Зимова казка [Захаріас Топеліус] (pdf) читать онлайн

Цакаріас Топеліус

Казка
Д л я дошкільного віку

П ерек л ад із шведської
НАТАЛІ ЗАБІЛИ

М алю нки
СВІТЛАНИ КІМ

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»
К и ї в 1977

великому, дрімучому лісі, далеко на півночі Фін­
ляндії, росли поруч дві величезні сосни.
Вони були такі старі, такі старі, що ніхто — навіть синій
мох — не міг пригадати, чи були вони колись молодими,
тонкими сосонками. Звідусюди було видко їхні темні вер­
хів’я, що високо здіймалися над лісовими хащами. Навесні
серед густих віт старих сосон співав веселі пісеньки дрізд,
а маленькі рожеві квіти вересу підводили свої голівки і
дивилися вгору так боязко, ніби хотіли сказати: «О, невже
й ми будемо такими ж великими і такими ж старими?»
Взимку, коли віхола обгортала всю землю білою ковдрою
і квіти вересу спали під пухнастими сніговими заметами,
дві сосни, наче два велетні, стерегли ліс.
Зимова буря з шумом проносилася по хащах, змітала
сніг з гілок, обламувала крони дерев, валила додолу міцні
стовбури. І тільки сосни-велетні стояли завжди твердо й
прямо, і жоден найдужчий ураган не міг примусити їх
схилити голови.
А коли ти такий міцний та стійкий — це тобі неабищо!
Край того лісу, де росли старі сосни, на невеличкому
пагорку примостилася хатинка, крита дерном, яка двома
маленькими віконцями дивилася в ліс. У хатинці жив бід­
ний селянин із своєю жінкою. Вони мали клаптик землі, де
сіяли хліб, і невеличкий город. Тим і жили. А взимку
з

селянин рубав у лісі дерева, продавав деревину на лісо­
пильню й купував на ці гроші масло та молоко.
У селянина з жінкою було двоє дітей — хлопчик і дів­
чинка. Хлопчик — Сільвестр, а дівчинка — Сільвія. І де
тільки знайшлися для них такі імена! Напевно, в лісі...
Якось узимку брат і сестра, Сільвестр і Сільвія,1пішли
до лісу — глянути, чи не попався в сильця, що їх вони по­
ставили, який-небудь лісовий звірок або пташка.
Справді—в одне сильце попався білий заєць, а в друге—
біла куріпка. І заєць, і куріпка були живі; вони заплута­
лися лапками в сильцях і жалісно пищали.
— Відпусти мене! — пролопотів заєць, коли Сільвестр
підійшов до нього.

— Відпусти мене! — пропищала куріпка, коли Сільвія
нахилилася до неї.
Сільвестр і Сільвія дивом здивувалися. Ніколи ще вони
не чули, щоб лісові звірі говорили по-людському.
— А й справді, відпустімо їх! — сказала Сільвія.
І разом з братом почала обережно розплутувати сильце.
Тільки-но заєць відчув себе вільним — щодуху постри­
бав у лісові зарості. А куріпка полетіла геть так швидко,
як тільки могли нести її крильця.
— Підопринебо!.. Підопринебо все зробить, про що тіль­
ки ви попросите! — гукнув заєць на ходу.
— Просіть Зачепихмару!.. Просіть Зачепихмару!.. Буде
у вас усе, що схочете! — вигукнула й куріпка на льоту.
І знов у лісі стало тихо-тихо.
— Що це вони казали? — промовив перегодом Сіль­
вестр.— Про якісь Підопринебо і Зачепихмару?
— Я ніколи не чула таких дивних імен,— сказала Сіль­
вія.— Хто ж це може бути?
В цю мить дужий порив вітру пронісся по лісі. Верхів’я
старих сосон зашуміли, і в їхньому гомоні Сільвестр і Сіль­
вія ясно почули слова:
— Ну що, друже, стоїш досі? — спитала одна сосна дру­
гу.— Ще держиш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали
тебе Підопринебо!
— Стою! Держу! — загула друга сосна.— А ти як, ста­
ра? Все воюєш із хмарами? Адже й тебе недарма звуть
Зачепихмара!
— Щось ніби слабну я,— прошелестіло у відповідь.—
Ось нині вітер обломив у мене горішню гілку. Видно, і
справді старість надходить!
— Гріх тобі жалітися! Тобі ж усього-на-всього триста
п’ятдесят років! А от мені вже триста дев’яносто минуло!
І стара сосна тяжко зітхнула.
— Бач, он знову повертається вітер,— прошепотіла мо­
лодша сосна.— Під його посвист так добре співати пісні!
5

Заспіваймо-но з тобою про далеку давнину, про нашу мо­
лодість. Адже нам з тобою є про що згадати!
І під шум лісової бурі сосни, гойдаючись, заспівали:
Ми скуті морозом, В СН ІГИ О Д ЯГЛ ІІСЬ.
Бушує й гуде хуртовина.
І спогади з снами над нами сплелись —
Про давнє минуле, про те, як колись,
В далекі часи старовинні,
Дві юні сосни від землі підвелись
І стали зростати невпинно.
Фіалки під нами стократно цвіли,
Метелиці хвою білили,
І хмари летіли, і бурі гули,
Навколо дерева валили...
До неба тяглись ми, росли і росли.
Зігнути нас довгі роки не змогли,
Зламати нас бурям несила...

— Так, нам з тобою є про що згадати, є про що розпо­
вісти,— сказала старша сосна і тихенько зарипіла.— По­
говорімо з цими дітьми.
І одна її гілка хитнулася, начебто показуючи на Сільвестра та Сільвію.
— Про що вони хочуть з нами говорити? — спитав
Сільвестр.
— Ходімо краще додому,— шепнула Сільвія,— я боюсь
цих дерев.
— Зажди,— сказав Сільвестр.— Чого їх боятись? Та ось
і тато йде!
І справді, лісовою стежкою йшов їхній батько з сокирою
на плечі.
— Ото дерева, так дерева! Саме такі, як мені треба! —
сказав батько, спинившися біля двох сосон.
Він уже підняв сокиру — підрубати сосну, ту, що була
старша, але Сільвестр і Сільвія з плачем кинулися до
нього.
— Таточку,— заблагав Сільвестр,— не займай цю сосну!
Це ж Підопринебо!
— Таточку, і цю не руш! — мовила Сільвія.— Її звуть
6

Зачепихмара. Вони обидві такі старі! А зараз вони співали
нам пісеньку...
— І чого тільки дітлахи не вигадають! — засміявся бать­
ко.— Де це чувано, щоб дерева співали? Ну, та гаразд, хай
собі стоять, коли вже ви за них так просите. Я знайду собі
й інші.
І він пішов далі в ліс, а Сільвестр і Сільвія залишились
біля старих сосон — послухати, що скажуть їм ці лісові
велетні.
Чекати довго не довелось. У верхів’ях дерев знову зашу­
мів вітер. Він щойно був на млині і так шалено крутив
вітрякові крила, що від жорен іскри дощем сипалися на
всі боки. А тепер вітер налетів на сосни і забушував серед
їхніх віт.
Старі сосни загули, зашуміли, заговорили.
— Ви врятували нам життя! — сказали сосни Сільвестрові та Сільвії.— Просіть же тепер у нас все, що схочете.
Але не завжди легко сказати, чого тобі найбільш хочеть­
ся. Думали, думали Сільвестр і Сільвія, а нічого не при­
думали, так ніби й бажати їм не було чого.
Нарешті Сільвестр сказав:
— Я б хотів, аби хоч ненадовго виглянуло сонце, а то
в лісі зовсім не видно стежки.
— І я б хотіла, щоб швидше прийшла весна і розтанув
сніг!—сказала Сільвія.—Тоді й пташки знову заспівають...
— Ой, які ж ви нерозумні! — зашелестіли сосни.— Адже
ви могли зажадати стільки чудових речей! І багатство,
і шану, і славу — все мали б!.. А ви просите те, що буде
й без вашого прохання. Та нічого не поробиш, треба вико­
нати ваше бажання. Тільки ми зробимо це по-своєму...
Слухай же, Сільвестре: хоч би куди ти пішов, хоч би на
що гдянув — усюди тобі віднині світитиме сонце. І твоє
бажання, Сільвіє, сповниться: хоч би куди ти пішла, хоч би
про що заговорила — завжди навкруг тебе розтаватиме
холодний сніг і буятиме весна.
7

— О, як це чудесно! — вигукнули Сільвестр і Сільвія.—
Спасибі вам, любі сосни, за подарунки. А тепер проща­
вайте!
І вони весело побігли додому.
— Прощавайте! Прощавайте! — зашуміли їм услц старі
сосни.
Дорогою Сільвестр раз у раз оглядався, чи нема десь
куріпок, і — от дивина! — хоч би куди він повертався,
всюди перед ним блискав сонячний промінь, виграваючи
на гілках, наче золото.
— Диви! Диви! Сонце виглянуло! — гукнула Сільвія.
Ледве вона це сказала — сніг навколо почав танути, оба­
біч стежки зазеленіла висока трава, дерева вкрилися сві­
жим листям, а високо в небі забриніла пісня жайворонка.
— Ой, як весело! — в один голос сказали Сільвестр і
Сільвія.
І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим
яскравіше зеленіли трава й дерева.
— Мені світить сонце! — закричав Сільвестр, убігаючи
в хату.
— Сонце світить усім! — сказала мати.
— А я можу розтопити сніг! — закричала Сільвія.
— Це кожен може! — засміялася мати.
Але минуло небагато часу, і вона побачила -- в хаті щось
дивне робиться. Надворі вже зовсім темно, настав вечір,
а в хатинці у них все блищало від яскравого сонця. І так
було доти, доки Сільвестрові схотілося спати і очі в нього
заплющилися. Але це ще не все! Зимі ще кінця-краю не
було видно, а в хатинці раптом повіяло весною. Навіть ста­
рий засохлий деркач у кутку — і той зазеленів, а півень
заспівав на своєму сідалі. І він співав доти, доки Сільвія
досхочу набалакалася і заснула солодким сном.
Пізно ввечері повернувся додому батько.
— Слухай, батьку,— сказала жінка,— боюсь я, чи не за­
чарував хтось дітей. Щось чудне робиться в нашій хаті!
8

— Ото ще вигадала! Ти краще послухай, мати, яку но­
вину я приніс. Нізащо не здогадаєшся! Завтра до нашого
міста прибудуть король і королева. Вони їздять по країні
і оглядають свої володіння. Як ти гадаєш, чи не поїхати
нам з дітьми подивитися на них?
— А чого ж ,— сказала жінка.— Адже не щодня у наші
місця приїздять такі гості!
Рано-вранці чоловік із жінкою та дітьми зібралися в
путь. Дорогою тільки й було розмов, що про короля та ко­
ролеву, і ніхто не помітив, що всю дорогу сонячний про­
мінь біг перед саньми (хоч.небо заснували низькі хмари),
а берізки навколо вкривалися бруньками і зеленіли (хоч
мороз був такий, що птахи замерзали на льоту).
Коли сани в’їхали на міський майдан, людей там уже
була тьма-тьмуща. Всі боязко поглядали на шлях і тихо
перешіптувались. Казали, що король і королева дуже незадоволені своєю країною: куди не приїдеш, скрізь холод,
сніг, покинуті й дикі місця.
Король був дуже сердитий. Він вирішив, що в усьому
винен його народ, і збирався суворо його покарати.
Про королеву казали, що вона дуже змерзла і, щоб зігрі­
тися, без упину тупотить ногами.
Нарешті вдалині з’явилися королівські сани. Люди
завмерли.
На майдані король наказав кучерові спинитися, щоб
перемінити коней.
Король сидів, сердито насупивши брови, а королева
тупотіла ногами.
Раптом король підвів голову, поглянув на всі боки —
туди, сюди,— і весело засміявся, так, як сміються всі люди.
— Подивіться, ваша величність,— мовив він до короле­
ви,— як привітно світить сонце! їй-право, тут не так уже й
погано... Мені чомусь навіть стало весело.
— Це, мабуть, тому, що ви зболили добре поснідати,—
сказала королева.— Проте мені теж стало веселіше!

ю

— Це, мабуть, тому, що ваша величність добре виспа­
лись,—сказав король.—Але гляньте, ця покинута країна—
дуже гарна! Як чудово осяває сонце оті дві сосни, що видніються вдалині! Це дуже гарне місце! Я накажу збудува­
ти тут палац.
— Так, так, неодмінно слід збудувати тут палац,— пого­
дилася королева і навіть перестала тупотіти ногами.—
Взагалі тут зовсім не так погано. Всюди зима, а тут дерева
та кущі зеленіють, як у травні. Просто неймовірно!
Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сільвестр і Сільвія вилізли на огорожу, щоб краще роздивити­
ся короля й королеву. Сільвестр крутився на всі боки —
тому сонце так і сяяло навколо. А Сільвія балакала, ні на
мить не стуляючи рота,— тому навіть сухі жердини старої
огорожі вкрилися зеленим листям.

— Що це за милі діти? — спитала королева, поглянувши
на Сільвестра і Сільвію.— Нехай вони підійдуть до мене.
Сільвестр і Сільвія сміливо підійшли до короля і королеви.
— Послухайте,— сказала королева,— ви мені дуже по­
добаєтесь. Коли я дивлюсь на вас, мені стає веселіше і мов­
би тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу одяг­
ти вас в оксамит і золото, ви їстимете з кришталевих
тарілок і питимете із срібних келихів. Ну як, згодні?
— Дякуємо, ваша величність,— сказала Сільвія,— але
ми краще залишимося вдома з татом і матусею.
— До того, в палаці ми скучатимемо за нашими друзя­
ми,— сказав Сільвестр.
— А чи не можна їх також узяти до палацу? — спитала
королева. Вона була в чудовому настрої й анітрохи не
гнівалась, що їй заперечують.

— Ні, це неможливо,— сказали Сільвестр і Сільвія.—
Вони ростуть у лісі. Одного звуть Підопринебо, а другого—
Зачепихмара...
— Що тільки не спаде на думку дітям! — вигукнули в
один голос король та королева і так дружно засміялися,
що навіть королівські сани застрибали на місці.
Король наказав розпрягати коней, а каменярі й теслі
заходилися відразу будувати новий королівський палац.
Як не дивно, на цей раз король і королева були до всіх
добрі та милостиві. Вони нікого не покарали. А Сільвестр
і Сільвія дістали ще й крендель, що його спік сам королів­
ський пекар. Крендель був такий великий, що четвірка
королівських коней везла його на окремих санях.
Сільвестр і Сільвія почастували кренделем усіх дітей,
які були на майдані. І все ж таки зостався ще такий вели­
кий шмат, що їхня конячка ледве дотягла його додому.
По дорозі додому мати шепнула батькові:
— А знаєш, чому король і королева були сьогодні такі
ласкаві? Тому що Сільвестр і Сільвія дивилися на них та
розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала!
— Ото про чари якісь? Пусте!
— Та поміркуй сам,— не вгавала жінка,— де це видано,
щоб узимку зеленіли дерева і щоб король та королева ні­
кого не покарали? Повір мені—тут без чарів не обійшлося.
— Все це жіночі вигадки! — сказав селянин.— Просто
діти в нас хороші — от усі й радіють, на них дивлячись!
І справді — хоч би куди прийшли Сільвестр і Сільвія,
хоч би з ким заговорили — у всіх на душі відразу ставало
тепліше і ясніше. А що Сільвестр і Сільвія завжди були
веселі та привітні, то ніхто й не дивувався, що вони при­
носять усім радість. Все навколо них квітнуло й зеленіло,
співало й сміялося.
Покинуті землі навколо хатинки, де жили Сільвестр
і Сільвія, перетворилися на буйні лани та луки, і в лісі
навіть узимку співали весняні пташки.
14

Незабаром Сільвестра призначили королівським лісни­
ком, а Сільвію — королівською садівницею.
У жодного короля, в жодному королівстві не було ніколи
такого чудового саду! Та це й не дивно! Адже жоден ко­
роль не міг примусити сонце слухатись його наказів.
А Сільвестрові і Сільвії сонце світило завжди, коли вони
бажали. То ж і в саду у них все квітло так, що любо було
глянути!
Минуло кілька років.
Глухою зимовою порою Сільвестр і Сільвія надумали пі­
ти до лісу — навідати своїх старих друзів.
У лісі бушувала буря, в темних верхів’ях сосон шумів
вітер, і під його шум сосни співали свою пісню:
Ми все стоїмо, і стрункі, і міцні.
То випаде сніг, то розтане...
Дві подруги давні, сосна при сосні,
Ми бачим, як знову на зміну весні
Приходить зима невблаганна,
Як хмари проходять, і зливи рясні,
І птиць мандрівних каравани...
Соснове убрання пахуче й густе,
Тож заздріть нам, в’язи і клени!
З вас вітер осінній все листя змете,
Розвіє ваш одяг зелений!
А в сосон краса повсякчасно цвіте,
їх крона все вище у небо росте,
Коріння — в глибінь широченну...
Нехай непогода бушує навкруг,
Звалити нас бурям несила...

Та не встигли вони доспівати, як у їхніх стовбурах щось
затріщало, зарипіло, і обидві сосни повалилися на землю.
Саме в цей день молодшій сповнилося триста п’ятдесят
п’ять, а старшій — аж триста дев’яносто п’ять років. Що ж
тут дивного, коли вітри врешті їх подолали!
Сільвестр і Сільвія ласкаво погладили старі, порослі мо­
хом стовбури мертвих сосон і такими добрими словами по­
м’янули своїх друзів, що сніг навколо розтанув і рожеві
квіти вересу визирнули з землі. І так багато їх було, що
15

незабаром вони вкрили стовбури старих сосон од коренів
до самих верховіть.
Давно вже я нічого не чув про Сільвестра і Сільвію. На­
певно, тепер вони самі стали старими та сивими, а короля
й королеви, що їх усі так боялися, і на світі вже нема.
Але щоразу, коли я бачу дітей, мені здається: це Сільвестр і Сільвія.
А може, старі сосни обдарували своїми чудесними да­
рунками всіх дітей? Що ж, у цьому нема нічого неймовір­
ного.
Нещодавно, у похмурий, непогожий день, мені зустрі­
лися двоє дітей — хлопчик і дівчинка. І відразу в сивому,
тьмяному небі нібито засяяло сонце, все навколо поясні­
шало, на хмурих обличчях людей ^з’явилися усмішки...
Ось тоді серед зими раптом настає весна. Тоді й крига
тане — на вікнах і в серцях людей. Тоді навіть старий дер­
кач у кутку вкривається свіжим листям, на сухій огорожі
розквітають троянди, а під високим склепінням неба
співають веселі жайворонки.