Шум і лють [Вільям Фолкнер] (fb2) читать постранично, страница - 3

тиші. І констатувати це треба не задля парадоксального дисбалансу до назви, дешевої гри на контрастах, а з метою виявити важливе, те, що було очевидно автору. Тиша, бо є розриви навіть між романними частинами, є лакуни, які так і не заповнюються (а що саме було між 1912-м і 1928-м? жодні схеми не прояснюють; і коли точно Бенджі кастрували?); є запилюжені подвір’я і невимовні надвечір’я — ось там і живе тиша. Окрім того, вона є доброю змазкою для шумів і лютувань, яких в романі багато, позаяк і голосів у тому південно-ойкуменному конгломераті було історично немало. А ще: мовчання як оніміння перед красою. Гучний та істеричний, невгамовний, дуже нерівний і невротизований волею творця (симптоматичний каламбур) роман — але він сповнений дивної химерної благодаті. Тиші — і мовчання як реакції на авторський запит у вічність: на тому боці не обіцяли відповідати, голосно артикулюючи слова. Та іноді хвиля уловлюється і починає тріщати, просто-таки лічильник Гейгера.

І його герої, ми чудово це знаємо: хворобливо кохають, страждають, накладають на себе руки, прогинаються під тягарями різної ваги, розчаровуються, помирають, коять насильство; виходять за ворота. І Фолкнер їх жаліє, багато в чому винні зовсім не вони, а минуле як таке, бо людина — істота історична, animans historicus, як сказав би Кевін, студент Гарварду (хоча зі слів голови родини, «людина — це сума її кліматичних пригод»; автор би теж хотів думати схожим чином). Але — може, страшне констатуємо — розламані герої авторові потрібні і для того, аби на тлі перманентно тліючого пекла показати, що це все насправді не від лукавого. Краса існує. І людина вистоїть; ну чи там «людина Півдня» вистоїть. Бо є заради чого. Все похмуро і страшно, інцести і вбивства, але від цього не опускаються руки: це даність, «життєвий простір людини». Та є даність, а є щось-іще. І воно, може, й несправедливе, проте добре, до нього треба тягнутися. Треба в нього до крові з очей вглядатися.

У Фолкнера вийшов роман-мана, роман-який-не-відпускає: не у значенні чогось патологічного (хоч його і не бракує), а через те, що тема надто могутня, з усіх боків треба заходити. І про південний «джентльменський набір» поговорити, але й високоточною художницькою оптикою спробувати вловити Красу-як-конкретну-миттєвість, хай навіть у той момент і відбувається щось жахливе. Звучить незграбно, а втім, тут би і Фолкнер спасував: як означити?

Усе в романі перерите підземними — і повітряними теж — ходами, все з усім пов’язано, міфи-історія-вагота минулого; діти, які розплачуються за гріхи батьків, і батьки, які нічого і нікого не можуть відпустити — справді могутні теми. Але Фолкнер так само великий художник, як і мислитель, от у чому річ. Конструктор (думає про лейтмотиви, звукові навіювання, тотально запаралелює і заримовує теми, програмує наші емоції; геть нічого випадкового), проте й Художник — художник тихого світу, сповненого щемкої (а яка ще буває?) любові. Отам, у траві півдня (і знову раптовий, інспірований духом Фолкнера каламбур), з’являється Бог. Не у символічному віці Бенджі його видно, і зовсім не про старозавітність мова (поразка-що-окрилює), бо все в романі якраз новозавітне, — ні, він тут у деталях. Бо ж Бог взагалі в деталях.

Фолкнер наче той натураліст: так протягом дня розставляти скельця, виставляти їх на усій своїй розбуялій письменницькій галявині, аби отой один призахідний (а чи пообідній) промінь точно заломився в них. І автор би застиг вражений. І ми разом із ним.

Давно відстежений ідеологічний фокус у три кроки — збереження духу піонерської ідеалістичної громади, титанічна особистість як її продукт і, врешті, та ідеальна спільнота американського майбутнього, сформована з отаких Людей, ціль цілей, — достоту віртуозний, як у доброго заїжджого фокусника з дерев’яною скринею, а втім, сильно довіряти цьому не треба. Справді, інтелектуали Півдня про це думали, і дійсно вірили у таке — розбитий Південь як останній бастіон людського, — але Фолкнер пише стільки технічно схожих романів не лише для цього, хай би що він у Нобелівській лекції говорив; останнім узагалі надто вірити не слід.

Завдання — розгледіти в запилюженому і пропеченому повсякденні Найвище, що проступає: і навіть не проступає, а постійно є. Тому пиши будь про що і скільки завгодно — аби зловити цю летку субстанцію, передати будь-яку мить як Мить. Історіософські викладки тут зливаються із суто художницькими амбіціями і навіть самовпевненістю: невже я не зможу цього схопити? Зможу. І навіть іноді схоплюю — недарма письменник чи не вище за все з написаного ставив саме «Шум і лють».

Власне, тому новели Фолкнера дещо необов’язкові: вони часто прекрасні, особливо майже-повість «Ведмідь», але мислення його суто романне, це велике завдання — вхопити божественну мить, передати хирлявими засобами таку тотальну епіфанію. Треба підготуватися, розігнати думку, налаштувати всі прилади, перевірити їх на точність, протерти, ще раз перевірити, замінити, знайти ті-самі. І його