Шум і лють [Вільям Фолкнер] (fb2) читать онлайн

Вільям Фолкнер Шум і лють

Цей текст захищений Законом України «Про авторське право і суміжні права».

Виключне право на видання цього тексту належить Видавництву Жупанського.

Будь-яке цитування тексту, його відтворення чи публікація можливі лише з дозволу видавництва.

This translation published by arrangement with Random House, a division of Penguin Random House LLC

Цей переклад публікується за згоди і домовленості з Рендом Хаус, підрозділом Пенгвін Рендом Хаус LLC

Перекладено за виданням First Vintage International Edition, Random House, October 1990

Copyright © 1984 by Jill Faulkner Summers

Всі права перебувають під захистом Міжнародної та Американської конвенції з авторського права.

© Видавництво Жупанського;

О. Мокровольський, переклад;

Є. Стасіневич, «Тиша і любов», передмова до українського видання;

О. Баратинська, художнє оформлення, 2020.

Тиша і любов

Є такий жанр — «великий американський роман». Саме жанр, а не формат чи там літкритична наліпка, можна навіть вичленити його параметри. Як правило, він фізично грубий, не на одну сотню сторінок (а краще — більше п’ятисот); часто — це історія родини, регіону, зламного для нації моменту. Він, так повелося, експериментує на давно відомій території — тією чи іншою мірою: ламає класичний сюжет, правила драматургії, усталені канони. Звісно, він наповнений серйозними сенсами (походження зла, людська природа, історіософські візії минулого-теперішнього-майбутнього) і проблемними вузлами, які до того або не витягалися на поверхню (з такою зухвалістю і наочністю), або не розглядалися конкретно під таким кутом.

Унаслідок цього великий американський роман часто рихлий, по-хорошому надмірний, хоча кількість там має переходити в якість: ВАР не так розпадається на шматки і окремі смислові пласти, як синтезує і сплавляє те, що, здавалося, до таких операцій не вдатне; тобто його рихлість принципова. Приклад — книжки Стайрона, Пінчона, Девіда Фостера Воллеса, Франзена, Тартт. Але першим був Мелвілл, першою була історія про великого білого кита, глибоководного монстра, що в теорії не мав би існувати (от вам і символізм: ВАР — як той кит, він живий, проте дуже схожий на Чудовисько Франкенштейна).

«Мобі Діка» сильно недооцінили: пригодницька складова там узагалі третьорядна. Мелвілл написав релігійний роман про пошуки Бога, пошуки слідів його присутності та спробу запеленгувати ірраціональне. Тим важливіше, що вже перший ВАР був теоцентричним (отже, стосувався найважливішого) — і це одна з його головних конститутивних ознак до сьогодні: думання про Бога, бажання осягнути іншу логіку, бо ця перестала вдовольняти. Ви скажете, що будь-який серйозний роман (і вже точно — будь-яка національна література) має так чи інакше про це задумуватися, але тоді згадайте французів. Словом, на спині білого кита у жанр, який тільки поставав, заїхала тема, яка й буде визначати його обличчя протягом XX століття: Бог, що поруч, та де саме, дідько його знає. Вже у 20-х роках вона загриміла з усіх єрихонських сурм, а дув у них Вільям Фолкнер.

Говорити про Фолкнера — це завжди небезпека переповідати давно відомі факти, які часто є достоту вільними і поверховими інтерпретаціями куди складніших речей. Батько «південної школи», один із тих, «хто програв війну, але виграв культуру», модерніст-титан, украй складний для сприйняття автор, який прорив углиб метод потоку свідомості; з особистого — низького зросту, належної освіти так і не отримав, ненавидів Гемінґвея, алкоголік, нобеліант. Заперечувати щось із цього списку справа марна, а от докрутити і додумати — це потрібно. Звісно, саме Фолкнер написав один із найвпливовіших (якщо взагалі не най-най) романів американської літератури XX століття — «Шум і лють», з нагоди українського видання якого (і капітального перекладу у виконанні Олександра Мокровольського) ми і говоримо. Та поруч із цим текстом треба ставити ще принаймні три романи американця: «В свою останню годину» (As I Lay Dying), «Світло в серпні» (Light in August) та «Авесалом, Авесалом!» (Absalom, Absalom!) — книги, які фактично не поступаються The Sound and the Fury, а в чомусь певно і перевищують його. Але тільки в чомусь — кумулятивний ефект сильніший саме в історії про родину Компсонів.

Що вони за одні? Давній і колись заможний південний рід, за чиїм гниттям, розпадом і тлінням нам пропонують спостерігати: є 33-літній розумово відсталий Бенджі, є старший Квентін, інтелектуал-невротик, є Джейсон, жорстокий прагматик (а радше просто середньостатистична людина), — через їхні свідомості в перших трьох частинах ми і дивимось на світ-якого-більше-нема. І є Кедді, сестра, що рано почала спати з чоловіками, завагітніла, залишила дитину, дівчинку Квентіну, і втекла. Це — четверо дітей іпохондричної Керолайн та померлого батька, аристократа з колишніх, який, як і тисячі інших, не витримав краху Півдня; останній, падаючи з бутафорського постаменту, накрив його гранітною плитою. Час дії — перша третина XX століття (в діапазоні від 1898-го до 1928-го, щодо цього існує чимало цікавих, хоча по суті непотрібних схем); географія — містечко Джеферсон, один із перших штришків на йокнапатофській мапі. До речі, дехто з героїв «Шуму і люті» з’явиться і в інших романах Фолкнера: от-де латиноамериканські серіали та переплетення всіх з усіма, всього з усім. Між іншим, колумбійця Маркеса теж можна вважати представником «південноамериканської школи»: води Карибського моря, на чиїх берегах він виріс, омивають і американський південь. А чи доречніше буде назвати Фолкнера майже латиноамериканцем, перед-«магічним реалістом»?

Наріжне питання: чому внутрішній Маркес не переміг у Фолкнері — адже є і гротеск, і наваристий символізм, і постійний прихований еротизм, і міфопоетичність, хоч би що це останнє слово означало? Адже таки є міф старого доброго Півдня, є поліфольклор, христологічні фігури, Страсна П’ятниця. Тобто чому це залишилось у межах такої-сякої реалістичності? Найвірогідніша відповідь: Фолкнер сам так хотів, йому важить не магічність (неможливе стає повсякденністю, просочений химерами усіх мастей регіон і сам починає породжувати химери в дні сьогоднішньому), а божественна реальність. Важить конкретна людина і конкретна мить як вияв чогось вищого: відлуння звучить в людині ще від тих часів, вібрує усіма мембранами, але не заглушує іншого.

А інше — це дуже конкретний день і дуже конкретна присутність Найвищого у ньому: класичний вже епізод, де всі брати бачать брудну білизну сестри, назавжди змінюючись від цього; там є не лише чистопородна трагедія, але й запах і шемрання дерев. Краса як маркер Бога і страшне як вказівка на Його присутність — усе так. А небажання зав’язуватися лише на міфах, не даючи їм повсюдно прорости в сьогоденні, це, до всього, також і шанс прорватися вперед — коли історичність (детермінованість пишно вбраним минулим, реальним чи фантастичним) не тисне аж так. Бо так-то тисне.

І отут би заговорити про «велику романну ідею», те, для чого «Шум і лють» написано. Хрестоматійна, віддавна сумнівна критика починає переповідати сюжет, нагадуючи про інцестуальні мотиви, кастрування, насилля і зло, розлите в книжці. Згадує вихід Бенджі за ворота і взагалі все те, як родина Компсонів зводила себе і одне одного зі світу — такі брутальні «Будденброки», без розшаркувань та кніксенів. Південь упав, Америка впала, не виправдавши великих сподівань нового ефективного тигля; взагалі світ упав. Так, є віддана Ділсі, вона добра і всіх прощає (це її ми зблизька побачимо в останній частині), але довкола стільки темряви, що це світло осліплює очі. Хоча саме сюди і треба дивитися, адже насправді роман Фолкнера — про любов. І не лише любов темношкірої служниці.

Брати люблять сестер, дівчата — заїжджих артистів, служники — хазяїв, хазяї — родину. Поза сумнівом, тут багато патології (бо її куди простіше змальовувати), але і багато світла, багато справжньої — хочте, назвіть її християнською — любові. Сам Фолкнер любить відчуття при-сутності, любить Любов. І якщо повернутися до Мелвілла: от якраз там була поразка, фіаско-через-неможливість-вхопити-Бога. А у Фолкнера замилування Його присутністю буквально під нашими ногами, взагалі скрізь. Не спустошуюча спрага пізнання, а радість спостерігання, прямо ось тут; любов у первозданному вигляді. Тому і писати про «Шум і лють» треба спокійно, не заламуючи рук до випадання суглобів. З повторами (тобто фірмовими фолкнерівськими лейтмотивами) і підходом до тої ж теми з різних боків.

Може бути, що перед нами найбільший роман XX століття: він, вочевидь, про хворобливі викривлення і те, що історія робить з людиною (ну і вона з собою теж), про двосічність традиції як блага і прокляття, — але й про любов до життя. У Фолкнера реальне, без дурнів, зачудування ним: невже таким воно і є, таке красиве? В цьому весь письменник: вхопити оті миттєвості, де видно, що ми не самі і все не просто так; ламана тінь фасадів, заросле травою подвір’я, надвечір’я, що просвічує навскіс, жимолость.

А для того, щоб ухопити, йому і треба розверстати фразу-речення-період на кілька сторінок; закинути сіть, аби підчепити оце «тут-і-зараз». Переускладненість фолкнерівського методу йде не від бажання увібгати все в одне речення і напустити туману, ні. Естетський самозакоханий модернізм взагалі мало притаманний американцям: хоч Шервуда Андерсона згадайте, а хоч Юдору Велті. «Розверстати, аби вхопити»: що ширше загрібаю, то більша вірогідність глибинного улову. А вже потім Південь, культура-яку-виграли, тавро рабства, шляхетність, міфи. Християнського фіналу могло б і не бути, адже воно — як осягнення величі, яку можна бачити щодня, — присутнє і поза ним. Принаймні на рівні спроби передати це засобами літератури, на рівні авторської інтенції.

Та окрім любові в «Шумі і люті» багато тиші. І констатувати це треба не задля парадоксального дисбалансу до назви, дешевої гри на контрастах, а з метою виявити важливе, те, що було очевидно автору. Тиша, бо є розриви навіть між романними частинами, є лакуни, які так і не заповнюються (а що саме було між 1912-м і 1928-м? жодні схеми не прояснюють; і коли точно Бенджі кастрували?); є запилюжені подвір’я і невимовні надвечір’я — ось там і живе тиша. Окрім того, вона є доброю змазкою для шумів і лютувань, яких в романі багато, позаяк і голосів у тому південно-ойкуменному конгломераті було історично немало. А ще: мовчання як оніміння перед красою. Гучний та істеричний, невгамовний, дуже нерівний і невротизований волею творця (симптоматичний каламбур) роман — але він сповнений дивної химерної благодаті. Тиші — і мовчання як реакції на авторський запит у вічність: на тому боці не обіцяли відповідати, голосно артикулюючи слова. Та іноді хвиля уловлюється і починає тріщати, просто-таки лічильник Гейгера.

І його герої, ми чудово це знаємо: хворобливо кохають, страждають, накладають на себе руки, прогинаються під тягарями різної ваги, розчаровуються, помирають, коять насильство; виходять за ворота. І Фолкнер їх жаліє, багато в чому винні зовсім не вони, а минуле як таке, бо людина — істота історична, animans historicus, як сказав би Кевін, студент Гарварду (хоча зі слів голови родини, «людина — це сума її кліматичних пригод»; автор би теж хотів думати схожим чином). Але — може, страшне констатуємо — розламані герої авторові потрібні і для того, аби на тлі перманентно тліючого пекла показати, що це все насправді не від лукавого. Краса існує. І людина вистоїть; ну чи там «людина Півдня» вистоїть. Бо є заради чого. Все похмуро і страшно, інцести і вбивства, але від цього не опускаються руки: це даність, «життєвий простір людини». Та є даність, а є щось-іще. І воно, може, й несправедливе, проте добре, до нього треба тягнутися. Треба в нього до крові з очей вглядатися.

У Фолкнера вийшов роман-мана, роман-який-не-відпускає: не у значенні чогось патологічного (хоч його і не бракує), а через те, що тема надто могутня, з усіх боків треба заходити. І про південний «джентльменський набір» поговорити, але й високоточною художницькою оптикою спробувати вловити Красу-як-конкретну-миттєвість, хай навіть у той момент і відбувається щось жахливе. Звучить незграбно, а втім, тут би і Фолкнер спасував: як означити?

Усе в романі перерите підземними — і повітряними теж — ходами, все з усім пов’язано, міфи-історія-вагота минулого; діти, які розплачуються за гріхи батьків, і батьки, які нічого і нікого не можуть відпустити — справді могутні теми. Але Фолкнер так само великий художник, як і мислитель, от у чому річ. Конструктор (думає про лейтмотиви, звукові навіювання, тотально запаралелює і заримовує теми, програмує наші емоції; геть нічого випадкового), проте й Художник — художник тихого світу, сповненого щемкої (а яка ще буває?) любові. Отам, у траві півдня (і знову раптовий, інспірований духом Фолкнера каламбур), з’являється Бог. Не у символічному віці Бенджі його видно, і зовсім не про старозавітність мова (поразка-що-окрилює), бо все в романі якраз новозавітне, — ні, він тут у деталях. Бо ж Бог взагалі в деталях.

Фолкнер наче той натураліст: так протягом дня розставляти скельця, виставляти їх на усій своїй розбуялій письменницькій галявині, аби отой один призахідний (а чи пообідній) промінь точно заломився в них. І автор би застиг вражений. І ми разом із ним.

Давно відстежений ідеологічний фокус у три кроки — збереження духу піонерської ідеалістичної громади, титанічна особистість як її продукт і, врешті, та ідеальна спільнота американського майбутнього, сформована з отаких Людей, ціль цілей, — достоту віртуозний, як у доброго заїжджого фокусника з дерев’яною скринею, а втім, сильно довіряти цьому не треба. Справді, інтелектуали Півдня про це думали, і дійсно вірили у таке — розбитий Південь як останній бастіон людського, — але Фолкнер пише стільки технічно схожих романів не лише для цього, хай би що він у Нобелівській лекції говорив; останнім узагалі надто вірити не слід.

Завдання — розгледіти в запилюженому і пропеченому повсякденні Найвище, що проступає: і навіть не проступає, а постійно є. Тому пиши будь про що і скільки завгодно — аби зловити цю летку субстанцію, передати будь-яку мить як Мить. Історіософські викладки тут зливаються із суто художницькими амбіціями і навіть самовпевненістю: невже я не зможу цього схопити? Зможу. І навіть іноді схоплюю — недарма письменник чи не вище за все з написаного ставив саме «Шум і лють».

Власне, тому новели Фолкнера дещо необов’язкові: вони часто прекрасні, особливо майже-повість «Ведмідь», але мислення його суто романне, це велике завдання — вхопити божественну мить, передати хирлявими засобами таку тотальну епіфанію. Треба підготуватися, розігнати думку, налаштувати всі прилади, перевірити їх на точність, протерти, ще раз перевірити, замінити, знайти ті-самі. І його амбіції поета в цьому контексті цілком зрозумілі: зрощення романного і поетичного, сплав от направду великої форми і хірургічно точної роботи поезії, разом воно і породжує явище під назвою «Фолкнер».

Усе заримовано в книгах американця, але і з загальною рамкою його біографії є цікава оказія: разом із ним, у 1897-му році, народився Торнтон Вайдлер, що також любив дивитися на ту ж саму подію крізь різні лінзи («Міст короля Людовіка Святого») і фантазувати про епохи великого кінця («Березневі іди»); хай стилістично вони і діаметрально протилежні автори. А от того самого року, коли помер Фолкнер, а це 1962-й, закінчив свою мандрівку і Герман Гессе: теж взірцевий модерніст, який розбирався з новочасними демонами («Степовий вовк») та мріяв про прийнятне майбутнє на руїнах колишніх цивілізацій («Гра в бісер»). Нічого аж такого, проте цікаво.

А що стосується шекспірівських контекстів… Звісно, вони є, і слова, винесені в назву, поза сумнівом, взяті саме з монологу Гамлета про світ, який є ні чим іншим, як криком і люттю дурня, і взагалі там усе дуже песимістично про життя; і начебто воно на перший позір добре кореспондує із тональністю роману, але про ці прорахунки і симптоматичні недогляди вже сказано. Дорогами цієї книги у справжнє — реальне і навіть світле, а не тільки виморочне — життя їде ридван: хитається, розпадається, не туди завертає, але їде. І кермує ним пан Вільям. А який саме, не так і важливо.

Інше, куди цікавіше питання, — де шукати послідовників героїв Фолкнера, в кого еволюціонували, приміром, Бенджі і Кевін? Бо про Кедді і Квентіну, її доньку, все зрозуміло — чистої води «діти квітів», ну або потенційні героїні Сильвії Плат, що невелика різниця. Можливо, з Кевіна, як його зміцнена версія, виріс Голден Колфілд, той, що борсається у житі, це геть не виключено. Та важливіше от що: із 33-річного «святого дурника» точно проріс Біллі Мілліган, і проріс у житті, а вже потім у літературі. Страшенно хвилююча патологія, в рази ускладнена, але й світ ускладнився, все логічно.

До речі, про складність, яка завжди протистоїть неправдивій простоті (не помиляймося — історія святого Франциска, до прикладу, геть не зводиться до самої лиш кришталевої елементарності). Те, що саме настільки складний текст став центральним не лише для американського модернізму, а й для всієї американської літератури загалом, — явище вкрай прикметне, це добре говорить про культуру як таку. Культуру, яка наступні сто років видавала на-гора грубезні складні романи, що їх тихо ненавидів, але й несамовито пильно читав увесь світ. З іншого боку, з європейською англомовною літературою трапився «Улісс», і це теж чудово. Ця назва тут просто не могла не прозвучати.

Словом, ми поговорили про даності, звісно. Життя і смерть, художник і світ, радість і біль. Ми в них і живемо. Завдання справжньої літератури — одивнити ці речі, ще раз у віртуозний спосіб нагадати нам про те, що є найсуттєвішим, але від частого використання — бо воно нас і оточує повсюдно — добряче затерлося. Любити важко? Так. А коли взагалі любити було легко. Читати Фолкнера тяжко і він надто похмурий? Напевно. Але це ще з ким порівняти і як читати. Шум і лють? Та ні. Любов і тиша. Тиша і любов.

Євгеній СТАСІНЕВИЧ,

літературний критик

7 квітня 1928 року

Крізь паркан, поміж кручені паничі, мені видно було, як вони гатять. Ось кинулися туди, де стирчить прапорець, а я собі попід парканом, суну. Ластер щось вишукує в траві там, під квітучим деревом. Ось вони хап прапорця… Удар! І ще удар… Тоді тиць прапорця, де й був, і прожогом до стола, й він ударив, і той, інший, ударив. Потім вони покуріли далі, а я все суну попід парканом. Ластер одійшов од квітучого дерева, й ми пішли попід парканом, а ті поставали, то й ми стали, а я все видивляюся в паркан, а Ластер шукає-шукає в траві.

— А дай-но, кедді^[1], ключки!

І він бах. Та й подалися геть вигоном. А я од паркану ні-ні, держусь і тільки очима пасу, як вони од мене все далі.

— Отакої! — каже Ластер. — Тридцять три роки, таке здоровило, а все бги-бги. А я такого струга стругав, поки допхався до міста, по той торт для тебе. Заплач, Матвійку, дам копійку! Якщо спершу поможеш мені знайти її… щоб було з чим на виставу піти ввечері.

Знехотя б’ють, через вигін. Я назад попід парканом, туди, де прапорець. Має-лопотить серед лискучої трави та дерев.

— Та вже ходім, — каже Ластер. — Там ми все перешукали. Тим часом вони ще не вернуться. Пошукаймо ще біля річки-фоси, якщо чорнюки не запопали її досі.

Он червоний він, тріпоче посеред вигону. Летить пташка, кособоко, сіла перехняблено на нього. Ластер кидь. Прапорець тріп та тріп на тлі лискучої трави та дерев. А я до паркана тулюся.

— Та годі тобі вже скиглити, — мені Ластер. — Уже ж не верну я тобі тих грачів, якщо вони пішли собі. Не перестанеш пхинькати — матінка не зробить тобі іменин. А знаєш, що я зроблю, якщо ти не припиниш? Я сам-один згамаю весь той торт! І свічки поглитаю: гам-гам! ням! ням! Строщу всі тридцять три, до одної! Вгамуйся. Взутий чи босий — гайда до фоси! Мені до зарізу потрібен той четвертак. Мо’, й м’ячики які познаходимо. Он! Он вони! Отам-о! Ген-де, бачиш? — Підійшов до паркану, рукою показує. — Ось, бачиш? Вони вже не приб’ються сюди. Вперед!

Потюпали ми попід парканом, до городу підійшли, а на паркані, на городньому, тіні наші. І моя тінь вища за Ластерову на паркані. Ось вилом, ліземо туди.

— Стривай! — мені Ластер. — Знову ти за той цвях зачепився. Ну ніяк не можеш так пролізти, щоб не зачепитись за нього!

Кедді мене одчепила, й ми пролізли. І Кедді каже: «Дядечко Маврі велів, щоб ми йшли навпригинці, аби ніхто нас не вгледів. Ну ж бо, пригнися, Бенджі. Ось так, як я, бач?» То ми отак, навпригинці, й перейшли сад, а квіти об нас терлися, шурхотіли та торохтіли. Земля під ногами там така тверда. Перелізли через паркан, а там свині — рох-рох на нас та нюх-нюх до нас. «Либонь, сумують вони за тим кабанчиком, що наші закололи вранці», — сказала Кедді. Ох і тверда ж там земля, геть забита, і груддя такенне.

«Не виймай рук із кишень, — Кедді мені. — А то заморозиш. Ти ж не хотів би поодморожувати собі руки — якраз на Різдво?»

— Там така холодюка, надворі, — каже Верш. — Чого тобі туди замандюрилось?

— Що в нього цим разом? — питається мама.

— Та проситься погуляти, — каже Верш.

— То й випустіть його, — каже дядечко Маврі.

— Дуже вже ж холодно, — їм мама. — Хай краще сидить удома. Бенджаміне! Ну перестань!

— Та не заморозиться, — їй дядечко Маврі.

— Послухай, Бенджаміне, — мені мама. — Не будеш хорошим хлопчиком — запхну тебе в кухню.

— А меммі просила не пускати його до кухні сьогодні, — каже Верш. — І без нього їй там по саму зав’язку мороки — стільки пекти-варити-парити.

— Та хай провітриться собі, Кароліно, — мамі дядечко Маврі. — А то ще хвороби накличеш на себе через нього.

— Та знаю, — зітхає матінка. — Покарав мене Пан Біг дитятком. Тільки за що — не відаю.

— Авжеж, авжеж, — заавжежкав дядечко Маврі. — Чогось би покріпного тобі. Ось я зроблю тобі пунш!

— Та я од того твого пуншу тільки ще гірш розкисну, — матінка йому. — Сам добре знаєш.

— Ні ж бо! Ти ого як збадьоришся! — їй дядечко Маврі. — Гарненько вкушкай його, хлопче, та й виведи на часинку.

Дядечко Маврі пішов. І Верш десь пішов.

— Ну перестань нити, будь ласкав, — мені мама. — Зараз ми вмить гарненько тебе вкутаємо та й випхаємо. Я ж не хочу, щоб ти там захолодився.

Верш узув мені черевики, накинув пальто, ми хап шапку та й пішли. А дядечко Маврі ховає пляшку в буфет, що в їдальні.

— З півгодинки потримай його на морозці, хлопче, — каже дядечко Маврі. — Тільки з подвір’я не випускай!

— Та звісно, сер, — йому Верш. — Ми ж його ніколи й не випускаємо за ворота.

Вийшли ми надвір. Сонце холодне, а блищить.

— А куди це ти почовгав? — мені Верш. — Чи не в місто? Таке собі намислив?

Ми продерлися крізь торохтюче листя. Хвіртка холоднюща.

— Сховай краще руки в кишені, — мені Верш. — От примерзнуть вони тобі до залізної хвіртки, і що тоді? Чи ж не ліпше було почекати їх у теплій хаті.

Він узяв мої руки й запхнув до кишень. Чую, як він торохтить поміж листя. Чую запах морозу. Хвіртка холоднюща ж.

— На пожуй горіхів, це краще. О! Скік — і вже й на дереві! Ти глянь на ту білочку, Бенджі!

Мої пальці не чують хвіртки, але ж як тхне сліпучим холодом.

— Заховай, запхни назад руки, до кишень!

Коли це Кедді іде. А тоді як пугне до нас. Торба з книжками метляється, б’є її ззаду.

— Привіт, Бенджі! — каже Кедді. Відчинила хвіртку, зайшла, нахиляється. Кедді пахне, як те листя. — Це ти вийшов чи не мене зустріти? — питається. — Вийшов зустріти Кедді, еге ж? Верше! Що ж ти рук йому не догледів? Вони в нього як льодяки!

— Та все кажу йому: не виймай з кишень! — їй Верш. — А він мов прикипів до тої залізної хвіртки.

— Та невже ж ти вийшов зустріти Кедді? — вона мені й тре-тре мої руки. — Ну й що? Що ти хочеш мені сказати?

Пахне Кедді, мов дерева й мов тоді, коли вона каже, що оце ж ми й попрокидалися.

«Ну й чого ти рознився? — каже мені Ластер. — Дійдем до фоси, то звідтіля й побачиш їх. Ось, на. Дурій тобі». І дає мені квітку. Ми зайшли за паркан, до повітки.

— То й що ж воно таке, що? — допитується Кедді. — Що ти хотів би розповісти твоїй Кедді? Вони випхали його на мороз, правда, Верше?

— Та хто б його і втримав узаперті! — їй Верш. — Канючив, аж поки й випустили, а тоді прямо сюди пре і все у хвіртку зирить, на вулицю…

— То й що? — мені Кедді. — Мо’, ти гадав: от прийде Кедді з школи та вже й Різдво буде? Справді таке думав? А воно ж, те Різдво, лише позавтрьому буде. Сенті Клаус, Бенджі! Сенті Клаус подаруночки принесе. Ану біжка додому! Та й зігріємось.

Бере вона мене за руку, й ми мчимо крізь те яскраве шурхотливе листя. Вихопилися по східцях нагору — з яскравого холоду та в темний. Дядечко Маврі якраз ставить ту свою пляшку в буфет. Він кличе Кедді, а Кедді Вершеві:

— Веди його до вогню, Верше! — А тоді до мене: — Ходи з Вершем! А я вернусь за хвильку.

Пішли ми до вогню. Матінка питає:

— Він промерз, Верше?

— Ні, мамо, — їй Верш.

— Зніми з нього пальто й черевики, — матінка йому. — І скільки разів нагадувати тобі, щоб його черевики лишав за порогом?

— Так, мамо, — їй Верш. — Постій тихенько.

Роззув мене — скинув черевики, розщібнув пальто. А тут Кедді:

— Стривай, Верше. Мамо, а можна, хай Бенджі ще погуляє? Я візьму його з собою.

— Краще хай відійде в теплі, — каже дядечко Маврі. — На сьогодні задосить нагулявся.

— Та обоє краще посидьте в хаті, — каже матінка. — Он Ділсі каже, мороз усе дужче тріщить.

— Ох, мамо, — зітхнула Кедді.

— Та чого й не пустити її, — каже дядечко Маврі. — День просиділа в школі, узаперті. Їй треба подихати свіжим повітрям. Біжи гуляй, Кендейсі!

— Пусти і його зі мною, мамо, — просить Кедді. — Будь ласочка! Ти ж знаєш, як він розпхинькається, коли не пустиш.

— А навіщо ти заговорила при ньому про гульки? — їй мама. — І навіщо взагалі сюди заходила? Аби дати йому привід, щоб знову мене шарпав? Ти сьогодні досить довго побула на вулиці. Ото краще б сіла та й погралася з ним тут.

— Та нехай провітряться, Кароліно, — каже їй дядечко Маврі. — Ковточок морозяного повітрячка їм не зашкодить. Не забувай: ти маєш берегти свої сили!

— Авжеж! — каже матінка. — Нікому ж невтямки, як я боюся Різдва. Анікому! Я ж не з тих жінок, яким море по коліна. Як би я хотіла бути здоровшою — заради Джейсона та дітей!

— Ти роби, що тобі до снаги, а вони хай тебе не хвилюють, — на те їй дядечко Маврі. — Ото біжіть собі, дітки. Тільки ненадовго! А то мама ще розхвилюється.

— Так, сер! — йому Кедді. — Ходімо, Бенджі. Ми знову йдемо надвір!

Позащібала мені пальто, і вже ми й до дверей.

— І як це ти тягнеш маленького на вулицю без черевиків? — каже матінка. — Тут повен дім гостей, а ти хочеш, щоб він розічхався-розсопливився?

— Забула я! — каже Кедді. — Гадала, він ще й не роззувався.

То ми й повернулися.

— Думати головою треба, що робиш, — їй матінка. Та постій ти спокійно! — каже Верш. Натягнув мені черевики. — От як не стане мене, то доведеться тобі про нього дбати. — А зараз тупни! — каже мені Верш. — Підійди та поцілуй матінку, Бенджаміне.

Підвела Кедді мене до маминого крісла, мама обхопила мені обличчя руками, притисла мене до себе.

— Бідолашне моє дитятко! — каже вона. Тоді відпустила. — Золотко, ви з Вершем добре про нього дбайте!

— Так, мамо, — їй Кедді. Ми вийшли з кімнати. А Кедді й каже:

— Тобі, Верше, йти з нами не треба. Я сама його трішки позабавляю.

— Гаразд, — каже Верш. — На такий холод я не попрусь ні за які втіхи.

То він пішов собі, а ми залишились у вітальні, й Кедді стала навколінці, обняла мене й притислася своїм холодним-яскравим обличчям до мого. Вона пахла деревами.

— Ніяке ти не бідолашне дитятко! Правда ж, ні, не бідолашне? Ти маєш свою Кедді! Чи не маєш?

«Та припини вже ті свої стогони й хлипи! — каже Ластер. — Таке ревище підняв! І не соромно тобі?» Ми пройшли повітку з каретою. А в карети нове колесо.

— Залазь і сиди там нищечком, чекай на маму! — Ділсі мені. Й запхнула мене в ту бідарку. Ті-Пі тримає віжки. — Невтямки мені, чом Джейсон не купить нової коляси, — каже Ділсі. — Діжде, що оця розпадеться під усіма вами одного чорного дня. Глянь, що від коліс лишилося!

Вийшла матінка, вуаль опускає. Якісь квіти несе.

— А Роскус де ж? — вона питається.

— Роскус сьогодні не годен і рук підняти, — каже Ділсі. — Ті-Пі незгірш правує.

— Мені страшно, — каже матінка. — Милий Боже! Наче ж так небагато від вас прошу: раз на тиждень дайте мені доброго кучера до цієї коляси! І ніяк не допрошуся…

— Ви ж не гірше мене знаєте, міс Келайн, як Роскуса скрутив гостець: ні в дугу вже Роскус не годиться, — каже Ділсі. — Ну ж бо, залазьте, сідайте! Ті-Пі довезе вас, що той Роскус, незгірш.

— Ой, боюсь! — каже матінка. — З тим дитятком…

Ділсі зійшла на ґанок.

— І оте здоровило ви називаєте дитятком? — вона матінці. Й бере матінку за руку. — Таж він дорослий, як Ті-Пі! То ходім уже, якщо ви їдете взагалі.

— Ой, боюсь! — затялась матінка. Та вони таки зійшли з ґанку, й Ділсі підсадила матінку в колясу. — Втім, так воно й ліпше скінчиться, для всіх нас.

— Чи ж не сором вам отаке говорити? — їй Ділсі. — Знаєте ж бо, яка Квіні сумирна конячка. Аби вона схарапудилась, потрібне щось страшніше за вісімнадцятирічного чорнюка. Таж вона прожила більше літ, ніж він та Бенджі, взяті разом. А ти, Ті-Пі, гляди, не жартуй з Квіні! Везтимеш не так, як бажає міс Келайн, то я напущу на тебе Роскуса! А руки йому ще ж не зовсім покорчило.

— Так, мамо, — їй Ті-Пі.

— Я так і знаю: вскочимо в якусь біду! — каже матінка. — Перестань, Бенджаміне.

— Дайте йому квіточку, — їй Ділсі. — Він квіточки хоче.

І тягне руку до квітів.

— Ні-ні! — їй матінка. — Ти ж їх так і розсиплеш.

— А ви тримайте міцніш, — радить їй Ділсі. — Я й висмикну йому одненьку.

Дала вона мені квітку, забрала свою руку.

— Рушайте вже хутчій, — каже Ділсі, — поки не побачила вас Квентіна та не забажала й собі поїхати з вами.

— А де ж вона? — питається матінка.

— Та біля будинку, бавиться з Ластером, — Ділсі їй. — Рушай, Ті-Пі. Правуй, як навчав тебе Роскус.

— Так, ма! — їй Ті-Пі. — Вйо, Квіні!

— Гляди, — каже матінка, — щоб Квентіна не…

— Та вже догляну, — їй Ділсі.

Коляса затряслася по алеї, захрумтіла жорства.

— Ох, страшно мені, що я поїду й лишу Квентіну без нагляду! — каже матінка. — Краще не поїду. Ті-Пі!

Тут ми виїхали за ворота, трясти перестало. Ті-Пі шмагонув Квіні нагаєм.

— Що ти робиш, Ті-Пі! — матінка йому.

— А щоб вона бадьоріше ступала, — каже Ті-Пі. — А то як ми повернемося до повітки, коли вона закуня посеред дороги?

— Повертай назад, — матінка йому. — Я боюсь за Квентіну.

— Тут не повернути, — їй Ті-Пі.

Потім вулиця стала ширша.

— Ну, тут уже можна повернути назад? — каже матінка.

— Гаразд, — їй Ті-Пі. Стали ми повертати.

— Ой, що ти робиш, Ті-Пі! — каже матінка й хапається за мене.

— Та якось же треба повернути? — їй Ті-Пі. — Тпру, Квіні!

Ми й зупинилися.

— Ти нас перекинеш, — каже матінка.

— То чого ж ви хочете? — допитується Ті-Пі.

— Мені страшно, як ти робиш поворот, — матінка йому.

— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.

Їдемо далі.

— Чує моє серце: без мене Ділсі не догляне Квентіни — з нею щось та станеться! — каже матінка. — Нам треба мерщій назад!

— Вйо, Квіні! — гукає Ті-Пі. І пригощає Квіні канчуком.

— Ой, Ті-Пі! — кричить матінка й хапається за мене. Чути тупіт копит Квіні, й яскраві плями попливли обабіч, а тіні від них пливуть у Квіні по спині. Довго пливуть, мов ті яскраві вершечки коліс. Потім заклякли з одного боку — де біла тумба з солдатом на ній. А з другого боку все пливуть, але вже не так швидко.

— Матінко, чого вам треба? — питається Джейсон. Він тримає руки в кишенях, а за вухом у нього олівець.

— Ми їдемо на цвинтар, — каже матінка.

— Ну то й з Богом, — їй Джейсон. — Чи ж я вас не пускаю? Ви тільки на те мене й кликали, щоб це мені повідомити?

— Знаю, ти не поїдеш з нами, — матінка йому. — А з тобою я б не боялася так дуже.

— Не боялися б чого? — Джейсон їй. — Тато й Квентін нічого вам не заподіють.

Тут матінка хустинку під вуаль.

— Та перестаньте, мамо, — їй Джейсон. — Чи ви хочете, щоб той клятий пришелепок розревівся посеред площі? Їдь, Ті-Пі.

— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.

— Покарав мене Пан Біг, — каже матінка. — Але й я не забарюсь на цьому світі.

— Зупини, — каже Джейсон.

— Тпру! — каже Ті-Пі. А Джейсон:

— Дядечко Маврі просить п’ятдесят доларів з вашого рахунку. Яка ваша рада? Дати?

— І чого ти мене питаєш? — матінка йому. — Тут моє слово нічого не важить. Я тільки намагаюсь не бути тягарем для тебе й Ділсі. Небавом я відійду в кращий світ, і тоді ти…

— Рушай, Ті-Пі, — Джейсон каже.

— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.

І знову попливли плями. Ті, з того боку, знову замерехтіли, та так яскраво, швидко й гладенько, достоту як коли Кедді каже, що ми засинаємо.

«Заплач, Матвійку! — дражниться Ластер. — І не соромно тобі?» Ми проходимо повітку. Стійла всі повідчиняні. «Тепер немає в тебе коника-поника в яблука», — Ластер каже. Підлога суха й запилюжена. Дах просідає. В косих дірках танцюють жовті порошинки. «І чого тебе понесло отуди? Хочеш, щоб тобі голову відбили м’ячами?»

— Заховай руки до кишень, — мені Кедді. — А то одморозиш пальці. Ти ж не хотів би поодморожувати собі пальці на Різдво? Чи таки хотів би?

Обходимо повітку. У дверях велика корова й маленька, і чути, як товчуться у своїх стійлах Принс, Квіні та Фенсі.

— Коли б не така холодюка, то покаталися б на Фенсі, — мені Кедді. — Але в такий мороз хто б вивів коняку надвір!

А тоді бачимо фосу, там дим стелеться.

— То там закололи кабанця та й обсмалюють, — Кедді каже. — Назад вертатимемось тудою, то й побачимо всіх їх.

Ідемо вділ.

— Якщо хочеш, однеси цього листа, — мені Кедді. — Ти ж можеш однести. — Дістає листа зі своєї кишені й перекладає в мою. — Це різдвяний подарунок, — Кедді каже. — Дядечко Маврі хоче зробити сюрприз місіс Патерсон. Нам треба так оддати їй цього листа, щоб ніхто й не побачив. Тільки не виймай рук із кишень!

Придибали до річки-фоси.

— Замерзла! — Кедді каже. — Ось глянь. — Вона розбила воду вгорі й приклала шматочок мені до обличчя. — Лід! Оце тобі доказ того, як холодно. — Перевела мене через фосу за руку, й пішли ми попід гору. — Навіть матінці й таткові не велів про це говорити. Знаєш, я здогадуюсь, про що пише він у цьому листі. Про що? А про подарунки матінці, й таткові, й містерові Патерсону також, бо містер Патерсон надсилав тобі цукерки. Ще того літа, пам’ятаєш?

Ось паркан. Суха виноградна лоза, й вітер торохтить нею.

— От тільки не втямлю, чому дядечко Маврі не послав з листом Верша, — Кедді каже. — Верш не вибовкав би таємниці. — Ось і місіс Патерсон, виглядає у вікно. — Зачекай тут! — мені Кедді. — Отут-о постій. А я за мить і вернуся. Давай мені того листа! — Шаснула рукою до моєї кишені, забрала листа. — Тільки рук із кишень не виймай!

Лізе вона через паркан, а листа в руці тримає. Шурх-шурх крізь побурілі квіти. Місіс Патерсон пішла до дверей, відчинила й стоїть на порозі.

Містер Патерсон орудує сапкою поміж зелених квітів. Перестав сапати й дивиться на мене. Місіс Патерсон біжить до мене через сад. Я побачив її очі й заплакав. «Ох, дурило ж ти, недотепа! — каже місіс Патерсон. — Чи ж не казала я йому: більш не посилай його самого! Давай його сюди! Швидше!» А містер Патерсон швидкує до нас, із мотикою. Місіс Патерсон припала до паркана, простягла руку. Перелізти хоче. «Давай сюди! — каже вона. — Та давай!» Містер Патерсон переліз через паркан. І забрав листа. Сукня місіс Патерсон зачепилась за паркан. Я знову побачив її очі й чкурнув з гори.

— Там самі будинки, а більш нічого немає, — каже Ластер. — Ходімо вділ, до річки.

А на річці перуть, плещуть. Одна співає. Чую дух мокрого одягу, яким плещуть, і диму — його несе через річку.

— Отут і сиди крячкою, — каже Ластер. — А туди, нагору, тобі нічого пхатись. Ще в довбешку тобі вцілять.

— А чого він хоче?

— Коли б то він знав, чого хоче, — каже Ластер. — Здається йому, ніби він хоче туди, нагору, де в гольф гуляють. Ото сиди тут і бався своєю блекотою. Хочеш щось побачити? То дивись, як діти бовтаються — льопаються в річці. І хто це сказав, ніби ти не годен поводитись, як усі нормальні люди!

То я й сів край води, де перуть-полощуть, а вітерець несе синій дим.

— Чи тут ніхто не знаходив монетки? — питається Ластер.

— Якої такої монетки?

— Четвертака, що я загубив тут уранці, — їм Ластер. — Десь тут посіяв. Ось із цієї кишені, в оцю дірку випав. Як не знайду — не потраплю на вечірню виставу.

— А де ж це ти доп’яв того четвертака, хлопче? Чи не в якого білого у кишені, коли той в інший бік задивився?

— Де доп’яв, там уже катма, — їм Ластер. — Та колись буде куди більше! Але наразі мені до зарізу саме цей четвертак потрібен. Невже так-таки ніхто з усіх вас не знаходив?

— Ще б я чиїсь гроші тут шукала! Тут свого клопоту по самісіньку зав’язку.

— Ану, ти, ходи сюди! — мені Ластер. — Допоможи мені шукати.

— Та він же як і знайде монету, то не знатиме, що воно таке!

— Та байдуже — хай помагає! — каже Ластер. — А ви всі, правда ж, побіжите ввечері на виставу?

— Ще б чого! Моя вистава — ось ці повні ночви прання! Поки все це переперу, то так натомлюсь, що й рук не підійму. Тоді вже не до тих штукарів мені…

— А б’ємось об заклад, що й підете? — каже Ластер. — Б’юсь об заклад: ви там були вчора! І сьогодні хай-но відкриють те шатро, як ви всі так і сипнете туди.

— Туди й без мене повно чорнюків напхається. Досить того, що побувала там вчора.

— А хіба чорнюки дають чорні гроші? Такі самі, що й білі люди, дають.

— Коли білий платить чорному ті копійки, то добре тямить: приїде інший білий з бандою-музикою, та всі ті центики й загребе собі. Тож іди, чорнюче, працювати по-чорному, щоб знову щось заробити.

— Та ніхто ж тебе на ту виставу не заганяє.

— Поки що не заганяють. Бо ще не додумались до такого.

— І що ти маєш супроти білих?

— А нічогісінько супроти них не маю. У мене своя дорога: од печі й до порога, а в них своя, то хай нею і ходять. Я не хочу дошниплюватись, що та як вони роблять на тій виставі.

— Там один у них на пилці витинає пісню. Геть як на банджо!

— Ви ходили туди вчора, — каже Ластер, — а я сьогодні сходжу. Якщо тільки четвертака того загубленого знайду.

— І цього хлопа з собою потягнеш?

— Ще б чого! — каже Ластер. — Щоб він мені там завів своє бу-гу?

— А що ти робиш, коли він розбугукається?

— Тоді нагаєчкою його пригощаю, — каже Ластер. Сів, штани до колін закасав. А діти бавляться у воді.

— А ви ще не погубили там своїх м’ячиків? — питається Ластер.

— А ти не жартуй так злецько! Як почує такі твої слівця твоя бабуся, ой дасть вона тобі доброго хльору!

Ластер зайшов у річку, де діти бавляться. Шукає у воді, попід берегом.

— Ще вранці, як ми отут гуляли, вона була у мене в кишені, — каже Ластер.

— А де ж ти її посіяв?

— Та випала з кишені, в ось оцю діряку, — каже Ластер. Ось вони шукають у фосі. Потім усі враз випростались і завмерли, а тоді як кинуться, хлюпаються, за щось чубляться. Ластер хап те щось, і вони присіли у воді, визирають на гору крізь кущі.

— Де ж вони? — питається Ластер.

— Ще їх не видко.

Ластер кладе те щось собі до кишені. Ось ті спустилися з гори.

— Сюди, часом, не залетів м’яч?

— Він достеменно у воду впав. Невже ви, хлопці, не бачили й не чули?

— Нічого не чули, й ніщо тут не плюхнулось, — каже Ластер. — Ах, я чув: щось ударилось об он те дерево! А куди одлетіло — не знаю.

Ті пошукали в річці-фосі.

— Лиха година! Ходім понад фосою. Десь сюди він залетів, я ж бачив.

Попошукали понад фосою. Тоді попхалися назад на гору.

— А хіба не в тебе той м’яч? — питає той хлопчик.

— Та навіщо він мені здався? — каже Ластер. — Не бачив я жодного м’яча.

Хлопчик зайшов у воду. Побродив там. А тоді обернувся й знову дивиться на Ластера. Тоді пішов за течією.

Чоловік гукнув: «Кедді!» — з гори. Той хлопчик вибрів з води й подався на гору.

— Що, ти знову своєї пісні? — мені Ластер. — Ану цить мені!

— І чого він знову завівся?

— А Біг його знає, — каже Ластер. — Ні сіло ні впало враз як розхлипається. Цілий ранок ниє, виє. Чи не заради дня народження свого?

— А скільки ж йому виповнилось?

— Йому? Аж тридцять три! — каже Ластер. — Оцього раночку вже й тридцять три рочки йому стукнуло.

— Краще скажи: якраз тридцять літ, як йому три рочки.

— А що я знаю? — каже Ластер. — Повторюю, що мама сказала. Знаю тільки, що запалять тридцять три свічки на тортику. А тортик той малесенький. Чи й уміститься там стільки. Та помовч! Ходи сюди! — Він підійшов, хап мене за руку. — Ти, пришелепку старий, — каже. — Хочеш, щоб я дав тобі каші березової?

— І то ти його наб’єш?

— Та не раз лупцював уже. Тихо! Перестань! — каже Ластер. — Скільки товкмачити тобі, що тобі туди, нагору, не можна. Ще довбешку тобі одіб’ють. Ходи сюди! — Тягне мене назад. — Сядь мені! — Сів я, а він скинув мені черевики, закасав штани. — Отуди біжи, у воду. Та гляди мені, не хлипай, не розпускай слини.

То я й замовк, і почалапав у воду, а тоді прийшов Роскус, покликав вечеряти, а Кедді й каже: «Ще рано вечеряти! Я прийду згодом».

Вона мокра. Ми бавилися в річці, й Кедді присіла в воду та й намочила свою сукенку, а Верш їй:

— Ага-ага, намочила сукенку! За це мама тебе одшмагає.

— І нічого такого вона мені не зробить, — каже Кедді.

— А звідки тобі знати? — каже Квентін.

— Я просто знаю, — каже Кедді. — А ти звідки знаєш, що одшмагає?

— Мама казала, що так зробить, — їй Квентін. — До того ж я старший за тебе.

— А мені вже сім! — каже Кедді. — То я й сама все знаю.

— А я за тебе старший, — каже Квентін. — Я вже школяр! Правда ж, Верше?

— І я йду до школи — наступного року, — говорить Кедді. — Правда, Верше?

— Але ж ти й сама знаєш: за мокру сукенку — різочка! — їй Верш.

— Та не мокра вона, — каже Кедді. Випросталась у воді й дивиться на свою одежинку. — Я її скину, — каже, — то вона й висохне.

— А таки й не скинеш, — дражниться Квентін.

— А таки й скину, — затялася Кедді.

— Краще б ти її не скидала, — каже Квентін.

Тут Кедді підходить до мене з Вершем, стає до нас спиною.

— Розщібни мені, Верше! — Кедді йому.

— Не смій, Верше! — каже Квентін.

— Твоя одежа — сама й розщібай, — їй Верш.

— Ти розщібнеш, Верше! — наполягає Кедді. — А як не розщібнеш, я розповім Ділсі, що ти вчора накоїв.

То Верш і розщібнув їй.

— Посмій тільки роздягтися! — каже їй Квентін.

Але Кедді скинула сукенку й шпурнула на берег. На ній лишилися тільки ліфчик та штанці, більш нічого, а Квентін лясь її, і вона ковзь — та й шубовснула у воду. Тоді підвелась і ну бризкати водою на Квентіна, а Квентін на неї бризкає. Трохи забризкали й мене з Вершем, то Верш підняв мене й переніс на берег. Він сказав, що розповість про Кедді й Квентіна, то Квентін і Кедді ну бризкати на Верша. Верш сховався за кущ.

— Я все про вас розкажу мамі! — пообіцяв Верш.

Тут Квентін вилазить на берег, хоче впіймати Верша, але Верш утік від нього, й Квентін не наздогнав його. Квентін повернувся, і тоді Верш зупинився й крикнув, що таки розповість. А Кедді крикнула йому, щоб вертався, якщо він обіцяє не розказати. І Верш пообіцяв, що не розкаже, то ті двоє й дозволили йому повернутись.

— Бачу, тепер ти задоволена, — каже Квентін. — Тепер нас обох одшмагають.

— Та дарма, — каже Кедді. — Я втечу з дому.

— Таке й скажеш, — їй Квентін.

— От і втечу й ніколи не вернусь! — заявила Кедді. Тут я заплакав, а Кедді обернулася до мене й каже: — Не плач. — То я й перестав. Потім вони бавилися у воді. І Джейсон з ними грався. Він сам собі, далі в тій фосі. Верш вийшов з-за куща, взяв мене й знову заніс у воду. Кедді вся мокра, а ззаду ще й брудна, і я заплакав, а вона підійшла до мене й присіла у воді.

— Не плач, — мені Кедді. — Я передумала втікати.

То я й перестав. Кедді пахла, мов дерева в дощ.

«Та що це з тобою? — мені Ластер. — Невже не можеш не стогнати, а гратись у воді, як усі?»

«Забрав би ти його додому. Тобі ж не дозволяють виводити його за подвір’я».

«А він думає, що цей вигін досі їхній, — каже Ластер. — І все одно з дому сюди їм не видно».

«Зате ми його бачимо. Кому сподобається дивитися весь час на дурня? Та й лихо вони приносять, дурні».

Ось прийшов Роскус, вечеряти кличе, а Кедді говорить, що це ще не час вечері.

— Ба ні, якраз час, — каже Роскус. — Ділсі сказала, щоб ви всі йшли додому. Веди їх, Верше!

І почалапав нагору, де корова мукає.

— Мо’, поки дійдем додому, то якраз і обсохнемо? — каже Квентін.

— Це все ти, біди накоїв, — каже Кедді. — Я просто хочу, щоб нас одшмагали.

Надягла вона сукенку, а Верш їй позащібав.

— Та вони й не додивляться, що ви мокрі, — каже Верш. — Нічого не видно. Якщо тільки ми з Джейсоном не розповімо.

— А як ти, Джейсоне, таки розповіси? — питається Кедді.

— А це про кого? — питається Джейсон.

— Ні, він не розповість, — каже Квентін. — Правда, Джейсоне, не роздзвониш?

— А я б’юсь об заклад, що він розкаже! — заявляє Кедді. — І не кому-небудь, а бабусі.

— Та не посміє він їй розповісти, — каже Квентін. — Вона ж хвора. Ми сунутимемо помалу — лельом-полельом, прийдем уже поночі, то ніхто нічого й не помітить.

— Ат, нехай помічають, — каже Кедді. — Та я сама візьму й все-все вибовкаю. Верше, піднеси його на гору!

— Джейсон не розповість, — каже Квентін. — Ти ж не забув, Джейсоне, як я змайстрував тобі лук і стрілу?

— Поламався вже той твій лук, — йому Джейсон.

— Та нехай розповість, — каже Кедді. — Начхати мені на це. Піднеси, Верше, Маврі на гору!

Верш присів, я видерся йому на спину.

«До побачення — з усіма вами на виставі, — каже Ластер. — Ходімо, Бенджі. Нам ще б того четвертака одшукати!»

— Ітимемо повільніше, то воно й споночіє, поки доплуганимо, — каже Квентін.

— А я не бажаю йти повільно! — каже Кедді. Ми вийшли на гору, а Квентін не вийшов з нами. Вже ж нам чути дух свиней, а він усе ще дляється там, біля фоси. Свині рох-рох та знай нюх-нюх у кориті. Джейсон ішов задній, руки в кишенях. Роскус саме доїв корову в хліві біля дверей.

Із хліва як повискакують до нас корови.

— Ну ж бо, Бенджі, — каже Ті-Пі, — заводь своєї знову! А я підвиватиму. Ууу! — Квентін знову штовх Ті-Пі. Турнув його в те корито, з якого свині їдять, то Ті-Пі там і лежить. — Який ти гарячий! — йому Ті-Пі. — От як він мене хвацько! Бачили, як цей білий турнув мене? Ууу!

Я й не плачу, а перестати не можу. Не плачу, а земля не стоїть, повзе, і я заплакав. Ось земля стає дибки, й корови як дременуть попід гору. Ті-Пі пнеться підвестись. Та знов упав, а корови вділ, задерли хвости. Квентін тримає мене за руку, йдем до хліва. А тут де й подівся хлів, і ми мусіли зачекати, поки він знову стане на своє місце. Я й не встеріг, як той хлів вертався назад. А повертався він ззаду, з-за нас, і Квентін посадив мене в жолоб, де дають коровам їсти. Тримаюсь за жолоб. І жолоб кудись тікає, а я за нього держусь. Знов крови помчали: минули двері та вділ. Ой не можу зупинитися. Квентін і Ті-Пі знову опинилися на горі, чубляться. Поїхав Ті-Пі вділ, а Квентін нагору його цуприкує. Ось Квентін ударив Ті-Пі. А я ніяк не зупинюсь.

— Устань! — каже Квентін. — Ось тутечки й постій. Не виходь, поки я не вернусь.

— А ми з Бенджі поїхали знов на весілля! — каже Ті-Пі. — Ууу!

Знову Квентін б’є Ті-Пі. Тепер трясе його та бух! бух! ним об стіну. А Ті-Пі заливається сміхом. І щоразу, коли Квентін бухкає ним об стіну, він хоче викрикнути оте своє «Ууу!» — й не може, через сміх. Я вже й не плачу, а зупинитися ніяк не можу. Ось Ті-Пі впав на мене, а двері хліва десь поїхали. Чи не до річки вони поїхали, а Ті-Пі сам з собою б’ється, а тоді знову геп. Він заливається, а я ніяк не перестану, й хочу встати, але ніяк не можу, й знову падаю, і не можу зупинитись. І тоді Верш каже:

— Гарно ж ти показав себе. Що й казати. Та перестань верещати!

А Ті-Пі знай регочеться. Качається по підлозі та й регоче.

— Ууу! — вигукує Ті-Пі. — Ми з Бенджі знову пішли на те весілля. Надудлилися саспрелевої — та й назад! — таке каже Ті-Пі.

— Та тихіш! — Верш йому. — А де ви її доп’яли?

— Там, у льоху, — каже Ті-Пі. — Ууу!

— Та цить! — йому Верш. — А де саме в тому льоху?

— Та скрізь там! — каже Ті-Пі. Й знову сміється. — Там тих пляшок сто штук! Мульйон! Одчепись, чорнюче, — я співати буду!

А Квентін каже:

— Підійми його!

Верш мене підняв.

— Пий оце, Бенджі, — каже Квентін.

А склянка аж гаряча.

— Тихо! Цить! — каже Квентін. — Пий краще.

— Цмуль с-спрелеву! — підохочує мене Ті-Пі. — Дай і мені випити, містере Квентіне!

— Заткайся! — йому Верш. — Мало надавав тобі містер Квентін.

— Підтримай його, Верше, — просить Квентін.

Вони мене тримають. Гаряче тече мені по підборіддю й на сорочку. «Пий!» — каже Квентін. Тримають мені голову. Мені гаряче стало всередині, й я знову завів. Я плачу, а в мені всередині щось там коїться, і я ще дужче плачу, а вони мене тримають, аж поки й минулося воно. Тоді я й принишк. Воно все ще кружляло довкола мене, а тоді й плями яскраві пішли. «Відчини стійло, Верше!» Велі-повелі кружляють. «Постели ці порожні мішки на підлогу». Попливли швидше, майже як і слід. «А зараз бери його за ноги!» Гладенько пливуть собі, яскраві такі. Чую, як сміється Ті-Пі. І я з ними, на ту яскраву гору.

На горі Верш зсадив мене на землю. «Давай, Квентіне!» — гукає він, озираючись назад, удолину. А Квентін усе ще стовбичить там, над річкою. Крем’яшки шпурляє туди, де тіні у воді.

— Нехай він там і лишається, той страхопуд, — каже Кедді. Взяла мене за руку, йдемо повз хлів, а тоді у хвіртку. На доріжці, викладеній цеглою, жабка розсілася. Кедді переступила через неї, тягне мене за руку.

— Ходім, Маврі! — каже Кедді. А жабка все сидить собі — коли це Джейсон тиць у неї великим пальцем ноги.

— Ага-ага, а в тебе гузка вискочить! — йому Верш.

Поплигала жабка собі геть.

— Ходімо вже, Маврі! — мені Кедді.

— А в них там сьогодні гості, — Верш каже.

— Звідки ти це взяв? — питає його Кедді.

— А всі лампочки світяться, — каже Верш. — У всіх вікнах.

— Ото причина! — каже Кедді. — Наче й без гостей не можна всі лампочки повмикати. Забажали — повмикали.

— А б’ємось об заклад: там гості? — їй Верш. — Ви йдіть краще в задвіркові двері, а тоді нищечком шусть нагору!

— А мені начхати, — йому Кедді. — Зайду, як є, просто до вітальні.

— Б’ємось об заклад, що твій тато дасть тобі березової каші, коли так зробиш? — каже Верш.

— То й хай, — каже Кедді. — От візьму й зайду просто до вітальні. Ба ні: просто до їдальні та й повечеряю.

— Де ж ти сядеш? — питається Верш.

— А в бабусине крісло, — каже Кедді. — Тепер їй у ліжко їсти носять.

— Їсти хочу! — каже Джейсон. Перегнав нас та як помчить доріжкою, руки в кишенях, і бух! Упав. Верш підійшов, підвів його.

— Вийми ручки з кишень, то й не падатимеш, — повчає Верш. — Тільки де тобі, гладуну такому, ручки встигнути вийняти завчасу!

Біля кухонного ґанку тато стоїть.

— А Квентін де ж? — питає тато.

— Іде там доріжкою, — каже Верш. А Квентін тягне ногу за ногою. Його сорочка білою плямою.

— Ага, — каже тато. А світло з веранди падає на ґанок і на нього.

— А Кедді з Квентіном водою бризкались! — каже Джейсон.

Ми стоїмо, вичікуємо, що то буде.

— Та невже! — каже тато. Ось і Квентін підійшов, а тато й каже: — Сьогодні вам доведеться повечеряти в кухні. — А тоді нахилився, підняв мене на руки, й зразу ж світло з веранди впало і на мене, і я дивлюся згори на Кедді, на Джейсона, на Квентіна й на Верша. Тато обернувся, щоб вийти на ґанок по східцях. — Тільки тихо мені, не галасуйте!

— А чому «тихо», татку? — питається Кедді. — У нас гості?

— Так, — каже тато.

— А я ж казав вам: у нас гості! — каже Верш.

— Ні, не ти! — йому Кедді. — То я сказала! І що піду…

— Тихо! — нам тато. Усі помовкли, й тато відчинив двері, й ми пройшли через веранду, ввійшли до кухні. А там Ділсі. Й тато посадив мене на стільчик, зачинив передок із фартушком, та й підкотив до стола, на якому вже стояла наша вечеря. Вона парувала.

— Слухайтеся мені всі Ділсі! — наказав тато. — Пильнуй, Ділсі, щоб вони тут не дуже розійшлися.

— Гаразд, сер, — йому Ділсі. Й тато вийшов.

— Затямте: слухатися Ділсі! — ще повторив він із-за наших спин. Я нахилився до вечері, а пара мені в обличчя.

— Тату! Нехай сьогодні вони слухаються мене! — каже Кедді.

— А я не слухатимусь тебе, — їй Джейсон. — Я слухатимусь Ділсі!

— Якщо тато так скаже, то й слухатимешся, — йому Кедді. — Тату, ну скажи їм, щоб усі мене слухались!

— А я не буду, — затявся Джейсон. — Не слухатимусь я тебе!

— Цитьте! — каже тато. — Значить, так: усі слухайтесь Кедді! Як повечеряють, проведеш їх нагору, Ділсі, чорним ходом.

— Гаразд, сер, — йому Ділсі.

— Ага! — каже Кедді. — Тепер, либонь, ти слухатимешся мене.

— Усі помовкніть! — звеліла Ділсі. — Цього вечора мусите посидіти спокійно.

— А чому цього вечора нам треба посидіти спокійно? — пошепки питається Кедді.

— Не допитуйтесь, — каже Ділсі. — Настане час, то й дізнаєтеся. Пан Біг просвітить.

Поставила мою мисочку. Від неї пішла на мене пара, лоскоче мені обличчя.

— Верше, ходи сюди! — каже Ділсі.

— Ділсі, а коли настане той час, що Пан Біг нас просвітить? — питається Кедді.

— У неділю той час настане, в церкві, — їй Квентін. — Навіть цього ти не знаєш.

— Тссс! — нам Ділсі. — Чи ви забули, що містер Джейсон звелів усім вам тихо сидіти? Їжте нищечком. На, Верше, візьми його ложку. — Вершова рука занурює ложку в мисочку. Потім ложка підіймається до моїх губів. Пара лоскоче мені в роті. Ось ми перестали їсти, мовчки дивимося одне на одного, й ось почули це знову, і я заплакав.

— Що то було? — питається Кедді. Й поклала свою руку на мою.

— То мама, — сказав Квентін. Ложка знову піднеслася до моїх губів, я проковтнув їжу, а тоді знову заплакав.

— Перестань! — мені Кедді. Та я не перестав, і вона підійшла, обняла мене. Ділсі пішла, зачинила обоє дверей, і ми того більш не чули.

— Ну-ну, перестань, — каже Кедді. Я перестав, далі їм. І Джейсон їсть, а Квентін — ні.

— Це мама! — каже Квентін. І встав.

— Зараз-таки сядь мені на місце! — наказала Ділсі. — У них там гості, а ти в брудному. І ти сядь, Кедді, й кінчайте вже вечеряти.

— Вона плакала! — каже Квентін.

— Ні, то хтось там заспівав, — каже Кедді. — Правда, Ділсі?

— Довечеряли б ви всі краще тихенько, як ото велів містер Джейсон, — каже Ділсі. — Усе дізнаєтеся, коли Пан Біг звелить.

Кедді повернулася на своє місце.

— Казала ж я вам: у нас вечірка, — говорить вона.

Верш каже:

— Він уже все виїв.

— То передай сюди його мисочку, — йому Ділсі. Мисочка й помандрувала геть.

— Ділсі, — каже Кедді, — а Квентін не вечеряє! А йому ж сказано слухатися мене.

— Доїдай своє, Квентіне, — каже Ділсі. — Та ви вже всі мали б довечеряти й забратися з кухні.

— Я більш не хочу, — каже Квентін.

— Як сказала я тобі: «їж!» — то ти й мусиш їсти! — йому Кедді. — Правда, Ділсі?

Пара від мисочки мені в обличчя, Вершова рука занурює ложку, й від пари мені лоскітно в роті.

— Я більш не хочу, — каже Квентін. — І яка може бути вечірка, коли бабуся наша хвора?

— Ну, гості внизу, — каже Кедді, — а бабуся може вийти на майданчик та й подивитися на них. О! Я так і вчиню: перевдягнуся в нічну сорочку й вийду на східці.

— То мама плакала, — каже Квентін. — Правда ж, то мама плакала, Ділсі?

— Не мороч мені голови, хлопче, — йому Ділсі. — Оце ж вас нагодувала, а зараз маю ще наварити на всю ту кумпанію.

За хвильку навіть Джейсон доїв. А тоді заплакав.

— Ще одне пхикало запхикало, — каже Ділсі.

— А він так щовечора — відколи бабуся занедужала, а його забрали від неї, — Кедді каже. — Таке пхинькало.

— Ось я розкажу про тебе! — Джейсон каже.

Він плаче.

— Ти вже й так розказав, — йому Кедді. — А більш тобі й немає чого розповісти.

— Ану всі спати! — каже Ділсі. Вона підійшла, поставила мене на підлогу й теплою ганчіркою витерла мені рот, руки. — Верше, проведи їх нагору чорним ходом, але щоб тихо. А ти, Джейсоне, перестань плакати!

— Ще ж не пора спати, — Кедді каже. — Ми ніколи не облягаємося так рано.

— А сьогодні ляжете раніше, — Ділсі каже. — Ваш тато звелів, щоб ви, як повечеряєте, зразу йшли спатки. Всі ж чули, як він це сказав?

— Тато сказав, щоб усі мене слухались, — Кедді каже.

— А я не слухатимусь тебе! — Джейсон їй.

— Ще й як слухатимешся, — обіцяє йому Кедді. — А зараз — ходім! Ви повинні все робити, як я вам скажу.

— Подбай, Верше, щоб була тиша, — Ділсі просить. — Усі ступайте тихо-тихо, чуєте?

— А чому саме цього вечора нам треба ступати так тихо-тихо? — питається Кедді.

— Мама ваша нездужає, — Ділсі каже. — Тож ідіть собі всі за Вершем.

— Я ж казав вам: то мама плакала! — каже Квентін. — Верш посадив мене на себе верхи й відчинив двері на веранду. Ми вийшли, й Верш зачинив двері. Темно. Я тільки відчуваю Вершеві плечі й запах. «Не галасуйте! — Ми ще не підемо нагору. — А містер Джейсон наказав усім зразу ж нагору. — Він звелів, щоб усі мене слухались. — А я тебе не слухатимусь. — Але він велів, щоб усі-всі мене слухались. І ти, Квентіне, щоб мене слухався». Я відчуваю Вершеву голову, чую всіх нас. «Правда ж, Верше? — Правда. — Ото й слухайтесь. Тож я кажу: зараз ми всі на хвильку вийдемо надвір. Ходім!» Верш відчинив двері, й ми вийшли.

Потім зійшли східцями на подвір’я.

— Краще відійдім далі, до Вершевої хатини, щоб ніхто нас не почув, — каже Кедді.

Верш поставив мене на землю, Кедді взяла мою руку, й ми подалися цегляною доріжкою.

— Ходімо! — каже Кедді. — Та жабка — ропуха — поплигала собі геть. Досі вже вона давно сидить на городі. Можливо, дорогою нам трапиться якась інша?

Ось Роскус, несе відра з молоком. Пішов собі. А Квентін не йде з нами. Так і лишився на кухонних східцях, сидить там. Ми йдемо до хатини, де Верш мешкає. Я люблю нюшити Вершеву хату. Там палає полум’я. Ті-Пі у сорочці внапуски присів навпочіпки перед вогнем — підкладає полінця, щоб краще горіло.

Потім я встав, Ті-Пі одягнув мене, й пішли ми до кухні, попоїли. Ділсі саме співала, а я розплакався, то вона й перестала.

— Ходи погуляй з ним, тільки від будинку чимдалі, — каже йому Ділсі.

— Нам туди не можна, — каже мені Ті-Пі.

Бавимося в річці-фосі.

— Отуди нам не можна, — мені Ті-Пі. — Ти ж чув, що матуся сказала: не можна.

В кухні Ділсі розспівалась, і я заплакав.

— Перестань, — мені Ті-Пі. — Ходімо далі. Хоч би й до повітки.

Біля хліва Роскус доїть. Однією рукою доїть і стогне. Якісь птахи сіли на двері хліва й дивляться на нього. Ось одна злетіла на підлогу та й ну їсти разом із коровами. Я дивлюсь, як Роскус доїть, а Ті-Пі годує Квіні та Принса. Одлучене теля загнали в саж. Воно тицяє мордою в дріт, мукає.

— Ті-Пі! — гукає Роскус. Ті-Пі обізвався з глибини хліва: «Зараз!» Фенсі виткнула голову зі стійла, бо Ті-Пі ще не погодував її. — Хутчій допорай там, — каже Роскус. — Доведеться тобі додоїти. Правиця моя вже геть не слухається мене.

Прийшов Ті-Пі, доїть.

— Чом ти не підеш до лікаря? — питається Ті-Пі.

— А лікар тут не поможе, — йому Роскус. — Місце тут у нас таке.

— Яке це — таке? — питається Ті-Пі.

— Лихе воно, це місце, — каже Роскус. — Ну, додоїв? То зачини те теля.

«Лихе воно, це місце», — сказав Роскус. Позад нього й Верша здіймалося полум’я, спадало, ковзало по його й Вершевому обличчях. Ось Ділсі вже поклала мене в ліжко. А воно має дух Ті-Пі. Мені сподобалося.

— Та що ти в цьому тямиш? — Роскусові Ділсі. — Тобі видіння яке було чи там знак, чи що?

— Нащо мені ті видіння-знаки? — їй Роскус. — Оно лежить у ліжку — чим тобі не знак? І хіба не минуло п’ятнадцяти років, відколи люди все це бачать?

— Хай і так, — йому Ділсі. — Але що тобі до того? Тебе ж, і твоїх, ніщо лихе не зачепило? Он Верш працює, Фроні ти видав заміж, а Ті-Пі підростає — підмінить тебе, коли гостець зовсім тебе скрутить.

— Двійко їхніх уже ж переставилось, — їй Роскус. — Третє на черзі. І я бачив призвістку, й ти бачила — все до того.

— Тої ночі я чув, як сова кричала, — каже Ті-Пі. — Насипав Денові їсти, так і пес не йде. Далі повітки — ну ніяк. І тільки споночіло, так і завив. Он і Верш чув.

— Та й не одне ж помре, — каже Ділсі. — Ти покажи мені того, хто не помре ніколи. Помилуй нас, Ісусе.

— Але ж не в самих тільки смертях річ, — їй Роскус.

— Знаю, знаю, куди ти гнеш, — йому Ділсі. — Назвеш ім’я — ото й буде тобі лихо, як воно розплачеться, а ти сиди з ним, нюні йому втирай.

— А хоч як крути — нема їм щастя на цій місцині, — їй Роскус. — Від самих його народин я це вкмітив, а вже як змінили йому ім’я, то й збагнув доконечно.

— Та помовч уже, — Ділсі йому. Вкрила мене всього краще. А ковдра має дух Ті-Пі. — Всі ви помовчте, дайте йому заснути.

— Що я бачив, те бачив: знак, — каже Роскус.

— Той знак, що небавом Ті-Пі муситиме робити всю твою роботу за тебе, — йому Ділсі. — Забери, Ті-Пі, його й Квентіна, хай побавляться з Ластером біля будинку, а Фроні понаглядає. А тоді піди підсоби своєму таткові.

Ось ми й кінчили їсти. Ті-Пі взяв Квентіну на руки, й пішли ми до хатини, де живе Ті-Пі. Ластер сидить на землі, грається. Ті-Пі зсадив Квентіну додолу, то й вона почала гратися в грязюці. У Ластера якісь шпульки, Квентіна видирає їх у нього, видерла. Ластер заплакав, прийшла Фроні й дала Ластерові бляшанку, бався, й тоді вже я забрав ті шпульки, а Квентіна б’ється, я плачу.

— Цить! — каже мені Фроні. — І не соромно тобі, здоровилу такому, в маленької лялі забирати цяці?

Забрала вона шпульки, оддала Квентіні.

— Зараз же перестань! — мені Фроні. — Замовкни, кажу тобі!

— Цить мені! — каже Фроні. — Каші березової — ось чого тобі треба дати. — Взяла Ластера й Квентіну на руки. — Ходім! — каже Фроні. Йдемо до повітки. Ті-Пі доїть корову. Роскус на ящику сидить.

— І що він там набаламутив? — питається Роскус.

— Хай побуде тут, коло тебе, — Фроні йому. — Знову цих малят кривдить. Цяці в них забирає. Ото побудь тут з Ті-Пі та й замовкни на хвильку.

— Видоюй чисто, — повчає Роскус. — Тієї зими довів молоду корову, що й молоко в неї пропало. Якщо й цю так задоїш, лишимося зовсім без молока.

Ділсі співає.

— Туди не потикайся, — мені Ті-Пі. — Ти ж знаєш: мамуся тебе туди не пускає.

А там співають.

— Ходім! — Ті-Пі мені. — Погуляємо з Квентіною та Ластером. Ходім!

Квентіна з Ластером бавляться в брудяці перед будиночком, де живе Ті-Пі. В оселі вогонь, то жбухне, то опаде, а перед вогнем Роскус чорною тінню сидить.

— От і третього забрав Пан Біг, — каже Роскус. — А я ж казав: так буде — ще позаторік говорив. Лихе воно, оце місце.

— То чо’ ти не переселився деінде? — йому Ділсі. Саме роздягала мене. — Он Верш — через ті твої теревені: «Лихе місце! Лихе місце!» — подався хлопець до Мемфіса. Чи ж цього тобі не задосить?

— То нехай усе лихо, яке тільки чигало на Верша, на цьому й скінчиться, — каже Роскус.

Тут увійшла Фроні.

— Усе попорали? — питається Ділсі.

— Ті-Пі закінчує, — каже Фроні. — А міс Келайн тебе кличе — Квентіну обкладати.

— Прийду, як тільки спроможусь, — каже Ділсі. — Наче не знає досі, що я ж не на крилах пурхаю.

— От і я тобі те самісіньке торочу, — їй Роскус. — Яке тут може бути щастя, коли не можна й згадувати імені рідної дитини?

— Та вгамуйся ти, — йому Ділсі. — Хочеш, щоб він знову законцертував?

— Ростити дитя, і щоб воно й не знало навіть, як звати його рідну маму, — бурчить Роскус.

— Не твоя то печаль, то й не суши собі цим голови, — йому Ділсі. — Я всіх їх повирощувала, то й цю дитину підійму якось. А зараз усі цитьте! Дайте йому хоч заснути.

— Імені не називати! — каже Фроні. — Наче він тямить, як кого звати.

— Ану скажи тільки! То й побачиш, тямить чи ні, — Ділсі каже. — Скажи це ім’я при ньому, як він спатиме — враз почує й прокинеться.

— Він куди більше тямить, ніж людям гадається, — каже Роскус. — Він усі три рази передчував, коли наставав їхній час, — мов отой пойнтер, незгірш. Тямить, і коли його остання година прийде, ото тільки слів не знає, щоб ними це висловити. І коли твоя прийде. Чи й моя.

— Мамо! А переклади Ластера від нього в інше ліжко, — каже Фроні. — А то цей хлопчина ще й Ластера нам зурочить.

— А бодай тя занімило! — каже Ділсі. — Розумнішого нічого не придумала? Знайшла, до кого дослухатися, — до Роскуса. Лягай, Бенджі.

Ділсі мене підштовхнула, то я й ліг — туди, де вже лежав і спав Ластер. Ділсі взяла продовгастий шмат дерева й поклала поміж Ластером і мною. — Лежи на своїй половині — на Ластерову тобі не можна, — каже вона. — Ластер маленький, а ти ж не хотів би завдати йому болю, правда?

— Туди ще не можна, — каже Ті-Пі. — Зачекай.

Ми визираємо з-за рогу будинку, дивимось, як від’їздять ридвани.

— Ось тепер можна, — каже Ті-Пі. — Підхопив Квентіну на руки, й ми побігли в кінець паркану, витріщаємось, як вони їдуть. — Он у тому його везуть, — каже Ті-Пі. — У тім, що з віконцями. Дивись. Ото він там лежить. Бачиш?

— Ходімо, — каже Ластер. — Я занесу цього м’ячика додому, щоб не загубився. Ні, паничу, тобі цього м’ячика не можна! Якщо дорослі побачать його в тебе, то скажуть, що ти його вкрав. Тож не рюмсай. Тобі його не можна. Та й нащо він тобі? Гуляти й м’ячати все одно не вмієш.

Фроні й Ті-Пі бавляться на землі біля ґанку. Ті-Пі напхав у пляшку світлячків.

— Як це вам дозволили ще погуляти? — питається Фроні.

— Там у нас гості, — Кедді каже. — І тато звелів, щоб сьогодні всі мене слухались. Ось чому і ти, й Ті-Пі маєте мене слухатись.

— А я тебе не слухатимусь, — їй Джейсон. — І Фроні з Ті-Пі теж не повинні тебе слухатись.

— А таки слухатимуться, якщо я їм накажу! — каже Кедді. — Ото тільки, можливо, я їм нічого й не наказуватиму.

— Ті-Пі нікого з вас не послухається, — їй Фроні. — А що, похорон уже розпочався?

— А що воно таке — похорон? — питається Джейсон.

— Чи ж мама тобі не наказувала їм не казати? — каже Верш.

— Похорон — це коли голосять, — пояснила Фроні. — На похороні в тітоньки Б’юли Клей два дні голосили.

В Ділсіній оселі голосять. То Ділсі голосить. Коли Ділсі заголосила, Ластер нам і каже: «Тихо!» — й ми принишкли, а тоді я заплакав, і Синій завив під ґанком. Потім Ділсі замовкла, то помовкли й ми.

— Та ні, — каже Кедді. — То в чорнюків таке буває. А в білих немає жодних похоронів.

— Фроні! Мама ж не веліла розказувати їм, — каже Верш.

— А що не веліла розказувати? — питається Кедді.

Ділсі голосила, і тоді, коли ми зачули, я й собі заплакав, а Синій завив під ґанком. «Ластере! — каже Фроні з вікна. — Одведи їх до повітки. Маю кухторити, а нічого ж не виходить через цей галас. І того пса забери. Всіх їх забери геть!»

«Не піду до повітки! — їй Ластер. — Бо ще дідусь приверзеться. Я бачив його вчора ввечері — махав мені руками з повітки».

— І чого б то їм не розповідати? — питається Фроні. — Білі теж помирають. Он ваша бабуся померла — хіба ж не так само, як і перша-ліпша чорнючка?

— То собаки помирають, — Кедді каже. — Та ще коні — он як Ненсі упала в канаву, й Роскус пристрелив її, й налетіли мишоїди, розклювали її до кісток.

Під місячним сяйвом кругляться кістки, випинаються з канави, де темна лоза, а канава чорна, так наче деякі плями позникали. А тоді й всі вони позникали, і стало темно, а коли я змовк, щоб ухопити повітря й заплакати знову, то почув маму, й чиюсь ходу, що швидко-швидко геть-геть, і розчув його запах. Тут кімната прийшла, але очі мені заплющились. І я не перестав. Чую той дух. Ті-Пі розщібає шпильку на постелі.

— Тихо! — каже він. — Тссссс…

Але ж я все чую той дух. Ті-Пі посадив мене на ліжку, швидко одягає.

— Тихо, Бенджі, — каже він. — Підемо до нас. Ти ж хочеш знову опинитися в нас, там Фроні. Тихо! Тссссс…

Зашнурував мені черевики, надягнув на голову мені шапку, й ми вийшли. У коридорі світло. А за коридором нам чути маму.

— Тихо-тихо, Бенджі, — каже Ті-Пі. — Ось ми вже й виходимо.

Відчинилися двері, й запах у ніс ударив, і виткнулася чиясь голова.

— Міг би ти вивести його з дому?

— Оце ж ми якраз і виходимо, — каже Ті-Пі. Ділсі вийшла нагору східцями.

— Тихо, Бенджі, — каже вона. — Тсссс! Одведи його до нас, Ті-Пі. Фроні йому постеле. І всі будьте біля нього, не відходьте. Тихо, Бенджі. Йди собі з Ті-Пі.

І пішла туди, де чути маму.

— Хай і переночує у вас.

Але це не тато. Двері зачинив, а я все одно чую той дух.

Спускаємося по східцях. Східці ведуть у пітьму, й Ті-Пі взяв мене за руку. Ось ми й вийшли з тієї пітьми у двері. На задвірку Ден сидить, виє.

— Він унюшив, — каже Ті-Пі. — То й ти так само це унюшив?

Сходимо з ґанку, по наших тінях.

— От забув надягти тобі куртку, — каже Ті-Пі. — Треба б! Але вертатися туди не стану.

Ден виє.

— Ану цить! — Ті-Пі йому. Наші з ним тіні рухаються, а Денова ні: тільки виє з ним разом.

— Ото як ти розревівся, — каже Ті-Пі. — Як тебе отакого до нас вести? Досі ти хоч не квакотів отак по-жаб’ячому. Та ходім!

Ідемо по доріжці цегляній, і тіні наші з нами ідуть. Повітка тхне свиньми. Усередині стоїть корова, жує до нас. А Ден виє.

— Таж ти всеньке місто на ноги підіймеш тим своїм ревищем, — каже Ті-Пі. — Як би тобі заткатись?

Понад річкою-фосою Ненсі пасеться. Підходимо, на воді місяць виблискує.

— Та ні, паночку, — каже Ті-Пі. — Це ще надто близько. Тут ми не зупинимось. Далі ходім. Ну, ти тільки глянь на себе: по пуп заросився. Ходім, он туди.

А Ден виє.

Зашурхотіла трава, відкрилася канава. Костомахи кругляться з тих чорних лоз.

— Ну ось, — Ті-Пі каже. — Реви-репетуй теперечки хоч на всю горлянку. Вся нічка твоя і двадцять акрів луки — твоє ревище якраз поміститься.

Ті-Пі заліг у канаві, а я сів, видивляюсь на костомахи, де ті хижі мишоїди пожирали Ненсі, а тоді вилітали з канави — чорні, та забарні, та важкі.

«Того разу, коли ми востаннє вешталися тут з тобою, монета ще була, — каже Ластер. — Я ж показував її тобі. А ти що, не бачив? Ось тутечки, на оцьому місці, я дістав її з кишені й показав тобі».

— То ти хочеш сказати, що й бабусю роздягнуть мишоїди? — питається Кедді. — Та ти здурів!

— Ти погань! — сказав Джейсон. І заплакав.

— Дурне ти, — каже Кедді. Джейсон плаче. Руки запхнув у кишені.

— Джейсон багачем стане, — каже Верш. — Усе за грошики тримається.

А Джейсон плаче.

— Ну от, довели дитя до плачу, — каже Кедді. — Перестань, Джейсоне. Як мишоїди можуть залізти туди, де лежить бабуся? Тато їх туди не пустить. Ось ти який малий, а й ти не дався б хижим птахам! Ну, не плач.

Джейсон перестав.

— А Фроні каже, що це похорон, — каже Джейсон.

— Та ні ж бо, — Кедді йому. — Це у нас вечірка. Нічогісінько ж та Фроні не тямить. Он він хоче світлячків потримати — дай йому, Ті-Пі!

Ті-Пі й дав мені пляшку зі світлячками.

— От ходімо навколо будинку та й загляньмо у вікно вітальні, — каже Кедді. — Отоді й повірите мені, бо моя правда.

— А я й так знаю, — каже Фроні. — Мені й зазирати нікуди не треба.

— То й потримай язика за зубами, Фроні, — каже Верш. — Бо мама дасть тобі доброго лупня.

— Ну, то й що ти знаєш? — питається Кедді.

— Що знаю, те й знаю, — каже Фроні.

— То ходім! — каже Кедді. — Обійдемо до чільної стіни.

Ми рушили.

— А чом не віддав світлячків Ті-Пі? — каже Фроні.

— Та хай ще трохи потішиться ними — можна, Ті-Пі? — каже Кедді. — Ми повернемо їх вам.

— Не ви ж їх ловили, — каже Фроні.

— А якщо я дозволю вам піти з нами, тоді можна йому ще потримати їх? — питається Кедді.

— Ніхто не велів мені й Ті-Пі слухатися тебе, — каже Фроні.

— А якщо я скажу, що вам не треба слухатися мене, тоді можна, щоб він ще потішився ними? — Кедді їй.

— Гаразд, — каже Фроні. — Ті-Пі! Хай він ще потішиться. А ми підемо подивимось, як вони там голосять.

— Та ніхто там не голосить, — Кедді їй. — Кажу ж тобі: там вечірка. Правда ж, Верше, вони не голосять?

— Та як нам знати, що вони там роблять, коли ми отут стовбичимо? — каже Верш.

— То й ходім, — каже Кедді. — Фроні й Ті-Пі можуть не слухатися мене. А решта всі — слухатись! Верше, ти б краще його підніс. Вже ж поночіє.

Верш посадив мене собі на плечі, й ми подалися в обхід кухні.

Коли ж ми виглянули з-за рогу, то побачили: їдуть алеєю до будинку два вогні. А Ті-Пі вернувся до льоху, відчинив двері.

«А знаєте, що там, унизу, бережеться? — питається Ті-Пі. — Содова! Я бачив, як містер Джейсон виносив звідтіля пляшки, в обох руках. Ану постривайте хвилинку!»

Ті-Пі пішов, зазирнув у двері кухні. А Ділсі йому: «Ну, чого сюди зазираєш? А де Бенджі?»

«Він тут, на подвір’ї», — каже Ті-Пі.

«Ото йди й стережи його, — Ділсі йому. — У дім не пускай».

«Гаразд, мем, — каже Ті-Пі. — А що, вже розпочалося?»

«Та йди собі й забавляй того хлопа, аби він нічого того не бачив, — каже Ділсі. — А я й без вас маю повні руки роботи».

З-під будинку виповзла змія. Джейсон сказав, що він не боїться змій, а Кедді сказала, що він їх таки боїться, а от вона — ні, а Верш сказав, що обоє вони їх бояться, ну а Кедді сказала: «Не галасуйте! Тато не велів!»

«Ну-ну, не треба розводити нюні, — каже Ті-Пі. — Хильни краще ось цієї саспрельки!»

Воно лоскоче мені носа, очі.

«Не питимеш? — мені Ті-Пі. — То оддай мені, я вип’ю! От так: рраз — і нема. А зараз нам треба ще на одну пляшчину розжитись, поки ніхто не заважає. Та помовч ти!»

Поставали ми під деревом, де вікно до вітальні. Верш зсадив мене в мокру траву. Холодно. У всіх вікнах світиться.

— Он за тим вікном бабуся, — каже Кедді. — Тепер вона всі дні хвора. Та коли видужає, ми справимо пікнік.

— Що я знаю, те знаю, — каже Фроні.

Дерева гудуть, трава шелестить.

— А поруч кімнатка, де ми хворіємо на кір, — розказує Кедді. — Фроні, а де ви з Ті-Пі хворієте на кір?

— Та де захворієм, там і хворіємо, — Фроні їй.

— Там іще не почалося, — каже Кедді.

«Ось зараз і розпочнуть, — каже Ті-Пі. — Ти постій отут-о, поки я принесу ящика, а з нього буде видно у вікно. Ось тільки цю саспрельку прикінчимо. Від неї в мене мов сова всередині загніздилася!»

Допили ми саспрелеву. Ті-Пі проштовхнув порожню пляшку крізь решітку під будинок і пішов геть. Я чую, що вони там роблять у вітальні, й пальцями вколупуюся в стіну. Ті-Пі тягне ящика. Упав, сміється. Лежить і сміється собі в траву. Встав, притягнув ящика під вікно. Щосили намагається не реготати.

— До смерті співати кортить! — каже Ті-Пі. — Ану вилізь на ящик та й подивись, чи там не почалося.

— Та ні, не почалося, бо музики ще не приїхали, — каже Кедді.

— І не буде жодних музик, — каже Фроні.

— А звідки ти знаєш? — питається Кедді.

— Що знаю, те й знаю, — каже Фроні.

— Та нічого ти не знаєш, — їй Кедді. Й підходить до дерева. — А підсади-но мене, Верше.

— Твій тато заборонив тобі лазити на те дерево, — їй Верш.

— Давно це було, то вже й неправда, — йому Кедді. — Він уже й забув про ті свої слова. А ще ж він звелів, щоб цього вечора всі мене слухались. Що, забули? Хіба не казав він такого?

— А я тебе не слухатимусь, — їй Джейсон. — І Фроні, й Ті-Пі теж не слухатимуться тебе.

— Підсади ж мене, Верше! — каже Кедді.

— Гаразд, — каже Верш. — Тобі лупня даватимуть, не мені.

Він підійшов, підсадив Кедді на дерево, на нижню гілляку. Ми побачили, які брудні в неї ззаду штанці. А потім ми вже й не бачили її. Тільки чули, як тріщить гілля.

— Містер Джейсон обіцяв одшмагати тебе, якщо зламаєш дерево, — каже Верш.

— І я все про неї розкажу, — каже Джейсон.

Ось дерево більше вже не хитається. Ми задивилися на вже спокійне гілля.

— То що ти там бачиш? — пошепки питається Фроні.

Я побачив їх. Потім я побачив Кедді, квіти в її косах, і вуаль таку довгу, мов вітер блискучий. Кедді Кедді…

— Цить! — каже Ті-Пі. — А то ще почують тебе! Злазь мерщій! — І тягне мене. Кедді… Я чіпляюся пальцями за стіну. Кедді… А Ті-Пі мене тягне. — Цить! — він мені. — Тихо! Сюди, хутко! — І тягне мене. Кедді… — Перестань, Бенджі. Чи ти хочеш, щоб вони тебе почули? Ще трохи… Ось ковтнем тієї саспрельки, а тоді й назад, туди, якщо ти припиниш своє те бги-бги. Краще прихопимо ще одну пляшечку, а то ще вдвох загорланимо. Скажемо: Ден видудлив! Містер Квентін завжди каже, який тямущий цей пес, то ми скажемо, що він уже й вино наловчився пити!

Місячне сяйво по східцях ковзь-ковзь у льох.

— А знаєш, чого мені хочеться? — каже Ті-Пі. — Аби сюди в льох завітав ведмідь! Знаєш, що я йому втну? Прямо підійду та й плюну в вічі! Ой дай пляшку — рота заткнути, а то зараз так і загорлаю!

Бух Ті-Пі. Впав і лежить. А тоді засміявся, а двері льоху та сяйво місячне стриб десь, і щось мене як ударить.

— Тихо ти! — мені Ті-Пі, а сміх так і пре з нього. — Боженьку, вони ж нас почують! Вставай! — мені Ті-Пі. — Давай, Бенджі, швиденько зводься на ноги! — А сам тільки борсається та сміється, а я пнуся підвестись. Східці льоху біжка нагору, в місячне сяйво, й Ті-Пі бух туди, нагору, в сяйво місячне, а я наскочив на паркан, а Ті-Пі підбігає за мною та тільки примовляє: «Тихо, тихо…» А тоді він бух у квіти, сміється, а я в ящик заскочив. Та коли я хотів вилізти на нього, ящик стриб геть та лулусь мене в потилицю, а з горла мені якийсь звук вирвався. Горло знову той самий звук видало, то я вже й не намагаюся встати, а горло знову той звук видавило, і я заплакав. Чую: Ті-Пі тягне мене, а горло знай мені квакає. Воно ніяк не могло переквакати, а я вже й не тямив, чи я ще плачу, чи вже й ні, й тут Ті-Пі бубух згори на мене, й регочеться, а горло мені все квакає, і тут Квентін коп Ті-Пі ногою, а Кедді обняла мене, і та блискуча її вуаль обняла, і я більше вже не чув духу дерев, то й заплакав.

«Бенджі, — каже Кедді, — Бенджі! Знов оповила мене руками, але я відійшов від неї. — Ти чого, Бенджі? — вона питається. — Через цього капелюшка? — Скинула капелюшка, знову підійшла, а я відійшов.

— Бенджі, — каже вона. — Чого ти, Бенджі? Що Кедді зробила такого нехорошого?

— Та не сподобалась йому та твоя пишна сукня, — Джейсон каже. — Здається тобі, ти така вже доросла, еге ж? Гадаєш, ти за всіх краща? Вичепурилась!

— Прикуси язичка, ти, підленька тварючко! — Кедді йому. — Чого ж ти плачеш, Бенджі?

— Думаєш, як тобі вже чотирнадцять, то вже й дорослá? — їй Джейсон. — Величаєшся, мов яка краля!

— Тихо, Бенджі, — каже Кедді. — А то ще маму розтривожиш. Перестань.

Але я не перестав. А коли вона відійшла, я за нею, вона стала на східцях, чекає, то й я став.

— Ну чого ти, Бенджі? — каже Кедді. — Скажи Кедді, й Кедді все виправить. Скажи тільки.

— Кендейсі! — покликала мама.

— Так, мамо, — обізвалася Кедді.

— Нащо ти його дратуєш? — мама питається. — Приведи його сюди.

Ми увійшли до маминої кімнати, лежить вона там, а на її лобі хвороба — мокрою ганчіркою.

— Що знову з тобою, Бенджаміне? — питається мама.

— Бенджі! — каже Кедді. І до мене, а я від неї.

— Це ти якось на нього подіяла, — каже мама. — Навіщо ти його чіпаєш, чом не даєш мені полежати спокійно? Дістань йому коробку та, будь ласкава, вийди, дай йому спокій.

Дістала Кедді коробку, поставила на підлогу, відкрила. В ній повно зірок. Я не ворушуся, то й вони тихі. А тільки ворухнусь — і вони враз заблискочуть, заграють іскрами. Я й перестав плакати.

А тоді чую: Кедді йде геть, то й знову заплакав.

— Бенджаміне, — мені мама. — Підійди-но сюди. — А я до дверей іду. — Я до тебе звертаюся, Бенджаміне! — ще сказала мама.

— Що це тут у вас? — питається тато. — Куди це ти посунув?

— Забери його вниз, Джейсоне, і хай там хтось побуде біля нього, — каже мама. — Ти ж знаєш, що я хвора, і все ж ти…

Ми вийшли, тато причинив двері.

— Ті-Пі! — гукнув він.

— Так, пане, — озвався Ті-Пі знизу.

— До тебе спускається Бенджі, — каже тато. — Побудь із Ті-Пі.

Я підійшов до дверей ванної. Чую: тече вода.

— Бенджі! — гукає Ті-Пі знизу.

А я чую воду, слухаю воду.

Ось я вже не чую води, й Кедді відчинила двері ванної.

— Ой, Бенджі! — каже вона. Дивиться на мене, я підійшов, і вона обняла мене. — Все ж таки ти знайшов Кедді, — каже вона. — Невже ти думав, що Кедді втекла десь?

Кедді пахла деревами.

Ми пішли до Кеддіної кімнати. Вона сіла перед дзеркалом. Потім перестала рухати руками й задивилася на мене.

— Ну що ж це ти, Бенджі? — каже вона. — Чому ти так? Не треба плакати. Кедді нікуди не тікає. Ось поглянь-но, — каже вона. Взяла ту пляшечку, вийняла корок і піднесла її мені під ніс. — Як гарно пахне! Понюхай! Хороший же запах!

Я пішов геть, і все плачу, а вона тримає ту пляшечку в руці й дивиться на мене.

— Ой, — мовила вона. Тоді поставила пляшечку, підійшла, обняла мене. — Ось через що ти так. І хотів би сказати Кедді, а не міг. І намагався сказати, але ж не міг, правда? Звісно, Кедді не буде більше напахчуватись. Авжеж, Кедді більш не напахчуватиметься. Ось почекай, хай я одягнусь.

Кедді одяглася, знову взяла ту пляшечку, й ми пішли до кухні.

— Ділсі! — гукає Кедді. — Тут Бенджі подарунок тобі несе! — Вона нахилилась і тиць ту пляшчину мені в руку. — А зараз передай її Ділсі!

Кедді підтримала мою руку, й Ділсі забрала пляшечку.

— Ну, чи ж ви таке бачили? — каже Ділсі. — Щоб оце моє дитятко та пахощі мені дарувало! Ти тільки глянь, Роскусе!

Кедді пахне, як дерева.

— А ми з Бенджі не любимо парфумів! — Кедді каже.

Вона пахне, як дерева.

— А зараз ось що, — каже Ділсі. — Ти вже великий виріс, пора спати самому в своєму ліжечку. Тобі вже тринадцять років! Такий великий — отож спатимеш тепер сам-один, у кімнаті дядечка Маврі, — мені Ділсі.

Дядечко Маврі хворіє. Око в нього недуже, та й рот теж. Верш поніс йому вечерю на таці.

— Маврі хвалиться, що застрелить того падлюку, — тато каже. — А я порадив йому: не кажи гоп, поки не перескочиш Патерсона.

Тато випив із чарки.

— Джейсоне! — мама йому.

— А кого застрелить, тату? — Квентін питається. — І за що дядечко Маврі хоче його застрелити?

— Бо той не розуміє жартиків дядечка Маврі, — каже тато.

— Джейсоне! — мама йому. — І як тільки в тебе язик повертається отаке казати? Невже ти сидітимеш та сміятимешся собі, коли дядечка Маврі застрелять із засідки?

— То хай він не тиняється там, де засідки бувають, — каже тато.

— Та кого ж йому треба підстрелити, тату? — допитується Квентін. — Кого хоче застрелити дядечко Маврі?

— А нікого, — каже тато. — Немає в мене пістолета.

Тут мама заплакала.

— Якщо ти дорікаєш Маврі своїм шматком хліба, то наберись мужності й скажи йому це в обличчя. А не висміюй позаочі, при дітях.

— Та ні, нічим таким я йому не дорікаю, — тато каже. — Навпаки, я захоплююся Маврі! Він просто неоціненний, бо так чудово укріплює в мені почуття расової переваги. Я не проміняв би Маврі навіть на пару баских скакунів. А знаєш чому, Квентіне?

— Ні, сер, не знаю, — каже Квентін.

— Et ego in Arcadia…^[2] От забув, як латиною «сіно», — каже тато. — Ну, не треба сердитись, — ще він каже. — То я так просто жартував. — Допив, поставив чарку, підійшов до мами й поклав руку їй на плече.

— Добрі мені жарти! — каже мама. — Мій родовід анічим не гірший твого. Ото тільки здоров’я у Маврі слабеньке.

— Авжеж, — каже тато. — Слабеньке здоров’я — то взагалі першопричина всякого життя. Недугою породжені, вигодовані тлінню, впадаємо в розпад. Верше!

— Так, сер, — обізвався Верш із-за мого стільця.

— Візьми-но карафу та й наповни її.

— І скажи Ділсі, хай відведе Бенджаміна нагору та обкладе, — каже мама.

— Ти вже великий хлоп, — каже Ділсі. — Кедді змучилася, поки спала біля тебе. Тож перестань рюмсати, а то ще не заснеш.

Кімната десь попливла, але я не перестав, то кімната й повернулася назад. І Ділсі знову прийшла, сіла на ліжко та й дивиться на мене.

— Таки не бажаєш бути хорошим хлопчиком і заспокоїтись? — Ділсі питається. — Ніяк не бажаєш? Ну, то постривай, одну хвилинку.

І пішла геть. І нікогісінько в дверях. Потім на порозі стала Кедді.

— Тссс! — каже Кедді. — Ось я, йду до тебе.

Я й перестав. Тут прийшла й Ділсі, відгорнула укривало, і Кедді лягла під укривало на ковдру. А купального свого халата не скинула.

— Ну, — каже вона. — То ось і я.

Ділсі принесла ще одну ковдру, вкрила Кедді, попідтикала з боків.

— Ще хвилина — й він утамується, — каже Ділсі. — Я не гаситиму світла у твоїй кімнаті.

— Добре, — Кеддіїй. Зручно примостила свою голову на подушці біля моєї голови. — На добраніч, Ділсі.

— Добраніч, золотко, — Ділсі їй. Кімната вся стала чорна. Кедді пахла деревами.

Задивилися ми вгору, на дерево, де там Кедді.

— І що вона там бачить, га, Верше? — Фроні пошепки.

— Тсссссс! — Кедді з дерева нам.

І тут Ділсі:

— Ану всі спати! — Вона з-за будинку вигулькнула. — Чого не пішли ви нагору східцями, як звелів вам тато, а прошнипились сюди поза моєю спиною? Де Кедді й Квентін?

— Я ж казав їй: не дерись на те дерево! — Джейсон каже. — От і розповім, яка вона.

— Хто-хто на те дерево? — перепитує Ділсі. Підійшла й дивиться вгору крізь листя. — Кедді! — гукає Ділсі. Знову загойдалося гілля.

— Ти, сатано! — їй Ділсі. — Ану злазь сюди!

— Тихо! — каже Кедді. — Чи ви не знаєте, що тато заборонив галасувати?

З листя виткнулися Кеддіні ноги. Ділсі дотяглася й зняла її з дерева.

— А твій розум де був? — каже Ділсі. — Чому ти дозволив їм прибейдати сюди?

— Та як я міг би її зупинити! — каже Верш.

— А всі ви чого тут опинилися? — допитується Ділсі. — Хто сказав вам іти до будинку?

— Це вона! — каже Фроні. — Вона звеліла нам прийти сюди.

— Та хто вам сказав таке, щоб ви її слухались? — каже Ділсі. — Ану марш додому, негайно!

Фроні й Ті-Пі йдуть геть. Їх нам не видно, але чути, як ідуть.

— Шалаєтеся тут серед ночі! — Ділсі нам. Узяла мене на руки, й пішли ми до кухні.

— Поза спиною моєю прослизнули! — дорікає Ділсі. — Хоч і знали: давно пора вже в ліжка.

— Тсссс, Ділсі, — каже Кедді. — Не говори так голосно. Тихіше треба.

— Ото ти сама помовч — то й буде тихо, — їй Ділсі. — А де ж Квентін?

— Він розізлився, бо всім їм звеліли слухатися мене цього вечора, — каже Кедді. — А ще він заніс десь пляшку з світлячками Ті-Пі.

— Обійдеться Ті-Пі без тих світлячків, — каже Ділсі. — Біжи, Верше, та розшукай Квентіна. Роскус бачив, як той чимчикував до повітки.

Верш іде геть. Не видно нам Верша.

— Нічого вони не роблять там, у вітальні, — каже Кедді. — Просто сидять на стільцях та дивляться.

— А ви що, допомогти їм хотіли? — питається Ділсі. Ось ми обходимо кухню.

«А ти куди це надумався? — мені Ластер. — Знову витріщатись, як ті б'ють м’ячика? Там ми вже перешукали. Ану ж, стривай хвильку. Ось тутечки зачекай, поки я збігаю додому по того м’ячика. Я дещо надумав».

У кухні темно. Дерева чорніють у небі. Ден перевальцем із-під ґанку й хап мене за щиколотку, трішки пожував. Я довкола кухні йду, де місяць світить. І Ден чалапає за мною, де місяць.

— Бенджі! — Ті-Пі гукає з будинку.

Розцвічене дерево біля вікна вітальні не почорніло, а товсті дерева вже чорні. Трава дзинчить під місячним сяйвом, а тінь моя по траві ступає.

— Агей, Бенджі! — гукає мене Ті-Пі, з будинку. — Де ти сховався? Ти все десь пропадаєш. Знаю я тебе.

Повернувся Ластер. «Постій, — каже. — Отут-о. Туди не ходи. Там, на гойдалці, міс Квентіна зі своїм кавалером. Осюдою іди. А тут, Бенджі, поверни назад!»

Темно під деревами. Ден туди не хоче. Лишився, де місяць. А тоді я роздивився гойдалку й заплакав.

«Геть звідтіля — сюди йди, Бенджі! — кличе Ластер. — А то міс Квентіна розлютиться».

На гойдалці спочатку їх було двоє, а тепер одне. Ось Кедді біліє в пітьмі, швидко підходить.

— Бенджі! — каже вона. — Як це ти з будинку втік? І де ж Верш?

Обхопила мене руками, і я замовк, хапаю її за сукню, хочу відтягти Кедді геть.

— Та що це ти, Бенджі? — вона мені. — Що з тобою? Ті-Пі! — гукає вона.

А той, що на гойдалці, підвівся, підійшов до нас, і я знову заплакав, тягну Кедді за сукню.

— Бенджі! — каже Кедді. — Це ж просто Чарлі! Ти ж знаєш Чарлі.

— А де той чорнюк, що його водить? — питається Чарлі. — Чого вони випускають його, щоб тинявся скрізь без нагляду?

— Тихо, Бенджі! — каже Кедді. — Іди собі, Чарлі. Бачиш, Бенджі тебе не вподобав.

Чарлі пішов собі, а я замовк. Тягну Кедді за сукню.

— Ну що ти, Бенджі? — Кедді мені. — Невже мені не можна посидіти отут, порозмовляти з Чарлі?

— Чорнюка того поклич! — каже Чарлі. Він знову повернувся. Я заплакав іще гучніш, і все тягну Кедді за сукню.

— Іди собі, Чарлі, — каже Кедді. А Чарлі підійшов, кладе свої руки на Кедді, а я ще дужче плачу. На весь голос.

— Ні, ні, — каже Кедді. — Ні! Ні!

— Він же нічого не скаже, — Чарлі їй. — Кедді!

— Чи ти здурів? — йому Кедді. Задихала часто-часто. — Але ж він бачить! Не треба. Пусти! — Кедді пручається. Обоє вони часто-часто дихають. — Прошу тебе, облиш! — Кедді пошепки.

— Прожени його, — Чарлі їй.

— Гаразд, — йому Кедді. — Тільки пусти!

— Правда, проженеш? — Чарлі допитується.

— Так, — каже Кедді. — Тільки пусти мене. — Чарлі пішов собі. — Не плач, — мені Кедді. — Він пішов. — Я й замовк. — Вона важко дихає, її груди здіймаються й опадають.

— Я мушу відвести його додому, — каже Кедді. Взяла мене за руку. — Я зараз повернусь, — прошепотіла вона.

— Постривай! — Чарлі їй. — Чорнюка поклич.

— Ні, — каже Кедді. — Я повернусь. Ходім, Бенджі!

— Кедді! — гучно шепоче Чарлі. Ми не зупиняємось. — Вернись — так буде краще! — Ми з Кедді біжка. — Кедді! — гукає Чарлі. Ми вибігли на місячне сяйво, мчимо до кухні.

— Кедді! — кричить Чарлі.

Ми з Кедді біжимо. По східцях вихопилися на ґанок, і Кедді присіла в тій пітьмі, обняла мене. Чую, як вона дихає, відчуваю, як її груди опадають на мої.

— Більш не буду, — каже Кедді. — Більш ніколи, Бенджі! Бенджі! — Й вона заплакала, і я плачу, й тримаємо одне одного в обіймах. — Не плач, — каже вона. — Не плач. Я більше не буду. — То я й перестав плакати, і ми зайшли до кухні, увімкнули світло, й Кедді взяла кухонне мило, миє собі рота під краном, міцно тре. Кедді пахне деревами.

«Скільки ще я маю тобі казати, щоб ти не пхався туди?» — каже Ластер. Ті, на гойдалці, підхопилися, так швидко. Квентіна поправляє зачіску. А в того краватка червона.

«Ох ти старий придурку пришелепкуватий! — каже Квентіна. — А про тебе я розкажу Ділсі, як ти навмисне його скрізь за мною водиш! Хай вона при мені дасть тобі доброго лупня».

— Та я ж і зупинити його не міг, — каже Ластер. — Ходи сюди, Бенджі.

— Міг, ще й як міг! — йому Квентіна. — От тільки не хотів. Удвох піддивлялись за мною. Чи це бабуся послала вас шпигувати, де я і що я? — Зіскочила з гойдалки. — Як не забереш його звідсіля цієї ж хвилини й не триматимеш десь далеко, я зроблю так, щоб Джейсон відшмагав тебе!

— Та я ж його не подужаю, — каже Ластер. — Спробуйте ви самі — може, у вас вийде?

— Заткайся! — йому Квентіна. — То ти забираєш його чи ні?

— Ну, та хай уже побуде, — каже той. А в нього краватка червона. І сонце на ній червоне. — А глянь-но сюди, Джеку! — Запалив сірника і в рот собі. Тоді вийняв того сірника з рота. А він усе ще горить. — Хочеш і собі спробувати отак? — мене питає. Я підійшов. — Роззяв рота! — мені каже. Я й роззявив. А Квентіна бах рукою по сірнику, й сірник відлетів.

— А хай тобі абищо, — каже Квентіна. — Чи ти хочеш, щоб він оце зараз розревівся? Чи сам не знаєш: як заведе, то вже на цілісінький день? Ось я наскаржуся Ділсі на вас!

І як майнула — тільки смута за нею лягла.

— Агей, крихітко! — він їй навздогін. — Агей! Вернись! Я не буду його дурляти.

А Квентіна біжить до будинку, не зупиняється. Ось звернула за кухню.

— І що ж це ти, Джеку, накоїв? — мені той. — Як тобі не а-я-яй!

— Та він не тямить, що ви йому кажете, — Ластер тому. — Глухе ж та ще й німе.

— Та ну! — чудується той. — І давно він отакий?

— Сьогодні вже тридцять літ, як отакий пристріт, — каже Ластер. — Отаке дурне і вродилося. А ви самі чи не з артистів, часом?

— А що? — той каже.

— Не згадаю, щоб бачив вас тут раніше, — Ластер каже.

— Ну то й що? — той йому.

— Та нічого, — каже Ластер. — Іду сьогодні на виставу.

Той дивиться на мене.

— А ви чи не той самий будете, хто на пилці витинає? — допитується Ластер.

— Заплатиш четвертака, то й дізнаєшся, — той йому. Знову на мене видивляється. — Отакий мав би взаперті сидіти, — каже. — І чого ти з ним сюди припхався?

— А з цим ви не до мене звертайтесь, — йому Ластер. — Бо я не годен дати йому ради. Власне, я припхався осюди, бо, думав, мо’, хоч тут відшукаю того четвертака, якого десь посіяв, а то за що куплю квитка на вечірню виставу? І здається мені, що таки не піду туди. Хоч сядь та й плач! — Ластер утопив очі в землю. — А мо’, у вас знайдеться зайвий четвертак, га? — питається Ластер.

— Ні, — відказує той, — не знайдеться.

— То я таки мушу знайти ту монету! — каже Ластер. А тоді шасть рукою до кишені. — Невже ж ви й м’ячика не забажаєте купити? — Ластер тому чужому.

— Що ще за м’ячик? — питається той.

— Для гольфу, — каже Ластер. — Всього за четвертак.

— Та нащо він мені? — той каже. — Що я з ним робитиму?

— Так я й знав, — каже Ластер. — Ходімо звідси, ти, довбешко осляча, — Ластер мені. — Ходім та й подивимось, як ганятимуть цього м’ячика. Ось, на. Не самою ж блекотою тобі гратися.

Ластер підхопив м’ячика й дав мені.

— І де ж це ти доп’яв? — питається той, підбігаючи за нами. А краватка його так і роз’ярілася на сонці.

— А отут-о під кущем, — каже Ластер. — Я спершу був подумав: то моя монета!

Той підійшов, узяв м’ячика.

— Не пхич, — мені Ластер. — Він тільки подивиться та й віддасть.

— «Аґнес»… «Мейбл»… «Беккі»… — прочитав той. Тоді на будинок задивився.

— Цить! — мені Ластер. — Ось зараз і віддасть.

Той віддав мені, я й замовк.

— А хто приходив до неї вчора ввечері на побачення? — питається той.

— Та чи я знаю? — Ластер йому. — Вони тут щовечора огинаються, хай-но їй пощастить спуститися по он тому дереву. А мені воно треба — стежити за ними?

— А щоб мене дідьки взяли, якщо один із них не лишив по собі сліду, — каже той. Ще на будинок подивився. А тоді відійшов і влігся в гамаку. — Вшивайтесь! — каже. — Не виводьте мене.

— То й ходім, — Ластер мені. — Наколобродив ти, що й казати. Але міс Квентіна вже, либонь, усе там розказала про тебе.

Подалися ми до паркану, зазираємо поміж кучеряві квіти, де їх не так густо. Ластер нишпорить попід кожною травинкою.

— Ось тутечки вона ж лежала, — каже він. Бачу, як тріпоче прапорець та як сонце косує на широку луку.

— Вони прийдуть сюди незабаром, — каже Ластер. — Ні, не ці — ці вже йдуть геть. Ти краще допоможи мені шукати.

Поплуганили попід парканом.

— Цить! — мені Ластер. — Не припру ж я їх тобі сюди силоміць, якщо вони самі не йдуть. Ти тільки постривай. Одну лиш хвилинку — то й припхаються тобі якісь. Оно, глянь туди! Уже й вискочили.

Я йду попід парканом, до хвіртки, де проходять школярки зі своїми ранцями.

— Агей, Бенджі! — гукає Ластер. — Катай назад, сюди!

«Ну яке тобі пуття з того, що ти стовбичиш тут і видивляєшся крізь хвіртку на дорогу? — Ті-Пі мені. — Адже міс Кедді далеко від нас заїхала. Все: заміж вийшла та й покинула тебе. Тож ніц тобі не поможе, якщо отак триматимешся за хвіртку та плакатимеш. Вона ж тебе не почує!»

«А чого йому треба, Ті-Пі? — допитується мама. — Ти б побавився з ним, аби тільки він замовк».

«Таж йому тільки й кортить, що до воріт та видивлятися на дорогу», — пояснює їй Ті-Пі.

«Ну, ніяк йому цього не можна! — мама каже. — Дощ іде! Тобі тільки треба позабавляти його, щоб він заспокоївся. Перестань, Бенджаміне!»

«А ніщо в світі його не втихомирить, — їй Ті-Пі. — Гадається йому, як він постоїть отак під хвірткою, то й міс Кедді повернеться».

«Які дурниці!» — каже мама.

Мені чути, як вони розмовляють. Я вийшов за двері, то вже їх і не чути, і йду до хвіртки, де з ранцями школярки проходять. Подивилися на мене та й відвернулись, зашвидкували геть. Я хотів їм сказати, а вони ж не зупиняються, і я йду попід парканом, і вимовити хочу, а вони все швидше геть. А тоді вже й побігли, а в мене паркан скінчився, далі мені вже йти нікуди, і я тримаюсь за паркан, дивлюся їм услід і знай вимовити силкуюсь.

— Послухай, Бенджі! — Ті-Пі мені. — І чого це ти на дорогу прешся? Хочеш, щоб Ділсі березової каші дала тобі?

— І яке тобі пуття з того, що пхинькаєш та мукаєш крізь паркан? — знов мені Ті-Пі. — Он діток налякав. Глянь, на той бік перебігли, од тебе тікаючи.

«І як це він вислизнув на вулицю? — допитується тато. — Невже ти, Джейсоне, не взяв хвіртку на засувку, як заходив?»

«Звісно ж, я замкнув, — йому Джейсон. — Чи ви не знаєте, що в мене досить на це тями? Чи гадаєте, ніби мені хотілося, щоб щось подібне скоїлося? Бог свідок: кепські в нашій родині справи. Я ж так і знав: тут жди біди! Ну вже тепер ви, гадаю, відішлете його в Джексон. Якщо тільки містер Берджес не пристрелить його швидше».

«Помовч!» — йому тато.

«Я так і знав, весь час!» — сказав Джейсон.

Я до хвіртки, а вона не замикана, то я й припав до неї, в тій сутіні. Я не плакав, щосили тримався, аби не плакати, й тільки видивлявся на дівчат, як вони минали мене в сутіні. Я не плакав.

— Оце ж він!

Вони зупинилися.

— Він не зможе вийти на вулицю. Та й не чіпає нікого. Ходім!

— А мені страшно! Я боюсь! Краще на той бік перейду.

А я не плачу.

— Та не будь таким страхопудиськом! Ходім!

І вони рушили далі в тій сутіні. Я не плакав, тільки за хвіртку тримався. Ось вони йдуть повільніше.

— Я боюсь…

— Він тебе не зачепить. Я тут щодня проходжу. Він тільки пробігає в кінець паркана.

Дівчата підійшли. Я відчинив хвіртку, й вони остовпіли, обертаючись. Я хочу вимовити й хап її, як його вимовити, а вона заверещала, а я все силкуюсь вимовити, і яскраві плями вже й перестають, і як би мені геть звідсіль. Хочу змахнути це з обличчя, а тут знову попливли яскраві. Подалися на гору, звідки воно й падало, а мені хоча б заплакати, як би його. Та ось я вдих зробив, а видихнути, аби заплакати, не можу, і як його не покотитися згори, й таки покотився — просто у вихор яскравих плям.

«Глянь сюди, пришелепку! — Ластер мені. — Ось, підходять. Та перестань уже завивати й землю слиною заливати!»

Ті до прапорця. Він його висмикнув, і вони вдарили, й тоді увіткнув назад прапорця.

— Містере! — гукнув Ластер.

Той обернувся.

— Що тобі? — питається.

— Купите м’ячика для гольфу? — Ластер йому.

— А покажи! — той каже. І підійшов, а Ластер подав йому м’ячика в щілину.

— І де ж це ти доп’яв? — той допитується.

— Знайшов, — йому Ластер.

— Знаю, — той каже. — Де ти знайшов. У чужій торбинці для гольфу!

— Он там, у себе на подвір’ї я його знайшов! — каже Ластер. — За четвертака віддам.

— Чужого м’ячика продати хочеш? — каже той.

— Я знайшов його, тож він мій! — Ластер йому.

— Ну, то знайди собі ще такого, — той каже. Поклав собі в кишеню й відходить.

— Мені на виставу, на квиток треба, — каже Ластер.

— Авжеж, — той каже. Вийшов на рівне. — Відійди, Кедді, — каже він. Зробив удар.

— Ось що я тобі скажу, — Ластер мені. — Немає гравців — ти ревеш, вони прийшли — ревеш знову. І чи не міг би ти перепочити? Гадаєш, я не стомився слухати твоє бекання цілий день? І блекоту свою десь посіяв. Ось, на! — Підняв із землі, подає мені квіточку. — Але тобі вже свіженьку треба — цю геть вим’яв.

Це ми стоїмо під парканом, дивимося на них.

— Із тим білим ні до чого не домовишся, — каже Ластер. — Ти ж бачив, як він забрав мого м’ячика.

Ті йдуть геть. А ми попід парканом. Дійшли до саду — далі йти нікуди. Я припав до паркану, видивляюсь поміж квіти. Гравці пішли геть.

— Ну, й що ще ти надумав оплакати? — до мене Ластер. — Помовч ліпше. Це мені плакати випадає, а не тобі. Ось, на! Чом не бережеш своєї травички, губиш її? А тоді плачеш за нею — не наплачешся. — Подає мені квіточку. — А зараз куди преш оце?

Наші тіні лежать на траві. Лежать-лежать, а до дерев прудкіше за нас. Моя перша добулася туди. Тоді й ми опинилися під деревами, а тіні наші зникли. Там у пляшці квітка. Я й свою туди увіткнув, до пари тій.

— Чи ж ти, хлопче, не доріс? — Ластер мені. — Чи давно вже й переріс? А досі бавишся, туляєш дві квіточки в пляшку. Ось помре міс Келайн, то знаєш, куди тебе запхнуть? А в Джексон — де ти й мав би бути. Так містер Джейсон каже. Отам ти хоч цілий день тримайся за ґрати й пускай слину — в дурці, де всі придурки. Якраз те, що тобі й треба.

Ластер мах рукою — і вибив квіти з пляшки.

— Отаке й тобі в Джексоні буде, хай-но заревеш там!

Я хочу підняти квіти, а їх підхопив Ластер, і вони десь поділися. Я заплакав.

— Ану пореви! — під’юджує мене Ластер. — Ще дужче! Але ж тобі треба за чимсь плакати? Ну, то ось тобі причина: Кедді! — прошепотів він. — Кедді! Отепер розревися по-справжньому! Кедді!

— Ластере! — з кухні гукає Ділсі.

Квіти повернулися: знову в пляшці.

— Тихо! — мені Ластер. — Ось твої квіточки. Бачиш? Знову в пляшці, як і спочатку були. А зараз — цить мені!

— Гей, Ластере! — вже гучніше кличе Ділсі.

— Так, мем, — каже Ластер. — Уже йдемо! А все через тебе, що так розійшовся. Вставай-но!

Сіп мене за руку, я підвівся. Вийшли ми з-під дерев. А тіні наші пропали.

— Цить мені! — наказує Ластер. — Он, бачиш, сусіди повитріщалися на тебе. Тихо!

— Приведи його до мене, — каже Ділсі. Зійшла на подвір’я по сходинках.

— І чим ти допік йому цим разом? — питається вона.

— Та де — нічим я йому не допік, — Ластер їй. — Просто він завівся, от і все.

— Ой ні, — не вірить вона йому. — Чимсь ти йому та дозолив. Де ви з ним ходили?

— Он там, під тими кедрами, — каже Ластер.

— Квентіну до сліз довели, — дорікає Ділсі. — Нащо ти пускаєш його туди, де вона з кавалером? Чи не знаєш, як вона не любить, щоб він заважав їй?

— Могла б і більше часу свого йому вділяти, — каже Ластер. — Не мені ж він доводиться дядечком, а їй.

— Не доводь мене своїм зухвальством, хлопче-чорнюче! — йому Ділсі.

— Та нічогісінько ж я йому й не зробив, — їй Ластер. — Грався він, грався, а тоді як розпасіюється! Ні сіло ні впало.

— А ти що, хіба не копирсав його могилок? — доскіпується Ділсі.

— Та не чіпав я тих його могилок! — їй Ластер.

— Ну, ти мені не вибріхуйся, хлопче, — Ділсі йому. Тут ми всі вийшли на ґанок, а тоді зайшли до кухні. Ділсі відкрила дверцята плити, поставила перед нею стільця, і я сів. Перестав плакати.

«І навіщо вам треба було її хвилювати? — каже Ділсі. — Навіщо ти його туди пустила?»

«Та він собі тільки тихо на вогонь дивився, — каже Кедді. — А мама вчила його відгукуватись на його нове ім’я. Ніхто не хотів доводити її до плачу».

«Та знаю, знаю, що не хотіли, — Ділсі каже. — А мені хоч розірвись на два кінці дому: тут із ним панькайся, там їй догоджай. Ви тільки нічого тут мого не чіпайте. Нічогісінько — аж поки я вернуся».

— І не соромно тобі дражнити його? — каже Ділсі. І ставить торт на стіл.

— Та не дражнив я його! — Ластер їй. — Він бавився тією пляшчиною, повною собачих квіточок, і раптом, ні сіло ні впало, як розреветься! Ото ви й почули його.

— Скажи ще, що ти не чіпав його квіточок, — йому Ділсі.

— Та не чіпав я ні його могилок, ні квіточок, — їй Ластер. — Потрібні вони мені! Я тільки того свого четвертака шукав.

— Наче ти й справді його загубив, — Ділсі йому. Вона запалила свічки на торті. Декотрі з них такі тонюсінькі. А інші — куці й товсті, шматочки однієї великої свічки, яку покраяли на частини. — Чи ж не казала я тобі: заховай?! Чи ти хочеш, щоб я ще одну випросила для тебе у Фроні?

— Бенджі чи не Бенджі, а я таки маю піти на ту виставу, — каже Ластер. — Що, як день з ним проморочився, то й вечір маю на нього потратити?

— А на те й приставлено тебе до нього, щоб ти виконував його забаганки, хлопче-чорнюче, — йому Ділсі. — Добре це собі затям!

— Та я ж завжди це роблю, — каже Ластер. — Що йому забагнеться, те й виконую. Хіба ні, Бенджі?

— Ну то й далі все виконуй! — йому Ділсі. — А не доводь його, щоб ревів на весь будинок, дошкуляючи міс Келайн. Ану ліпше накидайтеся на цей торт, призволяйтесь, поки не прийшов Джейсон. Ще мені такого бракувало, щоб він насипався на мене — за торт, який я купила на власні гроші. Як його й спекти отут, коли він полічить кожне яєчко, котре потрапляє до цієї кухні. А ти гляди мені: не дражнися з ним, якщо хочеш піти сьогодні на виставу!

Ділсі вийшла.

— Де тобі хоча б одну свічку загасити! — каже мені Ластер. — Ось подивись, як я дмухну на них! — Нахилився, щоки роздув. Дмух — і свічок не стало. Я плачу. — Ну-ну, не треба! — мені Ластер. — Глянь-но, як у плиті вогонь стрибає, поки я тортика накраю.

Чую, як годинник цок-цок, а ще чую Кедді в себе за спиною, а ще дощ по даху чую. «Все ллє та й ллє, — Кедді каже. — Ненавиджу дощ. Ненавиджу все на світі». А тоді голова її лягла мені на коліна, й Кедді заплакала, обіймаючи мене, і я й собі заплакав. Потім я знову задивився на вогонь, і знову попливли яскраві-гладенькі тіні. Чую годинник, і дах, і Кедді.

Я з’їв трохи торта. З’явилася Ластерова рука й взяла ще шматок. Чую, як він жує. Дивлюсь на вогонь.

Тут мені через плече простяглася довга дротина. То вона до дверцят, і вогонь десь подівся. Я заплакав.

— Ну, й чого ти оце завив? — Ластер мені. — Ось глянь! — і знову з’явився вогонь. Я замовк. — Сидів би ти собі, та на вогонь дивився нищечком, як мамуся наказала. Так де там! — дорікає мені Ластер. — І не соромно тобі? Ось. Бери ще шматок.

— А допіру чим ти йому тут дошкуляв? — питає його Ділсі. — Ну ніяк не даси йому спокою.

— Та я ж якраз і старався, щоб він нишкував та не турбував міс Келайн, — Ластер їй. — А він чогось знову сам собі й завівся.

— Знаю, від кого те «сам собі», — каже Ділсі. — Хай-но повернеться Верш, то я попрохаю його, щоб дав тобі доброго лупня. Ти з самого рання напрошуєшся. Цілісінький день. До струмка водив його?

— Та ні, ма, — Ластер їй. — Ми до самого вечора з подвір’я нікуди, як ти й веліла.

Рука його потяглася по новий шматок. А Ділсі лясь його по руці.

— Ще раз простягнеш руку — я її так оцим ножакою й відрубаю! — каже Ділсі. — Він тут, либонь, і жодного шматочка не покуштував.

— Ще й як покуштував! — їй Ластер. — Він уже ум’яв удвічі більше за мене. Спитай його, хай він сам скаже.

— Простягни тільки ще раз руку, — йому Ділсі. — То й ноги простягнеш!

«Авжеж, — Ділсі каже. — Відтепер моя черга поплакати. Тільки подумайте: щоб я ще й над Маврі трошки поплакала!»

«Тепер його звати Бенджі», — сказала Кедді.

«А нащо оновляти ім’я? — каже Ділсі. — Хіба його давнє, природжене ім’я зносилося чи що?»

«Бенджамін — це з Біблії», — каже Кедді. — Воно й личить йому краще, ніж Маврі».

«Чому краще личить?» — допитується Ділсі.

«Мама каже, що так воно краще», — Кедді їй.

«Ох! — зітхнула Ділсі. — Та не допоможе ж воно йому, те нове ім’я. А старе не зашкодить. Міняти імена — добра не буде. Скільки я пам’ятаю, мене звали Ділсі, й таким воно, ім’я моє Ділсі, й лишиться, навіть коли вже всі давно мене й забудуть».

«А як же воно лишиться, коли тебе всі забудуть, га, Ділсі?» — допитується Кедді.

«Воно, дорогенька, в Книзі лишиться, — каже Ділсі. — Там воно записане».

«І ти б його вичитала звідти?» — допитується Кедді.

«А не мені ж його й вичитувати, — каже Ділсі. — За мене вичитають. А мені тільки відгукнутися треба: «Я тут!»

Знов через моє плече довга дротина до дверцят простяглася, й вогню не стало. Я заплакав.

Ділсі б’ється з Ластером.

— Оце ж я тебе й піймала! — кричить Ділсі. — Точно бачила твою витівку! — Витягла Ластера з кутка, трясе його. — То ось воно яке — оте твоє «ні сіло ні впало»! Ось зачекай, хай твій татусь приїде. Коли б мені оце та молода сила, що в юні літа була, я б тобі оті твої вуха й повідривала! Ось замкну тебе в льоху на цілий вечір — ото й буде тобі твоя вистава! А таки замкну…

— Ой, бабусю! — проситься Ластер. — Ой, бабусю!

А я тиць рукою туди, де вогонь був допіру.

— Одтягни його! — кричить Ділсі. — Обпечеться!

Рука мені відсмикнулась, я її в рот собі, а тут і Ділсі мене схопила. Коли я замовкав, то все ще чув годинника. Ділсі потяглася рукою назад та лусь Ластера по голові. Мій голос раз у раз гучно-гучно.

— Соду сюди! — каже Ділсі. — Вийняла мені руку з рота. Тут мій голос як заголосить, а рука так і поривається назад, у рот, а Ділсі її не відпускає. Ой голошу! А Ділсі поливає мені руку рідкою содою.

— Там у комірчині ганчірка на цвяху, одірви шмат! — вона Ластерові. — Ну-ну, не плач. Ти ж не хочеш, щоб твоя мамуся знов розхворілася від твого плачу? Краще туди, на вогонь дивись. — Відчинила дверцята плити. Я дивлюсь на вогонь, але рука не перестає мені, і я так само. Руці так хочеться знову потрапити мені в рот, але Ділсі міцно тримає.

Обв’язала мені руку ганчіркою. А мама каже:

— І що тут з ним знову? Не дадуть і похворіти спокійно. Мало двох дорослих негрів, щоб його доглянути, то ще й я повинна встати з ліжка, прийти до нього…

— Уже все з ним гаразд, — каже Ділсі. — Зараз і заспокоїться. Просто обпік трохи руку.

— Двоє дорослих негрів, а не можуть погуляти з ним надворі, аби він не репетував у будинку, — мама каже. — Це ви навмисне довели його, бо знаєте, яка я хвора. — Вона підійшла, стала біля мене. — Припини! — мені каже. — Цієї ж хвилини припини! А ти що, пригощала його цим пирогом?

— Це я купила, — каже Ділсі. — В цьому торті немає борошна з Джейсонової комори. Справила день народження йому.

— Ти що, отруїти його надумала цим дешевим крамничним тортом? — каже мама. — Не інакше! Ох, чи ж матиму я коли бодай хвилину спокою?

— Ви йдіть собі нагору до себе та й ляжте, — Ділсі їй. — За хвилину рука йому й переболить, і він перестане. Ходімо, ляжте.

— Мені піти геть і залишити його тут, щоб ви ще якось зробили йому боляче? — мама каже. — Як можу я там спокійно влежати, коли він тут на пуп береться? Бенджаміне! Негайно замовкни мені.

— А куди з ним подітись? — каже Ділсі. — Не стало того обійстя, що було раніше. Тож на луг більш не поведеш його, і на подвір’ї не триматимеш, де всі сусіди видивляються, як він плаче.

— Знаю, знаю, — каже мама. — У всьому я винна. Незабаром і мене не стане, то й тобі, і Джейсонові полегшає.

Мама заплакала.

— Ну не треба, не плачте, — Ділсі їй, — а то знову розхворієтесь. Ходімо нагору та й ляжете. А його я відішлю з Ластером у кабінет, хай там побавляться, поки я зварю йому вечерю.

Пішли Ділсі з мамою.

— Перестань, — Ластер мені. — Тишком-нишком… А то ще й другу руку тобі обпечу. Вже ж воно й не болить тобі. Перестань.

— Ось, на, — Ділсі мені. — Та й перестань плакати. — Дала мені того капця, то я й замовк. — Іди з ним до кабінету, — вона Ластерові. — І хай я знову почую його ревище — своїми руками тебе одшмагаю.

Пішли ми до кабінету. Ластер увімкнув світло. Вікна чорні стали, а на стіну вискочила та пляма, висока та чорна, і я підійшов, поторкав її. Схоже на двері, але ж не двері воно.

Позад мене з’явився вогонь, і я підійшов до вогню та й сів на підлогу, тримаючи того капця. Ось вогонь виріс. Доріс до подушечки на маминому кріслі.

— Тихо побудь, — каже мені Ластер. — Невже не можеш хоч хвильку тихо посидіти? Ось я для тебе вогонь запалив, а ти й глянути не хочеш.

«Тепер тебе звати Бенджі, — каже Кедді. Чуєш? Бен-джі, Бен-джі».

«Не кажи йому цього, — говорить мама. — Підійди з ним до мене».

Кедді схопила мене попідручки, підняла.

«Встань, Мав… чи то Бенджі!» — сказала вона.

«Не смій отак його носити, — каже мама. — Взяти за ручку й підвести до мами — невже й на це кебети не маєш?»

«Та я й далеко можу його піднести, — каже Кедді. — Можна, я на руках винесу його нагору, Ділсі?»

«Ти що, малечо! — каже Ділсі. — Таж ти й блохи не піднімеш. Ідіть тишком-нишком, як велів містер Джейсон».

Нагорі, куди східці привели, є світло. Там тато стоїть, без камізельки. Саме його обличчя мов просило тиші. Кедді пошепки запитала:

— Мама розхворілась?

Верш опустив мене на підлогу, й ми пішли до маминої кімнати. Там вогонь — виростає та й падає на стінах. І в дзеркалі також вогонь. Чую дух хвороби. Вона скрутилася у мами на лобі, шматою білою. Мамині коси на подушці. Вогонь до них не дістає, а на руці виблискує, аж персні підскакують.

— Підійдім! — каже Кедді. — І ти побажаєш мамі на добраніч.

Ми підходимо до ліжка. Вогонь із дзеркала втік. Тато підвівся з ліжка, підняв мене до мами, й вона поклала руку мені на голову.

— Котра це година? — питається мама. А очі її заплющені.

— За десять хвилин сьома, — відповідає тато.

— Це ще зарано обкладати його, — каже мама. — Він знову підхопиться на світанні, а я ще одного такого дня, як сьогодні, вже й не переживу.

— Ну-ну, не треба, — їй тато. Доторкнувся до маминого обличчя.

— Я ж знаю, що я тільки тягар для тебе, — мама йому. — Та незабаром я вже й відійду, і ти зітхнеш вільніше, позбувшись такої докуки, як оце я.

— Ну годі вже, — тато їй. — Я зійду з ним униз, на хвильку. — Взяв мене на руки. — Ходімо, старенький, побудемо трохи внизу. Тільки тихесенько, бо Квентін якраз гризе науку.

Кедді підійшла, нахилилася над ліжком, і мамина рука опинилася там, де відблиски вогню. А її персні скік на Кеддіну спину.

«Нездужає мама, — тато каже. — Ділсі вас обкладе. А де Квентін?»

«Верш пішов по нього», — Ділсі каже.

Тато стоїть і дивиться, як ми проходимо. Чути мамин голос, у її кімнаті. Кедді мені: «Тсс!» Джейсон усе ще йде нагору східцями. Руки в кишенях.

— Цього вечора всі будьте особливо чемні, — тато просить. — Щоб ніякого мені галасу! А то ще розтривожите маму.

— Ми тихенько, — обіцяє йому Кедді. — І ти, Джейсоне, ступай тихесенько, — сказала вона.

Ми йдемо навшпиньки.

Ми чули дах. А ще я бачив вогонь у дзеркалі. Кедді знову підхопила мене, підняла.

— Ходім, піднесу тебе до мами, — вона мені. — А тоді й повернемося до вогню. Тільки не плач.

— Кендейсі! — до неї мама.

— Тихо, Бенджі! — мені Кедді. — Мама кличе тебе на хвилинку. Ти ж бо хороший хлопчик. А потім, Бенджі, ми з тобою назад.

Опустила мене на підлогу. Не плачу.

— Мамо, нехай він тут посидить, — каже Кедді. — Надивиться на вогонь, а тоді вже можете й сказати йому.

— Кендейсі, — мама до неї. Кедді нахилилася, підняла мене. Ми похитнулись. — Кендейсі! — знову мама.

— Тихо! — мені Кедді. — Тобі й зараз вогонь видно. Не плач.

— Давай його сюди, — каже мама. — Тільки не підіймай, не тягай його! Більш так не роби. Ще хребта собі підвередиш. Жінки в нашім роду завжди пишалися своєю поставою. А то, чого доброго, ще згорбатієш, мов яка праля.

— Та не дуже він і важкий, — каже Кедді. — Я й на руках його піднесу.

— Ну, а я тобі це забороняю! — їй мама. — П’ятирічну дитину на руках тягати. Ні-ні. Тільки не на коліна мені. На підлогу постав його.

— Якби ви його обняли, то він би й уговкався, — каже Кедді. — Тсс! — мені. — Зараз і побіжимо до вогню. Ось, глянь: подушечка твоя на кріслі! Бачиш?

— Та досить, Кендейсі, — їй мама.

— Хай подивиться на вогник, то й перестане, — Кедді їй. — Трішечки підійміться, і я витягну її. Ось вона, Бенджі, дивись!

Дивлюся на подушечку та вже й не плачу.

— Надто ви вже потураєте йому, — каже мама. — Ти й татусь твій. Не бажаєте усвідомити, що наслідки цього всім тягарем своїм на мене зляжуть. Геть так само й бабуся була розбестила Джейсона, то два роки довелося нам відучувати його. А вже ж на Бенджаміна — де ті в мене сили!

— Та не потерпайте ви так за нього, — їй Кедді. — Я люблю доглядати його. Правда, Бенджі?

— Кендейсі! — мама їй. — Чи ж я не заборонила тобі перекручувати його ім’я? З мене вже й того досить, що твій тато затявся звати тебе тією дурною прикладкою, а Бенджаміна перекручувати не дозволю. Здрібнені імена вульгарні. Сам тільки простолюд ними користується. Бенджаміне! — так мама до мене.

— На мене дивись! — каже мені мама.

— Бенджаміне! — знов до мене. Взяла моє обличчя в руки, обернула до себе.

— Бенджаміне, — каже мама. — Та забери цю подушку, Кендейсі.

— Він заплаче, — Кедді їй.

— Сказала тобі забрати подушку, то й забери! — мама їй. — Треба навчити його слухатись.

Подушечка й зникла.

— Тихо, Бенджі! — каже Кедді.

— Відійди від нього — сядь он там! — їй мама. — Бенджаміне! — Тримає моє обличчя близько до свого. — Перестань, — каже. — Замовкни!

Але я не замовк, і мама пригорнула мене та й заплакала. І я плачу. Повернулася подушечка. Кедді підняла її над маминою головою, підклала, притягла маму за плече, то мама злягла в крісло та й плаче в ту червоно-жовту подушечку.

— Мамо, не плачте, — просить Кедді. — Ідіть собі нагору та й лягайте в ліжко, а то ще гірше розхворієтесь. А я піду покличу Ділсі. — Підвела мене до вогню. Дивлюсь, як плавно пливуть яскраві плями. Чути вогонь і дах.

Тато взяв мене на руки. Він пропах дощем.

— То як воно, Бенджі? — питає мене тато. — Сьогодні ти був хорошим хлопчиком?

Кедді й Джейсон б’ються в дзеркалі.

— Гей, Кедді! — гукає тато.

А ті б’ються. Джейсон заплакав.

— Кедді! — кличе тато. Джейсон плаче. Він уже не б’ється, але ми бачимо: Кедді й далі б’ється в дзеркалі, й тато поставив мене на підлогу, ввійшов у дзеркало й собі в бійку. Підняв Кедді з підлоги. А вона відбивається. Джейсон на підлозі, лежить і плаче. Тримає ножиці в руці. А тато тримає Кедді.

— Він усі Бенджіні ляльки почикрижив, — каже Кедді. — Ось я його самого почикрижу.

— Кендейсі! — їй тато.

— Так, його! — Кедді каже. — Почикрижу!

Кедді виборсується. А тато її не відпускає. То вона ногами коп, коп Джейсона. Той відкотився в куток, зник із дзеркала. Тато поніс Кедді до вогню. В дзеркалі не лишилося нікого. Тільки вогонь ще там. От ніби вогонь у дверях горить.

— Ну ж бо, припини, — каже тато. — Чи ти хочеш довести маму, щоб вона ще дужче розхворілася там, у своїй кімнаті?

Кедді й припинила.

— Він усі ляльки покраяв — усі, що ми з Мав… із Бенджі наробили з паперу, — каже Кедді. — Назбиток порізав!

— Неправда! Я не назбиток! — Джейсон кричить. Він уже сидить і все ще плаче. — Я не знав, що то його ляльки. Я подумав: якісь старі папірчики.

— Ще й як ти все знав, — йому Кедді. — Ти просто назбит…

— Тихо, — каже тато. — Тихо, Джейсоне, — каже він.

— Я тобі завтра інших нароблю, — мені каже Кедді. — Багато-багато ляльок наробимо. А ось і подушечка твоя!

Увійшов Джейсон.

«І скільки ще я маю тобі казати: цить?!» — Ластер говорить.

«Що тут за шум учинився?» — питається Джейсон.

— То він просто сам себе доводить і виводить, — каже Ластер. — Отак-о цілісінький день.

— То хай би й поплакав та й перестав би! — каже Джейсон. — Якщо ти не годен заспокоїти його, то веди до кухні. Не можемо ж ми всі, як матінка, позамикатися від нього по кімнатах.

— Бабуся не веліла водити його до кухні, поки вона не скухторить вечері, — каже Ластер.

— Ну то потіш його якось, аби було лихо тихо, — каже Джейсон. — Чи ж я на те на роботі цілісінький день гарую, аби прийти не додому, а в якусь божевільню?

Газету розгорнув, читає.

«Дивись собі у вогонь, і в дзеркало, та й на подушечку поглядай, — Кедді каже. — Не треба тобі чекати аж до вечері — ось вона, перед тобою, подушечка твоя!» І ми чули дах. А ще чули Джейсона, як він плаче — не наплачеться за стіною.

Ділсі й каже:

— Сідайте, Джейсоне, вечеряти! А ти тут не кривдив Бенджі?

— Та що ви, бабусю!

— А Квентіна де? — питає Ділсі. — Її вечеря доходить якраз.

— Не знаю, ба, — Ластер їй. — Я її не бачив.

Ділсі вийшла.

— Квентіно! — гукає вона в коридорі. — Квентіно! Вечеря готова!

Ми чуємо дах. І від Квентіна дощем тхне.

«А що Джейсон накоїв?» — питає Квентін.

«Усі Бенджіні ляльки почикрижив», — каже Кедді.

«Мама веліла казати не «Бенджі», а «Бенджамін», — каже Квентін. Сів на килим біля нас. «І коли вже той дощ пересядеться? — говорить він. — Нікуди не поткнешся через негоду».

«А ти бився з кимсь! — каже Кедді. — Скажеш, ні?»

«Та трішки потузявся тільки», — Квентін їй.

«Нічого собі «трішки»! — каже Кедді. — Татові будуть витрішки».

«А мені начхати, — каже Квентін. — От дощ — це біда! Весь світ мені затулив».

Квентіна з порога:

— Що, Ділсі кликала мене вечеряти?

— Так, мем, — їй Ластер. Джейсон подивився на Квентіну. Тоді знову втупився у свою газету. Квентіна увійшла.

— Казала бабуся, зараз і подасть, — їй Ластер.

Квентіна у мамине крісло скік. Тут Ластер обізвався:

— Містере Джейсоне!

— Ну? — Джейсон йому.

— Чи не дасте мені двадцять п’ять центів? — каже Ластер.

— Нащо тобі? — питає Джейсон.

— На вечірню виставу, сьогодні, — каже Ластер.

— Чув я, Ділсі хотіла позичити четвертак у Фроні, тобі на квиток, — каже Джейсон.

— Взяти вона взяла… — каже Ластер. — Тільки ж я загубив монету. Ми з Бенджі цілий день шукали скрізь того четвертака. От хоч у Бенджі спитайте.

— Ото в Бенджі й позич, — йому Джейсон. — Мені моя копійка тяжкою працею дається.

Джейсон читає газету. Квентіна у вогонь дивиться. А вогонь і в очах її, і на губах. Весь рот червоний.

— То ж він сам до гамака попхався, а я його не пускав, — каже Ластер.

— Заткайся! — Квентіна йому. Джейсон на неї зирк.

— Ти забула, що я обіцяв зробити, якщо знову побачу тебе з тим типом із ятки? — він Квентіні. А вона все у вогонь дивиться. — Чула, що я тобі кажу? — допитується Джейсон.

— Чула, — каже Квентіна. — То вже й зробили б, чом ні?

— Не турбуйся, зроблю, — Джейсон їй.

— Я не турбуюсь, — йому Квентіна.

Джейсон знову зачитався.

Я чую дах. Тато нахилився, придивляється до Квентіна.

«Привіт! — каже він. — То хто ж кого?»

— А ніхто, — каже Квентін. — Нас розборонили. Вчителі.

— І з ким же це ти? — питає тато. — Якщо не секрет.

— Усе по-чесному було, — каже Квентін. — Він не менший мене.

— Це вже непогано, — каже тато. — А ти можеш зізнатися, через що ви побилися?

— Та так, нізащо, — йому Квентін. — Він сказав, що підкладе їй жабу в стіл, а вона, мовляв, не дасть йому прочухана, побоїться.

— Отакої! — каже тато. — Вона. А тоді що ж?

— Так, сер, — каже Квентін. — А тоді я щось ніби йому як уріжу.

Нам чути і дах, і вогонь, і сопіння якесь за дверми.

— А де б він доп’яв ту жабу в листопаді? — питає тато.

— Не знаю, сер, — йому Квентін.

Нам їх чути.

— Джейсоне! — каже тато. І ми чуємо Джейсона.

— Джейсоне! — знову тато. — Заходь сюди та більш не сопи там.

Нам чути і дах, і вогонь, і Джейсона.

— Перестань! — тато йому. — А то ще прочухана дам.

Тато підняв Джейсона, посадив у крісло поруч себе.

Джейсон хлип та хлип. Нам чути вогонь і дах. Джейсон хлипнув гучніш.

— Тільки спробуй ще хоч разок! — тато йому. Нам чути вогонь і дах.

«Ну, то й гаразд, — каже Ділсі. — А зараз усі заходьте — вечеряти!»

Верш пахне дощем. А ще — псами. Нам чути вогонь і дах.

Чути, як швидко-швидко йде Кедді. Тато й мама дивляться на відчинені двері. Кедді пройшла далі, швидко минула двері. Не зазирнула. Швидко пройшла.

— Кендейсі! — покликала мама. Кедді зупинилась.

— Так, мамо, — сказала.

— Не треба, Керолайн, — каже тато.

— Підійди сюди, — каже мама.

— Не треба, Керолайн, — каже тато. — Дай їй спокій.

Кедді підійшла до дверей, стала на порозі, дивиться на тата й маму. Потім зирк на мене й зразу ж відвела погляд. Я заплакав. Крик вирвався мені з рота, я підхопився. Кедді увійшла, стала спиною до стіни й все дивиться на мене. Плачучи, кинувся я до неї, а вона притулилася спиною до стіни, і я побачив її очі й заплакав ще гіркішими сльозами, тягну її за сукню. Вона виставила руки проти мене, а я все тягну. Очі її тікають від мене.

Верш сказав: «Відтепер твоє ім’я — Бенджамін. А знаєш, навіщо тобі ім’я поміняли? Та щоб тебе синьоясним зробити! Бабуся каже, давно колись хтось із твоїх прадідів був теж змінив ім’я одному негрові, й зробився той проповідником, а тоді як придивляться до нього, а в нього ясна сині! Хоча до того були в нього такі, як у всіх. А хай-но котра вагітна жінка подивиться йому в вічі, коли місяць-повня, то й дитя у неї вродиться з синіми яснами. І вже коли по двору тому гасав добрий десяток синьоясних діточок, якось-то вечірком проповідник той не повернувся додому. Знайшли згодом мисливці у лісі лиш кістяка обгризеного — ото й все, що від нього лишилося. А хто його згамав, угадаєш? Та ті ж його дітки, що з яснами синіми!»

Ось ми в коридорі. Кедді все дивиться на мене. Рукою рота собі затуляє, а очі ж її я бачу й плачу! Вийшли східцями нагору. Знову стала, тиснеться до стіни та все на мене дивиться, а я плачу, то вона далі, й я, плачучи, за нею, і вона знову припадає до стіни та на мене дивиться. Ось відчинила двері до своєї кімнати, а я таки тягну її за сукню, і дійшли ми до ванної, а вона притулилася до дверей і дивиться на мене. Тоді затулила обличчя рукою, а я, все плачучи, штовхаю її…

«І що ти йому там робиш? — питається Джейсон. — Чом не даси йому спокій?»

«Та я ж його й пальцем не зачепив, — каже Ластер. — Він сьогодні цілісінький день отак-о. Лупня доброго йому треба дати».

«У Джексон треба його запроторити! — каже Квентіна. — Таж неможливо жити в цій божевільні!»

«Якщо вам, юна панянко, тут не подобається, то йдіть собі десь-інде!» — Джейсон їй.

«Саме це я й збираюся зробити, — йому Квентіна. — Не турбуйтесь».

Верш сказав:

— Посунься трохи назад, дай ноги обсушити. — Відсунув мене від вогню. — І не зчиняй тут ревища. Тобі й звідтіля видно. Тільки й справ у тебе, що на вогонь дивитися. Не доводиться ж тобі помокнути під дощем, як оце мені привелося. Ти й не здогадуєшся, яким щасливцем уродився. — І простягся горілиць перед вогнем.

— А знаєш, чому тобі змінили ім’я? — каже Верш. — Наша бабуся каже, що твоя мама горда аж занадто, їй соромно через тебе.

— Та посидь іще там, дай ноги обсушу, — Верш мені. — А то знаєш, що я зроблю? Заспокою ремінцем по сраці.

Ми чули вогонь, і дах, і Верша.

Верш як підскочить, і ноги від вогню забрав. А тато йому:

— Та все гаразд, Верше.

— А можна, я його погодую сьогодні? — каже Кедді. — Коли Верш годує його, то він, бува, й заплаче.

— Занеси цю тацю нагору, до міс Келайн, — каже Ділсі. — І хутенько назад — погодувати Бенджі.

— Ти що, не хочеш, щоб Кедді погодувала тебе? — допитується Кедді.

«І неодмінно треба йому ще й того старого брудного капця на стіл викласти! — каже Квентіна. — Чом не годувати його в кухні? Сидіти з ним разом за столом — усе одно, що їсти зі свинею зкорита!»

«Не подобається тобі, як ми харчуємось, то й не сідай разом з нами за стіл!» — їй Джейсон.

Від Роскуса пара хмарою. Він перед плитою сидить. Дверцята духівки відчинені, Роскус засунув туди свої ноги. Пара й від моєї миски. Кедді так легко ложку мені в рот. А в мисці на стінці щербинка чорніє.

«Ну-ну, не сердься, — каже Ділсі. — Він більш не дозолятиме тобі».

Ось суп опустився нижче тієї щербинки. А ось уже миска й порожня. Випарувався суп.

— Який він голодний цього вечора, — каже Кедді. Миска знову переді мною. І щербинки не видно. А це вже й видно! — Наче з голодного краю сьогодні, — каже Кедді. — Гляньте-но, скільки ум’яв!

«І ще б не бути йому голодним! — каже Квентіна. — Коли всі ви підсилаєте його, щоб шпигував за мною. Ох, ненавиджу цей дім! Утечу звідси!»

Роскус каже:

— Обліжнúй дощ, на цілу ніч.

«Ну ти знай тікаєш та й тікаєш, але все недалечко, аби не пропустити ні обіду, ні вечері», — каже Джейсон.

«А ось побачите — ще й як утечу!» — каже Квентіна.

— Лишенько, і як же я сю ніч переживу? — бідкається Ділсі. — Так мене в кульші схопило, що я вже ледве й шкандибаю. А полазити цілий вечір туди-сюди, вгору-вниз!

«Ну, цим ти мене не подивуєш, — каже Джейсон. — Та й нічим — хоч би що ти там накоїла».

Квентіна кидь серветку на стіл.

«Та помовчте, Джейсоне! — каже Ділсі. Підійшла, обняла Квентіну за плечі. — Сідай, голубонько, — Ділсі їй. — І не сором йому чужою виною тобі дорікати».

— А що вона, знов губи розпустила у своїй кімнаті? — Роскус питається.

— Помовч! — йому Ділсі.

Квентіна відіпхнула Ділсі. На Джейсона витріщилась. Губи в неї такі червоні. Все на Джейсона дивиться, а тоді підняла свою склянку з водою та й замахнулася нею. Ділсі ту її руку впіймала. Вовтузяться. Склянка брязь об стіл, на скалки, вода розлилася по стільниці. Квентіна біжить геть.

— Знову мама розхворілася, — каже Кедді.

— Воно й не дивно, — каже Ділсі. — Така негода хоч кого звалить. Та коли вже ти натопчеш того свого гарбузика, хлопче?

«Клятий, клятий! — бурмоче Квентіна. — Проклятий!» Нам чути, як вона тупоче по східцях. Ідемо до кабінету.

Кедді мені подушечку дала, то мені можна дивитися і на подушечку, і в дзеркало, й на вогонь.

— Тільки не здіймати галасу! Там Квентін сидить над уроками, — сказав тато. — А що ти там робиш, Джейсоне?

— Нічого, — йому Джейсон.

— То підійди сюди й тут не роби отого свого «нічого», — йому тато.

Виходить Джейсон із кутка.

— А що ти там жуєш? — питає тато.

— Він знову папір жує! — каже Кедді.

— Ще ближче підійди, Джейсоне, — тато йому.

А Джейсон швиргиць те своє у вогонь. Папір засичав, розгорнувся, чорніє. А це вже посірів. Потім і нічого не лишилося. Кедді, тато й Джейсон сидять у маминому кріслі. Джейсон мружить припухлі очі, а губами ворушить, мов що смакує. Кеддіна голова у тата на плечі. Коси її, мов вогонь, і в очах цятинки вогню, то я йти, а тато й мене посадив у крісло, а Кедді обняла мене. Вона деревами пахне.

Вона деревами пахне. В кутку темно, а вікно мені видно. Присів я там навпочіпки, капця того тримаю. Очам моїм капця не видно, але видно рукам, і я чую, як поночіє, і руки мої капця бачать, а сам себе я не бачу, тільки руки мої капця бачать, і я сиджу отак навпочіпки та й слухаю, як поночіє.

«Ось ти де! — каже Ластер. — Глянь, що я маю!» Показує мені монету. «А вгадай, хто мені дав її? Міс Квентіна дала! Я так і знав, що все одно піду на виставу. А ти чого тут ховаєшся? Я вже хотів надвір іти, там тебе шукати; думав, ти на задвірки вислизнув. Що, мало за сьогодні настогнався-напхинькався, то ще сюди забився, аби ще й тут помурмотіти, слину попускати? Ходім, обкладу тебе, аби прибігти туди ще до початку вистави. Не маю я сьогодні на тебе часу, не можу весь вечір на тебе змарнувати. Тільки перші сурми в них засурмлять, так я й полетів туди!»

Прийшли ми не в дитячу.

— Тут ми тільки кором коріємо, — каже Кедді. — А чом не можна сю ніч у дитячій?

— От ніби не однаково вам, де спати, — бурчить Ділсі. Зачинила двері, сіла мене роздягнути. Джейсон заплакав. — Цить мені! — йому Ділсі.

— Я з бабусею хочу спати, — пхиче Джейсон.

— Хвора вона, — каже Кедді. — Хай видужає, то й спатимеш собі з нею. Правда, Ділсі?

— Цить, не плач! — Ділсі Джейсонові. То він і замовк.

— Уже ж тут і нічні сорочки наші, й все, — каже Кедді. — Це що, нас переселили сюди?

— Ото й надягайте їх хутенько, — Ділсі нам. — Порозщібай ґудзички Джейсонові.

Кедді розщібає, а Джейсон знову плаче.

— Ой, різочки хочеш! — йому Ділсі. То Джейсон і замовк.

«Квентіно!» — кличе мама в коридорі.

«Що?» — обізвалась за стіною Квентіна. Чути, як мама ключем замикає двері. Зазирнула в наші двері, увійшла, нахилилася над ліжечком, мене в лоб поцілувала.

«Коли обкладеш Бенджаміна, піди спитай Ділсі, чи не тяжко буде їй наготувати мені грілку, — каже мама. — Скажи їй, якщо їй це тяжко буде, то я і без грілки обійдуся. Скажи їй, що я просто хочу знати».

«Добре, мем, — відповів Ластер. — Ну, хутчій — скидай штанці!»

Увійшли Квентін і Верш. Квентін одвертається.

— Чого ти плачеш? — питає його Кедді.

— Тихо! — Ділсі нам. — Хутчій роздягайтеся, всі! А ти, Верше, можеш уже йти додому.

Ось я й роздягнутий, і дивлюся на себе та й плачу. «Цить! — цитькає на мене Ластер. — Не шукай своїх лахів, бо повтікали вони. А як не замовкнеш, то більш не влаштуємо тобі іменин!» Надягає на мене халата. Я замовк, а Ластер зненацька став, обернувся до вікна. Підійшов до вікна, виглянув надвір. Повернувся, бере мене за руку. «Глянь, як вона злазить, — каже мені Ластер. — Тільки мовчок!» Підійшли до вікна, дивимось, а з Квентініного вікна щось вилізло й на дерево шусть. Ми бачили, як загойдалося гілля вгорі, а тоді внизу. Потім те щось на землю злізло, йде геть по траві. А ось його вже й не видно. «А зараз у ліжко! — мені Ластер. — Чуєш: засурмили? Лягай хутенько, поки не дав копняка!»

Ліжок двоє. На те ліг Квентін. Обличчям до стіни повернувся. Ділсі кладе до нього ще й Джейсона. Кедді скинула сукню.

— Ти тільки глянь на свої панталончики! — Ділсі їй. — Щастя ще твоє, що не побачила їх мама.

— А я вже сказав про неї, — похвалився Джейсон.

— Щоб ти та змовчав! — каже Ділсі.

— І що, погладили тебе по голівці за це? — питає Кедді. — Брехло!

— Та вже ж і не відшмагали! — каже Джейсон.

— Чого ж ти ще не перевдяглася в нічну сорочку? — питає Ділсі. Підійшла, допомогла Кедді скинути ліфчика й штанці. — Ай-яй, тільки глянь сама на себе! — Ділсі їй. Скрутила штанці, витирає ними у Кедді ззаду. — От так заросилася — наскрізь! А купання сьогодні не буде. Ось! — Надягла на Кедді сорочину, й Кедді залізла в ліжко, а Ділсі пішла до дверей, підняла руку загасити світло. — І щоб мені повна тиша була! — Ділсі нам.

— Гаразд, — каже Кедді. — Сьогодні мама не прийде побажати на добраніч — отже, всі й надалі повинні мене слухатись!

— Авжеж, — каже Ділсі. — Засинайте вже.

— Мама нездужає, — каже Кедді. — Вони з бабусею обидві хворі.

— Тихо! — каже Ділсі. — Спіть!

Кімната вся враз чорна стала, крім дверей. А це вже й двері чорні. Кедді мені: «Тссс, Маврі!» Й поклала руку на мене. І я тихо лежу. Чути нас. І темряву чути.

Та ось темрява одійшла — тато дивиться на нас. Подивився на Квентіна і Джейсона, тоді підійшов, поцілував Кедді й поклав руку мені на голову.

— Дуже розхворілася мама? — питає Кедді.

— Та ні, — їй тато. — Пильнуватимеш, щоб Маврі не скотився?

— Ага, — йому Кедді.

Тато пішов до дверей, а тоді подивився на нас знову. Тоді повернулася темрява, а він стоїть чорний на порозі, а оце вже й двері знову стали чорні. Кедді мене тримає, і мені чути й нас, і пітьму, ще й запах якийсь я вчув. Ось я розгледів вікна, там дерева шемрають. Та ось і пітьма вся пішла гладенькими, яскравими плямами, як завжди, й навіть коли Кедді каже, що я спав.

2 червня 1910 року

Коли тінь від віконної поперечки лягла на фіранки, це було десь між сьомою та восьмою годинами, а тоді я знову опинився в часі й почув цокання годинника. Дідів то годинник, а як батько передавав його мені, то присмачив цю свою дію такими словесами: «Дарую тобі, Квентіне, сей мавзолей усіх надій та бажань, і не позбавлене болісної доречності те, що ти користуватимешся цим годинником, осягаючи reducto absurdum^[3] загальнолюдського досвіду, здатне задовольнити твої власні потреби ніскілечки не ліпше, ніж задовольняло воно потреби твоїх діда-прадіда. Дарую тобі його не на те, аби ти міг пам’ятати час, а на те, щоб ти міг хоч подеколи забувати про нього на якусь часинку й не витрачати весь свій запал на спроби підкорити його собі. Адже в такому двобої людині годі перемогти, — сказав він. — Бо ж тут і до бою не станеш. Це округле бойовисько лиш відкриває людині очі на безум її та відчай, ну, а звитяга тут — то лиш ілюзія для любомудрів та дурнів».

Стоїть годинник, притулений до коробки з комірцями, а я лежу собі та й слухаю його. Себто його чую. Навряд чи хто інший став би уважно наслухати ходу годинника. Бо ж це ні до чого. Можна надовго забутися під те «цок-цок», а тоді в одну мить хронометричне цокання вибудує тобі в цілій ще досі голові всю довжелезну вервечку дедалі меншого параду нерозчутих твоїх секунд. Вервечку, схожу на довгий-самітний промінь, на котрому, як казав батько, можна добачити Ісусову ходу. Та ще й предоброго святого Франциска, що називав Смерть Маленькою Сестричкою, дарма що сам він якраз і не мав жодної сестри.

Чую: за стіною Шрів рипнув пружинами ліжкового матраца, а тоді зашурхотіли по підлозі його капці. Я підвівся, підійшов до столика, ковзнув рукою до годинника, поклав його циферблатом донизу й знову ліг. Але тінь від віконної поперечки лишилася, а я саме за нею навчився визначати час мало не до хвилини, й довелося повернутися до неї спиною, і зразу ж засвербіли на потилиці ті очі, якими тварини тішилися раніше, коли ще повзали потилицею догори. Казав же батько: саме з пустопорожніми звичками й найтяжче боротися. А ще казав, що Христоса не розіп’яли — то його стерло нанівець крихітне поцокування годинникових трибочків. І сестрички воно не мало.

Отож тільки-но усвідомив я, що не бачу того циферблата, як мені нестерпно закортіло поглянути, а котра ж там година. Батько каже, буцім оця постійна цікавість до розташування стрілок на будь-котрому окремо взятому циферблаті є простим свідченням того, що твій мозок працює. Щось на взір пітніння — так каже татусь. Ну, то й гаразд, я скажу. Хай покортить. Довго-довго…

Коли б хоч захмарило, то я міг би задивитися у вікно, обмірковуючи його слова про пустопорожні звички. І про те, що їм приємно поведеться там, у Нью-Лондоні, якщо отака година протримається. А чого б і ні? Місяць наречених, глас, що прорік: Вона випурхнула з дзеркала, з гущі духмянощів. Ружі-троянди. Містер і місіс Джейсон Ричмонд Компсон сповіщають про одруження їхньої… Троянди. Не непорочності на взір дерену, молочаю. Я сказав: я скоїв кровозмішення, Отче, я сказав. Ружі. Лукаві та безжурні. Як походиш рік до Гарварду, але при цьому не побуваєш на веслувальних перегонах, то тобі зобов’язані повернути плату за навчання. А ти віддай ті кошти Джейсонові. Подаруй Джейсонові рік Гарварду.

Шрів постав на порозі, надягаючи комірця, рум’яно поблискуючи окулярами, от ніби як умивався, то й їх умив.

— Хочеш цей день прогуляти?

— А що, вже аж так пізно?

Він видобув свого годинника, подивився.

— За дві хвилини дзвінок.

— А я й не знав, що вже така пізнота! — Шрів усе ще дивиться на годинника, округляє губи. — Тоді мушу поквапитися. Більше пропускати мені ну ніяк не можна. Декан на тому тижні остеріг… — Нарешті він запхнув того годинника до кишені. А я набрав води в рот.

— То нацуплюй штанці — й ристю! — сказав мені Шрів. І вийшов.

Я підхопився, заметушився та все прислухаюсь, що там він за стіною робить. Ось він вийшов у нашу спільну кімнату, до дверей прямує.

— Ти ще не готовий?

— Ні ще. Ти біжи. Я дожену.

Вийшов Шрів. Двері захряснулись. Хода далі й далі коридором. І тоді я знову вчув годинника свого. Перестав метушитись, підійшов до вікна, розсунув фіранки та й задивився, як вони мчать на молитву — все ті ж самі, й все та ж сама ловитва рукавів піджачних на льоту, й підручники ті ж самі, й незащебнуті комірці — мчать-проминають, мов скіпки в повінь, — і Споуд тут-таки, з усіма ними. Він Шріва мужем моїм узиває. Ах, облиш ти Квентіна, Шрів Споуду, кому яке діло, коли йому стає кебети не уганяти за тими брудними повійками. У нас на Півдні хлопці соромляться бути незайманцями. Хлопчаки. І чоловіки. Всі про це брешуть, аж забріхуються. А це тому, що для жінок воно менше важить, сказав батько. І додав, що цнота, незайманість — це чоловіча, а не жіноча вигадка. Каже: це як смерть — стан, у якому небіжчик лишив інших. А я йому: але ж віра в це анічогісінько не важить. А він мені: оце ж і є найсумніше хоч би й у чому, не тільки сама незайманість. А я йому кажу: ну то хай би я, а не вона, не був незайманий. А він мені: ось чому й це сумно, бо навіть змінювати хоч би й що на світі не варто клопоту. А Шрів: коли йому стає кебети не уганяти за тими брудними повійками. А я йому: а була в тебе хоч коли сестра? Була? Була?

І Споуд поміж них — мов черепаха в алеї сухого листу, що його несе вітер: комір піджака піднятий, все та ж сама непоквапна хода-похода. Він старшокурсник, із Південної Кароліни. Клуб його пишається тим, що ще ні разу Споуд не бігав біжка на молитву й жодного ще разу не прибув туди вчасно, й жодного разу, за чотири роки, не пропустив занять, а ще ж ні разу не з’явився ні туди, ні сюди в сорочці та шкарпетках. Десь о десятій він зазвичай завітає до Томпсонового кафетерію, візьме свої дві чашки кави, сяде, дістане з кишені шкарпетки, роззується й надягне їх, поки прочахає йому кава. А вже десь опівдні можна побачити на ньому й сорочку з комірцем — усе, як у людей. Інші знай обганяють його, та він ніколи й нізащо не прискорить ходи. Хвилька — і видимий чотирикут спорожнів.

Навкіс через сонячний потік шугнув горобець, сів на підвіконня й задер голівку, споглядаючи мене. Очко в нього кругленьке таке та лискуче. Поспостерігав мене одним очком, потім голівкою круть! — і вже другим дивиться, а горлечко ж тріпоче, всякий пульс переганяючи. На вежі почало вибивати годину. Тут горобчик перестав міняти очі й далі вже споглядав мене лиш одним, аж поки й добило вісім, та все неначе й собі до тих ударів дослухається. А тоді пурх! І підвіконня порожнє…

Останній удар гучав-коливався таки довгенько. Ще добру хвилю длявся він у повітрі, не так чутний, як відчутний. От ніби всі дзиґарі всіх часів і досі разом вібрують у тих довгих променях світляного пригасання, по яких невтомно чимчикують Ісус та святий Франциск, усе так само розмовляючи про його сестру. Бо що, коли б отак зразу та головою в пекло. Що, коли б отак зразу й край-кінець усьому. Якби все отак узяло та й пропало. І нікогісінько на світі — тільки ми з нею удвох. От коли б ми з нею спромоглися вкоїти щось таке жахливе, щоб усі-всі з пекла повтікали, а позосталися тільки нас двійко. Я скоїв кровозмішення, Отче! Я сказав то я скоїв а не Дальтон Еймс. І коли він уклав Дальтон Еймс Дальтон Еймс Дальтон Еймс. Коли він уклав пістоля мені в руку, я не вистрелив. Ось чому я не став стріляти. Тоді б і його туди ж таки, де вона і я де. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Аби ж тільки могли ми скоїти щось аж таке жахливе. А батько мені і в цьому печаль також, що не годні люди скоїти хоч би що аж таке жахливе, не спроможні на справдешній жах, не здатні навіть у пам’яті зберегти, бодай до завтра, те, що сьогодні жахом нависає. А я йому: тоді вже краще взагалі відійти від усього. А він мені: Ти б спромігся? А куди? А я погляд опущу й побачу кісточки свої мурмотливі й глибочезну понад ними воду, мов вітер, мов покрив вітровий, а за якийсь чималий час і кості мої годі буде вирізнити на пустельному, незайманому піску. Тож у день Страшного суду, коли Він звелить: Постаньте з мертвих! — сама лише праска спливе нагору. Безнадія не тоді, коли збагнеш, що зарятувати не може ніщо — ні релігія, ні гордість, ніщо! — а от коли усвідомиш, що й не бажаєш собі допомоги, нізвідки. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Був би я матір’ю його, то, розчахнувши, подавши навстріч тіло, я б не впустив до себе його батька, рукою відштовхнувши, сміючись та споглядаючи, як він помирає, ще й не народившись для життя. Постояла хвилинку на порозі…

Я підійшов до столика й узяв годинника, циферблатом усе так само донизу. Хряпнув склом об кут столика, зібрав скалки в підставлену долоню, висипав у попільничку, зірвав стрілки — й їх у попільничку. А він усе ще цокає. Перевернув осліплений циферблат догори: під ним коліщатка-трибочки все так само вицокують, бо тільки це й знають. Ісус начебто ходив по мокрому, аки по суху, а Вашингтон нібито не вмів брехати. Батько з виставки в Сент-Луїсі був привіз Джейсонові брелок годинниковий, крихітні оперні окулярчики; око як примружиш, то побачиш і хмарочос, і чортове колесо, мов із павутинок зіткане, й Ніагарський водоспад завбільшки з голівку пришпильки. А на циферблаті пляма червоніє. Тільки це завважив, як защемів великий палець. Поклав я годинника, пішов у Шрівову спальню й залив ранку йодом. Рушником стер рештки скла з циферблата.

Дістав дві пари білизни, шкарпетки, сорочки з комірцями й краватками та й спакувався. Поклав до валізи все, залишивши тільки костюми: новий та один зі старих, дві пари туфлів, два капелюхи та книжки. Переніс книжки до спільної кімнати, склав там на столі: ті, що з дому привіз, і ті, що Батько говорить: колись про смаки джентльмена дозволяли судити його книжки, які він читав, а нині — книжки чужі, які він зачитав. Закрив валізу, наклеїв папірця з адресою. На вежі вибило чверть. Постояв, вичікуючи, поки відбамкають куранти.

Прийняв ванну, поголився. Від води заболів палець, то я знову його йодом. Надягнув новий костюм, уклав годинника до кишеньки, а другий костюм, білизну до нього, бритву та щітки поскладав у саквояжик. Ключа від валізи я загорнув у шмат паперу, поклав у конверт, заадресував батькові, потім написав обидві записки й повклеював у конверти.

Тінь ще не зовсім зійшла з ґанку. Я став на порозі, спостерігаючи, як вона пересувається. Майже вловлюється оком, як вона відповзає у прочіль дверей, заганяючи туди, назад, і мою тінь. Я ще тільки ледь розчув її, а вона вже біжка. Не збагнув іще до пуття, звідки ревище, а вона вже й побігла у дзеркалі. Ой як швидко її шлейф переметнувся їй через руку, а вона прожогом із дзеркала, хмаринкою, фата ясно струменить-переливається, так дрібненько-крихко цокають закаблуки, а другою рукою притримує через плече сукню — й вибігає з дзеркала, з духмянощів руж на глас, що пролунав над Едемом. Збігла з веранди, закаблуки помовкли, і хмаринкою білою покрізь місячне сяйво, і тінь фати летить по траві у ревище. Мало не гублячи вінчального, бігом із сукні в ревище, де Ті-Пі серед роси: «Ух ти! Пий саспрелеву, Бенджі!» — а той під ящиком реве. Груди біжучі в батька вбрані в срібну клиноподібну кірасу

— Ти таки не пішов, — каже Шрів…………. — Через весілля чи поминки?

— Одягтися не встиг, — кажу.

— Та якби не виряджався отак-о… І чого це ти? Зробив собі на сьогодні вихідний, неділю?

— А що, поліція забрала б, якби вийшов раз у новому костюмі? — я йому.

— Ну, поліція не поліція, а що про це скажуть правовірні студенти? Вони ж гадають, що ти нібито в університеті вчишся. Чи вже так запишався, що тобі й на лекції начхати?

— Піду спершу попоїм.

Ґанок уже очистився від тіні. Я ступнув з порога на осоння й знову розжився на свою власну тінь. Іду східцями вниз, а тінь не відстає, за мною по п’ятах. Вибило півгодини. Гучання пролунало й помалу завмерло.

Диякона не було й на пошті. Я наклеїв марки на обидва конверти, батьківського відправив, а того, що із запискою до Шріва, запхнув до внутрішньої кишені. Тоді згадав, де востаннє бачив Диякона. В День пам’яті загиблих це було, він крокував у процесії, вбраний в однострій ветерана Громадянської. Варто лиш постояти на перехресті й дочекатися байдуже якої процесії, і ти неодмінно побачиш у ній Диякона. А до того марширували в день народин чи то Колумба, чи то Ґарібальді. Диякон ішов із вуличними прибиральниками, ніс дводюймового італійського прапорця поміж лопат і мітел, був у циліндрі й курив сигару. Але під час останнього параду була на ньому армійська форма північан, бо й Шрів тоді висловився:

— Ти тільки глянь! Бачиш, до чого довели твої діди бідолашного старого негра.

— Ото ж бо й воно, — відказав я. — Завдяки їм він тепер може щодня дефілювати. Коли б не вони, гарувати б йому, як і нам, грішним білякам.

Так ніде його й не набачив. Але ж негра, навіть роботящого, геть непросто буває розшукати, коли він тобі потрібен, — а що вже й казати про цього нахлібника. Підійшов трамвай. Я сів, поїхав у місто, зайшов до ресторації Паркера і замовив добрячий сніданок. Під час їди почув, як вибило дев’яту. Але від часу не відбрикаєшся за якусь там годинку, адже людина тисячоліттями ушниплювалася в монотонну його ходу.

Покінчивши зі сніданком, я купив собі сигару. Дівчина сказала, що найкраща йде за п’ятдесят центів, то взяв таку, запалив її, вийшов на вулицю. Постояв, замихнувся разів два й пішов, із сигарою в руці, до перехрестя. Проминув вітрину годинникаря, але вчасно відвернувся. На розі як причепилися до мене два чистильники, з обох боків напосілись, крикливі такі та чорні, мов косики. Одному я віддав сигару, другому тицьнув п’ятицентову монетку. Відчепились. Той, кому дісталася сигара, тут-таки заходився продавати її товаришеві — за ті самі п’ять центів.

Високо, десь аж у сонці, виріс у небі наді мною годинник, і я подумав, як це так, що от надумався відкинути прикру звичку, а м’язи твої, все тіло самі, силоміць, ніби поза свідомістю твоєю, так і стараються знову затягти тебе в отой, вже ж начебто відкинутий непотріб. Я відчував, як напружилася шия, аби таки крутнути голову до того годинника, але тут я вчув свого годинничка в кишені й його цоканням витіснив усю решту. То я круть і притьмом назад, до тієї вітрини годинникової. А за нею за столом годинникар сидить, працює. На тім’ї лисина. А в оці — лупа, руркою металевою, в обличчя йому вкрученою. Я увійшов.

Та кімнатчина була повна годинникового цокоту, мов ото луг вересневий повниться сюрчанням коників, а найгучніш цокотіли над головою майстра великі дзиґарі на стіні. Ось господар підвів на мене погляд, побільшений, затуманений і хисткий за лупним скельцем. Я дістав із кишені свого годинничка й подав йому.

— Ось, розбив годинника.

Він покрутив його в руці.

— Мушу визнати: ви його таки розтрощили. Ногою наступили, певне?

— Так, сер. Зачепив рукою, скинув зі столика на підлогу й поночі наступив. Утім, він досі йде.

Він сколупнув накривку й зазирнув, мружачись.

— Ніби й все з ним гаразд. А втім, так, із першого погляду, нелегко визначити. Займусь ним пополудні.

— Занесу його вам потім, — сказав я. — А от, даруйте, у вашій вітрині час чи хоч на одному годиннику правильний?

Він тримає мого годинника на долоні й видивляється на мене своїм хистким та шастким оком.

— Я тут побився об заклад з одним хлопцем, — кажу йому. — А окуляри свої вдома лишив.

— Ну, та дарма, — мовив майстер. Годинничка мого поклав на стіл, ледь підвівся на стільці й зазирнув у вітрину. Тоді зирк на дзиґарі на стіні. — Наразі двад…

— Ні, не кажіть, котра година, — я йому. — Прошу вас. Скажіть лише, чи є там такий, що показує правильний час.

Знову видивляється на мене. Відкинувся на спинку стільця, зсунув лупу на лоба. Довкола ока лишився червоний обідок, але швидко зійшов, і все обличчя стало якесь геть голе.

— І яку ж це перемогу святкуєте ви сьогодні? — питає мене він. — Перегони веслувальні будуть начебто аж за тиждень, чи не так?

— Та ні, сер. Привід дуже особистий. День народження. То чи йде там хоч один правильно?

— Ні. Їх ще треба відрегулювати, налагодити. Якщо бажаєте купити одного з них…

— Ні-ні, сер. Годинник мені не потрібен. У загальній кімнаті в нас висить на стіні. А як буде потрібен, то цього полагоджу.

І простяг руку, щоб його забрати.

— Раджу вам лишити його зараз.

— Та я потім вам занесу. — Віддав він мені годинника. Я вклав його до кишеньки. Вже й розчути годі мого, посеред усього цього цокання-цвірчання. — Красно вам дякую. Сподіваюсь, я не забагато часу в вас забрав.

— Та все гаразд. Приносьте його, як надумаєтесь. А святкування ліпше б відкласти десь на тиждень, до нашої перемоги на човнярських перегонах.

— Так, сер. Таки ліпше було б.

Я вийшов, і те цокотіння-сюрчання лишилось за дверима. Озирнувся на вітрину. А годинникар дивиться на мене з-за свого стола. Тих годинників у вітрині з добрий десяток, і кожен наполягає на своєму часі, твердить своє з несхитною впертістю, достоту як і мій годинник, дарма що безстрілочний. І всі одне одного спростовують. Отепер я вже чую свого — цокоче собі, хоча ніхто на нього й не дивиться. А хоч би й подивився, то нічого не видивився б.

Тож я й сказав собі: якщо брати, то лиш велике — дзиґарі. Бо й батько запевняє, що годинники — нищителі часу. Мовляв, повідцокуваний трибочками-коліщатками час уже помер, а воскресне він, аж як годинник зупиниться. Стрілки дзиґарів розведені на боки, з невеличким відхиленням від горизонталі, мов крила у чайки, що ловить вітер. Усе ввібрало у себе це коло циферблата, все накопичило, що тільки засмучувало мене в житті, — мов той невидний місяць, нів, який, подейкують чорнюки, набрався стільки води, що й втопився в ній. Годинникар уже знову схилився над своєю роботою, тунельно ввігнавши собі в обличчя лупу. Просто посеред голови проділ: улучає точно в лисину на тім’ї, мов дренажна канава — у грудневе промерзле болітце.

Зирк на той бік вулиці, а там — крамниця залізячна. Праски, як пояснили мені, продаються на вагу.

— Мо’, вам потрібен гусак кравецький? — допитується продавець. — Цей важить десять фунтів.

Ну, такий гусак буде мені завеликий. Тож я придбав два залізка шестифунтові, маленькі, бо, коли їх загорнути, стає схоже на пару черевиків. Разом воно таки важкеньке вийшло, та я знову згадав, як батько говорив про reducto-absurdum людського досвіду, й подумав, що це — чи не єдиний застосунок моїм гарвардсько-інтелектуальним начебто набуткам. Мо’, ще б хоч рочок? А можливо, знадобилися б іще цілі два курси, аби ваговий розрахунок виходив у мене точний.

Але на вільному повітрі вони заважили ще більше. Підійшов трамвай. Я в нього й сів. І не глянув, який же то маршрут. Заповнений пасажирами, а публіка здебільшого сита: порозсідалися, газети читають. І лиш одне вільне місце — біля чорнюка. На ньому капелюх-котелок, начищені черевики, в руці погаслий недопалок сигари. Я завжди гадав, що, коли вже ти південець, то в тебе має бути якесь особливе ставлення до чорнюків. І нібито й північани вважають: так воно й має бути. Ще коли я тільки приїхав сюди, то знай наказував собі: ніякі вони не чорнюки, а ти думай про них як про кольорових. І гаразд, що я мало тут із ними здибувався, а то б купу часу й нервів потратив би, поки збагнув би: до всякої людини, біло- чи чорношкірої, слід підходити з її власною міркою. Підійшов — та й відійшов. А ще я збагнув, що чорнюк — це поняття безособистісне, це така форма поведінки, дзеркально співвіднесена з білошкірим середовищем, де чорношкірий живе. Наприпочатку я гадав: так воно годиться, щоб південцеві було незатишно без купи негрів довкола нього, бо й північани, напевне, вважають, що ось так воно й має бути. Але вперше я збагнув, що й справді знудьгувався за Роскусом, Ділсі й всіма іншими, лише того ранку, коли їхав по Віргінії на канікули. Я прокинувся — стоїмо. Підняв штору, визирнув. Вагон зупинився якраз на переїзді, а з пагорба вділ збігає путівець поміж двох білих парканів, що біля підніжжя розходяться на боки, мов бичачі роги, а посеред путівця, в мерзлих коліях, негр верхи на мулі чекає, поки проїде потяг. Як довго вони там, негр і його мул, чекали, я не знав, але вигляд вони мали такий, ніби стоять вони тут, відколи існує той путівець між двох парканів, от мов їх одночасно з пагорбом створено, викарбовано з каменю й поставлено як такий собі дорожний знак, аби він промовив мені: «Ось ти знову вдома!» Голову негр обкутав шматом ковдри, сидить охляп, без сідла, тож ноги звисають мало не до самої землі. А мул на кроля схожий. Я підняв раму вікна.

— Гей, дядечку! — гукнув я. — Чи туди ми їдемо?

— Шо, сер? — Дивиться на мене, а тоді відхилив ковдру, де вона затуляла йому вухо.

— Різдвяний подарунок із тебе! — я йому.

— Виходить так, хазяїне. Ви піймали мене.

— Ну, цим разом я тобі прощаю. — Я стягнув штани з сітки, добув із кишені четвертака. — Але наступного разу ґав не лови! За два дні після Нового року я повертатимуся з канікул, і тоді начувайся! — Кинув йому четвертака з вікна. — Купи собі щось свято-миколаївське!

— Ага, сер, — мовив він. Зліз на землю, взяв монету й витер об ногавицю. — Дякую, юний хазяїне. Дякую!

Тут потяг рушив. Я виткнувся у вікно на холод, озираюсь. Стоять вони — негр і схожий на кроля мул, — стоять неприкаяно, без руху, без нетерплячки. Важко попахкуючи, потяг почав описувати закрут, і ті двоє поволі зникли з поля зору, разом із тим своїм неприкаяним і вічним терпінням, із незрушною безжурністю. Із цією готовністю, такою по-дитячому незграбною. І заразом яка, одначе, здатність любити без міри, дбати про підопічних, надійно їх оберігаючи та обкрадаючи! А як простодушно вміють вони уникати зобов’язань та відповідальності, що й вивертом цього не назвеш, а як спіймаєш на гарячому — в захваті, відвертому й щирому, будуть від проникливості твоєї, достоту мов спортсмен, переможений у чесному змаганні. А ще (мало не забув) як не згадати незмінної та добросердої поблажливості їхньої до химер білошкірого люду — гейби до збитошних онучат-неслухняників. І весь той день, поки потяг звивався крізь ущелини й по виступах і лиш надсадне пахкання двигуна та скреготливі скарги коліс нагадували: рух уперед триває! — а віковічні гори височіли, розчиняючись у згуслому небі, — весь той день я думав про домівку, уявляв собі нашу бляклу станцію і майдан, де непоквапно товчуться, місять грязюку негри й фермери, де фургони, пакуночки з льодяниками, мавпочки іграшкові, й римські свічки стирчать зі згортків, і в мені усе завмирало й витанцьовувало, мов у школі, коли продзеленчить дзвоник з останнього урока.

Дочекавшись, щоб годинник вибив третю, я розпочинав відлік секунд. Долічивши до шістдесяти, загинав першого пальця; лишалось загнути чотирнадцять пальців… тринадцять… дванадцять… вісім… сім… — і зненацька, прочнувшись, я відчував тишу й незмигну увагу цілого класу й озивався: «Так, мем?» — «А можливо, тебе звати не Квентін?» — сердиться міс Лора. Нова смуга тиші, безжальне неморгання й підняті в тишу руки класу. «Генрі, а нагадай Квентіну, хто відкрив ріку Міссісіпі!» — «Де Сото». На цьому неморгання закінчувалось, однак небавом мені починало здаватися, ніби я рахую надто мляво, то я прискорював лік, загинав іще одного пальця, а тоді вже здавалося, чи не зашвидко, і я вже то вповільню, то знову зачащу. В підсумку я ніяк не спромогався зрівнятися з дзвоником та зрушеною зненацька лавиною ніг, що вчули землю під зачовганою підлогою, — а день мов шиба, неначе скло, що дзеннь! — після легкого, але різкого удару, і все в мені, всередині, витанцьовує. Витанцьовує сидячи. Заклякла у дверях на мить. Бенджі. Реве. Син старості моєї Бенджамін реве. Кедді! Кедді!

«Ось я втечу з дому й не повернусь». Він заплакав. Вона підійшла, доторкнулася до нього. «Не плач! Нікуди я не втечу. Не плач!» Він замовк. Ділсі:

«Коли йому треба, він просто унюшить те, що ти хочеш сказати. Ні слухати, ні розмовляти йому не треба».

«А чи чує він своє нове ім’я, яке дали йому? А лихо, біду чує?»

«А що йому щастя чи біда? Його вже ніщо не зурочить».

«Навіщо ж тоді ім’я йому міняють? Хіба не на те, щоб його безталання підправити?»

Трамвай зупинився, рушив, тоді знову зупинився. Під вікном бачу людські маківки у новеньких бриликах, солома яких іще не виблякла. Поміж пасажирів з’явилися вже й жінки з кошиками ринковими на колінах, а робітничих комбінезонів стало чи не більше, ніж начищених черевиків та накрохмалених комірців.

Сусіда-негр торк мені коліно. «Даруйте!» — вибачається. Я переставив ноги у прохід, випустив його. Тепер ми проїздили попід глухим муром, що відкидав наше гуркотіння нам у вагон, на жінок із кошиками й на чоловіка в закаляному капелюсі, за бинду якого запхнуто люльку. До мене долинув дух води, і я в дірку в мурі уздрів, як блиснула річка, а над нею — дві щогли, й чайка завмерла у повітрі, немов підвішена на дротині поміж тими щоглами, і тут я підняв руку, мацнув крізь тканину піджака листи, що сьогодні написав. Коли трамвай зупинився, я зійшов. Міст розведено — шхуну пропустити. Відводять на стоянку вище по річці, буксир штовхає її в корму, димом пахкає, а от видається, нібито шхуна сама собою пливе, бо ж начебто й не видно як. Голий до пояса матрос скручує на півбаку лінь. Засмага — барви махорки. Інший член залоги, в капелюсі без денця, стоїть за штурвалом. Примарою рухається шхуна попід міст, під тими голими щоглами, а над кормою ширяють три чайки, мов цяці на дротинах невидимих.

Коли міст опустили, я перейшов на той берег і сперся ліктями на поруччя над плотом, де човнова станція. На плоті нікого, двері приміщення зачинені. Вісімка наша веслує тепер лише пополудні, а доти відпочиває. Тінь моста, смуги поруччя, і тінь моя пласко на воді — от як просто, бачте, пощастило мені заманити її, аби нікуди ж не втекла від мене. Футів з півсотні, запевне, а ще коли б чимсь і зверху притиснути, аби й захлинулася. І тінь від моїх прасок, гейби від туфлів загорнутих, теж на воді вилежується. Подейкують чорнюки, ніби тінь потопельника весь час у воді над ним пильнує. Вода виблискує, грає, мовби дихає, і пліт погойдується, дихає начебто, й всякі тріски-уламки плинуть напівзанурено — на мирний сон у морські печери та гроти. Вага витісненої рідини дорівнює чомусь від чогось. Reducto-absurdum (чи то зведений до безглуздя) загальнолюдський досвід — і дві малі шестифунтові праски заважать більше, ніж одне велике кравецьке залізко. Що за безбожне марнотратство, сказала б Ділсі. А Бенджі відчув, коли померла бабуся. Він плакав. Він унюшив це. Унюшив!

Буксир човпе назад: розтинає воду на два довгі котки-вали. Ось нарешті й до плоту докотилося, сколихнуло його відгуком руху, пліт цмокнув, вилазячи на прикочений до нього вал, і тут протягло заскреготали, відчиняючись, двері, й двоє чоловіків винесли байдарку-одиначку. Опустили її на воду, а за мить вийшов із веслами й Джеральд Бленд. У фланелевих штанях, сірому піджаку й жорсткому солом’яному брилику-канотьє. Чи то він сам десь вичитав, чи то його матінка дошукалася, що оксфордські студенти веслують у фланелевих штанях і бриликах-канотьє, і так-ото на початку березня купили Джеральдові човника, й він прибув на річку в тих своїх фланелевих штанцях і в тому солом’яничку на голові. Обслуга човнярська збунтувалась, пригрозивши викликати полісмена, та на Джеральда це аж ніяк не подіяло. У таксі прибула ж і його матінка, укутана в хутряну шубу (заздріть, дослідники-полярники!), та й провела сина в те плавання. А вітер — шість балів, а по річці крига зграями, неначе ті вівці задрипані. Відтоді я як зачепився за думку, так і досі її тримаюсь: Пан Біг не тільки джентльмен і зроду спортовцем був, а ще й неодмінно кентуккієць уродзоний. Коли син її відплив, місіс Бленд зробила гак і повернулася до річки, та й поїхала на малій швидкості берегом, паралельно курсу синочка Джеральда. Подейкують, можна було подумати, ніби ті мати й син зовсім одне одного й не знають: ну геть тобі король і королева, не дивлячись одне на одного, перетинають штат Массачусетс парою планет по паралельно-суміжних орбітах.

Ось він сів у свою байдару й запрацював веслами. Нічогенько веслує. Та й пора вже ж. Кажуть люди, умовляла його матінка перескочити з веслування на якийсь інший подібний різновид спорту, котрий був би не до вподоби чи не до спромоги його однокурсникам, але цим разом він уперся — й край. Якщо слово «уперся» хоч скількись суголосне з його позами знудьгованого принца, та з жовтокучерявістю, та з фіалковими очима, та з довгими віями, а ще — з костюмами від нью-йоркських кравців. А матуся ж його не нахвалиться Джеральдовими скакунами, та Джеральдовими чорнюками, та Джеральдовими хабалицями. Тамтешні мужі та батьки, либонь, страшенно всі пораділи, коли вона взяла свого Джеральда та й вивезла з Кентуккі в Кеймбридж. Вона тут, у місті Бостоні, винаймає помешкання, а Джеральд має своє окреме, окрім кімнат при коледжі. Вона схвалила Джеральдове спілкування зі мною, позаяк я виказав хоч сяке-таке знаття законів noblesse oblige^[4], народившись південніш риси Мейсона — Діксона, а ще схвалила його знайомство з двома чи трьома, котрі задовольняли її географічні вимоги (це як мінімум). Принаймні це йому простила. Чи то поблажливо з цим змирилася. Одначе відтоді, як вона здибала Споуда, коли той уночі виходив із каплички… Він каже: нізащо не повірить, що вона порядна жінка, бо ж порядна хіба стане походжати глупої ночі по закапелках… ну, а вона ніяк не може пробачити Споудові тих аж п’ять слів-частин його довжелезного імені-прізвища, а поміж них — подумати тільки! — і найменування одного англійсько-герцогзького роду, котрий і подосі ніяк не вимре. Певен: вона втішилася здогадом, що то котрийсь нікчемний Менґо чи Мортемар поєднався з воротаревою донькою. Що, до речі, цілком імовірно, і байдуже, вигадала вона це чи ні. Недаремно ж Споуд був чемпіоном світу серед лобуряк (у сутичках фіналу там дозволяються хапи й підніжки).

Байдара стала вже цятою, весла блискають на сонці через рівні проміжки часу, й видається, ніби то саме ці бляски-виблиски й рухають човна. Чи була у вас коли-небудь сестра? Ні, але всі вони сучки. Чи була у вас коли-небудь сестра? Одну хвилину була. Сучки. Не сучка — одну хвилину постояла на порозі. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Сорочки фірми «Дальтон». Я весь час гадав, що вони в нього просте армійське хакі, а це придивився — з цупкого китайського шовку чи щонайтоншої фланелі, бо обличчя від них у нього засмагліше, а очі — блакитніші. Дальтон Еймс. Ледь-ледь не дотягнув до елеґантськості. Бутафорія, пап’є-маше. А помацаєш — ой, ні! Азбест! Але все ж таки й не бронза. Але в дім не привела його жодного разу.

«Не забувай, що й Кедді — жінка. І вона має дещо робити, зважаючи на свої причини, жіночі».

«Чом ти не приводиш його в дім, Кедді? Навіщо прирівнюватися до чорнючок — у траві в канавах у темному лісі спекотно приховано несамовито в темному лісі?»

А вже довгенько я чую годинничка в кишені, й листи крізь піджак порипують, як притисну їх грудьми до поруччя, поглядаючи на тінь та тішачись, як спритно я її перехитрував. Рухаюся вздовж поруччя — дарма, костюм мій також темний, а руки можна витерти, — веду до берега мою ошукану тінь. Ось і довів, злив із тінню від причалу. І подався від моста на схід.

Гарвард Мій хлопець гарвардець Гарвард гарвард… Вона зазнайомилася з тим прищуватим дитятком на змаганнях-забігах із пістрявими стрічками. Пригинається до паркана, викликає її свистом, мов собачку. А в їдальню до нас нізащо не поткне носа, то мама виснувала, що він наміряється заманити її десь чимдалі та обмарити, одурманити чимсь. І все ж таки хай там який шелихвіст Лежав біля ящика під вікном ревучи що міг підкотитися в лімузині з квіточкою в петельці. Гарвардського. Квентіне, це Герберт. Мій гарвардський хлопчик. Герберт буде вам великим братом уже пообіцяв Джейсонові

Люб’язний, целулоїдний, мов комівояжер. На все обличчя вищир білозубий, а не усмішка. Я вже начувся про Квентіна. Повне обличчя зубів, але без усмішки. Ти сама поведеш машину?

Сідай, Квентіне.

Сама поведеш машину!

Це її власна автівка Та ти пишайся своєю сестричкою У неї першої на все місто своя машина Гербертів подарунок Щораночку брала уроки водіння Хіба ти не отримав мого листа Містер і місіс Джейсон Ричмонд Компсон повідомляють про одруження їхньої дочки Кендейсі з містером Сиднеєм Гербертом Гедом, яке відбудеться двадцять п’ятого квітня тисяча дев’ятсот десятого року в місті Джеферсоні, штат Міссісіпі. Від першого серпня молодята приймають гостей у себе в Саут-Бенді, штат Індіана, авеню тетете, номер тотото. «Ти й конверта не відкриєш?» — питається Шрів. Три дні. Тричі. Містер і місіс Джейсон Ричмонд Компсон

— То виходить, юний Лохінвар трохи зарані покинув свій Захід, чи не так?

— Я з Півдня. А ти дотепник, як бачу.

— О так, я й не сумнівався: десь із провінції.

— Таки дотепник ти. Ішов би ти в цирк.

— Та я вже й попрацював там. І зір собі зіпсував — тим що, знаєш, приставили мене до слона, бліх слонячих напувати. Тричі Ох ці сільські дівчатка… чи ти нічого й не розкажеш про них? Ну та, хвалити Бога, Байронові не поталанило сповнити своє бажання. Тільки не бийте окуляристенького То так і не відкриєш навіть? Він лежав на столі на чотирьох його кутиках по запаленій свічці а на самому конверті дві штучні квіточки перев’язані брудною рожевою жіночою підв’язкою. Тільки не бийте окуляристенького.

Бідолахи бидлолахи ці провінціали автівки ніколи не бачили а скільки ж їх посигналь їм Кендейсі отак-о А на мене вона й не гляне хай зійдуть нам з дороги й не гляне а то ще придушиш когось із них і татові твоєму прикро буде ось побачиш тепер і татові твоєму доведеться купити собі авто а я майже шкодую що ви Герберте роздрочили нас цією машиною авжеж я тішуся нею звісно ми маємо якийсь виїзд але ж так часто коли мені хочеться проїхатись то містер Компсон закидає наших чорненьких роботою а як одірву я кого з них од праці то він мені й голову одірве він знай мені туркоче мовляв Роскус завжди у моєму розпорядженні але ж я знаю чого варте його слово знаю-бо як часто обіцянки бувають цяцянки так для чистішої совісті та невже й ви Герберте отак обходитиметеся з моєю маленькою дівчинкою але ні я знаю ви ж так не будете Герберт усіх нас украй розпестив-розбестив чи ж писала я тобі Квентіне що Герберт візьме Джейсона на службу до себе в банк хай-но Джейсон школу скінчить а з Джейсона пречудовий банкір вийде він єдиний з моїх дітей має здоровий практичний глузд а дякувати за це ви можете мені бо тільки він пішов у наш материнський рід а решта дітей то все чистіКомпсони в батька пішли Джейсон накупив борошна. Удвох вони клеїли зміїв на задвірковому ґанку й продавали по п’ять центів за штуку — він і Патерсонів хлопчик. І скарбником тоді був саме Джейсон.

У цьому трамваї жодного чорнюка, а за вікном знай пливуть брилі, ще не пожовклі. До університету. Ми продали Бенджіне. Лежав він на землі під вікном і ридав. Продали пасовисько Бенджіне, аби Квентін зміг піти в Гарвард Братом вам буде. Меншеньким братиком.

Вам просто необхідна машина вона вже вам стільки користі принесла чи не так Квентіне я з Квентіном зразу ж «на ти», без містерів-панів, розумієте я стільки начувся про нього від Кендейсі.

Та й навіщо я хочу щоб ви мої хлопчики були не просто друзі так Кендейсі з Квентіном не просто друзі… Батьку я скоїв як жаль що ви росли без брата без сестри Без сестри без сестри не було сестри… Не питайте Квентіна. Вони обидва Квентін і містер Компсон коли я знаходжу в собі сили зійти до обіднього столу вони сприймають це так ніби я їх цим якось образила останнім часом я тримаюся на самих нервах розплата за це прийде для мене згодом коли все скінчиться і ви заберете мою донечку геть від мене У моєї маленької сестрички не було. Коли б тільки я міг сказати Мамо. Мамо

А мені так і кортить узяти й повезти геть вас а не її Навряд чи містерові Компсону поталанить наздогнати цю машину.

Ах Герберте чуєш Кендейсі що він каже Вона й глянути на мене не хоче ніжно вперто зціплені щелепи не озирнеться Ти ж тільки не ревнуй це він просто компліменти старій жінці ох і не віриться що в мене доросла й заміжня дочка.

Дурниці з лиця ви як дівчинка й куди молодша за Кендейсі й рум’янці на щоках геть дівочі Обличчя в сльозах у докорах дух камфори й сліз чий голос голосить тихо й невгавно за сутінковими дверми сутінково забарвлений запах жимолості. З горища зносять порожні валізи вони бумкають мов труни Френч Лиз. Знайшов не смерть де солелиз

У непожовклих брилях та без брилів. За три роки я не зношу бриля. І не міг зносити. Був. А чи будуть брилі-капелюхи коли вже ні мене ні Гарвардського. Де, як каже батько, мудрість сухим плющем тулиться до старої мертвої цегли. І Гарвардського не буде. Для мене принаймні. Знову. Це сумніше, ніж був. За все сумніш. Знову.

Споуд уже нацупив сорочку — тож небавом полудень. Як угледжу знову свою ошукану тінь, то, коли не вбережусь, топтати мені свою непробивну тінь, оту саму, котру був у воду заманив. Але ж не сестру, ніяку не. Я б — нізащо в світі. А я не дозволю влаштовувати стеження за моєю дочкою Ні-ні, тільки не я.

І як би я змогла втримати в руках хоч би й кого з них коли ти ще з пуп’янка їхнього прищепив їм неповагу до мене та моїх побажань Я знаю ти зневажаєш мій рід але це ж не підстава привчати до неповаги моїх дітей заради яких я стільки всього перетерпіла Втоптую, утрамбовую тінь мою в бетон, топчу твердою п’ятою кісточки її, а ось і годинничка я зачув та й доторкнувся до листів тих моїх крізь піджак.

А я не попущу ні тобі ні Квентінові ні хоч би й кому шпигувати за моєю донечкою байдуже чого там вона на твою думку накоїла

Ну принаймні цим ти визнаєш що є підстави стежити за нею

Я б нізащо ні-ні нізащо. Вірю що ти б ніколи Я не хотів таким різким тоном але жінки не мають поваги ні одна до одної ні до самих себе

Але чому ж вона Тільки наступив на тінь, так і дзиґарі пробили, але це ще тільки чверть. І Диякона ніде не видно. Подумати лишень що я хотів би що міг би

Вона ж не хотіла образити тебе просто вчинила по-жіночому бо вона любить Кедді

Вуличні ліхтарі спочатку спускаються вділ а тоді нагору до міста підіймаються На пузо тіні моїй наступив. Ось простягну руку, а їй дістати годі. Відчуваю батька в себе за спиною за рипучою пітьмою літа й серпня, вуличні ліхтарі Ми з батьком — захисники жінок однієї від одної від них самих наших жінок Такі вже вони є жінки вдач людських вони не пізнають то вже для нас а вони й народжуються з готовими підозрами в голові часто й зазвичай вони оце посіють і це й пожнуть і вони не помиляються несуть у собі спорідненість якусь зі злом постачаючи йому все чого йому злу бракує і вкутуються ним інстинктивно мов ковдрою коли треба заснути запліднюючи ним і задля нього ж розум аж поки зло справжнє чи намислене нарешті доможеться своєї мети Та он же він чимчикує поміж двох першокурсників. Певне, ще не зовсім оговтався після останнього параду, бо просто недбало відсалютував мені рукою, мов ото старший офіцер рядовикові.

— Можна вас на хвилинку? — сказав я, зупиняючись.

— Мене? Прошу! Бувайте, хлоп’ята, — мовив він, і собі зупиняючись та обертаючись до тих. — Радий був побалакати з вами.

Ну, як не впізнати Диякона? Та я ж його як облупеного знаю. Ото вже щирий вам психолог самородний. Подейкують, він за сорок літ жодного потяга не пропустив на початку навчального року, а південця з першого погляду розпізнає. Працює без промашки, а тільки слово мовиш, тут-таки й визначить, із якого ти штату. До потягів надягає такого собі мов одностроя, вбрання у стилі «Хатини дядька Тома», з латками-дірками, всім, що сюди підходить.

— Сюди, юний хазяїне, осюди, бо оце ж ми тутечки, — й хапає твої валізи. — Агей, хлопчино, сюди підійди-но, та й бери оцей гамуз. — І тут до тебе скоком-боком присувається жива гора багажу, а під нею білий підліток років п’ятнадцяти, і Диякон примудряється начепити на нього ще й твої клумаки, напучуючи: — Гляди ж, не впусти! Буде приставлено, паночку, скажіть лиш старому негрові номер вашої кімнати, й до прибуття вашого все гарнесенько на місці вам буде!

Від цієї хвилини й аж до цілковитого твого підбиття під його руку він раз у раз то забігатиме до тебе, то вибігатиме, балакучий і як про вовка промовка, а він з-за гори; щоправда, гутірка південська робиться в нього дедалі північанськіша, манери та обмундирування — все цивілізованіші, а тепер, коли він уже добряче тебе потрусив та розумом голову тобі натоптав, іменуватиме тебе вже й не паночком, а просто Квентіном, а згодом не подивуй, як уздриш його в чиємусь потертому костюмі від Брукса та в капелюсі барв Принстонського клубу (ото забув лише, котрого саме), хоча сам він, утім, переконаний, приємно та несхитно, що ось оце є смужка від офіцерського шарфа, який належав Авраамові Лінкольну. А вже давненько буде, ще коли Диякон тільки починав тут у пір’ячко вбиватися, хтось склепав таку байку про нього, буцім він закінчив тутешню семінарію. З’ясувавши, що воно означає, Диякон захопився цією вигадкою і сам почав її поширювати, аж, зрештою, і сам у неї повірив. Принаймні він любить розповідати довгі й нудотні бувальщини про свої студентські літа, приплітаючи й давно спочилих професорів і по-панібратському називаючи їх на імена, як правило, перебрехані. Та все ж таки, якщо згадати незліченні ешелони зелених-неприкаяних новачків, яким він устиг послугувати начальником, гідом та другом, то, либонь, попри все його акторство та шахруватість, сморід від нього у ніздрях небес не густіший, ніж від інших смертних.

— Я вас днів три-чотири не бачив, — сказав він, споглядаючи мене все ще з висоти своєї воїнсько-парадної аури. — Чи не хворіли часом?

— Та ні, все гаразд. Працював — начебто. А втім, я вас бачив.

— Та невже?

— Позавчора, на параді в День пам’яті полеглих.

— A-а, це. Так, я брав участь. Самі розумієте, я не любитель парадів, але хлопцям нашим, ветеранам, приємно, коли і я з ними крокую. До того ж і дами побажали бачити всіх старих ветеранів ув одному шику, а дамам хіба відмовиш?

— А ще ж ви марширували і в те італійське свято, — докинув я. — Чи не на прохання дам із християнського товариства тверезості?

— Ні, то я був пішов заради свого зятя. Націляється на посаду при міській управі. Прибиральника вулиць. А я кажу йому: тобі, сплюху, тільки мітли під голову ще бракує. То ви й справді мене бачили?

— Бачив. Обидва рази.

— Я про позавчора. Ну, який я мав вигляд в однострої?

— Чудовий вигляд, Дияконе. Кращий за всіх інших. Мали б вас своїм генералом зробити.

Тут він торк мене за лікоть — отим лагідним, мов затертим, доторком чорнюцьких пальців.

— Ось послухайте. Але це я вам по секрету! Вам я можу розповісти, бо ми з вами з одного краю люди. — Ледь нахилившись до мене, заговорив шпарко, але на мене не дивлячись. — За мене клопочуться наразі. Ось почекайте ще рік. А в наступному й побачите. На наступний День пам’яті полеглих. Побачите, де я тоді крокуватиму. Розводитись, як та що, не стану. Просто постривайте й самі побачите, юначе. — Тут він подивився на мене, легенько поплескав по плечу й гойднувся на закаблуках, значущо мені киваючи головою. — Ось так, сер… Недарма я три роки тому подався до демократів. Зятя — до управи, а мене… Таки-так, сер. Аби ж тільки мій клятющий зятьок, зробившись демократом, та не клеїв ледаря. А вже ж я… От ви станьте, рівно за рік без двох днів на розі отам, де ми проходитимем, і на свої очі побачите.

— Сподіваюсь, так воно й буде. Ви, Дияконе, на це заслуговуєте. Ах, до речі… — Я дістав листа з кишені. — Завтра прийдіть до нас із цим листом і вручіть його Шрівові. Він передасть вам дещо. Але затямте: тільки завтра, ніяк не сьогодні!

Він узяв листа, оглянув.

— Заклеєно…

— Так. А всередині записка про те, що лист не є дійсний до завтра.

— Гм, — вимовив він. Іще подивився на конверта, склавши губи руркою. — То ви кажете, мені щось там передадуть?

— Так. Подарунок від мене.

Він задивився на мене, а в чорній його руці білів мій конверт. Очі його лагідні, темно-карі й геть без зіниць… і раптом на мене глянув, із-під усієї цієї балаканини білих, їхнього політиканства, їхніх одностроїв та гарвардських манер, на мене глянув Роскус — несміливий, потайний, безмовний і сумний.

— А чи не розігруєте ви жарт зі старим чорнюком?

— Та ви ж самі знаєте, Дияконе, що ні. Чи ж вас хоч раз у житті розіграв який південець?

— Ваша правда. Південці гарні люди. Але з ними не зживешся.

— А ви пробували хоч коли? — кажу я. Але Роскус уже й щез. І на Дияконові знову та машкара, яку він віддавна зучився показувати світові — помпезна, нафальшована, але й не зовсім хамська.

— Зроблю все, як ви побажали, юначе.

— Затямте: не раніше завтрашнього дня!

— Так і зроблю, — каже він. — Домовилися, юначе мій. Ну, а…

— Ну, я сподіваюсь… — кажу йому. А він дивиться на мене згори вниз, зичливо, значущо. І раптом я простягаю йому руку, й ми потисли один одному, він — урочисто, з усієї помпезної височини своїх службових та військових замрій. — Ви, Дияконе, чудовий чолов’яга. Зичу вам… Ви ж бо стільком студентам допомогли вже, у всьому-всьому!

— Атож, я до всіх намагаюся ставитися по-людському, — він мені. — Ніде не проводжу дріб’язкових соціальних розрізнень. Людина для мене завжди людина, хоч би де й коли вона стрілася мені на життєвому шляху.

— Бажаю вам, щоб у вас і надалі було не менше друзів, ніж ви мали їх досі.

— Молоді люди… Так, я вмію ладнати з молоддю. Ну, й вони мене не забувають, — сказав він, вимахуючи конвертом. Тоді вклав його до кишені й защібнув піджака. Авжеж, — додав він, — доля не обділила мене добрими друзями.

Знову дзиґарі дзиґарять: половина. Ставши на пузо своєї тіні, наслухаю, як розмірено й мирно нижуться ті удари уздовж сонячних променів, покрізь вузесенькі, все ще дрібненькі листочки. Розмірено, супокійно, безжурно — по-осінньому лунають, як завжди, дзиґарі, навіть у цей місяць наречених. Лежить на землі під вікном і реве. Тільки раз він глянув на неї і все збагнув. Устами немовлят. Ліхтарі вуличні Додзиґарили. Поплуганив назад до пошти, втоптуючи тінь у бруківку, нижуться спочатку вділ, а тоді вже беруться нагору, мов ліхтарики, підвішені один над одним на стіні. Батько сказав: адже вона любить Кедді — любить людей, попри всі їхні вади. Дядечко Маврі сидить, розвівши ноги перед вогнем, але йому таки доведеться вивільнити трохи одну руку, аби вистачило, щоб випити з усіма під різдвяний тост. Джейсон біжить та й біжить, а руки в кишенях; бух! упав та так і лежить, мов курка зв’язана, аж поки Верш його підняв. Ти чого рук із кишень не виймаєш, як біжиш? Вийняв би, то ти б сперся та й підвівся Крутить у колисці головою, качає її з боку на бік, роблячи потилицю пласкою. Кедді сказала Джейсонові та Вершеві, що дядечко Маврі тому нероба, що, коли був немовлям, розкачав собі в колисці потилицю.

Он клишає навстріч по хіднику Шрів, угодовано-поважний, окуляри поблискують калюжками попід біжучим листям.

— Там я дав Дияконові записку, щоб йому дісталися кілька речей. Мене, можливо, цілий день не буде, то ти не видавай йому нічого сьогодні, добре?

— Гаразд. — Придивляється до мене. — Слухай, а чим ти, власне, займаєшся сьогодні? Видженджурився та й блукаєш, мов індійська вдова перед самоспаленням. От на психології вранці ти ж не був?

— Та нічим особливим я не займаюсь. Тож не видавай нічого — до завтра.

— А що то в тебе там теліпається?

— А, нічого такого. Підметки підбив на туфлі. То нічого не видавай до завтра, чуєш?

— Чую. Гаразд. Ой, згадав: там тобі лист. Забрав? На столі лежав.

— Ні.

— То на столі він. Від Семіраміди. Водій привіз близько десятої.

— Добре. Заберу. Цікаво, що їй треба цим разом.

— Гадаю, черговий концерт джентльменського банд-оркестру. Трутуту, тратата, Джеральду гіп-гіп-ура. «Ану трішки гучніш по барабану, Квентіне!» Який я радий, що не джентльмен, хвала Богу.

І почовгав собі далі, ніжно пригортаючи до грудей, мов дитя, книжку, трішки безформний, угодовано-зосереджений. Вуличні ліхтарі Ти так гадаєш тому що з роду Компсонів один був губернатором і троє генералами а в маминім роду ні того ні тих?

всяка жива людина краща всякого мертвого але ніхто ні з-поміж живих ні з-поміж мертвих не буває аж надто ліпшим за будь-кого живого чи мертвого Але в думках маминих вона вже винна. Доконано. Доконано. То виходить ми всі отруєні Ти плутаєш гріх із пристойністю Жінки цих речей не сплутують Твоя мати дбає про пристойність А гріх то чи ні про це вона й не помислить

Джейсон Я мушу поїхати геть Лишу всіх на тебе а з собою тільки Джейсона візьму та й подамся десь туди де ніхто нас не знає аби він дістав змогу вирости й забути все це Інші не люблять мене вони ж ніколи й нічого не любили У них отой компсонівський егоїзм і облудна гордість Тільки до Джейсона моє серце прихилялося без страху

дурниці з Джейсоном усе гаразд Я про те що коли ти піддужчаєш то ви з Кедді могли б поїхати до Френч Лік

і лишити Джейсона тут де тільки ти та кілька кольорових

там вона його забуде і всі поговори вщухнуть знайшла не смерть на солонім лизі

можливо там би я знайшла мужа для неї а не смерть на солонім лизі

Під’їхав трамвай, зупинився. Дзиґарі все ще видзвонюють половину. Я сів у, й трамвай рушив, вимочивши, мов промокальний папір, ту часову половину. Ні, таки не половину, а три чверті. Ну, маю ще якихось хвилин десять у запасі. Й геть із Гарварду з мрії матері твоєї за продане пасовисько Бенджіне за

І за що покарав мене Бог отакими дітиськами Наче покарання Бенджаміном було недосить так тепер вона ганьбить рідну матір не шанує вже ніскілечки А я ж стільки перетерпіла за неї мріяла плани будувала гибіла в юдолі печалей А вона ж відколи очі свої вперше розплющила ані разу не подумала про мене з любов’ю Іноді як гляну на неї то й чудуюся чи моя це дочка Один тільки Джейсон відколи я вперше узяла його на руки ні разу не завдав мені ані найменшої прикрості І я вже тоді зрозуміла що саме він буде мені й радістю і спасінням Я гадала Бенджамін то достатня мені кара за всі гріхи мої думала ним покарано мене за те що я відкинувши дівочу свою гордість пішла за чоловіка що мав мене за нерівню собі Я й не нарікаю Саме Бенджамінові дісталося моєї любові більше ніж усім іншим і я завжди мала це за обов’язок свій хоча серцем я хилилася більше до Джейсона Але тепер я бачу що мало ще перестраждала бачу що маю спокутувати не тільки свої але й твої гріхи Але в чому ж ти такий грішний За які гріхи твоїх високородних предків карає мене Бог Одначе Компсонам ти завжди знаходиш виправдання І тільки Джейсон у тебе поганий бо в ньому більше від Бескомів ніж від Компсонів У той час коли твоя рідна донька моя крихітка впала так низько Ми низького роду ми лиш Бескоми і ще дівчинкою мене вчили що жінки бувають або порядні або непорядні й середини тут не може бути Та коли я малесеньку її на руки брала пестила чи ж могла я здумати що донечка моя впаде аж так низько Я ж з очей її зчитую Гадаєш вона тобі розповість Ні вона притаєна Ти її не знаєш А я знаю про неї такі речі що я швидше б померла з сорому ніж розкрила б їх тобі Що ж лай гудь і далі Джейсона та дорікай мені що научаю його стежити за нею от ніби це злочин який тоді як рідна твоя дитина дочка Знаю ти його не любиш радий вірити поганим байкам про нього Ніколи ж ти Так так глузуй з нього як ти вічно з Маврі глузуєш Завдати мені більшого болю ніж твої діти завдали ти все одно вже не можеш Незабаром я помру й нікому вже буде любити Джейсона та захищати його від цього Що день Божий дивлюсь я на нього зі страхом чи й у ньому не почала вже виявлятися ота компсонівська кров адже на очах у нього сестра його бігає на побачення з тим як ти там його називаєш А ти хоч раз його бачив То хоч мені дай змогу з’ясувати хто він Я ж не для себе мені бридко й глянути на нього я ж тільки заради вас аби вас захистити але ж кому до снаги боротися з поганою кров’ю Ти й мені не дозволяєш То виходить ми повинні отак-о сидіти згорнувши руки й дивитись як вона не тільки плямує твоє ім’я але й саме повітря заражає яким дихають твої діти Ні дозволь мені поїхати геть я не можу витримати більше віддай мені Джейсона а собі лиши їх усіх Джейсон моя плоть і кров а вони чужі чужаниці геть не мої я боюся їх Візьму Джейсона й заїду десь туди де нас ніхто не знає і навколінці молитиму Бога хай простяться мені гріхи мої та хай омине Джейсона це прокляття та хай дозволить Господь нам забути що ви взагалі існували на світі

Якщо то три чверті вибило, то до полудня лишилося не більше десяти хвилин. Один трамвай допіру відійшов, а вже стоять люди й дожидають наступного. Я спитав, але він не знає, чи вирушить наступний ще до дванадцятої, а чи відійде пізніш, бо отим їхати за місто. Тим часом підійшов знову місцевий. Я сів у нього. Таки відчутний полудень. А цікаво, чи відчувають його шахтарі глибоко під землею. Ось навіщо фабричні гудки: дух поту забиває тобі дихання, а як чимдалі від’їхати, то й гудків уже не чути, а за вісім хвилин завезе тебе трамвай далеченько. Батько каже: людина — це сукупність бід її. Настає день, і ти думаєш, що біди вже облишили тебе, але саме тут, батько стверджує, бідою твоєю стає сам час. Чайка, підвішена на невидимій дротині, а щось тягне її крізь простір. Символ марноти своєї несеш ти у вічність. Там, тоді крила виростуть більші, каже батько, та тільки хто з нас є добрий арфіст?

На зупинках чую цокіт мого годинничка. Але це нечасто. О, вже харчуються Хто ж заграє на їсти це серйозна справа харчування там усередині в нас теж простір змішані простір і час Шлунок доповів полудень то й мозок пораяв їж о такій годині То й гаразд Цікаво котра ж година скільки хвилин лишилося. Пасажири виходять. Тепер трамвай і зупиняється рідше — спустошений харчуванням.

І тоді полудень минув. Я зійшов, став у своїй тіні, а трохи перегодом підійшов зворотний вагон, і я поїхав назад, на міжміську зупинку. Там якраз вирушав інший, я знайшов місце біля вікна, трамвай рушив, і я дивився, як місто перетирається на прирічні заплави, виспи, потім на дерева. Час від часу блискала річка, й думалося про те, що їм, либонь, непогано там, у Нью-Лондоні, якщо тільки стоїть у них гарна година, й Джеральдова шкаралупа урочисто запливає в блискотливий ранок, і цікаво мені стало, що ж його старенькій мамусі цим разом треба від мене, що ще до десятої ранку надсилає мені листа. В який такий портрет Джеральда мене запрошено стати одним із тих Дальтон Еймс ой азбест Квентін фотконув на задньому плані. З дівчатками, а як же ще. У жінок і завжди голос його понад балаканиною глас над Едемом і справді спорідненість є зі злом, через переконаність, що жодній жінці не можна довіряти, але ж декотрі чоловіки такі невиннятка — де їм від них уберегтися. Простенькі дівчата. Далекі кузини та приятельки, на яких уже сама вхожість у дім накладає ніби кревні зобов’язання на кшталт noblesse oblige. А вона величаво там засідатиме й хвалитиметься перед нами, просто в обличчя отим сіреньким, що, мовляв, Джеральдові геть непристойно мати отакий вигляд та що врода в роду в них, однак чоловікові вона ж не потрібна, ба навіть шкідлива, а от дівчина без краси — просто пропаща. Про Джеральдових жінок розповідатиме нам тоном Квентін застрелив Герберта розстріляв голос його крізь підлогу в Кеддіній кімнаті самовдоволено-схвальним. «Як було ж йому сімнадцять, якось-то я сказала йому: «Яка ганьба, що в тебе не чоловічі губи а вустонька, які хіба що дівчині до лиця!» І уявляєте з-під гардин що сутінки й запах яблуні задувають їх до кімнати її голова супроти сутіні її руки в кімоно-крилах за голову закинуті глас що пролунав над Едемом одяг на ліжку носом що видно над яблуком що він мені відповів? Не забувайте: у свої сімнадцять! «Мамо, — відказав він мені, — вони й так там частенько гостюють!» А як розсядеться він, то в такій, то в інакшій царственій позі, то крізь ті свої вії враз охопить зором дві чи й три… лелії. А вони ж так і тануть від захвату, ластівками шугаючи побіля тих його вій. Шрів запевняє що завжди Обіцяєш мені дбати про Бенджі й тата

Що менше ти скажеш про Бенджі й тата то ліпше Чи ти ж хоч раз про котрогось з них подбала Кедді

Обіцяй

І чого б тобі за них потерпати Їдь собі така здорова та гарна

Обіцяй Я хвора Ти повинна пообіцяти чудувався хто придумав цей анекдот а втім він завжди вважав що місіс Бленд чудово збереглася як на свої літа а ще сказав вона Джеральда не інакше як на спокусителя котроїсь герцогині готує. Шріва вона називає цей гладкий юний канадієць двічі навіть не спитавши моєї згоди намагалася нас із Шрівом розселити; раз мене виселити хотіла, а другий…

Шрів відчинив двері в сутінки. У тих сутінках обличчя його плавало гарбузяним пирогом.

— Ну ж бо, попрощаймося щиро! Жорстока недоля може розлучити нас, але я нізащо не полюблю когось іншого. Нізащо!

— Не втямлю, про що це ти?

— А про жорстоку недолю, вбрану в вісім ярдів абрикосово забарвленого шовку та обтяжену-переобтяжену більшою ваготою металу — скільки його на кожен фунт її живої ваги! — ніж галерний прикутий раб. Я про цілковиту власницю й розпорядницю незрівнянного та взірцевого шалапутика-перипатетика, рівних якому не знала наша покойняща Конфедерація. — Та й розказав мені, як вона ходила до проктора із заявою, щоб Шріва відселили від мене, але проктор виявився ницо-затятим і відказав їй, що спочатку годилося б запитати Шріва, чи він на таке згоден. Тоді вона запропонувала, щоб він негайно послав по Шріва та й покінчив із цією справою, а проктор і цього не захотів зробити, й відтоді вона вітається зі Шрівом тільки крізь зуби. — Я ж бо поклав собі, — каже Шрів, — нічого кепського не говорити про жінок. Але за цією дамочкою повелося стільки сучих звичок, скільки в жодної іншої не знайдеш на всіх просторах оцих суверенних Штатів та й домініонів. — А тепер там на столі дожидає мене власноручний її лист, наказ барви й запаху орхідей. Ото коли б їй сказали що я пройшов мало не попід самим вікном знавши її лист за ним лежить і не Вельмишанована пані! Не мав я ще нагоди отримати ваше повідомлення але заздалегідь прошу пробачення за те що ні вчора не зміг ні завтра чи й після не Позаяк пам’ятаю що на черзі оповість про те як Джеральд попустив своїм чорнюком зі сходів та як той просив молив благав аби його увіпхнули до семінарії аби тільки ближче до мастра-маси Джеральда та як заливаючись слізьми біг він поруч коляси всю дорогу до вокзалу виряджаючи масу Джеральда Ліпше я вже зачекаю до іншого дня й іншої бувальщини про того мужа-драча що припхався на задвірок із шротівницею а Джеральд зійшов до нього перекусив ту пукавку надвоє віддав обидва уламки витер руки шовковою хустиною й кинув її ту хустину у вогонь Оцю я чув лише двічі

застрелив його крізь Я бачив як ви зайшли сюди тож дочекався зручного моменту та й собі зайшов подумав чом би нам не зазнайомитись сигару

Дякую я не палю

Від днів мого студентства навряд чи там що змінилося не заперечуєте Якщо я закурю

та прошу

Дякую я багато начувся сподіваюсь ваша матінка не розгнівається якщо я оцього сірника за ґратки про вас Кендейсі тільки про вас і говорила у Френч Лік я навіть приревнував не на жарт і кажу собі що ж то в неї там за Квентін такий треба б глянути що воно за тварючка бо розумієте як тільки я побачив цю дівчинку не приховаю від вас що я й помислити не міг що вона знай триндить не про когось чужого а про свого рідного брата навіть якби ви були єдиний на світі чоловік і то вона б не більше про вас говорила навіть про мужа свого стільки не то може ви таки закурите

Я не курю

Тоді й не наполягатиму а травичка таки непогана коштує мені по двадцять п’ять баксів сотня оптом беру в одного дружка в Гавані ну либонь там у Гарварді таки чимало змінилося я знай собі обіцяю що заскочу туди та все ніяк не випадає мені вже десять років як упрягся плуга перти ніяк не вирвуся з банку тоді коли в університеті вчаться ну з віком погляди змінюються що важило для мене в студентські роки те з віком самі розумієте розкажіть мені як воно там тепер

Я не розповім ні батькові ні матері якщо ви на те натякаєте

Не розповісте не ах он ви про що про те ну ви ж розумієте мені байдужісінько розповісте ви чи ні розумієте це просто нещастя ніякий не кримінал не я перший не я останній просто мені не поталанило може вам поталанило більше

Ви брешете

Не гарячкуйте я не хочу змушувати вас щоб ви вибовкували секрети і не хочу вас ображати звісно юнакові як оце ви подібні речі видаються куди важливішими але мине років п’ять

Я знаю тільки одне ставлення до ошуканства й навряд чи університет навчить мене чогось іншого

Ну ми з вами не в п’єсі діємо мабуть ви блискуче виступаєте на драматичному семінарі що ж ваша правда не варто їм про це говорити минуле воно минуло то й хай собі ну не варто нам з вами псувати стосунки через якусь дрібничку ви подобаєтеся мені Квентіне і зовнішній ваш вигляд ви не схожі на всіх цих провінціалів я радий буду порозумітися з вами я обіцяв вашій матінці зробити дещо для Джейсона але й вам залюбки підсоблю чом ні Джейсонові й тут підійде а от для молодика вашого калібру немає в цій дірі жодних перспектив

Дякую ви краще Джейсона тримайтесь він вам більше підійде

Я сам шкодую про ту придибенцію але ж я тоді ще хлопчик був і матері такої як ваша не мав аби вищих тонкощів навчила якщо ви скажете їй то тільки даремно болю завдасте еге ж ваша правда не варто це знати ні їм ні Кендейсі

Я ж сказав ні батькові ні матері

Послухайте хлопче гляньте-но на мене й на себе скільки як ви гадаєте хвилин ви б супроти мене протримались

Та довго й не доведеться якщо студентом ви ще й боксувати вчилися спробуйте то й побачите скільки протримаюсь

Ти клятий курдуплику не напрошуйся

Та вже спробуйте

Боже мій сигара і що б ваша матінка сказала якби я пропалив їй коминкову полицю ще вчасно встиг послухайте Квентіне ми ось-ось укоїмо щось таке про що потім шкодуватимем ви до душі мені вподобав із першого погляду вас я й зразу подумав хоч би хто він був отой Квентін а хлопець певне хоч куди а то б Кендейсі не тужила так за ним ось послухайте мене я вже десять літ кручуся в діловому світі в реальному житті ці речі не такі-то й важливі самі переконаєтесь нумо порозуміймось у цьому ми ж свояки гарвардці обидва ах я б уже й не впізнав старенького уні та кращого місця для молоді не знайти неодмінно пошлю туди своїх синів хай краще за мене використають цей шанс та постривайте не йдіть геть пошукаймо тут здорового глузду я ж усією душею за те щоб юнак плекав шляхетні ідеали поки він навчається це йому тільки на користь характер формується традиції всякі там студентські але коли потім виходиш у життя то доводиться уривати в нього свій шмат усіма способами адже бачиш що й усі хай їм чо в печінки так само чинять ну давай потиснем одне одному руку та й забудем старе-давнє що було відгуло ради матінки вашої згадай яке в неї здоров’я та не ховай руки ось глянь новесенька без пляминки як послушниця що тільки вчора з манастиря а жодної бганочки тобі глянь-но

Під три чорти з грішми вашими

Та ну перестань і я ж теперечки член вашої родини знаю як воно в юних-зелених буває особистих витрат гора а з татуся грошей не дуже витрусиш сам таким був зовсім недавнечко ну тепер я вбився в пір’ячко одружуюсь і все таке а ти ж там у Гарварді особливо та не клей дурня ось послухай мене хай-но ми якось-то засядемо та по-справжньому поговоримо розповім я тобі про одну вдовицю отам у місті

Та я й це вже чув не тичте ви мені ваших чортових грошей

Ти вважай що позичаєш їх заплющ очі на мить і забагатієш на півсотні

Не чіпайте мене своїми руками та й заберіть оту сигару з полиці

Ну й пішов ти к такій іди розкажи та й побач що нічого це тобі не дасть не був би ти дурень заплішений то вкмітив би що обидві вони й матінка ось тут у мене в кулаці й нічого тут не змінить братик лицар Ґалахад недопечений матінка розповіла мені якою благородною дурничкою напхана твоя голова о заходь моя люба ми тут із Квентіном якраз знайомимося тісніш про Гарвард балакаємо ти мене хотіла а вона ніяк не відчепиться від старого?

Герберте залиш нас на хвилинку з Квентіном я маю переговорити з ним

Та заходь заходь побазікаємо втрьох інтимненько я саме казав Квентінові

Ну ж бо Герберте залиш нас на хвилину

Ну що ж будь ласка закортіло значить сестриці ще разок із братиком побачитись еге ж

Ви б забрали ту сигару з полиці

Правда твоя як завжди мій хлопчику то я й потупцяю якщо наказують вийти наразі Квентіне їхній час попопихати нами але зачекаймо до післязавтра то й почуємо дозволь дорогенький чоловічку до старого чи не так люба один цілуночок кохана

Ох припини це збережи до післязавтра

Тоді я вже з відсотками вимагатиму не дозволяй тут Квентінові починати чого скінчити не годен до речі чи розповідав я Квентінові як у одного був балакучий папуга та який його спіткав трапунок бувальщина печальна і повчальна нагадай розповім ну бувайте до стрічі на гумору сторінці

Ну

Ну

Що ще за витівку ти намислив

Нічого

Знову ти в мої справи пхаєшся мало тобі того що минулого літа було

У тебе лихоманка Кедді ти хвора а чим

Я просто хвора. І як мені випросити.

Застрелив голос його крізь

Тільки не за цього мерзотника Кедді

Час від часу річка проблисками вдалині, поза якимись речами, що зблисками падають, через полудень і далі. Оце вже й далеченько за полудень, хоча ми таки проїхали понад тим місцем, де він усе ще веслував, величаво посуваючись проти течії перед лицем бога — богів! Богів — краще. Бо бог бостонський чи там массачусетський був би, либонь, теж бидло для Блендів. А чи тому просто, що бог — неодружений, нежонатий. Вологі весла миготять-підморгують, блискотливими кивами-моргами несучи байдару в жіночих долонях. Цього мерзотника, Кедді. Річка ще раз сяйнула та й сховалась за закрут.

Я хвора ти мусиш пообіцяти

Хвора чим же ти хвора

Просто хвора і до лікаря ще зарано обіцяй що ти

Якщо опісля їм потрібен буде якийсь догляд то це тільки через тебе і чим же ти хвора Чути нам, як під вікном від’їздить авто на вокзал, до потяга, що о 8.10. Нову рідню привезе. Все нових Гедів чи то Гадів, що множаться тут, голова за головою^[5]. Але жодної перукарки, бо й навіщо гадам перукарі? Вони ж бо лисі. Самі манікюрниці. Був колись у нас чистокровний огир. У стайні так, але під сідлом — геть-то підле падло. Квентін розстріляв їхні голоси крізь підлогу в Кеддіній кімнаті.

Трамвай зупинився. Я висів — просто в серединку ступнув власній тіні. Через рейки дорога. Під дерев’яним дашком дідок їсть щось із паперового пакета, а тоді й трам (там-там, вай-вай) опинився поза слухом. Дорога забігає попід дерева, там буде їхня тінь, але ж червневе листя тут, у Новій Англії, лиш ледь густіше за наше, міссісіпівське. Он там, бачу, фабрична труба димує. То я крутнувся і пішов у протилежному напрямку, втоптуючи тінь свою в пилюку. Щось було в мені жахливе ночами воно іноді вищирялося на мене крізь них крізь обличчя їхні на мене вищирялося те минулось але тепер я хвора

Кедді

Не чіпай мене тільки пообіцяй

Якщо ти хвора як же ти зможеш

Та ні зможу потім усе налагодиться і буде все одно не дозволь їм відіслати його в Джексон обіцяй

Обіцяю Кедді Кедді

Не чіпай мене не торкай

А яке воно з виду Кедді

Що

А те що вищиряється крізь них на тебе

Усе ще бачу трубу з димом. Десь там вода має бути; зцілюща, вона прямує до моря, до тихих гротів. Тихо поринуть вони аж на саме дно, й коли Він звелить Воскресніть, то самі лише праски. Коли ми з Вершем ішли на цілий день полювати, ми з собою не брали ніякого підобідку, й о дванадцятій починало смоктати під ребрами. Голод допікав десь до першої, а потім я зненацька забував навіть про те, що голод уже й минувся. Ліхтарі спускаються вділ а десь перегодом чую і машина туди ж. Бильце крісла пласке прохолодне гладеньке під моїм лобом формує крісло і яблуня схиляється мені на волосся понад Едемом носу видно вбрання Тебе лихоманить я відчув це вчора мов піч пашиш.

Не чіпай мене.

Кедді як ти можеш вийти заміж коли ти хвора. За того мерзотника.

Я маю вийти хоч за когось. А тоді мені сказали що кістку доведеться знову ламати

Нарешті зникла та труба з димом. Дорога йде попід муром. Дерева, скроплені сонцем, перехиляються через нього. Камінь кладки прохолодний. Якби податися попід муром, то відчув би його прохолоду. Але цей край злиденніший за наш. Там прогулятися — це щось, подія. Мов поринаєш у якусь яро-тиху родючість, що навіть голод погамовує, мов хліб. Суцільним щедрим потоком обтікає тебе, не скупиться, не труситься над кожнісіньким нікчемним камінчиком. А тут деревам відміряно зелені начебто саме стільки, щоб якось та вистачило для прогулянок, і навіть блакит удалині — не буйний, не наша фантастична синява. сказали мені що кістку доведеться ламати заново і всередині в мені щось Ох Ох Ох і потом облило. Та знаю я вже що таке зламана нога і нічого тут страшного Просто доведеться посидіти вдома трохи довше ото й усе А воно щелепи мені зводить і губи крізь піт вимовляють Стривайте Стривайте хоч хвилинку крізь піт Ох Ох Ох зціпивши зуби А батько Клятий огир! Клятий огир! Стривайте я ж сам винен Щоранку він із кошиком іде до кухні торохкаючи дрюком по штахетинах паркану й щоранку я дибаю до вікна дарма що нога в гіпсі й підстерігаю його з вуглиною в руці А Ділсі Ти заженеш себе Видно геть утратив свій розум бо ще й чотирьох днів немає як зламав. Зачекайте я за хвилинку звикну одну лиш хвилиночку постривайте я за

Тут навіть звуки глухіші, мов пропадають у цьому повітрі, яке ніби аж виснажилося, стільки літ переносячи звуки-гуки. Собачий брех чути далі, ніж потяг, — у пітьмі, принаймні. А ще декотрі людські голоси. Чорнюків. От Луїс Гетчер ніколи не сурмив у свій ріг, дарма що вічно носився з ним і з тим старим ліхтарем. А я питаю його:

— Луїсе, ти коли востаннє чистив свого ліхтаря?

— Та не так уже й давно. Ото коли у північан усе там повінню змило, так того дня й почистив. Сидимо ми зі старою вечірком біля вогнища, а вона й каже: «Луїсе, а що, як і до нас ота повінь добереться?» А я їй: «А й справді! Либонь, вичищу я цього ліхтаря». І того самого вечора взяв та й почистив.

— Та воно ж, повінь ота, була геть далеко — аж у Пенсильванії, — кажу я. — До нас сюди, так далеко, їй ніяк не добутись.

— А, це так по-вашому, — каже мені Луїс. — А по-нашому, вода — вона і в Джеферсоні мокра, підійматись і заливати може не гірше, ніж у тій Пенсиль-ванні. Оце такі, що подейкують: а до нас воно не дійде! — от вони, гля’, так і попливуть не сьогодні-завтра на гребені даху.

— То ви з Мартою і в хаті не зосталися ночувати?

— Звісно, що не зостались. Вичистив я ліхтаря, а потім ми з нею до самого ранку й просиділи на пагорбі за цвинтарем. А знали б місцину, де вище, то й туди вилізли б.

— І відтоді ти так жодного разу й не чистив ліхтаря?

— А навіщо його начищати без потреби?

— Значить, до наступної повені?

— Що ж, цим разом він нас порятував.

— Та що ви, дядечку Луїсе, — я йому. — Киньте жарти.

— Які там жарти, сер! Ви собі чиніть по-своєму, а я вже чинитиму, як сам знаю. Якщо для того, щоб порятуватися від великої води, треба тільки ліхтаря почистити, то вже ж не стану я ледаря клеїти.

— А дядечко Луїс не піде із засвіченим ліхтарем опосума ловити — його треба тільки потемки брати, — докинув і свої п’ять копійок Верш.

— Та я, хлопче, полював посумів у цім краю ще тоді, коли твоєму таткові його матуся гнид вимивала з голівки, — каже Луїс. — І вполюю, було, й додому несу.

— Так, сер, — каже Верш. — Навряд чи знайдеться хто такий у цій околиці, який би за своє життя добув більше за дядечка Луїса тих посумів.

— Ото ж бо й воно, — каже Луїс. — А світла моїм посумам вистачає. Вони на мене не нарікають. А зараз кінчаймо балачку. Чуєте? Вчули! Го-го-го! Веселіш, собачки!

І ми сидимо серед сухого листу, що ледь шарудить від причаєних видихів та вдихів нашого чекання та від непоквапного дихання землі в безвітряній жовтневій ночі. В крихкій свіжості повітря — сморід ліхтаря, собачий гавкіт і Луїсів голос, що завмирає вдалині. Ніколи він не напружував того свого голосу, але тихого вечора, бувало, той голос долинав аж до нас на веранду. Коли дядечко Луїс скликав собак, голос його лунав суремно, мов ріг, якого він завжди носив через плече, ба навіть чистіш, м’якше рога, от ніби голос цей був частиною пітьми й тиші, виникав, розкручувався з них, а тоді й знову стихав, скручувався в пітьму. ОгогоОоо… ОгогоОоооо… ОгогоОоооооооооооо… Мушу вийти хоч за когось

Скільки ж їх у тебе було Кедді

Не знаю багато то ти подбаєш про Бенджі й тата

І ти не знаєш від кого воно чи ж він знає

Не торкайся мене то ти подбаєш про Бенджі й тата

Ще й не підійшов до моста, а воду вже відчув. Міст із сірого каменю, замшілого, поплямованого цвіллю від забарного розповзання сирості. В тіні під ним вода тихо й чисто жебонить, булькоче, обтікаючи камінь гаснучими вікнинами закрученого неба. Кедді тільки не за цього

Мені треба хоч за кого Верш розповідав, як один чоловік себе скалічив. Пішов у ліс, присів у канаві й одчикрижив хазяйство бритвою. Зламаною бритвою одтяв та й, тим самим махом, закинув кривавий жмут через плече. Але ж усе це не те. Мало позбутися тих справ. Треба, щоб і від роду їх не мати. Отоді я сказав би: «А, ви про те. Ну, то китайська грамота для мене. А китайської я не знаю». Батько мені: «Ти тому так, бо ти незайманець. Збагни: жінкам незайманість чужа взагалі. Непорочність — стан негативний, а отже, несумісний із природою речей. Не Кедді, а природа завдає болю тобі». А я йому: «Це лиш слова». А він мені: «А незайманість хіба не слово?» Я йому: «Ви не знаєте. Не можете знати!» А він мені: «Саме так. Від того моменту, коли ми це усвідомили, трагедія відступає на другий план».

Там, де воду накриває тінь від моста, я міг прозирнути далеко вглиб, хоча й не до самого дна. Якщо листок побуде у воді досить довго, то з часом уся зелена тканина вимивається, й тоді лише самі тонкі жилочки віють млявим рухом сну. Кожна, хай там як вони були переплутані раніше, хай там як щільно прилягали до кісточок, тепер коливається осібно. І, можливо, коли Він звелить воскреснути, очі також виплинуть із мирної глибини та сну, аби глянути на горню славу. А потім виплинуть уже й праски. Сховавши їх під мостом скраю, я повернувся і сперся ліктями на поруччя.

Таки не до самого дна, але до значної глибини вода прозора, й ось бачу: висить якась тінява риска, мов хто націлився й пустив у течію жирну стрілу. А понад самою водою мошкара — мушки-одноденки снують: то з тіні на осоння, то знову в тінь моста. От коли б просто за всім цим пекло — чисте полум'я, і ми обоє мертвіші мертвих. Аби там тільки я з тобою один я і ми обоє посеред ганьби та жаху але чистим полум’ям відділені Без щонайменшого поруху та стріла виросла в розмірах і, збриживши губою гладінь плеса, форель затягла мушку під воду — з тією великанською зграбністю, з якою слон бере із землі фісташку. Крихітний вир, згладжуючись, поплинув за течією, і тоді я знов уздрів ту саму стрілу: носом супроти потоку, ледь колихаючись у ньому, вона знову цілилася, вичікуючи, коли котрась мушка достатньо знизиться над водою. Аби тільки ти і я там посеред ганьби й жаху але відгороджені чистим полум’ям

Форель зависла, зграбна й незрушна посеред хистких тіней. Підійшли трійко хлопчаків з вудками, й ми разом, спершись ліктями на поруччя, стали дивитися на ту форель. Хлопчаки її добре знали: то ж така собі місцева знаменитість.

— Та її вже двадцять п’ять років ловлять і ніяк не впіймають. Одна бостонська крамничка оголосила, що подарує спінінг за двадцять п’ять доларів тому, хто її спіймає на гачок.

— То чого ж ви ґав ловите? Хіба не хочеться мати двадцятип’ятидоларовий спінінг?

— Хочеться! — відповіли хлопчаки, невідривно стежачи за рибиною. — Ще й як хочеться! — сказав один.

— А я б не взяв спінінга, — заявив інший. — Хай би краще гроші дали.

— Чи б вони й захотіли оддати грішми? — заперечив перший. — Б’юсь об заклад: дали б спінінг і край!

— А я б його продав.

— Таж за нього ніхто не дасть двадцять п’ять баксів.

— Скільки б дали, за стільки й продав би. Я ось цією вудкою можу не менше наловити риби, ніж тим спінінгом за двадцять п’ять баксів.

Потім вони стали обговорювати, що хто з них купив би за двадцять п’ять доларів. Говорили всі разом — палко, один одного уриваючи, нетерпляче, обертаючи нереальне в можливе, потім у ймовірне, далі — в безперечний факт, як це часто виходить у людей, коли вони бажання виливають у слова.

— Я купив би коня й фургон! — сказав другий.

— Так тобі й продадуть за ті гроші, — разом заперечили йому перший і третій.

— А я кажу: продадуть. Я знаю, де можна купити все це за двадцять п’ять баксів. Один чоловік продає.

— А хто ж це?

— Та хай там хоч би й хто. А я дам йому двадцятьп’ять — і продасть.

— А, випендрюєшся, — сказали йому перший і третій. — Нікого такого ти не знаєш. Просто набиваєш собі ціну.

— Ви такі певні? — сказав другий. Товариші й далі глузували з нього, а він затявся й не сказав більш нічого. Сперся на поруччя та й задивився на рибину, яку подумки вже й продав, — і раптом весь запал, уся в’їдливість де й ділися з голосів тих двох, от ніби й вони допевнилися, що форель піймана, й кінь із фургоном — куплені: подіяло гордовите мовчання, яке здатне не тільки дорослих, а й хлопчаків переконати в чім завгодно. Як на мене, це логічно, що люди, стільки водячи і себе, й інших за носа з допомогою слів, наділяють мовчання мудрістю, і в паузі, що запала, відчулось, як ті двоє квапливо шукають заперечення — якийсь засіб відняти коня з фургоном.

— Та ніхто не дасть тобі двадцять п’ять баксів за ту паличку, — сказав перший. — Б’юсь об заклад на що завгодно: не дадуть.

— Та він же ще й не впіймав того пструга! — згадав третій, і обидва закричали:

— Ага, а що я тобі казав? Ну, то як того чоловіка звати? Не кажеш? Бо його й на світі немає такого!

— Ат, заткніться ви, — огризнувся другий. — Гляньте, знов випливає!

Усі троє нахилились і заклякли однаково, й однакові їхні вудки тонко й скошено виблискують на сонці. Форель непоквапно спливла хисткою і все більшою тінню, і знову малесенький вир поплинув за течією, поволі розгладжуючись.

— Ого! — промимрив перший. — І чого ми більше й не пробуємо її впіймати? — вголос чудувався він. — Тільки дивимось, як приїжджі бостонці пробують.

— А що, іншої риби, крім неї, тут немає?

— Немає. Із цього затону вона всіх інших повиганяла. Найкраща місцина для ловитви вудочкою нижче, де вир.

— А от і ні, — заперечив другий. — Біля водяного млина Біджелоу наловиш удвічі більше.

Вони ще трохи посперечалися, де клює краще, а тоді враз помовкли — тільки видивлялися, як знову спливає та форелина і як її невеличкий вир засмоктує шматочок неба. Я спитав їх, чи далеко звідсіля до найближчого містечка. Вони сказали.

— Але до найближчої трамвайної лінії он туди, — показав другий у той бік, звідки я прийшов. — А куди вам?

— Та нікуди. Просто гуляю.

— Ви студент з університету?

— Так. А фабрика в містечку тому є?

— Фабрика? — Дивляться на мене.

— Ні, — сказав другий. — Фабрик там немає. — Розглядають мій костюм. — А ви що, шукаєте роботу?

— А про млин Біджелоу ти забув? — нагадав третій.

— Ото знайшов фабрику. Він питає про фабрику справжню.

— Щоб гудок там був фабричний, — кажу я. — Тут нізвідки не чути годинникового сигналу.

— А-а, — протягнув другий. — Ну, там на унітаріанській церкві є годинник. За ним можна дізнатися час. А на ланцюжку у вас хіба не годинник?

— Розбив його вранці.

Показав їм годинника. Оглянули, споважніли.

— А все ж таки йде, — сказав другий. — Скільки такий коштує?

— Він подарований, — кажу. — Батько подарував, коли я школу закінчив.

— А ви з Канади? — поцікавився третій, рудий.

— Із Канади?

— Ні, у канадців не така вимова, — сказав другий. — Чував я, як канадці балакають. А в нього вимова — як у артистів, що неграми виряджаються.

— А ти не боїшся, — питає третій, — що він тобі за це вріже?

— За що?

— А ти сказав, що він як негри балакає.

— Та ну тебе, — каже другий. — Он за тим пагорбом ви побачите дзвіницю.

Я подякував їм.

— Бажаю вам доброго улову. Тільки отієї старої форелини не чіпайте. Вона заслужила, щоб їй дали спокій.

— Та її ж ніхто й не спіймає, — запевнив перший.

Стоять, спершись на поруччя, й дивляться у воду з моста, й три вудки на сонці, мов три косі нитки жовтого вогню. Іду й знову втоптую свою тінь у плямисту тінь від дерев. Дорога звернула, беручись нагору, вбік. Видерлася на пагорб, кривулясто спустилася, манячи око й думку за собою, під зелено закляклий тунель, а там, над деревами, квадрат вежі й кругле око дзиґарів, щоправда, ще далеченько. Сів на узбіччі. Трава по щиколотки, міріади листочків. Тіні на дорозі поціпеніли, мов за трафаретом удруковані, вкреслені скісними грифелями сонця. Але це лише потяг, і небавом протяглий гудок стих за деревами, і стало чути й мого годинничка, й все тихіший перестук коліс, от ніби потяг проходив десь у якомусь іншому місяці й мчав крізь інше літо, під чайкою, що ширяє. І все на світі мчить. Крім Джеральда. Він також ніби ширяє — самотньо та врочисто веслує крізь полудень, вигрібається з полудня по довгих, яскравих променях, немовби в апофеозі підносячись у дрімотну безкрайність, де тільки він і та чайка: вона несамовито-нерухома, а він — у виразних гребках та підняттях весла, розміреністю споріднених із супокоєм, і на блискоті сонця — тіні обох їх, а внизу, карликово, — весь світ. Кедді тільки не за цього мерзотника не за цю мерзоту Кедді

Через пагорб їхні голоси й три вудки урівноваженими нитками біжучого полум’я. Ось минають мене й дивляться, а ходи не вповільнюють.

— Ну, — озиваюсь, — а де ж той пструг? Щось я його не бачу.

— А ми й не бралися його ловити, — мені перший. — Його все одно не впіймаєш.

— Ото вам годинник, — каже другий, показуючи на вежу. — Підійдіть трохи ближче, то й стрілки побачите.

— Так-так, — кажу. — Чудово. — Підводжусь. — А ви всі до міста?

— Ми до Виру, по головача, — пояснив перший.

— Та нічого ти не зловиш біля Виру! — заперечив другий.

— Бачу, тобі кортить до млина, де купа люду хлюпається і всю рибу порозганяли.

— А біля Виру ніякої риби не впіймаєш.

— Та ми ніде й нічого не наловимо, якщо тут простовбичимо! — сказав третій.

— Ото завівся: Вир та й Вир! — дорікнув другий. — Там не клює.

— То ти й не ходи туди, — сказав перший. — До мене ти не прив’язаний мотузком.

— Ходім до млина та й поплаваєм! — запропонував третій.

— А я таки до Виру, по рибу, — сказав перший. — А ви собі як хочете.

— Ну скажи ти йому, чи ти чув: коли востаннє біля Виру клювало? — сказав другий третьому.

— Гайда до млина, купатись! — закликав третій.

Вежа поволі тоне там, за деревами, а кругле циферблатолице годинника все ще досить далеко. Ми прошкуємо у плямистій тіні. Підходимо до саду, білого та рожевого. Весь він повен бджіл, нам їх уже чути.

— Гайда до млина, купатись! — повторив третій. Біля саду від дороги відгалузилася стежка. Третій сповільнив ходу, зупинився. А перший хлопчак і далі йде, і сонячні плями ковзають із вудки на плече й далі вниз по сорочці. — То ходім? — сказав третій. Другий теж зупинився. Навіщо тобі виходити хоч за кого Кедді

Ти так хочеш щоб я відповіла навіщо невже ти думаєш як скажу то й причина щезне

— То ходімо всі до млина, — припрошує третій. — Ну ж бо.

А перший далі йде. Його босі ноги ступають безшелесно, м’якше листу лягають кроки в легкий порох. Бджоли в саду гудуть, мов який вітер здіймається: звук доведено чи не до самої верхівки наростання і спіймано, розтягнуто, мовби чарами. Стежка огинає мур, цвітом усіяна, попід склепінням квітучим, і губиться вдалині поміж дерев. Крізь гілля сонце — скісно, нечастим гарячим накрапом. Жовті метелики в тіні мигочуть сонячними цятами.

— Ну й чого тобі до того Виру? — допитується другий. — Можна й біля млина риби наловити, якщо так дуже треба.

— Та хай іде вже собі, — сказав третій. Дивляться першому вслід. Сонце ковзає плямами по його все дальших плечах, жовтими мурахами блискоче по вудці.

— Кенні! — гукнув другий. Скажи батькові скажеш атож я мого батька батько я його винайшов сотворив я його Скажи йому і причини не стане бо він скаже мене не було а отже й нас із тобою не якщо він наш батько

— Та ходім, — каже третій. — Там уже всі наші. — Все ще дивляться першому вслід. — Ну й іди собі! — зненацька викрикнули ці двоє. — Мамусин синочок! Боїться, що купатиметься й голівку намочить, а тоді мама прочухана дасть! — Вони звернули на стежину, пішли затінком, а метелики жовто ковзь та ковзь довкола них попід тінню.

А тому що більш нічого й немає мені віриться що є щось іще але ж його може й не бути і тоді я Ти переконаєшся що навіть несправедливість навряд чи варта того чим на твою думку ти є Він на мене ніякої уваги, його щелепи в профілі затято зціплені, обличчя ледь відвернуте від мене під пом’ятим капелюхом.

— Чом же ти не пішов із ними купатись? — запитав я. тільки не за того мерзотника Кедді

То ти що бійку хотів затіяти з ним чи як

Брехло він і негідник Кедді його зі студентського клубу вигнали за шулерство і в Ковентрі його а в зимову сесію застукали зі шпаргалкою та й виключили

Ну то й що я ж не гратиму з ним у карти

— Виходить, рибу ловити ти дужче любиш, ніж купатись? — запитав я. Гудіння бджолине тихіш, але все ще дзумлять, от ніби не воно занурюється в тишу, а сама тиша виросла поміж садом і нами, як ото вода прибуває. Дорога знову в закрут і стала вулицею поміж тінявих моріжків та білих будиночків. Кедді як ти можеш за того мерзотника не про мене а про Бенджі й тата подумай

А про що ж іще можу я думати про що ще думала Хлопчик звернув з вулиці. Не озираючись, переліз через паркан, пройшов по моріжку до дерева, поклав вудку на землю, видерся до розсохи й там усівся, спиною до вулиці, й сонячні зайчики нарешті повклякали на білій його сорочці. про кого ще я думала навіть заплакати не можу торік я померла я сказала тобі це але тоді я ще не знала що маю на увазі не тямила що кажу Такі дні бувають і в нас наприкінці серпня, коли повітря тонке й щемливе, як оце, і в ньому є щось сумне, ностальгічне й знайоме. Людина — це сума її кліматичних пригод. Казав батько. Людина — це сума того, що маєш. Задачка на нечисто змішані дроби, яка довго й нудно зводиться до незмінного нуля — глухого кута пристрасті й праху. Але тепер я достеменно знаю що я мертва кажу тобі

Тоді навіщо тобі послухай ми ж могли б поїхати геть ти Бенджі та я кудись де нас ніхто не знає де У бричку впряжено білого коня, копита збивають легкий порох; павутиноспиці колеса поскрипують сухо, котячись нагору попід листяним ряботинням, попід в’язами. В’яз. Ільм. Ні: ellum. Ellum.

А на які ж гроші на ті що на науку твою віддали які за пасовисько взяли аби ти міг у Гарварді вивчитись невже ти не розумієш що ти повинен його закінчити бо як не закінчиш то Бенджі й зовсім нічого не матиме

Продали пасовисько Його біла сорочка непорушна в тій розсосі, в мерехкій тіні. Колеса павутиноспиці. Під осілим на ресори кузовом шпарко й чітко, мов голка вишивальниці, миготять копита, і бричка маліє, мовби й не посуваючись: так маріонетка тупцяє на місці, а в цей час її швидко тягнуть за лаштунки. Знову закрут, і завидніла біла вежа з дурною круглопикою самовпевненістю дзиґарів. Продали пасовисько

Лікарі кажуть що татові не прожити й року якщо не кине пити а він же не кине не зможе тепер після того що я після того що торішнім літом і тоді Бенджі запроторять у Джексон і заплакати не можу навіть заплакати на мить заклякла на порозі а наступної миті Бенджі вже тягне її за сукню реве голос перекотами від стіни до стіни а вона втискається в стіну все більше скулюється і на білому обличчі очі мов пальцями великими вглиб удавлені випхав її з кімнати голос перекочується от ніби не годен ті власні перекоти зупинити умістити в тишу ридає

Відчинив двері — й задзеленчав дзвіночок, але тільки раз продзеленчав, високо, чисто й слабесенько в охайній сутіні над дверми, от ніби і метал, і розмір на те й дібрано, щоб виходив отакий чистий ледь чутний дзень, а сам дзвоник не зношувався та й не завелика була затрата тиші на її відновлення по тому, як двері відчинились і навстріч тобі теплий дух допіру спеченого хліба… а ще там стоїть замурзана дівчинка з очима, ніби у ведмедика плюшевого, та з двома немов лакованими кісками.

— Привіт, сестричко. — Її личко посеред тієї тепло-солодкої пустки, мов чашка молока з невеликою домішкою кави. — А де продавець?

Але дівчинка лише мовчки видивлялася на мене, аж поки й відчинилися господарські двері та зайшла господиня. Над шинквасом, де за склом низки рум’яних шкуринок, вивищилося охайне сіро-сталеве лице: ріденьке волосся туго відтягнуте з сіро-сталевого чола, окуляри в охайній сіро-сталевій оправі… вивищилося, прикотило, устоялось, мов яка крамнична сталева каса. На бібліотекарку схожа. На щось мирно-шмарно засушене поміж запилюжених полиць, де в суворому порядку розставлено непорушні й титульні істини, давно відлучені від життя, мов подих того повітря, яке бачить, що коїться несправедливість…

— Прошу дві отакі, мем.

Із-під шинкваса добула квадратову вирізку з газети, поклала на шинквас, дістала дві булочки. Дівчинка дивиться на них невідривно, не кліпаючи очима, схожими на дві коринки, що спливли у чашці слабенької кави. Край для блукачів, вітчизна італійчикам. Втопила погляд у булочки, в охайно-сіро-сталеві пальці, в широку золоту каблучку за синюватим суглобом лівого вказівця.

— Ви їх самі випікаєте, мем?

— Даруйте, сер? — перепитала. Саме так: «Даруйте, сер?» Мов на сцені. — З вас п’ять центів. Бажаєте ще чогось?

— Ні, мем. Я — ні. А ось ця юна леді чогось бажає.

Там таке курдупленя, що господиня й не розгледіла його з-за шинкваса. То вона підійшла до краю і звідтіля подивилася на дівчинку.

— Це ви її привели?

— Ні, мем. Вона вже була тут, коли я увійшов.

— Ах ти ж, маленька негіднице! — розсердилася господиня. Аж із-за шинкваса вийшла, але дівчинки не зачепила. — Певне, уже понапихала кишені?

— Та немає в неї кишень, — кажу я. — І нічого вона тут не робила. Просто стояла й чекала на вас.

— А чого ж тоді дзвоник не теленькнув? — грізно зиркнула на мене. От тільки пучка різок їй бракує та щоб на дошці позаду було написане щось неправильне: 2 x 2 = 5. — Вона так заховає під сукенку, що ви нізащо й не здогадаєтесь. Скажи мені, дитинко, як ти потрапила сюди?

А дівчинка все німує. Все дивиться на господиню, тоді кидь на мене летючий погляд чорних оченят — і знову на крамарку.

— Ці ще мені чужинці! — забідкалася жінка. — І як воно так увійшло, що й дзвінка не було чути?

— То як я відчиняв двері, вона і ввійшла, — пояснив я. — Дзвоник теленькнув раз, за нас обох. А звідси ж за шинквас їй ніяк не дотягтися. Та й не думаю, щоб вона таке чинила. Правда ж, сестричко? — Дивиться дівчатко на мене, поглядом загадковим та задумливим. — І чого тобі треба? Хліба?

Тут мала простягла кулачок. Розціпила, а на долоньці — вологі та брудні п’ять центів, і відбиток монетки, брудно-вільгий. Вогка й тепла монетка. Ледь чути монетно-металевий дух.

— Чи маєте, мем, хліба на п’ять центів?

Господиня дістала з-під шинкваса ще один газетний квадрат, розстелила, а тоді загорнула в нього хліб. Я поклав ті п’ять центів на шинквас, і ще й свою монетку, таку саму.

— І, будьте ласкаві, ще одну булочку.

Дістала ще булочку з вітрини.

— Подайте-но ваш згорточок.

Я дав, вона розгорнула, доклала третю булочку, загорнула, взяла монетки, знайшла у себе в фартусі два центи, подала. А я вклав їх дівчинці в руку. Пальчики зціпилися, гарячі й вологі, мов черв’ячки.

— Ту, третю, ви хочете віддати їй? — поцікавилася крамарка.

— Так, мем, — відказав я. — Гадаю, їй ваша булочка припаде до смаку, як і мені.

Я взяв два пакунки, віддав хліб дівчинці, а сталево-сірі очі з-за шинквасу з холодною непохитністю стежили за нами.

— Зачекайте хвилинку, — попросила вона й вийшла до гоподарчої комірчини. Двері відчинились, зачинились. А дівчинка все дивиться на мене, притискаючи хліб до брудної сукенки.

— Як тебе звати? — спитав я. Відвела погляд, але з місця не зрушила. Навіть ніби й не дихає. Господиня повернулася. А в руці несе якусь кумедну штуку. Тримає на певній відстані від себе, от ніби то дохлий ручний пацюк.

— Це тобі, — сказала крамарка. Дівчинка підвела на неї погляд. — Та бери! — підохотила малу жінка, тицяючи їй принесене. — Воно тільки з вигляду не дуже гарне. А на смак, я так гадаю, буде тобі однаковісіньке. Бери ж! Не стоятиму ж я цілий день перед тобою. — Дівчинка взяла, дивиться на господиню. А та витирає руки об фартух. — А дзвоник доведеться полагодити, — каже. Підійшла до вхідних дверей, розчахнула. Дзвоник теленькнув раз, тихо, чисто й невидимо. Ми рушили до дверей та зосередженої крамарчиної спини.

— Дякуємо вам за тістечко, — сказав я.

— Ці ще мені чужинці, — мовила вона, вдивляючись у сутінь над дверми, звідки озивався дзвоник. — Раджу вам, юначе, триматися від них чимдалі.

— Авжеж, мем, — сказав я. — Ходім, сестричко. — Ми вийшли. — Дякую, мем.

А вона захряснула двері, тоді знов розчахнула, змусивши дзвоник знову тихенько тенькнути.

— Ці ще мені чужинці! — знову пробурчала господиня, вдивляючись у наддверну сутінь.

А ми пішли хідником.

— Ну, а як щодо морозива? — запитав я. Дівчинка якраз їла своє страшненьке тістечко. — Любиш морозиво? — Підвела на мене спокійний погляд своїх чорних оченят, жує. — Ну, що ж. Ходім!

Увійшли ми до кондитерської, взяли морозива. А хлібину вона нізащо не покладе, до себе притискає. «Дай покладу його на столик — тобі зручніш буде їсти!» Не віддає, притискає, а морозиво жує, мов іриску. Тістечко надкушене лежить на столику. Методично з’їла морозиво й знову взялася до тістечка, розглядаючи солодощі під склом шинквасів. Я доїв свою порцію, і ми вийшли.

— А де ж ти живеш? Куди тобі йти? — питаю.

Бричка, все та сама, що з білим конем. Тільки док Пібоді розповнів. Триста фунтів. Підвозить нас на гору. Чіпляємось, їдемо на приступці. Дітвора. Чи не простіше пішки б, ніж чіплятись. А до лікаря ти ходила до лікаря Кедді

Поки-що не треба та й не можна а потім усе складеться все одно буде

Бо жінки вони такі хитромудрі й таємничі каже батько. Хитра рівновага щомісячного бруду поміж двох місяців. Повних жовтих мов у жнива стегон лона. Воно то зовні поза ними завжди але ж. Жовтих. Мов п’яти від ходіння. І щоб усе це таємниче владне було приховане від чоловіка. А ззовні попри все це внутрішнє солод округлий спраглий дотику. Розріджене гниття мов щось утоплене спливло плаває протрухле неначе сіра абияк надута камера й до всього домішано дух жимолості.

— А зараз тобі саме час занести хліб додому, еге ж?

Дивиться на мене. Спокійнісінько жує собі, й через рівномірні проміжки часу по горлечку вниз прокочується мов кулька невеличка. Я розгорнув свій пакунок, дав їй одну булочку й сказав:

— До побачення.

І пішов геть. Потім озирнувся. Іде за мною!

— Тобі додому теж сюди? — Мовчить. Іде собі поруч, десь мов під самим ліктем моїм, і їсть. Ідемо далі. Довкола тиша, наче й немає нікого хто б дух жимолості вдихав з усім перемішаний Вона б мені певне сказала щоб не засиджувався на східцях не наслухав як двері її грюкнуть сутінню не чув як Бенджі все плаче й плаче Вечеря їй доведеться зійти вниз на вечерю та й причаститися духу жимолості скрізь домішаному й тут теж Ось і до перехрестя дійшли.

— Ну, тут мені звернути вбік, — кажу їй. — До побачення! — Вона й собі зупинилась. Проковтнула рештки тістечка й заходилася коло булочки, видивляючись поверх неї на мене. — До побачення! — повторив я. Звернув за ріг і пішов вулицею, а зупинився, аж як дійшов до наступного перехрестя.

— То де ж ти живеш? — допитуюсь. — Отам-о? — показую рукою, куди прямував. А вона тільки дивиться на мене. — Чи аж ген там? Б’юсь об заклад: ти живеш біля вокзалу, де потяги: «Ту-ту!» Я вгадав? — А дівчинка просто дивиться на мене, загадково та незворушно, й жує собі. Вулиця безлюдна, в обох напрямках, тихі моріжки й чистенькі будиночки поміж дерев, але ж ніде нікого. Тільки он там, позаду. Тож вертаємося назад. Двоє чоловіків на стільцях перед крамницею.

— Чи ви не знаєте, чия це дівчинка? Причепилася до мене, а де мешкає, не каже.

Очі тих двох переметнулися з мене на мою маленьку супутницю.

— Либонь, вона з тих приїжджих італійців, — сказав один, що в поруділому сурдуті. — Кілька родин їх прибуло. Якось-то я вже бачив її. Як тебе звати, дівчинко?

Чорним поглядом трохи подивилася на тих двох, не перестаючи рівномірно жувати. І, не перестаючи жувати, ковтнула.

— Либонь, вона не вміє по-англійському, — сказав другий.

— Її по хліб послали, — кажу я. — Тож має знати хоч кілька слів.

— А як твого тата звати? — спитав перший. — Піт? Джо? Чи Джон, га?

А вона тільки знов одкусила од булочки.

— І що мені з нею робити? — питаю. — Все ходить за мною, ніяк не відчеплюсь. А мені треба повернутися в Бостон.

— Студент?

— Атож, сер. І мені треба вертатись.

— То, може, йдіть отуди вулицею, там зверніть і здайте її полісменові нашому, Ансу. Він має бути на міській стайні.

— Мабуть, саме це й доведеться мені зробити, — кажу. — Комусь та треба ж її передоручити. Красно вам дякую. Ходімо, сестричко!

Подалися ми вулицею, тінявою бруківкою, що поволі вбирає в себе ламану тінь фасадів. Ось і до стайні дійшли. А полісмена Анса там немає. Поміж рядами стійл темний легіт повіває, дух нашатирю несе, а в широких та низьких воротях погойдується на стільці чолов’яга. Радить нам пошукати Анса на пошті. І цей не знає, чия воно дівчинка.

— Ці чужаниці — вони для мене всі, що один, що другий, однаковісінькі. Їхні будиночки за колією, то поведіть її туди — мо’, хто й признає.

Ідем назад, цим разом на пошту. А там той самий, що в сурдуті, сидить і газету розгортає.

— Анс щойно виїхав за місто, — каже він. — Найкраще б вам, либонь, пройтись за вокзал, до тих будинків понад річкою. Хтось там та має знати її.

— Мабуть, доведеться, — кажу. — Ходімо, сестричко! — А вона якраз запхнула до рота останній кусень булочки та й проковтнула. — Ще хочеш? — питаю. А мала тільки дивиться на мене, якусь там крихту дожовуючи, й очиська її чорні, незмигні, по-дружньому теплі. Дістав я останні дві булочки, їй дав одну, а другу сам почав. Запитав іще якогось перехожого, де тут вокзал, і він показав шлях. — То й ходім, сестричко.

Ось дійшли ми до вокзалу, перейшли колії туди, до річки. Мостом через річку, а далі понад берегом простяглася вулиця безладно розташованих та абияк склепаних із дощок хатин, тилом усе до води. Убога вуличка, але справляє враження чогось пістрявого, ба навіть яскравого. Он за щербатим парканом, посеред бур’янів, стоїть перехняблений старезний ридван, а трохи далі — обстріпана халупина, з горішнього вікна якої звисає, сушачись, яскраво-рожева сукня.

— Чи не твій це часом дім? — спитав її. А вона тільки дивиться на мене понад булочкою. — Оцей-о! — ще й рукою показую. А дівчинка знай жує та мовчить, але мені видалося, ніби щось ствердне, навіть згідливе, хай і не палко виражене, блиснуло в її оченятах. — Таки цей дім твій? — перепитую. — Ну, то зайдім. — Відчинив трохи не доламану хвіртку й озирнувся на свою приблуду. — Це ж тут? — питаю. — Впізнаєш свій дім?

Вона й кивнула, швидко, і знову видивляється на мене, вгризаючись у вологий пухкосмачний півмісяць. Ідемо до дверей. Доріжка з поколотих різномасних плит, попробиваних жорсткими списами трави, веде до розбитого ґанку. Ні на подвір’ї, ні у вікнах не видно ніякого руху; жоден подув не сколихне й тієї рожевої сукні, вивішеної в горішньому вікні. Ось фаянсова ручка: сіпни — і зателенькає дзвоник. Я сіпнув, потім потягнув, а як витягнув футів шість дроту, припинив це діло й просто постукав. А дівчатко знай жує, лиш на губах іще затрималася шкуринка.

Двері відчинила господиня. Глянула на мене, а тоді шпарко заторохтіла до дівчинки італійщиною. Закінчила підвищеним тоном, а змовкла — запитально. Тоді знову заговорила, а дівчинка тільки дивиться на неї понад шкуринкою, запихаючи і це в рот брудним рученям.

— Вона каже, що живе тут, — сказав я жінці. — Я її з центру міста веду. Це ж ви посилали її по хліб?

— Я ни балакать аглицьку, — відповіла мені жінка. І знов заговорила до дівчинки, а та лише дивиться на неї й мовчить.

— Вона не тут жити? — вже ламаною спитав я. І показав на дівчинку, потім на неї, а тоді на двері. Жінка похитала головою. Шпарко заговорила. Підійшла на край ґанку й, не замовкаючи, показала рукою, мовляв: ген туди вулицею.

І я енергійно закивав головою.

— Ви піти показати? — допитуюсь. Беру її за руку, а другою махаю в напрямі вулиці. А вона тільки щось своє шпарить і показує. — Ви — піти показати! — кажу я і намагаюсь звести її з ґанку.

— Si, si^[6]! — сказала вона, впираючись і знай кудись показуючи.

Я знову закивав головою.

— Дякую, дякую, дякую. — І зійшов із ґанку, прямуючи до хвіртки, — не бігом, але досить швидкою ходою. Дійшов до хвіртки, став і дивлюся на дівчинку. Шкуринку вона вже дожувала й по-дружньому витріщається на мене своїми чорними очиськами. А жінка з ґанку стежить за нами.

— То що ж — ходім, — сказав я дівчинці. — Швидко чи й не дуже, а треба ж нам розшукати твою оселю.

Дріботить під ліктем у мене. Йдемо далі. Здається, всі ці будиночки безлюдні. Ані душі не видно. Притаманна порожнім житлам затамованість. Але ж не можуть усі вони бути порожні! От би порозривати всі чолові стіни у всіх цих хат! Мадам, прошу вас, ось ваша донечка! Не ваша? Тоді ваша — ради Бога, мадам! Іде собі під ліктем у мене, поблискує своїми туго заплетеними кісками. А ось уже проминули й останній дім. Далі вулиця робить закрут і берегом заходить за глухий паркан. А та жінка вийшла з розтрощеної хвіртки, на голову шаль накинула й рукою звела кінці під підборіддям докупи. Дуга дороги безлюдна. Я намацав монету, дав дівчинці. Чверть долара. «Бувай, сестричко!» — мовив я. І кинувся навтікача.

Щодуху, не озираючись. Перед самим закрутом дороги зупинився. Стоїть собі посеред шляху, притискаючи буханця до брудної своєї сукенки, дивиться тими нерухомими, чорними, незмигними очима. Я рвонув далі.

Від дороги вбік — провулок. Звернув туди й за хвильку перейшов на шпарку ходу. Провулок вів поміж якісь задвірки: нефарбовані хати, а на мотузках сушиться повно отих страшненько-весело-барвистих ганчірок, на взір отієї сукні у вікні. Он повітка показує свій дірявий тил, мирно гниючи посеред задушеного бур’янами нерозчищеного саду, серед дерев рожевих та білих, що повняться дзумінням осоння та бджіл. Озирнувся. Там, де починається провулок, нікого. То я пішов повільніш, а тінь моя тутечки, поруч, волочиться головою крізь бур’яни, в яких тоне паркан.

Провулок дійшов до якихось забитих дошками воріт і розсипався у траві, обернувшись стежиною, що тихенько повзла по отаві. Я переліз через ворота й опинився в гущавині, вийшов із тієї хащі, а переді мною інший паркан, то я далі попід ним, ну, а тінь уже позаду повзе. Тут дикий виноград і всякий плющ, а в нас, на півдні, буяла б тут жимолость. Дух її так густо з саду, надто в сутіні, в дощ і до всього ж домішується, от ніби без тієї жимолості-немилості ще недосить тяжко, недосить нестерпно. Нащо ти дозволила щоб він тебе цілував вав

А я й не дозволяла я змусила його і дивиться як шал мене бере Ну і як тобі це? Червоно відбиток моєї долоні проступив на її обличчі от ніби світло увімкнулося від моєї руки а як заблищали її очі

Я не за те тебе вдарив що цілувалася Дівочі лікті в п’ятнадцять Батько мені Ти так ковтаєш мов у горлі кістка риб’яча застрягла що з тобою і Кедді навпроти тебе що не дивитеся на мене. Я вдарив тебе за те що ти це з якимсь міським шелихвостом ось за що Будеш іще будеш Кажеш телиця на налигачі. Моя червона долоня з пальцями проступила на її щоці. А як тобі оце товчу її обличчям у. Стебла трави хрест-навхрест удавлені в шкіру дзвенить у вухах товчу її головою в

Ніколи я не цілувався з брудною дівчиною як та Наталі Паркан поринає в тінь, а за ним і моя тінь. Знову я її ошукав. А я й забув про річку, що все так само в’ється обіч. Видерся на паркан. А за ним вона: дивиться, як я зістрибую, притискає буханця до сукенки.

Стою в бур’яні, хвильку дивимося одне на одного.

— Чом же ти, сестричко, не сказала мені, що мешкаєш аж отут, на безлюдді? — Буханець уже помалу витикається з обгортки, треба б загорнути в щось новіше. — Ну, то що ж. Покажи мені, де хата, в якій ти живеш. не з брудною дівчиною як та Наталі. Ішов дощ, ми чули, як лопотить по даху, зітханнями проникає у пахнючий високий простір стайні

Тут? торкаючись її

Не тут

Тоді отут? не злива але ми тільки й чули що той дах а що як то кров моя чи її кров

Вона штовх мене з драбини і втекла й лишила мене вона Кедді

Чи це ось тут заболіло тобі коли Кедді втекла справді отут

Ох Дівча дріботить під моїм ліктем, вилискує маківка її чорнолакова, а буханець усе далі вилазить з обгортки.

— Мерщій додому треба, а то зараз і весь папір на хлібі дорветься. І лаятиме ж тебе мама… А б’ємось об заклад що я підійму тебе

Та де тобі мене заважка я

А куди Кедді втекла побігла додому з будинку не видно стайні а ти пробувала хоч коли побачити стайню з

Це вона винна штовхнула мене і втекла

Я можу підняти тебе ось глянь як

Ох кров бурхає її чи моя Ох Ми йдемо далі топчемо легкий порох наші ноги безшелесно тихі мов Гума топчуть легкий порох а крізь листя пробиваються сонячні олівці. І знову я відчуваю, як тече вода, бистра й мирна, в зачаєній сутіні.

— Та й далеко ж ти живеш! Яка ж ти молодця, що з такої далини сама в місто ходиш. Це мов танцювати навприсядки чи ти коли танцювала навприсядки? І ми чуємо дощ, і як пацюк шкребеться в яслах, і задавнений дух коней у порожній стайні. Як ти тримаєшся коли танцюєш отак-о тримаєшся

Ох

А я ось так тримаюсь танцюючи ти думала я не подужаю

О О О О

А я танцюю тримаючись тобто чи ти чула що я сказав я сказав

о о о о

Дорога собі стелеться, тиха та безлюдна, а проміння сонячне все косіш. Тугі кіски зв’язані на кінцях клаптиками густо-червоної матерії. Кутик обгортки вже так відхилився, що хляпає, аж цілушка визирає. Я зупинився.

— Послухай-но. Ти й справді мешкаєш десь там, куди веде ця дорога? Ми пройшли вже з милю, а ніякого житла ніде не видно.

Вона дивиться на мене загадковим і приязним поглядом чорних очисьок.

— Та де ж твій дім, сестричко? Мо’, він лишився позад нас, у місті?

Заспівала пташка в лісі, десь там, за уривчастим, нечастим косуватим осонням.

— Твій тато, певне, вже потерпає через тебе. І перепаде ж тобі, що не прямо додому понесла хліб?

Невидима пташина знов видала свій монотонний звук, безглуздий і значущий, і враз замовкла, мов ножем їй відтяло, і знову проспівала, а ще ж і відчуття води, що швидко й мирно тече понад таємничими глибинами, але її тільки відчуваєш — не бачиш і не чуєш.

— А хай йому, сестричко! — Вже півобгортки відірвалось і теліпається. — Пуття від неї вже все одно ніякого. — Віддер той шмат і викинув на узбіччя. — Ходім! Доведеться повернутись у місто. Підем бережком.

Зійшли з путівця. Серед моху дрібненькі бліді квіточки, а ще це відчуття води, що тече поруч, німотна й невидна. Я так тримаюсь танцюючи чи то я так танцюю тримаючись А вона стала на порозі й дивиться на нас руки в боки

Ти штовхнув мене це через тебе я забилася

А ми танцювали навприсядки Б’юсь об заклад Кедді не протанцює навприсядки

Не смій не смій

Я ж тільки хотіла обтрусити сміття ззаду на твоїй сукні

Геть свої гидкі старі руки від мене це ти винна ти зіштовхнула мене доводиш мене до шаленства

Ну й хай вона подивилася на нас шалійте собі й пішла геть Ось до нас долинули вигуки, сплески, а там он блиснуло чиєсь засмагле тіло. Шалійте собі. Чуб сорочка вже мокрі від дощу. Тепер гучно так лопотить по даху бачу як Наталі йде під дощем через сад. То й намокни схопи собі запалення легень біжи додому мордо коров’яча. Я щосили стриб у свинячу калюжу й смердючі бризки пожовтили мене до пояса а я все в те стрибаю а тоді впав та ще й викачався

— Чуєш, як хлюпаються, сестричко? Я б і сам не проти поплавати…

Коли б мав час. Коли матиму час. Чую, як цокотить мій годинник. Свиняча грязюка тепліша дощу але смердить жахливо. Вона спиною до мене а я зайшов спереду. Знаєш чим я займався? Знов спиною вона до мене а я знову зайшов спереду. Дощ розріджує бруд на мені а їй крізь намоклу сукню окреслює ліфчик. Але сморід жахливий. Я обіймався з нею ось що я робив. Знову до мене спиною а я спереду заходжу. Я обіймався з нею, чуєш?

А мені байдуже начхати чим ти з нею там

Байдуже байдуже А я змушу щоб тобі не байдуже було. Відбила від себе мої руки але однією я все-таки мащу її грязюкою вогко мене ляснула та я не відчув її руки здираю грязюку собі з ніг і мащу її мокру тугу вертляву чую як вона нігтями впивається мені в обличчя а не відчуваю болю не відчув навіть коли дощ на губах засмакував солодко

Ті, в річці, укмітили нас перші. Голови, плечі. Загаласували, а один на березі підскочив і, пригинаючись, стрибнув до гурту, в воду. Геть мов бобри. І вода лиже їм підборіддя. Кричать мені:

— Забери те дівчисько геть! Нащо привів сюди дівчисько? Геть ідіть!

— Та вона ж вам не зашкодить. Ми тільки подивимося трохи, як ви плаваєте.

А вони сидять у воді. Голови до купи й дивляться на нас, а тоді — врозсип, і всі на нас, обливаючи нас водою. Ми відскочили.

— Обережніш, хлопці! Вона ж вам нічого не зробить.

— Геть звідси, Гарварде! — Це той хлопчик з моста, другий, котрий вимріяв собі коня з фургоном. — Захлюпаймо їх, хлопці!

— А вискочмо та в воду їх! — запропонував інший. — Ніякі Дівчиська мені не страшні.

— Водою їх! Водою! — І мчать до берега, хлюпаючи на нас воду. Ми відсахнулись. — Зовсім геть ідіть! — верещать. — Геть, геть!

То й пішли ми геть. А вони поприсідали під самим берегом, їхні лискучі голови рядком на тлі блискотливого плеса. Геть, геть ідем. — Кажуть, бач, нам коло них не можна. — Сонце крізь гілля все горизонтальніш цяткує мох, тут і там. — Бідолашна дитино! Ти просто дівчинка… — Посеред моху до чого ж мацюпусінькі квіточки, зроду таких не бачив. — Ти просто дівчинка — бідолашна дитина… — Вийшли ми на стежку, в’ється понад водою. І знову тихі води, темні й тихі, але ж бистрі. — Дівчинка та й годі. Бідолашна сестричка… Ми попадали в мокру траву захекані дощ мов дробом по спині лупешить. Ну тепер тобі не все одно не все

Боже мій і що тільки ми накоїли вставай. Де краплина дощу мені на лоб там і пече рукою торк і вона червона дощ стікає з пальців рожево. Болить?

А як ти думала ще й як болить

Я ж хотіла очі тобі повидирати Боженьку мій як від нас смердить ходім до струмка мо’ відмиємось — Ось і знову місто завидніло, сестричко. Зараз тобі хутко додому треба. А мені — до моєї школи. Бачиш, вечоріє вже. Ти ж зараз прямо додому підеш, правда? — Але вона тільки дивиться на мене мовчки отим своїм чорнооко-загадковим і приязним поглядом та притискає вже напівзагорнутого буханця до грудей. — А хліб намок! То мені тільки здалося, що ми вчасно відскочили. — Дістаю свого носовичка й витираю воду, але, бачу, так і шкуринка відпаде, то й перестав терти. — Хліб сам висохне. Ось так тримай його! — Тримає. А вигляд у буханця став такий, мов його пацюки допіру гризли. а вода все вище вище по наших занурених спинах бруд відлущується спливає в брижі від крапель мов кипить наче жир на розпеченій плиті. Сказав я тобі що змушу тебе щоб не все одно тобі

А мені й тепер все одно що ти робиш

І тут ми вчули тупотіння за собою, зупинилися, озирнулись і побачили юнака: біжить стежкою, а скісні тіні тільки мигочуть по його ногах.

— Кудись поспішає. Зійдімо зі… — І тоді я вздрів іще одного, а за ним підстаркуватий важко гупотить, стискаючи кийка, а далі, за ними, мчить голий до пояса хлопчак, на бігу штани рукою притримує, бо ременя не встиг защібнути.

— Це Джуліо! — сказала дівчинка, і тоді я розгледів його італійські обличчя й очі — вже аж як він стрибнув на мене. Він і кулаками в обличчя мені, і кричить щось, і навіть мов кусатись сікається, а його відтягують, а він виривається, відбивається, горлає, а його за руки тримають, то він ногою хоче мене копнути, але його таки відтягай. Дівчинка верещить, обома руками притискаючи буханця до себе. Напівголий хлопчак скаче, крутиться, штани підсмикує. Хтось поставив мене на ноги, й тут із-за тихого лісового закруту стежки вискакує ще один хлопчик, геть голісінький, і спрожогу шусть від нас у кущі, тільки затиснуті в руці лахи вимпелом протріпотіли. А Джуліо знай битись поривається. Підстаркуватий, що підняв мене, сказав: «Тпру, голубе! Спопали ми тебе!» Зверх сорочки в нього камізель, а на камізелі — бляха поліцейська. У вільній руці тримає ґудзуватого, відкалярованого кийка.

— Це ви Анс? — питаю його. — Я ж вас шукав! А чому ви всі на мене?

— Застерігаю: все, що ви скажете, буде використано як докази проти вас! — вирік полісмен. — Вас арештовано.

— Я уббйу ’го! — кричить Джуліо. Виривається, але двоє втримали його. Дівчинка невгавно верещить і буханця притискає. — Ти моя систрра кррасти! Пустіть, міістерри!

— Викрав його сестру? — зчудувався я. — Та я ж…

— Заткай пельку, — Анс мені. — Судді все розкажеш.

— Викрав його сестру? — знову я. Тут Джуліо вирвався, знову до мене кинувся, але Анс перепинив йому шлях і зчепився з ним, а решта двоє скрутили італійцеві руки. Важко сапаючи, Анс відпустив його.

— Ти, клятий чужинцю, — сказав полісмен. — Зараз я й тебе арештую — за скривдження дією. — Тоді обернувся до мене. — Ти як, без опору підеш чи кайданки тобі надягти?

— Без опору піду, — кажу я. — Що завгодно, тільки заберіть… прийміть… Викрав його сестру! Викрав його…

— Я вас застеріг, — мені Анс. — Він звинувачує вас у зловмисному захопленні дитини. Гей, ти! Вгамуй ту дівчинку, щоб припинила вереск.

— Он як! — сказав я. І затрясло мене сміхом. Іще два хлопчаки, із приплесканими мокрими чубами та округлими очима, вискочили з кущів, защібаючи сорочки, що вже й поприлипали їм до вологих плечей, рук. А я все силкуюсь погамувати свій сміх — і не можу.

— Стеж за ним, Ансе! Він чи не прибацаний якийсь?

— З-зар-раз пер-рес-тану! — насилу видушив я крізь сміх. — За х-хвилину й одпустить! Був колись і такий сміх: ах-ах-ах! — кажу, а ніяк не перестану. — Дозвольте, сяду, бо ще впаду. — Сів, а вони дивляться на мене, і та дівчинка з личком у смугах бруду та з ніби надгризеним хлібом, і вода попід берегом бистра, але тиха. Ось і видихався сміх. Але горлянку мені все ще зводить судома, мов коли вже все виблював, а воно й далі корчить тобі шлунок.

— Ну, досить! — мені Анс. — Опануй себе.

— Зараз, — сказав я, напружуючи м’язи, щоб угамувати горлянку. Он іще один жовтий метелик пурхає, мов здуло леготом яку сонячну цяту. Ну, ось уже й не треба стримувати горлянки, щоб не сіпалася. Я підвівся. — Я готовий. Куди йти?

Пішли ми стежкою. Ті двоє ведуть Джуліо й дівчинку, а хлопчаки десь там позаду. Стежка все бережком та й вивела до моста. Ми перейшли міст, колії, люди виходять на ґанки глянути на нас, і хтозна де й беруться все нові хлопчаки, тож коли ми звернули на головну вулицю, за нами тяглася вже ціла процесія. Біля кондитерської стоїть велика автівка, а пасажирів я й не розгледів, коли це лунає голос місіс Бленд:

— Та це ж Квентін! Квентін Компсон!

Тут я побачив і Джеральда за кермом, і Споуда, що розплився на задньому сидінні. І Шрів там! Якісь іще дві дівчини, їх не знаю.

— Квентіне Компсоне! — гукнула місіс Бленд.

— Доброго дня, — привітався я, підіймаючи капелюха. — Мене арештували. Прошу пробачення, що ваш лист не застав мене. Шрів вам, напевне, вже розповів?

— Арештували? — повторив Шрів. — Даруйте! — Шрів важко підвівся і, переступаючи через їхні ноги, вибрався з машини. На ньому мої фланелеві штани, обтягли тіло, мов пальчатка руку. Невже я забув укласти їх у валізу? А ще забув, скільки підборіддів має місіс Бленд… А найгарніша дівчина, звісно, біля Джеральда, на передньому сидінні. Обидві витріщилися на мене крізь вуальки з таким собі витонченим жахом. — Кого тут арештували? — питається Шрів. — Що сталося, містере?

— Джеральде! — місіс Бленд до сина. — Відішли цих людей десь чимдалі. А ви, Квентіне, сідайте в авто!

Джеральд висів з машини. Споуд і не ворухнувся.

— Що він там накоїв, капітане? — запитав він. — Курку з курника поцупив?

— Я вас застерігаю! — ще й їх застеріг Анс. — Арештований вам знайомий?

— Чи він знайомий? — перепитав Шрів. — Та ми з…

— Тоді йдіть за нами до судді! Не затримуйте правосуддя. Ходім! — Це вже мені, сіпнувши мене за руку.

— Що ж, до побачення, — сказав я. — Радий був усіх вас побачити. Вибачте, що не можу приєднатися до вас.

— Ну що ж ти, Джеральде! — дорікнула синові місіс Бленд.

— Послухайте, констеблю… — почав Джеральд.

— Застерігаю вас: ви чините перепони служителеві закону! — заявив Анс. — Якщо бажаєте дати свідчення про затриманого, то ходімо до суду, там їх і дасте.

Ідемо далі вулицею. Процесія ще більша стала, процесує, а ми з Ансом начебто її очолюємо. Чую, як ці тим пояснюють, за що мене затримано, та як Споуд розпитує, а потім Джуліо бурхливо виголосив щось італійщиною, я озирнувся і побачив, що дівчинка стоїть на краю хідника й дивиться на мене своїм приязним і непроникним поглядом.

— Ану маррш додомму! — накричав на сестричку Джуліо. — Душшу з теббе виббйу!

Далі ми звернули на заросле травою подвір’я. В глибині його — одноповерховий цегляний будинок, біло оздоблений по фасаду. Вимощеною кругляками доріжкою підійшли до дверей, а далі Анс пустив тільки причетних до справи, тож решті довелося лишитися надворі. Зайшли до якоїсь голої кімнати, пропахлої затхлим тютюном. Посеред кімнати, в дощаному квадраті з піском, залізна пічка; на стіні — пожовкла мапа й мухозасиджений план містечка. За пошрамованим і безладно засипаним паперами столом — чоловік з люто наїжаченим сталево-сірим чубом. Утупився в нас понад сталевими окулярами.

— Що, Ансе, таки спопав його?

— Аякже, пане суддя.

Суддя розкрив запилюженого гросбуха, присунув ближче до себе й тицьнув іржаве перо в чорнильницю, повну чогось схожого на вугільну порохню.

— Послухайте, містере, — сказав Шрів.

— Прізвище й ім’я підсудного? — запитав суддя. Я назвався. Він неквапливо записав це до гросбуха, з немилосердним старанням шкребучи пером.

— Послухайте, містере, — знову заговорив Шрів. — Ми знаємо цього хлопця. Ми…

— Дотримуйте порядку й тиші в суді! — сказав Анс.

— Помовч, друзяко, — порадив Споуд. — Хай справляє свою процедуру. Тут нічого не зміниш.

— Вік? — запитав суддя. Я сказав, скільки мені. Він записав і це, допомагаючи собі губами. — Чим займаєтесь? — Я й це сказав. — Значить, студент гарвардський? — сказав суддя і ледь схилив шию, аби глянутина мене понад окулярами. Очі холодні та ясні, мов у цапа. — А навіщо ви тут дітей викрадати задумали?

— Вони несповна розуму, суддя, — сказав Шрів. — Щоб цей хлопець та крав дітей? Хто каже таке, той…

Тут Джуліо аж підскочив.

— Ннесповна ррозумму? — перепитав він. — А що, нне ппіймав я 'го? Що, нне баччив на власні оччі…

— Брешете ви! — Шрів йому. — Нічого ви не…

— Закликаю до порядку! — підвищив голос Анс.

— Заткніться ви обидва, — сказав суддя. — Ансе, якщо ще порушуватимуть порядок, виведи їх. — Ті й помовкли. Суддя поспоглядав Шріва, потім Споуда, потім Джеральда. — Вам знайомий цей молодик? — звернувся до Споуда.

— Так, ваша честь, — відповів Споуд. — Сільський хлопець, приїхав навчатися. Ніколи й нікого не скривдив. Сподіваюсь, ваш полісмен переконається, що затримав його помилково. Батько в нього сільський священик…

— Гм, — проказав суддя. — Ану розкажіть достеменно, що і як ви робили. — Я розповідав, а він слухав, не зводячи з мене холодного погляду своїх блідих очей. — Що, Ансе, схоже на правду?

— Та може бути, — сказав Анс. — Ці кляті чужинці…

— Я — амеррикан! — заперечив Джуліо. — Маю фся доккументо!

— А де дівчинка?

— Він відіслав її додому, — пояснив Анс.

— А вона що, перелякана була чи там плакала?

— Та ні — поки цей Джуліо не кинувся на затриманого. Вони мирно йшли собі в напрямку міста береговою стежкою. Хлопчаки там купалися, то й показали нам, куди вони попрямували.

— Це непорозуміння, ваша честь, — сказав Споуд. — Діти й собаки вічно так пристають до нього. А він відчепитися не може.

Суддя знову гмукнув і задивився у вікно. А ми на суддю дивимося. Я чую, як Джуліо чухається. Суддя обернувся до нього.

— От ви — ви згодні, що дівчинка не зазнала жодної шкоди?

— Покки-що — жодної, — понуро бовкнув Джуліо.

— Ви, певне, кинули свою роботу, щоб бігти на пошуки?

— Авжеж! Киннув. Поббіг. Вбіг, мов сто ччортів за мною гналлося. Ссюди ддивліуся, ттуди ддивліуся, а тодді оддин кажжи менні: баччив, як той їісти їй даватти. А вонна — за нним ітти.

— Гм, — проказав суддя. — Я так гадаю, синку, що ти повинен відшкодувати Джуліо за відрив від роботи.

— Так, сер, — кажу. — А скільки?

— Гадаю, долар.

Дав я Джуліо долар.

— Ну то що ж, — мовив Споуд. — Якщо процедуру вже закінчено, то він вільний, ваша честь?

Суддя й не глянув на нього.

— А що, Ансе, далеко довелося вам за ним уганяти?

— Та милі дві щонайменше. І години дві шукали, поки й піймали.

— Гм, — зронив суддя. Замислився на хвильку. А ми дивимося на нього, на його сиву чуприну, на окуляри, що сповзли на самий кінчик носа. А жовтий прямокут вікна помалу росте на підлозі, ось доповз до стіни, лізе по ній. Порошинки крутяться прямо й косо… — Шість доларів.

— Шість доларів? — перепитав Шрів. — А за що ж це?

— Шість доларів, — повторив суддя. Зиркнув на Шріва, потім перевів погляд на мене.

— Але послухайте! — не вгамовувався Шрів.

— Заткайся, — йому Споуд. — Плати, друзяко, та й забираймося звідси. На нас дами чекають. Нашкребеш шість доларів?

— Так, — відповів я. Дав судді шість доларів.

— Слухання справи закінчено, — оголосив суддя.

— Візьми в нього квитанцію! — підказує Шрів. — Хай дасть якусь розписку за отримання коштів.

Суддя лагідно глянув на Шріва.

— Слухання закінчено, — повторив він, не підвищуючи голосу.

— Прокляття на мою голову, якщо… — гарячкував Шрів.

— Та облиш ти! — йому Споуд, беручи його під лікоть. — До побачення, пане суддя. Дуже вдячні вам.

Коли ми виходили з дверей, знову люто задзвенів голос Джуліо, а тоді й затих. Споудові карі очиці дивляться на мене з глузливою, прохолодною допитливістю. — Ну, відтепер, друзяко, ти, смію гадати, обмежиш свої лови дівчат межами Бостона?

— Дурило ти кляте, — каже мені Шрів. — Якого дідька припхався ти аж сюди, зачепився за цю талію-Італію?

— Та ходім! — закликав нас Споуд. — Там уже, либонь, і жданики поїли.

Місіс Бленд розважає дівчат бесідою. Звати їх міс Холмс та міс Дейнджерфілд, і вони, кинувши слухати місіс Бленд, знову витріщилися на мене — з отим їхнім витончено-допитливим жахом. На білих їхніх носиках вуальки відігнуті, щоб легше дихалось, а очі за тими сіточками поблимують так загадково.

— Квентіне Компсоне! — звернулася до мене місіс Бленд. — І що б сказала про це ваша матінка? Воно то властиво молодому чоловікові потрапляти в халепи, але отак: арештантом по вулиці, під конвоєм якогось селюка-полісмена? Що вони там на нього чіпляли, Джеральде?

— А нічого, — відказав синок Джеральд.

— Він намагався викрасти оту маленьку бруднульку, але його вчасно схопили, — пояснив Споуд.

— Дурниці! — мовила місіс Бленд, але пригаслим голосом, що ніби завмирав удалині, й утупилася в мене, а дівчата чи то подих затамували, чи то так тихо-злагоджено ахнули. — Нісенітниці! — вже бадьоріш виголосила місіс Бленд. — Вигадка в дусі цих невігласів, мугирів-північан. Сідайте ж до нас, Квентіне.

Ми зі Шрівом примостилися на двох відкидних сидіннячках. Джеральд заводною ручкою запустив двигун, сів за кермо, й ми рушили.

— А зараз, Квентіне, будьте ласкаві розповісти нам, через що сталося це дурне непорозуміння, — сказала місіс Бленд. Я розповів. Шрів люто горбиться на замалому для нього сидінні, а Споуд знову розплився поруч міс Дейнджерфілд.

— Дотеп тут у тім, як спритно Квентін весь час водив усіх нас за носа, — прокоментував Споуд. — Ми завжди мали його за взірцевого юнака, якому будь-хто може довірити рідну дочку, аж тут гульк! Поліція викрила його чорні справуночки!

— Перестаньте, Споуде, — урвала його місіс Бленд. Ми спустилися до річки, переїхали міст, ось минаємо будиночок, де з вікна висить рожева сукня. — Це вам, Квентіне, за те, що ви не прочитали моєї записки. І чом ви не повернулись, не прочитали її? Адже ж містер МакКензі сказав вам, що на вас чекає лист.

— Так, мем. Я й мав такий намір, але не вийшло в мене повернутися до себе.

— А ми б тут сиділи й хтозна як довго чекали на вас, коли б не містер МакКензі. Він сказав, що ви не зайшли по листа, отож ми й запросили його замість вас, третім кавалером. Хоча ми, звісно, й так завжди раді вам, містере МакКензі. — Шрів мов води в рот набрав, мовчкує. Схрестив руки на грудях, палючий погляд спрямовано просто вперед, повз Джеральдову каскетку. Начебто саме отакі каскетки носять англійські автомобілісти. За словами місіс Бленд. Ось проминули цей дім, далі ще три, а на подвір’ї четвертого, у воротях, стовбичить те дівчатко: вже без хліба, а личко, як і було, мов пасмугами вугільного пилу припало. Я помахав їй рукою, а вона не відповіла, тільки голівку поволі за машиною повертає, проводжає нас своїм незмигним поглядом. Ось їдемо попід муром, тіні наші біжать по ньому, потім на узбіччі промайнув шмат подертої газети… — і тут мене знову сміх розбирає. Підкотилося до горлянки, то я задивився у крони дерев, де навкіс просвічувало надвечір’я, й став думати про кінець дня, та про ту пташину, та про хлопчаків, як вони хлюпаються в річці. Але сміх брав гору, й тут я втямив, що заплачу, якщо стримуватиму сміх надсильно, та й почав думати, як мені думалося, що де вже мені бути дівичем, коли стільки їх блукає в затінках, шепоче ніжними голосками дівочими, ховаючись у тінявих місцинах, і звідтіля на мене і слова, й парфуми, й очі, невидні, відчутні… але ж якщо все це аж так просто, то нічого ж воно й не важить, а якщо нічого не важить, то що я таке… І тут місіс Бленд сказала: «Що з вами, Квентіне? Він хворий, містере МакКензі?» І тоді Шрів пухкою рукою торк мене за коліно, а Споуд заговорив, то я й перестав стримуватись.

— Якщо йому заважає кошик із пляшками, то підсуньте його до себе, містере МакКензі. Я прихопила кошик вина, бо вважаю, що молодим джентльменам треба пити виноградні вина, хоча батько мій, Джеральдів дід — ані разу Ти ж ані разу ще не У сірій пітьмі якесь світельце її руки зімкнулися навколо

— Було б вино, а джентльмени не відмовляться, — обізвався Споуд. — Правда, Шріве? її колін, голова обличчям до неба і дух жимолості на її щоках на горлі

— І від пива так само, — відповів Шрів. І знову торк мені коліно. Я знову відсунув ногу. мов тонка верства бузкової фарби знай про нього та про нього ніби ставлячи його поміж нас

— Тоді ти не джентльмен, — уколов його Споуд. аж поки обриси її розпливлися не в пітьмі

— Ні, я — канадець, — відказав Шрів. усе про нього та й про нього весла виморгують його далі й далі морг та морг ув англійських автомобілістів каскетки а весь час мчить долом а вони двоє злютувалися одне в одному навіки а ще ж він був у війську людей убивав

— Обожнюю Канаду, — мовила міс Дейнджерфілд. — Дивовижна країна!

— А одеколон доводилося тобі пити? — запитав Споуд. однією рукою він міг підняти її посадити собі на плече й помчати з нею Біжка

— Ні, — сказав Шрів. біжка звір із двома спинами і злилася розпливлася вона в морганні весел біжка Евбулеєві свині біжка спарувавшись за скільки ж їх Кедді

— Та й мені не доводилося, — признався Споуд. Вже й не знаю забагато в мені кипіло щось жахливе щось жахливе Батьку я скоїв Та хіба ти вже й Ми ж не те не те робили невже те

— …і Джеральдів дідусь завжди сам нарве тобі м’яти до сніданку, поки ще роса на ній. Навіть старому Вілкі не дозволяв її чіпати — пам’ятаєш, Джеральде? — завжди сам, було, наскубе й сам скухторить джулеп за своїм власним рецептом. Ну й педант він був у цьому, неначе діва стара: і виважить, і відміряє дозу — все за тим рецептом, що в голові у нього. Напам’ять знав його, а поділився лише з одним чоловіком, а саме — з авжеж у нас було те і як ти могла забути якщо стривай я тобі нагадаю як це було то був переступ страшний переступ ми скоїли цього не приховаєш гадаєш можна приховати але стривай Бідолахо Квентіне ти ж ніколи не коїв того правда? А я розкажу тобі як це було розповім батькові тоді хоч-не-хоч бо ж ти любиш батька і тоді ми відійдемо на посміх людський та жаху чисте полум’я я змушу тебе підтвердити що це було я дужчий за тебе змушу тебе пригадати це було ти гадала то були вони але то був я послухай я ошукував тебе весь час то був я ти гадала я був у будинку де та клята жимолость намагаюся не думати про гамак кедри таємні сплески подихи злилися водно п’ють шалені зітхання так Так Так так

— …самого його ніхто б не змусив пити виноградне, але він завжди казав, що без кошика вин (і в якій це книжці ви вичитали? Чи не в тій, де про канотьє?) джентльмени на пікнік не їздять чи любила ти їх Кедді чи любила ти їх Коли вони торкали мене я вмирала

заклякла в дверях на мить а наступної Бенджі як заволає і тягне її за сукню та нагору східцями й волає ще нагору східцями в коридор волає і підштовхує ще вище до ванної а вона стала спиною до дверей притулилась закривши рукою обличчя а він реве й силкується запхнути її до ванної коли ж вона спустилася до вечері Ті-Пі якраз годував його і він знову завівся просто запхинькав спочатку а як підійшла й торкнула його він як заволає стала вона там а очі її загнаними пацюками метаються потім я біжу в сірих сутінках пахне дощем і всіма квітковими духмянощами якими тільки насичене це вільге повітря а цвіркуни як розпильгучилися в траві але вкупі зі мною мандрує й якийсь острівець тиші Фенсі дивиться на мене через паркан плямиста мов клаптикова ковдра на мотузці і я подумав от чорнюк клятий знову забув дати їй корм і біжу вділ у тій порожнечі цвіркунячій цвіркотливій що поковзом неначе подих по люстерку вона лежить у струмку а голова на піщаній виспі й вода обтікає її стегна на воді ледь світліше ніж деінде подолок намок колихається важко з боків течії в такт те колихання згасає і виникає знову зі свого ж таки струменіння я став на березі й чую жимолость на тому водному просвітку повітря мов мрякою жимолостевою насичене а ще пильгученням цвіркунячим це щось таке що й шкірою відчувається

що Бенджі все ще плаче

не знаю так ні не знаю

бідолаха Бенджі

я сів на березі трохи волога трава а тоді бачу промочив туфлі

вийди з тієї води збожеволіла

а вона й не зворухнеться її обличчя біла невиразна пляма вирізнена посеред білої невиразності піску її волоссям

негайно вийди

вона сіла потім підвелася спідниця хлюп-хлюп вода стікає вона вилізла на берег хлюпає подолком сіла

чом не викрутиш хочеш застудитись

так

вода шурхотить булькоче по піску й далі ген відмілинами поміж темних верб вода брижиться мов тканина все ще утримуючи трохи світла як тільки вода уміє

усі океани обплив він усю землю довкруж

і як заговорила про нього обхопивши мокрі коліна руками відкинувши голову назад у сизій імлі в пахощах жимолості у маминій кімнаті світло і в Бенджіній там Ті-Пі обкладає його

ти й справді любиш його

до мене простяглася її рука а я й не зворухнусь пальці ковзнули вниз і вона притисла мою долоню до своїх грудей до бухкання свого серця

ні ні

то що він силоміць змусив тебе він дужчий за тебе і він завтра я вб’ю його присягаюсь уб’ю а доти батькові й знати не треба а потім ми з тобою десь заїдем далеко ніхто ніколи й не дізнається заберем гроші що на мою науку а в університет не поїду Кедді ти ж ненавидиш його правда правда

притискає мою долоню до своїх грудей серце її калатає я крутнувся до неї вхопив за лікоть

Кедді ти ж його ненавидиш правда

поклала мою долоню собі на горло і там калатає її серце

бідолашний Квентіне

її обличчя задерте догори а небо низько так низько нависло що всі пахощі й гуки ночі немовби скупчилися внизу мов під осілим ташем намету а найгустіш та жимолость забиває мені віддих а їй сизою імлою впала на обличчя й шию її кров стугонить об мою долоню а друга рука якою я спирався на землю зненацька здригнулася засіпалась і я хекаю щоб ухопити бодай трішки повітря з тієї густосизої жимолості

так ненавиджу його хай би я вмерла для нього як уже вмирала я вмираю для нього знов і знов щоразу як він

відірвав від землі руку й все одно відчуваю стеблинки й галузки що навхрест повпивалися у шкіру

бідолашний Квентіне

відкинулася назад не розчіплюючи пальців на колінах

ти ж ні з котрою ще ні разу

що ні разу

те що я маю з ним

та сто разів із сотнею дівчат

і тоді я заплакав рука її знову торкнулася мене і вже я плачу їй у мокру блузку потім вона лежить дивиться понад моєю головою в небо розрізняю смужки білків під її зіницями я розкрив ножика

ти пам’ятаєш день коли померла бабуся як ти сіла у воду й забруднила штанці

еге ж

приклав лезо ножа їй до горла

одна секунда лиш одна секунда а тоді я й собі так само а тоді й собі

гаразд а ти зумієш сам собі

зумію леза досить довгі чи Бенджі спить уже

так

одна секунда і все я постараюсь щоб не боляче

гаразд

заплющ очі

ні хай розплющені тільки треба дужче натиснути

візьми й своєю рукою

але вона й не ворухнулась очі її широко розплющені задавлені десь понад моєю головою в небо

Кедді ти пригадуєш як Ділсі лаяла тебе за брудні штанці

не плач

я не плачу Кедді

ну ж ріж що ж ти

а ти хочеш щоб я

так дужче натисни

візьми й своєю рукою

не плач бідолашний Квентіне

а я ніяк не перестану притисла мою голову до своїх тугих вологих грудей чую як її серце більше вже не калатає а стукоче спокійно розмірено і вода жебонить поміж верб у пітьмі й хвилями накочується жимолость а плече й рука піді мною заніміли

що це що ти робиш

її м’язи напружились я сів

та ножик я впустив його

сіла й вона

котра це година

не знаю

зіп’ялася на ноги я мацаю по землі

я йду не шукай

ти додому

я відчуваю її як вона стоїть чую дух її вільгої одежі відчуваю її

десь тут він упав

хай полежить завтра знайдеш ходім

одну хвилинку зараз і знайду

ти боїшся що

ось він весь час отут-о й лежав

справді то й ходім

я встав іду за нею прошкуємо нагору а цвіркуни замовкають перед нами

сміхота як воно буває сидиш упустиш щось перед своїм носом а потім шукаєш скрізь довкола

пагорб сивий геть сивий від роси навкіс зводиться до сивого неба а ген і дерева забовваніли

клята жимолость і коли вона перепахтить

досі ти любив цей запах

ось і белебень ідем до дерев і тут вона наскочила на мене обійшла далі чорним рубцем серед сивої трави простягся рів знову звернула й наскочила на мене лиш ледь глянула а не звернула дійшли до рову

ходім сюдою

навіщо

поглянемо чи ще видно Ненсіні кістки я давно не ходив дивитись а ти

у канаві все переплуталось лоза колючки темно

вони ж ось тут валялись а тепер не розгледжу а ти

перестань Квентіне

а ти йди і не звертай

рів звузився зімкнувся вона звернула до дерев

стій Квентіне

Кедді

знов я перед нею

Кедді

перестань

тримаю її не пускаю

я дужчий за тебе

не борюкається твердо стоїть хоч і не виривається

я не хочу битися з тобою перестань краще пусти мене

Кедді не йди туди Кедді

цим не зарадиш ти ж знаєш цим не зара пусти мене

жимолость мрячить і мрячить чую цвіркунів довкола нас стежать вона ступила крок назад обійшла мене і до тих дерев

а ти вертай додому тобі туди не треба

та я не відстаю

чом ти не йдеш додому

клята жимолость

дійшли до паркану вона пролізла і я теж коли випростався бачу він виходить із тих дерев у сиве до нас іде до нас високим і пласким силуетом наче й не ворушиться а наближається вона підійшла до нього

це Квентін я мокра вся мокра тобі не треба ти ж не хочеш

їхні тіні стали одна тінь її голова піднялася вище його високо проти неба їхні дві голови

тобі не треба якщо не хочеш

а тоді вже не дві голови сиве світло мрячить мов дощ жимолость накочується вологими хвилями роздивився її обличчя білою плямою на тлі його плеча а він тримає її на одній руці мов дитину правицю простяг мені

радий познайомитись

потисли руки один одному стоїмо її тінь високо проти його тіні ось вони одна тінь

зараз куди ти Квентіне

пройдуся трохи лісом на дорогу а повернуся додому через місто

крутнувся йду геть

добраніч

Квентіне

я зупинився

що тобі

а в лісі деревні жабки ой розспівались на дощ мов іграшкові катеринки грають нелегко було їх накручувати і ще та жимолость

ходи сюди

що тобі

іди сюди Квентіне

я повернувся вона невиразною тінню нахилилася з його високої тіні торкнула моє плече я відсахнувся

гляди ж мені

йди просто додому

мені спати не хочеться то прогуляюсь

зачекай на мене біля струмка

краще прогуляюсь

я хутко прийду чекай мене чекай

ні я піду лісом

іду не озираючись жабки аніякої уваги на мене сиве світло мов мох на деревах мрячить але дощу не буде за якусь хвильку я повернувся на узлісся і відразу ж знову запахтіла жимолость бачу світло де будівля суду то дзиґарі освітлюються і в небі одбляск міських вогнів над майданом а понад струмком темніші верби в маминих вікнах світло і в Бенджіній кімнаті все ще світиться я проліз крізь паркан побіг пасовиськом по сивій траві біжу серед цвіркунів а жимолость усе дужче пахтить ось і дух води а тоді й побачив воду барви жимолостевої ліг на березі долілиць аби тієї жимолості не чути і справді тепер уже й не чую лежу відчуваю як земля холодить крізь сорочку слухаю як жебонить вода і небавом стало легше дихати і я лежу й думаю про те що коли не підіймати голови то жимолость не проникає і не здавлює дихання а потім перестав думати хоч би й про що ось іде берегом зупинилася я лежу

пізно вже іди собі додому

що

іди вже додому бо пізня година

гаразд

шурхоче її одежа а я й не зворухнусь шурхіт ущух

то ти йдеш додому як я тобі сказав

а я нічого не чула

Кедді

так якщо ти так хочеш так

я сів а вона вже сидить на землі обхопивши руками коліна

кажуть тобі йди додому

так я зроблю все що ти хочеш так

а сама й не дивиться на мене я схопив її плече трясу

замовкни

а я трясу її

замовкни замовкни

так так

підвела обличчя а тоді бачу вона зовсім і не дивиться на мене білки її очей підказали

вставай

сіпаю її геть обм’яклу поставив на ноги

ну йди тепер

а Бенджі ще плакав коли ти виходив

іди вже

перебрели через струмок ось завиднів дах потім горішнє вікно

спить він уже

затримався біля хвіртки замикаючи її вона йде далі в сивому світлі пахне дощем а дощу все немає жимолость сягає від садового паркану починає Кедді увійшла в тінь чую її ходу

Кедді

став перед східцями ґанку ходи її не чути

Кедді

чую ходу тоді торкнувся рукою її руки не гаряча й не холодна а просто нерухома одежа її ще трохи волога

а тепер ти його любиш

не дихає то вона так повільно мов десь далеко дихає

Кедді чи любиш ти його тепер

не знаю

подвір’я в сивій імлі й тіні предметів мов потопельники у воді застояній

краще б ти померла

а ти ти чом не заходиш

думаєш про нього цієї хвилини

не знаю

скажи про що ти наразі думаєш скажи мені

перестань Квентіне не треба

це ти замовкни ти замовкни чуєш та замовкнеш ти чи ні

гаразд я мовчу ми зчинили такий тут галас

я вб’ю тебе чуєш

ходім до гамака а то всіх піднімеш

я не плачу ти кажеш ніби я плачу

ні тихіш а то розбудимо Бенджі

заходь у будинок заходь негайно

іду не плач така вже я є нехороша і нічого з цим ти не вдієш

на нас упало якесь прокляття ми ж не винні в чім наша вина

тсс заходь і лягай спати

ти не заженеш мене прокляття на нас

нарешті я побачив його він саме до перукарні заходив він глянув на мене я пройшов далі й чекаю

я шукаю вас уже два чи й три дні

а що є розмова

є і то невідкладна

швидко двома порухами він скрутив цигарку запалив сірника об ніготь великого пальця

тут на вулиці незручно де б нам зустрітися для розмови

прийду в номер до вас ви ж у готелі

ні незручно й там знаєш отой міст через струмок за містом він

то на мосту

так гаразд

рівно о першій

добре

я відвернувся щоб іти геть

дякую

послухай

я зупинився озирнувся

чи все з нею гаразд

з виду він мов із бронзи вилитий у своїй сорочці барви хакі

чи я їй потрібен негайно що з нею

о першій поговоримо

вона чула як я сказав Ті-Пі щоб засідлав Принца о першій очей не зводить майже не їла вийшла слідком за мною

що ти намислив

нічого хіба не можна мені й проїхатись верхи

ти щось задумав що саме

не твоє діло повія шльондра

Ті-Пі вже подав Принца до задвіркового ґанку

Ні не треба я передумав пройдуся пішки

алеєю вийшов із воріт і звернув у провулок а далі побіг іще здаля побачив його на мосту стоїть ліктями сперся на поруччя кінь у лісі прив’язаний покосував на мене через плече а більше й не поглядав аж поки я вийшов на міст і став тримає в руках шмат кори одщипує маленькі шматочки й кидає через поруччя у воду

я прийшов сказати вам щоб ви їхали геть із міста

він непоквапно відламав шматочок кори прицільно кинув у воду й задивився як воно пливе

я сказав ви повинні виїхати з міста

він подивився на мене

це вона послала тебе до мене

я не батькові чи ще чиї слова переказую вам це мої слова я вам кажу

послухай-но не спіши гарячкувати я хочу знати чи нічого їй не сталося її там шпетили вдома правда

не ваш це клопіт

потім я почув як губи мої вимовили даю вам строку до хвилини коли зайде сонце щоб увечері вас уже не було в місті

він відламав ще трохи кори й кинув у воду а тоді поклав великий шмат кори на поруччя скрутив цигарку тими своїми двома спритними порухами й щиглем послав сірника за поруччя

а якщо я не поїду геть то що ти зробиш

уб’ю вас хоч я й здаюся вам хлопчаком

дим двома струменями з його ніздрів розділив йому обличчя надвоє

а скільки ж тобі років

мене аж затрясло а руки мої на поруччі і я подумав якщо перестану триматися ними то він збагне чому

даю вам строку до вечора

слухай друзяко забув як тебе звати Бенджі це ім’я дурника вашого а твоє ж як

Квентін

це губи мої вимовили а зовсім не я

даю вам строку до заходу сонця

обережно він зняв попіл з цигарки об поруччя зробив це поволі ретельно от ніби олівця підстругав а руки мої перестали тремтіти

послухай даремно хлопче ти береш це так близько до серця не ти ж за неї відповідаєш ну не я то був би в неї хтось інший

а чи була у вас коли-небудь сестра

ні не було але всі вони суки

я хотів уліпити йому долонею ляпаса погамувавши бажання вдарити кулаком та його рука так само швидко мою перехопила цигарка полетіла за поруччя тоді я замахнувся шуєю але й цю він упіймав коли цигарка ще й не торкнулася плеса стис обидві мої руки однією своєю а друга шасть під пахву піджака за його плечима сонце і десь там за сонячним сяйвом співає пташка дивимось один на одного а пташка співає тоді він випустив мої руки

глянь сюди

він зняв ту кору з поруччя й кинув у воду кора бульк під воду й виринула її течією підхопило його рука лежить на поруччі тримає недбало револьвер ми стоїмо чекаємо

влучиш у неї звідси

ні

кора пливе в лісі ніщо ані шелесне пташка знову проспівала вода жебонить ось він звів револьвер і зовсім не цілячись кора зникла а потім уламки її випливли віялом він іще влучив два шматочки завбільшки з долар срібний

мабуть досить

він відкрив барабан дмухнув у цівку ось розтав тонесенький димок він перезарядив три гнізда закрив барабан і простяг мені револьвер руків’ям до мене

навіщо я не маю наміру змагатись

він знадобиться тобі якщо судити з твоїх слів даю тобі цей бо ти переконався як добре він влучає

та йдіть ви до дідька зі своїм пістолем

я знову замахнувся він упіймав обидві мої руки та я ще довго силкувався його вдарити а тоді побачив його мов крізь кольорове скло чув як шумить моя кров та ось знову завидніло небо й гілля на його тлі й призахідне сонце в тому гіллі а він підтримує мене не дає впасти

ви вдарили мене

відповіді не розчув

що

так чи вже минулось

все гаразд пустіть

він пустив мене я притулився до поруччя

як самопочуття

облиште мене зі мною все гаразд

сам зможеш дійти додому

геть ідіть лишіть мене самого

краще б тобі не пішки йти а коня мого взяти

ні їдьте собі геть

а тоді почепиш вуздечки на сідло й пустиш і кінь сам повернеться до стайні

одчепіться ідіть геть дайте мені спокій

я сперся на поруччя задивився на воду чув як він відв’язав коня й поїхав геть а за хвильку я вже й не чув нічого крім води а потім ту пташину тоді зійшов з моста й сів спиною притулившись до дерева потім і потилицею і заплющив очі сонячна латка впала на мої повіки і я відсунувся трохи обкрутнувшись навколо стовбура знову проспівала пташка вода дзюрчить а тоді все ніби відкотилося десь геть від мене і я вже не відчував нічого почувався майже добре після всіх цих днів і ночей коли жимолость із пітьми накочувалася до моєї кімнати а я все намагався заснути майже добре хоча трохи перегодом я збагнув що зовсім він мене й не стукнув що він просто збрехав заради неї ж а мене просто млості взяли мов яке дівчисько але навіть це більше вже не важило для мене і сидів я отак притулившись до дерева а сонячні зайчики ковзають по обличчю неначе жовте листя тріпоче на гілці сиджу отак наслухаю воду й не думаю ні про що на світі й навіть коли вчув шпарке тупотіння коня то не розплющив очей чую тільки як шелеснув пісок збитий раптово зупиненими копитами та ще як хтось біжить та як зашастали по моєму обличчю її тверді пальці

дурнику ти дурний ти поранений чи що

я розплющив очі a її пальці бігають по моєму обличчю

я й не знала куди за тобою мчати аж поки вчула постріли не знала куди ти не думала що ви з ним десь завіялись я ж не знала що він так

обома руками обхопила мені обличчя й стукає моєю потилицею об дерево

перестань ну перестань

схопив її за руки

облиш кажу тобі

я знала він не зачепить тебе я знала

знову намагається луснути мене головою об дерево

а я ж сказала йому щоб і не озивався більше до мене я ж йому

сіпає хоче вирвати свої руки з моїх

пусти руки

перестань я дужчий за тебе негайно перестань

пусти мене я ж маю наздогнати його й попросити в нього проба пусти Квентіне будь ласкав пусти пусти

й раптом перестала її руки розпружилися м’які зробилися

ну й дарма я й потім зможу йому він мені хоч коли повірить я зможу йому

Кедді

вона не прив’язала Принца як набридне йому стовбичити то й поскаче додому

будь-коли він мені повірить

ти любиш його Кедді

чи я його лю

подивилася на мене а тоді очі їй спорожніли зробилися мов у статуй пусті невидющі безжурні

приклади свою руку мені до горла

взяла мою руку й приклала долонею до горла

а зараз скажи його ім’я

Дальтон Еймс

і я відчув як гучно штовхнула її кров мою долоню а тоді забурхала все частіш

ану ще повтори

а обличчям вона все до дерев де навкіс пробивається сонце і де пташка

іще повтори

Дальтон Еймс

її кров невгавно б’ється та й б’ється об мою долоню

Тече й тече, довго тече, а обличчя моє холодне і мов змертвіло, й око, і врізаний палець знову щемить. Чую, як Шрів помпує воду з колонки, ось повернувся з тазиком, і в ньому колихається бульбашка сутінків, жовтава з країв, мов здута кулька, а потім там виникло й моє віддзеркалення. Намагаюся розгледіти в тазику своє обличчя.

— Перестало текти? — запитав Шрів. — Дай-но мені ту ганчірку.

Хоче забрати з моїх рук.

— Та не треба, — кажу я. — Я й сам можу. Так, уже ніби й не тече. — Я знову занурив шмату, розбивши бульбашку. Вода забарвилася. — Жаль, немає чистої хустинки.

— Сирої б яловичини прикласти — воно й помогло б, — сказав Шрів. — Бо світитимеш завтра фіолетовим ліхтарем з-під ока. Подаруночком того сучого сина.

— А я йому хіба не засвітив?

Я викрутив хустинку, намагаюся стерти кров з камізельки.

— Ні, так не відчистиш, — каже Шрів. — Доведеться віддати в чистку. Ну ж бо, ще прикладай до ока, чом так не робиш?

— Та хоч трохи відчищу, — кажу я. Але ні, майже не відчистилось. — І комірець забруднився?

— Вже й не скажу, — мовив Шрів. — До ока приклади й тримай. Дай я!

— Обережно! — кажу я. — Я вже сам. То я йому що, зовсім нічого?

— Можливо, ти й зачепив його, але я не завважив. Чи тієї миті не туди подивився, чи там кліпнув оком. Але він розбоксував тебе за всіма правилами. Мов грушу тренувальну. І чого ти поліз до нього зі своїми кулачками? Ох, дурило ти, недотепа. Ну, як самопочуття?

— Та чудово, — кажу я. — От тільки чим би мені відчистити цю камізель?

— Ой, забудь ти про ті свої кляті лахи. Око як, болить?

— Почуваюся чудово, — сказав я.

Усе довкола якесь фіолетове й застигле, тільки небо міниться-блідне: із зеленавого в золоте над гребенем даху, а дим із димника розсултанився у безвітряну тишу. Знову хтось біля колонки. Чоловік із відром, дивиться на нас через те плече, що помпує. У дверях будинку пройшла жінка, але не визирнула. Ще чую: десь корова мукає.

— Кидай брудне діло, — закликає Шрів. — Дай своїм лахам спокій, краще приклади шмату до ока. Завтра я рано-вранці відішлю твій костюм у чистку.

— Та вже й кинув. Шкода тільки, що хоч своєю кров’ю я не скропив його бодай трішки.

— Сучий він син! — сказав Шрів.

Із будинку вийшов Споуд — либонь, розмовляв із тією жінкою; йде до нас через подвір’я. Дивиться на мене глузливо-холодним поглядом.

— Ну, друзяко, — заговорив він, усе ще спо(уд)глядаючи мене. — Забавоньки ж у тебе! Їй-бо, не доведуть вони тебе до добра. Викрадання малолітніх, бійки. І як ти розважаєшся на канікулах? Червоного півня під чужі оселі підпускаєш?

— Та все в мене гаразд, — запевняю. — А що там каже місіс Бленд?

— Пильгучить Джеральда за те, що крівцю тобі пустив. А як побачить тебе, то й тобі сількою рану посипле — за те, що дозволив йому тебе побити. Вона й не проти бійок, а от кров її шокує. Здається мені, ти трохи впав у її очах, припустившись отакого нетримання крові. То як самопочуття?

— Авжеж, — сказав Шрів. — Якщо вже ти не вродився Блендом, то тобі лишаються тільки дві шляхетні речі: або блуд скоїти з представницею Блендів, або, впившись, побитися з Блендом чоловічої статі.

— Свята правда, — підтакнув Споуд. — Але я не знав, що Квентін був п’яний.

— Та не був він п’яний! — Шрів Споуду. — Невже треба тільки впитися, аби тобі закортіло заїхати в пику тому сучому синові?

— Ну, мені тепер, після Квентінової невдачі, треба буде добряче надудлитись, аби полізти з ним битись. І де це Бленд боксу навчився?

— Та він що день Божий займається у Майка, в місті, — сказав я.

— Справді? — мовив Споуд. — І ти, знаючи це, поліз до нього битись?

— Мабуть, забув? — кажу я. — Хоча якось начебто й пам’ятав.

— Намочи ще, — порадив Шрів. — Мо’, ще свіжої принести?

— Та й ця ще годиться, — запевнив я. Знову намочив хустинку, приклав до ока. — Жаль, нічим відчистити камізель. — А Споуд усе дивиться на мене.

— Ти розтлумач мені, — запитав він, — за що ж ти його вдарив? Що він такого — не такого сказав?

— Сам не знаю. Не згадаю, за що саме.

— Бо я тільки й пам’ятаю, як ти, ні сіло ні впало, підскочив і спитав його: «А була в тебе коли-небудь сестра? Була?» А коли він відповів: «Ні!» — ти йому й заїхав. Іще я звернув увагу, що ти весь час дивишся на нього, але ніби й не дослухаєшся, про що мова, а потім зненацька підскочив і поставив йому оте запитаннячко про сестру.

— Ах, він як завжди величався-пиндючився, — сказав Шрів, — розводячись про своїх жінок. Ти ж знаєш, як багатозначно він виступає перед дівчатами, аби вони й не втямили, про що мова. Всякі натяки-еківоки, та брехні, та ще сім мішків гречаної вовни і всі неповні. Розказав про якусь дівчину, з котрою він на танцях в Атлантик-Сіті домовився про побачення, а сам подався до себе в готель і завалився спати, і як він лежить, а йому жаль її, що вона ж там його жде-дожидає на причалі, а його все немає, і нíкому дати їй те, чого вона бажає. А ще розводився про тілесну красу й нице її призначення, та як жінкам, мовляв, несолодко доводиться — лишається їм тільки бух на спинку. Такою собі Ледою зачаїтися в кущах, повискуючи й тужачи за тим лебедем: де ж це він? Ну, не сучий він син? Я б і сам йому зацідив. Тільки я схопив би оту її кляту кошулю з винами та кошулею по довбешці його!

— Ого, який із тебе заступник дамський! — сказав Споуд. — Ти, друзяко, викликаєш у мене не тільки захват, а й жах. — Іще подивився на мене, отим самим своїм глузливо-холодним позирком. — Свят-свят! — докинув.

— Я шкодую, що вдарив його, — кажу я. — Як у мене вигляд — дозволяє повернутися до них і замирити?

— Вибачатися перед ними? До дідька! — заявив Шрів. — Нехай собі котяться до дідькової матері. А ми з тобою зараз гайда додому.

— А таки не зайвим було б йому й повернутись, — зауважив Споуд. — Щоб засвідчити, що він б’ється як щирий джентльмен. Себто приймає прочухани по-джентльменському.

— Піти перед їхні очі в отакому вигляді? — обурився Шрів. — Увесь закаляний кров’ю?

— Ну, воля ваша, — мовив Споуд. — Вам двом видніше.

— Він іще не доріс до старшокурсника, щоб хверцювати в спідній сорочці, — сказав Шрів. — Ходімо, Квентіне, гайда в місто!

— Я сам піду, — кажу я. — А ти вертай на пікнік.

— Та до дідька їх! — вигукнув Шрів. — Ходім.

— А що накажете доповісти їм? — запитав Споуд. — Що у вас із Квентіном теж до бійки дійшло?

— Нічого не треба їм доповідати, — сказав Шрів. — Скажи їй, що її час сплив разом із сонцем. Ходімо, Квентіне. Я тільки спитаю в тієї жінки, де тут найближча зупин…

— Ні, — твердо мовив я. — Я не додому в місто.

Шрів зупинився, обернувся до мене. Окуляри блиснули маленькими жовтенькими місяцями.

— А що ж ти намислив? Куди ти?

— Не додому. Ти повертайся на їхній пікнік. Скажи їм, що й я радий був би до них долучитися, але одежа моя вкрай зіпсувалася, вигляд не пікніковий.

— Послухай, — мені Шрів. — Ти чого так?

— А нічого. Зі мною все гаразд. А ви зі Споудом вертайте до них. До побачення — до завтра!

І рушив через подвір’я на дорогу.

— А де зупинка трамвая, ти знаєш? — навздогін мені Шрів.

— Знайду. Ну, до зустрічі завтра! Скажіть місіс Бленд: я шкодую, що зіпсував їй пікнік.

Обидва стоять, дивляться мені вслід. Я обійшов будинок. Забрукована алейка веде з подвір’я. Обабіч ростуть троянди. Вийшов у ворота й опинився на дорозі. Вона спускається вділ, до лісу, й там, на узбіччі, бачу блендівське авто. Пішов у протилежному напрямку, дорогою нагору. Що вище виходжу, то ясніше довкола, і не встиг я й вийти на гору, як зачув гуркіт трамвая. Долинав той гук іздаля, крізь сутінки, і я став, дослухаючись. Їхньої автівки вже не видно, а перед будинком на дорозі стоїть Шрів, задивився на гору. За ним на даху розлилося, мов жовтою фарбою, світло. Я махнув йому прощально рукою та й пішов, через белебень, уділ протилежним схилом, дослухаючись до трамвая. Ось уже й будинок сховався за горою. Я став посеред жовто-зеленого світла й наслухаю: трамвай дедалі гучніш, гучніш, а це вже тихіше… і тут звук ураз урвався. Я зачекав, поки трамвай рушив знову. Закрокував далі.

А дорога усе вділ, і світло поволі згасало, але не мінячись своєю якістю, от ніби це не воно, а я сам мінюся, малію; хоча навіть там, де дорога пірнула під дерева, було так добре видно, хоч газету читай. Незабаром я дійшов до роздоріжжя, звернув на путівець. Тут уже вужче стало, й темніше. Та коли я вийшов до трамвайної зупинки — знову під дерев’яний дашок, то вступив у те ж саме, незмінене світло. Після вузького путівця мені так заясніло, ніби я пройшов стежкою крізь ніч і вибрів знову в ранок. А ось і трамвай. Я піднявся по східцях у вагон — а всі обертаються, витріщаються на моє підбите око — й сів з лівого боку.

У трамваї вже горіло електричне світло, тож, поки проїздили попід деревами, не видно було нічого, крім власного мого обличчя й віддзеркалення жінки, що сиділа праворуч від проходу, а на її тім’ї стримів капелюшок зі зламаним пером. Але ось скінчилися дерева, й знову стало видно сутінь, це незмінної якості світло, от ніби час і справді зупинився на хвильку, а сонце ген отам, щойно закотилось за обрій, а ось і дашок, під яким за дня той старий їв із пакета, й дорога все простягається попід сутінками і в самі сутінки, за якими чути воду, лагідну та бистру. Ось трамвай рушив, у незачинені двері все дужче дме протяг, і ось він уже продуває весь вагон духом літа й пітьми — але тільки не жимолості. Дух жимолості — це, як на мене, найпечальніший запах. А я пам’ятаю їх безліч. От, скажімо, аромат гліцинії. Дощовими днями, якщо мама не настільки злецько почувалася, аби й до вікна не підійти, ми бавилися під увитою гліциніями шпалерою. Якщо ж мама в ліжку, тоді Ділсі повдягає нас у поношене й випустить на дощ, адже, казала вона, дощик діткам аж ніяк не вадить. Та коли мама на ногах, то гуляємо спочатку на веранді, а потім, як мама поскаржиться: забагато галасу, мовляв, зчиняємо, — тікаємо під гліцинії.

Ось тут річка зблиснула-промайнула востаннє сьогодні вранці — десь отут. За сутінню відчутна вода, дух її долинає. Коли навесні зацвітала жимолость, то в дощ її запах проникав скрізь. За іншої погоди не так, але хай-но задощить і почне смеркати, як та духмяність і починає текти до оселі. Чи то дощ ішов частіше смерком, чи то в світлі сутінковому є щось таке, але пахтіло найдужче саме в сутінках. Так, бувало, розпахтиться, що лежиш у ліжку й повторюєш подумки: коли ж цей запах та перепахтить? Ну коли ж! (Із трамвайних дверей дихнуло водою, дме потужно й вільго.) Повторюєш-повторюєш та й заснеш, бувало, а потім так воно все перемішалося з жимолостю, аж признакою стало ночі й тривоги. Лежу, і здається: ані сплю, ані пильную, а тільки вдивляюся в довгий коридор сірого смеркання, і в глибині його все стале зробилося тінявим-парадоксальним, і все, що я робив, обернулося тінями, і все, що я почував, перестраждав, — то лиш тіні, що вбралися у видимі обриси, дивоглядні, переплутані, й глузує воно недоладно, й само себе позбавляє всякої значущості. Лежиш і гадаєш: я був — я не був — не був хто — був не хто…

Крізь сутінь чую дух річкових колін, і вже й останній відбляск мирно-простерто зліг на плеса, мов на скалки розбитого дзеркала, а за ними в блідому чистому повітрі вже замерехтіли вогні, ледь тремтячи віддаленими метеликами. Бенджамін, «син правиці». Як він, бувало, засиджувався перед отим дзеркалом. Незрадливий притулок, де суперечності зм’якшено, стишено, згладжено. Бенджамін, дитя старості моєї, заручник, утримуваний в Єгипті. О Бенджаміне. Ділсі каже, це тому, що мати для нього занадто вже горда. Раптовими гострими струминками вдираються вони ось так у життя господарів, на мить беручи білий факт у чорне кільце незаперечної правди, мов під мікроскоп, а всю решту часу вони — лиш голоси, сміх, безпричинний, як на твій погляд, і сльози, теж без причин. Похорон для них — лиш привід побитися об заклад, скільки душ піде за труною: чіт чи лишка? Якось-то у Мемфісі цілий бордель їх вискочив голяка на вулицю в релігійному екстазі. Утихомирили, аж як пішли по три полісмени на кожного. Отак воно, Ісусе. Отак, Ісусе благий, чоловіче добрий.

Трамвай зупинився. Я висів з нього, привертаючи своїм підбитим оком загальну увагу. Підійшов міський трамвай — повнісінький. Язупинився на задньому майданчику.

— Попереду є вільні місця, — сказав кондуктор. Я глянув туди. З лівого боку все зайнято.

— Мені недалеко, — сказав я. — Постою тут.

Ось переїхали річку. Мостом, що високим і забарним вигином увігнався в простір, поміж тиші й ніщоти, де в ясному повітрі тремтять, повторюються вогні — жовті, червоні та зелені.

— Та пройдіть наперед і сядьте, — умовляє мене кондуктор.

— А мені скоро сходити, — кажу. — За два квартали.

Я зійшов, не доїхавши до пошти. Втім, усі вони о цій порі вже десь позасідали, й тут я знову почув свій годинник і почав дослухатися, чи не продзиґарять на вежі, торкнув крізь піджак лист Шрівові, й по руці мені попливли рвані тіні від в’язів. Коли вже підходив до гуртожитку, й справді розпочався бій дзиґарів на вежі та й, розходячись, мов кола по воді, перегнали мене, полинули далі, видзвонюючи чверть — а чого? Ну, то хай так і буде. Чверть чогось там.

Наші вікна темні. В холі нікого. Заходив я, тримаючись лівого боку, але там порожньо — тільки сходи, вигинаючись угору, заглиблюються в тіні, у відлунки кроків сумних поколінь, і ноги мої будять, підіймають ці відлунки, мов пил, а вони знову осідають легким порохом.

Іще й не ввімкнувши світла, я вгледів листа на столі, притуленого до книжки, аби зразу побачив. Але ж Споуд казав, що вони ще десь поїдуть і повернуться пізно, а місіс Бленд не обійдеться без третього кавалера — Шріва. До того ж я б його побачив, а наступного трамвая йому чекати ще цілу годину, адже це вже по шостій вечора. Я вийняв годинника й послухав, як він вицокує собі, не здогадуючись, що навіть збрехати йому тепер неспромога. Тоді поклав його на стіл циферблатом догори, узяв листа місіс Бленд, розірвав надвоє й викинув у сміттєвий кошик, потім скинув піджака, камізель, комірця, краватку й сорочку. Краватка теж заплямована, але чорнюкові підійде. Скаже, либонь, що цю краватку Христос носив, тому й забризкана кров’ю. Гас я знайшов у Шрівовій кімнаті, розстелив камізель на столі, щоб гладенько лежала, й відкоркував каністру.

перше авто в місті дівчина Дівчина дух гасу ось чого терпіти не міг Джейсон від нього йому зле ставало а тоді ще лихіший робився бо ж якась там дівчина Дівчина у нього ж сестри немає але Бенджамін Бенджамін дитя моєї згорьованої коли б тільки мав я матір аби міг сказати Мамо Мамо На це діло пішло чимало гасу, а потім годі мені було вже втямити, що ж воно там: пляма чи просто гас. Від нього знову защеміла ранка на пальці, тож коли я пішов умиватись, повісивши спершу камізель на спинку стільця, я притягнув нижче електричного шнура, щоб лампочка сушила пляму. Вимив обличчя та руки, але й крізь мило чути гострий дух, від якого ледь вужчають ніздрі. Тоді відкрив маленьку валізу, дістав сорочку, комірця й краватку, а ті, закривавлені, уклав туди, закрив валізку й надягнув, що дістав. Коли причісувався, пробило половину. Але часу я ж маю щонайменше до за чверть, ото хіба що як на летючій пітьмі він тільки своє власне обличчя бачить а зламаного пера немає хіба що їх дві в такому капелюшку але не одного ж вечора дві отакі їхатимуть трамваєм до Бостона тоді моє обличчя його обличчя на мить крізь брязкіт коли з пітьми двоє вікон освітлених вікна в брязкоті закляклім що геть лине зникло його обличчя тільки своє бачу бачив а чи бачив не попрощавшись дашок без пакета й порожня дорога в темряві міст вигнутий у тишу пітьму сон вода лагідна й бистра не попрощавшись

Я вимкнув світло, пішов у свою спальню від гасу, але все ще чую запах. Стою біля вікна, а фіранки колихаються звільна, з пітьми торкають мені обличчя, от мов хто дихає уві сні, й повільним видихом опадають знову назад, у пітьму, лишаючи по собі доторк. Коли вони пішли нагору мама відкинулася в кріслі тулячи до уст накамфорену хустину. Батько й не зворухнувся так і лишився сидіти біля неї тримаючи її за руку а те ревище мов молотками пробивається навсібіч от ніби йому ніяк не вміститися в тиші Коли я був маленьким хлопчиною, то мали ми книжку, а в ній картинку: темниця, куди пробивається єдиний блідий скісний промінчик світла, падаючи на два обличчя, що звелися до нього з пітьми. Знаєш, що я зробила б, якби королем була? Не королевою, не феєю, а завжди лише королем, чи велетнем, а чи полководцем. Я б розламала ту буцегарню, витягла б їх на вільне повітря і добряче їх би відшмагала! Картинку потім хтось вирвав, видер із книжки. І це принесло мені радість. А то все видивлявся б на неї, аж поки мама сама стала б тією темницею, і вони двоє, батько й мама, тримаючись за руки, обличчями тяглися б до слабесенького світельця, а ми загубилися б десь там долі, де навіть промінчика нам немає. А потім ще й та жимолость долучилася. Бувало, тільки вимкну світло й зберусь заснути, а вона хвилями, хвилями до кімнати, й так накотиться, все густіш, аж до ядухи, що мушу вставати й навпомацки, мов маленький, шукати двері руки бачать доторком креслячи в мозку невидимі двері Двері а тепер уже й нічого не бачать руки Ніс мій бачить гас, камізель на столі, двері. Коридор усе так само порожній, вільний від усіх кроків печальних поколінь, що блукали, воду шукали. а очі невидющі зціплені мов зуби не те що не вірячи а сумніваючись навіть у тому що болю немає щиколотка гомілка коліно довге невидиме струміння сходового поруччя де спіткнутись у пітьмі напоєній сном мама батько Кедді Джейсон Маврі двері я не боюсь ото тільки що мама батько Кедді Джейсон Маврі так далеко зайшли вперед поснувши я засну міцно коли я двері Двері двері Й там також нікого, самі труби, фаянс, поплямовані тихі стіни, той трон задуми. Склянку я забув узяти, але можна руки здатні розгледіти прохолодні пальці невидиму лебедину шию де можна обійтися й без Мойсеєвої патериці пригорща оце й склянка доторком обережним щоб не дзюркоче вузькою прохолодною шиєю дзюрчить холодячи метал скло повна через край холодить стінки пальці сон промиває лишивши у довгій тиші горлянки смак зволоженого сну Я повернувся коридором, будячи в тиші загублені кроки шепітливих тих батальйонів, просто в той гас, до годинника, що так люто розбрехався на темнім столі. А звідтіля — до фіранок, що подихом напливають із пітьми в обличчя мені, залишаючи подих той на моєму обличчі. Лишився четвертак від години. І тоді мене вже не буде. Ті найлагідніші слова. Слова щонайлагідніші. Non fui. Sum. Fui. Non sum^[7]. Десь колись дзвони я чув. Чи то в Міссісіпі, чи то в Массачусетсі. Я був. Мене немає. Чи то в Массачусетсі, чи то в Міссісіпі. Шрів у валізі пляшку ховає. Чи ти хоч коли відкоркуєш її Містер і місіс Джейсон Ричмонд Компсон сповіщають про тричі. Дні. Чи ж ти хоч коли відкоркуєш весілля дочки їхньої Кендейсі трунок сей научає нас плутати засоби із метою Я є. Випий. Мене не було. Продаймо Бенджіне пасовисько аби Квентін зміг уступити до Гарварду й аби кості мої стук та стук одна об одну на дні. Я мертвий лежатиму у. Здається, Кедді сказала: один курс? Шрів у валізі має пляшку. Сер навіщо мені ота Шрівова я продав Бенджіне пасовисько аби померти в Гарварді Кедді казала у печерах та гротах їм мирно перевертатися туди-сюди від припливів відпливів Гарвард так гарно звучить сорок акрів не надто висока ціна за гарне звучання. Гарний мертвий звук ми проміняємо Бенджіне пасовисько на гарний мертвий звук. Цього звуку йому Бенджі надовго вистачить адже він його не розчує якщо тільки не внюшкує вона тільки на поріг а він і заплакав я весь час гадав що він просто один із тих міських шелихвостів через яких батько вічно піддражнював її аж поки й не. Я й уваги звертав на нього не більше ніж на всяких інших там заброд-комівояжерів чи що гадав то він просто носиться з армійськими сорочками а тоді раптом збагнув що він зовсім і не думає про мене як про джерело можливої для нього небезпеки а просто згадує про неї коли мене бачить дивиться на мене крізь неї мов крізь шибу кольорового скла ну й чого тобі пхати носа в мої справи чи й сам не знаєш що добра від цього нікому не буде полишив би ти це на маму з Джейсоном

невже то мама напустила Джейсона щоб шпигував за тобою я б нізащо не.

Жінки тільки користаються з чужих кодексів честі вона це тільки з любові до Кедді навіть як бувало розхворіється вона не йшла до себе нагору аби тільки не дозволяти батькові глузувати з дядечка Маврі при Джейсоні батько пожартував мовляв кепський з дядечка Маврі знавець античності аби ризикнути й наскочити в обраній особі на сліпого безсмертного хлопа він мовляв мав би обрати на листоношу Джейсона бо Джейсон здатен припуститися помилки лише того самого штибу що й сам дядечко Маврі припустився б але не такої що призвела б до очної підбитості та й хлопчик Патерсонів менший за Джейсона вони ж разом клеїли зміїв і продавали по п’ять центів за штуку поки не розсварилися через розподіл прибутків тоді Джейсон підшукав собі ще курдуплистішого партнерчика адже й Ті-Пі казав що Джейсон знов у скарбники вийшов але казав батько навіщо дядечкові Маврі працювати якщо він сиріч батько наш здатен утримувати п’ятьох чи й шістьох чорнюків у яких тільки й діла що сидіти заклавши ноги в духівку то вже ж звісно він може й дядечкові Маврі надавати час від часу стіл і притулок та й грошенят потроху підкидати позичати а зате ж дядечко Маврі підтримує в ньому й роздуває вогонь віри в небесне походження нашого роду й тоді матінка бувало заплаче і дорікне батькові мов той принижує її рід а свій вивищує що він висміює дядечка Маврі й нас того ж самого научає не розуміла ж вона що батько лиш того нас навчав що люди то просто складані ляльки напхані тирсою черпаною зі сміттєвих куп де валяються усі колишні ляльки й тирса сиплеться з нічиєї рани в нічиєму боці невмерлого й не за мене. Змалку я уявляв собі скін таким собі стареньким чоловіком на взір нашого дідуся ніби другом чи що його близьким та особливим ото як письмовий стіл дідусів був для нас особливим і ми боялися й доторкнутися до нього а в кімнаті де стояв той стіл навіть не розмовляли голосно і я завжди уявляв собі таке що вони удвох десь там весь час перебувають на пагорбі якомусь за ялівцем і дожидаються щоб до них підсів старий полковник Сарторіс а той перебуває ще вище десь і провадить спостереження за чимсь там вельми віддаленим і тож вони й чекають коли ж полковник скінчить свої спостереження та й зійде до них а дідусь у своєму генеральському однострої і голоси їхні всякчас мурмотять за деревами бесіду провадять і дідусь завжди має слушність

Ось і три чверті вибивають дзиґарі. Перша нота пролунала розмірено та безжурно і, відгучавши спокійно-безповоротно, звільнила забарну тишу для ноти наступної, і в тім-то й уся річ. Коли б то й люди могли отак-о змінювати одне одного назавжди, перетворюватись, полум’ям звихрівши на мить, і чистими потім лúнути покрізь прохолодний вічний морок, а не вилежуватись у себе в кімнаті, силкуючись забути про гамак, поки, нарешті, не прилип до ялівцю цей яскравий мертвотний дух парфумів, якого так терпіти не годен Бенджі. Варто було мені лиш уявити оту вірґінську ялівцеву-кедрову купу, як здавалося: чую пошепти й сплески, чую поштовхи гарячої крові у здичавілому невкритому тілі, бачу, на червоному тлі повік, гурт вільновідпущених свиней, що попаровано кидаються в море а батько нам випадає лише якийсь короткий час попильнувати поки коїться неправедність — зовсім не вічність а я та й короткого не треба якщо маєш мужність він ти маєш це за мужність а я так сер маю за а ви ні а він кожна людина це суддя своїм власним чеснотам і те вважаєш чи не вважаєш ти це за мужній вчинок більше важить ніж сам учинок а в супротивному випадку намір твій несерйозний а я ви не вірите що я серйозно я вважаю що ти навіть занадто серйозно і мені можна не потерпати а то б ти не почував потреби в цій вигадці що ти розповів мені про кровозмішення а я я не брехав не брехав а він ти хотів вивищити акт природної людської дурості до грізного жахіття а потім очистити це правдою а я я це щоб відгородити її від гучного світу аби він мусив утікати від нас і тоді той вчинок звучав би так ніби його й не було ніколи а він ти й справді схиляв її до цього а я я боявся це я боявся що вона могла б і тоді це нічого доброго не дало б але якщо я вам батькові скажу що ми це скоїли то воно тим самим і здійсниться й усунеться все що в неї досі було з іншими й тоді світ погуркоче собі геть від нас а він вернімось до іншого твого твердження ти не збрехав і допіру але ти все ще сліпуєш не тямиш самого себе в тій частині загального закону який править зчіплюванням подій та причин і чия тінь на чолі в кожного не виключаючи й бенджі ти не береш до уваги кінцевості всього на світі тобі малюється апофеоз де теперішній тимчасовий стан твого духу зсиметризується й вознесеться понад тілесним але збереже навіки в собі відчуття і себе й тіла і ти не цілковито будеш усунутий навіть власне й не мертвий а я тимчасовий а він тобі нестерпна думка що коли-небудь твій біль перестане боліти тобі так як болить наразі й оце ж ми з тобою підходимо до самої суті здається ти дивишся на смерть як на такий собі струс котрий так би мовити за ніч вибілить голову тобі сивиною але у всьому іншому ніяк не зачепить твого вигляду не в такому настрої не за таких умов покінчують це була б гра а вона має свої закони дивно що людина вже саме зачаття якої є випадковість і чий кожний новий вдих подібний до чергового викидання костей котрі насвинцював шулер що людина ніяк не хоче змиритися з неминучістю кінцевого скону а вдається до насильства до всіляких витівок аж до дріб’язкового підтасовування неспроможного й дитину ошукати аж поки якось-то в нападі крайньої огиди кине все на одну-єдину сліпу карту ні не в першому-ліпшому нападі відчаю горя гризот покінчують із собою а лише коли усвідомлять що навіть і відчай і горе й гризоти твої не так-то вже й багато важать для того темрявого гравця а я тимчасове а він нелегко усвідомити що любов чи скорбота це лише папірці бони навмання придбані й строк їхній мине хоч-не-хоч і їх скасують без будь-якого попередження та й замінять тобі іншим котримсь готівковим випуском плавучої божої позики ні ти не скоїш цього поки не усвідомиш що навіть і вона можливо не зовсім гідна відчаю а я ніколи й нізащо не дійду я до такого ніхто не знає того що я знаю а він либонь краще тобі наразі повернутися до свого кеймбриджу або гайни в мен на місяць коштів вистачить якщо ощаджати це піде тобі на користь копійчані розваги зціляють ліпше ніж сам христос а я припустімо я вже пробув там тиждень чи місяць і збагнув те що на вашу думку я там збагну а він тоді ти згадаєш що мати від моменту народин твоїх плекала мрію що ти закінчиш Гарвард а руйнувати мрії жінок це не по-компсонівському а я тимчасово так побуде воно краще для мене й для всіх а він всяка людина є суддя своїм власним чеснотам але хай ніхто не береться приписувати іншому що для того добре чи погане а я тимчасове а він немає сумніших слів за оці був була було крім них нічого іншого й немає на світі то ще не відчай поки не приспів час і то навіть не час поки не стало був була було

Пролунала остання нота. Відпереливалася нарешті, й знову заклякла тиша. Я увійшов до нашої загальної кімнати, увімкнув світло, надягнув камізель. Гасом уже ніби й не тхне, лиш ледь-ледь, і плями в дзеркалі не помітно. От око, на жаль, куди помітніш. Надягнув піджака. Лист Шрівові хруснув у кишені, я добув його, перевірив адресу, переклав до бічної. Тоді відніс годинника до Шріва у спальню, сховав йому в столик, дістав свіжого носовичка, повернувся до дверей, підніс руку до вимикача. Згадав: зубів не почистив. Довелося знову лізти до валізки. Дістав щітку, позичив зі Шрівового тюбика пасти, пішов до ванної, почистив зуби. Вичавив щітку чимсухіш, уклав назад до валізи, закрив її, знову йду до дверей. Перш ніж вимкнути світло, роззирнувся надовкола, чи ще чого не забув. Ага, й справді: забув капелюха. Маю пройти повз пошту, отож неодмінно здибаю кого-небудь із наших, і подумають, чого це він, щирий гарвардець, корчить старшокурсника з себе. Ото лихо: і капелюха забув почистити. Але Шрів має щітку, то й валізки більш не треба відкривати.

6 квітня 1928 року

А я ось що скажу: як удалася шльондрою, то шльондрою й вік звікує. І матінці кажу:

— Якщо вас турбує тільки те, що вона прогулює уроки, то ви ще щаслива людина. Їй би оце зараз, — кажу, — тут, в ось цій кухні, бути й сніданок ладнати, а не квецяти-мазюкати собі пичку там у себе, нагорі, й дожидати, поки її нагодують шестеро чорнюків, не здатних навіть на ноги зіп’ястися, підняти зади свої зі стільця, поки не напхають кендюха собі хлібом та м’ясивом.

А що ж матінка каже? Та ось що:

— Але чому це дирекція школи та вчителі мають думати, ніби вона в мене геть від рук відбилася, ніби я неспроможна…

— А що, — я їй кажу, — хіба так-таки й спроможні? Та ви ж ніколи й не намагалися в руках її тримати, — кажу. — А це вже, як стукнуло їй сімнадцять, ви аж тепер надумалися почати її виховувати?

Вона трохи над цим задумалася.

— Але щоб у школі думали… Я ж не знала навіть, що у неї є щоденник. Восени вона мені сказала, що в цьому році щоденники скасовано. А це раптом учитель Джанкін телефонує мені, щоб застерегти: якщо вона прогуляє ще день, то її виключать зі школи. Як це у неї виходить тікати з уроків? І куди ж вона бігає? Ось ти цілий день у місті — так ти б неодмінно десь побачив її, якби вона гуляла по вулицях.

— Ото ж бо воно й є, — підхоплюю я. — Коли б то вона по вулицях гуляла. Не думаю, щоб вона тікала з уроків для самих лише безневинних прогулянок по хідниках, де б її всі бачили, — так я кажу.

— І що ж ти цим хочеш сказати? — питає мене матінка.

— Та нічого я не хочу сказати, — кажу. — Я просто відповів на ваше запитання.

Тут матінка знову в плач, примовляючи, як це її власна плоть і кров зросла так, щоб стати їй прокляттям.

— Ви ж самі спитали мене, — кажу я.

— Та я й не про тебе, — відмахується матінка. — Ти єдиний, з усіх їх, не ганьбиш мене.

— А як же ще? — кажу я. — Бо не мав я й часу, щоб вас ганьбити. Не мав я часу на науку в Гарварді, як Квентін, чи на те, щоб пияцтвом загнати себе в могилу, як батько загнав себе. Я мусив працювати. А втім, звісно, якщо ви бажаєте, щоб я ходив за нею слідком та вистежував, чим вона займається, то я можу покинути крамницю і найнятися десь на нічну роботу. Тоді я міг би стежити за нею вдень, а вже на нічну зміну ви приставте Бена.

— Я знаю, що я для тебе сам тільки клопіт і тягар, — каже вона, плачучи в подушку.

— Та це не новина для мене, — кажу я. — Ви вже тридцять років мені це розказуєте. Навіть Бен досі, либонь, це затямив. То ви хочете, щоб я поговорив з нею про її поведінку?

— А як ти гадаєш: це піде їй на користь? — питається вона.

— Це аніякої не принесе користі, якщо ви зразу ж, хай-но тільки я почну, прибіжите до нас наниз і втрутитесь, — відповідаю я. — Якщо хочете, щоб я її вконтролював, то так і скажіть, а самі не заважайте мені. Бо щоразу, хай-но я візьмусь за неї, ви впхнете й свого носа, а вона тільки посміється з нас та й годі.

— Ти ж не забувай, що вона тобі рідна плоть і кров, — напучує матінка.

— Та само собою, — кажу. — Тільки б трохи приструнчити цю плоть. Та й крівці не вадило б трішки пустити, була б на те моя воля. Коли ти поводишся, як чорнючка, то, хоч би хто ти була, а маєш отримати по заслузі — як чорнючка чорнючкою.

— Боюсь, що ти не стримаєшся з нею й погарячкуєш, — каже матінка.

— Ну, а ви, — кажу їй я, — чи багато ви домоглися зі своїми методами? Ви хочете, щоб я дав їй якусь раду? Так чи ні? Мені вже пора на службу.

— Ох, знаю, знаю, що ти тратиш своє життя на каторжний труд задля всіх нас, — каже матінка. — Ти й сам знаєш, що, коли б моя воля, ти мав би досі свою власну контору й такі години праці в ній, що личили б чоловікові з роду Бескомів. Бо ти ж Беском насправді, а не Компсон, хоч і носиш батькове прізвище. Знаю: коли б твій батько міг передбачити…

— Що ж, — кажу я, — батько також, гадаю, мав право помилятися іноді, як і будь-хто, навіть найпростецькіший там Сміт чи Джонс.

А матінка знову в плач.

— Прикро мені чути, як гостро ти судиш свого покійного батька, — вона каже.

— Гаразд, — я кажу, — гаразд. Хай буде по-вашому. Але, позаяк своєї власної контори я не маю, треба мені зараз іти на ту службу, котра у мене є. То ви хочете, щоб я хоч якось поговорив з нею?

— Боюсь, що ти надто розпасіюєшся, — править вона своєї.

— Добре, — говорю я. — Тоді нічого їй не скажу.

— Але щось же та треба робити, — говорить матінка. — А то люди вважатимуть, що я сама дозволяю їй прогулювати уроки й гасати вулицями — або що я неспроможна відвернути її від такого… О мужу, мій мужу! — примовляє вона. — Як ти міг! Як ти міг піти й скинути всі ці тягарі на мене!

— Ну-ну, — кажу. — Так ви ще зовсім розхворієтесь. Чом би вам не замикати її на цілий день і хай би сиділа взаперті, або передоручити її мені та й не потерпати за неї?

— Та вона ж кровиночка моя! — заридала матінка. То я й кажу їй:

— Гаразд, я подбаю про неї. А вам годі вже плакати.

— Тільки ж не переборщи! — благає вона. — Не забувай: вона ще дитина!

— Ні, не забуду, — пообіцяв їй. Вийшов і двері зачинив за собою.

— Джейсоне! — гукає матінка. А я не озиваюсь, поспішаю коридором. — Джейсоне! — знову з-за дверей. А я вже спускаюся східцями. В їдальні нікого, а тоді чую: Квентіна в кухні. Вимагає від Ділсі, щоб та зробила їй ще чашечку кави. Я зайшов до них.

— Невже це шкільне вбрання, що ти на себе нацупила? — питаю її. — А чи сьогодні вихідний?

— Ну, хоч півчашечки, Ділсі! — канючить Квентіна. — Будь ласочка!

— Ні, не дам, — каже їй Ділсі. — Нізащо не зроблю такого. Дівчинці в сімнадцять рочків ніяк не можна більше, ніж одну чашку. Та й що сказала б міс Келайн? Іди краще вберися у шкільне та й поїдеш у місто з Джейсоном. Чи знову спізнитися хочеш?

— А не вийде! — запевняю я. — Ось зараз ми й покінчимо з цими спізненнями.

Дивиться на мене, й чашка в руці. Відкинула волосся з лоба, а халатик ковзь їй з плеча.

— Постав-но чашку та й іди за мною на хвилинку до їдальні, — кажу їй.

— А навіщо це? — вона питає.

— Ходи, хутко, — їй кажу. — Постав ту чашку в мийницю та й за мною.

— І що це ви затіяли, Джейсоне? — цікавиться Ділсі.

— Ти, певне, гадаєш, що й наді мною поверховодиш, як над бабусею та й усіма іншими, — я їй. — Але ти дуже й дуже помиляєшся. Кажу тобі: постав чашку! Десять секунд даю на це.

Вона перевела очі з мене на Ділсі.

— Котра це година, Ділсі? — питає. — Як минуть десять секунд, ти мені свисни. А тим часом хоч півчашечки, Ділсі, будь…

Тут я хап її за лікоть. Вона й випустила чашку. Брязь чашка об підлогу, на скалки, а вона сіп руку й зирк на мене виклично, але я руки не випускаю. Ділсі підвелася зі свого стільця.

— Ох, Джейсоне! — простогнала.

— Відпустіть мене, — каже Квентіна, — а то як уліплю вам ляпаса!

— Оце так? — я кажу. — Оце таке воно у нас? — Махнула рукою, аби вліпити мені, але я впіймав і ту руку й тримаю небогу, мов кицьку скажену. — То он воно як? — говорю. — Гадаєш, тобі можна отак?

— Агей, Джейсоне! — мені Ділсі. А я тягну Квентіну в їдальню. Халатик розхристався, сюди-туди обкручується навколо неї — майже голісінька босорка. І Ділсі пришкандибала. Я крутнувся й ногою захряснув двері просто перед Ділсіним носом.

— Не лізь сюди до нас, — кажу їй.

А Квентіна притулилася до стола, халатик свій запинає. Дивлюсь на неї.

— Ну, — кажу, — а тепер я хочу знати, як ти смієш прогулювати школу, брехати бабусі, підробляти її підпис у щоденнику та доводити її до хвороби. Що все це означає?

А вона мовчить. Запинає халатик аж під шию, обсмикує й нахабно на мене дивиться. Ще не встигла намалюватися, тож обличчя блищить, мов його надраїли гарматною ганчіркою. Я підійшов, схопив її за руку.

— Що все це означає? — питаю.

— Не ваша в дідька справа, — відказує мені. — Пустіть!

Ділсі стала на порозі.

— Ох, Джейсоне! — каже.

— Я вже ж сказав тобі: не лізь! — кажу їй, навіть не озираючись. — Я хочу знати, куди ти тікаєш з уроків, — кажу. — Ти ж не вулицями тиняєшся, а то б я тебе десь та бачив. Із ким ти тішишся там, поза школою? Шусть у ліс, під кущики, з котримсь із тих прилизаних піжончиків? Отуди тебе заносить?

— Ви — ви чортів старий зануда! — кинула вона мені й засіпалась, але я втримав її. — Ви клятий старий дідько лисий! — каже вона.

— Ось я зараз покажу тобі, — кажу я. — Може, ти й умієш лайкою проганяти старих бабусь, але я покажу тобі, в чиїх ти наразі руках.

Тримаю її вже однією рукою, а вона перестала видиратись і тільки дивиться на мене — витріщила чорні свої очиська.

— Що ви хочете робити зі мною? — питається.

— Ось постривай, я зніму цього паска-ременя та й покажу тобі що, — кажу, а сам стягую реміняку. Тут Ділсі хап мене за руку.

— Джейсоне! — каже. — Ой, Джейсоне! І не соромно вам?

— Ділсі! — Квентіна до неї. — Ділсі!

— Та не оддам я тебе йому на розтерзання, — Ділсі каже. — Не бійся, золотко. — І вчепилася мені в руку. Тут нарешті витягнувся весь ремінь, і я вивільнив руку та й відіпхнув Ділсі. Стара налетіла на стіл. Уже ж розсипається, ледве якось дибає та й по всьому. Але така вже у нас заведенція: вкрай потрібно тримати когось такого в кухні, хто б доїдав недоїдки за молодими чорнюками. А вона знову прикульгала й затуляє собою Квентіну, знов за руки мене хапає.

— То вже мене краще бийте, — каже вона, — якщо нема вам спокою, поки не наб’єте кого-небудь. Ото мене й бийте! — припрошує.

— А ви гадаєте, я не вдарю? — я їй.

— Та я від вас якого завгодно зла сподіваюсь, — таке стара каже.

А тут чую: матінка ступає, іде до нас по сходах. Як же їй там усидіти та й не втрутитись? Відпустив я Квентіну. Вона бухнулася об стіну, а того халатика так і не випустила з рук.

— Гаразд, — кажу. — Відкладемо це на часинку. Але не думай, що зумієш взяти гору наді мною. Я тобі не бабця стара і вже ж не напівдохла чорнючка. Повійка ти проклятуща! — я їй.

— Ділсі! — квилить вона. — Ділсі, де моя мама? Я хочу до мами!

Ділсі прикульгала до неї.

— Ну-ну, не бійся, — заспокоює її. — Поки я тут, він тебе й пальцем не зачепить.

Та ось і матінка дибає до нас по сходах.

— Джейсоне, — голос подає. — Ділсі!

— Ні-ні, — далі воркотить Ділсі. — Я не дозволю йому й доторкнутися до тебе. — І поклала руку на плече Квентіні, а та її з себе струснула.

— Геть від мене, клята стара чорнючко! — кинула їй. І до дверей прожогом.

— Ділсі! — гукає матінка зі сходів. А Квентіна шусть повз неї нагору. — Квентіно! — матінка вслід їй. — Постривай, Квентіно!

А та мчить собі далі. Ось, чую, вона вже й нагорі, ось коридором біжить. Тоді хрясь своїми дверми.

Матінка хвильку постояла, а тоді й далі спускається.

— Ділсі! — кличе.

— Чую, чую, — озивається Ділсі до неї. — Ось іду. А ви, Джейсоне, ідіть виводьте машину та Квентіну зачекайте, — каже мені. — Довезете ж її до школи.

— Можете бути спокійні, — запевняю. — Привезу її до школи та ще й простежу, щоб усі уроки висиділа. Я взявся за цю справу, то й до кінця доведу її.

— Джейсоне, — матінка мені, все так само зі сходів.

— Та йдіть уже, Джейсоне, — радить мені Ділсі. — Чи вам хочеться і матінку до гістерики довести? Йду, йду до вас, міс Келайн.

Я вийшов на подвір’я. А балачку їхню на сходах чую.

— Та вертайтеся хутенько в постілечку, — вмовляє Ділсі матінку. — Самі ж знаєте: хворощі треба вилежати! Ото вертайтесь та й вилежіться як слід. А я вже простежу, щоб вона не спізнилася до школи.

Пішов я до гаража, вивести машину. Але мусив обійти ще весь будинок, аж до фасаду, поки тих розшукав.

— Я ж начебто казав тобі прикріпити там іззаду запасне колесо, — кажу йому.

— Та не мав я часу, — відказує Ластер. — Нікому ж його поглядіти, поки меммі в кухні кухторить.

— Авжеж! — кажу я. — Я годую тут повну кухню чорнюків, аби всі вони за ним бігали, й виходить так, що нікому й шину поміняти: сам, господарю, справуйся!

— Ну ні на кого ж було його залишити, — виправдовується Ластер. Коли це й той замукав, забризкав слиною.

— Забирайся з ним на задвірок, — кажу Ластерові. — Якого дідька ти його сюди припер, аби всі-всі витріщалися на нього?

Ото прогнав їх, поки той не розревівся на повен голос. Досить з мене й неділь, коли повно люду товчеться на тому розпроклятому лужку, ганяють кульку, ледь більшу за нафталінову, — ой, знати, знати, що немає в них цирку домашнього та й не доводиться їм шістьох чорнюків годувати. А Бенджі знай гасає попід парканом сюди-туди й завиває щоразу, хай-но кого з гравців загледить, і чи не до того йде воно, що почнуть дерти з мене плату за участь у діяльності гольф-клубу, й тоді матінці з Ділсі доведеться взяти по милиці, а замість м’ячиків — пару округлих дверних ручок, та й вперед, на поле. А то ще й мені приведеться в той гольф ударитися — поночі, з ліхтарем. І скінчиться все воно тим, що всіх нас запроторять до Джексона. Бачить Бог, які в нас сусіди — ой, буде в них із такої нагоди свято!

Іду знову на задвірки, до гаража. Стоїть те колесо, притулене до стіни, але хай прокляття впаде на мене, якщо я візьмусь почепити його на задок. Вивів я машину, розвернув. Стоїть Квентіна, чекає на доріжці під’їзній. Кажу їй:

— Добре я знаю, що підручника у тебе жодного немає. Оце тільки запитати хотів би, якщо можна, де ти їх поділа. Хоча, звісно, яке я маю право щось у тебе питати? — так кажу. — Просто це мені довелося викласти за них одинадцять доларів і шістдесят п’ять центів у вересні.

— Підручники мені мама купує, — відповідає Квентіночка. — З ваших грошей на мене не витрачається ані цента. Я б швидше з голоду померла, але не взяла б ані копійки вашої.

— Справді? — перепитую. — Ти скажи це бабусі, то й почуєш, що вона тобі відповість. Наче ж і не схоже, щоб ти зовсім гола ходила, — я їй кажу, — хоча обличчя у тебе, під тим тиньком, — чи не найкраще прикрита частина тіла.

— Невже ви гадаєте, що ось на це пішов хоч цент із ваших чи її грошей? — вона й собі мене перепитує.

— А ти спитай бабусю, — кажу їй. — Спитай, що сталося з усіма попередніми чеками. Пригадую, це при тобі вона спалила один із них.

А Квентіна мене навіть не слухає — пичка геть замазюкана фарбою, а очі жорсткі, мов у цюцьки злющої.

— Чи знаєте ви, що б я зробила, якби знала, що бодай один цент, ваш чи її, потрачено на оце? — питає мене вона, кладучи руку на викот своєї сукні.

— І що б ти зробила? — питаю. — Діжку, замість сукні, надягла б?

— Я б тут-таки зірвала її з себе й викинула на вулицю! — заявляє. — Ви не вірите?

— Та як не повірити, — я їй. — Щоразу ти так і чиниш — кожну нову сукню викидаєш.

— А подивіться-но, — каже мені. Й хапається обіруч за той викот та й тягне на боки, мов і справді роздерти хоче.

— Посмій-но тільки порвати, — застерігаю її, — і я так тебе одрепіжу просто отут, на вулиці, що на все життя затямиш.

— А ви дивіться! — Квентіна мені. І я бачу: вона й справді силкується роздерти сукню, зірвати з себе. Поки я зупинив машину та схопив її за руки, вже добрий десяток людей витріщився на нас. Це так мене розлютило — я на мить мов аж осліп.

— Негайно припини це! — кажу їй. — А ще раз таке спробуєш, то пошкодуєш, що взагалі на світ Божий народилася.

— А я й так шкодую, — говорить вона. Але дерти тканину перестала, а тоді очі їй зробилися якісь чудні. Ну, думаю, хай тільки заголосиш тут мені посеред вулиці, в машині, то я тебе тут-таки й відшмагаю. Я з тебе ці дурощі виб’ю. Але, на її ж щастя, стрималася, то я випустив її руки й поїхав далі. Ще пощастило з тим, що якраз трапився провулок, то я й звернув, аби не через майдан. У Бірда на пустирищі вже якраз напинали балаган. Ерл уже віддав мені ті дві контрамарки, що випадали нам за афіші в нашій вітрині. Квентіна ж сидить, губку закусила. — Я й так шкодую, — повторила. І додала: — Шкодую, що взагалі на цей світ народилася.

— А я знаю принаймні ще одного чоловіка, якому не все у цій історії втямки, — я кажу. Зупинив авто перед школою. Вже якраз продзвонили на перший урок, останні учні заходили. — Ну, хоч раз ти не спізнилася, — кажу. — То ти сама зайдеш і відсидиш усі уроки, а чи й мені зайти і всадити тебе за парту? — Висіла з автівки, дверцятами хряснула. — І затям мої слова! — я їй навздогін. — Я не жартую з тобою. Хай тільки ще раз почую, що ти шастаєш-ховаєшся по завулках із кимсь із тих клятенних шалапутів.

На ці слова Квентіна обернулась.

— Ніде я не шастаю й не ховаюсь, — заявила вона. — Я всім кидаю виклик: усі знайте все, що тільки я роблю.

— Та всі й так знають, — запевняю її я. — Всім людям цього міста відомо, хто ти така. Але я такого більш не попущу, чуєш? — кажу їй я. — Особисто мені начхати на твою поведінку, — говорю. — Але в цьому місті я посідаю певне становище, і я не попущу, щоб дівчина з моєї родини поводилася, мов гуляща чорнючка. Ти мене чуєш?

— Та начхати мені, — каже вона. — Хай я й погана буду, і в пекельному вогні мені горіти. Але краще вже в пеклі, ніж будь-де, де є ви.

— Ще раз почую, що ти прогуляла уроки, то я тобі таке життя влаштую, що й справді в пекло захочеш, — я їй. А вона круть від мене й побігла через подвір’я. — Затям: ще тільки раз! — гукнув їй навздогін. А вона навіть не озирнулася.

Я зазирнув на пошту, забрав листи, а тоді вже й до крамниці. Поставив машину, заходжу, а Ерл дивиться на мене. Я повичікував мить, щоб він одчитав мене за спізнення, але він тільки й сказав:

— Там прибули ті культиватори. То допоможи дядечкові Джобу виставити їх.

Я вийшов на задвірок, а там старенький Джоб знімає з них кріплення — зі швидкістю десь три шворні за годину.

— До моїх чорнюків тобі б, щоб на мене працював, — кажу йому. — Там у моїй кухні годуються всі нікудишні чорнюки міста, й тебе тільки бракує.

— Я працюю на тих, хто платить мені по суботах, — каже він. — А як це пороблю, то не лишається в мене часу, щоб догоджати іншим. — Наживив гаєчку. — А тут у нас, на весь край, — каже, — тільки один-єдиний трудяга й знайшовся — довгоносик бавовняний.

— Еге ж, щастя твоє, що ти не довгоносик бавовняний та що не чекаєш нажахано на прибуття цих культиваторів, — кажу йому. — А то б ти на смерть запрацювався, поки вони не прибули, щоб тебе знешкодити.

— Що правда, то правда, — каже він. — Кепсько доводиться бідолашному довгоносикові. Що день Божий гарувати доводиться йому на цьому пекельному сонці та й коли ллє. Немає ж бо в довгоносика ґанку, щоб умоститися та й спостерігати звідтіля, як кавуни достигають. І субота для нього анічогісінько не означає.

— Був би я твоїм хазяїном, — кажу йому, — то й тобі субота анічогісінько не важила б. Ану звільняй ці штуки від тари та й тягни їх у приміщення!

Листа від неї я розпечатав першого й вийняв чек. Суто жіноча пунктуальність. На цілих шість днів затримала. А ще прагнуть переконати нас, що й вони спроможні вести справу, як і чоловіки, незгірш. Цікаво, скільки б протримався в бізнесі чоловік, котрий вважав би шосте квітня за перший день місяця. Коли матінці надішлють місячне повідомлення з банку, вона ж неодмінно зауважить дату й захоче довідатися, чому я свою платню вніс на рахунок аж шостого числа. Такі речі жінці просто не приходять до голови.

«Мій лист про святкову сукню для Квентіни лишився без відповіді. Невже він не дійшов до вас? Немає відповіді на обидва мої останні листи до неї — хоча чек, який я вклала в другий лист, подано до оплати разом із черговим вашим. Чи не захворіла вона? Негайно сповісти мене, а то я приїду й сама все з’ясую. Адже ти обіцяв давати мені знати, хай-но у неї виникне потреба в чому-небудь. Чекаю на відповідь до 10-го. Ба ні: краще негайно надішли телеграму. Ти розкриваєш мої листи до неї. Я це знаю так достеменно, ніби це на власні очі бачила. Негайно телеграфуй мені, що з нею, на ось цю адресу…»

Тут Ерл загорлав на Джоба, щоб той швидше крутився, тож я сховав листи й вийшов на подвір’я, аби розворушити чорнюка трішки. Ні, нашому краю таки необхідні білі працівники. А ці клятущі ледарі чорнопикі хай би поголодували рік-два та й усвідомили, яке у них було солодке життя.

Десь о десятій я повернувся з двору. А в нас сидить комівояжер якийсь. До десятої ще лишалося кілька хвилин, то я запросив його попити кока-коли, тут поруч. Розбалакалися ми про врожаї.

— Пуття мало, — кажу я. — Від бавовни прибуток самим лише спекулянтам-біржовикам. Заб’ють фермерові баки: давай, мовляв, підіймай урожай, а це ж щоб їм вивалити її дешевенькою на ринок та цим смоктунів обчухрати. Гадаєте, фермерові перепадає щось від цього — крім потилиці натертої до червоного та спини горбом? Анічогісінько. Гадаєте, той чолов’яга, що потом землю зрошує, сіє-вирощує бавовну, отримає бодай іржавий цент понад те, що потрібне на прожиття? — кажу. — Хай він виростить добрий урожай, то ціни так упадуть, що й збирати її не варто, а як нікчемний — то й на очищення везти нíчого. Та й навіщо все це? Аби купка клятих нью-йоркських євреїв — я не про осіб юдейського віросповідання як таких мовлю, — кажу, — знав я і гарних громадян з-поміж них. Та й ви самі, можливо, один із них, — я кажу.

— Ні, — відповідає він. — Я — американець.

— Я цим нікого не хотів скривдити, — кажу. — Я кожному віддаю належне, байдуже, яка в кого релігія чи що там іще. Особисто я нічого не маю проти євреїв, — так я йому кажу. — Це просто порода така. Вони ж нічого не виробляють — ви згодні зі мною? Просто їдуть на нові місця слідком за першими поселенцями й продають їм одежу.

— То ви чи не тандитників-вірменів маєте на увазі, — говорить він. — Першопоселенцеві нова вдяганка ні до чого.

— Я нікого не кривджу словом, — кажу я. — Нікому в світі не колю очей його вірою.

— Авжеж, — він каже. — Але я американець. У нас в роду є домішка французької крові, звідки й цей ніс у мене. Але я щирий американець.

— І я ж такий, — кажу йому. — Небагато нас уже лишилося. Це я на тих маклерів б’ю, що позасідали в Нью-Йорку та й стрижуть клієнтів-смоктунів.

— Що так, то так, — підтакує він. — У біржевій грі голота програє абсолютно. Мав би бути якийсь закон на це діло.

— То ви, либонь, гадаєте, ніби я неслушно мовлю? — перепитую.

— Та ні, — відповідає. — Як на мене, слушні ваші слова. Фермер лишається ні з чим.

— Та безперечно слушні! — кажу я. — Обдеруть тебе, мов липку, якщо тільки не добудеш конфіденційної інформації від кого-небудь, хто в курсі справ. От у мене склалося так, що я тримаю безпосередній зв’язок із деким на біржі в Нью-Йорку. А вони мають за радника одного з найбільших нью-йоркських орударів. І мій спосіб, — кажу я, — на один раз не ставити великої суми. Ті акули чигають якраз на такого простака, що гадає, буцім уже все знає, і хоче, викинувши три долари, загребти купу грошей. Оцим ті акули-орударі й живуть.

Тут вибило десяту. Пішов я на телеграф. День розпочався з невеликого підвищення, як вони й провістили мені. Я відійшов у куток і ще раз перечитав їхню телеграму, для певності. А поки читав, телеграфіст прийняв нове повідомлення. Акції зросли на два пункти. І всі, хто був на телеграфі, кинулися купувати. З балачок їхніх було зрозуміло. Мовляв, застрибуй на підніжок, лови щастячко. От ніби не знають, куди воно тебе вивезе. От ніби вийшов закон чи ще щось таке, аби лише купували й не робили анічого іншого. Ну, звісно, і євреям нью-йоркським жити треба. Але прокляття на мою голову, що це за часи такі настали, якщо перший-ліпший пройдисвіт чужинський, котрий кінці з кінцями не зводив у себе на батьківщині, де його поселив сам Бог, може припхатися в цю країну й заходитися вигрібати гроші з кишень американців. Ще на два пункти піднялися. Тож разом на чотири. Але, чортяка їм в зуби, вони ж там на місці й в курсі справ, що й до чого. І якщо чинити не за їхніми порадами, то навіщо ж я плачу їм по десять доларів щомісяця? Я вже був і вийшов, а тоді згадав і повернувся, дав телеграму. «Усе гаразд. К напише сьогодні».

— К напише? — зчудувався телеграфіст.

— Так, — кажу. — К. Літера така. Чи ви її не знаєте?

— Та я просто для певності перепитую, — він мені.

— Ото посилайте, як написано, а певність я вам гарантую, — кажу. — Оплатить отримувач.

— І що це ви посилаєте, Джейсоне? — Док Райт пхає свого носа через моє плече. — Шифрограму маклерові, щоб купував?

— Та хоч би й що, — я йому. — Ви, хлопці, своїм розумом живете. Тож ви більше в курсі, ніж нью-йоркські ділки.

— Та кому ж, як не мені, в курсі бути, — каже Док. — Цього року я заощадив гроші, граючи на підвищення, — по два центи за фунт.

Ще зведення прийшло. Ще на пункт упало.

— Он Джейсон уже продає! — каже Гопкінс. — Бачите, який у нього вираз обличчя?

— Та що вам до того, продаю я чи ні, — кажу їм. — Ви, хлопці, живіть собі й далі своїм розумом. Цим багатеньким нью-йоркським євреям теж треба на щось жити, як і всім іншим, — так я їм сказав.

Подався назад, до крамниці. Ерл працює за шинквасом. А я пройшов до задвіркової кімнати, сів за письмовий стіл і прочитав листа, що від Лорейн. «Любий татусю хочу щоб ти приїхав. Ніякі вечірки не в смак коли татусь не в місті. Як я знудьгувалася за любим татуськом!» Ще б не. Того разу дав їй сорок доларів. Подарував. Я ніколи й нічого не обіцяю жінкам і ніколи не кажу наперед, скільки й чого дам. Тільки так і можна якось ними покерувати. Завжди змушую їх гадати-вгадувати, які піднесу їм сюрпризи. А вже як не можеш придумати, чим подивувати жінку, здивуй її ляпасом.

Порвав листа й спалив над урною. Я взяв собі за правило: ніколи не зберігати бодай клаптика паперу з жіночим почерком, а сам ніколи їм не пишу. Лорейн просить та й просить, щоб писав їй, а я тільки й відповідаю: усе, що я забув тобі сказати, зачекає до наступного мого прибуття в Мемфіс. Сама ти, кажу їй, можеш написати мені коли-небудь, без зворотної адреси на конверті, але спробуй-но видзвони мене по телефону — й Мемфіс тебе вже більш не побачить ніколи. Коли вже я там у тебе, то я хлопак, як і всяк, але не дозволю жодній жінці діставати мене по телефону. Ось, кажу, нá тобі, й вручаю ті сорок баксів. Але якщо ти коли так уп’єшся, що здумаєш мені зателефонувати, то згадай ці мої слова, а як не згадаєш, то хоч до десяти полічи, перш ніж.

«То коли ж знову?» — вона питається.

«Що?» — перепитую.

«Тебе дожидати», — вона мені.

«Я дам тобі знати», — відказую. Потім хотіла за ті купити пива, а я їй не дозволив. «Побережи свої гроші, — раджу їй. — Краще купи собі за них сукню». А покоївці дав п’ять. Зрештою гроші, так я вважаю, самі собою не мають цінності, а важить лиш те, як ти їх витрачаєш. Вони ж бо не наші й не ваші, то й труситися над ними нíчого. Вони просто належать комусь такому, хто спромігся їх здобути й зберегти. Ось поруч, у нашому ж таки Джеферсоні, є чоловік, щонажив купу грошей, збуваючи гниль чорнюкам. То він жив над своєю ж крамницею, тулився у комірчині завбільшки з саж свинячий, і сам собі кухторив. А років чотири чи п’ять тому трапилося йому захворіти. Налякала ж його та хвороба до чортиків, бо коли він знову зіп’явся на ноги, то зразу й до церкви прибився та ще купив собі місіонера-китайóса — утримує за п’ять тисяч доларів на рік. Я частенько собі міркую: ото осатаніє ж він, коли з’ясує по смерті, що немає ніякого раю, та й спитає сам себе: «І навіщо ж я викидав оті п’ять тисяч на рік?» Як на мене, то краще б він помер собі без загайки — хоч кошти заощадив би.

Аж як переконався, що лист перегорів повністю, я хотів був запхнути інші назад у піджак, але щось мов шепнуло мені на вухо: а розпечатай-но зараз, іще до обіду, те, що Квентіні адресоване! Але тут чую: Ерл горлає, щоб ішов я обслужити клієнта. Ото сховав я листи, вийшов за шинквас та й вичікую — чверть години! — поки той клятий чвалай надумає, котрого ж ремінця йому для хомута купити: за двадцять центів, а чи того, що за тридцять п’ять?

— Краще взяти дорожчого, — раджу йому я. — Як ви собі гадаєте, братчики, розвивати господарствечко ваше, якщо весь інвентар ваш буде дешева юшка?

— Ну, а якщо цей не годиться, — каже той клієнт, — то навіщо ж ви його на продаж виставили?

— Я не сказав, що цей не годящий, — заперечую я. — Я тільки сказав вам, що отой кращий.

— А звідкіль ви це знаєте? — доскіпується він. — Ви що, на хомуті його випробували?

— Бо цей дешевший за того на п’ятнадцять центів, — доводжу я. — Звідси й видно, що дорожчий є кращий.

Мне він двадцятицентового ремінця, поміж пальцями пропускає.

— Либонь, я таки оцього візьму, — каже.

Пропоную загорнути, а він скрутив його кільцем та й до кишені комбінезона свого. Тоді видобув кисета, довго-довго длубав-мудлував, поки розв’язав нарешті й витрусив на долоню кілька монет. І вручив мені четвертака.

— А на п’ятнадцять центів ліпше черв’ячка собі заморю, — каже.

— Ну, — кажу я, — це діло хазяйське. Тільки наступного року не приходьте з наріканнями, що доводиться новий ронд купувати.

— А до того нового року ще ого-го скільки чекати! — прорік той.

Зрештою — ху! — цього вахлая здихався, але щоразу, як тільки лапнусь за того листа, так і вигулькне якась нова притичина-завада. Річ у тім, що до міста нашевкалося повно всякого люду на виставу, й вони просто зграями шастають, вишукуючи, яким би ще спритникам грошики свої віддати, а від тих спритників місту ж ні користі, ні прибутку, ото хіба ті хапки в мерській управі поділять усе між собою. А Ерл гасає, метушиться, мов курка в курнику, та знай примовляє: «Слухаю вас, мем! Зараз містер Компсон вас обслужить. Джейсоне, покажи цій дамі масничку». Або ще: «Джейсоне, видай отій дамі гардинних кілець на п’ять центів!»

Утім, Джейсон працювати любить, ніде правди діти. Авжеж, кажу матінці, в Гарвард мене не посилали, бо в університетах навчають, як плавати вночі, не цікавлячись, чи вмієш ти плавати взагалі, а в Сивонійськім вам навіть не розкажуть, що воно таке вода. Ну, можете послати мене в університет нашого штату, де, можливо, я навчусь зупиняти годинника піпеткою і тоді заміню тут Бена, а Бена ви зможете послати у військово-морський флот, кажу я, або принаймні до кавалерії — там кастрованих коней приймають. А коли матінка ще й Квентіну мені підкинула, годуй, мовляв, і її, то я сказав, що й це слушно: аніж їхати мені десь на північ працювати в банку, вони мені просто додому надіслали мою посаду — годувальника. Матінка розплакалась, а я й кажу, що річ не в тім, ніби я заперечую проти надомництва, адже, якщо так вам хочеться, я кину роботу й сам глядітиму її, а ви з Ділсі напихайте в отой кадуб, у Бена себто, хліба. Або віддайте його взажиток у бродячий цирк, адже десь-інде неодмінно знайдуться людці, охочі заплатити десять центів за таку ревучу виставу. Ну, тут матінка вже просто розридалася, знай примовляючи: «Ох, бідолашка ж він, мій калічка!» А я кажу: «Ви тільки дайте йому підрости, то й буде вам з нього поміч, бо поки що він лише в півтора раза вищий за мене зростом. Ну, а вона тоді й каже, що ось постривайте трохи, хай я вам помру, і тоді всім вам ліпше буде; а я на це їй: «Гаразд, гаразд, хай воно по-вашому буде. Вона ж насправді ваша онука, от тільки питання лишається, хто її інша бабуся». Але, кажу я, час покаже, хто з нас має слушність. Якщо ж ви гадаєте, що вона дотримає обіцянки й не приїздитиме сюди, до неї, то ви самі себе дурите. На похороні й з’явилася вперше. Матінка сидить, примовляє: хвала Богу, в тобі немає нічого компсонівського, крім прізвища, бо ж ти — це все, що в мене лишилося, — ти і Маврі, а я їй: Ну, особисто я чудово обійшовся б і без дядечка Маврі, — й тут вони заходять і кажуть, що все готове, можна їхати. І тоді матінка перестала плакати. Опустила вуаль, і ми пішли сходами наниз. Дядечко Маврі якраз виходить з їдальні, рота хустинкою прикриває. Всі розступилися, зробили нам прохід, і ми вийшли на ґанок та й встигли побачити, як Ділсі проганяє Бена з Ті-Пі за ріг. Зійшли з ґанку, сіли в карету. Дядечко Маврі знай мимрить: «Бідолашна моя сестричка, бідолашна моя сестричка!» — й вимовляє це якось не всім ротом, та все гладить матінці руку. Не всім ротом вимовляє, бо в роті щось має.

— А ти не забув жалобної пов’язки? — питається вона. — Рушали б швидше, поки Бенджамін не вийшов сюди, на посміх людський. Бідолашний хлопчик! Він і не знає. І не здатен навіть усвідомити.

— Ну, ну, ну, — гугнявить дядечко Маврі, не розтуляючи рота, і знай руку їй погладжує. — То воно й краще так. Хай не відчуває свого сирітства, поки це можливо.

— Іншим жінкам діти їхні слугують опорою в таку тяжку годину, — каже матінка.

— Ти ще маєш Джейсона і мене, — втішає її дядечко Маврі.

— Ох, який жах на мене! — зітхає матінка. — Втратити їх обох за якихось неповних два роки, і то як…

— Ну, ну, — гугнявить він. А за хвилину нищечком підніс руку до рота й викинув їх у вікно. Тут я й дотумкав, чим воно тхнуло від нього. Часничинками. Жував, щоб ними дух чогось іншого перебити. Чи то він вирішив, що на батьковому похороні йому бодай це слід зробити, а чи то буфет переплутав його з батьком і дорогу йому заступив. Я вже й не раз казав: якщо вже батькові припекло продати щось із власності, аби послати Квентіна в Гарвард, то всім нам куди більше було б пуття, якби він продав ліпше отой буфет і на частину отриманих коштів купив собі гамівну сорочку з одним рукавом. Певне, тому в мені, за словами нашої матінки, й компсонівського нічого немає, що він його все пропив, поки черга дійшла до мене. Принаймні я ніколи не чув, щоб він хоч раз запропонував продати що-небудь, аби послати до Гарварда мене.

Отож дядечко знай погладжує-поплескує їй руку та примовляє: «Бідолашна сестричка!» — а гладить він однією з тих чорних пальчаток, рахунок за які нам надіслали за чотири дні потому, бо то ж було двадцять шосте число, бо рівно місяць виповнився, як батько їздив туди й забрав дитя, і привіз додому, а сказати не схотів навіть ні де вона була, ані ще щось, а матінка примовляла, плачучи:

«І ти навіть не побачився з ним? І не спробував змусити його забезпечити якось дитятко?» — а батько їй: «Ба ні, вона до жодного цента його грошей і не торкнеться» — а матінка: «Таж його через суд можна примусити! Він-бо нічого не може довести, якщо тільки… Джейсоне Компсоне! Та невже ви так пошилися в дурні, що сказали…»

«Помовч, Керолайн!» — батько їй і послав мене, щоб допоміг Ділсі знести оту стару колиску з горища. І я й кажу Ділсі:

— Оце ж і прийшла вона до мене, моя надомницька праця на цей вечір!

Адже ж ми весь час сподівалися, що у них якось воно налагодиться й він не виганятиме її, бо й матінка все примовляла, що вона домагатиметься щонайменше достатньої уваги від родини, аби не занапастили мою кар’єру після того, як подбали про неї та Квентіна.

— А де ж їй іще місце, як не тут, удома? — Ділсі мені. — Кому ж ростити її, як не мені? Хто виростив усіх вас, як не я?

— Та вже ж виростила — чортенят купу! — я їй. — Ну, тепер матінці буде принаймні чим голову гризти.

То ми й спустили ту колиску вниз, і Ділсі поставила її в колишній Кеддіній кімнаті. Отут-то матінка як завелася…

— Тсс, міс Келайн! — їй Ділсі. — Ще дитя розбудите.

— Що, і його в оцю кімнату? Щоб і воно заразилося від цієї атмосфери? І без того хіба не світить мені тяжка боротьба з тим, що це дитя успадкувало?

— Ну досить уже, — батько матінці. — Не мели дурниць.

— А де ж їй спати, як не отут? — Ділсі каже. — Авжеж, у тій самій спальні, де я її маму обкладала щовечора, відколи та підросла й могла спати сама собі у своїй кімнаті.

— Де тобі зрозуміти мене, — каже матінка. — Щоб мою рідну донечку та покинув законний її муж! Бідолашне безневинне маляточко! — примовляє, видивляючись на Квентіну. — Ніколи ж не дізнатися тобі, скільки ти принесла нам горя.

— Ну перестань, Керолайн, — умовляє батько.

— І навіщо ви заводите отаке при Джейсонові? — Ділсі матінці.

— Та чи я не захищала Джейсона? — підхопила матінка. — Як тільки могла боронила від лиха. І вже ж зроблю все, що тільки зможу, аби й цю дитинку захистити від зарази.

— Хотіла б я знати, яка їй буде шкода від спання в цій кімнаті? — чудується Ділсі.

— Та вже чиніть, як знаєте, — матінка всім. — Я знаю, що я просто невгамовна стара жінка. Але я усвідомлюю, що людям не дозволено безкарно порушувати закони Божі.

— Нісенітниці, — каже батько. — Що ж… То постав, Ділсі, колиску в спальні міс Керолайн.

— Хай і нісенітниці, по-твоєму, — матінка батькові. — Але вона нізащо не повинна дізнатися! Ні разу не повинна навіть ім’я оте почути. Ділсі, я забороняю тобі вимовляти оте ім’я в її присутності. Я тільки дякуватиму Богові, якщо вона зможе вирости й не дізнатися навіть, що в неї десь є рідна мати.

— Ну не дурій! — батько їй.

— Я ж ніколи не втручалася в те, як ти їх виховував, — каже матінка батькові. — Але я вже не можу більше терпіти. Ми повинні вирішити це саме зараз, оцього самого вечора. Або це ім’я ніколи не вимовлятиметься в її присутності, або завезіть її куди завгодно, або я десь піду звідси. Вибирайте!

— Ну, годі уже, — батько їй. — Ти просто рознервувалася. Нехай колиска лишається тут, Ділсі.

— Коли б тільки ви й самі не злягли, — Ділсі батькові. — Вигляд у вас — наче ви з того світу. Лягайте в ліжко, а я приготую вам келишок пуншу, та й відіспіться. Либонь, за всі ці мандри ви жодного разу не виспались як слід.

— Жодних келишків! — матінка їй суворо. — Та чи ти не знаєш, що лікар заборонив? Навіщо потураєш йому? Та вся ж його біда саме в тих келишках! Ось ти на мене поглянь: і я страждаю, але не настільки слабохарактерна, тож не п’ю, не заганяю себе тим віскі в могилу.

— Дурниці! — батько на те. — Та що там ті лікарі тямлять? Заробляють собі на прожиток своїми нікчемними приписами: робіть, наші пацієнти, чого наразі не робите, й ото саме в цьому полягає межа хоч би й чиїх знань про функції організму звироднілої двоногої мавпи. А завтра ти мені ще духівника приведеш, щоб руку мою зупинив.

Тут матінка в плач, а він — геть із кімнати. Порипів сходами наниз, а тоді чую: рипнули й дверцята буфета. А вночі я прокинувся і знов чую: батько сходить униз. Матінка заснула чи що, бо нарешті в оселі запанував спокій. Та й він старався не зчиняти шуму, бо рипу дверцят я не вчув, а тільки бачив подолок його нічної сорочки та босі ноги перед буфетом.

Ділсі постелила Квентіні, роздягла, обклала. А мала, відколи батько заніс її в дім, так іще й не прокидалася.

— А вона незабаром і переросте цю колиску, — каже Ділсі. — Отак воно й добре. А я покладу собі постільницю близенько, в коридорі, аби вам не вставати вночі до неї.

— Та чи я засну? — каже матінка. — Ти йди собі додому. Я обійдуся. Буду щаслива решту свого життя присвятити їй, якщо тільки зумію запобігти…

— Ну-ну, не треба, — Ділсі їй. — Ми вже подбаємо про неї. І ти катай спати, — каже вона мені. — Завтра ж тобі зрання до школи.

То я й вийшов, а тоді матінка кличе мене назад та як заплаче наді мною.

— Ти ж моя єдина надія! — хлипає вона. — Щовечора я дякую Богові за тебе.

Отож сидимо з нею, чекаємо, коли вже розпочнуть, а вона примовляє: «Якщо вже й мужа судилося мені позбутись, то бодай за те дяка Богові, що не Квентін, а ти мені лишився. Хвала Богові, що ти не Компсон, адже це все, що в мене зосталося: ти та Маврі!» А я їй: «Ну, щодо мене, то особисто я міг би обійтися без дядечка Маврі». Ну, а він знай поплескує їй по руці своєю пальчаткою чорною та мурмотить щось набік, мов не до неї. Скинув ті пальчатки, аж як до нього дійшла черга кинути штих землі лопатою. Стояв він мало не найперший, де над ними тримали парасолі, й гробарі раз у раз ногами тупали, стукали рискалями, оббиваючи з них налиплу землю, й груддя глухо гепалося, падаючи на віко, а коли опісля я відійшов до карети, то побачив, як він за чиїмсь надгробком цмулить собі з пляшки. Чудувався я, чи не навіки він отак присмоктався, а на мені ж новий костюм, гара’ що на колесах грязюки не так багато було, проте матінка все одно укмітила та й каже: «Ох, не знаю, коли ми й стягнемось на новий тобі!» А дядечко Маврі їй: «Ну, ну, ну! Ти ні про що не хвилюйся. Ти завжди можеш розраховувати на мене».

Що правда, то правда. Завжди можем! Четвертий лист сьогоднішній — то від нього. Але навіть не розпечатуючи, я вже знаю, про що там ідеться. Його листи я вже й сам міг би писати або читати їх матінці напам’ять, додавши десятку для певності. Але отой, третій… Мене мов що підпихало перевірити його. Просто передчуття було, що пора вже сподіватися нової витівки від неї. Після того першого разу порозумнішала-таки. Хутко збагнула, що мати справу зі мною — не те, що з батьком моїм. Коли вже засúпали могилу так, що краї зрівнялися, матінка просто не змогла не заридати знову, то дядечко Маврі мерщій посадив її в карету, й поїхали обоє геть. «А ти, — мені він сказав, — сядеш до будь-котрої іншої карети, тебе всяк залюбки підвезе. Мені ж треба доправити твою матінку додому». Кортіло мені сказати йому: «Авжеж, дали ви маху, що не дві, а лиш одну пляшку прихопили», — та вчасно згадав, де я, то й змовчав, одпустив їх. І не подумали, що я ж тут до рубця змокну, зате потім матінка від душі наохається, напотерпає, коли б я запалення легенів не підхопив.

Ну, то я подумав про все це, поспостерігав, як вони жбурляють туди брудяку, ще й приплескують лопатами, от ніби готують розчин для цегляної кладки чи там паркан ставлять, і стало мені якось на душі чудно, ото я й вирішив походити довкола трохи. Але похопився: як піду в напрямку міста, вони ще наздоженуть мене каретами й почнуть припрошувати, сідай у цю чи в ту, і тоді я назад від дороги, туди, де цвинтар чорнюцький. Заховався від дощу під якимись кедрами, тут тільки покрапує вряди-годи, а ще ж видно буде, коли вони скінчать і пороз’їжджаються. За якусь хвильку всі вони й позникали, але я ще трішки вичекав і лиш тоді покинув свій прихисток.

А трава скрізь мокра, то мушу йти доріжкою, і тому вже аж біля самої могили я помітив її: стоїть у чорному дощовику й на квіти дивиться. Я впізнав одразу, хто то, — ще до того, як вона обернулася й подивилася на мене, а потім і вуаль підняла.

— Привіт, Джейсоне, — каже й руку подає. Ми потисли одне одному руки.

— І чого це ти тут опинилася? — питаю. — Ти ж начебто дала обітницю сюди не повертатися. Я вважав, тобі стане кебети не показуватися тут.

— Справді? — перепитує вона. Знову задивилася на квіти. Було їх там насипано доларів на п’ятдесят, не менше. І Квентінові на плиту хтось поклав букетика. — Ти вважав так?

— Утім, цим ти мене не здивувала, — кажу я. — Від тебе можна чого завгодно сподіватись. Ти ж ні на кого не зважаєш. Тобі начхати на всіх.

— А-а, — протягла вона. — Це ти про свою роботу. — Задивилася на могилу. — Я шкодую, Джейсоне, що все так склалося.

— Значить, тепер ти шкодуєш, — я кажу. — Розмовлятимеш дуже лагідно й ніжно. Але даремно ти сюди приїхала. Спадку — ніякісінького. Не віриш мені, то спитай ще дядечка Маврі.

— Та ніякого спадку мені не треба, — каже вона. Дивиться на могилу. — Чом не сповістили мене? — питає. — Я випадково побачила повідомлення в газеті. На останній сторінці. Зовсім випадково.

Я мовчу. Стоїмо там, дивимося на могилу, й пригадалося мені, як ми були маленькими дітьми, і це, й те спливло в пам’яті, й знов мені стало якось чудно, і лють мене взяла чи що воно, як здумав, що тепер дядечко Маврі весь час у нас товктиметься й порядкуватиме десь так, як оце допіру, що лишив мене під дощем діставатися додому.

— І як же ти за всіх нас потерпаєш! — кажу. — Тільки батько помер — ти вже й шусть назад. Але нічого ти тут собі не зорудуєш. Не думай, що тобі пощастить під цей шумок пролізти назад додому. Не всиділа в сідлі, то шмаляй пішака! — так я їй. — Ми ж тут, удома, забули навіть і як тебе звати, — кажу. — Ми й знати вас не знаємо: тебе, його і Квентіна, — кажу їй. — Ти це втямила?

— Втямила, — каже вона. А тоді: — Джейсоне! — каже, все на могилу дивлячись. — Якщо ти влаштуєш так, щоб я її хоч на хвилинку побачила, я дам тобі п’ятдесят доларів.

— Та де в тебе ті п’ятдесят узялися! — кажу я.

— А влаштуєш? — питається вона, не дивлячись на мене.

— Спочатку гроші покажи, — я їй. — Я не вірю, що ти маєш п’ятдесят доларів.

Бачу, щось там пальцями длубає під дощовиком, а тоді й показала руку. А в руці, хай їй всячина, купа грошви. Дві чи й три жовтенькі добачив купюри.

— Що, він досі ще шле тобі гроші? — питаю. — І по скільки на місяць?

— Дам тобі не п’ятдесят, а сто, — каже. — Зладнаєш?

— Але тільки на хвилину, — застерігаю. — І щоб усе зробила, як я скажу. Бо я й за тисячу доларів не згоджусь, щоб вона дізналася.

— Так, так, — погоджується вона. — Зроблю все, як ти скажеш. Тільки щоб хоч хвилинку подивитися мені на неї. І ні просити, ні робити більш нічого не буду. Зразу ж і поїду геть.

— То давай гроші, — кажу я.

— Дам їх тобі опісля, — вона каже.

— Ти що, не довіряєш мені? — питаю.

— Не довіряю, — каже вона. — Бо знаю тебе. Ми ж разом росли.

— І хто б іще так розводився про довіру! Ну, що ж, — я кажу. — Не буду отут мокнути під дощем. Бувай! — кажу й ступив кілька кроків, ніби геть іду.

— Джейсоне! — звертається вона. Я став.

— То що? — кажу. — Нумо хутчій. Бо я геть намокну.

— Гаразд, — каже. — Бери! — Довкола начебто нікого. Я повернувся, беру купюру. А вона тієї грошини не випускає, тримає. — Але ж ти зробиш? — допитується, дивлячись на мене з-під вуалі. — Обіцяєш?

— Відпусти гроші, — кажу я. — Чи ти хочеш, щоб хтось прийшов і нас побачив?

Відпустила купюру. Я ту сотню — до кишені.

— Але ж, Джейсоне, ти зробиш? — іще допитується. — Я б не просила тебе, коли б знала якийсь інший спосіб.

— Святу правду кажеш: немає іншого способу! — кажу я. — Звісно ж, я зроблю. Адже я пообіцяв, хіба ні? Тільки щоб ти зробила все так, як я тобі зараз скажу.

— Гаразд, — каже, — я згодна.

Сказав я їй, де чекати, а сам мерщій до міської стайні. Прибіг, а вони якраз випрягають коней з карети. Я до господаря, питаю, чи вже оплачено, а він каже — ні, й тоді я кажу, що місіс Компсон забула десь щось і їй знову потрібна карета, ну вони й дали мені. За кучера був Мінк. Купив я йому сигару, й ми до смерку їздили всякими завулками, аби від цікавих очей чимдалі. А тоді Мінк заявив, що коням пора вже й до стайні, але я пообіцяв йому ще одну сигару. Отож ми під’їхали до нашого задвірку, і я біжка в будинок. Постояв у вітальні, поки переконався, що матінка й дядечко Маврі нагорі, а тоді шаснув до кухні. Там Ділсі — з нею та з Беном. Кажу, що маю віднести її матінці, й знову назад із нею. З вішалки зняв дядечків макінтош, загорнув її, взяв на руки — і в завулок із нею, до карети. Звелів Мінкові на вокзал їхати. Повз стайню він боявся, то довелося зробити гак, а потім бачу: стоїть на розі під ліхтарем, то й кажу Мінкові, щоб їхав повз сам хідник, а як скажу: «Поганяй!» — щоб стьобнув коней. Розкутав я макінтош, підніс її до віконця, а Кедді як уздріла, так і кинулася до нас.

— Поганяй, Мінку! — крикнув я, то Мінк їх нагаєм, і промчали ми повз неї, мов яка пожежна бригада. — А зараз, — кричу їй, — сідай на потяг, як обіцяла! — Бачу в заднє віконце: біжить за нами! — Ану врепіж їх ще разок! — кажу Мінкові. — І прямо до нашого дому!

Звертаємо за ріг, а вона все ще біжить за нами…

Ввечері я перелічив гроші, сховав, і настрій мій трохи підрівнявся. Оце ж тобі наука буде, примовляю подумки. Ти викинула мене з роботи й гадала, це тобі так просто минеться? Але мені й на думку не спадало, що вона не дотримає обіцянки — не поїде тим потягом геть. Тоді я ще мало їх знав і просто вірив тому, що вони кажуть. А наступного ранку — от прокляття! — заходить вона просто до крамниці, добре ще, що вуаль опустила й ні до кого не заговорила. День був суботній, Ерл ще не прийшов, а я сидів за письмовим столом у задній кімнаті, й вона крокує просто до мене шпаркою ходою.

— Брехло! — кидає мені. — Брехло!

— Ти що, збожеволіла? — я їй. — Що це ти собі дозволяєш? Як ти смієш забігати сюди, та ще й зі скандалом? — Вона, бачте, перша напала, та я зразу дав їй одкоша. Ще сказав: — Ти вже й так викишкала мене з однієї роботи, а зараз і з цієї хочеш мене потурити? Якщо ти маєш щось мені сказати, то зустрінемось де-небудь, як споночіє. От тільки про що може бути у нас мова? — питаю її. — Що, я не виконав достеменно всього, що пообіцяв? Ми ж домовлялися, що ти лиш одну хвилинку подивишся на неї, чи не так? То хіба не на хвилину ти її й побачила? — А вона тільки стоїть і дивиться на мене, труситься вся, мов у лихоманці, руки зціпила, а вони їй наче сіпаються. — Я що пообіцяв, те й зробив, — кажу їй. — А от ти збрехала! Ти ж обіцяла, що зразу й на потяг. І що, скажеш, ніби не обіцяла? Чи ті грошики хочеш назад забрати? А дзуськи! — так їй кажу. — Я ж бо на такий ризик пішов, що навіть якби й тисячу доларів за те взяв, то й тоді ти б лишилася в боргу переді мною. І хай-но я побачу або почую, що ти й сімнадцятим не виїхала звідси, — кажу їй, — то я все-все розкажу матінці й дядечкові Маврі. А тоді вже навряд чи ти ще коли її побачиш.

А вона тільки стоїть та витріщається на мене, та ще руки собі заламує.

— Я тебе проклинаю! — каже. — Будь ти проклятий навіки!

— Авжеж, — я кажу. — Проклинай, а тями не втрачай: не здимієш сімнадцятим звідси, так зразу їм і розкажу.

А вже як вона пішла собі, я почувся ліпше. Відтепер, кажу я подумки, ти двічі подумаєш, перш ніж забрати в чоловіка обіцяну йому роботу. Тоді ж я ще молодий-зелений був. Вірив людям, які щось обіцяють. Але порозумнішав відтоді. А ще ж, як я й не раз казав уже, я певен, що й без підтримки, хоч би й чиєї збоку, протримаюсь і в люди вийду, бо змалечку звик на своїх власних ногах стояти. Але тут я згадав про Ділсі й дядечка Маврі. І міркую собі: таж вона враз обведе Ділсі круг пальця, а дядечко Маврі за десять доларів на все піде. А я сиджу тут, у крамниці, мов приклеєний, і не можу скочити додому, щоб рідну матір захистити від лихих зазіхань. Ото як вона висловлюється: якщо вже мені й судилося втратити когось із вас, то хвала Богові, що саме ти в мене лишився — моя вірна опора, ну, а я їй на те: авжеж, видно, далі крамничного шинквасу мені від вас і справді не зайти. Хтось та має ж горбом своїм утримувати бодай ту дещицю, що в нас зосталася. Так я гадаю.

Отож я тільки через поріг, так і заходився обробляти Ділсі. Сказав їй, що проказа в тієї, та хап Біблію, та й вичитую їй те місце, де людська плоть жива зогниває, і ще кажу їй, що хай-но та приблуда гляне на Ділсі, чи на Бена, а чи на Квентіну, так проказа і всім їм передасться. То й виснував собі, що все залагодив, коли це одного чудового дня приходжу додому, а Бен реве — розривається, і ніхто не може його вговкати. А матінка й каже, щоб дали йому того капця. Ділсі удала, ніби нічого не почула. А матінка знову те саме каже, а я їй кажу: сам піду принесу, аби тільки це трикляте ревище припинилося. Я завжди говорю: багато що я можу витримати, бо сподіватися від них особливо немає чого, та коли я прогарував день у тій триклятій крамниці, то хай мене дідьки візьмуть, якщо я не заслужив пообідати вдома у спокої та в тиші. Ото я й кажу, що сам збігаю-принесу, а Ділсі так ото поспішливо:

— Джейсоне!

Тут я вмить докумекав, у чім річ, але, просто щоб переконатися остаточно, пішов та й приніс йому того капця, а воно ж саме так і вийшло, як я й здогадувався: тільки Бен побачив капця — як завиє, от ніби тут його вже на смерть убивають. Я до Ділсі, примусив її зізнатись, потім дещо й матінці сказав. Довелося нам тут-таки вести її нагору та в ліжко укладати, а коли все якось ущухло, я взявся Ділсі обробляти — нагнав страху Божого на неї. Себто саме стільки, скільки це можливо з чорнюками. У тім-то й клопіт зі слугами-чорнюками, що коли вони в тебе довго прослужать, то починають задирати носа до самих небес, і вже наче то й не слуги, а пани; мовляв, саме вони головні в домі. То яке пуття з таких запанілих слуг? Аніякого.

— Хотіла б я знати, — Ділсі каже, — кому яка шкода від того, що вона, бідолашечка, зі своїм рідним дитятком побачилася? Був би містер Джейсон живий, усе тут було б інакше.

— Але ж біда в тім, що містер Джейсон у могилі спочиває, — кажу я. — Знаю, на мене ти ніяк не зважаєш, але ж заборона матінки, сподіваюся, щось та важить для тебе. Будеш отак її хвилювати, то й її в могилу заженеш, а тоді вже хоч повну оселю напусти всяких пройдисвітів і гультіпак. Але навіщо ти ще й тому клятому придуркові дозволила побачитися з нею?

— Холодний ви чоловік, Джейсоне, якщо ви взагалі чоловік, — каже Ділсі. — Хай я й чорна, але серце моє тепліше за ваше.

— Принаймні мене, як чоловіка, вистачає на те, щоб тримати діжу-годувальницю завжди й для всіх повною, — я їй відказую. — І якщо ти ще хоч раз посмієш щось таке вкоїти, більше ти в мене не з’їси й черствого окрайця.

Отож коли вона знову з’явилася, я заявив їй, що коли вона ще раз спробує умовити Ділсі, матінка Ділсі вижене, Бена запроторить до Джексона, а сама з Квентіною виїде звідсіля. Хвильку вона дивилася на мене. Стояли ми далеченько від вуличного ліхтаря, тож я майже не бачив її обличчя, але відчував: дивиться на мене. Ще за нашого дитинства бувало, як вона розлютиться чогось, а зарадити нічим не може, то в неї починала підстрибувати горішня губа. Сіп та й сіп, і щоразу більше вискалюються зуби, а сама стоїть, стовп стовпом, ані жодним м’язом не здригнеться, а тільки губа все вище підскакує над тим вищиром. Але на те не сказала нічого. Тільки й зронила:

— Гаразд. А скільки?

— Ну, якщо один погляд у заднє віконце карети коштує сотню… — кажу я. Тож вона опісля помітно злагідніла, тільки один раз попрохала глянути на книжку з банківським рахунком.

— Я знаю, матінка їх отримує за спеціальним дозволом, — каже вона. — Але я хочу побачити банківський звіт. Хочу на власні очі переконатися, куди йдуть ці чеки.

— Це особиста справа матінки, — відповідаю їй. — Якщо ти вважаєш, що маєш певне право втручатися в її особисті справи, то я так і скажу їй: що, на твою думку, кошти за цими чеками незаконно присвоюються і ти вимагаєш перевірки рахунків, позаяк не довіряєш їй.

Мовчить і не зворухнеться. Тільки чую, як шепоче: «Проклинаю тебе! О, проклинаю! О, проклинаю!»

— Та говори вголос, — кажу їй. — Це ж ні для тебе, ні для мене не секрет, що ми одне про одного думаємо. Можливо, грошики хотіла б назад забрати? — так я їй кажу.

— Послухай, Джейсоне, — говорить вона. — Пообіцяй мені — тільки без брехень! Я за неї прошу. Не хочу перевіряти рахунки. Буде мало — більше надсилатиму щомісяця. Тільки пообіцяй мені, що вона… що їй… Це ж не тяжко. Часом щось їй треба. Будь ласкавіший з нею. Всякі дрібнички, яких я не можу їй дати, бо хто ж дозволить… Але ні, ти не зглянешся. Немає й не було в тобі ніколи ані краплі теплої крові. Послухай, — ще каже вона. — Якщо ти умовиш маму, щоб повернула її мені, я дам тобі тисячу доларів.

— Та де в тебе та тисяча? — не вірю я. — Це вже ти брешеш, я відчуваю.

— А таки я маю тисячу. Або ж матиму. Я можу роздобути.

— І я знаю, в який спосіб, — кажу. — У той самісінький, що й її доп’яла. А підросте — то й вона…

Тут я подумав, що зараз вона накинеться на мене з кулаками. Але за мить незрозуміло стало, що ж вона хоче зробити. Якусь хвилину вона була мов іграшка, яку затуго накрутили, й вона ось-ось розлетиться на шматочки.

— Ох, я просто шаленію, — каже. — Я божеволію! Не можу я забрати її. Втримати біля себе. І що я собі думаю… Джейсоне! — каже й за руку мене хапає. А руки в неї гарячі, мов жар. — Ти маєш пообіцяти, що дбатимеш про неї, що… Вона ж не чужа, а рідна тобі, небога твоя. Обіцяй, Джейсоне! Ти ж носиш батькове ім’я — невже ти думаєш, що мені довелося б просити його двічі? А чи навіть один раз?

— Що правда, то правда, — кажу я. — Таки лишив він мені дещо: ім’я своє. Ну, й чого ж ти хочеш від мене? — питаю. — Щоб купив фартух і коляску та й возився з нею? Хіба то я втягнув тебе в цю історію? — питаю. — Я й так багато чим важу в цій справі, не те що ти. От тобі втрачати нічого. Тож якщо ти сподіваєшся…

— Авжеж, — каже вона, та зненацька як засміється, хоча водночас і силкується стримати той сміх. — Авжеж. Мені втрачати нічого, — каже, й регоче, й руками рота затуляє. — Н-ні-нні-чч-ого! — насилу видавила.

— Ану, — кажу я, — припини галасувати!

— Я стар-раюсь, — каже, затуляючи рота руками. — О Боже мій, Боже!

— То я забираюся звідси, — кажу. — Бо ще побачать мене тут. А ти негайно їдь геть із міста, чуєш?

— Стривай! — говорить вона й хапає мене за руку. — Я вже перестала. Більш не буду. То обіцяєш, Джейсоне? — просить, а очима немов пропікає мені обличчя. — Обіцяєш? Матінка… ті гроші… якщо їй треба щось буде… Якщо я ще щось, додатково, надсилатиму тобі для неї, ти передаватимеш їй? Матінці не скажеш? Дбатимеш, щоб і в неї все було, як в інших дівчаток?

— Звісно, — запевняю. — Якщо ти добре поводитимешся і все робитимеш, як я скажу.

Коли це Ерл виходить із задньої кімнати, в капелюсі, й каже мені:

— Забіжу до Роджерса та й перехоплю щось. Здається, не буде нам сьогодні нагоди скочити додому на обід.

— А чого ж це не буде нам нагоди? — питаю його.

— А все через тих артистів, — пояснює він. — Сьогодні вони дають ще й денну виставу, й люди, що сюди наїхали, захочуть, ідучи на виставу, все потрібне у нас закупити. Тож ліпше нам сьогодні скочити на перекус до Роджерса.

— Ну що ж, — кажу я. — Якщо бажаєте труїти собі шлунок і робитися рабом свого бізнесу, то це ваша особиста справа.

— А ти, як я бачу, ніколи не станеш рабом хоч би й чийого бізнесу?

— Нізащо. А якщо й стану, то тільки рабом свого власного: «Джейсон Компсон і Ко».

Тож коли я потрапив до задньої кімнати й розпечатав листа, то здивувала мене лиш одна деталь: там був не чек, а лише переказ поштовий. Отак воно, сер. Не можна покладатися на жодну з них. І на які тільки ризики доводиться йти, рідній матері брехати, аби не довідалася, що та приїздить сюди щороку, а то й двічі на рік. І за все це отака тобі дяка. А вона придумає, чого доброго, і на пошту написати, щоб видавали не кому іншому, а тільки Квентіночці. Щоб отакій шмаркачці та п’ятдесят доларів — на! А я ж п’ятдесяти доларів не тримав у руці до двадцять одного року. Всі хлопці післяобід на гулі, а як субота, то й на цілий день, а я в крамниці спину гну. Отож я й кажу: як може хоч би й хто її вконтролювати, коли її мамуся нищечком тиць їй гроші, поза нашими спинами? Домівка, я їй кажу, в неї та ж сама, що й у тебе була, й виховання десь таке саме. Що ж до її потреб, то матінці, на мою думку, видніше, ніж тобі, що навіть оселі своєї не маєш. «Якщо ти хочеш забезпечувати її грішми, — кажу їй, — то надсилай їх матінці, а не просто в ручки дитині. Якщо вже я йду на такий ризик що кілька місяців, то чини, як я тобі раджу, а інакше — матінці розкажу!»

А це ж, до речі, якраз момент зайнятися тим чеком, бо якщо Ерл гадає, що я гайну до Роджерса й за його рахунок проковтну два шматочки нестравлення шлунку, то він добряче помиляється. Хай я й не засідаю, заклавши ноги на стіл червоного дерева, але мені тут платять за те, що я роблю за шинквасом. І якщо мені й поза межами цього закладу не дозволять мати культурне життя, то я ж можу й краще місце підшукати. Я можу стояти на своїх власних ногах, і їм не потрібна така підпірка, як стіл червоного дерева. Одначе тільки дістану того конверта з піджака, як мушу все кинути й бігти, аби продати якому-небудь вахлаєві цвяхів на десять центів чи ще щось подібне, а Ерл уже, либонь, напхався своїх бутербродів та й сюди вже чимчикує, зараз і заскочить. І раптом бачу: бланків немає, скінчились. І згадав: я ж мав намір добути їх більше, але що вдієш тепер — запізно похопився. А тоді підвів погляд: Квентіна заходить. У двері чорного ходу. Добре, що розчув, як вона Джоба розпитувала, де я. Тільки й встиг кинути все в шухляду й запхнути її назад у стіл.

Підійшла вона до стола. Я зиркнув на годинника.

— Вже й пообідала? — кажу. — Якраз дванадцята, чув, як щойно вибило. Чи не на крилах полетіла додому й назад повернулася.

— Я не піду обідати додому, — каже вона. — Є мені сьогодні лист?

— А ти хіба дожидаєш від когось? — перепитую. — Знайшлися з-поміж твоїх дружків і такі, що писати вміють?

— Від мами чекаю, — відповідає. — Є мені лист від мами?

— Тут є матінці від неї, — кажу я. — Я ще не читав. Доведеться тобі зачекати, поки вона розпечатає. Припускаю, вона, можливо, й тобі дасть почитати.

— Будь-ласка, Джейсоне, — править своєї, навіть не слухаючи. — Є ж мені лист?

— А що сталося? — питаю. — Досі я не помічав, щоб ти через когось так хвилювалася. Чи не грошей чекаєш від неї?

— Вона ж сказала, що… — почала. А тоді знов: — Ну, будь ласочка, Джейсоне! Адже ж є мені лист?

— Бачу, ти все-таки побувала сьогодні в школі, — кажу я. — А це ж якраз таке місце, де можна навчитися казати «будь ласка». Зачекай хвилинку, поки я клієнта обслужу.

Вийшов я до нього, обслужив. Та як обернувся йти назад, а її й не видно — за стіл зайшла! Я біжка туди. Оббіг стола й таки спіймав на гарячому, як вона сіп руку з шухляди. Я хап її за руку й доти бив кісточками по столу, аж поки й випустила конверта.

— Он ти як? — кажу.

— Віддайте! — просить. — Ви ж його вже й відкрили. Дайте його мені! Будьте ласкаві, Джейсоне. Адже ж він мені адресований — я прочитала моє ім’я.

— Ось я дам тобі, — кажу. — Віжками. Як ти смієш лізти до моїх паперів?

— Там є якісь гроші? — допитується і тягнеться рукою до листа. — Вона ж казала, що надішле мені якісь гроші. Обіцяла мені. Ну віддайте…

— А нащо тобі гроші? — питаю її.

— Вона ж сказала, що надішле, — канючить. — Віддайте мені листа. Ну будь ласка, Джейсоне. Якщо віддасте зараз — я більш ніколи нічого у вас не проситиму!

— Дам, але ти не тисни так дуже, — я їй. — Дістав листа й переказ, віддаю їй листа. А вона на листа й не глянула навіть, простягає руку по грошовий переказ. — Ти спершу розпишися ось тут, — кажу їй.

— А скільки там? — допитується.

— Прочитай хоч листа, — кажу їй. — Гадаю, там сказано.

Проглянула хутенько — й оком не змигнув.

— Тут про це немає, — звела на мене погляд. Упустила листа на підлогу. — Скільки ж там?

— Десять доларів, — відповідаю.

— Десять доларів? — витріщилася на мене.

— Таж ти й цьому повинна радіти, як не знати чому, — кажу їй. — Ти ж бо дитина ще. Навіщо тобі так раптом стали потрібні гроші?

— Десять доларів? — промовляє, ніби уві сні. — Лише десять доларів? — І випад рукою — спроба вихопити переказ. — Ви брешете! — вигукнула вона. — Злодій! — каже. — Злодюга!

— Оце так ти? — я їй кажу, виставивши руку, щоб не наближалася.

— Віддайте мені! — каже. — Він мій! Мама його мені надіслала. Все одно прочитаю, скільки там. Усе одно!

— Та невже? — кажу я. — І в який такий спосіб?

— Просто дайте мені глянути, Джейсоне, — знову просить. — Будь ласка. Більш ніколи й нічого не проситиму у вас.

— То ти вважаєш, що я брешу? — я їй кажу. — Ось за таке я й не покажу тобі.

— Але ж як може бути лише десять доларів? — каже вона. — Мама ж сказала мені, що… Вона сказала мені… Джейсоне! Ну будь ласка, будь ласка, будь ласка! Мені вкрай потрібні гроші. Дуже-дуже. Віддайте його мені, Джейсоне! Я все зроблю, що скажете.

— Ти скажи, навіщо тобі гроші, — кажу я.

— Я мушу отримати гроші, — каже вона. Дивиться на мене, а тоді враз уже й не дивиться на мене, хоча не зробила жодного руху очима. І я зрозумів: зараз брехатиме. — Я позичала гроші, — каже. — І повинна віддати. Віддати сьогодні.

— А кому віддати? — питаю. Почала ніби пальці заламувати. Ну як тут не зрозуміти, що далі брехню продумує. — Знову брала в борг у крамницях? — допитуюся. — І не старайся — не вигадуй мені. Якщо в цьому місті знайдеться такий продавець, котрий дасть щось тобі в борг після того, як я всіх їх застеріг, то хай це мені в збиток буде.

— У дівчинки брала, — каже вона. — У дівчинки. Позичила в неї гроші. Й маю сьогодні повернути. Джейсоне, віддайте мені! Я все зроблю. Мені вкрай потрібні гроші. Мама вам заплатить. Я напишу їй, щоб вона заплатила вам та що більш ніколи нічого в неї не попрошу. Напишу й покажу вам листа. Будь ласка, Джейсоне. Мені вони вкрай потрібні.

— Ти признайся, навіщо вони тобі, й тоді побачимо, — кажу я. — Признавайся! — А вона тільки стоїть, мне сукню пальцями. — Ну, що ж, — кажу. — Якщо десять доларів замало для тебе, то я цей переказ принесу матінці додому, й ти сама знаєш, що тоді з ним станеться. Звісно, якщо ти така багачка, що десять доларів для тебе ніщо…

А вона стоїть, у підлогу втупилася й мурмотить мов сама собі:

— Вона ж сказала, що вишле мені гроші. Сказала, що весь час надсилає саме сюди, а ви кажете, що ні. Вона сказала, що надіслала сюди багато грошей. І що частину їх я можу взяти собі. А ви кажете, що ніяких грошей у нас немає.

— Ти й сама знаєш, як і я знаю, незгірш, — кажу їй. — Ти сама бачила, що матінка з цими її чеками робить.

— Атож, — зронила, все так само втопивши очі в підлогу. — Десять доларів, — каже. — Десять доларів.

— І ти ще дякуй зіркам своїм, що хоч десять отримаєш, — кажу я. — Ось тут, — кажу, поклавши переказ лицем донизу й притримуючи рукою. — Розпишись.

— І не дозволите мені навіть глянути? — каже вона. — Я ж тільки гляну. Хай там хоч скільки, а я не проситиму нічого понад десять доларів. Решту забирайте собі. Мені б тільки глянути.

— Ні — після такого твого нахабства, — кажу я. — Ти маєш затямити одну річ: якщо я кажу тобі щось зробити, мусиш виконати без заперечень. Ось на цій рисці розпишись.

Узяла вона ручку, але не розписується, а просто стоїть, похнюпившись, і рука з ручкою тремтить. Геть як її мати.

— О Боже, — примовляє тільки. — О Боже.

— Саме так, — я їй кажу. — Хоч це затямиш у мене, навіть якщо не зрозумієш більш нічого взагалі. Розписуйся і забирайся звідсіля.

Розписалася.

— Де ж гроші? — питає.

Я взяв переказ, промокнýв, сховав до кишені. Тоді дав їй ті десять доларів.

— Як пообідаєш — зразу біжи до школи, чуєш? — кажу їй.

Нічого не відповіла. Зіжмакала купюру в жмені, мов ганчірку яку, і вийшла з крамниці через парадні двері. А тут якраз Ерл заходить і веде покупця до шинквасу. Я зібрав свої папери, надягнув капелюха і вийшов до них.

— Завізно було? — цікавиться Ерл.

— Та не дуже, — відповідаю. Він виглянув на вулицю.

— А то твоя машина там стоїть? — питає. — Краще б ти не їхав обідати додому. Велика ймовірність, що набіжить повно народу перед самою виставою. Попоїж у Роджерса, а чек покладеш мені в стіл.

— Красненько дякую, — я йому. — Либонь, я й сам якось прохарчуюся.

Отак він і простирчить, витріщаючись на двері хижим коршаком, аж поки мене в них знову побачить. Ну що ж, хай потерпить трішки, ті свої двері пантруючи, а я ж бо так стараюсь, щоб одна нога там, а друга вже й тут, на рідній роботі, опинилася. Ще того разу казав же собі: завваж, це ти останній бланк витрачаєш, негайно прикупи нових! Але хто тут хоч би що запам’ятовує, в цьому гармидері. А тут іще ця розпроклята вистава на мою голову, саме в той день, коли маю погасати містом у пошуках чекових бланків, плюс до всіх домашніх клопотів, яким мушу дати раду, аби й домашня карусель крутилася, і всякчас іще й пам’ятаючи: Ерл коршаком видивляється на ті свої двері, аби чимшвидше уздріти мене на порозі…

Заїхав до друкарні та й кажу господареві, що хочу жартик утнути одному хлопові, а він тільки руками розводить: нічого не лишилося. І нараяв мені зазирнути до старого оперного, там повно навалили паперів та мотлоху всякого, що лишилися від пшикнутого Комерційно-сільського банку. Отож я дав гак завулками, аби не потрапити Ерлові на очі, й нарешті розшукав старого Симонса та взяв у нього ключа. Копався там, колупався, поки-то знайшов книжку чеків на котрийсь сент-луїський банк. І вже ж, звісно, саме сьогодні вона здумає пильніше придивитися до нового чека. Та що вдієш — підуть і ці в діло. Я й так забагато часу змарнував на ці розкопи.

Повернувся до крамниці.

— Та дещо з паперів забув тут, — кажу. — А мама хоче сьогодні в банк сходити.

Сів за стіл, заповнив чек. Ох, і все ж воно наспіх. Гаращо зір у неї занепадає останнім часом, примовляю сам собі, а тут іще ця юна повійка в домі, й матінка все те терпить, істинно щира вона християнка. Кажу ж їй, чи ви й самі не знаєте, ким вона виросте, але, кажу ще, то ваша справа, коли бажаєте тримати й виховувати її у себе вдома, тільки тому, що така батькова воля. Тоді вона в сльози, примовляючи, що то ж її ріднесенька кровиночка, то я тільки й скажу їй на це: гаразд. Хай воно по-вашому буде. Вам стерпно, то й я потерплю.

Вклав листа назад, заклеїв знову, виходжу.

— Ти вже постарайся не затримуватись, — напучує мене Ерл.

— Та вже постараюсь, — кажу.

Зайшов на телеграф. А там усі ті розумняки при купі.

— Ну, хлопці, хто з-поміж вас схопив мільйон? — питаю.

— Та які там мільйони, за такої кон’юнктури! — каже Док.

— А скільки наразі? — цікавлюсь. Увійшов, подивився. Впало на три пункти нижче початкового. — Та що ви, хлопці, — кажу їм, — ну невже дозволите отим нікчемним маклериськам-бавовнярам вас обібрати? Я гадав, вам не позичати кебети.

— Якої ще в дідька лисого кебети! — лайнувся Док. — Опівдні впало на дванадцять пунктів. Геть обібрали мене, як липку.

— На дванадцять пунктів? — перепитую. — А якого ж дідька ніхто не сповістив мене? Чом ви не повідомили? — телеграфіста питаю.

— Моя справа зведення приймати, — відповідає той. — У мене не підпільна біржова контора.

— Он ви який розумняка? — я кажу. — Я стільки грошей тут у вас викидаю, що могли б і знайти хвилинку, щоб повідомити. А чи, можливо, ваша триклята компанія змовилася з тими розпроклятиминью-йоркськими акулами?

Той мовчить. Удає, ніби страшенно чимсь заклопотаний.

— Забагато берете на себе, — кажу я. — Розбестилися на легкому хлібі? Глядіть, щоб не лишилися з черствим окрайцем.

— Та чого ти розпалився так? — Док мені. — У тебе все ще три пункти в запасі.

— Було б так, — я кажу, — якби я продавав. А я ще начебто не оголошував продажу. То що, хлопці, всіх вас обпатрали?

— Мене аж двічі, — Док хвалиться. — Ще вчасно перемкнувся.

— Ну що ж, — розважає І. О. Сноупс. — Так воно й годиться. Не все ж мені їх обчищати — треба, щоб час від часу й вони мене!

Пішов я, а вони лишилися продавати-купувати поміж себе по п’ять центів за пункт. Підкликав я одного чорнюка й послав по мою автівку, а сам став на розі, чекаю. Як живий, Ерл у мене перед очима: то по вулиці туди-сюди очима шугає, то на годинника зиркає. Певне, й на двері також, ото тільки, що звідси їх мені не видно. А десь за тиждень чи що підкотив і той чорнюк у моїй машині.

— Де це тебе чорти носили? — насипався я на нього. — Перед гулящими чорнючками колував-хизувався?

— Пряміше у мене не вийшло, — виправдовується. — Мусив об’їжджати майдан, бо там фургонами все забито.

У житті мені ще не траплявся такий чорнюк, котрий не мав би залізного алібі на всі випадки життя. Ти його тільки відпусти з машиною, так неодмінно й майне пофорсувати перед жінотою. Сів, об’їжджаю площу. На тому боці укмітив на мить Ерла в дверях крамниці.

Вдома я пішов просто до кухні й сказав Ділсі хутчій давати обід.

— Квентіна ще не прийшла, — каже вона.

— То й що з того? — кажу я. — Ти ще скажи, що й Ластера слід зачекати. Квентіна чудово знає, о котрій тут подають обід. Давай негайно!

Матінка була у своїй кімнаті. Віддав їй того листа. Розпечатала, дістала чек і сидить, тримаючи його в руці. Пішов я, взяв у кутку шпол, подаю їй сірника.

— Хутчій паліть! — кажу їй. — Та й справі кінець. А то зараз плакати ще почнете.

Взяла матінка сірника, та не запалює чогось. Сидить, на чек видивляється. Чи ж не я казав, що саме так воно й буде.

— Чогось рука не підіймається, — промовила. — Додавати до твого тягаря ще й утримання Квентіни…

— Та вже якось переб’ємось, — кажу. — То паліть уже. Кінчайте з цим.

А вона тільки сидить собі та чека того тримає.

— А цей чек на інший банк виписано, — каже. — Ті, колишні, були на індіанаполіський.

— А чого ж, — кажу я. — Жінкам це також дозволяється.

— Що дозволяється? — питає.

— Тримати гроші одночасно у двох різних банках.

— А… — каже. Ще на чек подивилася. — Я рада, що вона так… що стільки має… Таж Пан Біг не попустить, щоб я хибно вчинила!

— Ну-ну, — кажу. — Кінчайте вже цю забаву.

— Забаву? — перепитала. — Як же мені думати…

— А от я думав, що ви спалюєте по двісті доларів щомісяця задля забави, — кажу я. — Ну, то спалюйте вже й цього. Чи хочете, щоб я запалив вам сірника?

— Та я й могла б змусити себе приймати ці чеки, — матінка говорить. — Заради моїх дітей. Навіщо мені гординя…

— Тоді б ви навіки втратили спокій, — кажу я. — Самі ж добре знаєте. Один раз колись вирішили, то вже й лишайтеся при своєму рішенні. Якось та проживемо.

— Я ж усе вам залишу, — каже матінка. — Але іноді мені стає страшно, що я, чинячи отак, позбавляю вас засобів, які належать вам по праву. Можливо, я буду за це покарана. Отож, якщо ти так бажаєш, я притлумлю свою гординю і почну приймати її гроші.

— А яке пуття розпочинати це зараз, якщо ви досі п’ятнадцять років їх спалювали? — кажу я. — Якщо ви й далі знищуватимете ці її чеки, то так ви не втратили нічого. А як почнете їх приймати, то, значить, ви втратили п’ятдесят тисяч доларів. Досі ж ми жили якось, — кажу. — І ви ще не в притулку для вбогих.

— Таки-так, — каже вона. — Ми, Бескоми, не потребуємо нічиєї милостині. А тим паче від пропащої жінки.

Черкнула сірником, підпалила чек і кинула у шпол, потім, туди ж, і конверт, та й дивиться, як воно горить.

— Тобі ніколи цього не збагнути, — каже. — Хвала Богові, що тобі не дано пізнати материнських страждань.

— У світі є тисячі жінок, подібних до неї, — кажу я.

— Але ж вони не мої дочки, — матінка говорить. — Я ж не заради себе, — додала. — Радо прийняла б я її в дім, з усіма її гріхами, бо ж вона кровиночка моя. Я тільки ради Квентіни.

Ну, на це я міг би відповісти, що Квентіну навряд чи хоч би й хто змусив почервоніти з сорому, але ж, як я завжди кажу: багато мені не треба, але я хочу спокійно їсти й спати, без бабських свар-пересвар та планів у хаті.

— І ради тебе, — додає. — Я ж бо знаю, як вона кривдить твої почуття.

— Про мене, — кажу я, — то хай би вона й повернулася, хоч завтра.

— Ба ні, — вона каже. — Це мій борг перед пам’яттю покійного батька твого.

— Таж він весь час умовляв тебе, щоб ти дозволила їй повернутись, коли Герберт її вигнав, — кажу я.

— Де тобі мене зрозуміти, — каже вона. — Я знаю, ти зовсім не хочеш зробити мій тягар ще тяжчим. Але ж кому й страждати за дітей, як не матері, — так говорить. — Я спроможна підняти мій тяжкий хрест, отож і несу його.

— Здається мені, ви ще й самі, від себе, чіпляєте зайві тягарі на той свій хрест, — кажу їй. Папір догорів. Я відніс шпол до коминка й витрусив попіл за ґратки. — Просто мені здається: це ганьба — спалювати добрі гроші, — додав.

— Та хай не доживу я до того дня, коли дітям моїм доведеться прийняти оцю плату за гріх! — каже матінка. — Та краще я спершу навіть тебе неживого в труні побачу!

— Ну, хай по-вашому буде, — кажу я. — То скоро ми сядемо обідати? — я матінці. — Бо як не скоро, то маю повернутися на роботу, не пообідавши. У нас сьогодні забіганий день. — Вона підвелася. — Я вже сказав Ділсі раз, — кажу. — Але вона начебто чекає на когось: на Квентіну, на Ластера чи ще на кого. Стривайте, я сам покличу!

Але матінка вже підійшла до поруччя, гукає Ділсі.

— Квентіни ще немає! — відгукується Ділсі.

— То що ж, я біжу назад, — кажу. — Куплю собі в місті бутерброд. Не втручатимуся в Ділсіні розклади, — я кажу. Але матінці натякни тільки. Тут і Ділсі закульгала туди-сюди, буркочучи:

— Та гара’, гара’, ось хутенько вже й подаю.

— Стараюся всім вам догодити, — каже матінка. — Щоб усім вам якомога легше було.

— Та хіба ж я нарікаю? — кажу. — Та чи сказав хоч слово, крім того, що мені вже пора?

— Знаю, — каже вона, — знаю, що ти не мав тих шансів, які дані були іншим, що довелося тобі закопатися у нікчемну провінційну крамничку. А я ж хотіла, щоб ти пішов вище. Знала я: батькові твоєму годі збагнути, що ти — єдиний з їх усіх наділений практичним діловим розумом. І коли все інше пішло пропадом, я почала сподіватися, що хоч вона, як вийде за Герберта… адже він обіцяв…

— Ну, він, можливо, теж обманював, — кажу я. — Можливо, й банку ніякого він не мав. А коли б і мав, то не думаю, що став би він везти собі працівника з Міссісіпі через усю країну.

Тож посідали ми, обідаємо. Чую: з кухні Бен подає голос, де його Ластер годує. Ото я й кажу: якщо вже у нас стало на одного їдця більше, а грошей за Квентіну ви, матінко, брати не бажаєте, то чом не відіслати Бена в Джексон? Йому б там і веселіше було, серед усіх таких, як і він сам. Де вже нам, кажу, в нашій родині заводити мову про гордість, адже яка там гордість, коли тридцятирічний пришелепок подвір’ям гасає разом із чорнюченям, бігає туди-сюди попід парканом і мукає мов корова, хай-но ті почнуть у гольф грати. Якби, кажу я, від самого початку були помістили його в Джексон, то всім нам нині краще б велося. Та ви ж, кажу, й так свій обов’язок перед ним виконали, сповнили все, чого можна було від вас сподіватися, і не всяка мати спроможна буває стільки зробити, то чом би не притулити його там і хоч цю вигоду мати від податків, які ми сплачуємо. На те вона відповідає мені: «Незабаром я піду від вас! Я ж знаю, що я для тебе — тільки тягар!» — на що я їй: «Я вже стільки разів чув оце ваше щодо тягарів, що я ще, чого доброго, вам і повірю!» Тільки, я кажу, ви краще підіть від нас так, щоб я не знав, а то я того ж вечора відішлю його сімнадцятим потягом, а ще, кажу, я, здається, знаю місцину, куди й її можна приткнути, й міститься воно зовсім не на Молочній вулиці чи Медвяному проспекті. Тут матінка як розплачеться, а я: «Гаразд уже, гаразд. Я пишаюся своєю ріднею, як і всякий інший чоловік, незгірш, дарма що й не про всіх родичів своїх знаю, звідкіля вони взялися на мою голову».

Обідаємо далі. Матінка вкотре посилає Ділсі до чолового ґанку, щоб глянула, чи ж не йде Квентіна.

— І скільки ще вам казати: не прийде вона обідати! — кажу я.

— Як це так — не прийде? — не йме віри матінка. — Вона ж бо знає, що я не дозволяю їй бігати вулицями та приходити додому не в обідній час. Ти там добре подивилася, Ділсі?

— Ну, то примусьте її приходити вчасно! — кажу я.

— Та що я можу? — пхикає матінка. — Вас усіх виховано в дусі неповаги до мене. Ніколи й ніхто з вас не слухався мене.

— Коли б ви не перебаранчали, то я швидко змусив би її слухатись, — кажу я. — За один-єдиний день приструнчив би.

— Ти був би надто грубий, просто брутальний з нею, — каже матінка. — Ти ж маєш таку саму палку вдачу, що й дядечко твій Маврі.

Цим вона нагадала мені про листа. Дістав його, подаю матінці.

— Ви можете й не відкривати конверта, — кажу їй. — Банк сповістить вас, скільки йому треба цього разу.

— Але ж адресовано тобі, — каже вона.

— Дарма, читайте, — кажу. Відкрила, прочитала й подала мені. Ось що я прочитав:

Дорогий мій юний небоже!

Тобі приємно буде довідатися, що наразі я маю змогу, стосовно якої — з причин, вагомість яких з’ясується з подальшого викладу, — я не стану вдаватися до подробиць, аж поки випаде нагода поспілкуватися з тобою щодо цього питання в надійніший спосіб. Діловий досвід навчив мене уникати повідомляння конфіденційних даних у будь-який інший конкретний спосіб, крім тільки усного; особливі застороги, до котрих я вдаюся, дадуть тобі натяк на цінність згаданої нагоди. Зайвим було б додавати, що я вже вивершив щонайвичерпніший розгляд усіх її фаз та аспектів, тож не побоюся сказати, що переді мною — той золотий шанс, який випадає нам лиш раз у житті, й що я нині виразно розрізняю мету, до якої прямував довго й невтомно, — себто оту остаточну консолідацію моїх справ та фінансів, яка дозволить родові, останнім представником чоловічої статі якого я маю честь бути, знову посісти належне суспільне становище, а до цього ж роду я завжди зараховував не тільки твою шановану матінку, а й такою самою мірою і дітей її.

Одначе теперішні мої обставини не дозволяють мені належною та найповнішою мірою скористатися можливістю, що мені випала, отож, не бажаючи виходити за межі родинного кола, я вдаюся до позички з банківського рахунку твоєї матінки незначної суми, необхідної для звершення мого початкового внеску, і у зв’язку з цим я додаю, як чисту формальність, мій вексель з розрахунку восьми відсотків річних. Чи й варто зазначати, що формальність цю я виконую лише для того, щоб забезпечити твою матінку на той печальний випадок і кінець, грою якого виступаємо всі ми. Адже я, звісно, використаю цю суму як таку, що ніби моя власна, чим дозволю й матінці твоїй причаститися згаданою нагодою, котру моє вичерпне вивчення явило мені як діамант щонайчистішої води й найяскравішої гри та сласний шматочок, — хай прощено буде мені цей вульгаризм.

Усе викладене вище я прошу розглядати як довірчу інформацію, що її один діловий чоловік спрямовує іншому. Розголошення — ворог успіху, чи не так? А знаючи крихке здоров’я твоєї матінки й ту несмілість, природно властиву таким, як вона, делікатно вихованим дамам-південкам, стосовно ділових матерій, а також чарівливу схильність несподівано розголошувати такі під час своїх розмов, я, либонь, попрохав би тебе й не повідомляти їй зовсім. А поміркувавши ще трохи, я навіть наполегливо раджу тобі утриматися від такого сповіщення. Чи не ліпше буде, якщо, коли сплине певний час, я просто поверну цю суму на її банківський рахунок сукупно, скажімо, з іншими невеликими, раніше позиченими в неї сумами, а вона про те нічого й не відатиме. Адже відгороджувати її, в міру сил наших, від грубого матеріального світу — це не що інше, як обов’язок наш.

Твій люблячий дядечко

Маврі Л. Беском

— Ну, то й як? Дасте? — питаю я, щиглем знову відкинувши листа до неї по стільниці.

— Я знаю, тобі жаль коштів, що я даю йому, — вона каже.

— Гроші ваші, — кажу я. — Навіть як схочете пташечкам їх викинути, ніхто ж вам не заборонить.

— Він же рідний мій братик, — говорить матінка. — Останній з Бескомів. З нами двома й рід наш згасне.

— Авжеж, велика втрата для декого, — кажу я. — Та гаразд, гаразд уже, — кажу. — Гроші ж ваші. Тратьте, як вам завгодно. Ну то що, я маю оформити в банку, щоб йому переказали?

— Знаю, ти шкодуєш давати йому, — каже матінка. — Я розумію, який тягар ти несеш на своїх плечах. Зате ж як мене не стане, яке то полегшення тобі буде.

— Полегшення я міг би сам собі зробити просто зараз, — кажу. — Та гаразд уже. Мовчу — води не сколочу. Хоч і всю божевільню переселіть осюди — ні слова не скажу.

— Бенджамін твій рідний брат, — каже мені. — Хай і хворий голівкою.

— Я прихоплю вашу банківську книжку, — говорю їй. — Сьогодні внесу свою платню на рахунок.

— Шість днів змусив він тебе чекати, — каже матінка. — Ти певен, що його бізнес не схитнувся? Дивно якось, щоб платоспроможне підприємство не могло вчасно видавати платню своїм працівникам.

— Та все в нього на мазі, — кажу я. — Не всякий банк такий надійний. Я й сам кажу йому, не квапся, я можу й зачекати, поки позбираємо всю заборгованість за місяць. Ось чому й бувають іноді затримки з виплатою.

— Я просто не знесла б, якби ти втратив і ту дещицю, яку я змогла внести для тебе, — каже матінка. — Мені часто думається, що з Ерла підприємець не дуже справний. Я знаю, він не втаємничує тебе у стан справ тією мірою, яка відповідає частці твоєї участі. Ось я поговорю з ним.

— Ой ні, — кажу їй я. — Краще не чіпайте його. Це його бізнес.

— Але ж ти вклав туди цілу тисячу.

— Ні-ні, не чіпайте його, — кажу. — Я й сам за всім стежу. Ви ж дали мені вірчий лист. Усе буде гаразд.

— Ти й сам не відаєш, яка ти для мене втіха, — каже матінка. — Ти й раніше був моєю радістю й гордістю, але коли ти сам побажав уносити щомісяця свою платню на моє ім’я і навіть заперечень моїх не став слухати, ось тоді я й подякувала Богові, що він лишив мені тебе, навіть забравши у мене їх усіх.

— Та й вони всі були на рівні, — кажу я. — Я певен: усі виконували, як могли, свій обов’язок.

— Коли ти отак висловлюєшся, я відчуваю, що ти не добром споминаєш батька свого, — мовить матінка. — Припускаю: ти маєш на це право. Але словами такими ти розбиваєш мені серце.

Я хутенько й підвівся.

— Якщо вам оце заманулося поплакати, — кажу я, — то краще поплачте на самоті, бо я маю повернутися на роботу. Піду візьму вашу банківську книжку.

— Зараз я принесу, — каже вона.

— Сидіть, сидіть! — зупиняю її. — Я сам.

Пішов я нагору, взяв у неї зі стола банківську книжку й поїхав назад у місто. В банку вніс той чек і переказ плюс іще десятку, а тоді завітав на телеграф. Підскочили на один пункт вище початкового ранкового курсу. Отже, я втратив тринадцять пунктів, а все тому, що та юна чортиця припхалася до мене о дванадцятій — листа отого виканючувати.

— І коли надійшло це зведення? — питаю.

— Десь годину тому, — відповідає.

— Цілу годину! — кажу я. — Та за що ж ми вам грошики платимо? — кажу ще. — За щотижневі звіти чи що? І як, на вашу думку, хтось тут може вдіяти щось? Та там уся та триклята біржа може на шкамаття розлетітись, а ми тут нічого й не знатимемо!

— А мені й не треба від вас жодних дій, — той мені відповідає. — Уже ж скасували той закон, за яким усі громадяни були зобов’язані грати на бавовняній біржі.

— Та невже? — вигукнув я. — А я й не чув такого. Чи не через ваш отой «Вестерн Юніон» і повідомлення таке надійшло?

Їду назад до крамниці. Тринадцять пунктів! Та прокляття на мою голову, якщо в цій бісовій машинерії бодай хтось щось тямить — хтось іще, крім великих гравців, що й задів своїх не провітрюють, засідаючи, розвалившись, по своїх нью-йоркських конторах та тільки споглядаючи, як провінційні смоктунці несуть, несуть їм грошики й благають: заберіть, будьте ласкаві! Воно то так, але ж хто не ризикує підіймати ставки, той лиш виказує, що не має віри в самого себе. І, як на мене, то воно ось так: не хочеш чинити, як тобі радять, то якого дідька за ті поради й платиш? До того ж ті людці сидять там у самісінькому ж осередку, то й у курсі всіх справ. Ось і та телеграма, крізь кишеню пече мені. Маю тільки довести, що вони змовилися з телеграфною компанією в справі ошукування клієнтів. А це річ підсудна. І я тут недовго вагатимусь. Однак, чорти б їх побрали, невже отака велика й багата компанія, як «Вестерн Юніон», неспроможна вчасно передавати зведення? А от телеграму «Ваш рахунок закрито» вони тобі вмить бахнуть. Але нащо тим падлам ще про народ дбати? Вони ж бо рука в руку з тією нью-йоркською зграєю. Це й сліпому видно.

Я зайшов, а Ерл на годинник косує поглядом. Але при покупцеві змовчав. А тоді й каже:

— То таки додому на обід їздив?

— Мусив до зубного зайти, — кажу йому, бо й яке босові діло, куди я їсти ходжу, хоча, звісно, після обіду я повинен хутко повернутися назад, за шинквас, і до самого вечора продавати з ним разом. Тут і так від самого рання розриваюсь, а тепер ще й від нього вислуховуй нотації. Ото ж я й кажу: половина цих крамарів містечкових і п’ятиста доларів не варті, а галасують так, наче ціна їм цілих п’ятдесят тисяч.

— Чого ж ти мене не застеріг? — провадить шеф. — Я ж сподівався, ти зразу й повернешся.

— Хочете, негайно віддам вам цього зуба ще й десятку доплачу? — відповідаю. — Нашою угодою передбачено годинну перерву на обід, — кажу йому. — Ну, а якщо вам не до вподоби, як я розпоряджаюся часом і веду справи, то самі ж знаєте, що тут робити.

— Та я вже й подумую віднедавна, — він каже. — Коли б я не шанував вашої матінки, то досі так і вчинив би. Цій пані я вельми співчуваю, Джейсоне. Коли б тільки дехто з моїх знайомців шанував її так та співчував їй.

— Ну то й побережіть при собі своє співчуття, — кажу я. — Як буде воно нам потрібне, я повідомлю вас заздалегідь.

— І я давно мовчу про оту твою оборудку, прикриваю тебе, — далі каже.

— Так? — підохочую його, щоб продовжив. Вислухаю, що він має проти мене, а тоді й заткну йому пельку.

— Здається, я краще за твою матінку знаю, звідкіля в тебе авто.

— Он як? — кажу. — То й коли ж ви поширите чутку, що я купив машину на викрадені в матері кошти?

— Я нічого такого не говорю, — він каже. — Тільки знаю: вона дала тобі вірчий лист на ведення її справ. А ще знаю, що вона й досі вважає, ніби та тисяча досі крутиться в цьому бізнесі.

— Що ж, — кажу. — Коли ви вже аж остільки знаєте, то я повідомлю вам ще одну дрібничку: сходіть у банк і спитайте, на чий рахунок я щомісяця, першого числа, ось уже дванадцять років кладу по сто шістдесят доларів.

— Та я нікому й нічого, — каже Ерл. — Тільки прошу тебе: надалі більш не затримуйся надовго.

Я йому не сказав більш нічого. Бо й навіщо? Я давно втямив: якщо хтось щось уже забрав собі в голову, то переконувати його в протилежному — марна справа. А якщо вже він дійшов переконання, що просто повинен комусь щось про тебе розповісти, і то, звісно, для твого ж блага, — то вже пропаща справа. Я радий, що сумління в мене не таке хворобливе, аби мені доводилося всякчас няньчитися з ним, наче з охлялим щеням. Хто-хто, а я вже б не розмінювався на дрібниці, як оце він, аби, чого доброго, не отримати від своєї крамнички більше, ніж вісім відсотків прибутку. Боїться, авжеж, щоб не притягли його до відповідальності згідно із законом про драпіжництво, якщо витисне понад вісім процентів. І який тут у біса може бути шанс чоловікові у такому оце містечку й з отаким дріб’язковим господарем. Довірив би він мені свій бізнес, то я б за рік забезпечив його на все життя, ото тільки що він усе одно віддав би все на церкву чи ще на щось подібне. От кого я ненавиджу, так це підступних лицемірів. Котрі якщо самі чогось не тямлять на всі сто, мають неодмінно горлати про шахрайство й морально зобов’язані тут-таки доповісти кому слід. От я й кажу: якби я, хай би лиш трішки чогось не дотямивши у вчинках іншого, зразу ж записував його в шахраї-шулери, то я б запростяка відкопав би щось у його бухгалтерських книгах, і тоді навряд чи ви захотіли б, аби я вирішив, що маю обов’язково побігти із суплікою до третіх осіб, які й без мене більше в курсі справ, а хай і не в курсі, то все одно нічого мені пхати носа в чужі справунки. А він мені на це:

— Мої книги відкриті для всіх. Всяк, хто має — чи мав і гадає, що й досі має, — пай у моєму бізнесі, може перевірити це за книгами, будь ласка.

— Ото ж бо й воно, — кажу я. — Самі ви, звісно, їй не скажете. Сумління не дозволить вам. Ви тільки розгорнете перед нею книги, аби вона сама довідалася. А самі ви, своїм язиком, нічого, звісно, й не скажете.

— Та я зовсім не бажаю втручатися у твої справи, — каже він. — Знаю, тобі не дали тих можливостей, якими користався Квентін. Але ж і в матері твоєї життя склалося також нещасливо, і якщо раптом вона прийде сюди до мене й запитає, що спонукало тебе вийти зі справи, то мені доведеться їй розповісти. І не через ту тисячу, сам знаєш. Але, якщо факти й звітність не узгоджуються одне з одним, то з таким бізнесом далеко не заїдеш. І брехати я нікому не стану, ані ради себе самого, ані щоб брехнею прикрити когось іншого.

— Ну то що ж, — кажу я. — Бачу, оте ваше сумління — цінніший за мене крамарчук, адже йому не треба бігати з роботи додому на обід. Але не правити йому моїм апетитом! — кажу я, адже й справді, як його в дідька зладнати бодай щось, коли на шиї в тебе та клята сімейка, а матінка ж геть нікого й ніяк не контролює, от мов того разу, коли випадково уздріла, як один із них цілує Кедді, й цілий наступний день проходила в чорних сукні та вуалі, й навіть батько не міг випитати в неї нічого, бо вона тільки плакала-голосила, примовляючи: «Ой, померла моя донечка!» — а Кедді ж мала тоді вже п’ятнадцять років, і якщо вже тоді жалоба, то що ж надягати ще за три роки — волосяницю а чи щось із наждачного паперу? Чи ви гадаєте, я можу попустити, аби вона бігала по вулицях із кожним заїжджим комівояжером, кажу я, і щоб вони потім усім своїм колегам по всіх дорогах пасталакали, мовляв, як заїдеш у Джеферсон, то є там одна така, завжди готова. Хай я і не гордий чоловік, бо й яка тут може бути гордість, коли доводиться годувати повну кухню чорнюків та ще позбавляти головну божевільню штату її найкращої зірки. Ото блакитна, кажу я, кров, губернатори й генерали. Нам іще страшенно поталанило, що не було в нашому роду королів та президентів, а то б ми всі давно вже ганялись за метеликами в Джексоні. Було б воно, кажу, поганенько, якби така вродилася у мене позашлюбна дитина, то я хоч знав би: так, просто байстрючка та й годі, а тут уже ж і сам Пан Бог не відає достеменно, чия вона.

Отож за якусь хвильку докотилися й до нас звуки оркестру, то покупців одразу менше стало. Всі, до одного, подалися на ту виставу, в той балаган. Торгуються за двадцятицентового ремінчика, аби заощадити п’ятнадцять центів і віддати потім зграї заволок-янкі, які за дозвіл на таке пограбування добре як заплатять місту якихось десять доларів. Я вийшов на задвірок.

— Ну, — кажу я Джобові, — з такими темпами гляди, коли б рука твоя не приросла до того гвинта. Доведеться мені тоді взяти сокиру та й відрубати її. Поки ти тут із цими культиваторами намудлуєшся, то й посівна кампанія скінчиться, і чим ти тоді накажеш довгоносикові харчуватись? Шавлією чи що?

— А файно ті сурми їхні там витинають, — відповідає мені старенький Джоб. — Кажуть, є там у них один зух, що на пилці грає. Геть, як на банджо.

— Послухай-но, — кажу я. — Чи відомо тобі, скільки ті артисти дадуть грошей місту? Доларів десять, не більше! — кажу я. — Ті самі десять доларів, що Бак Терпін допіру поклав собі в кишеню.

— А за що ж вони дали Бакові Терпіну ті десять доларів? — питається він.

— За право давати тут свої вистави, — пояснюю. — Тепер ти втямив, яку мізерію вони платять місту?

— Себто вони дають нам виставу та ще й десять доларів платять? — не вірить Джоб.

— І то все, — кажу. — А скільки, як ти гадаєш, вони загре…

— І треба ж так! — чудується він. — То ви хочете сказати, що з них ще й гроші деруть, аби вони могли тут виступити? Та я б їм за те тільки десять доларів оддав, щоб подивитися, як отой зух там на пилці пильгучить! Виходить, що завтра я ще й у боргу лишуся перед ними: аж на дев’ять доларів і сімдесят п’ять центів!

І після отаких розмірковувань який-небудь янкі-північанин іще почне забивати вам баки теревенями про те, що чорнюків треба вперед просувати. Гаразд! — скажу я. Рухай-просувай їх. Просунь їх так далеко, щоб південніш Луїсвілла й духу не лишилося їхнього. Бо коли я сказав йому, що за сьогодні й за суботу вони витягнуть з нашої округи щонайменше тисячу доларів, він мені відповів ось що:

— А мені й не жаль. Я ж можу собі дозволити віддати їм свого четвертака.

— Який там у біса четвертак! — кажу я. — На цьому ж не кінець. Ти приплюсуй сюди ще десять-п’ятнадцять центів, що ти віддаси їм за нікчемну двоцентову пачечку цукерок. А ще додай час, що ти гаєш ось цієї хвилини, слухаючи з роззявленим ротом їхній оркестр.

— Воно то й правда, — каже старий чорнюк. — Ну, якщо я доживу до вечора, то вони повезуть звідсіля і мої чверть долара, це вже достеменно.

— Ну то дурень дурнем ти будеш, — кажу йому.

— То й що? — відказує. — Я за це не стану сперечатись. Але якби дурість була злочином, то, либонь, не всі в’язні по тюрмах були б тільки чорношкірі.

Тут я зирк чомусь на вулицю й бачу: іде Квентіночка. А його й не встиг роздивитися зразу, бо хутчій за двері й дістав годинника з кишені. Рівно пів на третю, а ще ж сорок п’ять хвилин до кінця школи, де, як усі, крім одного мене, вважають, що вона якраз сидить і вчиться. А коли я визирнув із-за дверей, то найперше, що мені впало в око, була червона краватка її кавалера, і думка мені стрельнула: що це ще в біса за дженджик, що червоною краваткою хизується? Але вона квапиться швидше прошмигнути й знай поглядає на наші двері, тож я про нього подумав уже потім, коли вони пройшли. Невже, гадаю собі, вона аж так не поважає мене, щоб не тільки на зло мені уроки прогулювати, а ще й повз крамницю посміти отак нахабно пройти, сподіваючись, що я її не побачу? Але у двері вона не могла заглянути, бо сонце світило просто у дверний отвір, і в тіні збоку годі щось розгледіти — це все одно, що намагатися щось побачити крізь стовп світла від автомобільної фари. А я стою та й бачу, як вона йде: щоки розквецьовані, мов у найгіршого блазня, коси скручені й зліплені жужмом, а сукня… Якби котрась мемфіська повія за часів моєї юності вийшла на вулицю Ґайосо чи Бійлі, щоб світити стегнами й сідницями в отакій сукні, то вона вмить опинилася б за ґратами. Прокляття хай упаде на мене, якщо вони не навмисне так одягаються, аби всякому перехожому чоловікові закортіло простягти руку та й ляснути по тих спокусливих місцях. Стою ото, гадаю, і якому це дженджикові телепнуло в голову начепити червону краватку, і враз дотумкав, от ніби вона сама й підказала: так це ж один із тих артистів! Ну, я багато що здатен стерпіти, а то б уже й не знаю, що робив би. Отож коли вони звернули за ріг, я вискочив, без капелюха, і за ними. Щоб оце я так безкапелюшно, серед білого дня, та бігав за нею завулками, аби тільки добре ім’я матінки не заплямувати… Що я й кажу: якщо це в неї вроджене, то вже її не перевиховаєш. Єдине, що тільки можна тут зробити, це позбутися її, витурити за двері — хай іде до таких, як і вона сама.

Вискочив із завулка на вулицю, але за ними тільки смуга лягла. А я стою з непокритою головою посеред хідника, неначе вже й я схибнувся. Бо й що люди подумають? Що один із них ненормальний, а другий утопився, а третю чоловік із дому вигнав, то й решта сім’ї — психи. Таж я весь час відчуваю, як усі вони стежать за мною, мов коршаки які, тільки й чекаючи приводу, аби сказати: «Ну, я не дивуюсь, бо й весь час чекав чогось такого, адже вся родина їхня несповна розуму». Продали землю, аби послати його в Гарвард, а самі все життя податки сплачуємо владі штату за місцевий університет, який я тільки й бачив, що двічі на бейсболі їхню команду. А матінка заборонила навіть ім’я доччине згадувати, а батько перестав і в місто ходити, лише цілими днями засідав із карафкою — я ж бачив уночі подолок його нічної сорочки та босі ноги, й чув, як карафкою об склянку деренчить, аж поки наливати йому за нього почав Ті-Пі, а вона ж мені теперечки: «Ти не шануєш, не бережеш пам’яті свого батька!» А я їй на це: «Вже й не знаю, як її ще краще берегти, адже заспиртовано її таки непогано». Тільки якщо і я ненормальний, то Бог його знає, чим і як мені ненормальність свою виказати: на річку мені й глянути бридко, а як випити чарку віскі, то вже ліпше гасу з каністри… А що Лорейн їм скаже? «Хай він у мене й непитущий, але якщо ви хочете переконатися, що він мужчина, то я навчу вас як. Якщо я, — заявляє мені вона, — спіймаю тебе в гречці з якоюсь із цих шльондр, то сам знаєш, що я зроблю. Схоплю її за патли та так одшмагаю, що місця живого на ній не лишиться!» Отак вона каже, а я їй: «Що я не п’ю, так це ж моя особиста справа, але в ліжку мене тобі начебто ж вистачає?» А ще кажу їй: «Та я ж накуплю тобі стільки пива, хоч ванни пивні приймай, якщо ти так бажаєш, бо ж я шаную-поважаю чесну та й у ліжку роботящу»… Та щоб із тим слабесеньким здоров’ям матінки, щоб з усіма стараннями моїми підтримувати нашу репутацію… щоб воно отак не поважало моїх турбот про неї, що з брудякою змішує і своє, й моє, й матінчине ім’я, виставляючи і себе, й всіх нас на посміх людський?!

Десь вони так спритно п’ятами накивали, що й не видно ніде. Либонь, укмітила мене позаду та й шаснула в інший завулок — і з ким? Із галапасом заїжджим, циркачем триклятим у червоній краватці, що хто не гляне та й подумає, і яка ж то воно бісова душа, що начепив на шию собі червону ганчірку? Ну, а хлопчак той знай до мене заговорює, і я й незчувся, як підписався за отримання, а тоді й розгорнув, навіть не переймаючись особливо, а про що ж вона мене сповіщає. Хоча, либонь, я передчував щось подібне. А чого ще можна було сподіватися? Причім дотримали, поки я вніс чек у книжку.

Ну не втямлю я, хоч убий, як може одне-однісіньке місто, якийсь там Нью-Йорк, умістити стільки того наброду, що займається випомповуванням коштів із нас, смоктунців провінційних. Ти гаруй цілоденно як проклятий, день до дня, посилай їм гроші, а в підсумку отримай клаптик паперу: «Ваш рахунок закрито при курсі 20.62». Заманюють тебе, дрочать, лічи, мовляв, центи копійчаного свого прибутку, а тоді бах! «Ваш рахунок закрито при курсі 20.62». А ще ж, наче цього замало, ти сплачуєш по десять доларів комусь такому, хто підкаже тобі, як чимшвидше позбутися своїх грошей! По десять доларів щомісяця платиш падлюкам, які або ні бельмеса не тямлять, або ж змовилися з телеграфною компанією. Все! З мене досить! Це востаннє ви мене спустошили. Таж будь-який телепень, кого жиди не задурили ще, допетрав би, що справа пахне підвищенням курсу, коли всю дельту ось-ось, либонь, затопить, як і торік, та й змиє всю бавовну отуди к дідьку лисому. Тут рік за роком повені гублять засіви фермерам, а уряд там, у Вашингтоні, вгачує по п’ятдесят тисяч доларів за день в утримування армії в Нікарагуа чи де ще там. Знову, звісно ж, повінь буде, й ціна бавовни підскочить до тридцяти центів за фунт. Ну мені б тільки разок перехитрувати їх та хоч ті гроші повернути. Ні, не потрібні мені багатотисячні виграші — хай ганяється за ними вся ота провінційна дрібнота. Мені б тільки повернути гроші, що у мене ті жиди вишахрували своєю гарантовано конфіденційною інформацією. А потім край! Хай обцілують мені п’яти, аби я їм віддав іще бодай мідяний цент.

Повернувся я назад до крамниці. Майже пів на четверту. І що ти вже вдієш, коли так мало часу лишається до закриття біржі, але ж мені й не звикати, дарма що не по Гарвардах навчився цього. Уже й оркестр відіграв. Усі пришелепки вже там, усередині, то навіщо вже цим і старатись, дути в ту мідь. А Ерл питається:

— То розшукав тебе той хлопак? Забігав сюди кілька хвилин тому. Я гадав, ти десь на задвірку.

— Атож, — відповідаю, — я отримав. Не вийшло в них протягти аж до вечора — замале в нас містечко. І мені треба вискочити на хвилинку, — прошусь. — Можете вирахувати щось із моєї платні, якщо цим поліпшите собі настрій.

— Та біжи спокійно, — каже хазяїн. — Тепер я й сам упораюсь. Телеграма, сподіваюсь, не принесла жодних поганих вістей?

— Це вже вам доведеться зайти на телеграф і з’ясувати, — кажу я. — Їм вистачить часу це вам розказати, а в мене ж його немає.

— Та я просто спитав, — каже він. — Твоя матінка знає ж, що завжди може розраховувати на мене.

— Вона вам за це вдячна, — кажу. — Постараюся не затриматись.

— Можеш не квапитися, — каже Ерл. — Тепер я вже й сам упораюсь. Біжи, дій.

Сів я в машину й поїхав додому. Вранці раз, в обід повторно, а це вже знову, і клопіт із Квентіною, що мусиш ганятись за нею по місту, а вдома насилу випросив обід — маленьку дещицю з усього того харчу-провіанту, на який я заробляю. Бува, й так подумаю: а навіщо я так побиваюся? Ба й справді я ненормальний, геть як і всі наші, з усіма цими моїми злигоднями. Ну, а зараз приїду додому саме вчасно, щоб здійснити ще пречудову автомобільну прогулянку казна в яку далечінь, аби лише купити кошик якихось помідорів чи ще щось там, а тоді вже й у місто повернутися, геть камфорою просмердівшись, а то б голова мені так і розкололася просто в машині. Я все торочу матінці, що нічого в тому аспірині немає, крім борошна та води, ліки для гаданих інвалідів. Кажу: ви ще й не знаєте, що воно таке справжній головний біль. Гадаєте, кажу їй, я б сидів за кермом у тій розпроклятій машині, якби це залежало тільки від мене? Я ж і без неї прожив би, кажу, я звик обходитися без багатьох зручностей, але якщо ви бажаєте ризикувати своїм життям у тому розхитаному ридвані, з малолітнім чорнюком за кучера, то це ваша справа, бо, кажу їй, Бог дбає про таких, як Бен, адже Він бодай щось та має для цих калік зробити, але якщо ви вважаєте, що я маю довірити ось цю тендітну машинерію вартістю в тисячу доларів недорослому чорнюкові, а чи й дорослому навіть, то ви краще самі купіть їм авто, адже кататися в ньому ви любите, самі добре знаєте.

Ділсі сказала, що матінка в будинку. Зайшов у хол, поприслухався, але не почув нічого. Тоді побрався нагору сходами, та коли минав її двері, вона й гукнула мене.

— Я тільки хотіла почути, хто там іде, — каже вона. — Я тут така самотня, що й найменший шерех чую.

— А хто вам сказав, щоб ви сиділи взаперті? — я їй. — Якби хотіли, то цілий день ходили б на гостину до інших жінок.

Підійшла до дверей.

— Та чи не захворів ти? — питає мене. — Так ото поспіхом відобідав.

— Дарма, іншим разом порозкошую за столом, — утішив її. — Ви щось хотіли спитати?

— У тебе щось сталося? — питає.

— Та що могло статися? — кажу я. — Невже не можна мені післяобід іще разок заїхати додому без того, щоб не переполохати всю челядь?

— Ти бачив Квентіну? — питає.

— Вона у школі, — відповідаю.

— Вже ж за третю, — каже вона. — Я чула, як вибило третю чи не півгодини тому. Вже мала б дома бути.

— Мала б? — перепитую. — А коли ж це вона хоч раз прийшла додому засвітла?

— Із школи мала б іти просто додому, — каже матінка. — Коли я була дівчинкою…

— То було кому в руках вас тримати, — кажу їй. — А її — нікому.

— Нічого не вдію з нею, — каже матінка. — Я стільки разів намагалася…

— А мені чомусь не дозволяєте повпливати на неї, — кажу я. — Ну й тіштеся.

Пішов я до своєї кімнати. Тихенько замкнувся на ключ і постояв, а тоді бачу: дверна ручка прокрутнулася.

— Джейсоне! — кличе з того боку дверей.

— Чого вам? — питаю.

— Я все думаю: щось та скоїлось.

— Тільки не в мене, — відповідаю. — Ви не за адресою звернулися.

— Я зовсім не хочу тебе гнівити, — вона мені.

— Радий це чути, — відповідаю. — А то був засумнівався. Думав: чи не помилився? То що ж ви хотіли?

Помовчала хвильку, а тоді: «Та ні, нічого». Пішла собі. Дістав я скриньку, відлічив гроші, знову сховав скриньку, відімкнув двері й вийшов. Згадав про камфору — та дарма, вже запізно. Ще ж лиш одне коло містом. А вона стоїть на своєму порозі, чекає.

— Привезти вам що-небудь із міста? — питаюся.

— Ні, — каже. — Я зовсім не хочу втручатися у твої справи. Але й сама не знаю, Джейсоне, що я робила б, якби з тобою щось сталось.

— У мене все гаразд, — запевняю її. — Просто голова болить.

— То ти б хоч пігулку аспірину прийняв, — радить. — Якщо вже не можеш обійтися без того авта.

— А до чого тут автомобіль? — дивуюсь. — Як від авта може боліти голова?

— Ти ж сам знаєш, що від гасу в тебе змалечку голова болить, — каже матінка. — Хотіла б я, щоб ти прийняв аспірин.

— Ну й хотіть собі далі, — кажу я. — Хотіння вам не зашкодить.

Сів у машину, їду знов у місто. Тільки звернув на вулицю, коли зирк: якийсь «форд» назустріч мчить як оглашенний. А тоді зненацька як загальмує різко, заковзав, виючи колесами, дав задній хід і — круть! — розвернувся. Я тільки встиг подумати, що воно за дурні витівки, коли це укмітив червону краватку. А тоді й її обличчя впізнав: оглядається на мене у бокове віконце. Метнувся той «форд» у наш провулок, а звідти шугонув на паралельну вулицю. Але коли я слідом за ними доїхав до рогу вулиці, «форд» тільки мелькнув на шаленій швидкості й зник.

Червоне заступило мені світ! Коли я розпізнав ту червону краватку, після всього, що я зранку був наказав їй, мені все вилетіло з голови. Навіть про те, що вона болить, забув — аж поки доїхав до першого розгалуження й мусив зупинитися. Ох, ці наші дороги! Деруть із нас грошики на дороги, а їхати — яке в біса «їхати»! По гофрованому залізу покрівельному скакати. Хотів би я знати, як по такій дорозі можна наздогнати хоча б грабарку. А я ж дорожу своєю машиною, на шкаматки розбивати її не збираюсь, бо це ж не «фордик» їхній задрипаний. До того ж вони його, швидше всього, поцупили, а як так, то їм і поготів начхати. А що про неї сказати? Таж яблучко від яблуньки недалеко… Якщо вже успадкувала вона таку кров, то на все піде. Я ж бо кажу матінці: якщо ви вважаєте, що маєте перед нею родинний борг, то ви вже давно його сплатили, й віднині, кажу, можете лиш себе винуватити, бо ж самі знаєте, як розумні матері-бабусі мають виховувати своїх дочок-онучок. Якщо вже, кажу, мені доводиться половину свого часу працювати нишпоркою, то краще я піду наймусь там, де мені за таку працю хоч платитимуть.

Отож стою я, значить, перед тим роздоріжжям. І тут нагадала про себе моя голова. Це так, ніби хто молотком по ній гатить, тільки зсередини. А ще ж я завжди намагався, матінці кажу, не хвилювати вас її поведінкою. А про мене, кажу, то хай би вона й скотилася у самісіньке пекло, і що швидше, то ліпше: туди їй і дорога. Чого ще іншого й сподіватися від неї, як тільки шурів-мурів із кожним комівояжером та приблудним блазнем, адже тутешні дженджики й ті вже уникають її. Ви ж не в курсі того, що коїться, кажу їй, ви ж не чуєте всього того, що доводиться вислуховувати мені, й до того ж я ще й приструнчую тих зичливців, уже ж щодо цього будьте певні. Мої діди, кажу я таким, володіли тут рабами, коли ваші тримали копійчані рундучки або підсусідками колупалися на латках, на які й чорнюки не повабилися б.

Якби ще хоч обробляли належно. Гаращо Бог потурбувався — зробив родючою цю землю, адже тутешній люд і пальцем об палець не вдарить. Сьогодні п’ятниця, а від розгалуження далі миль на три ще й не орано, а все працездатне чоловіче населення округи скупчилося наразі в отому балагані. Опинився б оце на моєму місці хто прибулий та помирай він тут із голоду, так і розпитати навіть дорогу в місто ні в кого — ані душі надовкола. А матінка мені аспірин підсовує. Кажу їй, що борошняне тільки за столом споживаю. От ви, кажу, знай хизуєтеся, що стільким жертвуєте для нас, а самі могли б собі щороку по десять нових суконь придбавати на оті гроші, що викидаєте на ці фальшиві патентовані ліки. Не лікувати щось там мені треба, а бодай який просвіток спокійний мати, аби голова не боліла. Але тим часом мушу гнути горба по десять годин на день, аби нагодувати повну кухню чорнюків, які звикли жити привільно й на кожнісінькій виставі стирчати разом з усіма іншими чорношкірцями з усієї округи. От тільки припізнився він. Поки втрапить туди, там воно усе вже й закінчиться.

За якусь хвильку й підійшов він, питаю його, чи не проїздили тут двоє у «форді». Довго це запитання доходило до його макітри, а як дійшло, доповів: так, проїздили. І поїхав я далі. Добувся до місця, де від дороги відходить путівець, і сліди шин підказали мені, що таки туди звернули. Он Еб Рассел трудиться на своїй ділянці, але розпитувати вже й ні до чого, і заледве його корівник сховався за пагорком, як я й уздрів «фордика» їхнього. Але вони наче й пробували якось його сховати. Зроблено з таким самим умілим невмінням, як і все інше у неї виходить. Не стомлююся казати: бісять мене не так самі її витівки — можливо, їй і не до снаги подолати єство те своє, — як страшенна неповага її до родини. Що б то не дотримувати хоч би краплі якої пристойності! Весь час побоююся, коли б не наскочити на їхнє злягання десь посеред вулиці чи під фургоном на майдані, мов на весілля собаче.

Поставив машину, вийшов. А зараз доведеться піти в обхід, аби заскочити з тилу, перемахнути через поле — перше зоране, котре мені трапилося від самого міста. Але ж кожен крок по цій ріллі — мов хто ступає слід у слід за мною і києм по голові, по голові мене: гах! гах! Ось, думаю, зараз дійду до узлісся, а далі буде мені хоч по рівноті. Але як зайшов я в ліс, а там густющі чагарі, треба петляти, продиратись, а тоді вперся у вибалок, геть порослий шипшиною. Подався попід тими хащами, а воно все густіше, а там Ерл, либонь, уже надзвонює мені додому, розшукує мене та знов матінку розтривожує.

Продерся якось нарешті крізь ту шипшину, але стільки вже напетляв, що мусив зупинитися та зміркувати, в який-то бік тепер слід мені просуватися, аби вийти до їхнього «фордика». Розумію ж, що далеко шукати їх не треба — просто під найближчим до машини кущиком. Звернув, пропихаюся до путівця, але ж я наразі й не відаю, наскільки близько до них опинився, і знай завмираю та наслухаю, й тоді вся кров із ніг ударяє в голову — отзараз-таки й розколеться навпіл, а сонце вже ж низенько й просто у вічі б’є мені, а в вухах такий дзенькіт, що геть нічого не чую. Але йду далі, намагаючись не наступати на сухі галузки, щоб без хрускоту, коли це якийсь пес загавкав, і я подумав: якщо він мене унюшить, то ще примчить і так розгавкається, що всю операцію мені провалить.

Став, весь у павутинні, в колючках-галузках і хтозна ще в чому, і за комір, і в черевики всякого мені напхалося, а тоді зирк праворуч: це ж я вхопився за гілку отруйного сумаху! Дивно тільки, що всього лиш за ту гілку взявся, а не, скажімо, за зміючку-гримучку чи ще щось таке. Тож хай — не відсмикну руки. Постояв так, поки те гавкало пішло собі. Тоді вже рушив далі.

А де тепер має бути їхня машина, вже й не уявляю собі. І ні про що більше вже й не думаю, а тільки про голову свою, і хай зупинюсь, то вже ніби й не знаю, чи взагалі бачив я того «фордика», а чи й ні, й навіть усе воно мені байдуже якось. Десь як я й кажу: та хай собі і днює, й ночує під кущиками з кожним носієм штанів — мені воно байдуже. Бо й що мені до неї, якщо вже вона аж так не поважає мене й так низько впала, щоб отам сховати того «фордика», та ще змусила мене півдня пустити на цю гонитву, а Ерл тим часом чи не веде матінки до свого стола й чи не показує їй книг, і все з тієї причини, що він занадто праведний для цього світу чоловік. Ви, кажу йому, знудитеся на небесах від пекельної нудьги, адже там ні до кого буде потикатися в грішні справи… тільки гляди: як спіймаю тебе за цим ділом, кажу їй… я заплющую очі на твою поведенцію тільки заради бабусі, але хай хоч раз застану тебе за отим твоїм заняттям — тут, у місті, де живе моя мати… Ці жевжики, сучі сини прилизані, гадають, ніби тут вони ого яке пекло коять, а я покажу їм таке пекло… й тобі теж покажу! В таке пекло жбурну його, що стане він однієї барви з тією своєю краваткою, якщо він думає, ніби може безкарно мою небогу в ліс водити!

Сонце б’є у вічі, кров у скронях бухкає, ступну ще крок — і лусне голова, й кінець моїм мукам, а колючки, сучки чіпляються за одежу, й тут я вийшов до піщаної канави, де вони допіру були, і я впізнав дерево, під яким ті поставили свого «фордика», але тільки видерся з канави й припустив біжка, як чую: завели двигуна й чкурнули геть, іще й сигналячи безперестанку. Гудок за гудком, неначе промовляє: «Я-ах! Я-ах! Я-ааааххххх!» І все далі звідси. Вискочив я на дорогу, та тільки задок «фордівський» майнув мені перед очима.

Поки добіг до своєї машини, а вже й сліду їхнього не видно, але клаксон чути: знай виспівує своє «Я-ах». Ну, а я зразу й не здогадався, чого вони так злорадіють, а тільки примовляю подумки: «Тікай! Тікай назад до міста. Лети додому й спробуй переконати матінку, що я ніколи не бачив тебе в тій машині. Зроби так, щоб вона повірила, ніби я не знаю, з ким ти була. Щоб матінка повірила, що то не я мало не спіймав тебе, кілька кроків лишалося, в тій канаві. Зроби, щоб вона повірила, ніби в ту мить ти стояла, а не лежала!»

А клаксон їхній все виспівує своє «Я-ахххх, Я-ахххх, Я-аххххххх!» — але все тихіше й тихіше. Ось і зовсім завмерло, і я почув, як мукає корова у Расселовій повітці. Але я все ще не здогадуюсь! Підійшов до дверцят, відчинив, підняв ногу. Подумалося тільки, що машина перехнябилася трішечки дужче, ніж її схиляла б сама лише кривизна дороги, але так і не дотямив, поки не сів за кермо й не рушив з місця.

Ну, я так і лишився сидіти, мов прикутий. Сонце от-от зайде, а до міста миль п’ять. Їм таки забракло хоробрості проколоти колесо. Просто повітря випустили та й усе. Постояв я трохи, думаючи про свою кухню, повну чорнюків, жодне з котрих не знайшло часу прикрутити запасне колесо до задка машини, затягнути кілька гайок. Трохи тільки дивно, адже навіть вона не могла ж передбачити все заздалегідь і поцупити з машини помпу — хіба поки той випускав із камери повітря? Але найімовірніш помпу віддали Бенові, щоб бавився нею як бризкалкою, бо хай він лиш забажає чогось, то йому й всю машину розберуть по гвинтику, а Ділсі сказала б: «Та ніхто ж не чіпав вашого авта! І навіщо б нам його чіпати?» А я їй отак скажу: «Ти й сама не відаєш, які ви, чорнюки, щасливчики. І я хоч зараз ладен помінятися з тобою шкурами, бо ж тільки білий може бути таким безклепким, щоб псувати собі кров через витівки паскудного дівчиська!»

Пішки плуганю до Рассела. Знайшлася у нього автомобільна помпа. Оце такий вийшов у них прорахунок — не додумались. Але мені все ще не віриться, щоб вона та аж отак знахабніла. В голову ну ніяк не вкладеться. Сам не знаю, чому я досі не можу допетрати, що жінка на все здатна. Думаю, все думаю. Ну, забудьмо на хвильку, як я до тебе ставлюся та як ти до мене. От я щодо тебе в жодному разі так не вчинив би, хоч би якого болю ти мені завдала. Адже, хай там що скажуть, а кров є кров: ми з тобою родичі, й цього факту ну ніяк не обійти. І річ тут не в жартику, якого міг би втнути й восьмирічний хлопчак, а в тому, що ти рідного дядечка виставила на посміх перед жевжиком у червоній краватці. Наскочать сюди, на нас, щоб нас обібрати, обзиваючи нас купою бидла, та й фуркнули далі, бо ж тут їм, бачте, затісно. Ну, йому просто невтямки, наскільки слушно він чинить. Та й їй також. Але якщо ти отак до нас ставишся, то вже й далі, без пересадки, геть котися до бісової матері: баба з воза — на колеса легше!

Біля Расселової ферми зупинився, віддав помпу та й подався до міста. Зайшов до аптеки, випив кока-коли, а звідтіль — на телеграф. До закриття біржі курс упав до 20.21, на сорок пунктів. Помнож п’ять доларів на сорок та й купи собі, що зможеш, а вона тобі й заспіває: мені вкрай треба, мені без них ну ніяк, а я їй скажу, що справи украй кепські, тож звернися до когось іншого, а в мене грошей немає: надто переймався чимсь іншим, коли треба було гроші заробляти.

Стою і тільки дивлюся на телеграфіста.

— Ось я вам зараз видам новину, — кажу йому. — Почуйте і подивуйте: я зацікавився бавовняним ринком, — кажу. — Вам таке й на думку не спадало, правда ж?

— Я зробив усе, що міг, аби її вам вручити, — каже телеграфіст. — Двічі посилав до крамниці, додому вам телефонував, але ніхто не знав, де ви перебуваєте, — розказує, — і порпається в шухляді.

— Вручити — що? — перепитую. А він подає мені телеграму. — І о котрій вона прийшла? — питаю.

— Десь так пів на четверту, — відповідає.

— А наразі десять хвилин на шосту, — кажу я.

— Я намагався вручити її вчасно, — запевняє, — але ніде не міг вас знайти.

— Себто ви не винні? — кажу я. Розпечатав її, просто цікаво стало, якою брехнею вони пригощають мене цього разу. Ох і туго ж їм там ведеться, якщо мусять тягнути лапу аж у Міссісіпі, аби щомісяця по десять доларів у мене красти. Продавайте! Радять. Слід чекати коливань курсу, із загальною тенденцією до пониження. Не впадайте паніку зв’язку урядовим звітом.

— І скільки отаке повідомлення може коштувати? — питаю. І він сказав мені.

— Відправник оплатив її, — додає.

— Ох і зобов’язаний же я перед ними! — кажу. — І без них знав це. А надішліть-но їм ось це, з оплатою отримувача, — кажу, беручи бланк. Купуйте! Написав я. Біржа от-от лусне. Випадкові коливання метою підчепити ще десяток провінційних смоктунів, що ще не доїхали телеграфу. Не впадайте паніку. — Ось! Оплата отримувача, — кажу йому.

Той проглянув текст, тоді зирк на годинника.

— Біржа зачинилася годину тому, — каже мені.

— Ну, — кажу, — і в цьому не моя вина. Не я це придумав — я лиш купив кілька акцій, бувши під враженням, що телеграфна компанія спроможеться тримати мене в курсі.

— Ми вивішуємо зведення відразу ж по отриманню, — запевняє телеграфіст.

— Та невже? — кажу я. — А в Мемфісі що десять секунд воно оновлюється на дошці, — кажу ще. — І я лише на шістдесят сім миль не доїхав туди сьогодні.

Він знову зирк на моє послання.

— То ви справді хочете, щоб я це надіслав? — перепитує мене.

— Я й досі не передумав, — відповідаю йому. Тоді написав ще одну й відлічив за неї гроші. — І ще й оцю, навіть якщо ви не певні, чи моя порада купи тримається купи.

Звідтіля — до крамниці. З кінця вулиці чую мідь оркестру. Чудова річ сухий закон. Бувало, в суботу приїде фермерська сімейка до міста: одна пара черевиків на всю родину, і взутий у неї, звісно, глава родини, і пройдуть вулицею до експрес-контори, щоб забрати своє замовлення, ну, а теперечки всі босоніж пруть у балаган, а торгівці вишикувалися двома шпалерами тигрів чи чого там із кліток і тільки зирять хижо, як ті повз них проходять. А Ерл і каже мені:

— Сподіваюсь, нічого не сталось серйозного?

— Чого? — перепитую. А він зирк на свого годинника. Тоді підійшов до дверей і звірив із баштовими дзиґарями, що на будівлі суду. — Вам би годинничка за один долар, — раджу я. — То хоч не так дорого було б щоразу гадати, бреше він чи правду показує.

— Чого? — він мене перепитує.

— Та нічого, — відповідаю. — Сподіваюсь, я не завдав вам збитку своєю відсутністю.

— Роботи було не густо, — каже крамар. — Усі подалися на ту виставу. Тож усе гаразд.

— Але, якщо все-таки не все гаразд, — кажу я, — то ви ж знаєте, як цьому зарадити.

— Я сказав, що все гаразд, — повторює він.

— І я вас почув, — я йому. — Якщо не все гаразд, то ви ж знаєте, як цьому зарадити.

— Ти що, звільнитися хочеш? — питає мій крамар.

— Хазяїн тут ви, — кажу. — А мої побажання не мають ваги. Тільки не думайте собі, ніби ви тримаєте мене тут лише з милосердя.

— З тебе непоганий був би підприємець, якби ти того хотів, Джейсоне, — каже він.

— Принаймні свою роботу я виконую, а в чужі справи носа не пхаю, — кажу я.

— Не розумію, чому ти напрошуєшся на звільнення, — мені Ерл. — Ти ж знаєш, що можеш коли завгодно піти від мене по-доброму, і нікому не було б кривдно.

— Можливо, саме тому я й не звільняюсь, — кажу я. — Поки я виконую роботу, ви мені за неї платите.

Пішов я до задньої кімнати, випив води, а тоді вийшов на подвір’я. Джоб усе-таки домонтував усі культиватори. Там панувала тиша, й незабаром голові стало трохи легше. Чую: в балагані заспівали, а оце вже знову оркестр зарепетував. Та хай собі — хай хоч до останнього цента обдирають усю округу, то не з моєї ж спини деруть шкуру. Що міг, я зробив. У моєму віці треба вже знати, де й коли махнути на все рукою та й відійти вбік, аби в дурні не пошитися. Надто коли не моє мелеться. Була б вона мені дочка, тоді й розмова клеїлася б інша, адже на якісь витребеньки їй просто не було б часу: працювати мусила б, щоб прогодувати нашу малу купу-невелику калік, ідіотів та чорнюків, а то б я просто посоромився увести дружину в дім. Надто вже я шаную людину. Я — чоловік, я здатен це знести, бо це ж моя плоть і кров, і я хотів би побачити, якого кольору будуть очі в того, хто нешанобливе слово кине про жінку, приятельку мою, і саме ж ті з біса добропорядні жінки цим і займаються а ви покажіть мені таку хорошу церковно-приходську жінку котра була б хоч наполовину така чесна як Лорейн шльондру чи дошку-шалівку… А я й кажу матінці хай би я здумав оженитись так ви ж із того зла-пересердя луснули б мов та кулька хіба ні скажете? А вона мені та я ж хочу щоб ти був щасливий завів свою родину а не змарнував життя своє на каторжний труд задля нас. Але скоро-скоро я вже піду від вас і тоді ти зможеш вільно одружитися хоча ніколи не знайти тобі такої жінки що була б гідна тебе. А я їй: Еге ж, ще й як зможу! Та ви ж негайно і з могили вискочите, щоб нізащо не попустити цьому, знаю я вас! Ба ні, кажу, дякую, досить з мене турботи про тих жінок, що вже є у мене вдома. А хай я одружуся, то неодмінно з’ясується, що вона наркоманка чи щось таке. Тільки цього мені й бракувало, в цій сімейці.

Сонце вже зайшло за методистську церкву, й голуби літали туди-сюди навкруг шпиля, а коли нарешті відіграв оркестр, до мене долинуло й воркування їхнє. Ще й чотирьох місяців не спливло від Різдва, а їх уже й знову чи не стільки, як було. Либонь, пастор Волтол може знову тішитися ними й радіти. Такий крик здійняв, от ніби ми людей убиваємо, та цілу промову нам виголосив, умовляючи, а одному навіть за цівку рушниці вчепився, заважаючи цілитися. Розводився про мир на землі, про благовоління до всього сущого та що навіть горобець хай не впаде на землю. Але навіщо йому думати, скільки їх там розплодилося? Справами він не займається, то й на годинник не дивиться. І навіть податків не сплачує — не його ж то грошики викидаємо щороку на чищення баштових дзиґарів, аби хоч якось працювали. Сорок п’ять доларів узяв останнього разу майстер. Тоді я налічив добру сотню поскиданих на землю голопузьків їхніх. Мали б ті голуби тяму, то й геть полетіли б із міста. А добре все-таки, що пут на собі я маю не більше, ніж оті гуль-гулі.

Знову заграв оркестр, гучної та шпаркої, як зазвичай під завісу. Мугирі, либонь, натішилися по саму зав’язку. Можливо, їм стане тієї музики на всі чотирнадцять-п’ятнадцять миль зворотної дороги в фургоні додому, та й ще поки поночі порозпрягають, та корму дадуть, та ще й подоять. Але хіба то робота? Ось вона, робота справжня: коровам ті мотивчики насвистувати й жарти переказувати, а опісля ще й підрахувати, скільки ж вони заощадили на тому, що й худоби своєї не повели на виставу. Можливо, й підрахують: якщо маєш п’ятеро дітей та ще семеро мулів і ходив разом із родиною на виставу, то в підсумку вийде аж чверть долара чистого прибутку. Десь отакі в них рахуби. Тут Ерл став на порозі, тримає пакунки якісь під пахвами.

— Ось іще кілька замовлень на довіз додому, — каже. — А де ж дядечко Джоб?

— Гадаю, на виставу пішов, — припустив я. — Не встежили ви його.

— Та він не вшивається, не попросившись, — каже Ерл. — На нього я можу покластись.

— Не те, що на мене, — кинув я.

Підійшов Ерл до дверей, визирнув, дослухаючись.

— А добрий оркестр у них, — каже. — Оце вже, здається, й закінчують.

— Якщо не надумали й заночувати отам, — кажу я.

А вже й ластівки зашугали, і чути, як горобці збиваються в зграї на деревах у дворі суду. Раз у раз яка-небудь невеличка їх зграйка спурхне, поколує над дахом та й знову щезне. Здається мені, від них не менше шкоди, ніж від голубів. Через них і на лавці в дворі не посидиш. Ти й сісти ще не встиг, а воно тобі ляп! Просто на капелюх. Але то вже мільйонером треба бути, аби дозволити собі їх відстрілювати, коли один заряд коштує п’ять центів. Посипати б отам на площі трохи затруєної приманки, то за один день здихалися б їх, адже якщо торгівець не годен курей угледіти, щоб не блукали по всій площі, то не птицю йому слід продавати, а що-небудь без рота чи дзьоба: плуги чи там цибулю. А якщо господар не втримає своєї зграї у дворі, то або не потрібні йому ті пси, або такий-то він уже нікудишній хазяїн. Ото я й кажу: якщо в місті усі справи й торгівлю провадити по-сільському, то й буде не місто, а село.

— Все одно мало буде вам радості, хай навіть вони там і скінчили, — кажу я. — Зразу ж кинуться запрягати та й додому, хто куди, і добре, як дістануться ще до півночі.

— То що ж, — каже Ерл. — Хоч розважилися. Не біда, якщо вони, бува, й потратяться на таке діло. Фермер на тих своїх пагорбах гарує, мов каторжник, а отримує від того так мало.

— Жоден закон не примушує їх обробляти їхні пагорби, — кажу я. — Чи й долини.

— А де б ми з тобою були, коли б не фермери? — каже Ерл.

— Особисто я оце лежав би вдома, — кажу. — І на лобі в мене був би пухир з льодом.

— Надто часті в тебе оті головні болі, — зразу ж Ерл мені й зауваження. — Чом не обстежиш свої зуби як слід? Він уранці тобі всі їх належно оглянув?

— Хто — він? — перепитую.

— Ти ж казав, що був у зубного.

— Вам прикро, що у мене в робочий час бувають головні болі? — питаю. — Вас це дратує?

Он уже вони у провулку, валом валять із вистави.

— Ідуть уже наші гуляники, — Ерл каже. — Ану ж скочу я за шинквас!

І вийшов. Якесь воно цікаве явище: хоч би на що ти поскаржився, чоловік порадить тобі сходити до дантиста, а жінка — оженитись. І завжди саме так: у кого ніколи й нічого в житті не виходить, той неодмінно стане повчати тебе, як вести справу. А чи ті зачухані професори з коледжу: пари цілих шкарпеток за душею не мають, а вас навчатимуть, як за десять років заробити мільйон, а жінка, що й разу не спромоглася вийти заміж, залюбки візьметься напучувати вас, як завести сім’ю.

Ось і старенький Джоб заїхав на подвір’я. Коли нарешті він накрутив віжки довкола держака для нагайки, я й питаю його:

— Ну то як, сподобалися артисти?

— Я там не був, — відповідає. — Але якщо мене захочуть арештувати цього вечора, то знайдуть саме в тому наметі.

— Так я тобі, чортяці, й повірив, — кажу. — Таж від третьої години щось десь тебе носить. Містер Ерл допіру виходив сюди у двір, тебе шукав.

— Я ділом займався, — відповідає старий. — Містер Ерл знає, де я був.

— Може, ти його й обдуриш, — кажу, — але не бійся, я тебе не викажу.

— Аякже, — говорить, — кого ж іще мені тут дурити, крім нього? Яке мені пуття морочити того, з ким наприкінці суботи ми що бачилися, що й ні? Ба ні, вас я ні морочити, ні дурити не стану, — провадить старий. — Занадто вже великий ви хитрун, щоб мені вас перехитрувати. Що правда, то правда, — додає, умощуючи, та так там уже заклопотано, тих крихітних п’ять чи шість пакуночків у фургон. — Ви з хитрунів хитрун. Таж у всьому місті не знайти за вас хитрішого. Що вже є тут один чоловік, такий, що й сам себе за пояс заткне, а ви й його круг пальця водите. — Тут він заліз у фургон, одкрутив віжки.

— Хто ж він, той чоловік? — питаю Джоба.

— А містер Джейсон Компсон! — відказує. — Вйо, здохляко!

Одне колесо в нього от-от відпаде. Провів поглядом: чи ж доїде хоч до кінця провулка, не розвалившись? Ото дай чорнюкові фургона чи бричку яку. Кажу матінці: в тій старезній чортопхайці соромно ж і людям на очі потикатись, а ви її зберігаєте в каретнику, аби тільки раз на тиждень провезти в ній того вічного малюка до цвинтаря. Кажу ще: він-бо не перший, кому не все до смаку, що доводиться робити. А я б ото з ним так: або в машині катайся, як усі культурні люди, або сиди вдома. От ніби він тямить, куди чи на чім його везуть, а нам тримати для нього той ридван та ще коня, аби він чинив виїзд по неділях надвечір.

А Джоба воно зовсім не хвилює, відпаде те колесо чи ні, — йому аби тільки не задалеко ноги трудити. Ото я й кажу: їм місце — тільки в полі, горба гнути від рання й до смеркання. Ситість, легка робота — то найгірше для них. Поживе чорнюк трохи з білими, як у Бога за пазухою, — а завтра ти його хоч на смітник викидай. Такі спритники робляться з них — у вічі тобі каже, що зробив роботу, а він її й не думав робити. От, приміром, Роскус у житті своєму припустився єдиної помилки — взяв якось-то та й помер. Вулюґати й красти мастаки, ну а огризатися будуть тобі щодень нахабніш, аж поки й доведуть, що схопиш якусь дошку чи що там та й приб’єш його. Ну, та це Ерлова справа. Але я на його місці добачив би в цьому вбивчу антирекламу для його крамниці, щоб ото мій товар та розвозив по місту ледь живий чорнюк і то в фургоні, який от-от розсиплеться на першому ж закруті вулиці.

Сонце сховалося у верхівках дерев, і в крамниці вже й сутеніло. Я пройшов до вхідних дверей. На площі безлюдно. Ерл у задній кімнаті замикає сейф, а ось і дзиґарі забамкали на вежі.

— Замкнеш задвіркові? — питає мене. Я пішов туди, замкнув, повернувся. — Ти ж, мабуть, ідеш увечері на виставу? — питає. — Я начебто давав тобі вчора контрамарки?

— Так, давали, — кажу. — Хочете їх забрати?

— Ні-ні, — каже. — Я тільки уточнити хотів, давав тобі їх чи ні. А то ще пропадуть.

Замкнув Ерл двері, сказав «до побачення» й пішов. Горобці все так само верещать на деревах, але на площі порожньо, лише кілька автівок стоять. Перед аптекою якийсь «форд», але я проминув, навіть не придивляючись. Я знаю свою міру, коли мені того чи цього вже задосить. Спробував напутити її — то й досить з мене. Мо’, варто навчити Ластера водити машину, й хай тоді цілоденно ганяються за нею, а я сидітиму вдома та бавитимуся з Беном.

Зайшов, купив кілька сигар. А тоді надумався ще більше болю в голову собі напхати, то й став, побалакав трохи з ними.

— Ну, а ти, — питає мене Мак, — либонь, ставиш у цьому сезоні на «Янкі»?

— Це б чого? — перепитую.

— Бо команда призова! — каже. — Ніхто в лізі її ще не переміг.

— Та ні, — заперечую. — Видихалися вони, — кажу. — Невже ти думаєш, що хоч одній команді може таланити вічно?

— Як на мене, то вони заслужено виграють, не на везінні, — каже Мак.

— Ну, а я в житті не поставлю на команду, в якій виступає той бовдуряка Рут, — кажу я. — Навіть якщо знатиму, що вона виграє.

— Та ти що? — чудується Мак.

— Я тобі в обох лігах налічу по доброму десятку гравців, куди достойніших за Рута.

— А чим тобі Рут поганий? — питає Мак.

— Та нічим. Анічим. Але мені навіть на фотографію його дивитися бридко.

Я вийшов на вулицю. Засвічуються ліхтарі, люди на вулицях поспішають додому. Іноді горобці до самої ночі шваргочуть. Того вечора, коли біля суду засвітили нові ліхтарі, світло побудило їх, і вони цілу ніч літали, б’ючись об лампочки. І коїлось таке дві чи й три ночі, а тоді одного ранку вони десь поділися. А місяців за два знову всі назад повернулися.

Поїхав я додому. В будинку нашому ще не світиться, але всі видивляються у вікна на мене, а Ділсі в кухні знай кипить, аж булькає, що скільки ж можна гріти та й гріти оту вечерю, і коли ж той господар повернеться, — от ніби все воно за її кошт куплено. Послухати її, то можна подумати, що це якась світової ваги вечеря та що все пропаде пропадом, якщо та вечеря затримається через мене на кілька хвилин. Зате хоч разок приїхав у такий момент, що не бачу Бена й того чорнюка, які почіплялися на ворота, достоту ведмідь і мавпа в одній клітці. Хай-но лиш ледь повечоріє, і він уже й суне до воріт, мов ото корова у рідний хлів, учепиться в прути, головою хитає та наче постогнує, мов сам до себе щось каже. І хоч як його вчи-товчи, а з нього те все мов з гуски вода. Якби те, що дісталося йому за те, що вискочив у незамкнену хвіртку, та спостигло мене, я б надалі сахався від тих школярок, мов від вогню. Я часто намагався збагнути, і що то він думає там, під хвірткою, стежачи, як дівчатка повертаються додому зі школи. Наче силкується чогось захотіти, а чого саме — й не згадає, як не згадає й того навіть, що він уже того й не хоче, бо й хотіти не може. А чи що він думає, коли його обкладають спати й він, роздягнений, випадково гляне на себе й тут-таки зареве. А я так кажу: даремно вони обмежилися тільки ним. Кажу їй, що знаю, чого тобі треба: а того ж самого, що й Бенові. Тоді б ти й поводилася пристойно. А як не тямиш, про що йдеться, то розпитай у Ділсі.

У матінки в кімнаті світиться. Я поставив машину в гараж і заходжу до кухні. А там Ластер із Беном.

— А де Ділсі? — питаю. — На стіл накриває?

— Нагорі вона, біля міс Келайн, — каже Ластер. — Там у них шкандаль. Як тільки міс Квентіна повернулася додому, так і почалося. То меммі їх там розбороняє. Містере Джейсоне, а сьогодні вже дають виставу?

— Так, — кажу.

— Я так і подумав, що то їхній оркестр грає, — каже. — От би мені туди сходити! — ще каже. — Четвертака б мені, то й сходив би.

Увійшла Ділсі.

— Прийшли нарешті? — каже стара. — Де це вас цілий вечір носило? Ви ж знаєте, скільки на мені роботи, то невже не могли вчасно прийти?

— Можливо, я на виставу ходив, — кажу. — А вечеря готова?

— Як мені хочеться піти! — каже Ластер. — І пішов би, якби четвертака мав.

— Нічого тобі пхатися на всякі вистави, — йому Ділсі. — А ви йдіть у вітальню та й посидьте, — це вона мені. — Нагору краще не піднімайтеся, а то знову їх розтривожите.

— А що ж там таке? — питаю.

— Та Квентіна прийшла недавнечко і нарікає, що ви цілий вечір за нею ганялись, і тоді міс Келайн як налетить на неї… Чом ви не дасте їй спокою? Невже не можна жити в одній оселі з рідною небогою так, щоб не сваритися?

— І коли б мені й сваритися з нею, якщо я від самого ранку її у вічі не бачив? — кажу. — І чим це я скривдив її сьогодні? Тим, що примусив піти до школи? Ох, як негарно з мого боку! — я кажу.

— Ну, то й займалися б своїм бузиносом чи безносом, а її б не чіпали, — Ділсі напучує. — Я б сама подбала про неї, от тільки ви з міс Келайн не дозволяєте мені. Ото йдіть посидьте чемненько, а я й вечерю хутко на стіл.

— От би мені четвертак, — ниє Ластер, — то пішов би я на виставу!

— А якби тобі крила, то на небо полетів би, — Ділсі йому. — Досить! Більше щоб ні слова про ту виставу.

— Ой, до речі, — кажу я. — Тут дали мені два квитки.

Й дістаю ті дві контрамарки з кишені.

— І ви підете? — питає Ластер.

— Тільки не я, — кажу. — Хай би й ще десятку доплатили, і то не пішов би.

— Дайте мені одненького! — просить Ластер.

— А ти купи в мене, — я йому. — Згода?

— Так немає в мене ж грошей, — каже Ластер.

— Тоді нічого не вийде, — кажу і роблю рух, ніби щоб піти геть.

— Та дайте мені одненького, містере Джейсоне! — благає він. — Вам обидва вони ж не потрібні.

— Та вгамуйся ти! — Ділсі йому. — Сам знаєш: він задурно нічого не дасть.

— А скільки ви за нього хочете? — питає Ластер.

— П’ять центів, — кажу йому.

— Так багато в мене немає, — каже.

— А скільки в тебе є? — питаю.

— Та ніскільки немає, — каже він.

— Ну що ж, — кажу. Й рух роблю до дверей.

— Містере Джейсоне! — знову своєї завів.

— Та чи замовкнеш ти? — гаркнула на нього Ділсі. — Він-бо навмисне дражнить тебе. Йому ті квитки самому потрібні. Ідіть собі, Джейсоне, та й не мучте його.

— І зовсім вони мені не потрібні, — кажу я. Тоді вертаюсь, підходжу до плити. — Я, власне, того й прийшов, щоб їх спалити. Але, якщо хочеш, віддам тобі за п’ятака, — говорю й дивлюсь на нього, а сам відкриваю конфорку.

— Та я ж не маю грошей, — каже він.

— Ну то що ж, — кажу. Й кинув одну контрамарку в вогонь.

— Ой, Джейсоне, — мені Ділсі. — І не сором вам?

— Містере Джейсоне! — благає Ластер. — Будь ласка, сер! Я цілий місяць щодня напомповуватиму вам шини.

— Ні, тільки гроші, — кажу. — Даю, але тільки за п’ятака.

— Мовчи, Ластере! — Ділсі йому та сіп його геть від плити. — То чого ж ви? — каже. — Спалюйте й другого. Кінчайте з цим.

— Всього за п’ятака, — я кажу.

— Та кінчайте вже, — мені Ділсі. — Нема в нього п’ятака. Вкиньте вже й останнього. Та й справі кінець.

— Ну що ж, — кажу. — Вкинув і другу контрамарку в вогонь, а Ділсі зразу ж і закрила конфорку.

— А ще дорослий чоловік, мужчина, — дорікнула вона. — Геть із моєї кухні! А ти цить! — Ластерові каже. — А то ще й Бенджі заведеться. Ось я зараз позичу четвертака у Фроні, то завтра ввечері й сходиш. Цить, ну перестань.

Я пішов до вітальні. А згори не долине сюди ані звуку. Розгорнув газету. За хвильку прийшли і Бен з Ластером. Бен зразу ж до темної плями на стіні, де раніше висіло дзеркало, й водить по тому місцю руками, слину пускає та постогнує. Ластер почав колупатися кочергою в коминку.

— Навіщо ти це? — питаю. — Зараз нам тут не треба розпалювати вогнище.

— Та я щоб його забавити, — він каже. — І на Великдень завжди ж холодно.

— Але сьогодні ще не Великдень, — йому я. — Постав кочергу на місце.

Поставив він кочергу, взяв подушечку з матінчиного крісла й дав Бенові; той скорчився перед коминком на підлозі й затих.

Читаю газету. Нагорі в них усе так само ані звуку. Ось зайшла Ділсі й послала Бена з Ластером на кухню, а ще сказала, що вечерю подано.

— Гаразд, — кажу. Вона вийшла. А я сиджу, газету читаю. За хвилину чую: Ділсі стала на порозі й зазирає до вітальні.

— А чого ж ви не йдете їсти? — питає.

— Чекаю на вечерю, — кажу їй.

— Та вона ж на столі, — Ділсі каже. — І я вже й казала.

— Справді? — кажу я. — Даруйте, але я не чув, щоб хто згори сходив до їдальні.

— І не зійдуть вони, — Ділсі каже. — То ви йдіть, самі повечеряйте, а тоді вже я щось однесу їм нагору.

— Вони там похворіли? — питаю. — І що сказав лікар? Сподіваюся, не віспа?

— Та йдіть, Джейсоне, — умовляє мене. — Не затримуйте всіх.

— То що ж, — кажу, знову розгортаючи газету. — Почекаю вечері.

А сам відчуваю, як Ділсі видивляється на мене з порога. А я й далі читаю.

— Ну й навіщо ви так робите? — каже вона. — Самі ж знаєте, скільки й без того клопоту на мою голову.

— За дня матінка спускалася наниз обідати, — кажу я. — Звісно, якщо наразі вона почувається ще гірше, то тут уже нічого не вдієш. Але поки я годую молодших за мене, вони повинні спускатися вниз і споживати їжу за спільним столом. Покличеш мене, коли вже буде подано вечерю, — кажу я, знову втупившись у газету.

Чую, як Ділсі дереться нагору, волочачи ноги, та буркочучи, та стогнучи, от ніби сходи ті прямовисні й кожна сходинка футів три заввишки. Чую голос її під матінчиними дверми, потім чую, як вона гукає Квентіну, мов крізь замикані двері догукується, потім вона повернулася до матінки, а тоді вже матінка пішла й переговорила з Квентіною. А це вже вони й спускаються. А я собі читаю газету.

— Ну, ходіть уже, — кличе, — поки ще нової якої каверзи не придумали. Чогось ви сьогодні вище голови своєї підскакуєте.

Пішов я до їдальні. Квентіна сидить, похнюпившись. Знову нафарбувалася, а ніс біліє ізолятором порцеляновим.

— Я радий, що ви почуваєтеся бодай настільки добре, щоб зійти до столу, — кажу я матінці.

— А я рада, що можу догодити тобі хоч цією дещицею, — каже вона. — Байдуже, яке в мене самопочуття. Я ж розумію, що чоловікові після цілоденної праці хочеться повечеряти у родинному колі. Тож я прагну догодити тобі. От тільки хотілося б, щоб ви з Квентіною мали краще порозуміння. Тоді б і мені легше було.

— У нас із нею порозуміння є, — кажу я. — Хоче вона цілий день просидіти взаперті у своїй кімнаті — то й хай собі, на здоров’я їй. Але я не потерплю неявок на спільні родинні трапези, буйних вибриків і надутих губок під час прийому їжі. Розумію: я забагато вимагаю від неї, але саме така заведенція у моєму домі. У вашому домі, хотів я сказати.

— Дім твій, — каже матінка. — Бо ти тепер голова родини.

Квентіна так і сидить, похнюпившись. Я розподілив смаженю по тарілках, і вона почала їсти.

— Чи добрий дістався тобі шмат м’ясива? — питаю її. — Як не дуже добрий, то спробую знайти тобі кращого.

Нічого не відповідає.

— Я питаю тебе, чи добрий шмат м’ясива тобі дістався? — кажу я.

— Що? — перепитує. — Так. Нівроку.

— Може, ще рису покласти? — питаю.

— Ні, не треба, — відповідає.

— Краще дозволь покласти тобі ще трохи, — пропоную.

— Я більше не хочу, — каже.

— Призволяйся, — кажу їй. — На здоров’ячко.

— Як твоя голова? Переболіло? — цікавиться матінка.

— Голова? — перепитую.

— Я боялася, чи не почнеться у тебе напад мігрені, — каже. — Коли ти за дня приїздив.

— А-а, — кажу я. — Та ні, вона передумала. Стільки післяобід було у нас метушні, що я й забув про голову.

— Оце тому ти й повернувся так пізно? — допитується матінка. Тут, помічаю, і Квентіна вушка нашорошила. Стежу за нею. Все так само орудує ножем та виделкою, але я перехопив її погляд: зирк на мене — і знову в тарілку.

— Та ні, — кажу. — За дня, десь о третій, я дав своє авто одному чоловікові, то й довелося чекати, поки він повернеться з ним.

Хвильку спокійно їм собі.

— А що ж то за чоловік? — далі допитується матінка.

— Та з отих артистів, — кажу. — Там щось таке, ніби його свояк чи що гайнув за місто з однією місцевою, а він навздогін за ними.

Тут Квентіна завмерла, жує тільки.

— Хіба ж можна позичати машину таким людям? — каже матінка. — Надто вже ти щедро розпозичався нею. І тому й я сама стараюся брати її в тебе лише в крайніх випадках.

— Та я й сам був уже почав десь таке подумувати, — кажу я. — Але він віддав машину, не побив. Каже, що знайшов ту згубу.

— А хто та жінка? — все допитується матінка.

— Я вам розповім потім, — кажу. — Не для ніжних Квентіниних вушок такі балачки.

А Квентіна й їсти перестала. Раз у раз то води ковтне, то просто сидить, і тільки печиво кришить, обличчям нахилившись до тарілки.

— Авжеж, — каже матінка. — Таким відлюдницям, як оце я, навіть уявити годі, що воно коїться у цьому містечку.

— Саме так, — підтакую я. — Достеменно так.

— Моє життя завжди було таке далеке від усього подібного, — каже матінка. — Хвала Богові, я нічого не відаю про такі паскудства. І знати про це нічого не бажаю. Не схожа я на більшість людей.

Я мовчу собі, їм. Квентіна сидить і кришить своє печиво. Коли ж я доїв, вона сказала:

— А зараз я можу піти? — ні на кого не дивлячись.

— Що? — кажу я. — Звісно, можеш. Не тобі ж прибирати посуд після нас.

Тут вона підвела на мене очі. Уже й печиво своє докришила, але все ще так ворушить пальцями, ніби й далі кришить щось, а в очах такий вираз, який буває у загнаних звірят, а потім стала кусати собі губи, от ніби все те червоне оливо помади отруїло її.

— Бабусю, — каже вона. — Бабусю…

— Хочеш іще щось з’їсти? — питаю її.

— Ну чому він так ставиться до мене, бабусю? — питає вона. — Я ж нічого лихого йому не зробила.

— Я хочу, щоб між вами були добрі стосунки, — каже матінка. — Ви двоє — це все, що у мене лишилося, і я дуже хотіла б, щоб ви краще ладнали одне з одним.

— Це він винен, — каже вона. — Він весь час мені допікає, це ж через нього я! Якщо він не хоче, щоб я тут жила, то чом не відпустить назад, до…

— Досить! — кажу я. — Ні слова більше.

— Тоді чом він не дає мені спокою? — каже Квентіна. — Він… він просто…

— Кращого, хто б заступав тобі батька, ти зроду не мала, — каже матінка. — Ми з тобою їмо його хліб. Тож він має право сподіватися послуху від тебе.

— Це все через нього! — вигукнула вона. Зірвалася на рівні ноги. — Це він довів мене до такого! Якби він хоча б… — і дивиться на нас, очі загнані, а лікті якось сіпаються, труться об її боки.

— Що — якби він хоча б? — питаю.

— Усе, що я кою, все воно через вас, — каже. — Якщо я погана, то такою я мала стати. Бо це ви довели мене. Краще б я померла. Краще б ми всі перемерли! — І прожогом із їдальні. Ми чули, як вона побігла сходами нагору. Потім хряснули двері.

— За весь час перші розумні слова сказала, — кажу я.

— Вона ж сьогодні не була в школі, — каже матінка.

— А звідки ви знаєте? — питаю. — Ви їздили в місто?

— Я просто знаю, — каже. — Хотіла б я, щоб ти подобрішав до неї.

— Для цього треба, щоб я бачив її частіше, ніж раз на день, — кажу. — От ви домовтеся з нею, щоб вона приходила до спільного стола і в обід, і на вечерю. Тоді я міг би щоразу давати їй додатковий кусень м’яса.

— Ти міг би лагіднішим бути в кожній дрібниці, — каже вона.

— Скажімо, пускав би повз вуха ваші прохання простежити, чи ходить вона до школи? — кажу я.

— Вона й сьогодні прогуляла, — каже матінка. — Вже ж я знаю. Як вона сама розповідає, сьогодні пополудні один хлопчик повіз її кататись, а ти погнався слідом за нею.

— І як би я це зумів? — дивуюсь. — Я ж на цілих півдня, саме пополудні, віддав машину. Прогуляла вона сьогодні чи ні, це вже минуло, — кажу я. — Якщо вас так хвилює її школа, попереживайте ліпше за наступний понеділок.

— Я хотіла б, щоб ви з нею краще ладнали, — каже матінка. — Але ж вона успадкувала всі ті свавільні риси. І навіть Квентінові. Я й подумала тоді: навіщо, зважаючи на все успадковане, давати їй ще й це ім’я? Іноді я думаю, що то Бог покарав нею мене за гріхи Кеддіні й Квентінові.

— Святий Боже! — кажу я. — Нічогенькі думки у вас. То й не дивно, що ви весь час хворієте.

— Ти про що? — перепитує вона. — Щось я не втямила.

— А воно вам треба? — і я її питаю. — Благопристойним жінкам багато чого не втямити, а без знаття їм краще життя.

— Обоє вони пішли своїм трибом, — провадить вона. — Тільки я спробую якось підправити їх, а вони шусть під батькове крило: захисти, мовляв! А він завжди казав, що приструнчувати їх не треба, бо й так вони знають уже, що то таке чистота й чесність, а саме в цьому й полягає вся можлива наука. Сподіваюся, тепер він задоволений.

— Ви ж маєте добру опору — Бена, — кажу я. — Тож не падайте духом.

— Вони ж цілеспрямовано виштовхували мене зі своїх життів, — провадить матінка. — І вічно вони були вкупочці, Кедді й Квентін. Вічно змовлялися потайки супроти мене. Та й супроти тебе, тільки ти був іще замалий і не усвідомлював цього. Завжди вони вважали і тебе, й мене за чужих, як ото дядечка Маврі. Я завжди казала твоєму батькові, що їм дається забагато волі й що вони все удвох та вдвох. Коли Квентін пішов до школи, нам довелося і її навздогін за ним туди послати, на рік раніше, ніж належало, аби тільки вони були разом. Геть ні в чому не хотіла відставати від нього. Їй просто нестерпно було, коли хтось із вас робив щось таке, що їй не до снаги. Марнославство бурхало в ній, марнославство й хибна гордість. А коли біди її почалися, я вже знала: і Квентінові неодмінно закортить утнути щось настільки ж нехороше. Але я навіть уявити не могла, що він виявиться таким егоїстом і… мені й у найгірших снах не снилося, що він…

— Можливо, він якось знав, що буде в неї дівчинка, — кажу я. — І що аж дві такі сваволі йому буде вже годі витерпіти.

— А він таки міг би якось стримувати її, — каже матінка. — Був він, здається, єдиний, хто міг би хоч трохи впливати на неї. Але й тут Бог покарав мене.

— Еге ж, — я кажу. — Як жаль, що то не я втопився, а він. Із ним ви були б куди щасливіші.

— Ти бовкаєш отакі речі, аби дошкулити мені, — каже матінка. — Втім, я це заслужила. Коли вони почали продавати землю, аби за ті гроші послати Квентіна в Гарвард, я казала батькові твоєму, що він і тебе має забезпечити, не меншою мірою. А потім, коли Герберт запропонував улаштувати тебе в свій банк, я сказала, що цим і забезпечено тобі кар’єру, а потім, коли почали рости борги і я змушена була продати наші меблі й рештки пасовиська, я негайно написала їй, адже, казала я, вона повинна усвідомити, що їй з Квентіном дісталися не тільки їхні частки, а й частина Джейсонового паю, та що тепер її обов’язок — відшкодувати Джейсону. Я сказала, що вона зробить це хоча б із поваги до батька. Тоді я ще вірила в таке. Але нині я — бідна стара жінка, змалку привчена вірити, що люди здатні чимсь поступатись заради рідних. Ота моя віра — то ж моя вина. Ти маєш право докоряти мені.

— То вам здається, ніби мені потрібна чиясь допомога — ніби я не здатен зіп’ястися на власні ноги? — кажу їй я. — Ще й від кого допомога — від жінки, що не знає навіть, хто батько її дитини.

— Ох, Джейсоне! — тільки й мовила матінка.

— Вибачте, — кажу я. — Я не хотів завдати вам болю. То я не подумавши.

— Та чи могла я навіть припустити, що таке може статися, — каже, — після всього, що я вистраждала.

— Ні-ні, — кажу я. — То я не подумавши бовкнув.

— Сподіваюся, хоч цю чашу мені не доведеться випити, — каже.

— Авжеж, — кажу я. — Надто вже вона схожа на нього й на неї, аби ще сумніватися.

— Такого я б уже не знесла, — каже матінка.

— То й викиньте це з голови, — я їй. — А що, вона знову розхвилювала вас своїми вечірніми вилазками?

— Ні. Я змусила її усвідомити, що це робиться для її ж добра та що вона й сама колись мені за це подякує. Вона забирає до себе нагору свої підручники, я замикаю її на ключ, і вона сидить, учить уроки. Іноді світло горить у неї аж до одинадцятої.

— А звідки у вас така певність, що вона в цей час уроки вчить? — питаю я.

— Я вже й не знаю, чим іще їй там, на самоті, займатись, — каже. — Книжок вона не читає.

— Авжеж, — кажу я. — Де вам знати. І дякуйте своїй долі, що й не знаєте, — так я кажу. Але не вголос. Тільки знову розплакалася б, і знову через мене.

Я чув, як вона йде нагору сходами. Потім гукнула Квентіну, й та обізвалася з-за дверей: «Чого вам?» — «На добраніч!» — матінка їй. Потім скреготнув ключ у замку, й матінка потупала до себе в спальню.

Я ж докурив сигару й собі побрався нагору. У Квентіни все ще світиться. Світло сочиться крізь порожню замкову шпарину, але не чути жодного звука. Як же тихо вона вчиться. Можливо, у школі привчили до такої тиші під час занять? Потім я побажав матінці доброї ночі, пройшов до себе, дістав скриньку й знову перелічив. Чую, як Великий Американський Валах дає хропака за стіною, мов пильня пиляє. Десь я вичитав, що церковним співакам роблять таку операцію, аби голос у них став мов жіночий. Але, можливо, він і сам не відає, ні що з ним проробили, ні чому містер Берджес якось-то заспокоїв його штахетиною з паркана. Одначе коли б його просто з операційного стола, поки ще наркоз діяв, хутко перевезли до Джексона, то він би навіть і різниці не помітив. Але йому як Компсону така простота й на думку ніколи не спаде. Давай нам тільки щось складніше. І взагалі навіщо було з цим зволікати? Аби дочекатися, поки він вирветься на вулицю й накинеться на школярочку на очах у її рідного батька? Я про це так кажу: надто довго з цим зволікали, а відтяли зашвидко. Я знаю ще принаймні двох, які потребують чогось такого, до того ж одну з них зовсім недалеко шукати. Хоча я не певен, чи й це запоможе. Як я завжди кажу: вдалася шльондрою, то шльондрою й помре. Але ви дайте мені хоч добу, щоб не пхалися до мене з порадами про ймовірний курс акцій ті трикляті нью-йоркські жиди. Не треба мені мільйонних виграшів — ловіть на цей гачок смоктунів-початківців. Дайте мені тільки чесний шанс повернути свої гроші назад. А вже як це у мене вийде, то можете осюди вселити хоч і всі мемфіські борделі та бедлами: парочка хай ляже в моє ліжко, а хтось третій хай сяде за мій стіл — ґречно прошу!

8 квітня 1928 року

Блякло й холодно світав новий день, рухомим валом сірого світла накочувався з північного сходу, але не падав росою, а розсипався неначе щонайдрібнішими пилоподібними ядучими часточками, і вони, коли Ділсі відчинила двері своєї халупини й стала на порозі, уп’ялися з боків їй у шкіру — опади не опади, а якась загадкова речовина, наділена властивістю ніби рідкого, не зовсім загуслого мастила. Стара негритянка мала на голові чорного жорсткого бриля, насадженого на хусткотюрбан, а тіло їй прикривали шовкова пурпурова сукня й накидка бурого оксамиту, оторочена облізлим хутром недовідомого походження. Постояла Ділсі хвильку на порозі, звівши навстріч непривітній погоді своє незліченно-поморщене й запале обличчя та сухорляву, стерту до білини риб’ячого черевця долоню, а тоді відгорнула полу накидки й оглянула перед сукні.

А та сукня, королівсько-примерхлого кольору, порожнисто спадала з її плечей на зів’ялі перса, потім щільно обтягувала живіт і знову обвисала, ледь роздимаючись над нижніми спідницями, які, мірою наростання весняного тепла, скидатимуться верства за верствою. Замолоду була Ділсі дебела жінка, але тепер тільки кістяк їїгромадився, абияк задрапований худою, не підтримуваною жиром шкірою, що тужавіла хіба що на повному, мов початковий період водянки, животі, от ніби її м’язи й тканина були колись хоробрістю й силою духу, що їх точили-точили, поки й пожерли зрештою дні та літа, і тільки сам кістяк лишився бовваніти нездоланним румовищем над черевом, глухим та дрімливим, підносячи над собою опале й кощаве, наразі підставлене негоді обличчя з виразом водночас покірливим і якось по-дитячому здивовано-засмученим.

Земля довкола того порога була геть гола. Її неначе яка патина покривала, начовгана численними поколіннями босих ніг і подібна до відтінку старого срібла чи до стін мексиканських ліплянок. Біля хатини, затіняючи її в літню пору, росли три шовковиці, й молоде їхнє листя, яке згодом стане широким і супокійним, немовби людські долоні, пласко тріпотіло-струменіло під рвучким вітром. Його поривом невідь звідкіля принесло двох сойок, немов дві шмати чи два клапті паперу, й закинуло на шовковичне гілля, де вони й загойдалися, пірнаючи і знову зводячись на вітрі, та кидаючи йому свої хрипкі зойки. Тут іще три сойки приєдналися до тих двох, і вже усі вп’ятьох запірнали, заверещали на розколиханих гілках. Знову одчинилися двері хатини, й ще раз на порозі стала Ділсі, цим разом у чоловічому фетровому капелюсі, у синьо-вибляклій ситцевій сукні, надягнутій на обстріпані спідниці, та в армійській шинелі, й попрямувала через подвір’я до кухні, а сукня струменіла туди-сюди навколо її ніг, нерівно роздуваючись під вітром.

За хвилину вона вийшла з кухні, це вже під парасолею, навкіс націленою у вітер, і перейшла подвір’я до купи нарубаних дров, там поклала була незакриту парасоль на землю, але тут-таки, ледве упіймавши, потримала мить, роззираючись надовкола. Потім її закрила, поклала на землю, набрала оберемок полін, підняла парасоль, нарешті якось її розкрила й донесла дрова до ґанку й, хистко втримуючи їх на зігнутій руці, примудрилася закрити парасоль і поставити в кутку зразу за дверми. Дрова висипала в ящик біля плити. Скинула шинель і капелюха, смик брудний фартух із цвяха, надягла його й заходилася розпалювати вогонь у плиті, стукочучи ґратками й гуркаючи конфорками. Тут до неї долинув із горішнього майданчика задвіркових сходів голос місіс Компсон.

Та стояла, однією рукою кутаючи горло в комір чорного саєтового халата. Другою рукою вона тримала червону гумову грілку й гукала, з того ж таки майданчика: «Ділсі…» — через рівні та безвиразні проміжки часу, в мовчущий сходовий колодязь, який спадав у цілковиту пітьму, а потім уже яснів, немовби відкривався, від сірого віконця. «Ділсі…» — кликала вона тоном безбарвним і розміряно-неквапливим, от ніби й не сподівалася на якусь відповідь. «Ділсі…»

Ділсі ж таки обізвалася й перестала плитою гуркотати, але не встигла старенька й кухню перейти, як місіс Компсон «заділсіла» знову, а поки перейшла їдальню й виткнулася головою в рельєф навпроти сіровіконного сплеску, господиня встигла ще раз «ділсінути».

— Іду! — відгукнулася стара негритянка. — Вже йду! Ось я тутечки! Хай лиш нагріється, так і наповню вам грілку. — І, підібравши спідниці, вона розпочала своє сходження, геть затуливши собою те сіре світельце. — Покладіть її на підлогу, а самі назад, у ліжечко.

— Я ніяк не могла дотямити, в чім річ, — завела своє нарікання місіс Компсон. — Я прокинулась і лежала не менше години, та так і не почула жодного звуку з кухні.

— То покладіть її на підлогу, а самі назад ідіть, у ліжко! — повторила Ділсі. — Тяжко долала вона, така безформна, надсадно сопучи, сходинку за сходинкою. — Ось за хвилину розпалю вогонь, а ще за дві воно й нагріється вам.

— Я ж не менше години вилежувалася, — знову завела своєї місіс Компсон. — То й надумала: певне, ти сподіваєшся, що я сама спущуся вниз та й розпалю вогонь!

Тут Ділсі досягла вершини сходів, узяла грілку.

— Ось зараз буде вам гаряченька, — сказала вона. — Ластер, бачте, заспав, бо півночі просидів на тій виставі. Та я вже й сама розпалю. Ну, то йдіть собі, не будіть усіх інших, а я вже сама попораюсь.

— Якщо вже ти попускаєш Ластерові, щоб виконував свою роботу абияк, то сама й страждай за нього, — сказала місіс Компсон. — Джейсон не похвалить, як дізнається. Сама знаєш.

— Не на Джейсонові грошики він квитка брав, — мовила Ділсі. — За це вже будьте спокійні.

Й розпочала свій спуск наниз. А місіс Компсон повернулася до своєї кімнати. Лягаючи знову в ліжко, вона все ще чула, як Ділсі досі спускається, і ця болісна забарність її просування от-от стала б геть нестерпучою і, чого доброго, ще довела б господиню до шаленої люті, але, на щастя, це незабаром урвалось — принаймні трохи стихло за захряснутими дверми комори.

Знову опинившись у кухні, Ділсі розпалила в плиті вогонь та й почала готувати снідання. Але зненацька вона все кинула й підійшла до вікна, подивилася на свою хатину, а тоді відчинила двері й гукнула, перекрикуючи шум вітру:

— Ластере! — Тоді подослухалась, ховаючи обличчя від вітру. — Агей, Ла-астере! — Знову послухала, але тільки хотіла гукнути ще раз, як із-за рогу й вигулькнув Ластер.

— Що, мем? — невинно запитав він, і то так невинно, що Ділсі аж заклякла на мить і пильно втупилася у хлопця, а в її погляді прозирнуло, крім подиву, й ще щось серйозніше.

— Ти де там колобродиш? — суворо запитала старенька.

— А ніде, — відказав той. — Просто в льох заглянув.

— А чо’ тебе понесло в той льох? Що ти там робив? — допитується вона. — Та не стовбич під дощем, дурило!

— Ну, нічого не робив, — мнеться він. Але хоч на ґанок вийшов.

— І не смій мені більше на поріг ступати без оберемка дров! — наказує Ділсі. — Я ж тут за тебе і дрова ношу, й у плиті розпалюю. Чи не казала я тобі вчора, щоб наносив повен ящик дров, а тоді вже й на виставу йшов?

— Я був наносив, — каже Ластер. — Повен ящик, по вінця.

— Куди ж ті дрова поділися?

— Не знаю, мем. Я їх не чіпав.

— Ну то хоч зараз наноси! — сказала Ділсі. — А тоді йди нагору, займися Беном.

І зачинила двері. Пішов Ластер до купи дров. Ті п’ятеро сойок заверещали, покружляли над будинком і знову шусть у гілля шовковиць. Ластер подивився на них. Тоді взяв камінця та й пошпурив у птахів:

— А-ки-иш! Вертайте назад у пекло — сьо’дні ж вам іще не понеділок!

Він навантажився цілою горою дров, тоді, заточуючись, вийшов якось на ґанок і наосліп тицьнувся, грюкнув дровами у двері, гублячи поліна. Тут Ділсі підійшла, відчинила двері, й Ластер рушив навмання через кухню.

— Тільки тихенько, Ластере! — крикнула стара, але хлопець уже й жбурнув весь величезний оберемок, із гуркотом-громом, приблизно в ящик. — Фу-у! — видихнув він.

— Ти що, весь дім розбудити хочеш? — насипалася на нього Ділсі. Й лясь йому долонею по потилиці. — А зараз катай нагору — одягати Бенджі.

— Так, мем, — сказав Ластер і попрямував до вхідних дверей.

— Куди це ти? — йому Ділсі.

— Та краще я обійду будинок і зайду через парадні, а то ще побуджу і міс Келайн, і всіх.

— Ти мені йди з чорного ходу, як я тобі сказала, — напучує Ділсі. — То йди ж, одягни Бенджі.

— Так, мем, — сказав Ластер, повернувся й пішов через їдальню. Стулка дверей гойднулася раз-другий, перестала. Ділсі заходилася готувати тісто на печиво. Неквапно крутячи ручку мукосійки над хлібною дошкою, вона заспівала, стиха напочатку, щось майже позбавлене мотиву й слів, одноманітне, суворо-печальне, а борошно дрібнесеньким рівним сніжком сіялося на дошку. В кухні потеплішало, чутніш замурмотіли мінори вогню, й Ділсі заспівала голосніше, от ніби голос їй відтав у теплі… — й тут із внутрішніх покоїв знову долинув голос місіс Компсон. Ділсі підвела обличчя, вдивляючись, от ніби її очі здатні були побачити, пронизуючи поглядом стелю й стіни, й справді уздріли стару жінку, яка стала на сходовому майданчику й з розміреністю автомата повторяла її ім’я.

— О Боже! — вигукнула Ділсі. Поклала мукосійку, витерла руки об подолок фартуха, взяла грілку зі стільця та, обкутавши фартухом руку, вже й взялася за ручку чайника, що якраз почав випускати струминки пари. — Уже несу! — відгукнулася вона. — Щойно закипіло.

Одначе цим разом господині потрібне було щось інше, тож Ділсі, тримаючи грілку за горлечко, мов неживу курку, підійшла до сходів і задерла голову догори.

— А Ластер хіба не з ним? — запитала вона.

— Ластер іще й не приходив до нас нагору. Я тут лежу, дослухаюсь, а його все немає. Я знала, що він припізниться, але сподівалася, що він таки встигне вчасно одягнути Бенджаміна, аби той не розбудив Джейсона в той єдиний день тижня, коли наш годувальник може відіспатися.

— Ви хочете, щоб усі ще спали, а самі від самого світання галасуєте на весь коридор, — сказала Ділсі. — А я ж того хлопа послала нагору ще з півгодини тому.

Місіс Компсон, притримуючи свого халата біля горла, дивилася на Ділсі.

— А що ти надумала зробити? — спитала вона.

— Піду одягну Бенджі та зведу наниз до кухні, аби він не побудив Джейсона та Квентіну, — відповіла Ділсі.

— А сніданок готувати ще не починала?

— Буде вам і сніданок, — відповіла Ділсі. — А ви краще знову ляжте. Зараз прийде Ластер і розпалить вам у коминку. Холодний сьогодні ранок.

— Та й я це відчула, — сказала місіс Компсон. — Ноги у мене, як льодяки, і від того я й прокинулась. — Подивилась, як Ділсі повільно й довго береться нагору сходами, а тоді ще сказала: — Ти ж знаєш, як сердиться Джейсон, коли сніданок припізнюється.

— Не можу ж я одразу багато чого робити, — сказала Ділсі. — То йдіть уже, лягайте, а то ще й вас доведеться мені доглядати цього ранку.

— Якщо ти надумала кинути все й піти одягати Бенджаміна, то, мабуть, треба мені самій спуститися до кухні та й скухторити сніданок. Ти ж не гірше мене знаєш, як це знервовує Джейсона, коли сніданок подають невчасно.

— А ви скажіть мені спершу, хто їстиме те ваше калапуцяння? — заперечила Ділсі. — Краще йдіть та й полежте, — знову порадила вона, продовжуючи тяжке своє сходження. А місіс Компсон дивилася та й дивилася, як стара негритянка чалапає нагору, однією рукою спираючись на стіну, а другою притримуючи свої спідниці.

— То ти надумала розбудити його тільки для того, щоб одягнути? — поцікавилася вона нарешті.

Ділсі зупинилася. Одна нога піднята на наступну сходинку, рука спирається об стіну — отак вона й заклякла, незрушно та безформно бовваніючи на тлі сірого проблиску з віконечка.

— То він, виходить, іще й досі не прокинувся? — зрештою запитала вона.

— Принаймні спав, коли я до нього зазирнула, — сказала місіс Компсон. — Але йому давно вже пора прокинутись. Він-бо ніколи не спить довше половини восьмої. Сама ж знаєш.

Ділсі на те нічого не сказала. Вона заклякла в незрушності, тримаючи порожню грілку за горлечко, але місіс Компсон, дарма що вирізняла Ділсі лиш як невиразну пляму без глибини, добре знала цю її позу — ледь понуру, як ото буває у корови під дощем.

— Ну що тобі до того, — сказала місіс Компсон. — Не на тебе ж ліг цей тягар. Це не твоя відповідальність. Ти завжди можеш піти собі куди завгодно. Не тобі випало що день Божий винóсити на плечах своїх оцю ваготу. Що тобі до всіх їх, до пам’яті містера Компсона. Я ж бо знаю, що ти ніколи не мала ніжних почуттів до Джейсона. І ніколи й не намагалася приховати свою нелюбов до нього.

Ділсі все мовчала. Та ось вона повільно обернулась і, тримаючись рукою за стіну, розпочала свій спуск, обома ногами, як те роблять маленькі діти, стаючи на кожну сходинку.

— То ви вже йдіть до себе, а його й не чіпайте, — сказала вона. — Не заходьте до нього поки що. Ось я зараз розшукаю Ластера та й пришлю до нього. А він хай ще поспить.

Ось вона вже й повернулася до кухні. Зазирнула в плиту, тоді через голову скинула свого фартуха, надягла шинель, відчинила вхідні двері й окинула поглядом подвір’я. Лиш вітер жбурнув їй в обличчя колючу мжичку, але нічого рухомого, на ногах, не потрапило до її поля зору. Тоді вона обережно, мов скрадаючись, спустилася з ґанку та обійшла ріг кухні. Й тієї ж самої миті перед нею виник Ластер — швидко, з безневинним виглядом, вискочив із льоху.

Ділсі й замерла.

— Ти що там затіяв? — спитала вона.

— А нічо’, — відказав Ластер. — Містер Джейсон звелів мені перевірити, звідки в погребі вода береться.

— Звелів то звелів, але коли ще? — сказала Ділсі. — Чи не на цей Новий рік, га?

— Просто я подумав: хай погляну, поки вони сплять, — сказав Ластер.

Ділсі підійшла до дверей льоху. Ластер відступив набік, і вона задивилася в сутінь, що тхнула сирою землею, цвіллю та гумою.

— Гм! — проказала Ділсі. Тоді знову глянула на Ластера. Той відповів їй своїм поглядом — лагідним, невинним та відкритим. — Що ти намислив, не відаю, але не смій того робити. Сьогодні від самого рання інші мені спокою не дають, то й ти туди ж? Зараз-таки біжи до Бенджі, займися ним, чуєш?

— Так, мем, — сказав хлопець і швидко почимчикував до ґанку.

— Стривай! — зупинила його Ділсі. — Поки ти напохваті в мене, принеси-но ще оберемок дров.

— Так, мем, — обізвався Ластер. Обминув стареньку й рушив до купи дров. Коли ж за хвилину він знову тицьнувся у двері, знов зневидимілий та мов засліплений за своєю дров’яною оболонкою-аватарою, Ділсі відчинила йому й твердою рукою провела через кухню.

— Посмій тільки знову гуркнути! — застерегла вона. — Тільки посмій!

— А як же ще мені їх? — надсадно прокректів Ластер. — Я не можу їх легенько покласти.

— Ну то постій хвильку спокійно, потримай, — сказала йому Ділсі й почала розвантажувати його, по поліняці за кожен раз. — І що воно вселилося в тебе цього ранку? Досі ти більше, ніж по шість полінець за раз, ніколи не приносив. Ану кажи, що знову намислив? Проситимеш, щоб дозволила щось? Хіба ті лицедії ще не поїхали геть?

— Так, мем, поїхали.

Ось вона вже й останнє поліно поклала в ящик.

— А зараз гайда нагору та побудь із Бенджі, як я вже казала тобі, — мовила Ділсі. — Аби я докухторила спокійно — аби не горлали на мене звідтам, згори. Ти добре втямив, що я сказала?

— Так, мем, — сказав Ластер і зник за гойдливою стулкою дверей. Ділсі підкинула ще дровець у плиту й знову заходилася коло тіста. А потім і знову заспівала.

У приміщенні потепліло, й незабаром шкіра у Ділсі набула соковито-лискучого відтінку, а то ж була мов попелом припорошена чи холодом приморожена, як і в Ластера також. Вона сновигала по кухні, призбируючи знадоби до страв та відміряючи, скільки чого й куди треба. На стіні над буфетом цокав кабінетний годинник, який можна було розгледіти хіба ввечері, при світлі лампочки, але який і ввечері лишався багатозначно загадковий завдяки своїй однострілочності, а тоді він узяв і, заскреготавши, немовби прокашлюючись, вибив п’ять разів.

— Восьма година, — промовила Ділсі. На мить полишивши своє куховарство, вона підвела голову, дослухаючись. Але з будинку не долинало ні звуку, ото тільки в кухні годинник цокав та вогонь весело полускував. Вона відкрила духівку, глянула, наскільки пропеклося печиво на панівці, а тоді так і завмерла, зігнувшись: хтось спускався сходами. Ось хтось перейшов їдальню, а потім відчинилася гойдлива стулка, й до кухні увійшов Ластер, а слідком за ним — дебелий чоловік, чиє велике тіло немовби усе складалося з часточок, які чомусь чи не могли, чи й не хотіли злагоджено співпрацювати одна з одною, а чи бодай з кістяком, на якому сиділи. Шкіра його була землисто-мертвотна, безволоса; весь одутлуватий, він клишав ногами, подібно до вченого ведмедя. Біляве, тонесеньке волосся гладенькою гривкою було зачесане на лоб, немов на старовинних дитячих світлинах-даґеротипах. Очі — чисті, ніжно-волошкові, а товста спідня губа одвисла, випускаючи ледь помітну струминку слини.

— Він що, змерз? — запитала Ділсі.

— Чи він — того не знаю, а я ще й як! — признався Ластер. — На Великдень завжди холодно. Просто мов закон такий. А міс Келайн сказала, якщо тобі ніколи зробити їй гарячу грілку, то вона й так обійдеться.

— Ох, Боженьку мій! — вигукнула Ділсі. Підсунула стільця в куток між дров’яним ящиком і плитою. Чоловік слухняно пішов і сів там. — Піди-но пошукай її в їдальні, я десь там її поклала, — сказала Ластерові Ділсі. Хлопець пішов і приніс грілку. Ділсі налила гарячої води, подала йому грілку. — Мерщій віднеси! — наказала. — Та подивись, чи не прокинувся там Джейсон. Скажи їм, що сніданок готовий.

Ластер вийшов. Бен так і лишився сидіти біля плити. Сидів він, увесь якось розплившись і геть нерухомо, тільки головою знай кивав угору-вниз, задивившись на Ділсіну метушню своїм мило-неуважливим поглядом. Та ось повернувся Ластер.

— Він уже встав, — доповів старенькій. — Міс Келайн звеліла подавати на стіл. — Ластер підійшов до плити, простяг над нею руки долонями донизу. — Тільки ж він не просто встав, а якраз на ліву ногу.

— А що там таке з Джейсоном? — запитала Ділсі. — Та відійди від плити! Не даєш мені нічого зробити.

— Я змерз! — поскаржився Ластер.

— А чо’ ти стільки простирчав у тому погребі? — дорікнула Ділсі. — То що там Джейсон, бучу здійняв?

— Та накричав на мене з Бенджі — мовляв, ми розбили вікно в його кімнаті.

— У нього вікно розбито? — уточнила Ділсі.

— Ото ж і каже: вікно розбито, — сказав Ластер. — І винуватить мене: ти, мовляв, розбив!

— І як би ти це зумів, коли в нього двері замкнені день і ніч?

— А нібито я камінці жбурляв йому у вікно, — сказав Ластер.

— То це ти насправді розбив?

— Ні, мем, — віднікувався Ластер.

— Тільки не бреши мені, хлопче! — застерегла Ділсі.

— Та не розбивав я вікна! — сказав Ластер. — Он у Бенджі спитайте, чи то я. Потрібні мені ті його вікна!

— А хто ж тоді розбив? — запитала Ділсі. — Чи не навмисне зчиняє він галас, щоб Квентіну розбудити? — сказала вона, виймаючи панівку з печивом із духівки.

— Не інакше, — погодився з нею Ластер. — Чудні якісь вони люди. Як добре, що я не один з Компсонів.

— Що ти не один з яких? — перепитала Ділсі. — А от я скажу тобі, хлопче-чорнюче, що і в тобі сидить компсонівський біс, не ліпший, ніж у хоч би й кого з них. Скажи мені правду: це ти розбив вікно?

— Ну навіщо мені його розбивати?

— А навіщо ти всі інші свої каверзи коїш? — присікалася Ділсі. — Попильнуй, щоб він знову рук не попік, а я накрию на стіл.

Пішла старенька до їдальні, забряжчала там посудом, а тоді й повернулася, поставила тарілку на кухонний стіл, насипала супу. Бен стежив за її рухами, пускаючи слину й тихо, жадібно повискуючи.

— Ну ось, дорогенький, — звернулася вона до Бена. — Оце тобі твій сніданок. Принеси, Ластере, його стільця! — Ластер приніс стільця, і Бен сів, пускаючи слину й попхикуючи. Ділсі пов’язала Бенові скатерку навколо шиї та втерла йому рота її крайчиком. — І хоч раз постарайся не заляпати йому одежі! — застерегла вона, вручаючи Ластерові ложку.

Бен перестав пхинькати. Задивився, як ложка підіймається до його рота. Здавалося, навіть нетерплячка зв’язана м’язами в ньому, й навіть сам голод безслівно-неусвідомлений, от ніби він зовсім не тямить, що таке голод. Ластер годував його з недбалою спритністю. Думки Ластерові витали деінде, й лиш час від часу його увага ненадовго поверталася до справи, яку він робив, і тоді він виконував оманний рух ложкою, і Бенові губи й зуби хапали порожнє повітря. Ліва Ластерова рука лежала на спинці стільця, жваво торкаючи пальцями ту неживу поверхню, мов граючи на якомусь інструменті, от ніби цей хлопець видобував із мертвої порожнечі якусь нечутну мелодію. Раз він навіть забув про свої розигри з ложкою і розіграв по тому вмертвленому дереву якесь безгучне, але вельми складне арпеджіо, але тут запхинькав Бен, і юний нянь продовжив годувати інваліда.

А в їдальні Ділсі шастала туди-сюди, накриваючи на стіл. Небавом вона й задзвонила — маленьким чистоголосим дзвіночком. За хвильку Ластер, сидячи в кухні, зачув кроки по сходах: то спускалися місіс Компсон і Джейсон; а ще Ластер зачув, біло-біло поводячи очима, Джейсонів голос.

— Авжеж, я розумію, то не вони розбили, — казав Джейсон. — Та розумію, тямлю. Либонь, шиба розкололась від переміни погоди.

— Сама не втямлю: і як воно могло розбитись? — казала місіс Компсон. — Ти ж, як їдеш уранці в місто, замикаєш кімнату, і так вона, замикана, й цілий день стоїть. І ніхто з нас туди не заходить, хіба що по неділях, аби прибрати. Я не хочу, щоб ти запідозрив, ніби я здатна зайти до твоєї кімнати без запрошення а чи дозволити це ще комусь.

— Я ж не кажу, ніби це ви розбили мені вікно, — сказав Джейсон.

— Я навіть не хочу заходити до твоєї кімнати, — провадила місіс Компсон. — Я шаную право всіх на власну приватність. Навіть якби я мала ключа від твоєї кімнати, і тоді б я не переступила твого порога без твого дозволу.

— Та звісно, — мовив Джейсон. — Я знаю, що ваші ключі не підходять. На те ж я й замок міняв. Я одне хочу знати: як розбилося те вікно.

— Ластер каже, він не розбивав, — сказала Ділсі.

— Я знав це, навіть не питаючи його, — запевнив Джейсон. — А де Квентіна? — поцікавився він.

— Та де ж іще вона може бути у неділеньку вранці? — здивувалася Ділсі. — І що воно лихе вселилося у вас цими останніми днями?

— Ну то зараз ми змінимо цю її заведенцію, — сказав Джейсон. — Ти скоч нагору й скажи їй, що сніданок на столі.

— Ну дайте їй спокій, Джейсоне, — заблагала Ділсі. — Вона ж бо цілий тиждень до сніданку встає, а вже в неділю міс Келайн дозволяє їй відіспатися. Та ви й самі це знаєте.

— І повна кухня чорнюків її дожидатиме, аби одну її обслужити, — сказав Джейсон. — Не можу я дозволити собі такої розкоші. Піди й поклич її — хай спускається снідати.

— Та нікому не треба особливо її обслуговувати, — сказала Ділсі. — Я її снідання ставлю в духівку, й вона сама…

— Ти чула, що я тобі сказав?

— Та чула, — пробурчала Ділсі. — Коли ви вдома, тільки вас одного й чути. Як не Квентіну лаєте, то маму вашу, а як не маму, то Ластера з Бенджі. І нащо ви йому отак попускаєте, міс Келайн?

— Ти краще так чини, як тобі велено, — сказала місіс Компсон. — Тепер він у нас глава родини. І має право вимагати від нас, щоб шанували його побажання. Я стараюсь виконувати його волю, а якщо вже я, то ти й поготів можеш.

— Але ж він нерозумно чинить! Щоб то тільки через його поганий настрій та піднімати Квентіну з ліжка? Аби тільки йому догодити! — заявила Ділсі. — Чи, може, на вашу думку, то вона й вікно розбила?

— Якби додумалась, то й розбила б, — сказав Джейсон. — Ото йди і зроби, що я сказав тобі.

— А я б і не гудила її, хай би вона й розбила, — пробурчала Ділсі, вже шкандибаючи до сходів. — Яке щастя, коли ви всі вдома: тільки й знаєте, що прискіпуватися до неї!

— Помовч, Ділсі, — сказала місіс Компсон. — Не тобі й не мені вчити Джейсона, що та як чинити. Іноді й мені здається, що він хибить, але я намагаюся виконувати його побажання, заради всіх вас. Якщо вже я знайшла сили спуститися до столу, то й юна Квентіна зможе.

Ділсі вийшла. Вони чули, як важко старенька чалапає зі сходинки на сходинку.

— Висококласний у вас набір слуг, — сказав Джейсон, накладаючи в тарілки страву, спочатку матері, потім собі. — А чи мали ви коли такого з-поміж них, кого варто було вбити? Гадаю, ви таки вбили когось із них, але це було не за моєї пам’яті.

— Я мушу потурати їм, — сказала місіс Компсон. — Я ж бо геть у всьому залежу від них. Ох, була б я дужа. Коли б то! Як я хотіла б самотужки виконувати всю домашню роботу. Хоч би цей тягар зняла б із твоїх пліч.

— І в якому чудовому сажі зажили б ми тоді! — сказав Джейсон. — Хутчій, Ділсі! — прокричав він.

— Я знаю, — сказала місіс Компсон, — ти сердишся на мене за те, що я дозволила їм усім піти сьогодні до церкви.

— Піти куди? — перепитав Джейсон. — Хіба той клятий балаган іще й досі в місті?

— До церкви! — повторила місіс Компсон. — У чорнюків сьогодні спеціальна великодня служба. Я пообіцяла Ділсі ще два тижні тому, що відпущу їх сьогодні.

— А це означає, що обід ми їстимемо сьогодні холодний, — виснував Джейсон. — Чи й зовсім без обіду лишимося.

— Знаю, це моя провина, — сказала місіс Компсон. — Знаю, ти засуджуєш мене.

— А за що ж? — спитав Джейсон. — Невже це ви воскресили Христа?

Вони чули, як Ділсі зійшла на горішню сходинку, потім розчули її забарну ходу в себе над головою.

— Квентіно! — гукнула старенька. Тут-таки Джейсон поклав ніж і виделку на стіл, і вони обоє, син і мати, заклякли одне навпроти одного в однакових вичікувальних позах: він — холодний і гостропроникливозорий, із карими очима-крем’яшками в чорній облямівці, з коротко підстриженим чубом, що хвалився прямим проділом та двома жорсткими каштановими кучериками, бараноріжно на чоло спущеними, немов у того бармена з карикатури; і вона — холодна й сварлива, з геть чисто білими косами й набряклими мішками під очима, що мали скривджено-спантеличений вираз, а були такі темні, мов суцільні зіниці, а чи то зовсім беззіничні.

— Квентіно! — гукала Ділсі. — Вставай, голубонько. Тебе снідати ждуть.

— Ніяк не доберу, як воно розбилось, — сказала місіс Компсон. — А ти певен, що це сталося вчора, не раніше? Воно вже й давно могло розбитись, а дні стояли теплі, ти міг і не завважити. Тим паче вгорі, за шторою…

— Востаннє повторю вам: це сталося вчора, — відказав Джейсон. — Чи ви гадаєте, я не знаю своєї кімнати? Гадаєте, я міг тиждень у ній прожити й не укмітити, що в вікні дірка — руку можна просунути… — Тут голос його урвався, завмер, і Джейсон тільки витріщався на свою матір очима, з яких на мить мовби випарувався всякий вираз. От ніби очі його віддих затамували, а мати й собі дивилася на сина, і обличчя було в неї одутле та сварливе, нескінченно яснозоре — й однак тупе. Отак вони й сиділи, коли Ділсі знову загукала:

— Квентіночко! Не грайся, сонечку, в піжмурки зі мною. Іди поснідай, люба. Вони ж там зачекалися тебе.

— Це просто незбагненно, — мовила місіс Компсон. — Так ніби які зламники намагалися проникнути в будинок… — Тут Джейсон як підскочить, як зірветься на рівні ноги. Грюкнув, упавши назад, стілець. — Чого ти… — лише промовила місіс Компсон, витріщившись на сина, але він вихором промчав повз неї до сходів і кількома стрибками виметнувся на майданчик. А навстріч йому Ділсі. Джейсонове обличчя ховали тіні, й Ділсі сказала:

— Вона там дметься. Мама ваша ще й не відімкнула… — Але Джейсон шугнув повз неї і — коридором, до одних дверей. Він не став кликати Квентіну. Схопився за ручку, посіпав, тоді постояв, усе ще тримаючись за ручку й ледь нахиливши голову, немов дослухався до чогось — не до того, що могло діятись у кімнаті за дверми, а до чогось дуже віддаленого, що вже дійшло до його слуху. Вигляд він мав людини, що нахиляється й дослухається тільки для того, щоб переконати себе на протилежне тому, що вона вже розчула. Позад нього місіс Компсон підіймалася сходами, гукаючи його на ім’я. Коли ж вона уздріла Ділсі, то перестала кликати його, а почала гукати Ділсі.

— Кажу ж вам: вона ще й не відімкнула дверей, — сказала йому Ділсі.

Коли ж вона це сказала, він обернувся на голос і прискочив до неї, але не з криком, а тихим, діловитим запитанням:

— А ключ у неї? Себто чи він при ній, а чи доведеться їй ще…

— Ділсі! — гукала місіс Компсон зі сходів.

— Від чого ключ? — перепитала Ділсі. — Чом ви не дозволите…

— Від цієї кімнати ключ! — сказав Джейсон. — Вона, матінка, весь час його з собою носить? — Тут він уздрів місіс Компсон і побіг їй назустріч. — Ключа дайте! — сказав їй, а тоді кинувся облапувати кишені її заношеного чорного халата. Мати вчинила синові опір.

— Джейсоне! — крикнула вона. — Джейсоне! Що це ви з Ділсі, знову стараєтесь, щоб я злягла? — промовляла вона, силкуючись відштовхнути нечемні його руки. — Та невже навіть у неділю ви не дасте мені спокою?

— Ключ! — повторяв Джейсон, продовжуючи те своє обмацування. — Дайте його сюди! — Тоді озирнувся на двері, от ніби сподівався, що двері розчахнуться самі, ще до того, як він повернеться до них із ключем, котрого ще й досі не знайшов.

— Ой, Ділсі! — кликала на поміч місіс Компсон, обіруч затуляючи кишені.

— Та дай же мені ключа, ти, дурепо стара! — зненацька загорлав Джейсон. І тут-таки висмикнув з її кишені величезну в’язку іржавих, мов у середньовічного тюремника, ключів на залізному кільці й прожогом кинувся назад до дверей, а обидві жінки подибали слідом за ним.

— Агей, Джейсоне! — загукала місіс Компсон. — Та він же нізащо не знайде потрібного, — сказала вже старій негритянці. — Ти ж знаєш, Ділсі, я нікому не дозволяла брати мої ключі… — заголосила вона.

— Тихо! — сказала їй Ділсі. — Він їй нічого не заподіє. Я не попущу йому.

— Але щоб то недільного ранку, в моїй оселі, — примовляла місіс Компсон. — А я ж так старалася виховати їх щирими християнами!.. Джейсоне, дай я знайду потрібного! — І взяла його за руку. А тоді вже й силоміць спробувала забрати ключі, але він поштовхом ліктя відкинув її, на мить озирнувся на неї холодним, стражденним поглядом та й знову заходився коло дверей і неслухняних ключів.

— Тихо! — повторила Ділсі. — Ох, Джейсоне…

— Скоїлося щось жахливе! — заквилила місіс Компсон. — Я знаю, знаю… Дай-но їх мені, Джейсоне! Він навіть не дозволяє мені знайти ключа від кімнати у моєму домі!

— Ну-ну, — заспокоювала її Ділсі. — Та що там могло статись? Я ж тут, з вами. Я не дозволю йому скривдити її. Квентіно! — голосно покликала вона. — Не бійся, голубонько, я ж ось тутечки.

Тут двері нарешті відімкнулись, відчинилися досередини. Джейсон на мить став на порозі, собою затуливши кімнату, а тоді ступив набік.

— Зайдіть, — сказав він якимсь глухо-невиразним голосом. Жінки увійшли. Кімната була не дівоча, а взагалі якась нічия. І слабесенький дух дешевої косметики, кілька жіночих дрібничок та й інші сліди незугарних і приречених на невдачу спроб зробити кімнату затишною, ожіночнити її тільки підкреслювали безликість її, надаючи їй мертвотно-стереотипної тимчасовості номера в будинку побачень. Постіль не чіпана. На підлозі лежала брудна сорочка дешевого шовку, надто яскраво-рожевого, з незасунутої шухляди комода звисала панчоха. Вікно — розчахнуте навстіж. Там росла груша, майже впритул до будинку. Вона якраз цвіла, гілля шурхотіло, чіпаючи стіну, й разом із краплинками мжички у вікно лився печальний грушевий аромат.

— От бачите, — сказала Ділсі. — Казала ж я, що нічого з нею не сталося.

— Не сталося? — перепитала місіс Компсон. Ділсі увійшла слідом за господинею, торкнулася її руки.

— Ідіть ляжте зараз, — сказала вона. — А я розшукаю вам її за десять хвилин.

Місіс Компсон відкинула Ділсіну руку.

— Шукай записку! — сказала вона. — Квентін теж, перш ніж те вкоїти, лишив був записку.

— Добре, — погодилася Ділсі. — Я пошукаю записку. А ви йдіть до себе.

— Таж я знала, що таке станеться, від тої хвилини знала, коли її нарекли Квентіною! — мовила місіс Компсон. Підійшла до комода, почала перебирати розкидані там речі — слоїки від парфумів, коробочки пудри, пожованого олівця, розламані ножиці на церованому шарфі, що весь був у пудрі й плямах від помади. — Шукай записку! — повторила вона.

— Добре, добре, — запевнила Ділсі. — Ви йдіть собі. А ми з Джейсоном розшукаємо. Ідіть до своєї кімнати.

— Джейсоне! — гукнула місіс Компсон. — А де ж це він? — Вийшла з кімнати, Ділсі слідом за нею. Коридором пройшли до інших дверей. Ці замикані. — Джейсоне! — покликала місіс Компсон у ті двері. Ніхто не обізвався. Місіс Компсон покрутила ручку, знову покликала. Але відповіді знову не було. Бо в цей час Джейсон якраз викидав із глибокої стінної шафи через плече одежу, туфлі, валізу… Ось він вискочив із шафи, тримаючи в руках дбайливо випиляний шмат дерев’яної обшивки, поклав його на підлогу, знову пірнув у шафу і з’явився вже з металевою скринькою. Поставив її на ліжко, постояв, дивлячись на зламаний замок, навіщось добув із кишені ключі, відділив одного з в’язки, постояв із тим вибраним ключем у руці, видивляючись на той-таки зламаний замок. Тоді сховав ключі до кишені, обережно висипав уміст скриньки на ліжко. Все так само обережно розібрав папери, підіймаючи окремо кожен папірчик і струшуючи його. Тоді перевернув скриньку, струснув і її, потім звільна повкладав до неї папери, ще постояв зі скринькою в руках, схиливши голову й все дивлячись на зламаний замок. За вікном пролетіла-провихріла вересклива зграйка сойок, і вітер геть заніс-завіяв їхні скрики, а ще проїхало авто й також десь завмерло. За дверима його знову погукала мати, але він хоч би зворухнувся. Він чув, як Ділсі повела її геть коридором та десь там зачинилися двері. Тоді він заніс скриньку назад у схованку, пошвиргав назад, до шафи, викидані речі й пішов наниз, до телефону. Поки він стояв, притуливши слухавку до вуха, й чекав зв’язку, Ділсі зійшла згори. Стара негритянка подивилася на нього і пройшла, не зупиняючись.

Та ось його з’єднали.

— Говорить Джейсон Компсон, — промовив він, але таким здушеним і невиразним голосом, що мусив повторити. — Джейсон Компсон! — назвався знову, опанувавши свій голос. — Готуйте поліційну машину, з вашим помічником, якщо ви самі не зможете, за десять хвилин… я там буду… Що?.. Пограбування. В моєму будинку. Я знаю хто… Пограбування, кажу вам. Готуйте маши… Що? А за що ж вам платять? Невже не за підтримання правопорядку?.. Так, за п’ять хвилин буду. Приготуйте машину, щоб негайно наздогнати злочинців. Якщо так не зробите, я подам губернаторові скаргу.

З виляском почепив слухавку, пройшов через їдальню, повз тарілки з майже неторканими і вже й захололими стравами, увійшов до кухні. Ділсі якраз наливала гарячої води в грілку. Бен сидів супокійний та безжурно-порожній. Поруч нього сидів Ластер, сірко сірком, із жваво настороченими вухами й щось жував. Джейсон попрямував до дверей.

— То ви й не поснідаєте? — запитала його Ділсі. Він не звернув на неї уваги. — Сядьте та доснідайте, Джейсоне!

Але він не зупинився. Грюкнули, зачиняючись за ним, двері. Ластер підхопився, кинувся до вікна, визирнув.

— У-ух! — вигукнув він. — Що в них там діється? Він бив міс Квентіну, га?

— Ти закрий роток та й мовчок, — наказала йому Ділсі. — Хай ти розтроюдиш мені Бенджі, то я тебе самого натовчу! Посидь з ним тихо-мирно, а я зараз хутенько й повернусь.

Накрутила накривку на грілку й вийшла. Бен і Ластер чули, як вона чапає нагору сходами, а тоді почули, як Джейсон майнув у машині повз будинок. І в кухні запанувала тиша, тільки чайник закипально мурмотів та годинник цокав.

— Ану поб’ємось об заклад? — заговорив Ластер. — Я закладаюсь, що він побив її! Закладаюсь: потовк їй голову, а це гайнув по лікаря. Б’юсь об заклад — на що хоч!

А годинник цок та цок, урочисто й значущо, от ніби то так сухо лунав безкровний пульс самого занехаяно-вмирущого дому. Та ось він задзизкотів, прочистив собі горлечко й пробив шість разів. Бен підвів погляд на годинника, тоді глянув на круглий, мов гарматне ядро, силует Ластерової голови у вікні й знову закивав головою, пускаючи слину. Запхинькав.

— Тихо ти, дурнику! — кинув йому Ластер, не обертаючись. — Бач, такі тут справуночки, що, видно, ні до якої церкви сьогодні ми не підемо.

Але Бен, розплившись на стільці та звісивши свої мляві ручиська між колін, тільки тихо постогнував. Зненацька він заплакав, забутів, поки що стримано, але геть безглуздо.

— Тихо ти! — сказав йому Ластер. Тоді обернувся, замахнувся на каліку. — Хочеш, щоб одлупив тебе? — Але Бен тільки дивився на нього, й кожен його видих виливався протяглим бутінням. Ластер підійшов, струсонув його. — Замовкни! Негайно ж! — крикнув він. А тоді: — Ось, на тобі… Звів Бена на ноги, підтягнув стільця до челюстей плити, відчинив дверцята, а тоді заштовхав інваліда назад, на стільця. Ця сцена нагадувала маневри буксира, коли той тусає туди-сюди незграбу-танкера в доку. Опинившись обличчям до розпашілих дверцят, Бен принишк. Знову стало чути цокотню годинника, а потім обидва зачули й Ділсіні забарні кроки по сходах. Стара увійшла, і Бен знову запхикав. Потім гучніш — уже й бутить.

— А що ти тут йому робив? — присікалася Ділсі. — І так сьогодні тяжкий день випав, а тут іще й ти збиткуєшся над нещасним.

— Та нічого ж я йому й не робив, — виправдався Ластер. — То містер Джейсон налякав його — він і розмукався. А що, містер прибив Квентіну, тільки не на смерть?

— Тихо, Бенджі! — сказала Ділсі. Той і принишк. Старенька підійшла до вікна, виглянула на подвір’я. — Невже передощило? — запитала.

— Так, мем, — сказав Ластер. — Давно вже.

— То йдіть на свіже повітря, погуляйте, — розпорядилася вона. — А я допіру ледве заспокоїла міс Келайн.

— А ми підемо до церкви? — запитав Ластер.

— Я сама скажу, підем чи ні, трохи згодом. Веди його чимдалі від будинку, а я вас гукну.

— А на пасовисько можна? — спитав Ластер.

— Можна. Тільки не води його попід будинком. Я вже й так зморилася.

— Гаразд, мем, — сказав Ластер. — Меммі, а куди подався містер Джейсон?

— А тобі воно треба? — запитанням відповіла Ділсі й почала прибирати зі стола. — Тихо, Бенджі. Зараз Ластер поведе тебе надвір, погуляєте.

— Але що ж він зробив міс Квентіні, меммі? — допитувався Ластер.

— Нічого не зробив. Ну, забирайтеся звідсіль!

— А я б’юсь об заклад, що її і в будинку немає! — випалив Ластер.

Ділсі подивилася на хлопця.

— А звідки ти знаєш, що її тут немає?

— Ми з Бенджі бачили, як вона вчора вечірком із вікна спускалася. Правда, Бенджі?

— Ви бачили? — перепитала Ділсі, не зводячи погляду з Ластера.

— Та вона ж щовечора так робить, — сказав Ластер. — Просто по отій груші й злазить.

— Не бреши ти мені, хлопче-чорнюче! — сказала Ділсі.

— Не брешу я. Он Бенджі спитайте.

— То чом же ти нічого не казав про це раніш?

— А не моє ж воно діло, — відповів Ластер. — Не такий я дурний, аби пхати носа в справи білих. Ну, то ходім, Бенджі! Надвір!

Вони вийшли. Ділсі постояла біля стола, потім прибрала посуд в їдальні, сама поснідала й підмела в кухні. Тоді скинула фартуха, почепила на цвях і подибала до сходів, там поприслухалася хвильку: ні, згори ані звуку. Надягла шинель, капелюшка й подалася до своєї хатини.

Дощу вже не було. Віяло тепер із південного сходу, небо згори світило блакитними латками. За деревами, дахами, шпилями міста сонце білястим клаптем накрило вершину пагорба, потім його там спила тінь від хмари. Ось вітер доніс один бем дзвона, а тоді, мов за сигналом, його підхопили, йому завторували й інші дзвони.

Двері халупини відчинилися, випустивши надвір Ділсі, яка знову надягла брунасту накидку, пурпурову сукню та чорного бриля, але цим разом вона була без хустки, зате в бруднувато-білих пальчатках. Вона вийшла на подвір’я, гукнула: «Ластере!» Хвильку вичекавши, попрямувала до будинку, обійшла ріг, тримаючись ближче до стіни, й зазирнула у відчинені двері льоху. Бен сидів на сходинці, а перед ним, навпочіпки на сирій підлозі — Ластер. Лівою рукою чорношкірий хлопець упер стійма в підлогу пилку, ледь вигнувши-напружинивши її, а в правиці тримав зачовганого макогона, який ось уже тридцять років слугував Ділсі в її справі готування печива. Він ударив — збоку по пилці. Її полотно ліниво тенькнуло й змовкло з мертвотною моментальністю, заклякнувши тонкою рівною дугою під Ластеровою рукою. Вигнулась — і край. Німотна, незбагненна…

— Таж і він точно отак робив, — мовив хлопець. — Певне, кращого товкача треба взяти.

— То ось чим ти тут тішишся, — обізвалася до нього Ділсі. — Ану віддай мені макогона.

— Та нічого йому не зробилося, — запевнив Ластер.

— Давай-давай сюди, — вимагала невблаганна Ділсі. — Але спершу постав пилку на місце.

Поставив хлопець пилку, віддав бабусі макогона. І тут знову заголосив Бен — безнадійно та протягло завив. Але хіба то було щось? Та ніщо. Просто шум. А можливо, саме в цьому шумі, якоюсь грою планетних поєднань, на одну лиш мить здобулися на голос і весь час, і непройдешня печаль та несправедливість…

— Чуєте, як розревівся? — сказав Ластер. — Ото відколи ви послали нас надвір, він весь час отаке витворяє. Вже й не знаю, що вселилося в нього цього ранку.

— А приведи-но його сюди, — звеліла Ділсі.

— Ходімо, Бенджі, — звернувся до нещасного Ластер. Зійшов до нього по східцях, узяв за руку. І Бен покірно пішов, усе так само голосячи, мов передражнюючи пароплавні хрипкі гудки, і плач той його начебто починався ще й раніше, ніж проб’ється сам звук, сам шум, а згасав ніби швидше шуму.

— Ану скоч по його шапку! — послала Ластера Ділсі. — Тільки тихесенько! Не потривож міс Келайн. Ну давай, біжка. Ми й так загаялись.

— Вона все одно зачує Бенджі, якщо ви не вговкаєте його, — сказав Ластер. — Як вийдемо з двора, так він і вгамується, — запевнила його Ділсі. — Чуттям чує. Отого й плаче.

— Чує — а що, меммі? — допитувався Ластер.

— Ти біжи по шапку, — відмахнулася Ділсі.

Пішов Ластер. Ділсі з Беном лишилися стояти на порозі льоху, Бен сходинкою нижче. Вітер гнав небом розскубане на клапті хмаровиння, а воно тягло за собою свої прудкі тіні — по вбогому городу, через побитий паркан, через подвір’я. Ділсі повільно й неперервно гладила Бена по голові, підрівнюючи гривку, що спадала йому на чоло. Тепер він лише хлипав, тихо та несквапно.

— Тихо-тихо, — примовляла Ділсі, — тишком-нишком. Іще хвилинка — й ми заберемося звідси. — Тихо, ой тихо…

Бен тільки похлипував, заспокоєно й несквапно.

Ось повернувся Ластер: на голові в нього красувався новий жорсткий брилик із пістрявою стрічкою, а в руці він ніс сукняну шапку. Той брилик начебто якось виокремлював Ластерів череп, немов юпітером висвітлював усі його неповторні кути й площини. І така своєрідна була форма того черепа, що хто тільки раз, не придивляючись, на нього гляне, тому видасться, начебто брилик сидить не на Ластерові, а на комусь, хто ззаду притулився до хлопця. Ділсі критично придивилася до того брилика.

— А чом не надягнув старого? — спитала вона.

— Не знайду — та й годі, — розвів руками Ластер.

— Так я тобі й повірила. Я певна: ти його ще з вечора навмисне десь так запхнув, аби не знайти вранці. Хочеш перевести нового брилика.

— Ой, меммі! — сказав Ластер. — Та дощу ж не буде.

— Звідки тобі знати? Ото ліпше надягни старого, а цього заховай.

— Ой, меммі!

— Ну, тоді парасольку візьми.

— Ой, меммі!

— Даю тобі на вибір, — сказала Ділсі. — Або старого надягни, або парасольку прихопи. Так чи так, але зроби. Мені байдуже як.

Подався Ластер до хатини. А Бен тихенько пхинькає.

— Ходім! — сказала йому Ділсі. — А вони нас наздоженуть. Підем співи послухаємо. — Вони обійшли будинок, звернули на алею до воріт. — Тссс, тссс! — раз у раз примовляла Ділсі. Ось і до воріт дійшли. Ділсі відчинила хвіртку. Позад них на алею вийшов Ластер, із парасолькою в руці. Поруч нього ступала жінка. — Ось і вони підходять, — мовила Ділсі, виходячи з Беном на вулицю. — Ну ж бо, цить! — сказала вона. І Бен принишк. Тут Ластер і Фроні, мати Ластерова, наздогнали їх. Фроні була худорлява жінка з пласким, але приємним обличчям, убрана в ясно-блакитну шовкову сукню, а голову їй прикрашав заквітчаний капелюшок.

— Ти півтора місяця трудилася, щоб заробити на сукню, що на тобі, — звернулася Ділсі до Фроні. — А що, як дощ піде? Що ти тоді робитимеш?

— Мокнутиму, а що ж іще? — відповіла Фроні. — Зупинити дощ я не можу.

— А меммі завжди говорить про те, що дощ піде, — сказав Ластер.

— Таж якщо я не подбаю про всіх вас, то хто подбає? — здивувалася Ділсі. — Але ходімо швидше, бо й так спізнюємось.

— Сьогодні проповідь виголосить преподобний Шеґоґ, — повідомила Фроні.

— Так? А хто ж він такий? — запитала Ділсі.

— Він із Сент-Луїса, — сказала Фроні. — Кажуть, вели-и-кий проповідник.

— Гм, — мовила Ділсі. — Тут нам такий проповідник потрібен, що вселив би страх Божий у цю нашу непутящу молодь.

— А преподобний Шеґоґ нажене їм страху, — запевнила Фроні. — Так кажуть.

Ішли вони вулицею. На всю її тиху довжину ошатними гуртами рухалися, прямуючи до церкви, білі — під вітряними дзвонами, у мінливих то проблисках, то потьмареннях несміливого сонця. Вітер налітав хвилями з південного сходу, сирий та холодний після нещодавніх теплих днів.

— Краще б ви, меммі, не водили його до церкви щонеділі, — сказала Фроні. — Люди говорять.

— Які такі люди? — запитала Ділсі.

— Та доводиться вислуховувати, — сказала Фроні.

— А я знаю, що то за люди такі, — сказала Ділсі. — Наволоч біла, ось хто. Мовляв, білій церкві він не підходить, а негритянська не підходить йому.

— Так воно чи інак, а люди говорять, — вела своєї Фроні.

— А ти їх до мене посилай, — порадила Ділсі. — Скажи їм, що Богові всемилостивому байдуже, розумний він чи ні. Це тільки для наволочі білої важить.

Далі поперечна вуличка повела їх уділ, ставши невдовзі польовим путівцем. Обабіч неї, під схилами насипу, широко розляглася пласка низовина, всіяна невеличкими халупинами, чиї прогнилі дахи заледве сягали рівня дороги. Втиснуто ж ті хижки у невеличкі подвір’ячка, де й натяку не знайти бодай на якісь моріжки, а лиш купами всякий мотлох: потрощена цегла, поламані штахети, черепки… — речі, що тішилися колись певною прикладною вартістю. Траву тут репрезентувала то тут, то там якась випадкова бур’янина, а з дерев на очі потрапляли хіба шовковиці, та акації, та ще платани, багато з яких уже й всихали, вражені тим самим згубним зубожінням-загниванням, що й все довкола тих халуп, — і навіть зелень на деревах видавалася лише печально-стійкою пам’яткою вересня, от ніби й сама весна їх обділила, зоставивши живитися самим лише густим духом негритянських нетрів, якого ні з чим не переплутаєш.

Мешканці халупин забалакували зі своїх порогів до них, зазвичай звертаючись саме до Ділсі:

— Агей, сестро Ґібсон! Як ся маєш зрання сьогодні?

— Я добре. А ви ж як?

— Та нічогенько, дякую.

Негри виходили зі своїх хатин і некрутим насипом видиралися на дорогу — чоловіки в костюмах, хто в солідному, а хто в скромному брунатному або чорному, із золотим ланцюжком від годинника по камізельці, дехто й з ціпком; котрі молодші — ті в дешевому крикливо-блакитному чи смугастому, у виклично-елегантських капелюхах, ну, а жінки ледь чванькувато шурхотіли сукнями, а діти йшли в поношеній, купленій з білих рук одежинці й поглядали на Бена з потайністю нічних звірят.

— Закладаюсь: ти не посмієш підійти й торкнути його.

— Та ще й як посмію!

— Б’ємось об заклад: не торкнешся. Закладаюсь: побоїшся.

— Він на людей не накидається. Він просто дурник.

— А як дурник, то що, й не накинеться?

— Оцей — ні. Я вже чіпав його.

— А от зараз побоїшся зачепити.

— Так он міс Ділсі дивиться ж.

— Та й без неї не посмієш.

— Він на людей не накидається. Він просто дурник.

Люди, котрі старші, раз у раз забалакували до Ділсі, але сама вона озивалася тільки до старих, а честь відповідати молодшим полишала на Фроні.

— Меммі сьо’дні зрання чогось трохи нездужає.

— Це негоже. Та дарма, преподобний Шеґоґ зараз її зцілить. Дасть їй і полекшу, й звільнення від тягарів.

Дорога знову пішла вгору, і місцевість попереду стала схожа на декорацію. Облямований згори дубами, відкрився спадистий витин в урвищі червоної глини, і саме в той виріз уклинилася дорога та там і закінчилася, мов хто обрубав її. А поруч пошарпана негодами церковця, мов намальована, піднесла догори свою старезну дзвіницю, і весь той краєвид був плаский, позбавлений перспективи, немовби розфарбовані картонні лаштунки, втулені на самому краєчку пласкої землі, на сонячному та вітряному тлі простору, квітня й ранку, сповненого дзвонів. Оце ж сюди й стікався люд, у всій своїй забарній святковій поважності. Жінки й діти проходили досередини, а чоловіки, збиваючись у гурти, неголосно розмовляли собі, поки не віддзвонили дзвони. А тоді вже позаходили й вони.

Всередині церква була прикрашена скупими квітковими приносинами з кухонних грядок та живоплотів, а ще смужками барвистого тисненого паперу, які тяглися по стінах і попід склепінням. Над катедрою висів різдвяний дзвін, що дивом не розсипався ще від усього пережитого. На катедральному помості порожньо, але хор уже на місці, обмахується, хоча ще навіть не дуже й тепло.

Більшість жіноцтва скупчилася з одного боку — порозмовляти. Тоді дзвін бамкнув раз, і вони кинулися врозсип, шукаючи місця, і якусь хвилину паства сиділа тихо, вичікуючи. Дзвін бамкнув іще раз. Хор підвівся й заспівав, і всі голови обернулися до тих, що саме заходили. А то був запряг, що складався з шістьох малих дітей, перевитих білими биндами й квітами: чотири дівчинки з ганчір’яними бантиками-метеликами в тугих кісках і два під машинку обстрижені хлопчики, і той запряг рухався проходом, а позад дітей ступали, один за одним, двоє чоловіків. Котрий ішов другим, був дебелий чолов’яга, ясно-кавовий з лиця, поважно-імпозантний у сурдуті й білій краватці. Голова його була величава й глибокомисла, а шия соковитими бганками викочувалася з-за коміра. Але хто ж його, місцевого пастора, тут не знав, і тому, навіть коли він пройшов, погляди парафіян усе лишалися зверненими назад, за його спину, й аж коли хор змовк, усі збагнули, що продивилися священика-гостя, бо він уже пройшов. Та коли той, хто ступав перед їхнім пастором, зійшов на підвищення й став за катедру, все так само передуючи господареві церкви, з грудей вирвався звук, який годі описати: зітхання, шум подиву й розчарування.

Великий проповідник виявився маленьким-щуплявим чоловічком у потертому альпаговому піджачку. Личко мав він чорне, ще й зморщене, мов у старенької мавпочки. І знову заспівав хор, малята підвелися й проспівали безголосо, писклявими переляканими шепоточками, і весь цей час парафіяни якось ніби ошелешено витріщалися на того прибулого плюгавця, що сів поруч монументальних тілес місцевого пастора — мов на те, щоб через той контраст видатися ще плюгавішим, неначе який місцевий селюк. Усе так само оторопатіло, очам своїм не вірячи, сиділи вони й слухали, як їхній пастор, підвівшись, відрекомендував їм гостя — тонами соковитими й перекотистими, сама єлейна урочистість яких підкреслювала нікчемність прибульця, замалим не закреслюючи його й зовсім.

— І чо’ вони везли нам отаку поторочу аж із самого Сент-Луїса? — прошепотіла Фроні.

— А я бачила ще й чудніші за це знаряддя Божі, — відказала Ділсі. — Тссс! — цитькнула на Бена. — Ось зара’ знов заспівають.

Тут гість підвівся й заговорив — а мова ж його звучала геть як мова білого. Голос його лився розміреним і холодним потоком, і то був гучний, великий голос, ніяк не сумірний з малістю тілечка промовця. І паства заслухалася — спочатку з цікавості, як ото коли б мавпочка та й забалакала по-людському. Потім стали стежити за ним, гейби за канатоходцем. Навіть забули непоказний його вигляд — такою віртуозною виявилася оця його гонитва, оце балансування й ковзання по рівній та холодній дротині голосу, а коли, нарешті, плавко й стрімливо зійшовши на низи, він змовк, стоячи біля аналоя й поклавши на нього підняту до плечового рівня руку, а тільцем своїм мавпячим заклякнувши, мов мумія чи яка спорожнена посудина, слухачі зітхнули й заворушились, мов зі сну прокидаючись, що всім їм разом наснився. За катедрою хор безнастанно обмахувався віялами.

— Тихо! Тсс! — прошепотіла Бенові Ділсі. — Зара’ знову заспівають!

І тоді пролунав голос:

— Братіє!

Проповідник і не зворухнувся, не змінив пози. Не забрав руки з аналоя, а так і стояв незрушно, поки голос дзвінкими відлунками згасав поміж стін. Мов день від ночі, так відрізнявся цей його голос від дотеперішнього, печаллю тембру нагадуючи альтгорн, і, западаючи в серця їхні, він знову лунав там, коли вже й усі відлунки, скупчившись водно, позатихали.

— Братіє і сестріє! — пролунало знову. Тут проповідник забрав руку з аналоя і закрокував перед ним туди-сюди — квола, згорблена над собою постать, мовби того чоловіка, що замурувався в боротьбу з невблаганною землею. — У мені ожили пам’ять і кров Агнця Божого!

Зігнувшись у три погибелі й заклавши руки за спину, він невтомно крокував із кутка в куток помосту під різдвяним дзвоном і паперовими фестонами. Скидався він на битий негодами скельний уламок, який знову й знову захлинали, хвиля за хвилею, навали його голосу. Здавалося, він згодовує тіло своє цьому голосові, який упирем уп’явся в нього й поглинає на очах у парафіян, і ось уже не лишилося ні його, ні їх, ані навіть голосу, а самі тільки серця розмовляли з серцями у співочих ладах, і слова були вже непотрібні… отож коли він завмер, щоб передихнути, спершись на аналой і задерши мавпяче обличчя, мов розіп’ятий у світлому стражданні, мовби подолавши непоказність свою та вбогість і позбавивши її хоч би якої ваги, — протяглий видих-стогін вирвався зі слухачів, і сопрано якоїсь жінки проспівало: «Так, Ісусе!»

Рвано-хмарно пропливав понад їхніми головами день, а тьмяні вікна то зажевріють, то згаснуть у примарних одблясках… Повз церкву проїхав автомобіль, пробуксовуючи по піску путівця, і завмер десь удалині. Ділсі сиділа випростана, поклавши заспокійливу руку Бенові на коліна. Дві сльози скотилися по запалих її щоках, по зморшках-борознах, що поорали їх незліченні осяяння жертовності, й самозречення, й літ…

— Братіє! — видихнув проповідник хрипким пошептом, не роблячи й руху.

— Так, Ісусе! — просопранив той самий жіночий голос, усе ще притамований.

— Браття та сестри! — знову залунали ті печальні його альтгорни. Зняв руку з аналоя, випростався, підніс обидві руки догори. — В мені ожили пам’ять про Ягня Боже та про кров його пролитую!

Слухачі й не завважили, коли саме його мова й вимова, його інтонації набули простонародного, негритянського звучання, — вони тільки сиділи й ледь погойдувалися на своїх місцях, а той його голос немовби поглинав їх цілковито, душу й тіло.

— Коли ті довгі, холодні… О браття, скажу я вам, коли ті довгі, холодні… Я, вбогий грішник, я бачу світло і бачу слово! Розсипалися ж вони на порох, ті колісниці єгипетські, ті покоління в безвість канули. Був собі багач, а де він ниньки, о браття? І був собі злидар — де ж він теперечки, о сестрички? Ой, кажу я вам: горенько вам буде, як не причаститеся молока й роси спасіння того старожитнього, коли ці довгі, холодні літа промайнуть-пропадуть!

— Так, Ісусе!

— Кажу ж вам, братики, кажу ж вам, сестроньки: прийде, нагряне останній строк для кожного. І скаже вбогий грішник: допустіть мене лягти біля Господа, дозвольте ношу мою скинути! Що ж спитає тоді Йсус, о братики? О сестроньки? А чи жива в тобі, спитає, пам’ять про Ягня Боже та про кров його? Бо ж негоже мені переобтяжувати небеса понад міру!

Тут він попорпався в піджаку, добув хустинку й утер обличчя. У приміщенні загуло-зашуміло, злагоджено й негучно видихнулося: «Ммммммммммммм!» І той самий сопраново-високий голос жіночий вигукнув:

— Так, Ісусе!

— Браття! Гляньте на отих малих діток, що сидять он тамечки. Колись і Ісус був як оце вони. Його ж ненька спізнала і муку, й радощі материнські. Колись, либонь, колисала вона його вечорами, і янголи колискову йому співали, а як вигляне вона за двері, то бувало, мабуть, що й поліцію римську побачить. — Назад-уперед крокуючи, утирав він спітніле обличчя. — Тож, браття, вчувайте! Я бачу той день. Марія сидить на порозі, а на колінах Ісус у неї, маленький Ісусик. Такий самісінький, як і діточки оті маленькі. Я чую, як янголи його люляють, співають мир і славу в вишніх, бачу, як склеплюються йому оченята, а зараз бачу, як Марія підхопилася, бачу обличчя солдатів: «Зараз ми вб’ємо! Ми вб’ємо! Вб’ємо младенця Ісуса!» Чую, як плаче-голосить бідолашна матінка — хочуть забрати у неї спасіння та слово Боже!

— Мммммммммммммммм! Ісусе! Младенцю Ісусе! — і ще голос вознісся:

— Бачу, о Ісусе! Бачу!

А тоді ще чийсь голос, іще голоси без слів, мов ото бульбашки здіймаються з води вгору.

— Я бачу це, браття! Бачу! Бачу видовисько, від якого в’яне серце, сліпнуть очі! Бачу Голготу й святі дерева чи то хрести, бачу на них і злодія, і вбивцю, а ще третього бачу… Я чую хвастощі, чую глузи: «Якщо ти Ісус, то чом не зійдеш із хреста та й не підеш собі?» Чую голосіння жінок, оплакування вечірнє, я чую ридання і зойки, й слова Бога, що одвернув лице своє: «Вони вбили Ісуса — вбили Сина мого!»

— Ммммммммммммммммм! Ісусе! Я бачу, о Ісусе!

— О сліпий грішнику! Братики, кажу я вам! Сестроньки, вам говорю! Відвернувся Пан Біг лицем могутнім і мовив: «Не обтяжу ними небес!» Бачу, як зачинив Пан Біг двері свої, як води ринули загороджуючі, бачу, як морок і смерть віковічна впали на всі покоління. Але що це? Браття! Так, братове! Що я бачу? Що я, о грішник, бачу? Я бачу воскресіння й світло, бачу Ісуса смиренного, що каже: «Мене вбили, аби ви воскресли; я прийняв смерть, аби ті, хто бачить і вірить, жили вічно». Браття, о браття! Я бачу годину останнього суду, чую сурми золоті, що сурмлять славу з небес, я чую, як повстають із мертвих ті, хто зберіг пам’ять про Агнця й пролиту кров Його!

Посеред тих голосів та піднесених рук Бен сидів захоплений і заглиблений, і тільки очі його сяяли волошково. Поруч випростана сиділа Ділсі й тихо та суворо плакала, переживаючи Преображення згадуваного Агнця його власною пролитою кров’ю.

І коли вже усі вони йшли крізь яскравий полудень, усе вище піщаним путівцем, і решта парафіян, розходячись по своїх домівках, безжурно перегукувалися з гурту в гурт, Ділсі все так само плакала мовчки, мов і не чула довколишніх балачок.

— Оце так проповідник, чоловіче! Спочатку таке миршаве, а як заговорив… ну й ну!

— Хто-хто, а він бачив і силу, й славу Божу.

— Ще б він не бачив! Та очі в очі!

Ділсі плакала зовсім тихо, і обличчя їй не сіпалося, тільки сльози котилися звивистими річищами зморщок, а вона йшла собі з піднесеною головою і навіть не утирала тих сліз.

— Мо’, годі вже, меммі? — зробила їй зауваження Фроні. — Всі ж люди на вас дивляться. Ось зараз і білих минатимем.

— А я бачила і перших, і останніх, — сказала Ділсі. — Не зважайте на мене.

— Перших і останніх — кого? — перепитала Фроні.

— Та байдуже, — мовила Ділсі. — Бачила я початок, а це вже бачу й кінець.

Одначе коли входили в місто, вона стала, підняла сукню і втерла очі подолком верхньої спідниці. Потім гурт рушив далі. Бен клишав поруч Ділсі, а Ластер із парасолькою в руці витинав якісь па попереду, хвацько збивши набакир свого такого лискучого на сонці брилика; Бен дивився на нього, як великий і дурний пес споглядав би витівки маленького розумненького цуцика. Та ось дійшли до рідних воріт, зайшли на подвір’я. І враз Бен запхинькав знову, і всі вони якусь хвильку стояли й видивлялися туди, куди вела алея — на облуплений квадрат фасаду з протрухлявілими колонами.

— Що там у них сьогодні? — запитала Фроні. — Щось сталося!

— А нічого не сталося, — відповіла Ділсі. — Ти дбай про свої справи, а білі хай своїми займаються.

— Ще б не сталось! — не вірила Фроні. — Чула, як він розбушувався сьогодні вранці. Але, звісно, то не моя справа.

— А я знаю, що там, — похвалився Ластер.

— Забагато знаєш! Гляди, щоб не зашкодило тобі, — застерегла Ділсі. — Чув, що Фроні сказала? Не твій це клопіт. Веди краще Бенджі на задвірки та забавляй його, щоб тихо було, а я тим часом подам обід.

— А я знаю, де міс Квентіна, — не вгамовувався Ластер.

— Знаєш? То тримай язика за зубами! — сказала Ділсі. — Як потрібна буде Квентіні твоя порада, я скажу тобі. Хутко йдіть на задвірок та погуляйте там.

— От ніби ви самі не знаєте, як він розвиється, коли на лузі почнуть м’ячики ганяти, — сказав Ластер.

— Поки вони там щось почнуть, тут Ті-Пі вже прийде й покатає його. Стривай-но! Дай сюди того новенького брилика.

Віддав Ластер їй брилика, й вони з Беном подалися через задвірки. Бен усе ще пхинькав, тільки неголосно. Ділсі й Фроні зайшли до хатини. Трохи перегодом Ділсі вийшла на ґанок — знову в тій своїй вибляклій ситцевій сукні — й подалася до кухні. Вогонь у плиті давно згас. У всьому будинку ні звуку. Ділсі надягла фартуха й пішла нагору. Все так само ні звуку хоч би й звідки. У Квентініній кімнаті все так і лишилось, як було зранку. Ділсі увійшла, підняла сорочку з підлоги, запхнула панчоху в шухляду й закрила її. Двері до спальні місіс Компсон зачинені. Ділсі постояла хвилину під дверми, подослухалась. Тоді відчинила двері й увійшла — в густий сморід камфори. Гардини опущені, кімната в сутіні, й ліжко теж, і, виснувавши, що місіс Компсон спить, Ділсі ступила за поріг і хотіла вже й зачинити двері, коли це господиня озвалася.

— Ну? — спитала вона. — Що там?

— Це я, — сказала Ділсі. — Вам щось треба?

Місіс Компсон не відповіла. А за мить сама запитала, не повертаючи голови:

— Де Джейсон?

— Він ще не повернувся, — сказала Ділсі. — То вам нічого не треба?

Місіс Компсон промовчала. Подібно до багатьох черствих, слабких людей, вона, зіткнувшись з уже беззаперечною бідою, несподівано віднайшла в собі якусь твердість, навіть силу. Наразі їй правила за опору непохитна певність у фатальному значенні того, що виявилося вранці.

— Ну? — обізвалася вона нарешті. — Ти вже знайшла?

— Знайшла що? Ви про що питаєте?

— Записку. Хоча б на те, щоб лишити по собі записку, їй мало вистачити поваги до нас. Навіть Квентін, і той лишив по собі записку.

— Та що ви таке говорите? — сказала Ділсі. — Та все з нею гаразд, невже ви не знаєте? Ось побачите: ще й не повечоріє, як вона увійде просто в оці двері.

— Дурниці, — мовила місіс Компсон. — Це вже в крові у неї. Який дядечко, така й небога. А чи яка мати… Вже й не знаю, який, із ким зв’язок гірший. Та хіба не все одно?

— І для чого ви отаке говорите? — сказала Ділсі. — Навіщо їй скоювати щось аж таке?

— Не знаю. А Квентін, навіщо він те скоїв? Поясни, заради всього святого, навіщо? Не може ж бути, щоб із єдиною метою — дозолити мені, завдати болю. Хоч би хто був Бог, а він не попустив би, щоб так знущалися зі шляхетної дами. А я ж таки шляхетна. Хоча, як глянеш на моїх дітей, то й не подумаєш.

— Ви просто почекайте та й побачите, — запевняла Ділсі. — До ночі так і прибіжить, і в ліжечко своє шусть.

На те місіс Компсон нічого не сказала. На лобі в неї лежала просякнута камфорою хустина. Чорний халат лежав у ногах, кинутий упоперек ліжка. Ділсі стояла, тримаючись за ручку дверей.

— Ну, — мовила місіс Компсон, — то чого ти чекаєш? Скухториш який обідчик для Джейсона та Бенджаміна — чи й ні?

— Джейсон не повернувся ще, — відповіла Ділсі. — А я піду зараз і приготую щось. Ви певні, що нічого вам не треба? Грілка як, іще гріє?

— Ти б могла подати мені мою Біблію.

— Та я ж дала вам її вранці, ще до церкви.

— Ти поклала її мені в ногах. То як довго, на твою думку, їй там лежати?

Ділсі підійшла до ліжка, помацала скраю, поміж бганок і тіней, і знайшла зжужмлену Біблію, що лежала лицем донизу. Розгладила зіжмакані сторінки й знову поклала книгу на ліжко. Місіс Компсон лежала із заплющеними очима. Її коси барвою зливалися з подушкою, тож під білою, мов апостольник, накамфореною хустиною вона скидалася на стару черницю, що поринула в молитву.

— Нащо ж ти знову її там поклала, — сказала вона, не розплющуючи очей. — Вона ж і досі там лежала. Ти хочеш, щоб я, аби її взяти, підвелася з ліжка?

Ділсі перегнулася над господинею і поклала книгу поруч неї, з того боку, де більше місця.

— Але ж як, що ви вчитаєте отак? — сказала вона. — Хочете, я підніму трохи гардину?

— Ні. Не чіпай нічого. Іди й приготуй щось Джейсонові на обід.

Ділсі вийшла. Зачинила двері й повернулася до кухні. Плита майже вичахла. Поки вона стояла біля плити, годинник над буфетом вибив десять разів.

— Перша година, — мовила сама собі Ділсі. — А Джейсона все немає. Бачила я перших, а це вже бачу й останніх, — зронила вона, дивлячись на вже схололу плиту. — Бачила я перших, а це вже бачу й останніх… — Дістала з духівки щось із холодних страв, поставила на стіл. Ходячи туди-сюди, заспівала щось із спіричуелс. Перші два рядки повторювала знову й знову, накладаючи їх на всю мелодію. Спорядивши стіл, пішла до дверей, погукала Ластера. Трішки перегодом прийшли Ластер із Беном. Бен усе ще постогнував, сам до себе немовби.

— Отак весь час і пронив, — сказав Ластер.

— Сідайте їсти, — запросила їх Ділсі. — Пообідаємо без Джейсона.

Посідали за стіл. Із твердою їжею Бен справувався досить добре, але, дарма що обідали без перших страв, Ділсі ще й серветку пов’язала йому під бороду. Бен із Ластером обідали, а Ділсі снувала туди-сюди по кухні, все ще наспівуючи оті два спіричуелські рядки, що в пам’яті їй застрягли.

— Можете все й з’їдати, — сказала вона. — Джейсон не скоро повернеться додому.

А сам Джейсон у цей час перебував за два десятки миль від домівки. Із подвір’я він на повній швидкості помчав до міста, обганяючи святково-непоквапні гурти городян та владні дзвони у пошматованому на клапті хмарному укривалі неба. Переїхавши безлюдну площу, звернув у вузеньку вуличку, яка навіть після майданної пустки вражала своєю заспаністю, й зупинився перед дерев’яним будинком, висів з машини й попрямував обсадженою квітами доріжкою до веранди.

Там, за декоративними дверми, чулася якась розмова. Він тільки підніс руку постукати, як зачув чиюсь ходу й відвів руку, вичекавши, поки двері йому відкрив рослявий чоловік у чорних сукняних штанях і в білій, з накрохмаленою манішкою, сорочці без комірця. На голові в нього непричесано буяла сталево-сива чуприна, сірі очі округлялися та блищали, мов у хлопчака. Вітаючись за руку, він, усе ще ніби ручкаючись, затягнув Джейсона в дім.

— Зайдіть — примовляв. — Та зайдіть!

— Треба їхати, — сказав Джейсон. — Ви готові?

— Та зайдіть! — наполягав той, уже за лікоть заводячи Джейсона до кімнати, де сиділи якісь чоловік і жінка. — Ви знайомі з Верноном, чоловіком моєї Мертл? Джейсон Компсон — Вернон.

— Так, — мовив Джейсон, навіть не глянувши на Вернена, й той, коли шериф тягнув через кімнату крісло, сказав:

— Ми вийдемо, щоб не заважати. Ходім, Мертл.

— Ні, ні, — заперечив шериф. — Ви, друзі, сидіть, як і сиділи. Сподіваюсь, це не аж так серйозно, га, Джейсоне? Сідайте!

— Розкажу по дорозі, — сказав Джейсон. — Одягніть капелюха, піджака.

— Ми таки вийдемо, — сказав Вернон, підводячись.

— Та сидіть, — кинув їм шериф. — А ми з Джейсоном переговоримо на веранді.

— Одягніть капелюха-піджака, — повторив Джейсон. — Ті вже й так мають дванадцять годин фори.

Шериф таки вивів гостя на веранду. Якісь чоловік і жінка ішли повз будинок і привіталися з шерифом. Той відповів широким і щирим помахом руки. Все ще лунали-долинали дзвони, десь від того кварталу, що зветься Чорнюцький Байрак (чи Барак).

— Надягніть капелюха, шерифе! — сказав Джейсон. — А той тільки присунув два стільці.

— Сядьте та й розкажіть, що у вас там скоїлось.

— Я вже ж сказав вам по телефону, — сказав Джейсон, не сідаючи. — Хотів зберегти час. Невже я маю звернутися до влади, аби змусити вас виконати прийнятий під присягою обов’язок?

— Та ви сядьте й розкажіть мені, що там і як, — йому шериф. — А я вже подбаю про все інше.

— Яке там у дідька «подбаю», — відказав Джейсон. — Оцю тяганину ви називаєте «дбанням»?

— Це ви затримуєте всю справу, — заперечив шериф. — Ось сядьте та й розкажіть.

І Джейсон розповів йому, кожним новим словом так розпікаючи своє почуття скривдженості та безсилля, що небавом, у цьому лютому нагромаджуванні скарг та бажання самовиправдатися, геть забув, що досі так поспішав. А шериф не зводив з нього своїх холодно-блискучих очей.

— Але ж ви не знаєте напевне, чи це їхніх рук справа, — сказав він. — Це ж самі ваші припущення.

— Припущення? — підхопив Джейсон. — Це при тому, що я два дні вгробив до бісової матері, ганяючись за нею по всіх закапелках, намагаючись урятувати її від нього, після того, як застеріг, що зроблю з нею, коли спіймаю її з ним, і після всього цього, на вашу думку, я ще й не знаю, що ця малолітня с…

— Ну, досить, — урвав шериф. — Цього вистачить. Цілком. — І, заклавши руки в кишені, задивився на той бік вулиці.

— А коли я прийшов до вас, посадової особи, покликаної охороняти закон… — почав був Джейсон.

— На цьому тижні вони гастролюють у Мотсоні, — сказав шериф.

— Так, — сказав Джейсон. — І якби мені знайти такого охоронця закону, котрий бодай трохи дбав би про захист тих, хто обрав його на цю посаду, то й я вже був би в Мотсоні. — Й він знову завівся: почав викладати, в’їдливо підсумовувати, неначе смакуючи своє поганьблення та безсилля. А шериф його вже й не слухав.

— Джейсоне, — сказав він, — а навіщо вам було ховати вдома три тисячі доларів?

— Навіщо? — перепитав Джейсон. — Це ж моя справа, де мені тримати мої власні гроші. А ваша справа — допомогти мені їх повернути.

— А матінка ваша знала, що ви зберігаєте вдома стільки грошей?

— Послухайте, — мовив Джейсон. — Мій дім пограбовано. Я знаю, хто це скоїв, і знаю, де наразі перебувають злодії. Я прийшов до вас як до особи, настановленої охороняти закон, тож я вас укотре питаю: збираєтеся ви вжити якихось заходів задля повернення мені моєї власності чи ні?

— Припустімо, ви спіймали їх. І що ви зробите з тією дівчинкою?

— А нічого, — відказав Джейсон. — Нічогісінько. Я й пальцем не торкнуся до неї. Тій паскуді, через яку я втратив роботу й тим самим позбувся єдиного шансу на успіх у житті… яка звела мого батька в могилу й день до дня заганяє в гріб мою матір, а моє ім’я зробила посміховиськом у місті, — я їй анічого не зроблю, — заявив він. — Анічогісінько!

— Джейсоне, — сказав шериф. — Та ви ж самі довели її до втечі.

— Як я веду свої родинні справи, це вас не стосується, — сказав Джейсон. — Ви скажіть лише: допоможете ви мені чи ні?

— По суті, ви прогнали її з дому, — сказав шериф. — А щодо того, чиї то гроші, я маю деякі підозри, от тільки навряд чи коли дізнаюся напевне.

Джейсон стояв, поволі мнучи криси капелюха. Він тихо запитав:

— То ви ніяк не допоможете мені їх упіймати?

— Це, Джейсоне, не входить до моїх обов’язків, — відповів шериф. — От якби ви мали на руках фактичні докази, тоді я був би зобов’язаний діяти. А так — я вважаю, що це не моя справа.

— І це ваша остаточна відповідь? — запитав Джейсон. — Раджу вам добре подумати, перш ніж відповісти.

— Остаточна, Джейсоне.

— Ну, гаразд, — мовив Джейсон. Надягнув капелюха. — Ви про це ще пошкодуєте. Я знайду захист. Це ж вам не Росія, де як хто начепив собі бляшку, то вже йому й закон не писано.

Він спустився з ґанку, сів у машину, запустив двигун. Шериф тільки дивився, як Джейсон рушив з місця, розвернувся й рвонув повз будинок до центру міста.

Знову калатали дзвони, високо пливли у сонячних брижах яскравим безладом звукових клаптів. Джейсон зупинився біля бензоколонки, звелів перевірити шини та заправити бак.

— Їдете в мандри? — запитав заправник-негр. Він не відповів. — Усе ж таки вигодинюється наче, — ще сказав негр.

— Та де в дідька вигодинюється! — сказав Джейсон. — До полудня й поллє як із відра.

Він задивився на небо, думаючи про дощ, про слизьку глину путівців та уявляючи, як сам він застрягне десь за багато миль від міста. Уявляв усе це з якимсь злостивим торжеством, а ще подумав, що лишиться без обіду… «То так тобі й треба, щоб не швидкував так дуже!» І з цим поспіхом він якраз ополудні опиниться на рівновіддаленій відстані між рідним містом і Мотсоном. У всьому цьому він добачив якусь промашку з боку лиходійних обставин, і тому насипався на негра-заправника:

— І що ти в чорта там колупаєшся? Чи хтось заплатив тобі, аби ти затримав мене якнадовше?

— Тут у вас колесо спустило, — доповів той.

— То відступися до бісової матері, я сам дам раду, — сказав Джейсон.

— Та я вже й напомпував його вам, — сказав негр, підводячись. — Тепер можете їхати.

Джейсон сів за кермо, запустив двигун і рушив на другій передачі. Двигун пирхав, захлинався, а він, натиснувши до краю педаль дросселя й люто орудуючи кнопкою заслінки, накручував оберти. «А дощ таки буде, — сказав сам до себе. — На півдорозі й заскочить, як з відра лине!» Лишивши позаду місто й дзвони, він їхав, малюючи собі в уяві, як машина застрягла, а він місить грязюку, вишукуючи запряг мулів. «А по фермах нікого ж — усі вахлаї в церквах!» Як, нарешті, він уже розшукав церкву, запріг мулів, а тут господар їхній вискакує з церкви, з криком накидається на нього й падає від удару його, Джейсонового, кулака. «Я — Джейсон Компсон! Ану покажи, як ти станеш мені на заваді! Чи як стане мені на заваді отой шериф, котрого ти обрав!» — уголос мовив він, уявляючи, як то він із роєм солдатів удирається до будинку суду й викидає звідтіля шерифа. «Думає, що йому дозволено сидіти, згорнувши ручки на грудях, та й спостерігати спокійнісінько, як я втрачаю роботу! Ось я покажу йому роботу й посаду!» Про свою небогу й не згадував, ані про ту приблизно названу суму в три тисячі. Ні небога, ні ті гроші ось уже десять років не існували для нього як щось окремішнє й самодостатнє, а тільки уособлювали в сукупності своїй ту банківську посаду, якої він позбувся, так і не встигши її посісти.

Довкола яснішало, все рідше пробігали тіні-клапті від хмар, а йому ввижалося, ніби й це поліпшення погоди є черговим зловорожим підступом, що обіцяє йому тільки нову битву, в яку він кинеться з усіма своїми незагоєними ранами. Час від часу він проминав церкви, дерев’яні нефарбовані туленики з дзвіницями, критими бляхою, в оточенні прив’язаних мулів та обшарпаних автівок, і здавалося йому, ніби то мелькають ар’єргардні пости фатальної Обставини, чиї чати чатують-чигають на нього із замаскованих укриттів. «І тебе до бісової матері! — проказав він і цій зловорожості. — Побачимо, чи зупиниш ти мене!» Все ще плекаючи-уявляючи, як він із роєм солдатів (а шериф у кайданках плентає десь там позаду) стягує й саму Всемогутність із її престолу — якщо треба буде! Та як проб’ється крізь пошиковані до бою легіони і пекла, й небес та й схопить нарешті оту втікачку — рідну небогу.

Вітер дув із південного сходу. Затято дув — просто Джейсонові в щоку. Він ніби аж відчував, як цей протяглий вітровий удар проймає йому череп, і зненацька, коли грізно нагадало про себе давно знане передчуття нестерпучого болю, він ударив по гальмах, зупинив машину й закляк у цілковитій нерухомості. Тоді сягнув рукою до шиї та й заходився лаятись, і так ото й сидів, хрипким пошептом черкаючи, проклинаючи все на світі. Досі ж він, вирушаючи у скільки-небудь тривалу путь, підстраховував себе тим, що прихоплював накамфорену хустинку: як тільки було вихопиться за межі міста, так і пов’яже її собі на шию та й дихає тим камфорним духом. Можливо, десь тут колись забув? Висів із машини, підняв подушку сидіння — чи не впала, не ковзнула, випадком, туди? Перевірив під обома сидіннями, постояв хвильку, лаючись і тлумачачи це так, що то за уявні ті його тріумфи йому така знущальна помста. Заплющив очі, прихилився до дверцят. Що тут діяти? Треба або повернутися по забуту камфорну хустину, або ж далі їхати. І так, і перетак, а голова розколюватиметься по дорозі, але вдома, в неділю, він неодмінно знайде камфору, а як поїде далі, то навряд чи де розживеться на неї. Але ж, якщо повернутись, то до Мотсона він утрапить аж на півтори години пізніше. «Мо’, якщо їхатиму повільно, — сказав сам собі. — Тож їхатиму повільно й думатиму про щось інше…»

Сів за кермо, рушив. «Думатиму про інше!» — наказав собі та й почав думати про Лорейн. Він уявляв себе в ліжку з нею, але нічого, крім лежання поруч, нарікань і благань допомогти йому, не міг собі намислити. Тоді знову в голову йому полізли ті гроші, прикрі думки, що його обдурила жінка не жінка, а якесь шмаркате дівчисько — обвело круг пальця! Хай би пограбував його отой червонокраватник, і то не так кривдно було б. Але позбутися грошей, накопичених із такими труднощами та ризиками, цього відшкодування йому за ту втрачену посаду… І хто ж злодюга? Оце ж і воно, і це ж найгірше: що його обікрала та сучечка малолітня! І він їхав далі й далі, піднятим коміром піджака затуляючись від того невідступного вітру.

Йому навіч уявилося, як ті дві супротивні сили — його доля та його воля — наразі швидко-швидко зближуються, ідуть на зіткнення, звідки вже не повернутись, і тому почав плекати хитрі думки. «Я не можу дозволити собі діяти наосліп!» — сказав сам собі. Тут немає вибору, а можливий лиш один правильний хід, і саме його він повинен зробити. Обоє вони, гадав він, знають його в обличчя, отож уся надія на те, що Квентіна перша трапиться йому на очі, а якщо той шелихвіст… то добре, як на ньому все так само буде ота його червона краватка. І саме в тому, що йому так багато залежить від якоїсь краватки, якраз і зосередилася, здавалося йому, вся сутність навислої попереду катастрофи, а він майже чув її дух, мало не фізично, попри пульсування болю в голові, відчував її.

Ось він виїхав на останнє перед Мотсоном узвишшя. Там, у долині, стелився дим, а в ньому плавали дахи, якісь два шпилі височіли над деревами. Спускаючись уділ та в’їжджаючи в місто, він збавив швидкість, знов і знов сам себе напучуючи бути обачливим, нагадуючи собі про потребу дізнатися спочатку, де гастролери поставили своє шатро. Йому туманіли очі, але треба терпіти, бо хто ж то ще, як не сама біда, нашіптує йому заїхати спочатку по ліки для голови. Біля бензоколонки йому сказали, що шатра ще не поставили, але вагони артистів стоять у зазубні, на станції. Туди він і подався.

Два пістряво розмальовані пульмани стояли на бічній гілці. Спочатку він обережно оглянув їх із машини, намагаючись дихати неглибоко, аби кров не стугоніла так у скронях. Тоді висів із машини й пішов попід станційною огорожею, не зводячи очей з тих вагонів. Якісь пожмакані лахи звисали з вікон — досушуються після прання? На землі, біля входу до одного з вагонів, стояли три парусинові стільці. Однак ніде не видно було ні душі… Коли це у дверях виник чоловік у брудному кухарському фартусі й, розмахнувшись, виплеснув каламутну воду з тазика, що блиснув проти сонця випуклим металом, а тоді й вернувся до вагона.

«Треба заскочити його зненацька, поки не встиг застерегти їх», — подумав Джейсон. Йому й на думку не спадало, що гаданих злодіїв може й не виявитися у вагоні, цьому чи тому. Щоб їх там і не було, щоб успіх його операції не залежав цілковито від того, чи він їх побачить перший, а чи вони його, — таке було б геть протиприродним, суперечило б усьому ритмові подій. Ба ні! Саме він мусить побачити їх перший і відібрати свої гроші, а тоді хай собі роблять що хочуть, це його не стосується, бо ж інакше цілий світ довідається, що його обікрала його небога Квентіна, неповнолітня шльондра.

Ще раз роззирнувся довкола, вивчаючи ситуацію. Тоді попрямував до вагона, швидко й тихо піднявся по східцях і зупинився на мить біля дверей. Всередині було темно, тхнуло несвіжими харчами. Кухар бачився йому білою плямою, і та пляма наспівувала щось надтріснутим, тремтливим тенорком. «Старий, — подумав він, — і щуплявіший за мене». Тоді Джейсон увійшов до вагона — і кухар перестав співати, підвів голову й сказав запитально:

— Агей?

— Де вони? — спитав його Джейсон. — Тільки швидко кажи. Там, у спальному?

— Хто «вони»? — перепитав кухар.

— Тільки не бреши мені, — застеріг Джейсон, спотикаючись у захаращеній сутіні, щоб підійти до того чимближче.

— Це що таке? — обурився старий. — Ти обзиваєш мене брехуном? — А коли Джейсон схопив його за плече, той вигукнув: — Ой, напросишся, чоловіче!

— Тільки не бреши, — повторив Джейсон. — Де вони?

— Ах ти ж, виродку! — вигукнув старий кухар. Його плече сіпнулося, тендітне, сухорляве, під стиском Джейсонової руки. Не спромігшись випручатися, старий якось таки обернувся й почав мацати по заставленій посудом стільниці, щось шукаючи.

— Говори ж! — звелів Джейсон. — Де вони?

— Ось я покажу тобі зараз, де вони, — вереснув старий. — Хай-но ножаку знайду.

— Вгамуйся, — сказав Джейсон. — Я ж тебе тільки питаю.

— Ах ти ж, виплодку! — заверещав той, шкрябаючи нігтями по стільниці. Джейсон обхопив його обіруч, силкуючись скувати якось цю кволу лють. На дотик тіло кухаря було таке старе, таке хирляве, але в ньому відчувалася така фатально смертоносна цілеспрямованість, що тут уже Джейсон добачив, виразно й незатінено, ту біду, до якої так був поривався, мчав стрімголов.

— Перестаньте! — сказав він. — Гаразд! Гаразд! Я йду геть. Але дайте мені час, щоб я зміг вибратися звідси.

— Узивати мене брехуном! — волав старий. — Пусти-но. Тільки на одну хвилину пусти — і я покажу тобі!

Джейсон зацьковано роззирався довкола, не випускаючи лютого кухаря з рук. Надворі стало так-то ясно, сонячно — швидко-мимобіжно, яскраво й пустельно, — і він подумав, що ось незабаром святково вбрані люди супокійно розійдуться по своїх оселях, до недільного столу, а він тут учепився в цього несамовитого, смертельно небезпечного дідка і не сміє навіть на секунду відпустити його, аби крутнутись і втекти.

— То ти постоїш спокійно, даси мені вийти звідси? — спитав Джейсон. — Випустиш? — Але той і далі пручався, й тоді Джейсон, вивільнивши одну руку, завдав йому удару по голові. Незграбний вийшов, квапливий удар, зовсім несильний, але дідок моментально обм’як і, брязкочучи каструлями та відрами, сповз на підлогу. Джейсон постояв над ним, важко сапаючи й дослухаючись. Тоді крутнувся й кинувся до виходу. Біля східців зупинився, повільно зійшов на землю і знову постояв. Його надсадне дихання звучало як: «Хах, хах, хах…» Він постояв, силкуючись віддихатись та зиркаючи навсібіч, коли це в нього за спиною щось шаргнуло, і він якраз устиг побачити, як із тамбура, незграбно й люто, вискочив на нього старий кухар, високо замахнувшись іржавим клюцаком.

Джейсон викинув уперед руку, перехоплюючи ножаку й не відчуваючи жодного удару, але усвідомлюючи водночас, що він падає, та ще встиг подумати: «То ось воно чим скінчиться», й приготувався померти, і тут щось грякнуло йому в потилицю, й майнула думка: «Як це він довмівся по потилиці мене? Хіба що вдарив раніше, а я тільки тепер відчув?» І він подумав: «Та швидше! Швидше! Кінчайся!» Але тут несамовите бажання жити пойняло його, й він запручався, чуючи, як волає, сипле прокляттями той надтріснутий старечий голос.

Його вже ставили на ноги, а він усе ще пручався-відбивався, але його міцно тримали, то він і перестав.

— У мене тече кров? Дуже? — спитав він. — Потилиця… Кривавить? — Поки він це проказував, його швидко вели геть, і він чув, як десь позаду все тихіше звучить лютий старечий тенорок. — Гляньте, як там моя потилиця? — допитувався він. Стривайте, я…

— Ні-ні, не постриваємо, — сказав чоловік, що вів його. — А то цей клятий малий шершень таки вб’є вас. Ідіть далі. Ви не поранені.

— Він рубонув мене, — сказав Джейсон. — Тече кров?

— Ідіть-ідіть, кажу вам, — наполягав той, хто супроводжував його. Вивів Джейсона за ріг станції, на безлюдну платформу, де стояла вантажівка, а ще жорстко їжилася трава на газоні з жорсткими квітами по краях, і над усім панував напис, складений з електричних лампочок: «Мандрівнику! Очі на Мотсон!» До того ж після слова «Мандрівнику!» було намальоване око з електричною зіницею. Тут проводир відпустив Джейсона.

— Ну ось, — мовив він. — Забирайтеся звідси й тримайтеся чимдалі від нас. І чого ви поткнулися до нього? Життя обридло?

— Я тут шукав двох людей, — пояснив Джейсон. — Тільки спитав його, де вони.

— А кого саме ви шукали?

— Одну дівчину, — сказав Джейсон. — І молодика. Вчора у Джеферсоні на ньому була червона краватка. Він із ваших артистів. Вони пограбували мене.

— А-а, — протягнув той. — Отже, ви той самий. Ну, їх тут уже немає.

— Та як же ще, — мовив Джейсон. Притулився до стіни, помацав собі потилицю й подивився на долоню. — А я думав, кров іде, — сказав він. — Думав, він рубонув мене тим клюцаком.

— Ви вдарилися головою об рейку, — пояснив проводир. — Раджу вам не затримуватися. Їх тут немає.

— Так. І той сказав, що тут їх немає. А я подумав: бреше.

— То і я, на вашу думку, брешу? — спитав чоловік.

— Ні, — сказав Джейсон. — Я вже знаю: їх тут немає.

— Я сказав йому, щоб котився під три чорти звідсіля, з нею разом, — сказав чоловік. — У моїй трупі немає місця розпусті. У мене чесне підприємство, і в трупі всі порядні люди.

— Атож, — підтакнув Джейсон. — А куди вони подалися, ви не знаєте?

— Не знаю. І знати не хочу. В моїй трупі ніхто не показує таких номерів. А ви їй… брат?

— Ні, — відповів Джейсон. — Та це не має значення. Просто я хотів їх побачити. А ви певні, що він мене не поранив? Тобто крові не видно?

— Кров була б, коли б я не нагодився вчасно. А ви краще тримайтеся чимдалі звідси. Бо той злий дідок вас уб’є. А машина он там, то ваша?

— Так.

— Ото сідайте в неї і вертайтеся назад у Джеферсон. А їх якщо й знайдете де, то тільки не в моїй трупі. У мене респектабельне шоу. То, кажете, вони пограбували вас?

— Та ні, — сказав Джейсон. — Це не так важливо.

Він пішов до машини, сів за кермо. «Що ж мені заразтреба зробити?» — подумав. Тоді згадав. Завів двигун і поволі їхав вулицею, аж поки побачив аптечну вивіску. Але двері були замкнені. Постояв хвильку, тримаючись за ручку дверей і похнюпившись, тоді обернувся лицем до вулиці. Дочекався першого перехожого й спитав, чи десь хоч одна аптека відчинена, і почув відповідь: жодної. Тоді ще спитав, о котрій годині буде північний потяг, і чоловік сказав, що о другій тридцять. Перейшов вулицю, знову сів у машину. За якусь хвилю поруч пройшли двоє хлопців-негрів. Він покликав їх.

— Хтось із вас, хлопці, вміє водити авто?

— Так, сер.

— А скільки візьмете, щоб зараз довезти мене до Джеферсона?

Хлопці перезирнулися, перешіптуючись.

— Заплачу долар, — сказав Джейсон.

Ще пошепталися.

— За долар не піде, — відповів один.

— А за скільки ж?

— А ти хіба поїдеш? — спитав один другого.

— Не випадає мені, — сказав другий. — Чом би тобі не одвезти його? Тобі ж робити нічого.

— Ні, є що.

— Та які там у тебе справи?

Знову пошепталися, хихочучи.

— Дам два долари, — сказав Джейсон. — Тому, хто довезе.

— Та й мені не випадає, — сказав перший.

— Гаразд, — сказав Джейсон. — Гуляйте.

Якийсь час він просто сидів. Почув, як дзиґарі вибили півгодини, тоді повз нього почали проходити мотсоняни, вбрані по-недільному, по-великодньому. Дехто, минаючи невелику машину, кидав погляд на чоловіка за кермом, а він сидів собі, й невидиме прядиво його життя висіло навколо нього розскубане, розкудовчене, мов зношена вкрай, розстріпана шкарпетка. Трохи перегодом до нього підійшов негр у комбінезоні.

— Це вас треба відвезти у Джеферсон? — запитав він.

— Так, — відповів Джейсон. — А скільки візьмеш з мене?

— Чотири долари.

— Дам два.

— За менше, ніж чотири, ніяк не можу. — А чоловік у машині тихо сидів собі й навіть не дивився на того негра. Тоді негр запитав: — То я вам потрібен чи ні?

— Гаразд, — погодився Джейсон. — Сідай.

Він пересів на пасажирське місце, а негр узявся за кермо. Джейсон заплющив очі. «Хай уже в Джеферсоні знайду якісь ліки, — сказав собі подумки, розпружуючись, пристосовуючись до трясу. — Вже ж там щось та знайдеться». Трохи проїхали містом, вулицями, де люди мирно заходили до своїх осель, до святкового обіду, а тоді вже машина й за місто вихопилася. А Джейсонові думалося про ліки й відпочинок. Не думав він про дім, де Бен і Ластер за кухонним столом їли холодний обід. Щось таке — чи не те, що справжня, згубна біда лиш в обличчя йому дихнула й промайнула геть, а загроза лишилася хіба що у звичному, повсякденному злі, — дозволило йому забути на час Джеферсон, та й усі інші місця, які тільки він бачив у своєму житті, — Джеферсон, де мало відновитися його життя.

Коли Бен і Ластер попоїли, Ділсі послала їх надвір гуляти.

— І щоб ти з ним тихо-мирно гуляв — до четвертої. А там і Ті-Пі повернеться.

— Так, мем, — відказав Ластер. І вони вийшли. Ділсі підобідала, прибрала в кухні. Тоді підійшла до сходів, подослухалася, але нагорі панувала тиша. Стара негритянка повернулася, пройшла кухнею, зупинилася на ґанку. Бена з Ластером не видно було, але ось від льоху долинуло мляве «дзень», то вона підійшла до льохових дверей та й побачила повтор ранкової сцени з пилкою.

— Таж він точно отак-о робив! — казав Ластер, із сумовитою надією дивлячись на нерухому пилку. — От тільки б паличку підхожу знайти…

— А в льоху ти ж її і не знайдеш, — сказала Ділсі. — Мерщій виводь його звідсіль на сонечко, поки обидва ви не схопили запалення легенів на цій сирій підлозі.

Ділсі почекала, поки допевнилася, що вони таки вийшли з льоху, а тоді подалися до паркану, де купкою росли кедри. І тільки тоді старенька пішла до хатини.

— Гляди ж мені, не заводься! — наказав Ластер. — Я й так сьогодні добряче вже з тобою наморочився. Між дерев був підвішений гамак із діжкових клепок, скручених-перевитих дротом. Ластер розлігся в гамаку, а Бен навмання побрів собі далі. Ось він і знову запхинькав. — Тихо мені! — цитькнув на нього, підвівши голову, Ластер. — А то зараз дам лупня. — І знову вистягся в гамаку. Бен зупинився, але Ластер чув: усе ще пхинькає. — Ти замовкнеш там чи ні? — грізно мовив Ластер. Тоді з гамака зліз, пішов слідком за Беном, а той присів навпочіпки біля купки землі. З двох країв там у землю були увіткнуті дві порожні пляшечки синього скла, колись у них була якась отрута. Із горлечка однієї стирчало зав’яле стебло дурію-німиці. Бен сидів перед тим дурієм і протягло, без слів, постогнував. Усе ще стогнучи, непевно поводив рукою, намацав галузку та й увіткнув її в порожню пляшчину. — Ну й чого рознився? — йому Ластер. — Нема ж причини, чого б тобі нити! Чи хочеш, щоб я зробив тобі причину? Десь отак-о! — Присівши, він зненацька хапнув пляшечку й сховав за спину. І Бен замовк. Він лише сидів усе так само навпочіпки й витріщався на виямку, що лишилася після пляшечки, але тільки-но набрав повні легені повітря, щоб заплакати, як Ластер раз! І повернув пляшечку на місце. — Тссс! — просичав він. — Не смій мені репетувати. Ось він тобі, твій слоїчок. Бачиш? Оце ж він. Та ні, тут ти скільки стирчатимеш, стільки й репетуватимеш. Ходім поглянемо, як вони там — чи не ганяють уже м’ячика? — Потягнув Бена за руку, підвів на повен зріст, і пішли вони до паркана, стали рядком і дивляться ладком крізь щілини в сплетах жимолості, ще й не розцвіченої.

— Оно вони! — сказав Ластер. — Отам-о, підходять. Бачиш їх?

Вони дивились, як четверо граків, загнавши м’ячі в ямки, послали їх далі, від стартової цяти. Бен спостерігав, повискуючи й пускаючи слину. Коли гольфярі подалися далі, за ними потюпав і він попід парканом, хитаючи головою та стогнучи. Один гравець сказав:

— Гей, кедді! Подай ключки!

— Тихо, Бенджі! — сказав Ластер, але Бен тюпав усе далі, тим клишоногим своїм тюпцем, хапаючись за штахети й хрипко та безнадійно голосячи. Гравець ударив і пішов далі, а Бен не відставав від нього аж до кінцевого кута паркану, а тоді припав до штахет, не зводячи очей з гольфярів, а ті вже й пішли, геть подалися.

— То ти замовкнеш, га? — присікався Ластер. — Замовкни зараз-таки! — Потряс Бенові руку. Але той як учепився в паркан, так і плакав, безперестанку, хрипко й затято. — То ти так і не перестанеш? — не відступався Ластер. — Та невже так і не перестанеш? — Але Бен тільки видивлявся у щілину в паркані. — Ну, то гаразд, — мовив Ластер. — Плачеш без причини, то зараз я тобі причину й підкину! — Через плече озирнувся на будинок. А тоді зашепотів: — Кедді! Ну, давай, реви! Кедді! Кедді! Кедді!

А за хвилину, в проміжках між протяглими зойками Бена, долинув до Ластерових вух Ділсін голос — старенька їх кликала. Ластер узяв Бена за руку, й вони через подвір’я пішли до неї.

— Я ж казав: розвиється, — виправдовувався Ластер.

— Ах ти ж, шелихвосте шалапутистий! — лайнулася Ділсі. — Ану признавайся: що ти йому зробив?

— Та я нічо’. Я ж казав тобі, що хай-но ті гравці розіграються, так він і розплачеться.

— Підведи його до мене, — сказала Ділсі. — Тихо, Бенджі, тихо, лихо! Не плач. — Але Бен не вгамовувався. То вони хутенько перейшли подвір’я та й зайшли до халупи. — Давай принеси того капця! — послала Ластера Ділсі. — Тільки не розтривож там міс Келайн. Як скаже що, ти заспокой її, мовляв, він зі мною. Біжи ж! Уже ж хоч це ти, либонь, умієш як слід робити. — Ластер почимчикував, а Ділсі підвела Бена до ліжка, посадила поруч, біля себе та, обійнявши, почала люляти, погойдуючись разом із ним уперед-назад, утираючи йому заслиненого рота подолком своєї спідниці. — Ну-ну, не плач, — примовляла вона, гладячи його по голові. — Тихо-тихо, тишком-нишком ми принишкнем. Ділсі з тобою ж! — Але він усе плакав та й плакав, голосячи повільно, жалюгідно, без сліз, і в тому похмурому, безнадійному його плачі здобувалося на голос усе безголосе горе, яке тільки є під сонцем. А ось повернувся Ластер, приніс білого (колись) саєтового капця — нині пожовклого, потрісканого, замацаного. Коли вклали його Бенові в руку, він притих на якусь мить. Але ось те його пхинькання знову перейшло в гучний плач.

— А може, ти б розшукав Ті-Пі? — спитала Ластера Ділсі.

— Та казав він учора, що за місто поїде. Казав, до четвертої вернеться.

Ділсі знай погойдувалася вперед-назад, гладячи Бенові голову.

— Ой, Боженьку, як же дочекатися! — зітхнула вона. — Ой, це довго ж…

— Та я ж умію правувати, мем! — сказав Ластер.

— Ти ще ридвана перевернеш, і вб’єтеся обидва! — заперечила Ділсі. — Ти ж такий бешкетник — шкіра горить! Правувати вмієш, маєш кебету, але ще більше бешкету! Не можу я покластися на тебе. Ну, тихо, тихо, — знов запримовляла вона. — Тссс… тшшш… тишком-нишком…

— Та що ви, мем, — не здавався Ластер. — Ті-Пі дає мені поправувати. — А Ділсі знай погойдувалася вперед-назад, обійнявши Бена й так його колисаючи. — А міс Келайн сказала, якщо не зумієте угамувати, то доведеться їй самій підвестися, зійти до нього та й утовкати.

— Цить, не плач, спечу калач, — примовляла Ділсі, гладячи Бенові голову. — Ластере, золотко! — звернулася до хлопця. — Ти пам’ятатимеш стареньку свою меммі і їхатимеш рівнесенько, без бешкету, без витівок?

— Так, мем! — запевнив її Ластер. — Правуватиму достеменно так, як сам Ті-Пі!

Ділсі все ще гладила Бенові голову, все ще погойдувалася вперед-назад.

— Я ж роблю усе, що тільки можу, — сказала вона. — Пан Біг мені свідок. То що ж, іди запрягай! — мовила вона, підводячись. Ластер кулею вилетів із халупи. А Бен тримав того капця і все плакав. — Ну-ну, не плач. Зараз Ластер покатає тебе в ридвані, аж до цвинтаря провезе. Ні, по шапку в дім не підемо, щоб матінки не турбувати, — ще сказала вона. Пішла в куток кімнати, завішений ситцевою запоною, взяла там повстяного капелюха, в якому була зранку. — Біда ж не кепські лахи, а в лахах бідолахи, — сказала вона. — А Божому дитяті байдуже що вдягати… От незабаром Він і мене забере до себе, бо й пора вже. Ось так! — Надягла Бенові капелюха, позащібала всі ґудзики на куртці. А він як доти плакав, так і плаче, невгаває. Забрала вона в нього капця, сховала, і вони вийшли надвір. Тут і Ластер під’їхав обшарпаним, перехнябленим ридваном, який тягла старенька біла коняка.

— Обіцяєш їхати обачно, без хвацьких витівок, Ластере? — спитала вона.

— Так, мем, — завчено пообіцяв Ластер. Ділсі підсадила Бена на заднє сидіння. Коли виходили, він був і перестав, а це й знову запхинькав.

— Йому квіточку треба дати, — сказав Ластер. — Почекайте, я зараз принесу.

— Сиди на місці! — наказала Ділсі. Підійшла, взялась за ремінь вуздечки. — А зараз біжи, принеси йому квітку.

Ластер майнув за ріг будинку, на город. Ось він і вернувся, з одним нарцисиком у руці.

— Зламаного приніс, — дорікнула Ділсі. — Не міг вибрати гарну квіточку?

— Та там більше й нема ніяких! — сказав Ластер. — Ви ж у п’ятницю геть усі повиривали — церкву прикрасити. Та я зараз його й підрівняю! — Тож, поки Ділсі тримала кобилу Квіні, Ластер приклав до стебла квітки галузку, прив’язав двома шворочками й вручив полагодженого нарциса Бенові. Потім видерся на передок, узяв віжки. Але Ділсі не квапилася випускати з рук вуздечку.

— А дорогу ти ж знаєш? — запитала вона. — Вулицею на майдан, звідти на цвинтар і прямісінько назад, додому.

— Так, мем, — запевнив бабусю Ластер. — Вйо, Квіні!

— Обіцяєш їхати обережненько?

— Так, мем.

Тут Ділсі нарешті випустила вуздечку з рук.

— Вйо, Квіні! — гукнув Ластер.

— Стій! — сказала Ділсі. — Оддай сюди нагайку.

— Ой, меммі, — скрушно зітхнув Ластер.

— Оддай нагайку! — наполягала Ділсі, ставши перед конякою. Тут Ластер, із великою нехіттю, таки віддав їй нагайку.

— Тепер Квіні й з місця не зрушиш.

— Не потерпай за це, — сказала Ділсі. — Квіні краще за тебе знає, що їй робити. Ти там тільки сиди та віжки тримай. То як, не забув дороги?

— Ні, мем. Та сама, якою Ті-Пі щонеділі їздить.

— Ото й цієї неділі їдь тією самою дорогою.

— Та звісна річ! Я вже сто разів возив так Ті-Пі.

— Ото й сто перший раз так само їдь, — напучувала Ділсі. — Ну, рушай. Але якщо ти, хлопче-чорнюче, скалічиш мені Бенджі, то вже й не знаю, що я тобі зроблю. Кайданної команди тобі так чи інак не минути, але в мене ти втрапиш туди раніше хоч якого строку.

— Так, мем, — сказав Ластер. — Вйо, Квіні!

Він ляснув віжкою по широкій спині Квіні, ридван гойднувся й рушив.

— Ох, Ластере! — зітхнула Ділсі.

— Вйо, ворушись! — гукнув Ластер. Ще раз ляснув кобилу віжками. Черевомовно гуркаючи селезінкою, Квіні потрюхикала, нога за ногою, по алеї, звернула на вулицю, й там Ластер умовив її перейти у чвал — такий, що нагадував радше нескінченно-затяжне падіння вперед.

Бен принишк. Трясучись посеред сидіння, сторч тримаючи в кулаці перев’язану квітку, він дивився поглядом ясно-безжурним і невимовним. Просто перед ним Ластер знай крутив своєю ядроподібною головою, раз у раз оглядаючись, а коли вже дім зник із поля зору, він звернув до узбіччя, зіскочив на землю й уломив собі з живоплоту лозину. Бен пильно стежив за його діями, а Квіні опустила голову й заходилася скубти траву. Та ось юний кучер знову вискочив на передок, підсмикнув віжками кобилі морду й знову спонукнув піти у чвал, а тоді розпростер лікті, мов крила, й набув молодецької постави: в одній руці лозина, в другій віжки, дарма що така постава ніяк не узгоджувалася ні з розміреним поцокуванням Квініних копит, ні з органним акомпанементом її селезінки. Їх минали автомобілі, пішоходи, а раз навіть стрівся їм гурт підлітків-негрів.

— Гляньте, Ластер! Куди це ти їдеш, Ластере? Чи не на звалище?

— Тіпун вам на язик! — відказав Ластер. — На те саме звалище, куди й вас усіх звалять! Ворухнись мені, слонихо!

Виїжджаючи на майдан, де з-під мармурової руки солдат Конфедерації вдивлявся у хмари й вітер, Ластер прибрав ще хвацькішої пози, хльоснув незворушну Квіні й роззирнувся надовкола.

— А ондечки містера Джейсона машина, — сказав він, але тут загледів ще один гурт негрів. — Ану, покажемо тим чорнюкам, як їздять люди в каретах, га, Бенджі? — сказав він. — Ти там щось кажеш? — озираючись на Бена. Але каліка сидів собі зі скаліченим-скрученим нарцисом у кулаці, й погляд його був порожній та безжурний. Ластер знову стьобнув Квіні й повернув її від пам’ятника полеглим ліворуч.

На мить Бен завмер, геть ошелешений. А тоді заревів. Рев за ревом, гук його міцнів, лунаючи майже без передихів. У ньому звучав не просто подив — жах, потрясіння лунали у тому ревищі, гучала в ньому мука безока та без’язика, чистий тобі шум-гам.

— Святий Боже! Ти чого це? — скрикнув Ластер, озирнувшись і на одну білу мить блиснувши своїми білками. — Цить! Замовкни! — Тоді обкрутнувся до коняки й щосили стьобнув її. Лозина переламалась надвоє, і він викинув її, а що Бенів крик злинав до неймовірного крещендо, то Ластер підхопив віжки й нахилився вперед, — і цієї миті Джейсон, метнувшись широкими стрибками через площу, скочив на підніжок ридвана.

Тилом руки відкинувши Ластера набік і перехопивши віжки, він ривком повернув Квіні назад і, склавши кінці віжок докупи, захльоскав ними по конячому заду. Періщачи Квіні знову й знову, увігнав її в пірнальний чвал, під хрипкі перекоти муки Бенової, і ридван таки обкрутнувся й поїхав праворуч від пам’ятника. А тоді кулаком лулуснув Ластера по голові.

— Здурів ти чи що — повертати ліворуч? — викрикнув. Потім перегнувся назад та кулаком пригостив ще й Бена, остаточно зламавши калічного нарцисика. — Замовкни! — крикнув. — Заткайся! — Сіпнув Квіні, зупинив, а тоді зіскочив на землю. — Вези його додому, чорти б тебе забрали! А як ще раз поткнешся з ним за ворота, я тебе вб’ю!

— Слухаюсь, сер! — сказав Ластер. Узяв віжки, хльоснув ними Квіні. — Вйо! Та вйо ж! Бенджі, замовкни, ради Бога!

А Бенів голос гримів, аж перекочувався. Та коли Квіні зрушила з місця й знову рівномірно зацокотіли: цок-цок! — копита, тут-таки Бен і змовк. Ластер швидко озирнувся на нього, тоді знову засіпав віжками. Над зламаною квіткою, що впала голівкою на Бенів кулак, погляд каліки був знову і порожній, і блакитний, і безжурний, а фасади й карнизи вже знову пливли зліва направо; стовпи й дерева, вікна, двері й вивіски — все на своїх визначених місцях.

Нью-Йорк, штат Нью-Йорк,

жовтень 1928 року

Інформація видавця

Літературно-художнє видання

Серія «Лауреати Нобелівської премії»

Вільям Фолкнер

Шум і лють

роман

Переклад з англійської

Олександра Мокровольського

Редактор А. Пішко

Дизайн та верстка О. Баратинська

Підписано до друку 27.11.2020

Формат 84x108 1/32

Наклад 2000 прим.

Зам.№ 20-12-0109.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта видавничої справи № 2770. Серія ДК

ФОП Жупанський

Україна, 08293, Буча, вул. Тарасівська, 7а,

тел.: (096) 350-61-05;

E-mail: zhupansky-publisher@ukr.net

Книжки за видавничими цінами http://publisher.in.ua

Поліграфія: AT «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

Фолкнер, Вільям.

Ф76 Шум і лють / Вільям Фолкнер; пер. з англійської. О. Мокровольський — К.: Вид-во Жупанського, 2020. — 344 с. — (Серія «Лауреати Нобелівської премії»).

ISBN 978-966-2355-93-2

УДК 821.111(73)'06-31

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

с. 57: Знову [зайгодалося] => загойдалося гілля.

с. 128: <…> одну лиш [хилиночку] => хвилиночку постривайте <…>

с. 175: <…> і [зосім] => зовсім не цілячись <…>

с. 210: <…> а [розпечай-но] => розпечатай-но зараз <…>

с. 264: <…> ти напрошуєшся на [зільнення] => звільнення <…>

с. 274: <…> позичу [четертака] => четвертака у Фроні <…>

с. 288: <…> але [хопець] => хлопець уже й жбурнув <…>

с. 324: <…> два дні вгробив до [бісмової] => бісової матері <…>

с. 331: <…> швидко-мимобіжно, [якраво] => яскраво й пустельно <…>

Примітки

1

К е д д і — хлопчик, що носить за гравцями набір ключок і м’ячів для гольфу.

(обратно)

2

І я в Аркадії… (лат.).

(обратно)

3

Зведення до абсурду (зіпсута лат.).

(обратно)

4

Шляхетність зобов’язує (фр.).

(обратно)

5

Гра слів на основі анг. head «голова».

(обратно)

6

Так, так (іт.).

(обратно)

7

Мене не було. Я є. Я був. Мене немає (лат.).

(обратно)

Оглавление

Тиша і любов

  7 квітня 1928 року

  2 червня 1910 року

  6 квітня 1928 року

  8 квітня 1928 року

Інформація видавця

Примітки до електронної версії

*** Примечания ***