Художник хиткого світу [Кадзуо Ішіґуро] (fb2) читать постранично, страница - 74

обіймають керівні посади, лишають у цьому дворику свої автівки, але здебільшого майданчик порожній, і лише подекуди асфальт проривають молоді насаджені дерева. Ближче до дороги у дворику стоїть лавка на кшталт тієї, яку можна побачити в парку. Для кого її там поставили — невідомо, бо я ще ніколи не бачив, аби хтось із цих заклопотаних людей зупинявся, щоб на ній перепочити. Але мені здається, що ця лавка стоїть приблизно на тому місці, де колись був наш столик у «Міґі-Хідарі», й останнім часом я полюбив на ній сидіти. Може, ця лавка і не для всіх, але вона недалеко від тротуару, і ніхто ніколи не заперечував, щоб я там посидів. Учора вранці, коли лагідно світило сонце, я знову сів на ту лавку і якийсь час спостерігав за бурхливим життям навколо мене.

Мабуть, уже наближався час обіду, тому що через дорогу цілі юрби офісних працівників у білосніжних сорочках повиходили з тієї будівлі зі скляним фасадом, де колись стояла забігайлівка пані Кавакамі. І, спостерігаючи за ними, я був вражений, скільки оптимізму й ентузіазму випромінювали ці молоді люди. Я побачив, як двоє молодиків, виходячи назовні, зупинилися, щоб поговорити ще з якимось чоловіком, який саме заходив усередину. Отак вони й стояли на сходах тієї будівлі зі скляним фасадом, сміючись гуртом у променях сонця. Один молодий чоловік, що його обличчя мені було видно найкраще, особливо радісно сміявся, майже з дитячою невинністю. А потім, привітно махнувши один одному, троє колег розійшлися у своїх справах.

Я всміхнувся сам до себе, спостерігаючи за цими молодими офісними працівниками зі своєї лавки. Звісно, іноді, коли я пригадую яскраво освітлені бари й усіх тих, що туди частенько навідувалися, розмовляючи і сміючись дещо гучніше, ніж ті молодики, яких я бачив учора, але не менш добросердно, я почуваю ностальгію за минулим і за нашим старим кварталом насолоди. Однак коли я дивлюсь, як відбудувалося наше місто і як швидко за ці роки все відновилося, мене переповнює щира радість. Схоже, хоч би яких помилок наш народ припустився в минулому, в нього з’явився ще один шанс змінити все на ліпше. Отож цим молодим людям хочеться побажати всього лише найкращого.

Друга світова війна забрала у славетного художника Оно Масудзі сина і дружину. Митець постарів і вже не малює. Він, мов привид, блукає «кварталами насолоди» своєї молодості, де вже немає гейш і не чути натхненних голосів його учнів. Оно заново проживає свою особисту, часом суперечливу історію.

Єдине, що залишилося Оно зараз, — видати заміж дочку, але задля цього він мусить зректися минулого, в якому так важко зрозуміти, де межа між зрадою та відданістю і наскільки велика відповідальність митця — перед викликами історії. Та чи можливо переосмислити спогади і через забуття віднайти щастя? Чи корегує час «правильність» вчинків та дій і чи може перетворити праведника на зрадника, коли хиткий світ навколо змінюється і змінюються його ідеали?

Примітки

1

3 японської «дід» (тут і далі — прим, перекладачки).

(обратно)

2

3 японської «тітка», також вживається як звертання до жінки середнього віку.

(обратно)