Драбина [Євгенія Кузнєцова] (fb2) читать онлайн

Драбина. Євгенія Кузнєцова

Багаж минулого 

— Якби сюди хоч дві курки, — сказала Григорівна, дивлячись через кухонне вікно надвір. Надворі росло товсте оливкове дерево і стояв викладений плиткою столик. 

Григорівна, огрядна яскрава жінка середніх літ і завищених амбіцій, усе життя працювала естрадницею по санаторіях, кораблях і партійних зборах, але коли її витіснили молодші конкурентки, залюбилась у городництво, курей і кроликів. Не полишивши любов до люрексу, мережив і блондинистих кучерів, вона вбивала кроликів голими руками і глибинно досліджувала питання курячої продуктивності. 

— А куди вони гадить будуть, не скажете? — спитав Толік. Толік робив собі третю каву за ранок. Синці під його очима були сині, як море. Вночі мама стукала йому у двері і веліла лягати спати, наче йому знову тринадцять. Спати Толік не лягав, але купив безшумну клавіатуру й навчився друкувати без жодного звуку. 

«Мені вже четвертий десяток, а я досі шифруюся від мами», — думав ночами Толік, боячись посунути стільця, щоб звук його коліщаток нікого не розбудив. Ранки були напружені, бо мама любила виховувати Толіка, а до неї радо приєднувались Григорівна й Анатолій Степанович. 

— Знав я одну женщіну, — обізвався Анатолій Степанович, — у неї була одна курка. Угадайте, звідкіль вона була? 

— З-за порєбріка, — озвалась мама. 

— От-от! Ну от що вам, Григорівно, дадуть дві курки? Який з них толк? 

— Раз по раз та й знесли б яєчко, — сказала Григорівна, — гляньте, яке воно худе. 

Толік приречено глянув на свої жилаві бліді руки, на худі коліна і виразні вилиці. Здавалось, що в його темних очах хлюпала кава, як на дні кружки. 

— А потім ви куди їх дінете? — зробив спробу звернутись до раціо Григорівни він. — Зоозахисників шукати будемо? Чи вони у мене до пенсії житимуть? 

— Толя-Толя, — обізвався до племінника Анатолій Степанович, — зовсім ти від жизні одірвався. Потім Григорівна їх заріже. 

— Господи! — закотив очі Толік і залпом допив каву. 

— Хоча знав я одну женщіну… Угадайте, звідкіль вона була? — спитав Анатолій Степанович. 

— Я догадалась, — сказала мама. — То що вона? 

— Та ні, — відказав Анатолій Степанович, — ця була наша, але вона була з тих, що обнімаються з деревами. 

— Заради спасіння природи? — спитав Толік. 

— Не знаю, заради чого, але кури в неї вмирали своєю смертю. Я і не знав, що кури уміють старіти, а її кури, бува, кульгали від старості. Ви знаєте, — Анатолій Степанович перейшов на шепіт, — у тих курей навіть зморшки були коло очей! А потім вона поступово ховала їх за хатою. 

— А моїх, — зітхнула Григорівна, — ніхто не поховає. 

Кури Григорівни лишились під Харковом. Можливо, вони поглохли від артилерії і повмирали, можливо, їх з’їли корінні москвічі і представники менших провінційних російських міст, а може, вони здичавіли, виростили густі розмашисті крила і полетіли в теплі краї, де немає зими. 

— Я читав, — сказав Толік, — що свійська свиня вже на другий рік на волі обростає жорсткою шерстю і починає рохкати, як вепр. 

— Навряд у моїх курей виросте шерсть, — відповіла Григорівна. 

Минуло вже два тижні у цій хаті і в цьому складі, і Толік мимоволі став патріархом і спонсором великого роду: дядько Анатолій Степанович, мама із двоюрідною тіткою Григорівною, сестра в комплекті з подругою, а до них ще й коти і собака. У жахливому сні Толік не міг собі уявити такого життя у такій страшній комбінації. 

Анатолія Степановича, свого двоюрідного дядька, він змалку міг терпіти тільки на великі свята та й то недовго. Тривале перебування з іншими людьми Толіку давалося взагалі важко. 

— Колись та й буде війні кінець, — Анатолій Степанович під’їхав до кухонних дверей. — Оце якби мені другу ногу, я б пішов служить. 

— Не упевнена я, Степановичу, що ти і з двома ногами щось би вислужив, — сказала Григорівна. — Ти — людина аналітичного складу ума. 

Дядькова аналітика, проте, все частіше зводилась до прокльонів, наче у ньому прокидалась його бабка, з якою він жив тільки до семи років, але вона в ньому проростала з віком все дужче, ніби воскресаючи. А з ногою Анатолію Степановичу довелось розлучитись, як тільки померла його дружина. Він дуже тужив за нею (ногою), бо після смерті дружини збирався «нарешті пожить». 

— Ти мене, Толя, погано знаєш, — казав він племіннику. — Може, я б обв’язався динамітом, втерся б їм у довіру і підірвався. 

— Вже бачу, як ти втираєшся у довіру, обв’язаний динамітом, — сказала Григорівна. 

З обличчя її ще не зійшла мрія про курей. Вона дивилась і візуалізувала їх у дворі, як вони там радісно гребуться і без жодної конкуренції дістають з пальмових заростів місцевих ящірок, жирних черв’яків і слимаків. А ті здаються без спротиву. Уявляла і те, як вона у своєму люрексовому платті збирає яйця і каже: «От бачиш, Толічку, от тобі і яєчко до сніданочку!». 

— Знаєш, — казав Толік сестрі в коридорі увечері, як всі нарешті повлягалися спати, — я б уже й сам обв’язався динамітом, аби тільки це все закінчилось і аби забрати із собою побільше цих сук. 

— Угу, відклади на пізніше, — відповіла Іруся, позіхаючи, — на що ми тут жити будем? 

Іруся була сердита і спокійна, привезла ще з собою таку ж злу і приречену на вигляд подружку: чорноброву, смагляву й міцну на ногах. 

— Ну не будемо ми тут з тобою вічно, — казала Іруся, — або пан умре, або осел здохне. 

Толік візуалізував себе в ролі осла, і вмирати йому не хотілось. Тож як раптовий сімейний патріарх, усвідомлюючи несподівану і дошкульну відповідальність за цілий гурт людей, він навіть зайнявся здоров’ям, щоранку бігаючи шість кілометрів — вниз до дороги між оливковими полями і назад, уздовж виноградника. Біг давав йому можливість хоч якось побути на самоті. Крім того, мама протягом Толікового робочого дня раз у раз стукала в двері і несла то каву, то бутерброд, то пиріжечок, то дерунчик, то голубчика, і це все не рахуючи обідів. Толік помітив, що втрачає марафонську форму. «Розжертися під час війни, — думав він, — це просто стидно». 

Кожне його вибігання о шостій ранку з хати неодмінно супроводжувалось осудливим поглядом Анатолія Степановича. Той уже сидів о цій порі на кухні разом із Григорівною. Анатолій Степанович спеціалізувався на кришінні — він під’їжджав до підвіконня і кришив то огірки, то помідори, то петрушку, то часник. Всі кришеники були однакові, з рівними краями. Хіба тільки не шикувались у борщах і салатах. Коли Толік вибігав, Анатолій Степанович піднімав очі і оголошував Григорівні: «Побіг». 

— Ну то хай біжить, — казала приречено Григорівна. 

— Це некорисно для колін, — озивалась мама. 

Вона вже робила спроби зупинити Толікове бігальне безумство, заламуючи руки і погрожуючи артритом. Не подобалось воно і Григорівні — як черговій по кухні, їй було шкода кожної потраченої дарма калорії, тому вона з жалем дивилась на Толікове вибігання за ворота і уявляла, як він втомиться, коли бігтиме назад під гору. 

— У дитини не останеться ніяких сил, — з жалем казала вона і місила тісто. 

Сьогодні мали бути вареники на пару. Величезні, як долоня Анатолія Степановича. 

— У мене матір була з Лохвиці, царство їй небесне, — казала Григорівна, — так у неї вареники були такі, що два вже не подужаєш! 

Толік часом думав, що все це нагадує якийсь ретрит, де кожного з учасників перед порогом просять лишити своє минуле життя. Доречно було б усім взяти нові імена й очиститись від тягаря уявлень одне про одного. Натомість Толік мав забагато усталених уявлень майже про всіх у цьому домі. 

Ось Анатолій Степанович із розстебнутою сорочкою поверх волохатих спітнілих грудей, ще з обома ногами, бере його малого на руки і каже: «Хочеш, покажу, як коні кусаються?» — і регоче. А живіт його при цьому труситься і перекочується під Толіковими ребрами. Анатолій Степанович пишався, що малий Толік був названий його іменем, бо сам дітей не мав, а Толіку від цього було ще страшніше. 

На сонці він роздивлявся на власних грудях пух і думав, чи буде він точно такий, як дядько: волохатий, як воскова модель печерної людини у краєзнавчому музеї. Щоразу на екскурсіях після жахливого чучела орла із розмахом крил у два метри, який змусив малого Толіка жити, з острахом вдивляючись у вишину, він задивлявся і на печерну людину, яка з виду була точно як Анатолій Степанович, тільки худіша. 

Виріс Толік інакшим: довгов’язим, із фемінним, занадто правильним обличчям, легким рівним волоссям і глибокими печальними очима, які тільки те й робили, що дивилися в екрани, що протягом Толікового життя ставали все кращими й дорожчими. Із приземистим Анатолієм Степановичем, який мав сиплий голос, вузькі очі й цупкі кучері по всьому тілу, вони були схожі тільки ім’ям. 

Не лишила за порогом свій завжди сполоханий образ і мама. Та ще гірше, що вона не лишила за порогом Зусю і Друсю. 

Зуся була сіро-брудного тьмяного кольору із постійно замурзаною мордою, надірваним вухом і зверхнім поглядом. А Друся, навпаки, була охайна, блискуча, абсолютно чорна кицька. Друся була Зусі свекрухою. Тобто Зуся була Друсі невісткою. 

— Мам, — казав Толік, — я й серед людей не розберу, хто кому хто, а ти мені розказуєш про котячі родинні стосунки. 

— Толя, — втручалась Іруся, Толікова сестра, — що тут складного? Ну ясно, що ти звалив у свою Іспанію і не слідкував за котячими справами, як колись, але Зуся і Друся лишились останніми спадкоємицями нашого великого котячого роду, що починався Матільдою і завершиться, очевидно, Зусею. 

Іруся теж не лишила за порогом ані повчального тону старшої сестри, ані свого зверхнього ставлення до меншого брата, наче він і досі ходить зарьований, бо почув за три кілометри трактора.

Згадка про основоположницю котячого роду Матільду розлилась всередині у Толіка теплом. Ось вона приходить до нього в ліжко через прочинене у садок вікно, а в садку стоять темними тінями груші. Матільда навчила його не боятися нічних монстрів, бо вона виринала нізвідки на підвіконні — сіра, як тінь, із білою плямкою на грудях. Але Зуся і Друся ніяк Матільду не нагадували. Вижарені на сонці, облізлі від спеки і котячого стресу від дороги в кілька тисяч кілометрів, невістка зі свекрухою апатично валялися попід деревом, а їсти просили сиплими голосами. Причому якщо Зуся починала пищати, то свекруха її била, і тоді невістка теж переходила на сипіння. 

— Друся мала сина, а Зуся з тим сином народила кошенят, одне з них тепер в Люби живе, — спокійно пояснила мама. 

— А де Люба? — спитав Толік. 

— У Швейцарії. 

Тепер половина вулиці була як не у Швейцарії, то у Швеції чи й навіть Шотландії. А можливо, мама просто плутала всі ці назви і називала випадкову країну на «ш» щоразу, як Толік питав, де хто. Тепер він згадав Любу — свою першу любов, старшу на вісім років дівчину, яка жила на тій самій вулиці і будила в Толіковому серці незвідані ще тоді почуття. І коли мама показала на екрані телефона якусь моцну жінку з яскравою помадою на тлі безкраїх швейцарських (чи шведських?) газонів, Толік для себе вирішив, що не замінятиме цим образом юну Любу в короткому платті у вишині шовковиці. Він швидко відвів погляд, щоб туди не влізли ці шотландські (чи швейцарські?) газони, та червона помада, та грудаста жінка, а щоб там лишилась темненька ніжна Люба в обрізаних із штанів шортах. 

Григорівну з дитинства Толік пам’ятав погано, хіба її сумку з леопардовим принтом всередині, звідки вона діставала кіндери і парфуми, ту шкодливість та ексцентричність, яку вона приносила із собою в квартиру з гастролей, сміючись із мамою на кухні і все вимагаючи від Толіка, аби той зачинив їм двері, бо розмова недитяча. Григорівна після естради висаджувала на вікнах розсаду авокадо, любила техніки умеблювання «по феншую» і знала енергетику вазонів, розводила курей і кролів. Всі ці звички, разом із темно-червоною «ніссан мікра», вазонами, кролями і феншуєм, довелося покинути. Із ексцентричного Григорівна привезла кілька халатів, запас червоного лаку для нігтів і Владіка. 

Владік був йоркширським тер’єром. На голові носив заколку, не мав половини зубів, засмоктував бороду, коли їв, і постійно гавкав на Зусю і Друсю, хоча свекруха з невісткою робили вигляд, що Владіка не існує. А той гавкав, слинився, і здавалось, зараз упаде і від переживань умре. 

Григорівні було трохи незручно, що Владік названий на честь Валдіса Пєльша, російського ведучого «Угадай мєлодію». Колись у молодості Григорівна ним захоплювалась, а тепер, як і решті по той бік війни, бажала смерті. Тавро імені Валдік ніс із собою вже шістнадцятий рік. І хоча всі звали його Владік, певна схожість із Пєльшем у них була. 

Не привезла з собою багажу минулого тільки Поліна. Хіба свої бездонні темні очі й коробку з антидепресантами. 

Хата

Хату Толік купував для себе. Кабінет, підвал, де стоятиме пінбол, спальня з плазмою і плейстейшном, бібліотека коміксів на всю стіну, ванна з лампочками уздовж стелі, які б керувались пультом, тераса з кріслом і гірляндою сонячних ліхтариків, жовті подушки, абстракціоністський килим… Усе це Толік уявляв, коли вишукував собі хату з потенціалом, де ніхто йому не вказуватиме, що і як робити, де він не враховуватиме нічиїх інтересів, де не буде однієї кімнати на двох із сестрою, розділеної ширмою, яку вибрала сестра, — у японську рожеву сакуру. Не буде у хаті і двоповерхових ліжок із однокурсниками, на яких вони, закрившись простирадлами, кохаються зі своїми дівчатами, не буде спільних сковорідок і каструль, а буде міксер для коктейлів, що, ревучи на всю хату, збиватиме лід на смузі. Не буде також бородатих турецьких студентів із різким запахом одеколону і гелю для волосся та їхніх спраглих до любовних пригод дівчат, не буде спільної вітальні з одним на п’ятьох телевізором, де постійно гратиме збірна Туреччини свої нецікаві матчі, або на тлі йтиме по колу «Теорія великого вибуху» чи «Офіс». Не буде і нестудентського сусіда — печального Рауля з бездонними очима і таким самим бездонно-сумним, важким дес-металом, постійно увімкненим або так, або в навушниках. Ця музика вчувалася Толіку і на вулиці, і у ванній, і навіть коли з головою пірнути в море, то й там риби наче роззявляли рота у такт дес-металу. 

А що було найголовніше — ця хата розташована рівно за чотири тисячі кілометрів від дому, а тому мама не принесе відро черешень, не змусить бігти на базар по абрикоси на варення і навіть не подарує покривало з оленями, яке вона давно відкладала Толіку. Хай покривало забирає Іруся. Разом із сервізом з голими жінками, які під грецькими оливами обмахуються віялами. І на день народження Толік не кликатиме всю родину, яка хором питатиме, чи не надумав він женитись і чи є в нього дівчина. 

Толік так часто уявляв собі своє царство зі смарт-лампочками, кавоварками й іграми, що мрія про хату перетворилася на місію його життя. Коли нарешті з’явилося достатньо грошей, Толік узявся за пошуки. Брав машину, їздив по усіх околицях, говорив з десятками рієлторів, підписався на сотні розсилок і шукав хату з потенціалом. Він не хотів готової, бо такої готової не існувало. Тож Толік вишукував те, що перетвориться на хату його мрії. Та й сам акт переродження, перетворення чужої коробки на власне царство мало бути окремим задоволенням. 

У лютому Толік підписав угоду про купівлю-продаж. Невелика, з потенціалом, потаємними кімнатками, підвалом (пінбол Толік купив заздалегідь, він стояв у Раулевому гаражі) і обіцянкою солодкого індивідуалізму упереміжку із гедонізмом і дитинкуватістю. 

За три дні по тому як Толік власними ключами відкрив хату, сів на старий диван, розшитий золотим гобеленом із зеленими китицями на подушках, і дивився на пасторальний пейзаж з кіньми, що висів на стіні, почалася війна. А вже на п’ятий день він забирав з кордону маму, сестру, дядька, Григорівну і Поліну. 

— Толя, як в тебе красіво! — сказала Григорівна, зайшовши в коридор. 

Коридор, заклеєний смугастими шпалерами, був обвішаний вишивками. Хазяйка хати з потенціалом була фанаткою вишивання. Вишивка висіла на всіх стінах: у коридорі, спальнях, вітальні, на кухні, у ванній і в туалеті внизу. Уздовж сходів нагору висіли вишиті імена, ймовірно, всіх онуків чи правнуків покійної: Пауль, Марікармен, Марія, Карла, Марісабель, Марівікторія, Кармен. Здається, Пауль був єдиним онуком. Букви імен закручувались у химерні візерунки, обшивались квітами, оливами і кошенятами. У нішах вздовж сходів висіли розп’яття і маленькі ісусики, які підсвічувались електросвічками — такими, які запалюють за п’ятдесят центів у католицьких церквах. На другому поверсі в кінці коридору стояла Діва Марія, а поруч із нею — єгипетська чорна кішка. Вони чимось нагадували одна одну. 

У Толіковій спальні, саме там, де на всю стіну мав бути проєктор, висіла «Тайна вечеря» — Ісус зі своїми учнями. Репродукція була вишита золотом, а прямо під картиною вишита її назва, якщо раптом комусь бракувало освіти зрозуміти, що за робота прикрашає спальню. Толік підкладав під голову золоту подушку, а йому прямо в ліжко дивились усі Ісусові учні. Він з ними поспав кілька днів, а тоді зняв картину, притулив її обличчям до стіни, і між «Вечерею» й стіною поселився павук. Павуків у хаті теж не бракувало. Марікармен (так звали покійну власницю, і на її ж честь, мабуть, назвали онуку), видно, вже не ставало зросту, сил чи зору дотягтися до закутків, де жили павуки, тому вони користувалися її неміччю і зайняли всю зону, куди не діставала її стареча рука із віником. 

— Я й не знала, — казала Іруся, — що ти така релігійна людина. 

Вона очевидно знущалась, це розумів тільки Толік, а всі решта кивали: треба ж таке, стільки ісусиків тримає Толя у хаті! 

Мамі дісталась тематична грибна спальня — там усі стіни були обвішані вишитими грибами. Часом гриби у великі плетені кошики збирали жінки в якихось ризах із оголеними грудьми. Іноді серед грибів попадались овечки та янголята. Мамі подобалось. 

Кухня мамі не подобалася скляними дверима. «Не дуже затишно», — сказала вона, зайшовши туди вперше. А потім, коли Толік привіз торбу продуктів і мама розклала їх на полиці і полички, якими були завішані кухонні стіни, вона ніби змирилася з цією кухнею й обережно висипала на стільницю горбик борошна, зробила у ньому ямку і влила туди дріжджову водичку. Поки її руки вимісили тісто, кухня вже стала рідною. Це як наче ти вперше з кимось обіймаєшся — ось іще запах і відчуття тобі незвичні, але поступово звикаєш. Відтоді як мама вперше глянула на кухню як на поле для пагорба борошна, тісто почало переслідувати Толіка всюди. У всіх кутках воно підіймалось, булькало, шипіло й пирскало. А скляні двері Григорівна завісила шторкою зі старого фартуха.

Ірусю Толік поселив у кімнату із дорослими янголами і пейзажами. Центральним елементом кімнати був архангел із потужними крильми. Під ним висіла маленька картинка із суницями, а на дверях — вишитий алфавіт. 

— Може, вивчиш нарешті абетку, — сказав Толік Ірусі. 

— Толя, хто знав, що ти такий фанат вишитих янголів! — сміялась Іруся, поки Толік, стоячи між двома янголами, діставав із шафи розшиті золотом покривала, щоб постелити Ірусі. Своїх він надбати не встиг — добре, що Марікармен не мала звички нічого викидати. 

Толік намагався дзвонити нащадкам хазяйки дому і просив рієлторку уточнити, чи не хочуть вони щось забрати з хати — якийсь десяток янголят та ісусів, чи хоч би Діву Марію із коридору на другому поверсі. Втім, рієлторка, молода чорнява бізнес-леді на сріблястому джипі, сказала, що Толік може все викидати, бо нащадки — і Пауль, і Марікармен, і Марія, і Карла, і Марісабель, і Марівікторія, і просто Кармен — давно живуть у Каліфорнії і не мають жодного наміру вирушати в експедицію за ісусиками. 

— Хіба їм не хотілося б забрати хоч якісь вишивки? — питав Толік. 

Рієлторка курила на стоянці і хрипло сміялась: 

— Не переймайся, — казала вона, — викидай! Знаєш, скільки я такого на роботі надивилась? Минулого тижня продала хату разом із колекцією садових гномів. Там навіть були садові гноми-геї. 

— Звідки ти знаєш, що вони геї? 

— Вони цілувалися. 

Так Толік і опинився сам на сам із янголятами, ісусиками і вишитими іменами людей, яким ці вишивки виявились непотрібними. Усе решта разом із пінболом, смарт-лампочками і ремонтом для себе виглядало тепер до смішного непотрібним і нереальним, поки хата із вишивками повнилась людьми у біді. Та й сам Толік, хоч і їздив до матері без особливого бажання, тепер відчував якийсь потяг навіть до тієї кімнати, розділеної навпіл японською ширмою у сакурах. 

Контролювати вишивки і янголят Толік міг тільки точково. Він уже якось склав цілу коробку керамічних янголят, і вони дивилися на нього з картонних глибин. Виніс спершу на смітник, поставив коробку біля баків, але на ранок побачив, що їх ніхто не забрав. Тільки хтось узяв покрутити в руках і кинув поруч, відбивши янголяті руку. Виставив на продаж: «Янголята в різних позах, автори невідомі, ретро, два євро десяток». Ніхто не писав. Янголята лежали в коробці на кухні між ящиками помідорів, баклажанів і кабачків, які у промислових масштабах готували мама з Григорівною. 

Григорівна знайшла у себе в кімнаті, яка переважно була обвішана квітами та лимонним деревом у натуральну величину, коробку із незакінченою вишивкою і взялася вишивати. Марікармен була б рада. 

Хата була вузька й висока: підвал, вітальня і кухня внизу, дві спальні нагорі і ще дві спальні на третьому поверсі. Третій поверх був наче закинутий — імовірно, Марікармен в останні роки свого життя вже не могла сюди дійти. Про це говорила і концентрація вишивки. Що нижче, то вищою була щільність вишитого в інтер’єрі, як наче розріджене повітря третього поверху ще дозволяло Марікармен зберігати здоровий ґлузд. Тут на стінах ще подекуди були фото — усміхнені діти, голі немовлята в мереживних візках, молода дівчина на тлі фотошпалер із пальмами. 

На третьому поверсі Толік збирався поставити телескоп і дивитись на зорі понад виноградником. Натомість він жив із вишитою «Тайною вечерею», ісусиками, фотографіями чужих дітей та онуків, а в іншій спальні жила Поліна. Вони зустрічалися зранку в коридорі, де за старою традицією був підведений умивальник з керамічними кранами і на кожному була намальована квітка соняха. 

— Знаєш, — сказав якось Толік зранку, коли вони з Поліною зустрілись біля умивальника, — Антоніо Ґауді любив соняхи. Він навіть цілий соняшниковий будинок побудував, де всюди соняхи-соняхи-соняхи. 

Він дивився на Поліну в дзеркало, поки вона нахилилась умитися. 

— У мене соняхи асоціюються зовсім з іншим, — відказала Поліна. — А колись, — вона підняла очі на дзеркало, — я їх просто любила як квіти. Як Антоніо Ґауді. 

Біля умивальника Поліна пила жменю таблеток. Толік знав тільки, що вона на антидепресантах, йому це пояснила Іруся, бо коли він вперше побачив у Поліниній блідій маленькій руці цілу жменю ліків, то подумав, що вона хоче вкоротити собі віку. Його здивувала власна егоїстична думка, що найбільше в цій ситуації його лякало те, що треба буде везти її в лікарню і говорити там із людьми, а потім займатись документами та екстрадицією тіла. За останні два тижні будь-яке спілкування з людьми для Толіка стало ще нестерпнішим, ніж зазвичай. 

Анатолій Степанович, Толіків дядько, жив у підвалі, звідки був вихід на задній дворик і вхід на кухню. Толік змайстрував з’їзд зі сходинки для дядькового візка. Анатолій Степанович міг виїжджати на спостережний пункт на кухню і звідти питати: 

— Ну, скільки там? 

— Та вже скоро шість, — відказувала з вітальні Іруся, перевіряючи каунтер мертвих ворогів. 

— Мало… — звично казав Анатолій Степанович. Йому завжди було мало. Анатолій Степанович був стратег: окрім геніальної ідеї обв’язатись динамітом і вмерти, він завжди знав, звідки, як і чим треба було наступати і як боронитись, хоча в описах своїх стратегій часто збивався на рясні прокляття. 

Поліна 

Перші десять днів йшов безкінечний дощ, потім йому на зміну прийшла пекельна волога спека. Поліна сиділа поруч з Ірусею, поки та, виклавши ноги на стіл, кричала: «От суки! Суки! Ви це бачили?». Поліна просто дивилась поперед себе з опущеними повіками і піднятою однією бровою. Ця брова наче жила своїм життям, незалежним не тільки від другої брови, а й від самої Поліни. Часом здавалося, що це єдине живе, що у неї лишилось. Вона ніби заціпеніла і оживала тільки тоді, коли бачила Друсю — та чимось нагадувала її. Така ж чорна, такі ж напівзаплющені повіки і довгий, важкий погляд. Тоді Поліна усміхалась і гладила кицьку тільки вказівним пальцем, а Друся поступливо піднімала свою блискучу голову назустріч пальцеві. 

— Доцю, — спитав якось Анатолій Степанович, — а де всі твої родичі? 

— Я на цім світі кругла сирота, — відказала Поліна. 

Згодом виявилось, що Полінина мама в цілковитому здоров’ї викладає філософію в окупованому Криму. Поліна постійно носила великі смугасті футболки і темні сорочки з довгим рукавом. 

— Наділа щось би в талію, — казала Григорівна, — у тебе ж непогана фігура! 

— Для кого їй тут вдягатись? — питала мама. 

Толік при цьому аж голову підняв від телефона — його тут не вважали за чоловіка. 

— Женщіна одягається для себе! — сказала Григорівна. І сама вона дійсно була одягнена для себе — помаранчевий халат у великі чорні квіти. Губи вона теж фарбувала для себе. І, можливо, трохи для Владіка, бо той дуже реагував на червоні губи, намагаючись дострибнути і їх лизнути. Пес мав гріха — любив їсти помаду. 

— Суки! — знову закричала Іруся. 

— Не розказуй мені, — казала мама. 

Мама не хотіла читати новин і знати, куди що прилетіло, де скільки тіл знайшли. Толік і так бачив, що мама вечорами плаче, і просив сестру вберегти її від усіх подробиць. 

Але там, де Іруся стримувалась, обов’язково підключалась Григорівна, яка була підписана на всі можливі трешові канали, де з подробицями, правдивими і неправдивими, автори набирали собі спраглих до жахів підписників. Хоча жахів було достатньо і в коротких реченнях новин, бо кожен ракетний удар комусь із дому відгукувався чимось знайомим, пекучим, рідним. 

— Куди прилетіло? Я там деруни у прошлом році їв, — казав Анатолій Степанович, — такі деруни були, як долоня! Отакі! — він підніс угору свою грубу волохату руку. — А всередині — м’ясо! 

— Ото вже лишнє, — відзивалась Григорівна. 

— І гриби! 

— Господи! — казала Поліна. 

— І шкварки! — кричала з вітальні Іруся. 

Поліна ходила на місцевий базар і приносила додому фрукти. Часом несла в рюкзаку кавун і в двох руках ще пакети з персиками, черешнями й абрикосами. Одягнена була в колоніальні бежеві шорти і чорну сорочку. 

— Ти б лучче, Толя, замість отого, щоб бігати аби- куди, на базар би бігав, — сказала якось Григорівна, виглядаючи, як за ворітьми із клунками з’являється Поліна. Ноги її засмагли по лінії шортів. Це було видно, коли вона сідала і шорти задирались вгору. 

Толіку було совісно, що дівчина сама тягає таке тяжке, і він поїхав на базар машиною. Привіз чотири кавуни, персиків, абрикос і слив. Як вже всі повечеряли, Іруся накричалась «суки», Анатолій Степанович поїхав до себе униз, Зуся і Друся гасали по хаті, як ненормальні, і від їхніх хвостів на підлогу гучно падали, розбиваючись, янголи, а мама вже приготувала віника, щоб замести уламки чергового янголяти, прибалакуючи: «Ну красіве таке, з кошичком…», Толік вийшов в коридор до умивальника, набрати на ніч собі води. Рипнули двері. 

— Толю, — сказала йому Поліна, — не їдь завтра на базар, добре? 

Толік просто питально на неї подивився. Вона стояла зі стиснутим кулаком. 

— Я коли несу у спеку ці фрукти, — продовжила вона, — почуваюсь живою. 

А потім піднесла до рота кулак і випила пригоршню таблеток. 

Толік вважав, що і так немає в цій хаті живішої істоти, ніж Поліна, тому наступного разу, коли знову закінчились фрукти, завів машину, увімкнув кондиціонер і покликав Поліну поїхати з ним. «Поможеш мені вибрати, будеш як жива», — сказав він. 

Вона нічого не сказала у відповідь, але сіла в машину. 

— Ну і як тобі нас усіх терпіти? — спитала вона в лоб, тільки машина рушила, покотившись камінням між оливами. 

— Та обставини такі, куди ж, як воно цей… — заговорив Толік, ненавидячи себе з голови до п’ят. Красномовністю він міг похвалитись тільки після пляшки вина. 

— Та ну, скажи як є, — Поліна відкрила в машині дзеркальце і поклала пучки пальців собі під очі. — Господи, які синці. 

— Нормальні, — сказав Толік і знов себе зненавидів. 

— Ага, нічого такі. Ти не переймайся, я скоро поїду, хай тільки стрілять хоч трохи перестануть. Мій район з їхньої сторони просто. Чогось жити захотілось. 

— Лишайся скільки треба, — відповів Толік. 

— Я щось придумаю, зараз просто треба вигребти тижні два. 

— Та я кажу тобі, лишайся, та кімната нагорі все одно пустувала б. Та вся хата пустувала б, то добре, що я хоч якось можу згодитись. 

— Ой, ну давай тільки без отого, що в кожного свій фронт і твій з мамою на кухні. 

— Та я б не пішов на фронт, — сказав Толік. 

— Що, короткозорість? 

Толік протер упрілі під окулярами повіки: 

— Нє, сцикливість. 

Поліна глянула на нього швидким ясним поглядом своїх темних очей і замовкла. Вже виходячи з машини на базар, кинула: 

— Ну, хоч чесно. 

Дорогою назад вони мовчали, і, коли машина під’їхала вже до підйому на гору, Поліна сказала: 

— Зупинись, га?  

Толік пригальмував. Поліна вийшла з машини, дістала з багажника кавуна, який важив кілограмів п’ятнадцять, і сказала: 

— Я піду. 

— Як це ти підеш? — Толік вийшов за нею. 

— Мені треба спорт, щоб вижить, розумієш? Чи ти думаєш, я по кавуни зі сливами ходжу? 

Вона взяла кавуна поперед себе і пішла вгору. 

«Чорт, — думав Толік, — це ж вона зараз прийде, і на мене всі як накинуться». 

— Вони мене зараз з’їдять, — гукнув Толік їй у спину. 

Поліна обернулась, примружуючись на сонці. 

— Ну хочеш, — крикнула вона, — почекай мене під деревиною на повороті. — Підперши кавуна під пузце, Поліна глянула на годинник. — Я буду через сімнадцять хвилин і двісті тридцять дві калорії. 

Толіка охопило роздратування і суміш жалю та злості до себе. Він гепнув дверима машини і проїхав повз неї, не глянувши. Та все ж зупинився в кущах перед поворотом на вулицю і вимкнув двигуна. У салоні машини літала муха, нещадно пекло сонце. Толік прокручував у голові їхню розмову, ненавидячи себе за всі відповіді і питання. Його бісила Поліна і всі тимчасові жителі хати, включно із тваринами і янголятами. Він уявив, як бере лопату і вигрібає всіх ісусиків геть. 

Наступного ранку, коли Поліна вийшла за фруктами, Толік зав’язав шнурки і побіг. В іншу сторону. 

— Побіг, — сказала Григорівна, — угробить коліна. 

— А спека яка! — продовжила мама. 

— Владік! — закричала Григорівна. — Хоч ти не біжи! Тобі вредно! 

Владік на своїх худих ногах добігав до воріт і, слинячись, гавкав Толіку вслід. Толік оглянувся і процідив: 

— Замовкни! 

— Він мені цими пробіжками угробить пса, — сказала Григорівна. 

— Дядя Толя, — кричала Іруся з вітальні, — шість є! 

— Мало… — звично відказував він. 

Мертвих ворогів ніколи не бувало достатньо. 

Пінбол 

Ще восени, коли про вторгнення виходили тільки статті у західній пресі, а хата з потенціалом була лише у планах, Толік побачив оголошення у місцевій групі про продаж пінбольного автомата. На фото він стояв у гаражі, накритий якимось рядном. Продавав його старий американець із погано зрозумілим акцентом, кудлатими бровами, високими білими шкарпетками і напіврозстібнутою зеленою сорочкою в пальми. Американець, як і більшість приїжджих пенсіонерів, які намріяли собі старість серед оливкових долин за смішні за каліфорнійськими мірками гроші, не знав жодного слова іспанською, хоча стверджував, що дружить із сусідом. Вони удвох читали суботні газети. Сусід — свою, американець — свою на айпаді. Хай там як, але з часом поклик душі американця змусив збиратися додому на інший континент. 

— Не можу вже бачить це вино, — казав Джордж, як він представився Толіку, — ці долини… — змахнув рукою вниз із тераси. 

Оливкові долини переливались у вечірньому сонці. Йому було самотньо. Він намагався впарити Толіку також степер, тренажер для гіперекстензії і вісім різнокаліберних гир. Джордж при цьому про всяк випадок застібнув сорочку, щоб не було видно низьку ефективність спортивного приладдя. Толік пообіцяв забрати дві гирі і спустився разом із Джорджем у підвал. Той відкинув зелене рядно. Ось він — пінбольний автомат. 

— Я його забрав з Айови, — казав Джордж, — у мене там рідний дядько тримав ігровий клуб, і коли клуб закрився, а дядько вмер, я попросив цей автомат собі. 

Виявилось, що малим хлопцем Джордж прикипів до автомата всім серцем і не міг дозволити, аби його викинули. Кулька каталась поміж індіанських поселень, печер і лісів, а на панелі, що світилася понад столом, було стереотипне обличчя старого індіанця у пір’ї. 

— У тебе є малі? — спитав Джордж. 

— Нема, — відказав Толік. 

— Як будуть — покажеш їм цей автомат. 

— Обов’язково. 

Але Толіку не треба були ніякі малі — його серце аж підскакувало від радості, коли він вантажив автомат у машину. 

Пінбол Толік пристроїв у гараж до свого останнього сусіда — печального Рауля. Вже не юний Рауль весь час мріяв про тачку. У машинах Толік розбирався погано — знав тільки, що це мала бути якась ретро-машина-кабріолет, у якій печальний Рауль їздитиме горами із голосно увімкненим дес-металом і його поріділі коси віятимуться за вітром. 

Чомусь так складається, що кабріолети ніколи не дістаються тим, кому вони ще пасують — юним хлопцям без пуза і з густим волоссям. Натомість на них їздять переважно дядьки, які вже не можуть заскочити в машину через верх, а важко втискають свої пуза між кермом і кріслом і в низькій посадці виглядають, скоріше як Маріо і Луїджи на перегонах у маріокарт, а не як фатальні мужчини. Так і Рауль стрімко наближався до цього образу і досі ще не купив собі свою ретро-тачку. Зате він успадкував від матері гараж у центрі міста — неймовірна розкіш, але продавати він його не хотів, бо, як відомо, кабріолети на вулиці не тримають — туди неодмінно насруть голуби. Навіть не віриться, що власників елітних тачок переслідують такі прозаїчні проблеми, як голубине лайно у салоні. 

У той самий гараж-без-ретро-тачки Толік попросив поставити свій пінбол, поки він шукає хату з потенціалом. Печальний Рауль легко погодився. І от, коли хата вже була куплена, Рауль наговорив Толіку аудіоповідомлення. Він ніколи не дзвонив і не писав, говорив тільки голосом, плямкаючи і роблячи велетенські паузи. Толік ставив його на подвійну швидкість і щоразу, коли вони бачились і говорили наживо, знову звикав до його повільного плямкання і пауз. Суть аудіоповідомлення була в тому, що настав час забрати з гаража пінбол. Ні, Рауль не купив собі кабріолет. Він вирішив продати материн гараж. 

Їдучи за пінболом, Толік думав, що цей прекрасний автомат з індіанцем, лампочками і печерами з орлами виглядає у його сучасній реальності як ніколи недоречно. Немає ані смарт-освітлення, ані проєктора, ані плазми, а в підвалі, де мав бути стилізований ігровий зал з більярдом, великим столом і неоновими вивісками, серед вишиваних ісусиків раптом спить Анатолій Степанович без ноги, його волохатий дядько з дитинства. 

— Привіт, — сказав Рауль. — Що там? Війна? 

— Ага, — кивнув Толік. 

— Всі твої цілі? 

— Живі, ага. 

— Співчуваю, — двозначно сказав Рауль. Від нього тхнуло пивом. 

— Дякую, — відповів Толік. 

— Хай здохнуть, сучі сини! — вигукнув Рауль і пішов у коридор за ключем. 

— Дохнуть потроху, — сам до себе сказав Толік. 

Завантаживши пінбол у багажник, Рауль зацмокав губами. Вони надто довго разом жили, тому Толік прекрасно вивчив Раулеві звички — цмокання передувало пиву. 

— По пиву? — передбачувано сказав Рауль. 

Вони сіли надворі у барі під його будинком. Толік вперше за час війни вийшов у місто і дивився на людей із якимось нерозумінням: ні в кого з них немає вдома родичів із розваленими хатами, ніхто не боїться заглядати в телефон. 

— Як хата? — відповів Рауль, відсьорбнувши. 

Толік згадав ісусів, вишивки, золоті подушки, Діву Марію, маму, сестру, Григорівну, Зусю, Друсю, Владіка, Анатолія Степановича і Поліну. 

— Нормально, — сказав він і нервово ковтнув, — заберу ось пінбол — буде ще краще. 

— Ти везунчик, малий, — відповів Рауль, — тобі і сорока нема, а бач — і хата своя, місце гарне. 

— Везунчик, аби не війна. 

— Ти знаєш, у нас тут теж повне лайно, — почав Рауль свою давню пісню, — при владі корупціонери і брехуни, а ти їм податки плати! Козли, а звідки у них стільки грошей? То наші податки! 

Рауль був типовим погано влаштованим у житті одинаком, і його весь час хилило наліво: мінімальні податки, у багатих відібрати, бідним віддати. Проте, продаючи мамин гараж, він перетворювався на страшного капіталіста і відсікав будь-які спроби покупців збити ціну. «Ринок є ринок!» — серйозно казав він. 

— Всюди одне й те ж, — Рауль відкрив ще одну бляшанку пива, — вчепились до влади мудаки і висмоктують усе з простих людей. 

Толік думав про ракети, снаряди, вибухи, тіла, про те, як вся країна прокинулась у війні, і Рауль розчинявся на тлі його благополучної вулиці, барів, гомону їхніх відвідувачів, на тлі недоречно веселої пальми, з якої сипались жовтогарячі фініки. 

— Та не одне й те саме, — сказав Толік, але Рауль його не чув — він сьорбав і торохтів про своє. На вусах у нього була пивна пінка. Толік встав, поплескав його по плечу і пішов до машини. 

У дворі сиділи Анатолій Степанович і Григорівна. Перед тим як вийти з машини, Толік ще посидів якусь мить у прохолодному салоні, уявляючи реакцію на пінбол. А що це? А нашо ти це купив? А чого не постоїть в гаражі? А що, гараж уже продав? А нашо воно тобі? Ти шо, маленький? 

Толік вийшов і покликав Ірусю.  

— Ого! А нашо воно тобі? — глянула вона в багажник. Звідти на неї дивився пінбольний індіанець. 

— Я тебе покликав, щоб не слухати цього від решти. Поможи занести і відказуй на всі питання сама. 

— А що воно таке? — спитала Григорівна. 

— Це такий щотчік на газ! — сказала Іруся. 

— Ага, дуже похоже. 

Вони занесли пінбол до Анатолія Степановича у підвал. Толік ще раз озирнувся у підвалі — ліжко Анатолія Степановича, його столик із книжкою, ісуси, вишивки і пінбол. Прекрасно. Саме те, про що він мріяв. 

Надходив вечір, у кущах на задньому дворі застрекотіли цикади. Поліна носила надвір вечерю. За пару тижнів, коли всі вже потроху відійшли від першої хвилі болю і він став більш розтягнутим і тупішим, почали разом вечеряти. За вечерею, правда, Анатолій Степанович все одно питав «скільки?» і хтось зазирав у телефон перевірити. 

Григорівна, яка весь час говорила телефоном із подружками, доповідала страшні історії про окупацію і про щоденні обстріли. Її агентурна мережа покривала всю Україну, і як Владіка неможливо було змусити замовкнути, коли йому хотілося гавкати, так і Григорівна говорила, поки не втомиться сама і не скаже нарешті: «Ой, і нашо я вам розказую всі ці ужаси! Ви й без мене їх знаєте!». 

Це так і було, і невідомо, чи від замовчування «цих ужасів» було комусь краще, тому й на Григорівну важко було сердитись. 

— Це ж у міст цілили! — казала вона. — Мені кума розказувала, що там усіх убило, хто був у радіусі п’яти кілометрів. Дуже потужне щось вони туди кинули! 

— Ну яких п’яти кілометрів? — питала Іруся. 

— Ну чи трьох, — легко погоджувалась Григорівна. 

Вона знала, що в її агентурної мережі похибка запросто може сягати кількох, чи й кількох десятків кілометрів. А її, можливо, єдиний надійний агент, племінник на фронті, мовчав як риба. Хоча вона у кожному до нього повідомленні просила розказувати, як там справи на фронті. Він не розказував. 

Коли сонце сіло, а пластини, які відлякували комарів, догоріли, всі почали розходитись по кімнатах. Толік зайшов у підвал. Він увімкнув у розетку пінбол, й індіанець у пір’ї засвітився. У дверях з’явився Анатолій Степанович. 

— Ти знав, — сказав він, — що цей малий Славка на фронті, з яким Григорівна балакає, тиждень уже не звонив? 

— Не знав. 

— Погані діла, я думаю. 

Толік змовчав. Щоразу, коли згадували тих, хто воює, йому всередині розливалося щось середнє між соромом і дошкульним ниттям, і щоразу, коли йшлося про когось, хто лишився в Україні, але на фронт не пішов, він жадібно слухав ці імена, наче вони його якось виправдовують. Ще й Анатолій Степанович зі своїм вічним жалем за ногою. Часом Толіку хотілось, щоб і в нього була така очевидна причина не бути на фронті, і від цього огида до себе тільки росла. Але цього разу Анатолій Степанович за ногу не говорив нічого. Натомість під’їхав до пінболу і сказав: 

— Ану покажи, як у це грають? 

Так Анатолій Степанович підсів на пінбол. 

name=t5>

Помідори 

— Толя, — почала Григорівна за сніданком, — курей ти не хочеш? 

— Мені вашого Владіка і котячих невістки зі свекрухою хватить, — сказав Толік. 

— А для чого тобі отам така бетонна дірка у дворі? 

— Там був декоративний фонтан у хазяйки, поки вона могла його глядіти. 

— А ти будеш робить фонтан? 

— Григорівно, кажіть вже, що ви хочете? 

— Я нічого не хочу. Просто по феншую вода отак на западі — це погана енергія. Висмоктує сили. Диви, який ти блєдний. 

Феншуй Григорівні служив вірою і правдою, як надійний партнер, і завжди підказував те, чого хочеться самій Григорівні. 

Мама ж якимось чином ніяк не вловлювала феншуйних маніпуляцій і про всяк випадок воліла слухатись рекомендацій Григорівни. Якби мама народилася в іншій країні, скажімо, у Німеччині, то зараз би мала з десяток різних видів страхування: життя, здоров’я, речей, тварин, хати, окремих цінностей у хаті (які тепер мусила всі покинути, включно із сервізом, що мав дістатися Ірусі у придане). Натомість мама укладала доступні їй угоди зі страхування у своєму розумінні: наприклад, періодично ходила до церкви, скромні заощадження тримала у валюті і про всяк випадок вірила у феншуйні перестороги Григорівни навіть тоді, коли Григорівна мала в них цілком чіткий меркантильний інтерес. Як от тепер. 

Вона заходила здалеку. 

— А помните, які помідори, коли починають везти з Херсона? — заговорила Григорівна. Її густі брови над зеленими очима смикнулись. 

— Пахнуть, як золото! — казала мама. 

— Я вирощував отакі, як кулаки! — Анатолій Степанович показав свій волохатий кулак. 

— Тут таких нема. 

— Те, що Толік возить із супермаркета, — то не помідори… 

— На вид гарні, нічого не скажеш, — вела далі Григорівна, — але ж помідорами навіть не пахнуть. 

Опинившись раптом головою родини з шести чоловік, Толік усвідомив, що закупи із процесу бродіння поміж полицями у пошуках того, чого б його зараз з’їсти, перетворились на індустріальні запаси їжею. І запах помідорів — це було останнє, про що він думав, закуповуючи на тиждень їжі, якої щоразу ставало на три дні. 

— Та я думала, — почала Григорівна, — весна ж надворі, то нашо та дірка, да? Який ще фонтан? Земельки б — і кущів сім туди стане. Попідв’язуємо, пахнутимуть! 

— Цього не буде, — сказав Толік. 

Він вийшов надвір. На огорожі колишнього фонтана сиділа кам’яна жаба. 

— Цього не буде, — повторив Толік жабі. 

Жаба змовчала. Тим часом на кухні запанувала тиша. 

— Не можна там воду, — сказала Григорівна і глянула на маму як на людину, яка сприйме її феншуйні висновки, — вода розбиває сімейні узи. Бачте, діти попередньої хазяйки навіть янголів не позабирали. 

— Ну, скажем чесно, — заговорив Анатолій Степанович, — те, що Толя приносе із супермаркета, — то дійсно не помідори. Я от помню, якось в армії нас послали на помідори під Миколаїв. Там фермер збанкрутів і хотів хоть за щось помідори продать. Який то був запах! Отак ногою тільки на поле станеш — а вони пахнуть! Аж очі ріже. 

— А мені байдуже, які помідори. Взагалі байдуже, що їсти, — сказала Іруся, позіхаючи. 

Очі її за час у Толіка побільшали, вилиці загострились. 

— Я смаку не відчуваю. Тільки пам’ятаю приблизно, що колись я щось любила. 

— І в мене, — озвалась Поліна, — ні бажань нема, ні улюблених цукерок, ні запаху помідорів не відчуваю. Мені все байдуже. 

Вона дивилась через вікно надвір, де Толік говорив із жабою. 

— Йому нелегко, мабуть, — продовжила вона, — навряд він чекав, що ми всі до нього припремось. 

— Полю, — сказала Іруся, — нам всім нелегко, ми ж усі все кинули, і вертатись невідомо, чи є куди. Тобі он точно нема. 

— Та як нема? У мене хата бабина є в селі. 

— Ага, в Херсонській області? 

— Аби знала, — Поліна зітхнула, — хоч би позабирала звідти рушники і фотки. Та може ж звільнять, то поїду туди, проведу собі інтернет і не вилізатиму з власного двору, коріння пущу аж до магми в ядрі землі, і хрін мене звідти хто витягне. 

Поліна вже не день і не два постійно думала про те село біля моря, де вона стільки була малою, де піски несуться в хату, де на схилах росте кермек, а вечорами комарині зграї нападають на випадкових перехожих, де коти, завжди наморені сонцем, валяються попід кущами. Вона знала, що туди зараз їхати неможливо, але уявляла постійно, що вона там, нікому не завдає ніяких незручностей, ні з ким не зустрічається в коридорі, вмиваючись, а сидить сама у своїй покинутій хаті, яку двадцять літ продавали і не продали. Слава богу, що не продали. 

— Там усю набережну по всій Україні замінірували, якщо на нас підуть з моря, — заговорила Григорівна. Їй це, мабуть, доповіла південна гілка її агентурної мережі. 

— Нічого там ніхто не мінував, — відповіла Поліна. 

— Та ти шо! — сказала Григорівна, але вже тримала телефон біля вуха. 

Зі своїми агентками вона завжди починала говорити раптово, так, що ніхто не міг зрозуміти, чи це вона ще продовжує діалог в житті, чи вже говорить по телефону. І вона кидала по фразі, як у пінг-понг: одну фразу в реальність, а іншу — в телефон. 

— Так, може, яєць посмажити? — казала вона, і тільки хтось відзивався, що не голодний, ставало зрозуміло, що мова про яйця відбувалась у телефоні. 

Вона і жила між телефонним життям і реальністю, весь час плутаючи, кому що розказувала і хто що розказував їй, тому розмови завжди велись із довгими з’ясовуваннями, хто від кого і що чув. Деякі її агентки перехрещувались між собою, хоча Григорівна цього не любила, бо хотіла бути унікальним джерелом інформації. Вона по крупинці збирала всі плітки, чутки і правду й потім розповсюджувала її мережею подруг, кожна з яких окопалась десь у своєму гнізді: хто не зміг нікуди виїхати, хто не схотів, а хтось був десь далеко із дітьми, котами й собаками, постійно ведучи розмови, як повернутись назад. 

Але цього разу Григорівна раптом змовкла, поклала руку на підвіконня, наче намагаючись обпертись, але сили в руці не було. Вона мовчки почала осідати вниз. Ніхто й не зрозумів, що їй недобре. Тільки Анатолій Степанович зі свого кутка тераси через відчинені двері побачив її сполотніле лице, побачив, як блідне її рука, як хапається за телефон, а потім його випускає, і йому все стало ясно. 

Толік завжди вважав, що церемонія поховання в християнському обряді жорстока, надмірна, нікому не потрібна. Ось пішла людина, а всі замість того, щоб сісти й згадати її, бігають у пошуках якихось свічок, якихось хусток, про щось домовляються, замовляють обіди. А тепер він раптом зрозумів, що з цими обідами і хустками похорон перетворюється на квест, коли всі зайняті своїм ділом. А без нього всі просто сидять і тужать. 

Григорівні сказали вже постфактум — ці хитрі внутрішні сімейні маніпуляції. Брат знав, що вона рватиметься за чотири тисячі кілометрів їхати, аби побачити племінника в труні, і змовчав. Григорівна не змогла образитись на родичів у горі. Тому сиділа, підперши підборіддя рукою, і все розказувала, який був племінник маленьким. 

— Візьме отак жука, — починала вона, — і каже: «Я тобі хатку построю». Строїв йому хатку у коробці з-під сірників, а то якось курка жука найшла і з’їла, то ми тоді з ніг збилися, поки найшли такого самого, а я казала, що дитина має розуміти, що таке смерть і природа. А тепер получається, ця дитина учить нас, що таке смерть і природа… 

Малого вона бачила востаннє ще студентом: жив він далеко, а часу бачитись не було. Та й Григорівна все пропадала на естраді, а потім у своїх феншуях і на зустрічах, де всі лягають на килимки для йоги і дихають природою. Завзятіших фізичних вправ Григорівна не любила. Дихальний клуб був її спасінням. Вона одягала спортивну форму і дихала попід лісом, і в полі, і в спортзалі, і навіть на виїзді, під замком в Кам’янці-Подільському. Але тепер, коли малого не стало, Григорівні гострим лезом виринали у пам’яті всі ті моменти, коли вона те хлоп’я бачила і бавила. Власних дітей вона не мала, і коли в купе потяга мова заходила за дітей, як це обов’язково буває в людей середнього віку, Григорівна розказувала за племінників і за нього, покійного, бувало, теж згадувала. 

Мама принесла на стіл тарілку з помідорами. 

— На, поріж, — сказала вона Григорівні. 

Та глянула на помідори, взяла один, понюхала печально і поклала назад. 

— Не пахнуть, — озвалась вона. 

Толік вийшов з-за столу. Надворі починалася полуденна спека. Під оливу сховалась ящірка. Толік підійшов до кам’яної жаби на фонтані. Та, як і раніше, сиділа нерухомо. Він глянув на фонтан, згадав свого троюрідного брата, з яким колись ховався за шторами на якомусь сімейному святі. Більше у них спільних спогадів не було. Ніяк не вкладалось у голові, що отой шепелявий малий за шторою виріс, надів військову форму і загинув. Він тепер був героєм, а він, Толік, сидить і балакає з кам’яною жабою. Толік звик почуватись переможцем — він рано поїхав від мами, гарно вчився, вигравав олімпіади, отримав стипендію, рано знайшов хорошу роботу. Лузером він був тільки тому, що мама його вважала неприкаяним. Толік глянув своїми глибокими вологими жіночними очима на ящірку, яка визирала з-під кореня. Спека. Холодної води. 

Холодильник Толік устиг купити сам — він був яскраво-зелений, з підсвіткою і виглядав у цій хаті як прибулець. Всередині, проте, цілком відповідав атмосфері, яку по собі лишила Марікармен: усе було складено у коробочках — якісь бульйони, кості, фарші, тісто, недорізані цибульки, зварені буряки. Пакетики-коробочки-плівки. Все те, чого Толік усе життя боявся. У холодильнику мав бути джин-тонік, авокадо і якесь запечене стегно, а з полиці на нього дивилась втомлена четвертина капустини на борщ. 

«Славка — герой, — подумав Толік. — А я — лузер». 

Він вийшов до вітальні. На столі стояла миска з-під салату. Григорівна розказувала черговий спогад, яку вона купила племіннику «рубашечку у зелений цвіточок». Толік сів за стіл і сказав: «Та садіть свої помідори». 

Сором 

— Толя! — мама театрально шепотіла за дверима. — Толя! 

Як вона могла почути? Ніколи не варто недооцінювати мам — мама бачила під дверима смужечку синього комп’ютерного світла. 

— Мамо, я сплю! — сказав Толік роздратовано. 

— Толя, не пий більше кави, — шепотіла мама. 

«Господи-боже, — думав Толік, — чого вона це каже вночі?» Він узяв чашку кави і поставив її за керамічного янгола. Янгол погодився її заховати за крильми. 

— Ма, — Толік відчинив двері, — я тебе прошу, перестань мені стукати вночі, я працюю. 

— Я не розумію, що це за робота. Вночі працюють фельдшери і таксисти, я тебе учила стільки не для того, щоб ти робив уночі. Люди інтелектуальної праці… 

— Мамо, прошу тебе, спускайся до себе. 

— Що там у вас случилось? — почувся голос Григорівни. 

— Нічого! — крикнув Толік. 

— Толя ночами п’є каву, — сказала мама. 

— Так можна угробить серце, — озвалась Григорівна. Толік бачив її кучеряву білу голову внизу на сходах. — Нам на тренінгу… 

— Боже, це не ваше діло, — закотив очі Толік. 

Він давно вже не почувався так жалюгідно. Стояв у трусах в кораблики у коридорі і сердився на маму. Здається, востаннє він так підкреслено почувався невдахою, коли вибачався перед власною дівчиною, що потривожив, коли застукав, як та цілувалася з його сусідом по кімнаті. «Вибач — треба ж було таке сказати», — думав тоді Толік, йдучи вечірнім парком. А коли проаналізував, як жалюгідно він повівся, що пішов геть, дозволивши їм доцілуватись, і повернувся назад до кімнати, їх там уже не було. Сусід переїхав до неї за тиждень. Хай здохне в пеклі. 

— Та вже би міг вночі не стукотіть по клавішах, — виглянула з кімнати Іруся. 

Поліна вийшла в туалет. Вона просто кинула на Толіка погляд. Він живо уявив, який має вигляд в її очах: тонкі ноги, труси в кораблики… «Боже, краще вмерти», — подумав він, а потім подякував вищим силам, що Анатолій Степанович без ноги, а то і він би виліз до нього на третій поверх і почав би його виховувати. 

— Від пробіжок, — сказала мама, зиркнувши на Толіка, — в тебе тільки худають ноги… 

«Прекрасно», — подумав Толік. Поліна прослизнула назад у кімнату. На ній була довга чорна футболка. Він ненавидів усіх: і сестру, і матір, і Поліну, і Григорівну, і навіть Анатолія Степановича, який без ноги не виліз на третій поверх. Ненавидів, бо замість того, щоб бути на вершині свого життєвого успіху, він у трусах виправдовується перед мамою серед вишитих янголят і грибів. А ще серед усіх, хто вийшов у коридор виховувать Толіка, стояла Божа мати. Тільки він збирався виплеснути мамі свою ненависть, дивлячись на неї в її безглуздому зеленому халаті, на ці ноги, які він бачив з дитинства і об які терлися облізлі Зуся і Друся, на сережки, які вона, здається, не змінювала ніколи, як мама глянула на нього і сказала: 

— Хочеш катлєту? 

— Не хочу! — відповів Толік і гахнув дверима. 

За дверима він видихнув, узяв телефон і ліг у ліжко. «Вже за це, тільки за це можна ненавидіти росіян», — встиг подумати він перед сном, і йому снилось величезне мамине обличчя, яке літає за ним і питає, чи хоче він катлєту, а потім брат, якого він бачив рудуватим малим, а потім на фотографії на тітчиному телефоні із чорною смужкою праворуч. Щоночі Толік сподівався заснути, прокинутись і зрозуміти, що все це йому привиділось, що немає у нього повної хати родичів-утікачів, що всі живі, що він щойно підписав договір про купівлю хати і не стояв у дверях, не відмахувався від катлєти. 

Григорівна з мамою сиділи зранку за столом. Григорівна наділа салатного кольору халат в крупні червоні квіти. На колінах у неї слинився Владік. Біля маминих ніг лежала облізла невістка Зуся з розтуленим від спеки ротом, а Друся, чорна блискуча свекруха, сиділа на підвіконні, вмостившись за садовим янголям, і байдуже дивилась надвір. У мами з Григорівною були червоні заплакані очі. Раніше Толік спитав би, чого вони повсідались, як на поминках, а тепер змовчав, бо вони дійсно повсідались на поминках. Він помітив на столі дві пусті чарочки — значить, поминали. 

— Добре тобі, Лідочко, — сказала Григорівна, — що в тебе хоч Толік тут. 

Толік сів за стіл. 

— Не біжиш сьогодні? — спитала мама. 

— Не біжу. 

— Правильно, бережи коліна. У твого батька коліна боліли ще змолоду. 

Батька Толік майже не пригадував і мало про нього знав: він був із тих батьків дев’яностих, яких закрутив кудись вир, що утворився, коли радянська імперія пішла на дно. Не знав, що батько умів, що любив, зате знав досконально всі його болячки і чекав, що якась із них обов’язково з’їсть і його. А болячок, з маминих слів, той мав достатньо. Глибокі темні Толікові очі дивились у каву. Кава відтіняла синці під очима. 

— Ти вже дорослий, — почала мама. З цієї фрази починалися повчання такого штибу, наче Толіку рочків три, — але я тобі ще раз кажу, що по ночах працювать — це потратить усе зароблене на те, аби лічити хребет і голову. 

Хребет у Толіка був безнадійний давно. А голова ще наче держалась, хоч він зараз і підтримував її блідими довгими руками. «Пальці піаніста!» — любила казати бабуся. Бабусі більше нема. Зате є всі інші. 

Толік промовчав про те, на що збирався тратити зароблене і на що натомість тратить — наприклад, на три тонни землі, щоб засипати фонтанчик з жабою і висадити там помідори. 

— Мені би ще добрива якогось, — сказала Григорівна. 

— Ми як під’їжджали сюди, — Анатолій Степанович заїхав знадвору, — я бачив ферму — там у них перегною, видно, хоч греблю гати. 

— А знаєте, як по-рускі буде «Хоч греблю гати»? — спитала Григорівна. 

— А ти звідки знаєш? — зиркнув Анатолій Степанович. 

— Я колись для них на кораблі співала, багато узнала. 

— То як? — озвався Толік. 

— «Хоть жопой жуй». 

— Все у них через сраку, — сказав Анатолій Степанович, — це нас і должно спасти. 

— Ну хоч два відерця перегною, — повернулась до теми Григорівна. 

Толік сумно подумав, що йому доведеться домовлятись про поставки гімна. 

— Продукти тепер дорогі, — сказав Анатолій Степанович, — жалко, що ти таке маленьке купив, що ніде й картоплину кинуть, приходиться помідори садить у фонтані. 

Толік оглянув хату, і його погляд зачепився на Поліні. Вона зайшла в кімнату і сіла в кутку дивана, втупившись в екран. Вони з Ірусею часто сиділи перед екранами і щось клацали, кидаючи одна одній коментарі. Під стелею крутився вентилятор. Зуся відкрила одне око і спостерігала за ним, маючи вигляд, наче її зараз знудить. Здається, Зуся так і не відійшла від довгої дороги. Мама в автобусі весь час поїла її валер’янкою і якимись снодійними. Від запаху валер’янки поруч захитувалася бульдожиха. Хазяйка бульдожихи сварилась із мамою, що «Чапу укачивает». Чапа слинилась і блювала. Але щойно Зусі переставали давати валер’янку, вона починала верещати на весь автобус. Тому перед пасажирами постав вибір: нявчання або блювання. Блювання бачили тільки сусідні ряди, а нявчання чув весь автобус, тому громада підтримувала блювання. Бідна Чапа. «Сказав би мені хто, — говорила мама, — що фізично під час війни найважче буде вивезти Зусю». Тимчасом Друся зістрибнула з підвіконня, підійшла до Зусі і чимдуж тріснула невістку по лобі. Зуся схопилась і вискочила надвір. 

— Як тобі не стидно! — залементувала мама. — Вона ж тобі як дочка! 

— У неї хоча б є невістка! — сказав Анатолій Степанович і загиготів так, що його волохате пузо усе затряслося. 

Мама благально глянула на Толіка, а Толік просто встав і пішов робити собі другу каву. 

— Да, — зітхнула мама, — ти знаєш, як уколоть. У Зусі хоч є невістка… 

— Я б, Толя, тобі порадила, — озвалась Григорівна, — пити замість кави цикорій. Скажи, тут є цикорій? 

— Я не знаю, — озвався Толік із кухні. 

Він і так весь час мусив шукати якісь ніколи ним не бачені інгредієнти — то крохмаль, то мокрі дріжджі (які виявлялись не мокрими), то марганцівку, в якій Григорівна хотіла собі парити палець, вкушений надворі ящіркою. Григорівна дуже любила лікуватись і в методах лікування міксувала медичні препарати, народну медицину, заклинання і клікбейтні рецепти з інтернету. 

— Толя, — питала вона, — в тебе є хазяйське мило? 

— Таке підійде? — Толік показував спінене мило в диспенсері з авокадо. 

— Нє-нє-нє, — махала Григорівна руками, — мені треба таке, щоб можна було натерти на тертку. 

Толік волів не питати, що вона робитиме з ним далі. Тим паче, що хазяйського мила він не мав. 

Після поради про цикорій Толік випив каву одним ковтком прямо біля кавомашини, сховавшись за своїм зеленим холодильником. 

— Все одно пив каву, — сказала Григорівна, — шипіла ця машинка. Як вона може робити каву? Це якась хімія. А йому ще дітей мати! — вона стурбовано подивилась на маму. 

— Господі, Григорівно, ну до чого вже тут діти! 

— Ну, ти як знаєш, можеш йому нічого не казать, але кава для цього діла… 

— Можна, будь ласка, хоч не обговорювати мою потенцію? — гукнув з кухні Толік. 

Так, як мамі було дивно і соромно перед іншими сотнями тисяч, кого війна повиганяла з хат, що найважче їй далося нявчання Зусі в автобусі, так і Толіку було соромно, що його під час такого жахіття настільки вибішуватиме вплив цикорію на його потенційну фертильність. 

Вай-фай 

На хату зійшла ніч. Толік звечора пробрався до холодильника, узяв собі сиру і відніс у кімнату. Потім тихо приніс ще шматок хліба, ніж і помідор. Все це добро він сховав у шухляду робочого столу. Йому треба було здавати проєкт, але вдень, коли навколо всі сновигали, плакали, коли Іруся знов і знов кричала «суки!», а Поліна своїми вологими очима дивилася навколо, він працювати толком не міг. Сидів за компом, щось клацав, Анатолій Степанович постійно кликав і питав, скільки росіян полягло, Толік відказував, що апдейти тільки раз на день, і паралельно Друся вимогливо просила їсти, а Владік трясся так, що разом з ним наче трусилось повітря. 

Цю атмосферу важко було назвати робочою. І навіть коли він закривався в кімнаті, то чомусь під двері приходив Владік і скавчав, поки важкою ходою у своєму черговому халаті не приходила Григорівна. Вона його ніколи не забирала мовчки, бо поважала Владікове право на скавчання і була певна, що спершу треба було його переконати не скавуліти. Владік не піддавався на вмовляння, а скавчав далі. 

— Владічок, от нильзя, нильзя так! — казала Григорівна. 

Владік пищав. 

— Сукин ти син, Владічок, молчать! 

Владік пищав. Їхні мирні, а потім все менш мирні перемовини тривали по десять хвилин, і Толік мусив бути їхнім закулісним учасником, поки в коридор не виходила Поліна і не казала Григорівні: «Григорівно, досить, люди, мабуть, працюють». А Толік за дверима не працював, а слухав переговори і дивився в стіну. Уявляв білу кучеряву голову Григорівни, темну як ніч, завжди заспану на седативах Поліну і слинявого пискливого Владіка. Тож працювати доводилось ночами, таємно їсти бутерброди, а потім пити багато кави під коментарі Григорівни і бігати під мамині обурення. 

Тож Толік сидів серед ночі перед монітором і раптом почув, як за вікном щось зашаруділо. «Цикада», — подумав він. Комахи викликали у нього сильну неприязнь, особливо такі шурхотливі цикади. Цикада ніяк не заспокоювалась, стукотіла крильми, лізла лапами. Мабуть, вона застрягла в кондиціонері і не могла вибратися. Толіку несила було терпіти муки живого створіння, навіть такого страшного, як цикада. Він узяв дерев’яну троянду на довгому стеблі, що прикрашала столик біля ліжка, і зібрався вивільнити цикаду, але натомість з балкона на нього блиснули два ока. Це була чорна лискуча Друся, а в зубах у неї була цикада. 

— Боже, фу! — зашепотів Толік і різко зачинив скляні двері. Очима втупився у них. — Чого ти хочеш? — спитав Толік Друсю. — Виплюнь цикаду! Я удвох вас не впущу! 

Толік спробував повернутись до роботи, але раптом вибило світло. У домі, ймовірно, вимкнення ніхто і не помітив, але Толіку вибило інтернет. Він відкинувся на кріслі і глянув надвір. За дверима стояла Друся. Вона вже була сама, без цикади. Толік впустив її до себе. Друся зайшла, скочила на ліжко, скрутилась і замуркотіла. Толік згадав Матільду і подумав, що ніколи б не уявив такого майбутнього — спати з евакуйованою кицькою, і якби його бабуся знала, що мама чотири тисячі кілометрів провезла кицьок, то утвердилась би в думці, що навколо всі божевільні, а мама в першу чергу. З’явився вай-фай. Друся позіхнула і стала лапою Толіку на коліна. «Йди собі, гуляй», — сказав він, а кицька глянула Толіку в очі і поставила йому на коліна іншу лапу. «Нехай, — сказав він, — посидимо разом». Толік дописав супровідного листа, прикріпив свій звіт і натиснув «відправити». Лист не відправлявся — знову вибило вай-фай. Коли його вибило втретє, Толік буцнув ногою стола, узяв Друсю собі на груди, ліг на ліжко і заснув. 

Зранку він стояв під дверима Анатолія Степановича. У підвалі був електричний щиток. Щиток треба було відкрити і скинути фото електрику. Нічні вибивання інтернету Толіка не влаштовували. Він м’явся на порозі, думаючи про те, що зараз Анатолій Степанович виїде йому назустріч без сорочки, у своїх червоних шортах і, як завжди, почне Толіка повчать. 

— Ну шо, скіки там набігло сьогодні? — спитав Анатолій Степанович з порога статистику мертвих ворогів, коли Толік зайшов до нього. 

— Ще не дивився. 

— Ясно… — відказав Анатолій Степанович, невідривно спостерігаючи за Толіком, поки той думав, чим би його відволікти від щитка. Якщо Толік підійшов би зараз до щитка і відкрив його, то Анатолій Степанович одразу сказав би: «А шо ти дивишся? Це в тебе двофазне? А заземляли? Оця фаза на той-во канал? На кухню треба нагрузку збільшить, скільки там кіловат?». 

Толік стояв би, і кожне питання Анатолія Степановича йому б ляпало мокрою тряпкою по щоках. Він не знав ані фаз, ані кіловат, ані при чому тут земля. Він просто хотів подзвонити електрику, аби той прийшов, узяв гроші і зробив так, щоб не вилітав вай-фай. Якщо Толік покаже свій цілковитий електродебілізм, то Анатолій Степанович почне його шпетити, а потім вчити і пояснювати. І неясно, що гірше. Тож Толік стояв спиною до щитка і чекав, поки Анатолій Степанович виїде з підвалу нагору. Той не спішив. 

— Усю ніч учора катав оце, — сказав він, кивнувши на пінбол, — тепер спать хочу, страшне. 

Толіку на пінбол чомусь дивитись було неприємно. Він, разом із зеленим холодильником, нагадував йому про його омріяне життя, яке зараз здавалося недосяжним. Мрії про машину для льоду, авторський дизайн і про свою хату. Лише мрія про хату виявилась комусь потрібною. От тільки тепер з цієї хати хочеться втекти. Він ловив себе на думці, що йому не стільки жаль було, що все не так, як він планував, а було шкода, що ці мрії виявились такими нікчемними. 

— Ну і як? Вигравали? — спитав Толік. 

— Та знаєш, його треба трохи підкрутить. 

— Як підкрутить? 

— Воно щось не робить нормально. Я вчора трохи тут розбирався. От дивись, — Анатолій Степанович під’їхав до щитка, зіпнувся на нозі і вирубив важіль. 

— Що ви робите?! 

— Виключаю. 

— Так ви у всій хаті електрику виключаєте! 

— Та це ж на п’ять хвилин, а я туди, де воно в розетці, не достаю! 

— Ясно, — сказав Толік і з полегшенням втратив інтерес до щитка. 

Тепер, щоб його не почали діставати фазами і ремонтними справами, йому просто треба було піти. А це вже набагато простіше. 

Толік розвернувся до дверей. Потім підійшов до пінболу, узяв його і посунув так, щоб до розетки був під’їзд. 

— Ти куди? — спитав Анатолій Степанович. 

— Не виключайте щитка, це мені заважає працювати. 

— От це ти, Толя, з малого отаким був, — сказав Анатолій Степанович. — Я ото в дворі, бува, кручу жигуля — усі пацанята з вулиці посходяться, крутяться коло мене, а мій рідний племінничок сяде десь у траві і сидить. Я тобі і гайку, і цвяха дам, а ти покинеш та йдеш кудись… 

— Бува, крутив, — сказав Толік, — та ви з-під того жигуля не вилазили. Я ваші п’яти знаю краще, ніж лице. 

— І от ти зовсім не цікавився, так і виріс отаким неприкаяним. 

«Прекрасно, — подумав Толік, — неприкаяним. Всі живуть у мене, а я виріс неприкаяним». З-за плеча Анатолія Степановича виглядала Діва Марія у квітах. Толік вийшов. 

З того дня Анатолій Степанович втратив сон і навіть трохи схуд. Він підсів на пінбол так, як колись захоплювався тюнінгом свого жигуля. Толік носив йому гайки, якісь гумки, контакти — все те, що він замовляв, а Анатолій Степанович тюнінгував пінбол. Толіку навіть якось захотілося написати Джорджу і показати, що його пінбол не тільки знайшов собі дім, а знайшов людину, яка у нього залюбилася і дбає про кожну зупинку залізної кульки, вивчаючи центр її тяжіння та альтернативні маршрути. 

— Катає того шаріка, як маленький, — казала Григорівна. 

Анатолій Степанович не зважав, він ніколи не соромився власних захоплень, навіть коли їх не схвалювала дружина, а вона їх не схвалювала завжди. Тому він, відволікаючись від усього, просиджував ночі в підвалі під торохкотіння залізної кульки і вбудований саундтрек з якогось давно забутого кіна. 

Йшов двадцять восьмий день війни. 

Владік 

Толіковий режим дня і нічні зміни вимагали місцевого ритму — довгої сієсти. Він іще спав, як звідусіль почали лунати голоси. Переважно жіночі, але був і чоловічий. Йому снилось, що він десь біжить кропив’яними стежками дитинства, а його кличуть: «Толік! Толік!». А він тікає все далі і далі, збігає вниз, кропива жалить ноги, у сандалі залізають патички, а потім він ногою зачіпає змію, вона оповивається йому на нозі і лізе, лізе, а навколо, то з одного боку яру, то з іншого, крик: «Толік! Толік!». Але він знає, що озиватись не можна, біжить униз, звертає зі стежки у хащі, хапає гілляку і замахується на змію. 

Толік прокинувся, не встигнувши вдарити, і виявилось, що він тримає в руці стебло дерев’яної троянди, а в ногах лежить Друся і лиже йому ногу. Якби ще мить — він би тріснув її трояндою і зруйнував би ту крихку довіру, що встановилась між ними. Голоси із поверненням до реальності не змовкли. Але кликали вони: «Владік!». Толік хотів було вийти на свій балкон прямо в трусах, але подумав, що там, мабуть, вже виїхав Анатолій Степанович, і він знову казатиме, що треба їсти, а мама додасть: «Ви подивіться на нього, а він ще бігає, худає!». Тому Толік надів сорочку і визирнув з балкона. 

Анатолій Степанович сидів біля кам’яної жаби, гортав каталог супермаркету і періодично кричав: «Владік!». Він кликав без емоцій, просто вимогливо, чітко й розмірено, наче мав вбудований метроном. А жіночі голоси кричали більш розпачливо, з різним інтонуванням і надривом. Відчинилась хвіртка, і у двір влетіла Григорівна. Її салатний халат зверху приліпився до неї, бо вона упріла, а знизу віявся, бо вона постійно бігала і всюди заглядала: «Владік! Владік! Ко мнє! Ко мнє!». Владік був старий і родом з Дніпра, і в роки його цуценятства власники собак ще не підозрювали, що дресировані пси можуть розуміти українську. Було в цьому щось сумне і гомерично смішне, що Григорівна з людьми говорила українською, а зі своїм слинявим псом одразу переходила на російську: «Лєжать!». 

— Ти б, дорогенька, заварила нам кавусі, — казала вона мамі, а потім кричала: «К ногє!», і Владік, трясучись, притискався до її шльопанців, знаючи, що це іншомовне гавкання звернене саме до нього. 

Зуся і Друся ані на українську, ані на російську, ані на будь-які інші людські мови не реагували, зате чудово спілкувались із сусідським котом. 

Одновухий смугастий кіт жив через дорогу і часом приходив у двір поговорити зі свекрухою і невісткою. Усі троє були стерилізовані, тому розмови крутилися навколо буденних речей: їжі, відпочинку, сімейних справ. Котяче спілкування викликало заздрість Анатолія Степановича. «Що то божа твар! — казав він. — Куди б не приїхало, а з любим може побалакати!» Хоча він дарма бідкався, бо міг мовою жестів знайти спільну мову із будь-ким, навіть зі службою газу, яка приходила відрізати Толіку газ, поки того не було вдома, і Анатолій Степанович якимось чином знав, скільки у кого з газовщиків дітей і по чом метр садового шланга. 

— Владічок пропав! — залементувала Григорівна, побачивши Толіка. — Стільки його сюди везла, щоб він умер десь під колесами іспанської машини! Щоб його собаки іспанські роздерли! Щоб він іспанської щурячої отрути хапнув! Щоб він дороги додому не знайшов! 

— Отак точно кляла моя покійна баба, — спокійно сказав Анатолій Степанович. 

Владіка ніде не було. Мама попросила Толіка підійти до сусідів, де жив смугастий кіт. Це були єдині сусіди, бо решту вулиці займала скеля, а інші будинки тулились десь унизу в долині. 

Толік хотів бути повелителем гори, і ця скеляста вулиця була одним із вирішальних аргументів, чому він обрав таки цю хату, що кишіла керамічними янголами. Він з дитинства хотів залізти кудись вище, де його ніхто не дістане: ні мама, ні Іруся зі своїми надокучливими подружками, де Анатолій Степанович не кликатиме блідого високого Толіка під жигуля, під яким смерділо машинним маслом, мокрим камінням, іржею й особисто Анатолієм Степановичем. Як виявилось, і ця хата була недостатньо висока. Всі його страхи дістали його тут і оселилися поруч. 

Сусідами в Толіка була типова місцева пара: вони говорили так, що мама щоразу думала, що вони ось-ось розлучаться. «Не все у них слава богу», — хитали вони головами з Григорівною, але сусіди все ніяк не розлучались. Та й не збиралися. 

Мама стояла в їхніх воротах і не могла пояснити, кого шукає. Вона навіть гавкала, але боялась видатися божевільною, тому казала спокійно «гав-гав», без реалізму. А Григорівна впала в істерику і могла тільки ридати. Толік підійшов до сусідської хвіртки і спитав, чи вони не бачили пса. «Ну як пса, — виправився він, — таке щось, типу, схоже на пса. Він старий, і ми боїмося, що він умре». Толік показав на телефоні фото Владіка, той дивився у камеру, на голові мав рожеву заколку. Сусідка сказала, що наче щось бігало зранку у них по садку і за ним ганявся кіт. Вона думала, що то кроленя. Ймовірно, то був Владік. 

— Куди ти його загнав? — спитав Толік у кота. Кіт розтягнувся на сонці, потім встав, сцикнув на ворота і пішов у хату. 

— Ясно, — сказав Толік, — як побачите — скажіть, будь ласка. 

— Це у вас всі з України? — спитала сусідка. 

— Ага, — кивнув Толік. 

— Як там ситуація? 

— Погано. 

— Може, вам тісно, хай би хто переночував у нас? 

— Кімнат достатньо, — сказав Толік, — але, звісно, тісно. 

Толік все частіше, з перших днів війни, ловив себе на думці, що всі довколишні люди його вибішують просто через те, що у них все добре. Ці усміхнені обличчя, морозива, навіть сусідські сварки — він був певен, що вони сваряться не через ядерний конфлікт, що ніхто не кричить: «Господи, який ще сервіз, просто заберіться вже звідти!». 

— Вам так пощастило, що ви можете їх прийняти, — сказала сусідка. 

— Так, нам усім дуже пощастило, — відповів Толік і розвернувся йти до себе. 

Вже біля хвіртки додому він зустрів Ірусю з Поліною. 

— Ти бачив? Бачив? — Іруся показала екран телефона, там було фото розваленої квартири. — Це хата моєї колеги, — сказала вона. 

— Капець, — відповів Толік і відчув щось середнє між ненавистю, страхом і соромом. Він так часто відчував цю суміш, що хотілося цьому почуттю вже дати свою назву. Загалом уявлялось, що війна — це дуже чорно-білі почуття: ось вам чистий дистильований жах. 

Виявилось, що жах має сотні відтінків — жах із відтінком гніву, роздратування, а бувало, навіть любові. І коли війна підбиралася ближче, розвалюючи сусідні квартири, забираючи знайомих людей, з’являлося відчуття безнадії із присмаком адреналіну, наче сидиш на старті американських гірок. За це адреналінове відчуття, з яким Іруся показувала розвалену квартиру колеги, згодом ставало соромно. Адреналін вимивався, лишався просто тупий жах. 

— Я виходжу зараз на зміну, — сказала Іруся, — пошукайте цього пса. 

Анатолій Степанович завжди дуже сміявся, коли Іруся казала, що «виходить на зміну». В її випадку це означало, що вона відповідатиме на коментарі в інстаграмі. «Ото зміна, — сміявся він, — дивись, не перетрудися». Іруся просто піднімала брови і хмикала. Вона з дитинства була навчена не сперечатись із Анатолієм Степановичем. 

— Мені теж є чим зайнятись, — сказав Толік, — окрім шукання собаки. Він сам прийде, це ж пес. 

— Та воно таке як не пес, — озвалась Поліна, — я піду пошукаю. 

Толік вже зайшов було у двір і хотів зачинити хвіртку, але потім розвернувся і пішов за Поліною. 

На долину вже спускався вечір. Стежки тут були глинисті, кам’янисті, порослі випадковими пальмами, соснами й колючими кущами, з яких на Різдво роблять вінки на двері. Полінині фруктові тренування не минули просто так, вона як сарна зникла десь на стежці, і хоча Толік вагався лише кілька хвилин, та уже не зміг наздогнати її до лісу. У низинках глина була розмокла, Толік усе послизався на мокрому брудному камінні і пришвидшував крок. 

Коли опиняєшся наодинці з лісом, у тебе наче вивільняється серце — воно стукає гучніше, ніби тріпоче там у грудях і хоче вирватись. Стає чутно власне дихання, тебе навіть дивує вигляд власних долонь, як тільки над головою змикаються крони дерев. Таке бувало часто в дитинстві, коли Толік ховався в кущах від гамору дому і конкретно від потуг Анатолія Степановича зацікавити його жигулем. Толіку здалося, що він чує кроки, хотів крикнути, але зупинився, думаючи, що його вже і так прекрасно чути: серце гуло на весь ліс. Він побіг уперед на звук шарудіння. «Мабуть, таки досить пити стільки кави, від цього стукоту можна оглухнути», — думав він, і кожен крок йому гупав у голову. Добігаючи на шурхіт, він побачив у кущах здивовану оленячу морду, і щойно їхні погляди зустрілись — олень вигнув спину і з тріскотом подався в кущі. На відео ці тварини граційні й легкі, але в житті олень більше нагадав проломистого кабана, а не ніжну лань. Лань, мабуть, теж так голосно валить кущами. 

Толік присів на камінь. Він помітив, що не любить цю глину під ногами, бо ліс йому видавався інакшим, ніж вдома, а про «вдома» думати було боляче, хоч він останніми роками туди і не рвався. Дерева змикались вгорі, під ноги сипалися соснові голки, які ще не встигли упасти раніше. Вдалині шурхотів, зникаючи, олень. Серце трохи заспокоїлось, подих став рівнішим, і раптом він почув, що шурхіт близиться знову. Він насторожився, зібрався тілом і втупився у кущі. На стежці з’явилася Поліна. 

— Ти що тут робиш? — вона підняла одну брову. 

— Я думав, це олень, — сіпнувся Толік. 

— А, ну похоже. 

— Та просто щойно тут ходив олень. 

— Добре, що не кабан. 

Поліна озирнулась навколо. У сутінках кущі здавалися все густішими. 

— Воно ж у дикій природі не виживе, — сказала вона. 

— Та чого, це ж все-таки собака. 

— Ну хто йому буде заколювати чолку? 

Толік уявив, як Владік намагається вижити в лісі: заколка йому сповзла на очі, і він мотиляє головою, чатуючи на здобич. 

— Не виживе, — сказав він. 

Вони пішли стежкою вниз. В урвищі ставало все темніше, все вищими були скелі, все ковзкішою глина, мокрішим каміння. Поліна спокійно йшла попереду, а Толіку знов гупало у вухах і дуже хотілося додому. 

— Я б тут і лишилась аж до ядерної катастрофи, — озвалась вона, не обертаючись на стежці. 

Він дивився на її ноги, на два несиметричних пухирця під колінами. Комарам, видно, подобалось, що там ніжніша шкіра. Толік згадував, коли востаннє так ходив кудись із дівчиною. Останнє його побачення було перед Різдвом. Красива тайка, яка постійно казала Толіку, що в нього гарні очі, і сміялася з усіх його жартів. Толік тоді почав навмисне жартувати несмішно самому собі, а вона все одно сміялась. Замість того щоб відчути себе королем гумору, він почувався як пристаркуватий німець у відпустці в Таїланді. 

— Може, і Владік так подумав і захотів тут лишитись аж до апокаліпсису? 

— Не впевнена, що він вміє думати. Мабуть, його просто кудись загнав сусідський кіт. 

— Це якось ненормально, щоб кіт загнав кудись пса. 

— Та ти бачив того кота? Я б сама від нього втекла. 

Поліна зупинилась у сутінках сосен і скель, вдихнула повітря, заплющила очі і раптом як заверещала: 

— Вла-а-а-аді-і-ік!!! 

Толік аж присів, серце заколотилось. 

— Той олень, мабуть, десь там усрався, — сказав він, коли луна від її голосу вляглась у низині. 

— Добре, якщо тільки олень. 

— Ти попереджай, коли так верещиш, бо наше завдання знайти живого Владіка. Мертвого буде знайти значно складніше. 

Проте ні живого, ні мертвого Владіка ніде не було. 

— Просто обідно, що вона стільки його везла, аби він десь тут згубився, — сказав Толік. 

— Знаєш, я така стала товстошкіра зараз, мені нічого вже не обідно. 

— А ти з матір’ю своєю говориш? — спитав Толік те, що знав тільки від сестри. 

— В лютому востаннє говорила. Вона переконувала, що по моєму місту не б’ють. Що мені здається. 

— Як же їй застилає, що і за дочку власну не боїться. 

— Просто думає, що мені ввижаються їхні снаряди. Хіба можна боятися моїх видінь? 

Толік дістав з кишені пачку цигарок. 

— Будеш? 

Поліна підняла брову. 

— Не дивись так, — сказав Толік, підпалюючи цигарку, — це Рауль мені віддав пачку, як я пінбол забирав. Я не палю багато. Так іноді, під настрій. А зараз, якщо чесно, настрій такий весь час, що хочеться узять оцю всю пачку, підпалить разом і запхати у рота. А так то я знаю, що воно не нужне, тільки час жере і гроші, — Толік не міг спинити свою балаканину. 

— Та кури собі, я тобі не мама. 

— Бачиш, дожить до таких літ, — Толік вказав на себе, — і ховатись від мами по кущах з цигаркою. 

— Треба кордони ставить свої, — сказала Поліна. 

— Нині для всіх кордони скасували. Я й звалив за кордон, а зараз бачиш, як воно. 

— Відстій. Як там казали? Пекло — це інші? 

— А скільки ми чекали скасованих кордонів. Так треба було, щоб Путін бомби почав кидать. 

— Так завжди. Всі бажання здійснюються в свинячий голос. Готуйся, — Поліна набрала в груди повітря і знову заверещала: — Вла-а-а-д-і-ік! 

— У цього пса і так слабке серце, — сказав Толік і втоптав у глину недопалок. — Ти його цими криками доконаєш. Треба так.  

Толік встав, витріщив очі і залепетав дурним голосом: 

— Владічок, Владюся, хто це там у нас ховається?! 

Владюся мовчав. 

Доставка 

Зникнення Владіка стало для цього дому черговою віхою. Після смерті племінника Славки Владік дав ще більше право Григорівні на помідори і пов’язані з ними маніпуляції. Вона не казала, що садитиме помідори для себе, а весь час наголошувала, що робить безтолковому Толіку добро, бо без неї він би до такого блага не додумався б. Яке дивне почуття жалю через чиюсь втрату — тобі від нього боляче й незручно водночас. Його хочеться хоч якось позбутись, будь-якою ціною. І помідорова грядка замість фонтана здавалась не такою вже й великою ціною. А ще Іруся казала, що робота в землі терапевтична. Толік змирився і купив землі з перегноєм з доставкою. 

— У мене зустріч онлайн, — сказав він за сніданком, — мають привезти ваше гімно,розпишетесь там. 

— Толя, — озвалась мама, — це не гімно, а гній. 

— Та не гній, — перебивала Григорівна, — а перегній. 

— Мені, якщо чесно, байдуже, — сказав Толік, — вони мають все розвантажити у фонтан. 

Толік пішов нагору. 

— Толя, — крикнула мама, — а як ми узнаємо, що це вони? 

«Господи, — подумав Толік, — вони ж будуть з тонною гімна!» — але вголос сказав: 

— Іру з Поліною поклич. 

— В Іри зміна! 

Анатолій Степанович засміявся. Він ніколи не втомлювався іронізувати над інстаграмними змінами Іри й Поліни. 

— От це значить, якщо я піду напишу там їм матюків, то їм платитимуть за те, щоб вони мене успокоїли? — казав він на пояснення, де працюють дівчата. Ну, і десь так воно й було. 

— Спитаєш — «тьєрра?». І покажеш мій документ. Я лишив біля входу, — сказав Толік і швидко пішов нагору, переступаючи через дві сходинки, що легко дозволяли його довжелезні ноги. 

— Тьєрра, — повторила мама. 

— Похоже на тер’єра, — сказала Григорівна. — Справимось. 

Землю привезли вчасно — приїхали два чоловіки. Один із них назвав Толікове ім’я. Він мав на диво криві ноги і задишку. Інший був худим і спітнілим вже від вигляду мішків. Перегній був запакований у пластикові мішки по двадцять кілограмів. Кривоногий, важко дихаючи, поніс мішок від воріт до фонтана. 

— Ліда, — сказала до мами Григорівна, — я боюсь, що йому зараз стане дурно. 

— У нього хворе серце, — відповіла мама, — я тридцять два роки робила в лікарні бухгалтером, я бачу. 

— У таку жару йому тоді не можна нічого носить. 

З підвалу виїхав Анатолій Степанович. Очі його були червоні. Мабуть, знов до ночі шпилив у пінбол. 

— У тебе вже ігрова залежність, — кинула йому Григорівна. 

Анатолій Степанович глянув на вантажників: 

— Одноногий я і то б впорався краще. 

Мама тимчасом підтягала мішки з машини ближче до воріт. Вантажник-сердечник намагався їй перешкодити, але маму, яка хоче тягати мішки, ніколи не можна зупинить. Григорівна помагала висипати землю. Худий спітнілий вантажник із вдячністю дивився на Григорівну, як вона у своєму помаранчевому халаті, піддаючи коліном мішок, сипле землю у фонтан. Сердечник з не меншою вдячністю дивився на маму. 

— Ліда, — крикнула Григорівна з мішком на коліні, — неси борщ! 

— Де їх посадить? — підійшла мама. 

— Давай надворі, чого їм у хаті товктись. 

Мама кинула на вуличний стіл скатерку, а Григорівна винесла дві тарілки борщу, хліба, сметани й огірків. 

— Нарєзку давай! — наказала Григорівна. 

Мама принесла ще тарілку з сиром і хамоном. 

— Пор фавор, — сказала Григорівна вантажникам. 

Вони переглянулись між собою, усміхнулись, хотіли йти. 

— Но, но, пор фавор! — повторила Григорівна й елегантно, а вона вміла працювати з авдиторією, взяла під руку кривоногого сердечника і всадила за стіл. Худий прийшов сам. 

— Наливать я їм не буду, — сказала мама, — Іра казала, що так зараз уже ніхто не робить. 

Анатолій Степанович, хоч і заздрив Зусі і Друсі, що ті завжди могли знайти спільну мову з котами будь-якої країни, за умілістю налагодити діалог з нічого не надто поступався котам. За допомогою жестів і зойків він розпитав у вантажників, скільки років їхнім дітям, розказав, що Путін хуйло, похвалив іспанський уряд, попросив зброї і запросив на партію у пінбол, як у них буде час. 

Толік вийшов на балкон і глянув униз. Погляд його ковзнув на фонтан — той тепер чорнів землею. А потім він помітив, що гімновоз усе ще стоїть на дорозі під ворітьми. Він неохоче спустився вниз і крізь скляні двері побачив, що обидва вантажники їдять борщ, а мама з Григорівною сидять напроти так, як вони сиділи, коли Толік був малий. Ці погляди ні з чим не сплутаєш: вони слідкували, аби вантажники усе подоїдали. І щоб на стінках тарілок не лишилось навіть капусти. «А це ти кому лишив?» — сказали б вони вантажникам, якби вміли. 

Толік шмигонув назад у хату і зачаївся за стінкою. 

— Гав, — сказала Іруся. Вона сиділа внизу і строчила свої пости з коментарями. Толік сіпнувся. 

— Вони їх обідом годують, — сказав він. 

— Вони ще й мішки за них тягали, — хмикнула Іруся. 

Так Толік опинився із засипаним землею фонтаном. «Хто б сказав мені, — думав він, лежачи ввечері із своєю таємною любов’ю Друсею, яка приходила до нього тільки вночі через балкон так, аби цього ніхто не бачив, — що я своїми руками заплачу за тонну гімна, якою засиплють фонтан». Кам’яна жаба на бильці фонтана, здавалось, нічого не мала проти. 

Толік не тільки кинув звичку працювати ночами, а й кинув звичку працювати зовсім. Він ледь змушував себе імітувати діяльність, відсилаючи якісь випадкові імейли, а решту робочого часу присвячував вивченню калібрів, дальності артилерії та особливостям наведення ракет. Його знання цих технічних особливостей ніяк не змінювали ситуацію, від них тільки поглиблювалась блакить Толікових синців під очима. Єдиний, з ким він міг би підтримати розмову на цю тему, був Анатолій Степанович, але той останнім часом усе тюнінгував пінбол і часом просив оновити йому каунтер мертвих росіян. Він, точно як у східній мудрості, спостерігав, як перед ним пропливають цифрові трупи ворогів. 

Толіку було незручно просити про відпустку. Та й відпустку на що? На цілоденне споживання новин? Може, просто поїхати кудись? Але яка різниця, який буде вид за вікном, якщо перед очима буде той самий екран? Часом він навіть думав, що таки запишеться у добровольці, але в глибині душі розумів, що на таке не наважиться, тому ніколи навіть такої можливості не згадував. «Воювати мають підготовлені професіонали», — казав йому колега на роботі, якому Толік побіжно згадав про своє відчуття обов’язку. І Толік змовчав, насолодившись на секунду цим виправданням. Та наступної миті на нього знов накотив сором, бо надто багато він бачив непідготовлених непрофесіоналів, які, на відміну від нього, пішли воювати. «Я не потягну всіх трьох і не виплачу тобі хату», — говорила Іруся, коли він щось казав про те, що з нього ніякого толку немає. Це примирювало із дійсністю на пару годин. 

Григорівна тужила за Владіком. Вона соромилася своєї туги за собакою у той час, коли гинуть люди, навіть близькі люди. Увечері її охоплювали лють і біль, бо Владік не скавучав під Толіковими дверима, бо не треба було йому мити замурзану борщем морду і заколювати чолку на голові. У пропажі Владіка вона винила Росію і себе: «Не їхала б сюди — він був би вдома». Їй бракувало турботи про когось, і через це вона скочувалась у журливу болісну прірву, з якої не бачила виходу. Вона згадала за сусідчиного пса — коротколапого безпородного собачку з хвостом-бубликом. Сусідка із псом тепер жила в німецькій провінції, борючись із місцевою бюрократією. У мирні часи вони іноді вчотирьох гуляли з Владіком. Григорівна почала дзвонити сусідці, кидати їй гроші з пенсії на картку і вимагати, аби та купила псові «шось вкусніньке»: 

— Ти йому сказала, що це від Владіка? Скажи чітко, щоб він знав! 

Сусідка щось торохкотіла у телефон, а Григорівна наполягала на своєму: 

— Все він знає і пам’ятає! Скажи йому, що це від Владіка! 

Мабуть, вона казала. І є ймовірність, що пес із хвостом-бубликом щось розумів і, можливо, навіть згадував їхні мирні прогулянки з Владіком лісом, де Григорівна вчила сусідку скандинавській ходьбі, а тепер у той ліс не можна і поткнутися: там, де раніше головною небезпекою були кліщі, тепер було нашпиговано всім, що хоче тебе убити. 

— Вони одібрали у нас цілий ліс! — кричала Григорівна у моменти особливої туги. 

— Ми вже з тобою не доживемо до того, щоб пройтися тими стежками, — казала приречено мама. — Навіть якщо вони звідти підуть, туди ж ніхто не зможе більше прийти. 

На місцях агентурної мережі у Григорівни майже не лишилось. 

Там, де свині 

— Непохована біда, — сказала Іруся, — осідає десь отут, — вона поклала руки собі під груди, — і не дає потім дихати. 

Був ранок, усі зійшлися читати новини і снідати. 

— Треба з ним попрощатись, — продовжила вона, ріжучи хліб. 

— А мені, — озвалась мама, — соромно тужити за собакою, коли помирають люди. 

— Може, й мені соромно, — озвалась Григорівна, — але ж воно саме… 

— Ну, хай кожен скаже якийсь свій спогад про Владіка, — сказала Іруся, навчена психологічним технікам. — Я, наприклад, любила його безпомічність перед кицьками. 

— Хіба це щось хороше? — спитав Анатолій Степанович. 

— Ну, мені подобався його оптимізм, — відказала Іруся, — він же знав, що у чесній битві йому невістку зі свекрухою не перемогти. 

— Особливо свекруху, — озвався Толік. 

— Особливо її. Але при цьому, — Іруся виглянула надвір, наче шукаючи очима Владіка, — він щоразу гавкав на них, як вперше, і в очах його читалася певність у тому, що кицьки його вважають за загрозу. 

— До речі, да, — сказав Толік, — його впевненість у собі заслуговує на повагу. 

Григорівна затулила обличчя руками. 

— Ну, ти чого…? — питала мама. 

У цій родині не вміли говорити слів співчуття. Ні про собаку, ні про значно більші втрати. Найпросвітленіша була Іруся. Її цьому навчили за гроші. 

— Ма, ну, давай ти. 

— Та що я скажу? — підняла очі на Ірусю мама. 

— Ну, щось та скажи. 

— Я любив, як він їв, — озвався натомість Анатолій Степанович. — Ото вимажеться увесь, зубів половини нема, а ще просе. 

— Я його умивала, — зітхнула Григорівна. — Хто його умиватиме? 

— Боюсь, що ніхто, — мовив Толік. Іруся зиркнула на брата. 

Григорівна знов затулила лице руками. 

— Я чолочку його любила, — непевно сказала мама, — руками тронеш — а воно як вроді дитина. Іро, в тебе таке волоссячко було маленькою. Я його заплітаю, а тебе згадую. 

— Дякую, мам, — сказала Іруся. 

— Мені Владік не подобався як особистість, — озвалася Поліна, відірвавшись від екрана свого телефона, — але він її не приховував. Як боявся — трусився, як бісився — витріщав очі й гавкав. Не було в нього ніякого лицемірства. Як у нас всіх. 

— Легше стало? — спитала Іруся Григорівну. 

— Не знаю, — зітхнула та і краєчком свого халата витерла в кутику ока. Не фарбувалась вона тільки перші два тижні війни. 

— Ефект прийде не зразу, — сказала Поліна. 

Толік піднявся йти до себе. Він ніколи не міг просто пройти хатою — пересування по дому нагадувало радше ходьбу з перепонами. Як він не старався пройти непомітно, його все одно хтось гальмував. 

— Толя, — казала мама, — ось візьми цю каструлю, постав на верхню полицю в холодильнику. 

Толік брав каструлю, йшов на кухню, відсував з верхньої полиці усе зайве. 

— Оцю коробочку подай сюди, — казала мама, — вона мені треба. А нє, — дивувалась вона, заглянувши в коробочку, — спортилось. 

У коробочці плавало щось мутне. 

— Ось на, понюхай, — просила вона його. — Тобі воняє? 

— Я не знаю, як воно мало пахнути до того, як спортилось. 

— Це я квасолю замочила. Скисла? 

— Мам, я не знаю. 

— Толя, ну ти як маленький, понюхай, чи воняє кислим. 

Потім мама викликала комісію з незалежних експертів, найчастіше Григорівну, вони нюхали, встановлювали, чи скисло, і аж потім відпускали Толіка, котрий нарешті ставив каструлю нагору, закривав холодильник і знову крався до сходів. 

— Толя! — гукав Анатолій Степанович, і Толік думав уже не озиватись, уже навіть доходив до середини сходів, але тоді все ж його гризла совість, що це його одноногий дядько, і він вертався назад. 

— Ти не знаєш, де батарейки од цього радіо? — Анатолій Степанович добрався до коробок у підвалі, де в Марікармен, царство їй небесне, зберігались усякі речі, які комусь колись знадобились би, на її думку, хоча Толік мріяв, аби вона їх викинула задовго до того, як до них дістався Анатолій Степанович і почав їх ремонтувати, сортувати і розглядати. 

— Я не знаю, де батарейки. 

— Як будеш в магазині — купи отаких, візьми ось собі, запиши, які. 

— Я запам’ятаю. 

— Знаю-знаю, як ти запам’ятаєш, ти малим по десять раз у магазин мені бігав, бо не годен був розібраться, яку лампочку взять. 

І тільки Толік хотів йти, Анатолій Степанович додавав: 

— А, чекай-но, точно, лампочки! Ходи ось за мною! 

І Толік терпляче йшов за дядьковим візком, поки той своїми волохатими жилавими руками крутив колеса поміж меблями до виходу надвір, потім по доріжці… 

— Дядьку, — молив Толік, — ну просто скажіть мені! 

— Та то швичче показать… — бурмотів дядько і повільно й вперто доводив зворотне. 

Доїхавши нарешті до пункту призначення, який йому нагадала, наприклад, лампочка, Анатолій Степанович починав: 

— Отут, дивись, із землі, — він перехилявся і починав порпатися в кущах, — стирчить кабель… 

— Та я знаю, — гиркав Толік, — він неробочий. 

— Так подзвони хазяйці хати, хай зробе, бо так не годиться. 

— Дядьку, вона вмерла. 

— Погані діла, — зітхав Анатолій Степанович і лишав Толіка до наступної своєї знахідки, якою, на його думку, негайно мав зайнятися племінник. 

Толік заплющував очі, вдихав-видихав і знову крався до сходів. 

— Толічку! — кричала Григорівна. — Ану перестав сюди оцього фікуса! — вона стояла із фікусом в її зріст. 

— Григорівно, я надірвусь. 

— Так ти ж спортом займаєшся! — пхекала вона, а тоді сідала навпочіпки коло горщика і показувала Толіку, як саме треба тягти фікуса, щоб не надірватись, показово вигинаючи спину і випираючи свій усіяний квітами зелений зад. 

Якось, коли Толік після численних перепон вже майже дійшов до своєї кімнати, його перестріла сестра і, було, відкрила рота щось сказати, як Толік визвірився: 

— Та, бляха, я дійду колись до своїх дверей чи ні? Скільки мене можна чіпати?! 

Іруся тоді з розумінням замовкла, а за десять хвилин, коли Толік вже віддихувався у себе, прийшла його повчати. 

— Нам усім зараз нелегко, — казала вона, — всі ми не там, де хотіли би бути, всі ми втратили своє звичне життя. 

Толік кивав, розумів, що вона каже правду, але про себе думав, що не встиг ще це життя навіть набути, а вже втратив, і знову його заливало соромом від своїх нікчемних проблем. «Навряд, — думав він, — люди, які уявляють війну, розуміють те, як їх біситиме дядько, що порпається в кущах, шукаючи неробочий кабель, чи тітка зі своїм фікусом». Іруся пропонувала братові сесію з психотерапевтом, але він мовчки відмовлявся, намагаючись не сказати вголос, що його проблеми зникнуть рівно тоді, коли всі вони звідси заберуться, лишивши його наодинці із керамічними ісусами. 

Дійшло до того, що Толік купив собі на другий поверх драбину, щоб ні з ким не зустрітись у коридорі. Він приставив її до задньої стіни дому, зарослої бугенвілією, і ліз до власного вікна, як злодій, поки в його голові роїлись думки: «Чи міг я колись уявити, що як переселюсь у власну хату, то лізтиму до себе через балкон?». Щоб відігнати цю дошкульну думку, він почав примовляти на кожну сходинку старого дитячого віршика: «Ліз пан по дра-би-ні та й упав там, де сви-ні…». Бугенвілія чіплялася за Толіка, лишаючи по собі яскраві рожеві листочки у волоссі на ногах. 

І як тільки він долізав до екрана — там завантажувалась сторінка новин, і знову калібри і дальність, тривога. 

— Бачили? Житомирська область! — кричала внизу Іруся. Кожен тоді втуплювався в телефон і починав писати усім, хто був, проїжджав чи служив у Житомирській області. Озвучувала це тільки Григорівна: вона так і не пройнялась месенджерами, і коли їй треба було щось написати — відсовувала від себе подалі екран, хмурила брови і проявляла своє друге підборіддя. 

— Таня! Таня! — кричала вона. — Як ви? Ще не чули? То у вас! Чуть було? Таня! 

Толік тоді заплющував очі і стогнав кудись у стелю. У ці моменти йому було незручно за власне роздратування на них усіх і його як ніколи тягло до драбини. 

Григорівна висунула теорію, що Толік — алкоголік і в коморі на задньому дворі ховає випивку, тому тікає туди в особливо стресові моменти. 

— Ой, нє, — казала мама. — Він, мабуть, курить. 

Поліна знала, що курить Толік у лісі, а Іруся нишком зайшла на задній двір і в заростях бугенвілії роздивилася дерев’яну драбину. Без вагань вона нею скористалась і до напівсмерті перелякала Толіка, явившись у нього на балконі. 

— Толічку, — сказала вона, коли він відчинив їй двері, — ти ж завжди хотів родину? Правда? Хотів собі хату? 

Толік часто уявляв, як стане старий і сивий, сидітиме десь у хаті на дивані, а кругом бігатимуть діти, човгатимуть ногами старі, точитимуться розмови, гратиме музика, стоятимуть букети з польових квітів і банки з варенням. 

— Так ми і є твоя родина, — казала Іруся, — іншої нема. Прикинь, твоя мрія збулась. Твоя родина — це ми. 

Толіку важко було прийняти думку, що оті люди, про яких він думав, уявляючи родину, зовсім не схожі на всіх тих, хто опинився зараз поруч. 

— Ти змалку такий був, — Іруся ніколи не приховувала правди, — напридумуєш собі щось, а тоді сердишся, що все не так. 

Коли Іруся була права, Толік ніколи не погоджувався — просто мовчав. 

Драбина стала частиною суспільного договору в цій хаті — про неї згодом усі знали, але всі робили вигляд, що це Толікова таємниця. 

— Я тобі на день народження подарую луччу драбину, — прошепотіла якось увечері Іруся, коли Толік просто мовчки дивився на жабу на фонтані, за спиною якої несміливою купкою лежав перегній. Перегною було замало. Толік ніколи не міг подумати, що тонна перегною — це мало. 

— Фізику треба було краще вчить, — повчав його Анатолій Степанович. — Узяв, поміряв і пощитав об’єм в кубах, а то тонну заказав, як вроді тонною можна завалить усе подвір’я. Це моя мати така була, ти у неї вдався. 

— Я куплю ще, — відповідав Толік. 

Проте Анатолій Степанович сказав, що Толік минулого разу купив перегною за ціною золота і що він цього разу знайде сам, бо в нього тут за сімдесят кілометрів є знайомий на фермі, якого йому рекомендував сантехнік, який приходив лагодити труби минулого тижня. Анатолій Степанович міг налагоджувати контакти де завгодно і навіть зумів знайти перегній на малородючому морському узбережжі. 

Тож коли директорка відділу запросила Толіка на власне весілля саме у той день, коли у фонтан надворі мали довезти гімна для повноцінної висадки помідорів і Толік уявив ці незручні діалоги про те, що борщу не треба і не треба помагати носити мішки, він навіть зрадів. Запрошення на весілля, яке припало саме на день доставки додаткової порції перегною, Толік вважав знаком долі. З нехарактерною для себе радістю перед тим, як бачитися з купою людей, він пропилососив салон машини, намагаючись ігнорувати дядькові коментарі про технічні характеристики його ж автівки, і зайшов у хату. 

— Толя, а в тебе є що надіть? — спитала мама, і Толік одразу подумав, що треба було лізти драбиною через балкон. 

— Є, — тихо сказав Толік, стоячи в нарядних штанах посеред кімнати. 

— Отак і підеш? 

— Сорочку надіну. 

— Пригадуєш, яку я тобі сорочку на випуск купила? 

Толік дуже гарно пам’ятав ту сорочку кольору «бризки шампанського» із золотавою оторочкою на рукавах. 

— Пригадую, — мовив він. 

— В тебе її не осталось ніде? 

— Не осталось, — Толік відповідав стримано, намагаючись якнайшвидше спланувати від’їзд, щоб не застати доставку перегною. 

— Красива була сорочка, що ж ти не зберіг! — озвалась Іруся з-за комп’ютера. Вона уміла відпускати свої коментарі із серйозним обличчям так, що мама не сікла її сарказму. 

Толік просто засопів у сторону сестри. Потім зайшов у кімнату, надів зеленувату сорочку до темно-сірих штанів і глянув на себе в дзеркало. У голові знову промайнула думка скористатися драбиною, щоб його ніхто не перестрів. Але бісова бугенвілія припала пилом без дощу, і він боявся, що сорочка і штани, а разом з ними і він сам, втратять товарний вигляд. Тож він обережно визирнув у коридор, де, звісно ж, підступно стояла Григорівна. 

— Боже, який гарний! — сплеснула вона руками. — Ліда, ось іди глянь! 

— Спустися сюди! — кричала мама. 

Толік приречено спустився сходами, як випускниця перед шкільним балом під розчулений погляд мами. 

— Що це за колір такий? — спитала мама, вказуючи підборіддям на сорочку. 

— В описі до сорочки написано «фісташковий», — відказав Толік. 

— Якась зелена муть, — сказала мама. 

— Мам, це моя єдина сорочка, я не перевдягатимусь. 

— А ти що, без галстука йдеш? — втрутилась Григорівна. 

— Правильно казати «краватка», — сказала мама. 

— Ну хай буде «кроватка», — погодилась Григорівна. 

— Кравáтка! — повторила мама. 

— Я йду без краватки. І без галстука, — сказав Толік. 

— А це тут в них так прийнято? — спитала мама. 

Толік кивнув. 

— Я знаю, — сказала мама, — чого воно таке все неприкаяне на вигляд. Воно просто м’яте усе. Дай я тобі поглажу. 

Толік уявив спротив, сплескування руками, бігання з праскою і вирішив, що швидше буде здатися. Тому коли зайшла Поліна, він стояв в одних штанях посеред кімнати, Григорівна прасувала сорочку, а мама вмовляла його ще зняти штани, щоб нагладить стрєлки. 

— Тьотя Ліда, — сказала Поліна, — стрєлки ніхто зараз не носить. 

Поліна глянула своїми як завжди втомленими очима на Толіка так, наче він статуя в музеї в останньому залі перед виходом з експозиції — байдуже й нейтрально. Толік подивився на себе у дзеркало — він би й сам на себе не звернув ніякої уваги навіть у першому залі експозиції. У випрасуваній сорочці і штанях без стрілок Толік нарешті вирвався з хати і завів машину. Дорогою побачив, як на гору їде синій пікап, завантажений, судячи з усього, гімном. 

Весілля 

У саду горіли ліхтарі, опускався вечір. На рівно стриженому газоні стояли накриті білим стільці, ліхтарики відсвічувались у святкових келихах. Молоді співали одне одному, казали всякі зворушливі промови, а в Толіка в голові постійно лунали коментарі то мами, то Григорівни, то Анатолія Степановича. Молода вже була немолода, і коли її ще більш немолодий наречений у своїй промові казав, що все життя хоче провести із нею, у Толіка в голові зітхнула Григорівна: «Ну, скільки вже там осталось». 

Толік дивився на цих красивих людей, на обрій вдалині, над ним розхитувались підсвічені ліхтарями вершини південних сосен. Він не міг повірити, що десь у цей час в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, і найбільше його дратували гості на весіллі, бо у них все нормально. Вони засмучуються через звичайні речі типу сварки з сусідами, малі зарплати чи дедлайни. З надією він думав, що, можливо, серед запрошених є хоч один, наприклад, сирієць, якому хоча б колись було так само дурно, як йому зараз. На нього хвилями накочувала різка неприязнь до кожного з гостей, окрім колеги, який напився ще на початку вечора і тепер сумно сидів за столом. Толік узяв цигарку і відійшов подалі від столу до урвища, над яким хиталися сосни. Дерев’яні, відполіровані тисячами щасливих (на цьому Толік особливо акцентував увагу) рук поручні блистіли від далекого світла садових гірлянд. 

Толік курив і дивився вниз, де шипіло спокійне, вже майже літнє море. Він побачив, як з яскравого галасливого гурту гостей відділилася фігура Альби. Її темне вирівняне (нащо вона вирівняла свої кучері?) волосся розділяла яскрава нитка проділу. Брови були чимось намащені, а вся шкіра блистіла від макіяжу. Толік дивився, як вона йде, і йому вже хотілось утекти додому, дати газу під гору і залізти по драбині до себе в кімнату. 

Коли Толік думав про те, що міг би народитись на пару десятків років раніше, його кидало в жар. Це означало б, що для того, щоб знайомитися з дівчатами, треба було ходити на танці. Навіть гірше — треба було б танцювати. Робити ці дивні рухи руками й ногами, запрошувати когось до танцю, а потім проводити додому. Ще можна було б познайомитися в тролейбусі. «Передайте, будь ласка, на білет», — і замість грошей передати клаптик паперу з телефоном. Можна було б у черзі на пошті знайомитись чи на автобусній зупинці. Уявляючи таке життя, Толік сповнювався певності, що за таких умов він би ніколи не пізнав жінки. Хіба якась би випадково опинилась під боком — та власне, так і сталося колись, але та перша знайшла собі когось розторопнішого. А Толік з того часу вже розвивав свої знайомства тільки письмово і щодня благословляв вищі сили, які дали йому фарт народитись у добу письмового спілкування. 

Якщо випадало познайомитися з дівчиною очно, Толік швидше намагався піти додому і там нарешті нормально з нею поговорити письмово. Але тепер він стояв з цигаркою в руці і дивився, як наближається Альба, знову й знову прокручуючи в голові слова всіх своїх біженців вдома про стрєлки, про родину, про вибухи. Він пригадав, як мама зітхала: «Ох, Толіку, це ж ти міг би женитись, а тут ми поприїжджали тобі на голову. Ну хоч і тісно, але можем і всі поміститься. То ти шукай собі когось». 

Вона так казала, ніби «жениться» — це справа кількох днів, максимум тижня. І ніби «шукати» — це приблизно як піти по гриби: якщо довго швендяти лісом, то когось та знайдеш. 

— Тільки що за дівчина захоче оце на свою голову стільки бездомного народу? — казав Анатолій Степанович. — Дві свекрухи! 

— Три, — озивалась Іруся, — ще котяча свекруха. 

Друся при цьому зиркала з підвіконня вниз. 

— Толічку! — вигукувала раптом Григорівна, а Толічком в цій родині називали тільки тоді, коли хотіли якось надурити. — А тобі Поліна нравицця? 

— Лишіть мене, — відповідав Толік. 

Як зручно! Не треба було б когось шукати жениться. Наречена приїхала сама і вже навіть живе тут. 

Але Поліна як варіант була гірша поштарки, яку Толік уявляв роздягненою у часи особливої скрути. Поліна бачила Толіка у найбільш непривабливому вигляді. Ось він у трусах лізе драбиною до себе в кімнату. Або свариться з мамою. Або слухає, як Анатолій Степанович розповідає, які в нього були худі ноги. «Як сірничини! Я кажу вам — отакі-го!» — при цьому він підіймав угору свої, варто сказати, досить жирні мізинці. Або оті розмови Григорівни про потенцію і цикорій, і про її знайомого співака, з яким вона їздила на гастролі, і той пив забагато кави, і коли дійшло до діла, то «ви поняли». І всі «поняли» аж настільки, що Толік щоразу уникав собі варити каву при людях і почав заправлятися подвійним еспресо в барі після пробіжки, що йому потім аж серце вискакувало, коли він біг назад під гору. Він біг, хекав, проклинав еспресо, пробіжки і своє нікчемне існування. Все це проминало йому в голові, поки Альба йшла. 

— Маєш закурити? — спитала вона. 

— Ага. 

— Я взагалі-то не палю. 

— Я теж, — сказав Толік. 

Альба закурила. На її вилиці осипались крихітні блискітки з повік. 

— Як ти взагалі? — спитала вона. — В офіс не ходиш? 

— Думаю, буду, — відказав Толік. 

— Я після ковіду змушую себе. 

— Ковід? — спитав Толік. — Якщо чесно, я вже й забув, що це. 

— Тоді в тебе дуже здорова психіка, — відказала Альба, — швидко відновлюєшся. А я досі не прийду до тями. Все перевернулося: робота, особисте, стосунки, весь світ став інакшим. 

Вона це проговорила як заготовку, з якої починає будь-яку розмову останні два роки. 

— Найпростіший спосіб відновитись, — відповів Толік, — поринути в нову катастрофу. 

— Це ти маєш на увазі якийсь новий вірус? Я не готова, — засміялась вона. 

— Типу якусь нову катастрофу. Як в Україні. 

— Чекай, ти ж звідкись звідти? Зі Словаччини? 

— Я з України. Доброго вечора. 

Альба підняла брови, ковтнула. 

— Вибач, я не знала. Ти якось не схожий. 

— А яким мав би бути українець? 

— Не знаю, — усміхнулась Альба. 

— Червонопиким, здоровим і пузатим? 

Вона засміялась, а потім замовкла і насупила чоло. 

— У мене ще є потенціал, — сказав Толік і зиркнув на свою руку, що тримала цигарку, — рука була біла в темряві і по-жіночому витончена. 

— Пішли, може, щось вип’ємо? — спитала Альба. 

Тільки тепер Толік помітив, що майже не курив — всю його цигарку скурив вітер з моря, поки він балакав із Альбою. 

— Я за кермом, — сказав він. 

— Я тебе завезу додому. 

— А тебе хто завезе? 

Альба засміялась. Толік запізно зрозумів, що вона мала на увазі. 

— Пішли, — сказав він. 

Один зі столів, прикрашений білими кульками і червоними тюльпанами, стояв під величезною сосною. Її стовбур був зовсім голий, а десь нагорі павутиною хиталися колючі віти. 

З усіх варіантів інтеграції Толіка в розмову за столом Альба вибрала найгірший. 

— А ви знали, що Толік з України? 

— Я знала, — озвалась Амалія. 

— Звідки? — спитала Альба. 

— Я бачила його паспорт, як і кожного з вас. 

Амалія працювала у відділі кадрів. Шеф-американець піднявся з плетеного стільця. 

— О! — вигукнув він. — Це просто вау! Ну ви нищите росіян так, як ніхто того не чекав! 

Толік спершу подумав, хто це «ми» і до чого тут він зі своїми пальцями змученого сухотами піаніста, а потім глянув на Альбу і сказав: 

— Ага! Трощимо сук. 

— Ти когось знаєш на війні? — спитала Альба. Її очі мерехтіли від гірлянди. 

Толік знав кількадесят людей на війні, знав сотні тих, кому розвалило хати, знав вдів, вдівців і сиріт, знав тих, кому рознесло ракетами бізнеси, яблуневі сади й сироварні. Він глянув на цей стіл, на келихи, на ці кульки, тюльпани і скатерки. Йому сплило в голові фото тюльпанів, що пробивались у дворах розвалених будинків, наче їх там під землею ніхто не попередив, що не варто лізти у цей світ. Ті тюльпани були точно такі самі, як ці на тлі білих скатерок і шампанського. Як дивно. 

— Ви вже спланували відпустку? — спитав Толік замість відповіді на питання. 

— Я два роки з цим ковідом нікуди не їздив, — сказав Том, німець, який колись, ще в офісні часи, сидів з Толіком в одному кабінеті, — і цього року теж не поїду. 

— Чого? — спитав американець. 

— Маю хату в Баварії, буду утеплювати. Газ тепер дорогий. 

— Я вже замовила сажотруса, — сказала бухгалтерка, — знаєте, скільки вони беруть? Двісті євро за двадцять хвилин роботи! 

— Так, світ перевернувся, — закивала Альба. 

— Світ перевернули! — сказав німець. — Він не сам перевернувся! Це зробила конкретна людина! Путін! 

— У мене кузен загинув, — сказав Толік і одразу відчув пекучий сором, що те хлоп’я з його дитячих спогадів, якого вже немає на світі, він витягнув у розмові, як козирний аргумент. 

— О, співчуваю… — озвалась Альба. 

Решта закивали, опустивши додолу очі. Це звична реакція людей на чиюсь далеку біду, до якої їм, по суті, байдуже. 

— Так-от, — сказав Толік. — Ви всі здивуєтесь, — він глянув на німця, — але убив його не Путін. Путін взагалі в Україну не приїздив, уявіть собі. Мого брата вбив простий собі хлопець, якого ви тут, ймовірно, зустрічали на пляжі з сім’єю. 

— Це пропаганда, — заговорив німець, — йдеться про розлюднення всіх росіян. Так, як колись усіх німців не вважали за людей. 

— Бачите, — сказав Толік, — ще пару місяців тому в пристойному товаристві посилатися до Гітлера вважалось ознакою програної суперечки, а тепер вже можна. 

— І я це роблю з великим задоволенням, — сказав американець, — бо Путін ніхто інший, як Гітлер. 

— Ну, а прості росіяни? — спитала Альба. — От у мене мамина сусідка росіянка. Вона хороша жінка. 

Толік подивився на Альбу таким змучено-печальним поглядом, що вона замовкла. Амалія ж для розрядки обстановки завела промову, яка, як вона думала, безпрограшна: про жахи війни, про те, як війна руйнує сім’ї, майбутнє і перевертає все навколо себе. І ще про те, що сучасний світ мав би вже не допустити воєн і не мілітаризуватись. 

— Чудові слова, — сказав Толік, — для мирних часів. Знаєте, мій покійний батько все життя голосував за партії і людей, які обіцяли, що ніколи не допустять воєн, а в результаті якось так вийшло, що він все життя прожив у болоті війни, а потім ще й лишив її у спадок дітям. 

— Війни минулого — це страшне, — озвалась Амалія, — сподіваюся, більше такого не буде. 

— Тобто? — спитав Толік. — Отаке саме відбувається прямо зараз, поки ми тут з вами сидимо, а може, й гірше, бо людство постійно вдосконалювало власну зброю. 

— Роблячи її більш прицільною? — спитала ще одна колега, яка сиділа поруч із Альбою. 

Толік вловив у її словах російське кліше про «високоточні удари», і серце йому заколотилось. 

— Російська зброя — це страх, — сказав він, — високоточність, а отже, передбачуваність — це не страшно. Розумієте? Треба, щоб усім було страшно вийти на вулицю. 

— Як таке може бути у двадцять першому столітті? — спитала Альба. 

— Як завжди, несвоєчасне лікування, — Толік глянув на американця. 

— Політика — діло брудне, — сказав німець, очевидно сигналізуючи власне бажання завершити розмову. 

І Толік був би не проти її завершити, але бухгалтерка все-таки згадала ще якогось росіянина, який знімав у неї минулого літа квартиру, і що його жінка все поприбирала після від’їзду так, що навіть їй не треба було мити ванну. 

— Раз таке діло, — сказав Толік, — то забираю свої слова назад. 

Толік не міг сперечатись. Він переживав, що в дискусіях виглядає істерично, тому коли його зачіпали за живе, він не намагався аргументовано відстоювати своє, а просто відпускав саркастичні коментарі. Найбільше це дратувало Ірусю і тоді, коли вона сперечалася з братом, і тоді, коли вони удвох сперечалися проти когось. «Прекрасно! — кричала вона. — Анатолій возвисілся над схваткой!» Її поруч не було, але Анатолій чітко відчув, як «возвисілся над схваткой» через власну слабкодухість. Він перепросив і встав з-за столу. Пішов поміж садовими столиками в будівлю ресторану, відчуваючи на власній спині перешіптування і жалісливі погляди. У ресторані він пройшов залу для танців і дійшов до бару. На стійці стояла таця з коктейлями. Він вийняв з одного парасольку, якийсь шмат ананасу і випив залпом. 

Здавалося, ніякий алкоголь його не бере через адреналін суперечки. «Мені ж ніхто нічого такого не сказав, — говорив він до себе, — я просто слабак». Він узяв ще один коктейль і знову випив. Хтось пройшов повз нього: здається, він бачив це обличчя на якійсь зустрічі. 

— Як справи? — спитав хтось. 

— Краще не бува! — крикнув Толік через музику. — За здоров’я молодих! 

Він узяв третій коктейль і знову випив, а потім спустився в підвал. Завантажив додаток повітряної тривоги — вся карта була червона. «Прицільні удари, сука!» — зашипів сам до себе. У кабінці туалету відкрив банківський додаток і кинув грошей на благодійний рахунок — перший, який попався, де згадувалась зброя. Хотілося кинути грошей на найбільшу бомбу в світі, яка впаде прямо на Москву. І тільки коли банківський віртуальний асистент підтвердив платіж, йому стало на мить легше дихати. Толік вийшов знов у танцювальну залу. Там крутились пари, жінки танцювали з піднятими вгору руками, а чоловіки навпаки — втупившись у підлогу. Толік оминув натовп так, наче він розвідник на завданні. 

Він вийшов до сосен і зоряного неба. Йому не хотілось іти через галявину із розставленими столами, тому він пішов попід стіною, пригинаючись під квітами у горщиках, що звисали з тераси, де танцювали. Горщики чомусь гойдалися туди-сюди. Було неясно, чи гойдається йому в голові, чи це все-таки хилитаються квіти. 

Вже майже дійшовши до воріт, він побачив Альбу. Та бігла і комусь махала. Затуманені від зміни температур окуляри давали надію, що вона бігла не до нього. Тому Толік відвернувся і спробував продовжити рух попід квітами. Та блискучий Альбин силует наближався. 

— Анатолій! — закричала вона. 

Він зупинився. 

— Ледь тебе знайшла. Добре, що в тебе одного тут фісташкова сорочка. 

Вона так і сказала «фісташкова», наче це вона її купувала онлайн і бачила опис. Толік до цього не знав, що, окрім морозива, бувають ще фісташкові сорочки. «Згубила мене любов до екстравагантності», — подумалось йому. 

Понад усе він зараз хотів залізти по драбині до себе у спальню і щоб Альба йому написала в месенджер. Тоді б він уже був би веселим і дотепним, а не фісташковим, депресивним, істеричним і п’яним чуваком, який ховається під вазонами. 

— У тебе тут квіточка, — сказала Альба і потягнулась до нього. Толік нахилився і почав трусити головою. 

— Отут! Отут! Замри! — засміялась вона і, ледь торкнувшись його волосся, зняла йому зі скроні біленьку квітку нічного жасмину. 

— Я тебе відвезу додому, — сказала вона. 

Толіку стало погано. Він уявив Зусю, Друсю, маму, Григорівну, Анатолія Степановича, Поліну й Ірусю. Йому стало ще гірше. Добре хоч Владік не дзяволітиме. 

— Я викликатиму таксі, — відповів Толік, думаючи, що говорить чітко, а направду запинався і вжив неправильну форму дієслова в майбутньому часі. 

— Та припини, — засміялась Альба. Вона взяла його попід руку і повела на парковку. Толік з усіх сил намагався рівно ставити ноги, і вони його начебто й слухалися — п’ята ставала правильно, а носок п’явся кудись не в той бік. Толік дістав з кишені ключ і, тільки клацнувши кілька разів, побачив, де припарковане авто. 

— Як я міг поставити машину під цим деревом? — спитав Толік нарядну красиву Альбу. — Я ж математик, я мав би передбачити, що її тут засруть птахи! 

Так і сталося. Альба сіла за кермо. Толік заплющив очі. 

— Господі-боже, — сказав він українською. 

— Ти що, молишся? — спитала Альба. 

«Як вона дізналась?» — подумав Толік. 

— Я не настільки погана водійка, — засміялась вона. 

Толік чомусь уявив, що серед ночі до нього прийде Друся і надає йому лапами по морді, як вона б’є невістку. 

— У мене є кицька, — озвався Толік, — вона ця, як це буде іспанською? Матір дружини? 

Альба не могла зрозуміти, про що мова. Дружина? Матір дружини? Кицька? 

— Неважливо, — сказав Толік, — її звуть Друся. 

— Друсья, — повторила Альба. 

— До речі, можливо, це скорочено від Адріана, — подумав уголос Толік, — так вона б’є свою невістку. 

— Невістку? 

— Ну, кицьку, з якою Друсин син мав дітей. 

Альба засміялась. У темряві засвітились її білі зуби. І ще цей білий проділ на голові. «Чому він не засмаг так, як засмагла решта її тіла?» — спитав себе Толік. 

— Знаєш, як би тебе ніжно називали українською? — спитав Толік. 

— Як? — засміялась вона. 

— Альбуся. Або Альбуня. Гарно? 

— Альбунья! Дуже гарно. 

Толік зітхнув. 

— Диви, — він відкрив телефон. — Ракети там, куди я на море їздив усе дитинство. Віриш, мені тут море не так пахне, як там. 

— Це ж туга за дитинством, — відповіла вона. 

— Вони все хочуть у нас забрати, — сказав Толік і вперше за всі ці тижні заплакав. 

Альба зиркала то на нього, то на дорогу. Вони приїхали під ворота, куди її привів телефон. 

— Це не мої ворота, мої далі, — сказав Толік, і машина подерлася ще виток вгору. 

Вони вийшли з машини, нічна прохолода вдарила йому в ніс. Здавалось, що ті три бісові коктейлі нарешті вивітрюються. Разом із прохолодою і соснами запахло ще фермою. 

— Тут десь поруч тримають коней? — спитала Альба. 

— Ні, — приречено відказав Толік, — це тхне оця купа гімна. 

Перед ворітьми у темряві виднівся обрис купи перегною. 

«Доставка відбулась», — подумав Толік. Вся його непевність, сором’язливість і обережність кудись ділись. Він почувався спокійно і впевнено, як патріарх великого роду. 

— Заходь, — сказав він. 

Альба зайшла у двір. 

— Я викличу тобі таксі додому. 

Альба підняла брови. 

— Я сама, — відповіла вона. — Це вже буде нічний тариф. 

— Все тобі компенсую, — сказав Толік і відкрив хвіртку. — Велкам! 

Альба зайшла у двір як була: у туфлях, своєму блискучому платті і вся обсипана блискітками. 

У дверях стояла Іруся. На ній була футболка з написом «Nirvana». На другому поверсі у вікно висунулася сива голова Григорівни. 

— О, так ти не сам! — сказала заскочено Альба. 

— Знайомся, — сказав Толік, — це Іруся, моя сестра. Зверху висунулась Григорівна, моя тітка. Чи не тітка, ну якась родичка двоюрідна. А отам бачиш? — він показав на світло в підвалі. — Там живе мій одноногий дядько і шпилить у пінбол. 

З підвалу дійсно доносились звуки електронної музики пінбольного автомата. 

— Нікуди не йди, — сказав Толік, — зараз познайомлю тебе з мамою. 

— Мам! — закричав Толік. 

— Мама спить, — відповіла Іруся. 

Мама, звичайно, не спала, а виглядала у шпаринку вікна в коридорі, борючись із Григорівною за кращий кут огляду. 

Мами ніколи не сплять, поки діти десь ходять увечері. Навіть коли кажуть, що сплять. 

Надвір вийшла Поліна. Як завжди, печальна, з величезними бездонними очима. 

— Привіт, — сказала вона, — я Поліна. 

Альба привіталась. Поліна мовчки винесла надвір кілька пляшок пива і сіла біля фонтана. 

— Тут ми посадимо помідори, — вказав на фонтан Толік. 

— Це зараз дуже модно, урбаністична ферма, — відповіла Альба. 

Толік глянув на фонтан, де колись заколосяться помідори. 

— Гарно погуляв, — сказала Іруся українською, — навіть дівчину підчепив. 

— Угу, — погодився Толік. 

— Правда, забув, що в тебе тут повна хата людей. Чи ти на сватання її зразу привіз? 

— Це не я її привіз, а вона мене, — виправив Толік сестру. 

Альба нахилилася погладити Зусю. Та, вся облізла, тулилась їй дотуфель. 

— Це невістка, — сказав Толік. 

Під’їхало таксі. Іруся провела Альбу до воріт. 

— Дякую, — сказала вона, коли та сідала в таксі, — йому зараз непросто. 

Коли таксі від’їжджало від воріт, Альба побачила, як блиснули у світлі фар котячі очі. «Це, мабуть, свекруха», — подумала вона. 

Ранок був ще гіршим вечора. Була неділя. Толік без жодних застережень і превентивних перевірок, чи нема кого часом у коридорі, спустився на кухню, пройшов поміж усіх і ввімкнув кавоварку. Узяв чашку і натиснув «еспресо». Обвів усіх поглядом і натиснув «еспресо» ще раз. А потім ще. Тримаючи в руках своє відро чорної, як ніч, смоли, спокійно пройшов у вітальню і сів за стіл. 

Поліна сиділа з Ірусею на дивані під вікном. Через низенький паркан проглядалась вершина гори гімна. 

Толік голосно сьорбнув кави і сказав: «Отаке». 

Анатолій Степанович намащував собі на хліб масла, а потім щедро його солив. 

— То як ти казала звать Толікову нєвєсту? — спитав він маму. 

Мама глянула на нього, піднявши брови. Толік знав цей погляд. Він означав «що ти мелеш?». Потім вона жалісно подивилась на Толіка. 

— Толя, — сказала вона, — тебе не звільнять? 

Толік просто сьорбнув кави. Голова боліла. Що там у тих коктейлях було? 

— Від цього діла дуже гарно випити не менш як пів літра води і з’їсти вісім виноградин, — сказала по-діловому Григорівна. 

— А дев’ять можна? — спитав Анатолій Степанович і затрусився від сміху так, що з його куска хліба на стіл посипались крихти. 

Григорівна на таку іронію не реагувала. Всі свої народні рецепти вона любила підкріпити ще феншуйними порадами. 

— Воду треба пити, дивлячись на схід, — казала вона, — а потім ще можна випити отой шипучий аспірин. 

— Можна просто випити аспірин, дивлячись на схід, — озвалась Іруся. 

— Або на захід, — сказав Толік і широко позіхнув. — Альба її звати. 

— Альба? — перепитав Анатолій Степанович. — У мене так собаку звали. 

Толік знав, що він це скаже, бо він пам’ятав Альбу з дитинства. Вона була величезна і чорна, як вугілля. Хоча ім’я її натякало на білосніжність. Ну, Альба з роботи теж не була блондинкою. Толік навіть тоді вночі в машині кілька разів про це думав, аби Альбі сказати цей неймовірний факт про них двох, про неї і собаку, що вони обидві яскраві брюнетки, але коктейлів було тільки три, а не п’ять, тому він стримався. Анатолія Степановича нічого стримати не могло. 

Наступного тижня, то була середа, Толіку подзвонив начальник-американець. Він переймався корпоративною культурою і колективним духом. 

— Я розумію, що в тебе зараз важкі часи, — сказав Боб. Йому, високому, м’якотілому й рум’яному, дивовижно пасувало це ім’я. — Ми порадилися з відділом кадрів і вирішили, що організуємо якусь благодійну подію, щоб зібрати грошей для України. Що ти про це думаєш? 

— Це дуже гарно з вашого боку, — відповів Толік. 

«Отже, всі помітили, що я напився і звалив у сльозах», — подумав до себе, а потім яскраво уявив, як відбувається ця «подія» і він буде змушений бути її центром. 

Боб, вроджений організатор та веселун, почав фонтанувати ідеями. 

— Ярмарок? Концерт? Виставка? Це має бути щось приємне, щоб люди віддавали гроші за власне задоволення і при цьому відчули себе благодійниками. Людську природу ніколи не змінює чуже горе, розумієш? 

— Так, абсолютно, — погоджувався Толік. 

— Хай це буде вечірка! 

— Хай, — сказав Толік. 

Боб покликав Толіка на вечерю, «щоб обговорити деталі». З ним прийшла його секретарка, яку ніхто не називав секретаркою — тепер ця посада називалась «персональний асистент». Так-от, персональна асистентка Анна, на противагу Бобові, була абсолютно флегматична і чітка. 

Поки Боба носило на схилах його фантазії, Анна діставала телефон і вписувала туди інструменти втілення цих фантазій. 

— Будеш каву? — спитав Боб. Коло нього вже стояло три чашки. Дві пусті і одна повна. 

— Буду, — відповів Толік. 

Фісташкову сорочку він викинув у намаганні забути про той вечір і цього разу надів просто чорну футболку. 

— Бери дві кави, — щиро порадив Боб. 

— Давайте дві, — відказав Толік і вирішив не згадувати при цьому настанови Григорівни, хоча її образ неминуче сплив перед ним. 

Перед Анною стояла склянка води. Все лице її було таке гостре, що офтальмологи радили б уникати із нею зорового контакту. Очі, ніс, губи і навіть геометричне темне каре — все було потенційно небезпечним і колючим для очей. 

— Значить, слухай, — продовжив Боб, — це буде вечірка. Замовимо кейтеринг. 

Анна кольнула очима повітря і записала щось у телефон. 

— Чоловік на сто. 

— Це ж не весілля, — заперечив Толік. — Може, купити пару тепловізорів і забути? 

— Анатолій, — сказав Боб, — мисли ширше! Це не тільки фандрейзинг, а й аверенес рейзинг! 

Боб говорив штампами з якоїсь корпоративної брошури чи книжки «П’ять способів покращити імідж вашої компанії». Він нахилився до Толіка: 

— Знаєш, Анатолію, — пристрасно прошепотів він, — я ж завжди думав, що маю російське коріння, бо моя прабаба була з Одеси, а виявилось, що Одеса — це Україна! 

— Одеса — це Україна, — підтвердив Толік. 

— Тому мені за Україну болить, як за рідну! — Боб порум’янів ще дужче. 

— Добре. 

— А ти нам привезеш біженців. Ми теж організуємо біженців. Будуть пісні (на цих словах Анна знову щось записала), танці (знову Анна записала) й українська їжа, звісно! 

Тут вже Боб встав і, згадавши, ляснув своєю пухлою білою рукою по столу: 

— П’єроґі! 

Анна записала. 

— Прекрасно, — сказав Толік, — може, просто поставимо на фірмі скриньку біля входу? 

— Толья! — зітхнув Боб. — В офіс ніхто не ходить, крім Марка, в якого п’ятеро дітей. 

— То нащо нам офіс? 

— Поки що не мати офіса — непристойно. Щойно це зміниться, закриємо його до біса. 

— Добре, — зітхнув Толік, — а може, просто зробимо імейл-розсилку і лінк на донейти? 

— Толік, ти ще надто юний. Ти не розумієш. Нам треба розголос! Все для України, все на боротьбу! Це страшно, коли отака країна бере і нападає на маленьку сусідку, це біда, ми не можемо лишатись осторонь! 

Толік вичавив з себе вдячний погляд, а сам поїхав додому, заліз по драбині до себе і сховався під ковдрою із золотою оторочкою. Там, серед янголів, ісусів і вишитих оленів, Толіку стало особливо себе шкода. 

Протягом наступного тижня йому часом дзвонила Анна й уточнювала певні позиції щодо локації та організації події. 

Іноді дзвонив Боб і по десять хвилин щось торохтів у телефон про музику і про те, що йому вдалося знайти біженців, які прийдуть, і ще прийдуть голови принаймні двох американських компаній, що мають офіси в Іспанії. 

— Толья, це буде щось! — казав Боб. — Ти там нормально? Все о’кей? 

Все було настільки ненормально і не о’кей, що він просто не мав можливості відповісти, що щось не так, бо просто не знав з чого почати. Зі смертей? Катувань? Розстрілів? Окупації? Фільтраційних таборів? Чи розповісти, що до себе в кімнату він лізе по драбині? Чи що Григорівна щоночі ридає чи то за Славкою, чи то за евакуйовано-загубленим Владіком? 

— Все о’кей, — відповідав він і потім знову слухав, що перенесли локацію прямо у центр міста, а потім вирішили скасувати і перенести у ресторан коло винарні, бо там красивий вид на виноградники. Ця організація мало чим відрізнялася від весілля, і від цього контрасту Толіку було дурно. 

Усім вдома він сказав, що за тиждень буде вечірка заради України. 

— Це як? — спитав Анатолій Степанович. — Ще ж хуйло не здохло. 

— Гроші будуть збирать, — сказав Толік, не знаючи, як саме пояснити Анатолію Степановичу, що так влаштований сучасний світ. 

— Це як Касабланка, пам’ятаєте? — спитав Толік. — Там усі красиві бухали, поки війна. Але дуже переживали. 

— Не знаю я ніякої Касабланки, — відповідав Анатолій Степанович. 

— Кіно таке є, — втрутилась Поліна, — а нам теж треба йти? 

— Усім треба йти, — сказав Толік. 

— У мене надіть нема чого, — сказала Поліна. 

— Толя, — озвалась Григорівна, — ти їм казав, що я — артистка естради? 

— Не казав. 

— Скажи, я виступлю. 

«Господі», — пронеслось у Толіка в голові. Він згадав, як малим на будь-яких сімейних посиденьках обов’язково доходило до того, що Григорівна починала співати «Расцветали яблони и груши». 

— Я знаю купу українських пісень, — наче почула його думки Григорівна. 

— Я скажу, — відповів Толік, знаючи точно, що не скаже. 

Попри весь Толіковий внутрішній спротив, вечірка невмолимо наближалась, і жодної можливості її зупинити не було. 

— Як ми взагалі маємо вдягтися? — спитала Поліна за кермом. 

— Це ж вечірка, — відповіла Іруся, — якось святково. 

— Але це вечірка про війну, — казала Поліна, — може, щось чорне? 

— Я взагалі не розумію, як це — вечірка про війну, — озвалась із заднього сидіння мама. 

— Знаєш, Ліда, я стільки разів співала з сумних приводів, — сказала Григорівна. — Один раз у нас в рейсі, де я відповідала за культурне життя, умер замкапітана, а до порту — три дні ходу. Так у мене така страшна нагрузка була, як ніколи. 

У магазині Григорівну, звісно, потягнуло до речей її минулої слави — блискітки і балахони. Вона знайшла блакитну халатоподібну сукню і носилася з нею по всій залі, притуляючи тканину до лиця біля кожного дзеркала. 

Поліна ходила між вішалками понура й печальна, і мама з Ірусею не здавалися набагато радіснішими. 

У примірочну Іруся й Поліна зайшли удвох. Поліна сіла на стільчик. Іруся зняла свого светра і наділа сіру шовкову сорочку. Її русе волосся контрастувало із сталевою гладдю сорочки. 

— Я нічого не відчуваю, — сказала вона. 

Поліна просто мовчки сперлася спиною об стіну і подивилась на себе у велике дзеркало. 

— Капець, — сказала вона, — це я що, так постійно виглядаю? 

— Як? — спитала Іруся. 

— Оце така, як наче когось зараз прикончу. 

— Переважно да, — не приховувала правди Іруся. 

— Мені все це шмаття зараз до одного місця. 

— Візьми оце плаття. 

— Яке? 

— Оце темно-синє. Можеш і не міряти, я знаю, що воно на тебе сяде. 

Плаття було довжиною за коліна, ледь зібране на талії. Закрите спереду і відкрите ззаду. 

— Візьму, — сказала Поліна і кинула решту одягу на диванчик примірочної. 

— Я все-таки не пойму, — з-за шторки з’явилося мамине лице, — ну як це — вечірка про війну? 

— Ну, мам, — відповіла Іруся, — всі просто питимуть і пожертвують грошей. Це називається культура жертвування. 

— Так що мені взять? 

— Сорочку оцю візьми, — Іруся кивнула на бежеву сорочку у мами в руках. 

Колись звичні дії — обрати, приміряти, розрахуватись — не викликали ніякої радості. Хіба Григорівна казала, що «це сидить у мені глибше, це моя природа!», тому на касі усміхалась і тулила до себе свою блакитну прозору накидку. 

— А туфлі, — казала вона, — я привезла із собою. Я ще ніколи нікуди не їздила без нарядних туфель! То й ніякі диктатори мене до цього не змусять! 

— Я тобі заздрю, — відповідала мама. Вона ні про які туфлі перед тим, як тікати, думати не могла. Її всю дорогу до вокзалу нудило, а потім вона бліда сиділа кілька годин, притулена іншими людьми до скла вагона, тримаючи ноги на переносці із Зусею, а переноску із Друсею тримала на колінах, і Друсині очі світились у темряві, бо виявилось, під час війни у потягах не вмикають світла. 

— Я б не хотіла цього знати, — казала вона, — але так вже склалося, що знаю. 

Вечірка 

— У мене таке враження, — прошепотіла Поліна Ірусі на вухо, — що ми на поминках України. 

Видовище справді було сюрреалістичне: вечірка, келихи, гості, а обличчя у всіх траурні і співчутливі, як на поминках. Підходячи до Толіка, люди піджимали губу, мовляв, «співчуття». 

— Ти їм скажи, — шепотіла Іруся Толіку, — що у нас навіть гімн починається словами «Ще не вмерла»… 

Вони стояли біля входу і чіпляли жовто-блакитні значки гостям, які приходили. Дві коробки жовто-блакитної символіки принесла на вечірку пані Ганна — емігрантка зі стажем, рвучким поглядом і здатністю говорити сто слів у секунду. 

— Так, — казала вона, — дехто у мене на вулиці не купив значок, то я зайшла до кожного, і тепер у мене зі значками ходять усі сусіди, бо тут така ситуація, що або ти з нами, або фашист! 

Пані Ганна не визнавала відтінків. 

— Синку, — сказала вона до Толіка, — чого ти стоїш тут такий печальний? — вона одразу обернулася до пари, яка саме зайшла до зали: — Добрий вечір! 

Чоловік машинально закопилив губу у співчутті. 

— Нам не треба співчувати! — крикнула пані Ганна. — Гроші давайте, ми купимо те, що допоможе вам менше нам співчувати! 

Іруся підняла брови. 

— По суті, вона права, — шепнула вона Толіку. — Але вони подумають, що ми просто хочемо витягнути з них грошей. 

— А що ми справді хочемо? — відповів Толік. — Витягнути з них співчуття? Цього у нас навалом. 

Тимчасом чергова жінка печально зсунула брови, беручи жовто-блакитний браслет. 

Новоявлений українець Боб усім представлявся, що він із Одеси, і це було достатнім приводом обговорити чорноморський флот і дальність сягання ракет із підводних човнів. Він саме вів активну фазу війни у твіттері і вже був експертом з флотилії, відчуваючи при цьому спонтанний потяг до одеського узбережжя. 

Людей зібралося досить багато — стараннями пані Ганни і Боба. Окрім Толікових родичів, були ще біженці, емігранти й потенційні донори. Бігали діти, заїдені тістечками із жовто-блакитною символікою. Прикрашена українським прапором зала виходила на терасу з видом на виноградники. Там стояла сцена і були розставлені стільчики. Поміж людей ходив корпоративний фотограф. Толік його пам’ятав із різдвяної вечірки: він міг свою лисину використовувати замість спалаху. 

Анатолій Степанович сидів на візку замість одного зі стільців, а до нього весь час підходили люди висловити співчуття. Йому щоразу було незручно пояснювати, що ногу він втратив через діабет. Якщо він мовчав, то всі би думали, що він герой-фронтовик, тому він весь час шукав нагоди ввернути слово про діабет, а з іноземцями то й не чекав нагоди, а одразу вказував пальцем на відсутню ногу і казав: «Діабет! Ноу вор!». Це викликало багато незручних пауз і кілька зізнань у власних болячках. 

На сцену висипали діти в атласних шароварах. Заграла музика. Діти врозсип, наскільки дозволяли їхні щонедільні тренування, кинулись танцювати навприсядки і руки в боки. 

У хлопців під носами були причеплені вуса. Чорні — в чорнявих дітей, білі — в білявих. «Яка увага до деталей», — подумав Толік. 

За мінікозаками вибігли дівчата в атласних жовто-блакитних стрічках. Пані Ганна стояла під сценою і махала руками, задаючи дітям напрямок руху. На фінальному акорді мінікозаки з дівчатами асинхронно вклонились і на сцену вийшов Боб. Боб говорив довго й натхненно про долю України і про те, як від теперішньої війни залежить весь світ, а потім сказав: 

— Я хочу попросити виступити нашого працівника, який став натхненником цього вечора, бо всі ми у ці дні — одна велика родина. Анатолій! — він вказав рукою в зал, де сидів Толік. — Ти і твоя родина завжди маєте надійний тил тут, бо ми не просто компанія, ми — сім’я! 

У залі заплескали. Толік встав і пішов до сцени. 

— Разом з тим, — продовжив Боб (через метелик було враження, що голова у нього прикручена напряму до плечей, як у немовляти), — я би хотів нагадати, що в Росії теж є люди, які вболівають за універсальні людські цінності. 

Поліна й Іруся переглянулись. 

— Тому, — говорив Боб, — я запрошую на сцену Мстіслава, поборника за права людини, який утік з путінської Росії, щоб разом з нами покласти край диктатурі. 

Іруся в німому здивуванні розвела руки, намагаючись вхопити Толіковий погляд. Толік приречено стояв на сцені. Із зали піднявся невисокий русявий чоловік з рідкою бородою і великими зеленими очима. На ньому була сорочка з коротким рукавом, заправлена у бежеві штани. Мстіслав на вигляд був здоровим і радісним. Піднявшись з крісла у передньому ряду, він обернувся у залу і скріпив над головою руки. Частина зали заплескала. Боб, маючи чуття на людські емоції, насторожився, але Мстіслав вже прямував на сцену. 

— Ми не дозволимо Путіну поневолити всю Росію! — закричав Мстіслав так, наче перед ним стотисячний мітинг. 

Толік, сутулий і нерішучий, взяв мікрофон і сказав: 

— Пропоную вам, Мстіславе, виголосити цю ж саму промову в Росії. 

— У нас заборонені мітинги, — відповів він, — усі ті, хто виходять, потерпають від тортур і затримань. 

— Багато виходять? — спитав Толік. 

— За таких умов, звичайно, ні. Путінська машина гірша сталінської… 

— Я чула, Сталін — одна з найпопулярніших постатей сучасної Росії! — викрикнула із зали жінка середніх літ. 

— Не вірте соцопитуванням! Це фейк! — закричав Мстіслав. 

— Варто об’єднатись навколо спільної ідеї, — втрутився Боб. 

Він почав переминатися з ноги на ногу. 

— Вся ця війна про те, щоб нарешті роз’єднатись! — втомлено сказав Толік і пішов зі сцени. 

Пані Ганна дала знак, і на сцену знову висипали мінікозаки. Мстіслав, лишившись в оточенні козаків і атласних дівчат, замовк, бо вони його відтіснили, а Боб побіг за Толіком. 

— Толя, — кричав він йому в спину, — Толя, послухай мене як старого бізнесмена, не можна відмовлятись від жодних ситуативних союзників! 

— Він мені не союзник! — сказав Толік. 

— Він, як і ти, хоче поразки Путіна! 

— Я не хочу поразки Путіна, — сказав Толік, — я хочу поразки Росії. 

Мстіслава більше не кликали на сцену, звідти тільки говорила ще пані Ганна і Боб, закликаючи до пожертв. Потім гості перейшли до наїдків, і пані Ганна кожного вчила вимовляти «вареники» замість «п’єроґі» і забути назву «ruskie pierogi». 

Мстіслав, проте, нікуди не дівся. Йому дуже хотілось розказати якомога більшій кількості людей про свою ненависть до Путіна. Слово «Путін» злітало з-під його вусів у розмові щохвилини, наче заклинання: «Пуцін-пуцін-пуцін!». Навколо нього зібралося кілька гостей. 

Толікові біженці, включно з самим Толіком, намагались Мстіслава уникати, але той ліз до них дружити. Він уже крутився коло однієї біженки, яка з ним по усіх пунктах погоджувалась і в очах її бриніла вдячність і захоплення неймовірною мужністю Мстіслава та його відвертою ненавистю до «пуцін-пуцін». Схожий ефект мав Мстіслав і для кількох іменитих гостей, запрошених Бобом. 

— Бачиш, — сказав стиха Толік Ірусі, — Мстіслав — герой, а я — ніхто. 

— Він — герой, що бажає смерті Путіну, а ми — радикали, — відповіла Іруся. 

— Вже ні, — озвалась Поліна, — нам хоч це дозволили. Просто треба об’єднатись із Мстіславом, і війна закінчиться. 

Мстіслав почав роздавати значки «Нет войне / No War», вироблені за підтримки якоїсь міжнародної групи з прав людини. Боб підійшов до Толіка. На лацкані піджака в нього був начеплений значок. 

— Толья, — сказав він, — може, і не треба було кликати Мстіслава, але повір, він хороший хлопець… 

— Я б просто не дуже хотів його бачить, — щиро відповів Толік, — я дуже вдячний за підтримку, чесно, але он тітці моїй скажіть, хай дружить із Мстіславом — такі мстіслави її з дому вигнали. 

Боб занервувався, бо бачив бічним зором, як до них наближається Мстіслав. Підійшла Іруся і кивнула на значок: 

— Я знаю, як Мстіслав хоче закінчити війну! Дуже ефективний спосіб! 

Боб сказав: 

— Оу! 

А сам ще дужче занервувався, бо наближення Мстіслава здавалось неминучим. 

— Українцям просто треба здатись! — вигукнула Іруся. — І ось тоді не буде війни! — вона тикнула пальцем на Бобовий значок. 

Мстіслав підійшов і зробив дуже скорботне лице. 

— Я жахливо почуваюсь, що маю стосунок до Путіна, який прирік вас на таке… — сказав він Ірусі. — Повірте, вільна Росія — це наша з вами спільна мета… 

Боб глянув на Ірусю поглядом «я ж казав», як викладач дивиться на учнів на іспиті, коли ті не знають відповіді на питання з конспекту. 

Толік чудово розумів, що найгіршим було не те, що Боб тикав усім в лице Мстіслава, і навіть не те, як нав’язливо Мстіслав прийшов пастись на українську подію. Найгірше було те, що з якого боку не почни пояснювати, чому це так бісить, ти опиняєшся в образі надто емоційної людини, яка не здатна до раціонального мислення, а тільки й може, що піти зі сцени. Так його бачив Боб, так його бачили бізнесмени, які прийшли дати грошей, і так його бачила навіть біженка, що захоплено дивилась на Мстіслава. 

— Не треба емоцій, — наче відчув слабкість Толіка Мстіслав. 

«Я тобі, блядь, зараз покажу, не треба емоцій», — подумав Толік, а сам ухопив Григорівну, яка проходила повз, за її синій балахон і спитав: 

— А ви чого не співаєте? 

Мстіслав зверхньо глянув на Григорівну — на її білі кучері, на помаду, що вийшла з моди, і на туфлі з гострими носаками. Григорівна вийшла на сцену і завела відому пісню із найбільш неочікуваного куплету: «Тече річка Тиса, в ній москальська кров…». Григорівна виступала на різних подіях, і у певних колах у Трускавці на цю пісню попит був завжди. Боб натхненно дивився на Григорівну і вбачав у цій тихій мелодії знак примирення із Мстіславом — замість того щоб підтримати Толіка у суперечці, немолода біженка вийшла і співає сумної пісні. 

На щастя, Боб був новонаверненим українцем, і це йому не дозволяло розчути слова. Поліна сиділа поруч із Анатолієм Степановичем, періодично перекладаючи для нього іноземців, і коли Григорівна заспівала, вони обоє розсміялись. Толік саме дивився на Григорівну на сцені, як відчув запах — щось хвойно-апельсинове. 

То була Альба. 

— Привіт! — сказала вона і потяглась цілувати йому щоки. 

Толік так і не звик до цієї місцевої традиції привітань. Вона стала поруч, дивлячись на сцену. 

— Що за пісня? Про війну? 

— Так, про війну, — посміхнувся Толік. 

Альба сприйняла посмішку на свій рахунок. 

— Вибач, — сказав Толік. 

— За що? 

— Та за те весілля, у мене зараз непрості часи. 

— Може, тобі звернутись за фаховою допомогою? — спитала Альба. 

Толік змовчав, але в душі для нього Альба вмить втратила статус красивої жінки і перемістилась у ряд, де вже були мама, тітка й сестра, які намагались із нього зробити те, чим він не є, різними способами: психологами, цикорієм чи молитвами на феншуйні статуетки. 

— Уряд України вже звернувся за фаховою допомогою, — сказав Толік. 

Альба питально глянула на Толіка. 

— Нам уже везуть далекобійну зброю, з якої можна буде непогано вальнуть прямо по Росії. 

— А-а, ти про це! — засміялася Альба, а Толік бічним зором побачив Мстіслава. 

Той досі купався у променях слави свого антипутінізму, оточений глибоко стурбованими людьми. 

Толік вперше за ці тижні відчув якусь глибинну спорідненість із власними біженцями. Вони точно не пропонували б йому стояти на сцені із Мстіславом, вони розуміли, про що пісня Григорівни. Навіть Григорівні він був вдячний і відчув якусь аж ніжність за те, що вона зрозуміла, що саме йому було потрібно. Якби хтось сказав, що Григорівна розважить його піснею, він би не повірив, але саме це зараз відбулося. Десь ізсередини йому піднялась вдячність упереміж з любов’ю, а під «…буде нам з тобою що згадати» він сповнився таких емоцій, що по щоках йому побігли сльози. 

Альба стисла губи точно так, як це робили всі ті люди на вході, коли Іруся їм чіпляла жовто-блакитні стрічки. 

— Не переживай, — сказав Толік, повернувшись до Альби, — це я від щастя. 

Брови 

І знов серед ночі кричала цикада. І знов Толік слухав, як катається кулька пінболу в підвалі. Через прочинені двері було чутно, як внизу хтось нявчить. Толік знав, що то була не невістка. Її скрипучий голос він міг упізнати легко. Толік вийшов на балкон і глянув униз. На гравії світились два помаранчеві прямокутники — вікна підвалу. 

— Друся! — прошепотів Толік у темряву. 

Із темряви хтось сказав «няв» грудним незвичним голосом. Друся так не балакала. Друся взагалі не говорила, а приходила з ночі мовчки, залізала Толіку на груди і спала так до світанку, а потім йшла в ніч і на ранок робила вигляд, що між ними не було ніякої близькості. Але тут чулося грудне настирне «няв». Толік навіть не подумав скористатися сходами і вийти в коридор. Він перескочив через перила і пошурхотів бугенвілією вниз. Ступивши босою ногою в прямокутник світла з підвалу, він почув, як рипнула рама вікна. 

— Ти що робиш? — почувся суворий голос Анатолія Степановича. 

— Та це я! — з досадою сказав Толік, наче йому дев’ять і дядько його засік за крадіжкою вина з погреба. 

Толіку того вина і не хотілось, але дуже хотілось, щоб хлопці взяли його дружить до себе. То була перша поразка із довгої низки невдалих Толікових спроб когось підкупити алкоголем. 

— Хто це — «я»? — спитав Анатолій Степанович. 

— Я, грабіжник. У трусах і босий! — приречено відповів Толік. 

— Толя, чого ти тут лазиш? — сиві брови Анатолія Степановича були нарівні з Толіковими босими ногами. 

— Та нявкає шось. 

— В смислі, «шось»? — Анатолій Степанович висунув носа з вікна. Йому це вартувало немалих зусиль. — То Лідині коти, — сказав він. 

— Може, залізло десь і не може вилізти, — пояснив Толік. 

— Ти ось зайди до мене, як розберешся з котами, хотів тебе дещо спитать. 

Толік кивнув, потім згадав, що Анатолій Степанович бачить тільки його п’яти, і сказав: 

— Зайду. 

Він відійшов на котячий голос і прошепотів: «Друсічко, це ти?». Друся сиділа на розлогій інжирній гілляці за метра півтора від землі. Вона світила очима і періодично нявкала. Толік простягнув до неї руки, і вона не відсахнулась, як зазвичай роблять надворі коти. Вона дозволила себе погладити, а потім Толік узяв її попід лапи і притиснув до себе. Її чорна лискуча шерсть була прохолодна з весняної ночі. Так, з Друсею на руках, Толік зайшов у підвал. Анатолій Степанович сидів біля пінболу і дивився на кульку у стартовій позиції. 

— О, це ти! — озвався він, глянувши довгим, трохи розфокусованим поглядом на племінника. — Мені треба тобі щось сказать. 

— Кажіть, — відповів Толік. 

— Сядь отам-о, на ослінчик. 

Толік сів. Анатолій Степанович, якийсь маленький і зіщулений, зітхнув, зсунув брови і сказав: 

— Поїду я, Толя, додому. 

Він здався Толіку якимось маленьким, наче печальний гном. Його кучеряве волосся, колись темні брови, смагляве лице, величезні долоні — все те, що колись Толіка лякало до дрижаків у колінах, тепер здавалося таким безпомічним і непотрібним у цьому підвалі, що Толіка обійняв жаль. Темно-сива дядькова борода на тлі ванільних вишивок ще більше підкреслювала його недоречність у цьому місці і в цей час. Дядько ніколи не носив бороду, він був із тих, хто вважав бороди нехлюйством, і за будь-яких життєвих обставин наполегливо шкріб лице лезом. 

Толік досі пам’ятав той шурхітливий сиплий звук притупленого леза і те, як він від нього тікав до верби і молився своєю смішною дитячою молитвою, і просив, щоб у нього ніколи не виросла ані борода, ані вуса, щоб йому ні разу не довелось брати до рук оте гостре з обох боків лезо, загорнуте в папірчик із малесенької картонної коробочки, і шкребти ним свої бідні щоки. Господь почув Толікові молитви, і борода йому росла довго і негусто — вся його шерстистість пішла у вії. Тепер він сидів навпроти дядька, притискаючи кицьку до голих грудей, і дивився на нього з жалем. 

— Давайте поговоримо зранку, — сказав Толік. 

Анатолій Степанович кинув на нього погляд з-під кудлатих брів — здавалося, зневажливий і презирливий, наче це Толік його тут тримає в полоні, наче це він вигнав його з хати і змушує тепер ночами катати чортову сталеву кульку в автоматі. Щойно Толіка охопила лють і образа, тільки він почав думати, що робити спочатку — образитись чи розізлитись, як Анатолій Степанович раптом заплакав. 

Толік був готовий до всього, навіть до ядерної війни, про яку все частіше балакали, але ніколи не думав, що дядько може заплакати. Він просто не знав, що ці очі можуть виробляти сльози: він не плакав навіть від цибулі, не плакав від металевої пилюки зварювання під своїм жигулем, він не плакав ніколи, а тут раптом у кутику його ока забриніла сльозинка і, зірвавшись, покотилася правим флангом його широкого носа. Толік дивився, наче в сповільненій зйомці, як дядькова сльоза долає його носовий рельєф, а потім, затримавшись на мить на ніздрі, зривається і летить вниз. 

— Толя, — сказав Анатолій Степанович. 

І Толік, ще не оговтавшись від вигляду сльози, притиснув до себе Друсю і схопився на ноги: 

— Що? 

— Пострижи мені брови, — попросив Анатолій Степанович. 

Брови дядько мав такі, що цілком відповідали сучасній моді на моцні бровиська. Проте дядько не любив цієї кудлатості і, як виявилось, страждав, що волосини брів лізуть йому в очі і надають неохайного вигляду. Толік ніколи нікому не стриг брови! Він взагалі нікому нічого й ніколи не стриг! 

— У мене там є одна Наталка, — Анатолій Степанович повеселішав, — я до неї ходжу, то вона мені і скроні порівняє, і брови постриже, а тепер я як неприкаяний. Дзвонив їй, питаю: «Де ти, Наталко?». А вона виїхала ще скоріше, як ти мене забрав. 

Анатолій Степанович все говорив і говорив, поки Толік ходив довкола нього із ножицями, не знаючи, з якого боку почати приборкувати ці дві брови. Нарешті доступився до однієї, і щойно з-під ножиць сипонулось перше волосся, як знадвору почувся голос: 

— Що тут відбувається? 

Толік визирнув на вулицю крізь вікно підвалу і побачив дві пари босоніжок. 

— Що це ви робите? — спитала Іруся. 

— Брови стрижем, — сказав Толік. 

З-за його ноги визирала кицька. Поліна нахилилась до вікна підвалу. 

— Доця! — закричав Анатолій Степанович. — Ану зайди сюди! 

Іруся з Поліною зайшли у підвал. 

— Він не уміє стригти брови! — сказав Анатолій Степанович. — Ану давайте, котрась із вас. Дівчата, ну поможіть дядькові! 

Іруся благально глянула на Поліну. 

— У мене рука легка, — сказала Поліна. 

Толік знов узяв на руки Друсю і притиснув її до себе, але цього разу не через те, що хотів її приголубити, а просто не хотів показувати своїх лисих грудей і ребер. 

Він дивився на Полінині руки, як вони вправно чаклували над бровами Анатолія Степановича, як пальці її ковзали, пригладжуючи неслухняні сиво-чорні волосини, а потім метеликами кружляли перед вологими очима дядька, з-під яких осипалось волосся. Поліна кілька разів подмухала на дядькові щоки, і Анатолій Степанович перетворився на здивованого, років на двадцять помолоділого чоловіка. 

Перед тим як увійти в хату, Поліна спитала: 

— Ти з нами, чи своїм ходом? 

Толік струснув заплутане у волоссі на ногах листячко бугенвілії і в хату зайшов по-людськи. 

Іруся ковзнула в свою кімнату з архангелом, а Поліна пішла далі. Толік не хотів іти поперед неї, аби вона не бачила його тонких ніг. Він йшов ззаду і ніс Друсю, яка на другому поверсі заверещала людським голосом, роздерла Толіку живіт і, вирвавшись чорною тінню, утекла через вікно в коридорі, з якого Григорівна у ніч весілля виглядала на Альбу. 

— Друся не знає примусу, — сказала Поліна, обернувшись. 

— Якось же її сюди припхали, — відповів Толік. 

— І я якось сюди припхалась, — зітхнула Поліна. 

Вже засинаючи, Толік дивився на прямокутник на білій стіні. Там раніше висіла «Тайна вечеря», а тепер лишився тільки слід від неї. Толік встав, узяв картину, що стояла притулена до стіни, і, розчарувавши павука, що вже там собі облаштував хатину, повернув Ісуса з учнями назад на стіну. Усі дванадцять подивились на нього з докором. Толік ліг, натягнув простирадло з мереживною оторочкою до підборіддя, глянув на двері й ледь чутно сказав: 

— Ну, зайди до мене. 

І вона зайшла. Мелькнувши чорним хвостом, Друся лягла спати в ногах. 

Риболовля 

— Так-от, тоді беру я цю жабу рукою, — натхненно розказувала Григорівна за столом на кухні, — а воно пищить! І на дотик противне таке, землянисто-слизьке! 

Мама дивилась на Григорівну широко відкритими очима, поки Анатолій Степанович позіхав у вікно. Перед всіма стояли чашки з кавою. 

— Значить, я цю жабу стискаю, — продовжувала Григорівна, — а воно попискує. От не кумкає, як жаба, а пищить! 

— Господи, — сказала мама. 

Іруся на дивані під стіною, завішаною гобеленом з оленями, підняла брови. 

— Давлю її, давлю… А воно як резинове! 

Толік зайшов на кухню знадвору. Всі знали, як він спустився. З протилежного боку кухні по-людськи спустилась Поліна. 

— Я її з усіх сил жму… 

— Григорівно, нащо це ви знуща…? — озвався Толік. 

— Та тихо ти, — перебила його мама, — це сон! 

Григорівна дуже любила переказувати сни. Вона їх пристрасно й натхненно розшифровувала на публіку, вдаючись до найрізноманітніших методів аналізу: від астрології до астрофізики. 

Часто перехід від оповіді сну до реальності, яка перемежовувалась спілкуванням з агентурною мережею, полишеною вдома і розкиданою тепер по всьому світу, був непомітним. Для Григорівни сни були частиною реальності. 

Григорівна з осудом глянула на Толіка. 

— Так от, давлю я цю жабу… 

— Та давай уже, що там дальше було?! — гиркнув Анатолій Степанович. 

— От не дадуть дослухать! — сказала мама. — Ну? 

— Так от, давлю, а воно тільки — гець! Як вистрибне! І хроме на три ноги поскакало в куток! Я за ним! А воно раз — і у двері вискочило. 

— І до чого ти думаєш оце-о? 

— Думаю, цього тижня Путін не вмре. 

Мама зітхнула. 

— Треба було ухопить щось і прибить! 

— Та це не про Путіна, — сказав Анатолій Степанович, — хрома жаба — то я. 

— Таке скажеш, — пхекнула Григорівна. 

— Я їду звідсіля, — сказав Анатолій Степанович. 

— Ну й куди ти поїдеш? — спитала мама. — Таке придумав! 

У повітрі тут давно вже пахло спекотним літом, але Степанович знав, що в ці числа літом починає пахнути і вдома. Він знав, що на дачі в нього є всі снасті, а у ставку, куди він міг дострибати на милицях прямо з городу, вже завелася риба. Вже труться об береги коропи, вже карасі набирають вагу і ждуть його, Степановича. 

— Вони до мене не дійдуть і не дострілять, кому я нужен? 

— Та ти бачив, що під Києвом робиться? — мама встала. 

— Та вони туди не дойдуть. Я ж на дачі пересиджу. 

— В смислі, не дойдуть? — сказала Григорівна. — Вони там уже! Здурів зовсім?! 

Старші жінки тут не мали жодного чуття міри і замість того, щоб вислухати Анатолія Степановича, підняли страшний крик і ґвалт, наче він уже зараз виїде на вулицю і прямо на візку покотиться на вокзал. 

До Анатолія Степановича підійшла Поліна. Сіла на стілець навпроти і сказала: 

— Я поїду з вами, як тільки коло Києва перестануть стрілять. 

А Толік піймав себе на жахливій думці, яка враз прокотилась йому з голови до п’ят, наче обдавши струмом: «Хай би ще постріляли». Він за це бажання себе миттю зненавидів, і водночас воно йому аж дух забило. 

Толік швидким кроком піднявся сходами до себе, передягнув футболку, взув кросівки і спустився драбиною вниз. 

З кухні було видно кутик хвіртки, і хоч як він не старався пройти непомітно, Анатолій Степанович все ж його засік і звично сказав: 

— Побіг! 

— Угробить собі коліна, — повторила свою репліку мама. 

— А я думаю, — сказала Григорівна, — що та жаба — це все-таки Путін. 

Швидко минаючи виноградники, Толік добіг униз. Він взяв собі кави і, не виймаючи навушників, сів за стіл. У навушниках він слухав книжку про дивовижний світ грибів. 

Телефон дзенькнув. Писала Альба. Він побачив тільки її ім’я і твердо вирішив не дивитись повідомлення, поки не прийде до тями. Якщо вона писала, це значить, що вона все-таки має до нього якийсь інтерес, попри купу гімна біля хвіртки і цілу хату біженців, включно з котами. Що їй треба? Вона молода, гарна. Вона — жінка без проблем. Нащо їй Толік? Він ще раз глянув на екран і перевернув його горизонтально, щоб показалась більша частина повідомлення. Але показався лише смайлик, рум’яний, наче шаріється. 

«Нащо я їй?» — думав Толік. Кави перехотілося, забилось серце і занудило. «Мама права, — думав він. — Я себе кавою угроблю». Назад Толік піднімався повільною ходою, намагаючись берегти серце. 

На повороті біля оливкового дерева він побачив Ірусю. Та йшла з торбою вниз. 

— О, це ти, — сказала вона. — Щось ти темп втратив. 

— Угу, — захекано відповів Толік. 

Під очима в нього було волого, волосся розтріпалось. Він сів на лавку під деревом. Іруся сіла коло нього. 

— Хочу сказати тобі дещо, — видихнув Толік. 

— Що? 

— Я не вмію нормально говорити, але ти скажи, будь ласка, Поліні, щоб вона була тут скільки треба. 

— О, — глянула Іруся на брата, — тільки Поліні? А нам усім — що? 

— Ну, — запнувся Толік, — всі решта родичі, а їй, може, незручно. 

— Толя, — сказала Іруся, — питай у мене поради, коли що. Я — твої двері у світ жінок. 

— Ти — просто двері, — швидко сказав Толік і швидким темпом побіг угору. 

— Коліна собі угробиш! — крикнула йому вслід Іруся. 

Вже перед хвірткою Толіку подзвонив Боб. Він ніколи не писав, попри те що головував у компанії високих начебто технологій. 

— Анатолій, — заговорив він, — сподіваюсь, у тебе все добре? 

«Звісно, у мене все офігіти як добре, — подумав Толік, — якщо не рахувати війни, смертей, повної хати людей і повністю розмитого майбутнього». 

— Я о’кей! — сказав Толік вголос. — А ти як? 

— Чудово! — сказав Боб. — Тобі Альба вже казала? 

Толік застогнав. Альба, значить, йому не писала нічого «такого», а просто смайлик слала по роботі. 

— Ні, я не дивився ще, а що? 

— Я хотів тебе покликати на риболовлю. Поїде Альба, ще пару людей з роботи, може, вона когось ще запросить. 

— Та знаєш… — почав Толік. 

— На яхті підемо! — перебив його Боб. — Я купив ще минулого року — стоїть собі. Жодних відмов! Запрошуй із собою біженців, людей з десять можемо взяти. Ще нам треба обговорити, куди витратимо зібрані гроші. 

Боб торохтів, не зупиняючись, і Толік, зрештою, змирився зі своєю долею. 

— Мене укачує, — зразу сказала мама. 

— Розсаду привезуть сьогодні, — сказала Григорівна. 

— А що за риба тут водиться? — спитав Анатолій Степанович. 

Так Толік зрозумів, що Анатолій Степанович поїде. Він відкрив месенджер і прочитав Альбине повідомлення: так, дійсно, він їй був не треба, вона за дорученням Боба писала про яхту. 

«Чудово, — подумав Толік. — Як мені взагалі могло спасти на думку, що вона слала смайлики особисто мені?» 

На вечір всі зустрілись у дворі. Григорівна з мамою виглядали розсаду, а решта зібрались на яхту. Поліна спершу думала відмовитись, але її вмовила Іруся. 

— Вони розподілятимуть гроші, треба більше голосів, — сказала вона, — ти ж бачиш, який Толік? Вони там ще візьмуть і пожертвують якомусь проєкту міжнародному, що до України ті гроші дійдуть переполовинені і в свинячий голос! 

Поліна наділа смугасту велику футболку. 

— В талію щось би наділа, — сказала мама. — Раптом там хтось буде! Може б, ти тут і зачепилась. 

— Я не хочу тут чіплятись, — відказала Поліна. 

Мама з Григорівною мислили ще старими категоріями, думаючи, що закордоння має якусь особливу цінність, а закордонні чоловіки — це елітна здобич. 

— Вже все давно не так, — сказала Іруся, стоячи в Поліниній кімнаті перед дзеркалом, приміряючи її шорти, бо своїх не мала, — якби ще не існувало росіян, нам ніяке закордоння не знадобилось би. 

— Я зараз скажу страшне, — озвалась Поліна. — Можливо, ці орки були нам потрібні як антитеза нас самих? 

— Типу, щоб розуміти, куди можна скотитись? 

— Для світла треба пітьма. Вони — наша пітьма. 

Іруся влізла в Полінині шорти і крутилась перед дзеркалом. 

— Таке це все далеке зараз. Як та вечірка — наче паралельний світ, — сказала вона. — Я всіх «ненаших» там ненавиділа, знаєш за що? 

— За що? 

— За те, що для них їхні смартфони — це не портал в пекло. Уявляєш, беруть телефон — і спокійно дивляться. Їх не накриває паніка за ті три секунди, поки грузиться сайт із новинами. 

— Знаєш, я вже ніколи не зможу просто взяти до рук телефон і не думати про те, що звідти мене накриє хтонічний жах, — відказала Поліна. Вона сиділа на ліжку і дивилась на подругу в дзеркало. 

— Чорна цеглина, яка завжди готова на тебе напасти, — мовила Іруся, наблизивши обличчя до дзеркала, наче видивляючись щось у власних очах. 

— Може, це вони і мали на увазі, кажучи про повстання машин? 

Ще не завершивши фразу, Поліна вже сиділа з телефоном у руках, і його екран блимав заголовками, множачи страхи й жахи усіх цих днів. 

На яхту був заїзд із поручнем, що розчулило Анатолія Степановича, котрий, попри спокусу риболовлею, все ж пручався і не хотів їхати, бо «кому я там нужен зі своїм візком». Він заїхав на палубу, яка ледь гойдалась, — море було спокійне. Воно нагадувало скоріше сталевий листок. Сіре небо нависало над морем, наче притискаючи повітря до водної гладі. У цій сталевій тиші було чути, як риплять колеса візка і як море ледь хлюпоче об борти. 

До сутінків ще було пару годин,але погода підганяла ніч. Яхта була невелика, проте з досить просторою кімнатою унизу. Звідти було чути голоси. Боб зустрічав гостей нагорі в яхтових капцях, шортах з папугами, білій сорочці й капелюсі. Він був увесь білий і м’який, наче тіло його ніколи не бачило ані сонця, ані фізичних навантажень. Попри погоду, від нього за версту пахло сонцезахисним кремом. 

— Дуже! Дуже радий вас бачити! — казав він і повторював: — Дьякую! Дьякую! — єдине вивчене українське слово. На капелюсі в нього був герб Одеси. 

Анатолій Степанович по-хазяйськи кинув оком на снасті і взявся вивчати принципи морської риболовлі. Яхта поволі рушила від берега. Толік у джинсових шортах і чорній футболці (весь його світлий гардероб починався і закінчувався фісташковою сорочкою) стояв і дивився, як берегова лінія потроху розмивається. 

Іруся й Поліна відійшли до поручнів назустріч обрію і побачили, що на носі яхти сидить прекрасна діва, закинувши догори голову. Це була точно не Альба — на голові у неї був туго затягнутий білий хвіст, що теліпався по бронзовій, ідеально засмаглій спині. Діва вигнулася назустріч уявному сонцю, і збоку було видно її неоново-яскравий блакитний купальник. Обидві дівчини враз відчули себе неповноцінними: так буває на тлі підкресленої чужої доглянутості, коли кожен клаптик власного тіла здається якимось неприкаяним, і раптом особливо кидається в очі і відсутність манікюру, і крихітні волосинки на пальцях ніг чи віяло зморщок біля очей, а одяг миттєво стає важким, наче навмисно підкреслює кожну складку і недостатню пружність тіла. 

— Це — Лана, — сказав Боб, — дружина Піта. Знайомтесь, дівчата, я зараз спущуся за рештою. Анатолію, ходім! 

Боб незграбно почалапав униз, а за ним пішов Толік. Толікова хода була непевна, він весь час намагався за щось узятись, хоч яхту ледь-ледь колихало. 

Лана обернулась, показавши своє рівномірно засмагле лице, брови, де кожна волосинка на своєму місці, і ламіновані вії. Ланині губи були припухлі, а у вухах блищали камінчики. 

Поліна підняла руку, мовляв, «привіт!», і змусила себе змучено посміхнутись. 

— Прівєт, дівчата, — сказала Лана, — я Свєта. 

Боб обернувся на сходах униз і крикнув: 

— Лана — українка! 

— Сідайте, загорайте, обоє такі блєдні! Ви в Іспанії живете, чи вас хто у подвалі держе? — сказала Лана-Свєта. 

Дівчата підійшли до Лани. 

— Ви не дивіться, що сонця нема, — продовжувала діва, — ультрафіолет іде. Просто м’яко лягає. Я на сонце взагалі не виходжу. Загораю тільки так. 

Тепер дівчатам стало видно Ланин живіт. Він був ідеальний, як і вся вона. Правда, коли вона заговорила, чари її дещо розвіялись. 

— Пітя мені каже взагалі не загорать, мовляв, вредно, а я не можу оце ходить така блєдна, як моль. 

— Пітя… — повторила самими губами Поліна. 

— У вас там в Україні всі живі-здорові? Та сядьте вже, ну! Поставали! 

Іруся сіла і показала на місце поруч Поліні. Поліна підняла окуляри, щоб витерти піт під очима, а тоді, згадавши свої ранкові синці на лиці, швидко опустила їх назад. 

— А ви звідки? — спитала Іруся. 

— Хто це — ви? Ну я ж не стара, дівчата! — Лана вимагала негайного переходу на ти. — Можете казати мені «Свєта». Ви не подумайте, що я викаблучуюсь. Просто Пітя як почне ото говорити «Сьв’єта», що мені аж тошно. То я тепер Лана. Ну, і так воно трохи гарніше, правда? А чого ви не роздіваєтесь? Роздівайтеся, там унизу ще двоє мужчин є. Цей довгий худий — чий? Твій чи твій? А, ти маєш очі, як в нього, такі сині оце! — Лана кивнула на Ірусю. — Значить, твій, — вона заглянула в лице Поліні. 

— Ми просто живемо разом, — сказала Поліна. 

— Та! — Лана махнула рукою і показала свої зуби з діамантом в іклі. — Зараз всі так просто живуть! Ну, ми розписані, хоча років два жили просто так, я матері і не казала. 

— Та це мене Іра з собою запросила. Бо війна. 

— А-а, — Лана хотіла зсунути брови, але вони не зсувались, — я з Бердичева. Там наче й нічого, ну пару раз щось таке летіло, казали люди, я забрала бабу, матір, тітку, а батька просила, а він каже — а гусенята? В інкубаторі вивів, то каже, хто з ними буде, я ж їх назад в яйця не запхну. Та й ото сидить там з гусенятами в шапці. Хочте, покажу? 

Не чекаючи згоди, Лана потяглась за телефоном і, вправно уникаючи контакту екрана з довгими загостреними нігтями, показала фото шапки з гусенятами: 

— Красіві, правда? — спитала вона. — Семеро вилупилось, одне здохло, то шість. Хай би тільки москалі туди не дійшли, бо жалко ж. Плюс Рябчик. Де я б його в переноску запхала? 

— У нас втік пес вже тут. 

— Приїхав аж сюди, щоб тут найти свій кінець. — Лана не шукала слів співчуття. — До речі, Боб зараз сам, ви знали? Але там внизу двоє є молодших. Одне миршаве таке, а другий — нічо так! — Лана визирнула поверх Ірусиної голови: — А он вони, йдуть! 

Знизу спершу вигулькнув герб Одеси на капелюсі Боба, потім змучені Толікові очі, потім Альбин проділ на тлі темного волосся, потім лисина Піта, потім зачесане назад чорняве волосся над високим чолом молодого мужчини. Процесію завершувало поріділе русе волосся, яке обом дівчатам одразу здалося знайомим. 

— Блядь, — сказала Поліна. 

— Мстіслав, — сказала Іруся. 

Лана нахилилась до Ірусі, яка сиділа ближче: 

— Це — рускій! Боб його притяг. А отой другий — красівий, — вона примружила очі, — то Льоня, по-моєму, теж кацап. У кращому випадку — білорус. 

— Диви-диви, — продовжувала Лана, — оця Альба так і крутиться коло вашого цього високого. Бачили? 

— Вони колеги, — сказала Іруся. 

— Ну так, розкажи мені. Одне другому не міша! — Лана з цікавістю визирала поверх Ірусиної голови. 

— Треба піти привітатись, мабуть, — сказала Поліна. 

— Тихо будь! — гаркнула Лана. — Хай самі йдуть, ми дами, ми сидимо! 

Поліна все ж піднялась, а за нею встала й Іруся. 

— Ой, дівчата, — зітхнула Лана і підвелась і собі. 

— Хай! — Мстіслав вийшов перший з гурту і кинувся до жінок, як до давніх знайомих. 

Іруся вичавила з себе посмішку. Лисий Піт підійшов до дівчат і поклав руку на Ланине плече: 

— Я вже наче в Україні живу, — усміхнувся він. — Lanochkо, — він глянув на неї, — а ще — babka, mama і titka. 

На слові «titka» Піт засміявсь. 

— То на цицьки йому похоже, — пояснила Лана, — і то підходить моїй тітці, вона сама вся вихудла за ці тижні: ноги як патички, а цицьки є. Погано, що я в неї не вдалась, мені прийшлось за гроші робити, — Лана засміялась так, що до неї злісно повернувся Анатолій Степанович. 

Тільки він був зайнятий ділом, а не просто тинявся палубою. Анатолій Степанович поки не міг нічого зловити, але старався. Він дивився вдалечінь сутінкового моря і думав не про морських чудовиськ, не про морську триметрову рибу, а про свій ставок на дачі і про дрібних карасиків. 

— Снасті і риболовля — це просто для виду, — казав Боб, — просто аксесуар на яхті. Тут ніколи нічого не ловиться. 

Анатолій Степанович так не вважав. Він щось крутив, виловлював, знов закидав, гиркав, коли біля нього хтось стояв, і не обмовився до жодної людини й словом. 

— Оце пристрасть в людини! — захоплено казав Боб. — Я б його на роботу узяв! 

Анатолій Степанович незворушно на нього цикав, він все одно не розумів, що Боб говорив. Боб розклав на палубі стола із наїдками: великий виноград, сир, фрукти, шампанське. Лана цмулила тільки шампанське, не одягаючись. Боб постукав вилочкою об келих, щоб привернути увагу, і заговорив: 

— Друзі, я дякую всім вам, що знайшли час і можливість вийти сьогодні зі мною в море! Ми з вами тут зібрались не просто так, а щоб підсумувати наш захід з підтримки України! — на цих словах Мстіслав енергійно закивав, а Льоня опустив очі. — Ми тут із вами — єдина родина, а ворог більше за все боїться нашої з вами єдності. 

— Ну, давай вже! — сказала Лана, закинувши до рота виноградину. — Кажи, скільки там назбирали?! 

— Так, — поспішив Боб, — хочу наголосити, що ми з вами разом під час благодійної вечірки… 

— Ти там була? — прошепотіла Поліна Лані на вухо. 

— Ну?! То ж да! У вишиванці з декольте і у вінку! І баба моя була. 

Поліна кивнула і вказала пальцем на Боба, мовляв, дослухаймо. 

— Спільними зусиллями ми з вами зібрали сорок шість тисяч вісімсот дев’яносто два євро і п’ятдесят п’ять центів! Комісію я вже відняв! 

Мстіслав аплодував. Альба вигукнула «Ура!» зі своїм особливим іспанським рикливим «ррр». 

— Радості, наче на весілля молодим збирали, — шепнула Іруся Поліні. 

Далі взяв слово Піт і так натхненно бажав перемоги Україні, що Лана його вже перебила і сказала: 

— Ну да, ну да, то ти хочеш, щоб теща вже виїхала додому, давай вже, чокайся! 

Задзвеніли келихи. 

— Не можу пить, — сказала Іруся Поліні. 

— Ну слухай, може, щось куплять на ці гроші? 

— Могли б ще на оцю яхту і шампанське не тратить. 

— Ну да, дівчата, — втрутилась Лана, — а що — не жить? 

Її чоло зморщилось би, якби могло. 

— От я, — вона продовжила, — не купляю тепер ніяку фірмову косметику. Не купляю — і всьо! І до перемоги, дівчата, ніяких вам діорів із шанелями, клянусь! Кларінс? Спасіба, не нада, я ревлоном обійдусь. І нічого, я помазала ось губи рубі роуз — і не відпали! Я тоді на калькуляторі клац-клац, відняла, і різницю одправляю Притулі. Сімпатічний, правда? 

Толік слухав фоном Лану, слухав Піта і Боба, але йому ставало від усього цього тільки гірше. Небокрай хитався. 

Здавалося, що смердить Мстіславова голова. Мстіслав був від нього на голову нижчий, тому його тім’я весь час мелькало Толіку перед очима. 

Льоня був значно гірший за Мстіслава. По-перше, він був красивий. По-друге, мав дуже приємну посмішку і страшно печальні очі. По-третє, у розмову вставляв українські слова і найчастіше казав «вибачте». Боб носився із Льонею, як з дорогим гостем. Льоня каявся за всіх росіян так, що Мстіславу, здавалось, за нього навіть часом незручно. Крім того, Льоня постійно наголошував, що в нього «бабушка — українка». 

Присутність Мстіслава, проте, особливо гнітила Толіка, який згадував той епізод зі сценою на вечірці. Йому було неприємно, що Боб все одно йому пхає Мстіслава під носа та ще й на яхті, звідки нікуди не втечеш, не підеш гордо, а мусиш бовтатись на цьому кориті із ним разом. 

— Треба вирішити, куди ми спрямуємо ці кошти, — сказав Боб. 

— Притулі! — закричала Лана і підстрибнула так, що її груди рівномірними кульками підстрибнули разом з нею, а потім опустились на місце. 

— Може, в якусь міжнародну організацію? — спитав Піт. — На гуманітарні потреби? 

— Тільки не це! — втрутилась Іруся. — Тоді цих грошей ніхто не побачить найближчі роки. Це страшна бюрократія. 

— Ти ж працюєш на міжнародну організацію, — сказав Толік. 

— Саме тому я і знаю, — відказала Іруся. 

— Тоді вашу частину ви вирішуйте українською громадою, — сказав Піт. — А Льоня і Мстіслав нехай вирішать, куди їхню частину. 

— Яку це — їхню частину? — спитав Толік, виглядаючи з-за Мстіславової голови. 

— Ну… — зробив паузу Боб, — справедливо буде, якщо частина грошей дістанеться українській громаді, а частину спрямуємо на боротьбу із режимом в Росії і на російських біженців. 

— Багато людей, — заговорив шляхетний Льоня, — змушені кидати свої домівки, їхати світ за очі, їм ніхто не допомагає, а в Росії їм лишатись небезпечно. 

— Ну да! — закричала Лана. — А їм бомби за пазуху сипляться? — вона одразу перейшла на українську без церемоній. 

— Я повністю вас розумію, — сказав Льоня, — ви маєте право на гнів… 

— Та не вам вирішувати, на що ми маємо право, ясно? — сказала Іруся. 

— Це не про гроші взагалі, — сказав Толік, — а про підхід. Я думав, ми допомагаємо жертві. 

— Но ведь русские… — заговорив Мстіслав. 

— Русские-хуюские! — Лана не добирала слів. — Пітя, що за фігня?! 

Боб стояв розгублений. Келих у його руці здавався зайвим, а келих у руці Світлани — не тільки зайвим, а й небезпечним передусім для Льоні й Мстіслава. 

Але удар опустився, звідки Боб не чекав. 

— Женщіни… — сказав Мстіслав поблажливо, вказавши на Лану. 

Піт стиснув кулак і зацідив Мстіславу під дих. Для цього йому довелось нахилитися. 

— Він за гендерну рівність, — гордо пояснила Лана, — от не треба було йому патякать за жінок. Він так одного словака, що по сусідству живе, чуть не прибив, знаєш чого? — Лана смикнула Поліну за рукав. — Бо той сказав, що я тупа. Ну, чи не прямо сказав, але якось так пошутив, чи щось таке сказонув. Пітя такого не виносе. Придумали, да? Половину грошей віддать руским? А за що я страдаю? За що я не можу вії нормально накрасить? 

Толік подумав, що це він мав би зацідити Мстіславу, але він не міг навіть стояти на ногах, не те що комусь цідити. 

— Бобе, — спитав він, коли Мстіслав випростався неушкодженим, — де тут можна прилягти? 

Каюта 

Толіку було нестерпно погано. Коли на яхту опустилась ніч і почали мерехтіти ліхтарі, йому стало ще гірше. Перед очима все колихалось, здіймаючи у шлунку з’їдене не тільки за сьогоднішній день, а здавалось, що за все життя. Він дивився на Альбу, як та відскочила зі своїм келихом від Пітової атаки, на те, як нудотно колихались Ланині цицьки, на Мстіславове тім’я, і йому ставало дедалі гірше. Боб провів Толіка вниз, де хоч не було нестерпних ліхтарів і всіх цих колихальних тіл. 

Толік приліг у каюті на ліжко. Каюта була малесенька, і йому уявилось, що він Діоген у бочці і просто несе по життю цей хрест. Йому дуже не хотілось заблювати шефову яхту, тому він намагався думати про щось геть відсторонене, тож навіть заснув. Толіку снилися голови Льоні й Мстіслава — вони плавали на морській гладі, а Анатолій Степанович хвацько закидав у воду снасті. Льоніна голова казала: «Извините, у меня бабушка — украинка», а Мстіслав дрібно і нагло сміявсь. Потім Льоня підплив до Мстіслава, вийняв із води кулак і постукав його по тім’ячку. Почувся глухий дерев’яний звук. Тук-тук. І знову. Тук-тук. 

Толік розплющив очі. Всередині знов здійнялась хвиля нудоти. Але звук не стихав. «Двері», — здогадався Толік і сказав:  

— Хто там? 

У щілині дверей з’явилась довга витончена засмагла рука. То була Альба. Вона підійшла до Толікового ліжка і сіла навпочіпки. 

— Погано? — спитала вона. 

— Вже краще, — збрехав Толік. 

— Боб сказав, що не даватиме грошей Мстіславу. 

— Добре. 

— Ти думаєш, це правильно? — вона спитала, а Толік одразу за питанням вловив її думку. 

Значить, вона вважає це неправильним. Толік чомусь уявив, як Альба раптом розпустить волосся і заговорить до нього українською. Натомість бачив, як її язик скаче між зубами, утворюючи іспанські шиплячі. Толіку здалося, що від цих звуків посилюється нудота. 

— Толік, — спитала вона, — тобі подобається, коли я кажу «Толік?». 

— Не знаю… 

— Я чула, тебе там усі зверху так кликали. 

Він піднявся на лікоть, хотів встати, але зрозумів, що це небезпечно для його репутації, якщо від неї ще щось лишилось. 

— Можна тебе запросити на побачення? — прямо спитала Альба. 

Толік підняв брови, глибоко вдихнув і розвів руками. 

— Хочеш, підемо в ресторан десь біля тебе? 

— В який? 

— Давай у «Бодегіту дель мар». 

— Я не можу піти в «Бодегіту дель мар». 

Цей ресторан стояв на самій набережній: білі скатертини, тераса, сад, жива музика, жінки з голими спинами і нарядні діти. 

— Чому? — Альба була цілком спокійна. 

— Я там живу поряд, і моя тітка каже, що він їй нагадує про її естрадне минуле, і вона б у такому виступила чи хоча б поїла. 

— Хочеш піти туди з тіткою? 

— Я просто не можу піти туди, бо ми вирішили, що повечеряємо там, тільки коли Путін умре. 

— Скоріше б, — зітхнула Альба, — давай тоді в інший? 

Толік знов знітився і знизав плечима. Він глянув на Альбу: у неї, як і тоді, на весіллі, блистіла шкіра, але одягнута вона була простіше: у чорну майку і знизу щось таке, чи то шорти, чи спідниця, у великі красиві соняхи. Вони горіли з одного боку у світлі лампи каюти. Толік згадав, що про соняхи казала Поліна. Цікаво, чи вона звернула на них увагу? І що думає про соняхи Альба? Натомість вона сказала: 

— А поцілувати тебе можна? 

Толік піднявся на лікті, у голові йому майнуло, що він не голив зранку підборіддя і вуса, видно, коляться, але він піднявся сам, узяв однією рукою Альбу за шию і поцілував так, як його цілували тітки на день народження і приказували, аби був здоровий. Каюту захитало, Толік ковтнув слину і ліг назад. 

— Хочеш, анекдот розкажу? — спитав він і, не чекаючи відповіді, продовжив. — Це одеський анекдот. Лежать жінка і чоловік у ліжку… 

— Так, — усміхнулась Альба. 

— Вони євреї, — сказав Толік, — не знаю, чи це важливо для самої історії, але їх звуть Абрам і Сара. І Абраму погано. Його нудить. Він тоді каже: «Саро, поцілуй мене, може, мене знудить…». 

Альба мовчки подивилась на Толіка і посміхнулась. 

— Я стра-а-шно тупий, — простогнав Толік. — Хочеш, не будемо чекати смерті Путіна й підемо в «Бодегіту дель мар»? 

— Підемо в інше місце, — сказала Альба і підвелась. 

Толіку ще дужче захилиталося в очах. Він зараз мріяв тільки про те, аби вона швидше вийшла, щоб він устиг дійти до туалету і його не знудило десь на Бобові яхтові килими. Альба повернулась у дверях і побачила, як Толік підіймається, але він пішов не до неї, а гучно гепнув дверима туалету. 

Коли він вийшов, двері вже були зачинені і в кімнаті нікого не було. Тільки ледь чути було її парфуми чи крем для тіла. Толік понюхав свою руку, якою він брав її за шию — вона пахла так само. Він ліг на ліжко і спробував спати, але яхту хилитало все дужче і дужче. За бортом вже була темна ніч. Піднімався вітер. У двері каюти гучно постукали. 

— Заходьте, — сказав Толік. 

Зайшов Боб. Від нього тхнуло шампанським. 

— Анатолій, — сказав він, — я згадав, у мене є таблетки. На! 

— Давай вісім, — відказав Толік. 

— Бери дві, тільки головне — не блюй хоч хвилин п’ятнадцять. 

— Спробую, — сказав Толік. 

— Підіймається невеличкий шторм, — сказав Боб, — то щоб ти тут не вмер. 

— Добре, — відповів Толік, — спасибі за турботу. 

— Був у нас тут один пасажир такий, — почав Боб, — заблював усе. 

— Чудово, — сказав Толік, намагаючись втримати в собі таблетки. 

Ще ніколи його кар’єра не залежала від його здатності втриматись від блювання. 

— Куди гроші підуть? — спитав Толік. 

— Я не знаю. Всі там уже пересварились, — зітхнув Боб. — Піт як зірвався. Не бачив ще його таким. Це все його жінка! Красива, але бачиш яка — притягує до себе сварки. Бери пачку таблеток. Якщо за наступні п’ятнадцять хвилин виблюєш ці, то вип’єш ще. 

Коли Боб вийшов, Толік висипав у жменю ще дві таблетки й ковтнув із думкою «гірше не буде». Він заплющив очі, і йому снився ліс. Ліс, на відміну від моря, не хилитається. Ліс хороший, він змикається над головою і не кидає тебе в різні сторони. Мох м’який, ховає під собою коріння. Толіку привиділось, наче він йде лісом, а там олень дивиться на нього з кущів, а з-за його рогатої голови виходить Поліна і несе на руках Владіка. Владік наче аж помолодів, відростив зуби і кличе людським голосом: «Толя! Толя!». Толік стрепенувся. Поруч з ним сиділа Іруся. 

— Толя! Ми вже скоро спробуємо пришвартуватись. Море поки не дає. 

— Хто б сумнівався, — прохрипів Толік, — коли це море мені щось давало… Іро, чого від тебе так тхне? 

— Я Анатолію Степановичу помагала прикорм розминати. Що ти сказав Альбі? 

— Нічого… 

— Вона вийшла сумна. 

— Анекдот розказав. 

— Який? 

— Не розкажу, хоч стріляй мене. 

— От дурень. 

— Нащо я їй нужен, скажи? 

— Та не все в житті раціонально, — сказала Іруся, — що за анекдот? 

— Не скажу, навіть не проси. Це позорисько лишиться назавжди зі мною. 

— Толічку, ти ж пам’ятаєш, що я — твої двері у світ жінок? Ти маєш мені розказувати. 

— Іра, дай мені поспати. 

— У тебе зіниці по п’ять копійок, мені страшно. 

— П’ять копійок вже вийшли з обігу, — сказав Толік і міцно заплющив очі. 

Поки Толік бовтався в каюті, на палубі відбувалося досі небачене: Анатолій Степанович піймав рибину! Навіть Альба, сумна і спокійна, підхопилась і дивилась, як по всій палубі скаче рибина, а Анатолій Степанович у світлі блимання ліхтаря інфернально реготав: 

— Піймалась! Піймалась! 

Рибина мала два ока на лобі і звірячий оскал, як наче щось середнє між комендантом гуртожитку і вовкодавом. 

— Чого стоїте? — закричав Анатолій Степанович, колихаючись у візку. 

Крісло було на гальмах, тому він, практично єдиний з усіх на борту, попри власну одноногість, міцно «стояв на ногах». 

Піт і Боб відскочили від рибини на кілька метрів, злякавшись, що цими снастями, які в Боба на яхті були скоріше для декорацій, можна не просто витягти щось з моря, а виманити на палубу таке чудовисько! 

— Та ловіть же її! — знову закричав Анатолій Степанович, і здавалось, зараз усі стануть свідками дива, коли він встане і піде, більше не в змозі терпіти, що рибина зараз вскочить назад у темну воду, звідки Анатолій Степанович її так довго виманював. 

Море теліпало яхту, що значно ускладнювало завдання наземних ловців рибини — втримати її, і полегшувало завдання рибини — вижити. 

Ловити рибину кинулись дівчата. Лана, попри те, що вже накинула на себе білу сорочку, кидалась від одного ліхтаря до іншого і навіть один раз притисла рибину до себе, але та вислизнула разом із Ланиним яскравим нігтем. 

— Lanochko! — кричав Піт. — Бережи себе! 

Іруся з Поліною страхували рибину зі сходу і заходу. Зрештою, рибина змирилась зі своєю долею і, підстрибнувши кудись угору, шваркнулась об палубу і зомліла. 

— Убийте її, дядьку! — жалібно закричала Іруся. 

Рибині настав кінець. Анатолій Степанович з ножем в руці у світлі ліхтаря виглядав наче маніяк. 

Боб якусь мить дивився на криваві руки Анатолія Степановича і на слизьку, вже мертву рибу, а потім, міцно вчепишись за рейки, перехилився через борт. Його знудило. 

— Пітя, — сказала Лана, стоячи у криваво-білій сорочці, — я тобі казала, що треба щось їсти. Бачиш, Боба нудить, бо нахлебтався шампанським! 

Пітя закохано і водночас шоковано дивився на Лану. Вона була без нігтя, у закривавленій сорочці, але щаслива. 

— Lanochko… ти о’кей? 

— Пітя! — сміялась вона. — Ох, якби ти знав, скільки я риби голими руками в Гнилоп’яті переловила! Стаєш отако-во, — Лана нахилилась і розкарячилась, — і ждеш! Бачиш, пливе — хапаєш! 

Лана нахилилась над відром із льодом, засунула туди руки, кинувши оком на зламаний ніготь: 

— Та, все одно у неділю записалася на манікюр. Наша жінка робить. Дівчата, дать контакт? У неї чоловік, сука така, остався в Криму тоді ще ото, переметнувся на їхній бік, знайшов собі якусь уродіну і там служе тепер, щоб він здох. А вона нічого, виїхала тепер сюда, ще й кота з собою привезла. Бєня звать. Дать номер, дівчата? 

— Номер кота? — спитала Поліна. — Дзвони йому, що в нас є риба. 

Гроші 

Рибина з виряченими очима і вип’яченою нижньою щелепою лежала на помідорах, вкрита блискучою цибулею у солодкому томатному соусі. Анатолій Степанович сидів за столом і дивився на неї з ніжністю та гордістю, як батько дивиться на дочку у день весілля. 

— Ти ж мені, Толя, напечатай фотографію. Я сусідові покажу! — Анатолій Степанович весь світився і ззовні, і зсередини. На щоки і красиво пострижені брови йому падало сонце. 

За вікном колихалися віти оливкового дерева, посріблені прийдешнім літом. На тлі пісочних кольорів плитки, пагорба і дерева виділялась одна яскрава пляма — дупа Григорівни у червоному халаті. Вона (Григорівна), перехилившись через фонтан, копирсалась у свіжому перегної, висаджуючи помідори. 

— Ось поїдемо ми, Толя, — почала мама, — а тобі остануться помідори. 

— Як вродять, будеш возить на базар продавать, — сказав Анатолій Степанович і затрусивсь від беззвучного сміху. Він не зводив очей з рибини. — Лідо, давай уже, клич Григорівну, скільки риба її буде ждать? 

— Та хай вже останній оно тикне, — сказала мама. — Толя, — вона обернулась до Толіка, — може, треба було цю рибу начальніку віддать? 

Толік, весь блідий, сидів поза столом і зливався з білою стіною. 

— Йому рибина не понравилась, — сказав він, згадавши, як Боба знудило від усього того видовища. Він згадав не тільки Боба, а й ту каюту, і таблетки, і Альбу, яка зайшла до нього, і до горла йому знов підступила нудота. Він понюхав свою руку, якою брав Альбу за потилицю, і йому здалося, що вона досі пахне її цитрусово-хвойними парфумами. 

— Тебе з маленького захитувало, — сказала мама, — принести тобі ще води? У тебе зневоднення нема? Ану, дай я гляну на твої очі, чи не потухлі. 

Мама встала з-за столу і нахилилась над Толіком. Той слухняно подивився вгору своїми печальними очима. 

Зайшла Іруся, а за нею спустилась Поліна. 

— Ого, — сказала Іруся, глянувши на рибу, — як гарно! 

— Краса, — озвалась Поліна, і Толік стрепенувся й сів прямо. 

— Що там з грошима? — спитав він. 

— Поки ти валявся в каюті не при тямі, всі гроші поділили! — сказала Іруся, розставляючи тарілки. — Уявляєте? — вона звернулась до мами й Анатолія Степановича. — Половину грошей хотіли дати Мстіславу! 

— І Льоні, — уточнила Поліна. 

Їй згадалося високе Льоніне чоло, його ясні очі, і те, як він вибачався. У ньому була якась естетика білогвардійця, російського утікача, котрий ходить у чорному пальто десь темними паризькими вулицями і тужить за батьківщиною, ненавидячи її і водночас захоплюючись нею так, як мала дитина таємно обожнює батька-рекетира, який сидить у тюрмі. 

Зайшла Григорівна, тримаючи поперед себе брудні руки. 

— Ти б рукавички вдівала, — сказала мама, розмішуючи салат. 

— Не можу, землю треба відчувати пучками! Зовсім не ті ощущєнія в рукавичках. 

Вже за обідом Толіку подзвонив Боб і спитав дозволу заїхати. 

— Як невдобно! — сказала Григорівна. — А ми вже рибу розколупали! 

Бобу теж було незручно. Він не сподівався зустрітись із рибою ще раз, але їм таки судилось побачитися знову. 

Уся ця картина раптом нагадала Толікові давно читані твори Гоголя: розпашілий, задоволений Анатолій Степанович, Григорівна у домашньому платті, мама, дівчата, оцей бароковий стіл із покрученими ніжками, стільці із золотими подушками, а тоді ще й рум’яний і занадто білошкірий Боб, який зайшов і дивиться з острахом на рибину… На мить йому здалося, що десь тут, за котроюсь із вишитих картин, між якимось павучиним життям, причаїлася якась із мертвих душ і йому, Толіку, треба її виторгувать у Собакевича. 

— Гарний будинок! — сказав Боб, роздивляючись навсібіч. 

— Дякую, — відказав Толік і вже думав щось пояснити хоча б про гобелен із оленями, що це не його, і що коробка з янголятами — не його, але не сказав ні слова. 

Рибина зустрілась поглядом з Бобом. Боб смикнувся, згадав ту криваву ніч, якої досі його яхта ніколи не бачила. Він обережно глянув на Анатолія Степановича і сіпнувся, бо біля його руки помітив довгий гострий ніж, яким той розділяв риб’яче філе. Обставини переговорів про гроші складалися на користь хазяїна дому. 

— Спитай, чи відрізати йому? — запропонував Анатолій Степанович Толіку і ледь зіпнувся на єдину ногу, узявшись за ножа. 

Боб ковтнув. 

— Будете? — спитав Толік. 

— Дякую, не треба! — сказав Боб. 

Але Анатолій Степанович, розмахуючи ножем, продовжував припрошувати, а потім підключились ще й мама з Григорівною: 

— Та шматочок! Та як це? Та це ж його рибина, вважай! Та хоч трошечки спробувать же! 

Боб затято мотав головою і вже був на грані панічної атаки, коли Анатолій Степанович почав розмахувати ножем біля свого лиця: 

— Отут-о, біля голови — саме жирне м’ясо! Я відріжу йому! 

Якби не спокійні обличчя присутніх, Боб подумав би, що йому настав кінець, але, попри його реакцію, Анатолій Степанович замахнувся на рибину і відрізав їй шматок біля голови: 

— Щоки! О-о-о! Саме то! — замуркотів він. 

— Кави? — спитала Поліна. 

— Будь ласка. 

Боб дивився на рибу — риба дивилась на Боба. Іруся глянула на те, як Бобовий рум’янець розповзається йому на все лице, як він витирає об штани свої спітнілі від жаху долоні, і прикрила риб’ячу голову листком салату. Рибина тепер хижо визирала з-під нього. Поліна поставила каву для Боба у маленькій чашечці із дупцею янгола, що летів серед сосен. 

— Скажу чесно, — почав Боб, дивлячись на янголову дупцю, — я думав хоч якусь частину віддати Мстіславу і Льоні, але, зрештою, цю ідею ніхто не підтримав. Окрім, — він кинув оком на стіл, — Мстіслава і Льоні. Спершу мене підтримував Піт, але Лана, ви ж її бачили, вона жорстка жінка, була дуже проти. Дуже. Не знаю, як так склалося, але тепер тією частиною грошей розпоряджатиметься Лана, а половиною — ти, Толіку. 

— Добре, — сказав Толік, — у вас є якісь побажання? 

— Та немає, — Боб сьорбнув кави, — я щойно від Піта, — за всі мої побажання Лана на мене кричала, потім перекладала мої побажання своїм бабі і мамі, і вони кричали тоді на мене утрьох незрозумілою мовою, тому ні, побажань у мене більше немає. 

— Благодійність ніколи не була вдячною справою, Бобе, — сказала Іруся, і Боб глянув на неї, намагаючись не зустрітися поглядом із рибиною. 

— Ланина бабуся хоче «купити найбільшу бомбу», — зітхнув Боб. 

— Я її розумію, — сказав Толік. — Але навряд чи наших грошей вистачить на ядерну бомбу. 

Жарти про ядерний апокаліпсис вже настільки наблизились до реальності, що перестали бути смішними. 

— У мене є побажання для конкретного підрозділу, — сказала Поліна. — Вони дислокуються за кількадесят кілометрів від хати Григорівни… 

— А взагалі, є одне побажання! — сказав раптом Боб. — Купіть їм ще форд раптор! Тут продає один американець — привіз із Каліфорнії. Це класна машина. Він віддасть її за пів ціни, я домовлюсь! 

— А як її звідси доставити? — спитав Толік. 

— Дайте його телефон, — спокійно відказала Поліна і піднялась винести пустий кавник, — я доставлю. 

Увечері того ж дня з півночі налетів вітер і стало прохолодніше. Наче земля звільнилася від тиску густого теплого повітря і вітер звіяв усю вологість і спеку. Толіку захотілося пробігтись, вивітрити весь дурман вчорашнього вечора, але ж мама точно скаже, що він ще надто блідий. Григорівна додасть про коліна. Тому Толік взув кросівки, вийшов на балкон і поліз униз по драбині. 

Весна буяла, усі голі частини двору заколосилися якимись кущами і квітами, яких зимою, коли Толік купував хату, було не видно. Тепер стало ясно, що Марікармен, царство їй небесне, захоплювалась не тільки вишивкою, а й садівництвом: у кожному кутку щось зеленіло і пнулось догори. Толік легко зістрибнув з драбини і вибіг за хвіртку. Обабіч дороги розкривались кульбабки, ще недавно голий, а потім заквітчаний мигдаль укрився зеленою павутинкою листя. Він згадав маму, яка над кожною квіткою голосила, як за померлим: «Куди ж ти пнешся у такий страшний світ?». Григорівна теж при вигляді кожної рослини розказувала, що там у неї має зійти і що «ось-ось зацвіте», а потім збивалась на прокляття: «Не лізло би ти на цю весну! Радувать цих прийшлих! Хай краще там зогниє в землі, а не сходить!». Мама з Григорівною були одностайні у тому, що ні одна квітка не має тішити жодного ворожого солдата, і при цьому ніяк не могли вплинути на те, що квіти на окупованому дворі Григорівни буяли, як мало коли. 

— Як вони можуть? — бурчала Григорівна. 

— Воно нерозумне, не поніма… — відповідала мама. 

Толік легко побіг униз. Уперше за багато днів йому дихалось вільно, аж поки він не згадав фразу Поліни за обідом: «Я доставлю». Йому стало не по собі, і він одразу пошкодував, що побіг у бік лісу. Ліс ніколи йому не додавав певності, а тільки сіяв тривогу і нагадував, що він — мала комашка у величезному світі і нікому до нього зовсім немає діла. Тим паче, він не любив сосен. Толік згадав, як колись малим валявся у бабиній кімнаті: грало радіо, була пізня болотяна осінь, вже навіть мух не було на підвіконні. Він потягнувся до газети, що лежала коло вікна, а там була стаття про дерева. «Сосни, — писало там, — енергію забирають. А дають відвагу й сили — липи, тополі (дозовано) і, звісно, дуби». 

Толік не знав в окрузі жодної липи чи тополі, зате знав одного дуба — той ріс обабіч виноградника, наче колись загубився. Тож перед сосновим лісом він різко звернув убік і побіг бур’янами уздовж виноградника до дуба. «Тривожний розлад», — лунали в голові Ірусині слова. «Я цей тривожний розлад виколочу дубом», — казав собі Толік. Йому вже видно було крону дуба, але бур’яни ставали густішими, за ноги чіплялись якісь колючки різної форми й липучості, він перечіплювався через кручених паничів і навіть кілька разів падав. Толік не хотів думати, як це виглядає збоку, і тільки підганяв себе бігти швидше, щоб ніхто не побачив, як він лізе бур’янами під чужим виноградником. Зігрівала тільки думка про те, що виноград іще навіть не зав’язав толком бубок, і ніхто Толіка не запідозрить у злочинних намірах. Та йому все одно не хотілося бути поміченим, тому коли на дорозі зверху, з якої проглядався виноградник, з’являлась машина, Толік падав униз лицем у кручені паничі і віддихувався, споглядаючи таємне життя комах у бур’янах. 

До дуба Толік доліз вже у присмерках: саме за це він так не любив гори — вони завжди людину дурять! Ваблять близькістю вершини, а насправді виявляється, що до них треба лізти цілу вічність. «Горам не можна довіряти!» — скільки разів він собі це повторював — і все одно опинився у горах і навіть тут оселився. 

Покручене гілля сутінкового дуба стирчало навсібіч, а кора кололась і відпадала кусками. У тріщинках кори повзали мурахи. Толіку здалося, що він з більшою легкістю обійняв би холодну і відсторонену жінку, аніж оце дерево. Воно ніяк не натякало на те, що хоче близькості. Та Толік все одно підступився, колупнув пальцем кору. Звідти виліз якийсь блискучий жук і сердито поповз угору. Толік притулився щокою до шорсткої кори. Потім однією рукою обняв дуба так, наче заводить його після побачення у під’їзд. Далі змусив себе обійняти деревину і другою рукою. Енергії не надходило. Відваги також. 

Завершивши сеанс обіймів, Толік поплентався дорогою до хати. Він сахався зустрічних фар, що літали гірською дорогою, і прийшов додому вже у цілковитій пітьмі. Глянув здалеку на хату — там світилось у коридорі і внизу. Толік рвонув було до драбини, а тоді зупинився і рвучко зайшов через двері, готовий відповісти на всі питання мами й Григорівни і винести зневажливі дядькові коментарі. Але за столом внизу, під гобеленом зі сценою полювання, сиділа тільки Поліна. На підвіконні лежала Друся, а Зуся скрутилася в кутку дивана. 

— О, це ти, — сказав Толік і чомусь замість того, щоб, як завжди, піти одразу нагору, сів на диван і простягнув руку до Зусі. 

— Це я, — сказала Поліна. 

— Де це всі? 

— Не знаю. Сплять, мабуть. 

Толік дивився у стіну поперед себе. На стіні висіла картина з янголом у цвіту вишні. 

— Про що думаєш? — Поліна підперла рукою підборіддя. 

— Про форд раптор. 

— Подобається? 

— Думаю, як ти його зібралась доставити. 

— Ти ж бачиш, рускі звідти відходять, я поїду і привезу. Заберу з собою Анатолія Степановича. Якщо він захоче. 

Толіку хотілось уміти відреагувати так, як мама й Григорівна: «Ти що, здуріла? Як ти туди поїдеш?» — але він просто спитав: 

— А ти хочеш? 

— Звичайно, хочу. 

Поліна роками збирала на свою однокімнатну квартиру, де було б все так, як хотілось їй. «Видова квартира», — говорила рієлторка, маючи на увазі вид на море сосен, яке, звичайно, у найближчі роки забудується. Білий диван, темний ламінат (отой, з дорожчих!), плитка в східному стилі у ванній. Кожна поличка — її. Батько на своїх плечах виніс нагору вісім мішків шпаклівки, і вони удвох після роботи в чотири руки шпаклювали і фарбували. Поліна сама купила туди пальму й орхідею. Обидві, мабуть, умерли, а хто б вижив без води і тепла? Хіба ці тропічні рослини хтось готував жити зимою та ще й під обстрілами? 

— Моя квартира стоїть, мені пощастило, — сказала Поліна, — там уже майже не стріляють. 

— Знаєш, що я подумав учора, коли ти казала, що не стріляють? Я сам злякався своєї думки. 

— Що? 

— Подумав, що хай би ще постріляли, — Толік взяв на руки Зусю. 

Поліна нічого не відповіла, а невістка Зуся, на відміну від свекрухи, з рук не видиралась, а сиділа спокійно, як стара занехаяна іграшка. 

— Хочеш додому? — заговорив він до кицьки. — Поїдеш додомцю? Скучила за своїм підвіконням? 

Зуся, як і Поліна, нічого не відповіла. 

Форд раптор 

Відтоді як Поліна привезла форд раптор і він здоровенним лискучим жуком всівся на подвір’ї, Толіку стало ще гірше. Щоб дійти до драбини, йому тепер треба було обійти раптора з тилу. Лізучи драбиною і озираючись, Толік завжди бачив, що на нього дивиться одне рапторове око. 

Навіть вночі у його фарах відображався місяць, а на даху блистіли зорі. І зранку, коли Толік повертався з пробіжки, він першим бачив не фонтан, де спинались на міцні зелені ноги помідори, не хату і не білу голову Григорівни, яка любила витикатись із вікна на другому поверсі: він бачив рапторовий чорний дах, як передвісник чогось недоброго. Толік не любив раптора. Йому від нього до горла підступала тривога. 

— Хороша машина, — казав Анатолій Степанович, заглядаючи раптору під капот, — аби мені другу ногу, сам би її погнав, куди треба. 

Анатолій Степанович, як молода мама, яка не може говорити ні про що, окрім свого нового немовляти, постійно балакав про раптора. Про кінські сили, циліндри, поршні і коробку передач. За обідом, наприклад, коли всі схилялись над тарілками і було чути тільки прицмокування та легенький передзвін ложок, Анатолій Степанович раптом казав: «А соляри ж він скільки жере!». І всі знали, про що йдеться. Форд раптор додав Анатолію Степановичу думок та життя, як Григорівну витягали із відчаю помідори, так його підтримував раптор. 

— Толічку, — сказала якось Григорівна, і Толік одразу напружився, бо «Толічок» — це завжди початок шантажу і маніпуляцій. 

Він підняв очі. 

— Нащо тобі оцей кактус при кутку? 

Біля хати ріс двометровий кактус із розкинутими лапатими вухами. Він кущився, навалювався на стіну і тягнув свої колючі долоні до перехожих. 

— Я люблю кактуси, — сказав Толік. 

— Я б його зрубала, — сказала Григорівна. 

— Я люблю кактуси, — повторив Толік. 

— Кактуси забирають енергію, — почала Григорівна свої феншуйні штучки, — його треба ставить для вбирання випромінювання, а перед хатою він що робить? Так, забирає твою енергію. 

— Я повен сил і енергії, — сказав Толік, ледь піднявши свої завжди важкі повіки. 

Григорівна знала, як згубити будь-яку деревину, тому промовчала. 

— Будете чіпати мій кактус, — Толік встав, — я чіпатиму ваші помідори. 

— Що це за евфемізми? — зайшла Іруся. 

Толік вийшов надвір. Він уже майже обійшов чорного раптора і дістався драбини, як побачив коло воріт машину. 

Все більше хата усамітнення, його фортеця, де його ніхто не чіпатиме, нагадувала Толіку бабину хату дитинства. Так само поскладаний посуд, так само пахне на кухні розжареною олією і підливою, так само від гобеленів і статуеток віє старістю. І точно так само, як і в дитинстві, у будь-який момент до тебе можуть приїхати гості, наче знову повернулися часи, коли не треба домовлятись про зустріч, а нормально було просто посеред дня заявитись до когось у хату. Бабуся тоді дивилась у вікно, бачила за ворітьми машину і бігла надівати чистий фартух та причісуватись, а Толіка виганяла до воріт зустріти гостей. І Толік, замурзаний, часто в самих шортах чи в розтягнутій вже короткій футболці, зустрічав надуханих, красивих гостей. Найгірше було, коли серед них були діти. А ще гірше — коли дівчата. Так і тепер Толіка охопило давно забуте з дитинства відчуття: ось він, заскочений зненацька у розтягнутій футболці, має зустрічати гостей біля воріт. Він упізнав Пітову машину, але з машини вийшов не Піт. То була Лана. 

Толік шуснув за раптора і, ховаючись за його великими формами, відступив до драбини. Проте він не врахував, що має справу з людиною досвідченою та спритною, тому Лана швидко обійшла раптора з правого флангу і вистрибнула перед драбиною. 

— Здоров! — сказала вона. 

— Привіт, — відказав Толік, почуваючись восьмирічним зустрічальником гостей, — як справи? 

— Та не знаю, — відповіла Лана, обпершись об машину, — погода блядська. І Пітя недовольний. Ти сваришся з матір’ю? 

— Та… — Толік уже підзабув, коли люди на питання «як справи?» дійсно відповідали. 

— У тебе характер не той, — підсумувала Лана, — а я сварюсь. А мама з тіткою свариться. Пітя вже не може. 

— Пішли в хату, — сказав Толік і зробив вигляд, наче не збирався лізти по драбині, а Лана зробила вигляд, що не ловила його за машиною. 

Толік розвернувся йти, коли Лана раптом шарпнула його за руку. 

Від шарпань Толік точно відвик. Він сіпнувся так, що іншою рукою вліз у кактус. Лана схопила його руку ще дужче і присунулась ближче. 

— Ти чого? — шепнула вона. 

Толік глибоко вдихнув. 

— Шуганий ти якийсь, —сказала Лана. — Скажи своїй сестрі, хай не помагає Бобу! 

— Ти про що? — спитав Толік. 

— В смислі, про що? 

— Що? 

— Толік, в смислі — «що»?! 

— Я не знаю, про що ти! 

— Твоя сестра влаштовує Боба воювать! 

Лана розвернулась і пішла до хати. Толік, оббираючи колючки з руки, пішов за нею. 

— Куди влаштовує? — сказав їй у спину Толік. 

— Ви в хаті між собою не балакаєте, чи що? — Лана відчинила двері. — Пітя недовольний. Боб їде в Одесу! 

Боб попросив Ірусю про зустріч в обідню пору сонячного весняного дня. У кафе при дорозі, куди Іра спустилася з гір, минувши дуба, з яким якось обіймався Толік, пробивалося сонце. Боб вжив усіх заходів конспірації, й Ірусі довелося до кафе ще пройти з пів кілометра уздовж дороги. В кафе сиділи переважно далекобійники і працівники ближньої ферми. 

— Я тільки тепер усвідомив, — сказав Боб після того, як вони обмінялися кількома фразами ні про що і дочекались кави, — яке нікчемне моє життя, якщо найцікавіше, що зі мною сталося за всі роки, — це те, як твій дядько піймав рибу в мене на яхті. 

Боб сидів напроти Ірусі, поклавши свої білі руки на стіл. У нього були красиві сірі очі і дуже біле тіло: таке м’яке на вигляд, що очі у нього наче провалювались. 

— Я ту ніч згадую щоранку і щоночі, — продовжував він, — я просто марную своє життя. 

Іруся не думала, що говоритимуть вони про риболовлю. У Боба не було живота, але пузце все одно трохи звисало над ременем. Його сорочка з коротким рукавом була зверху розстібнута на два ґудзики, відкриваючи кілька веснянок внизу шиї. 

Уперше за багато років Боб тиждень не голився. Іруся не знала його звичок, тому не звернула уваги на щетину. 

— Коли я дивлюся на тебе, Іро, то бачу, що ти повна життя. У тебе є справа життя, в тебе є пристрасть… 

— Бобе, я не люблю свою роботу, — знуджено казала Іруся. 

— Це злочин, бо я б тебе узяв на будь-яку посаду, в тобі є пристрасть до діла. Ти працюєш заради своєї країни, в тебе цікаве життя. 

— Тобто — в мене цікаве життя? 

— Ти ховаєшся від війни, тобі душа болить за все… 

— У мене цікаве життя, бо мені довелося тікати з дому? Слухай, припини, ради бога, йди до психолога з такими заявами. 

Іруся в окулярах, білій сорочці і джинсах сиділа на тлі дерев’яної стіни кафе. У неї був тонкий довгий ніс, якого ні в кого в родині не було. Тільки зі слів бабці вона знала, що начебто такий був у її прадіда, за що його кликали Птахом. Цей ніс і її робив схожою на якусь екзотичну пташку, і стрижка з кудлатим чубчиком тільки додавала до пташиного образу. 

— Напиши мені десять місць в Україні, які треба відвідати, — сказав Боб з вологими очима. 

— Боже, Бобе, — відказувала Іруся, — ну яка Україна? Куди ти зібрався? 

— Іро, я вирішив, я все вирішив, шляху назад немає. 

— Що ти вирішив? 

— Я поїду на батьківщину моїх дідів. Це моя земля. 

— Що? 

Іруся глянула на Боба з недовірою. 

— Я відчуваю, що це поклик мого серця, моїх предків. Вони ж з Одеси. 

— Та ти жив собі й не тужив усе життя, а тепер раптом ти з Одеси? Бобе, припини і, кажу тобі, піди до психолога. 

— Не знецінюй мої почуття! — у Боба смикнувся кутик губ. 

«Значить, у психолога вже був, про знецінення в курсі», — подумала Іруся, але вголос спитала: 

— Що ти робитимеш в Україні? 

— Піду в армію. 

Іруся уявила Боба, цього рум’яного пишнотілого лицаря, у військовій формі. 

— Може, тобі риболовлею зайнятись? — спитала вона, а сама прагматично подумала: «Ну то хай іде, якщо прагне гострих відчуттів». 

— Я вперше за багато років відчув, що моє життя має хоч якийсь сенс, Ірино. Анна вже організовує мені форму, бронежилет, тепловізор, тактичне взуття ну і ще всякі необхідні речі для мене на фронті. 

— А ти думаєш — перетнеш кордон і тебе одразу візьмуть воювати? 

— От з оцим я хотів тебе просити допомогти. 

Боб хотів, аби Іруся його влаштувала у військо. Причому обов’язково у військово-морські сили. Іруся покивала Бобові, що запитає у своїх, і твердо вирішила тягти з влаштуванням Боба якомога довше. Вона за роки війни надивилась на іноземців-добровольців і бачила, хто з них солдат, а хто безкінечно їй жалітиметься то на командирів, то на умови, то на зброю, то на побратимів. Боб солдатом не був. 

А сам Боб, гостро відчувши сенс життя, пішов обирати собі пристойну термобілизну і за цим заняттям провів увесь вечір, читаючи відгуки на амазоні і передивляючись відео з оглядами тканин та дискусіями про прілості від перепадів температур. Він так захопився своєю новою місією і роллю, що навіть ходити почав із рівнішою спиною і мружитись на сонці так, наче дивиться у бінокль. Окрім Ірусі, в якої він просив допомоги, про наміри Боба знала тільки його асистентка Анна, яка під страхом смерті не розголосить корпоративних таємниць. Ще він якось обмовився про свій намір Льоні і, звісно, розказав своєму найкращому другові Піту, з якого Лана могла витягнути все, чого б він не розказав і на сповіді. 

— Пітя, — спитала вона його увечері в ліжку після того, як до них на обід приїздив Боб, — а що це твій друг такий веселий був, рум’яний, а після яхти його як підмінили? 

— У нього важкий період у житті. 

— Пітя, ну припини. 

— Lanochko, — Піт піднявся на лікті в ліжку, — йому дійсно зараз важко. 

— Це йому важко? А тобі не важко? Теща, тітка, я, собаки — тобі не важко, Пітя? 

— Лано, в нього просто моральне виснаження, криза. 

— Жінка якась не дає, да? 

— Не все в цьому житті сходиться на жінках, — відказав Піт, — він хоче їхати в Одесу. 

— Нащо? 

— Піде воювати. 

— Як?! 

— Ірина обіцяла йому допомогти. Я вже купив йому бінокль. 

— Пітя, який бінокль? Він що, пірат? Ти ще йому підзорну трубу купи! 

— Lanochko, — благально сказав Піт, — тільки не здіймай скандал. 

Зранку Лана встала, завела машину і загнала Толіка в кактус. 

— Іро! — крикнула вона з порога. — Що за діла? 

Внизу сиділа тільки Григорівна. 

— Добрий день, — сказала вона. 

— Добрий день. А де ваша Іра? 

— А що таке? Ви хто? 

— Подружка її. Де Іра, питаю? 

— Працює, мабуть. 

— Іро! — крикнула Лана ще раз. — Красіві олені, — вона обернулась до Толіка, котрий стояв за її спиною, — в меї баби такі були. 

— Щось сталося? — Іруся визирнула зі сходів униз. 

— Нащо ти Боба на війну відправляєш? 

— Що? 

— Не помагай йому їхать на війну, подивись на нього — він умре зразу! 

«Нащо я перлась у те кафе, стільки конспірації було», — подумала Іруся, а Лані сказала: 

— Лано, та хто його візьме воювати? 

— А може, й возьмуть, — озвалась Григорівна, — якщо людина хоче, то чого ні? 

— Так це ви його намовили? — спитала Лана. 

— Нікого я не намовляла, — відповіла Григорівна, — він сам захотів! 

Лана зітхнула і сіла на стілець біля столу. На її ногу приземлились золоті китички скатерки. 

— Я Боба давно знаю, — сказала вона, — він як дитя. 

— Я не збираюсь йому допомагати, — відповіла Іруся. 

Лана неохоче встала, обернулась у дверях і сказала ще раз: 

— Не помагайте йому! 

— Лано, віджени краще машину, мені треба їхати, — Толік взяв біля входу якусь коробку. 

Він знав, що якщо виїде пізніше хоч на десять хвилин, то не зустріне дорогою Поліну, яка саме йтиме, навантажена кавунами, тренуючи свої і так міцні ноги. Дочекавшись, поки на дорозі розвернеться Лана, він рушив і собі. Толік пригальмував біля ґрунтовки, якою зазвичай підіймалася вгору Поліна. 

Він заглушив двигун і глянув на коробку на сусідньому сидінні. Коробка була забита керамічними янголами. Вони сиділи, задумавшись, на пеньочках, деякі літали, деякі дивились угору. Вчора увечері йому подзвонила за об’явою жінка на ім’я Марія. По голосу жінці було років двісті. Він уже знав, що в неї помер чоловік три роки тому, знав, що в чоловіка був камінь у нирці і що сама Марія нещодавно перенесла операцію на кульшовому суглобі. Толік узяв одного янгола в руки, рум’яного і без трусів, і нарешті побачив маківку Поліни, яка підіймалась виноградником. Він вийшов і сперся на капот. 

— О, — сказав він, коли Поліна наблизилась, — це ти. 

Поліні на ніс сповзли темні окуляри, але обидві її руки були зайняті кавунами. Толік підійшов до неї і обережно поправив їй окуляри. 

— Ти тут випадково опинився? — спитала Поліна. 

— Угу, — впевнено відказав Толік, — випадково. Може, сядеш у машину? 

— Ще двісті п’ятнадцять калорій. 

— Ну хочеш, побігай навколо машини. 

— Та нє, — Поліна віддала Толіку торби з кавунами, — вже якось жарко стає для такого спорту. 

— Поїхали зі мною, — сказав Толік, — мені треба допомога. Сідай. 

— Яка допомога? 

— Потримати на колінах янголів. 

Коло Маріїного двору ріс здоровенний гранат. Він кущився, його давно ніхто не обрізав. Марія зустріла їх біля хати: на вигляд їй було менше двохсот, але не набагато. Тримаючи в руках пом’яту десятку, вона запросила їх у двір. У дворі вони потрапили в оточення мільйона глиняних тваринок: оленятка, жабенятка, котики, песики, пташечки. Толік подумки пожалів тих, хто купить цю хату, коли Марія відійде у вічність. Але людям не властиво думати про те, що буде після. 

— Почуваюсь Білосніжкою, — сказала Поліна, тримаючи в руках коробку. 

— Ходіть, — озвалась Марія, — поставте осюди на стіл. 

Своїми вузлуватими пальцями з червоним манікюром Марія узялась перебирати янголів у коробці. 

— Я оцього не візьму, — сказала вона, виколупавши з купи янголів одного. 

— Та беріть вже всю коробку, — сказав Толік, — хай вас радують і служать вам добре! 

Він розвернувся вже йти, як Марія зсунула брови і повторила: 

— Цього не візьму, синку! 

— Та чим він вас не влаштовує? — Толік втомлено обернувся. 

— Не беру з грибами, — сказала вона. — Диявольська річ! 

З її долоні на Толіка дивився янгол, оповивши руками мухомора. Толік запхнув янгола з грибом у кишеню і пішов до машини. 

— Що ж, — сказав він, пристебнувшись, — це тобі. 

Він простягнув Поліні янгола. 

— Дякую, — озвалась Поліна, — дуже нужна річ, особливо, коли в тебе немає дому. 

— Спершу янгол — потім дім, — сказав Толік. 

У променях сонця його вії здавалися ще довшими, а волосся переливалось відтінком вже зібраної пшениці, від якої лишилась сама блискуча стерня. Поліна глянула на Толікові довгі бліді пальці і взяла янгола з його руки. 

— Хай буде, — сказала вона, — але, може, комусь він потрібніший? 

— Хіба Бобу в Україні, — відповів Толік, зітхнувши. 

— Григорівна таки вмовила його їхати в Одесу? 

— А вона вмовляла? — здивувався Толік. 

Поліна з Григорівною проводжали Боба, коли той приїздив їсти рибу, і Григорівна за допомогою Поліни сказала Бобу, що йому не буде спокою, поки він не поїде в Одесу і не відомстить за своїх предків там, а Анатолій Степанович додав: «От якби мені другу ногу…». 

Додому 

Боб уже другий тиждень не думав ні про що, окрім свого спорядження до Одеси. Він хотів піти воювати не абикуди, а саме в одеський батальйон морської піхоти, і вже почав над собою працювати. Скоротив вживання цукру на двадцять п’ять відсотків, вивчив п’ятнадцять українських слів і написав запит у прес-службу військово-морських сил України. Йому ніхто не відповідав, але Боб терпляче чекав, читаючи поки що характеристики бронежилетів. 

Потреби в конспірації він більше не відчував, тому постійно дзвонив Ірусі і питав, як там справи із влаштуванням його на фронт, аж поки вона йому не сказала: 

— Бобе, послухай, я розумію твої найкращі наміри, але це не відеогра, а реальна війна, у тебе немає ніякого досвіду. 

— Може, мене візьмуть перекладачем? 

— Кого ти там будеш перекладати, якщо ти знаєш тільки англійську? 

— Я можу виконувати якісь менш кваліфіковані завдання. 

Потім Боб почав нарікати на військово-морські сили України, які не поспішали вербувати такий цінний кадр. 

— І справді, — казала Іруся, — чим вони там зайняті? 

Поки Боб готувався воювати, помідори росли. Мама з Григорівною взялись їх пасинкувати. На четвертому помідорі Григорівна сказала: 

— Ох, Лідо, надоїли ми, мабуть, твоєму Толіку вже під зав’язку. 

— Та він, бачиш, з маленького привик усе сам та й сам, а це ціла купа народу, — відказала мама. 

— Я б оце, якби в мене осталось житло не окуповане, ніколи б в житті з місця не зсунулась, хоч мене стріляй. 

Насправді Григорівна знала, що її околиці вже не окуповані, але вона свою хату відрізала від себе, наче ногу з гангреною, наче й не було її в неї ніколи. Їй так нестерпно було думати, що там із нею і чи надовго звідти відігнали ворожі війська, що виявилось легше просто про неї забути, мимоволі напустивши на себе часткову амнезію. Вона так робила й раніше: з чоловіками, роботами і квартирами, легко перепурхуючи з місця на місце, не пускаючи ніде коріння.

— Так ти ж зсунулась, бо стріляли. 

Григорівна зітхнула. 

— А ти тюльпани з осені садила на дачі? 

— Садила, — сказала мама. 

— І не знаєш, чи посходили? 

— Не знаю, — відповіла мама, стримуючи сльози. 

Мама теж намагалася не згадувати про дім, про залишене, але Григорівна щоразу виникала на горизонті і казала: «Ліда, а отака чашечка, помниш? В тебе був похожий сервіз». І мама згадувала свою чашечку, де вона стояла, думала про те, коли востаннє її брала до рук. «Отаке покривало у тебе на дачі у спальні, помниш?» І мама згадувала не тільки покривало, а й вікно у двір зі спальні і сонячні плямки від виноградної лози на землі. «А в тебе не такий виноград був?» — питала Григорівна маму, коли вони виходили на автобусну зупинку, минаючи виноградники, і мамі від слова «був» робилось на душі млосно і важко, наче всередині їй осідала важкелезна каменюка і не давала йти далі. 

Кожен листок, який розпускався у Толіковому дворі, їй наче проростав через душу. Хіба кактус, та лимони, та якісь інші пустельні колючки не лізли їй у серце, але нарциси, тюльпани, троянди й особливо гортензії росли через неї по-живому. 

— У тебе отакі білі були, да? — казала Григорівна. 

І мама згадувала, як ранньою весною везла росточок гортензії за пазухою з роботи, і він пригрівся їй на грудях, а потім, через шість років, вперше зацвів, викинувши кетяг білих квітів із синім відтінком, якого вона так довго добивалась, окислюючи ґрунт. 

— Знайома моя, — розповідала Григорівна, — вернулась оце недавно додому. Уявляєте, каже, зайшла, а там коврик отак кутиком загнутий: це вона, як тоді ще у лютому їхала, валізкою отак зачепила, і воно так і лежало, ждало її… 

— Та хватить уже про ці коврики і чашечки, — не витримала Іруся, — нема вже тих ковриків, нащо собі душу краяти? 

— Правду кажеш, — відповідала Григорівна, а мама перебирала в голові кожен кутик, кожну книжечку, кожен ковричок і мереживну серветочку, а якось увечері підізвала до себе Ірусю й сказала їй: 

— Доцю, я хочу навідатись додому. 

І скільки Толік не казав, що немає чого навідуватись, поки все ще настільки неясно, і що в Україні зараз немає безпечних місць, мама просто кивала, а сама повеселішала, стала рідше плакати і вдвічі збільшила об’єми страв, які готувала на кухні. Вона так захопилась готуванням, що Толік уже двічі мусив викидати продукти. Не встигли доїдати борщ із вушками, як мама вже робила вершкову заправку на густий грибний суп із сухариками в часнику, ще не пішов останній голубець, як мама місила вареники і обсмажувала до них карамельну цибулю. Ще лишалось у казаночку кілька ванільних сирників, як мама вже місила абрикосові ніжні булочки, які роздавались, випихаючи одна одну із форми. Тож коли мама вчергове приготувала шість страв (баклажанчики, пончики, підлива, картопля смажена, деруни, ліниві вареники), Толік покликав на вечерю Боба, Піта і Лану. 

Уперше за кілька тижнів пішов дощ, стукаючи у вікна і ляпаючи об плитку біля входу, нагадуючи Толіку душ у літньому таборі. 

— Хай дощик усе напуває, — казала задумливо Григорівна, дивлячись надвір. — Ліда, а в тебе ж отака агава на балконі росла, помниш? 

І маму обійняв сум за агавою, яка, ймовірно, за ці місяці на холодному балконі вмерла. 

Першим на порозі з’явився Боб. Він за останні два тижні пострункішав, готуючись до своєї місії. Чомусь цього разу він не спитав з порога Ірусю, як там справи з влаштуванням його у військо. Вже прийшли Піт з Ланою, вже з’їли картоплю, вже випили пляшку вина, а Боб так нічого і не питав. Їв, сміявся, втягував живіт і своїми білими м’якими пальцями переминав у руці серветку. 

Ірусю це так заінтригувало, що вона нагадала йому сама: 

— Як там прес-служба військово-морських сил? — спитала вона. 

— Все готово, — відповів Боб, — мене влаштував Льоня. 

— Куди влаштував?! — спитала Іруся. 

Як виявилось, Льоня із Мстіславом, дізнавшись про Бобові наміри, швидко взяли його в оборот. 

— Єдине, що я шукаю ще водія, з яким ми вже доїдемо до Виборга. 

— Куди ви доїдете? — спитала Поліна. 

— Може, я неправильно вимовляю, — сказав Боб, — Виборг. 

— Бобе, — сказала Іруся, — Виборг далеченько від Одеси. 

— Мені Льоня все розказав, — сказав Боб, — там є багато людей з Одеси, яким потрібна допомога. 

— Допомога з чим? 

— Вони перетинають російський кордон, треба їх підвозити. Інакше вони воюватимуть з Україною. Отам знадобиться те, що я громадянин США, я буду перекладачем на митниці, допомагатиму людям перетнути кордон і все таке. — Боб зробив паузу і взяв з тарілочки помідор чері. — Не їстиму ваших чудових картопляних млинців, треба берегти форму. 

— А як ти туди поїдеш? — спитала Іруся, все ще переварюючи ним сказане. 

— Ми купили машину, — відповів Боб. — Хороша машина, але на ручній коробці, я вожу тільки автомат, то Льоня мене повезе. 

Іруся з Поліною переглянулись. 

— Так я вже знайшла тобі місце в одеському батальйоні морської піхоти, — сказала Іруся. 

Боб передумав класти помідорку до рота. Толік глянув на Ірусю. 

— Доця, переклади, — сказала мама. 

— Боб зібрався їхати помагати рускім перетинати фінський кордон, — сказала Поліна. 

— А я вже йому в Одесі місце знайшла, — сказала Іруся. 

— Знайшла? — спитав Толік. 

— Та знайду! — гаркнула Іруся. — Якщо він збирається надавати рускім релокаційні послуги, то я найду! 

— От же ж, мудні які! — вигукнула Лана. — А я думала, вони машину нам пригнали, за неї ж Пітя заплатив. 

— Lanochko… що сталося? — Піт розчув власне ім’я. 

— Пітя, я тобі скільки разів казала, що треба з жінкою радиться, особливо, коли маєш справи з рускіми? 

— А що таке? 

— Так вони Боба в Росію хочуть відправити. З американським паспортом! 

— Вони казали — у Фінляндію, допомагати одеситам! 

— Та blyad! — сказала Лана, наблизивши обличчя прямо до Піта. — Які, blyad, одесити у Фінляндії? 

— Люди, які тікають від війни! — відповів Піт. 

— Якого хєра їм робить на російському кордоні?! — вигукнула Лана. — Які одесити? При чом тут? 

Коли Лана переходила на українську, Піт знав, що дискусія завершена. 

— Бобе, — сказала Іруся чітко і впевнено, — ти надіслав запит в українські військово-морські сили раніше. Це просто некрасиво. Я повезу твою машину. 

— Куди ти поїдеш? — спитав Толік. 

— Доця, переклади, — попросила мама, а Анатолій Степанович і Григорівна просто мовчки спостерігали, як розгортається ситуація. 

— Мамо, я їду в Одесу. 

— Через Київ? — схопилась мама на ноги. 

Григорівна встала, затулила лице руками і сказала: «Додому». 

Рапторовий ремонт 

Хата заповнилась настроєм далекої дороги — це повітря, у якому висить чийсь від’їзд, ні з чим не сплутаєш. Воно дзвенить, гуде і стає прозорим, як сльоза немовляти. Почалися ще й весняні дощі, які переходили у літні грози. Зелень навколо розкривалась, плелась і загороджувала собою весь простір. 

Драбину бугенвілія заплела так, що сходинок вже було не видно і тільки Толік знав, що по ній можна залізти нагору. Бігати стало мокро, і Толік все виглядав, поки хоч на трохи припиниться дощ, аби пробігтись виноградником вниз. Він подолав страх подвійного еспресо при мамі, і навіть перепони пересування по хаті почали дратувати менше. Зуся і Друся цілими днями у щасливому забутті спали на підвіконні. Коли Толік уявляв, що настане той ранній ранок, коли обидві машини прогріють ще холодне повітря, коли багажник запакують валізами й мама візьме в долоні його лице і скаже: «Толічок…» — йому ставало млосно. 

Не любив він уявляти й останню спільну вечерю і сніданок перед дорогою. Він хотів би, щоб усі просто розчинились у повітрі. Ось тільки були — і вже немає. Як у дитинстві: гості зранку не будять дітей, і ти прокидаєшся в пустій квартирі, де ще ввечері було повно народу. 

Повітря далекої дороги іноді тисло Толіку на голову так сильно, що він навіть брав машину і годину їхав в офіс. 

Щоразу, збираючись їхати, він сподівався, що цілу годину побуде наодинці зі своїми думками і щось придумає, аби почуватись краще, але постійні занурення в новини, постійне збирання всіх у домі, пакування, плачі і тривоги так його вимотували, що за кермом він тільки й думав: «Тут додам газу, під гірку, а тут можна й на четверту, корови он які пасуться, хмари заходять, оцього обжену, а далі стану в середню смугу і тулитиму собі потихеньку». І з такими простими думками доїжджав аж до офісу без жодного плану, що його далі робити, хоча відчував, що від нього сам світ, сама доля вимагала дій. 

В один із таких днів на порозі офісу Толік зустрів Альбу. Вона була з такою ж блискучою шкірою, трохи розкосими темними очами і туго зачесаним назад волоссям. Її очі якось завжди усміхались, що різко контрастувало з усіма домашніми — там ні в кого не було веселих очей. 

— Привіт, — усміхнулась Альба. Було видно, що їй, так само, як і Толіку, ця зустріч була незручна й непотрібна. Уже непотрібна. 

Але Толік так втомився від атмосфери дороги, від постійного обговорення обстрілів, тривог, куди що прилетіло і того, чи дістане ракета до маминої дачі і де служитиме Боб, що він неочікувано для себе сказав: 

— Пішли на каву? 

Альба підняла одне плече і погодилась. 

— Я так втомився, — сказав Толік Альбі, коли вони сіли за стіл. 

— Від чого? — спитала вона. 

— Майже всі хочуть роз’їхатись, — сказав він. 

— І Поліна? — спитала Альба так, наче дивилася Толіку прямо в душу. 

— І Поліна, — відповів Толік. — Та всі тепер поїдуть. Знаєш, мені ці місяці було з ними дуже важко, але я почувався, наче з мене є якийсь толк, наче я хоч щось роблю, а зараз я відчуваю відповідальність за них усіх. — Толік раптом заговорив відверто, коли Альбі це все вже було нецікаво. 

— Анатолій, — зітхнула Альба, — ти забагато на себе береш. 

Толіку тільки цієї фрази було б цілком достатньо. Просто хай би хтось сказав, що він забагато на себе бере, що він молодець, але Альба продовжила: 

— Вони окремі люди, так, ви якось пов’язані, але ти ніяк ні за кого з них не відповідальний. 

— Тобто? Це ж родина. Що це значить — «якось пов’язані»? 

— Можливо, у вашій культурі твоя відповідальність поширюється на родину, але сучасний світ уже не такий. 

Альба дивилась на нього поблажливо, як представниця великої культури дивиться на тубільця. «Мстить», — подумав він. 

— У «Бодегіту дель мар» не йдемо, я так розумію? — спитав він. 

— Не йдемо, — сказала Альба, зробивши ще ковток кави. 

Толік усміхнувся з розумінням власної ситуації. Вже нічого не відіграєш назад. Навпроти сидить ображена жінка, цілком виправдано, він заслужив на кожну краплю її образи. 

Толік поклав руки на стіл. Сіра футболка робила його очі сірішими. 

— Вибач, — сказав він. 

— Нема за що вибачатись, — відповіла Альба. 

Вона сиділа навпроти, наче чекаючи, щоб Толік вийшов першим. 

— Ну, я піду? — спитав він. 

— Іди-іди, — Альба посміхнулась самими губами, а очі її наче згасли. 

— Гарна кофта, — сказав Толік, підіймаючись. 

На Альбі була плетена кофта з широким вирізом, що напіввідкривав її засмаглі плечі. 

— Дякую, — Альба знов це зробила. Посміхнулась хижо і підкреслено байдуже. 

Толік хотів заплатити за каву, коли Альба сказала:  

— Я вже розрахувалась. 

І він просто вийшов, зрозумівши тільки потім, що вона це сказала, щоб він швидше вшився. Не минуло й хвилини, як підійшла і причина такого її бажання. 

Це був Льоня. Льоня з його високим чолом, печальними очима й білогвардійською виправкою. Льоня. Толік його побачив, уже майже дійшовши до своєї машини, і не хотів з ним здороватись, тому бігом сів за кермо і дивився у заднє дзеркало, як Льоня наближається до кафе. На нього накотилася така злість, наче це Льоня особисто повів в Україну війська, наче це через Льоню Толік лазив через уже непролазну бугенвілію до себе ж у хату, і наче Льоня змусив його почуватись так нікчемно прямо зараз, на цій парковці. 

Толік вийшов з машини і гепнув дверима. Льоня, не обернувшись, пішов до Альби. 

— Ах ти сука, Льоня, — сказав до себе Толік і пішов назад до дверей кафе. Перед самими дверима він на мить передумав і хотів було повернутися назад до машини і скоріше опинитися вдома, внизу перед драбиною, щоб жодна жива душа більш не поставила йому жодного питання, але Льонін погляд, невинний і до трясучки інтелігентний, уже ковзав Толіковим лицем. 

— Толя! — посміхнувся Льоня. 

Толік у відповідь не посміхнувся. 

— Как жизнь? — спитав Льоня російською. 

— Нікак, — відповів Толік і продовжив: — Тобто спершу ти намагаєшся переманити до себе Боба, вже майже забираєш у свій сраний Виборг куплену ним машину, яка могла би служити нашим хлопцям… 

— Это наше общее дело, — сказав Льоня знову на общєпонятном. 

— Що ти говориш? — спитав Толік. 

— Ты хочешь, чтобы все эти люди пошли воевать? — уточнив Льоня. — Кстати, мой дядя… 

— Хуядя, — сказав Толік і вийшов. 

Через вітрину кафе він бачив, як Льоня узяв за руку Альбу і щось їй говорив. «Плете їй щось, мабуть, про українських нацистів, сука», — подумав він і сів у машину. 

Вдома повітря, як і раніше, дзвеніло, нагадуючи кімнату з лазерними перепонами з якогось телешоу з дитинства, тому Толік без вагань пішов до драбини і, наче людина-павук, по заплетеній стіні виліз наверх: «Ліз пан по дра-би-ні та й упав там, де сви-ні, цюк-цюк…». У кімнаті обтрусився від води, що осіла йому на штанах з листочків бугенвілії, і прислухався. Унизу чулися жіночі голоси, а на тлі торохкотіла кулька пінболу. 

— Ну да, заберу із собою, — казала мама, — а що вони тут робитимуть? 

— Це ж коти, — відповідала Поліна, — вони до хати вже привикли. 

Мама щось казала у відповідь, але голос її віддалявся і зникав десь у глибинах дому, осідаючи на вишивках і гобеленах. 

Толік ліг на ліжко і заплющив очі. Всі Ісусові учні дивились на нього. Коридором проходили то легкі мамині кроки, то цокали домашні капці Григорівни, то гупали п’ятки сестри. Вони всі між собою гомоніли, обговорювали якісь кофти, хустки, йогурти, і Толік на якийсь час придрімав. Йому навіть здалося, ніби зараз Різдво і всі ходять, гомонять, щось варять, печуть, ріжуть, збираються кудись, а на ньому ніякої відповідальності. Його завдання — просто подрімати на дивані і слухати цей гомін щасливих людей. 

Він згадав ялинку вдома, шафу із крупами, холодильник, де перед Різдвом було сотні судочків із різними наїдками, а цариця вечора, каструля із голубцями в сметанному соусі, вже стояла закутана на підлозі біля виходу на балкон. І не було ніякої війни, ніяких Льонь, ніяких рапторів і жінок, був тільки він: маленький Толік, якому добре жити на цьому світі. 

Поки Толік дрімав, пустився дощ і заторохкотів по плитці. Той маленький Толік на маминому дивані засмутився, бо на Різдво дощу не має бути, а потім прокинувся і побачив свої стіни, Ісусових учнів і вишивку Марікармен. Прислухавшись до розмов, Толік почув чітке «Слава Україні!», і на нього важкою плитою упало усвідомлення, де він і чому слухає ці всі голоси. Він почув, як коридором прокотилась валіза. Раніше цей звук означав би подорож, а тепер довелося згадати про від’їзд. 

Толік визирнув із кімнати. Повз пробігла мама з валізою, нічого йому не сказавши. Григорівна стояла біля раковини і щось мила. Толік минув її, і вона не обернулась. Вже коли він ступив на сходинку вниз, Григорівна озвалась: 

— Толя, ану понюхай цю ракушку, там наче щось здохло? 

За інших обставин Толік відмовився б нюхати дохлу мушлю, але тепер узяв її у Григорівни з рук і оголосив свій експертний висновок: 

— Здохло. 

— То покладеш на сонечко отам, хай вивітриться. 

Толік поклав мушлю в кишеню. 

Унизу на дивані були розкладені ліфчики, труси, футболки і сорочки. З цього всього він упізнав тільки сорочки. Вони були Полінині. 

Толік сів на край дивана і дивився, як поперед його очей бігають Іруся з Поліною. 

— Це твої? — Іруся тримала в руках дві шкарпетки, звисаючи зі сходів нагорі. 

— Ага, кинь там на диван, — відгукувалась Поліна. 

Прийшла Друся і почала нюхати Полінині речі. Потім обрала собі стопку з майками і стала її вимішувати лапами. 

— Брись! — сказала Іруся, схопила Друсю на руки й кинула на підлогу. 

— А котів мені лишите? — спитав Толік. 

— Це не мої коти, — відповіла Поліна і побігла нагору. 

Толік глянув убік. Під стіну, на якій висіла вишивка з польовими квітами і кошенятами, під’їхав Анатолій Степанович. 

— Отак-о, Толік, вже собі тут без нас похазяйнуєш. Зробиш ремонт. Там у підвалі труба на чесному слові держиться одна. Ідьом, покажу… 

Друся підійшла до Толіка і почала його винюхувати. Він її погладив і сказав дядькові: 

— Не піду. 

— Ти не переживай, — сказав Анатолій Степанович, який ніколи не вмів заспокоїти Толіка. Єдиним заспокоєнням, яке він міг запропонувати Толіку, як той був малий, було «ну ти чого?», якщо Толік просто хнюпився, а якщо ставалась якась прямо трагедія, то Анатолій Степанович, ще на двох ногах, підходив до Толіка і пропонував йому те, що, на його думку, мало би втішити будь-яке нормальне хлоп’я на планеті: «Хочеш, покрутимо жигуля?». 

Зарьованому Толіку під запиленим жигулем ставало тільки гірше, що завжди сильно розчаровувало Анатолія Степановича. Він витягував малого Толіка, якому на щоках просихали світлі доріжки сліз на замурзаному обличчі, і казав: «І що з тобою робить?». А сьогодні Толік, сидячи поміж ліфчиків на дивані, обернувся до Анатолія Степановича і сказав: «Може, покрутимо раптора?». 

Ідея покрутити раптора виникла у Толіка рівно в той момент, як він уявив, що за ворітьми зникне його блискуча спина і він лишиться сам. Надворі сутеніло і було так тихо, що кожен крок по гравію шарудів на весь двір. Анатолій Степанович розказував усяке про раптора і радів, що вперше за десятки років Толік слухає. 

— Не страшно їхати? — спитав Толік, випрямившись від капота машини. 

— Знаєш, Толік, — відповів Анатолій Степанович, — тепер уже ясно стало, що в окупації не жить. Ото було страшно, а все решта не страшно. 

— Воно як предназначено судьбою… — почувся голос позаду. 

Це була Григорівна. Фаталізм Толіка дратував. 

— Так треба було лишатись, раз ви на судьбу покладаєтесь, — відказав він. 

— От ти не сердься, — озвалась Григорівна, — мені мама твоя подзвонила і сказала: «Виїжджай». 

— Так це мама подзвонила, а я квитки усім взяв. Це теж судьба? 

— Так значить треба було, щоб ти узяв квитки, а мама подзвонила. 

— Гос-с-споди, — прохрипів Толік і знов нахилився за капот. — Так ви, може, хоч на дачу не їдьте? — сказав він Анатолію Степановичу. 

— Так там уже порозчищали все, я сусіду дзвонив — каже, приїжджай, і я ж не дурний, я нікуди своїм візком не поїду — у мене до берега доріжка прочищена, а як не прочищена, то в мене є один знайомий, а в нього металошукач — раз-раз і пройдемось. 

— Це небезпечно, — відповів Толік, — то мають фахівці робить. 

— Жить узагалі небезпечно, — сказала Григорівна, — а знаєш, яка там у Степановича зараз красота? Яблуньки порозпускались, травичка в березі зазеленіла. 

— Металошукач усе найде… — бурмотів Анатолій Степанович, — аби тільки не під ними жить, бо тоді вже краще тут сидіть і катать оту кульку. 

— Скільки людей погинуло, за що? От за що? — Григорівна склала руки на грудях. 

— Ти ж у судьбу віриш… — Анатолій Степанович не підіймав голови від капота. 

— Так а як не вірить у неї, то можна ж здуріти, — відказала Григорівна. 

— Ні чорта вже не бачу, якби це все скрутить назад тепер, — пробурмотів Анатолій Степанович з-під капота. 

Нарешті раптору закрили капот. Вже було зовсім темно. Світло падало тільки з вікон вітальні. Анатолій Степанович не дозволяв вмикати світло надворі, бо кожна заплачена за електроенергію копієчка «якимось боком та й прилетить у Москву». Анатолій Степанович зник у підвалі. Покотилась кулька пінболу, заграла музика, а потім все разом змовкло і з підвалу чулось тільки шарудіння: Анатолій Степанович складався. 

Толік сів біля фонтана надворі. Помідори ще навіть не викинули цвіту, але біля них пахло, як колись у бабусі літом. Він подивився на свою хату: чужий мурашник, який не встиг стати своїм, кожен куток якого вже отруєний розмовами про смерть, у кожній кімнаті якого висіла в повітрі тривога. 

Будинок надувся цією тривожною безнадією і невідомістю, і, здавалось, варто відчинити на другому поверсі вікна, як він здується у малесеньку хатку, отруївши все навколо своїм дзвінким повітрям дороги в нікуди. До Толіка тягнувся лапами здоровенний кактус, що в темряві скидався на екзотичну ласкаву тварину, яка вже роками стереже цю хату. У всьому дворі не було жодного клаптика світла, тільки вікна відбивались на рапторовому даху. Толік уявив, як раптор розправляє крила і важко, як сонний вечірній хрущ, злітає кудись за виноградники. 

Ця ніч була особливо тиха і темна, нагадувала парке літо, коли у повітрі немає жодного потічка, жодного поруху, і воно, наче шуба, накриває двір. Жарко проте не було. Толік відчинив балконні двері, але з вулиці не подуло свіжістю. Повітря було рівномірне, як гречаний мед. На балконі щось зашурхотіло. «Друся», — подумав Толік. 

— Заберуть тебе завтра, кицюню, — сказав він, дивлячись у стелю. 

— Няв, — відповіла Друся людським голосом. 

На балконі нізвідки з’явилась Поліна — темна, нічна, в самій футболці. Толік сів. 

— Поліно… — сказав він. 

Вона зайшла тихо, як кішка, лягла на ліжко і глянула у стелю своїми бездонними темними очима. 

— Ти по драбині? — спитав навіщось Толік. 

— Та ні, так залетіла, — сказала Поліна. 

— Я радий, що ти зайшла. 

— Залізла. Радий, що всі їдуть? 

— Та не знаю. Я знову почуватимусь так, що від мене нема ніякого толку. Наче щось робив і недоробив, кинув на півдорозі. 

— Ну як, ти он годував нас цілу весну… 

— Поліно, — простогнав Толік. — Це все не помагає. Просто як наче було у мене життя якесь і не стало, розбилось на друзки, немає приводів ані для радості, ані для печалі. Я просто живу не своє життя. — Толік встав, зловив Полінин погляд і сказав різко, як ніколи: — Якби ти знала, яке б у мене було до тебе почуття за інших обставин. 

— А за цих обставин? — спитала без емоцій Поліна. 

— Лишайся, — сказав Толік. 

— Ти бачиш жінку, — відповіла Поліна, — а насправді всередині у мене чорно і пусто, тільки оболонка лишилась, я собі в очі боюсь дивиться. 

— А куди поділось усе всередині? 

— Вигоріло, нема. 

— Як добре, що не можна бачити майбутнє, правда? — сказав Толік, відкинувшись поруч із Поліною на ліжку. 

Вони шепотіли, бо знали обоє, що в цьому домі дуже важко берегти таємниці. 

— Може, я б тоді підготувалась. Та тільки як до такого підготуєшся? 

— Найважче, що нічого не можна зробити. Хіба взяти зброю до рук, але, по-перше, я боюсь… 

— А по-друге? 

— А по-друге, є відчуття, що і це нічого не змінить. 

— Якби всі з таким відчуттям були, то не було б кому воювати. 

— Тепер я лишаюсь наодинці зі своєю совістю. 

Останнє слово Толік сказав з натиском, майже вголос. 

— Тихо, — сказала Поліна. Потім піднесла руку до вимикача і спитала: — Нам світло ще треба? 

Хрущик не злетить 

Іруся стояла у Боба в квартирі. Величезне орендоване житло з видом на готичний квартал, тераса з пальмами. Боб бігав квартирою, вже ідеально вимитою, і носив у коридор результати свого двотижневого дослідження військового обладнання. 

— Бобе, — озвалась Іруся в коридорі, — останній шанс — давай я це все просто відвезу у батальйон. 

— Тобто? — спитав Боб. Він стояв, тримаючи в руках коробку із тактичними шкарпетками (супер вбирання вологи і запахів, мінімум натирання). 

— Віддам це все бійцям, — сказала Іруся, — і машину їм завезу. 

— О ні, Ірусья, — казав Боб, — на мене ж чекають. 

Іруся ще не сказала Бобу, що він поки буде у прес-службі, а він готувався, наче солдат перед відправкою на місію: поголив не тільки щоки, а й голову. Його череп був на два тони білішим за лице. 

Поки Боб метушився, Іруся сіла на лавку біля входу і глянула на себе в дзеркало. «Якою я поїхала? — думала вона. — Якою вертаюся?» Їдучи в березні, вона думала, що цей досвід змінить її назавжди, а зараз піймала себе на думці, що вона на ці тижні наче застигла, перестала існувати, впала у сплячку, а тепер вертається до життя. «Навіть коси, здається не росли», — вона заправила за вухо коротке пасмо волосся. Зараз у дзеркалі вона нагадувала собі брата — такі ж глибокі великі очі і така ж розгубленість. «Прадіда кликали Птахом, — думала вона, — і я з цим носом — перелітна птаха, перебула і додому». 

Боб став перед Ірусею — лисий, підтягнутий і щасливий. 

— Ірусья, — сказав він, пристебнувшись на передньому сидінні, — дякую. 

Вони поступово виїжджали з міста в напрямку Толікової хати, де мама вже другу годину повністю зібрана сиділа перед ворітьми. Вона наділа джинси, кофту і поклала перед ногами сумку. 

Мама нагадувала Толіку ті тисячі разів, коли вони разом їхали з міста на дачу або з дачі у місто — ось вона в дорожньому настрої, складені разом ноги, сумка, зведені брови, і вона виглядає автобуса, прислухаючись до кожного гуркотіння за ворітьми. Холодними ранками, через росу, вона тягла їх малих з Ірусею на зупинку за цілу годину до автобуса, і вони там тулились одне до одного в очікуванні, як шпаченята. Зараз мама точно так само поставила на ноги сумку, щоб не мастилось її дно, і сиділа. Її не можна було вмовити випити кави чи посидіти на дивані. Вона встала разом з Ірусею, смажила їй яйця на сніданок, а потім зібралась і чекала на її повернення вже з Бобом, щоб виїхати в далеку дорогу. 

Анатолію Степановичу не було чого складати. Він приїхав в одних штанях і сорочці, а на все те, що йому вже тут купила Іруся, сказав: 

— Толя, я тобі там поскладав ті сорочки, що Іруся мені накупила. Може, надінеш яку у дворі ходить. 

— Возьми, — заголосила Григорівна, — возьми хоч дві з собою, оця дивись, у кліточку, яка красіва, зелена! 

Григорівна силою упхала в торбу Анатолію Степановичу дві тонкі сорочки. 

— Толя, — сказав Анатолій Степанович, — а тобі оця гаїчка треба? — він крутив у своїх волохатих пальцях сталеву гайку. — У мене на дачі там на хвіртці отакі, і одна загубилась. 

— Беріть, — відповів тихо Толік. 

Він стояв, обпершись об стіну. Біля фонтана сиділа Поліна. В неї була одна валізка. Рожеві кросівки, міцні ноги, чорна футболка. Вона дивилась кудись у себе, наче не помічаючи, що відбувається навколо. 

— Толя, — перервала Григорівна Толікове споглядання, — не обпирайся об стіну — вимажешся, воно ж побілене. 

— І-і-і-і! — протягнула мама. — Я ж судочок із бутербродами лишила не в холодильнику, — і побігла в хату. 

Із хати мама вибігла, тримаючи в руках уже відкритий судочок. 

— Толя, ану понюхай, не спортилось? 

— Та заїдете, може, кудись, — сказав Толік, — там і перекусите. 

— То ти ковбасу з них зніми і пожарь собі з яйцями, — відповіла мама. 

— Пропариш під кришечкою хоч пару хвилин, — сказала Григорівна, пхаючи носа в судочок, — пахне нормально, але на всякий случай, добре? 

— Добре, — Толік узяв з маминих рук судочок. 

— Нє, таки щось воняє, — сказала мама. 

— Та вроді не судочок, — відповіла Григорівна. 

— Десь щось наче здохло, — мама не спинялась, — Толік, це десь коло тебе. Може, ти вступив у щось? 

— То душа моя мертва, — сказав Толік. 

— Та нє, якось по-другому воняє, — відповіла Григорівна, обнюхуючи все кругом. 

Толіку теж почало щось смердіти. Він не міг зрозуміти, чи то психологічне, чи справді щось здохло. В очах йому промайнула жахлива думка, що то десь здох Владік і таким чином вирішив попрощатись із хазяйкою, але потім він усе зрозумів. 

— Це мушля ваша у мене в кишені, — сказав Толік і показав Григорівні, — забув викласти. 

— Прикопаю отут коло помідорів, — сказала Григорівна і забрала у Толіка мушлю. 

Раптом мама вирівнялась, як струна. 

— Шипить, — мовила вона, — раніше машини гуркотали, а ця шипить. 

І справді, невдовзі за ворітьми показався білий дах джипа, приїхали Боб та Іруся. У дворі всізаметушилися. Поліна підійшла до раптора. Анатолій Степанович схопився з візка, обпершись об відкриті двері машини. Мама просто забігала туди-сюди. 

— Толя! — закричала вона. — Ану пробіжись по хаті, глянь, чи нічого не забули, я не хочу вертаться! 

Толік зайшов у хату. Вона стояла пуста і похмура із своїми вишивками, гобеленами і янголятами. Він неспішно пройшов кімнату за кімнатою так, наче педіатр оглядає немовля — обережно, поступово, ретельно. У Поліниній кімнаті на ліжку сиділо янголя із грибом. 

— Ти забула, — підійшов він до Поліни, вийшовши до машини. 

Поліна посміхнулась. На потилиці їй із хвоста вибилося темне волосся і лягло на шию. Вона мовчки взяла янголя у Толіка з рук і запхала в прозору зовнішню кишеню рюкзака. 

Анатолій Степанович умостився на заднє сидіння у джип. Складений візок поклали поверх Бобових пожитків та тепловізорів, куплених на додачу. Мама вмостила свою сумку і підійшла до Толіка. 

— Синок, як тільки щось — я приїду назад! — збрехала вона. 

Толік розумів, що вона не приїде. 

— Я знаю, — збрехав він у відповідь. 

— Час їхати! — висунувся Боб з вікна. 

Толік дивився на всю сцену прощання наче збоку, наче все це не з ним. Сестра знала його нелюбов до прощань, тому сиділа в машині. Джип рушив. Поліна посміхнулась Толіку і обійняла його. Толік притиснув її до себе сильніше, ніж цього вимагала б ввічливість. «Дякую», — сказала вона тихо. Григорівна втирала сльози, сидячи спереду. Ззаду диявольськими голосами нявкали попаковані Зуся і Друся. Поліна сіла за кермо і завела двигун. Двигун зробив кілька дивних звуків і замовк. 

Далі Толік спостерігав, як усі бігають і метушаться. Григорівна біжить за джипом і махає руками, джип здає назад, Анатолій Степанович копирсається у рапторі, мама плаче, Григорівна шепоче: «До Слави на могилу поїдь», Зуся і Друся верещать. 

А Толік стояв і знав, що хрущик не злетить. 

Кактус

— Ну де вони там? — спитала Григорівна. 

За останні пів години вона поставила це питання принаймні тричі. Поліна сиділа напроти за столом і на її питання спокійно казала: 

— Не знаю. 

— Іруся не дзвонила тобі? 

— Вона за кермом, — відповідала Поліна. 

— Звонить! Звонить! — залепетала Григорівна і схопила телефон. — Ліда! Ви де? Як ти? Нога болить? — вона схопилась з-за столу, і її голос зник за кухонними дверима. 

Залишитись у цій напівпорожній хаті не входило у Полінині плани. Рутина останніх тижнів, за яку вона так хапалася, розсипалась. Стало важко, як у перший день. 

Григорівна ж, здавалося, навіть не засмутилась, що поїздка зірвалась: занесла назад у свою кімнату валізку, наділа зелений халат у квіти і пішла підв’язувати помідори, наспівуючи. Навіть вдома Григорівна ніколи не співала одразу якусь пісню. Як справжня артистка, вона спершу розспівувалась: «А-а-а, о-о-о!». Часто вона це робила перед дзеркалом, старанно видуваючи губи. 

Поліна ж нервувалась, заводила машину ще і ще, вимагала від Толіка копирсатись у раптора в нутрощах, той безпомічно дивився під капот, і йому навіть не треба було імітувати нерозуміння. Зрештою, Поліна випхала Толіка на СТО, а сама, не розкладаючи рюкзака, сіла гуглити симптоми і методи лікування раптора. Не те щоб вона розбиралась і якось могла допомогти, але для самозаспокоєння їй треба було чимось зайнятися. 

Толік котився з гори, долоні його пітніли, а серце билось. Все було позаду. Хрущик не злетів. Толік заїхав у бар при дорозі — той самий, де Боб недавно призначав зустріч Ірусі. Він узяв кави, простягнув ноги і годину дивився на те, як трасою летять машини. Потім розрахувався і поїхав додому. 

— Ну як? — спитала Поліна з порога. 

Вона сподівалась виїхати ще сьогодні і наздогнати перший екіпаж до пізньої ночі. 

— Кажуть, евакуатор треба. 

— Ти не міг майстра привезти сюди? 

— Поліно, — Толік примружив очі, — тут тобі не Київ. 

Поліна зітхнула. Толік вперше бачив, як вона нервується. 

— Хочеш пройтись? — спитав Толік. 

— Я хочу проїхатись раптором, — відказала Поліна. — Даси мені свою машину? Я знайду майстра. 

— Поліно, я вже про все домовився. Не нервуйся. Ну що тобі той день чи два? 

— Я щось не вірю, що це буде день чи два з таким підходом. 

— Все буде добре. Приїде евакуатор. 

— Я хочу, щоб майстер спершу подивився. 

— Ну бери машину та шукай майстра. 

Толік простягнув Поліні ключі. 

— Добре, пішли пройдемось. 

Вони вийшли, коли вже починало пригрівати сонце. 

Виноградники покрилися світлим свіжим листям, липким і ніжним на дотик. 

— Погано почуваєшся? — спитав Толік. 

— Погано, — відповіла Поліна і глибоко вдихнула. Так, наче їй бракувало повітря. 

— Так, може, не така і біда, що лишишся ще на пару днів? 

— Я на таке не розраховувала, — сказала Поліна. 

— Не зайшла б до мене, аби знала? — спитав Толік. 

— Не зайшла б, — чесно відповіла Поліна. 

— Тільки в останній день зайшла б? 

— Тепер не знаю, — сказала Поліна, — якось воно все не так. Я тобі говорила, що всередині в мене пусто і чорно, і мені це все зараз абсолютно не треба. 

— Але ж чомусь ти прийшла? 

— Якби були інші обставини, — Поліна коротко глянула на Толіка. — А зараз я нічого не відчуваю. 

— Я не прошу тебе ні про що, ходім, обіймешся з кимось кращим за мене. 

Вони пішли вздовж дороги, відступаючи на узбіччя, коли повз проїжджали машини, і врешті прийшли до дуба. 

— Його йди обійми, — сказав Толік, — дуби дають енергію й силу. 

— У тебе що, Григорівна вселилась? — спитала Поліна, але пішла до дуба, притулилась до нього спиною, заплющила очі і знову вдихнула так глибоко, що і Толіку забракло повітря, ніби вона вдихнула його все. 

Толік сів поруч на ще зелену траву. У траві повзали бджоли — там цвіли якісь білі дрібні квіточки. Він мовчав, даючи Поліні набратися від дерева сил. 

Вона все стояла і стояла. Толік приліг, закинувши руки за голову. Високо в небі літав якийсь хижий птах. Толік ним не милувався, а думав про те, що десь зараз повзає, попискуючи, його майбутня жертва. 

— Ну як? — заговорив Толік. 

— Стало тільки гірше, — озвалась Поліна. 

Вона сіла поруч. На сонці було видно, що в неї ще довші вії, бо їхні кінці були світліші. На правій брові у неї росло кілька зовсім сивих волосків, і за вухо з того ж боку вона заправляла срібне пасмо. 

— Дивись, який птах, — сказав Толік, вказавши підборіддям у небо. 

— Яке щастя не боятись нічого, що прилітає з неба, — сказала Поліна. — Так дивно думати, що ще недавно до таких щасливих людей належали ми. 

— Знаєш, — сказав Толік, все ще дивлячись вгору, — я ж ні разу не чув тривоги і не бачив ніяких ракет, але вже не можу дивитись на літаки. 

— Раніше війна якась була краща, — казала Поліна. — Прибігли якісь варвари, награбували, попалили, їх відбили, і вони повтікали. А тепер сиди, вслухайся в небо, бо десь летить якась хрінь, над якою працювали найкращі уми планети, щоб якогось прекрасного дня вона знялась у небо і тебе прибила. А потім знімайся з місця, перепаскуджуй собі все життя, біжи кудись, тікай світ за очі. Вже краще просто пережити раптову навалу. 

— Або не пережити, — сказав Толік. — Поліно, лишайся тут. 

— Я вдячна тобі за все, і я ж кажу, аби інші обставини… 

— Наче мені ці обставини приємні. 

— Новини дивився? 

— Коли? 

— Ну оце, поки ми не вдома. 

— Одним оком. 

— Що там? 

— Наче нічого. Повітряна тривога в усіх областях. 

— Куди впало? 

— Не пишуть. 

— Подивись. 

— На ось, ти подивись, — Толік простягнув Поліні свій телефон. 

— Та не можу, давай ти. 

Толік відкрив телефон і подивився новини. 

— Нічого такого, — сказав він. 

— Добре, — відповіла Поліна і лягла поруч на траву, — іноді накотить таке лихе відчуття, що поки новини не гляну, дихати не можу. 

Толік подумав, що йому іноді просто вже хотілось кінця світу, щоб більше не мучитись. Але вголос нічого не сказав. Тим більше саме зараз, коли Поліна лежала поруч, буяла весна, а попереду було спекотне довге літо, йому більше не хотілось кінця світу, а просто мріялося, щоб цей час із Поліною йому випав просто так, без того, щоб війна винищила все навколо, без страху чистого неба і без чорноти всередині. «Якби інші обставини», — сказав Толік сам до себе одними губами. 

— Так шкода, що я не герой, — озвався Толік. — Чесно, думав і гриз себе за це. 

— Якщо ти чекаєш, що я казатиму, що кожен на своєму місці… 

— Я знаю, що ти не казатимеш, — відповів Толік, а потім встав і додав: 

— Хоча могла б. 

Григорівна тимчасом закінчила підв’язувати у фонтані помідори. До завдання вона підійшла творчо й винахідливо: знадобився старий карниз із підвалу, стенд від лампи, якісь два патика, підібрані при дорозі, шпиця від старої парасолі, кочерга, знайдена у дворі в бур’янах, і кілька палиць, обламаних з інжиру вітром. Все це разом являло собою довершену композицію, яку будь-який дослідник побуту легко б ідентифікував як дачне мистецтво кінця двадцятого століття. 

— Красиво, — сказав Толік, зайшовши у двір. 

— Коли буде евакуатор? — спитала Поліна, спершись на мертвого Хруща. 

— Зараз подзвоню. 

Толік відійшов і набрав якийсь випадковий номер, а потім підійшов до машини і сказав, що о сьомій приїде майстер. 

— Аж о сьомій? — спитала Поліна. 

— Сьогодні, значить, не виїдемо, — сказала Григорівна. 

— Скажи, щоб раніше під’їхав, ми доплатимо. 

— Ніяк, — сказав Толік. — І так пощастило, що він приїде. 

Поліна мовчки пішла в хату. Там її зустріли невістка зі свекрухою. Пересидівши пару годин у сховку після стресу пакування в машину, кицьки вилізли просити їсти. І якщо чорна Друся бігла на всіх чотирьох лапах, то замучена Зуся повзла по-пластунськи. Поліна сіла навпочіпки: 

— Боже, що з тобою? 

Зуся не відповіла. 

— Це від стресу, — винесла діагноз Григорівна. — Толік, у тебе є ромашка? 

— Яка ромашка? 

— Травичка. 

Толіку підступила нудота від дитячих спогадів про ромашковий чай. 

— А звіробій? — спитала Григорівна. 

Толік похитав головою. 

— Кицьку треба в тепле, — продовжила вона. 

— До лікаря її треба, — сказав Толік. 

— Так майстер же, — заперечила Поліна. 

— Я лишу ключі. 

Узявши Зусю, вони виїхали у клініку. 

— А якби таке з нею в дорозі сталося? — спитала Поліна Толіка, тримаючи на колінах Зусю, загорнуту в ковдру. 

— Умерла б кицька. Отакий з мене герой, бачиш? — сказав Толік. — Рятую котів. Нравлюсь тобі? 

Поліна усміхнулась і глянула у вікно на виноградник. Вони проїжджали обнімальний дуб. Зуся кілька разів нявкнула страшним горловим звуком, наче в неї вселився котячий нечистий. 

У черзі до лікаря було троє котів: трилапий, рудий і сіро-біле кошеня, яке лаштувало віроломний напад на папугу. Папуга сидів апатично, і якби в нього була брова, то він нею і не повів би. Лікар запросив Толіка, Поліну і Зусю, щойно з його кабінету вийшов принижений на вигляд бульдог. 

Ветеринар був у паскудному настрої. Глибока зморшка між бровами вказувала на те, що більшість свого життя він проводить у задумливо- печальному вигляді. Дужка окулярів Gucci свідчила, що платять йому за це непогано. 

— Машина збила? — спитав він, глянувши на Зусю в ковдрі. 

— Ні, — сказав Толік, — їй ноги відняло. Мали сьогодні їхати в дорогу, запакували у переноску, а вона… 

— Ага, ну ясно. У мене на руках сьогодні умер щур. Важкий день. Де ви її знайшли? — спитав ветеринар, дивлячись на Зусю із сумішшю втоми й нещастя. 

— Це домашня киця, — сказав Толік. 

Кудлата занехаяна Зуся усім своїм виглядом заперечувала цю тезу. 

— Вона з України приїхала в евакуацію, — сказав Толік, щоб хоч якось виправдати Зусин зовнішній вигляд. 

— А-а, — сказав ветеринар і перетворився на лагідного котячого тата, — бідне моє створіння. Це Путін тобі долю загубив, ага? — бурмотів він, перебираючи Зусині безвольні лапи, якими вона під його руками хаотично задригала. 

— Стрес, — сказав він, — це саме той випадок, коли візит до мене зробив тільки гірше. Лишити вдома у спокої, давати води, їжу, снодійне. Медсестра вам випише рецепт. 

— Що він каже? — спитала Поліна. 

— Естрес, — повторив для Поліни ветеринар з англійською фрикативною «р». 

Поки на касі Толік платив за цю цінну інформацію еквівалент двох пляшок непоганого вина, Поліна стояла із Зусею коло інформаційної дошки. Зусі щось вкололи, і вона спала. 

— Отак буду знати, — прошепотів Толік, підійшовши до Поліни, — що від стресу може й ноги відняти. 

— Подивись, — сказала Поліна. 

На інформаційній дошці було фото йоркширського тер’єра. 

— На Владіка похожий, — сказала Поліна. 

— Мабуть, вони всі стають такі з часом. 

Йоркширський тер’єр дивився з фото із виглядом, який буває тільки в деяких собак: веселий без жодних на те причин, чиста придуркувата радість. 

— А що пише на оголошенні? — спитала Поліна. 

— Кажуть, знайшли. 

— Давай заїдемо? — спитала Поліна. — Раптом це Владік. 

Григорівна тимчасом підійшла до кактуса із ножем і відрізала йому лапу, яка лізла на поріг. Лапа дуже важко різалась, наче кактус був пластмасовий. Та все ж з нього бризнув сік, і Григорівна капцем розмазала зелену рідину по порозі, щоб швидше висохло, і приставила до кактуса відро, щоб закрити його свіжу рану. 

«Нічого, — сказала Григорівна сама до себе, — недовго тобі лишилось». 

Поліна ж, тримаючи на колінах Зусю в анабіозі, переживала, чи встигнуть вони до приїзду майстра додому, якщо заїжджатимуть до гіпотетичного Владіка, тому попросила Толіка заїхати потім, хоча Толік знав, що майстер не приїде і можна хоч цілу ніч кататися за Владіком. З іншого боку, думала Поліна, якщо не заїхати по Владіка зараз, то завтра перед такою далекою дорогою, якщо відремонтують раптора, заїжджати ще дивитись, чи то не Владік, буде надто стресово. 

Толік набрав номер Владіка. Відповів молодий жіночий голос. Будинок за вказаною адресою був на вулиці нового району, де в останні роки виріс цілий ліс люксових вілл. Владікова вілла була біла із живою хвойною огорожею і статуєю Венери посеред газону. Хазяйка запросила Толіка всередину. Вона була нетипово висока, на довгих худих ногах, з великими грудьми і вишневими кучерями. Жінка йшла попереду доріжкою, коридором, вітальнею аж до веранди із вікнами в сад і, обертаючись через плече, розказувала, як саме знайшла пса при дорозі. Нарешті вони дійшли до веранди із величезним бежевим диваном-тахтою, вікнами в два людських зрости і срібними підсвічниками, що віддзеркалювались на скляному столі. 

Владік лежав на дивані на атласних подушках. Він глянув на Толіка з байдужою зверхністю. 

— Не видається, що він вас впізнає, — сказала господиня вілли. 

— Це тітчин пес. 

Григорівна телефоном перерахувала, яких зубів бракує Владіку. 

— У нього немає чотирьох зубів, — сказав Толік, — трьох зверху, в тому числі одного ікла… 

— Я не рахувала його зуби, — відповіла хазяйка вілли. 

— Нам треба якось впізнати Владіка. 

— Покличте його на ім’я, — запропонувала Владікова рятівниця. 

— Владічок! — сказав Толік дурним голосом. 

Владік вишкірився, показавши відсутність ікла. 

Хазяйка з недовірою глянула на Толіка. 

— Мабуть, ви краще приїдьте з вашою тіткою, — сказала вона, — собачка до вас не піде. 

— Та піде, — сказав Толік і простягнув до Владіка руки. 

Владіком аж підкинуло: у нього сталась істерика. Він перекидався і гавкав, витріщаючись на Толіка і повертаючись до нього тим боком, де в нього ще було ікло, а потім ухопив атласну подушку і обслинив її зі злості, мабуть, демонструючи, що зробив би з Толіком, якби міг. 

— Я приїду з тіткою, — сказав Толік і відступив. 

Драбина 

І поки Владік лежав на атласних подушках, Толік йшов коридором вілли, Зуся спала у ковдрі, а Григорівна замітала сліди вчиненої наруги над кактусом, Поліна дивилась у вікно і не могла позбутися відчуття, що щось не так. «Це не дивно, — казала вона собі, — все життя пішло шкереберть і котиться далі. Нормально почуватись дивно». Та щось їй муляло і не давало спокою. 

Майстер увечері не прийшов. «Завтра буде точно», — запевнив Толік Поліну. Починався вечір перед ніччю, яку Поліна ще зранку не збиралась проводити у цьому домі. Вже коли стало темно і навіть трохи прохолодно, Толік вийшов на поріг і побачив у темряві левітацію білої плями. То була голова Григорівни. 

— І довго ти тут збираєшся її протримати? — спитала вона, припливши потемки до Толіка. 

— Кого? — спитав Толік. 

— Та нікого, — відказала Григорівна. — От якби я, Толічку, була мужчиною, я би вже була на фронті. 

Толік мовчав. 

— Так жалію, що Бог не дав мені сили піти і своїми руками убити хоч з десяток ворогів. 

— Хоч з десяток? — сказав Толік. — Ого. 

— Хоч одненького. 

— Один вам під силу, — відповів Толік і пішов за хату. 

За відсутності Анатолія Степановича, подумав Толік, Григорівна перебрала на себе функцію «якби мені дві ноги», замінивши її на «якби мені чоловіче єство». 

За хатою, на нижній сходинці драбини, сиділа Поліна. 

— Так дивно тут без усіх, — сказала вона, побачивши Толіка. 

— Ти тут просто так чи кудись збираєшся? — спитав він. 

Поліна довго й уважно подивилась на Толіка. 

— Просто так. 

Вона піднялась і пішла у спальню, де саме прокидалася від анабіозу Зуся, а Толік вилетів до себе по драбині і зачинив на ніч двері на балкон, щоб на нього не впала тінь підозри за раптора. Наступного ранку Толік крізь сон почув, як клацнула ручка вхідних дверей. 

— Де Поліна? — спитав він Григорівну, спустившись униз. 

— Побігла, — відказала вона. 

Толік вискочив надвір. Її кросівок дійсно не було. 

— Толічку, — озвалась Григорівна, вийшовши з чашкою за ним, — ти мені приглянь тут за помідорами, добре? 

— Добре. Ви Владіка забирати будете? 

— Заберем, не переживай. Знаєш, що мені сьогодні Поліна сказала? 

— Що? 

— Що її не цікавлять мужчини без бойового досвіду, — Григорівна не дала Толіку вставити слова, одразу продовживши: — Хто ж оце знав, що ми до такого доживемося? Ми ж мирні по природі люди, нам би землі та щоб ніхто не займав, а оце молоді дівчата таке кажуть! 

Вже за пів години раптор покотився вниз на кузові евакуатора. Поліна ж їхала на гору на пасажирському сидінні сріблястого джипа, за кермом якого був механік. За допомогою сили онлайн-перекладача, словника і своїх темних красивих очей Поліна, зрозумівши, що Толік не мотивований лікувати раптора, знайшла механіка сама. 

— Де раптор? — спитала вона Толіка, забігши у двір. 

— Евакуатор забрав, — сказав переможно Толік. 

— Скажи це механіку, — вона кивнула на машину. 

— Сама скажи, — відповів Толік, розвернувся і пішов. 

Ззаду до Поліни підійшла Григорівна. 

— Не хоче він тебе відпускать, — сказала вона. — Він хоче їхати з тобою, доцю. 

Коли раптор покинув двір, Григорівна перетворилась на хижака, який вискакує з кущів у найнесподіваніші моменти і впорскує жертві порцію своєї отрути. Її квітчасті яскраві халати виникали то на кухні, то коло драбини, то у дворі, то в коридорі за спинами Поліни і Толіка, і говорили те, що налякана жертва найменше хотіла чути. 

«Якби ж я тільки була мужчиною, — казала вона Толіку, поки той чекав коло плити свою каву, — я б уже воювала». 

«Яка біда, — говорила вона Поліні, — тобі Господь послав такого чоловіка поруч, як Толя, у такий час, коли серце твоє замкнене на три замки». 

«Яке щастя, Толічку, що ти в безпеці, хоч хтось вбережеться від війни». «Правильно, Полінко, не пускай нікого зараз у серце, він тебе не достоїн». 

Толік піймав себе на тому, що знову волів потрапляти у свою кімнату по драбині, щоб ніде не перестріти Григорівну, але вона все одно являлась йому перед дверима і зітхала: 

— Ох, Толічку, хоч ти живий останешся, то вже оставайся тут, нікуди не їдь. 

За кавою, за обідом, за вечерею, надворі… 

— Он що воно Славочці помогло? Нічого, хай би він утік перед війною і був би живий, — казала Григорівна коло помідорів із сапою в руках. 

Із кожною гаєчкою, вкрученою у раптора, Григорівна вкручувала у Поліну з Толіком свої установки. 

— Доця, — казала вона Поліні, — Толік сказав, що поїде в Україну. 

— Не казав мені такого. 

— Каже, що з тобою не розлучиться. 

Поліна мовчала. 

Дорогою по Владіка того ж дня Григорівна розповіла Толіку, що Поліна сказала: «Аби він тільки поїхав зо мною!». 

— Так і сказала? — спитав Толік. 

— Толя-Толя, — захитала Григорівна головою. — Я — жінка! Тільки жінці можна довірити такі слова! Як вона тобі таке скаже? 

На білій віллі їх зустріла та ж сама дівчина з вишневими кучерями. Толік думав, що Григорівна плакатиме від радості, коли дізнається, що є надія возз’єднатися із Владіком, але вона була тиха і мовчазна. 

— Боюсь його побачити, — сказала вона, — він мені нагадає про той автобус і дорогу з дому. Я не хочу його бачить, Толя. 

Толік вперше за весь час, поки Григорівна жила в його домі, обійняв її за плече. Воно було м’яке і податливе під рукою, як наче там не було кістки. Вони разом пішли тим самим коридором, через той самий сад на веранду. Владік так само сидів на атласних подушках і, побачивши Григорівну, впав у радісну істерику. Він пищав, скавулів і махав не хвостом, а всім своїм худим задом. Жінка з вишневими кучерями усміхнулась. Толік самими бровами сказав їй «ну от», а вона усмішкою погодилась. 

Владік сидів у Григорівни на колінах і страшно пахнув парфумами. 

— Як ви? — спитав Толік, рушивши. 

Григорівна відвернулась у вікно і заплакала. 

Толік більше не робив спроб відтермінувати ремонт раптора. Він відчував, що саме повітря у хаті гусне, наче виштовхує його зсередини. Ще три ночі, поки раптор стояв на СТО, він чекав, що Поліна прийде до нього через балкон, як тоді, але через прочинені двері до нього приходила тільки Друся. На четверту ніч Толік постукав до Поліни сам. 

— Завтра зранку треба забрати раптора, — сказав він. — Поведеш його назад? 

— Звичайно, — сказала Поліна, сидячи на ліжку, де були розкладені її речі, комп’ютер і документи. 

— Я поїду з тобою, — сказав він. 

— Тобто — зі мною? — спитала Поліна. 

— А як я тут сидітиму? 

— Та ти прекрасно справляєшся, — відказала Поліна. 

— Ти думаєш, що я людина, яка уникає усіх труднощів, але повір, я… — Толік запнувся, бо зрозумів, що каже про себе чисту правду. 

— Це нормально — уникати труднощів, — сказала Поліна і встала нервово складати речі. 

— Так чому тоді ти не лишишся? 

— Я не можу жити з тобою, це якісь стосунки навиворіт. 

— Так зараз все навиворіт. 

— Це теж правда, — сказала Поліна. 

— Ти хочеш, щоб я поїхав з тобою? — спитав Толік прямо. 

— Я на таке не відповідатиму! — майже скрикнула Поліна, а потім перейшла на шепіт, бо сива голова Григорівни майже точно вловила їхню розмову. — Це твоє рішення! Якщо ти хочеш їхати через мене, то не треба. 

«Значить, хоче», — подумав Толік, маючи який-не- який досвід спілкування з жінками. Він радісно пішов до себе в кімнату, тепер уже впевнений у своєму рішенні. Поліна відчинила йому услід двері: 

— А хату ти на кого лишиш? 

У коридор з гавкотом вибіг Владік. 

— Боже, дітки, — почувся скрипучий голос Григорівни, — я придивлюся за хатою! 

І якщо Толік всю ніч збирався, то Григорівна навіть не складала наново свою валізу. З самого ранку вона спустилася вниз, зготувала сніданок, погладила Зусю, нагодувала Друсю і взяла на руки Владіка, який досі пахнув дорогими парфумами. Коли Поліна з Толіком рушали, Григорівна ридала, виплакуючи усі свої жалі й печалі, тугу за домом, якого для неї більш не було. Вона звільняла місце під нове життя, і тільки-но лискуча рапторова спина зникла з поля зору, Григорівна підійшла до помідорів, пощупала листочок і сказала до Владіка, який крутився їй біля ніг: «Господі-боже, я думала, що ніколи їх не випхну». 

Потім вона пішла на кухню, нагострила найбільшого ножа, яким покійна Марікармен рубала свинячі ребра, і підійшла до кактуса біля порога. Вона різала кактус із таким задоволенням, наче це був цілий полк ворогів. Кактус під ножем рипів і падав порізаним шматтям додолу. Вона примовляла: «Росте таке колюче неясно нащо… Не чіпайте, казав… Коло порога оце таке страшне… Це ж ужас просто!». 

— Якби не Григорівна, — сказав Толік Поліні, коли вони проїжджали повз обнімального дуба, — я б, може, й не здогадався, що в тебе до мене почуття. 

— В сенсі? — спитала Поліна. 

— Я готовий спробувати. 

— Що ти готовий спробувати?! Ти сам хотів їхати! 

— Якби не ти, я б навряд наважився, дякую. 

— Якби не я — що? 

— Якби ти не попросила Григорівну мені сказати, щоб я їхав з тобою. 

Григорівна не почула, як до воріт підкотився раптор, як звідти вийшов Толік, і як він, побачивши пошматований кактус, обійшов хату, віддер драбину разом із гілками бугенвілії від стіни і розламав її, сказавши собі, що він більше ніколи, за жодних обставин, хай хоч вибухає весь світ, не лізтиме по драбині до себе додому. 

Цюк-цюк 

Так не сталося. Не раз, ох не раз іще наш Толічок ліз додому по драбині. 

До того, як Боб, одеська ідентичність якого розбилась об будні війська, і він повернувся у свій кабінет, і після того, як вони з Пітом почали купувати машини для військових знову і знову. Ліз до того, як раптора розтрощило на нерівних дорогах війни, і після того, як Боб із Пітом знайшли йому заміну. До своєї поїздки на вже новому рапторі на східні рубежі фронту і після неї, коли Толік стояв під під’їздом Поліни, жалкуючи, що на її видовий тринадцятий поверх не дістане ніяка драбина. Він ліз по драбині до того, як умер Владік, і після того, як Григорівна, відчувши свободу не лишатись ні під чиїм крилом, поїхала вчити естрадному співу канадських дітей, на прощання закривши Толіку сім банок квашених помідорів. Він ліз по драбині до того, як Поліна разом із ним знову переступила його поріг, біля якого тільки почав відростати порізаний кактус, і після того, як Толік поставив драбину біля головного входу в хату, де вже не було ані янголів, ані гобеленів, ані вишивок. Зрештою, драбина стала для Толіка постійним нагадуванням про такого себе, яким він більше буть не хотів. 

Але і після цього він ліз по драбині. 

Ліз То-лік по дра-би-ні. 

Цюк-цюк.

Оглавление

Багаж минулого 

Хата

Поліна 

Пінбол 

Помідори 

Сором 

Вай-фай 

Владік 

Доставка 

Там, де свині 

Весілля 

Вечірка 

Брови 

Риболовля 

Каюта 

Гроші 

Форд раптор 

Додому 

Рапторовий ремонт 

Хрущик не злетить 

Кактус

Драбина 

Цюк-цюк