бачив велосипед Мейєра під стіною станції. Отже, то був той самий день…

З-під столу долинуло собаче хропіння.

— І про все це він розповів у відділку поліції? — перепитав Стіллер.

Рут Даль поклала руки на стіл.

— Невже в паперах допиту нічого про це не написано?

— Не так детально, як ви розповідаєте.

— Рейдар щось подібне підозрював, — зітхнула вона. — Він не мав певності, що Ейканґер візьме до уваги його свідчення. Бо він же теж бавився у політику. А Рейдар був не з тих, хто наполягатиме на своєму праві. Однак я порадила йому написати про це комусь нагорі.

— І він написав?

— Так, генпрокуророві…

68

Після їжі Вістінґа похилило в сон. Він ледь не заснув перед моніторами, коли задзвонив телефон. Телефонував журналіст з «Даґбладет», який докучав йому раніше з пожежею на дачі й мемуарами Клаусена. Вістінґ увімкнув безгучний режим і дочекався, доки завершився дзвінок.

Червона цятка й далі непорушно завмерла на автостоянці перед готелем у Ларвіку. Вістінґ прикинув подумки: Ліне зустрічалася з Генрієтте Коппанг майже сім годин тому.

— Щось затягнулися спа-процедури, — завважив Тюле. — Може, вона вирішила заночувати в готелі?

Вістінґ сумнівався. Відчуття біди гризло його весь вечір, а тепер просто досягло піку, і він мусив якось тому зарадити. Подумав, чи не зателефонувати Ліне й запитати про плани Генрієтте на той день, якщо вона, звісно, ними поділилася, але натомість набрав прямий номер центрального пульту в своєму поліційному окрузі.

— Буде виконано за півгодини, — пообіцяв черговий. — Що за авто й де стоїть?

— Синє «ауді», — пояснив Вістінґ, назвав адресу та реєстраційний номер.

— Я передзвоню.

Вістінґ подякував. За вікном темніло. Двоє хлопчаків-велосипедистів у футбольних спортивних костюмах і з великими торбами зупинилися на вулиці, певно, поверталися з тренування. Злодійкувато пороззиралися, потім один зліз з велосипеда. Доки товариш тримав його велосипед, перший хлопець зайшов у садок, сторожко поглядаючи на вікна будинку, підкрався до яблуні, зірвав два яблука, притьмом повернувся до друга, стрибнув на велосипед, і обидва чкурнули.

Знову задзвонив телефон. Знову Юнас Гільдре з «Даґбладет». Вістінґ подумав, що можна, зрештою, і відповісти.

— Я з приводу Бернгарда Клаусена, — пояснив журналіст. — Тут трапився один епізод, про який я хотів би вас поінформувати.

— Який епізод?

— Я ж був минулого тижня у Ставерні, фотографував згарище й розмовляв з сусідами. Один з них розповів мені про картонні коробки, які ви виносили.

Вістінґ сам собі кивнув. Знав, звідки ноги ростуть.

— Той сусід зателефонував мені кілька годин тому, розповів, що у нього побував іще один чоловік, який розпитував про те саме, що і я. Сказав, що ви повинні про це почути, але сам телефонувати не забажав.

Вістінґ випростався.

— А тепер детальніше, прошу.

— Один тип прочитав у газеті про коробки й захотів дізнатися більше. Невдовзі йому почали погрожувати.

— Це ж як?

— Той, хто погрожував, був високий і кремезний, однозначно вживав анаболіки. Вимагав інформації.

— Сусід-дачник міг знати більше, ніж написано в газетах?

— Він розказав про вас.

— Про мене?

— Сказав, хто ви. Що ви з напарником поверталися на згарище й розпитували про вкрадені каністри. Того чоловіка це дуже зацікавило.

— Що саме?

— Ваше прізвище й те, що ви з поліції.

Вістінґ обвів поглядом порожні монітори. На них нічого не відбувалося. Грабіжники збагнули, що поліція знайшла гроші, і капітулювали.

— Розумію, — промовив Вістінґ. — Коли це було?

— Сьогодні вранці. З ним іще була жінка, але вона не виходила з авта.

— Що за авто?

— Синє «ауді».

Вістінґ знову кивнув сам до себе.

— Дякую за дзвінок, — сказав він.

Але Юнас Гільдре ще не закінчив розмови.

— Ви могли б мені трохи більше розповісти про те, що відбувається? — запитав журналіст. — Що було в тих коробках?

— Я вже вам казав. Особисті речі покійного.

Аудюн Тюле штурхнув Вістінґа й тицьнув пальцем на монітор з картою. Червона цятка зрушила з місця.

— Це може означати все, що завгодно, — не поступався журналіст.

— Дякую за дзвінок, — повторив Вістінґ і вимкнув розмову.

Червона цятка поверталася в бік Ставерна. Вона мала б виїхати на Е18 у напрямку Осло, натомість поїхала через центр містечка.

Вістінґ підвівся. Цятка сповільнила рух, заїхала в добре знайомий йому житловий квартал, а тоді зупинилася. Перед його будинком…

69

Ліне найліпше працювалося, коли за вікном було темно. Наче її мучило нечисте сумління, що вона в білий день сидить у чотирьох стінах за комп’ютером. До того ж, їй було легше зосередитися на роботі, знаючи, що Амалія спить.

Ліне облаштувалася у робочій кімнаті матері на другому поверсі. Колись мама перевіряла там учнівські зошити й укладала освітні плани.

Матеріал починав набирати форми. Ліне все ще бракувало багатьох відповідей, дратувала необхідність працювати уривчасто, та все ж вона зуміла написати чимало виокремлених текстів, які згодом можна буде легко «зшити» докупи.

Останні півгодини Ліне писала про хворобу Ліси Клаусен. То була рідкісна форма раку, яка виникала в клітинах, відповідальних за вироблення гормонів, що керували багатьма найважливішими функціями організму. Симптоми були непомітними, проявилися вже аж болями. Пухлини поширювалися дуже швидко. Цю форму раку вважали найагресивнішою і здатною успадковуватися.

У деяких медичних журналах вона вичитала про ліки, здатні пригальмувати ріст пухлин, а отже, подовжити життя. У клініках Ізраїлю та Мексики лікували також за допомогою радіовипромінювання, яке в окремих випадках зупиняло ріст пухлин і навіть призводило до їх всихання. Однак ліки й методи лікування були неймовірно дорогими, норвезька система охорони здоров’я не покривала видатки на них.

Ліне погортала свої нотатки й знайшла інформацію, що Бернгард Клаусен мав намір продати дачу, аби профінансувати лікування дружини за кордоном, навіть розмовляв про це з прем’єр-міністром. Важко сказати, скільки коштувало б таке лікування і скільки Клаусен зміг би отримати в 2003 році за свою дачу, але грошей йому точно не вистачило б.

Ліне відхилилася на спинку стільця.

А ось 80 мільйонів в іноземній валюті — цілком інша справа.

Проблема лиш у тому, що пограбування в Ґардермуені трапилося приблизно через півроку після смерті Ліси Клаусен.

Сторонній звук змусив Ліне озирнутися на двері. Вона не могла чітко визначити, долинав він зсередини будинку чи ззовні.

Ліне підвелася, зазирнула до кімнати, де спала Амалія. Доня лежала горілиць, дихала глибоко й спокійно. Дівчинка, чесно кажучи, була більше схожа на свого батька, ніж на неї. Ліне іноді думала про нього, про те, як би склалося її життя, коли б вона залишилася з ним. Колишній коханий працював у ФБР. Вона познайомилася з ним, коли він приїхав до Норвегії у службове відрядження. Через роботу він не міг переїхати сюди, зате її нічого не стримувало від переїзду.

Ліне поправила ковдру, погладила доню по щічці. Раптом одна думка почала набирати чітких обрисів у її голові.

Вона швидко повернулася до кімнати, знайшла фотографії з толоки, які їй позичив Трюґве Юнсрюд. Фото Бернгарда й Леннарта Клаусенів так і лежало першим у пачці. Однакове підборіддя, і більше ніякої схожості між батьком та сином.

У комп’ютері Ліне знайшла файл з фото Ліси Клаусен, відкрила його на весь екран. Ось від кого Леннарт успадкував світле волосся, блакитні очі й кругле обличчя.

Може, хворобу матері теж успадкував? Може, цього й боявся Бернгард Клаусен?

У своєму тексті Ліне наголошувала на тому, що Леннарт Клаусен випадково натрапив на крадені гроші, а після його загибелі їх знайшов його батько й привласнив собі. Однак цілком можливо, що Бернгард Клаусен сам їх викрав зі сховку, щоб мати кошти на лікування, якби раптом захворів син.

Ліне схвильовано погортала свої записи аж до зустрічі з його особистою секретаркою. У блокноті було записано лише ключові слова й уривки фраз, але з їх допомогою вона змогла реконструювати висловлювання Едель Голт. Бернгард Клаусен змінився після смерті дружини, спохмурнів і замкнувся у собі, почав подовгу гуляти на самоті.

Припущення міцніло, що довше вона думала над цим. Згрубша, це було дуже схоже на мимовільну крадіжку Амалією пакетика з льодяниками, який так спокусливо стояв на полиці крамниці просто перед дитячим возиком. Трапилася нагода. Багато хто вчинив би так само. Але Бернгард Клаусен мав ще й мотив. Для нього гроші могли означати різницю між життям і смертю.

У голові спливла ще одна думка. Рита Салвесен сказала щось таке, що мало сенс. Бернгард Клаусен провідував її, коли внучці виповнився рік. Він дав Риті свою візитівку й запевнив, що в разі потреби вона будь-коли може звертатися до нього. Коли вона пізніше хотіла позичити гроші на переїзд до Іспанії, Бернгард Клаусен відмовив, мовляв, він казав, що готовий допомогти, якби хтось, невістка чи внучка, серйозно занедужали.

Якщо форма раку в Ліси Клаусен мала генетичне походження, то могла б уразити й онуку. У цьому, мабуть, пояснення, чому Бернгард Клаусен не позбувся грошей після загибелі сина. Сім’я була для нього понад усе. Трюгве Юнсрюд теж так сказав, передаючи їй фотографію батька і сина.

Події біля насосної станції почали вимальовуватися перед її внутрішнім зором: засмучений, поринувши у депресивні думки, Бернгард Клаусен прогулюється над озером Єршьо. Бачить Ґюдіма, який заносить на станцію пластикові сміттєві мішки, але сам залишається непоміченим. Ґюдім замикає двері і їде геть. Цікавість змушує Клаусена добути ключ зі схованки. Він потрапляє до приміщення станції і знаходить гроші.

Ліне вже хотіла зателефонувати Вістінґові й поділитися думками, але потік свідомості не відпустив. Якщо Бернгард Клаусен справді забрав гроші, то й у зникненні Симона Мейєра винен теж він. Саме на це й натякав анонім у листі до генпрокурора.

Усе раптом набрало логічних обрисів. Пояснення лежало на поверхні, хай і складалося з окремих уривчастих фрагментів. Та коли Ліне все правильно посортувала, відразу проявився взаємозв’язок.

Вона почала вбирати думки в слова, записувати їх на папері. Зібрані докупи факти, сформульовані в конкретні речення, доводили, що Бернгард Клаусен і був убивцею Симона Мейєра. Ніби тінь від хмари посувалася убік, освітлюючи їй відповідь на запитання, де заховане тіло. Відповідь крилася у фактах, які вона вже зібрала. Знайдене тіло Симона Мейєра стало б остаточним доказом того, що вона думала в правильному напрямку.

Ліне покинула недописане речення і почала нишпорити в паперах та нотатках, розсипаних на столі. Звук, що долинув з нижнього поверху, змусив її завмерти. Вона так захопилася своїми експериментами, що не помічала нічого навколо. У будинку хтось був…

70

Чулися наче кроки.

Ліне прислухалася, затамувавши подих. Так, кроки… Скрипнула п’ята сходинка на сходах. Вона завжди скрипіла. Хтось піднімався до неї нагору.

Рука намацала телефон. Вона нечутно зсунулася зі стільця.

Той, хто піднімався нагору, шукав її. Сходи вели на піддашшя з коридорчиком і чотирма кімнатами: ванною, її старою дівчачою кімнаткою, де зараз спала Амалія, колишньою братовою кімнатою і тією, де вона перебувала цієї миті.

Ліне зняла код з телефону, водночас роззираючись у пошуках сховку або якогось знаряддя, щоб оборонитися.

Нічогісінько.

Великий палець ковзнув по тріснутому екрану. Навпомацки набрала 112.

Вона чула, як пішли гудки, але часу на повідомлення вже не залишилося. Пройму дверей заповнила собою постать чоловіка в чорних спортивних штанах, футболці, рукавичках і балаклаві на обличчі.

Ліне відступила крок назад. Наткнулася на офісне крісло і вперлася спиною в письмовий стіл. Вона чула, як на іншому кінці відповіли. Ліне обережно опустила мобільний на сидіння крісла, сподіваючись, що оператор зрозуміє, що відбувається, і відстежить дзвінок.

Чоловік зайшов у кімнату.

— Чого тобі треба? — запитала Ліне.

Голос виявився слабшим, ніж вона очікувала.

Чоловік не відповів, підійшов до крісла, скинув телефон на підлогу й розтоптав ногою, а тоді рвучко сіпнувся до неї.

— Бісова курва! — зашипів він. — Де твій батечко?

Від удару Ліне втратила рівновагу, а від болю їй запаморочилося в голові.

— Тут його нема, — насилу промовила вона, торкаючись обличчя.

Мабуть, тріснула губа. Кров стікала підборіддям.

— А твоя донечка? Де вона?

Ліне не могла присилувати себе відповісти.

Новий удар в обличчя. Ліне ледь стримала крик.

— Думала, ми нічого не допетраємо? — вів далі чоловік.

Вочевидь, перед нею стояв Даніель Ліндберґ, але вона не розуміла, про що він каже.

— Я знаю, хто твій батечко! — жовчно випльовував він слова. — Коп-чортяка!

Чоловік схопив Ліне однією рукою за горло і міцно стиснув.

— Яке бісове нахабство, — сичав він. — Використати власну доньку!

Вільною рукою непрошений гість скинув зі столу на підлогу всі папери.

Ліне стало важко дихати, але ясність думки не пригасла. Вони довідалися, хто її батько, і розгадали його задум. Мабуть, збагнули, що ніяких грошей у гаражі Бернгарда Клаусена немає, але й не знали, що вони в домі Вістінґа.

— Ти надто далеко зайшла, це вже особиста образа, — вів далі чоловік у балаклаві. — Твій батечко отримає персональне повідомлення.

Він втиснув Ліне в крісло.

— Сама йому напишеш! — сказав чоловік, послаблюючи руки на горлі.

Він поклав перед нею аркуш паперу, дав знак, щоб вона взяла ручку. Ліне послухалася.

— Іди к бісу!

— Щ-що? — затинаючись пробелькотіла Ліне.

— Це — послання твоєму батькові: Іди к бісу! Як думаєш, він зрозуміє? Зрозуміє, що має облишити ту справу? Бо якщо продовжуватиме у тому ж дусі, нічого доброго не доб’ється!

Чоловік нависав над Ліне. Дихання гаряче, з солодкавим запахом.

Ліне почала писати. Вона здогадалася, навіщо прийшов цей страшний чоловік у балаклаві і про що йому йдеться. Грабіжники розуміли, що покарання — це лише справа часу. Вони готові були пустити в хід усі методи й засоби, лиш би зупинити розслідування. Насильство й погрози — їхні звичні аргументи.

— А тепер можеш намалювати котика. Ти ж так гарно вмієш малювати котиків… Батечко твій знає, що трапилося з котом, хіба ні?

У Ліне тремтіли руки. Від неконтрольованих рухів, лінії лягали нерівно. У кота з’явилися вуха й хвіст. Раптом Ліне завмерла, притиснувши ручку до паперу, не певна, чи зловмисник почув те саме, що й вона.

— Мамо! — знову крикнула зі спальні Амалія.

71

— Альфа, це — Браво 3–0.

Аудюн Тюле схопив рацію, відповів на виклик.

— Стосовно сріблясто-сірого «фольксвагена пассата» 1,6 TDI, що його ми тричі бачили в районі. За кермом — чоловік, але автомобіль орендований на короткий час на ім’я Генрієтте Коппанг.

— Прийнято, — відповів Тюле.

Вістінґ не відводив погляду від карти на моніторі. Червона цятка зупинилася перед його домом, а потім підкотилася до будинку Ліне. В автомобілі, без сумніву, перебували Даніель Ліндберг і Генрієтте Коппанґ. Отже, орендованим автом з великою ймовірністю керував Александер Квамме. Мабуть, побачив нишпорок і збагнув, що в будинку Клаусена їм влаштували пастку.

— Думаю, нас розкусили, — промовив Вістінґ.

Тюле з ним не погодився.

— Вони приїхали сюди на розвідку, — сказав він. — Уже стемніло. Вони повернуться уночі.

Вістінґ взяв телефон, подзвонив Ліне. Спершу в слухавці було тихо, потім почулися уривчасті гудки. Він вилаявся і набрав її номер знову. Ліне не відповідала. Тоді він набрав центральний пульт поліції.

— Вибачте, — відповів старший інспектор. — Я був трохи зайнятий, сталася серйозна дорожня пригода, коли я саме хотів вам зателефонувати. Ми вислали патруль, але за вказаною адресою «ауді» немає.

— Я знаю. Авто переїхало в інше місце, — Вістінґ на мить замовк, йому стиснуло горло. — Виникла прикра ситуація. Боюся, що наша операція провалилась. Я поза Осло, але, можливо, об’єкт проник у моє приватне помешкання. Удома лише донька з малою дитиною.

— Існує загроза їхньому життю?

— Не знаю… Не можу додзвонитися до доньки.

— Вислати патрульне авто? Саме на цю мить вільного немає, але я щось вигадаю…

Вістінґ відчував, як кров гупає йому у вухах. Можливо, операція усе ж не провалилась іще? Зловмисники могли й не знати, що в коробках, які винесли з дачі Клаусена, були гроші. Ану ж, вони й досі сподіваються, що здобич сховано в потайному місці Леннарта. Може, червона цятка спинялася на вулиці під будинками його і Ліне лише задля спостереження, чи є хтось удома, перш ніж самим податися в Осло. Поліційне авто може все зруйнувати.

— Ні, — відповів він. — Не треба… Дякую!

Вістінґ зателефонував Мортенсенові.

— Сідай у машину і їдь до мене додому. Задзвони, коли під’їжджатимеш.

Мортенсен ні про що не питав.

— Боюся, це горить, — додав Вістінґ.

72

Зі спальні знову долинув голос Амалії.

— Мамо!

Ліне не відповіла, бачила лише, як губи за балаклавою розтягнулися в усмішці.

— Гроші в підвалі, — прошепотіла вона.

Чоловік сіпнув головою, ніби від удару.

— Що ти сказала?

— Гроші з пограбування в аеропорту… Вони лежать у підвалі.

— Тут?

— Так.

Чоловік зареготав.

— Чому тут?

— Слідча група… — почала Ліне. — Тут їхній командний центр.

Сміх стих. Чоловік різко шарпнув Ліне зі стільця.

— Показуй! — скомандував він і штовхнув її до дверей.

Ліне впала на підлогу, але зіп’ялася на ноги, сподіваючись, що Амалія не вийде зі своєї кімнатки.

— Мамо! — знову покликала дівчинка.

— Почекай! — гукнула Ліне. — Я зараз прийду, моя маленька!

Чоловік боляче штурхнув її межи плечі. Ліне знову ледь не втратила рівновагу, але дійшла до сходів. Вона відводила страшного дядька подалі від донечки.

— Он там! — сказала Ліне, показуючи на двері підвалу.

Чоловік натиснув на клямку.

— Замкнено… Де ключ?

— У тата.

Чоловік відступив крок назад, вивчаючи двері. Замок простенький, до нього підійдуть будь-які хатні ключі. Він потягнув Ліне за собою до туалету, зазирнув на двері зсередини. Ключа не було. У дверях гардеробної, де висіли неходові на щодень речі — зимові куртки, лижні штани та інший одяг, — ключа теж не було.

Чоловік потягнув Ліне назад до підвалу, спробував виважити двері плечем. Сигналізація спрацює, щойно він виб’є двері. Це може налякати Амалію, але може прогнати зловмисника й попередити батька. Та, з іншого боку, зовсім не відомо, як зреагує бандит на те, що вона його не попередила про алярм.

Він заніс ногу для удару по дверях.

— Сигналізація, — застерегла Ліне.

— Що ти сказала?

— Усередині сигналізація.

— Знаєш код?

— Ні, — збрехала Ліне.

— Але гроші там?

Ліне кивнула.

— Дев’ять картонних коробок.

Чоловік вилаявся, відволік її назад до гардеробної, жбурнув на підлогу й увімкнув світло. Поздирав з вішаків увесь одяг, доки, врешті, знайшов пасок і звелів Ліне закласти руки за спину. Цупка шкіра врізалася в тіло, коли він затягнув пасок на зап’ястках.

На полиці під стелею лежали два спальні мішки. Чоловік стягнув одного, розкотив на підлозі.

— Залазь! — скомандував він.

Ліне сіла, підсунулася до отвору.

— Головою вперед! — прикрикнув чоловіка.

Мабуть, вона задовго вагалася, бо чоловік схопив спальник і натягнув їй на голову. Ліне враз забракло повітря. Вона закашлялася, докладаючи неймовірних зусиль, щоб не запанікувати, відчула, як він іще одним паском стягнув їй ноги.

— Ні! — крикнула вона. — Прошу!

Удар носаком у живіт змусив її захлинутися болем. Вона почула, як замкнулися за ним двері гардеробної. Кроки віддалились у напрямку вхідних дверей. І все стихло.

Дихати ставало дедалі важче. Повітря наче не доходило до легень.

Ліне перевернулась на бік і почала смикати за спиною руками. Пасок ледь ослабнув. Вона перевернулася на інший бік і відчула обличчям щось холодне й гостре. Розсувний замок. Притулилася губами, намагаючись втягнути крізь нього хоч трохи повітря і не перестаючи вивертати руки за спиною.

Гаряче, вогке повітря ватою затуляло обличчя, з неї цебенів піт.

Пасок розтягнувся. Вона висмикнула праву руку, допомогла собі нею звільнити ліву. Відчувала, як здерла шкіру на тильному боці долоні. Потім підтягнула коліна, вперлася спиною у тканину спального мішка й випростала руки над головою. У ногах спальника теж мала б бути сувалка замочка. На жаль, Ліне помилилася, цей спальник не мав сувалки з обох кінців. Але з вільними руками було легше впоратися з паском на ногах. Крізь спальний мішок вона намацала пряжку, зуміла схопити кінець паска й потягнути за нього. Пасок розстібнувся.

Ліне вужем вислизнула з мішка, жадібно хапаючи ротом повітря.

Вибравшись з пастки, відкинула спальник набік і трохи полежала на спині, збираючись з думками.

Почулося рипіння вхідних дверей. До неї долинули кроки й голоси, але слів розчути вона не зуміла.

Ліне підвелася, підійшла до дверей і зазирнула в замкову шпарку. Залежно від того, як прикладати до шпарки око, можна було бачити тамбур, частину коридору або двері до підвалу.

Чоловік закотив балаклаву на чоло. Вона впізнала його з фотографій — Даніель Ліндберґ. За ним — Генрієтте Коппанґ.

— Де вона? — запитала Генрієтте.

Даніель Ліндберґ показав на гардеробну.

— Там! Нікуди звідти не подінеться.

Він став перед дверима підвальної кімнатки, заніс ногу і щосили копнув. Бризнули навсібіч дерев’яні тріски. Двері піддалися, обірвалися і косо повиснули на нижній завісі.

Сигналізація почала тихенько клацати, даючи знак, що чекає на введення коду й відімкнення алярму.

Даніель увірвася досередини. Генрієтте — за ним. У шпарину Ліне могла бачити лише частину кімнати й не бачила, чим вони там зайняті. За мить обоє вийшли в коридор, кожен з відкритою пачкою, — видно, перевіряли, чи справді там гроші.

Обоє вибігли надвір і знову повернулися по нову партію. Увімкнулася сирена. Злочинці ще тричі забігали в підвал і винесли всі коробки.

Ліне трохи зачекала, а потім вийшла з комори.

— Мамо!

Амалія стояла на сходовому майданчику другого поверху, затуливши вуха руками.

Ліне вибігла нагору, схопила дівчинку на руки й міцно притулила до себе.

— Усе вже скінчилося, — сказала вона.

73

Червона цятка повернулася до його будинку. Вістінґ підвівся. У роті пересохло, долоні спітніли. Він притиснув язик до піднебіння, насилу ковтнув слину й задзвонив Мортенсенові.

— Ти де?

— За п’ять хвилин від твого дому. Може, й менше. Що відбувається?

Вістінґ пояснив ситуацію і тієї ж миті почув пілікання смс-ки.

— Чекай! — урвав його Мортенсен. — Спрацювала сигналізація!

Вістінґ відвів мобільний від вуха і теж побачив таку саму смс-ку.

— Спрацювали обидва детектори, — повідомив Мортенсен.

Надійшли ще два повідомлення від охоронної служби. В останньому надіслали фото. У кімнаті було двоє людей. При скупому освітленні якість зйомки була поганою, але він виразно бачив чоловіка й жінку з пачками в руках.

— Трясця! — вилаявся він.

— Рух! — вигукнув Тюле, показуючи на червону цятку.

Червона цятка виїхала з житлового кварталу на Брюнляваєн і рушила далі на північ.

Вістінґ знову схопив телефон.

— Якою вулицею їдеш?

— Внутрішньою, — відповів Мортенсен.

— Вони прямують тобі назустріч.

— Спробувати їх зупинити?

Вістінґ стиснув вільною рукою спинку стільця.

— Ні, їдь до мене додому. Знайди Ліне.

Вістінґ поклав слухавку, коротко дихав, зважуючи всі можливі варіанти.

Пропищало нове повідомлення від охоронної служби. То було фото Ліне з Амалією на руках, яка вимикала сигналізацію.

Пульс трохи врівноважився. Він уважно розглядав доньку і внучку, але обоє були на вигляд цілі й неушкоджені. Хотів їй зателефонувати, натомість зателефонував на центральний пульт у Кріпос. Назвав своє прізвище і посаду.

— Я керую спецоперацією за дорученням генпрокурора, — пояснив Вістінґ. — Виникла невідкладна ситуація. З Вестфолда до Осло прямують в автомобілі чоловік і жінка. Вони щойно вторглися в камеру зберігання надзвичайно важливих речових доказів і викрали велику суму готівки у валюті. Мені потрібна допомога, щоб їх спинити й затримати.

— Хвилинку! Ви зараз розмовлятимете з головним інспектором.

Вістінґа з’єднали з головним інспектором. Він знову назвався і пояснив причину свого дзвінка.

— На об’єкті почеплено маячок, — пояснив він і глянув на карту. — Авто перебуває на Е18 між Ларвіком та Саннефьордом, прямує на північ, швидкість не перевищує. Буде на вашій території за півгодини.

— А ви де?

— На протилежному боці. Колботн.

— Мобільний?

— Звичайно!

— Тоді пропоную зустріти нашу групу на автозаправці «Шелл» у Гьовіку. Разом сплануєте перехоплення.

Вістінґ занотував собі прямий телефонний номер головного інспектора. Аудюн зняв з постів спостереження всі автомобілі.

— Ми тут згортаємося, — повідомив він по рації.

Доки Вістінґ з Тюле їхали від Колботна до Гьовіка, червона цятка проминула Драммен.

— Вони будуть на перетині за двадцять хвилин.

Керівник операції «перехоплення» давав інструкції своїй команді.

Вістінґ поговорив з Ліне. Мортенсен був з нею. Ліне розповіла не так про те, що сталося з нею в будинку, як про свої здогади, що гроші з насосної станції забрав Барнгард Клаусен і що саме він винуватець зникнення Симона Мейєра. Ліне була майже певна того, де лежить тіло Симона, але воліла поки що про це змовчати.

Вістінґ спостерігав за рухом на шосе. Неможливо уявити, про що думали оті двоє в авті, які плани собі укладали і як сподівалися втекти. Мусили ж розуміти, що невід навколо них стягується. Вістінґ побоювався, аби зловмисники не обрали іншу дорогу, щоб уникнути ймовірного перехоплення, але вони, вочевидь, дуже квапилися додому.

Керівник операції закінчив брифінг і підійшов до нього.

— Для нас це звична справа, — промовив він, більше, мабуть, задля заспокоєння.

— Який план?

— Два цивільні авта супроводжуватимуть їх позаду, далі попереду поставимо на смузі громадського транспорту автобус. Ще кілька цивільних автомобілів їхатимуть смугами обабіч «ауді», скинуть швидкість і повністю зупиняться на рівні автобуса. Ми під’їдемо ззаду.

То був простий і добрий план, але від помилок ніхто не застрахований.

Минуло десять хвилин, тоді цивільні автомобілі повідомили, що вони вже на позиції.

— За два авта позаду, швидкість стабільна, — повідомив один.

Червона цятка минула Шлєпенден, наближалася до Саннвіки.

Один із патрулів відрапортував, що автобус поставили, шосе звузилося до однієї смуги.

Фура-автовоз прогримотіла повз них, здійнявши клуби пилюки.

— Окей, напоготові! — скомандував командир загону перехоплення.

Полісмени розійшлися по своїх автах, які стояли в сховку позаду бензозаправки. Вістінґ сів за кермо в автомобілі спостереження, Тюле — поруч з лептопом на колінах.

— Ще хвилина, — промовив він. Вістінґ наготувався влитися у потік транспорту, щойно з’явиться синє «ауді».

Тюле першим його побачив.

— Онде!

Авто їхало крайньою правою смугою. Вістінґ встиг помітити нагромаджені на задньому сидінні коробки.

Він засигналив, щоб його пропустили, і став за сто метрів позаду «ауді». За коробками не видно було водія і пасажира.

Два цивільні поліційні авта збільшили швидкість, обігнали «ауді» і тепер їхали паралельно перед ним.

Потік машин сповільнив рух. Синє «ауді» перелаштувалося у ліву смугу й блимало фарами, щоб його пропустили.

Швидкість впала до 60 кілометрів на годину. Позаду пригальмували поліційні машини. Вони зайняли всі смуги руху, завадивши цивільному транспорту потрапити в зону перехоплення.

Далі попереду виднівся автобус, який наполовину перегородив шосе.

«Ауді», було, висунулося, але знову пірнуло назад, коли смугою громадського транспорту несподівано пролетіло таксі. «Ауді» шарпнулося на такий самий маневр, але полісмен попереду це помітив і заблокував шлях.

«Ауді» заблимало фарами, водій щосили натиснув на клаксон. Стрілка спідометра в автомобілі Вістінґа впала до 40 кілометрів на годину. Відстань до примусової зупинки біля автобуса стрімко скорочувалася. Водій і пасажирка «ауді» уже, мабуть, запідозрили лихе.

Далі все відбулося дуже швидко. Шосе виявилося заблокованим, коли два цивільні поліційні авта зупинилися поруч з автобусом. З обох автомобілів вискочили полісмени з автоматами, націленими на лобове скло «ауді». Почулися команди.

Вістінґ бачив, як червоно спалахнули задні ліхтарі авта-втікача. «Ауді» позадкувало до нього, але місця для маневру не було. Позаду блимали синіми мигалками поліційні машини. Ліворуч не давали проїхати на зустрічну бетонні блоки, а високі протишумні панелі на узбіччі перешкоджали з’їзду з шосе.

Вістінґ щосили уперся ногою в педаль гальм і останньої миті зупинився, уникнувши зіткнення. Авто перед ним раптом рвонуло вперед, аж озброєним полісменам довелося відскочити вбік. Водій «ауді» намагався протиснутися між двома цивільними автами поліції. Заскреготів метал. Задиміли покришки.

Звідусіль збіглися полісмени. Один із них спробував відчинити водійські дверцята «ауді», але вони були на замку. Тоді він розбив сталевим прутом вікно на задньому сидінні. Посипалося скло. Та перш ніж полісмен устиг запхати в салон руку, щоб відчинити дверцята зсередини, авто знову різко здало назад. «Ауді» позадкувало, набираючи швидкість і намагаючись «плугом» виїхати на вільний простір. Вістінґ дав місце для проїзду поліційному автомобілю, і він в’їхав у багажник автомобіля-втікача, перегородивши шлях до відступу. Однак попереду з’явилася «дірка». Водій «ауді» скористався нагодою і блискавично вихопився на вільну смугу шосе. Патруль — за ним. Вістінґ теж рвонув через ту саму «дірку».

Поліційне авто з розгону в’їхало «ауді» у бік, розвернувши його на 180 градусів. Одні задні дверцята розчахнулися, і дві коробки з грошима випали на дорогу — над автострадою літали долари. Вістінґ під’їхав спереду, так що опинився капотом до капота з утікачами. Жінка на передньому пасажирському сидінні верещала й трималася за голову. Чоловік за кермом з люттю дивився в очі Вістінґові.

— Він наш! — констатував Аудюн Тюле, коли другий поліційний автомобіль підпер «ауді» з іншого боку.

Полісмени кинулися до авта, вирвали двері, витягнули обох зловмисників, уклали їх на асфальт і вдягнули на них кайданки.

74

Одна доларова банкнота застрягла між бетонними блоками на розділювачі шосе Е18. Вістінґ переклав мобільний в другу руку й витягнув зі шпарки купюру. На телефонному зв’язку був генпрокурор.

— Патруль уже під будинком Александера Квамме, — відзвітував Вістінґ. — Орендований автомобіль теж тут. Невдовзі затримаємо і його.

Розбите «ауді» завантажили на евакуатор. Один службовець з пожежної команди змітав з асфальту скло.

Генпрокурор жадав більше довідатися про те, як гроші опинилися у потайній кімнаті на дачі Бернгарда Клаусена.

— Думаю, тут мова про збіг різних чинників, — сказав Вістінґ. — Після смерті дружини його мучив страх, що подібне може трапитися і з сином. Гроші, які випадково потрапили до рук, уявлялися йому нежданим даром, гарантією на порятунок сина, якби той раптом успадкував материну хворобу.

Генпрокурор крекнув.

— Припускаю, що в давньому прислів’ї є частка правди, — промовив він.

— У якому прислів’ї?

— Не було б нагоди, і руки не свербіли б.

Відкрили одну смугу руху, і повз Вістінґа вервечкою потягнулися автомобілі.

— Викрадення награбованого потягнуло за собою ще один злочин — на Бернгардові Клаусені відповідальність за зникнення Симона Мейєра.

— Хочете сказати, що його вбив Клаусен? — вражено перепитав генпрокурор.

— Таке вже не раз траплялося в історії. Люди вбивають, щоб приховати інший злочин.

— У вас є докази для такого твердження?

— Готуємо пошукову операцію, — відповів Вістінґ. — Завтра спробуємо знайти його тіло.

— Гласності тут не оминути. Як це ліпше організувати?

— Я маю план, але спершу треба розкрити «справу Єршьо».

75

Відбійний молот увігнався між двома кам’яними плитами. Одна розкололася і відділилася від підмурівка.

Вістінґ відійшов до решти глядачів. Від пориву вітру затріпотіла огороджувальна стрічка навколо згарища, на них війнуло запахом горілої деревини.

— Скільки часу це займе? — запитав Вістінґ у Мортенсена.

— Недовго, — відповів той, перекрикуючи завивання молота. — Бетонна основа тонка, лише 15–20 сантиметрів.

Вістінґ кивнув. Пилюка хмарою огорнула чоловіка з відбійним молотком. Перші уламки бетонного фундаменту вже відкололися. Ще півтора тижня тому він сам стояв на тому місці, де зараз орудували пневматичним відбійником.

Ліне взяла з собою фотографії з толоки. Цілий букет партійних функціонерів зібрався тоді на дачі, щоб вимурувати терасу з краєвидом на море, на якій довго можна було б милуватися заходом сонця. На фото тераса вже підсипана гравієм, збита докупи опалубка, зверху викладена арматура. На кількох фотографіях зображено голову міської управи Осло, який замішує пісок з цементом у бетономішалці, а Бернгард Клаусен з Арнтом Ейканґером розрівнюють мокру бетонну стяжку.

На тих вихідних закінчили мурувати терасу. Згодом її виклали кам’яними плитами, встановили піч і великий гриль. Лінині міркування були логічними. Бернгард Клаусен заховав Симона Мейєра там само, де й гроші.

— Нізащо не повірю, ніби Ейканґер щось знав, — сказала Ліне. — Сумніваюся, що хоч якісь підозри спадали йому на думку. Він надто високо цінував Клаусена, щоб серйозно потрактувати анонімку на нього.

Тюле з нею погоджувався.

— Нам ніколи й ні за що не вдасться його засудити… — промовив він.

Мортенсен розмовляв по телефону.

— База даних відбитків пальців, — пояснив він колегам. — Знайшли «пальці» Бернгарда Клаусена на замку ляди, що вела в підземелля. Він був усередині.

Ще один доказ на підтвердження підозри.

Через півгодини компресор замовк, чоловік з відбійним молотком закінчив свою роботу. Мортенсен підкликав жестом міні-екскаватор.

Решта слідчих підійшли ближче.

Екскаватор згріб уламки бетону й каміння у ківш і висипав набік. Ліне накладала кілька знімків.

Коли машина докопалася до гравію, Мортенсен застрибнув у кабіну й дав водієві вказівку відвантажувати гравій на окрему купу. Він уважно оглядав кожний ківш.

На глибині сорока сантиметрів з’явилися перші людські рештки: дві сірі кістки й шматтяне клоччя.

Мортенсен махнув рукою, зупиняючи екскаватор, і взявся копати лопатою. Адріан Стіллер йому допомагав. Ліне фотографувала, а Вістінґ спостерігав збоку. Лише тоді, як викопали череп, він підійшов ближче.

Мортенсен обережно вийняв череп з гравію і показав його слідчим. На правому боці потилиці виднілася чотирисантиметрова тріщина. Не було потреби щось коментувати. Глибока рана збігалася за формою з гострим металевим кантом агрегату в насосній станції біля озера Єршьо.

Мортенсен поклав сірий череп у картонну коробку і продовжив збирання знахідок. Ніхто вже достеменно не довідається, що саме сталося на станції, однак провина за смерть Симона Мейєра, без сумніву, лежала на Бернгардові Клаусені.

За півгодини Стіллер і Мортенсен вилізли з розкопу. Мортенсен запечатав «вуха» коробок, а тоді подав знак водієві екскаватора засипати яму.

— До нас гості, — мовив Стіллер, киваючи на автомобіль, який з’їхав на траву в кінці вулиці.

Високий чоловік у чорних штанях і білій з краваткою сорочці вийшов з авта.

— Це хто? — запитав Тюле.

— Юнас Гільдре з «Даґбладет». Що його сюди принесло? — роздратовано відізвалася Ліне.

— Це я попросив його приїхати й поговорити з тобою, — сказав Вістінґ. — Він має взятися за Арнта Ейканґера.

— Що ти маєш на увазі?

— Різницю між журналістикою і слідством, — відповів Вістінґ. — У журналістиці докази не мусять бути визнані судом. Достатньо їх оприлюднити. І цього вистачить, щоб зруйнувати чиюсь політичну кар’єру.

Журналіст з усіма привітався, Вістінґові останньому потиснув руку.

— То вже нарешті можете мені розказати? — запитав він.

— Що саме?

— Що було в коробках?

Вістінґ усміхнувся.

— Гадаю, про це вам варто поговорити з Ліне, — відповів він.

76

Сандерсен зателефонував після двох публікацій Ліне в інтернет-виданні «Даґбладет». Перша стаття була про поліційну акцію на Е18. Поліція загалом затримала чотирьох чоловіків і одну жінку в зв’язку з гучним пограбуванням валюти в аеропорту Ґардермуен 2003 року. Двох із них взяли з усією здобиччю під час операції перехоплення. У другій статті йшлося про поновлення давньої нерозкритої справи й про знайдення у ході слідства Симона Мейєра, який зник на риболовлі влітку 2003 року.

Ліне дуже кортіло відповісти на дзвінок, хоч би лише для того, щоб почути, що скаже Сандерсен, але час підтискав. Вона закінчувала велику статтю, до якої увійшли матеріали з двох попередніх: такий собі основний стовбур з численними відгалуженнями.

Саме тоді, як вона надіслала готову статтю до редакції, з’явилася новина, що кандидат у депутати Стуртинґу Арнт Ейканґер зняв свою кандидатуру і навіть висловив готовність цілком відмовитися від політичної діяльності. У пресі повідомлялося, що Ейканґер не забажав прокоментувати своє рішення. Місцеве партійне керівництво викреслило його ім’я з виборчих списків, замінивши іншим.

Хоч Ейканґер випередив події, це не врятувало його від поголосу. За наступні дні усім стало відомо, що стояло за таким кардинальним рішенням.

77

Вістінґ глянув на внучку, яка бавилася на підлозі, перегорнув сторінку рукопису й заходився читати наступну. Коли справа вже трохи віддалилася у часі, він іще раз переглянув мемуари Бернгарда Клаусена — рефлексії та судження. І таки знайшов те, що вже одного разу читав, але не надав йому значення.

Останній розділ називався «Свобода волі» з алюзією на роздуми Арістотеля про людську здатність керувати думками, вибором і вчинками.

«Однак людина не владна над усіма вчинками, — писав Клаусен. — Вона не настільки контролює себе, щоб мати змогу користуватися своєю свободою у будь-якій ситуації. Коли ж мовиться про дії, вчинені супроти власної волі, ми не завжди усвідомлюємо наслідки таких дій, а вони іноді призводять до страждань суб’єкта і його близьких».

Роздуми Бернгарда Клаусена розтягнулися на багато сторінок. Не завжди легко було простежити в них суть, але текст можна потрактувати як виправдання своїм вчинкам, навпростець пов’язаним зі «справою Єршьо». Вістінґ не з усіма його висновками погоджувався. Досвід підказував, що вчинки — це частка персональної ідентичності, частка людської суті. Спонтанна реакція закладена в нашому єстві. Коли Бернгард Клаусен наважився напасти на Симона Мейєра в насосній станції, він опинився у ситуації, коли проявляється справжня суть людини. Коли тоне корабель, хтось допомагає рятуватися в шлюпках пасажирам,а хтось рятується сам.

Вістінґ відклав папери й краєм вуха захопив кілька фраз, сказаних у радіопередачі. Партія пройшла в Стуртинґ з невеликим відсотком, карна справа не вплинула на голосування. Видно, виборці розуміли, що партія — це таки більше, ніж один її член.

— Гавва! — почувся з підлоги голосок Амалії.

Вона махала пазлом-песиком.

Вістінґ опустився на підлогу поруч з онучкою.

— Му-у, — мукнув він, поклавши на своє місце пазлик-корову.

Амалія засміялася і заплескала в долоньки.

Вони вже не раз грали в цю гру, проте Амалія щоразу тішилася, наче вперше, коли пазли лягали на свої місця.

Вістінґ усміхнувся. Він дуже добре розумів її почуття.

Оглавление

Йорн Лієр Горст Потайна кімната

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

  36

  37

  38

  39

  40

  41

  42

  43

  44

  45

  46

  47

  48

  49

  50

  51

  52

  53

  54

  55

  56

  57

  58

  59

  60

  61

  62

  63

  64

  65

  66

  67

  68

  69

  70

  71

  72

  73

  74

  75

  76

  77