Гарні дівчата [Тимофій Гаврилів] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (61) »
Тимофій Гаврилів Гарні дівчата
Перед тим як висадилися інопланетяни
Вона мешкала в сусідньому будинку. Наш будинок, потім подвірʼя, потім її будинок, потім знову подвірʼя, і так чотири рази. Будинки всі однакові, і подвірʼя всі однакові, лише між третім і четвертим будинками подвірʼя спадало вниз; ми ходили туди на лижі. Я зовсім не пригадую її взимку. Віка асоціюється в мене з цвітінням перших дерев, відтак літо, а на початку осені вона одночасно зі шкільним дзвоником, який кликав до навчальних приміщень, кудись зникає. Ми всі кудись зникаємо. Себе мені теж важко прилаштувати. Ось я блукаю спорожнілим подвірʼям, наче пустелею. Ніби я на якомусь Марсі. Нічого не можу второпати. Химерне почуття виповнює мене. Час осипається бурштиновими згустками з каштанів. Я набиваю ним кишені, а вдома берусь майструвати фігурки. Час постає в подобі жирафи, що тягнеться по зелений листок, наче знає, що той скоро зівʼяне, їжака з настромленими на голки плодами, довгої гусені з багатьма короткими ніжками і роздвоєним хвостом. Я виставляю їх на підвіконня, а навколо розкладаю решту каштанів, милуючись візерунками. Час подібний до чеських меблів: такий самий блискучий, наче лакований, темно-коричневий, з вигадливими дугами під лаком. Лише шафи, на відміну від часу, не втрачають блиску. Одна стояла в моїй з братом кімнаті, друга — у вітальні. Наша була заповнена братовими книжками, а на відкритій верхній полиці — вітрильник, подарунок мені зі школи на уродини. Він плив на матових хвилях, вплавлений у скло. Невидимий вітер напинав вітрило. Чеські меблі будуть у всіх книжках, які я написав і напишу і в яких дія розгортатиметься в тому часі і просторі. Коли час тьмяніє і всихається, мати нишком, як мене немає вдома, прибирає його. Я не вірю, що всі могли щезнути. Раптом мені стає лячно. Забігаю в підʼїзд і дзвоню в Павлові двері. Ніхто не відгукується. Чую по той бік шарудіння, і чиєсь око припадає до вічка. — Це я, — кажу, чомусь спершу пошепки, а потім голосніше. Тиша. Я ще трохи чекаю, а тоді стрімголов вилітаю надвір, перестрибуючи через сходинки. У підʼїзді ще самотніше, ніж зовні. І сутінно. Задираю голову, Павло стоїть на балконі другого поверху і нетерпляче дивиться на мене. Він запитує: — Ну? — Чому не відчинив? — Чого тобі? — Виходь. — Ти що, мені треба вчитися. — Мені теж. — Ти знаєш, скільки всього задали! Павло трохи занудний. Варто йому забути про навчання, як він робиться нормальним пацаном. Річ, однак, у тім, що про навчання він не забуває — хіба влітку і то не на цілий день. Павло відмінник. Учителька напророкувала йому карʼєру професора. Згодом він справді став ним і викладав математику в педагогічному інституті. Це вже пізніше наш педінститут підвищили, надавши йому статусу університету. Так президент, збираючись на другу каденцію, підкуповував місцеву еліту; не тільки в нашому місті. Я не знаю, як Павло може йти з портфелем, зосереджений і незворушний, не помічаючи ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки, ніби він жодного разу не гойдався, не ганяв з нами мʼяча, не зʼїздив на лижах. Мабуть, тому, що ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки давно вже немає, як і немає каштанових фігурок на підвіконні. Він обмежується сухим і суворим «Добридень!», тоді як мені прагнеться почути «Привіт!» або «Здоров!». Мені хочеться розтермосити його, наче від того з нього спадуть лихі чари. Я уявляю, як розсипається оболонка, в яку увʼязено того попереднього, справжнього Павла. «Одного дня на нашій планеті висадилися космічні істоти. Вони взяли нас у полон, помістивши у великі оболонки, які набрали наших форм і вигляду. Вони підмінили нас, проте нами вони не були». Переконливішого пояснення в мене немає. — Ти знаєш, скільки всього задали! — Павла обурювала не кількість домашніх завдань, а легковажність, з якою я насмілився потурбувати його. Я видавався сам собі, ніби вештаюся без жодного заняття. — Та ну тебе, — махав я розчаровано. Більше нічого не сказавши, Павло зникав у помешканні. Ще трохи побродивши, я вертаюся додому. Вчитися не хочеться. Беру книжку і пробую читати, проте читання також не йде. Я відкладаю її набік і мрію. А тоді неохоче беруся за домашні завдання. Що там у нас сьогодні? Сьогодні щойно вівторок — це жахливо; до неділі ще чотири дні. Я загинаю пальці, сам собі не вірячи. Географія, твір, хімія і, звісно, алґебра. Твір я відкладаю на потім, хапаю алґебру і чимдуж біжу з нею до Павла. Я знову під його дверима: як таке можливе — двері його помешкання такі самі, як мої, а алґебру він знає краще за мене?.. Натискаю дзвінок; цього разу я дзвоню наполегливіше і довше. Павло не відчиняє. Я вилітаю надвір. Він уже стоїть на балконі і чекає на мене. — Нащо ти дзвониш, як на пожежу? — А чому ти не відчиняєш? — А з якого дива я повинен відчиняти? — буркає Павло. Павло нагадує пугача на дереві, який ще добре не вбився в- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (61) »
Последние комментарии
2 часов 12 минут назад
6 часов 27 минут назад
8 часов 45 минут назад
10 часов 35 минут назад
16 часов 20 минут назад
16 часов 26 минут назад