Художник хиткого світу [Кадзуо Ішіґуро] (fb2) читать онлайн

Кадзуо Ішіґуро Художник хиткого світу

Моїм батькам

Жовтень 1948 року

Якщо сонячної днини піднятися стрімкою стежкою від дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів, то вже невдовзі між верхівками двох ґінкґо завидніється дах мого будинку. Навіть якби він не посідав командної висоти на пагорбі, то все одно виділявся би з-поміж сусідніх будівель аж так, що, підходячи до нього, мимоволі замислюєшся, який же це багатій там мешкає.

Та я аж ніяк не багатій і ніколи не мав великих статків. Можливо, ви зрозумієте, чому цей дім такий імпозантний, коли скажу, що його побудував мій попередник, і це був не абихто, а сам Акіра Суґімура. Звісно, якщо ви щойно прибули в наше місто, то ім’я Акіри Суґімури вам нічого не скаже. Утім, згадайте це прізвище в присутності будь-кого, хто тут жив до війни, і ви дізнаєтеся, що впродовж майже тридцяти років Суґімуру беззаперечно вважали одним із найшанованіших і найвпливовіших чоловіків цього міста.

Якщо я вам це розповім, і ви, піднявшись на верхівку пагорба, спинитеся й подивитеся на вишукані кедрові ворота, широкий простір, обгороджений садовим парканом, елегантний черепицевий дах зі стильним різьбленим гребеневим брусом, що здіймається над навколишнім краєвидом, то вам, мабуть, стане цікаво, як мені, людині, за власними ж словами, незаможній, вдалося стати власником такого будинку. Правда в тім, що я купив дім за номінальну ціну — сума, яку заплатив, не становила і половини його реальної вартості натоді. Це сталося завдяки вкрай цікавій — чи, як може комусь видатися, безглуздій — процедурі, що її ініціювала сім’я Суґімури під час продажу.

Відтоді минуло вже п’ятнадцять років. Мої справи тоді складалися чимраз краще, і дружина почала вимагати, щоб я знайшов нам новий дім. З властивою їй передбачливістю вона переконала мене, чому так важливо мати будинок, який би відповідав нашому нинішньому статусу — не через пиху, а заради дітей і їхніх шансів знайти собі гідну пару. Я визнав слушність її міркувань, але поза-як Сецуко, нашій старшій доньці, тоді було лише чотирнадцять чи п’ятнадцять, я не бачив потреби з усім тим квапитися. Попри це, впродовж приблизно року цікавився всіма підхожими будинками, які виставляли на продаж. Про дім Акіри Суґімури я довідався від одного з моїх учнів, який сказав, що рік опісля смерті власника дім виставили на продаж. Думка про купівлю такого маєтку не вкладалася в голові, тож я знехтував порадою, пояснивши її надмірною повагою, яку завжди почували до мене мої учні. Та все ж поцікавився будинком і отримав несподівану відповідь.

Одного пообіддя до мене завітали дві погордливі сивокосі пані, що, як з’ясувалося, були доньками Акіри Суґімури. Коли я висловив своє здивування щодо уваги до мене від аж такого визначного сімейства, старша з двох сестер холодно відповіла, що вони прийшли не просто з увічливості. За останні місяці вони отримали чимало запитів від потенційних покупців будинку їхнього покійного батька, проте сім’я зрештою вирішила відмовити всім, окрім чотирьох претендентів. Члени родини ретельно відібрали ці чотири кандидатури на основі їхньої добропорядності і здобутків.

— Для нас надзвичайно важливо, — продовжувала вона, — щоб батьків маєток перейшов людині, яку він сам би схвалив і яку вважав би достойною такого дому. Звісно ж, обставини змушують нас зважати і на фінансовий аспект, однак це зовсім не головне. І тому ми визначилися з ціною.

Цієї миті молодша сестра, яка досі не зронила і слова, простягнула мені конверт, і, поки я його відкривав, обидві втупилися в мене суворими поглядами. Усередині містився один-єдиний чистий аркуш паперу, на якому елегантним розчерком чорнильного пензлика була виведена ціна. Я вже намірився висловити здивування через таку мізерну суму, та прочитав на обличчях своїх співрозмовниць, що подальше обговорення фінансових питань вважатиметься нетактовним. Старша сестра просто сказала:

— Намагатися перебити ціну одне одного — зовсім не у ваших інтересах. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб дістати більше зазначеної суми. Від цього моменту наш єдиний намір — провести аукціон престижу.

Вони прийшли особисто, пояснила старша сестра, щоб офіційно, від імені всього сімейства Суґімури, запитати, чи погоджуюсь я — як, звісно ж, і троє інших претендентів на будинок, — щоб вони ретельно дослідили наше походження, освіту, особисті і професійні якості та здобутки. І лише після цього сестри оберуть достойного покупця.

Процедура видалася мені ексцентричною, але я не мав нічого проти; зрештою, вона не надто відрізнялася від перемовин двох сімей перед укладанням шлюбу. Насправді мені навіть трохи лестило, що така старовинна і консервативна родина вважає мене гідним кандидатом. Коли я згодився на таке розслідування й висловив сестрам свою вдячність, молодша з них уперше звернулася до мене.

— Містере Оно, наш батько був культурною людиною. І вельми шанобливо ставився до художників. Звісно ж, він знав і про ваші роботи.

Упродовж наступних днів я й сам вирішив дещо дослідити і з’ясував, що молодша сестра таки казала правду: Акіра Суґімура справді був великим поціновувачем мистецтва і неодноразово підтримував художні виставки власними грошима. А ще я натрапив на декілька цікавих чуток: скидалося на те, що більшість членів сім’ї Сугімури взагалі не хотіли продавати дім, і через це точилися запеклі суперечки. Врешті, через фінансову скруту продаж будинку став неминучим, і дивна процедура передачі маєтку новому власнику постала як компроміс, що його вдалося досягти з тими, що не хотіли передавати дім у чужі руки. Безперечно, така процедура була дещо свавільна; але я готовий був з розумінням поставитися до почуттів сім’ї з таким видатним минулим. Щоправда, моя дружина сприйняла ідею розслідування аж ніяк не прихильно.

— Та за кого вони себе мають? — обурилася вона. — Треба їм сказати, що відтепер ми не хочемо мати з ними діла.

— Але що у цьому такого? — запитав я. — Нам нема чого приховувати. Так, я незаможного роду, але Суґімури точно вже це знають і, попри це, вважають нас гідними кандидатами. Нехай ведуть своє розслідування, хоч би що вони знайшли, це піде нам лише на користь. Хай там як, — наголосив я, — а їхні дії не виходять за рамки того, як би вони поводилися, якби ми вели з ними перемовини перед укладанням шлюбу. Ще трохи, і нам доведеться до такого звикати.

Окрім того, ідея провести «аукціон престижу», як назвала це старша сестра, була варта захоплення. Цікаво, чому люди частіше не вдаються до таких методів. Це ж так благородно: влаштувати конкурс, у якому на користь кандидата свідчитиме не розмір гаманця, а моральні якості і здобутки. Досі пам’ятаю, якого глибокого зазнав задоволення, дізнавшись, що сім’я Суґімура — після украй ретельного розслідування — вирішила, що я найдостойніший будинку, яким вони так дорожили. І, безумовно, цей дім цілком вартий того, щоби потерпіти через нього кілька незручностей; попри приголомшливий та імпозантний екстер’єр, усередині будинок був оздоблений м’яким натуральним деревом з красивою текстурою, і з часом усі ми погодилися, що кращого місця для відпочинку й умиротворення годі шукати.

Одначе пихатість сім’ї Суґімури проступала на кожному етапі укладання угоди, а деякі члени родини навіть і не намагалися приховати свого ворожого ставлення до нас, тому, можливо, менш проникливий покупець уже давно образився би і відмовився б від цієї затії. Навіть багато років потому, коли я випадково зустрічався з кимось із членів цієї сім’ї, вони, замість того, щоб перекинутися зі мною кількома ввічливими словами, просто посеред вулиці починали випитувати, в якому стані дім і чи я щось у ньому переробляв.

Нині про сімейство Сугімурів чути лише зрідка. Щоправда, незадовго після капітуляції до мене навідалася молодша з двох сестер, які опікувалися продажем будинку. Роки війни перетворили її на змарнілу хворобливу стару жінку. Як і решта її сім’ї, жінка і не намагалася приховати, що її цікавило, як будинок — а не його мешканці — пережив війну; почувши про мою дружину і Кенджі, вона лише висловила скупе співчуття й відразу ж узялася розпитувати, якої шкоди будинку завдали бомбардування. Спочатку я за це на неї розгнівався, але потім помітив, як її погляд мимохіть блукає кімнатою і як вона час від часу різко замовкає просто посеред котроїсь зі своїх виважених, офіційних фраз, і зрозумів, що на неї накочуються цілі хвилі емоцій через повернення до свого колишнього дому. І коли збагнув, що, відколи продали дім, більшість її родичів вже померли, мені стало її шкода і я запропонував оглянути приміщення.

Будинку теж не вдалося пережити війну неушкодженим. Акіра Сугімура добудував колись до нього ліве крило — три просторі кімнати, приєднані до основної частини будівлі довгим коридором, що пролягав по один бік саду. Цей коридор був такий довжелезний, аж подейкували, буцімто Суґімура побудував його — як і все ліве крило — для своїх батьків, від яких хотів перебувати щонайдалі. Хай там як, а коридор цей становив найбільшу принаду будинку; в післяобідній час він по всій довжині ставав поцяткований грою світла і тіні від листя, і від цього складалося враження, що йдеш садовим тунелем. Найбільше від бомбардування постраждала саме ця частина, і коли ми оглядали її зі саду, пані Суґімура ледве стримувала сльози. До того часу весь мій гнів на цю літню жінку вже вщух, і я запевнив її, що за першої ж нагоди все полагоджу і будинок знову матиме точнісінько такий вигляд, як за часів її батька.

Коли я їй це обіцяв, то й гадки не мав, що матеріалів і надалі бракуватиме. Ще довго після капітуляції доводилося тижнями чекати, поки привезуть якусь дошку чи цвяхи. І коли мені за таких обставин все-таки вдавалося щось зробити, то я працював над основною частиною будинку, якій, звісно ж, не вдалося залишитися неушкодженою — і тому відновлення садового коридору східного крила тривало повільно. Я постарався зробити все, щоб стримати процес руйнування, але відкрити цю частину дому ми зможемо ще нескоро. Та й тепер, коли тут мешкаємо лише ми з Норіко, немає сенсу квапитися розширювати житловий простір.

Нині, якби я повів вас у задню частину будинку і відсунув убік важку завісу, за якою ховаються залишки садового коридору Суґімури, ви б і зараз могли розгледіти його колишню мальовничість. Але, безсумнівно, ви також помітили б і павутиння, і плісняву, яким я не можу дати ради; і величезні діри у стелі, закриті від неба лише шматками брезентини. Іноді, рано-вранці, я відсовую завісу, щоб подивитись, як у тоненьких забарвлених сонячних променях, що пробиваються крізь брезент, витанцьовують хмари пилу, мовби стеля щойно обвалилася.

Окрім коридору і східного крила, найпоруйнованіша була веранда. Члени моєї сім’ї, а надто дві мої доньки, завжди любили збувати там час за розмовами, дивлячись на сад; тому, коли Сецуко — моя заміжня донька — вперше приїхала до нас після капітуляції, я не здивувався, побачивши, як засмутив її стан веранди. До того часу я вже полагодив найгірші пошкодження, але з одного краю веранда досі була викривлена і потріскана в тих місцях, де вибухова хвиля вигнула дошки догори. Дах веранди теж постраждав, і в дощові дні нам доводилося щось підставляти, щоб вода, яка протікала крізь покрівлю, не розливалася по підлозі.

Щоправда, за останній рік мені таки вдалося виконати частину робіт, і коли минулого місяця Сецуко знову приїхала, веранда вже була майже відновлена. Норіко взяла відпустку на час гостювання сестри й, оскільки дні і далі стояли погожі, мої дві доньки збували на веранді чимало часу, як за давніх добрих часів. Почасти я приєднувався до їхнього товариства, й іноді здавалося, що все як і роками раніше, коли ми всією сім’єю сідали на веранді в сонячні дні і неспішно бесідували про все на світі. Якось минулого місяця — здається, першого ж ранку після приїзду Сецуко — ми сиділи всі разом на веранді після сніданку, і Норіко сказала:

— Сецуко, як добре, що ти нарешті приїхала. Я зможу хоч трохи перекласти догляд за батьком на твої плечі.

— Норіко, перестань... — Її старша сестра ніяково засовалася на подушці.

— Тепер, коли батько вийшов на пенсію, він іще й як потребує догляду, — провадила далі Норіко з підступною посмішкою. — Треба постійно його чимось розважати, бо він починає хандрити.

— Перестань... — Сецуко нервово посміхнулася й, зітхнувши, повернулася обличчям до саду. — Схоже, клен уже повністю відновився. Який же він красивий!

— Батьку, Сецуко, мабуть, і гадки не має, який ти став. Вона пам’ятає тебе лише за тих часів, коли ти, як справжній тиран, тільки те й робив, що віддавав нам усім накази. Тепер ти став значно лагідніший, правда?

Я засміявся, щоби показати Сецуко, що це все жарт, але моя старша донька і надалі мала зніяковілий вигляд. Норіко повернулася до сестри і додала:

— Але йому і справді потрібен догляд, інакше він цілісінький день понуро тинятиметься домом.

— Вона верзе казна-що, як і завжди, — втрутився я. — Якби я й справді цілими днями хандрив, то як би примудрився це все полагодити?

— А й справді, — погодилася Сецуко, обертаючи до мене усміхнене лице. — Будинок тепер просто чудовий. Батько, мабуть, працював не покладаючи рук.

— Для усіх найважчих робіт батько найняв людей, — відповіла Норіко. — Сецуко, таке враження, наче ти мені не віриш. Батько дуже змінився. Уже не треба його боятися. Він тепер значно лагідніший, майже ручний...

— Норіко, перестань...

— Він навіть час од часу готує їсти. Ти б у таке нізащо не повірила, правда? Але тепер батько готує дедалі краще і краще.

— Норіко, по-моєму, ми вже достатньо це обговорили, — впівголоса мовила Сецуко.

— Хіба не так, батьку? Ти ж і справді досягнув неабияких успіхів.

Я знову всміхнувся і втомлено похитав головою. І саме цієї миті, як я собі пригадую, Норіко повернулася обличчям до саду і, затуливши очі від сонця, сказала:

— Що ж, коли я вийду заміж, то вже не зможу приїжджати сюди і готувати для нього їсти. Мені тоді і без батька клопотів вистачатиме.

Після цих слів Норіко її старша сестра, яка досі сором’язливо дивилася вбік, рвучко кинула на мене запитальний погляд. І відразу ж знову відвела очі, щоб з почуття обов’язку всміхнутися Норіко у відповідь. Одначе в поведінці Сецуко з’явилося нове, глибинніше сум’яття, й вона, як на мене, навіть зраділа, коли її син стрімголов промчав повз нас верандою, давши їй підставу змінити тему розмови.

— Ічіро, вгамуйся, будь ласка, — гукнула вона йому вслід.

Безсумнівно, після життя в сучасній батьківській квартирі, Ічіро був у захваті від просторого дому. Та він не поділяв нашої любові сидіти на веранді, і йому значно більше подобалося вихором бігати туди-сюди по всій її довжині, іноді ковзаючись по начищеній підлозі. Неодноразово він замалим не перевертав нашу тацю з чаєм, але материні прохання заспокоїтися поки що не мали результату. Так і цього разу — коли Сецуко запропонувала йому трохи посидіти з нами, він нахмурився й залишився стояти у протилежному кінці веранди.

— Ічіро, ходи до нас, — гукнув я. — Мені вже набридло весь час розмовляти лише з жінками. Ходи, сядеш біля мене, поговоримо про чоловічі справи.

Почувши це, Ічіро відразу ж підійшов. Він поклав свою подушку поруч зі мною і сів, набравши вкрай благородної постави: руки на стегнах, плечі розпрямлені.

— Оджі^[1], — серйозно сказав він. — Я маю тебе щось спитати.

— Авжеж, Ічіро, що саме?

— Я хочу розпитати тебе про те чудовисько.

— Яке чудовисько?

— Воно ще доісторичне?

— Доісторичне? Ти вже знаєш такі слова? Оце кмітливий хлопчина!

Цієї миті гідність Ічіро відійшла на задній план. Він не захотів більше тримати поставу, перекотився на спину і заходився хвицати ногами в повітрі.

— Ічіро! — збентежено шепнула йому Сецуко. — Що за поведінка у присутності дідуся? Сядь рівно!

Ічіро ніяк не відреагував і лише опустив ноги, гупнувши ними по підлозі. А відтак схрестив руки на грудях і заплющив очі.

— Оджі, — сонливо мовив він, — це чудовисько — доісторичне?

— Ічіро, про яке чудовисько ти питаєш?

— Прошу, вибач йому, — втрутилася Сецуко, нервово посміхаючись. — Коли ми вчора приїхали, він побачив біля вокзалу рекламу якогось фільму й опісля докучав водієві таксі своїми численними запитаннями. А сама я, на жаль, цієї афіші не побачила.

— Оджі! Це чудовисько доісторичне чи ні? Дай відповідь на моє запитання!

— Ічіро! — мати кинула на нього переляканий погляд.

— Ічіро, я не знаю напевно. Гадаю, щоб це з’ясувати, нам доведеться подивитися сам фільм.

— То коли підемо на фільм?

— Гм-м. Краще запитай у мами. Хтозна, може, він занадто страшний для малих дітей.

Я й не думав, що цей коментар може спричинити таку бурю емоцій, але він мого внука просто приголомшив. Ічіро перекотився назад у сидячу позу і, втупившись у мене поглядом, закричав:

— Та як ти смієш? Що ти хочеш цим сказати?

— Ічіро! — розгублено вигукнула Сецуко. Але Ічіро і далі дивився на мене спопеляючим поглядом, тож його матері довелося встати з подушки і підійти до нас. — Ічіро! — прошепотіла вона і затермосила його за руку. — Не дивися так на дідуся.

Замість відповіді Ічіро знову впав на спину й узявся метеляти ногами в повітрі. Його мати знову нервово до мене всміхнулася.

— Що за манери, — сказала вона і, не знаючи що ще додати, знову всміхнулася.

— Ічіро-сан, — підводячись, звернулася до хлопця Норіко, — чому б тобі не допомогти мені поприбирати зі столу після сніданку?

— Це жіноча робота, — відповів Ічіро, не перестаючи хвицати ногами.

— То Ічіро мені не допоможе? Оце вже проблемка. Цей стіл такий важезний, мені забракне сили відсунути його самотужки. Кого ж би мені попросити про допомогу?

Почувши це, Ічіро притьмом скочив на ноги і, не дивлячись на нас, хутко покрокував углиб будинку. Норіко засміялася й пішла слідом за ним.

Сецуко провела їх поглядом, відтак підняла чайничок і взялася наливати мені чай.

— Я й не уявляла, що все зайшло так далеко, — стишено мовила вона. — Я маю на увазі домовини про шлюб Норіко.

— Нічого нікуди не зайшло, — сказав я, похитуючи головою. — Ба більше, ще ні про що не домовлено. Ми лише почали перемовини.

— Вибач, батьку, просто з того, що Норіко допіру сказала, я зрозуміла, що все більш-менш... — вона замовкла, а потім знову заговорила. — Вибач, — але вона вимовила це так, що в повітрі зависло запитання.

— Боюся, Норіко вже не вперше так про це говорить, — сказав я. — Правду кажучи, вона почала дивно поводитися, ще коли ці домовини щойно почалися. Минулого тижня до нас завітав пан Морі — пам’ятаєш його?

— Авжеж. Як у нього справи?

— Усе добре. Він просто проходив повз нас і вирішив перевідати. Річ у тім, що Норіко почала говорити про шлюбні перемовини у його присутності. Вона говорила про них так, як оце щойно, наче все вже домовлено. Мені хотілося крізь землю провалитися. Коли пан Морі уже йшов, він навіть привітав мене і поцікавився, ким працює наречений.

— Справді, — замислено мовила Сецуко, — тобі, мабуть, було дуже ніяково.

— Так, але винен у цьому аж ніяк не пан Морі. Ти сама щойно її чула. А що тоді має думати стороння людина?

Моя донька нічого на це не відповіла, і ми кілька хвилин просиділи мовчки. Один раз я глянув на неї — Сецуко сиділа, втупившись поглядом у сад, і тримала горнятко чаю обома руками так, наче геть про нього забула. І я знову спіймав себе на тому, що — може, через те, що на неї якось по-особливому падало світло абощо — вже вкотре за час доньчиного візиту роздумую про її зовнішність. Адже, поза всякими сумнівами, Сецуко з роками ставала дедалі вродливіша. За її юності ми з матір’ю хвилювалися, що з таким простакуватим обличчям Сецуко не вдасться вдало видати заміж. Навіть дитиною вона мала доволі чоловічі риси обличчя, і з настанням юності вони ставали чимраз вираженіші; аж так, що, коли мої доньки сварилися, Норіко завжди могла взяти гору над старшою сестрою, варто їй було крикнути: «Ти хлопець! Хлопець!» Хтозна, як таке впливає на формування характеру. Звісно, це аж ніяк не збіг, що Норіко виросла така наполеглива, а Сецуко — така сором’язлива і схильна до самітництва. Втім, тепер, на порозі тридцятиліття, в зовнішності Сецуко з’явилася нова, не малопомітна приваба. Пригадую, як її мати це передбачала, часто повторюючи: «Наша Сецуко розквітне влітку». Тоді мені видавалося, що дружина цими словами просто себе заспокоює, одначе кілька разів під час візиту Сецуко минулого місяця я вражено ловив себе на тому, що вона мала рацію.

Сецуко вийшла зі своєї задумливості і, знову зиркнувши вглиб будинку, сказала:

— Мені здається, що торішні події дуже засмутили Норіко. Мабуть, значно більше, ніж ми собі могли уявити.

Я зітхнув і кивнув.

— Можливо, тоді я не приділив їй достатньо уваги.

— Я впевнена, що батько зробив усе, що було в його силах. Утім, звісно, такі події — це жахливий удар для жінки.

— Мушу визнати, я вважав, що твоя сестра трохи грала комедію, як вона часом уміє. Вона наполягала, що це шлюб по любові, отож коли домовини закінчилися нічим, їй довелося поводитися відповідно. Хоча, можливо, не завжди її тодішня поведінка була вдаваною.

— Тоді ми над нею посміювалися, — додала Сецуко, — але, можливо, це і справді була любов.

Ми знову замовкли. Зсередини будинку долинав голос Ічіро, який постійно щось надривно повторював.

— Перепрошую за свою цікавість, — якось дивно мовила Сецуко, — але чи ми дістали якесь пояснення, чому ті минулорічні домовини закінчилися нічим? Усе сталося так несподівано.

— Гадки не маю. Тепер це вже не має значення, правда?

— Авжеж, не має, вибач, — Сецуко на мить знову про щось замислилась, а відтак сказала: — Річ у тому, що Суічі час від часу наполегливо розпитує мене про те, що ж усе-таки сталося торік і чому сім’я Міяке так несподівано вирішила припинити перемовини, — вона хихотнула, майже сама до себе. — Таке враження, що він твердо переконаний, наче я знаю якийсь секрет, і що ми його від нього приховуємо. Мені доводиться постійно його запевняти, що я не маю найменшої гадки, що ж тоді сталося.

— Можеш не сумніватися, — прохолодно мовив я, — для мене це теж таємниця. Якби я знав, то не приховував би цієї інформації від тебе і Суічі.

— Звісно. Вибач, батьку, я не хотіла ні на що натякати... — вона знову ніяково замовкла.

Можливо, того ранку я був дещо різкий з донькою, але ж Сецуко вже далеко не вперше влаштовувала мені такий допит щодо торішніх подій і відмови сім’ї Міяке. Не розумію, чому вона вважає, наче я щось від неї приховую? Якщо в сім’ї Міяке і була якась особлива причина, щоб отак нам відмовити, то цілком логічно, що вони не планували мені звірятися.

Щодо мого власного припущення, то гадаю, що в цій ситуації не було нічого аж надто надзвичайного. Звісно, їхня відмова останньої миті була дуже неочікувана, але це ж не означає, що її спричинило дещо особливе. Щось мені підказує, причина полягала всього лиш у статусі. Як мені вдалося розгледіти, сім’я Міяке належить до тих гордих і чесних людей, яким було б ніяково від самої думки, що їхній син хоче одружитися з дівчиною з вищим соціальним статусом. Ба більше, ще кілька років тому, вони, либонь, відмовилися б іще швидше, але позаяк пара постійно повторювала, що це «шлюб по любові», і вони ще й наслухалися про всі ці сучасні віяння, то й не дивно, що сім’я Міяке збилася з пантелику і не знала, як їм правильно повестися. Поза всяким сумнівом, цим і пояснюється ситуація, і в ній немає нічого складного.

Цілком імовірно, що їх збентежило моє очевидне схвалення цього шлюбу. Річ у тім, що я не задумувався над статусом, бо мені невластиво перейматися такими речами. Правду кажучи, я ніколи, на жодному етапі свого життя, не усвідомлював власного соціального статусу і навіть тепер щоразу заново дивуюся, коли якась подія або чиїсь слова нагадують мені про те, що до мене ставляться з неабиякою повагою. Приміром, зовсім недавно я збув вечір у нашому старому кварталі насолод, випиваючи в забігайлівці пані Кавакамі, де — як це тепер стається чимраз частіше — ми з Шінтаро були єдині відвідувачі. Як і завше, вмостилися з ним на високих барних стільцях біля шинквасу, перемовляючись із пані Кавакамі, і, позаяк за ті кілька годин інші відвідувачі так і не з’явилися, наша бесіда переросла в довірливу розмову. Якоїсь миті, коли пані Кавакамі, розповідаючи про котрогось зі своїх родичів, поскаржилася, що цей молодик уже довго не може знайти собі пристойну роботу, Шінтаро раптом вигукнув:

— Обасан^[2], вам треба було відправити його до нашого сенсея! Варто йому замовити за цього хлопчину добре слово в потрібному місці, і ви не встигнете й оком кліпнути, як ваш родич знайде собі хорошу роботу.

— Шінтаро, та що ти таке верзеш? — обурився я. — Я вже на пенсії. У мене тепер немає зв’язків.

— Усі шанобливо ставитимуться до будь-якої рекомендації від людини такого статусу, як сенсей, — не вгавав Шінтаро. — Обасан, відправте того молодика до сенсея.

Спершу мене дещо здивувала така тверда впевненість Шінтаро у моїх можливостях. Та потім я усвідомив, що він укотре згадував ту незначну послугу, яку я надав його молодшому братові багато років тому.

Це, мабуть, було 1935 чи 1936 року, і, як я пригадую, йшлося про геть звичайну річ — якийсь рекомендаційний лист знайомому в Державному департаменті абощо. Геть забув би про цей випадок, але одного пообіддя, коли я відпочивав удома, моя дружина раптом повідомила, що до мене прийшли відвідувачі і чекають на порозі.

— Будь ласка, запроси їх у дім, — сказав тоді я.

— Але вони наполягають, що не хочуть турбувати тебе своєю присутністю в домі.

Я вийшов до порогу і побачив там Шінтаро та його молодшого брата, який тоді ще був геть юний. Помітивши мене, вони почали кланятися й нервово усміхатися.

— Прошу вас, заходьте в дім, — звернувся я до них, але вони і далі собі кланялися й усміхалися. — Шінтаро, прошу тебе, заходь на татамі.

— Ні, сенсею, — відповів Шінтаро, безнастанно усміхаючись і кланяючись. — Це і так нечуване нахабство, прийти отак до вашого дому. Нечуване нахабство. Але ми не могли більше сидіти вдома, не подякувавши вам.

— Заходьте досередини. Здається, Сецуко саме запарювала чай.

— Ні, сенсею, це було б нечуване нахабство, справді, — повернувшись до брата, Шінтаро швидко прошепотів: — Йошіо! Йошіо!

Юнак нарешті перестав кланятися й нервово підняв на мене очі, а відтак сказав:

— Я до кінця життя буду вам вдячний. Кожною клітинкою свого єства я постараюся виправдати вашу рекомендацію. Запевняю вас, я не підведу. Я працюватиму в поті чола і прагнутиму вдовольнити своїх начальників. І хоч як високо піднімуся в майбутньому, я ніколи не забуду людину, що допомогла мені ступити перший крок назустріч кар’єрі.

— Та мені це нічого не коштувало, справді. Ти цілком на це заслуговуєш.

Мої слова викликали в обох запеклі заперечення, і Шінтаро сказав братові:

— Йошіо, ми вже і так достатньо набридли сенсеєві. Перш ніж ми підемо, ще раз добре подивися на чоловіка, який так тобі допоміг. Неабияка честь для нас мати такого впливового і щедрого покровителя.

— Так, це правда, — пробурмотів юнак і глянув на мене.

— Шінтаро, будь ласка, перестань, мені ніяково від твоїх слів. Прошу вас, заходьте в дім, і ми відсвяткуємо цю подію чашечкою саке.

— Ні, сенсею, ми мусимо іти. Це і так нечуване нахабство — прийти сюди і порушити ваш пообідній відпочинок. Але нам так кортіло вам подякувати, що не могли більше чекати ні хвилини.

Після їхнього візиту — мушу визнати — в мене виникло відчуття, ніби мені таки вдалося чогось у житті досягнути. Так буває, коли через стрімку кар’єру геть не залишається часу зупинитися й підбити підсумки, аж раптом стається щось таке, що змушує озирнутися назад й усвідомити, який довгий шлях уже вдалося здолати. Бо ж справді, я, майже не задумуючись, допоміг юнакові почати хорошу кар’єру. Ще кілька років тому й уявити собі цього не міг, і все ж я зумів досягнути такого становища, сам цього не усвідомлюючи.

— Шінтаро, багато що відтоді змінилося, — сказав я того вечора в забігайлівці пані Кавакамі. — Тепер я на пенсії й уже не маю стількох зв’язків.

Утім, хтозна, можливо, Шінтаро не так уже й помиляється щодо мене. Цілком імовірно, що якби я вирішив це перевірити, то знову був би здивований своєю впливовістю. Як уже казав, я ніколи не усвідомлював, яке становище посідаю в суспільстві.

Навіть якщо Шінтаро подеколи і виявляє наївність щодо деяких питань, цим не варто нехтувати, адже нині так важко зустріти людину, незіпсовану сучасним цинізмом й образою. Є щось обнадійливе в тому, що можна повсякчас заглянути до пані Кавакамі і натрапити там на Шінтаро, який сидить собі за шинквасом і, як завжди, байдужо крутить капелюхом по стійці, точнісінько так само, як він це робить будь-якого вечора останні сімнадцять років. І здається, ніби для Шінтаро справді нічого не змінилося. Він так само ґречно зі мною вітається, неначе і досі мій учень, і весь вечір, хоч би як він напився, називає мене лише «сенсей» і ставиться вкрай шанобливо. Часами він навіть запитує мене щось про техніку чи стиль малювання зі запалом молодого підмайстра, хоча, правду кажучи, Шінтаро, звісно ж, уже давно перестав створювати справжнє мистецтво. Ось уже кілька років як він ілюструє книжки, а нині ще й, як я знаю, спеціалізується на пожежних машинах. День за днем він просиджує у своїй кімнаті на горищі, малюючи одну пожежну машину за іншою. Але, мабуть, вечорами, після кількох чарок, Шінтаро хочеться вірити, що він і досі той самий молодий художник-ідеаліст, якого я взяв під своє крило.

Ця дитинність Шінтаро неодноразово давала підставу пані Кавакамі — яка мала в собі щось недобре — з нього кепкувати. Недавно, наприклад, якось увечері під час зливи Шінтаро забіг до неї в бар і взявся викручувати свій промоклий наскрізь капелюх просто над килимком біля дверей.

— Шінтаро-сан! — крикнула до нього пані Кавакамі. — Що це за манери?

Почувши це, Шінтаро підняв голову і глянув на неї так стривожено, наче і справді вчинив щось жахливе. Й відразу ж почав палко вибачатися, ще дужче підігріваючи бажання пані Кавакамі потішатися з нього.

— Шінтаро-сан, я ще ніколи не бачила такої невихованості. Таке враження, що ти мене ні на йоту не поважаєш.

— Обасан, перестаньте знущатися з хлопця, — урешті втрутився я. — Годі. Скажіть йому, що ви просто пожартували.

— Пожартувала? Це ніякі не жарти! Це несосвітенна невихованість.

Отож пані Кавакамі не вгавала, аж поки на Шінтаро не стало жаль дивитися. Утім, бували і такі випадки, коли Шінтаро був свято переконаний, що з нього просто кепкують, хоча насправді з ним говорили цілком серйозно. Якось він поставив пані Кавакамі у скрутне становище, взявшись радісно і на весь голос розповідати про одного генерала, якого щойно стратили за воєнні злочини:

— Я завжди, ще змалечку, захоплювався цим чоловіком. Цікаво, як він тепер поживає? На пенсії, мабуть.

Того вечора в барі було декілька нових відвідувачів, і вони окидали Шінтаро осудливими поглядами. Коли пані Кавакамі, розхвилювавшись за репутацію свого закладу, підійшла до нього і тихенько розповіла про долю генерала, Шінтаро розреготався на все горло.

— Обасан, чесне слово, — голосно сказав він. — Ви іноді перегинаєте палицю зі своїми жартами.

Необізнаність Шінтаро в таких речах часто просто вражає, але, як я вже казав, нею не варто нехтувати. Треба бути вдячними, що на світі досі є люди, незаражені сучасним цинізмом. Ба більше, можливо, саме завдяки цій рисі його характеру — оцьому відчуттю, що якимось дивом Шінтаро, попри все, залишився непонівеченим, — за останні роки я ще дужче полюбив його товариство.

Щодо пані Кавакамі, хоч вона і старається щосили придушувати свій теперішній настрій, але все ж за роки війни вона вельми зістарілася. До війни вона ще цілком могла би зійти за молоду жінку, але відтоді в ній наче щось надломилося й осіло. І якщо пригадати, скількох близьких людей вона втратила на війні, то і дивуватися нема з чого. Та й підтримувати свій заклад на плаву їй стає дедалі важче; безумовно, їй самій не віриться, що навколо той самий квартал, де якихось шістнадцять чи сімнадцять років тому вона відкрила свою крихітну забігайлівку. Бо від давнього кварталу насолоди вже майже нічого не залишилося; майже всі її колишні конкуренти закрили свої заклади і поїхали геть, та й сама пані Кавакамі, певно, не раз задумувалась, а чи не вчинити їй так само.

Та коли вона щойно відкрила свою забігайлівку, її зусібіч затискали безліч інших барів і кафе, і я пригадую, як дехто сумнівався, чи їй вдасться тут довго протриматися. Справді, колись цими вуличками неможливо було пройтися, не зачепивши численні яскраві полотняні транспаранти, що натискали звідусіль, нависаючи на перехожих з вітрин крамниць і рекламуючи всі принади того чи того закладу. Втім, за тих часів у кварталі було вдосталь клієнтів, щоби будь-яка кількість таких закладів могла процвітати. Надто теплими вечорами вулички залюднювалися, й відвідувачі неквапно переходили з одного бару в інший або ж просто стояли і розмовляли посеред вулиці. Автівки давно вже не насмілювалися тут проїжджати, і навіть велосипед було важко проштовхнути крізь усі ті юрби безтурботних пішоходів.

Я називаю цей район «нашим кварталом утіхи», та насправді це всього лише місце, де можна було випити, перекусити і поговорити. Щоб потрапити у справжні квартали насолоди — з гейшами і театрами, — вам довелося б піти в центр міста. Але особисто мені завжди більше подобався оцей наш квартал. У ньому збиралися веселі, але поважні люди, здебільшого нашого кола — художники і письменники, яких вабила можливість провадити жваві розмови до пізньої ночі. Заклад, в який учащала моя компанія, називався «Міґі-Хідарі», і розташовувався він у вимощеній пішохідній зоні на перехресті трьох вулиць. У «Міґі-Хідарі», на відміну від інших закладів по сусідству, було вдосталь простору й аж два поверхи, а ще безліч кельнерок і в західному, і в традиційному одязі. Я також дещо долучився до того, що «Міґі-Хідарі» зміг із часом затьмарити всіх конкурентів, і на знак вдячності нашій компанії виділили столик у кутку — завжди вільний для нас. Ті, що зі мною там випивали, належали до еліти моєї школи: Курода, Мурасакі, Танака — геніальні юнаки, які вже тоді мали хорошу репутацію. Усі вони були справжні любителі поговорити, і я пам’ятаю, як за нашим столиком розгорялася не одна запекла суперечка.

Шінтаро, мушу визнати, ніколи не належав до цього обраного товариства. Я особисто не мав нічого проти того, щоб він до нас приєднався, проте серед моїх учнів існувало напрочуд сильне відчуття ієрархії, й Шінтаро, вочевидь, не сприймали за першокласного художника. Правду кажучи, я досі пам’ятаю, як одного вечора, незадовго після того візиту Шінтаро і його брата до мене додому, ми обговорювали цей випадок за нашим столиком. Пригадую, як Курода і такі, як він, сміялися з надмірної вдячності братів за те, що один із них запопав «звичайнісіньку чиновницьку посаду»; одначе вони всі уважно слухали, коли я висловив свою думку про те, що впливовість і статус можуть підкрастися до людини, яка перейнята щоденною працею, геть непомітно, надто якщо ця людина працює не заради підвищення цього статусу, а заради задоволення, що їй дає якнайкраще виконання своєї роботи. Тоді один із них — звісно ж, Курода, — нагнувся вперед і сказав:

— Я вже давно підозрював, що сенсей не усвідомлює, як його поважають жителі нашого міста. І справді, епізод, який він щойно описав, безумовно свідчить про те, що його авторитет більше не обмежується мистецькими колами, а сягнув усіх сфер життя. Однак як же властиво сенсею, з його непересічною скромністю, не помічати цього. І цілком закономірно, що сам він здивовано усвідомив, як високо його цінують у суспільстві. Проте нас це анітрохи не дивує. Ба більше, можна навіть сказати, що хай як сильно його поважає загальна публіка, лише ми, ті, що сидять зараз за цим столиком, знаємо, наскільки більшої поваги він вартий. Особисто я не маю щодо цього жодних сумнівів. Його авторитет лише зростатиме, й у прийдешні роки для нас найбільшою честю буде сказати, що колись ми належали до учнів самого Масудзі Оно.

У цих словах не було нічого такого; віднедавна увійшло в звичку, що певного моменту вечора, коли всі вже трохи захмеліли, мої протеже починали виголошувати промови, вихваляючи мене. Надто полюбляв таке Курода, що його вважали кимось на кшталт речника всієї групи. Звісно, я зазвичай пропускав їхні слова повз вуха, але того вечора, як і тоді, коли Шінтаро з братом стояли, усміхаючись і вклоняючись, на порозі мого дому, мене охопило почуття теплого вдоволення.

Утім, сказати, що я спілкувався лише з найкращими своїми учнями, буде неправильно. Я і поріг забігайлівки пані Кавакамі вперше переступив тоді, коли, як пригадую, хотів провести вечір, обговорюючи дещо з Шінтаро. Нині, намагаючись пригадати той вечір, усвідомлюю, що мої спогади про нього сплуталися зі звуками й образами безлічі інших вечорів, які ми збули у цьому барі; над одвірком висить червоний паперовий ліхтарик, біля «Міґі-Хідарі» розноситься сміх відвідувачів, витає запах смаженої у фритюрі їжі, кельнерка переконує когось повернутися до дружини — і зусібіч лунає відгомін клацання дерев’яних сандалів по асфальту. Пригадую, того теплого літнього вечора, не знайшовши Шінтаро в жодному з його улюблених місць, я почав блукати крихітними барами, розташованими у цьому кварталі. Хай би яка конкуренція існувала між цими закладами, але тут панував дух сусідства, і тому цілком природно, що коли я запитав в одному з них про Шінтаро, офіціантка без крихти неприязні порадила мені пошукати його «в тому новому барі», який щойно відкрився.

Поза всяким сумнівом, пані Кавакамі могла б перелічити безліч змін — її маленьких «поліпшень» — за всі ці роки. Проте мені здається, що того першого вечора її невеличка забігайлівка мала майже такий самий вигляд, як і нині. Коли заходиш досередини, насамперед вражає контраст між шинквасом, освітленим теплим посвітом низько підвішених ламп, і рештою кімнати, що ховається в напівтемряві. Більшість її відвідувачів віддають перевагу сидіти коло рундука в цьому острівці світла, і це створює в барі затишну, душевну атмосферу. Я пригадую, як того літнього вечора схвально обвів поглядом заклад, і нині, попри всі ті пертурбації, які змінили довколишній світ, заклад пані Кавакамі тішить мене так само, як і тоді.

Однак усе інше змінилося до невпізнаваності. Тепер, ступивши за поріг бару пані Кавакамі, може скластися враження, що ви щойно випивали десь на самому краю цивілізації. Зусібіч, хоч куди оком кинь, розкинулася руїнна пустеля. Лише тильні сторони декількох вцілілих будинків вдалині нагадують про те, що ви перебуваєте неподалік центру міста. «Руїни війни» — так їх називає пані Кавакамі. Проте я пам’ятаю, як гуляв навколо цього кварталу невдовзі після капітуляції, й багато з цих будинків досі ще стояли. І «Мігі-Хідарі» був на місці, хоч і з вибитими через вибухи вікнами і частково просілим дахом. І я пригадую, як подумки запитував себе, проходячи повз ці зруйновані будівлі, чи вони колись іще зможуть повернутися до життя. А потім якось уранці я там проходив і побачив, що бульдозери вже все зрівняли з землею.

Отож тепер та частина вулиці — це суцільне розвалище. Безперечно, влада має на це місце якісь плани, та ось уже три роки не видно ніяких змін. Після дощу вода невеликими калюжками збирається між битою цеглою й там застоюється. Як наслідок, пані Кавакамі довелося поставити протимоскітні сітки на вікна, хоч і малоймовірно, що такі зміни приваблюватимуть клієнтів.

Будинки по той бік вулиці, де розташований бар пані Кавакамі, таки вистояли, проте більшість із них видаються закинутими; будівлі обабіч її бару, наприклад, уже давно пустують, і їй від цього трохи лячно. Пані Кавакамі любить нам повторювати, що якби раптом розбагатіла, то залюбки купила б ці будівлі і розширила б свій бар. Але поки грошей у неї катма, пані Кавакамі чекає, коли туди хтось заселиться; вона б навіть не заперечувала, якби там відкрилися такі ж бари, як і в неї — будь-що, тільки б не жити, наче посеред кладовища.

Якби вам випало вийти від пані Кавакамі, коли вже западають сутінки, ви, мабуть, захотіли б затриматися біля виходу й оглянути понівечений простір, що розкинувся перед вами. Можливо, вам вдалося б розгледіти в напівтемряві цілі гори битої цегли і потрощених дощок, а ще подекуди шматки труб, що стримлять із землі, наче бур’яни. А потім, якби ви пройшлися повз чергові гори уламків, то помітили б, як у світлі ліхтарів виблискують численні маленькі калюжі.

Коли ж, діставшись підніжжя того пагорба, на якому стоїть мій дім, ви зупинитеся на Мості Сумнівів й озирнетеся назад, на залишки нашого колишнього кварталу насолоди, то, якщо сонце ще не повністю сховалося за обрій, можливо, зможете розгледіти ряд старих телеграфних стовпів — досі не поєднаних дротами, — що зникають у сутінках уздовж тієї дороги, якою ви щойно прийшли. І, може, ви помітите темні скупчення птахів, які незручно всілися на верхівках тих стовпів, наче очікуючи, коли ж натягнуть дроти, на яких вони колись сиділи, що смугуватимуть небо.

Зовсім недавно я стояв якось увечері на цьому маленькому дерев’яному містку і побачив, як удалечині над руйновищем піднімаються два стовпи диму. Можливо, це робітники продовжують виконувати якусь безкінечно повільну державну програму; чи, може, діти бавляться в якусь недозволену гру. Та чомусь ці стовпи диму на фоні неба навіяли на мене меланхолію. Вони скидалися на погребальні вогнища на якомусь покинутому похороні. «Живеш, наче посеред кладовища», — як каже пані Кавакамі; і справді, якщо згадати всіх тих людей, які колись тут юрмилися, то з нею стає важко не погодитися.

Але я відійшов від теми. Намагався пригадати деталі візиту Сецуко минулого місяця.

Як я, напевно, вже казав, Сецуко, гостюючи в нас, більшість першого дня збула на веранді за розмовами з сестрою. Десь уже під вечір, коли мої доньки занурилися в жіночі балачки, я, пригадую, пішов шукати внука, який кількома хвилинами раніше побіг углиб дому.

Я саме йшов садовим коридором, аж почувся важкий глухий удар, від якого весь будинок аж здригнувся. Розхвилювавшись, я поквапився до вітальні. У цю пору доби наша вітальня здебільшого лежить у тіні, і після залитої сонячним світлом веранди моїм очам знадобилося кілька секунд, щоб переконатися, що Ічіро там немає. Відтак почувся ще один удар, апотім ще і ще, і голос Ічіро, який викрикує щось на кшталт «Вйо! Вйо!» Ці звуки долинали з сусідньої кімнати, в якій стояло піаніно. Я підійшов ближче, на хвильку прислухався і тихенько відсунув перегородку.

На відміну від вітальні, у цій кімнаті було багато сонця впродовж усього дня. Вона наповнювалася променистим, яскравим світлом, і якби була трішки більшою, то могла б стати ідеальним місцем для сімейних трапез. Був період, коли я використовував її для зберігання своїх картин і художнього начиння, але тепер, окрім німецького піаніно, в кімнаті майже нічого не було. Поза всяким сумнівом, саме тому, що ця кімната не була заставлена всіляким непотребом, мого внука тягнуло сюди так, як і раніше на веранду; бо, заглянувши в кімнату, я побачив, як Ічіро скаче долі, гупаючи ногами, і, наскільки я зрозумів, вдає з себе вершника, що мчить на коні безкраїми просторами. Позаяк він був повернутий до мене спиною, Ічіро не відразу зрозумів, що за ним спостерігають.

— Оджі! — повернувшись, сердито вигукнув він. — Хіба ти не бачиш, що я зайнятий?

— Вибач, Ічіро, я не хотів.

— Я не можу зараз гратися з тобою!

— Вибач мені. Але я почув, як весело ти граєшся, й вирішив тебе запитати, чи можна я постою і подивлюся.

Ічіро на мить роздратовано глянув на мене, а тоді знехотя мовив:

— Добре, заходь. Але сиди тихо. Я зайнятий.

— Авжеж, авжеж, — з усмішкою сказав я. — Дуже дякую тобі, Ічіро.

Мій онук не зводив із мене гнівливого погляду, поки я пересікав кімнату і всідався біля вікна. Напередодні ввечері, коли Ічіро з матір’ю до нас приїхали, я подарував йому альбом і набір кольорових олівців. І тепер я помітив на татамі той самий альбом і кілька розкиданих олівців навколо нього. Бачив, що на перших кількох аркушах щось намальовано, і вже було збирався підняти альбом і роздивитися ближче, та цієї миті Ічіро раптом знову продовжив гру, яку я перервав своєю появою.

— Вйо! Вйо!

Я трохи за ним поспостерігав, але все ж ніяк не міг збагнути, які саме сцени він розігрує. Ічіро то знову імітував їзду верхи, то неначе боровся з численними невидимими ворогами. Водночас він безперестанку бурмотів якісь репліки собі під ніс. Я щосили намагався зрозуміти, що саме він говорить, але наскільки мені вдалося розчути, це були не слова, а просто якийсь набір звуків.

Вочевидь, хоч як він намагався не звертати на мене уваги, моя присутність йому таки заважала. Декілька разів він несподівано завмирав, так і не завершивши якийсь рух, неначе у нього раптом зникало натхнення продовжувати, але потім знову повертався до гри. Зрештою, йому це набридло, і він гепнувся на підлогу. Я подумав, що, може, варто йому поаплодувати, але вирішив, що краще не треба.

— Нічого собі, Ічіро. Але скажи, будь ласка, кого це ти імітував?

— Вгадай, Оджі.

— Гм-м. Може, лорда Йошіцуне? Ні? Воїна-самурая? Гм-м. Може, тоді ніндзю? Ніндзю Вітру?

— Оджі, холодно. Дуже-дуже холодно.

— Тоді сам скажи, кого ти оце вдавав?

— Одинокого рейнджера!

— Кого?

— Одинокого рейнджера! Хай Йо Сільвер!

— Одинокого рейнджера? Це такий ковбой?

— Хай Йо Сільвер! — Ічіро знову кинувся навскач, цього разу намагаючись імітувати кінське іржання.

— Ічіро, де ти навчився гратися в ковбоїв? — трохи поспостерігавши, зрештою, запитав я, та внук продовжував галопувати і ржати. — Ічіро, — сказав я вже суворіше, — зупинися на хвильку і послухай. Цікавіше, значно цікавіше бути, наприклад, лордом Йошіцуне. Хочеш, розкажу тобі чому? Послухай, Ічіро, Оджі зараз тобі все пояснить. Ічіро, послухай свого Оджі-сана. Ічіро!

Можливо, я занадто підняв голос, бо він раптом зупинився й налякано глипнув на мене. На хвильку я втупився у нього поглядом, а потім зітхнув і сказав:

— Ічіро, вибач, будь ласка, що я перервав твою гру. Звісно ж, ти можеш гратися в будь-кого. Навіть у ковбоя. Пробач своєму Оджі-сану. Він просто на хвильку забувся.

Мій онук і далі не зводив із мене погляду, аж раптом я зрозумів, що він от-от розплачеться або ж вибіжить геть із кімнати.

— Ічіро, будь ласка, просто продовжуй так само бавитися.

Ічіро ще зо хвилину пильно дивився на мене, а потім раптом закричав:

— Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер! — і знову пустився навскач. Він гупав іще дужче, ніж перше, і від ударів здригалася вся кімната. Я ще трохи за ним поспостерігав, а відтак нагнувся й узяв його альбом.

Перші чотири чи п’ять аркушів Ічіро використав без пуття. Техніка у нього була геть непогана, але самі начерки — трамваїв і поїздів — так і залишилися недомальовані. Ічіро побачив, що я розглядаю його альбом, і притьмом підбіг до мене.

— Оджі! Хто тобі дозволив дивитися на мої малюнки? — він спробував вихопити в мене альбом, але я підняв його над головою.

— Заспокойся, Ічіро, і не будь такий недобрий. Оджі просто хотів подивитися, що ти намалював тими олівцями, які він тобі подарував. Він же має на це право, — я опустив альбом і розгорнув його на першому малюнку. — Ічіро, в тебе дуже добре вийшло. Гм-м. Але знаєш що, в тебе могло б вийти ще краще, якби лиш ти цього захотів.

— Оджі не можна дивитися на мої малюнки!

Він іще раз спробував вихопити альбом, і мені довелося затулити його від рук Ічіро.

— Оджі! Віддай мені мій альбом!

— Годі, Ічіро, перестань. Дай Оджі подивитися. Ічіро, домовмося так: принеси мені он ті олівці, і ми разом щось намалюємо. Оджі покаже тобі, як малювати.

Ці слова спричинили вкрай несподівану реакцію. Мій онук миттю перестав намагатися вихопити альбом і кинувся збирати розкидані по підлозі олівці. А коли знову підійшов до мене, його манера поведінки змінилася, в ній з’явилося якесь захоплення. Він вмостився поруч й подав мені олівці, уважно за мною стежачи та не кажучи ні слова.

Я розгорнув альбом на новій сторінці і поклав його перед ним на підлозі.

— Ічіро, найперш я хотів би подивитися, як малюєш ти. А потім Оджі вирішить, чи зможе він якось покращити твою роботу. Що б ти хотів намалювати?

Мій онук геть принишк. Він замислено дивився на чистий аркуш паперу, але й не поворухнувся, щоби почати малювати.

— Може, намалюєш щось із того, що вчора впало тобі в око? — запропонував я. — Щось, що ти побачив, коли щойно до нас приїхав.

Ічіро продовжував дивитися на альбом. А потому підняв очі і запитав:

— Оджі справді був колись відомим художником?

— Відомим художником? — засміявся я. — Ну, можна і так сказати. А що, твоя мама так каже?

— Батько казав, що колись ти був відомим художником. Але тобі довелося перестати малювати.

— Ічіро, я просто вийшов на пенсію. Усі виходять на пенсію, досягаючи певного віку. Так і має бути, це заслужений відпочинок.

— Батько казав, що тобі довелося перестати малювати. Бо Японія програла війну.

Я засміявся, а потім нагнувся уперед і взяв до рук альбом. Перегорнувши кілька сторінок назад, почав розглядати онукові начерки трамваїв і підняв один із них на відстань витягнутої руки, щоб краще роздивитися.

— Розумієш, Ічіро, коли досягаєш певного віку, тобі хочеться від усього відпочити. Твій батько теж перестане працювати, коли доживе до мого віку. Колись і тобі буде стільки ж років, скільки мені, і тобі теж захочеться відпочити. А тепер, — я розгорнув альбом на чистому аркуші і знову поклав його перед Ічіро, — що ти мені намалюєш?

— І ту картину в їдальні Оджі намалював?

— Ні, її намалював художник на ім’я Ураяма. А чому ти питаєш, вона тобі сподобалася?

— А це Оджі намалював ту картину, що висить у коридорі?

— Ні, то робота іншого талановитого художника, товариша Оджі.

— А де тоді картини Оджі?

— Наразі я всіх їх прибрав. А тепер, Ічіро, повернімося до справді важливих справ. Що ти мені намалюєш? Що тобі запам’яталося зі вчора? Ічіро, що сталося? Ти щось так притих.

— Я хочу подивитися на картини Оджі.

— Я впевнений, що такий кмітливий хлопчина, як ти, геть усе пам’ятає. Може, намалюєш ту афішу, що ти бачив? З доісторичним чудовиськом. З таким хистом, як у тебе, вийде чудова афіша. Можливо, навіть краща за ту, що ти бачив.

На якусь мить Ічіро задумався над моєю пропозицією, а потому перекотився долілиць і, низько нахилившись над аркушем паперу, почав малювати. Темно-коричневим олівцем Ічіро намалював у нижній частині аркуша шерегу якихось коробок, які вже незабаром перетворилися на обриси міських багатоповерхівок. А потім на аркуші з’явилася величезна ящіркоподібна істота, яка стояла на задніх ногах, загрозливо нависаючи над містом. У цей момент мій онук замість коричневого олівця взяв червоний і почав малювати навколо ящірки яскраві смуги.

— Ічіро, а це що таке? Пожежа?

Ічіро не відповів, а й далі виводив червоні лінії.

— Ічіро, чому там горить вогонь? Він якось пов’язаний із появою чудовиська?

— Електричні кабелі, — відповів Ічіро і нетерпляче зітхнув.

— Електричні кабелі? Що ж, це вже цікаво. Хотілося б дізнатися, чому від електричних кабелів починається пожежа. Ти часом не знаєш?

Ічіро знову зітхнув і продовжив малювати. Тепер він тим самим темно-коричневим олівцем унизу аркуша малював переляканих людей, які розбігалися навсібіч.

— Ічіро, в тебе дуже добре виходить, — похвалив я онука. — Можливо, щоб якось винагородити твої старання, Оджі сходить із тобою завтра на цей фільм. Що скажеш?

Мій онук завмер і підняв на мене погляд.

— Цей фільм може бути занадто страшний для Оджі, — сказав він.

— Сумніваюся, — сказав я, сміючись. — Але от твою маму і тітку він справді може налякати до смерті.

Почувши це, Ічіро голосно розреготався. Він знову перекотився на спину і, продовжуючи сміятися, крикнув у стелю:

— Оце мамі і тітці Норіко буде страшно!

— Але ми, чоловіки, таке любимо, еге ж, Ічіро? Підемо завтра на той фільм. Ти хотів би на нього сходити? Візьмемо жінок із собою і дивитимемося, як вони жахаються.

Ічіро продовжував голосно сміятися.

— Тітці Норіко стане страшно на самому початку!

— Мабуть, так і буде, — відповів я, знову засміявшись. — Тоді домовились, підемо завтра в кіно. А зараз, Ічіро, продовжуй малювати.

— Оце тітка Норіко перестрашиться! Вона відразу ж захоче піти геть!

— Ічіро, малюй. У тебе так добре виходило.

Ічіро знову перевернувся долілиць і взявся малювати. Втім, здавалося, що його колишня зосередженість уже вивітрилася; він почав домальовувати внизу сторінки дедалі більше силуетів людей, які розбігалися навсібіч, аж поки їхні обриси злилися в суцільну плутанину. І незабаром, остаточно збайдужівши до малюнка, просто почав поривно черкати по всій нижній частині аркуша.

— Ічіро, що це ти таке виробляєш? Ми не підемо в кіно, якщо ти так поводитимешся. Негайно припини!

Ічіро зірвався на ноги і вигукнув:

— Хай Йо Сільвер!

— Ічіро, сядь. Ти ще не закінчив малюнок.

— Де тітка Норіко?

— Вона розмовляє із твоєю матір’ю. Ічіро, заспокойся, ти ще не закінчив свій малюнок. Ічіро!

Але мій онук уже стрімголов кинувся з кімнати, вигукуючи:

— Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер!

Я вже достеменно не пригадую, що саме робив наступні кілька хвилин. Цілком можливо, так і залишився сидіти в тій кімнаті, дивлячись на малюнки Ічіро і ні про що конкретне не думаючи, як я останнім часом часто і роблю. Та врешті я таки зіпнувся на ноги і пішов шукати доньок і онука.

Я застав Сецуко на веранді, де вона сиділа на самоті, дивлячись на сад. Сонце ще й досі яскраво світило, але стало вже значно прохолодніше, і, коли я підійшов, Сецуко озирнулася й пересунула одну з подушок на сонце, щоб я сів там.

— Ми заварили свіжого чаю, — сказала вона. — Тату, хочеш чаю?

Я подякував і, поки вона наповнювала моє горня, теж перевів погляд у сад.

Хоч йому і багато випало пережити в роки війни, він добре відновився й у ньому досі можна було впізнати той сад, який близько сорока років тому посадив сам Акіра Суґімура. У дальньому кінці, біля задньої стіни, Норіко й Ічіро стояли, розглядаючи кущ бамбука. Цей кущ, як і майже всі інші тутешні корчі та дерева, Суґімура знайшов десь у місті і вже дорослими пересадив у свій сад. Ба більше, подейкували, буцімто Суґімура особисто ходив містом, заглядаючи за садові огорожі, і пропонував чималі гроші господарям, що їхні кущ або дерево припали йому до душі і він хотів їх пересадити у свій сад. Якщо це правда, то він добирав рослини напрочуд майстерно, і завдяки цьому сад мав тоді — і має досі — неабиякий гармонійний вигляд. Коли на нього дивишся, виникає відчуття природності і гармонії, і немає й натяку на штучно продуманий дизайн.

— Норіко завжди вміла знайти підхід до дітей, — зауважила Сецуко, не відриваючи від них погляду. — Ічіро дуже її полюбив.

— Ічіро славний хлопчина, — відповів я. — Геть не такий сором’язливий, як більшість дітей його віку.

— Сподіваюся, він зараз не дуже попсував тобі нерви. Ічіро іноді буває такий свавільний! Знаєш, ти можеш на нього насваритися, якщо він починає тебе дратувати своєю поведінкою.

— Він анітрохи мене не дратує. Ми чудово заприязнилися. До речі, ми оце щойно разом малювали.

— Справді? Ічіро, мабуть, дуже сподобалося.

— А ще він розігрував для мене сценку, — відповів я. — У нього дуже добре виходить виконувати пантоміми.

— О так! Він часто і подовгу так себе розважає.

— А він іще й вигадує власні слова? Я намагався прислухатися, але ніяк не міг розібрати, що він каже.

Донька засміялася, прикривши рот рукою.

— Він, мабуть, грався в ковбоїв. Коли він грається в ковбоїв, то щоразу намагається говорити англійською.

— Англійською? Цікаво. А я думав, що ж це за така мова.

— Якось ми повели його в кіно, на американський фільм про ковбоїв, і відтоді він ними дуже захопився. Довелося навіть купити йому крислатого ковбойського капелюха. Він переконаний, що той смішний звук, який він видає, це і є ковбойський клич. Збоку це, мабуть, дуже дивно.

— То ось у чім річ, — відповів я, сміючись. — Мій онук став ковбоєм.

Садом війнув вітерець, і листя заколихалося. Норіко, присівши навпочіпки біля старого кам’яного ліхтаря обабіч задньої стіни, показувала щось Ічіро.

— Та все ж, — мовив я, зітхнувши, — ще якихось кілька років тому Ічіро попросту не дозволили б дивитися ковбойський фільм!

Сецуко, не відводячи погляду від саду, сказала:

— На думку Суічі, хай краще він захоплюється ковбоями, ніж боготворить таких людей, як Міямото Мусаші. Він вважає, що нині дітям краще вже наслідувати американських героїв.

— Справді? То Суічі так вважає?

Скидалося на те, що Ічіро анітрохи не вразив кам’яний садовий ліхтар, бо нам було видно, як він запекло тягне кудись тітку за руку. Сецуко, сидячи біля мене, ніяково засміялася.

— Він такий зухвалий. Безнастанно тягає людей туди-сюди. Страшенно невихований.

— До речі, — сказав я, — ми з Ічіро вирішили завтра піти в кіно.

— Справді?

Я відразу ж вловив у тоні Сецуко нотки сумніву.

— Так, — відповів я. — Схоже на те, що Ічіро дуже зацікавило те доісторичне чудовисько. Не хвилюйся, я прочитав анонс у газеті, фільм цілком підходить для хлопчика його віку.

— Так-так, я не сумніваюся.

— Взагалі-то я подумав, може, ми всі разом сходимо на цей фільм. Влаштуємо таку собі сімейну вилазку.

Сецуко нервово кашлянула.

— Це було б чудово, але, можливо, в Норіко на завтра інші плани.

— Справді? Які плани?

— Як на мене, вона хотіла, щоб ми всі разом пішли у парк дивитися на оленів. Хоча, напевно, ми можемо туди піти іншим разом.

— Я й гадки не мав, що Норіко вже щось запланувала. Вона мені про це і слова не сказала. Крім того, я вже пообіцяв Ічіро, що ми завтра підемо в кіно. Він уже на це налаштувався.

— Авжеж, — відповіла Сецуко. — Я впевнена, що він залюбки піде в кіно.

Садовою доріжкою до нас наближалася Норіко, яку тягнув за руку Ічіро. Поза всяким сумнівом, я би відразу запитав Норіко про її плани на прийдешній день, але вони з Ічіро ні на мить не затрималися на веранді, а пішли у дім мити руки. Тому я зміг повернутися до цього питання лише після вечері.

Упродовж дня наша їдальня досить похмура, оскільки сонце лише зрідка туди заглядає, та після настання сутінків, коли низько над столом світиться вкрита абажуром лампа, в їдальні стає справді затишно. Повечерявши, ми ще кілька хвилин сиділи навколо столу, читаючи газети і журнали, а відтак я спитав свого онука:

— Що ж, Ічіро, ти вже запитав свою тітку про завтра?

Ічіро відірвав погляд від книжки і спантеличено на мене подивився.

— Ми беремо завтра жінок зі собою чи ні? — запитав я. — Пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Що для них фільм може виявитися занадто страшний?

Цього разу онук мене зрозумів і всміхнувся.

— Так, тітці Норіко може бути дуже страшно, — сказав він. — Тітко Норіко, хочеш піти з нами?

— Піти куди, Ічіро-сан? — запитала Норіко.

— На фільм про чудовисько.

— Я подумав, що ми всі можемо завтра сходити в кіно, — пояснив я. — Влаштуємо таку собі сімейну вилазку.

— Завтра? — Норіко спершу глянула на мене, а тоді повернулася до мого онука. — Ічіро, нам з тобою завтра не випадає піти в кіно, правда? Пам’ятаєш, ми ж ідемо в парк подивитися на оленів?

— Парк може зачекати, — сказав я. — Наш хлопчина вже налаштувався подивитися той фільм.

— Дурниці, — відповіла Норіко. — Усе вже домовлено. Дорогою назад ми маємо відвідати пані Ватанабе. Вона вже давно хоче познайомитися з Ічіро. Словом, ми вже давно про це домовилися. Правда, Ічіро?

— Це дуже мило з батькового боку, — втрутилася Сецуко. — Але я розумію, що пані Ватанабе чекатиме нас в гості. Може, варто перенести похід у кіно на післязавтра?

— Але Ічіро вже налаштувався подивитися той фільм, — обурився я. — Хіба не так, Ічіро? Ці жінки такі нестерпні.

Ічіро навіть не глянув на мене і нібито знову занурився в свою книжку.

— Ічіро, скажи цим жінкам, — сказав я.

Мій онук не відривав погляду від книжки.

— Ічіро.

Раптом, кинувши книжку на стіл, він зірвався на ноги, стрімголов вибіг із їдальні і помчав у кімнату з піаніно.

Я засміявся.

— От бачиш, — звернувся я до Норіко. — Тепер він через вас засмутився. Не треба було нічого міняти.

— Батьку, не кажи дурниць. Ми вже давно домовилися з пані Ватанабе, що зайдемо до неї. Крім того, вести Ічіро на такий фільм — повне безглуздя. Йому ж такі фільми навіть не подобаються, адже так, Сецуко?

Моя старша донька ніяково всміхнулася.

— Це дуже мило з батькового батьку, — тихо сказала вона. — Може, підемо післязавтра...

Я зітхнув, похитав головою й повернувся до своєї газети. Але коли через кілька хвилин стало ясно, що жодна з моїх доньок не збиралася йти по Ічіро, я встав і пішов по нього сам.

Ічіро, не дотягнувшись до вимикача світильника з абажуром, увімкнув лампу, що стояла на піаніно. Коли я зайшов, він сидів на круглій табуретці, поклавши одну щоку на кришку інструмента. На його обличчі, розпластаному на темному дереві, вичитувалося незадоволення.

— Ічіро, мені дуже прикро, що так сталося, — звернувся до нього я. — Але не засмучуйся. Ми підемо в кіно післязавтра, — Ічіро ніяк не відреагував на мої слова, тому я додав: — Ічіро, не засмучуйся, не сталося нічого страшного.

Я підійшов до вікна. Надворі вже стемніло, і я побачив у вікні лише власне відображення і відображення кімнати позаду мене. З їдальні долинали стишені жіночі голоси.

— Вище носа, Ічіро, — сказав я. — Це ж просто дурниці. Ми підемо в кіно післязавтра, обіцяю.

Коли я знову обернувся до Ічіро, його голова так само лежала на піаніно, але тепер його пальці бігали по кришці, наче він ударяв по клавішах. Я стримано засміявся.

— Що ж, Ічіро, отже, домовилися, підемо післязавтра. Ми не можемо дозволити жінкам собою керувати, еге ж? — знову засміявся я. — Припускаю, вони просто злякалися, що фільм буде надто страшний. Так же, Ічіро?

Мій онук так і не сказав ні слова, хоч і далі рухав пальцями по кришці піаніно. Я вирішив, що варто залишити його на кілька хвилин на самоті, і, знову засміявшись, пішов у їдальню.

Мої доньки мовчки сиділи, кожна втупившись у свій журнал. Я теж сів і глибоко зітхнув, але жодна з них на це не відреагувала. Я вже надів свої окуляри для читання й був готовий знову взятися за газету, аж раптом Норіко тихо сказала:

— Батьку, заварити чаю?

— Дякую, Норіко, але мені поки не хочеться.

— Сецуко, а ти хочеш чаю?

— Дякую, Норіко, але я поки теж не буду.

Ще декілька хвилин ми продовжували мовчки читати. Потім Сецуко сказала:

— Батько піде з нами завтра? Тоді це теж можна буде назвати сімейною вилазкою.

— Я б залюбки, та, на жаль, маю кілька справ, які мушу завтра залагодити.

— Що ти хочеш цим сказати? — втрутилася Норіко. — Які такі справи? — і, повернувшись до Сецуко, додала: — Не слухай батька. Нема в нього тепер більше ніяких справ. Цілий день буде снувати домом і хандрити, як і завжди останнім часом.

— Було б дуже добре, якби батько зміг до нас приєднатися, — сказала мені Сецуко.

— Мені шкода, — відповів я, знову перевівши погляд на газету. — Але в мене є кілька справ, які я маю залагодити.

— То ти збираєшся залишитися вдома сам? — запитала Норіко.

— Якщо ви всі йдете в парк, то мені більше нічого не залишається.

Сецуко ввічливо кашлянула і сказала:

— Тоді я теж залишуся вдома. У нас із батьком досі не було нагоди як слід поговорити.

Норіко зиркнула на сестру.

— Нащо тобі пропускати щось цікаве? Ти так здалеку їхала не для того, щоб постійно сидіти в цих чотирьох стінах.

— Але я охоче залишуся й складу батькові компанію. Гадаю, ще залишилося чимало такого, про що ми хотіли б поговорити.

— Батьку, от бачиш, що ти накоїв, — звернулася до мене Норіко. І, повернувшись до сестри, сказала: — Отже, ми з Ічіро підемо лише вдвох.

— Норіко, Ічіро залюбки збуде з тобою увесь день, — усміхнувшись, сказала Сецуко. — Зараз ти, вочевидь, його улюблениця.

Я зрадів, що Сецуко вирішила залишитися вдома, бо таки справді ми й досі майже не мали нагоди спокійно поговорити; було чимало такого, про що я, як і будь-який інший батько, хотів би розпитати свою заміжню доньку, але не наважувався на це відразу. Втім, того вечора мені й на думку не спало, що Сецуко може мати власні причини хотіти залишитися зі мною.

Це, мабуть, ознака мого поважного віку, що останнім часом я так часто сновигаю по дому. І коли того пообіддя — на другий день гостювання — Сецуко розсунула двері вітальні, то застала мене посеред кімнати, де я стояв як укопаний, занурившись у роздуми.

— Перепрошую, — сказала вона. — Я зайду пізніше.

Я трохи налякано озирнувся й побачив, що моя донька стоїть навколішках на порозі, тримаючи вазу з квітами і гілками.

— Ні-ні, прошу, заходь, — сказав я. — Я нічим особливим не зайнятий.

Після виходу на пенсію з’являється направду більше вільного часу. І справді, одна з насолод цього періоду в тому, що можна неспішно проживати день у власному темпі, радісно усвідомлюючи, що за плечима в тебе і важка праця, й досягнення. Хай там як, а я, мабуть, таки роблюсь неуважний, бо мимоволі забрід у вітальню. Це мене здивувало, адже я на все життя зберіг нав’язане ще батьком ставлення до вітальні як до особливо шанованого місця, яке потрібно оберігати від брудної щоденної рутини і використовувати лише для прийому важливих гостей або для поклоніння перед буддійським вівтарем. Так, у моїй вітальні панувала урочистіша атмосфера, ніж у більшості домів; і хоч я, на відміну від свого батька, ніколи так і не перетворив це на правило, але все ж казав дітям, щоб не заходили до вітальні без дозволу.

Моя повага до віталень може цілком видатися надмірною, одначе ви повинні розуміти, що в домі, де я зростав, — у селі Цуруока, пів дня їзди поїздом звідси, — мені до дванадцяти років заборонялося навіть заходити до вітальні. Оскільки в багатьох сенсах ця кімната була центром будинку, цікавість змусила мене створити образ її інтер’єру на основі того, що я зумів там мигцем побачити. Пізніше в житті я часто дивував колег своїм умінням зобразити сцену на полотні після того, як я її лише дуже побіжно побачив; цілком імовірно, що за цей навик мені варто дякувати своєму батькові, який мимоволі відточив моє око художника в ті важливі для формування особистості роки. Хай там як, а коли мені виповнилося дванадцять, почалися «ділові зустрічі» і я був змушений приходити в ту кімнату щотижня.

— Сьогодні ввечері у нас із Масудзі буде ділова розмова, — щоразу заявляв мій батько за вечерею. Його слова були водночас і наказом мені відразу після трапези явитися у вітальню, й попередженням решті членів сім’ї у цей час не видавати жодного зайвого звуку поблизу цієї кімнати.

Зазвичай батько йшов у вітальню одразу після вечері і кликав мене хвилин за п’ятнадцять по тому. Кімната, коли я до неї заходив, освітлювалася однією-єдиною високою свічкою, що стояла у центрі підлоги. На татамі, у колі світла, яке кидала свічка, сидів, схрестивши ноги, мій батько, а перед ним стояла його дерев’яна «ділова коробка». Він жестом указував мені сісти навпроти нього, у колі світла, і, коли я сідав, свічка горіла так близько і яскраво, що решта кімнати відразу ж занурювалась у темряву. Мені ледве вдавалося розгледіти за батьковим плечем обриси буддійського вівтаря біля задньої стіни чи тих декілька декорацій, що прикрашали ніші.

І тоді мій батько починав говорити. Зі своєї «ділової коробки» він діставав маленькі товсті записники і розгортав деякі з них, щоб указати мені на стовпці щільно написаних цифр. Тим часом, він продовжував говорити виваженим серйозним тоном і лише зрідка робив паузи й дивився на мене, неначе очікуючи моєї реакції. У такі миті я поспіхом видавав: «Так, авжеж».

Звісно, тоді я аж ніяк не міг розуміти, про що говорить мій батько. Він уплітав у свою промову професійний жаргон і складні обчислення, цілком нехтуючи тим, що звертався до дванадцятирічного хлопчика. Та я не міг також попросити його зупинитися й пояснити свої слова. Адже, як я розумів, мені дозволили приходити у вітальню лише тому, що вважали мене достатньо дорослим, щоб уторопати таку розмову. Дужчим за мій пекучий сором був лише неймовірний страх, що будь-якої миті батько почне вимагати від мене розлогішої відповіді, аніж просто «так, авжеж», і тоді моїй грі настане край. І хоч минав місяць за місяцем, а батько так жодного разу і не почав вимагати від мене сказати щось більше, я все одно з жахом чекав наступної «ділової зустрічі».

Звичайно, тепер-то мені очевидно, що батько аж ніяк не очікував, що я зможу осягнути суть цих розмов, але мені досі годі збагнути, навіщо йому потрібно було піддавати мене таким тортурам. Можливо, він хотів, щоб я з ранніх літ затямкував, що з часом сімейний бізнес перейде мені. Чи, може, вважав, що конче повинен консультуватися зі мною як із майбутнім главою сім’ї щодо всіх теперішніх рішень, наслідки яких, імовірно, я відчуватиму вже в дорослому віці; отже, думав батько, я матиму менше підстав скаржитись, якщо успадкую не надто успішний бізнес.

Пригадую, одного разу, коли мені було п’ятнадцять, батько покликав мене у вітальню з геть іншої причини. Як і завше, кімната освітлювалася високою свічкою, й батько сидів у центрі її світла. Однак того вечора, замість «ділової коробки», перед ним лежала важка керамічна попільниця. Це мене спантеличило, тому що її — найбільшу в усьому домі — зазвичай діставали для гостей.

— Ти всі приніс? — запитав він.

— Я вчинив так, як ви мені наказали.

Я поклав біля батька цілий стос малюнків і ескізів, які досі тримав у руках. Ця купа паперів мала вкрай неохайний вигляд, оскільки аркуші були різного розміру і якості, та ще й більшість із них погнулися чи поморщилися від фарби.

Я мовчки сидів, поки батько розглядав мої роботи. Він вивчав кожен малюнок, а відтак відкладав його по один бік від себе. Переглянувши майже половину моєї колекції і не піднімаючи до мене очей, батько запитав:

— Масудзі, ти впевнений, що приніс усі свої роботи? Чи, може, тут усе-таки бракує кількох малюнків?

Я відповів не відразу. Він підняв на мене очі і мовив:

— Ну?

— Можливо, один-два ще залишилися.

— Я так і знав. І я не сумніваюся, Масудзі, що найдужче тобі подобаються саме ті малюнки, яких ти не приніс. Моя правда?

Він знову опустив погляд на мої роботи, отож я так і не відповів. Упродовж ще кількох хвилин я спостерігав, як він оглядає мої малюнки.

Далі батько підняв один із них так, щоб на нього падало світло від свічки, і запитав:

— Це та стежка, що веде вниз від пагорбу Нішіями, так? У тебе дуже добре вийшло її відтворити. Вона точнісінько так збігає донизу з горбка. Дуже майстерно намальовано.

— Дякую.

— Знаєш, Масудзі, — сказав батько, не відриваючи погляду від малюнка, — твоя мати сказала мені щось вельми цікаве. Їй видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією.

Це прозвучало не як запитання, тому спочатку я не відповів. Але потім він підняв очі і повторив свої слова:

— Масудзі, твоїй матері видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією. Але вона, звісно ж, помиляється.

— Авжеж, — тихо відповів я.

— Ти хочеш сказати, що вона щось неправильно зрозуміла.

— Саме так.

— Ясно.

Упродовж ще декількох хвилин мій батько продовжував вивчати малюнки, а я сидів і мовчки спостерігав за ним. А потім він сказав, не піднімаючи погляду:

— Мені здається, що це твоя мати, там, за дверима, саме проходить мимо. Чуєш?

— На жаль, я нічого не почув.

— Я думаю, що це вона. Попроси її зайти сюди, раз вона вже неподалік.

Я встав і пішов до дверей. У коридорі було темно і порожньо, як я й очікував. Позаду почувся батьків голос:

— Масудзі, поки ти її кличеш, збери заодно решту своїх малюнків і принеси сюди.

Можливо, це лишень витвір моєї уяви, але коли кількома хвилинами опісля я повернувся у вітальню разом із матір’ю, мені здалося, що порцелянова попільниця стояла вже значно ближче до свічки. А ще в мене склалося враження, нібито в повітрі пахло горілим, одначе коли я заглянув у попільницю, то не помітив слідів того, що нею користувалися.

Батько байдуже кивнув мені, коли я поклав останні приклади своїх робіт біля купи малюнків, яку він наскладав коло себе. Здавалося, він досі не міг відірвати погляду від моїх робіт, перебираючи й оглядаючи їх, і якийсь час геть ігнорував нас із матір’ю, поки ми мовчки сиділи біля нього. Потім нарешті зітхнув, поглянув на мене і сказав:

— Масудзі, припускаю, ти не маєш часу перейматися мандрівними священниками, еге ж?

— Мандрівними священниками? Мабуть, ні.

— А їм є що сказати про цей світ. Здебільшого я не надто звертаю на них увагу. Але порядність вимагає ставитися до святих людей шанобливо, навіть якщо вони видаються звичайнісінькими жебраками.

Він зробив паузу, тож я сказав:

— Так, авжеж.

Потім батько повернувся до матері і сказав:

— Сачіко, пам’ятаєш тих мандрівних священників, що колись проходили через це село? Один із них зайшов сюди незадовго після народження нашого сина. Такий змарнілий старигань з однією рукою. Попри це, напрочуд міцний чоловік. Пам’ятаєш його?

— Звісно ж, пам’ятаю, — відповіла мати. — Але, можливо, не варто брати близько до серця те, що говорять такі, як вони?

— Але ж ти пам’ятаєш, — вів далі батько, — що цей священник зумів заглянути глибоко в душу Масудзі. Пам’ятаєш, Сачіко, про що він нас попередив на прощання?

— Але ж наш син тоді був немовлям, — відповіла мати. Вона стишила голос, неначе сподіваючись, що я якимось чином не почую її слів. Батько ж, навпаки, говорив навмисно голосно, так ніби звертався до великої аудиторії.

— Він нас попередив на прощання. Ручки і ніжки Масудзі здорові, сказав він тоді, але він прийшов на цей світ з уродженою вадою. Зі слабкістю духу, що вчинить його схильним до ледарювання й обману. Пригадуєш, Сачіко?

— Наскільки я пам’ятаю, той священник сказав про нашого сина і багато хорошого.

— Авжеж. У нашого сина багато хороших якостей, священник і справді на цьому наголосив. Але ти пам’ятаєш, про що він нас іще попередив, Сачіко? Якщо ми хочемо, сказав він, щоб у ньому переважали хороші якості, то повинні бути пильні і весь час стежити, щоб його слабкодухість не почала проявлятися. Бо інакше, сказав тоді священник, Масудзі виросте геть нікудишній.

— Але, може, — обережно сказала мати, — не дуже мудро брати близько до серця слова якогось священника.

Батька, схоже було, її слова дещо здивували. І врешті, через якусь хвилю, він замислено кивнув, так наче мати висловила якусь дуже складну думку.

— Тоді мені самому не хотілося сприймати його слова поважно, — провадив він далі. — Але на кожному етапі дорослішання Масудзі щось нагадувало мені про слова того чоловіка. Ніде правди діти, в характері нашого сина справді є якась слабинка. Він не лихий, ні, злості у ньому нема. Але от з його лінощами, нелюбов’ю до корисної праці і слабкодухістю нам доводиться безнастанно боротися.

Далі батько неквапом узяв три чи чотири мої малюнки і поклав собі на долоні, неначе перевіряючи їх на вагу. Відтак перевів погляд на мене і сказав:

— Масудзі, твоїй матері видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією. Скажи, може, вона щось неправильно зрозуміла?

Я опустив очі і продовжував мовчати. Аж раптом почув стишений материн голос, майже шепіт:

— Він іще зовсім юний. Я впевнена, що це просто дитяча примха.

Запала пауза, після якої батько знову звернувся до мене:

— Масудзі, ти хоч трохи уявляєш, у якому світі живуть художники?

Я, ніби води в рот набравши, продовжував дивитися поперед себе на підлогу.

— Художники, — провадив далі батько, — живуть у злиднях і бідності. Вони живуть у світі, в якому сила-силенна спокус стати слабкодухим і порочним. Сачіко, хіба я не маю рації?

— Маєш, звичайно. Але, можливо, комусь із них усе ж вдається побудувати успішну кар’єру художника, уникнувши цих пасток.

— Звісно, винятки є, — погодився батько. Я й далі дивився в підлогу, але по його голосу здогадався, що він знову замислено киває головою. — Ті декілька художників, які вирізняються непохитною рішучістю і твердим характером. Одначе, боюсь, наш син далеко не така людина. Радше навпаки. Тому наш обов’язок — захистити його від таких небезпек. Урешті-решт ми ж хочемо, щоб він став людиною, якою б ми пишалися, еге ж?

— Звичайно, — відповіла мати.

Я миттю підвів очі. Свічка вже наполовину згоріла, і полум’я яскраво освітлювало один бік батькового обличчя. Він уже переклав малюнки собі на коліна і я помітив, як він нервово водить пальцями по краях аркушів.

— А тепер, Масудзі, — сказав він, — покинь нас. Я хочу поговорити з твоєю матір’ю.

Пам’ятаю, що пізніше того самого вечора, випадково наткнувся в темряві на матір. Найімовірніше, це сталося в одному з коридорів, але я вже достеменно не пам’ятаю. Як і не пам’ятаю, чому тинявся будинком у темряві, хоч і точно не для того, щоби підслухати батьківську розмову — бо я чітко пригадую своє непохитне рішення анітрохи не зважати на те, що відбулося у вітальні після того, як я пішов. За тих часів, звісно ж, будинки погано освітлювалися, тож нічого незвичного в тому, що ми з мамою так і стояли поночі і розмовляли, не було. Я міг розгледіти в темряві обриси її силуету, але обличчя видно не було.

— По всьому домі пахне горілим, — зауважив я.

— Горілим? — мати на хвилю замовкла, а відтак сказала: — Ні, нічого не чую. Тобі, мабуть, здалося.

— Але я відчуваю запах згару, — відповів я. — Ось, щойно знову відчув. Батько досі у вітальні?

— Так. У нього там є одна справа.

— Хай що він там робить, — сказав я, — мене це анітрохи не турбує.

Мати промовчала, тож я додав:

— Єдине, що батькові справді вдалося розпалити, то це мої амбіції.

— Я рада це чути, Масудзі.

— Мамо, тільки не зрозумійте мене хибно. Я не маю ні найменшого бажання, ставши дорослим, опинитися на тому самому місці у вітальні, де зараз сидить батько, і розповідати своєму синові про рахунки і гроші. Невже б ви мною пишались, якби я таким став?

— Так, Масудзі, пишалася б. Життя таких людей, як батько, приховує значно більше, ніж ти можеш осягнути в такому юному віці.

— Я би собою таким ніколи не пишався. Називаючи себе амбітним, я хотів сказати, що прагну піднятися над таким життям.

На якийсь час мати замовкла. А потім сказала:

— В юному віці багато що видається нудним і прісним. Але з роками стає зрозуміло, що саме ці речі і є найважливіші.

Я ніяк на це не відповів. Натомість, пригадую, сказав:

— Раніше щоразу, коли батько запрошував мене на чергову ділову зустріч, мені робилося дуже страшно. Але віднедавна на цих зустрічах я не почуваю нічого, крім нудьги. Навіть більше, вони викликають у мене огиду. Бо що ж насправді таке ці зустрічі, на яких я маю честь бути присутній? Підрахунок дрібних грошей? Вилічування монеток, година за годиною? Я б собі ніколи не пробачив, якби моє життя звелося до такого існування, — я зробив паузу і почекав, чи мати щось на це відповість. На якусь мить здалося, що, поки я говорив, вона тихенько пішла собі геть, і я залишився в коридорі сам. Але потім я почув, як вона рухається просто переді мною, і вирішив повторити свої слова: — Мене анітрохи не бентежить, що батько робить у вітальні. Єдине, що він розпалив, — це мої амбіції.

Але я бачу, що знову відхилився від теми. Я ж бо хотів переказати ту розмову, що сталася між мною і Сецуко минулого місяця, коли вона прийшла у вітальню поміняти квіти.

Як я пригадую, Сецуко присіла перед буддійським вівтарем і почала вибирати зів’ялі квіти з композицій, які його прикрашали. Я сів трохи позаду, спостерігаючи, як ретельно вона струшує кожне стебло, перш ніж покласти його собі на коліна. Якщо не помиляюся, тим часом ми з нею розмовляли про якісь абищиці, аж раптом вона, не озираючись, сказала:

— Батьку, вибач, що заводжу цю тему. Поза всяким сумнівом, ти і сам уже неодноразово це обдумував.

— Що обдумував, Сецуко?

— Я заводжу цю тему лише тому, що, як розумію, цілком імовірно, що домовини про шлюб Норіко лише набиратимуть обертів.

Сецуко взялася перекладати принесені квіти й гілки у вази, що стояли навколо вівтаря. Усе це вона робила напрочуд ретельно, і, вставивши кожне стебло, зупинялася, щоб оцінити результат своєї праці.

— Я просто хотіла сказати, — продовжила вона, — що коли вже почнуться серйозні домовини, то було б добре, щоб батько вжив певних запобіжних заходів.

— Запобіжних заходів? Ми все робитимемо обачно, ясна річ. Але про що саме тобі йдеться?

— Вибач, мені йдеться про розслідування.

— Авжеж, ми робитимемо все якнайретельніше. Наймемо того самого детектива, що і торік. Він — дуже надійна людина, як ти, можливо, пригадуєш.

Сецуко обережно перемістила одне зі стебел.

— Даруй, я, напевно, недостатньо точно висловилася. Я мала на увазі, їхнє розслідування.

— Вибач, але я не до кінця розумію, про що ти. Я не знав, що нам є що приховувати.

Сецуко нервово засміялася.

— Батько мусить мені пробачити. Ти ж знаєш, що я ніколи не мала таланту провадити розмови. Суічі постійно сварить мене за те, що я не вмію висловлюватися. А в нього так добре виходить добирати слова. Мені, звісно ж, варто спробувати повчитися у нього.

— Ти цілком добре висловлюєшся, просто я не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.

Раптом Сецуко розпачливо підняла руки.

— Цей вітер, — сказала вона, зітхнувши, і знову потяглася до квітів. — Мені подобається, коли вони ось так стоять, але вітер ніяк зі мною не погодиться, — на якусь хвилю вона знову поринула у формування букетів. А відтак сказала: — Батьку, вибач мені. Якби на моєму місці був Суічі, він би значно краще висловився. Але, звісно ж, його тут нема. Я лишень хотіла сказати, що, мабуть, з батькового боку було б мудро вжити деяких запобіжних заходів. Аби досвідчитися, що згодом не виникне непорозумінь. Зрештою, Норіко вже майже двадцять шість років. Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік.

— Непорозумінь щодо чого?

— Щодо минулого. Але, будь ласка, я певна, що мені не варто було і починати цієї розмови. Батько безперечно вже і так про це все подумав і вдасться до всіх необхідних заходів.

Вона відсунулася назад, щоб краще роздивитися результат своєї роботи, а тоді озирнулася до мене й усміхнулася.

— Я не маю до цього ніякого хисту, — сказала вона, вказуючи на квіти.

— Чудова композиція.

Сецуко невпевнено подивилась на вівтар і ніяково засміялася.

Учора, неквапом їдучи трамвайчиком у тихеньке передмістя з назвою Аракава, я пригадав цю розмову у вітальні, і мене одразу ж накрило хвилею роздратування. Поки насолоджувався краєвидами за вікном, які що далі ми рухалися на південь, ставали все пустинніші, мені пригадався образ доньки, коли вона сиділа перед вівтарем і радила мені вжити «запобіжних заходів». Знову пригадав, як вона ледь повернула до мене обличчя й сказала: «Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік». І я знову пригадав, як упевнено вона поводилася того першого ранку по приїзді, коли ми сиділи на веранді й вона натякнула, що я тримаю у таємниці справжню причину минулорічної відмови сім’ї Міяке. За останній місяць ці спогади вже не раз псували мені настрій, але саме вчора, коли випала нагода спокійно помандрувати на самоті в тихий район міста, я зміг чіткіше розібратися у своїх почуттях, і усвідомив, що дратує мене радше не Сецуко, а її чоловік.

Гадаю, цілком закономірно, що дружина підпадає під уплив ідей свого чоловіка, навіть коли, як у випадку зі Суічі, ці ідеї досить ірраціональні. Та коли чоловік спонукає свою дружину недовірливо ставитися до її батька, то це не може не викликати відчуття обурення й образи. Враховуючи те, скільки всього йому довелося пережити в Маньчжурії, досі я завжди намагався толерантно ставитися до певних аспектів його поведінки; зокрема, ніколи не брав на свій рахунок ті непоодинокі вияви злоби щодо мого покоління. Я завжди думав, що з часом такі емоції стихнуть. Однак у Суічі вони ставали чимраз разючіші й необґрунтованіші.

Це все не мало би надто мене тривожити — зрештою, Сецуко і Суічі живуть далеко, і ми бачимося щонайчастіше раз на рік, — якби я не помітив, що віднедавна, від часу візиту Сецуко минулого місяця, ті самі ірраціональні ідеї, мов хвороба, поширилися й на Норіко. Саме це мене так роздратувало, і за останні кілька днів я неодноразово долав спокусу написати Сецуко гнівного листа. Чоловік із дружиною нехай забивають одне одному голову якимись безглуздими здогадками, але вони повинні тримати свої припущення при собі. Строгіший батько, безсумнівно, вже давно б у це втрутився.

Минулого місяця я не раз заставав доньок за розмовою, й, щойно вони мене бачили, відразу винувато замовкали і починали говорити на якусь іншу, не надто переконливу тему. Ба більше, я точно можу пригадати щонайменше три таких випадки за тих п’ять днів, що Сецуко збула в нас у гостях. А якихось кілька днів тому, коли ми зНоріко саме закінчували снідати, вона раптом мені сказала:

— Я вчора проходила повз універмаг Шімідзу, і вгадай, кого я побачила на трамвайній зупинці? Джиро Міяке!

— Міяке? — я відірвав погляд від тарілки і глянув на доньку, здивований тим, що вона й без крихти сорому згадує його ім’я. — Що ж, шкода, що так вийшло.

— Шкода? Щиро кажучи, батьку, я навіть була рада його бачити. Йому, щоправда, здається, було ніяково від зустрічі, тому я недовго з ним розмовляла. Та й мені пора було повертатися в офіс. Я просто вибігла у справах, розумієш. А ти знав, що він заручений?

— Це він тобі сказав? Оце нахаба.

— Звісно ж, не він почав цю розмову. Це я його запитала. Сказала, що зараз у мене нові шлюбні домовини, і поцікавилася його перспективами одружитися. Прямо так і запитала. Він увесь зашарівся! Але потім таки зізнався, що вже от-от заручиться. Уже майже все домовлено.

— Норіко, тобі не варто бути такою прямолінійною. Чому тобі взагалі забаглося говорити про одруження?

— Мені просто було цікаво. Мої сум і образа вже минулися. Та й враховуючи, як успішно тривають наші теперішні домовини, я собі якось подумала, що було би жаль, якби Джиро Міяке досі побивався через торішні події. Отож ти можеш собі уявити, як я втішилася, коли дізналась, що він уже майже заручений.

— Зрозуміло.

— Сподіваюся, незабаром мені вдасться познайомитися з його нареченою. Я певна, що вона дуже хороша. А ти як думаєш, батьку?

— Атож, певен, що так і є.

Якийсь час ми їли, а потім Норіко сказала:

— Знаєш, я мало не запитала його ще про дещо. Але стрималася, — вона нахилилася вперед і прошепотіла: — Я ледь не запитала його про те, що сталося минулого року. Про причину їхньої відмови.

— От і добре, що не запитала. Крім того, вони ще тоді досить чітко все пояснили. Сказали, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідає такій нареченій, як ти.

— Батьку, але ж ти знаєш, що це була лише формальність. Ми так ніколи і не з’ясували справжньої причини. Принаймні мені її не озвучили, — саме цієї миті щось у доньчиному голосі змусило мене відірвати очі від тарілки і глянути на неї. Норіко тримала свої палички в повітрі, наче чекаючи, що я от-от щось поясню. Та коли я, не відповівши нічого, продовжив їсти, вона додала: — Чому, на твою думку, вони відмовилися? Ти з’ясував справжню причину?

— Нічого я не з’ясовував. Я вже ж сказав, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідав твоєму. Це цілком задовільна відповідь.

— Батьку, мені іноді здається, що, може, це я не відповідала їхнім вимогам. Може, я недостатньо вродлива. Ти не думаєш, що причина була в цьому?

— Їхнє рішення анітрохи не пов’язане з тобою, і ти це чудово знаєш. Існує безліч причин, чому сім’я може вирішити урвати дошлюбні домовини.

— Батьку, якщо це не пов’язано зі мною, то що ж тоді їх змусило так раптово все припинити?

Мені здалося, що ці слова прозвучали з доньчиних вуст якось неприродно, наче вона їх продумала наперед. Можливо, це просто витвір моєї уяви, хоча батько завжди помічає навіть найменші зміни в інтонації рідної доньки.

Хай там як, а ця розмова з Норіко змусила мене знову пригадати той випадок, коли я й сам випадково зустрівся з Джиро Міяке на трамвайній зупинці і завів з ним балачку. Це сталося понад рік тому — на той момент домовини зі сім’єю Міяке ще тривали — надворі вже стояло надвечір’я, й навколо роїлися містяни, які поверталися додому з роботи. Чомусь я опинився в районі Йокоте і прямував до трамвайної зупинки біля будівлі компанії «Кімура». Якщо вам знайомий цей район, то ви уявляєте собі всі ті численні крихітні і доволі злиденні офіси з сумнівною репутацією, які розташовуються на других поверхах тамтешніх крамниць. Коли того дня я натрапив на Джиро Міяке, він саме виходив з одного такого офісу і щойно спустився вузькими сходами між фасадами двох крамниць.

Доти я з ним бачився лише двічі, та й лише під час офіційних сімейних зустрічей, на які він приходив у своєму найкращому вбранні. Того ж надвечір’я він мав геть інакший вигляд: у потріпаному плащі, який був на нього трохи завеликий, і з портфелем попід рукою. Він скидався на парубійка, який звик, що ним весь час командують; справді, сама його постава неначе застигла в такому положенні, ніби він от-от заходиться кланятися. А коли я запитав, чи він працює в тому офісі, з якого щойно вийшов, то він почав якось нервово сміятися, так наче я заскочив його на виході з якогось ганебного закладу.

Мені тоді спало на думку, що його зніяковіння було, мабуть, аж надто велике, щоб його можна було пояснити лише несподіваною зустріччю зі мною; але тоді я вирішив, що він просто засоромився через занедбаний вигляд будівлі, в якій розташований його офіс, і її околиць. І лишень приблизно тиждень опісля, коли здивовано дізнався, що сім’я Міяке припиняє з нами шлюбні домовини, я знову почав прокручувати в голові цю зустріч, шукаючи у ній якогось глибшого змісту.

— Хотілось би знати, — сказав я Сецуко, яка саме в нас гостювала, — чи тоді, коли я розмовляв із Джиро, вони вже вирішили припинити домовини.

— Цим точно можна було б пояснити ту нервовість, яку батько помітив у його поведінці, — відповіла Сецуко. — А він ніяк не натякнув на їхні наміри?

Але навіть тоді, лише через тиждень після зустрічі з Джиро Міяке, я заледве міг пригадати, про що ми розмовляли. Того надвечір’я я, звісно ж, досі думав, що його заручини з Норіко будуть оголошені з дня на день і що я спілкуюся з майбутнім членом нашої сім’ї. Тож зосередив усю свою увагу на тому, щоб цей молодик хоч трохи розслабився у моїй присутності, тому не надав аж такого значення змісту нашої короткої розмови дорогою до трамвайної зупинки і ще декілька хвилин опісля, поки ми там стояли.

Попри це, прокручуючи всю цю історію упродовж наступних кількох днів, я раптом подумав, що, можливо, саме та зустріч і посприяла їхньому рішенню припинити домовини.

— Цілком можливо, — сказав я Сецуко, — що Міяке почувався зганьбленим після того, як я побачив його місце роботи. Може, йому заново відкрилися очі на те, яка прірва пролягає між нашими сім’ями. Зрештою, вони так часто згадували цей факт під час розмови, що не випадає вважати його звичайною формальністю.

Одначе скидалося на те, що Сецуко вважала таку теорією непереконливою. А ще вона, повернувшись додому, напевно обмінювалася з чоловіком здогадками щодо невдалих заручин Норіко. Адже цього року повернулася вже з власними теоріями — чи принаймні з теоріями Суічі. Отож мені довелося знову пригадувати ту розмову з Міяке і сприймати її вже з інакшого погляду. Але, як уже сказав, я заледве міг пригадати зміст балачки лише за тиждень після неї, а тепер минуло вже більше року.

Утім, мені пригадався один діалог, якому я досі не надавав великого значення. Ми з Міяке саме дійшли до головної вулиці і стояли навпроти будівлі компанії «Кімура», чекаючи кожен на свій трамвай. Пригадую, як Міяке сказав:

— Ми отримали сьогодні на роботі погану новину. Президент нашої материнської компанії помер.

— Мені дуже прикро це чути. Він уже був у літах?

— Мав ледве за шістдесят. Я ніколи не мав нагоди особисто з ним познайомитися, але, звичайно ж, бачив його фотографії в нашій періодиці. Він був видатний чоловік, і тепер ми всі почуваємось осиротілими.

— Це, мабуть, великий удар для вас усіх.

— Так і є, — відповів Міяке, на хвилю замовк, а тоді продовжив: — Щоправда, я й мої колеги в офісі почуваємося дещо спантеличеними, бо не знаємо, як правильно висловити нашу повагу до небіжчика. Розумієте, річ у тім, що президент компанії наклав на себе руки.

— Справді?

— Так. Задушився газом. І схоже на те, що спочатку він намагався вчинити собі харакірі, бо на животі у нього знайшли незначні подряпини, — Міяке зажурено потупився. — У такий спосіб він хотів вибачитися перед компаніями, якими орудував.

— Вибачитися?

— Безсумнівно, наш президент почувався відповідальним за певні справи, в яких ми були задіяні в часі війни. Двох працівників, які обіймали керівні посади, американці вже звільнили, але, вочевидь, президенту видалося, що цього недостатньо. Своїм учинком він хотів попросити вибачення від імені нас усіх у тих сімей, які втратили на війні своїх рідних.

— Але навіщо, — сказав я, — мені здається, це вже занадто. Таке враження, що світ уже геть збожеволів. Майже щодня з’являються повідомлення про те, що ще хтось учинив самогубство, щоб таким чином попросити пробачення. Пане Міяке, як ви вважаєте, хіба це не нівечення життя? Бо ж, зрештою, якщо ваша країна веде війну, і ви щосили намагаєтеся їй допомогти, то у цьому немає нічого ганебного. Навіщо ж тоді вибачатися, вкорочуючи собі віку?

— Пане, поза всяким сумнівом, ви маєте рацію. Але, правду кажучи, працівники компанії полегшено зітхнули. Нарешті ми відчуваємо, що можна забути про минулі гріхи і почати дивитися у майбутнє. Наш президент спромігся на справді великий учинок.

— Але й занапастив своє життя. Через такі думки безліч наших найкращих чоловіків збавляють собі віку.

— Так, пане, прикро, що так відбувається. Іноді мені здається, що ще дуже багатьом варто було б віддати власне життя, але ці люди надто боягузливі, щоб відповісти за свої вчинки. І тому виконання цього благородного жесту лягає на плечі лише таких людей, як наш президент. Безліч чоловіків знову повернулися на ті самі посади, які вони обіймали в роки війни. Багато з них аж ніяк не кращі за воєнних злочинців. Це вони мали б просити вибачення.

— Я розумію, про що ви, — відказав я. — Але тих, що вірно працювали задля нашої країни і боролися за неї, не можна називати воєнними злочинцями. Боюся, нині цією фразою надто зловживають.

— Але, пане, саме ці чоловіки збили нашу країну на манівці. Ясна річ, заради справедливості вони мали б визнати свою відповідальність. Це ж справжнісіньке боягузтво — відмовлятися визнати свої помилки. А коли ці помилки вони чинили від імені всієї країни, то це найжалюгідніше боягузтво.

Невже того надвечір’я Міяке справді мені все це сказав? Можливо, я плутаю його слова з тим, що цілком міг би сказати Суічі. Таке дуже навіть ймовірно; зрештою, я ж ставився до Міяке як до майбутнього зятя, й тому він у моїй голові міг почати асоціюватися з моїм справжнім зятем. Ясна річ, фразочки на кшталт «найжалюгідніше боягузтво» радше прозвучали б із уст Суічі, аніж від добродушного Міяке. Утім, я досить впевнений у тому, що подібна розмова таки відбулася на трамвайній зупинці того дня, й мені дивно, що мій співрозмовник вирішив звернутися до такої теми. Що ж до фрази «найжалюгідніше боягузтво», то вона точно належить Суічі. І справді, тепер я певен, що почув її від Суічі того вечора після церемонії поховання праху Кенджі.

Ми чекали понад рік, коли з Маньчжурії прибуде прах мого сина. Комуністи, як нам повсякчас повторювали, дуже все ускладнили. А коли його прах — разом із прахом іще двадцяти трьох юнаків, які загинули під час тієї безнадійної спроби прорватися через мінне поле, — таки прибув, ми не мали жодних гарантій, що це останки саме Кенджі. «Але якщо прах мого брата таки перемішаний, — писала мені тоді Сецуко, — то він перемішаний лише з прахом його бойових товаришів. Нам нема на що нарікати». Отож ми прийняли цей прах за прах Кенджі і два роки та місяць тому відбули запізнілу церемонію поховання.

А посеред церемонії на кладовищі я помітив, як Суічі сердито іде геть звідтіля. Коли запитав Сецуко, що найшло на її чоловіка, вона миттю прошепотіла: «Прошу, пробач йому, він погано почувається. Це лише через недоїдання, але він уже кілька місяців не може оговтатися».

Однак пізніше, коли гості церемонії зібралися у мене вдома, Сецуко сказала:

— Батьку, будь ласка, постався до цього з розумінням. Такі церемонії дуже засмучують Суічі.

— Як зворушливо! Я й не знав, що вони з твоїм братом були такі близькі.

— Вони з Кенджі чудово знаходили спільну мову, коли зустрічалися, — відповіла Сецуко. — Крім того, Суічі ототожнює себе з такими людьми, як Кенджі. Він каже, що на їхньому місці міг легко опинитися й він.

— Але хіба це не додає підстав відбути церемонію поховання?

— Пробач, батьку, Суічі аж ніяк не хотів, щоб це сприйнялось як неповага. Але за минулий рік ми відвідали безліч таких церемоній, коли ховали друзів і бойових товаришів Суічі, і щоразу він дуже злився.

— Злився? На що він злився?

Але у дім почало сходитися ще більше людей, і мені довелося урвати нашу розмову. Лише пізно ввечері того ж дня я зміг поговорити з самим Суічі. Багато гостей досі не розійшлося і сиділо у вітальні. Я помітив самотній високий силует свого зятя в іншому кінці кімнати; він розсунув заслони, за якими відкривався сад, і, повернувшись спиною до гомону розмов, дивився в темряву. Я підійшов до нього і сказав:

— Суічі, Сецуко сказала мені, що такі церемонії тебе злять.

Він обернувся й посміхнувся.

— Гадаю, що так. Я починаю злитися, коли мені в голову лізуть різні думки. Про змарновані життя.

— Так, думати про це важко. Але Кенджі, як і багато інших хлопців, загинув смертю хоробрих.

На якусь мить мій зять вп’явся в мене непорушним, порожнім поглядом; він досить часто так робить, однак я й досі не можу до цього звикнути. Цей погляд, поза всяким сумнівом, цілком безневинний, та оскільки Суічі — чоловік кремезний, та ще й із грізними рисами обличчя, то в його очах легко можна прочитати якусь загрозу чи обвинувачення.

— Схоже на те, що цим геройським смертям немає кінця-краю, — врешті сказав він. — Половина хлопців, які закінчили школу того самого року, що і я, загинули геройською смертю. І всі — за якісь безглузді ідеї, тільки от вони про це так ніколи і не дізналися. Батьку, знаєте, що мене по-справжньому злить?

— Що, Суічі?

— Де тепер ті, які посилали Кенджі і таких, як він, гинути смертю хоробрих? Усі ці люди живуть собі далі, так само, як і раніше. Багато з них — саме ті, що привели нас до катастрофи, — стали ще успішніші, бо ж так гарно стеляться перед американцями. А таких, як Кенджі, ми тепер змушені оплакувати. І це мене злить. Відважні молоді хлопці помирають за безглузді ідеї, а справжні злочинці продовжують жити серед нас. І бояться показати своє справжнє лице і визнати свою відповідальність, — цієї миті, я достеменно пам’ятаю, він знову втупився поглядом у темряву саду і сказав: — Як на мене, то це найжалюгідніше боягузтво.

Церемонія мене геть виснажила, і якби я мав більше сил, то, можливо, спростував би деякі його припущення. Та я вирішив, що для такої дискусії ще випаде нагода, і перевів розмову на іншу тему. Пригадую, як стояв тоді поруч із ним, дивлячись у ніч, і розпитував про роботу й Ічіро. Доти я майже не бачився зі Суічі, відколи він повернувся з війни, і мені вперше випало спілкуватися з тим зміненим і сповненим гіркоти зятем, до якого зараз я вже звик. Того вечора мене неабияк здивувала його манера говорити, в якій не залишилося й сліду від суворості, притаманної йому до того, як він пішов на фронт; я пояснив собі це тим, що на нього емоційно вплинула церемонія поховання, та загалом увесь його воєнний досвід — справді жахливий, як колись натякнула Сецуко.

Однак, як з’ясувалося з часом, настрій Суічі того вечора тепер став для нього характерним; його перевтілення з того ввічливого і скромного молодика, який одружився з Сецуко за два роки до початку війни, було справді неймовірне. Це жахливо, звісно ж, що так багато його однолітків трагічно загинули, але ж навіщо виношувати таку образу на старше покоління? У теперішніх поглядах Суічі відчувається якась жорсткість, що межує зі злостивістю, і це мене турбує — особливо віднедавна, відколи я помітив, який сильний вплив вони чинять на Сецуко.

Однак мій зять аж ніяк не єдиний, хто зазнав такого перевтілення. Нині я повсюди це помічаю; в характері усього молодого покоління відбулися зміни, і я не достоту їх розумію, одначе деякі аспекти цих змін не можуть не турбувати. От хоча б недавно ввечері у барі пані Кавакамі я випадково почув, як якийсь чоловік, що сидів неподалік від мене за шинквасом, сказав:

— Я чув, що вони повезли того бовдура в лікарню. Кілька зламаних ребер і струс мозку.

— Це ти про малого Гіраяму? — стривожено перепитала пані Кавакамі.

— Його так звати? Того, що вічно тут вештається й щось викрикує. Хтось таки повинен змусити його замовкнути. Схоже на те, що його вчора вночі знову відлупцювали. Соромно кидатися з кулаками на такого бовдура, хоч би що він там кричав.

У цей момент я обернувся до того чоловіка і запитав:

— Перепрошую, ви сказали, що на малого Гіраяму напали? Але через що?

— Здається, через те, що він без угаву співав якусь стару військову пісню й викрикував регресивні гасла.

— Але ж малий Гіраяма завжди так робив, — наголосив я. — Він знає лише дві чи три пісні. Це все, чого його навчили.

Чоловік знизав плечима.

— Я погоджуюсь, який сенс гамселити таку недоумкувату людину? Це просто безсердечно. Але він тинявся біля мосту Каябаші, а ви знаєте, на який гадючник перетворюється цей район після настання темряви. Він сидів собі на одному з мостових стовпців і десь годину виспівував і викрикував свої гасла. Його чудово було чути у барі навпроти, і, схоже, комусь там увірвався терпець.

— Але ж навіщо таке робити? — обурилася пані Кавакамі. — Малий Гіраяма і мухи не скривдить.

— Що ж, комусь варто навчити його нових пісень, — відповів чоловік, попиваючи зі своєї склянки. — Якщо він надумає знову горланити давні пісні, то йому ще раз дістанеться на горіхи.

Ми досі називаємо його «малий Гіраяма», хоч тепер йому вже щонайменше років п’ятдесят. Утім, таке звертання цілком доречне, бо він насправді досі як дитина. Скільки я його пам’ятаю, його виховували католицькі черниці при місії, хоча нібито він народився у сім’ї Гіраями. За давніх часів, коли наш квартал утіхи процвітав, малий Гіраяма повсякчас сидів долі біля входу в «Міґі-Хідарі» або в один із сусідніх закладів. Як точно зауважила пані Кавакамі, він і справді був геть нездатний когось образити, і в передвоєнні та воєнні роки став популярний у кварталі насолоди завдяки своїм військовим пісням та імітуванню патріотичних промов.

Хто навчив його цих пісень, я не знаю. У його репертуарі було тільки дві чи три пісні, і з кожної він пам’ятав лише куплет. Але він співав їх таким сильним голосом, а поміж піснями забавляв глядачів тим, що брав руки в боки і, шкірячись у небо, вигукував: «Це село повинне принести свою лепту в ім’я імператора! Дехто з вас покладе заради цього своє життя. А дехто — тріумфально повернеться й зустріне світанок нового життя!» — чи щось таке. І тоді люди казали: «Може, в малого Гіраями і не всі вдома, але у нього правильний підхід. Він справжній японець». Мені часто доводилося бачити, як люди зупинялися і давали йому гроші або ж купували щось попоїсти, і тоді на обличчі просторіки розквітала осяйна усмішка. Поза всяким сумнівом, малий Гіраяма так зациклився на тих патріотичних піснях, бо вони давали йому увагу і популярність.

За давніх часів таких, як він, ніхто не діймав. Що сталося з людьми, якщо їм тепер хочеться його відлупцювати? Комусь, може, не подобаються його пісні і промови, та цілком імовірно, що це ті самі люди, які колись гладили його по голові і заохочували таку поведінку, аж поки ті кілька фрагментів не закарбувалися в його пам’яті.

Та, як я вже казав, тепер у країні панують інші настрої, й позиція Суічі, мабуть, аж ніяк не виняткова. Можливо, несправедливо приписувати Джиро Міяке таку саму гіркоту, втім, за нинішніх обставин, якщо уважно проаналізувати все, що кажуть інші, то в їхніх словах неодмінно знайдеться відтінок тієї ж самої гіркоти. Як я можу судити, того надвечір’я Міяке таки справді мені сказав усе те, що я пригадую; можливо, всі чоловіки покоління Міяке і Суічі тепер так думають і так говорять.

Здається, я вже згадував, що вчора з’їздив у південну частину міста, в район Аракава. Там якраз кінцева зупинка міського трамвая, і багато хто дивується, навіщо було пускати трамвайну лінію так далеко в передмістя. Район Аракава справді важко сприймати як частину великого міста — чисто заметені вулиці з житловими будинками, ряди кленів уздовж тротуарів, ошатні маєтки, які не туляться один біля одного, а мають вдосталь простору, і відчуття того, що зусібіч тебе оточує сільська місцевість. Утім, як на мене, місцева влада вчинила слушно, коли вирішила прокласти трамвайну лінію аж до Аракави; містянам лише на користь, що вони можуть легко дістатися до спокійніших, менш велелюдних околиць. Ми не завжди мали таку розкіш, і я пригадую, що оце відчуття затисненості у великому місті, особливо під час спекотних літніх тижнів, було значно сильнішим за часів, коли ще не були прокладені трамвайні колії.

Як я пригадую, сучасні трамвайні маршрути почали працювати 1931 року, замінивши недолугі трамвайні лінії, які всіх дратували впродовж попередніх тридцяти років. Якщо ви до цього часу тут не жили, то вам, мабуть, важко уявити, як сильно ці нові трамвайні лінії вплинули на безліч аспектів життя в нашому місті. Здавалося, що за одну ніч перемінилися цілі райони: зазвичай велелюдні парки опустіли; а деякі давно налагоджені бізнеси зазнали великих збитків.

Звичайно ж, були і такі райони, які несподівано для себе опинилися у виграшному становищі, і серед них ділянка, що розташовувалася по той бік Мосту Сумнівів і на якій незабаром з’явився наш квартал утіхи. До встановлення нових трамвайних ліній там було лише декілька сірих глухих вуличок із шерегами вкритих дранкою будинків. Тоді ніхто не вважав це місце повноцінним кварталом, і його розташування зазвичай описували словами «на схід від Фурукави». Одначе разом із новим трамвайним маршрутом з’явилася можливість дістатися центру міста швидше, якщо вийти на зупинці у Фурукаві, а звідти йти пішки, замість того, щоб знову петляти трамваєм, тож безліч людей стало ходити тим кварталом. Бізнес нечисленних барів, які там уже були, після років застою став стрімко розвиватися, а нові заклади почали відкриватися один за одним.

Заклад, який урешті став «Міґі-Хідарі», тоді називали просто «У Ямаґати» — на честь його власника, літнього ветерана війни, — і був він найстарішим баром кварталу. Тоді це була досить непоказна місцина, але я регулярно туди навідувався, ще відколи переїхав до цього міста. Пригадую, лише за кілька місяців після встановлення нових трамвайних ліній Ямаґата помітив, що відбувається навколо нього, і почав будувати плани. Позаяк цей райончик мав усі шанси стати повноцінним барним кварталом, його власний заклад — не просто найстаріший, а й розташований на розі трьох вулиць — цілком логічно мав усі шанси стати таким собі патріархом серед тутешніх генделиків. І, враховуючи це, Ямаґата вважав своїм обов’язком розширити його й улаштувати нове грандіозне відкриття. Торговець, що його крамниця розташовувалася над ним, був готовий продати своє приміщення, а необхідні інвестиції знайти було нескладно. Найбільшою перешкодою як для Ямаґатиних планів, так і для планів перебудови всього кварталу, було ставлення місцевої влади.

Щодо цього Ямаґата мав цілковиту рацію. Бо це був 1933 чи 1934 рік — не найкращий час, як ви, можливо, пригадуєте, щоб починати створювати новий квартал утіх. Влада провадила сувору політику, щоб контролювати фривольну сторону життя міста, і справді, у центрі чимало найбільш декадентських закладів почали закриватися. Попервах я і сам не надто охоче прислухався до ідей Ямаґати. Лише коли він докладно описав, який саме заклад надумав створити, його слова мене направду вразили, і я пообіцяв йому допомогти.

Здається, я вже згадував, що доклав свою невелику лепту у створення «Міґі-Хідарі». Звісно ж, як людина незаможна, я не міг запропонувати фінансової підтримки. Одначе тоді я вже мав чималий авторитет у місті; пригадую, я ще не був членом комітету мистецтв Державного департаменту, але мав там багато особистих зв’язків, і представники влади часто зі мною консультувалися щодо політики в царині мистецтва. Отже, моє звернення до влади щодо планів Ямаґати мало вагу.

«Наміри власника полягають у тому, — пояснив я, — щоб запропонований заклад став уособленням нового патріотичного духу, який нині зароджується в Японії. Цей новий дух відображатиметься в інтер’єрі закладу, і кожного відвідувача, для якого цей дух буде неприйнятний, переконливо проситимуть забратися звідти. Ба більше, власник також має бажання перетворити цей заклад на місце зустрічі тих художників і письменників нашого міста, що їхні твори найкраще відображають цей новітній патріотичний дух. Щодо цього аспекту, то я особисто заручився підтримкою своїх колег, зокрема художника Масаюкі Харада, драматурга Місумі та журналістів Шіґео Оцуджі та Ейджі Настукі — всі вони, як ви добре знаєте, створюють праці, що неухильно відображають вірність Його Величності Імператорові».

Далі я наголосив, що такий заклад, з огляду на його домінування у цьому районі, міг би стати найкращим засобом для створення бажаної атмосфери в усьому кварталі.

«Інакше, — попередив я, — нам неминуче загрожує розростання ще одного кварталу, в якому процвітатиме те саме занепадництво, з яким ми останнім часом щосили боремося і яке, як ми всі добре знаємо, так ослаблює саму суть нашої культури».

Влада відповіла не лише згодою, а й виявила несподіваний ентузіазм. Гадаю, це був іще один із тих випадків, коли настає несподіване усвідомлення того, наскільки ж насправді більший, аніж тобі самому видавалося, ти маєш авторитет. Але мене ніколи не цікавив мій авторитет у суспільстві, і це не пояснює того, чому відкриття «Міґі-Хідарі» подарувало мені стільки задоволення; натомість, я пишався тим, що нарешті підтверджувалася моя ідея, яку вже давно повторював, — новий дух Японії аж ніяк не виключає насолод; тобто не існувало жодних причин, чому прагнення здобути втіху неодмінно повинно йти пліч-о-пліч із занепадництвом.

Отож потім, за два з половиною роки після прокладання нових трамвайних ліній, «Міґі-Хідарі» відкрив свої двері. Заклад істотно і штуцерно оновився, й тепер після настання темряви кожному перехожому впадав в око яскраво освітлений фасад і численні великі й маленькі ліхтарі, що звисали вздовж гребеня даху, попід піддашшям, рівними низками вздовж підвіконь і над головним входом; і годі було не помітити величезного освітленого транспаранта, підвішеного до гребеневого бруса, на якому красувалася нова назва закладу, виведена на фоні армійських чобіт, що марширують строєм.

Одного вечора, невдовзі після відкриття, Ямаґата повів мене всередину і запропонував обрати улюблений столик, заявивши, що його буде зарезервовано винятково для мого користування. Гадаю, що спершу він хотів таким чином подякувати мені за ту маленьку послугу, яку я йому надав. Але й без того я завжди вважався одним із найкращих його клієнтів.

І справді, на той момент, як заклад Ямаґати перетворився на «Міґі-Хідарі», я ходив до нього вже двадцять років. Не те щоб мені припав до душі саме його заклад — як я вже казав, він був досить непримітний, — просто, коли я в юності вперше приїхав у це місто, то оселився в районі Фурукава, і найближчим до мене виявився саме бар Ямаґати.

Вам, либонь, важко уявити, яким потворним за тих часів був район Фурукава. Справді, якщо ви в нашому місті лише віднедавна, то від моїх балачок про Фурукаву у вас в уяві, напевно, спливе образ парку, який там тепер, і персикових дерев, якими він славиться. Одначе коли я приїхав сюди вперше — 1913 року, — у цьому районі була сила-силенна фабрик і складських приміщень, що належали маленьким компаніям, багато з яких були закинуті або в аварійному стані. Будівлі були старі і пошарпані, а оселялися тут лише ті, що могли дозволити собі лише найдешевше житло.

Я винаймав крихітну мансардну кімнату, а піді мною мешкала власниця — літня жінка, яка жила разом зі своїм неодруженим сином. Позаяк дім не був електрифікований, я мусив малювати при світлі гасової лампи; там заледве вистачало місця, щоб розкласти мольберт, тож я несамохіть обляпував стіни і татамі фарбою; а що працював ночами, то часто не з власної волі будив господиню або її сина; та найприкріше те, що дах мансарди був аж такий низький, що я не міг випростатися, й часто змушений був годинами працювати в напівзігнутому положенні, знай вдаряючись головою об крокви. Однак тоді я так радів, що мене взяли на фірму майстра Такеди, і тепер заробляв собі на життя малюванням, що не надто переймався убогими житловими умовами.

Протягом дня я, звісно, працював не в кімнаті, а у «студії» майстра Такеди. Вона теж розташовувалася в районі Фурукава; це була довга кімната над рестораном — така довга, що всім нам, п’ятнадцятьом художникам, вистачало місця, щоб виставити свої мольберти в один ряд. Хоч стеля була і вища, ніж у моїй мансарді, та все ж суттєво провисала по центру, і щоразу, заходячи до студії, ми жартували, що з учорашнього дня стеля опустилася ще на кілька сантиметрів. Уздовж усієї кімнати розташовувався ряд вікон, і він мав би забезпечувати нам хороше світло для праці; та чомусь світло там завжди падало занадто різко, і через це майстерня нагадувала корабельну каюту. Другу суттєву проблему становило те, що власник ресторану поверхом нижче не дозволяв нам затримуватися в майстерні після шостої вечора, коли починали сходитися його відвідувачі. «Ви там товчетесь, як стадо худоби», — казав нам він. Отож ми не мали іншої ради, як продовжувати працювати вдома.

Мені, мабуть, варто пояснити, що виконати норму, не працюючи вечорами, було геть неможливо. Фірма майстра Такеди пишалася своєю здатністю створювати велику кількість картин за дуже малі терміни; майстер Такеда відразу дав нам на здогад, що як ми не зможемо виконати замовлення вчасно — до того, як відпливе корабель, — то дуже швидко поступимося конкурентам і втратимо майбутні замовлення. Тому ми були змушені допізна кайлувати, але наступного ранку все одно почувати докори сумління, бо все ж відставали від графіку. Неодноразово, коли наближався крайній термін здачі роботи, ми спали не більше як дві-три години на добу і весь час малювали. Іноді, якщо замовлення надходили одне за одним, у нас від виснаження паморочилося в голові. Та, попри це все, я не пригадую, щоб ми бодай раз не встигли закінчити замовлення вчасно, і, гадаю, це вже свідчить про те, який сильний уплив справляв на нас майстер Такеда.

Коли я пропрацював на фірмі уже близько року, до нас приєднався новий художник. Його звали Ясунарі Накахара, втім, це ім’я навряд чи вам про щось говорить. Насправді, немає жодної причини, чому ви мали б його знати, бо він так ніколи і не зумів завоювати собі хорошу репутацію. Піком його кар’єри була праця вчителем мистецтвознавства у старшій школі в районі Юяма за кілька років до початку війни — посада, яку, наскільки мені відомо, він обіймає й досі, оскільки влада не бачить підстав звільняти його, як звільнили багатьох інших учителів. Щодо мене, то я завжди пам’ятав його за прізвиськом «Черепаха», яке він дістав, працюючи на майстра Такеду, і в роки нашої дружби я завжди приязно його називав саме так.

У мене досі збереглася картина авторства Черепахи — автопортрет, який він намалював невдовзі після того, як ми пішли від майстра Такеди. На ній зображений змарнілий молодий чоловік в окулярах і простій сорочці на довгий рукав, який сидить у тісній напівтемній кімнаті посеред мольбертів і розхитаних меблів, і на його лице з одного боку падає світло з вікна. Серйозність і сором’язливість, написані на його обличчі, і справді цілком відповідають його характеру, отож щодо цього Черепаха дуже правдиво все зобразив; дивлячись на портрет, легко можна собі уявити, що він з тих людей, яких можна впевнено відштовхнути ліктем убік, пробираючись до вільного місця в трамваї. Та, мабуть, кожен із нас пихатий по-своєму. Якщо скромність Черепахи і не дозволила йому спробувати приховати свою сором’язливу натуру, то вона все ж не завадила йому надати собі велично-інтелектуального вигляду, — риси, якої, принаймні я, взагалі в ньому не пам’ятаю. Але водночас, правду кажучи, я не можу пригадати жодного колеги, який би міг намалювати свій автопортрет абсолютно чесно; хай як точно художник намагається відтворити деталі свого відображення у дзеркалі, особистість, яка проглядається на полотні, рідко відповідає тій правді, яку бачать інші.

Черепаха дістав своє прізвисько за те, що, прийшовши на фірму, коли ми були в процесі виконання одного з особливо великих замовлень, він зумів створити лише дві чи три картини за той час, коли решта встигала малювати шість чи сім. Попервах його повільність списувалася на брак досвіду, і ми називали його на прізвисько лише позаочі. Та коли спливав тиждень за тижнем, а його темп не пришвидшувався, злоба до нього міцнішала. Вже незабаром стало нормою називати його Черепахою в очі, і хоча він цілком усвідомлював, що прізвисько це аж ніяк не доброзичливе, пригадую, як він щосили намагався вдавати, нібито це все невинний жарт. Наприклад, коли хтось вигукував з одного кінця майстерні: «Агов, Черепахо, ти досі малюєш ту пелюстку, яку почав іще минулого тижня?» — він намагався засміятися, так ніби це все жарт. Пам’ятаю, мої колеги часто пояснювали його невміння захистити власну гідність тим, що Черепаха був із району Неґіші; тоді, як і нині, побутував досить несправедливий міф, буцімто люди, які народилися в тій частині міста, неодмінно виростали слабкі і безхребетні.

Пригадую, як одного ранку, коли майстер Такеда ненадовго вийшов із майстерні, двоє моїх колег підійшли до мольберта Черепахи і почали діймати кпинами про його неквапливість. Мій мольберт був неподалік, отож мені було добре видно, як Черепаха занервувався, коли відповів:

— Благаю вас, будьте до мене терплячі. Понад усе на світі я хочу навчитися у вас, моїх старших колег, малювати швидко і якісно. Упродовж минулих тижнів я щосили намагався працювати швидше, проте, на жаль, мені довелося викинути кілька картин, бо поспіх позначився на їхній якості, що аж ніяк не відповідала високим стандартам нашої фірми. Але я зроблю все, щоб покращити свій поганий авторитет у ваших очах. Прошу, пробачте мені і проявіть ще трохи терпіння.

Черепаха повторив свої благальні слова двічі чи тричі, але його мучителі продовжували його цькувати, обвинувачуючи хлопця в ледарстві і бажанні перекласти свою роботу на плечі інших. На той момент більшість із нас уже перестала малювати і зібралася довкола них. Здається, саме коли нападники почали особливо грубо ображати Черепаху і коли я побачив, що решта моїх колег аж ніяк не намагається втрутитися, а просто сприймає це як розвагу, я ступив уперед і сказав:

— Годі, хіба ви не бачите, що перед вами справді порядний митець? Якщо художник не хоче жертвувати якістю заради швидкості, то нам усім варто це поважати. Невже ви аж так отупіли, що не розумієте цього?

Звісно ж, відтоді минуло багато років, і я не можу присягнутися, що того ранку дослівно сказав саме це. Та я впевнений, що, заступаючись за Черепаху, сказав щось такого штибу, бо чітко пригадую вдячність і полегшення, які прочитувалися на обличчі Черепахи, коли він повернувся до мене, і вражені погляди інших художників. Колеги мене поважали — адже я не мав рівних ні в якості, ні у швидкості роботи, — і, на мою думку, це втручання поклало край стражданням Черепахи щонайменше до кінця ранку.

Можливо, вам здається, що я занадто багато собі приписую, змальовуючи цей незначущий епізод; зрештою, аргумент, який я висловив на захист Черепахи, видається цілком очевидним — здавалося б, кожен, хто має хоч якийсь стосунок до серйозного мистецтва, відразу ж подумав би так само. Одначе важливо пам’ятати про атмосферу, яка тоді панувала у студії майстра Такеди — відчуття того, що всі ми разом боремося з часом, щоб зберегти здобуту важкою працею репутацію фірми. Водночас ми були цілком свідомі того, що основне в роботах, які нам замовляли — всіх цих зображеннях гейш, вишневих дерев, коропів у воді і храмів, — було те, щоб вони видавалися достоту «японськими» тим іноземцям, яким їх надсилали, і що тонкощі стилю, найімовірніше, узагалі залишалися непомічені. Тож не вважаю, що приписую собі молодому занадто багато заслуг, якщо насмілюсь припустити, що мої дії того дня показали ту рису, за яку мене почали дуже поважати у старшому віці, — уміння самостійно міркувати і робити висновки, навіть якщо це означало гладити проти шерсті все своє оточення. Факт залишається фактом: того ранку я був єдиний, хто заступився за Черепаху.

Хоч Черепаха і примудрився подякувати мені за це незначне втручання й за подальші вияви моєї підтримки, ми тоді жили у такому шаленому темпі, що лише значно пізніше нам випала нагода побесідувати наодинці і без поспіху. Здається, від того дня, який я щойно описав, минуло майже два місяці, аж поки в нашому гарячковому графіку нарешті настало якесь затишшя. Якось прогулюючись по території навколо храму Тамаґави, як я часто робив, коли мені випадала вільна хвилинка, побачив Черепаху: він сидів на лавці на сонці і дрімав.

Мені досі дуже до душі територія навколо храму Тамаґави, і я готовий визнати, що насаджені там ряди дерев і живопліт справді допомагають створити атмосферу, яка більше пасує місцю молитви. Та щоразу, коли я туди навідуюся тепер, мене охоплює ностальгія за тими часами, коли ця територія мала зовсім інший вигляд. Тоді ні живоплоту, ні дерев іще не було, і територія видавалася значно обширніша і сповненіша життя; то тут, то там по всьому широкому зеленому простору виднілися ятки, в яких продавали солодощі і повітряні кульки, маячіли атракціони з жонглерами і фокусниками; а ще я пригадую, що там завжди можна було сфотографуватися, бо не треба було далеко йти, щоб натрапити на фотографа, який сидів у своїй ятці, закутавшись у чорну накидку і тримаючи напоготові штатив. Те недільне пообіддя, коли я натрапив там на Черепаху, припало на провесінь, і навколо було сила-силенна батьків із дітьми. Коли я підійшов до лавки і сів поруч із Черепахою, він здригнувся й прокинувся.

— Ач, Оно-сан! — вигукнув він, і його обличчя засяяло. — Як добре, що ми сьогодні зустрілися. Ач, достоту якусь хвилю тому я подумав, що якби мав зайву копійчину, то неодмінно купив би щось Оно-сану на знак вдячності за його доброту до мене. Але наразі мені по кишені хіба якась абищиця, а дарувати щось дешеве було б образою. Тому поки що, Оно-сан, дозвольте мені від щирого серця подякувати вам за все, що ви для мене зробили.

— Та я не так багато для вас зробив, — відповів я. — Просто кілька разів висловив уголос те, що думав, от і все.

— Оно-сан, такі люди, як ви, справжня рідкість. І для мене велика честь працювати з такою людиною. Хай як розведе нас доля у прийдешні роки, я завжди пам’ятатиму вашу доброту.

Пам’ятаю, ще декілька хвилин мені довелося слухати його вихваляння моєї відважності і порядності, а відтак я сказав:

— Я вже давно хотів із вами поговорити. Розумієте, я довго над цим міркував і, мабуть, у найближчому майбутньому піду від майстра Такеди.

Черепаха вражено на мене витріщився. А потім кумедно роззирнувся навсібіч, немов йому стало лячно, що хтось міг почути мої слова.

— Доля усміхнулася до мене, — провадив далі я. — Мої роботи привернули увагу художника і гравера Сейджі Моріями. Ви про нього, напевно, чули?

Черепаха, не зводячи з мене враженого погляду, закивав.

— Пан Моріяма, — продовжував я, — справжній художник. Дуже можливо, що навіть видатний художник. Мені страшенно пощастило, що він звернув на мене увагу і допоміг порадами. Насправді, це він вважає, що якщо я залишуся з майстром Такедою, це заподіє моєму талантові непоправної шкоди, і запропонував мені стати його учнем.

— Справді? — обережно озвався мій співрозмовник.

— І знаєте, от щойно, прогулюючись парком, я собі подумав: «Звісно ж, пан Моріяма має цілковиту рацію. Добре тим простим робочим конячкам гарувати на майстра Такеду, щоб звести кінці з кінцями, але ті з нас, що наділені серйозними амбіціями, повинні розвивати свій талант деінде».

Цієї миті я багатозначно подивився на Черепаху. Він і далі витріщався на мене, але на його обличчі тепер з’явився спантеличений вираз.

— Боюсь, я повівся дещо свавільно і розповів панові Моріямі про вас, — сказав я йому. — Ба більше, наголосив, що ви — виняток посеред моїх теперішніх колег. У вас єдиного є справжній талант і серйозні наміри.

— Справді, Оно-сан? — розсміявся він. — Як вам язик повертається таке казати? Я знаю, що ви бажаєте мені добра, але тут ви вже перегнули палицю.

— Я вирішив прийняти люб’язну пропозицію пана Моріями, — провадив я далі. — І наполегливо прошу дозволити мені показати йому ваші роботи. Якщо пощастить, він теж запропонує вам стати його учнем.

Черепаха стривожено подивився на мене.

— Але Оно-сан, що ви хочете цим сказати? — стишено мовив він. — Майстер Такеда взяв мене до себе завдяки рекомендації одного з найбільш високоповажних знайомих мого батька. І справді дуже терпляче до мене ставиться, попри всі мої проблеми. Як я можу тепер так зрадити його довіру — піти, пропрацювавши лише кілька місяців? — аж тут раптом Черепаха наче зрозумів значення своїх слів і поквапно додав: — Ясна річ, Оно-сан, я аж ніяк не хотів сказати, що і ви чините по-зрадницькому. У вашому випадку обставини геть інші. Мені й на думку не спало б... — він почав ніяково сміятися, так і не закінчивши речення. — Оно-сан, ви серйозно вирішили піти від майстра Такеди?

— Як на мене, — відповів я, — майстер Такеда не заслуговує вірності таких людей, як ми з вами. Вірність потрібно заслужити. Надто багато всього в житті чиниться з відчуття вірності. І надто часто люди говорять про вірність і сліпо її притримуються. Щодо мене, то я не маю жодного бажання так збути своє життя.

Ясна річ, я не можу бути певен, що того пообіддя біля храму Тамаґави сказав дослівно саме це; річ у тім, що мені з часом доводилося переповідати цей епізод безліч разів, а при багаторазовому повторенні будь-яка розповідь неминуче починає жити власним життям. Та навіть якщо того дня я не висловився перед Черепахою аж так стисло і по суті, то все ж цілком можна припустити, що ті слова, які я щойно собі приписав, достоту відображають мою тодішню позицію і рішучість.

До речі, одним із місць, де я був змушений раз за разом розповідати історії про дні, проведені на фірмі майстра Такеди, був наш столик у «Міґі-Хідарі»; здавалося, моїм учням безнастанно кортіло слухати розповіді про цей ранній етап моєї кар’єри — можливо, цілком природно, що вони хотіли дізнатися, чим у їхньому віці переймався їхній учитель. Хай там як, а тими вечорами тема моєї роботи на фірмі майстра Такеди поставала не раз.

— Це не був аж такий кепський досвід, — пам’ятаю, якось сказав я їм. —Він навчив мене дечого важливого.

— Пробачте, сенсею, — здається, це Курода перегнувся через стіл і звернувся до мене, — але мені важко повірити, що в такому місці, як та фірма, художник узагалі може чогось навчитися.

— Так, сенсею, — почувся ще чийсь голос, — розкажіть нам, чого таке місце могло вас навчити. Судячи з ваших розповідей, це була фірма не зі створення картин, а з виробництва картонних коробок.

Так воно завжди ставалося в «Міґі-Хідарі». Я собі провадив бесіду з кимось одним, а інші розмовляли між собою, але варто було їм почути, що мені поставили якесь цікаве запитання, як вони припиняли всі свої балачки і спрямовували погляди на мене, чекаючи на відповідь. Складалося враження, що навіть коли вони розмовляли між собою, у них завжди були нашорошені вуха, щоб не проґавити якесь моє напучення. Я не хочу сказати, що вони сприймали мої слова некритично; навпаки, це були дуже розумні молоді люди, і про це завжди треба було пам’ятати, перш ніж наважитися щось говорити в їхній присутності.

— Працюючи на майстра Такеду, — сказав я тоді, — я ще на ранньому етапі життя засвоїв один важливий урок: хоч на вчителів і варто рівнятися, слід також і ставити їхній авторитет під сумнів. Досвід, що я здобув у майстерні Такеди, навчив мене не слідувати сліпо за масами, а ретельно обдумувати, чи правильний є той напрямок, у якому мене штовхають. І якщо я щось і намагався привчити вас усіх робити, то це підніматися вище чиєїсь влади над вами. Підніматися над усіма небажаними і занепадницькими впливами, які засмоктали нас, немов болото, і які упродовж останніх десяти чи п’ятнадцяти років так постаралися, щоб послабити нашу націю, — я, звичайно ж, на той момент уже був захмелілий і говорив пафосно, але наші традиційні вечірні посиденьки часто проходили саме так.

— Правду кажете, сенсею, — сказав хтось, — нам усім варто про це пам’ятати. Ми всі повинні прагнути піднятися вище чиєїсь влади над нами.

— І, на мою думку, всі, що сидять зараз за цим столиком, — провадив далі я, — мають цілковите право собою пишатися. Навколо царюють абсурдність і фривольність. Але нині — нарешті — в Японії починає зароджуватися більш витончений і мужній дух, і ви його частина. Насправді я мрію, щоб вас стали сприймати щонайменше як вістря цього нового духу. Справді, — я вже звертався не лише до тих, хто сидів за нашим столиком, а й до всіх, хто прислухався до нашої розмови, — цей заклад, у якому ми всі сьогодні зібралися, — це свідчення зародження нового духу в Японії, й усі ми маємо право собою пишатися.

Часто, коли випивачка робилася дедалі галасливіша, відвідувачі бару починали юрмитися навколо нашого столика, щоб приєднатися до суперечок чи промов або ж просто послухати і насолодитися цією атмосферою. Зазвичай мої учні були готові вислухати незнайомців, хоча, звісно ж, коли нам випадало мати справу з якимось занудою чи з кимось, хто притримувався неприйнятних нам поглядів, то вони хутко його витісняли. Та попри всі запеклі суперечки і гучні промови, які не вгавали до пізньої ночі, справжні сварки в «Мігі-Хідарі» траплялися рідко, адже всіх завсідників цього бару об’єднував той самий засадничий дух; тобто заклад став уособленням того, про що мріяв Ямаґата; це було вишукане місце, і там можна було напитися, не втрачаючи почуття гордості і честі.

У мене вдома десь збереглася картина авторства Куроди — найталановитішого з моїх учнів, на якій зображений один із таких вечорів у «Міґі-Хідарі». Вона називається «Дух патріотизму», і така назва може наштовхнути на думку, що на картині намальовані солдати під час маршу абощо. Ясна річ, Курода цією картиною і хотів сказати, що дух патріотизму зародився ще раніше, в щоденних справах нашого буденного життя, у тому, де ми випивали і з ким спілкувалися. Цією роботою він хотів пошанувати — тоді він іще вірив у такі речі, як пошана, — дух «Міґі-Хідарі». На картині, намальованій олійними фарбами, зображено кілька столиків і добре відтворено барви й інтер’єр закладу, зокрема, найбільше впадають в око патріотичні банери і лозунги, які звисають з поручнів верхнього балкона. Попід лозунгами зображені захоплені розмовою відвідувачі, які скупчилися навколо столиків, а на передньому плані — кельнерка в кімоно, яка кудись поспішає, несучи тацю з напоями. Картина ця справді хороша, вона достоту передає ту галасливу, але водночас гордовиту і поважну атмосферу, що панувала в «Міґі-Хідарі». І тепер щоразу, дивлячись на неї, мені приємно згадувати, що я теж — завдяки тому невеликому впливу, який тоді мав через свою репутацію в нашому місті, — доклався до існування цієї місцини.

Тепер доволі часто, збуваючи вечори в пані Кавакамі, помічаю, що знову повертаюся думками в давні часи до «Міґі-Хідарі». Бо є щось особливе у генделику пані Кавакамі, надто коли ми з Шінтаро там єдині відвідувачі і пліч-о-пліч сидимо за шинквасом під низькими лампами, й це навіює на нас ностальгію. У такі миті ми часто починаємо говорити про когось із нашого минулого — скільки він міг випити чи як смішно поводився. А потім завжди намагаємося змусити пані Кавакамі пригадати цього чоловіка, і, стараючись освіжити її пам’ять, самі згадуємо чимраз більше і більше якихось його чудернацьких рис. От зовсім недавно ввечері, вже вдосталь насміявшись над спогадами про когось, пані Кавакамі, як завжди в таких випадках, сказала:

— Добре-добре, хай я й не пригадую його імені, та зустрівши, точно його впізнала б.

— Правду кажучи, Обасан, — сказав я, пригадуючи, — він ніколи не був серед тутешніх завсідників, а зазвичай випивав у забігайлівці навпроти.

— А, точно, у тому великому барі. Усе одно, якби його побачила, то, мабуть, упізнала б. Хоча, хтозна? Люди так змінюються. Час від часу я зустрічаю когось на вулиці і мені здається, що я його знаю й маю привітатися. Але, придивившись уважніше, починаю сумніватися.

— Ач, Обасан, — втрутився Шінтаро, — буквально недавно я привітався з кимось на вулиці, бо подумав, що ми знайомі. Та вочевидь той чоловік подумав, що в мене клепки розсохлися. Він похапцем пішов геть, так і не озвавшись і словом!

Шінтаро подумав, що це дуже кумедна історія, й голосно розсміявся. Пані Кавакамі всміхнулася, але так і не засміялася. Тоді повернулася до мене і сказала:

— Сенсею, ви повинні спробувати переконати своїх друзів знову почати приходити в цю частину міста. Може, щоразу, коли нам трапляється старий знайомець із тих часів, ми повинні зупинити його і запросити прийти сюди. Так ми зможемо почати відбудовувати давні часи.

— Обасан, це чудова ідея, — відповів я. — Постараюся собі це запам’ятати. Просто спинятиму людей на вулиці і казатиму: «Я пам’ятаю вас іще з давніх часів. Ви були завсідником у нашому кварталі. Вам може видатися, що його вже давно нема, але це не так. Генделик пані Кавакамі досі на тому самому місці, цілий і неушкоджений, а квартал потроху відбудовується».

— Правильно, сенсею, — сказала пані Кавакамі. — Скажіть їм, що вони багато втрачають. Тоді і справи підуть краще. Зрештою, знову зібрати старе товариство — це обов’язок сенсея. Тут завжди всі на нього рівнялися, бо ж сенсей був беззаперечний лідер компанії.

— Обасан, це ви правильно підмітили, — сказав Шінтаро. — За давніх часів, якщо полководець бачив, що його війська після битви розкидані урізнобіч, то він незабаром поспішав знову зібрати своїх воїнів докупи. Сенсей тепер опинився в такій самій ситуації.

— Що за нісенітниці, — засміявся я.

— Ні, сенсею, все правильно — провадила далі пані Кавакамі, — вам просто треба знову знайти всіх своїх давніх приятелів і сказати, щоб вони поверталися. І вже незабаром я зможу купити сусіднє приміщення й ми відкриємо грандіозний заклад, як колись. Такий самий, як отой великий бар, що колись був навпроти.

— Справді, сенсею, — не вгавав Шінтаро. — Полководець повинен знову зібрати своїх воїнів.

— Цікава ідея, Обасан, — сказав я, киваючи головою. — Ви ж знаєте, і «Міґі-Хідарі» колись була крихітною забігайлівкою. Не більшою за цю. Але з часом нам вдалося перетворити її на той заклад, який ви пам’ятаєте. Що ж, можливо, нам доведеться зробити те саме і з вашим генделиком. Тепер, коли все вже трохи вгамувалося, потрібно відновити і давні традиції.

— Сенсею, ви можете почати приводити сюди всіх своїх друзів-художників, — сказала пані Кавакамі. — А за ними з часом прийдуть і газетярі.

— Цікава ідея. Думаю, нам таке цілком під силу. Але, Обасан, мене дещо стримує: а що як ви не впораєтеся з таким великим баром? Ми не хочемо, щоб ви погоджувалися на щось таке, з чим потім не дасте ради.

— Що за маячня, — ображено відповіла пані Кавакамі. — Якщо сенсей поквапиться виконати свою частину домовленості, то ви не встигнете й оком кліпнути, як я чудово все тут організую.

Віднедавна такі розмови виникають між нами чимраз частіше. Та й хто сказав, що наш старий квартал уже не зможе відродитися? Хоч ми з пані Кавакамі, як і багато наших однодумців, говоримо про це здебільшого жартома, за нашими присмішками ховається крихта поважного оптимізму. «Полководець повинен знову зібрати своє військо». Мабуть, таки повинен. Можливо, коли питання про майбутнє Норіко залагодиться раз і назавжди, я зможу серйозніше обміркувати план пані Кавакамі.

Гадаю, варто згадати, що після війни я бачився зі своїм колишнім протеже, Куродою, лише раз. Випадково зустрів його одного дощового ранку в перший рік окупації — ще до того, як «Мігі-Хідарі» й інші будівлі у кварталі знесли. Того дня я кудись собі йшов, пробираючись крізь румовище, що лишилося від нашого кварталу насолоди, і розглядаючи з-під парасольки скелетні останки цього району. Пригадую, того дня там тинялося безліч робітників, отож попервах я навіть не звернув уваги на людину, яка стояла і дивилася на одну з випалених будівель. І лиш проходячи мимо, помітив, що ця людина обернулася й дивиться на мене. Я зупинився й роззирнувся, а відтак вдивився крізь краплі дощу, які стікали з моєї парасолі, і з неабияким здивуванням розгледів, що це Курода дивиться в мій бік порожнім поглядом.

Він стояв під парасолькою, без капелюха і в темному плащі. Обвуглені будівлі позаду нього стікали водою, а з уламка якоїсь ринви неподалік від нього шумно струмував цілий потік дощової води. Пригадую, як між нами проїхала вантажівка, в якій була сила-силенна будівельників. І я помітив, що одна зі спиць на Куродовій парасолі зламалася, й вода з неї збігала вниз і розхлюпувалася просто біля його ноги.

Куродове лице, досить круглясте до війни, тепер запало, вилиці випнулися, а біля підборіддя і горла з’явилося щось схоже на грубі лінії. І я подумав, прикипівши до місця: «Курода вже немолодий».

Він злегка ворухнув головою. Не певен, чи це був початок поклону, чи він просто намагався сховатися від цівки води, що стікала з його зламаної парасолі. Відтак він повернувся й пішов геть.

Зрештою, я не мав наміру розповідати тут про Куроду. Насправді я б узагалі про нього не думав, якби його ім’я несподівано не спливло минулого місяця під час випадкової зустрічі у трамваї з доктором Сайто.

Це сталося того пообіддя, коли я нарешті повів Ічіро подивитися той фільм про чудовисько — той самий, на який ми не пішли напередодні через упертість Норіко. Ми з онуком вирушили на фільм лише вдвох, позаяк Норіко відмовилася до нас приєднатися, а Сецуко знову захотіла залишитися вдома. Норіко, звісно ж, повелася геть по-дитячому, але Ічіро витлумачив поведінку жінок по-своєму. Коли того дня ми сіли обідати, він знай повторював:

— Тітка Норіко і мама на кіно не підуть. Воно занадто страшне для жінок. Вони перелякаються до смерті, правда, Оджі?

— Гадаю, що так, Ічіро.

— Вони надто злякаються. Тітко Норіко, цей фільм для тебе застрашний, правда?

— О, так, — з наляканою гримасою відповіла Норіко.

— Навіть Оджі страшно. Поглянь, бачиш, навіть Оджі боїться. І він чоловік.

Того пообіддя, коли я стояв у кінці передпокою, чекаючи, поки ми нарешті підемо, то побачив дивну сцену, що розгорталася між Ічіро та його матір’ю. Поки Сецуко зав’язувала моєму онукові сандалі, він безнастанно намагався щось їй сказати. Але щоразу, коли Сецуко казала: «Що-що, Ічіро, я не почула?» — він кидав на неї гнівний погляд, а відтак зиркав на мене, щоби подивитися, чи я почув. Зрештою, зашнурувавши сандалі, Сецуко нагнулася, й Ічіро зміг прошепотіти щось їй на вухо. Вона кивнула головою й зникла в глибині дому, а за хвилю повернулася, тримаючи в руках складений плащ, який і подала Ічіро.

— Навряд чи йтиме дощ, — зауважив я, визирнувши за вхідні двері. І справді, днина була погожа.

— Байдуже, — відповіла Сецуко. — Ічіро все ж хоче взяти з собою плаща.

Мене спантеличила онукова настійливість. А коли ми вже вийшли на сонце і почали спускатися з пагорба до трамвайної зупинки, я помітив, що в його поведінці з’явилася неабияка чванливість — неначе плащ, який він ніс, звісивши через руку, миттєво перетворив його на когось штабу Гамфрі Боґарта, — і вирішив, що це він наслідує котрогось із героїв своїх коміксів.

Здається, ми вже майже спустилися з пагорба, аж Ічіро голосно заявив:

— Оджі, ти колись був відомим художником.

— Гадаю, що так, Ічіро.

— Я сказав тітці Норіко показати мені картини Оджі. Але вона відмовилася.

— Гм-м. Зараз вони всі заховані.

— Тітка Норіко неслухняна, правда, Оджі? Я сказав їй показати мені картини Оджі. Чому вона не хоче мені їх показувати?

Я засміявся й відповів:

— Не знаю, Ічіро. Може, вона просто була заклопотана чимсь іншим.

— Вона неслухняна.

Я знову засміявся й сказав:

— Може, й так, Ічіро.

Від нашого дому до трамвайної зупинки десять хвилин пішки; вниз із пагорба до річки, трохи вздовж нової бетонної набережної, і там північна трамвайна лінія пересікає дорогу якраз за місцем, де саме будується новий житловий квартал. Того сонячного пообіддя минулого місяця ми з онуком сіли там на трамвай, щоб доїхати до центру міста, і по дорозі випадково зустрілися з доктором Сайто.

Я щойно зрозумів, що досі майже нічого не розповів про сім’ю Сайто, з якою в нас тривають домовини щодо шлюбу їхнього старшого сина і Норіко. Сім’я Сайто дуже відрізняється від сім’ї Міяке, з якою в нас були домовини минулого року. Сім’я Міяке, звісно, були цілком порядні люди, та, правду кажучи, їх не назвеш авторитетними, а от сім’я Сайто, без перебільшення, саме такі. Насправді, хоч ми з доктором Сайто перед цим і не були добре знайомі, я завжди знав про його діяльність у світі мистецтва, і роками за кожної випадкової зустрічі ми обмінювалися ввічливими привітаннями, наче підтверджуючи, що добре знаємо про високу репутацію один одного. Але минулого місяця, коли ми випадково зустрілися, обставини вже були геть інші.

У трамваї зазвичай стає велелюдно, лише коли він переїжджає через річку сталевим мостом навпроти станції Танібаші, отож доктор Сайто, зайшовши на наступній зупинці після нас, зміг спокійно сісти на вільне місце біля мене.

Природно, що наша розмова починалася трохи ніяково; адже домовини були на ранньому, делікатному етапі, поки що не пасувало відкрито говорити на цю тему; та водночас було б абсурдно поводитися так, ніби ніяких домовин немає. Зрештою, ми обидва похвалили чесноти «нашого спільного друга, пана Кьо» — посередника в перемовинах — і доктор Сайто з усмішкою сказав: «Сподіватимемося, що завдяки його зусиллям вже незабаром ми зустрінемося знову». Більше ми і словом не обмовилися на цю тему. Я не міг не помітити, як сильно відрізнялася впевнена поведінка доктора Сайто за цієї дещо ніякової ситуації від нервової, незграбної манери, властивої сім’ї Міяке від початку і до самого кінця торішніх домовин. Хай би чим це закінчилося, маючи справу з такими людьми, як сім’я Сайто, почуваєшся значно спокійнішим.

Отож ми бесідували здебільшого про всілякі дрібниці. Доктор Сайто має привітний і добродушний характер, і коли він нагнувся до Ічіро, щоб запитати, чи йому подобається в нас гостювати і який фільм ми збираємося подивитися, мій онук відповідав йому дуже охоче.

— Хороший хлопчина, — схвально мовив мені доктор Сайто.

І майже перед його зупинкою — він уже навіть надів капелюха — доктор Сайто сказав:

— У нас із вами є ще один спільний знайомий. Такий собі пан Курода.

Я дещо спантеличено глянув на нього.

— Пан Курода, — повторив я. — А, ясна річ, цей той самий джентльмен, який колись у мене навчався.

— Саме так. Недавно я випадково з ним зустрівся, й під час розмови він згадав ваше ім’я.

— Справді? Я вже давно його не бачив. Востаннє ми зустрічалися ще до війни. І як тепер поживає пан Курода? Що робить?

— Як я знаю, він от-от має почати працювати в новому коледжі Уемачі, викладатиме там живопис. Я власне так з ним і зустрівся. Керівництво коледжу люб’язно попросило мене долучитися до комісії з призначення на посади.

— О, то ви з паном Куродою не дуже добре знайомі.

— Ні, не дуже. Але, сподіваюся, в майбутньому ми з ним бачитимемося частіше.

— Справді? — відповів я. — Отже, пан Курода досі мене пам’ятає. Дуже люб’язно з його боку.

— Авжеж. Він згадав ваше ім’я, коли ми з ним дещо обговорювали. Я тоді не мав можливості як слід з ним поспілкуватися. Але якщо знову з ним перетнуся, то скажу, що бачив вас.

— Так, неодмінно скажіть.

Трамвай саме їхав сталевим мостом, і колеса голосно забрязкотіли. Ічіро, стоячи на колінах на сидінні, щоб дивитися у вікно, раптом показав на щось у воді. Доктор Сайто повернувся до нього, щоб подивитися, обмінявся ще кількома словами з Ічіро і підвівся, бо вже наближалася його зупинка. На прощання він іще раз натякнув на «старання пана Кьо», вклонився й пішов до виходу.

Як і завжди, на зупинці за мостом зайшло багато людей, і далі ми їхали вже не з таким комфортом. Коли вийшли з трамвая відразу навпроти кінотеатру, я відразу ж побачив афішу з чудовиськом, що висіла просто біля входу. Мушу визнати, два дні тому моєму онукові вдалося намалювати дуже схоже чудовисько, хоча на оригінальному зображенні не було полум’я; в пам’яті Ічіро закарбувалися просто ударні лінії — схожі на блискавки, — які художник намалював, щоб наголосити на лютості величезної ящірки.

Ічіро підійшов до афіші й голосно розреготався.

— Одразу видно, що це чудовисько несправжнє, — сказав він, показуючи на нього пальцем. — Та це ж кожен зрозуміє. Воно несправжнє, — і він знову засміявся.

— Ічіро, прошу тебе, не смійся так голосно. Всі на тебе дивляться.

— Але як тут не сміятися? Чудовисько таке несправжнє. Кого можна таким налякати?

Вже аж коли ми посідали на свої місця й фільм розпочався, я нарешті зрозумів, навіщо Ічіро насправді взяв із собою плащ. Через десять хвилин після початку фільму ми почули зловісну музику і на екрані з’явилася темна печера, оповита імлою. Ічіро прошепотів мені на вухо:

— Оце занудство. Скажеш мені, коли почне відбуватися щось цікаве?

Мовивши це, він накинув плащ собі на голову. За якусь хвилю залунало ревище, і з печери показалася гігантська ящірка. Рука Ічіро міцно вчепилася в мою руку, і я, глянувши на нього, помітив, що іншою рукою він щосили притримує плащ, щоб той не зліз йому з очей.

Упродовж майже всього фільму Ічіро так і просидів під плащем. Час від часу він трусив мене за руку і запитував із-під плаща:

— Ще не стало цікавіше? — і мені доводилося пошепки описувати йому, що відбувалося на екрані, і тоді в складках плаща з’являлася маленька щілинка. Та не минало й декількох хвилин — за найменшого натяку, що чудовисько от-от покажеться знову, — як щілина закривалася, й Ічіро заявляв: — Оце занудство. Не забудь сказати мені, коли стане цікавіше.

Утім, коли ми прийшли додому, Ічіро розповідав про фільм з неабияким ентузіазмом:

— Найкращий фільм, який мені доводилося бачити, — знай повторював він, а коли ми сіли вечеряти, переповідав нам свою версію сюжету. — Тітко Норіко, розказати тобі, що сталося далі? Буде дуже-дуже страшно. Розказати тобі?

— Ічіро, я вже така перелякана, що мені шматок у горло не лізе, — відповіла Норіко.

— Попереджаю, далі буде ще страшніше. Розказати тобі?

— Ой, Ічіро, я навіть не знаю. Ти вже і так налякав мене до смерті.

Я не збирався заводити за вечерею серйозної розмови й розповідати про нашу зустріч із доктором Сайто, хоча не згадати про неї, переповідаючи події того дня, теж не міг. Отож, коли Ічіро на хвильку замовкнув, я сказав:

— До речі, в трамваї ми зустрілися з доктором Сайто. Він їхав у місто на якусь зустріч.

Обидві мої доньки відразу ж перестали жувати і здивовано подивилися на мене.

— Жодних важливих справ ми не обговорювали, — всміхнувшись, додав я. — Справді. Ми лишень обмінялися люб’язностями, от і все.

Скидалося на те, що моїх доньок ці слова не переконали, проте вони знову взялися до їжі. Норіко зиркнула на свою старшу сестру, і Сецуко запитала:

— У доктора Сайто все гаразд?

— Схоже на те.

Якийсь час ми вечеряли мовчки. Здається, Ічіро знову почав розповідати про фільм. Хай там як, а вже під кінець вечері я сказав:

— Дивна річ: виявляється, доктор Сайто днями зустрівся з моїм колишнім учнем, з Куродою, якщо точніше. Схоже на те, що Курода має обійняти одну з посад у новому коледжі.

Я підняв очі й побачив, що мої доньки знову перестали їсти. Було ясно, що вони щойно знову обмінялися поглядами, і я знову — вкотре за останній місяць — чітко відчув, що перед цим вони мене обговорювали.

Пізніше того самого вечора ми з доньками знову сиділи коло столу, читаючи газети і журнали, аж раптом почули глухий ритмічний звук, що долинав із глибини дому. Норіко стривожено підняла очі, але Сецуко сказала:

— Це просто Ічіро. Він так робить, коли не може заснути.

— Бідний Ічіро, — відповіла Норіко. — Мабуть, йому сняться кошмари про те чудовисько. Батько утнув злу витівку, повівши його на такий фільм.

— Дурниці, — відповів я. — Фільм йому сподобався.

— Мені здається, що батько сам хотів подивитися цей фільм, — усміхнулася Норіко, дивлячись на сестру. — Бідолашний Ічіро. Мусив терпіти, що його потягнули на такий огидний фільм.

Сецуко ніяково подивилися на мене.

— Дуже люб’язно було з батькового боку повести Ічіро в кіно, — прошепотіла вона.

— Але тепер він не може заснути, — відповіла Норіко. — Вести дитину на такий фільм — цілковите безглуздя. Ні, Сецуко, ти лишайся тут, а я піду.

Сецуко провела поглядом сестру, коли та виходила з кімнати, а тоді сказала:

— Норіко вміє чудово поводитися з дітьми. Ічіро сумуватиме за нею, коли ми поїдемо додому.

— Так, справді.

— У неї завжди був підхід до дітей. Пам’ятаєш, батьку, як вона бавилася з дітьми Кіношіта?

— Так, пам’ятаю, — відповів я й засміявся. А потім додав: — Хлопці Кіношіта вже занадто дорослі, щоб мати бажання сюди приходити.

— У неї завжди був підхід до дітей, — повторила Сецуко. — Так прикро, що вона вже в такому віці, а й досі незаміжня.

— Авжеж. На жаль, війна внесла корективи в її життя.

Ще якийсь час ми продовжували читати, а відтак Сецуко сказала:

— Це ж треба, щоб ти сьогодні в трамваї зустрівся з доктором Сайто. Судячи з твоїх слів, він поважна людина.

— Так і є. І, як усі вважають, його син цілком достойний батька.

— Справді? — замислено перепитала Сецуко.

Упродовж іще декількох хвилин ми продовжували читати. Потім моя донька знов урвала мовчанку.

— А доктор Сайто знає пана Куроду?

— Лише побіжно, — відповів я, не відриваючи очей від газети. — Здається, їм і раніше випадало зустрічатися.

— Цікаво, як тепер поживає пан Курода. Пам’ятаю, як він колись часто сюди приходив, і ви обидва годинами розмовляли у вітальні.

— Поняття не маю, як тепер живеться Куроді.

— Пробач, але, може, було б мудро, якби батько найближчим часом вирішив навідати пана Куроду.

— Навідати його?

— Так, пана Куроду. І, можливо, інших таких знайомих із минулого.

— Сецуко, я щось не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.

— Вибач, я просто хотіла сказати, що, може, в батька виникне бажання поспілкуватися з деякими колишніми знайомими. Тобто ще до того, як із ними поспілкується детектив сім’ї Сайто. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб виникли якісь зайві непорозуміння.

— Ні, не хочемо, — відповів я й знову взявся читати газету.

Наскільки я пам’ятаю, того вечора ми більше не поверталися до обговорення цього питання. І до самого свого від’їзду Сецуко так ні разу і не підняла цієї теми.

Учора, коли я їхав трамваєм у район Аракава, вагон пронизувало яскраве осіннє сонячне проміння. Я вже давно не бував у Аракаві — либонь, іще з кінця війни — і, виглядаючи з вікна, помітив, як змінилися колись такі добре знайомі краєвиди. Проїжджаючи по Тозакачо і Сакемачі, помітив, як цегляні багатоквартирні будинки нависають над дерев’яними будиночками, що пам’ятаю їх іще з давніх часів. Потім, коли ми їхали повз заводи Мінамімачі, деякі з них видалися мені дуже закинутими; ми минали одне заводське подвір’я за іншим, і на всіх я бачив купи поламаної деревини, старі листи рифленого заліза, а часто і попросту звалища уламків.

Але потім, варто було трамваю переїхати на той берег річки по мосту корпорації ТНК, як атмосфера відразу ж дуже змінилася. Тепер обабіч трамвайної лінії простягалися поля й ряди дерев, і вже незабаром, біля підніжжя великого похилого пагорба, на кінцевій зупинці, завиднілося передмістя Аракави. Зазвичай трамвай дуже повільно спускався з цього пагорба, а потім зупинявся, і коли ти виходив на чисто заметений тротуар, виникало чітке відчуття того, що місто залишилося позаду.

Аракаві, як я чув, вдалося повністю уникнути бомбардувань; і справді, вчора район мав точнісінько такий самий вигляд, як і до війни. Коротка прогулянка вгору по схилу пагорба в затінку сакур — і я вже біля Чіші Мацудової оселі, що, як на мене, теж анітрохи не змінилася.

Дім Мацуди, хоч і не такий великий і ексцентричний, як мій, все ж був типовим взірцем міцного, респектабельного будинку, яких у Аракаві безліч. Побудований на окремій ділянці, обгороджений дощаним парканом і розташований на пристойній відстані від сусідських будинків: біля воріт росте кущ азалії і стоїть, укопаний в землю, товстий кам’яний стовпчик, на якому написані імена членів сімейства Мацуда, які тут проживають. Я натиснув на дзвінок, і до мене вийшла незнайома жінка, якій на вигляд було років сорок. Вона провела мене у вітальню, відсунула перегородку, яка відділяла її від веранди, впустивши в кімнату сонячне проміння й давши мені можливість помилуватися садом. Відтак вона сказала:

— Пан Мацуда зараз прийде, — і вийшла.

Я познайомився з Мацудою, ще коли жив на віллі Сейджі Меріями, куди ми з Черепахою переїхали, покинувши фірму Такеди. Насправді, коли Мацуда того дня вперше з’явився на віллі, я там мешкав, напевно, вже років шість. Тоді з самого ранку падав дощ, і ми коротали час, випиваючи і граючи у карти в одній з кімнат. Відразу після обіду, саме коли ми відкоркували чергову велику пляшку, знадвору долинув чийсь незнайомий голос.

Голос цей звучав голосно і впевнено, і ми всі відразу ж замовкли і налякано переглянулися. Насправді ми всі подумали про те саме — що це поліція приїхала робити нам зауваження. Звичайно ж, це було з нашого боку геть ірраціонально, бо ми ж не вчинили ніякого злочину. І якби, приміром, хтось засумнівався в правильності нашого способу життя під час котроїсь із розмов у барі, кожен із нас міг би рішуче дати йому відсіч. Але той упевнений голос, який вигукував: «Є хто вдома?» — застав нас зненацька і змусив відчути провину за наші пиятики до ночі, спання майже до обіду, за все наше неорганізоване життя на цій старій віллі.

Тому лише перегодя один із моїх товаришів, який сидів найближче до перегородки, відсунув її й перекинувся кількома словами з незнайомцем, а відтак, повернувшись до мене, сказав:

— Оно, тут якийсь пан хоче з тобою поговорити.

Я вийшов на веранду і побачив худорлявого молодика приблизно мого віку, який стояв посередині великого квадратного подвір’я. У моїй пам’яті добре закарбувався цей момент першої зустрічі з Мацудою. Тоді саме перестало дощити, і вийшло сонце. Навколо Мацуди стояли калюжі води, а земля була встелена голками кедрів, які росли зусібіч. Він був одягнений аж надто розкішно, як на поліціянта; ідеального крою пальто з високим ледь піднятим коміром, капелюх хвацько натягнутий на очі. Коли я вийшов, він саме зацікавлено розглядав усе довкола, і щось у тому, як він це робив, одразу ж викликало в мене підозру, що переді мною напрочуд самовпевнена людина. Він помітив мене і неспішно підійшов до веранди.

— Пан Оно?

Я запитав, чим можу бути йому корисний. Він обернувся, знову окинув поглядом територію, а тоді всміхнувся до мене.

— Цікава місцина. Ця будівля, напевно, була колись достоту велична. І володів нею, мабуть, якийсь лорд.

— Так.

— Пане Оно, мене звуть Чішу Мацуда. Ми з вами листувалися. Я працюю в товаристві «Окада-Шінґен».

Товариства «Окада-Шінґен» більше не існує — воно стало однією з багатьох жертв окупаційного режиму, — але цілком імовірно, ви чули про нього або принаймні про ті виставки, які воно організовувало щороку до початку війни. Виставка «Окада-Шінґен» якийсь час була єдиним місцем у нашому місті, де художники і гравери-початківці могли завоювати публічне визнання. Ба більше, їхня репутація в останні довоєнні роки так зросла, що більшість найвідоміших художників міста виставляли там свої найновіші роботи поруч із роботами художників-початківців. У зв’язку з цією виставкою мені і надіслали лист із товариства «Окада-Шінґен» ще за кілька тижнів до того пообіддя, коли нас навідав Мацуда.

— Пане Оно, мене дещо спантеличила ваша відповідь, — сказав Мацуда. — Тому я подумав, що краще зустрітися з вами особисто і розпитати, в чому річ.

Я холодно на нього подивився й відповів:

— Як на мене, я все вичерпно пояснив у своєму листі. Утім, дуже люб’язно з вашого боку відвідати мене особисто.

Навколо його очей з’явилася легка посмішка.

— Пане Оно, — сказав він, — мені здається, ви відмовляєтеся від чудової пропозиції підвищити свою репутацію. Отож, будьте ласкаві, поясніть мені ось що: коли ви так твердо заявляєте, що не хочете мати з нами нічого спільного, то це ваша особиста думка? Чи, може, це думка, нав’язана вашим учителем?

— Звісно, я звернувся до вчителя за порадою. Я цілком упевнений, що рішення, яке я пояснив вам у своєму останньому листі, цілком правильне. Дуже люб’язно, що ви мене ось так навідали, але, на жаль, я зараз страшенно зайнятий і не можу запропонувати вам зайти. Отож дозвольте побажати вам усього найкращого.

— Пане Оно, зачекайте хвилинку, прошу вас, — мовив Мацуда з посмішкою, яка ставала чимраз глузливіша. Він ступив іще декілька кроків, підійшов зовсім близько до веранди і, дивлячись мені у вічі, сказав:

— Правду кажучи, мене анітрохи не турбує та виставка. Там і без вас вистачає достойних художників. Пане Оно, я приїхав сюди, бо хотів з вами познайомитися.

— Справді? Дуже ґречно з вашого боку.

— Так. Я хотів сказати, що ті ваші роботи, які вдалося побачити, мене дуже вразили. На мою думку, ви дуже талановитий художник.

— Дуже люб’язно. Поза всяким сумнівом, я багато чому завдячую своєму чудовому вчителю і його настановам.

— Безперечно. А тепер, пане Оно, забудьмо на хвильку про цю виставку. Ви повинні зрозуміти, що я працюю у товаристві «Окада-Шінґен» не просто якимось клерком. Я справжній поціновувач мистецтва. Я маю свої переконання й пасії. І коли зрідка мені трапляється талант, який по-справжньому хвилює, то я тоді відчуваю, що мушу щось з цим робити. Пане Оно, мені б дуже хотілося обговорити з вами кілька ідей. Ідей, які, можливо, ніколи досі не спадали вам на думку, але які, насмілюсь припустити, стануть в пригоді вашому розвитку як художника. Утім, я не хочу більше вас затримувати. Дозвольте мені бодай залишити свою візитку.

Він дістав з гаманця візитку, поклав її на краю веранди і, коротко вклонившись, пішов геть. Але ще навіть не дійшовши до середини подвір’я, озирнувся й гукнув мені:

— Пане Оно, прошу вас, уважно обдумайте має прохання. Я просто хочу обговорити з вами кілька ідей, от і все.

Це було майже тридцять років тому, коли ми обидва були молоді й амбітні. Вчора Мацуда мав геть інакший вигляд. Недуги понівечили його тіло, і його колись вродливе, самовпевнене обличчя спотворила нижня щелепа, яка, здавалося, ніяк не могла вирівнятися з верхньою. Жінка, яка відчинила мені двері, завела його в кімнату і допомогла сісти. Коли ми нарешті опинилися наодинці, Мацуда подивився на мене і сказав:

— А ти добре зберігся. Що ж до мене, то ти бачиш, що моє здоров’я від часу нашої останньої зустрічі стало ще нікудишнішим.

Я висловив співчуття, але запевнив, що вигляд він має не аж такий уже й поганий.

— Не клей дурня, Оно, — сказав він, усміхнувшись. — Я добре знаю, як швидко сили покидають мене. Залишається тільки сидіти і чекати, чи зможе моє тіло відновитися, чи стане ще гірше. Але годі про сумне. Мені трохи дивно, що ти вирішив знову мене навідати. Ми з тобою розійшлися не зовсім по-дружньому.

— Справді? Я й не знав, що ми посварилися.

— Авжеж, що ні. Чого б це нам сваритися? Я радий, що ти знову прийшов до мене в гості. Від часу нашої останньої зустрічі вже, мабуть, минуло років три.

— Здається, так. Я не мав наміру тебе уникати. Давно вже збирався навідатися. Але то одне, то інше...

— Звісно, — відповів він. — У тебе вдосталь клопотів. Вибач, будь ласка, що я не зміг прийти на похорон Мічіко-сан. Я все хотів написати тобі і вибачитися. Річ у тім, що я почув про те, що сталося, аж кілька днів потому. Та й здоров’я моє...

— Так, так. Насправді, я певен, що їй було б ніяково від такої велелюдної пафосної церемонії. Хай там як, а вона знала, що думками ти був із нею...

— Я пам’ятаю, коли вас із Мічіко-сан звели докупи, — він засміявся й кивнув сам до себе. — Знаєш, Оно, того дня я дуже радів за тебе.

— Справді, — відповів я й теж засміявся. — Ти був нашим посередником. Той твій дядечко ніяк не міг упоратися з цим завданням.

— Правду кажеш, — усміхнувшись, відповів Мацуда, — твої слова знову нагадали мені про ту пору. Дядечко весь час почувався так ніяково, що варто було йому щось сказати чи зробити, як він притьмом увесь покривався багрянцем. Пам’ятаєш ту передшлюбну зустріч у готелі «Янаґімачі»?

Ми обидва засміялися, і я сказав:

— Ти багато для нас зробив. Сумніваюся, що без твоєї участі щось би з того вийшло. Мічіко завжди згадувала про тебе з вдячністю.

— Це так жорстоко, — сказав Мацуда, зітхаючи. — І війна тоді вже ж майже закінчилась. Я чув, що це був якийсь дуже несподіваний авіанапад.

— Справді, так і було. Майже ніхто більше не постраждав. Це справді жорстоко, як ти слушно зауважив.

— Вибач, я розбурхую жахливі спогади.

— Зовсім ні. Це навіть заспокоює — отак пригадувати її з тобою. Я відразу бачу її такою, якою вона була колись.

— Так.

Та сама жінка принесла нам чаю. Поки ставила тацю, Мацуда сказав до неї:

— Пані Сузукі, це мій давній приятель і колега. Колись ми були дуже близькі.

Вона повернулася до мене і вклонилася.

— Пані Сузукі водночас виконує роль і моєї домоправительки, і моєї медсестри, — сказав Мацуда. — Те, що я ще дихаю, — її заслуга.

Пані Сузукі засміялася, знову вклонилася й вийшла з кімнати.

Після того, як вона пішла, ми декілька хвилин сиділи мовчки, спрямувавши погляди на сад, який виднівся з-поза загородки, яку пані Сузукі відсунула раніше. З того місця, де я сидів, було видно пару солом’яних сандалів, які залишили на сонці на веранді. Але самого саду я майже не бачив, і на якусь мить мені закортіло підвестися й вийти на веранду. Та коли я усвідомив, що Мацуда захоче до мене приєднатися, а йому це буде вкрай важко, я так і залишився на своєму місці і задумався, чи досі сад такий самий, як і колись.

Як я пригадував, сад Мацуди хоч був і невеликий, але впорядкований з неабияким смаком: м’який мох під ногами, декілька невеликих статурних дерев і глибокий став. Поки ми з Мацудою сиділи у вітальні, до мене час від часу долинав знадвору якийсь плюскіт, і я вже було збирався його запитати, чи він досі тримає у ставку коропів, аж він озвався сам:

— Я не перебільшував, коли сказав, що завдячую пані Сузукі своїм життям. Неодноразово її присутність відігравала вирішальну роль. Розумієш, Оно, попри все, я зумів не втратити якихось своїх заощаджень і статків. Тому можу собі дозволити платити їй зарплату. Не всім так пощастило. Заможною людиною мене не назвеш, але якби я дізнався, що мій давній товариш і колега опинився у скрутному становищі, то, безперечно допоміг би. Зрештою, дітей, яким я міг би залишити гроші, у мене нема.

Я засміявся:

— Той самий старий Мацуда. Дуже прямолінійний. Дуже люб’язно з твого боку, але я прийшов з іншої причини. Мені теж вдалося зберегти деякі свої статки.

— А, радий це чути. Пам’ятаєш Накане, директора Імперського коледжу Мінамі? Ми з ним вряди-годи бачимося. Нині він мало що не просить милостиню. Звісно, він намагається вдавати, що все гаразд, але насправді живе повністю на позичені гроші.

— Який жах.

— Життя було до нас не зовсім справедливе, — сказав Мацуда. — Одначе ми з тобою змогли зберегти свої статки. У тебе, Оно, вдосталь причин бути вдячним. Схоже, що ти зумів зберегти і своє здоров’я.

— Справді, — відповів я. — Мені є за що бути вдячним.

Зі ставка знову долинув плюскіт води, і я подумав, що це, мабуть, просто пташки купаються біля берега.

— Твій сад звучить зовсім інакше, ніж мій, — підмітив я. — Зі самих лише звуків стає зрозуміло, що ми за містом.

— Справді? Я вже майже не пам’ятаю, як звучить місто. Останні кілька років мій світ обмежується цими стінами. Домом і садом.

— Правду кажучи, я прийшов попросити про допомогу. Не таку, про яку ти вже натякав.

— Бачу, ти образився, — відповів він, кивнувши головою. — А ти геть не змінився.

Ми обидва засміялися. Відтак він сказав:

— То чим я можу бути тобі корисний?

— Річ у тім, — почав я, — що Норіко, моя молодша донька, збирається вийти заміж, і зараз саме тривають шлюбні домовини.

— Справді?

— Щиро кажучи, я трохи за неї хвилююся. Їй уже двадцять шість років. Війна дуже ускладнила їй життя. Якби не війна, вона би вже досі точно вийшла заміж.

— Здається, я пам’ятаю панну Норіко. Але ж вона була ще геть маленька дівчинка — і ось уже двадцять шість. Як ти правильно підмітив, війна дуже все ускладнила, навіть для тих, що мали хороші шанси знайти собі пару.

— Торік вона вже майже вийшла заміж, — відповів я, — але домовини провалилися в останній момент. І от мені цікаво, раз уже ми говоримо на цю тему, чи ніхто раптом торік не звертався до тебе щодо Норіко? Я не хочу видатися зухвалим, але...

— Що ти, це ніяке не зухвальство, я тебе чудово розумію. Але ні, ніхто до мене не звертався. Однак треба врахувати, що торік цієї пори я був дуже хворий. Якби якийсь детектив і прийшов сюди, то пані Сузукі точно випровадила б його геть.

Я кивнув і сказав:

— Просто цілком можливо, що цього року хтось до тебе прийде.

— Справді? Що ж, я можу про тебе сказати лише найкраще. Зрештою, колись ми були чудовими колегами.

— Щиро дякую.

— Добре, що ти отак до мене навідався, — сказав він. — Але якщо йдеться про заміжжя панни Норіко, то тобі нема чого про мене хвилюватися. Може, наші дороги розійшлися й не в найбільшій приязні, але такі речі не повинні між нами стояти. Звісно ж, я скажу про тебе лише найкраще.

— Я у цьому не сумнівався, — відповів я. — Ти завжди був щедрою людиною.

— Хай там як, та якщо ці обставини стали нагодою для нашої зустрічі, то я тільки радий.

Мацуда з зусиллям простягнув руку і почав наливати нам чай.

— Оно, пробач, — за якийсь час мовив він, — але, здається, тебе досі щось тривожить?

— Справді?

— Вибач за прямоту, але вже незабаром прийде пані Сузукі і скаже, що мені пора відпочивати. На жаль, я не в силах подовгу засиджуватися з гостями, навіть якщо це мої давні колеги.

— Звісно, прошу тебе, пробач. Це дуже егоїстично з мого боку.

— Не говори дурниць, Оно. Не поспішай, час іще є. Я це сказав тільки тому, що як ти прийшов сюди обговорити якусь конкретну тему, то було б добре, аби ти це зробив якнайшвидше, — раптом він розсміявся й додав: — Чесне слово, через мої погані манери в тебе геть приголомшений вигляд.

— Та ні-ні. Це я повівся дуже нерозважливо. Правду кажучи, прийшов просто поговорити про заміжжя Норіко.

— Ясно.

— Хоча, — провадив я далі, — гадаю, я таки збирався обговорити з тобою деякі непередбачувані обставини. Розумієш, нинішні домовини за своєю суттю досить делікатні. І я був би тобі дуже вдячний, якби ти якнайобережніше відповідав на будь-які запитання, що тобі можуть ставити з цього приводу.

— Авжеж, — Мацуда дивився просто на мене, і в його очах проглядалися іскорки радості. — Я відповідатиму якомога обережніше.

— Особливо на запитання щодо минулого.

— Але я вже сказав, — відповів Мацуда, і голос його став трохи холодніший, — я можу сказати про тебе і про твоє минуле тільки найкраще.

— Звичайно.

Мацуда і далі пильно дивився на мене, аж ось зітхнув і озвався.

— За останні три роки я майже не виходив з дому, — сказав він. — Але все одно уважно стежу за тим, що відбувається в нашій країні. І чудово розумію, що тепер знайдеться безліч людей, готових засудити таких, як ми з тобою, саме за ті досягнення, якими ми колись так пишалися. Думаю, Оно, саме це тебе і тривожить. Ти, либонь, думаєш, що я хвалитиму тебе за те, що варто було б узагалі забути.

— Зовсім ні, — поспішно заперечив я. — І тобі, і мені справді є чим пишатися. Просто річ у тім, що коли йдеться про шлюбні перемовини, потрібно враховувати делікатність ситуації. Але ти мене заспокоїв. Я певен, що поведешся, як завжди, мудро.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — сказав Мацуда. — Але, Оно, нам із тобою справді є чим пишатися. Не зважай на те, що тепер говорять люди. Уже незабаром, іще кілька років, і такі, як ми, зможуть ходити з високо піднятою головою й гордитися тим, що ми колись намагалися зробити. Я лишень сподіваюся дожити до цих часів. Моє єдине бажання — побачити підтвердження того, що зусилля всього мого життя були недаремні.

— Звісно. Я цілком це поділяю. Але щодо шлюбних домовин...

— Безперечно, — перебив мене Мацуда, — я докладу всіх зусиль, щоб повестися якомога обережніше.

Я вклонився, й на якийсь час ми обидва замовкли. Тоді він мовив:

— Але скажи мені, Оно, якщо ти справді так переймаєшся минулим, то, мабуть, уже навідався до кількох наших інших приятелів тієї пори?

— Насправді, ти перший, до кого я прийшов. Я й гадки не маю, де тепер більшість наших давніх друзів.

— А Курода? Я чув, що він тепер живе десь у місті...

— Справді? Ми з ним не спілкувалися ще... ще з часів війни.

— Якщо нас тривожитьмайбутнє панни Норіко, то варто було б розшукати Куроду, хоч би як болісно це було.

— Правду кажеш. Однак я не уявляю, де його шукати.

— Ясно. Сподіваюся, їхній детектив так само не знатиме, де він живе. Хоча ці детективи бувають дуже винахідливі.

— Так і є.

— Оно, на тобі лиця немає. А коли тільки прийшов, мав такий здоровий вигляд. От що буває, як довго сидіти поруч із хворою людиною.

Я засміявся й сказав:

— Ні-ні, просто через дітей може бути стільки хвилювань.

Мацуда знову зітхнув і мовив:

— Мені іноді кажуть, що я багато в житті втратив, бо так і не одружився й не мав дітей. Але варто мені роззирнутися, то видається, що діти — це саме лише хвилювання.

— Ти близький до правди.

— Усе одно, — провадив далі він, — добре було б знати, що є кому залишити свої статки.

— Справді.

Декілька хвилин потому, як і передбачав Мацуда, увійшла пані Сузукі і щось йому сказала. Мацуда всміхнувся й покірно мовив: — По мене прийшла моя медсестра. Але ти можеш залишатися тут, скільки хочеш. Пробач, Оно, та я мушу йти.

Пізніше, коли я чекав на зупинці на свій трамвай, щоб піднятися вгору крутим схилом пагорба і повернутися назад у місто, на душі в мене було спокійно від запевнень Мацуди, мовляв, що він «зможе сказати про мене і моє минуле лише найкраще». Ясна річ, я мав усі підстави не сумніватися у цьому і без візиту. Але, знову ж таки, завжди приємно відновити зв’язок із колишнім колегою. Загалом, учорашня поїздка в Аракаву була недаремна.

Квітень 1949 року

Три-чотири рази на тиждень, вечорами, я спускаюся стежиною до річки, до невеличкого дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів. Ми його так називали, бо донедавна, перейшовши міст, можна було дістатися до нашого кварталу насолоди, і чоловіки, яких надто мучили докори сумління — так про них говорили, — частенько там зупинялися, не знаючи, що обрати: чи то податися на вечірні розваги, чи повернутися додому до дружини. Та якщо часами і мене можна побачити на Мості Сумнівів, коли, спершись на поручні, задумливо дивлюся на воду, це аж ніяк не означає, що я в чомусь сумніваюся. Просто мені дуже подобається стояти там на заході сонця, роздивлятися довколишні краєвиди і ті зміни, які розгортаються довкола мене.

Біля підніжжя пагорба, з якого я щойно спустився, виросло немало нових будинків. А далі берегом річки, де ще торік була лише трава і болото, тепер якась міська корпорація зводить багатоквартирні будинки для своїх майбутніх працівників. Але вони ще далеко не завершені, тому, коли сонце спускається низько над річкою, ці будівлі можна помилково сприйняти за руїни, які залишилися після бомбардування і на які досі можна натрапити в деяких частинах міста.

Утім, кожного тижня такі руїни трапляються рідше і рідше; насправді, щоб їх побачити, доведеться йти аж у північну частину міста, у район Вакамія, або ж у ту дуже понівечену територію між Хончо і Касуґамачі. Але лише торік руйнування від бомбардувань можна було побачити на кожному кроці по всьому місті. Наприклад, ота територія навпроти Мосту Сумнівів — там, де колись був наш квартал насолоди, — цієї ж пори минулого року скидалася на пустелю з уламків. Але нині там щодня вирує робота. Біля забігайлівки пані Кавакамі, де колись юрби шукачів розваг заледве протискалися крізь натовп, тепер будують широку бетоновану дорогу й обабіч неї закладають фундамент нових великих офісних будівель.

Мабуть, іще задовго до того, як одного вечора пані Кавакамі повідомила мене, що котрась із корпорацій пропонує викупити її приміщення за чималу суму, я вже змирився з тим, що їй рано чи пізно доведеться зачинити двері свого закладу і переїхати.

— Навіть не знаю, що робити, — сказала мені вона. — Покинути це місце після всіх цих років було б просто жахливо. Минулої ночі я й на волосину не зімкнула очей, обдумуючи це все. Але ж, сенсею, я собі ось що подумала: тепер, коли Шінтаро-сан більше сюди не приходить, сенсей — єдиний мій надійний клієнт. Я справді не знаю, як учинити.

Нині я й справді залишився в пані Кавакамі єдиним постійним клієнтом; Шінтаро не показувався в її генделику після того епізоду минулої зими — не інакше як йому бракує сміливості зустрітися зі мною лицем в лице. Одначе це погано позначилося на бізнесі пані Кавакамі, а вона ж не мала до того, що сталося, ніякого стосунку.

Одного вечора минулої зими ми з ним, як завжди, випивали в її барі, коли Шінтаро вперше озвучив мені своє бажання здобути вчительську посаду в одній із нових середніх шкіл. Далі він зізнався, що, виявляється, вже подав заявку на декілька таких посад. Ясна річ, минуло вже багато років, відколи Шінтаро був моїм учнем, і в тому, що він не порадився зі мною, перш ніж учиняти якісь кроки, немає нічого дивного; я цілком усвідомлював, що є безліч інших людей — його нинішній роботодавець, скажімо, — які можуть бути йому порадниками за таких ситуацій. Та, мушу визнати, мене трохи здивувало, що Шінтаро взагалі мені нічого не сказав, перш ніж розіслати анкети. Тож, коли Шінтаро постав у мене на порозі того зимового вечора незадовго після Нового року, нервово посміюючись і повторюючи: «Сенсею, це так зухвало з мого боку, отак сюди приходити», — я відчув щось на кшталт полегшення, так наче все потрохи ставало на свої місця.

Я розпалив жаровню у вітальні, і ми обидва сіли біля неї і гріли руки. Я помітив, що на поношеному Шінтаровому пальті тануть сніжинки, і запитав:

— Знову сніжить?

— Лише трошки, сенсею. Зовсім не така хурделиця, як уранці.

— Вибач, що тут у вітальні так холодно. Це чи не найхолодніша кімната в усьому домі.

— Тут зовсім не холодно, сенсею. У мене вдома значно холодніше, — він щасливо всміхнувся і потер руки над вугіллям. — Дуже люб’язно, що ви мене прийняли. Усі ці роки сенсей дуже добре до мене ставився. Мені не під силу навіть оцінити, скільки ви для мене зробили.

— Не вигадуй, Шінтаро. Насправді, мені іноді здається, що в минулому я обділив тебе увагою. Тому якщо є щось, що я можу вдіяти, щоб спокутувати цю вину перед тобою, то охоче про це вислухаю.

Шінтаро засміявся, продовжуючи потирати руки.

— Сенсею, справді, це ж нісенітниці. Мені не під силу навіть близько оцінити, скільки ви для мене зробили.

Якийсь час я поспостерігав за ним, а відтак сказав:

— Отож скажи, Шінтаро, чим я можу тобі допомогти?

Він здивовано підняв очі, а потім знову засміявся.

— Вибачте, сенсею. Я вже так зручно тут улаштувався, що й забув, навіщо прийшов, порушивши ваш спокій.

У нього, він розповів, є всі підстави для оптимізму щодо ймовірної праці в середній школі Хігашімачі; надійні джерела дали на здогад, що до його кандидатури ставляться вельми прихильно.

— Але розумієте, сенсею, є ще один чи два незначні критерії, щодо яких комісія не цілком задоволена.

— Справді?

— Так, сенсею. Мабуть, мені варто говорити щиро. Ті незначні критерії, що я про них кажу, стосуються минулого.

— Минулого?

— Так, сенсею, — і Шінтаро нервово засміявся. А потім не без труднощів продовжив: — Сенсею, ви повинні розуміти, що моя повага до вас не має меж. Я так багато всього навчився від сенсея й завжди пишатимуся нашим зв’язком.

Я кивнув і почекав, поки він продовжить:

— Правду кажучи, сенсею, я був би безмежно вдячний, якби ви особисто написали лист комітету, просто щоб підтвердити деякі мої твердження.

— Про які саме твердження йдеться, Шінтаро?

Шінтаро ще раз засміявся, а тоді знову почав гріти руки над жаровнею.

— Сенсею, це просто для того, щоб заспокоїти комітет. Не більше. Ви, можливо, пригадуєте, сенсею, як колись наші з вами погляди розійшлися. Щодо моєї роботи під час китайської кризи.

— Китайської кризи? Шінтаро, на жаль, я не пам’ятаю, щоб ми з тобою через це сварилися.

— Даруйте, сенсею, я, мабуть, занадто все перебільшив. Справжньої сварки справді не було. Та все ж тоді я виявив нетактовність і дозволив собі висловити незгоду. Тобто я опирався вашим пропозиціям щодо моєї роботи.

— Вибач, Шінтаро, але я не пам’ятаю того, про що ти кажеш.

— Звісно, така дрібниця не варта того, щоб залишатися в сенсеєвій пам’яті. Але так склалися обставини, що зараз це для мене дуже важливо. Можливо, вам вдасться дещо пригадати, якщо я підкажу, що це сталося на вечірці з нагоди заручин пана Оґави. Того ж вечора — здається, це було в готелі «Гамабара» — я випив трохи зайвого, і мені вистачило нахабства висловити вам свою думку.

— Я туманно пригадую той вечір, але не можу стверджувати, що пам’ятаю все. Хай там як, Шінтаро, який стосунок до теперішньої ситуації може мати аж таке незначне непорозуміння?

— Вибачте, сенсею, але так сталося, що те непорозуміння набуло ваги. Комісія зобов’язана упевнитися щодо деяких моментів. Зрештою, вони повинні задовольнити американську владу... — Шінтаро нервово замовк. А потім продовжив: — Благаю вас, сенсею, постарайтеся пригадати ту нашу незначну розбіжність у думках. Хоч я завжди був — і досі є — неймовірно вдячний за все те, чого від вас навчився, та насправді я не завжди поділяв ваші погляди. І, мабуть, без перебільшення можу стверджувати, що в мене виникали сильні сумніви щодо того напрямку, який тієї пори обрала наша школа. Можливо, ви пригадуєте, що я, хоч зрештою й дотримався ваших вказівок щодо афіш про китайську кризу, все ж вагався щодо них, і мені навіть вистачило нахабства озвучити вам свою позицію.

— Афіші про китайську кризу, — сказав я, думаючи вголос. — Так, тепер я пригадую ті афіші. Це був надзвичайно важливий період для нашої країни. Період, коли ми мали перестати сумніватися й вирішити врешті, чого хочемо. Як я пам’ятаю, ти дуже добре впорався із завданням, і ми всі пишалися твоїми роботами.

— Але пам’ятаєте, сенсею, я мав серйозні побоювання щодо завдання, яке ви доручили мені виконати. Якщо пригадуєте, я відверто озвучив вам свою незгоду того вечора в готелі «Гамабара». Пробачте, сенсею, що турбую вас такими дурницями.

Здається, на якийсь час я замовк. Мабуть, я тоді встав, бо пам’ятаю, що коли знову заговорив, то вже стояв спиною до загородки, яка вела на веранду, і звертався до Шінтаро через усю кімнату:

— Ти хочеш, — врешті сказав я, — щоб я написав твоїй комісії листа, в якому відмежовую тебе від свого впливу. Це те, до чого зводиться твоє прохання.

— Сенсею, нічого подібного. Ви мене неправильно зрозуміли. Я й далі пишаюся нашим зв’язком. Просто щодо кампанії зі створення афіш про китайську кризу, якби можна було запевнити комісію...

Він знову замовк, не закінчивши речення. Я трохи відсунув загородку на веранду, просто щоб утворити маленьку щілинку. Морозне повітря ввірвалося до кімнати, але чомусь мені було геть байдуже. Я дивився крізь щілину, попри веранду, на сад. Падав сніг, і сніжинки неспішно кружляли в повітрі.

— Шінтаро, — знову заговорив я, — чому б тобі просто не прийняти власне минуле? Свого часу ти заслужив чималу повагу тими афішами. Чималу повагу і чималу похвалу. Може, тепер світ і по-іншому дивиться на твої роботи, але брехати про себе все ж не варто.

— Звісно, сенсею, — відповів Шінтаро. — Я чудово вас розумію. Але, повертаючись до теми нашої розмови, я був би безмежно вдячний, якби ви написали листа комісії щодо тих афіш про китайську кризу. Я навіть приніс із собою прізвище й адресу голови комісії.

— Шінтаро, прошу тебе, послухай, що я тобі кажу.

— Сенсею, зі всією повагою, я завжди дуже вдячний за ваші поради і науку. Але зрозумійте, мені ще треба багато років працювати. Це чудово, роздумувати й аналізувати, перебуваючи на пенсії. Але так сталося, що я живу в світі, де всі важко працюють, і мені потрібно подбати про дещо, якщо я хочу отримати цю посаду — посаду, яка, за всіма іншими показниками, і так уже моя. Сенсею, благаю вас, увійдіть у моє становище.

Я нічого не відповів, натомість і далі дивився, як сніг падає на дерева і кущі у моєму саду. Почув, як позаду мене підвівся Шінтаро.

— Сенсею, ось прізвище й адреса. Якщо дозволите, я залишу їх тут. Був би безмежно вдячний, якби ви обміркували моє прохання, коли у вас з’явиться трохи часу.

Настала пауза, під час якої Шінтаро чекав, чи я обернуся й дозволю йому піти, зберігши хоч крихту гідності. Я й далі дивився на сад. Хоч сніг і безнастанно падав, він устиг лише трохи припорошити кущі і гілки. Просто на моїх очах кленова гілка захиталася на вітрі, і більшість снігу струсилося. Лише на кам’яному ліхтарі позаду саду виднілася пухнаста біла шапка.

Я почув, як Шінтаро попрощався й вийшов.

Може видатися, що того дня я повівся з Шінтаро занадто жорстко. Утім, якщо врахувати, що відбувалося тими тижнями, які передували його візиту, стає цілком зрозуміло, чому я без співчуття сприйняв його намагання применшити свою відповідальність. Бо ж Шінтаро навідався з візитом всього за кілька днів до міай Норіко.

Домовини щодо запропонованого шлюбу Норіко з Таро Сайто тривали доволі успішно впродовж усієї осені; в жовтні вони обмінялися фотографіями, а опісля нас повідомив пан Кьо, наш посередник, що молодий чоловік із нетерпінням чекає на знайомство з Норіко. Норіко, звісно ж, про людське око буцімто ретельно обдумала пропозицію, хоча і так було очевидно, що моя донька — яка мала вже тоді двадцять шість років — не може собі дозволити втратити такого залицяльника, як Таро Сайто.

Отож я повідомив пана Кьо, що ми згодні влаштувати міай, і вже незабаром були узгоджені дата — один із днів у листопаді — і місце зустрічі, готель «Касуґа-Парк». Цей готель, як ви, мабуть, знаєте, нині віддає якоюсь вульгарщиною, і тому мене такий вибір аж ніяк не втішив. Утім, пан Кьо запевнив, що для нас буде зарезервована окрема кімната, і навіть натякнув, що сімейству Сайто дуже до вподоби тамтешня кухня, тож я зрештою погодився, хоч і без особливого ентузіазму.

Пан Кьо також звернув мою увагу на той факт, що сім’я потенційного нареченого має зі свого боку суттєву кількісну перевагу — на міай мав прийти і його молодший брат, і його батьки. Він дав мені на здогад, що було б цілком прийнятно, якби ми взяли з собою якогось родича чи друга сім’ї, щоб додатково підтримати Норіко. Але, ясна річ, враховуючи, що Сецуко живе так далеко, не було більше нікого, кого ми могли б попросити бути присутніми під час такого заходу. Мабуть, саме через відчуття того, що ми під час міай не зможемо перебувати у виграшному становищі, та ще й невдалий, на нашу думку, вибір місця зустрічі, Норіко почувалася напруженою. Словом, ці декілька тижнів перед міай були для нас складні.

Часто, щойно прийшовши додому після роботи, вона відразу ж казала щось на кшталт:

— Батьку, що ти сьогодні робив? Припускаю, знову цілий день тинявся по дому і хандрив.

А я аж ніяк не «тинявся і хандрив», а навпаки, трудився в поті чола, докладаючи всіх зусиль, щоб ці шлюбні перемовини закінчилися успішно. Та оскільки тоді мені було важливо не тривожити Норіко деталями того, як усе відбувається, я зазвичай просто в загальних рисах розповідав про свій день, дозволяючи їй таким чином і надалі зводити на мене наклепи. Оглядаючись назад, я усвідомлюю, що через наше небажання відкрито обговорити деякі питання Норіко стала ще напруженіша, і якби я був відвертіший, то міг би допомогти нам уникнути багатьох неприємних перепалок, які так почастішали між нами у той період.

Пригадую, скажімо, як одного пообіддя Норіко прийшла додому з роботи, саме коли я підрізав у саду кущі. Вона цілком увічливо привіталася зі мною з веранди і зникла у будинку. А кілька хвилин по тому, коли я присів на веранді, щоб оцінити результат своєї роботи, Норіко, вже переодягнена в кімоно, вийшла до мене і винесла чай. Вона поставила тацю з чаєм між нами і сіла поруч зі мною. Як я собі пригадую, це був один з останніх минулорічних погожих осінніх днів, і крізь листя пробивалися промені лагідного сонця. Норіко, прослідкувавши за моїм поглядом, раптом сказала:

— Батьку, навіщо ти так обрізав бамбук? Він тепер асиметричний.

— Асиметричний? Ти так думаєш? Як на мене, він цілком симетричний. Розумієш, треба враховувати, з якого боку більше молодих паростків.

— Батько має схильність занадто втручатися. Мені здається, що він зіпсує і цей кущ також.

— Зіпсую і цей кущ також? — я повернувся до доньки. — Що ти хочеш цим сказати? Що я інші теж зіпсував?

— Азалії так і не відновилися. От що стається, коли в батька занадто багато вільного часу. Він починає втручатися туди, де не треба.

— Перепрошую, Норіко, але я не цілком розумію, що ти хочеш сказати. Тобто, на твою думку, азалії теж асиметричні?

Норіко знову глянула на садок і зітхнула.

— Треба було просто залишити все, як раніше.

— Вибач, Норіко, та, як на мене, і бамбук, і азалії тепер стали значно красивіші. Я геть не бачу, де вони, як ти кажеш, «асиметричні».

— Що ж, отже, батько починає втрачати зір. Або, може, це просто вияв несмаку.

— Несмаку? Оце вже цікаво. Знаєш, Норіко, моє ім’я зазвичай не асоціюється в людей із несмаком.

— Що ж, батьку, як на мене, — втомлено мовила вона, — бамбук несиметричний. І ти ще й зіпсував загальний вигляд, бо оце дерево над ним уже не так красиво звисає.

Якийсь час я мовчки дивився на сад.

— Так, — урешті сказав я і кивнув. — Тобі, Норіко, справді може так видатися. Зрештою, в тебе ніколи не було художнього чуття. Ні в тебе, ні в Сецуко. От Кенджі — інша річ, але ви, дівчата, більше схожі на маму. Я навіть пригадую, як ваша мати робила такі самі абсурдні зауваження.

— А батько в нас такий фахівець з обрізання кущів? Я й не знала. Вибач.

— Я аж ніяк не стверджував, що я фахівець. Просто дещо дивно, що мене обвинувачують у несмаку. Я до такого не звик, от і все.

— Що ж, батьку, гадаю, кожен має право на власну думку.

— Норіко, твоя мати була така сама. Вона завжди говорила перше, що їй спадало на думку. Хоча, думаю, це принаймні чесно.

— От у цьому батько розбирається краще за всіх, у цьому я не сумніваюся.

— Знаєш, Норіко, твоя мати іноді робила мені зауваження, навіть поки я малював. Вона часто намагалася щось прокоментувати і розсмішити мене. А потім і сама починала сміятися й зізнавалася, що не надто тямить у таких речах.

— Отже, щодо своїх картин батько теж завжди мав рацію, так виходить?

— Норіко, це безглузда дискусія. Крім того, якщо тобі не подобається, що я зробив у саду, будь ласка, іди і зроби все так, як вважаєш за потрібне.

— Це дуже люб’язно з батькового боку. Але коли, на твою думку, я маю це робити? У мене немає стільки вільного часу, як у батька.

— Норіко, що ти хочеш цим сказати? Я працював не покладаючи рук цілий день, — я сердито на неї глянув, але вона з втомленим виглядом продовжувала дивитися в сад. Я відвернувся й зітхнув. — Це безглузда дискусія. Твоя мати принаймні завжди могла це визнати, і потім ми разом над цим сміялися.

У такі миті мені дуже кортіло розповісти їй, яких титанічних зусиль я докладаю заради її щастя. Якби я їй таки все розказав, то вона точно дуже здивувалася б і, осмілюся припустити, навіть засоромилась би своєї поведінки щодо мене. Того ж самісінького дня, наприклад, я їздив у район Янаґава, де, наскільки мені вдалося з’ясувати, тепер мешкав Курода.

Зрештою, як виявилося, дізнатися адресу Куроди було не так уже й складно. Викладач образотворчого мистецтва в коледжі Уемачі, варто мені було запевнити його у своїх добрих намірах, дав мені не лише його адресу, а й розповів, що сталося з моїм колишнім учнем за ці останні кілька років. Складалося враження, що в Куроди все непогано налагодилося, відколи його випустили з в’язниці наприкінці війни. Так улаштований наш світ, що роки за ґратами наддали йому честі, й певні групи людей дуже тепло його зустріли на волі і забезпечили всім необхідним. Отож у нього не виникло труднощів ні з пошуком роботи — він здебільшого давав приватні уроки, — ні з придбанням усіх необхідних матеріалів, щоб знову почати малювати. А потім, на початку минулого літа, йому запропонували посаду вчителя образотворчого мистецтва в коледжі Уемачі.

Може, це прозвучить з моїх вуст дещо парадоксально, та я відчув радість — ба більше, гордість, — дізнавшись, що кар’єра Куроди успішно розвивається. Хоча врешті-решт цілком природно, що вчитель продовжує пишатися успіхами свого колишнього учня, хай навіть якщо через певні обставини їхні дороги розійшлися.

Курода мешкав у поганому кварталі. Я довго йшов вузькими вуличками з напівзруйнованими житловими будинками, аж вийшов нарешті на забетоновану площу, яка радше скидалася на двір якогось заводу. І справді, по той бік площі стояло декілька припаркованих вантажівок, а трохи далі, за сіткою огорожі, перекидав землю бульдозер. Пам’ятаю, якийсь час я там і простояв, дивлячись на бульдозер, аж раптом усвідомив, що величезна нова будівля наді мною — це і є дім, у якому живе Курода.

Я піднявся на другий поверх, де двійко маленьких хлопчиків каталися туди-сюди коридором на триколісному велосипеді, і відшукав його квартиру. На перший мій дзвінок у двері ніхто не відповів, але я тоді був уже рішуче налаштований таки зустрітися з Куродою, тому подзвонив іще раз.

Мені відчинив свіжий лицем юнак приблизно років двадцяти.

— Мені дуже шкода, — поважно сказав він, — але пана Куроди зараз немає вдома. А ви, сер, його колега?

— Можна і так сказати. Мені потрібно обговорити з паном Куродою декілька питань.

— У такому разі, якщо ваша ласка, може, зайдете і зачекаєте на нього? Я певен, що пан Курода не забариться, і йому буде дуже прикро, якщо він з вами розминеться.

— Але мені зовсім не хочеться вас турбувати.

— Та що ви, сер. Прошу, заходьте.

Квартира була маленька, але, як і багато сучасних осель, без передпокою, тож вхідні двері і татамі розділяла лише невисока сходинка. Квартира мала охайний вигляд, на стінах висіло безліч картин і елементів декору. Крізь великі вікна, що, як я встиг помітити, виходили на вузький балкончик, у дім потрапляло багато світла. Знадвору долинав гуркіт бульдозера.

— Сер, я сподіваюся, ви нікуди не поспішаєте, — сказав юнак, поклавши для мене подушку. — Просто пан Курода ніколи мені не пробачить, якщо, повернувшись, дізнається, що я дозволив вам піти. Дозвольте мені заварити вам чаю.

— Це дуже люб’язно, — сказав я, сідаючи. — Ви студент пана Куроди?

Юнак хихотнув.

— Пан Курода, зі своєї доброти, називає мене своїм протеже, хоча сам я сумніваюся, що достойний такого звання. Мене звуть Енчі. Колись пан Курода давав мені приватні уроки, а тепер, попри його постійну зайнятість у коледжі, великодушно продовжує виявляти інтерес до моєї роботи.

— Справді?

Знадвору почувся гуркіт бульдозера. Юнак ніяково застиг наді мною, а потім вибачився й сказав:

— Дозвольте вас покинути, щоб приготувати чай.

Кілька хвилин по тому, коли він знову зайшов, я вказав на одну з картин і мовив:

— Стиль пана Куроди відразу можна впізнати.

Почувши це, юнак засміявся і знічено подивився на картину, так і тримаючи тацю з чаєм у руках. А відтак сказав:

— Боюся, сер, цій картині ще далеко до стандартів пана Куроди.

— А хіба це не робота пана Куроди?

— На жаль, сер, це лиш мої намагання щось намалювати. З доброти свого серця мій учитель вирішив, що ця картина варта бути вивішена на загальний огляд.

— Справді? Цікаво.

Я й далі дивився на картину. Юнак поставив тацю на низький столик біля мене і сів поруч.

— Справді, це ваша робота? Мушу визнати, що ви справді талановитий художник. Дуже талановитий.

Він знову збентежено засміявся.

— Мені дуже пощастило мати такого вчителя, як пан Курода. Але, боюся, мені ще треба вчитися і вчитися.

— Я був такий впевнений, що це одна з картин авторства пана Куроди. Мазки характерні для його стилю.

Юнак почав незграбно возитися з чайником, так наче не знав, що йому вдіяти далі. Я помітив, як він ледь підняв кришку і заглянув усередину.

— Пан Курода постійно мені повторює, — сказав він, — що я повинен намагатися малювати в тому стилі, який більше характерний мені самому. Але я так захоплююся стилем пана Куроди, що просто не можу його не наслідувати.

— Немає нічого поганого в тому, щоб якийсь час наслідувати стиль свого учителя. Так можна багато навчитися. На все свій час, у вас теж неодмінно виникнуть власні ідеї й розвинеться власна техніка, бо, поза всяким сумнівом, ви дуже талановитий художник. Я певен, що на вас чекає велике майбутнє. Не дивно, що пан Курода виявляє інтерес до вашої праці.

— У мене немає слів, сер, щоб передати, наскільки я завдячую пану Куроді. Як бачите, я навіть живу в його квартирі. Я тут вже майже два тижні. Мене вигнали з мого попереднього житла, і пан Курода прийшов мені на допомогу. Неможливо переказати, сер, усе, що він для мене зробив.

— Ви сказали, що вас вигнали з вашого попереднього житла?

— Запевняю вас, сер, — сказав він і хихотнув, — за квартиру я платив вчасно. Але розумієте, хоч би який я був обережний, та все одно заляпував татамі фарбою, й зрештою господар мене вигнав.

Ми обидва посміялися з цієї історії. Тоді я сказав:

— Вибачте, я не хочу видатися байдужим до вашої біди. Просто річ у тім, що я й сам мав такі проблеми, коли тільки розпочинав свою кар’єру. Та запевняю, якщо ви наполегливо працюватимете, то вже незабаром матимете відповідні умови для роботи.

Ми обидва знову засміялися.

— Ви мене дуже обнадіяли, сер, — сказав юнак і заходився наливати нам чай. — Думаю, пан Курода вже скоро має прийти. Прошу вас, дочекайтеся його. Пан Курода буде дуже радий можливості подякувати вам за все те, що ви для нього зробили.

Я здивовано глянув на нього.

— Ви думаєте, що пан Курода хоче мені подякувати?

— Даруйте, сер, але я припустив, що ви з Товариства «Кордон».

— Товариства «Кордон»? Пробачте, а що це таке?

Юнак зиркнув на мене, і його попередня ніяковість повернулася.

— Вибачте, сер, це моя вина. Я подумав, що ви з Товариства «Кордон».

— Ні, я не звідти. Я просто давній знайомий пана Куроди.

— Ясно. Колишній колега?

— Так. Гадаю, можна і так сказати, — я знову подивився на його картину. — Справді, — повторив я, — ви справді дуже-дуже талановитий.

Я відчув, що тепер юнак уважно мене розглядає. Зрештою, він сказав:

— Вибачте, сер, можна взнати ваше ім’я?

— Прошу вибачення за свою невихованість. Мене звуть Оно.

— Зрозуміло.

Юнак зіпнувся на ноги і підійшов до вікна. Якийсь час я дивився, як над двома чашками чаю піднімається пара.

— На пана Куроду ще довго чекати? — зрештою запитав я.

Спочатку мені здалося, що юнак так і не відповість на моє запитання. Але потім, не відвертаючись од вікна, він сказав:

— Оскільки він досі не повернувся, то, може, не варто вам більше затримуватися тут.

— Якщо ви не проти, я ще трохи зачекаю, раз уже приїхав аж сюди.

— Я повідомлю пана Куроду, що ви приходили. Можливо, він вам напише.

З коридору долинали такі звуки, ніби десь поруч діти вдарялися своїм триколісним велосипедом об стіну і кричали один до одного.

Цієї миті я вражено помітив, наскільки юнак біля вікна став схожий на скривджену дитину.

— Даруйте мою прямоту, пане Енчі, — сказав я, — але ви дуже молодий. Ви були ще дитиною, коли ми з паном Куродою познайомилися. Тому хотів би вас попросити не вдаватися до поспішних висновків про ті речі, щодо яких ви не знаєте всіх деталей.

— Усіх деталей? — запитав він, повертаючись до мене. — Перепрошую, сер, але ви сам хоч знаєте всі деталі? Ви знаєте, яких страждань йому довелося пережити?

— Майже все на світі значно складніше, ніж здається на перший погляд, пане Енчі. Молоді люди вашого покоління мають схильність занадто все спрощувати. Хай там як, я не бачу сенсу в тому, щоб ми з вами зараз сперечалися про такі речі. Якщо ви не проти, я просто зачекаю на пана Куроду.

— Гадаю, сер, вам не варто більше тут затримуватися. Я повідомлю пана Куроду про ваш візит, коли він повернеться, — досі юнак говорив досить ввічливо, але тепер здавалося, що він втратив самоконтроль. — Щиро кажучи, сер, я вражений вашим нахабством. Отак прийти сюди, ніби ви просто давній друг.

— Але я і є його давній друг. І, дозвольте сказати, що це пан Курода має вирішувати — хоче він зі мною бачитися, чи ні.

— Сер, я вже дуже добре знаю пана Куроду, і, як на мене, краще вам піти. Він не захоче вас бачити.

Я глибоко зітхнув і зіпнувся на ноги. Юнак знову дивився у вікно. Але коли я знімав свого капелюха з вішака, він знову до мене повернувся.

— Усі деталі, пане Оно, — сказав він, і в його голосі вчувався дивний спокій. — Очевидно, що це ви, а не я, не знаєте всіх деталей. Інакше хіба ви наважилися би отак прийти сюди? Наприклад, сер, як я розумію, ви не знаєте що в пана Куроди з плечем? Він мучився від страшного болю, але тюремні наглядачі навмисно забували доповісти про його травму, і він не отримав жодного лікування аж до самого кінця війни. Але, ясна річ, вони відразу ж згадували про хворе плече, коли вкотре вирішували його побити. Зрадник. Ось як вони його називали. Зрадник. Щохвилини і щодня. Але тепер ми всі чудово знаємо, хто справжній зрадник.

Я закінчив зашнуровувати свої черевики і рушив до дверей.

— Пане Енчі, ви ще занадто молодий, щоб розуміти цей світ і всі його складнощі.

— Тепер ми всі знаємо, хто справжній зрадник. І багато з них іще досі на волі.

— Перекажете панові Куроді, що я заходив? Можливо, він буде такий ласкавий і напише мені. До побачення, пане Енчі.

Звичайно ж, я не дозволив собі занадто засмучуватися через слова цього юнака, але в контексті домовин про шлюб Норіко мене дещо тривожила ймовірність того, що Курода справді так вороже до мене налаштований, як про це говорив Енчі. Хай там як, та як батько я був зобов’язаний залагодити цю ситуацію, хоч би яка неприємна вона була, тому, повернувшись додому того пообіддя, написав Куроді листа, в якому висловив своє бажання знову побачитися, бо мені потрібно з ним обговорити одне важливе і вельми делікатне питання.

Тон мого листа був приязний і примирливий, тому мене розчарувала холодна і образливо коротка відповідь, яку я отримав декілька днів потому.

«Я не маю жодних підстав вірити, що наша зустріч приведе до чогось хорошого, — написав мені мій колишній учень. — Дякую за ваш люб’язний візит, який ви зробили кілька днів тому, але нехай ваші зобов’язання більше вас не тривожать».

Зізнаюсь, ця ситуація з Куродою таки дещо пригнітила; принаймні вона точно потьмарила мій оптимізм щодо шлюбних домовин Норіко. І хоча, як я вже казав, деталі своїх намагань зустрітися з Куродою я від Норіко приховав, моя донька, звісно ж, відчула, що це питання не вдалося розв’язати нам на користь, і це, безсумнівно, посилило її тривогу.

У день самого міай моя донька мала такий напружений вигляд, що я вже почав хвилюватися щодо враження, яке вона справить ввечері на сім’ю Сайто, яка точно випромінюватиме лише спокій і впевненість. Ближче до вечора мені видалося доречним спробувати трохи розвеселити Норіко, і саме тому, коли вона проходила їдальнею, де я читав газету, я зауважив:

— Норіко, це просто дивовижно, як ти примудряєшся цілий день перейматися лише власним зовнішнім виглядом. Можна подумати, що сьогодні вже твоя весільна церемонія.

— Батько, як завжди, кепкує з когось, хоча сам іще не готовий, — відтяла вона.

— Мені потрібно всього декілька хвилин, щоб зібратися, — засміявся я. — А от тобі, на диво, цілий день.

— Це вже батькові проблеми. Він занадто гордий, щоб як слід підготуватися до такої події.

Я вражено глянув на неї.

— Що ти маєш на увазі, «занадто гордий»? На що натякаєш?

Моя донька відвернулася, поправляючи шпильку для волосся.

— Норіко, що ти маєш на увазі, кажучи «занадто гордий»? На що натякаєш?

— Якщо батько не хоче перейматися такими дурницями, як моє майбутнє, то це цілком можна зрозуміти. Зрештою, він іще ж навіть не дочитав свою газету.

— Але ти міняєш тему. Ти сказала, що я «занадто гордий». Поясни, будь ласка, що ти мала на увазі.

— Я лише сподіваюся, що коли настане час іти, батько матиме презентабельний вигляд, — сказала вона і цілеспрямовано покрокувала геть із кімнати.

Після цього випадку, як і неодноразово в ті важкі дні, я знову був змушений замислитися про те, наскільки отака поведінка Норіко разюче відрізнялася від того, як вона поводилася торік під час домовин із сім’єю Міяке. Тоді вона була геть розслаблена, аж навіть занадто; але, звісно ж, вона добре знала Джиро Міяке; осмілюся припустити, що вона була впевнена в їхньому шлюбі, і тому сприймала домовини між двома сім’ями просто як обтяжливу формальність. Безсумнівно, потрясіння, що його їй врешті довелося пережити, було вельми гірке, але я все одно не бачу підстав, щоб того пообіддя вдаватися до таких інсинуацій щодо мене. Хай там як, а ця невеличка сварка не надто допомогла нам налаштуватися на міай і, безсумнівно, навіть посприяла тому, що відбулося того вечора в готелі «Касуґа-Парк».

Упродовж багатьох років готель «Касуґа-Парк» вважався одним із найприємніших в усьому місті готелів у європейському стилі; втім, недавно його менеджмент почав декорувати кімнати дещо вульгарно — вочевидь бажаючи вразити свою американську клієнтуру, серед якої готель користувався популярністю і яка чомусь вважала його чарівливо «японським». Попри це, кімната, яку забронював пан Кьо, була досить пристойна, і головною її перевагою був розкішний краєвид, що відкривався з широких еркерних вікон на західний схил пагорба Касуґа і на вогні міста, яке розкинулося далеко внизу. Крім цього, в кімнаті стояв великий круглий стіл і стільці з високими спинками, а на стіні висіла картина, і я навіть упізнав її автора — художника Мацумото, з яким ми зналися до війни.

Цілком імовірно, що через напруження, спричинене ситуацією, я випив дещо більше, ніж планував, позаяк не надто чітко пригадую той вечір. Хоча добре пам’ятаю, що Таро Сайто, молодий чоловік, який претендував стати моїм зятем, одразу ж справив на мене хороше враження. Він не лише видався мені розумною й відповідальною людиною, а й був наділений тією самою упевненістю в собі і манерами, які так подобалися мені в його батькові. Ба більше, спостерігаючи за тим, як спокійно, але водночас напрочуд ґречно він зустрів нас із Норіко, коли ми прибули в готель, мені пригадався інший молодик, який кількома роками раніше за аналогічної ситуації справив на мене дуже хороше враження — я маю на увазі Суічі і те, як він поводився з Сецуко під час міай, які відбувалися в готелі, що називався тоді «Імперіал». І на якусь мить мені спало на думку, що, можливо, ввічливість і доброзичливість Таро Сайто неминуче з часом так само вивітряться, як це сталося з Суічі. Та, звісно ж, треба сподіватися, що Таро ніколи не доведеться пережити такий гіркий досвід, який, як подейкують, випав на долю Суічі.

Що ж до самого доктора Сайто, то він, як і завжди, домінував серед присутніх. Хоч до цього вечора нас із ним як слід не представляли один одному, ми насправді були знайомі ось уже багато років і завжди ввічливо віталися, зустрівшись на вулиці, на знак взаємного визнання репутації один одного. З його дружиною, вродливою жінкою років п’ятдесяти, я теж завжди вітався при зустрічі, але на тому й усе; тепер я бачив, що вона, як і її чоловік, наділена неймовірною манерою поводитися, і вміла впевнено залагодити будь-яку ніякову ситуацію, якщо така виникне. Єдиний член сім’ї Сайто, який мене не вразив, це їхній наймолодший син — Міцуо — юнак років двадцяти.

Тепер, згадуючи той вечір, я впевнений, що мої підозри щодо Міцуо зародилися відразу, як я його побачив. Досі з певністю не можу сказати, що саме мене в ньому насторожило — можливо, він просто нагадав мені Енчі, з яким я познайомився в квартирі Куроди. Так чи так, варто нам було почати їсти, як я відчув, що мої підозри чимдалі більше підтверджуються. Хоча сам Міцуо дотримувався правил пристойності, щось було таке в його погляді, який я часто ловив на собі, чи в тому, як він подавав мені тарелю через стіл, що змушувало мене вчувати його ворожість і обвинувачення. А потім, коли ми вже якийсь час їли, мені раптом спало на думку, що насправді ставлення Міцуо до мене аж ніяк не відрізнялося від ставлення решти членів його сім’ї — просто він іще не вмів так уміло це приховувати. З того моменту я знай позирав на Міцуо, так наче його поведінка була чітким індикатором того, що саме думає про нас сім’я Сайто. Та оскільки він сидів досить далеко від мене, й оскільки пан Кьо, який сидів поруч із ним, постійно і подовгу з ним розмовляв, у мене не було нагоди як слід поспілкуватися з Міцуо на цьому етапі перемовин.

— Пані Норіко, ми чули, що ви полюбляєте грати на фортепіано, — пам’ятаю, підмітила тоді пані Сайто.

Норіко нервово засміялася й сказала:

— Мені варто більше вправлятися.

— Я замолоду теж грала, — сказала пані Сайто. — Але тепер мені так само бракує практики. Нам, жінкам, ніколи не вистачає часу на хобі, правда?

— Так, справді, — відповіла моя донька, явно хвилюючись.

— Я нічого не тямлю в музиці, — втрутився в розмову Таро Сайто, не відводячи погляду від Норіко. — Та ще й мама мене постійно обвинувачує у повній відсутності слуху. Як наслідок, я не довіряю власному смаку, і тому змушений запитувати її, якими композиторами варто захоплюватися.

— Що за нісенітниці, — відповіла пані Сайто.

— Знаєте, пані Норіко, — провадив далі Таро. — Якось я придбав записи одного з фортепіанних концертів Баха. Мені він дуже подобався, але моя мати весь час його критикувала і сварила мене за несмак. Звичайно ж, я не мав шансів перемогти в суперечці з такими знавцями, як моя мати. Тому я тепер майже не слухаю Баха. Але, можливо, пані Норіко, ви могли б прийти мені на допомогу. Вам подобається Бах?

— Бах? — на якусь мить моя донька видалася розгубленою. Але потім вона всміхнулася й сказала: — Так, дуже подобається.

— О, — тріумфально відказав Таро Сайто, — тепер матері доведеться переглянути свою позицію.

— Пані Норіко, мій син вічно говорить усілякі дурниці. Я ніколи не критикувала творчості Баха загалом. Але щодо фортепіанної музики, то чи не видається вам, що роботи Шопена виразніші?

— Так, ваша правда, — відповіла Норіко.

Такі сковані відповіді були притаманні Норіко впродовж усієї першої половини вечора. Мушу визнати, це не стало для мене аж такою несподіванкою. У колі сім’ї чи близьких друзів Норіко звикла розмовляти дещо зухвало і часто бувала гостра на язик; однак, я неодноразово був свідком того, як у більш формальному товаристві їй було складно підібрати відповідний тон, і вона справляла враження сором’язливої молодої жінки. Той факт, що власне це і відбувалося не абиде, а саме за цієї ситуації, мене дуже непокоїв; адже було абсолютно ясно — і високий статус пані Сайто це підтверджував, — що сім’я Сайто не була старомодна і не хотіла, щоб жінки в їхній сім’ї постійно мовчали і поводилися винятково скромно. Насправді я це передбачав, і коли ми готувалися до міай, я наголосив Норіко, що їй варто показати свою жваву натуру й інтелігентність. Моя донька цілком погодилася з такою стратегією й так рішуче заявила про свою готовність поводитися природно і щиро, аж я навіть злякався, щоб вона не зайшла занадто далеко і не вийшла за рамки пристойності. Отож дивлячись, як вона заледве видобуває з себе односкладні догідливі відповіді на запитання сім’ї Сайто і лише зрідка відриває погляд від тарілки, мені було легко уявити, в якому вона була відчаї.

Якщо не брати до уваги скованості Норіко, розмова за столом точилася досить невимушено. Доктору Сайто так добре вдавалося створювати розслаблену атмосферу, що якби я не відчував на собі невідривного погляду Міцуо, то міг би навіть забути про серйозність ситуації й втратити пильність. Пригадую, як в якийсь момент доктор Сайто зручно відкинувся на спинку крісла і сказав:

— Мені видалося, що сьогодні в центрі міста було більше демонстрацій, ніж зазвичай. Знаєте, пане Оно, коли я нині по обіді їхав трамваєм, на одній із зупинок увійшов чоловік із великим синцем на чолі. Він сів поруч зі мною, тож я, звісно, поцікавився, чи з ним усе добре, і порадив звернутися в лікарню. Та уявляєте, з’ясувалося, що він уже був у лікаря, і саме повертався до своїх товаришів, щоб знову взяти участь у демонстрації. Що ви на це скажете, пане Оно?

Доктор Сайто промовив це досить невимушено, але в мене склалося враження, що всі, що сиділи за столом, включно з Норіко, перестали їсти і нашорошили вуха, щоб почути мою відповідь. Ясна річ, цілком можливо, що я це все собі вигадав; утім, досить чітко пам’ятаю, що, коли кинув поглядом на Міцуо, він дивився на мене особливо пильно.

— Справді, дуже прикро, — відповів я, — що є постраждалі. Очевидно, емоції там зашкалюють.

— Певна, що ви маєте рацію, пане Оно, — втрутилася пані Сайто. — Немає нічого поганого в тому, що емоції зашкалюють, але складається враження, що люди заходять занадто далеко. Стільки постраждалих. Але мій чоловік стверджує, що це все на краще. Я взагалі не розумію, як він може таке казати.

Я очікував, що доктор Сайто якось відреагує на ці слова, натомість запала ще одна мовчанка, під час якої увага наче знову перемкнулася на мене.

— Справді, як ви слушно сказали, — мовив я, — дуже шкода, що є так багато постраждалих.

— Пане Оно, моя дружина, як завжди, зображає мене у фальшивому світлі, — проказав доктор Сайто. — Я ніколи не стверджував, що всі ці бійки нам на користь. Але намагався переконати дружину, що за цим всім стоїть щось значно більше, ніж просто число постраждалих. Звісно ж, не хочеться дивитися, як ранять людей. Але засадничий дух цих демонстрацій — потреба людей висловити свою позицію відкрито і рішуче — це цілком здорове явище, хіба ви не згодні, пане Оно?

Можливо, на якусь мить я засумнівався, що відповісти; хай там як, а Таро Сайто заговорив, перш ніж я спромігся на відповідь.

— Але, батьку, ти ж бачиш, що ситуація виходить з-під контролю. Демократія — це добре, але вона не означає, що громадяни мають право вчиняти безлад щоразу, коли з чимось не погоджуються. У цьому сенсі ми, японці, поводимося як діти. Нам іще потрібно повчитися, як давати раду з такою відповідальністю, як демократія.

— Оце цікавий випадок, — сміючись, мовив доктор Сайто. — Складається враження, що принаймні у цьому питанні батько має значно ліберальніші погляди, ніж син. Може, Таро і має слушність. Зараз наша країна скидається на маленького хлопчака, який вчиться ходити і бігати. Але я все ж вважаю, що засадничий дух нашої країни здоровий. Це те саме, що дивитись, як якийсь хлопчина біжить і розбиває собі коліно. Нікому ж не спаде на гадку замкнути його за сімома замками, щоб він більше не бігав. Хіба ви не згодні зі мною, пане Оно? Чи, може, в мене справді занадто ліберальні погляди, як стверджують моя дружина і син?

Можливо, я знову помилився — бо, як уже казав, я тоді хильнув зайвого,— але мені видалося, що в буцімто різних поглядах членів сім’ї Сайто насправді бракувало дисонансу. Тим часом я помітив, що Міцуо знову пильно на мене дивиться.

— Справді, — сказав я, — сподіваюся, постраждалих більше не буде.

Здається, цієї миті Таро Сайто змінив тему, запитавши думку Норіко про один з універмагів, які нещодавно відкрилися в місті, і якийсь час ми обговорювали малозначущі теми.

Такі ситуації, певна річ, даються нелегко будь-якій потенційній нареченій — як на мене, досить несправедливо вимагати від молодої дівчини ухвалити настільки важливе для її майбутнього щастя рішення, коли її саму ретельно перевіряють, — але мушу визнати, я не сподівався, що Норіко буде аж така напружена. Того вечора кожної наступної години її впевненість дедалі більше і більше вивітрювалася, і насамкінець вона не могла витиснути з себе ніяких інших відповідей, аніж просто «так» або «ні». Було видно, що Таро Сайто щосили намагався змусити Норіко розслабитися, але за такої ситуації він не міг дозволити собі видатися надто наполегливим, і його намагання почати якусь жартівливу розмову знай закінчувалися ніяковою мовчанкою. Дивлячись, як страждає моя донька, я знову вражено усвідомив, наскільки сильно все це відрізнялося від минулорічних міай. Сецуко, яка саме в нас гостювала, тоді теж була присутня, щоб підтримати сестру, хоча скидалося на те, що того вечора Норіко не потребувала нічиєї підтримки. Досі пригадую, як мене роздратувало, що Норіко і Джиро Міяке весь час обмінювалися пустотливими поглядами через стіл, наче глузуючи з необхідності дотримуватися всіх процедур.

— Пане Оно, — сказав доктор Сайто, — пригадуєте, як під час нашої останньої зустрічі з’ясувалося, що ми маємо спільного знайомого. Такого собі пана Куроду.

До того часу наша вечеря вже добігала кінця.

— Так, звісно, — відповів я.

— Мій молодший син, — доктор Сайто вказав на Міцуо, з яким я досі заледве перекинувся кількома словами, — зараз навчається в коледжі Уемачі, де викладає пан Курода.

— Справді? — я повернувся до хлопця. — То ви добре знаєте пана Куроду?

— Не дуже добре, — відповів Міцуо. — На жаль, я зовсім не маю хисту до малювання, тому мої контакти з викладачами образотворчого мистецтва дуже обмежені.

— Але про пана Куроду добре відгукуються, авжеж, Міцуо? — втрутився доктор Сайто.

— Так, добре.

— Пан Оно колись був добрим знайомим пана Куроди. Ти знав про це?

— Так, я про це чув, — відповів Міцуо.

Аж Таро Сайто знову змінив тему і сказав:

— Знаєте, панно Норіко, я завжди мав теорію, яка пояснює, чому в мене такий поганий слух. Річ у тім, що, коли я був дитиною, мої батьки ніколи не настроювали фортепіано. Щодня, панно Норіко, щодня з самого раннього дитинства я був змушений слухати, як мати грає на розладнаному інструменті. Чи вам не видається цілком ймовірним, що саме це і стало причиною всіх моїх нещасть?

— Так, — відповіла Норіко і знову втупилася поглядом у тарілку.

— От і я так думаю. Я завжди казав, що це мамина провина. А вона ще й сварила мене всі ці роки за те, що мені буцімто ведмідь на вухо наступив. Зі мною дуже несправедливо повелися, хіба ні, панно Норіко?

Норіко всміхнулась, але нічого не відповіла.

Аж тут пан Кьо, який досі тримався в тіні, почав розповідати одну зі своїх заготовлених смішних історій. Принаймні, якщо вірити переказам Норіко про події того вечора, він і далі розповідав свою історію, коли я його перебив, повернувшись до Міцуо Сайто і сказавши:

— Пан Курода точно з вами про мене говорив?

Міцуо спантеличено глянув на мене.

— Говорив про вас, сер? — невпевнено перепитав він. — Я певен, що він часто про вас згадує, але, на жаль, я не настільки добре знайомий з паном Куродою, й тому... — він замовк і благально подивився на своїх батьків.

— Я не сумніваюся, — втрутився доктор Сайто, і його голос вразив мене своєю рішучістю, — що пан Курода добре пам’ятає пана Оно.

— Не думаю, — відказав я, знову дивлячись на Міцуо, — що пан Курода високої про мене думки.

Хлопець знову зніяковіло повернувся до батьків. Цього разу йому на допомогу прийшла пані Сайто, яка сказала:

— Навпаки. Я певна, що він про вас, пане Оно, дуже високої думки.

— Пані Сайто, — сказав я, мабуть, дещо заголосно, — деякі люди вважають, що моя кар’єра мала згубний вплив. Уплив, про який тепер краще забути, наче його і не було. Я чудово знаю про такі настрої. Пан Курода, як мені відомо, один із тих, хто ці настрої поділяє.

— Справді? — може, це помилкове враження, але тоді мені видалося, що доктор Сайто дивився на мене, як учитель на учня, який от-от продовжить переповідати вивчений напам’ять матеріал.

— Так. І щодо мене, то я готовий визнати слушність таких поглядів.

— Я певен, що ви несправедливо до себе ставитеся, пане Оно, — почав говорити Таро Сайто, але я його перебив і продовжив:

— Дехто вважає, що такі, як я, відповідальні за всі ті жахіття, які довелося пережити нашій країні. Щодо мене самого, то я визнаю, що накоїв багато помилок. Визнаю, що великою мірою те, що я робив, нашкодило нашій нації, і що своїм упливом долучився до зміцнення того, що в результаті призвело до незліченних страждань нашого народу. Я це визнаю. Бачите, докторе Сайто, я не цураюся це визнати.

Доктор Сайто нахилився вперед, і вигляд його був спантеличений.

— Перепрошую, пане Оно, — сказав він. — Ви хочете сказати, що незадоволені своєю працею? Своїми картинами?

— Своїми картинами. Своїм учителюванням. Як бачите, докторе Сайто, я готовий це визнати. Можу лише додати, що за тієї пори наміри мої були якнайкращі. Я тоді щиро вірив, що стараюся задля добра своїх співгромадян. Та, як бачите, тепер я не боюся визнати, що таки помилявся.

— Пане Оно, ви надто жорстокі до себе, — радісно проказав Таро Сайто. Потім, повернувшись до Норіко, він додав: — Панно Норіко, скажіть правду, ваш батько завжди такий суворий до себе?

Цієї миті я усвідомив, що весь цей час Норіко не відводила від мене враженого погляду. Можливо, саме тому, що запитання Таро її заскочило, вперше за весь вечір повернулася її звична легковажність.

— Та батько взагалі не суворий. Мені доводиться бути з ним строгою, інакше він навіть не встане з ліжка, щоб поснідати.

— Справді? — запитав Таро Сайто, зрадівши, що зміг нарешті витягнути з Норіко неформальну відповідь. — Мій батько теж не рання пташка. Кажуть, що старші люди сплять менше за молодих, але, судячи з нашого з вами досвіду, все якраз навпаки.

Норіко засміялася й сказала:

— Я думаю, це стосується лише татів. Не сумніваюся, що в пані Сайто немає ніяких проблем з раннім прокиданням.

— Оце вже цікаво, — зауважив доктор Сайто, повернувшись до мене. — Ми ще навіть із кімнати не вийшли, а вони вже над нами насміхаються.

Не стверджуватиму, що до цього моменту заручини висіли на волосині, але мені все ж здається, що саме після цього церемонія міай перетворилася з ніякової й потенційно катастрофічної на успішну. Закінчивши їсти, ми ще довго розмовляли і попивали саке, і до того часу, як ми викликали таксі, у всіх склалося враження, що ми чудово порозумілися. Але найважливіше те, що хоч вони і тримали дистанцію, Таро Сайто і Норіко явно сподобалися одне одному.

Я не вдаватиму, що деякі епізоди того вечора минули для мене безболісно; як і не стверджуватиму, що так само легко утнув би аналогічну заяву про помилки минулого, якби обставини не змусили мене до такої розважливості. І тепер, мушу визнати, мені вже важко зрозуміти, як може людина, що себе поважає, прагнути уникати відповідальності за свої минулі вчинки; може, це і не завжди легко, але ж визнавши помилки, що їх вчинила протягом життя, людина почуває певне задоволення й усвідомлює власну гідність. Хай там як, але нічого соромитися помилок, що були вчинені з найкращими намірами. Набагато більш соромно не могти чи не хотіти визнати цих помилок.

Візьмімо, до прикладу, Шінтаро — який, припускаю, таки зумів отримати посаду, що так її домагався. На мою думку, Шінтаро нині був би значно щасливішою людиною, якби йому вистачило сміливості і чесності визнати те, що він робив у минулому. Цілком імовірно, той холодний прийом, який він від мене отримав того пообіддя невдовзі після Нового року, все ж переконав його дещо по-іншому повестися з комісією під час розгляду питання про афіші, які він малював під час китайської кризи. Але здогадуюся, що Шінтаро, прагнучи будь-що досягнути своєї цілі, таки не відмовився від своїх лицемірних поглядів. Ба більше, тепер мені видається, що характеру Шінтаро завжди була притаманна певна хитрість і потаємність, просто в минулому я цього не помічав.

— Знаєте, Обасан, — сказав я пані Кавакамі не так давно, сидячи якось увечері в її забігайлівці, — підозрюю, що Шінтаро ніколи не був такий наївний, яким хотів видаватися. Такою поведінкою він просто прагнув вибороти собі виграшне становище і вчинити так, щоб усе вийшло по-його. Такі люди, як Шінтаро, коли не хочуть щось робити, вдають повну безпорадність, і їм тоді все прощають.

— Що ви, сенсею, — пані Кавакамі кинула на мене осудливий погляд; певно що їй не хотілося думати погане про чоловіка, який стільки років був одним із її найкращих клієнтів.

— Наприклад, Обасан, — провадив далі я, — задумайтесь, як хитро він зумів уникнути бойових дій. У той час, як інші втрачали на війні все, Шінтаро просто продовжував працювати у своїй маленькій майстерні, так наче нічого і не сталося.

— Але ж, сенсею, в Шінтаро-сана хвора нога...

— Хвора нога чи не хвора, а тоді в армію брали всіх. Звісно, врешті-решт вони його таки знайшли, але до кінця війни тоді залишалися лічені дні. Знаєте, Обасан, якось Шінтаро сказав мені, що через війну втратив два робочих тижні. Ось що коштувала війна Шінтаро. Повірте, Обасан, за дитинністю нашого давнього друга ще ой скільки всього криється.

— Хай там як, — втомлено мовила пані Кавакамі, — а скидається на те, що він сюди все одно вже більше не повернеться.

— Так, Обасан. Мабуть, цього клієнта ви втратили назавжди.

Пані Кавакамі, тримаючи в руці запалену цигарку, сперлася на край шинквасу й окинула поглядом свій крихітний бар. Як зазвичай, крім нас там не було ні душі. Підвечірнє сонце пробивалося всередину крізь москітні сітки на вікнах, і від цього приміщення здавалося запиленішим і старішим, аніж пізно ввечері, коли все поринає в темряву і бар освітлюється лише лампами пані Кавакамі. Надворі досі кипіла робота. Упродовж цілої минулої години звідкілясь лунав стукіт, а від реву вантажівок і грюкоту свердл аж стіни трусилися. Прослідкувавши за поглядом пані Кавакамі того літнього вечора, я раптом усвідомив, наскільки крихітним і недоречним буде видаватися її маленький бар посеред величезних бетонних будівель, які міська корпорація вже починала зводити навколо цього приміщення. І я сказав пані Кавакамі:

— Знаєте, Обасан, вам варто серйозно обміркувати пропозицію продати цей заклад і, можливо, переїхати деінде. Це чудова нагода.

— Але я вже тут так давно, — сказав вона і махнула рукою, відганяючи цигарковий дим.

— Але, Обасан, ви можете відкрити новий чудовий заклад. У районі Кітабаші чи навіть у Хончо. Не сумнівайтеся, я неодмінно заходитиму до вас щоразу, як буду в тих краях.

На якийсь час пані Кавакамі затихла, наче прислухаючись до звуків будівництва назовні. Відтак вона широко всміхнулася й сказала:

— Колись це був такий чудовий квартал. Пам’ятаєте, сенсею?

Я всміхнувся їй у відповідь, але нічого не відповів. Звісно, колись це був хороший квартал. Ми чудово збували час, а настрій, який витав тут, посеред наших жартів і суперечок, завжди був украй щирий. Утім, можливо, той самий настрій не завжди був нам на користь. Як і безліч всього іншого, можливо, це і на краще, що той маленький світ канув у вічність і вже не повернеться. Мені захотілося сказати про це пані Кавакамі, та я передумав, вирішивши, що це буде нетактовно. Бо ж очевидно, що старий квартал дуже дорогий її серцю — вона вклала в нього майже все своє життя й енергію, — і тому цілком можна зрозуміти її небажання змиритися з думкою, що він зник назавжди.

Листопад 1949 року

Я досі чітко пригадую своє перше знайомство з доктором Сайто і тому не маю сумнівів, що мої спогади про цей день справді правдиві. Це сталося аж шістнадцять років тому, наступного дня після того, як я переїхав у свою нову оселю. Пам’ятаю, тоді стояв погожий літній день, я був на подвір’ї — чи то поправляв паркан, чи ремонтував ворота, — і водночас знай вітався з новими сусідами, які проходили мимо. І раптом, якийсь час простоявши спиною до стежки, відчув, що хтось стоїть позаду мене, нібито спостерігаючи за моєю роботою. Озирнувшись, побачив чоловіка приблизно мого віку, який зацікавлено розглядав нову табличку з моїм іменем на воротньому стовпі.

— То ви і є містер Оно, — сказав він. — Що ж, для нас це честь. Справжня честь, що в нашому районі оселився хтось такий авторитетний, як ви. Розумієте, я й сам почасти належу до мистецького світу. Мене звуть Сайто, я викладаю в Імператорському університеті.

— Доктор Сайто? Це для мене неймовірна честь. Я так багато про вас чув, сер.

Ми ще декілька хвилин поговорили, стоячи біля воріт, і я впевнений, що чітко пам’ятаю, як доктор Сайто ще кілька разів схвально прокоментував мою роботу і кар’єру. І, перш ніж доктор пішов собі далі схилом пагорба, пам’ятаю, він неодноразово повторив щось на кшталт: «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника, як ви, пане Оно».

Відтоді ми з доктором Сайто завжди поштиво віталися, зустрівшись на вулиці. Щоправда, після тієї першої зустрічі — і до недавніх подій, які дозволили нам більше зблизитися, — майже ніколи не зупинялися для довшої розмови. Але мої спогади про те перше знайомство, і про те, як доктор Сайто впізнав моє прізвище на воротньому стовпі, достатньо чіткі, щоб я міг упевнено стверджувати, що моя старша донька, Сецуко, глибоко помилялася принаймні щодо деяких речей, на які вона натякала минулого місяця. Зокрема, навряд чи можливо, що доктор Сайто і гадки не мав, хто я такий, аж поки торішні шлюбні домовини змусили його дізнатися про мене більше.

Оскільки цього року Сецуко приїжджала до нас ненадовго, й оскільки вона зупинилася в Норіко й Таро в їхньому новому домі в кварталі Ізумімачі, моя прогулянка з донькою парком Кавабе того ранку була єдиною нагодою як слід з нею поговорити. Тож анітрохи не дивно, що опісля я неодноразово прокручував ту розмову в голові, і цілком закономірно, що деякі її коментарі того дня викликають у мене дедалі більше і більше роздратування.

Але тоді я не надто замислювався над словами Сецуко, бо мав хороший настрій, я радів нагоді знову побачитися з донькою й насолоджувався прогулянкою парком Кавабе, де я вже давненько не бував. Це сталося трохи більше місяця тому, коли, як ви пам’ятаєте, дні ще стояли сонячні, хоча листя вже почало опадати. Ми з Сецуко йшли широкою центральною алеєю, обсадженою обабіч деревами, й оскільки до зустрічі з Норіко й Ічіро біля статуї імператора Тайшьо було ще довго, ми йшли неквапом, часто зупиняючись, щоб помилуватися осінніми пейзажами.

Можливо, ви погодитеся, що парк Кавабе — найкращий з міських парків; після довгих блукань вузькими людними вуличками району Кавабе особливо приємно опинитися на одній з просторих довгих алей під гілляччям дерев. Але якщо ви в цьому місті віднедавна і не знаєте історії парку Кавабе, мені, мабуть, варто пояснити, чому це місце завжди викликало в мене такий інтерес.

Гуляючи алеями парку, ви неодмінно звернете увагу, що то тут, то там по всій його території можна натрапити на поодинокі, завбільшки як шкільне подвір’я, порослі травою ділянки, які видніються з-за дерев. Складається враження, що ті, що планували парк, збилися з пантелику і на півдорозі перестали дотримуватися узгодженої схеми. Насправді, все майже так і було. Багато років тому в Акіри Суґімури — художника, що його будинок мені вдалося придбати невдовзі після його смерті, — був напрочуд амбітний план щодо парку Кавабе. Я розумію, що тепер ім’я Акіри Суґімури згадується нечасто, але дозвольте наголосити, що не так давно він беззаперечно вважався одним із найвпливовіших людей нашого міста. Подейкували, що на одному з етапів життя він був власником чотирьох маєтків, і просто неможливо було пройтися містом, рано чи пізно не наткнувшись на якусь компанію, яка або належала Суґімурі, або була тісно з ним пов’язана. Потім, приблизно 1920 чи 1921 року, коли його кар’єра сягнула неймовірних висот, Суґімура вирішив ризикнути більшістю свого багатства і капіталу, щоб підтримати проект, який би дозволив йому назавжди залишитися в пам’яті цього міста і його жителів. Він запланував перетворити парк Кавабе — який тоді був геть безликий і занедбаний — на епіцентр культурного життя міста. Він хотів не лише розширити сам парк, щоб було більше простору для відпочинку містян, але й побудувати просто в парку декілька розкішних культурних центрів, зокрема, музей природничих наук, новий театр кабукі для школи Такагаші, яка незадовго до того втратила своє приміщення на вулиці Шірагама через пожежу, новий концертний зал у європейському стилі, а також, хоч це і було дещо ексцентрично, кладовище для міських котів і собак. Я вже й не пригадаю, що ще він запланував, але його план був однозначно грандіозний. Суґімура сподівався не лише змінити образ району Кавабе, а й змістити весь культурний баланс міста, вдихнувши нове життя в північний берег річки. Як я вже казав, інакше, як спробою залишити свій слід на образі міста, це не назвеш.

Схоже на те, що роботи в парку йшли повним ходом, коли Суґімура зіткнувся з серйозними фінансовими труднощами. Я не дуже добре знаю деталі цієї справи, та в результаті «культурні центри» Суґімури так ніколи і не були збудовані. А сам художник втратив багато грошей і назавжди позбувся свого колишнього авторитету в місті. Після війни парк Кавабе перейшов під безпосередній контроль міської влади, яка і проклала в ньому обсаджені деревами алеї. А від грандіозних планів Суґімури залишилися лише порослі травою незасаджені ділянки, де мали б височіти його музеї і театри.

Можливо, я вже згадував, що мої стосунки з сім’єю Суґімура після його смерті — коли я купував останній із його будинків — не зовсім налаштували мене на доброзичливе ставлення до пам’яті цього чоловіка. Попри це, варто мені нині опинитися в парку Кавабе, як я починаю думати про Суґімуру і його плани, і, мушу визнати, починаю захоплюватися цим чоловіком. Бо ж справді людина, яка прагне піднятися над посередністю й виділитися посеред пересічності заслуговує захвату, навіть якщо в результаті вона зазнає невдачі і втрачає цілі статки через свої амбіції. Ба більше, мені видається, що Суґімура не помер нещасною людиною. Бо та поразка, якої він зазнав, аж ніяк не схожа на безславні поразки звичайних людей, і така людина, як Суґімура, не могла цього не розуміти. Якщо тобі не вдалося зробити те, на що іншим забракло б і сміливості, і сили волі, щоб навіть спробувати, то усвідомлення цього може бути відрадою — навіть джерелом глибокого задоволення, — коли оглядаєшся назад на прожите життя.

Але я не планував так захопитися історією про Суґімуру. Як уже сказав, того дня я насолоджувався прогулянкою парком Кавабе і товариством Сецуко, незважаючи на деякі її коментарі — значення яких я зміг цілком збагнути лише пізніше, коли прокручував нашу розмову в голові. Хай там як, нам усе одно довелося перервати нашу розмову, бо наближався час зустрічі з Норіко й Ічіро і попереду вже завиднілася статуя імператора Тайшьо, біля якої ми домовилися зустрітися. Я саме кинув поглядом на лавки, розташовані навколо статуї, аж почув, як хтось вигукує:

— А ось і Оджі!

Ічіро біг мені назустріч, розкинувши руки, наче очікував обіймів. Але добігши, Ічіро вирішив стриматися і з урочистим виглядом простягнув мені руку для рукостискання.

— Доброго дня, — дуже діловито привітався він.

— Що ж, Ічіро, ти справді стаєш справжнім чоловіком. Скільки тобі вже років?

— Мені вісім років. Прошу, Оджі, ходи сюди. Мені треба з тобою дещо обговорити.

Його мати і я пішли слідом за ним до лавки, на якій сиділа, чекаючи, Норіко. Моя молодша донька була вбрана в яскраву сукню, якої я ніколи досі не бачив.

— Норіко, ти сьогодні така радісна, — сказав я їй. — Складається враження, що варто доньці покинути батьківський дім, як її відразу стає важко впізнати.

— Якщо жінка вийшла заміж, то це не означає, що їй тепер треба одягатися безлико, — відрізала Норіко, хоча було видно, що їй приємно чути комплімент.

Як я пригадую, ми всі трохи посиділи, розмовляючи, біля статуї імператора Тайшьо. Ми власне і зустрілися в парку, бо мої доньки хотіли піти разом по магазинах підібрати тканину, і я погодився сходити з Ічіро пообідати в універмаг, а по обіді поводити його центром міста. Ічіро кортіло якнайшвидше піти, і, поки ми сиділи, він без кінця смикав мене за руку і казав:

— Оджі, хай жінки собі розмовляють, а на нас чекають справи.

Ми з онуком прийшли в універмаг дещо по обіді, і тому поверх, на якому розташовувалися ресторани, був досить безлюдний. Ічіро неспішно обирав між стравами, виставленими на вітринах, а потім обернувся до мене і сказав:

— Оджі, вгадай, яка моя улюблена страва.

— Гм-м. Навіть не знаю, Ічіро. Оладки? Морозиво?

— Шпинат! Від шпинату я стаю сильний! — він випнув уперед груди і напружив біцепси.

— Ясно. Здається, в меню «Джуніор-ланч» є шпинат.

— «Джуніор-ланч» — це для малих дітей.

— Може, й так, але це смачно. Оджі, може, й собі його замовить.

— Добре. Я тоді теж буду «Джуніор-ланч». Щоб скласти Оджі компанію. Але скажи їм, хай покладуть мені багато шпинату.

— Добре, Ічіро.

— Оджі, ти повинен якнайчастіше їсти шпинат. Він дає силу.

Ічіро обрав для нас столик біля ряду широких вікон і, чекаючи поки приготується обід, знай притискався обличчям до скла і розглядав багатолюдну головну вулицю міста, яка простягалася чотирма поверхами нижче. Востаннє я бачив Ічіро під час минулорічного візиту Сецуко — він не зміг бути на весіллі Норіко, бо підхопив тоді якийсь вірус, — і вражено помітив, наскільки він виріс відтоді. Він не лише став значно вищим, а й поводився по-іншому: значно спокійніше, без дитячих вибриків. Особливо змінився його погляд, став вельми серйозний.

Насправді, дивлячись того дня на Ічіро, який притиснувся до скла, щоб спостерігати за вулицею внизу, я помітив, який він став схожий на свого батька. У ньому проглядалися й риси Сецуко, але здебільшого лише в манерах і міміці. І, звичайно ж, мене вкотре вразило, наскільки Ічіро був схожий на мого сина, Кенджі, коли той був у його віці. Мушу визнати, я завжди почуваю дивне задоволення, коли бачу в дітях риси, успадковані від інших членів родини, і сподіваюся, що мій онук назавжди збереже свою схожість із Кенджі.

Так, ми можемо щось перебрати від інших людей не лише в дитячому віці; якщо в юності дуже захоплюватися своїм учителем чи наставником, то це неодмінно залишить свій відбиток, і навіть багато років по тому, коли відбудеться переоцінка чи навіть заперечення того, чого навчала ця людина, деякі особливості, неначе тінь колишнього впливу, все одно залишаться на все життя. Скажімо, деякі мої манери — як я тримаю руку, коли щось пояснюю, чи інтонація, якою я виражаю іронію чи нетерплячку, або ж навіть цілі фрази, які я часто використовую і які інші сприймають як мої власні, — всі ці риси, і я це чудово усвідомлюю, я насамперед перейняв від Морі-сана, свого колишнього вчителя. І, можливо, я не надмірно леститиму собі, якщо насмілюсь припустити, що безліч моїх учнів, своєю чергою, теж дещо успадкували від мене. Ба більше, сподіваюся, що попри будь-яку переоцінку, яку вони могли з часом зробити щодо років, збутих під моїм наставництвом, більшість із них усе ж залишиться вдячною за здобуті знання. Щодо мене самого, то хай би які очевидні недоліки мав мій колишній учитель, Сейджі Моріяма, або ж «Морі-сан», як ми завжди його називали, і хоч би чим закінчилися наші стосунки, я завжди визнаватиму, що ті сім років, які я прожив у його родинній віллі в горбистій місцевості префектури Вакаба, були одними з найважливіших для моєї кар’єри.

Нині, коли намагаюся відтворити в пам’яті вигляд вілли Морі-сана, мені постійно пригадується один особливо красивий краєвид, що відкривався на неї з гірської стежки, яка вела до найближчого села. Якщо піднятися стежкою вгору, вілла виднілася в западині внизу і скидалася на темний дерев’яний прямокутник посеред високих кедрів. Три довгі секції вілли стикувалися між собою, утворюючи три сторони прямокутника й обрамляючи внутрішній дворик, а четверта сторона — з кедрової огорожі і воріт — замикала прямокутник, і таким чином дворик був повністю обгороджений, тож можна було собі уявити, що за давніх часів відвідувачам, які мали ворожі наміри, було геть непросто пробратися всередину після того, як зачинялися масивні ворота.

Щоправда, за сучасних умов непроханому гостю пробратися всередину було б завиграшки. Бо, хоч цього і не було видно з тієї стежки, вілла Морі-сана вже почала занепадати. З висоти стежки нізащо не можна було здогадатися, що кімната за кімнатою стіни були обліплені подертими шпалерами, а підлога, покрита татамі, так поруйнувалася, що в декількох місцях можна було просто провалитися, якщо втратити пильність. Насправді, коли я намагаюся відтворити в пам’яті вигляд вілли зблизька, мені пригадуються хіба поламана черепиця на даху, гнилі ґрати на вікнах і пощерблені трухляві веранди. Дахи постійно протікали, ще й щоразу в новому місці, і після дощової ночі у всіх без винятку кімнатах стояв запах сирого дерева і гнилого листя. А бували місяці, коли комахи і міль вторгалися на територію вілли в таких кількостях, прилипаючи до кожного шматочка дерева і ховаючись у кожній шпарині, аж ми боялися, що через них вілла не витримає й розвалиться раз і назавжди.

З усіх кімнат лише дві чи три добре збереглися, і по них можна було припустити, яка ж це колись розкішна була вілла. Одну з цих кімнат, яку впродовж більшої частини дня наповнювало приємне світло, Морі-сан виокремив для особливих оказій, і я пригадую, як він збирав там усіх своїх учнів — нас було десятеро — щоразу, коли завершував нову картину. Пам’ятаю, як, перш ніж зайти до кімнати, кожен із нас завмирав на порозі і, затамувавши від захвату подих, вдивлявся в картину, яка стояла по центру. Тим часом Морі-сан порався з якоюсь кімнатною рослиною або виглядав у вікно, буцімто не помічаючи нашої присутності. Ми хутко всідалися на підлозі навколо картини і стишеними голосами починали її обговорювати: «Поглянь, як сенсей заповнив отой куток. Неймовірно!» Але ніхто вголос не казав: «Сенсею, яка чудова картина», — позаяк так уже повелося в таких випадках, що ми мали поводитися так, наче нашого вчителя в кімнаті немає.

Часто картина вирізнялась якимось новим вражаючим прийомом, і тоді серед нас спалахувала гаряча дискусія. Одного разу, наприклад, я пам’ятаю, як ми зайшли в кімнату і побачили картину, на якій жінка, що стояла навколішках, була зображена так, ніби дивишся на неї з якоїсь дуже низької точки — такої низької, що ми наче розглядали її з рівня підлоги.

— Це ж очевидно, — пригадую, наполягав хтось із учнів, — що завдяки такому ракурсу жінка на картині наділена гідністю, яку за іншої перспективи годі було б розгледіти. Це просто неймовірне досягнення. Бо в усьому іншому вона скидається на пройняту жалістю до себе особу. Оця напруга і дає картині її ледь вловиму енергетику.

— Може, й так, — озвався ще хтось, — може, жінка і наділена гідністю, але це показано не завдяки низькій перспективі. Вочевидь, таким прийомом сенсей хоче нам донести щось значно важливіше. Він демонструє, що перспектива видається такою низькою тільки тому, що ми надто звикли дивитися на все зі звичного рівня. Сенсей явно хоче звільнити нас від таких необгрунтованих і обмежувальних звичок. Він наче каже нам: «Необов’язково завжди дивитися на світ зі звичних спрацьованих ракурсів». Ось чому ця картина нас так надихає.

Невдовзі опісля ми вже голосно дискутували, заперечуючи теорії один одного щодо справжніх намірів Морі-сана. І хоча, сперечаючись, постійно позиркували на вчителя, він нічим не демонстрував, що підтримує бодай якусь із наших теорій. Пригадую, він просто стояв у дальньому кінці кімнати, схрестивши руки на грудях, і з задоволеним виразом обличчя дивився на подвір’я крізь дерев’яні ґрати на вікнах. Відтак, трохи послухавши нашу суперечку, він обертався й казав:

— Прошу тепер мене покинути. Мені потрібно залагодити деякі справи.

І тоді ми всі рядочком виходили з кімнати, знову бурмочучи слова захвату його новою картиною.

Переповідаючи це, я чудово розумію, що комусь поведінка Морі-сана може видатися дещо зарозумілою. Утім, можливо, ту відчуженість, яку він демонстрував у таких випадках, легше зрозуміти тим, хто і сам опинявся в становищі людини, на яку постійно рівняються і якою захоплюються. Бо аж ніяк не варто безнастанно давати своїм учням напучування й настанови; буває безліч ситуацій, коли краще промовчати і дати їм можливість самим посперечатися й поміркувати. Як я вже казав, ті, що знають, що це таке — мати великий уплив на інших, — неодмінно визнають слушність такої поведінки.

Хай там як, а такий підхід приводив до того, що часто ми обговорювали роботу вчителя цілими тижнями. Позаяк сам Морі-сан подовгу нам нічого не пояснював, то ми зазвичай зверталися із запитаннями до нашого колеги Сасакі, якому на той час пощастило мати статус найкращого учня Морі-сана. Хоча, як я й казав, наші суперечки могли затягуватися надовго, варто було Сасакі визначитися зі своєю позицією, як усім дискусіям одразу наставав край. Якщо Сасакі давав зрозуміти, що чиясь картина «зраджувала» принципи нашого вчителя, то це майже завжди призводило до негайної капітуляції «відступника», який після цього або закидав свою роботу, або іноді навіть спалював разом зі сміттям.

Так, пригадую, впродовж кількох перших місяців нашого перебування на віллі Черепаха неодноразово знищував свої роботи. Бо якщо я досить легко звик до тамтешнього порядку, мій товариш знову і знову створював картини, на яких проявлялися елементи, що вочевидь суперечили принципам нашого вчителя, і я безліч разів від його імені благально пояснював нашим новим колегам, що він ненавмисно зраджував настанови Морі-сана. В той період Черепаха часто підходив до мене зі стривоженим виглядом і відводив убік, щоб я подивився на якусь його напівзакінчену роботу, і питав:

— Оно-сан, прошу тебе, скажи: чи так би це намалював наш учитель?

Іноді навіть я нетямився, коли бачив, що він знову мимоволі використав у своїй роботі якийсь особливо неприйнятний елемент. Бо ж пріоритети Морі-сана було аж ніяк не важко зрозуміти. За тих часів нашого вчителя часто називали «сучасним Утамаро», і хоча таку наличку охоче чіпляли на будь-якого вмілого художника, що спеціалізувався на малюванні жінок із «кварталів насолод», це досить влучно характеризувало творчість Морі-сана. Бо Морі-сан свідомо намагався «осучаснити» традиції Утамаро; на багатьох його найвизначніших картинах — «Перев’язування танцювального барабана» чи, скажімо, «Після купання» — жінка була зображена зі спини, у класичній манері Утамаро. У його роботах неодноразово повторюються й інші класичні мотиви: жінка тримає рушник біля обличчя, жінка розчісує довге волосся. Морі-сан часто використовував традиційний спосіб вираження емоцій через текстиль, який тримає жінка чи в який вона вбрана, а не через вираз її обличчя. Та водночас у його роботах дуже вчувався вплив європейської традиції, яку найнепохитніші прихильники Утамаро вважали богохульством; наприклад, він давно відмовився від традиційного окреслення контурів темною лінією й натомість віддавав перевагу західній техніці використання блоків кольорів і гри світлотіні, щоб створити враження об’ємності. І, поза всяким сумнівом, саме європейська традиція наштовхнула Морі-сана зосередитися на головній особливості своєї творчості: використанню приглушених барв. Малюючи своїх жінок, Морі-сан прагнув, щоб навколо них витала атмосфера меланхолії й нічних сутінків, і упродовж усього періоду, що я в нього навчався, він чимало експериментував із кольорами, намагаючись передати ефект світла від паперового ліхтарика. Саме тому наявність такого ліхтарика — чи принаймні натяк на нього — стала чимось на кшталт фірмового знаку робіт Морі-сана. Черепаха, мабуть, через притаманну йому повільність, навіть проживши на віллі цілісінький рік, так і не зміг осягнути основ мистецтва Морі-сана і використовував барви, що створювали геть протилежний ефект, а потім іще й дивувався, чому його знову обвинувачують у зрадництві, адже ліхтарик у своїй композиції він таки використав.

Попри всі мої прохання, у таких, як Сасакі, було обмаль терпіння до труднощів Черепахи, й іноді настрої щодо нього ставали мало не такі самі ворожі, як і на фірмі майстра Такеди. А потім — здається, під час нашого другого року перебування на віллі, — Сасакі дуже змінився, й згодом це призвело до того, що жертвою ворожого ставлення своїх колег тепер уже став він, але ставлення це було значно жорстокіше і гнітючіше, аніж будь-які його власні випади проти Черепахи.

Мабуть, в усіх групах учнів рано чи пізно з’являється лідер — людина, що її навики вчитель вирізняє як приклад для наслідування. І саме цей чільний учень через своє вміння найкраще розуміти вчителеві ідеї зазвичай бере на себе функцію, як це зробив Сасакі, головного інтерпретатора цих ідей перед менш талановитими або менш досвідченими учнями. І саме цей чільний учень і має найбільше шансів помітити недоліки у вчителевих роботах або ж розвинути власні погляди, що відрізнятимуться від настанов учителя. Теоретично, звісно ж, хороший учитель має прийняти цю тенденцію — ба більше, вітати її як ознаку того, що він виховав зі свого учня зрілого художника. Та на практиці така ситуація часто спричиняє бурю складних емоцій. Іноді, коли довго і старанно плекаєш когось із талановитих учнів, важко сприйняти такі ознаки зрілості таланту інакше, ніж зраду, і цілком природно, що за таких умов виникають усілякі прикрі ситуації.

Тому, що ми вчинили з Сасакі після його сварки з учителем, немає виправдання, тож, мабуть, не варто про це тут розповідати. Щоправда, я досить чітко пам’ятаю ту ніч, коли Сасакі нарешті пішов від нас.

На той момент більшість із нас уже лягла спати. Сам я лежав без сну в одній із напівзруйнованих кімнат вілли, аж почув, як Сасакі кличе когось із веранди. Той, до кого він звертався, так і не відповів, і незабаром до мене долинув звук відсунутих дверей веранди і кроки Сасакі. Він підійшов ближче, але зупинився в іншій кімнаті і щось сказав, але знову відповіддю була лише тиша. Я почув, як він підійшов іще ближче, а відтак відсунув двері кімнати, яка межувала з моєю.

— Ми зналися з тобою стільки років, — почув я його голос. — Невже ти мені і слова не скажеш?

Жодної відповіді від того, до кого він звертався, не прозвучало. Потім Сасакі сказав:

— Хоч скажи, де мої картини?

Знову жодної відповіді. Але, лежачи в темряві, я чув, як під підлогою тієї суміжної кімнати шкребуться щури, і мені здалося, що ці звуки почасти і були відповіддю на його запитання.

— Якщо вони так вас ображають, — провадив Сасакі, — то вам немає сенсу тримати їх у себе. Але на цьому етапі життя вони для мене дуже важливі. Я хочу забрати їх зі собою, хоч би куди мені тепер довелося піти. Мені більше нема чого взяти.

Знову у відповідь почулося шкряботіння щурів, а потім запала довга тиша. Насправді, тиша тривала так довго, що я вже було подумав, що Сасакі вийшов у ніч, а я цього просто не почув. Але потім я знову почув його голос:

— За ці останні кілька днів інші хлопці чинили щодо мене жахливі речі. Але найбільшого болю завдало мені те, що за весь цей час ти і слова не мовив, щоб мене розрадити.

Знову запала мовчанка. Відтак Сасакі сказав:

— Невже ти навіть не глянеш на мене і не побажаєш мені успіхів?

Незабаром я почув, як засунулися двері на веранду, і кроки Сасакі, коли він, перейшовши подвір’я, пішов геть.

Після того, як Сасакі нас покинув, про нього на віллі майже не згадували, а коли і згадували, то називали не інакше, як «зрадником». Коли я відтворюю в пам’яті те, що раз чи двічі ставалося під час словесних перепалок, які ми так полюбляли, то відразу пригадую, скільки гіркоти серед нас породили спогади про Сасакі.

У погожі дні ми зазвичай залишали двері на веранду відсунутими, і коли декілька з нас збиралося в одній із кімнат, часто доводилося бачити ще одну групу, яка так само збиралася у протилежному крилі вілли. Така ситуація зазвичай призводила до того, що хтось виходив у двір і вигукував якусь дотепну провокацію, й уже незабаром обидві групи виходили кожна на свою веранду і вигукували одна до одної всілякі образи. Мабуть, наша поведінка видається абсурдною, але архітектура вілли та акустика, завдяки якій, якщо гукати з одного крила до іншого, виникало чудове відлуння, ще дужче заохочували нас до таких дитячих передрачок. Образи не обмежувалися якоюсь однією темою: ми могли насміхатися над чиїмись чоловічими досягненнями або, скажімо, над чиєюсь щойно завершеною картиною — але здебільшого не мали наміру нікого серйозно ранити своїми словами, і я досі пам’ятаю багато дуже веселих сварок, після яких ми аж за животи бралися від сміху. І справді, мої спогади про ту пору досить добре відображають суперницький, але водночас братерський дух, який панував між нами у роки життя на віллі. Попри це, раз чи двічі, коли ім’я Сасакі згадувалося під час цих перепалок, ситуація раптом виходила з-під контролю, мої колеги забували про всілякі обмеження й заходжувалися чубитися просто на подвір’ї. Ми досить швидко збагнули, що як порівнювати когось із «тим зрадником», навіть жартома, то це навряд чи сприйматиметься з гумором.

Ви вже, мабуть, здогадалися з цих моїх оповідок, що ми були цілком і затято віддані своєму вчителю та його принципам. І, оглядаючись назад, коли всі недоліки такого впливу вже стали очевидні, стає легко критикувати вчителя, який заохочував таку атмосферу. Та знову ж таки, будь-яка людина, що мала грандіозні амбіції й поважне становище, яке давало їй змогу досягнути чогось величного, і мала потребу ділитися своїми ідеями з якнайширшим колом осіб, з розумінням поставиться до вчительської манери Морі-сана. Хоча з огляду на занепад його кар’єри це може видатися смішним, але за тієї пори Морі-сан хотів одного: фундаментально змінити тожсамість малярства, як його практикували художники нашого міста. Ось задля якої мети він працював, витрачаючи стільки часу і грошей, щоби плекати своїх учнів, і про це, мабуть, важливо пам’ятати, вдаючись до суджень щодо мого колишнього вчителя.

Його вплив на нас, ясна річ, не обмежувався лише сферою малярства. За тієї пори ми майже повністю підлаштовувалися під його цінності і спосіб життя, отже, мусили збувати чимало часу, досліджуючи «мінливий світ» нашого міста — нічний світ насолоди, розваг і випивки, що став тлом для всіх наших картин. Тепер я повсякчас почуваю ностальгію, пригадуючи центр міста, яким він був тієї пори; вулиці тоді ще не переповнені шумом автівок, а фабрики ще не витіснили з нічного повітря аромат сезонного цвіту. Нашою улюбленою місциною була чайна біля каналу на вулиці Коджіма, що називалася «Водяні ліхтарики» — бо справді, наближаючись до неї, передусім помічаєш, як тамтешні ліхтарики відбиваються у воді каналу. Власниця, давня приятелька Морі-сана, завжди забезпечувала нам найкраще обслуговування, і ми збули там безліч незабутніх ночей, співаючи і випиваючи з дівчатами, які працювали в закладі. Ми були завсідники ще в одному місці — залі для стрільби з лука на вулиці Наґата; його власниця знай розповідала, як роками раніше, коли вона ще працювала гейшею в районі Акіхара, Морі-сан використав її як натурницю для цілої серії дерев’яних гравюр, що згодом набули чималої популярності. У тому залі для стрільби нас обслуговувало шість чи сім молодих жінок, і згодом у кожного з нас з’явилася своя улюблениця, з якою можна було покурити люльку і скоротати ніч.

Утім, наші забави не обмежувалися лише цими вилазками в місто. У Морі-сана, здавалося, було незліченно багато знайомих зі світу розваг, і злиденні трупи бродячих акторів, танцівників і музикантів безнастанно прибували на віллу, і їх там зустрічали, як дорогих друзів, з якими давно не бачились. Тоді алкоголь лився рікою, а наші гості співали і танцювали цілісіньку ніч, і незабаром когось неодмінно доводилося посилати в найближче село, щоб розбудити продавця вина й поповнити наші запаси. Одним із тодішніх постійних гостей був казкар на ім’я Макі, опасистий веселун, який своїми оповідками про минулі часи міг учинити так, що ми то безпорадно реготали, то, вже за мить, гірко плакали. Роками пізніше я кілька разів натрапляв на Макі у «Міґі-Хідарі», і ми з певним зчудуванням згадували ті ночі на віллі. Макі уперто мене запевняв, що чудово пам’ятає, як багато з тих наших гульбищ затягувалися до других півнів і тривали весь наступний день до пізньої ночі. Хоча я не був у цьому аж такий упевнений, усе ж мусив визнати, що таки пам’ятаю випадки, коли вдень на віллі Морі-сана, хоч куди кинь, лежали сплячі або ж просто виснажені тіла, деякі з яких валялися просто на подвір’ї під пекучим сонцем.

Щоправда, одну з таких ночей я пам’ятаю досить добре. Пригадую, як мені на якусь мить вдалося втекти від забав, і я вийшов на подвір’я, вдячно насолоджуючись свіжим нічним повітрям. Пам’ятаю, як підійшов до входу в комірчину, і, перш ніж зайти всередину, озирнувся і глянув на кімнату, в якій розважалися мої приятелі й наші гості. Мені було видно, як за паперовими перегородками численні силуети кружляють у танці, і я чув, як крізь ніч до мене долинає голос музики.

Я подався до комірчини, одного з небагатьох місць на віллі, де можна було скільки завгодно просидіти у спокої. Припускаю, що за давніх часів, коли на віллі були охоронці і слуги, це приміщення використовували для зберігання зброї й обладунків. Та коли тієї ночі я зайшов у комірчину і запалив ліхтар, що висів над дверима, то побачив силу-силенну розкиданих на підлозі речей, аж годі було пройти, не перескакуючи з місця на місце; повсюди лежали купи зв’язаних мотузкою старих полотен, поламані мольберти, найрізноманітніші горщики та глечики, з яких стирчали пензлі або палички. Помітивши незаставлений шматочок підлоги, я дістався до нього і сів. Лампа біля дверей світила так, що від речей зусібіч мене лягали величезні тіні; ефект був моторошний, неначе сидишпосеред якогось гротескного мініатюрного кладовища.

Мабуть, я повністю поринув у власні роздуми, бо почувши, як двері в комірчину відсунулися, аж здригнувся від несподіванки. Підняв очі і побачив, що на порозі стоїть Морі-сан.

— Доброго вечора, сенсею, — поспішно привітався я.

Можливо, лампа над дверима недостатньо освітлювала ту частину кімнати, де я сидів, чи, може, моє обличчя попросту було в тіні. Хай там як, Морі-сан вдивився поперед себе і запитав:

— Хто тут? Оно?

— Так, сенсею.

Якийсь час він і далі вдивлявся поперед себе, а тоді, знявши ліхтар із балки і тримаючи його перед собою, почав пробиратися до мене, обережно переступаючи через розкидані на підлозі речі. Поки він ішов, через ліхтар у його руці тіні навколо нас заворушилися. Я поквапився розчистити для нього місце на підлозі, але, перш ніж устиг закінчити, Морі-сан уже вмостився на стару дерев’яну скриню. Він глибоко зітхнув і сказав:

— Я вийшов на вулицю, щоб трохи дихнути свіжим повітрям, і побачив, що тут горить ліхтар. Усюди тьма-тьмуща, а тут — горить світло. І я собі подумав: та комірчина — геть нікудишній сховок для якоїсь пари коханців. Хоч би хто там був, йому, либонь, самотньо.

— Сенсею, я, мабуть, просто надто занурився у свої роздуми. Я не планував так надовго тут затримуватися.

Він поставив ліхтар біля себе на підлогу, і з того місця, де я сидів, мені тепер було видно лише його силует.

— Мені здалося, що ти дуже впав у око одній із танцівниць, — сказав він. — Вона розчарується, коли побачить, що як споночіло, за тобою і слід захолов.

— Сенсею, я аж ніяк не хотів нечемно повестися з нашими гостями. Як і ви, я просто вийшов подихати свіжим повітрям.

На якийсь час запала мовчанка. Через двір до нас долинали звуки співів і плескання в такт.

— Скажи мені, Оно, — знову озвався Морі-сан, — що ти думаєш про мого давнього приятеля Ґісабуро? Непересічний персонаж, еге ж?

— Авжеж, сенсею. Він видався мені напрочуд люб’язним джентльменом.

— Хай він тепер і вдягнений у дрантя, але колись був справжньою знаменитістю. І як ми сьогодні переконалися, він іще не втратив своєї колишньої майстерності.

— Так і є.

— Тоді, Оно, що ж тебе так тривожить?

— Тривожить, сенсею? Нічого, зовсім нічого.

— Може, тебе трохи ображає поведінка старого Ґісабуро?

— Анітрохи не ображає, сенсею, — ніяково засміявся я. — Ні, анітрохи. Такий привітний джентльмен.

Ми ще трохи побесідували, обговорюючи будь-які теми, що спадали на думку. Та коли Морі-сан знову заговорив про мої «тривоги», і я зрозумів, що він готовий сидіти тут доти, доки я не скину свій тягар із плечей, я нарешті сказав:

— Ґісабуро-сан справді справляє враження украй доброзичливого чоловіка. Дуже люб’язно з його боку і з боку його танцівників так чудово нас розважати. Але одне не виходить мені з голови, сенсею: такі самі артисти, як вони, багато разів навідувалися до нас за останні кілька місяців.

Морі-сан нічого на це не відповів, отож я продовжив:

— Даруйте, сенсею, я аж ніяк не хочу виказати неповагу до Ґісабуро-сана чи його друзів. Але часами така ситуація не вкладається мені в голові. Не розумію, чому ми, художники, мусимо присвячувати стільки свого часу розвагам у товаристві таких людей, як Ґісабуро-сан.

Здається, саме цієї миті мій учитель зіп’явся на ноги і, тримаючи ліхтар у руці, пробрався до задньої стіни комірчини. Раніше цю стіну огортала темрява, та коли він підніс до неї ліхтар, в яскравому світлі стало видно три дерев’яні гравюри, що висіли одна під одною. На кожній з них була зображена гейша, яка поправляє свою куафюру, сидячи на підлозі спиною до художника. Морі-сан кілька хвилин уважно розглядав картини, підносячи ліхтар то до однієї, то до іншої. Відтак він похитав головою і пробурмотів собі під ніс:

— Безнадійно дефектні. І все через буденні клопоти, — кілька секунд по тому, не відвертаючись від картин, він додав: — Але художник завжди особливо тепло ставиться до своїх ранніх робіт. Можливо, колись ти так само ставитимешся до тих робіт, які створив тут, — він знову захитав головою і сказав: — Але ці роботи безнадійно дефектні, Оно.

— Сенсею, я не можу з вами погодитися, — відповів я. — На мою думку, ці гравюри — чудовий приклад того, як талант художника може долати обмеження певного стилю. Я вже не раз думав, як же прикро, що ранні гравюри сенсея заховані в таких ось приміщеннях. Їх потрібно виставляти напоказ поруч з іншими його картинами.

Морі-сан був повністю поглинутий розгляданням своїх робіт.

— Безнадійно дефектні, — повторив він. — Але, мабуть, я просто був дуже молодий, — він знову поводив ліхтарем, від чого одна гравюра поринула в темряву, а інша виринула. Тоді сказав: — Це все гейші з одного окія в Хончо. За моєї молодості цей будинок для проживання гейш вважався одним із найкращих. Ми з Ґісабуро частенько навідувалися в такі місця, — потім, після короткої паузи, він додав: — Ці гравюри безнадійно дефектні, Оно.

— Але, сенсею, як на мене, навіть найприскіпливіший критик не побачить на них жодних дефектів.

Ще якийсь час він продовжував розглядати картини, а потім поволі пішов до іншого кінця кімнати. Мені здалося, що йому знадобилося на диво багато часу, щоби пробратися поміж предметів, які валялися на підлозі; час від часу я чув, як він бубонить щось собі під ніс і як відпихає ногою якийсь глечик чи ящик. Ба більше, раз чи двічі я навіть подумав, що посеред тих хаотичних куп мотлоху Морі-сан і справді щось шукає — може, ще якісь свої ранні роботи, — але зрештою він знову всівся на стару дерев’яну скриню й глибоко зітхнув. Після кількох хвилин тиші сказав:

— Ґісабуро — нещасна людина. Життя у нього було невеселе. Його талант зійшов нанівець. Усі, кого він любив, або вже давно померли, або зреклися його. Навіть за нашої молодості він уже був самотній і сумний чоловік, — Морі-сан на хвильку замовк, а відтак продовжив: — Але іноді ми ходили у квартали насолоди розважатися з жінками, і тоді Ґісабуро ставав щасливою людиною. Тамтешні жінки говорили йому все, що він хотів почути, і принаймні поки тривала ніч, він вірив їхнім словам. Звісно, з настанням ранку все змінювалося, бо він був занадто розумний, щоби продовжувати вірити всіляким небилицям. Але, попри це, Ґісабуро все одно дуже цінував такі ночі. Усе найкраще в житті, любив повторювати він, зароджується вночі і зникає з першими променями світанку. Розумієш, Оно, той світ, який люди називають хитким, Ґісабуро вмів цінувати, як ніхто.

Морі-сан знову замовк. Я й досі бачив лише його силует, але мені здалося, що він прислухається до звуків веселощів, які долинали знадвору. Потім він сказав:

— Тепер він іще більше постарів і посмутнів, але у всьому іншому майже не змінився. Цієї ночі він такий самий щасливий, як колись у тих будинках розваг, посеред гейш, — він глибоко вдихнув, так наче курив люльку. А потім продовжив: — Найделікатніша, найкрихкіша краса, яку художник може надіятися відтворити, витає в тих будинках розваг після настання темряви. А в такі ночі, як сьогоднішня, Оно, дещиця цієї краси витає і в нашому скромному житлі тут. А щодо гравюр, які там висять, Оно, то вони не передають і крихти тієї скороминущості й ілюзорності. Вони фундаментально дефектні, Оно.

— Але, сенсею, на мою думку, ці гравюри просто приголомшливо передають саме те, про що ви кажете.

— Я був дуже молодий, коли створив ці роботи. Мабуть, мені не вдалося тоді належно уславити той хиткий світ, бо я не міг змусити себе повірити в його цінність. Молоді чоловіки часто потерпають через почуття вини, віддаючись насолодам, і, гадаю, я не був винятком. Мабуть, тоді я думав, що збувати час у таких закладах, переводити свій талант, уславляючи щось аж таке невловиме і швидкоплинне, це все така марнота, таке декадентство. Важко оцінити красу світу, коли сумніваєшся, чи він бодай має право на існування.

Я обміркував його слова, а тоді сказав:

— Справді, сенсею, мушу визнати, що ваші слова так само стосуються і моїх робіт. Я докладу всіх зусиль, щоб це виправити.

Здавалося, Морі-сан мене навіть не почув.

— Але відтоді, Оно, всі мої сумніви канули в забуття, — провадив далі він. — Коли я вже буду в літах, оглянуся на своє життя й побачу, що присвятив його намаганню передати унікальну красу того світу, то точно буду собою задоволений. І ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно.

Авжеж, цілком можливо, що Морі-сан не дослівно сказав саме це. Справді, добре все обдумавши, мені тепер видається, що такі фрази радше скидаються на те, що виголошував я своїм же учням глибокої ночі після кількох чарок у «Міґі-Хідарі». «Ви, молоде покоління японських художників, несете велику відповідальність перед культурою нашої нації. Я пишаюся мати таких митців, як ви, серед своїх учнів. І хоч сам я заслуговую лишень незначної похвали за свої картини, коли мені доведеться оглянутися на своє життя й пригадати, що я допоміг зародитися й розвинутися кар’єрі кожного з вас, ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно». І щоразу після таких моїх промов усі ті юнаки, що збиралися коло столу, починали один поперед одного вимагати, щоб я так не принижував власних картин — які, як вони мене палко переконували, справді визначні й неодмінно посядуть своє місце в житті прийдешніх поколінь. Але знову ж таки, як я вже казав, багато фраз і виразів, які стали мені притаманні, я насправді успадкував від Морі-сана, отож цілком можливо, що учитель тієї ночі сказав достеменно ці слова, і вони так сильно тоді мене вразили, що назавжди закарбувалися в пам’яті.

Але я знову відволікся. Намагався розповісти, як місяць тому ми з онуком обідали в одному з кафе універмагу після тієї прикрої розмови з Сецуко в парку Кавабе. Здається, я саме переповідав, як Ічіро тоді вихваляв шпинат.

Пригадую, коли принесли наш обід, Ічіро повністю поринув у розглядання шпинату, час від часу тикаючи в нього ложкою. Потім відірвав погляд від тарілки і сказав:

— Оджі, поглянь!

Він наклав якомога більше шпинату на ложку, підняв її високо вгору й узявся скидати все собі в рот. Його рухи нагадували рухи п’яниці, який намагається витрусити з пляшки останні краплі спиртного.

— Ічіро, — сказав я, — мені здається, ти поводишся не зовсім чемно.

Але мій онук і далі накладав собі до рота дедалі більше шпинату і завзято жував. Він поклав ложку, лише коли в ній уже нічого не залишилося, а його щоки мало не репалися. Потім, і далі жуючи, він з суворим виразом обличчя випнув груди і взявся вимахувати кулаками в повітрі.

— Ічіро, що це ти робиш? Поясни, що ти задумав.

— Угадай, Оджі! — сказав він, іще й досі не проковтнувши шпинату.

— Гм-м, Ічіро, я навіть не знаю. Чоловік напився саке і тепер лізе в бійку. Ні? Тоді скажи мені. Оджі не може відгадати.

— Моряк Папай!

— Хто це такий, Ічіро? Ще один із твоїх улюблених героїв?

— Моряк Папай їсть шпинат. І шпинат дає йому силу.

Він знову випнув груди і почав вимахувати кулаками в повітрі.

— Ясно, Ічіро, — сміючись, відповів я. — Шпинат і справді дуже корисний.

— А від саке з’являється сила?

Я всміхнувся й похитав головою.

— Саке може змусити тебе повірити в те, що ти сильний. Але насправді, Ічіро, коли вип’єш саке, сили не прибавляється ні на йоту.

— Оджі, чому тоді чоловіки п’ють саке?

— Не знаю, Ічіро. Може, щоби бодай ненадовго повірити, що стали сильнішими. От тільки сил від саке не прибавляється.

— А від шпинату ще й як прибавляється.

— Отже, значно краще їсти шпинат, аніж пити саке. Тож ти, Ічіро, можеш і надалі їсти шпинат. Але поглянь, у тебе на тарілці ще ж стільки всього іншого залишилося.

— Саке мені теж подобається пити. І віскі. Вдома у нас є міні-бар, і я завжди туди ходжу.

— Справді, Ічіро? Як на мене, краще тобі і надалі їсти шпинат. Як ти й казав, від шпинату в тебе з’явиться багато сили.

— Найбільше мені подобається саке. Я випиваю десять пляшок щовечора. А потім я випиваю десять пляшок віскі.

— Справді, Ічіро? Оце вже серйозне пияцтво. Ти, певно, завдав мамі чимало клопотів.

— Жінки ніколи не зрозуміють, чому ми, чоловіки, п’ємо, — відповів Ічіро і знову перевів увагу на свій обід. Але вже невдовзі він знову підняв погляд і сказав: — Оджі прийде сьогодні на вечерю.

— Так, Ічіро. Тітка Норіко, мабуть, приготує сьогодні щось особливе.

— Тітка Норіко купила саке. Вона сказала, що Оджі і дядечко Таро все вип’ють.

— Що ж, може, і справді вип’ємо. Жінки, ясна річ, теж захочуть трошки пригубити. Але вона правду каже, Ічіро. Саке здебільшого п’ють чоловіки.

— Оджі, а що станеться, якщо жінка вип’є саке?

— Гм-м. Важко сказати. Жінки не такі сильні, як ми, чоловіки. Отож вони можуть сп’яніти дуже швидко.

— Тітка Норіко точно може сп’яніти! Вона вип’є зовсім трохи саке й одразу сп’яніє!

Я засміявся.

— Так, цілком можливо.

— Оце тітка Норіко сп’яніє! Вона співатиме пісень і засне просто коло столу!

— Тоді, Ічіро, — сказав я, сміючись, — нам, чоловікам, краще притримувати саке для себе, еге ж?

— Чоловіки сильніші і тому можуть більше випити.

— Правильно, Ічіро. Краще нам самим пити саке.

Я на хвильку замислився, а тоді додав:

— Ічіро, тобі вже вісім років. Ти стаєш справжнім чоловіком. Хтозна, може, Оджі подбає про те, щоб і тобі сьогодні ввечері перепало трохи саке.

Мій онук трохи перелякано глянув на мене, але промовчав. Я усміхнувся до нього і перевів погляд на блідо-сіре небо за великим вікном коло нас.

— Ічіро, тобі так і не випала нагода познайомитися зі своїм дядечком Кенджі. Коли він був твоїм ровесником, то був такий же великий і сильний хлопець, як і ти зараз. Пам’ятаю, він уперше спробував саке приблизно в твоєму віці. Ічіро, я подбаю про те, щоб і ти сьогодні зміг пригубити саке.

Здавалося, на якийсь час Ічіро задумався над моїми словами. А відтак сказав:

— Мама, мабуть, буде не в захваті.

— Ти за це не хвилюйся, Ічіро. Оджі знає, як її втихомирити.

Ічіро втомлено похитав головою.

— Жінки ніколи не можуть зрозуміти, нащо чоловіки п’ють, — зауважив він.

— Що ж, пора й тобі, справжньому чоловіку, спробувати трохи саке. Не хвилюйся за маму, Ічіро, залиш її на Оджі. Ми ж не можемо дозволити, щоб жінки нами керували, правда?

На якийсь час мій онук повністю поринув у роздуми. Аж раптом дуже голосно сказав:

— Тітка Норіко може напитися!

Я засміявся й відповів:

— Подивимось, Ічіро.

— Тітка Норіко може дуже напитися!

Хвилин через п’ятнадцять, коли ми вже чекали на морозиво, Ічіро замислено запитав:

— Оджі, а ти знав Юджіро Наґучі?

— Ічіро, ти, певно, маєш на увазі Юкіо Наґучі. Ні, я ніколи не був з ним особисто знайомий.

Мій онук нічого не відповів, нібито вивчаючи власне відображення у шибці.

— Мені здалося, — провадив далі я, — що твоя мама теж думала про пана Наґучі сьогодні зранку, коли я розмовляв з нею в парку. Я так розумію, дорослі говорили про нього вчора за вечерею, так?

Якусь мить Ічіро продовжував розглядати своє відображення. Потім повернувся до мене і запитав:

— Пан Наґучі був такий самий, як Оджі?

— Чи був пан Наґучі схожий на мене? Твоя мати, наприклад, так не вважає. Просто якось я сказав дещо про нього твоєму дядечку Таро, нічого серйозного. А твоя мати чомусь надала цьому величезного значення. Я вже й не пригадаю, про що ми з дядечком Таро взагалі тоді говорили, але Оджі між іншим сказав, що він має дещо спільне з такими людьми, як пан Наґучі. Ічіро, скажи мені, про що дорослі говорили вчора ввечері?

— Оджі, а чому пан Наґучі наклав на себе руки?

— Ніхто не знає напевно, Ічіро. Я ніколи не був особисто знайомий із паном Наґучі.

— Але він був поганою людиною?

— Ні, він не був поганою людиною. Він просто дуже багато працював в ім’я того, що, на його думку, на той момент було найправильніше. Але розумієш, Ічіро, коли війна закінчилася, все дуже змінилося. Перед цим пісні, які написав пан Наґучі, були дуже популярні, не лише в нашому місті, а й по всій Японії. Вони звучали по радіо й у барах. І такі, як твій дядечко Кенджі, співали їх, коли марширували і коли йшли в бій. А після війни пан Наґучі вирішив, що його пісні були... були помилкою. Він почав думати про всіх тих людей, які загинули, про всіх маленьких хлопчиків, твоїх ровесників, Ічіро, які залишилися без батьків, і, думаючи про це, він вирішив, що, мабуть, його пісні були помилкою. І він подумав, що йому варто вибачитися. Перед усіма, хто ще живий. Перед маленькими хлопчиками, які залишилися без батьків. І перед батьками, які втратили таких маленьких хлопчиків, як ти. Він хотів вибачитися перед усіма цими людьми. Я думаю, тому він і наклав на себе руки. Ічіро, пан Наґучі аж ніяк не був поганою людиною. Він був відважний, бо зміг визнати свої помилки. Він був дуже хороброю й благородною людиною.

Ічіро замислено на мене дивився. Я всміхнувся і запитав:

— У чому річ, Ічіро?

Мій онук, здавалося, от-от збирався щось сказати, але потім знову відвернувся й почав розглядати своє відображення у шибці.

— Твій Оджі не хотів сказати нічого такого, підмітивши, що вони з паном Наґучі мають дещо спільне, — пояснив я. — Він просто хотів пожартувати, от і все. Так і скажи своїй мамі, коли наступного разу мова зайде про пана Наґучі. Бо, судячи з того, що вона сьогодні вранці мені наговорила, вона все зрозуміла неправильно. Що сталося, Ічіро? Ти раптом так притих.

Після обіду ми якийсь час іще походили по магазинах в центрі міста, розглядаючи іграшки і книжки. Потім, у другій половині пообіддя, я пригостив Ічіро ще одним морозивом в одному з тих вишуканих просторих кафе на вулиці Сакурабаші, і опісля ми вирушили до нової квартири Таро і Норіко в Ізумімачі.

Район Ізумімачі, як ви, мабуть, знаєте, тепер неабияк популярний серед молодих пар із найкращих сімей, і там панує атмосфера чистоти і респектабельності. Але більшість цих багатоквартирних новобудов, які так до вподоби молодим подружжям, видалися мені нудними і тісними. До прикладу, помешкання Таро і Норіко — це маленька двокімнатна квартира на третьому поверсі: стелі низькі, стіни тонкі, тож чути сусідів, а вікна виходять на такий самий будинок навпроти. Пробувши в них вдома зовсім недовго, у мене розвинулася клаустрофобія, і я певен, що це не лише тому, що я звик до свого просторого традиційного дому. Щоправда, Норіко страшенно пишається своєю квартирою й невтомно вихваляє її «сучасні» зручності. Мовляв, у такій квартирі легко підтримувати чистоту і вентиляція дуже добре працює; а ще у всьому будинку кухня й ванна спроектовані за західним зразком, який, як запевнила мене донька, значно практичніший, аніж, наприклад, планування нашого дому.

Хоч би яка була та кухня зручна, вона зовсім крихітна, і коли того вечора я зайшов туди, щоб подивитися, як мої доньки готують вечерю, мені просто ніде було стати. Через це і через те, що мої доньки видавалися дуже заклопотаними, я не затримався там надовго, та все ж підмітив:

— Знаєте, Ічіро сьогодні мені сказав, що він хотів би спробувати трішки саке.

Сецуко і Норіко, які стояли пліч-о-пліч, нарізаючи овочі, відразу ж завмерли і підняли на мене погляд.

— Я все обдумав і вирішив, що варто дозволити йому пригубити трохи саке, — провадив далі я. — Але, може, варто розвести його водою.

— Вибач, батьку, — відповіла Сецуко, — але ти хочеш сказати, що Ічіро варто сьогодні налити саке?

— Лише кілька крапель. Зрештою, він уже великий хлопець. Але я б радив розвести саке водою.

Мої доньки переглянулися. Відтак Норіко сказала:

— Батьку, йому лише вісім років.

— Від кількох крапель саке ніякої шкоди йому не буде, надто якщо розвести його водою. Ви, жінки, напевно цього не розумієте, але для хлопців віку Ічіро такі речі дуже важливі. Йдеться про його власну гордість. Він запам’ятає цю подію на все своє життя.

— Батьку, що за нісенітниця, — сказала Норіко. — Ічіро просто стане погано.

— Нісенітниця це чи ні, а я добре все обдумав. Ви, жінки, іноді просто не можете зрозуміти, що для хлопця означає його гордість, — я показав пальцем на пляшку саке, яка стояла на полиці над їхніми головами. — Вистачить і кількох крапель.

Я вже був намірився виходити, аж раптом почув, як Норіко каже сестрі:

— Сецуко, про це не може бути й мови. Не знаю, що батько собі думає.

— Та що ви так розхвилювалися? — запитав я, обернувшись в одвірку. Десь позаду, з вітальні, долинав сміх Таро й Ічіро. Я стишив голос і продовжив: — Хай там як, а я йому пообіцяв, і тепер він цього чекає. Ви, жінки, іноді просто не розумієте, що таке власна гордість.

Я вже зібрався піти, але знову почув доньчин голос, і цього разу говорила Сецуко:

— Дуже люб’язно з батькового боку проявити таку уважність до почуттів Ічіро. Та мені здається, що краще зачекати, поки Ічіро ще трохи виросте.

Я хихотнув.

— Знаєш, я пам’ятаю, як твоя мати точнісінько так само протестувала, коли я вирішив дати Кенджі спробувати саке в такому самому віці. І це йому аж ніяк не зашкодило.

Я відразу пошкодував, що згадав ім’я Кенджі у такій буденній суперечці. Справді, здається, я так роздратував себе своїми ж словами, що не дуже вслухався в наступну репліку Сецуко. А вона, як я пригадую, сказала щось на кшталт:

— Поза всяким сумнівом, батько напрочуд ретельно й уважно підійшов до виховання мого брата. Попри це, зважаючи на минулі події, можна припустити, що принаймні щодо одного чи двох питань мати таки мала слушність.

Правду кажучи, цілком можливо, що відповідь її була не така вже й прикра. Ба більше, можливо, я тоді геть неправильно витлумачив її слова, бо достеменно пригадую, що Норіко взагалі ніяк не відреагувала на репліку сестри і втомлено взялася знову нарізати овочі. Окрім того, не думаю, що Сецуко здатна настільки безпричинно вести розмову таким тоном. Але водночас, згадуючи всі ті неприємні натяки Сецуко в парку Кавабе зранку того дня, мабуть, мені все ж доведеться визнати, що вона і справді щось таке сказала. Хай там як, а я добре пам’ятаю останні слова Сецуко:

— Крім цього, боюся, Суічі буде проти, щоб Ічіро скуштував саке так рано. Але дуже люб’язно, що батько виявляє таку уважність до почуттів Ічіро.

Позаяк я розумів, що Ічіро може випадково почути нашу розмову, і не хотів потьмарити такий рідкісний родинний вечір, то вирішив не доводити нашу суперечку до кінця і вийшов із кухні. Пригадую, що потім ми з Таро й Ічіро просиділи у вітальні, приємно бесідуючи і чекаючи на вечерю.

Приблизно через годину ми нарешті посідали до столу. Ічіро відразу ж потягнувся до пляшки саке, що стояла на столі, постукав по ній пальцем і втаємничено зиркнув на мене. Я всміхнувся у відповідь, але нічого не сказав.

Жінки приготували чудову вечерю, й уже незабаром за столом точилася невимушена розмова. В якийсь момент Таро дуже нас усіх розсмішив історією про свого колегу, який завдяки сукупності невезіння і власної комічної дурості заслужив репутацію людини, яка ніколи нічого не встигає закінчити вчасно. Розповідаючи цю історію, Таро раптом сказав:

— Справді, справи йшли так кепсько, що наші керівники почали називати його Черепахою. Під час однієї з недавніх нарад пан Хаясака на хвильку забувся й сказав уголос: «Вислухаймо звіт Черепахи, а потім зробимо перерву на обід».

— Та невже? — здивовано вигукнув я. — Оце дивина. У мене колись теж був колега з таким же прізвиськом. І він дістав його з тих самих причин.

Але Таро наче не дуже і вразив цей збіг обставин. Він увічливо кивнув і сказав:

— Пам’ятаю, у школі в нас теж був один учень, якого всі називали Черепахою. Таки справді, як кожна група має свого природженого лідера, так має і свого Черепаху.

На цьому слові Таро знову почав розповідати перервану історію. Ясна річ, тепер, пригадуючи його слова, я розумію, що мій зять таки мав рацію; майже в кожній групі людей одного віку знайдеться своя Черепаха, навіть якщо цю людину так і не називатимуть. Скажімо, серед моїх учнів цю роль виконував Шінтаро. Я не хочу цим применшити його компетентність; але якщо його порівнювати, скажімо, з Куродою, то його таланту наче бракує цілого виміру.

Мабуть, у цілому я таки не надто захоплююся такими-от «Черепахами». Хоч можна і цінувати їх за вперту завзятість і вміння виживати, але водночас їх легко запідозрити в нещирості і здатності до зради. Я вважаю, що, зрештою, їхнє небажання ризикувати в ім’я амбіцій або ж заради тих принципів, яких вони, за їхніми ж словами, дотримуються, може викликати лише зневагу. Такі, як вони, ніколи не стануть жертвами настільки грандіозної катастрофи, якої, скажімо, зазнав Акіра Суґімура через парк Кавабе; але з тих же причин, незважаючи на ту мізерну респектабельність, яку вони можуть іноді заслужити завдяки праці в школі чи деінде, вони ніколи не піднімуться на рівень, вищий за посередній.

Таки правда, за той час, що ми збули його разом на віллі Морі-сана, я й справді заприятелював із Черепахою, та водночас не можу сказати, що ставився до нього з повагою, як до рівного собі. Це було пов’язано з самою природою нашої дружби, яка зміцнилася у ті дні, коли Черепаху на фірмі майстра Такеди всіляко цькували, і під час складних для нього перших місяців на віллі; з часом наша дружба вкорінилася в його твердому переконанні, що він навіки мій боржник, буцімто через якусь «підтримку», яку я йому надав. Довго після того, як він навчився малювати, не викликаючи ворожого ставлення інших учнів на віллі, і довго після того, як до нього почали добре ставитися завдяки його приємному і послужливому характеру, він усе одно знай казав мені щось на кшталт:

— Оно-сан, я вам такий вдячний. Завдяки вам до мене тут так добре ставляться.

У певному сенсі Черепаха таки справді був переді мною в боргу; бо ж очевидно, що без моєї ініціативи він ніколи не наважився б покинути майстра Такеду і стати учнем Морі-сана. Він страшенно опирався такому авантюрному крокові, та коли таки був змушений піти на це, то ніколи не ставив під сумнів правильність цього рішення. Черепаха так глибоко шанував Морі-сана, що впродовж тривалого періоду — щонайменше перших двох років — я не пригадую, щоб він міг вести з нашим учителем нормальну розмову, а натомість заледве видавлював із себе лише ледь чутну відповідь: «Так, сенсею» або «Ні, сенсею».

Упродовж цих років Черепаха малював так само повільно, як і доти, але нікому і на думку не спадало докоряти йому за це. Ба більше, було ще декілька учнів, які малювали так само повільно, й ця групка людей навіть схильна була підсміюватися над такими, як ми, що працювали швидше. Пригадую, вони обзивали нас «машиністами», бо ми дуже інтенсивно і несамовито починали працювати, коли нам приходили в голову якісь ідеї, наче ті машиністи паротяга, які квапляться підкинути вугілля, поки пара в котлі не охолола. Ми, своєю чергою, називали їх «назадниками». Попервах «назадниками» ми називали тих художників на віллі, які в нашій тісно заставленій мольбертами кімнаті що кілька хвилин знай ступали крок назад, щоб добре окинути поглядом свою роботу, — і в результаті постійно зіштовхувалися з тими, що малювали у них за спиною. Звісно, не зовсім справедливо обвинувачувати художника, який полюбляє малювати неквапом — так би мовити, постійно ступаючи крок назад, у переносному значенні цієї фрази, — в тому, що його поведінка небезпечна для всіх присутніх, але нам подобалося таке прізвисько через його провокаційність. І тепер мені пригадується безліч жартівливих передирок між «машиністами» і «назадниками».

По правді, майже кожен із нас грішив тим, що час від часу був «назадником», і тому ми щосили намагалися не малювати дуже близько один до одного. У літні місяці безліч моїх колег розставляли свої мольберти на веранді або просто на подвір’ї, а дехто притримував для себе відразу кілька кімнат, щоб переходити з однієї до іншої в пошуках кращого світла. Ми з Черепахою майже завжди працювали в закинутій кухні — просторому, схожому на клуню приміщенні в кінці одного з крил вілли.

При вході замість підлоги була втрамбована земля, але біля задньої стінки стояло дерев’яне підвищення, достатньо широке для наших двох мольбертів. Низькі перехресні балки з гачками — з них колись звисали каструлі та інше кухонне начиння — й бамбукові полиці на стінах виявилися напрочуд доречними для наших пензликів, ганчірок, фарб і такого іншого. Пригадую, як ми з Черепахою наповнювали величезний почорнілий баняк водою, виносили його на платформу і підвішували на старих блоках між нами, щоб, поки ми малювали, він звисав на рівні плечей.

Якось одного пообіддя, коли ми як завше малювали в тій закинутій кухні, Черепаха раптом сказав мені:

— Оно-сан, я згоряю від цікавості побачити вашу найновішу картину. Напевно, вона дуже особлива.

Я всміхнувся, не відводячи погляду від своєї роботи.

— Чому ти так кажеш? Це лишень мій невеличкий експеримент, ось і все.

— Але Оно-сан, я вже давно не бачив, щоб ви працювали так завзято. І ви попросили усамітнитися. Востаннє таке було щонайменше два роки тому. Ще коли ви працювали над «Танцем лева» для своєї першої виставки.

Мені, мабуть, варто тут пояснити, що час від часу, коли комусь із художників здавалося, що його праці над певною картиною можуть заважати передчасні коментарі, він «просив усамітнення», й це означало, що ніхто не міг намагатися побачити картину доти, доки цей художник сам не скасує свого прохання. Це було мудре правило, надто враховуючи, що ми жили і працювали дуже згуртовано, і воно давало нам можливість іти на ризик, не боячись виставити себе на посміх.

— Невже справді так помітно? — спитав я. — Я думав, мені добре вдавалося приховати своє хвилювання.

— Оно-сан, ви, мабуть, забуваєтеся. Ми з вами малюємо пліч-о-пліч ось уже вісім років. Я добре бачу, що ця картина для вас особлива.

— Вісім років, — повторив я. — Мабуть, твоя правда.

— Так, Оно-сан. Для мене честь працювати поруч із такою талановитою людиною, як ви. Хоча іноді я й почуваюся приниженим, але все ж це для мене велика честь.

— Ти перебільшуєш, — відповів я, усміхаючись і продовжуючи малювати.

— Аж ніяк не перебільшую, Оно-сан. Мені і справді видається, що я нізащо не спромігся би за ці роки на такий поступ, якби щодня не надихався вашими роботами, які створювалися в мене на очах. Ви, поза всяким сумнівом, помітили, наскільки моя скромна «Осіння дівчина» завдячує вашій чудовій «Дівчині під час заходу сонця». Це була лише одна з багатьох моїх спроб наслідувати вашу геніальність, Оно-сан. Нікчемна спроба, я це добре розумію, але Морі-сан зі своєї доброти навіть похвалив її й сказав, що для мене це суттєвий крок уперед.

— От цікаво, — сказав я, переставши малювати і дивлячись на свою роботу. — Цікаво, чи ця моя картина так само тебе надихне.

Ще якусь мить я продовжував роздивлятися свою наполовину завершену картину, а тоді зиркнув над старезним баняком, підвішеним між нами, на свого товариша. Черепаха з щасливим виглядом малював собі далі, не помічаючи мого погляду. Відколи ми познайомилися в майстра Такеди, він трохи погладшав і притаманний йому тоді зацькований погляд змінився на дитинну радість і задоволення. Пригадую, як тоді ж хтось порівняв Черепаху з цуценям, яке щойно погладили, і того пообіддя, коли ми малювали в старій кухні і я спостерігав за ним, таке порівняння видалося мені достоту доречним.

— От скажи мені, Черепахо, — звернувся я до нього. — Ти ж зараз задоволений своїми роботами, правда?

— Дуже задоволений, Оно-сан, дякую, — притьмом відповів він. А потім підняв погляд на мене і, всміхаючись, поквапно додав: — Певна річ, мені ще далеко до того, щоб мої роботи могли виставлятися поруч із вашими, Оно-сан.

Він перевів погляд назад на свою картину, і ще декілька хвилин я спостерігав, як він працює. Відтак я запитав:

— І тобі не цікаво спробувати якісь... якісь нові підходи?

— Нові підходи, Оно-сан? — перепитав він, не відриваючи погляду від своєї картини.

— От скажи, Черепахо, хіба тобі не хочеться одного дня почати створювати справді величні картини? Я маю на увазі не лише працю, що заслужить похвалу і захват усіх нас, що живуть на віллі. Я кажу про справді важливі твори. Твори, здатні стати суттєвим внеском у нашу націю й наш народ. Саме тому я й завів мову про потребу нового підходу.

Говорячи все це, я увесь час пильно на нього дивився, але Черепаха ні на мить не припинив малювати.

— Правду кажучи, Оно-сан, — сказав він, — художник, який посідає таке скромне становище, як я, завжди випробовує нові підходи. Та за минулий рік у мене склалося враження, що я врешті починаю знаходити правильний шлях. Розумієте, Оно-сан, я помітив, що впродовж минулого року Морі-сан дедалі пильніше і пильніше приглядається до моїх робіт. Я знаю, що він мною задоволений. Хтозна, може, колись мені дозволять виставляти свої картини поруч із вашими і з картинами Морі-сана, — він нарешті перевів погляд на мене і ніяково засміявся. — Пробачте, Оно-сан. Це лишень фантазія, яка не дає мені опустити руки.

Я вирішив не продовжувати цю розмову. І запланував пізніше спробувати розкрити перед другом власну таємницю, але, як виявилося, певні події мене випередили.

Коли одного сонячного ранку через кілька днів після цієї розмови я зайшов до старої кухні, то побачив, що Черепаха стоїть на дерев’яному підвищенні біля задньої стіни і пильно на мене дивиться. Опинившись у напівтемній кухні після яскравого ранкового світла, мені знадобилося кілька секунд, щоб розгледіти насторожений чи навіть панічний вираз обличчя Черепахи; він так неоковирно підняв руку до грудей і відразу ж опустив її вниз, що це наштовхувало на думку, наче він готувався від мене захищатися. Навколо не було жодних ознак того, що він уже встановив свій мольберт і приготувався до праці, і коли я з ним привітався, він нічого не відповів. Я підійшов ближче і запитав:

— Щось сталося?

— Оно-сан... — пробурмотів він і замовк. Коли я ступив на підвищення, він нервово зиркнув наліво. Я, прослідкувавши за його поглядом, побачив свою незавершену картину: вона була вкрита покривкою й повернена до стіни. Черепаха нервово показав рукою на неї і сказав:

— Оно-сан, це якийсь ваш жарт?

— Ні, Черепахо, — сказав я, піднімаючись на підвищення. — Це ніякий не жарт.

Я підійшов до картини, зірвав покривку і розвернув її до нас. Черепаха тут же відвів очі.

— Друже, — звернувся до нього я, — колись тобі вистачило сміливості прислухатися до мене, і разом ми зважилися на поважний крок у нашій кар’єрі. Тепер я хочу попросити тебе ступити зі мною ще один крок уперед.

Черепаха досі не дивився на мене. Відтак він сказав:

— Оно-сан, учитель знає про цю картину?

— Ні, ще не знає. Але, мабуть, я вже міг би її йому показати. Відтепер я планую завжди так малювати. Черепахо, поглянь на мою картину. Дозволь мені пояснити, що я намагався відобразити. А потім, можливо, ми ще раз пліч-о-пліч зробимо важливий крок уперед.

Нарешті він повернувся й глянув на мене.

— Оно-сан, — майже пошепки сказав він, — ви зрадник. А тепер прошу мені вибачити.

І з цими словами він похапцем пішов геть.

Картина, яка так засмутила Черепаху, називалася «Самовдоволення», й хоча вона ненадовго залишилася в моїй власності, я вклав у неї стільки душі, що її деталі і понині закарбовані в моїй пам’яті; якби в мене виникло таке бажання, то я міг би й сьогодні відтворити цю картину досить точно. На її створення мене надихнув один епізод, свідком якого я став кількома тижнями раніше, під час своєї прогулянки з Мацудою.

Того дня, як я пригадую, ми ішли на зустріч із колегами Мацуди з товариства «Окада-Шінґен», яким він хотів мене представити. Літо вже добігало кінця; найспекотніші дні були позаду, але пригадую, як я, намагаючись іти крок у крок із Мацудою сталевим мостом у Нішідзуру, знай втирав піт з обличчя і мріяв, щоб мій товариш ішов трішки повільніше. Того дня на Мацуді був елегантний білий літній піджак, а капелюх він, як завжди, стильно насунув собі на очі. Попри те, що йшов він справді швидко, його кроки були невимушені і без натяку на поспіх. Коли ми нарешті зупинилися на середині мосту, я побачив, що Мацуда анітрохи не потерпає від спеки.

— Звідси відкривається цікавий краєвид, — зауважив він. — Оно, що на це скажеш?

Внизу обабіч нас погрозливо маячіли два заводи, один ліворуч, а інший праворуч. Між ними тіснилася сила-силенна безладно розташованих дахів, обшитих дешевим ґонтом або ж нашвидкуруч вкритих рифленим металом. Нішідзуру і донині має репутацію бідного району, але за тих часів усе було незрівнянно гірше. Дивлячись на нього з мосту, нетутешній людині могло видатися, що це якийсь закинутий район, який от-от зрівняють із землею, якби не численні крихітні постаті, які, коли придивитися, жваво снували між будівлями, неначе мурахи між камінням.

— Оно, поглянь на цю долину, — сказав Мацуда. — У нашому місті більше і більше таких районів. Якихось два чи три роки тому тут усе було далеко не настільки безнадійне. Але тепер тут самі лишень халупи. Оно, дедалі більше і більше людей убожіють і вимушені покидати свої села і поселятися в отаких районах, як цей.

— Це справді жахливо, — відповів я. — Хочеться бодай щось для них удіяти.

Мацуда всміхнувся до мене — однією зі своїх зверхніх посмішок, після яких я завжди почувався зніяковілим дурником.

— Добрі наміри, — сказав він, повертаючись спиною до халуп. — Ми всі їх поділяємо. У всіх прошарках суспільства. Водночас такі поселення, як оце, примножуються, наче пліснява. Оно, вдихни глибоко. І навіть звідси ти відчуєш сморід тамтешніх нечистот.

— Я ще раніше відчув якийсь запах. Невже він справді долітає аж з долини?

Мацуда нічого не відповів, але й далі з дивною посмішкою дивився на злиденне поселення. Відтак він сказав:

— Політики і бізнесмени рідко бачать такі місцини. А коли й бачать, то тримаються від них на безпечній відстані, як от ми зараз. Сумніваюся, що багато з них бодай раз наважилися пройтися таким районом. Зрештою, те саме можна сказати і про художників.

Відчувши в його голосі виклик, я мовив:

— Я не проти там пройтися, якщо ми через це не запізнимося на зустріч.

— Навпаки, якщо ми підемо прямо, то навіть скоротимо собі шлях на кілометр чи два.

Мацуда мав рацію, припускаючи, що цей сморід ішов від тутешніх стічних вод. Варто було нам спуститися до підніжжя мосту і почати пробиратися вузькими проходами до поселення, як сморід почав посилюватися й від нього аж занудило. Удолині не було і натяку на вітер, який міг би бодай трохи полегшити спеку, й єдиним рухом повітря навколо нас було нескінченне дзижчання мух. Я знову відчув, що мені важко іти в ногу з Мацудою, але цього разу анітрохи не хотів, щоб він уповільнив ходу.

Обабіч нас розташовувалося щось на кшталт базарних яток, що вже зачинилися, але насправді це було людське житло, яке іноді від вулиці відділяла лишень сукняна завіска. То тут, то там на порозі сиділи літні люди, і коли ми проходили повз них, окидали нас зацікавленими, але аж ніяк не ворожими поглядами; малі діти бігали туди-сюди, а коти знай розбігалися навсібіч з-під наших ніг. Ми йшли собі далі, оминаючи розвішену на грубих шнурках білизну і ковдри; повз плач дітей, валування псів, сусідів, які приязно бесідували одне з одним через вулицю, здавалося, просто з-за засунутих фіранок. Через якийсь час мені стали чимраз більше впадати в око відкриті стічні канави, викопані обабіч вузького проходу, що ми ним ішли. Над ними повсюдно роїлися зграї мух, і, йдучи за Мацудою, мені чітко видалося, що відстань між канавами дедалі зменшувалася, прохід ставав чимраз вужчий, і вже незабаром ми йшли, неначе балансуючи на стовбурі поваленого дерева.

Зрештою ми вперлися в щось на кшталт подвір’я, на якому скупчення халуп перекрило дорогу вперед. Одначе Мацуда вказав на прохід між двома хатинами, де проглядався пустир.

— Якщо ми тут скоротимо, — сказав він, — то вийдемо ззаду вулиці Коґане.

Неподалік того проходу, на який вказав Мацуда, я помітив трьох хлопчаків, які схилилися над чимось на землі і тикали у нього палками. Коли ми підійшли ближче, вони обернулися до нас обличчями і мали геть незадоволений вигляд, тому хоч я нічого і не побачив, щось у їхній поведінці схиляло мене до думки, що вони мучили якусь тварину. Мацуда, вочевидь, дійшов такого самого висновку, бо, коли ми пройшли далі, сказав:

— Що ж, їм тут більше нічим бавитися.

Тоді думка про цих хлопчаків одразу вивітрилася мені з голови. А потім, кількома днями пізніше, цей образ, як вони втрьох із сердитим виглядом повертаються до нас, розмахуючи своїми палицями, і стоять посеред усього того убозтва, постав переді мною так чітко, що я використав його як центральний у своїй картині «Самовдоволення». Але мені варто наголосити, що коли того ранку Черепаха крадькома подивився на мою незавершену картину, ті три хлопці, яких він побачив, відрізнялися від своїх справжніх прототипів у одному чи двох важливих аспектах. Бо, попри те, що вони так само стояли перед злиденною халупою й на них замість одягу було таке саме шмаття, як і на тих хлопцях, їхній сердитий вигляд анітрохи не виражав тієї винуватості і настороженості, яка зчитується на обличчях малих хуліганів, заскочених на гарячому; натомість, сердитий вираз їхніх облич радше нагадував мужній вигляд воїнів-самураїв, готових до бою. Ба більше, це аж ніяк не збіг, що хлопчаки на моїй картині тримали свої палиці у класичних позиціях бойового мистецтва кендо.

У верхній частині картини, над головами цих хлопців, Черепаха побачив, як зображення перетікає в інший сюжет: троє огрядних, добре вбраних чоловіків зручно вмостилися в барі й весело сміються. Вирази їхніх облич виражають декадентство; можливо, вони щойно обмінювалися жартами про своїх коханок абощо. Ці два контрастні зображення об’єднують в одне ціле обриси берегової лінії Японських островів. У правому нижньому кутку полотна великими червоними ієрогліфами виведене слово «Самовдоволення»; в лівому нижньому кутку, вже меншими ієрогліфами, написані такі слова: «Але молодь готова боротися за власну гідність».

Коли я описую цю ранню й, безсумнівно, простакувату роботу, певні її риси можуть видатися вам знайомими. Позаяк цілком можливо, що ви бачили мою гравюру «Погляд на обрій», яка у тридцяті роки завоювала чимало слави і впливовості по всьому нашому місту. «Погляд на обрій» — це справді переосмислення «Самовдоволення», втім, ці картини суттєво відрізнялися, й воно не дивно, з огляду на те, що між створенням цих полотен минуло чимало часу. Пізніша картина, як ви, мабуть, пригадуєте, теж містила два контрастні зображення, що перетікали одне в одне й об’єднувалися береговою лінією Японії; у верхній частині картини знову було зображено трьох добре вбраних чоловіків за розмовою, але цього разу вони мали знервований вигляд і дивилися один на одного, очікуючи, хто ж проявитьініціативу. А їхні обличчя, не потрібно вам і нагадувати, були схожі на обличчя трьох відомих на той час політиків. Що ж до нижнього, головного зображення, то на ньому були намальовані вже не ті троє вбогих хлопців, а троє суворих солдатів; двоє з них тримали гвинтівки з багнетом, прикриваючи фланг офіцера, який тримав напоготові свого меча і вказував дорогу вперед, на захід, в Азію. Позаду них зображене вже не злиденне поселення, а військовий прапор із сонцем, що сходить. Слово «Самовдоволення» в нижньому правому кутку замінила назва «Погляд на обрій!», а в нижньому лівому кутку було таке послання: «Ніколи розводити боягузливі балачки. Японія повинна йти вперед».

Звісно, якщо ви в нашому місті віднедавна, ймовірно, вам і не випадало бачити цю мою роботу. Але не думаю, що було б перебільшенням стверджувати, що чимало тих, що жили тут до війни, добре її знали, бо у той час її справді дуже хвалили за енергійну техніку, а надто за разюче використання кольорів. Утім, я чудово усвідомлюю, що картина «Погляд на обрій», хоч би яка була її художня цінність, це робота, настрої якої тепер видаються застарілими. Ба більше, я готовий перший визнати, що настрої, які вона виражає, радше заслуговують осудження. Я не з тих, що бояться визнати недоліки колишніх здобутків.

Але я не хотів обговорювати картину «Погляд на обрій». Я згадав її тут лише тому, що вона тісно пов’язана з тією моєю ранньою роботою, й, мабуть, для того, щоб наголосити, як сильно знайомство з Мацудою вплинуло на мою подальшу кар’єру. Я почав регулярно бачитися з Мацудою за кілька тижнів до того ранку, коли Черепаха вперше побачив мою роботу. Той факт, що я й далі з ним бачився, свідчить про те, наскільки сильно мене привабили його ідеї, бо сам Мацуда, як я пригадую, мені попервах не дуже сподобався. Більшість наших ранніх зустрічей закінчувалася тим, що наше ставлення один до одного ставало страшенно ворожим. Скажімо, одного вечора, невдовзі після нашої прогулянки бідним районом Нішідзуру, ми пішли разом в якийсь бар у центрі міста. Я вже не пригадую ні як той бар називався, ні де він розташований, але чітко пам’ятаю, що це була темна, брудна забігайлівка, куди вчащали представники низів міського населення. Варто було нам увійти, як я вже відчув щось зле, але Мацуда, схоже, добре знав це місце, він привітався з якимись чоловіками, які грали за столом у карти, а потім повів мене до ніші, в якій стояв маленький вільний столик.

Мої побоювання лише підтвердилися, коли невдовзі після того, як ми сіли за столик, двоє кремезних чоловіків, обидва добряче напідпитку, підійшли, хитаючись, до нас у нішу і захотіли приєднатися до розмови. Мацуда досить безцеремонно сказав їм забиратися геть, і я вже приготувався до неприємностей, але, вочевидь, було в моєму супутнику щось таке, що їх насторожило, і вони мовчки забралися.

Після цього ми ще якийсь час сиділи, випиваючи і розмовляючи, але вже незабаром наша бесіда набула образливого тону. Пам’ятаю, як в один момент я сказав йому:

— Авжеж, ми, художники, часом заслуговуємо насмішок від таких, як ви. Але, думаю, ти помиляєшся, висновуючи, що ми всі аж так наївно ставимося до світу довкола.

Мацуда засміявся і сказав:

— Але, Оно, не варто забувати, що я знайомий з багатьма художниками. Загалом, ви вкрай декадентська братія. І часто знаєтеся на подіях, які відбуваються у світі, на рівні малої дитини.

Я вже збирався заперечити, але Мацуда провадив далі:

— Оно, розгляньмо, для прикладу, оцей твій план картини. Той самий, який ти щойно так завзято мені описував. Це все, звичайно, дуже зворушливо, але, вибач за грубість, відображає всю ту наївність, яка так притаманна вам, художникам.

— Мені годі зрозуміти, чому моя ідея викликає в тебе самі лиш насмішки. Вочевидь я помилився, припустивши, що ти переймаєшся долею міської бідноти.

— Твої дитячі докори тут геть недоречні. Ти чудово знаєш, чим я переймаюсь. Але повернімося на хвильку до твого плану. Припустімо, станеться неможливе і твій учитель співчутливо поставиться до твого наміру. Тоді всі ви, що живуть на віллі, витратите цілий тиждень або і два, щоб створити — скільки? — двадцять картин? Щонайбільше тридцять. Немає сенсу малювати більше, ви і так не продасте більше, ніж десять чи одинадцять робіт. І що ти тоді робитимеш, Оно? Тинятимешся бідними районами міста з маленькою торбинкою монеток, які назбирав завдяки своїй важкій праці? І роздаватимеш по сену кожному бідняку, який тобі трапиться?

— Перепрошую, Мацудо, але я мушу повторитися — ти помиляєшся, вважаючи мене аж таким наївним. Я зовсім не мав на увазі, що на виставці повинні бути представлені лише роботи учнів Морі-сана. Я цілком усвідомлюю масштаби бідності, яку ми намагаємося зменшити, і саме тому звернувся до тебе з такою пропозицією. Ваше товариство «Окада-Шінґен» має всі ресурси для реалізації такого плану. Регулярна організація виставок по всьому місті, які б приваблювали чимраз більше і більше художників, значно покращить становище цих бідних людей.

— Вибач, Оно, — відповів Мацуда, всміхаючись і хитаючи головою, — але, боюся, я таки мав слушність у своїх припущеннях. Ви, художники, всі без винятку безнадійно наївні, — він відкинувся на спинку крісла і глибоко зітхнув. Уся поверхня столу була вкрита сигаретним попелом, і Мацуда замислено виводив на ньому візерунки краєм порожньої сірникової коробки, яку залишили попередні відвідувачі. — Нині існує певний тип художників, — провадив він далі, — що найбільший їхній талант полягає в умінні ховатися від реальності. На жаль, тепер таких художників більшість, і ти, Оно, потрапив у залежність від одного з них. І не треба на мене так сердито дивитися, це ж правда. Ти знаєш про реальний світ не більше за малу дитину. Приміром, сумніваюся, що ти можеш мені бодай розповісти, хто такий Карл Маркс.

Я кинув на нього ображений погляд, але промовчав. Мацуда засміявся і сказав:

— От бачиш? Але не засмучуйся. Більшість твоїх колег теж нічого про нього не знає.

— Не говори дурниць. Звичайно я знаю, хто такий Карл Маркс.

— Ой, вибач, Оно. Може, я тебе таки недооцінив. Прошу, розкажи мені про Маркса.

Я знизав плечима і сказав:

— Як я знаю, він очолював Російську революцію.

— А що ти тоді скажеш про Леніна, Оно? Може, він був заступником Маркса?

— Вони були колегами, — я помітив, що Мацуда знову в’їдливо посміхається, тож, перш ніж він устиг щось сказати, додав: — Хай там як, твоє запитання достоту безглузде. Це проблеми якоїсь далекої країни. А мені йдеться про бідне населення нашого рідного міста.

— Так і є, Оно, так і є. Але знову ж таки, бачиш, ти геть нетямущий. Ти мав рацію, коли припустив, що товариство «Окада-Шінґен» стурбоване і прагне розтормошити художників і показати їм реальний світ. Але я, вочевидь, збив тебе з пантелику, якщо з моїх слів ти виснував, що «Окада-Шінґен» хоче перетворитися на жебрака з простягнутою рукою. Нас не цікавить благодійність.

— А я в благодійності не бачу нічого поганого. І якщо така акція ще й допоможе розкрити очі нам, занепадницьким художникам, то тим краще, мені так здається.

— Оно, тобі й справді треба розкривати очі, якщо ти віриш, що якась добросердечна благодійна ініціатива здатна зарадити бідному населенню нашої країни. Правда ж у тім, що Японія невідворотно рухається до кризи. Ми перебуваємо в руках жадібних ділків і слабких політиків. А такі люди вже подбають про те, щоби бідність зростала з кожним роком. Їм завадити можемо лише ми, молоде покоління, якщо будемо діяти рішуче. Але, бачиш, Оно, політичний агітатор із мене нікудишній. Мене хвилює лише мистецтво. І такі художники, як ти. Молоді талановиті художники, які ще не стали безповоротно обмеженими людьми завдяки тому закритому маленькому світові, в якому ви всі живете. Товариство «Окада-Шінґен» існує для того, щоб допомогти таким, як ви, розкрити очі і почати створювати по-справжньому цінні роботи для нашого складного часу.

— Пробач, Мацудо, але мені все більше видається, що якщо серед нас і є хтось наївний, то це ти. Художника хвилює одне — намагатися відтворити красу цього світу, хоч би де вона йому траплялася. Та хоч би як уміло він це робив, усе одно не матиме і крихти впливу на такі речі, про які ти оце зараз кажеш. І якщо товариство «Окада-Шінґен» достоту таке, як ти описуєш, то воно і справді препогано продумане. Бо ж складається враження, що в його основі лежить хибне і наївне уявлення про те, що може і чого не може мистецтво.

— Оно, ти чудово знаєш, ми не вважаємо, що все так просто. Річ у тім, що «Окада-Шінґен» не існує окремішньо. В усіх сферах життя — в політиці, в армії — є молоді чоловіки, які розділяють наші погляди. Ми і є тим молодим поколінням. І, об’єднавшись, нам стане під силу досягти чогось по-справжньому вартісного. Просто сталося так, що дехто з нас дуже переймається мистецтвом і прагне, щоб воно відповідало сучасному світу. Правда ж у тому, Оно, що в такий час, як нині, коли люди навколо стають дедалі бідніші, а діти — дедалі голодніші і хворі, попросту замало, щоб художник десь собі переховувався від зовнішнього світу, удосконалюючи свої картини із зображенням куртизанок. Я бачу, що ти на мене розгнівався й навіть зараз гарячково обдумуєш, що б такого дошкульного мені відповісти. Але, Оно, мої наміри якнайкращі. Сподіваюся, ти як слід усе це обміркуєш. Бо ти, насамперед, людина великого таланту.

— Що ж, Мацудо, тоді скажи мені ось що. Як ми, декадентські обмежені художники, можемо допомогти роздмухати цю твою політичну революцію?

Мацуда знову зневажливо посміхнувся, й це мене неабияк роздратувало.

— Революцію? Оно, слово честі... Це комуністи хочуть революцію. А ми такого і близько не прагнемо. Ба більше, наші бажання достоту протилежні. Ми прагнемо відновлення. Ми всього лише вимагаємо, щоб його Величність Імператора відновили на його законній посаді глави нашої держави.

— Але наш Імператор і так уже глава держави.

— Оно, і що з тобою робити? Ти такий наївний, і в голові у тебе казна-що, — хоч Мацуда і говорив, як і завжди, непорушно спокійним тоном, цієї миті голос його, здавалося, став якийсь різкіший. — Імператор — наш законний керманич, і, попри це, поглянь, на що все зійшло? Ці ділки та їхні політики забрали в нього всю владу. Послухай, Оно, Японія — вже не відстала країна, де живуть самі лише селяни. Ми тепер могутня нація, незгірше будь-якої країни Заходу. А в азійській півкулі Японія узагалі височіє, наче велетень поміж калік і карликів. І попри це ми дозволяємо нашому народу чимдалі глибше впадати у відчай, а нашим дітям — помирати з голоду. Тим часом, ці ділки знай збагачуються, а політики безкінечно годують нас оправданнями і порожніми балачками. Ти можеш собі уявити, щоб якась із західних держав допустила таку ситуацію у себе в країні? Вони точно вже давно почали би діяти.

— Діяти? Про які такі дії ти кажеш?

— Настав наш час побудувати імперію, таку саму могутню й заможну, як британська і французька. Ми повинні скористатися своєю міццю й розширити власні кордони. Настав час Японії посісти своє законне місце серед наймогутніших світових держав. Повір мені, Оно, ми для цього маємо всі засоби, бракує лише волі. І нам слід позбутися всіх цих ділків і політиків. Тоді армія коритиметься лише його Імператорській Величності, — Мацуда хихотнув і перевів погляд назад на візерунки, які він виводив на сигаретному попелі. — Але цим нехай переймаються інші, — сказав він. — Такі, як ми з тобою, Оно, повинні перейматися лише мистецтвом.

Утім, я певен: причина того, що Черепаха так засмутився, коли два чи три дні потому побачив у старій кухні мою незавершену картину, аж ніяк не пов’язана з тими темами, які ми з Мацудою обговорювали того вечора; Черепасі неодмінно забракло б проникливості аж так глибоко зрозуміти мою незавершену роботу. Усе, що він у ній розгледів, це грубе нехтування головними принципами Морі-сана; відмову від колективних намагань усіх учнів школи відтворити мінливе світло ліхтарів у кварталах насолоди; виразну каліграфію, яка мала доповнити візуальний ефект від роботи; і, насамперед, Черепаха вже напевно вражено помітив, що у своїй техніці я вдався до окреслення контурів темним кольором — цілком традиційного методу, як ви це добре знаєте, одначе відмова від нього була наріжним каменем методики Морі-сана.

Хай би що стало причиною його гніву, того ранку я зрозумів, що більше не зможу приховувати свої нові ідеї від інших учнів школи, і лише питання часу, коли про них дізнається сам Морі-сан. Отож до нашої розмови з учителем у тому павільйоні в садах Такамі я вже безліч разів прокрутив у голові все, що йому скажу, і був рішуче налаштований не здавати своїх позицій.

Від того ранкового інциденту в кухні минуло близько тижня. Того пообіддя ми з Морі-саном пішли у справах до міста — здається, щоб обрати і замовити необхідні нам матеріали, я вже не пригадую. Та я добре пам’ятаю, що поки ми залагоджували свої справи, Морі-сан поводився зі мною цілком звично. Пізніше, з настанням сутінків, зрозумівши, що ще маємо трохи часу до поїзда, ми вирішили піднятися стрімкими східцями позаду станції Йоцуґава до садів Такамі.

За тієї пори в садах Такамі височів чудовий павільйончик, одразу на краю пагорба, і звідти відкривався краєвид на все місто — власне, він розташовувався неподалік того місця, де нині стоїть меморіал миру. Найпомітнішою принадою цього павільйону був його елегантний піддашок, зусібіч обвішаний ліхтариками, — хоча саме того вечора, як я пригадую, коли ми піднімалися, жоден ліхтарик іще не світився. Зсередини павільйон видавався доволі просторим, завбільшки з величеньку кімнату, і позаяк у ньому геть не було стін, то лише аркові стовпи, на яких тримався дах, заступали краєвид на місто, що лежало внизу.

Цілком можливо, що я уперше відкрив для себе цей павільйончик саме того вечора з Морі-саном. Упродовж довгих років він залишався моїм улюбленим місцем, аж поки зазнав руйнувань під час війни, і я водив туди своїх учнів щоразу, коли ми проходили неподалік. Атож, тепер я певен, що саме в тому павільйоні, перед самим початком війни, і відбулася моя остання розмова з Куродою, моїм найталановитішим учнем.

Хай там як, а того вечора, коли я вперше зайшов у павільйон слідом за Морі-саном, небо вже зафарбувалося в багрянець, і внизу, посеред безладно розкиданих дахів, що досі виднілися в сутінках, один за одним загорялися вогні. Морі-сан підійшов іще трохи ближче до краю, милуючись краєвидом, і, схилившись плечем на один зі стовпців, задоволено глянув на небо і сказав, не озираючись на мене:

— Оно, там у хустині є сірники і ґніт. Якщо твоя ласка, прошу, запали ці ліхтарики. Результат, можу собі уявити, буде вкрай цікавий.

Поки я зусібіч обходив павільйон, запалюючи один ліхтарик за одним, сади навколо нас, які стали непорушні і мовчазні, поступово розчинялися в пітьмі. Увесь час я знай поглядав на силует Морі-сана, який добре виднівся на тлі неба. Він замислено розглядав краєвид перед собою, і я вже запалив десь половину ліхтариків, аж раптом почув його слова:

— То як, Оно, розкажеш, що тебе так тривожить?

— Прошу, сенсею?

— Ти сьогодні сказав був, що тебе щось тривожить.

Я ніяково засміявся, запалюючи ще один ліхтарик.

— Та це пусте, сенсею. Я б не став сенсея навіть турбувати такими дрібницями, але не певен, як мені самому їх розуміти. Річ у тім, що два дні тому я виявив, що деякі мої картини хтось кудись забрав, бо в старій кухні, де я зазвичай тримаю свої роботи, їх нема.

Морі-сан витримав паузу, а тоді запитав:

— А що на це сказали інші учні?

— Я їх запитував, але ніхто нічого не знає. Чи принаймні не хоче мені казати.

— То що ж, на твою думку, сталося, Оно? Думаєш, проти тебе змовилися?

— Правду кажучи, сенсею, інші учні останнім часом щосили уникають мого товариства. За останні кілька днів мені не вдавалося нормально поговорити з жодним із них. Коли я заходжу в кімнату, всі замовкають або взагалі виходять геть.

Морі-сан на це нічого не відповів, і коли я перевів погляд на нього, то скидалося на те, що він досі був цілком поглинутий розгляданням призахідного неба. Я саме запалював черговий ліхтарик, коли він сказав:

— Зараз твої картини в мене. Прийми мої вибачення, якщо змусив тебе хвилюватися, забравши їх. Просто днями в мене з’явилося трохи вільного часу, і я вирішив, що це слушна нагода подивитися твої останні роботи. Тоді тебе десь не було. Я мав тобі про це сказати, коли ти повернувся. Оно, прошу, вибач мені.

— Та звісно, сенсею. Я безмірно вдячний, що ви виявили такий інтерес до моїх робіт.

— Цілком природно, що я цікавлюся роботами своїх учнів. А ти — мій найкращий учень. Я витратив не один рік, плекаючи твій талант.

— Авжеж, сенсею. Мені годі й оцінити, скільки всього я вам завдячую.

Ми обоє замовкли, і я продовжив запалювати ліхтарики. Відтак я зупинився й сказав:

— Тепер мені легше на душі, бо знаю, що мої картини в безпеці. Я мусив би здогадатися, що цьому всьому є якесь просте пояснення. Зараз я можу заспокоїтися.

Морі-сан на це нічого не відповів, але, як я міг судити з обрису його силуету, він так і не відірвав погляду від небокраю. Я подумав, що він мене попросту не почув, і вирішив повторити свої слова трохи голосніше:

— Я радий, що можу більше не хвилюватися за свої картини, бо вони в цілковитій безпеці.

— Так, Оно, — відповів Морі-сан так, наче раптом пробудився від якихось далеких думок. — Я мав трохи вільного часу. От я й попросив одного з учнів піти і принести мені твої останні роботи.

— Безглуздо було з мого боку хвилюватися. Я радий, що картини в безпеці.

Морі-сан нічого не сказав, і я знову подумав, що він мене не почув. Але потім він додав:

— Мене дещо здивувало те, що я побачив. Ти досліджуєш цікаві підходи.

Може, він не сказав дослівно саме цю фразу, «досліджуєш цікаві підходи». Бо тепер я розумію, що сам деколи саме так говорив у подальші роки, і цілком може бути, це мені пригадуються мої власні слова, які я сказав Куроді трохи пізніше в тому ж самому павільйоні. Утім, знову ж таки, я певен, що і сам Морі-сан іноді використовував фразу «досліджувати підходи»; ба більше, це, мабуть, іще один доказ того, що я чимало перейняв від свого колишнього вчителя. Хай там як, а я пам’ятаю, що тоді відреагував на його слова лише ніяковим смішком і взявся запалювати наступний ліхтарик. А потім знову почув його голос:

— У тому, що молодий художник хоче трохи поекспериментувати, немає нічого поганого. Це лише на користь, зокрема, допомагає позбавитися багатьох поверхових інтересів. А опісля художник може повернутися до серйозної роботи ще з більшим завзяттям, аніж досі, — він зробив паузу, а потім пробурмотів, неначе сам до себе: — Так, в експериментах немає нічого поганого. Така вже молодеча вдача. У цьому взагалі немає нічого поганого.

— Сенсею, — мовив я, — я не маю сумнівів, що мої останні картини — це найкраще з усього, що я досі малював.

— Вони непогані, геть непогані. Але знову ж таки, не варто витрачати аж надто багато часу на такі експерименти. Бо тоді є ризик перетворитися на мандрівника, який подорожує безкінечно. Замість того, щоб без зволікань повернутися до серйозної роботи.

Я промовчав, сподіваючись, що він іще щось додасть. Після короткої паузи я проказав:

— Ясна річ, безглуздо було так перейматися безпекою цих картин. Але розумієте, сенсею, я пишаюся ними більше, ніж будь-якими іншими роботами, які досі створив. Хай там як, а я мав би здогадатися, що цьому всьому є якесь просте пояснення.

Морі-сан продовжував мовчати. Коли я зиркнув на нього попри ліхтарик, який саме запалював, важко було зрозуміти, чи він обдумує мої слова, чи його думки взагалі витають деінде. Павільйон заливало незвичне змішане світло призахідного неба і все більшої кількості запалених ліхтарів. Однак обриси Морі-сана залишалися темним силуетом. Він так і стояв спиною до мене, спершись на стовп.

— До речі, Оно, — врешті озвався він. — Мені сказали, що ти нещодавно завершив ще одну чи дві картини, але їх не було серед тих, які тепер у мене.

— Може бути, що одну чи дві роботи я й справді тримав у іншому місці.

— Он як. І, ясна річ, це саме ті картини, які тобі найбільше до душі.

Я нічого на це не відповів. Морі-сан провадив далі:

— Оно, коли ми повернемося, принеси мені ті дві картини. Мені дуже цікаво їх побачити.

Я на мить задумався, а потім сказав:

— Я, звісно ж, з невимовною вдячністю вислухаю думку сенсея про ці роботи. Однак, я не можу пригадати, де саме їх залишив.

— Але ти намагатимешся їх знайти, хіба ні?

— Звісно, сенсею. А тим часом, мабуть, позбавлю сенсея зайвих клопотів і заберу в нього решту картин, яким він із доброти свого серця приділив стільки уваги. Вони, ясна річ, лише загромаджують його кімнату, тож я заберу їх щойно ми повернемося.

— Не переймайся так цими картинами, Оно. Буде достатньо, якщо ти знайдеш решту картин і принесеш їх мені.

— Сенсею, боюся, мені не вдасться знайти решту картин.

— Зрозуміло, Оно, — він утомлено зітхнув, і я знову побачив, як він втупився поглядом у небо. — То ти думаєш, що тобі не вдасться принести мені решту картин?

— Так, сенсею, боюся, що не вдасться.

— Зрозуміло. І ти, звичайно ж, обдумав свої майбутні кроки у разі, якщо тобі доведеться позбутися мого наставництва.

— Я сподівався, що сенсей зрозуміє мою позицію і надалі продовжуватиме підтримувати мене задля розвитку моєї кар’єри.

Він так нічого і не відповів, тому я продовжив:

— Сенсею, для мене було б страшенно болісно покинути віллу. Ці останні кілька років були найщасливіші і найцінніші в моєму житті. Мої колеги на віллі стали мені братами, і я на них рівняюся. А щодо самого сенсея, то мені годі й уявити, наскільки я перед ним у боргу. Благаю вас іще раз подивитися на мої нові роботи і обдумати їх. Можливо, по поверненню сенсей дозволить мені пояснити, що саме я хотів сказати кожною з картин.

Він не подавав жодної ознаки того, що чує мої слова. Отож я провадив далі:

— Я багато чого навчився за ці останні кілька років. Я навчився розмірковувати про світ задоволення й помічати його крихку красу. Але тепер я відчуваю, що настав час рухатися далі. Сенсею, я щиро вірю, що в такі часи, як тепер, художники повинні навчитися цінувати щось більш відчутне і реальне, ніж ті квартали насолоди, які зникають з першими проблисками світанку. Бо ж геть не обов’язково, щоб художники існували лише в своєму закритому декадентському світі. Сенсею, моя совість підказує мені, що я не можу назавжди залишитися художником хиткого світу.

На цих словах я знову повернувся до ліхтарів. Після короткої мовчанки Морі-сан сказав:

— Ти вже давно вважаєшся моїм найталановитішим учнем. Тому мені буде боляче з тобою прощатися. Отож домовмося, що ти маєш три дні, щоб принести мені решту картин. Ти принесеш їх мені і повернешся до серйозніших тем.

— Сенсею, як я вже казав, на превеликий жаль, я не зможу принести вам ці роботи.

Морі-сан дивно засміявся, наче сам до себе. А відтак сказав:

— Як ти сам правильно підмітив, Оно, настали тривожні часи. Надто для молодих художників, майже нікому не відомих і без засобів до існування. Якби ти був менш талановитий, то я би хвилювався за твоє майбутнє після того, як ти мене покинеш. Одначе ти кмітливий юнак. Поза всяким сумнівом, ти вже про все домовився.

— Правду кажучи, я взагалі ні про що не домовлявся. Ось уже впродовж стількох років вілла була моїм домом, тож я ніколи всерйоз не задумувався, що буде, якщо мені доведеться її покинути.

— Та невже? Що ж, як я вже сказав, Оно, якби ти був не такий талановитий, то я мав би підстави хвилюватися. Але ти розумний молодий чоловік, — я побачив, як силует Морі-сана повертається, й він стає обличчям до мене. — Ти, ясна річ, зможеш легко знайти роботу, ілюструючи журнали чи книжки коміксів. Можливо, тобі навіть вдасться потрапити на якусь фірму на кшталт тієї, де ти працював, перш ніж прийшов до мене. Звичайно ж, це покладе край твоїй кар’єрі серйозного художника, але ти, певна річ, усе це врахував.

Ці слова можуть видатися надмірно мстивими, надто з уст учителя, який чудово знає, як сильно ним досі захоплюється його учень. Але знову ж таки, якщо майстер витратив стільки свого часу і ресурсів на якогось учня і тим паче дозволив, щоб в очах суспільства ім’я цього учня почало асоціюватися з його власним іменем, то, напевно, можна зрозуміти, якщо не пробачити цілком цього вчителя, коли він на якусь коротку мить втратив відчуття міри і вдався до реакції, про яку, можливо, потім пошкодує. І хоча всі ці маневрування щодо того, кому справді належать картини, можуть видатися дріб’язковими, все ж можна зрозуміти, коли вчитель, який забезпечував свого учня й фарбами, й іншими необхідними матеріалами, в той момент раптом забуде про те, що його учень теж має право на власні роботи.

Незважаючи на це, очевидно, що така зарозумілість і власництво з боку вчителя — хоч би який видатний він був — цілком несхвальна. Часу від часу я досі прокручую в пам’яті той холодний зимовий ранок і запах горілого, що дедалі посилюється. Це була зима перед початком війни, і я стривожено стояв на порозі Куродиного дому — маленької убогої хатини, яку він колись винаймав у районі Накамачі. Запах горілого, у цьому я не сумнівався, ішов зсередини будинку, і звідти також доносився жіночий плач. Я раз за разом смикав за мотузку, щоб подзвонити в двері, і гукав, сподіваючись, що хтось мені відчинить, але так і не дочекався відповіді. Урешті вирішив зайти всередину, але варто мені було відчинити зовнішні двері, як при вході виник поліціянт в уніформі.

— Що вам треба? — різко запитав він.

— Я шукаю пана Куроду. Він удома?

— Мешканця цього будинку забрали в поліцію для допиту.

— Допиту?

— Раджу вам іти додому, — сказав поліціянт. — А ні, то ми заодно почнемо перевіряти і вас також. Зараз нас цікавлять усі близькі друзі цього мешканця.

— Але чому? Невже пан Курода вчинив якийсь злочин?

— Ніхто не хоче, щоб такі, як він, крутилися неподалік. А ви ідіть, куди йшли, якщо не хочете так само потрапити у відділок для допиту.

З дому і далі долинав жіночий плач — напевно, мама Куроди, подумав тоді я. І почув, як на неї кричить якийсь чоловік.

— Хто тут головний? — запитав я.

— Він перед вами. Хочете, щоб вас арештували?

— Перш ніж усе зайде надто далеко, — сказав я, — дозвольте пояснити, що мене звуть Оно, — поліціянту це ні про що не говорило, тож я додав, уже менш упевнено: — Я той, хто передав вам інформацію, яка і привела вас сюди. Я Масудзі Оно, художник і член Комітету Культури Міністерства внутрішніх справ. Я офіційний радник Комітету непатріотичних діянь. Сталось якесь непорозуміння, і я хотів би поговорити з людиною, яка тут головна.

Поліціянт підозріливо глянув на мене, а тоді повернувся й зник у глибині дому. Невдовзі він повернувся й жестом вказав мені йти слідом за ним. Я йшов за ним Куродиним домом і повсюди бачив повитрушуваний на підлогу вміст шафок і шухляд. Я помітив, що деякі книжки лежали стосами і були перев’язані мотузкою, а у вітальні татамі підняли з підлоги, й один із поліціянтів, підсвічуючи собі ліхтариком, розглядав мостини під ним. З-за засунутої перегородки ще виразніше долинав плач Куродиної матері і крики поліцейського, який ставив їй запитання.

Мене вивели на веранду в задній частині дому. Посеред маленького подвір’я навколо вогнища стояв іще один поліціянт в уніформі і якийсь чоловік у цивільному. Останній обернувся й підійшов до мене.

— Пане Оно? — запитав він доволі шанобливим тоном.

Поліціянт, який завів мене в дім, мабуть, відчув, що поводився зі мною грубо, і швидко пішов назад у будинок.

— Що сталося з паном Куродою?

— Ми забрали його на допит, пане Оно. Ми про нього потурбуємося, не хвилюйтеся.

Я втупився поглядом повз нього у вогнище, яке вже майже догоряло. Поліціянт в уніформі розрухував жарини палицею.

— Ви мали дозвіл спалювати ці картини? — запитав я.

— Нам наказали знищувати матеріали підривного характеру, які не можна використати як докази. А доказів ми вже і так зібрали достатньо. Тому решту цього сміття вирішили просто спалити.

— Я й гадки не мав, — сказав я, — що може статися щось таке. Я просто порадив комітетові, щоб хтось прийшов і напоумив Куроду заради його ж блага, — я знову втупився поглядом у вогнище, яке тліло посеред подвір’я. — Навіщо було спалювати ці картини? Серед них було багато хороших робіт.

— Пане Оно, ми вдячні за вашу допомогу. Але тепер, коли вже почалося розслідування, ви повинні залишити його в руках відповідних органів. Ми подбаємо про те, щоб з вашим паном Куродою повелися справедливо.

Він посміхнувся й, повернувшись обличчям до вогнища, сказав щось поліціянту в уніформі. Той знову взявся розрухувати жарини і пробурмотів собі під ніс щось на кшталт «непатріотичне сміття».

Я й далі стояв на веранді наче вкопаний і, не вірячи власним очам, спостерігав цю сцену. Врешті поліціянт у цивільному знову до мене повернувся і мовив:

— Пане Оно, я б вам радив негайно йти додому.

— Усе зайшло надто далеко, — відказав я. — І чому ви допитуєте пані Куроду? Який вона має стосунок до цього всього?

— Пане Оно, це справа поліції. Вона вас більше не стосується.

— Усе зайшло надто далеко. Я неодмінно обговорю це з паном Убакатою. Або, може, піду відразу до самого пана Сабурі.

Чоловік у цивільному гукнув до когось у будинку, і той самий чоловік, який відчинив мені двері, постав біля мене.

— Подякуй панові Оно за допомогу і проведи його, — наказав чоловік у цивільному. А потім, повернувшись назад до вогнища, раптом закашлявся. — Від поганих картин навіть дим поганий, — сказав він з уїдливою посмішкою, відганяючи рукою повітря від обличчя.

Зрештою, все це майже ніяк не стосується моєї розповіді. Пригадую, я переповідав події того дня минулого місяця, коли Сецуко недовго в нас гостювала; справді, я саме розказував про те, як Таро розсмішив нас усіх за столом кумедними оповідками про своїх колег.

Як я пам’ятаю, вечеря тривала в напрочуд приємній атмосфері. Щоправда, я дещо нітився, дивлячись на Ічіро щоразу, коли Норіко наливала саке. Перших кілька разів він зиркав на мене через стіл, по-змовницькому всміхався, і я намагався якомога нейтральніше всміхатися йому у відповідь. Та коли він зрозумів, що вечеря триває і саке підливається, то перестав на мене дивитися, а натомість не зводив сердитого погляду з тітки, поки вона вкотре поповнювала наші піали.

Таро розповів нам іще декілька смішних історій про своїх колег, а тоді Сецуко сказала:

— Таро-сан, ви нас так чудово розсмішили. Але я чула від Норіко, що зараз у вашій компанії дуже високий моральний дух. Ясна річ, працювати в такій атмосфері — сама радість.

Від цих слів Таро відразу споважнів.

— Так і є, Сецуко-сан, — сказав він, киваючи головою. — Зміни, на які ми пішли після закінчення війни, тепер почали давати плоди на всіх рівнях компанії. Ми всі дуже оптимістично дивимося в майбутнє. Впродовж наступних десяти років — якщо, звичайно, ми всі працюватимемо щосили — про нашу компанію, «Кей-Ен-Сі», знатимуть не лише в усій Японії, а й поза її межами.

— Це ж просто чудово. Ще Норіко мені розповідала, що керівник вашого відділу — дуже хороша людина. Мабуть, це теж суттєво впливає на моральний дух колективу.

— Ви маєте цілковиту рацію. Однак пан Хаясака людина не лише хороша, а й напрочуд уміла і далекоглядна. Можу вас запевнити, Сецуко-сан: якщо працювати на некомпетентного керівника, хоч би якою хорошою людиною він був, то це страшенно всіх деморалізує. Нам дуже пощастило мати такого наставника, як пан Хаясака.

— Справді, Суічі також пощастило мати дуже вмілого керівника.

— Справді, Сецуко-сан? Хоча від такої компанії, як «Ніппон-Електрик», я не чекав чогось меншого. У компанії з таким іменем обіймати керівні посади можуть лише найкращі фахівці.

— На наше щастя, саме так і є. Але я певна, що те саме можна сказати і про «Кей-Ен-Сі», Таро-сан. Суічі завжди схвально відгукується про вашу компанію.

— Перепрошую, Таро, — втрутився в розмову я. — Звісно, я не сумніваюся, що ти маєш усі підстави для оптимізму щодо майбутнього «Кей-Ен-Сі». Але я вже давно хотів тебе запитати, чи, на твою думку, така кількість кардинальних змін у вашій компанії після війни справді виявилася на краще? Я чув, що з колишнього керівництва майже нікого не залишилося.

Мій зять замислено всміхнувся, а тоді сказав:

— Я дуже ціную, що батько так переймається нашою компанією. Самі лише молодість і завзяття справді не завжди дають найкращі результати. Але, якщо вже говорити цілком чесно, батьку, повна заміна керівництва була необхідним кроком. Ми потребували нових лідерів з новими підходами, які відповідають сучасному світові.

— Авжеж, авжеж. І я не маю й крихти сумніву, що ваші нові керівники напрочуд компетентні люди. Але скажи мені, Таро, хіба тебе часом не тривожить, що ми іноді надто поспіхом прагнемо в усьому наслідувати американців? Я перший визнаю, що деякі старі методи роботи слід залишити в минулому раз і назавжди, але тобі не здається, що іноді разом із поганим ми викидаємо на смітник історії і щось хороше? Направду, іноді Японія нагадує мені маленьку дитину, яка вчиться усього від когось чужого.

— Батько має цілковиту слушність. Певна річ, були випадки, коли ми діяли надто поспішно. Однак загалом нам є чого повчитися в американців. Приміром, лише за цих кілька років ми, японці, уже спромоглися на великий крок уперед в розумінні таких понять як демократія і права людини. Справді, батьку, в мене таке відчуття, наче Японія врешті заклала міцний фундамент, на якому зможе побудувати світле майбутнє. Саме тому такі компанії, як наша, можуть упевнено дивитися вперед.

— Точно, Таро-сан, — сказала Сецуко. — Суічі думає точнісінько так само. Останнім часом він не раз казав, що, на його думку, після чотирьох років невизначеності наша країна нарешті спрямувала погляд у майбутнє.

Хоч моя донька і зверталася до Таро, в мене склалося враження, що насправді вона говорила до мене. Таро, здавалося, так само зрозумів її слова, позаяк нічого не відповів і натомість провадив далі:

— Правду кажучи, батьку, буквально кілька тижнів тому, вперше після капітуляції, я ходив на вечерю разом зі своїм шкільним випуском, і всі присутні, з найрізноманітніших сфер життя, з оптимізмом говорили про майбутнє. Тому, вочевидь, не лише на «Кей-Ен-Сі» панує думка, що все йде у правильному напрямі. І хоча я чудово розумію батькове занепокоєння, я певен, що загалом уроки минулого пішли нам на користь і допоможуть розбудувати світле майбутнє. Але, можливо, батьку, ви мене виправите.

— Анітрохи, анітрохи, — сказав я й приязно всміхнувся. — Як ти й сказав, не виникає жодних сумнівів, що на твоє покоління чекає світле майбутнє. І ви всі такі впевнені в собі. Я можу лише побажати вам усього найкращого.

Мій зять, здавалося, вже готовий був щось мені на це відповісти, але цієї миті Ічіро знову потягнувся до пляшки з саке і знову постукав по ній пальцем. Таро повернувся до нього і сказав:

— О, Ічіро-сан. Саме вас нам і бракувало для нашої дискусії. Розкажіть, ким ви хочете стати, коли виростете?

Мій онук на якусь мить продовжував дивитися на пляшку, а відтак кинув на мене ображений погляд. Його мати торкнулася до його руки і прошепотіла:

— Ічіро, дядечко Таро тебе щось питає. Розкажи йому, ким ти хочеш стати.

— Президентом «Ніппон-Електрик!» — голосно заявив Ічіро.

Ми всі розсміялися.

— Ви впевнені, Ічіро-сан? — запитав Таро. — Може, натомість, ви хотіли би керувати нами у «Кей-Ен-Сі»?

— «Ніппон-Електрик» — найкраща компанія у світі.

Ми всі знову розсміялися.

— Оце нам не пощастило, — сказав Таро. — Нам у «Кей-Ен-Сі» через кілька років буде потрібна саме така людина, як Ічіро-сан.

Ця жартівлива бесіда, здавалося, дещо відволікла Ічіро від думок про саке, і з того часу він мав цілком задоволений вигляд, голосно сміявся разом із дорослими щоразу, коли хтось казав щось дотепне. Лише наприкінці вечері він таки запитав доволі байдужим голосом:

— Саке вже все допили?

— Усе до краплі, — відповіла Норіко. — Підлити Ічіро-сану ще трохи апельсинового соку?

Ічіро ввічливо відмовився від цієї пропозиції й повернувся назад до Таро, який саме щось йому пояснював. Попри це, я міг собі уявити, який він був розчарований, і тому дуже роздратувався на Сецуко через те, що вона не захотіла поставитися з розумінням до почуттів маленького хлопчика.

У мене з’явилася нагода поговорити з Ічіро віч-на-віч приблизно годину потому, коли я пішов у маленьку вільну кімнату квартири, щоб побажати йому на добраніч. Світло ще було ввімкнене, але Ічіро вже лежав долілиць під ковдрою, притулившись щокою до подушки. Коли я вимкнув світло, то побачив, що крізь нещільні жалюзі до кімнати проникає світло з вікон багатоповерхівки навпроти, і тому стіни і стеля були поплямлені темними тінями. З сусідньої кімнати долинав сміх моїх доньок, і коли я став на коліна біля ліжечка Ічіро, він прошепотів:

— Оджі, тітка Норіко п’яна?

— Ні, Ічіро. Вона просто з чогось сміється, ось і все.

— Вона може бути трішки п’яна. Хіба ні, Оджі?

— Може, й так. Лише трішки. У цьому немає нічого поганого.

— Жінкам не під силу саке, правда, Оджі? — запитав він і засміявся в подушку.

Я хихикнув і сказав:

— Знаєш, Ічіро, тобі не варто засмучуватися через саке. Насправді, це все дурниці. Уже зовсім скоро ти виростеш і зможеш пити стільки саке, скільки захочеш.

Я зіпнувся на ноги і підійшов до вікна, щоб спробувати закрити жалюзі трохи щільніше. Відкрив і закрив їх кілька разів, але пластини все одно прилягали нещільно, і я добре бачив світло у вікнах будинку навпроти.

— Справді, Ічіро, нема чого засмучуватися.

Якийсь час Ічіро мовчав. А потім я почув його голос позаду себе:

— Оджі не можна хвилюватися.

— Що? Що ти маєш на увазі, Ічіро?

— Оджі не можна хвилюватися. Бо якщо він хвилюватиметься, то не зможе заснути. А якщо літні люди не можуть спати, вони починають хворіти.

— Ясно. Добре, Ічіро. Оджі обіцяє не хвилюватися. Але ти теж не засмучуйся. Бо немає підстав засмучуватися, я тобі чесно кажу.

Ічіро нічого на це не відповів. Я ще раз відкрив і закрив жалюзі.

— Але, звісно ж, — продовжив я, — якби сьогодні Ічіро таки наполіг на тому, щоб йому налили трохи саке, то Оджі був готовий втрутитися й підтримати онука в його бажанні. Утім, мабуть, ми правильно вчинили, що цього разу дозволили жінкам зробити по-їхньому. Не варто їх засмучувати через такі дрібниці.

— Іноді вдома таке буває, — сказав Ічіро, — що батько хоче щось зробити, а мама каже йому, що так не можна. Часом навіть батько не може дати з мамою ради.

— Справді? — сказав я і засміявся.

— Тому Оджі не можна хвилюватися.

— Ічіро, ми не маємо підстав для хвилювання, — я відвернувся від вікна і знову став на коліна біля його ліжечка. — А тепер спробуй заснути.

— Оджі залишиться тут на ніч?

— Ні, Оджі вже скоро поїде до себе додому.

— А чому Оджі не може тут переночувати?

— Тут немає на всіх місця, Ічіро. А в Оджі великий дім, пам’ятаєш, і місця там для нього одного вдосталь.

— А Оджі прийде завтра на вокзал попрощатися?

— Авжеж, Ічіро. Я обов’язково прийду. І я не сумніваюся, що зовсім скоро ти знову приїдеш до мене в гості.

— Нехай Оджі не хвилюється, що не зміг сьогодні змусити маму дати мені трохи саке.

— Ти так швидко ростеш, Ічіро, — сказав я, сміючись. — Ти станеш славним чоловіком, як виростеш. Може, й справді очолиш «Ніппон-Електрик». Або ще якусь таку саму велику компанію. А тепер трошки помовчімо і подивімося, чи ти зможеш заснути.

Я ще трохи просидів біля його ліжка, тихо відповідаючи, коли він щось запитував. І, здається, саме в ті хвилини, коли я чекав у сутінках кімнати, поки мій онук засне, і слухав, як із сусідньої кімнати раз за разом долинає сміх, я почав прокручувати в голові нашу ранкову розмову з Сецуко в парку Кавабе. Це, мабуть, була перша нагода за цілий день обдумати її слова, і досі я не усвідомлював, як сильно вони мене роздратували. Але до того часу, як Ічіро заснув і я пішов до доньок і Таро у вітальню, мене вже переповнювала злість на Сецуко, і, ясна річ, тому я й сказав Таро, щойно до них приєднавшись:

— Знаєш, от що мене дивує. Ми з твоїм батьком знаємося ось уже понад шістнадцять років, але стали хорошими друзями лише торік.

— Справді, — відповів мій зять, — але, мабуть, таке часто трапляється. Всі мають безліч сусідів, з якими тільки вітаються. Якщо подумати, то справді шкода, що воно так.

— Але знову ж таки, — сказав я, — щодо нас із доктором Сайто, то ми були більше, ніж просто сусідами. Позаяк обидва мали зв’язок зі світом мистецтва, то добре знали про репутацію один одного. І тому тим паче шкода, що ми з твоїм батьком не доклали більше зусиль, щоб одразу потоваришувати. Тобі так не здається, Таро?

Сказавши це, я зиркнув на Сецуко, щоб переконатися, що вона слухає.

— Справді, дуже шкода, — відповів Таро. — Але принаймні вам урешті-решт випала нагода стати друзями.

— Але я хочу сказати, Таро, що тим паче шкода, враховуючи, що весь цей час ми знали про репутацію один одного в мистецькому світі.

— Так, дуже шкода. Здавалося б, якщо двоє сусідів — колеги з вагомими досягненнями, то це стане підставою для більш близьких стосунків. Утім, щоденна зайнятість і безліч справ часто цьому перешкоджають.

Я задоволено глянув на Сецуко, але вона не подала й вигляду, що зрозуміла важливість слів Таро. Ясна річ, цілком можливо, що вона й справді не слухала нашої розмови; але я припускаю, що Сецуко насправді все чудово зрозуміла, та була занадто горда, щоб подивитися мені у вічі, надто діставши докази того, що вона не мала рації того ранку в парку Кавабе, і натяки її були безпідставні.

Ми неквапом прогулювалися широкою центральною алеєю парку, захоплено розглядаючи пожовкле листя на деревах обабіч нас. Саме обмінювалися думками щодо того, як Норіко пристосувалася до свого нового життя, й зійшлися на думці, що вона, судячи з усього, справді була щаслива.

— Це мене так тішить, — сказав тоді я. — Я уже почав був страшенно хвилюватися за її майбутнє, але зараз усе складається якнайкраще. Таро — чудовий чоловік. Про кращу пару для Норіко годі було й мріяти.

— Аж дивно думати, — усміхаючись, сказала Сецуко, — що лишень якийсь рік тому ми всі так за неї хвилювалися.

— Мені дуже приємно, що все склалося саме так. І знаєш, Сецуко, я дуже вдячний тобі за допомогу. Ти дуже підтримала сестру тоді, коли все йшло не так, як хотілося.

— Навпаки, мої руки були зв’язані, бо ж я живу так далеко.

— І, звичайно ж, — сказав я, сміючись, — торік саме ти напоумила мене «вжити запобіжних заходів», — пригадуєш, Сецуко? Як бачиш, я не знехтував твоєю порадою.

— Вибач, батьку, але яне пам’ятаю, яку дала тобі пораду.

— Що ти, Сецуко, не треба бути аж такою тактовною. Тепер я цілком готовий визнати, що були аспекти моєї кар’єри, якими немає причини пишатися. Ба більше, я це саме визнав під час самих домовин, як ти мені й радила.

— Вибач, але я щось не до кінця розумію, про що ти.

— Невже Норіко не розповіла тобі про міай? Що ж, того вечора я подбав про те, щоб моя кар’єра не стала на заваді її подружньому щастю. Наважусь припустити, що я все одно так учинив би, та, попри це, вдячний за ту пораду, що ти дала мені торік.

— Вибач, батьку, але я взагалі не пригадую, щоб я торік щось тобі радила. Що ж до самих міай, то Норіко не раз про них згадувала. Правду кажучи, вона написала мені незадовго після міай і висловила своє здивування батьковими... батьковими словами про себе.

— Наважусь припустити, що вона таки справді була здивована. Норіко завжди недооцінювала свого старого батька. Та я не з тих, хто дозволить власній доньці страждати лише тому, що я занадто гордий, аби визнати свої помилки.

— Норіко розповіла мені, що її дуже спантеличила батькова поведінка того вечора. Здається, сім’я Сайто була не менш спантеличена. Ніхто достеменно не міг збагнути, що саме батько хотів цим усім сказати. І справді, коли я прочитала Суічі лист Норіко, він теж не міг зрозуміти, що сталося.

— Оце так дивовижа, — мовив я, сміючись. — Але ж, Сецуко, це ти мене підштовхнула до такого рішення. Це ти порадила мені вжити «запобіжних заходів», щоб ми не наламали дров під час домовин із сім’єю Сайто так само, як ми це зробили з сім’єю Міяке. Ти хіба не пам’ятаєш?

— Я, звичайно ж, дуже забудькувата і, на жаль, анітрохи не пригадую, про що йдеться.

— Оце так дивовижа.

Сецуко раптом зупинилася й вигукнула:

— Клени цієї пори року такі гарні!

— Так, — погодився я. — Хай мине ще трохи часу, і вони стануть ще гарніші.

— Просто чудові, — усміхаючись, сказала моя донька, і ми знову пішли. Потім вона додала: — До речі, батьку, так сталося, що вчора ввечері ми дещо обговорювали, і Таро-сан випадково згадав про вашу з ним розмову минулого тижня. Про композитора, який нещодавно наклав на себе руки.

— Юкіо Наґучі? Так-так, я пам’ятаю ту розмову. Дай здогадаюся, Таро, мабуть, вважає, що його самогубство було безглуздим.

— Таро-сана схвилювало те, що батька так цікавило самогубство пана Наґучі. Ба більше, йому здалося, що батько проводив паралелі між власною кар’єрою й кар’єрою пана Наґучі. Ми всі розхвилювалися, почувши про це. Правду кажучи, останнім часом нас усіх турбує, що батько, вийшовши на пенсію, так часто занепадає духом.

Я засміявся й відповів:

— Можеш не хвилюватися, Сецуко. Мені ні на мить у голову не приходило вчинити так, як учинив пан Наґучі.

— Як я розумію, — провадила далі вона, — пісні пана Наґучі стали страшенно популярні на кожному рівні під час війни. Мабуть, тому його бажання розділити відповідальність із політиками та генералами видається цілком обґрунтованим. Але батькові не варто думати і про себе в такому ж дусі. Врешті-решт батько ж був лише художник.

— Сецуко, я можу тебе запевнити, що мені ні на мить у голову не приходило вчинити так, як учинив пан Наґучі. Але водночас я не занадто гордий, щоб визнати, що і я мав у той час певний уплив і використав його для цілей, які призвели до катастрофічних наслідків.

Якусь мить Сецуко обдумувала мої слова. А відтак сказала:

— Пробач, батьку, але важливо дивитися на життя об’єктивно. Батько створив багато чудових картин і, безсумнівно, був найвпливовішою людиною з-поміж своїх колег. Одначе батькові роботи ніяк не пов’язані з цими глобальнішими питаннями, які ми зараз обговорюємо. Батько був просто художником. Йому потрібно перестати вірити, що він учинив якийсь жахливий злочин.

— Що ж, Сецуко, це зовсім протилежна порада до тієї, яку ти мені дала торік. Тоді ти покладала всю відповідальність на мою кар’єру.

— Пробач, батьку, але я можу лише повторити, що не розумію твоїх натяків щодо того, що сталося торік під час шлюбних домовин. Мені справді важко збагнути, як батькова кар’єра могла мати стосунок до їхнього перебігу. Вона, здавалося, аж ніяк не обходила сім’ю Сайто, і, як я вже казала, їх дуже спантеличила батькова поведінка під час міай.

— Повірити не можу. Річ у тім, що ми з доктором Сайто були знайомі вже багато років. Він, як один із найвизначніших арт-критиків нашого міста, стежив за моєю кар’єрою протягом багатьох років і був цілком свідомий тих її аспектів, про які я тепер шкодую. Тому я вчинив слушно і ввічливо, коли вирішив чітко висловити свою позицію на тому етапі домовин. Ба більше, я певен, що доктор Сайто оцінив мій жест.

— Пробач, але зі слів Таро-сана випливає, що доктор Сайто насправді ніколи не був дуже обізнаний щодо батькової кар’єри. Звісно ж, він завжди знав батька як доброго сусіда. Але, здається, він анітрохи не знав про батьковий зв’язок із мистецьким світом, і довідався про нього лише торік, коли почалися домовини.

— Ти помиляєшся, Сецуко, — сказав я, сміючись. — Ми з доктором Сайто знаємось уже багато років. І, зустрічаючись на вулиці, неодноразово обмінювалися новинами з мистецького світу.

— Певна річ, я помилилася. Пробач мені. Але все ж хочу наголосити, що ніхто ніколи не дивився на батькове минуле з обвинуваченням. Сподіваюся, батько перестане вважати себе одним із таких людей, як той бідний композитор.

Я не наполягав на продовженні цієї суперечки і тому пригадую, що вже незабаром ми почали говорити на інші, буденніші теми. Щоправда, я анітрохи не сумніваюся, що моя донька того ранку припустилася багатьох помилкових тверджень. По-перше, доктор Сайто просто не міг не знати про мою репутацію художника впродовж усіх цих років. І коли того вечора після вечері я змусив Таро підтвердити мої припущення, то зробив це винятково для того, щоб довести свою слушність Сецуко; позаяк я сам у цьому ніколи не сумнівався. Я чітко пригадую той сонячний день шістнадцять років тому, коли доктор Сайто вперше до мене звернувся, а я стояв, лагодячи паркан, біля свого нового дому. «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника», — сказав тоді він, упізнавши моє прізвище на воротньому стовпі. Я добре пам’ятаю ту зустріч і тому анітрохи не сумніваюся, що Сецуко помиляється.

Червень 1950 року

Вчора пізно вранці, отримавши звістку про смерть Мацуди, я приготував собі легкий обід і вийшов на прогулянку.

Стояла погожа тепла днина, і я почав спускатися униз пагорбом. Діставшись до річки, я вийшов на Міст Сумнівів і оглянувся навсібіч. Небо було блакитне і безхмарне, а трохи далі на березі, там, де починалися нові багатоквартирні будинки, я побачив двох хлопців, які гралися вудочками біля краю води. Якийсь час я спостерігав за ними, обдумуючи звістку про смерть Мацуди.

Ще відколи ми з Мацудою поновили стосунки в часі домовин про шлюб Норіко, я все збирався ще раз до нього навідатися, але мені вдалося знову вибратися в Аракаву лише десь місяць тому. Тоді моє рішення поїхати туди виникло цілком імпульсивно, і я тоді й не уявляв, наскільки близька його кончина. Можливо, Мацуда помер трохи щасливішим, бо таки зміг того пообіддя поділитися зі мною своїми думками. Коли я прибув до його дому, пані Сузукі відразу ж мене впізнала і радісно впустила в дім. Її реакція наштовхнула мене на думку про те, що від мого останнього візиту півтора року тому гості до Мацуди навідувалися нечасто.

— Він значно зміцнів, відколи ви востаннє до нас приходили, — весело сказала вона.

Провела мене у вітальню, й через декілька хвилин туди без сторонньої допомоги ввійшов Мацуда, вбраний у вільне кімоно. Він, вочевидь, був радий знову мене бачити, і якийсь час ми говорили про всілякі буденні справи і спільних знайомих. Здається, лише після того, як пані Сузукі принесла нам чай і знову пішла геть, я таки подякував Мацуді за той сердечний лист, який отримав від нього під час своєї останньої хвороби.

— А ти, Оно, здається, вже цілком одужав, — зауважив він. — Глянувши на тебе, ніколи й не здогадаєшся, що ще недавно ти був такий хворий.

— Так, я значно краще почуваюся, — відповів я. — Але мушу пильнувати, щоб не перенапружуватися. Ще й повинен всюди носити за собою цей ціпок. А щодо решти, то я почуваюся цілком здоровим.

— Оно, ти мене розчаровуєш. Я ж бо думав, що ми станемо двома стариганями, які тільки про свої хвороби й говорять. Але ось ти переді мною і маєш не гірший вигляд, ніж під час останнього візиту. І мені доводиться сидіти і заздрити твоєму доброму здоров’ю.

— Дурниці, Мацудо. Маєш чудовий вигляд.

— У цьому ти мене навряд чи переконаєш, Оно, — сказав він, сміючись, — хоча ніде правди діти, я таки трохи оклигав за минулий рік. Але розказуй, як справи, Норіко-сан щаслива? Я чув, що її шлюбні перемовини минули успішно. Коли ти востаннє до мене навідувався, то дуже переймався її майбутнім.

— Усе склалося якнайкраще. Цієї осені вона чекає дитину. Після всіх цих хвилювань, життя Норіко складається краще, ніж я будь-коли міг мріяти.

— То в тебе буде онук або онучка восени. Тепер-то ти маєш причину для радісного очікування.

— Правду кажучи, — сказав я, — моя старша донька чекає другу дитину наступного місяця. Вона вже давно хотіла народити другу дитину, тому це особливо хороша новина.

— Справді, справді. Двоє онуків, тепер ти маєш причину для радісного очікування, — на якийсь час Мацуда замовк і лише усміхався й кивав головою. Відтак він сказав: — Оно, ти напевно пам’ятаєш, що я завжди надто переймався порятунком світу, щоб думати про шлюб. Пригадуєш, як ми з тобою на цю тему сперечалися, незадовго перед тим, як ви з Мічіко-сан одружилися?

Ми обидва засміялися.

— Двоє онуків, — знову повторив Мацуда. — Тепер ти маєш причину для радісного очікування.

— Справді. Мені дуже пощастило з доньками.

— А ще скажи мені, Оно, ти тепер малюєш?

— Хіба кілька акварелей, щоб згаяти час. Здебільшого рослини і квіти, щоб трохи себе розважити.

— Хай там як, а я радий, що ти знову малюєш. Коли ти востаннє до мене приходив, мені здалося, що ти назавжди закинув малювання. Ти тоді був дуже розчарований.

— Таки справді. Дуже довго я й не торкався фарб.

— Так, Оно, ти видавався дуже розчарованим, — він усміхнено глянув на мене і сказав: — Але не варто забувати, що ти просто дуже хотів зробити якийсь величний внесок.

Я усміхнувся у відповідь і сказав:

— Як і ти, Мацудо. Твої цілі були не менш грандіозні. Зрештою, це ж ти написав той маніфест для нашої кампанії проти Китаю. Ці твої прагнення скромними не назвеш.

Ми обидва знову засміялися. Потім він сказав:

— Оно, ти, мабуть, точно пам’ятаєш, як я колись називав тебе наївним. Як кепкував із твого вузького світогляду, притаманного всім художникам. Ти тоді так на мене злився. Що ж, видається, широти світогляду тоді бракувало нам обом.

— Правду кажеш. Але якби ми зуміли краще все розгледіти, то таким, як ми з тобою, Мацудо — хтозна? — можливо, нам удалося б утнути щось справді хороше. Тоді енергії й відваги нам не бракувало. У нас, мабуть, їх було аж через край, раз ми наважилися розпочати таку справу, як ота наша кампанія «Нова Японія», пам’ятаєш?

— Авжеж. Тоді проти нас діяла могутня сила. Ми могли б легко здатися. Певно, Оно, ми тоді були дуже рішуче налаштовані.

— Але водночас, я, наприклад, ніколи чітко не розумів, що відбувається. Мав вузький світогляд, як ти правильно підмітив. Що там казати, навіть тепер мені важко уявити той світ, який простягається поза межами нашого рідного міста.

— Нині мені важко уявити навіть той світ, який простягається поза межами мого саду, — відповів він. — Тож цілком може бути, що тепер у тебе ширший світогляд, Оно.

Ми знову засміялися, й Мацуда надпив зі своєї чашки.

— Але не варто себе даремно обвинувачувати, — сказав він. — Принаймні ми працювали в ім’я того, у що вірили, і зробили все, що могли. Просто зрештою виявилося, що ми з тобою цілком пересічні люди. Пересічні люди без особливого дару розуміти, що ж насправді відбувається. Нам попросту не пощастило бути пересічними людьми у такі часи.

Згадка Мацуди про сад змусила мене перевести погляд у тому напрямку. Стояло тепле весняне пообіддя, й пані Сузукі не зачинила до кінця перегородку, тож я добре бачив яскраві сонячні відблиски на відполірованих дошках веранди. У кімнаті гуляв легенький вітер і приносив із собою ледь відчутний запах диму. Я зіп’явся на ноги і підійшов до перегородки.

— Від запаху гару мені досі стає не по собі, — зауважив я. — Ще зовсім недавно це означало бомбардування й пожежі, — якийсь час я продовжував розглядати сад, а тоді сказав: — Через місяць уже п’ять років, як немає Мічіко.

Мацуда нічого не відповів. А потім я почув, як він каже:

— Нині запах диму зазвичай означає лише те, що хтось із сусідів прибирає в саду.

Десь у глибині дому пробив годинник.

— Пора годувати коропів, — сказав Мацуда. — Ти й не уявляєш, скільки мені довелося сперечатися з пані Сузукі, щоб вона дозволила мені знову годувати коропів. Колись я це постійно робив, але кілька місяців тому зашпортався об один із каменів у саду. Після того мені довелося довго її впрошувати.

Мацуда підвівся й, насунувши на ноги солом’яні сандалі, що стояли на веранді, вийшов у сад, а я за ним. У дальньому кінці саду виблискував ставок, і ми обережно пішли до нього стежкою, викладеною камінням і оточеною встеленою мохом землею.

Стоячи на краю ставка і дивлячись у його зелену воду, ми раптом почули якийсь дивний звук, і обидва підняли голови. Неподалік поверх огорожі на нас дивився хлопчик років чотирьох чи п’яти, який обіруч міцно тримався за гілку. Мацуда всміхнувся й гукнув:

— А, Бочан! Доброго дня!

Хлопчина ще трохи на нас подивився й чкурнув геть. Мацуда усміхнувся і почав кидати у воду корм.

— Сусідський хлопець, — сказав він. — Щодня у цей час він вилазить на дерево, щоб подивитися, як я годую рибу. Але він дуже сором’язливий, і щоразу, коли я намагаюся з ним заговорити, він утікає, — Мацуда тихо захихотів. — Я часто думаю, нащо він із дня в день витрачає на це сили. Тут же нема на що дивитися. Просто якийсь старигань із ціпком, який стоїть над ставком і годує своїх коропів. Цікаво, що його в цій сцені так приваблює.

Я знову глянув на те місце над парканом, де ще мить тому виднілося обличчя хлопчика, і сказав:

— Що ж, нині тобі було чим його здивувати. Сьогодні він побачив двох стариганів із ціпками, які стояли над ставком.

Мацуда радісно засміявся й продовжив кидати корм у воду. Два чи три чудових коропи підпливли до поверхні, і їхня луска засяяла на сонці.

— Військових офіцерів, політиків, бізнесменів, — сказав Мацуда. — Їх усіх обвинувачували в тому, що сталося з нашою країною. Але щодо таких, як ми, Оно, то наш внесок завжди вважався мізерним. Тепер усім байдуже до того, що колись робили такі люди, як ми з тобою. Вони дивляться на нас і бачать лише двох стариганів із ціпками, — він усміхнувся до мене і продовжив годувати рибу. — Тому ми тепер єдині, кому не байдуже наше минуле. Коли такі, як ми з тобою, Оно, оглядаємося назад на своє життя й бачимо, що не все в ньому було правильно, то це не байдуже тільки нам самим.

Та навіть вимовляючи ці слова, Мацуда тоді поводився так, що годі було повірити, буцімто він безнадійно розчарувався в житті. І, певна річ, не було жодних підстав, щоб він зустрів свою смерть розчарованим. Може, він і справді оглянувся на своє життя й зрозумів якісь свої хиби, але неодмінно побачив і багато такого, чим міг би пишатися. Бо ж, як він сам і підмітив, такі, як ми з ним, можуть задовольнятися думкою, що хай що би ми вчинили, ми це зробили в ім’я того, у що свято вірили. Ми, звичайно, наважувалися на сміливі кроки і часто дивилися на світ однобоко; але це достойніше, аніж через брак волі чи відваги так ніколи по-справжньому й не перевірити своїх переконань. Бо ж якщо маєш тверді переконання, то настає момент, коли вже просто негідно ухилятися від чіткої позиції. Я певен, що, оглядаючись на своє життя, Мацуда думав так само.

Одна подія з минулого згадується мені особливо часто — це сталося в травні 1938 року, відразу після того, як мене нагородили премією Фонду Шіґети. До того часу я вже встиг отримати безліч нагород і відзнак, але, на думку більшості людей, премія Фонду Шіґети була ключовим досягненням для будь-якого художника. Крім того, як я пригадую, того самого тижня ми завершили нашу кампанію «Нова Японія», яка виявилася дуже успішною. Отож тоді, як я отримав премію, ми мали безліч приводів для святкувань. Пригадую, як того вечора я сидів у «Міґі-Хідарі» посеред своїх учнів і колег, які знай пригощали мене випивкою й виголошували хвалебні промови на мою честь. Тоді у «Міґі-Хідарі» навідалося безліч моїх знайомих, щоб особисто привітати з отриманням премії; пригадую навіть, як приходив начальник поліції, з яким я доти ніколи не був знайомий. І хоча того вечора я був справді щасливий, ця премія, на диво, не принесла мені ні відчуття тріумфу, ні відчуття самореалізації. Ба більше, все це я відчув лише декілька днів потому, опинившись за містом, у горбистій провінції Вакаба.

Я там не був шістнадцять років — відколи покинув віллу Морі-сана, сповнений рішучості і водночас страху, що майбутнє моє виявиться геть невтішним. І хоча за ці роки я перервав усі формальні зв’язки з Морі-саном, але й надалі цікавився новинами про свого колишнього вчителя, тож добре знав, що його репутація в місті дедалі погіршувалася. Його намагання додати європейського впливу в традицію Утамаро врешті стали сприймати як украй непатріотичні, і хоч час від часу і з’являлися звістки про його виставки, вони рідко мали успіх і завжди відбувалися в чимраз менш престижних місцях. Ба більше, я від кількох людей чув, що він змушений заробляти на життя, ілюструючи популярні журнали. Водночас я не сумнівався, що Морі-сан стежив за моєю кар’єрою і напевно знав, що я став лауреатом премії Фонду Шіґети. Отож коли того дня я зійшов з поїзда на сільській станції Вакаба, то чудово усвідомлював усі зміни, що сталися за цей час.

Стояло сонячне весняне пообіддя, коли я вирушив до вілли Морі-сана горбистою стежиною через ліс. Я йшов повільно, насолоджуючись прогулянкою тими місцями, які колись так добре знав. І весь цей час прокручував у голові, що може статися, якщо ми з Морі-саном знову зустрінемося лицем до лиця. Можливо, він прийме мене як шанованого гостя; або, може, поводитиметься зі мною так само холодно і байдуже, як під час моїх останніх днів на віллі; або ж він може ставитися до мене так само, як за тих часів, коли я був його улюбленим учнем — тобто так, наче ніяких фундаментальних змін у наших статусах і не відбулося. Останній варіант його поведінки видався мені найімовірнішим, отож, пригадую, я почав думати, як мені на це реагувати. Я був рішуче налаштований не повертатися до давніх звичок і не звертатися до нього «сенсей»; натомість планував звертатися до нього як до колеги. І якщо він уперто відмовлятиметься визнавати мій нинішній статус, то я скажу, приязно всміхаючись, щось на кшталт такого: «Бачите, Морі-сан, мені не довелося заробляти собі на життя ілюструванням коміксів, як ви колись боялися».

Через якийсь час я опинився на тій гірській стежці, з якої відкривається вид на віллу, що стоїть у долині, зусібіч оточена деревами. Я на хвильку зупинився, щоб насолодитися краєвидом, як часто робив багато років тому. Повівав свіжий вітерець, і внизу у видолинку легенько похитувалися дерева. Мені стало цікаво, чи віллу реставрували, але з такої відстані побачити це було годі.

Урешті я всівся на траву і продовжував дивитися на віллу Морі-сана. У кіоску на станції купив декілька апельсинів і тепер, діставши їх зі своєї хустини, заходився їсти. І саме коли я ото сидів на горі, дивлячись униз на віллу і насолоджуючись смаком свіжих апельсинів, я раптом відчув, як мене охоплює почуття глибокого задоволення й тріумфу. Його важко описати словами, бо воно не було схоже на те піднесення, яке викликають менші перемоги, — і, як я вже сказав, не схоже на ті відчуття, які я переживав під час численних святкувань у «Міґі-Хідарі». Це було глибоке відчуття щастя, яке породжувала упевненість у тому, що всі зусилля були не марні; що роки важкої праці і безліч переборених сумнівів — усе це було недаремно; що вдалося досягти чогось по-справжньому значущого і визнаного всіма. Того дня я так і не спустився униз до вілли — це мені видавалося цілковито безглуздим. Я просто продовжував там сидіти ще годину, а то і більше, почуваючи глибоке вдоволення й поїдаючи апельсини.

Мабуть, таке судилося відчути далеко не всім. Такі, як Черепаха, — або ж такі, як Шінтаро, — можуть довго плентатися до цілі, компетентні і геть не здатні когось скривдити, але їм ніколи не відчути такого щастя, яке переповнювало мене того дня. Бо такі, як вони, ніколи не дізнаються, як це — ризикнути всім у відчайдушній спробі піднятися над посередністю.

Утім, Мацуда був геть інакший. І хоча ми з ним часто сварилися, наші підходи до життя були однаковісінькі, і я певен, що в його житті теж були один чи два такі моменти. Справді, я не сумніваюся, що він думав саме про щось таке, коли під час нашої останньої зустрічі усміхнено сказав мені: «Принаймні ми працювали в ім’я того, у що вірили, і зробили все, що могли». Бо навіть якщо людина на схилі віку і приходить до переоцінки своїх досягнень, завжди стає легше на серці від думки, що раз чи двічі в житті випадало переживати такі моменти справжнього задоволення, які я відчув того дня на гірській стежині.

Вчора вранці, постоявши на Мосту Сумнівів і думаючи про Мацуду, я пройшовся туди, де колись розташовувався наш квартал насолоди. Цей район відбудували, і його тепер годі було впізнати. Вузенькі вулички, які колись мережили центр кварталу, переповнені людьми і вивісками численних закладів, зникли, а натомість з’явилася широка асфальтна дорога, якою безнастанно їздили туди-сюди вантажівки. На місці генделика пані Кавакамі тепер стояла чотириповерхова офісна споруда зі скляним фасадом. Поруч розташовувалися такі ж самі величезні будівлі, й удень офісні працівники, кур’єри і посильні знай снували з одних дверей в інші. Тепер годі натрапити на якийсь бар, поки не дійдеш аж до Фурукави. То тут, то там досі можна побачити клаптик знайомої огорожі чи старе дерево, які залишилися від давніх часів, але тепер, у новому кварталі, вони видаються геть недоречними.

На місці «Міґі-Хідарі» нині побудований дворик, у який виходять двері відразу декількох офісів, розташованих віддаль дороги. Декотрі з тих працівників, що обіймають керівні посади, лишають у цьому дворику свої автівки, але здебільшого майданчик порожній, і лише подекуди асфальт проривають молоді насаджені дерева. Ближче до дороги у дворику стоїть лавка на кшталт тієї, яку можна побачити в парку. Для кого її там поставили — невідомо, бо я ще ніколи не бачив, аби хтось із цих заклопотаних людей зупинявся, щоб на ній перепочити. Але мені здається, що ця лавка стоїть приблизно на тому місці, де колись був наш столик у «Міґі-Хідарі», й останнім часом я полюбив на ній сидіти. Може, ця лавка і не для всіх, але вона недалеко від тротуару, і ніхто ніколи не заперечував, щоб я там посидів. Учора вранці, коли лагідно світило сонце, я знову сів на ту лавку і якийсь час спостерігав за бурхливим життям навколо мене.

Мабуть, уже наближався час обіду, тому що через дорогу цілі юрби офісних працівників у білосніжних сорочках повиходили з тієї будівлі зі скляним фасадом, де колись стояла забігайлівка пані Кавакамі. І, спостерігаючи за ними, я був вражений, скільки оптимізму й ентузіазму випромінювали ці молоді люди. Я побачив, як двоє молодиків, виходячи назовні, зупинилися, щоб поговорити ще з якимось чоловіком, який саме заходив усередину. Отак вони й стояли на сходах тієї будівлі зі скляним фасадом, сміючись гуртом у променях сонця. Один молодий чоловік, що його обличчя мені було видно найкраще, особливо радісно сміявся, майже з дитячою невинністю. А потім, привітно махнувши один одному, троє колег розійшлися у своїх справах.

Я всміхнувся сам до себе, спостерігаючи за цими молодими офісними працівниками зі своєї лавки. Звісно, іноді, коли я пригадую яскраво освітлені бари й усіх тих, що туди частенько навідувалися, розмовляючи і сміючись дещо гучніше, ніж ті молодики, яких я бачив учора, але не менш добросердно, я почуваю ностальгію за минулим і за нашим старим кварталом насолоди. Однак коли я дивлюсь, як відбудувалося наше місто і як швидко за ці роки все відновилося, мене переповнює щира радість. Схоже, хоч би яких помилок наш народ припустився в минулому, в нього з’явився ще один шанс змінити все на ліпше. Отож цим молодим людям хочеться побажати всього лише найкращого.

Друга світова війна забрала у славетного художника Оно Масудзі сина і дружину. Митець постарів і вже не малює. Він, мов привид, блукає «кварталами насолоди» своєї молодості, де вже немає гейш і не чути натхненних голосів його учнів. Оно заново проживає свою особисту, часом суперечливу історію.

Єдине, що залишилося Оно зараз, — видати заміж дочку, але задля цього він мусить зректися минулого, в якому так важко зрозуміти, де межа між зрадою та відданістю і наскільки велика відповідальність митця — перед викликами історії. Та чи можливо переосмислити спогади і через забуття віднайти щастя? Чи корегує час «правильність» вчинків та дій і чи може перетворити праведника на зрадника, коли хиткий світ навколо змінюється і змінюються його ідеали?

Примітки

1

3 японської «дід» (тут і далі — прим, перекладачки).

(обратно)

2

3 японської «тітка», також вживається як звертання до жінки середнього віку.

(обратно)

Оглавление

Жовтень 1948 року

Квітень 1949 року

Листопад 1949 року

Червень 1950 року

*** Примечания ***