Ліки від смерті [Джеймс Дашнер] (epub) читать онлайн

1. Розділ 1
2. Розділ 2
3. Розділ 3
4. Розділ 4
5. Розділ 5
6. Розділ 6
7. Розділ 7
8. Розділ 8
9. Розділ 9
10. Розділ 10
11. Розділ 11
12. Розділ 12
13. Розділ 13
14. Розділ 14
15. Розділ 15
16. Розділ 16
17. Розділ 17
18. Розділ 18
19. Розділ 19
20. Розділ 20
21. Розділ 21
22. Розділ 22
23. Розділ 23
24. Розділ 24
25. Розділ 25
26. Розділ 26
27. Розділ 27
28. Розділ 28
29. Розділ 29
30. Розділ 30
31. Розділ 31
32. Розділ 32
33. Розділ 33
34. Розділ 34
35. Розділ 35
36. Розділ 36
37. Розділ 37
38. Розділ 38
39. Розділ 39
40. Розділ 40
41. Розділ 41
42. Розділ 42
43. Розділ 43
44. Розділ 44
45. Розділ 45
46. Розділ 46
47. Розділ 47
48. Розділ 48
49. Розділ 49
50. Розділ 50
51. Розділ 51
52. Розділ 52
53. Розділ 53
54. Розділ 54
55. Розділ 55
56. Розділ 56
57. Розділ 57
58. Розділ 58
59. Розділ 59
60. Розділ 60
61. Розділ 61
62. Розділ 62
63. Розділ 63
64. Розділ 64
65. Розділ 65
66. Розділ 66
67. Розділ 67
68. Розділ 68
69. Розділ 69
70. Розділ 70
71. Розділ 71
72. Розділ 72
73. Розділ 73
74. ЕПІЛОГ
75. Подяки
76. Виноски

Джеймс Дешнер

Ліки від смерті

ТОЙ, ЩО БІЖИТЬ ЛАБІРИНТОМ

Книга третя

Присвячується моїй мамі —

найкращій людині на Землі

Розділ 1

Томаса бісив запах.

Не три з лишком тижні самотності. Не білі стіни, стеля та підлога. Не відсутність вікон і не те, що світло ніколи не вимикали. Зовсім не це. У нього забрали годинник; його году вали тричі на день абсолютно однаковою їжею (шмат шинки, картопляне пюре, сира морква, скибка хліба, вода), з ним ні коли не говорили, до приміщення більше нікого не впускали. Жодних книжок, жодних фільмів, жодних ігор.

Цілковита ізоляція. Вже понад три тижні, хоча він почав сумніватися, що правильно відлічує час, а він робив це, спи раючись лише на чуття. Він намагався здогадатися про прихід ночі, старався спати лише в час, який видавався нормальним. Прийоми їжі цьому сприяли, хоча їжа, здається, надходила нерегулярно. Неначе він і мав почуватися дезорієнтованим.

Сам. В оббитій повстю кімнаті, позбавленій кольору — винятком були маленький, ледь помітний унітаз із нержавіючої сталі в кутку та старий дерев’яний письмовий стіл, який Томасові був непотрібен. Сам у нестерпній тиші, маючи можливість необмежено довго думати про закорінену в собі хворобу — Спалах, отой тихий повзучий вірус, який повільно забирав усе, що робило людину людиною.

Ніщо з цього не доводило його до сказу.

Але він смердів, і це чомусь діяло йому на нерви, врізаючись у суцільний блок його психічного здоров’я. Йому не дозволяли ані приймати душ, ані купатися, з моменту при буття не надали змінного одягу або чогось, чим можна було 6 очистити тіло. Придалася б і проста ганчірка: він міг би занурювати її у воду, яку йому давали для пиття, і принаймні вмиватися. Проте Томас не мав нічого, крім брудного одягу, який був на ньому, коли його запроторили під замок. Навіть постільної білизни не дали — він спав, щільно згорнувшись клубочком, втуливши дупу в куточок кімнати, склавши руки в намаганні затримати в собі обіймами трохи тепла й частенько тремтячи.

Він не знав, чому його найбільше лякав сморід власного тіла. Можливо, це саме по собі було ознакою того, що він з’їхав з глузду. Але чомусь його гігієна, дедалі гірша, тиснула йому на розум, викликаючи жахливі думки. Неначе він гнив, розкладався, а його нутрощі ставали такими ж затхлими, яким він видавався зовні. Його хвилювало це, хоч яким нераціональним це здавалося. Він мав достатньо їжі та якраз удосталь води, щоб тамувати спрагу; він достатньо відпочивав, а ще він тренувався як міг у маленькій кімнаті, часом кілька годин поспіль бігаючи на одному місці. Логіка казала йому, що забрьоханість не має жодного стосунку до сили серця чи роботи легень. Тим не менше, розумом він починав вірити, що його безупинний сморід — ознака смерті, що стрімко насувається та ось-ось проковтне його цілком.

Через ці похмурі думки він, своєю чергою, починав замислюватися, чи Тереза все ж таки не брехала під час їхньої останньої розмови, коли вона сказала, що для Томаса вже надто пізно, та наполягла на тому, що він швидко піддався Спалаху, став навіженим і жорстоким. Що він з’їхав з глузду, ще не прибувши до цього жахливого місця. Навіть Бренда попереджала його, що скоро буде кепсько. Можливо, вони обидві мали рацію.

І все це приховувало хвилювання за друзів. Що сталося з ними? Де вони?

Що Спалах робить із їхньою психікою? Оце так усе закінчиться — після всього, що їм довелося витерпіти?

Поволі прийшла лють. Наче щур, який тремтить, шукаю чи тепле місце, крихту їжі. І з кожним днем приходив чимраз більший гнів, такий сильний, що Томас часом усвідомлював, що некеровано труситься, а вже після цього знову приборку вав лють і ховав її. Він не хотів, щоб вона пішла назавжди — він лише хотів зберігати її, щоб накопичувалася. Чекати доречного часу й місця, щоб дати їй волю. Усе це зробив із ним «БЕЗУМ». «БЕЗУМ» забрав життя в нього та його друзів і використовував їх так, як вважав за потрібне. Не зважаючи на наслідки.

І за це він поплатиться. Томас клявся собі в цьому по тисячу разів на день.

Усе це промайнуло в нього в голові, коли він сидів, притулившись спиною до стіни, обличчям до дверей (і до потворного дерев’яного столу перед ними), як йому здавалося, пізнього ранку двадцять другого дня його неволі в білій кімнаті. Він завжди думав про це, поснідавши та потренувавшись. Без надії сподівався, що двері відчиняться (справді відчиняться, навстіж) — двері загалом, а не тільки невеличке гніздо внизу, крізь яке йому просовували їжу.

Він уже незчисленну кількість разів намагався відчинити двері самотужки. А шухляди стола були порожніми, в них не було нічого, крім запаху цвілі та кедру. Він заглядав що ранку — а ну як раптом там щось з’явилося завдяки чарам, поки він спав? Коли маєш справу з «БЕЗУМом», таке часом буває.

Тож він сидів, вдивляючись у ті двері. І чекав. Білі стіни й тиша. Запах його власного тіла. Йому залишалося тільки думати про друзів — Мінхо, Ньюта, Казана, не багатьох інших глейдерів, які ще лишалися в живих. Про Бренду та Хорхе, які зникли з поля зору після того, як їх урятували на велетенському берзі. Про Гарріет і Соню, інших дівчат із групи «В», Ариса. Про Бренду та про її попередження йому після того, як він уперше прокинувся в білій кімнаті. Як вона заговорила в нього в голові? Вона на його боці чи ні?

Але найбільше він думав про Терезу. Він не міг вики нути її з голови, хоча з кожною секундою ненавидів її трішечки більше. «„БЕЗУМ“ — це добре», — сказала вона йому наостанок, і, незалежно від того, мала вона рацію чи ні, для Томаса вона стала уособленням усіх жахіть, які сталися. Щоразу, коли він думав про неї, в ньому закипала лють.

Можливо, увесь цей гнів був останньою ниткою, що пов’язувала його зі здоровим глуздом, поки він чекав.

їжа. Сон. Тренування. Жага помсти. Ось чим він займався ще три дні. Сам.

На двадцять шостий день двері відчинилися.

Розділ 2

Томас не знати скільки разів уявляв собі це. Що він зробить, що скаже. Як він кинеться вперед і виведе з ладу будь-кого хто ввійде, дасть драпака, втече, вирветься. Але він думав пре це практично заради розваги. Він знав, що «БЕЗУМ» не до пустить нічого подібного. Ні, перш ніж діяти, він муситиме детально все спланувати.

Коли це таки сталося — коли ті двері рипнули й поволі відчинилися, — Томас відреагував так, що й сам здивувався: він не зробив нічого. Щось підказало йому, що між ним і столом з’явився невидимий бар’єр — як це було у спальнях після Лабіринту. Час для дії ще не настав. Поки що не настав.

Коли ввійшов Щур — хлоп, який розповів глейдерам про останнє випробування, яке їм нав’язали, подолання Пекла, — він відчув тільки ледь помітний натяк на здивування. Той самий довгий ніс, ті самі хитрі очиці; те саме масне волосся, начесане на очевидну лисину, що займала половину його го лови. Той самий абсурдний білий костюм. Втім, він здавався блідішим, ніж тоді, коли Томас бачив його востаннє, а ще він тримав на згині руки грубу теку, заповнену десятками по жмаканих і неохайно складених аркушів, і тягнув стілець із прямою спинкою.

— Доброго a ранку, Томасе, — промовив він, стримано кивнувши. Не чекаючи на відповідь, він зачинив двері, поставив стілець за письмовим столом і сів. Поклав теку перед собою, розгорнув її та заходився перегортати сторінки. Знайшовши те, чого шукав, він зупинився та поклав на знахідку руки. Тоді зблиснув жалюгідною посмішкою, зупинивши погляд на Томасові.

Нарешті заговоривши, Томас усвідомив, що не говорив уже кілька тижнів, і його голос скидався на хрип.

— Ранок буде добрим, лише якщо ви мене випустите.

Вираз обличчя чолов’яги нітрохи не змінився.

— Так, так, я знаю. Не треба хвилюватися — сьогодні ти почуєш удосталь позитивних новин. Повір мені.

Томас із соромом подумав, що це, нехай хоч і лише на секунду, вселило в нього надію. Тепер він уже має бути мудрішим.

— Позитивних новин? Хіба ви не обрали нас, тому що вважали нас розумними?

Перш ніж відповісти, Щур кілька секунд помовчав.

— Так, розумними. З-поміж інших, важливіших при чин. — Він зупинився та оглянув Томаса, а тоді продовжив. — Гадаєш, нам усе це подобається? Гадаєш, нам подобається споглядати ваші страждання? Це все мало певну мету, і дуже скоро ти це зрозумієш. — Його голос ставав чимраз напруженішим, і останнє слово він мало не прокричав, почервонівши на виду.

— Отакої, — сказав Томас, почуваючись дедалі сміливішим. — Обережніше, старигане, заспокойся. Здається, ти за три кроки від серцевого нападу. — Випускати з себе такі слова було приємно.

Чоловік підвівся зі стільця та нагнувся вперед, опершись на стіл. Вени в нього на шиї виступили натягнути ми шнурами. Він повільно сів назад і кілька разів глибоко вдихнув.

— Здавалося б, майже чотири тижні в цій білій коробці можуть збити пиху з хлопчиська. Але виглядає на те, що ти як ніколи знахабнів.

— Отже, ви збираєтеся сказати мені, що я не божевільний? Не заражений Спалахом і ніколи не був заражений? — Томас не втримався. Гнів зростав у ньому, поки він не відчув, що ось-ось вибухне. Але він змусив себе заговорити спокій ніше. — Саме це зберігало мені здоровий глузд увесь цей час: у глибині душі я знаю, що ви збрехали Терезі, що це — лише чергове ваше випробування. Отже, куди я вирушу далі? Ви відправите мене на грьобаний Місяць? Примусите пере плисти океан у спідньому? — він усміхнувся для посилення ефекту.

Поки Томас лютував, Щур дивився на нього порожніми очима.

— Ти закінчив?

— Ні, я не закінчив, — він багато днів чекав на можливість висловитись, але тепер, коли вона зрештою з’явилася, його розум спорожнів. Він забув усі сценарії, які подумки розіграв.

— Я... вимагаю, щоб ви розповіли мені все. Негайно.

— Ох, Томасе, — Щур сказав це тихо, неначе повідомляючи сумну новину малій дитині. — Ми тобі не збрехали. Ти справді заражений Спалахом.

Томас був шокований, крізь жар його гніву пройшов холодок. Він замислився: чи не бреше Щур просто зараз? Але він знизав плечима так, неначе завжди підозрював, що так і є.

— Ну, я ще не почав божеволіти.

Певної миті — після такого довгого переходу крізь Пекло, перебування поруч із Брендою, в оточенні психів — він змирився з тим, що врешті-решт заразиться вірусом. Але він заспокоїв себе, що наразі він іще в порядку. Ще при здорово му глузді. А зараз більш нічого не мало значення.

Щур зітхнув.

— Ти не розумієш. Ти не розумієш, що я прийшов тобі сказати.

— Навіщо мені вірити бодай слову з ваших вуст? Як ви взагалі можете на це сподіватися?

Томас усвідомив, що підвівся, хоч і не пам’ятав, як це зробив. Його груди здіймалися від важкого дихання. Він мусив опанувати себе. Пильний погляд Щура був холодним, його очі були чорними ямами. Томас знав: незалежно від того, бреше йому ця людина чи ні, йому доведеться вислухати її, якщо він хоч трохи хоче вийти з цієї білої кімнати. Він зусиллям волі сповільнив дихання. Зачекав. За кілька секунд тиші його відвідувач продовжив.

— Я знаю, що ми брехали тобі. Часто. Ми робили з тобою та твоїми друзями дещо жахливе. Але все це було частиною плану, і ти не лише на нього погодився, а й посприяв його реалізації. Нам довелося зайти з усім цим трохи далі, ніж ми сподівалися на початку — в цьому сумніватися не доводиться. Втім, все йде за схемою Творців. Ти довів її до пуття після того, як самі Творці зазнали... Чистки.

Томас повільно хитнув головою; він знав, що колись був певним чином пов’язаний із цими людьми, але думка про те, щоби змусити людину пройти те, що пройшов він, не вкладалася в голові.

— Ви мені не відповіли. Як ви взагалі можете очікувати, що я повірю будь-яким вашим словам? — Звісно, він згадав більше, ніж показував.

Хоча вікно до його минулого було вкрите твердим шаром бруду і крізь нього лише вряди-годи можна було сяк-так щось розгледіти, він знав, що раніше співпрацював із «БЕЗУМом». Він знав, що співпрацювала й Тереза і що вони по сприяли створенню Лабіринту.

Були й інші спалахи пам’яті.

— Тому що, Томасе, тримаючи тебе в темряві, ніхто нічого не доб’ється, — відповів Щур. — Уже не доб’ється.

Томас раптово відчув утому, неначе з нього витекла вся сила, не залишивши йому нічого.

Він опустився на підлогу, важко зітхнувши. Хитнув головою.

— Я навіть не знаю, що це означає.

Який узагалі сенс вести розмову, якщо не можна довіряти словам?

Щур говорив і далі, але його тон змінився — став менш відстороненим, менш сухим і більш повчальним.

— Ти, без сумніву, добре усвідомлюєш, що по всьому світу людям з’їдає розум жахлива хвороба. Все, що ми робили до цього моменту, було задумано з однією-єдиною метою: проаналізувати патерни твого мозку та створити матрицю на їхній основі. Ціль полягає в тому, щоб за допомогою цієї матриці розробити ліки від Спалаху. Втрачені життя, біль і страждання... ти знав ставки, коли це почалося. Ми всі знали. Все це робилося для забезпечення виживання людського роду. І ми до цього дуже близькі. Дуже, дуже близькі.

Спогади поверталися до Томаса кілька разів. Під час Змінної, у снах, які йому відтоді снилися, в періодичних мимолітних згадках, подібних до швидких ударів блискавки в голові. А тепер, коли він слухав, як говорить чоловік у біло му костюмі, здавалося, ніби він стоїть на кручі, а всі відповіді ось-ось спливуть із глибин, і він побачить їх уповні. Бажання дізнатися ці відповіді було нестримним.

Але він не повинен втрачати пильності. Він знав, що був частиною всього цього, посприяв створенню Лабіринту, перебрав керівництво на себе після смерті перших Творців і підтримував програму за допомогою новачків.

— Я пам’ятаю достатньо, щоб мені було соромно за себе, — зізнався він. — Але пережити таке насильство — це зовсім інше, ніж спланувати його. Це просто неправильно.

Щур почухав собі носа та посунувся на стільці. Його зачепили якісь слова Томаса.

— Подивимося, що ти думатимеш наприкінці сьогоднішнього дня, Томасе. Подивимось. Але дозволь мені спитати в тебе ось що: ти кажеш мені, що втрата кількох життів не варта порятунку незчисленної кількості інших? — Він ізнову говорив із пристрастю, схилившись уперед. — Це дуже стара аксіома, та чи вважаєш ти, що мета може виправдати засоби? Коли вибору більше немає?

Томас лише пильно дивився. Правильної відповіді на це запитання не існує.

Може, Щур і всміхнувся, та це більше скидалося на вискал.

— Просто згадай, що був такий момент, коли ти так вважав, Томасе, — він почав збирати папірці, наче намірявся йти. — Я прийшов сказати тобі, що все вирішено і наші дані майже повні. Ми підійшли впритул до чогось величного. Коли в нас буде матриця, ти зможеш скільки завгодно пхинькати разом зі своїми друзями про те, які ми були несправедливі.

Томасові закортіло образити його грубими словами. Але він стримався.

— Як тортури, яким нас піддають, ведуть до цієї матриці, про яку ти говориш? Як те, що купку підлітків без їхньої згоди шлють до жахливих місць, а тоді дивляться, як дехто з них помирає... який зв’язок це може мати з відкриттям ліків від якоїсь хвороби?

— Найпряміший. — Щур важко зітхнув. — Хлопче, скоро ти згадаєш усе, і мені здається, що ти дуже шкодуватимеш. А поки що ти маєш дещо дізнатися — можливо, це навіть поверне тебе до тями.

— І що ж це таке? — Томас насправді поняття не мав, що він скаже.

Його відвідувач підвівся, розгладив зморшки на штанях і поправив на собі куртку. Тоді зціпив руки за спиною.

— Вірус Спалаху живе в кожній частині твого тіла, однак він не має жодного впливу на тебе й не матиме ніколи. Ти на лежиш до вкрай нечисленної групи людей. У тебе імунітет до Спалаху.

Томас глитнув. Йому відібрало мову.

— Назовні, на вулицях, таких людей, як ти, називають імуняками, — продовжив Щур. — І люди назовні дуже, дуже сильно вас ненавидять.

Розділ 3

Томас не міг дібрати слів. Попри всі побрехеньки, які йому розповідали, він знав: те, що він щойно почув — правда. Надто вже закономірним це здавалося в контексті того, що він пережив останнім часом. Він і, мабуть, інші глейдери, а також уся група «В», мали імунітет до Спалаху. Саме тому їх і обрали для випробувань. Усе, що з ними робили — кожен жорстокий жарт, кожен обман, кожен монстр, якого ставили на їхньому шляху, — все це було частиною складного експерименту. І це якимось чином вело «БЕЗУМ» до одержання ліків.

Усе це вкладалося в одну картину. І навіть більше — це одкровення зачіпало його спогади. Це видавалося знайомим.

— Я бачу, що ти мені віриш, — нарешті сказав Щур, по рушивши довгу тишу. — Коли ми виявили, що бувають такі люди, як ти — в яких усередині закріпився вірус, але симптоми не проявляються, — ми розшукали найкращих і най розумніших серед вас. Так і народився «БЕЗУМ». Звісно, дехто у твоїй випробувальній групі не має імунітету, і вони були обрані на роль контрольних піддослідних. Томасе, під час проведення експерименту потрібна контрольна група. Тоді всі дані мають певний контекст.

Від цієї, останньої заяви Томасові урвалося серце.

— Хто не... — запитання не сходило з вуст. Він надто сильно боявся почути відповідь.

— Хто не має імунітету? — запитав Щур, піднявши брови. — О, мені здається, що вони мають дізнатися про це ра ніше за тебе, хіба ні? Але спершу про головне. Ти пахнеш, як тижневий труп — тебе потрібно відвести до душу і перевдяг ти у свіжий одяг. — При цьому він підняв свою теку й повернувся до дверей. Він уже збирався переступити поріг, коли Томас гукнув:

— Зачекайте!

Відвідувач озирнувся.

— Що таке?

— Там, у Пеклі... чому ви збрехали, що в безпечному місці будуть ліки?

Щур знизав плечима.

— Я зовсім не думаю, що це було брехнею. Пройшовши випробування, прибувши до безпечного місця, ви допомогли нам зібрати нові дані. І завдяки цьому ліки будуть. Рано чи пізно. Для всіх.

— А чому ви мені все це розповідаєте? Чому зараз? Чому ви запхали мене сюди на чотири тижні?

Томас обвів жестом кімнату, оббиті повстю стелю і стіни, жалюгідний унітаз у кутку. Його нечисленні спогади були не достатньо ґрунтовними, щоб можна було якось осягнути ти дивні речі, які з ним виробляли.

— Чому ви збрехали Терезі, ніби я шалію та лютую, і при цьому весь цей час тримали мене тут? Який у цьому взагалі може бути сенс?

— Змінні, — відповів Щур. — Усе, що ми з тобою зробили, ретельно прорахували наші мозкоправи та лікарі. Це робили заради стимуляції реакцій у зоні ураження, де чинить шкоду Спалах. Заради вивчення патернів різних емоцій, реакцій і думок. Щоб побачити, як вони працюють в умовах вірусу, який перебуває в тобі. Ми намагалися зрозуміти, чому він не ослаблює тебе. Річ саме у патернах зони ураження, Томасе. У створенні мапи твоїх когнітивних і фізіологічних реакцій заради створення матриці для можливих ліків. Річ у ліках.

— А що таке «зона ураження»? — запитав Томас, намагаючись згадати і не згадуючи. — Просто скажіть мені, і я піду з вами.

— Ну, Томасе, — відповів він. — Мене дивує, що ти, коли тебе вжалив грівер, не згадав бодай цього. Зона ураження — це твій мозок. Там оселяється та закріплюється вірус. Що сильніше заражена зона ураження, то більш параноїдальною та жорстокою є поведінка зараженого. «БЕЗУМ» використовує твій мозок, а також мозок кількох інших людей, щоб допомогти нам упоратися з проблемою. Якщо ти пам’ятаєш, наша організація повідомляє про свою мету вже в назві: «Безпрецедентний експеримент: зона ураження мозку». — Щур, здавалося, майже задоволений собою.

Майже щасливий.

— А тепер ворушись, помиємо тебе. І про всяк випадок скажу: за нами стежать. Як спробуєш щось утнути, будуть наслідки.

Томас сів, намагаючись осягнути все, що тільки-но почув. Усе знову видавалося правдивим, звучало логічно.

Сходилося зі спогадами, що повернулися до нього останніми тижнями. Але його недовіра до Щура та «БЕЗУМу» все одно змушувала трохи сумніватися в усьому цьому.

Врешті-решт він підвівся, дозволяючи своєму розуму осмислити нові одкровення та сподіваючись, що вони складуться у гарні невеличкі стосики для подальшого аналізу. Не вимовивши більше й слова, він пройшов у двері за Щуром, залишивши позаду свою камеру з білими стінами.

В будівлі, в якій він опинився, не було нічого незвичайно го. Довгий коридор, кахельна підлога, бежеві стіни з пейзажами в рамках, де розбивалися об берег хвилі, зависав біля червоної квітки колібрі, затіняли ліс дощ і туман. Угорі гу діли флуоресцентні лампи. Щур провів його за кілька поворотів і нарешті зупинився біля дверей. Відчинив їх і жестом запросив Томаса всередину. Одна шафка була відчинена, всередині лежав свіжий одяг і взуття. Та навіть годинник.

— У тебе близько тридцяти хвилин, — повідомив Щур. — Коли закінчиш, просто сиди тихо — я повернуся по тебе. Потім ти возз’єднаєшся з друзями.

Чомусь на слові «друзі» Томасові раптово згадалася Тереза. Він спробував іще раз подумки звернутися до неї, але все одно нічого не вийшло. Попри те, що він дедалі більше зневажав її, порожнеча, що утворилася після її зникнення, ще плавала в ньому незнищенною бульбашкою. Вона пов’язувала його з минулим і, як він геть не сумнівався, колись була його найкращим другом. Це було чи не єдиним на світі, в чому він був упевнений, і йому було важко повністю від цього відмовитися.

Щур кивнув.

— Побачимося за півгодини, — a сказав він і зачинив собі двері, знову полишивши Томаса на самоті.

Томас досі не мав ніякого плану — хіба що знайти друзів, і він на крок наблизився до мети.

І хоча він поняття не мав, на що чекати, він принаймні вийшов із тієї кімнати. Нарешті. Тепер гарячий душ. Можливість стерти з себе весь бруд. Ніщо й ніколи не здавалося таким заманливим. Відпустивши на мить усі турботи, Томас зняв із себе огидний одяг і заходився повертати людську подобу.

Розділ 4

Футболка і джинси. Кросівки — такі ж самі, як і ті, в яких він ходив у Лабіринті. Свіжі м’які шкарпетки. Обмившись згори донизу щонайменше п’ять разів, він почувався так, наче заново народився. Йому мимоволі подумалося, що з цього моменту ситуація покращуватиметься. Що він тепер стане господарем власного життя. Якби ж то дзеркало не нагадало про татуювання — те, яке йому набили до Пекла. Воно було незнищенним символом того, крізь що він пройшов, а він шкодував, що не може все це забути.

Він стояв біля дверей ванної кімнати, притулившись до стіни та склавши на грудях руки, і чекав. Замислився, чи повернеться Щур — а. може, він залишив Томаса, щоб він почав блукати тут, розпочавши чергове випробування?

Не встиг він про це подумати, як почув кроки, а тоді по бачив, як з-за рогу з’явився білий силует цього худорлявого чоловіка.

— Хіба ти не шикарний? — зауважив Щур; кутики його вуст поповзли вгору, утворивши неприємну посмішку.

В Томасовій голові промайнула сотня саркастичних відповідей, але він знав, що повинен бути серйозним. Наразі мало значення лише одне — зібрати якнайбільше інформації, а по тім — знайти друзів.

— Власне, я нормально почуваюся. Тому... дякую. — Він і сам зобразив невимушену усмішку. — Коли я зможу побачити інших глейдерів?

— Просто зараз. — Щур знову став абсолютно серйозним. Кивнув у тому напрямку, звідки прийшов, і жестом наказав Томасові піти за ним. — Усі ви пройшли різні тести для Третьої фази випробувань. Ми сподівалися, що карти патернів зони ураження будуть готові до кінця другої фази, але нам, щоби пройти далі, довелося імпровізувати. Втім, як я вже сказав, ми дуже близько до мети. Тепер ви всі будете повно цінними партнерами у рамках дослідження, допомагатимете нам здійснювати точну регуляцію та копати глибше, поки ми не розгадаємо цю головоломку.

Томас примружився. Він підозрював, що його Третьою фазою була біла кімната, але що з іншими? Хоч як сильно він ненавидів своє випробування, він міг лише уявляти собі, на скільки гірше може зробити «БЕЗУМ». Він мало не сподівався, що ніколи не дізнається, що «БЕЗУМ» вигадав для його друзів.

Нарешті Щур дістався дверей. Відчинив їх, не вагаючись, і пройшов усередину.

Вони ввійшли до невеличкої зали, і Томас відчув раптове сильне полегшення. Серед десятка рядів крісел сиділи врозсип його друзі, в безпеці, здорові на вигляд. Глейдери та дів чата з групи «В». Мінхо. Казан. Ньют. Арис. Соня. Гаррієт. Усі здавалися щасливими — вони розмовляли, всміхалися та сміялися, — хоча вони, можливо, певною мірою прикидалися. Томас гадав, що їм також сказали, ніби все майже закінчилося, проте сумнівався, що цьому хтось повірив. Він точно не повірив. Поки що.

Він оглянув кімнату в пошуках Хорхе та Бренди — йому дуже хотілося побачити Бренду. Він побоювався за неї, від коли вона зникла після того, як їх підібрав берг, хвилювався, чи не відіслав «БЕЗУМ» її та Хорхе назад до Пекла, як і погрожував, — але нікого з них не було видно. Та не встиг він запитати про них Щура, як крізь гамір прорвався один голос, і на Томасовому обличчі мимохіть розтягнулася усмішка.

— Ого, мене коцнули, і я потрапив до раю. Це ж Томас! — гукнув Мінхо. Після його оголошення залунали крики, оплески та свист. Величезне полегшення змішалося з тривогою, що випустила кігті в Томаса у животі, і він продовжив оглядати обличчя в залі. Надто вражений, щоб говорити, він просто шкірився далі, поки не зустрівся поглядом із Терезою.

Вона вже підвелася та повернулася до нього від свого крісла в кінці ряду. Чорне волосся, чисте, вичесане та блискуче, вкривало її плечі та обрамляло її бліде обличчя. Її червоні вуста розімкнулися в широчезній усмішці, такій, що її обличчя посвітлішало, а блакитні очі засяяли. Томас мало не пішов до неї, але зупинив себе: його розум затьмарювали яскраві спогади про те, що вона з ним зробила, як вона казала, що «БЕЗУМ» — це добре, навіть після всього, що сталося.

«Чуєш мене?» — подумки гукнув він, просто щоб побачити, чи не повернулася їхня здібність.

Але вона ніяк не відреагувала, а він досі не відчував її при сутності в голові. Вони просто стояли там, витріщившись одне на одного, і дивились одне одному в очі — здавалося, хвилину, але насправді точно не більше кількох секунд. А тоді біля нього з’явилися Мінхо та Ньют, які поплескали його по спині, потиснули йому руку та затягнули до зали.

— Ну, принаймні ти, блін, не здався і не вмер, Томмі, — сказав Ньют, міцно стиснувши йому руку. Тон у нього був більш невдоволений, ніж зазвичай, особливо зважаючи на те, що вони кілька тижнів не бачили один одного, але він був цілий. І вже це добре.

Мінхо посміхався, але жорстокий блиск у його очах вказував на те, що він пережив дещо жахливе.

Що він іще був не зовсім собою і просто відчайдушно намагався поводитись як зазвичай.

— Могутні глейдери, знову разом. Радий бачити тебе живим, чортяко — я уявляв собі, як ти вмираєш десь сотнею різних смертей. Б’юсь об заклад, що ти щоночі плакав, сумуючи за мною.

— Еге ж, — промимрив Томас, у захваті від того, що по бачив усіх, але все ще нездатний дібрати слова. Він пішов із компанії, що зібралася, та попрямував до Терези. Його опанувало бажання звернутися до неї та якось замиритися, поки він не зможе вирішити, що робити.

— Привіт.

— Привіт, — відповіла вона. — Ти в нормі?

Томас кивнув.

— Мабуть. Кілька тижнів вийшли дещо суворими. Ти не... — Він зупинив себе. Він мало не запитав, чи не по чула вона, як він спробував достукатися до неї подумки, але йому не хотілося порадувати її, показавши, що він це зробив.

— Я намагалася, Томе. Я щодня намагалася поговорити з тобою. Нас відрізали, але я вважаю, що це все було того вартим. — Вона потягнулася та взяла його за руку, на що глейдери відреагували цілим хором ущипливих жартів.

Томас швидко висмикнув руку й відчув, як стрімко черво ніє. Чомусь її слова несподівано його роздратували, але інші помилково сприйняли його реакцію як звичайну ніяковість.

— Ня-я-я-я, — сказав Мінхо. — Майже так само мило, як тоді, коли вона бацнула тебе по пиці вістрям списа.

— Істинна любов, що тут сказати, — це подав голос Казан, який опісля засміявся глибоким гучним сміхом. — Мені б дуже не хотілося побачити, що буде, коли ця парочка вперше почубиться по-справжньому.

Томаса не обходило, що вони думають, але він був рішуче налаштований показати Терезі, що вона не може уникнути покарання за все, що з ним зробила. Та довіра, що існувала між ними до випробувань — незалежно від того, які в них були стосунки, — тепер не мала жодного значення. Можливо, він якось замириться з нею, але там і тоді він вирішив, що довірятиме лише Мінхо та Ньютові. І більше нікому.

Він саме зібрався відповісти, аж тут проходом покрокував Щур, плескаючи в долоні.

— Всім сісти. Нам треба дещо розглянути, перш ніж ми приберемо Стирачку.

Він сказав це так невимушено, що до Томаса ледве дійшло. Слова усвідомилися — приберемо Стирачку, — і він застиг на місці.

Зала стихла, і Щур вийшов на сцену в передній частині зали та підійшов до кафедри. Взявся за її краї та ще раз вимушено усміхнувся, як раніше, а тоді заговорив.

— Саме так, пані та панове. Зараз до вас повернуться спогади. Всі до останнього.

Розділ 5

Томасові запаморочилося в голові, і він сів біля Мінхо.

Після того, як він так довго силкувався згадати своє життя, свою родину та дитинство — навіть згадати, що він робив напередодні пробудження в Лабіринті, — дум ка про повернення всього цього здавалася майже неймовірною.

Але коли вона засвоїлася, він усвідомив, що стався якийсь зсув. Уже не здавалося, ніби згадати все було б добре. А його чуття підтверджувало те, що він відчував, відколи Щур сказав, що все майже закінчилося: здавалося, що це просто над то легко.

Щур прокашлявся.

— Як вас повідомили у приватних бесідах, випробування у знайомій вам формі завершилися. Після того, як ваші спогади відновляться, ви, гадаю, повірите мені, і ми зможемо рухатися далі. Вам усім розповіли про Спалах і обґрунтування випробувань. Ми підійшли впритул до завершення своєї матриці зони ураження. Для того, що нам потрібно, — а нам потрібно відшліфувати те, що ми маємо, — більше придадуться ваша цілковита співпраця та розум у незміненому стані. Тому вітаю.

— Я мушу підійти туди та зламати тобі носа, падлюко, — сказав Мінхо. Зважаючи на погрозу в його словах, його голос був жахливо спокійним. — Мені обридло, що ти поводишся так, ніби все пучком — ніби в нас не вмерла більш ніж половина друзів.

— Ох і радий же я був би побачити той щурячий ніс роз’юшеним! — різко промовив Ньют.

Гнів у його голосі приголомшив Томаса, і він мимоволі за мислився, який жах пережив Ньют під час Третьої фази.

Щур закотив очі та зітхнув.

— По-перше, кожного з вас попередили про наслідки в разі спроби завдати мені кривди. І будьте певні, за вами досі стежать. По-друге, мені шкода загиблих, але врешті-решт воно буде того варте. Втім, мене бентежить те, що, судячи з усього, ніякі мої слова не допоможуть вам зрозуміти, що стоїть тут на кону. Ми говоримо про виживання людського роду.

Мінхо шумно вдихнув, наче готуючись емоційно висловитись, але раптово зупинився і стулив рота.

Томас знав: хоч яким щирим видається Щур» це має бути обманом. Усе було обманом.

Однак якщо вони на цьому етапі почнуть йому проти стояти — чи то словами, чи то кулаками, — тоді аж ніяк не вийде нічого доброго. Наразі вони найбільше потребували терпіння.

— Просто заспокоймося, — рівним голосом вимовив То мас. — Вислухаймо його.

Казан подав голос саме тоді, коли Щур зібрався продовжити.

— Чому ми маємо довіряти вам... Як це називається? Стирачка? Після всього того, що ви зробили з нами, з нашими друзями... ви хочете прибрати Стирачку? Не думаю. Я краще й далі геть нічого не знатиму про своє минуле, красненько вам дякую.

— «БЕЗУМ» — це добре, — раптом вимовила Тереза, ніби говорячи сама до себе.

— Що? — перепитав Казан. Усі повернулися до неї.

— «БЕЗУМ» — це добре, — повторила вона значно голосніше, повернувшись у кріслі так, щоби поглянути у вічі іншим. — Серед усього, що я могла б написати в себе на руці, вийшовши з коми, я обрала ці три слова. Я досі думаю про це, і цьому має бути якась причина. Пропоную просто заткнутися всім і зробити так, як каже цей чолов’яга. Ми зможемо зрозуміти це, лише повернувши собі спогади.

— Я згоден! — крикнув Арис, значно голосніше, ніж ви давалося необхідним.

Томас мовчав і далі, а в залі тим часом спалахну ла суперечка. Головно між глейдерами, які пристали на бік Казана, та учасниками групи «В», які пристали на бік Терези. Це був однозначно найгірший час для війни інтересів.

— Тихо! — прогримів Щур, гепнувши кулаком по кафедрі. Він зачекав, поки всі вгамуються, а вже тоді повів далі. — Слухайте, вам ніхто не ставитиме на карб вашу недовіру. Вас доводили до меж фізичної витривалості, на ваших очах помирали люди, ви переживали жах у найчистішому його вигляді. Але обіцяю вам, коли все скінчиться, ніхто з вас не озирнеться...

— А що, як ми цього не хочемо? — гукнув Казан. — Що, як ми не хочемо, щоб до нас повернулися спогади?

Томас із полегшенням повернувся до друга. Саме так думав він сам.

Щур зітхнув.

— Бо вам справді не хочеться згадати чи просто ви нам не довіряєте?

— Ой, я навіть уявити собі не можу, чому б це нам вам не довіряти, — відповів Казан.

— Хіба до вас іще не дійшло, що, якби ми хотіли якось вам нашкодити, ми просто зробили б це? — Щур опустив погляд на кафедру, а тоді знову підняв. — Якщо не хочеш прибирати Стирачку, не прибирай. Можеш стояти поруч і спостерігати за іншими.

Вибір чи блеф? Томас не міг здогадатися з його тону, та однак був здивований його відповіддю.

В аудиторії знову запала мовчанка. Щур» не чекаючи за питань, зійшов зі сцени і попрямував до дверей в дальньому кінці зали. Перед виходом обернувся і промовив:

— Ви справді хочете до кінця життя не мати жодних спогадів про батьків? Про рідних і друзів? Справді хочете втратити можливість триматися бодай за нечисленні приємні спогади, які, можливо, були у вас, перш ніж усе це почалося? Про мене. Але вам ця можливість, імовірно, не випаде більше ніколи.

Томас подумав над своїм рішенням. Справді, він прагнув згадати рідних. Він безліч разів думав про це. Але він дійсно знав «БЕЗУМ». І він не збирався дозволити собі потрапити ще в одну пастку.

Він швидше битиметься до скону, ніж дозволить цим людям іще раз попорпатися в його мозку. Зрештою, як він може вірити будь-якому спогадові, який вони повернуть?

До того ж його хвилювало ще дещо — спалах, який він відчув, коли Щур уперше оголосив, що «БЕЗУМ» прибере Стирачку. Він не лише знав, що не може просто прийняти те, що «БЕЗУМ» називає його спогадами, а й злякався. Якщо все, що люди з «БЕЗУМу» наполегливо звуть правдою, дійсно є правдою, то він не хоче згадувати своє минуле, навіть маючи таку можливість. Він не розумів людину, якою він, за їхніми словами, був раніше. Ба навіть більше — ця людина йому не подобалася.

Щур на його очах відчинив двері та пішов із зали. Що йно він зник, Томас нахилився поближче до Мінхо та Ньюта, щоб його почули тільки друзі.

— Ми нізащо не маємо цього робити. Нізащо.

Мінхо стиснув Томасові плече.

— Амінь. Навіть якби я довіряв цим падлюкам, навіщо б мені треба було згадувати? Згадай, що через це сталося з Беном і Альбі.

Ньют кивнув.

— Блін, ми маємо швидко щось вдіяти. А коли ми це зробимо, я надеру кілька дуп, щоб мені стало легше на душі.

Томас був згоден, але знав, що вони мають бути обережними.

— От тільки не надто швидко, — сказав він. — Ми не можемо зараз напартачити — нам потрібно дочекатися найкращого шансу. — Томас так давно не відчував близькості друзів, що і забув це відчуття сили. Він возз’єднався з друзями, і це було кінцем випробувань — остаточним кінцем. Так чи інакше, вони більше не робитимуть те, чого хоче «БЕЗУМ».

Вони підвелися та всі разом попрямували до дверей. Але поклавши долоню на ручку, щоб відчинити їх, Томас зупинився. Від того, що він чув, йому урвалося серце. Решта групи досі розмовляла, і більшість інших вирішила повернути собі спогади.

Щур чекав під стінами зали. Він провів їх коридором без вікон, зробивши кілька поворотів, поки вони нарешті не до сягнули великих сталевих дверей. Вони мали важкий засув і, здавалося, були загерметизовані, щоб не просочувалося повітря ззовні. Їхній ватажок у білому наблизив до квадратного заглиблення у сталі ключ-карту, і за кілька клацань велика металева плита відсунулася зі скреготом, який нагадав Томасові про Браму у Глейді.

Тоді з’явилися інші двері; коли група пройшла вервечкою в невеличкий передпокій, Щур зачинив перші двері та відчинив другі тією ж карткою. На іншому боці було велике приміщення, в якому, здавалося, не було нічого особливого — та ж сама кахельна підлога та бежеві стіни, що й у коридорі. Безліч шафок і стільниць. А вздовж задньої стіни стояло кілька ліжок, над кожним із яких нависала жаска, чужа на вигляд штука з блискучого металу та пластикових трубок у формі маски. Томас навіть думки не допускав дозволити комусь надягти таке собі на обличчя.

Щур жестом показав на ліжка.

— Отак ми приберемо з ваших мізків Стирачку, — оголосив він. — Не турбуйтеся, я знаю, що ці прилади мають страхітливий вигляд, але під час процедури буде зовсім не так боляче, як ви, можливо, думаєте.

— Зовсім не такі — повторив Казан. — Мені ці слова не подобаються. Отже, таки буде боляче, ось що ви маєте на увазі.

— Звісно, ви відчуєте незначний дискомфорт — це все ж таки операція, — сказав Щур, пройшовши до великої машини ліворуч від ліжок. На ній були десятки миготливих вогнів, кнопок і екранів. — Ми прибиратимемо невеличкий при лад із частини вашого мозку, що відповідає за довгострокову пам’ять. Але це не так жахливо, як може здаватися, обіцяю. — Він заходився тиснути на кнопки, і кімнату заповнило гудюче дзижчання.

— Секундочку, — промовила Тереза. — Це забере ту штуку, яка ще й дозволяє вам контролювати нас?

До Томаса прийшов внутрішній образ Терези, що зник у Пеклі. А ще — Альбі, який корчився в ліжку в Домівці. Галлі, який убивавЧака. Їх усіх контролював «БЕЗУМ». На дуже коротку мить Томас засумнівався у своєму рішенні: чи може він справді дозволити собі й далі залежати від милості «БЕЗУМу»? Чи має він просто дозволити йому виконати операцію? Але потім сумнів зник — ішлося про недовіру. Він відмовився прогинатися.

Тереза продовжила.

— А як щодо... — вона затнулася й подивилася на Томаса.

Він знав, про що вона думає. Про їхню здатність спілкуватися телепатично. Не кажучи вже про те, що це супроводжувало — дивне відчуття одне одного, коли все складалося, коли майже здавалося, що вони якимось чином ділять мозок.

Томасові раптово сподобалася думка про те, щоб позбутися цього назавжди. Можливо, порожнеча на місці Терези теж зникне.

Тереза оговталася та продовжила.

— Звідти дістануть усе? Усе?

Щур кивнув.

— Усе, крім крихітного приладу, який дозволяє нам створювати карту патернів у вашій зоні ураження. І тобі не потрібно було казати, що ти думаєш, тому що я бачу це у твоїх очах — ні, ви з Томасом і Арисом більше не зможете виконувати свій маленький фокус. Ми справді тимчасово це вимкнули, але тепер це зникне назавжди. Однак у вас відновиться довгострокова пам’ять, і ми не зможемо маніпулювати вашим розумом. Боюся, все це йде в комплекті. Хочете — беріть, не хочете — не беріть.

Інші присутні в кімнаті зачовгали, пошепки розпитуючи одне одного. В усіх у головах, напевно, пролітав цілий мільйон думок. Було безліч нюансів, які слід було обміркувати, безліч наслідків. Безліч причин гніватися на «БЕЗУМ». Але група, здавалося, втратила прагнення до бою, якому прийшла на зміну готовність покінчити з усім цим.

— Тут не треба ламати собі голову, — промовив Казан. — Зрозуміли? Ламати собі голову! — У відповідь він почув лише один-два стогони.

— Гаразд, на мою думку, ми практично готові, — оголосив Щур. — Але ще один момент наостанок. Те, що я маю вам сказати, перш ніж до вас повернуться спогади. Краще буде почути це від мене, ніж... згадайте випробування.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Гаррієт.

Щур зчепив руки за спиною, а його обличчя раптово на було суворого виразу.

— Дехто з вас має імунітет від Спалаху. Але... дехто його не має. Я зачитаю список — прошу вас постаратися сприйняти це спокійно.

Розділ 6

У палаті запала тиша, яку порушувало лише гудіння автоматики та якесь ледь чутне бібікання.

Томас знав, що має імунітет — принаймні йому так сказали, — але не знав, що його також має ще хтось, власне, забув про це. Його знову стрімко охопив мерзотний страх, який він відчув, коли тільки про це довідався.

— Щоб експеримент дав точні результати, — пояснив Щур, — необхідна контрольна група. Ми старалися захищати вас від вірусу якнайдовше. Але він передається повітряно-крапельним шляхом і вкрай заразливий.

Він зупинився та подивився всім у вічі.

— Та кажи вже далі, щоб тебе, — вимовив Ньют. — Ми всі все одно зрозуміли, що захворіли на ту кляту болячку. Ти не розбиваєш нам серця.

— Так, — додала Соня. — Досить театральщини, скажи вже нам.

Томас помітив, що поруч із ним совається Тереза. Їй теж уже щось сказали? Він вирішив, що вона, певно, має імунітет, як він — що «БЕЗУМ» інакше не обрав би їх на особливі ролі.

Щур прокашлявся.

— Тоді добре. Більшість із вас має імунітет і допомогли нам зібрати неоціненні дані. Лише двоє з вас зараз розглядаються як Кандидати, але про це ми поговоримо згодом. Те пер до списку. Не мають імунітету ці люди. Ньют...

Томаса немов ударило у груди. Він зігнувся та витріщився на підлогу. Щур назвав іще кілька імен, але всі вони були незнайомі Томасові — він ледве розчув їх за запаморочливим гудінням, яке наче заповнило йому вуха та затуманило розум. Він здивувався власній реакції — він не усвідомлював, наскільки багато Ньют для нього значив, поки не почув це оголошення. Йому спало на думку: раніше Щур казав, що піддослідні з контрольної групи — наче клей, який тримає дані проекту вкупі, надає їм усім зв’язності та значущості.

Клей. Це було Ньютове прізвисько — татуювання, що й досі лишалося в нього на шкірі чорним шрамом.

— Томмі, заспокойся.

Томас підняв очі та побачив, що поруч стоїть Ньют, склав ши на грудях руки та натужно посміхаючись.

Томас знову випростався.

— Заспокоїтися? Той старий гад щойно сказав, що в тебе немає імунітету до Спалаху. Та як ти...

— Мене не колише той клятий Спалах, чуваче. Я ніколи не думав, що, блін, аж стільки проживу, а життя все одно було не таким уже й чудовим.

Томас не міг зрозуміти, серйозно говорить його друг чи просто намагається видатися крутим. Але з Ньютового обличчя сходила усмішка, тож і Томас вимушено усміхнувся.

— Якщо тобі не страшно повільно збожеволіти та хотіти жерти малих дітей, то ми за тобою не плакатимемо.

Слова здавались як ніколи порожніми.

— То й добре, — відказав Ньют; втім, усмішка зникла.

Томас нарешті звернув увагу на решту людей у кімнаті; в голові в нього досі паморочилося від думок. Один із глейдерів — хлопчина на ім’я Джексон, якого він так і не пізнав як слід, — витріщався у простір порожніми очима, а ще один намагався приховати сльози. В однієї з дівчат групи «В» були червоні розпухлі очі; довкола неї скупчилася парочка її подружок, намагаючись утішити.

— Я хотів із цим розібратися, — сказав Щур. — Головно для того, щоб я зміг сказати вам сам і нагадати, що метою цієї операції став саме поступ у розробці ліків. Ті з вас, хто не має імунітету, здебільшого хворі на Спалах у ранніх стадіях, і я цілком упевнений, що про вас подбають, перш ніж він надто сильно розвинеться. Але ваша участь у випробуваннях була необхідною.

— А що як ви не вирішите проблему? — запитав Мінхо.

Щур його проігнорував. Він підійшов до найближчого ліжка, а тоді потягнувся вгору та поклав руку на дивний металевий прилад, який звисав зі стелі.

— Ми дуже пишаємося цим приладом — досягненням наукової та медичної інженерії. Він називається Видобувач, і він виконуватиме цю процедуру. Його кластимуть вам на обличчя — і я обіцяю, що, коли все буде зроблено, ви будете такі ж гарненькі. Маленькі дротики у приладі опустяться та ввійдуть у ваші вушні канали. Крізь них вони видалять техніку у вашому мозку. Наші лікарі та медсестри дадуть вам седативний засіб, аби заспокоїти нерви, а також щось, що полегшить дискомфорт.

Він зупинився та швидко оглянув кімнату.

— Ви впадете у подібний до трансу стан, тим часом як нерви самотужки відновлюватимуться і до вас повернуться спогади, подібно до Змінної, яку пройшли дехто з вас у Лабіринті. Але це і близько не так жахливо, обіцяю. Це значною мірою мало на меті стимуляцію мозкових патернів. В нас є ще кілька таких палат, як оця, і ціла команда лікарів, які чекають можливості розпочати. Я впевнений, що зараз у вас є мільйон запитань, але на більшість із них дадуть відповіді ваші ж спогади, тож я почну відповідати на запитання знову лише після процедури.

Щур зупинився, а тоді закінчив:

— Дайте мені всього кілька секунд — я мушу пересвідчитися, що бригади медиків готові. За цей час ви можете визначитися з рішенням.

Він пройшов палатою (тишу порушував лише шурхіт його білих штанів) і зник за першими сталевими дверима, зачинивши їх за собою. Тоді палата вибухнула шумом: усі почали говорити одночасно.

Тереза підійшла до Томаса, а просто за нею опинився Мінхо. Він близько нахилився, щоб його було чути за гудінням гарячкових розмов.

— Ви, гади, знаєте й пам’ятаєте більше, ніж будь-хто інший. Терезо, я ніколи цього не приховував — ти мені не до вподоби. Але я все одно хочу почути твою думку.

Томасові було так само цікаво почути Терезину думку. Він кивнув колишній подрузі та зачекав, поки вона заговорить. В ньому ще лишалася маленька частинка, що по-дурному очікувала, що вона нарешті висловиться проти дій на догоду «БЕЗУМу».

— Ми маємо це зробити, — сказала Тереза, і Томаса це геть не здивувало. Його надія померла остаточно. — Мені це здається правильним. Нам треба повернути собі спогади, щоб діяти розумно. Вирішувати, що робити далі.

Томасові від намагань зібрати все це в єдине ціле макітри лося в голові.

— Терезо, я знаю, що ти не дурна. Але я також знаю, що ти закохана у «БЕЗУМ». Я не знаю точно, що ти хочеш зробити, але я в це не вірю.

— Я теж, — додав Мінхо. — Блін, таж вони можуть маніпулювати нами, гратися з нашими мізками! Звідки нам узагалі знати, повертають нам власні спогади чи впихають у нас нові?

Тереза зітхнула.

— Ви, хлопці, геть нічого не розумієте! Якщо вони можуть нас контролювати, якщо вони можуть робити з нами що заманеться, змусити нас робити що завгодно, то навіщо їм узагалі морочитися з цим спектаклем, нібито даючи нам вибір? І він же сказав, що приберуть також ту частину, що дозволяє їм нас контролювати. Як на мене, тут усе по чесному.

— Ну, я все одно ніколи тобі не довіряв, — відповів Мінхо, повільно хитнувши головою. — І звісно, не довіряв їм. Я з Томасом.

— Як щодо Ариса? — Ньют поводився так тихо, що То мас навіть не помітив, як той підійшов до нього ззаду з Казаном. — Хіба ти не казав, що він був із вами, перш ніж ви прибули до Лабіринту? Що думає він?

Оглянувши кімнату, Томас побачив Ариса, який розмовляв із кількома друзями з групи «В». Він тусувався з ними, відколи прийшов Томас, і це, як вирішив Томас, було закономірно: Арис пройшов Лабіринт разом із тією групою. Але Томас ніколи не міг простити цьому хлопчині роль, яку він відіграв у допомозі Терезі в Пеклі, заманивши його до камери в горах і силою затягнувши всередину.

— Піду спитаю його, — сказала Тереза.

Томас і його друзі поглянули їй услід, тим часом як вона підійшла до них, і вона та її група заходилися люто перешіптуватися.

— Ненавиджу цю дівку, — нарешті сказав Мінхо.

— Та ну тебе, не така вона й погана, — заперечив Казан.

Мінхо закотив очі.

— Якщо вона це зробить, то я — ні.

— Я теж, — погодився Ньют. — А я ж, блін, наче хворий на Спалах, тож я в цьому зацікавлений найбільше. Але я не куплюся на черговий трюк.

Томас уже визначився з цим.

— Просто послухаймо, що вона скаже. А ось і вона.

Її розмова з Арисом вийшла короткою.

— Він, здається, був іще впевненіший за нас. Вони всі за це.

— Ну, тоді я не сумніваюся, — відповів Мінхо. — Якщо Арис і Тереза за це, то я проти цього.

Томас і сам не міг би сказати краще. Чуття наполегливо підказувало йому, що Мінхо має рацію, але він не висловлював свою думку вголос. Натомість він спостерігав за обличчям Терези. Вона повернулася та поглянула на Томаса. Цей погляд він знав чудово — вона очікувала, що він ста не на її бік. Але різниця полягала в тому, що тепер у нього викликали підозру її мотиви, чому вона так сильно цього хоче.

Він пильно подивився на Терезу, постаравшись приховати емоції, — і вона розчаровано похитала головою.

— Як хочете, — вона розвернулася і пішла геть.

Гнів гнівом, а серце у Томаса стислося.

— Ой, блін, — втрутився Казанів голос, силоміць повертаючи Томаса назад. — Ми не можемо дозволити їм класти ті штуки собі на обличчя, чи не так? Я просто був би радий повернутися до своєї кухні в Домівці, їй же Богу.

— Забув про гріверів? — спитав Ньют.

Казан помовчав секунду, а тоді сказав:

— Вони ж не зачіпали мене на кухні, хіба не так?

— Так, ну, нам просто доведеться знайти тобі нове міс це для готування їжі. — Ньют схопив за руки Томаса і Мінхо та відвів їх від групи. — Чорт, я вже чув удосталь суперечок. Я на таке ліжко не ляжу.

Мінхо потягнувся та стиснув Ньютові плече.

— Я теж.

— Аналогічно, — озвався Томас. Тоді він нарешті озвучив те, що накопичувалося в ньому тижням.

— Ми будемо поруч, будемо підігрувати й поводитися чемно, — прошепотів він. — Але щойно нам випаде нагода, з боєм виберемося звідси.

Розділ 7

Не встигли друзі відповісти, як повернувся Щур, і за виразом облич Мінхо і Ньюта Томас зрозумів, що вони згодні. На сто відсотків.

У палату набивалося дедалі більше людей, і Томас звернув увагу на те, що відбувалося.

Всі, хто долучився до них, були вдягнені в суцільні, дещо вільні зелені костюми з написом «БЕЗУМ» на грудях. Томас несподівано усвідомив, наскільки ретельно була продумана кожна деталь цієї гри — цього експерименту. Чи не могла сама назва цієї організації від самого початку бути однією зі Змінних? Слово, в якому чітко звучить загроза, але на позначення організації, яка є, як їм казали, хорошою? Можливо, це був лише черговий поштовх для того, щоб побачити, як реагує їхній мозок, що вони відчувають.

Це все було грою у здогадки. Було нею від самого початку.

Кожний лікар — Томас вважав, що це були лікарі, як сказав Щур, — влаштувався поруч із одним із ліжок. Вони вовтузилися з масками, що звисали зі стелі, регулювали трубки, шаманили з невидимими Томасові ручками й перемикачами.

— Ми вже призначили по R ліжку кожному з вас, — про вив Щур, опустивши погляд на папери на планшеті, який вія приніс із собою. — В цій палаті залишаються... — Він відтарабанив кілька імен, назвавши також Соню та Ариса, але не назвавши Томаса чи когось із глейдерів. — Якщо я не назвав ваше ім’я, прошу йти за мною.

Вся ситуація набула дивного присмаку — почала здаватися надто невимушеною та буденною для серйозності того, що відбувалося. Наче гангстери викрикували імена в перекличці, перш ніж вирізати групу зрадників, які ридають. Томас не знав, що робити — хіба тільки йти далі, доки не трапиться слушна мить.

Він і інші мовчки пішли за Щуром із кімнати та подолали ще один довгий коридор без вікон, а тоді зупинилися біля чергових дверей. Їхній поводир знову зачитав свій список, і цього разу було згадано Казана та Ньюта.

— Я на це не піду, — оголосив Ньют. — Ви сказали, що ми можемо обирати, і це, блін, моє рішення.

Він зло глянув на Томаса, наче кажучи: треба швидко щось зробити, бо він збіситься.

— Нічого страшного, — відповів Щур. — Ти доволі скоро зміниш думку. Залишайся зі мною, поки ми не закінчимо розподіляти всіх інших.

— А ти як, Казане? — запитав Томас, намагаючись при ховати здивування тим, наскільки легко Щур змирився з Ньютом.

Кухар раптом злякано мовив:

— Я... гадаю, я дозволю їм це.

Томас був вражений.

— Ти з глузду з’їхав? — спитав Мінхо.

Казан хитнув головою, дещо насторожившись.

— Я хочу згадати. Робіть свій вибір самі, а я хай зроблю свій.

— Ходімо далі, — промовив Щур.

Казан зник у палаті, поспіхом, мабуть, щоб уникнути по дальших суперечок. Томас знав, що має з цим змиритися — поки що він може турбуватися лише за себе та за те, як знайти вихід. Варто сподіватися, що він, зробивши це, зуміє врятувати всіх інших.

Мінхо, Терезу й Томаса Щур викликав лише тоді, коли вони стояли біля останніх дверей, разом із Гаррієт і ще двома дівчатами з групи «В». Поки що від процедури відмовився лише Ньют.

— Ні, дякую, — сказав Мінхо, коли Щур жестом запросив усіх до палати. — Але дуже вдячний за запрошення. Народ, ви там відтягніться. — Він жартівливо помахав рукою.

— Я теж на це не піду, — оголосив Томас. Він відчув раптовий приплив сил. Чуття підказувало: ось-ось випаде нагода діяти.

Щур довго й пильно дивився на Томаса з непроникним обличчям.

— Ви там у порядку, містере Щур? — запитав Мінхо.

— Я заступник директора Дженсон, — відповів він притишеним і напруженим голосом, неначе йому було важко зберігати спокій. Він не зводив очей із Томаса. — Навчися про являти повагу до старших.

— А ви перестаньте поводитися з людьми, як із тварина ми, і я, можливо, про це подумаю, — заявив Мінхо. — А що це ви так на Томаса вирячилися?

Щур — Дженсон — нарешті перевів погляд на Мінхо.

— Тому що необхідно чимало врахувати, — він зупинився і трохи випростався. — Але чудово. Ми сказали, що ви може те обирати самотужки, тож не перешкоджатимемо. Заходь те всі всередину, і ми розпочнемо з тих, хто готовий узяти участь.

Томас іще раз відчув, як його тілом пройшов дрож. Їхній момент настає. Він знав це. І Мінхо, судячи з виразу його обличчя, теж. Вони ледь помітно кивнули один одному та пішли за Щуром до палати.

Вона мала точнісінько такий вигляд, як і перша — там було шість ліжок, звисали маски і все інше. Машина, що, судячи з усього, всім керувала, вже гуділа та цвірінькала. Біля кожного ліжка стояла людина в такому ж зеленому одязі, як і в лікарів у першій палаті.

Томас роззирнувся довкола та шумно вдихнув. Біля ліжка в самому кінці ряду стояла вдягнена в зелене Бренда. Вона виглядала значно молодшою за всіх інших, а її темне волосся та обличчя були чистішими, ніж будь-коли на його пам’яті у Пеклі. Вона швидко кивнула йому й перевела погляд на Щура; тоді, перш ніж Томас усвідомив, що відбувається, вона побігла палатою.

Вона схопила Томаса та обняла його. Він стиснув її в обіймах у відповідь, геть шокований, але не бажаючи її відпускати.

— Брендо, що ти робиш?! — заволав на неї Дженсон. — Вертайся на свій пост!

Вона притиснула губи до Томасового вуха, а тоді зашепотіла, так тихо, що він ледь її розчув:

— Не довіряй їм. Не довіряй їм. Лише мені та Радникові Пейдж. Завжди. Більш нікому.

— Брендо! — мало не зарепетував Щур.

І ось вона йде, відступається.

— Вибачте, — промимрила вона. — Я просто рада бачити, що він пройшов Третю фазу. Я забулася. — Вона повернулася на свій пост і знову стала до них обличчям, яке не виражало вже нічого.

Дженсон її вилаяв.

— У нас практично немає на таке часу.

Томас не зміг відвести від неї очей, не знав, що думати чи відчувати. Він уже не довіряв «БЕЗУМу», тож вони, зважаючи на її слова, були на одному боці. Але чому вона тоді з ними працює? Хіба вона не хвора? І хто такий цей Радник Пейдж? Це просто чергове випробування? Чергова Змінна?

Коли вони обнялися, його тілом пройшло щось потуж не. Він згадав, як Бренда подумки звернулася до нього після того, як його запроторили до білої кімнати. Вона попередила його, що стане кепсько. Він досі не розумів, як їй це вдалося — вона справді на його боці?

Тереза, яка мовчала, відколи вони пішли з першої палати, підійшла до нього, урвавши хід його думок.

— Що вона тут робить? — прошепотіла вона з очевидною зневагою в голосі. Тепер його бентежила кожна дрібниця, яку вона робила чи казала. — Я гадала, що вона — псих.

— Не знаю, — пробурмотів Томас. Його думки заповнили згадки про той час, який він провів із Брендою у зруйновано му місті. Він дивним чином сумував за тим місцем. Сумував за часом на самоті з нею. — Можливо, вона... просто підкидає мені Змінну.

— Гадаєш, вона була частиною спектаклю, відправлена до Пекла, щоб допомагати всім керувати?

— Можливо. — Томасові всередині боліло. Бренда цілком могла належати до «БЕЗУМу» від початку. Але тоді виходить, що вона раз за разом йому брехала. Йому страшенно хотілося, щоб щось із нею було не так.

— Вона мені не подобається, — сказала Тереза. — Вона здається... нещирою.

Томасові довелося стриматися, щоб не накричати на Терезу. Чи не засміятися. Натомість він спокійно заговорив з нею.

— Вперед, дай їм погратися твоїм мозком. — Можливо, її недовіра до Бренди найкраще вказує на те, що він має довіряти Бренді.

Тереза уважно глянула на нього.

— Засуджуй мене скільки завгодно. Я просто роблю те, що здається правильним. — Тоді вона відійшла, чекаючи на вказівки Щура.

Дженсон розподілив ліжка між охочими пацієнтами* тим часом як Томас, Ньют і Мінхо трималися позаду та спостерігали.

Томас позирнув на двері й замислився, чи не дати драпака. Він був уже готовий штурхнути Мінхо, аж тут Щур заговорив так, неначе прочитав Томасові думки.

— Троє бунтівників, за вами стежать. Навіть не думай* те щось спробувати. Поки ми розмовляємо, сюди прямує озброєна охорона.

Томасові спав на думку неприємний здогад: можливо, хтось справді прочитав його думки. Чи не могли витлумачити його справжні думки за мозковими патернами, які тут так ретельно збирали?

— Та то хєрня, — прошепотів Мінхо, коли Дженсон зосередився на вкладанні пацієнтів на ліжках. — Я вважаю, що нам слід ризикнути й побачити, що станеться.

Томас не відповів і натомість поглянув на Бренду. Вона вдивлялася в підлогу, наче у глибокій задумі. Він усвідомив, що страшенно за нею сумує, відчуваючи зв’язок, якого геть не розумів. І не лише через те, що вона йому сказала.

З коридору долинув звук квапливих кроків. У палату ввірвалися троє чоловіків і двоє жінок у чорному одязі та з прив’язаним до спин обладнанням — мотузками, інструментами, боєприпасами. Всі вони тримали якусь громіздку зброю. Томас мимоволі не зводив погляду з цієї зброї — вона відсилала до якогось втраченого спогаду, який він ледь усвідомлював, але водночас він неначе бачив її вперше. Прилади мерехтіли блакитним світлом — прозора трубка посередині була заповнена блискучими металевими гранатами, що потріскували та шипіли від електрики, — а охоронці наставили їх на Томаса і двох його друзів.

— Ми, блін, надто довго чекали, — випалив Ньют притишеним різким голосом.

Томас знав, що можливість скоро з’явиться.

— Вони б усе одно спіймали нас там, — тихо відповів він, майже не ворушачи губами. — Просто потерпи.

Дженсон підійшов до охоронців і зупинився. Показав на один із приладів.

— Вони називаються пушками. Якщо хтось із вас почне баламутити, ці охоронці стрілятимуть із них без вагань. Зброя вас не уб’є, але повірте мені: вона подарує вам най більш дискомфортні п’ять хвилин у вашому житті.

— Що відбувається? — запитав Томас, здивований тим, наскільки слабким був його страх. — Ви щойно сказали нам, що ми можемо зробити цей вибір самотужки. Чому тут раптом з’явилася ця армія?

— Тому що я вам не довіряю. — Дженсон зупинився, наче обережно добираючи слова. — Ми сподівалися, що ви, коли до вас повернуться спогади, діятимете довільно. Так просто було б легше. Але я ніколи не казав, що ви нам більше не потрібні.

— Оце так сюрприз, — сказав Мінхо. — Ви знову збрехали.

— Я ні про що не збрехав. Ви прийняли своє рішення, тепер живіть із його наслідками. — Дженсон показав на двері. — Охороно, випровадьте Томаса й інших до їхніх кімнат, де вони можуть поміркувати над своїми помилками, до ви пробувань, що відбудуться завтра вранці. Застосовуйте силу в разі необхідності.

Розділ 8

Дві охоронниці підняли зброю ще вище, наставивши широкі круглі дула на трьох хлопців.

— Не змушуйте нас це застосовувати, — сказала одна з жінок. — Ви не маєте жодного права на помилку. Один неправильний рух — і ми спускаємо курок.

Троє чоловіків закинули лямки своїх пушок собі на плечі, а тоді попрямували до непокірних глейдерів, по одному на хлопця. Томас досі відчував якийсь дивний спокій — почасти зумовлений відвертою рішучістю битися до останку — і задоволення від того, що «БЕЗУМові» для нападу на трьох підлітків потрібні п’ятеро озброєних охоронців.

Хлоп, який схопив за руку Томаса, був удвічі кремезніший за нього й мав міцну статуру. Він жваво пройшов крізь двері у коридор, тягнучи Томаса за собою. Томас озирнувся та побачив, як інший охоронець тягне поверхом Мінхо, йдучи слідом, а Ньют марно пручається просто за ними.

Хлопців тягнули то одним коридором, то іншим, а якісь звуки видавав лише Мінхо, який бурчав, кричав і лаявся. Томас спробував наказати йому зупинитися — сказати, що він лише робить гірше, що його, ймовірно, застрелять, — але Мінхо не звертав на нього уваги, завзято пручаючись, поки група нарешті не зупинилася перед якимись дверима.

Одна з озброєних охоронниць відімкнула двері ключ-картою. Вона різко відчинила їх, і стало видно невеличку спальню з двома багатоярусними ліжками та міні-кухнею зі столом і стільцями у віддаленому кутку. Томас, звісно, очі кував аж ніяк не цього — він уявляв собі буцегарню у Глейді з її земляною підлогою та одним-єдиним, майже зламаним стільцем.

— Заходьте, — сказала вона. — Ми домовимося, щоб вам принесли їжу. Радійте, що ми після того, як ви поводилися, не будемо кілька днів морити вас голодом. Випробування завтра, тож краще поспіть сьогодні.

Троє чоловіків проштовхнули глейдерів у кімнату і рвучко зачинили двері; в повітрі пішла луна від звуку замка, що спрацював.

До Томаса негайно повернулися всі відчуття неволі, які він пережив у в’язниці з білими стінами. Він пройшов до дверей і покрутив ручку, заходився смикати і насідати всією своєю вагою. Він гупав по них обома кулаками, волаючи на все горло, щоби хтось їх випустив.

— Заспокойся, — промовив іззаду Ньют. — Ніхто, блін, не прийде підіткнути тобі ковдру.

Томас крутнувся, але зупинився, коли побачив, що перед ним стоїть його друг. Не встиг він дібрати слів, як заговорив Мінхо.

— Гадаю, ми впустили свій шанс, — він плюхнувся на одну з нижчих койок. — Томасе, поки настане наша чарівна мить, ми постаріємо чи повмираємо. Вони ж не зроблять велике оголошення: «Зараз було б чудово втекти, тому що наступні десять хвилин ми будемо зайняті». Нам треба ризикувати.

Томасові дуже не хотілося визнавати, що його друзі мають рацію, але це було так. Усі вони мусили дати драпака, перш ніж з’явилися ті охоронці.

— Вибач. Це просто ще не видавалося доречним. А коли вони наставили нам в обличчя ту зброю, витрачати сили на якісь марні спроби вже здавалося якось безглуздо.

— Так, еге ж, — тільки й промовив Мінхо. А тоді додав: — У вас із Брендою вийшла мила маленька зустріч.

Томас глибоко вдихнув.

— Вона дещо сказала.

Мінхо трохи випростався, сидячи на ліжку.

— Тобто — вона дещо сказала?

— Вона сказала мені не довіряти їм... довіряти лише їй і якомусь Радникові Пейджу.

— Що з нею в біса таке? — поцікавився Ньют. — Вона працює на «БЕЗУМ»? То що, у Пеклі вона, блін, просто грала свою роль?

— Так, здається, вона не краща за інших, — додав Мінхо.

Томас просто не погоджувався. Він не міг пояснити цього навіть самому собі, а тим більше — друзям.

— Розумієте, я теж раніше з ними працював, але ж ви мені довіряєте? Це нічого не означає. Можливо, в неї не було вибору, можливо, вона змінилась. Я не знаю.

Мінхо примружився, наче думаючи, але не відповів. Ньют просто сів на підлогу та склав руки, набурмосившись, як малий.

Томас хитнув головою. Йому остогидло все розгадувати. Він пішов і відчинив маленький холодильник — у нього від голоду бурчало в животі. Він знайшов трохи сирних паличок і винограду та розділив їжу, мало не запхав свою порцію собі в горлянку, а потім випив цілу пляшку соку. Інші двоє теж зжерли свої порції, і ніхто не вимовив жодного слова.

Невдовзі прийшла якась жінка з тарілками, на яких лежали свинячі котлети з картоплею, і це вони теж з’їли. Згідно з Томасовим годинником, був ранній вечір, але він і уявити собі не міг, як тепер можна було заснути. Він сів на стілець обличчям до друзів, думаючи, що їм робити. Йому досі було трохи сумно, неначе це він був винний у тому, що вони нічого не спробували, але жодної ідеї не запропонував.

Першим, відколи прибула їжа, заговорив Мінхо.

— Може, нам просто слід піддатися цим гадам. Робити те, чого вони хочуть. Колись ми всі сидітимемо тут гладкі та щасливі.

Томас знав, що він зовсім так не думає.

— Так, може, ти зумієш знайти милу кралечку, яка тут працює, осісти, одружитися й завести дітей. Саме тоді, коли світ потоне у морі божевільних.

Мінхо не вгавав.

— «БЕЗУМ» дасть собі раду з тими матрицями, і ми всі житимемо довго і щасливо.

— Це навіть не смішно, — кисло сказав Ньют. — На віть якби вони знайшли ліки, ти бачив, що діялося в Пеклі. Перш ніж світ узагалі зможе повернутися до норми, пройде багацько часу. Навіть якщо він це зможе... ми цього так і не побачимо.

Томас усвідомив, що сидить там, витріщившись в одну точку на підлозі.

— Після всього, що вони з нами зробили, я просто зовсім цьому не вірю. — Він не міг змиритися з новиною про Ньюта — свого друга, який зробив би що завгодно заради іншої людини. Йому винесли смертний вирок — заразили невиліковною хворобою, — просто щоб подивитися, що станеться.

— Той Дженсон гадає, що все розуміє, — повів Томас далі. — Він гадає, що все зводиться до якогось вищого бла га. Або дати людському роду врізати дуба, або зробити дещо жахливе і врятувати його. Навіть нечисленні люди з імунітетом, мабуть, не протягнуть довго у світі, де дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих відсотка людей перетворюються на психованих монстрів.

— Що ти хочеш сказати? — пробурчав Мінхо.

— Я хочу сказати, що, здається, вірив у всю цю маячню, перш ніж мені стерли пам’ять. Але зараз уже не вірю.

І тепер його жахало лише одне — можливо, якщо до нього повернуться якісь спогади, він змінить свою думку з цього приводу.

— Тоді не згаймо свій наступний шанс, Томмі, — сказав Ньют.

— Завтра, — додав Мінхо. — Якось воно буде.

Томас нагородив кожного з них довгим поглядом.

— Гаразд. Якось воно буде.

Ньют позіхнув, і інші двоє хлопців мимохіть зробили так само.

— Тоді краще облишити балачки і, блін, поспати трохи.

Розділ 9

Врешті-решт Томас заснув, але перед цим він понад годину витріщався у темряву. А коли заснув, йому почала снитися купа нечітких образів і спогадів.

Якась жінка сидить за столом і всміхається, пильно дивлячись над дерев’яною поверхнею просто йому в очі. Поки він стежить за нею, вона підіймає чашку з рідиною, що парує, та обережно надпиває. Знову усмішка. Тоді вона промовляє:

— Тепер їж пластівці. Молодець.

Це його мама з добрим обличчям; коли вона усміхається, її любов до нього добре видно в кожній складці на її шкірі. Вона безупинно стежить за ним, поки він не з’їдає все, а тоді, скуйовдивши йому волосся, несе його миску до раковини.

Далі він на встеленій килимом підлозі маленької кімнати, грається зі сріблястими кубиками, що неначе зливаються, поки він будує величезний замок. Його мама сидить на стільці в кутку і плаче. Томас одразу розуміє, чому. В його тата діагностували Спалах, і він уже демонструє симптоми. Тому немає сумніву, що його мама також заражена хворобою чи скоро заразиться. Томас, що снить, знає: невдовзі до лікарів дійде, що він-молодший — носій вірусу, але має імунітет до його впливу. На той час вони вже розроблять тест, який це розпізнає.

Далі він спекотної днини їде на своєму велосипеді. З тротуару здіймається жар, обабіч вулиці, там, де колись була трава, самі бур’яни. На його спітнілому обличчі усмішка. Його мама пильнує неподалік, і йому видно, що вона смакує кожну мить. Вони прямують до ставка неподалік. Вода там застоялася й має гидкий запах.

Мама збирає каміння, яке він зможе кидати у каламутні глибини. Попервах він кидає його якнайдалі; потім намагається змушувати їх стрибати, так, як показав йому тато минулого літа. В нього досі не виходить. Стомлені, знесилені через задушливу погоду, вони з матір’ю нарешті вирушають додому.

Потім те, що він бачить уві сні — у спогадах, — стає похмурішим.

Він знову у приміщенні, і на дивані сидить чоловік у темному костюмі. З паперами в руці, з серйозним виразом обличчя. Томас стоїть поруч із мамою, тримаючи її за руку. Утворено «БЕЗУМ», спільне підприємство урядів світу — тих, які пережили спалахи на сонці, що сталися задовго до народження Томаса. Мета «БЕЗУМу» — вивчення того, що зараз називається зоною ураження, де спричиняє свою шкоду Спалах. Вивчення мозку.

Чоловік каже, що Томас має імунітет. Інші мають імунітет. Менш ніж один відсоток населення, здебільшого люди до двадцяти років. І світ небезпечний для них. Їх ненавидять за імунітет до жахливого вірусу, глузливо називають імуняками. З ними жахливо поводяться. «БЕЗУМ» стверджує, що може захистити Томаса, а Томас може допомогти йому в роботі над знаходженням ліків. Кажуть, що він розумний — один із найрозумніших серед протестованих. Його мама не має вибору — хіба що відпустити його. Вона, звісно, не хоче, щоб її хлопчик бачив, як вона повільно божеволіє.

Пізніше вона каже Томасові, що любить його і дуже рада, що він ніколи не пройде через те, що сталося на їхніх очах із його татом. Божевілля забрало абсолютно все те, що робило його ним — те, що робило його людиною.

А після цього сон побляк, і Томас провалився у глибоку порожнечу.

Рано-вранці наступного дня його розбудив гучний стукіт. Він ледве піднявся на ліктях, коли двері відчинилися, і всередину зайшли вчорашні п’ятеро охоронців із піднятими пушками. Просто за ними ввійшов у кімнату Дженсон.

— Підйом, хлопці, — промовив Щур. — Ми вирішили все ж таки повернути вам спогади. Хочете ви цього чи ні.

Розділ 10

Спросоння Томас нічого не тямив. Сон, спогади про дитинство забили баки. Хлопець навіть не зрозумів, що сказав Дженсон.

— Дідька лисого, — відповів Ньют. Він уже виліз із ліжка і стиснув кулаки, люто зиркаючи на Дженсона.

Томас не міг згадати, щоб коли-небудь бачив у другових очах такий вогонь. А тоді Щурові слова всією своєю силою висмикнули Томаса з туману.

Він торкнувся ногами підлоги.

— Ви сказали, що це необов’язково.

— Боюся, в нас немає особливого вибору, — відповів Дженсон. — Час брехні завершився. Якщо ви будете залишатися в пітьмі, ніщо не спрацює. Вибачте. Ми маємо це зробити. Ньюте, уже кому-кому, а тобі зрештою буде найбільша користь від ліків.

— Я вже не турбуюся про себе, — стишено прогарчав Ньют у відповідь.

Тоді в дію вступило Томасове чуття. Він усвідомив, що чекав саме на цю мить. Це було останньою краплею.

Томас уважно стежив за Дженсоном. Його обличчя пом’якшало, і він глибоко вдихнув, неначе відчуваючи, як у кімнаті зростає небезпека, та бажаючи її нейтралізувати.

— Слухайте, Ньюте, Мінхо, Томасе. Я розумію, як ви, на певно, почуваєтеся. Ви бачили дещо жахливе. Але найгірше вже позаду. Ми не можемо змінити минуле, скасувати те, що сталося з вами й вашими друзями. Але хіба не було б марнотратством не завершити матрицю на цьому етапі?

— Не можете це скасувати? — крикнув Ньют. — Вам більше нема чого сказати?

— Опануй себе, — попередив один із охоронців, наставивши пушку на Ньютові груди.

В кімнаті запала тиша. Томас іще ніколи не бачив Ньюта таким. Настільки розгніваним — настільки неохочим бодай удавати спокій.

Дженсон повів далі.

— В нас обмаль часу. Тепер ходімо, бо інакше повториться вчорашній день. Мої охоронці на це готові, запевняю вас.

Мінхо зістрибнув з ліжка над Ньютом і безтурботним тоном сказав:

— Він має рацію. Якщо ми можемо врятувати тебе, Ньюте — і ще хтозна-скільки інших, — то ми будемо грьобаними ідіотами, як залишимося в цій кімнаті ще на секунду. — Мінхо позирнув на Томаса і кивнув на двері. — Ну ж бо, ходімо.

Він пройшов повз Щура та охоронців у коридор, не озираючись.

Дженсон поглянув, здійнявши брови, на Томаса, який ледве приховував здивування. Заява Мінхо була страшенно дивною — в нього, певно, був якийсь план. Вони виграють якийсь час, якщо вдадуть, ніби на все згодні.

Томас відвернувся від охоронців і Щура та швидко під моргнув Ньютові так, щоб побачив тільки він.

— Просто послухаймо, чого вони від нас хочуть, — він постарався говорити невимушеним, щирим тоном, але це йому давалося чи не найважче в житті. — Я працював на цих людей до Лабіринту. Раптом я помиляюся?

— Ой, — Ньют закотив очі, але пішов у бік дверей, і То мас подумки всміхнувся своїй маленькій перемозі.

— Коли це закінчиться, ви всі будете героями, — сказав Дженсон, коли Томас вийшов із кімнати слідом за Ньютом.

— Ой, стуліть пельку, — відказав Томас.

Томас і його друзі знову пішли схожими на лабіринт коридорами за Щуром. Поки вони йшли, Дженсон розповідав про побачене на шляху, наче екскурсовод. Він пояс нив, що в будівлі небагато вікон через те, що погода назовні часто буває жахливою, а також через напади бродячих банд заражених. Він згадав про сильну зливу тієї ночі, коли глейдерів забрали з Лабіринту, і про те, як група психів прорвалася крізь зовнішній периметр, аби подивитись, як вони сідають в автобус.

Ту ніч Томас пам’ятав надто добре. Він досі відчував підстрибування шин, які їхали по жінці, що причепилася до нього, коли він сідав ув автобус: водій тоді навіть не сповільнився. Йому ледве вірилося, що це сталося всього кілька тижнів тому — здавалося, відтоді минули роки.

— Я був би дуже радий, якби ви просто стулили пельку, — нарешті виплюнув Ньют. І Щур стулив пельку, але так і не прибрав легкий усміх із обличчя.

Коли вони досягли зони, в якій побували напередодні, Щур зупинився та повернувся до них зі словами:

— Сподіваюся, ви всі сьогодні співпрацюватимете. Це — найменше, на що я розраховую.

— Де всі інші? — запитав Томас.

— Інші піддослідні відновлюються...

Не встиг він закінчити, як Ньют кинувся вперед, схопив Щура за вилоги білого піджака та стукнув його об найближчі двері.

— Як ще раз назвеш їх піддослідними, я, блін, шию тобі зламаю!

На Ньюта миттю напали двоє охоронців; вони відтягнули його від Дженсона та кинули його на підлогу, а тоді націлили йому в обличчя пушки.

— Зачекайте! — скрикнув Дженсон. — Зачекайте. — Він опанував себе та розгладив м’яту сорочку і піджак. — Не ви рубайте його. Просто закінчімо з цим.

Ньют повільно звівся на ноги, піднявши руки.

— Не називайте нас піддослідними. Ми — не миші, що намагаються знайти сир. І скажіть своїм гадським друзям, хай заспокоються — я не збирався робити вам боляче. Дуже боляче. — Він кинув на Томаса запитливий погляд.

«„БЕЗУМ" — це добре».

Ці слова з якоїсь непоясненної причини раптом спливли у Томасовій пам’яті. Майже здавалося, ніби це його колишнє «я» — те, що вірило, ніби ціль «БЕЗУМу» виправдовує будь-яке лиходійство, — намагається переконати його, що це правда. Що незалежно від того, наскільки жахливим це ви дається, вони мають зробити все можливе, аби знайти ліки від Спалаху.

Але тепер щось змінилося. Він не міг зрозуміти, ким був раніше. Як він міг думати, що щось із цього нормально. Він змінився навіки... але він мав ще раз, востаннє, продемонструвати їм старого Томаса.

— Ньюте, Мінхо, — тихо сказав він, поки Щур іще встиг заговорити знову. — Я гадаю, що він має слушність. Я гадаю, що нам час зробити те, що ми маємо зробити. Ми ж одностайно погодилися на це тільки минулого вечора.

Мінхо нервово всміхнувся. Ньют стиснув кулаки.

Зараз або ніколи.

Розділ 11

Томас не вагався. Він змахнув ліктем назад, б’ючи в обличчя охоронця за собою, водночас копнувши по коліну того, що стояв попереду. Обидва впали на підлогу, приголомшені, але швидко оклигали. Краєчком ока Томас побачив, як Ньют валить охоронця напідлогу; Мінхо бив іншого. Але п’ятого — жінки — не торкнувся ніхто, і вона підіймала пушку.

Томас, пригнувшись, кинувся до неї, ударом перевів кінець зброї в бік стелі, перш ніж охоронниця змогла спустити курок, але вона розвернула зброю та тріснула його по скроні. Його щоки та щелепа вибухнули болем. Він уже втратив рівновагу та звалився — спершу на коліна, а потім просто на живіт. Поклав руки під себе, щоб підвестись, але йому на спину впав величезний тягар, який прип’яв його до твердого кахлю та вибив із нього дух. У хребет йому вп’ялося коліно, і він відчув, як до його черепа притискається твердий метал.

— Накажіть мені! — заволала жінка. — Заступнику Дженсоне, накажіть мені! Я йому мізки засмажу.

Інших Томас не бачив, але звуки, які свідчили про вовтузню, вже припинилися. Він знав: це означає, що їхній бунт протривав недовго, і всіх їх, утрьох, приборкали менш ніж за хвилину. Серце йому заболіло з відчаю.

— Що ви собі думаєте! — гарикнув Дженсон позаду То маса. Він міг лише уявляти, який розлючений вираз повинне мати гостре обличчя чолов’яги. — Ви справді гадаєте, що троє... дітей можуть подолати п’ятьох озброєних охоронців? Ви, хлоп’ята, маєте бути геніями, а не дурнуватими... неадекватними бунтівниками. Можливо, Спалах усе ж таки забрав у вас розум!

Томас почув Ньютів крик:

— Стули пельку! Просто стули...

Решту слів щось приглушило. Уявивши, як хтось із охоронців робить Ньютові боляче, Томас затремтів від люті. Жінка ще сильніше притиснула зброю до його голови.

— Навіть... не... думай про це, — зашепотіла вона йому на вухо.

— Підведіть їх! — гарикнув Дженсон. — Підведіть їх!

Охоронниця зіп’яла Томаса на ноги, взявши ззаду за футболку й не відводячи від його голови дуло пушки. Ньюта і Мінхо також тримали під прицілами, а двоє вільних охоронців наводили зброю на трьох глейдерів.

Дженсонове обличчя, розчервонівшись, аж пашіло.

— Повний абсурд! Ми однозначно не допустимо такого надалі.

Він повернувся до Томаса.

— Я був лише хлопчиськом, — несподівано для самого себе промовив Томас.

— Прошу? — перепитав Дженсон.

Томас зло поглянув на Щура.

— Я був хлопчиськом. Мені промили мізки, аби примуси ти до цього — примусити допомогти. — Саме це гризло його, відколи почали вертатися спогади. Відколи в нього з’явилася можливість з’єднувати факти в єдине ціле.

— Мене там на початку не було, — відповів Дженсон спокійним голосом. — Але ти сам призначив мене на цю роботу після усунення засновників. І ти маєш знати: я ніколи не бачив таку наполегливу людину, як ти тоді — ні дитину, ні до рослого. — Він усміхнувся, і Томасові закортіло здерти його обличчя.

— Мені начхати, що ти...

— Годі! — заволав Дженсон. — Ми спершу займемося ним. — Він показав жестом на одного з охоронців. — Викличте сюди медсестру. Бренда всередині — вона завзято доводила, що хоче допомогти. Можливо, буде легше, якщо з ним у ролі лаборанта працюватиме саме вона. Інших відведіть до почекальні — я волів би займатися ними по черзі. Я мушу зайнятися іншим питанням, тож зустрінуся з вами там.

Томас був настільки засмучений, що навіть не зауважив Брендиного імені. До охоронця в нього за спиною долучився ще один, і кожний із них узяв його за руку.

— Я вам цього не дозволю! — закричав Томас, у якого вже починалася істерика. Думка про те, щоб дізнатися, ким він був раніше, його жахала. — Нізащо не дам вам покласти ту штуку мені на обличчя!

Дженсон проігнорував його та заговорив безпосередньо до охоронців.

— Простежте за тим, щоб вона дала йому заспокійливо го. — Тоді він попрямував геть.

Двоє охоронців поволочили Томаса до дверей. Він за пручався, намагаючись звільнити руки, але здавалося, То маса обхопили залізні лещата, і він зрештою здався, щоби зберегти сили. До нього раптом дійшло, що він, можливо, вже програв битву. Бренда — його єдина надія.

Бренда стояла поруч із ліжком усередині палати. Обличчя в неї було кам’яне. Томас поглянув їй у вічі, але прочитати її емоції було неможливо.

Ті, хто полонив його, протягнули його далі в палату. Він не міг зрозуміти, чому Бренда тут і допомагає в цьому «БЕЗУМу».

— Чому ти на них працюєш? — кволо запитав він.

Охоронці розвернули його.

— Краще просто тримати рота на замку, — відповіла Бренда. — Мені потрібно, щоб ти довіряв мені, як довіряв у Пеклі. Так буде краще.

Він її не бачив, але в її голосі було щось таке. Незважаючи на зміст її слів, її голос звучав тепло.

Чи може вона бути на його боці?

Охоронці підтягнули Томаса до останнього ліжка в ряду. Тоді охоронниця відпустила його та націлила на нього пуш ку, тим часом як чоловік тримав Томаса біля краю матраца.

— Лягай, — сказав охоронець.

— Ні, — рикнув Томас.

Охоронець замахнувся та ляснув Томаса по щоці.

— Лягай! Негайно!

— Ні.

Чоловік підняв Томаса за плечі та грубо поклав його на матрац.

— Це станеться, тож можна й не опиратися. — Металева маска з її дротами і трубками нависла над ним велетенським павуком в очікуванні можливості задушити його.

— Ви не покладете цю штуку мені на обличчя. — Тепер Томасове серце билося небезпечно швидко, стрімко прийшов страх, який він стримував, і почав забирати той спокій, який міг допомогти йому знайти вихід звідси.

Охоронець узяв Томаса за обидва зап’ястки та притиснув їх до матраца, водночас нахилившись уперед і налягаючи всією вагою, щоб Томас уже точно нікуди не втік.

— Введіть йому заспокійливе.

Томас змусив себе заспокоїтися, зберегти сили для останньої спроби втекти. Бачити Бренду йому було мало не боляче — він зблизився з нею більше, ніж усвідомлював. Якщо вона допоможе присилувати його до цього, це означатиме, що вона — теж ворог. Сама вже думка про це надто сильно краяла серце.

— Прошу, Брендо, — сказав він. — Не роби цього. Не до зволяй їм цього робити.

Вона наблизилася до нього та обережно торкнулася його плеча.

— Все буде гаразд. Не всі бажають зробити твоє життя не щасним — ти ще подякуєш мені за те, що я зараз зроблю. Тепер перестань скиглити й розслабся.

Він досі геть не міг прочитати її емоції.

— Ось і все? Після всього, що було у Пеклі? Скільки разів ми мало не померли в тому місті? Ми стільки всього пережили, а ти мене просто покинеш?

— Томасе... — Вона поступово замовкла, не намагаючись приховати роздратування. — Це було моєю роботою.

— Я чув твій голос у себе в голові. Ти попередила мене, що невдовзі стане кепсько. Прошу, скажи мені, що ти на справді не з ними.

— Коли ми після Пекла повернулися до штабу, я залізла в телепатичну систему, бо хотіла попередити тебе. Підготувати тебе. Я ніколи не сподівалася, що ми потоваришуємо в тому пеклі.

В певному сенсі вже завдяки тому, що він чув, що вона теж так почувалася, ситуація почала здаватися більш стерпною, і тепер він, у принципі, не міг стриматися.

— А ти заражена Спалахом? — запитав він.

Відповіла вона швидко та уривчасто.

— Я прикидалася. Ми з Хорхе маємо імунітет — ми знали це давно. Саме тому нами і скористалися. Тепер помовч. — Вона кинула погляд на охорону.

— Ворушись! — раптом крикнув охоронець.

Бренда суворо поглянула на чолов’ягу, але нічого не сказала. Тоді пильно глянула на Томаса і, на його подив, підморгнула.

— Коли я введу заспокійливе, ти за кілька секунд заснеш. Розумієш? — Вона зробила наголос на останньому слові, а тоді непомітно підморгнула ще раз. На щастя, двоє охоронців були зосереджені на своєму в’язневі, а не на ній.

Томас був спантеличений, але сповнений надії. Вона зі бралася щось утнути.

Бренда пішла до стільниці позаду себе та почала готувати те, що було їй потрібно, а охоронець продовжив налягати всією своєю вагою на Томасові зап’ястки, перешкоджаючи кровообігу. На чолі в охоронця виступив піт, але було очевидно, що він не відпустить Томаса, поки той не знепритомніє. Охоронниця стояла зовсім поруч із ним, націливши пушку на Томасове обличчя.

Бренда знову розвернулася, тримаючи в лівій руці шприц зі спрямованою вгору насадкою і поклавши великий палець на поршень. У маленькому віконці збоку виднілася жовтувата рідина.

— Гаразд, Томасе. Ми зробимо це дуже швидко. Готовий?

Він кивнув їй, достеменно не знаючи, що вона має на увазі, але налаштований на готовність.

— Добре, — відповіла вона. — Я на це сподіваюся.

Розділ 12

Бренда всміхнулася та пішла до Томаса, а тоді перечепилася через щось і полетіла вперед. Правою рукою вона схопилася за ліжко, але впала так, що насадка шприца впала на передпліччя охоронця, який тримав Томаса за зап’ясток. Перш ніж він відсахнувся, вона негайно натиснула великим пальцем на поршень, і швидко залунало різке шипіння.

— Якого біса! — прокричав чолов’яга, та очі в нього вже затуманилися.

Томас негайно почав діяти. Звільнившись від отих заліз них кулаків, він натиснув на ліжко та замахнувся ногами на охоронницю, яка саме приходила після нетривалого заціпеніння від шоку. Одна нога торкнулася її пушки, а інша — її плеча. Вона зойкнула, а невдовзі бацнула об підлогу її голова.

Томас незграбно потягнувся за пушкою, схопив її, перш ніж вона вислизнула від нього, та націлив її на жінку, яка об хопила голову руками. Бренда, оббігши ліжко, схопила зброю чоловіка й наставила її на його обм’якле тіло.

Томас судомно задихав; його тіло пульсувало адреналіном, а груди важко здіймалися. Йому вже багато тижнів не було так добре.

— Я знав, що ти...

Не встиг він закінчити, як Бренда вистрілила з пушки.

Повітря прорізав високий звук, що якусь частку секунди гучнішав, поки зброя не розрядилася з таким відбоєм, що Бренду відкинуло назад. Одна блискуча граната вилетіла, вдарила у груди жінку та вибухнула струменями блискавки, що вигнулися над її тілом. Вона почала некеровано сіпатися.

Томас вражено дивився на те, що пушка робить із людиною і як Бренда без вагання з неї вистрілила. Якщо йому були потрібні ще якісь докази того, що Бренда не на боці «БЕЗУМу», він щойно їх отримав. Тоді він поглянув на неї.

Вона подивилася на нього у відповідь із ледь помітною усмішкою на обличчі.

— Я вже давно хотіла щось таке зробити. Добре, що я переконала Дженсона закріпити тебе за мною для цієї процедури. — Вона нагнулася та взяла в непритомного чоловіка ключ-карту, а тоді засунула його собі в кишеню. — 3 оцим ми пройдемо куди завгодно.

Томас ледве втримався від того, щоб її обійняти.

— Хутчіше, — сказав він. — Ми маємо забрати Ньюта і Мінхо. Потім — усіх інших.

Вони помчали коридорами, зробивши пару поворотів; Бренда при цьому була попереду. Це нагадало Томасу про те, як вона провела його підземними тунелями у Пеклі. Він підганяв її — знав, що будь-якої миті можуть з’явитись інші охоронці.

Вони дісталися якихось дверей, і Бренда відчинила їх змахом ключ-карти; пролунало коротке шипіння, а тоді металева плита швидко відсунулася; Томас увірвався всередину, а од разу за ним — Бренда.

Щур, який сидів у кріслі, вмить схопився на ноги. Його перекосило від жаху.

— Боже милостивий, що ви робите?

Бренда вже вистрілила двома гранатами в охоронців. Чоловік і жінка впали на землю, судомлячись у хмарі диму з крихітними блискавками. Ньют і Мінхо кинулися на третього охоронця; Мінхо схопився за його зброю.

Томас наставив свою пушку на Дженсона та поклав палець на курок.

— Давай мені свою ключ-карту, а тоді лягай на підлогу і поклади руки на голову. — Голос у нього був рівний, але серце шалено билося.

— Це абсолютне безумство, — сказав Дженсон. Він передав свою картку Томасові. Говорив він тихо, здаючись неймовірно спокійним як на ці обставини. — У вас немає жодних шансів вибратися з цього комплексу. Сюди вже йдуть нові охоронці.

Томас знав, що шанси в них кепські, але вони більше ні чого не мали.

— Після того, що ми пережили, це — дрібниці. — Усвідомивши, що це правда, він усміхнувся. — Дякую за навчання. А тепер іще слово, і вам доведеться пережити... як ви там ка зали? «Найгірші п’ять хвилин свого життя»?

— Як тільки...

Томас спустив курок. Кімнату заповнив високий звук, після якого полетіла граната.

Вона влучила Дженсонові у груди та вибухнула, зблиснувши електрикою. Впавши на землю в судомах, він закричав, від його волосся та одягу йшов дим. Кімната наповнилася жахливим запахом; цей сморід нагадав Томасові, як у Мінхо в Пеклі влучила блискавка.

— Відчуття точно не з приємних, — сказав Томас друзям. Він видався самому собі настільки спокійним, що це його занепокоїло. Він дивився, як їхній головний мучитель смикається, і йому майже було соромно за відсутність почуття провини. Майже.

— Теоретично це його не вб’є, — сказала Бренда.

— Шкода, — відповів Мінхо. Він підвівся, зв’язавши неушкодженого охоронця своїм паском. — Світові було би краще.

Томас перевів увагу з чоловіка, що смикався, на свої ноги.

— Ми йдемо. Негайно.

— Блін, за це треба випити, — сказав Ньют.

— Саме так я й подумав, — додав Мінхо.

Усі вони повернулися до Бренди. Вона підняла пушку й кивнула. Здається, вона була готова до бою.

— Я ненавиджу цих людей так само, як і ви, — сказала вона. — Я в ділі.

Томас удруге за останні кілька днів сповнився чужого для себе відчуття щастя.

Бренда повернулася. Він позирнув на Дженсона. Електрика, що тріщала, почала вщухати. Дженсонові очі були заплющені, і він нарешті перестав ворушитись, але ще дихав.

— Я не знаю, як довго триває ураження такою штукою, — сказала Бренда, — а отямиться він явно в кепському гуморі. Нам краще вшиватися звідси.

— Який план? — запитав Ньют.

Томас поняття не мав.

— Вигадаємо дорогою.

— Хорхе — пілот, — зауважила Бренда. — Якщо ми якимось чином зможемо дістатись ангара, дістатись його берга...

Не встиг хтось відповісти, як із передпокою долинули крики та звуки кроків.

— Вони на підході, — сказав Томас. Він ізнову усвідомив реальність їхнього становища: ніхто не дозволить їм просто спокійно вийти з будівлі. Хто знає, скількох охоронців їм до ведеться проминути.

Мінхо побіг до дверей і став під ними.

— їм усім доведеться пройти саме тут.

Звуки з коридору гучнішали — охоронці були близько.

— Ньюте, — звернувся Томас. — Стань по інший бік від дверей. Ми з Брендою застрелимо першу парочку, що про йде. Ви, хлопці, атакуйте решту з боків, а тоді виходьте у коридор. Ми підемо просто за вами.

Вони зайняли позиції.

Розділ 13

З виразом хижого азарту на обличчі поруч застигла Бренда. Томас стояв напоготові поруч, міцно тримаючи в руках пуш ку. Він знав, що довіряти Бренді ризиковано. Його обвели круг пальця майже всі, хто належав до «БЕЗУМу»; він не міг недооцінювати цю організацію. Але вони зайшли настільки далеко лише завдяки їй. А якщо він збирається взяти її з собою, то він не може сумніватися в ній далі.

Прийшов перший охоронець, чоловік, одягнений у той же чорний костюм, що й усі інші, але з іншою зброєю — меншою та елегантнішою, — яку міцно тримав перед собою. Томас вистрілив, і граната на його очах торкнулася грудей охоронця; від цього він позадкував, смикаючись і судомлячись у павутинні блискавки.

Просто за ним були ще двоє людей — чоловік і жінка — з піднятими пушками.

Мінхо почав діяти раніше за Томаса. Він схопив жінку за сорочку та потягнув до себе, а тоді перекинув її через себе та гепнув нею об стіну. Вона вистрілила, але її срібляста граната розірвалася на землі, не спричинивши жодної шкоди, та коротко вибухнула на кахельній підлозі тріскучою енергією.

Бренда вистрілила в чоловіка й поцілила йому в ноги; його тіло охопили крихітні зазублені блискавки електрики, і він заволав, відступаючи в коридор. Його зброя впала на підлогу.

Мінхо вже обеззброїв жінку та примусив її стати на колі на. Тепер він тримав пушку, націливши її на голову жінки.

Крізь двері пройшов четвертий охоронець, але Ньют від бив його зброю та вдарив його в обличчя.

Чоловік звалився на коліна, піднісши руку до скривавлених вуст. Охоронець підняв очі, ніби бажаючи щось сказати, але Ньют відступив і вистрілив йому у груди. На такій близькій відстані граната, вибухнувши біля чоловіка, жахливо ляснула. Коли він упав на підлогу, корчачись у павутинні чистої електрики, з його горла вирвався жалюгідний зойк.

— Отой жук-жалюк, блін, нас пасе, — сказав Ньют. Він кивнув на щось у віддаленому кінці кімнати. — Нам треба вийти звідси — вони просто надходитимуть далі.

Томас повернувся й побачив маленьку робоящірку, що притиснулася до землі, сяючи червоним вогником. Тоді озирнувся на дверний проріз, який був порожнім. Поглянув на жінку* Дуло зброї Мінхо зависнуло всього за кілька дюймів від її голови.

— Скільки вас там? — запитав у неї Томас. — Іще хтось на підході?

Вона спершу не відповідала, але Мінхо нахилився вперед так, що його пушка аж торкнулася її щоки.

— На сторожі щонайменше п’ятдесят, — швидко сказала вона.

— Тоді де вони? — запитав Мінхо.

— Не знаю.

— Не бреши мені! — прокричав Мінхо.

— Ми... Відбувається ще щось. Не знаю, що саме. Клянуся.

Томас поглянув на неї зблизька та побачив у виразі її обличчя щось більше, ніж страх. Може, роздратування? Вона ніби казала правду.

— Ще щось? Наприклад?

Вона хитнула головою.

— Я лише знаю, що групу наших викликали в інший від діл, ото й усе.

— І ти поняття не маєш, чому? — Томас виразив голосом якнайбільше сумніву. — Мені ледве в це віриться.

— Клянуся.

Мінхо схопив її ззаду за сорочку та звів на ноги.

— Тоді ми просто візьмемо цю милу дамочку в заручники. Ходімо.Томас став перед ним.

— Бренда має йти попереду — вона орієнтується в цій будівлі. Потім я, потім ти і твоя нова подружка, а тоді, позаду, Ньют.

Бренда хутко стала поруч із Томасом.

— Я досі нікого не чую, але в нас точно обмаль часу. Вперед.

Вона вдивилася в коридор, а тоді вислизнула з кімнати.

Томас якусь мить витирав спітнілі долоні об штани, а тоді взявся за пушку та пішов за нею. Вона звернула направо. Він чув, як інші пішли за ним; швидко озирнувшись, він побачив, що полонянка Мінхо теж біжить слідом, явно не надто вдоволена загрозою електричної ванни всього за кілька дюймів від себе.

Вони досягли кінця першого коридору та повернули на право, не зупиняючись. Їхній новий шлях на вигляд був точнісінько таким само, як і попередній; це був бежевий прохід, що простягався попереду них щонайменше на п’ятдесят футів, закінчуючись подвійними дверима. Чомусь цей інтер’єр нагадав йому про останній відтинок Лабіринту перед самісіньким Стрімчаком, коли вони з Терезою й Чаком побігли до виходу, тим часом як усі інші билися з гріверами, прикриваючи їм спини.

Коли вони наблизилися до дверей, Томас витягнув із кишені Щурову ключ-карту.

До них закричала заручниця.

— Я б цього не робила! Б’юсь об заклад, що з іншого боку двадцять дул чекають на можливість спалити вас живцем.

Але в її тоні був якийсь відчай. Чи не міг, бува, «БЕЗУМ» стати надто самовпевненим і недбалим у питаннях безпеки? Тепер, коли залишилося всього двадцять-тридцять підлітків, вони, звісно, не виділяли більш ніж одного охоронця на кожного піддослідного — та й те ще не факт.

Томасові і його друзям потрібно було знайти Хорхе та берг, але також вони мали знайти всіх інших. Він подумав про Казана і Терезу. Він не кине їх просто через те, що вони вирішили повернути собі спогади.

Він загальмував перед дверима та повернувся до Мінхо і Ньюта.

— В нас лише чотири пушки, і варто вважати, що по інший бік цих дверей на нас чекають інші охоронці. Ми готові до цього?

Мінхо підійшов до панелі для ключ-карти, притягнувши з собою за сорочку охоронницю.

— Ти відчиниш це за нас, щоб ми могли зосередитися на твоїх корешах. Стій тут і не роби нічого без нашого наказу. Не жартуй зі мною. — Він крутнувся в бік Томаса. — Почи най стріляти, щойно двері тріснуть.

Томас кивнув.

— Я пригнуся. Мінхо, перегнися через моє плече. Бренда — наліво, Ньют — направо.

Томас опустився і тицьнув дулом зброї у двері просто по середині, між половинок. Мінхо завис над ним, роблячи так само. Ньют і Бренда зайняли позиції.

— Відчиняй на рахунок «три», — наказав Мінхо. — А як спробуєте щось утнути чи втечете, пані охороннице, хтось із нас до вас добереться, я це гарантую. Томасе, відлічуй.

Жінка дістала ключ-карту, але нічого не сказала.

— Раз, — почав Томас. — два.

Він зупинився на мить, щоби вдихнути, але не встиг він прокричати останнє число, як заволала сирена і вимкнулося світло.

Розділ 14

Томас швидко закліпав, намагаючись пристосуватися до темряви. Сирена звучала уривчасто, пронизливо та оглушливо.

Він відчув, як Мінхо підвівся, а тоді почув, як він вовтузиться.

— Охоронниця зникла! — крикнув його Друг. — Не можу її знайти!

Щойно він вимовив останнє слово, проміжки у вищанні сирени заповнив звук електричного заряду, а тоді ляснула граната, вибухнувши від удару об землю. Кімнату освітили електричні розряди; Томас побачив, як від них біжить коридором примарна постать, поступово зникаю чи в мороці.

— Це я винний, — ледь чутно промимрив Мінхо.

— Повертайся на своє місце, — сказав Томас, якому страшно було подумати, про що повідомляє сирена. — Намацай щілину там, де відчиняються двері. Я скористаюся карт кою Щура. Приготуйся!

Він навпомацки знайшов на стіні потрібне місце, а тоді провів карткою; пролунало клацання, і одна половинка дверей почала відхилятися всередину.

— Стріляйте! — крикнув Мінхо.

Ньют, Бренда і Мінхо почали запускати крізь двері у темряву гранати. Томас обережно став на своє місце та зробив так, як вони, стріляючи в електрику, що несамовито танцювала, тепер уже потріскуючи з віддаленого боку дверей. Між залпами минало кілька секунд, але невдовзі вони почали засліплювати світлом і вибухами. Ніде не було жодних ознак людей, ніякого вогню у відповідь.

Томас опустив зброю.

— Годі! — прокричав він. — Не марнуйте більше боєприпасів!

Мінхо випустив наостанок іще одну гранату, але опісля всі вони застигли, чекаючи, коли енергія почасти згасне, щоб можна було спокійно зайти в кімнату.

Томас повернувся до Бренди і голосно заговорив, так, щоб було чутно за шумом.

— Нам трохи не вистачає спогадів. Ти знаєш щось таке, що нам допоможе? Де всі? Чому спрацювала сирена?

Вона хитнула головою.

— Скажу чесно: тут явно щось не так.

— Б’юся об заклад, що це ще одне їхнє кляте випробування! — крикнув Ньют. — Усе це й має статись, а нас ізнову аналізують.

Томас ледве чув власні слова, а Ньют тільки заважав.

Він підняв пушку та пройшов у двері. Йому хотілося про братися в якесь безпечніше місце, перш ніж світло від вибухів гранат остаточно згасне. З неглибокого ставка нечисленних спогадів, що повернулися до нього, він знав, що виріс тут — от тільки шкода було, що він не міг згадати план приміщення. Він знову усвідомив, наскільки важлива Бренда для їхньої свободи. Та й Хорхе теж — якщо він готовий вивезти їх звідси.

Сирена замовкла.

— Що... — Томас заговорив надто голосно і змусив себе стихнути. — Що тепер?

— їм, мабуть, стало зле — від шуму кров із вух пішла, — відповів Мінхо. — Те, що її вимкнули, ще нічого не означає.

Сяйво від електричних розрядів зникло, але кімната по цей бік дверей мала аварійне освітлення, що оповивало все червоною імлою. Вони стояли у великій приймальні з дива нами, кріслами й парою стільців. Не було видно нікого.

— Я ніколи нікого не бачив у цих почекальнях, — сказав Томас, якому приміщення раптом видалося знайомим. — Тут навкруги порожньо і страхітливо.

— Я не сумніваюся, що сюди вже давно перестали пуска ти відвідувачів, — відповіла Бренда.

— Що далі, Томмі? — запитав Ньют. — Ми не можемо просто стояти тут увесь день.

Томас на секунду замислився. Вони мали знайти друзів, але найперше, здається, треба було знайти вихід.

— Гаразд, — промовив він. — Брендо, нам дуже потрібна твоя допомога. Нам треба дістатись ангара та знайти Хорхе, попросити його підготувати берг. Ньют і Мінхо, побудьте в нього на підмозі, а ми з Брендою пошукаємо тут наших друзів. Брендо, знаєш, де можна набрати зброї?

— Сховище зброї розташоване дорогою до ангара, — відповіла Бренда. — Але воно, мабуть, охороняється.

— Бувало й гірше, — вставив Мінхо. — Ми почнемо стріляти, а тоді — або ми, або вони.

— Ми їх усіх здолаємо, — додав Ньют, мало не загарчавши. — Усіх тих гадів до останнього.

Бренда показала на один із двох коридорів, які відходили від приймальні.

— Нам туди.

Бренда повела Томаса і його друзів, повертаючи то туди, то сюди, а шлях їм освітлювали аварійні маячки. Опору вони не зустріли, хоча вряди-годи повз них пробігав якийсь жук-жалюк, швиденько клацаючи по підлозі. Мінхо спробував ви стрілити в одного з них, сильно промазав і мало не обпалив Ньюта, який зойкнув і, судячи з виразу його обличчя, захотів вистрілити у відповідь.

Пробігши підтюпцем щонайменше п’ятнадцять хвилин, вони дісталися сховища зброї. Томас зупинився в коридорі, здивувавшись, що двері розчахнулися. З того, що було йому видно, полиці всередині наче були повністю заповнені.

— Ось і все, — сказав Мінхо. — Більше жодних сумнівів.

Томас достеменно знав, що він має на увазі. Пережив надто багато, щоб цього не знати.

— Хтось готує нам пастку, — пробурмотів він.

— Напевно, — додав Мінхо. — Всі раптово зникають, двері незамкнені, зброя лежить і дожидає нас. А вони, вочевидь, спостерігають за нами через отих грьобаних жуків-жалюків.

— Це однозначно підозріло, — додала Бренда.

Почувши її голос, Мінхо напав на неї.

— Звідки нам знати, що ти в цьому не задіяна? — поцікавився він.

Вона відповіла стомленим голосом.

— Можу сказати лише одне: клянуся, що не задіяна. Я поняття не маю, що відбувається.

Томасові дуже не хотілося це визнавати, але те, на що ра ніше натякав Ньют — що вся ця втеча, можливо, досі була лише заздалегідь спланованим тренуванням, — видавалося дедалі ймовірнішим. Їх ізнову перетворили на мишок, що сновигають іншим лабіринтом. Томас дуже сильно сподівався, що це не так.

Ньют уже забрів до кімнати зі зброєю.

— Гляньте-но на це, — гукнув він.

Коли Томас зайшов до кімнати, Ньют сам показував на відділ із почасти голими стінами та полицями.

— Погляньте, як лежить пил. Цілком очевидно, що не давно тут дещо взяли. Можливо, навіть десь за останню годину.

Томас оглянув зону. Товстезний шар пилу міг спричинити напад чхання, але місця, на які вказав Ньют, були геть чисті. Він таки мав рацію.

— Чому це так важливо? — спитав ззаду Мінхо.

Ньют кинувся на нього.

— Ти що, не можеш хоч раз до чогось додуматися сам, клятий ти довбню?

Мінхо відсахнувся. Судячи з вигляду, він був швидше вражений, аніж розгніваний.

— Ого, Ньюте, — промовив Томас. — Так, усе хріново, але заспокойся. Що не так?

— Я, блін, тобі скажу, що не так. Ти вдаєш із себе крутого, не маючи плану, водиш нас туди-сюди, наче курей у пошуках корму. А Мінхо, блін, і кроку не може ступити, не спитавши, на яку ногу йому стати.

Мінхо, нарешті, оговтався достатньо, щоб розлютитися.

— Слухай сюди, вилупку. Це ти тут поводишся, як геній, тому що здогадався, що якісь охоронці взяли зброю з кімнати для зброї. Я гадав, що не думатиму про тебе погано без причини, поводитимуся так, ніби ти, може, знайшов щось серйозніше. Наступного разу почухаю тебе, блін, за вушком за озвучування очевидного.

Томас озирнувся на Ньюта вчасно, щоб побачити, як змінився вираз обличчя його друга. Він здавався враженим, практично готовим заплакати.

— Вибач, — промимрив Ньют, а тоді повернувся і вий шов із кімнати.

— Що це було? — прошепотів Мінхо.

Томасові не хотілося казати, про що він думає: що Ньютові поволі роз’їдає здоровий глузд. І йому, на щастя, не довелося цього казати: подала голос Бренда.

— Хлопці, ви не зрозуміли, що він мав на увазі.

— А що він мав на увазі? — спитав Мінхо.

— В цьому відділі мали бути два-три десятки рушниць і пушок, а тепер усі вони зникли. Зовсім недавно. Десь за останню годину, як і сказав Ньют.

— І? — поцікавився Мінхо, і саме тоді до Томаса дійшло.

Бренда витягнула руки так, наче відповідь мала бути очевидною.

— Охоронці приходять лише тоді, коли їм треба щось замінити або скористатися чимось, окрім пушки. Навіщо їм усім робити це одночасно? Сьогодні? А пушки ж такі важкі, що з них не можна стріляти, несучи ще якусь зброю. Де та зброя, яку вони мали покинути?

Розділ 15

Мінхо висловив думку першим.

— Можливо, вони знали, що щось подібне станеться, а вбивати нас їм не хотілося. Судячи з усього, якщо тобі не поцілять в голову, ці пушки просто приголомшують на якийсь час. Тож вони всі прийшли та взяли їх на додачу до звичайної вогнепальної зброї.

Бренда захитала головою ще до того, як він закінчив.

— Ні. Вони відповідно до норм постійно носять із собою пушки — тож вони просто не могли всі разом прийти по нові. Хоч що ти там думаєш про «БЕЗУМ», він не має на меті вбити якнайбільше людей. Навіть коли вдеруться психи.

— Психи вже сюди вдиралися? — запитав Томас.

Бренда кивнула.

— Що сильніше вони заражені, що далі від моменту пере творення на кінчених, то більш відчайдушними вони стають. Я справді сумніваюся, що охоронці...

Мінхо урвав її.

— Можливо, саме це й трапилося. Спрацювало стільки сирен, і якісь психи, можливо, вдерлися всередину та взяли тут якусь зброю, приголомшили когось, а тоді почали, блін, пожирати тіла жертв. Можливо, ми бачили всього кількох охоронців, тому що більшість із них загинули!

Томас бачив кінчених психів, і ці спогади його не від пускали. Психів, які жили зі Спалахом так довго, що зараза роз’їдала їм мізки до повного божевілля. Майже тварин у людській подобі.

Бренда зітхнула.

— Мені дуже неприємно це казати, але, можливо, ти маєш рацію. — Вона замислилася на мить. — Серйозно. Це пояснило б ситуацію. Хтось увійшов сюди та взяв трохи зброї.

Томас аж захолов.

— Якщо це так, то наші проблеми значно серйозніші, ніж ми думали.

— Рада бачити, що хлопець без імунітету до Спалаху — не єдиний, у кого ще працює мозок.

Томас повернувся до Ньюта, який стояв біля дверей.

— Наступного разу просто пояснюй, що маєш на увазі, а не дуйся, — промовив Мінхо, в голосі якого не було ні тіні співчуття. — Я не думав, що ти так швидко злетиш з ко тушок, але радий, що ти повернувся. Можливо, нам знадобиться псих, щоб винюхати отих інших психів, якщо вони справді вдерлися.

Почувши ущипливе зауваження, Томас скривився й по глянув на Ньюта, щоб побачити його реакцію.

Старший хлопчина не був радий — це було очевидно з його обличчя.

— Ти ж ніколи не вмів вчасно стулити писок, егеж, Мінхо? Тобі завжди треба, щоб, блін, останнє слово було за тобою.

— Стули, блін, пельку, — відповів Мінхо. Якусь мить його голос був настільки спокійним, що Томас був готовий заприсягтися: Мінхо і сам їде з котушок. Напруга, в кімнаті відчувалася майже фізично.

Ньют повільно наблизився до Мінхо й зупинився перед ним. Тоді з блискавичною швидкістю вдарив його в обличчя. Мінхо незграбно відступив і врізався в порожній стелаж для зброї. Потім кинувся вперед і повалив Ньюта на землю.

Все це відбулося так швидко, що Томасові аж не вірилося. Він підбіг до них і заходився тягнути Мінхо за футболку.

— Годі! — прокричав він, але двоє глейдерів продовжили гамселити один одного, завзято розмахуючи руками й ногами.

Бренда підійшла допомогти, і вони з Томасом врешті-решт достатньо міцно схопилися за Мінхо, щоб різко поста вити його на ноги, поки він іще дико розмахував кулаками.

Неконтрольований лікоть врізав Томасові в підборіддя, ви кликавши в нього напад люті.

— Подуріли чи що? — заволав Томас, заламуючи Мінхо руки за спину. — Ми тікаємо щонайменше від одного ворога, можливо, від двох, а ви, народ, хочете битися?

— Це він почав! — гарикнув Мінхо, оббризкавши слиною Бренду.

Вона витерла обличчя.

— Тобі що, вісім років? — запитала вона.

Мінхо не відповів. Він іще кілька секунд силкувався звільнитись, а тоді здався. Томасові все це було бридко. Він не знав, що гірше: те, що Ньют уже неначе віддаляється, чи те, що Мінхо — людина, яка мала б бути у змозі себе контролю вати, — поводиться як повний бовдур.

Ньют звівся на ноги, боязко торкаючись червоної плями в себе на щоці, яку, певно, зачепив Мінхо.

— Це я винен. Мене просто все бісить. Народ, подумай те, що нам робити — мені, блін, потрібна перерва. — По цих словах він знову вийшов.

Томас роздратовано видихнув, відпустив Мінхо та по правив на собі футболку. Їм було ніколи розмірковувати над дріб’язковими суперечками. Якщо вони збираються звідси вибратися, треба зібратися та попрацювати командою.

— Мінхо, знайди ще кілька пушок, які ми зможемо при нести, а тоді візьми пару пістолетів он із тієї полиці. Брендо, не можеш напхати в коробку якнайбільше боєприпасів? Я піду по Ньюта.

— Гаразд, — відповіла вона, вже роззираючись навкруги. Мінхо не промовив жодного слова і просто заходився обшукувати стелажі.

Томас вийшов у коридор; Ньют сидів на землі футів за двадцять, притулившись спиною до стіни.

— Не кажи, блін, ні слова, — пробурчав він, коли Томас долучився до нього.

«Чудовий початок», — подумав Томас.

— Чуєш, відбувається щось дивне: чи то «БЕЗУМ» нас випробовує, чи то тут бігають психи, вбиваючи людей на право й наліво. Незалежно від того, що відбувається, нам потрібно знайти друзів і вибратися звідси.

— Я знаю. — Ось і все. Більш нічого.

— Тоді встань, повернися туди й допомагай нам. Це ти був геть роздратований і поводився так, ніби нам ніколи ледарю вати. А тепер ти хочеш сидіти тут, у коридорі, й дутися?

— Знаю. — Та ж сама відповідь.

Томас іще ніколи не бачив Ньюта таким. Хлопчина виглядав абсолютно безнадійним, а Томас, побачивши це, відчув напад відчаю.

— Ми всі злегка божево... — Він зупинився — неможливо було висловитися гірше. — Тобто...

— Просто замовкни, — сказав Ньют. — Я знаю, що в мене в голові щось почалося. Мені якось недобре. Але тобі, блін, не потрібно хвилюватися до втрати пульсу. Дай мені секунду, і я прийду до норми. Ми виведемо вас звідси, а тоді я зможу розібратися.

— Тобто? Кого це — вас?

— Тобто виведемо нас, ну, ти зрозумів. Просто дай мені, блін, хвилинку.

Здавалося, світ Глейду не існував уже цілу вічність. Там Ньют завжди був спокійним, зібраним, а тут і тепер він роздирав групу по живому. Він, здавалося, говорив, що не має значення, чи втече він сам, якщо тільки втечуть усі інші

— Гаразд, — відповів Томас. Він усвідомив, що може за радити лише одним: поводячись із Ньютом так само, як і завжди. — Але ти знаєш, що ми більше не можемо марнувати час. Бренда збирає боєприпаси. Тобі доведеться допомогти їй віднести їх до ангара з бергами.

— Добре. — Ньют швидко підвівся з підлоги. — Але спершу мені треба дещо взяти — я швидко. — Він пішов геть, вертаючи до приймальні.

— Ньюте! — крикнув Томас, думаючи, що це в біса за мислив його товариш. — Не будь дурнем — нам треба ворушитись. А ще нам потрібно триматися вкупі.

Але Ньют пішов далі. Він навіть не озирнувся на Томаса.

— Просто піду й візьму це! Це всього на пару хвилин.

Томас хитнув головою. Він ніяк не міг повернути того розважливого хлопчину, якого знав, — ані дією, ані словом. Він крутнувся та попрямував до сховища зброї.

Томас, Мінхо і Бренда зібрали все, що могли понести, роз діливши це між собою, на трьох.

Томас причепив по пушці на кожне плече на додачу до тієї, яку тримав у руках. Запхав два заряджені пістолети в передні кишені та по кілька обойм патронів у кожну задню кишеню. Мінхо зробив так само, а Бренда тримала картонну коробку, повну синюватих гранат і куль, на яку вона поклала свою пушку.

— Здається, вона важка, — сказав Томас, показавши жестом на коробку. — Не хочеш...

Бренда урвала його.

— Я протримаюся до повернення Ньюта.

— Хто його зна, що той хлопака задумав, — промовив Мінхо. — Він іще ніколи так не поводився. Спалах уже їсть йому мозок.

— Він сказав, що скоро повернеться. — Томасові обрид настрій Мінхо — той лише робив гірше.

— І стеж за словами поряд із ним. Нам зовсім не треба, щоб ти знову його спровокував.

— Пам’ятаєш, що я казала тобі в вантажівці, у місті? — запитала Бренда Томаса.

Раптова зміна теми розмови здивувала його, а те, що вона згадала про Пустелю, здивувало ще більше. Це лише привертало увагу до того, що вона йому збрехала.

— Що? — перепитав він. — Ти маєш на увазі, що дещо з того, що ти сказала, було правдою? — Він відчував таку близькість до неї тієї ночі. До нього дійшло: він сподівається, що вона відповість ствердно.

— Вибач, що я збрехала про причину свого перебування там, Томасе. А ще — що я сказала тобі, ніби відчуваю, як Спалах обробляє мою психіку. Але все інше було правдою. Клянуся. — Вона зупинилася, дивлячись на нього з благанням в очах.

— Хай там як, ми говорили про те, що підвищена мозкова активність насправді прискорює руйнацію — це називається когнітивною руйнацією. Саме тому отой наркотик — кайф — такий популярний серед тих, хто може його собі дозволити. Кайф сповільнює функціонування мозку. Він розтягує час до остаточного божевілля. Але він страшенно дорогий.

Думка про те, що на світі живуть люди, що не беруть участі в якомусь експерименті або переховуються в покинутих будівлях на кшталт тих, які він бачив у Пеклі, видавалася йому неправдоподібною.

— Під наркотиком люди все одно функціонують — живуть своїм життям, ходять на роботу й таке інше?

— Вони роблять те, що повинні, але ставляться до цього значно... спокійніше. Можна бути пожежником і врятувати з пекла тридцятьох дітей, але не перейматися, дорогою випадково зронивши кількох із них у полум’я.

Думка про такий світ злякала Томаса.

— Це просто... бридко.

— Мені б трохи тієї субстанції, — пробурмотів Мінхо.

— Ти не розумієшнайголовнішого, — сказала Бренда. — Подумай про те пекло, крізь яке пройшов Ньют, — про всі рішення, які йому довелося прийняти. Не дивно, що Спалах так швидко ним оволодіває. Його забагато стимулювали — значно більше, ніж звичайну людину, що живе повсякденним життям.

Томас зітхнув; серце йому знову стиснулося від суму, який він уже відчував раніше.

— Ну, ми з цим нічого не вдіємо, поки не втечемо в безпечніше місце.

— З чим це — з цим?

Томас повернувся і знову побачив у дверях Ньюта, а тоді на мить заплющив очі, опановуючи себе.

— Ні з чим, не зважай — куди ти ходив?

— Мені треба поговорити з тобою, Томмі. Лише з тобою.

Це всього на секунду.

«Що тепер?» — замислився Томас.

— Що це за фігня? — спитав Мінхо.

— Просто дайте мені трохи свободи. Мені тут треба від дати дещо Томмі. Лише Томмі й нікому більше.

— То й добре, на здоров’я. — Мінхо посунув лямки пушок у себе на плечах. — Але ми мусимо поспішати.

Томас увійшов у коридор разом із Ньютом, смертельно боячись того, що може сказати його друг і наскільки боже вільно це може прозвучати. Минала секунда за секундою.

Вони відійшли на кілька футів від дверей, Ньют зупинився й повернувся до нього, а тоді простягнув невеличкий за печатаний конверт.

— Запхай це собі в кишеню.

— Що це? — Томас узяв його та перевернув; зовні він був чистий.

— Блін, та просто поклади це собі в кишеню.

Томас зробив так, як йому було сказано, збитий з пантелику, але зацікавлений.

— Тепер подивися мені в очі. — Ньют клацнув пальцями.

Коли Томас побачив у них муку, в нього всередині все урвалося.

— Що це?

— Просто зараз це тобі знати не треба. Ти не можеш цього знати. Але ти мусиш мені пообіцяти — і тут я не жартую.

— Що?

— Поклянися мені, що не прочитаєш те, що в тому клятому конверті, поки не настане слушний час.

Томас і не думав відкладати читання на потім — він почав витягати конверт із кишені, але Ньют схопив його за руку, щоб зупинити.

— Коли настане слушний час? — перепитав Томас. — Як я...

— Та ти, блін, зрозумієш! — відповів Ньют, перш ніж Томас встиг запитати. — А тепер поклянися мені. Поклянися в цьому! — Здавалося, з кожним словом хлопчина трусився всім тілом.

— Гаразд! — Тепер Томас більш ніж хвилювався за друга. — Клянуся, що не прочитаю це, поки не настане слушний час. Клянуся. Та чому...

— Ну, добре, — урвав його Ньют. — Як порушиш обіцянку, я тебе ніколи не прощу.

Томасові захотілося потягнутися й потрусити друга, полу пити по стіні від гніву. Але він цього не зробив. Він нерухомо стояв, тим часом як Ньют відвернувся від нього та пішов назад до сховища зброї.

Розділ 16

Томас мусив довіряти Ньютові. Він мусив довіряти другові заради нього самого, але в ньому степовою пожежею палала цікавість. Щоправда, він знав, що не може марну вати час. Вони мали вивести всіх із комплексу «БЕЗУМу». З Ньютом він зможе поговорити ще у берзі — якщо вони зможуть дістатись ангара та переконати Хорхе їм до помогти.

Ньют вийшов зі сховища зброї, самотужки несучи коробку з боєприпасами; за ним ішов Мінхо, а потім — Бренда, яка несла ще пару пушок, запхавши до кишень пістолети.

— Ходімо, знайдімо наших друзів, — сказав Томас і рушив у зворотний бік. Решта — за ним вервечкою.

Вони шукали годину, але їхні друзі наче крізь землю про валилися. Зникли Щур і охоронці, яких вони покинули, а кафетерій і всі спальні, санвузли та кімнати зібрань були по рожні. Навколо — жодної людини й жодного психа. Томас страшенно боявся, що сталося щось жахливе, а наслідків цього вони ще не бачили.

Нарешті, після того, як вони нібито обшукали кожен закапелок будівлі, йому спало дещо на думку.

— Народ, вам можна було вільно пересуватися, поки мене тримали під замком у білій кімнаті? — запитав він.

— Ви впевнені, що ми нічого не пропустили?

— Ну, я такого не знаю, — відповів Мінхо. — Але я був би шокований, якби тут не знайшлося прихованих кімнат.

Томас був згоден, але не думав, що вони можуть дозволи ти собі приділити пошукам іще якийсь час. У них був лише один варіант — іти далі.

Томас кивнув.

— Добре. Попетляймо до ангара, а дорогою шукатимемо їх далі.

Минув деякий час, і Мінхо раптом завмер на місці, вказавши на вухо, — у тьмяному світлі червоних ламп Томас ледь розгледів цей жест.

Томас зупинився разом із іншими й постарався сповільнити дихання та послухати. Він почув це одразу.

Утробний стогін, такий, що Томас аж здригнувся. Він лунав попереду, за кілька ярдів від них, крізь одне з не численних вікон у коридорі, яке виглядало на якусь велику кімнату. З того місця, де стояв Томас, здавалося, ніби в кімнаті абсолютно темно. Шибка вікна була ви бита зсередини — кахельна підлога під ним була всіяна скалками.

Стогін пролунав знову.

Мінхо підніс до губів палець, а тоді повільно та обережно поклав дві запасні пушки. Томас і Бренда зробили так само, тим часом як Ньют поставив на землю свою коробку з боєприпасами. Всі четверо схопилися за зброю, а Мінхо вийшов уперед, і вони неквапливо поповзли на шум. Здавалося, це якась людина намагається прокинутися від жахливого кошмару. Томасове побоювання зростало з кожним кроком. Він боявся того, що зараз побачить.

Мінхо зупинився, притулившись спиною до стіни, край самісінької віконної рами. Зачинені двері до кімнати були по інший бік від вікна.

— Готуйсь, — прошепотів Мінхо. — Вперед.

Він крутнувся та націлив свою пушку в темну кімнату; цієї ж миті Томас став зліва від нього, а Бренда — справа. Обоє тримали зброю наготові. Ньют прикривав їм спини.

Томасів палець зависнув над спусковим гачком, готовий миттєво натиснути на нього, але ніякого руху не було. Він замислився над тим, що бачить у кімнаті. В червоному сяйві аварійного освітлення було видно небагато, але підлога, здається, була повністю вкрита темними горбками. Чимось таким, що повільно рухалося. Його очі поступово пристосувались, і він почав розрізняти обриси тіл і чорного одягу. А ще — помітив якісь мотузки.

— Це ж охоронці! — зойкнула Бренда; її голос перерізав тишу.

З кімнати долинуло приглушене охання, і Томас нарешті побачив обличчя, кілька облич. Заткнуті роти та широко розплющені від панічного жаху очі. Охоронці були повністю зв’язані та розкладені на підлозі, бік у бік, займаючи всю кімнату. Дехто з них не рухався, та більшість пручалась у своїх путах. Томас усвідомив, що витріщився на них, а його розум тим часом шукав якогось пояснення.

— То от де вони всі, — видихнув Мінхо.

Ньют нахилився, щоб поглянути.

— Принаймні вони, блін, не звисають зі стелі, висолопивши язики, як минулого разу.

Томас був абсолютно згоден — надто вже яскраво він пам’ятав оту сцену, реальною вона була чи ні.

— Нам потрібно їх допитати й дізнатися, що сталося, — промовила Бренда, вже прямуючи до дверей.

Томас, не думаючи, схопив її.

— Ні.

— Чого це «ні» ? А чому б ні — вони можуть усе нам розповісти! — Вона спробувала висмикнути руку з його хватки, але зачекала, поки він висловиться.

— Можливо, це пастка, або ж той, хто це зробив, може швидко повернутися. Нам просто треба забиратися звідси.

— Атож, — погодився Мінхо. — Це не підлягає оскарженню. Мені байдуже, хто тут бігає — психи, бунтівники чи горили: просто зараз ці грьобані охоронці — не наша проблема.

Бренда знизала плечима.

— Гаразд. Просто подумайте: ми могли б отримати якусь інформацію. — Вона зупинилась, а тоді показала жестом. — Ангар отам.

Підібравши зброю і боєприпаси, вони побігли далі. Доро гою в коридорах вони те й діло озиралися, чи не трапиться той, хто зумів знешкодити охорону? Нарешті Бренда зупинилася біля чергових подвійних дверей. Одна їхня половинка була трохи прочинена, і крізь двері проникав вітерець, який ворушив її форму.

Не чекаючи наказу, Мінхо і Ньют стали обабіч дверного прорізу, тримаючи пушки наготові. Бренда взялася за ручку дверей, націливши пістолет у щілину. З іншого боку не долинало жодного звуку.

Томас міцніше стиснув у руках пушку, вдавивши приклад у плече і прицілившись поперед себе.

— Відчиняй, — сказав він під шалене биття серця.

Бренда розчахнула двері, і Томас кинувся вперед — по вів зброєю ліворуч, праворуч, обернувся кругом і побіг далі.

Судячи з вигляду, масивний ангар був розрахований на три величезні берги, але в точках завантаження стояло лише два. Вони височіли гігантськими жабами на чотирьох лапах, самий обпалений метал і потерті ребра — неначе возили солдатів на сотню жорстоких боїв. Окрім кількох вантажних ящиків і чогось подібного до робочих місць механіків, на решті території був лише відкритий простір.

Томас завзято просувався вперед, обшукуючи ангар, тим часом як інші троє розосередилися довкола нього. Ніде нічого не ворухнулося.

— Агов! — закричав Мінхо. — Отут. Хтось... — Він не договорив, але зупинився біля великого ящика та наставив зброю на щось за ним.

Томас першим став поруч із Мінхо та з подивом побачив, що по інший бік дерев якого ящика лежить прихований від людських очей чоловік, який стогне, потираючи собі голову. Крові за темним волоссям видно не було, але судячи з того, як той важко підвівся, Томас був упевнений, що йому таки добряче перепало.

— Обережно, друзяко, — попередив Мінхо. — Тихо, спокійно, ніяких раптових рухів, бо інакше й незчуєшся, як від тебе запахне смаженим беконом.

Чолов’яга обперся на лікоть, а коли він прибрав з обличчя руку, Бренда тоненько скрикнула та кинулася до нього з обіймами.

Хорхе. Томас відчув раптове полегшення: вони знайшли свого пілота, і він був у нормі, хоч і трохи побитий.

Бренда, здається, думала геть інакше. Ставлячи запитання за запитанням, вона оглянула Хорхе в пошуках ушкоджень.

— Що сталось? Як ти постраждав? Хто забрав берг? Де всі?

Хорхе знову застогнав і злегка відштовхнув її.

— Заспокойся, ермана¹. В мене на голові наче психи потанцювали. Просто дай мені секунду — зібратися з думками.

Бренда відступила від нього й сіла; її розпашіле обличчя виражало тривогу. Томас і сам мав мільйон запитань, але добре розумів, як воно, коли людину б’ють по голові. Він подивився, як Хорхе поволі приходить до тями, і згадав, що колись боявся цього хлопця — страшенно боявся. Він ніколи не забуде, як Хорхе бився з Мінхо всередині тієї розваленої будівлі в Пеклі. Але зрештою Хорхе, як і Бренда, усвідомив, що вони та глейдери на одному боці.

Хорхе ще кілька разів кліпнув, а потім заговорив.

— Я не знаю, як їм це вдалося, але вони захопили табір, позбулись охоронців, украли берг і вилетіли звідси з іншим пілотом. Я повівся як ідіот і спробував змусити їх зачекати, поки не дізнаюся більше про те, що відбувається. Тепер за це розплачується моя голова.

— Хто? — перепитала Бренда. — Ти про кого? Хто полетів?

Чомусь Хорхе, відповідаючи, дивився знизу вгору на Томаса.

— Ота дівка, Тереза. Вона й решта піддослідних. Ну, всі вони, крім вас, мучачос².

Розділ 17

Томас непевно ступив крок чи два вліво, взявшись за важкий ящик, аби не впасти. Він думав, що, може, це все ж таки на пали психи або якась інша група проникла до «БЕЗУМу» й забрала Терезу та інших. Власне, порятувала їх.

Але щоб Тереза керувала втечею? Щоб вони прорвалися з боєм, приборкали охоронців, полетіли геть на берзі?

Без нього та інших? У цьому сценарії була безліч елементів, і вони ніяк не сходилися в нього в голові.

— Писки стуліть! — перекричав Хорхе Мінхо та Ньюта, які галасливо його розпитували, і Томас різко повернувся до теперішнього. — Ви мені цвяхи в голову вбиваєте — просто... замовкніть на хвилину. Хто-небудь, допоможіть підвестися.

Ньют узяв його за руку та зіп’яв на ноги.

— Краще почни пояснювати, що в біса сталося. Від початку.

— І швидко, — додав Мінхо.

Хорхе відкинувся на дерев’яний ящик і склав руки на грудях, досі кривлячись від кожного руху.

— Розумієш, ермано³, я вже казав тобі, що знаю небагато.

Сталося те, що я сказав. Голова в мене як...

— Так, ми зрозуміли, — пирхнув Мінхо. — Тобі болить голова. Просто розкажи нам те, що знаєш, і я, блін, знайду тобі аспірину.

Хорхе тихо розсміявся.

— Сміливо сказано, хлопче. Якщо я правильно пам’ятаю, це тобі довелося вибачитися та благати про пощаду в Пеклі.

Мінхо скривився й почервонів на виду.

— Ну, легко бути крутим, коли тебе захищає компашка божевільних із ножами. Зараз ситуація трохи інша.

— Та годі вже! — наказала Бренда їм обом. — Ми всі на одному боці.

— Просто розповідай далі, — сказав Ньют. — Говори, щоб ми, блін, знали, що нам робити.

Томас досі був вражений. Він стояв і слухав Хорхе, Ньюта і Мінхо, але здавалося, ніби він дивиться щось на екрані, наче це не відбувається перед ним. Він думав, що Тереза не може бути для нього ще більшою загадкою. А тепер оце.

— Дивіться, — заговорив Хорхе. — Більшу частину часу я провів у цьому ангарі, ясно? Я почав чути всілякі крики й попередження з рації, а тоді замиготіли вогники беззвучної сирени. Я пішов подивитися, що там таке, і мені мало не відбили голову.

— Принаймні вона б більше не боліла, — пробурмотів Мінхо.

Хорхе чи то не почув його коментар, чи то просто про ігнорував його.

— Тоді світло вимкнулося, і я побіг сюди, щоби знайти свій пістолет. І от Тереза з компашкою ваших друзів-хуліганів вбігають так, наче ось-ось буде кінець світу, і тягнуть за собою старого Тоні, щоб він керував бергом. Я випустив із рук свій хріновий пістолет, коли мені у груди націлили сім чи вісім пушок, а тоді почав благати їх зачекати, щось мені поясни ти. Але якась дівка з білявим волоссям бацнула мене по лобі прикладом своєї зброї. Я знепритомнів, а коли отямився, по бачив, що на мене згори вниз дивляться ваші бридкі пики, а один берг зник. Більше нічого не знаю.

Томас засвоїв усе це, але усвідомив, що жодні деталі не мають значення. В усій цій історії виділялася лише одна з обставин, і вона не просто збивала його з пантелику — йому було важко з нею змиритися.

— Вони нас кинули, — мало не прошепотів він. — Не можу в це повірити.

— Шо? — перепитав Мінхо.

— Голосніше, Томмі, — додав Ньют.

Томас обмінявся з кожним із них довгими поглядами.

— Вони нас кинули. Ми принаймні повернулися й пошукали їх. Вони залишили нас тут, і хай «БЕЗУМ» робить із нами що хоче.

Вони не відповіли, але з їхніх очей було видно, що вони думають так само.

— Можливо, вони шукали тебе, — припустила Бренда. — І не змогли тебе знайти. Або, можливо, під час перестрілки стало надто важко, і їм довелося втекти.

Тут Мінхо зневажливо посміхнувся.

— Блін, та всі охоронці зв’язані в отій кімнаті! В них було вдосталь часу на наші пошуки. Це відпадає. Вони нас кинули.

— Свідомо, — тихо промовив Ньют.

Усе це не подобалося Томасові.

— Щось не так. Тереза останнім часом поводилася, наче фанатка «БЕЗУМу» номер один. Навіщо їй тікати? Це, на певно, якийсь трюк. Ну ж бо, Брендо — ти казала мені не довіряти їм. Ти ж, певно, щось знаєш. Говори.

Бренда хитала головою.

— Я нічого про це не знаю. Але чому так важко повірити, що іншим піддослідним спало на думку те ж саме, що й нам? Утекти? Просто їм це краще вдалося.

Мінхо видав звук, схожий на гарчання вовка.

— Зараз я б не радив нас ображати. А як ти ще раз вжи веш слово «піддослідні», я тобі вріжу й не подивлюся, що ти дівчина.

— Тільки спробуй, — попередив Хорхе. — Вріж їй — і більше нічого в цьому житті не зробиш.

— Можна ненадовго припинити ці ігри в мачо? — Бренда закотила очі. — Нам треба зрозуміти, що буде далі.

Томаса все ще страшенно турбувало те, що Тереза й інші (навіть Казан!) полетіли без них. Якби всіх охоронців зв’язала його група, хіба вони б не стали шукати, поки не дошукалися б інших своїх друзів? І чому Тереза хотіла полетіти? Невже зі спогадами до неї повернулося щось несподіване?

— Блін, та тут і розуміти нема чого, — сказав Ньют. — Вшиваємося звідси. — Він показав на берг.

Томас був абсолютно згоден. Він повернувся до Хорхе.

— Ти справді пілот?

Чолов’яга широко всміхнувся.

— Однозначно, мучачо⁴. Один із найкращих.

— Чому тебе тоді відправили до Пекла? Хіба ти не цінний?

Хорхе поглянув на Бренду.

— Куди Бренда, туди і я. І мені дуже неприємно про це казати, але здавалося, що краще вирушити до Пекла, ніж лишатися тут. Я сприймав це як відпустку. Вийшло трохи суворіше, ніж я...

Заревла сирена тим же верескливим криком, що й раніше. У Томаса підскочило серце — в ангарі шум, відбиваючись від високих стін і стелі, здавався навіть гучнішим, ніж у коридорі.

Бренда великими очима поглянула на двері, крізь які вони зайшли, а Томас повернувся, щоб подивитися, що її зацікавило.

В отвір із піднятою зброєю вбігав щонайменше десяток охоронців у чорному. Вони почали стріляти.

Розділ 18

Хтось схопив Томаса ззаду за футболку та сильно шарпнув ліворуч; він заточився та впав за вантажним ящиком саме тоді, коли ангар наповнили звуки битого скла та потріскування електрики. Довкола ящика та над ним виникли, обпаливши повітря, кілька тонких блискавиць. Щойно вони згасли, як по дереву загупали кулі.

— Хто їх випустив? — закричав Мінхо.

— Яке це в біса має значення зараз?! — крикнув Ньют у відповідь.

Товариші низько пригнулися, щільно притиснувшись один до одного. Давати відсіч із такої позиції здавалося неможливим.

— Вони будь-якої миті обійдуть нас із флангу, — гукнув Хорхе. — Починаймо відстрілюватися!

Попри те, що довкола них тривала дика атака, ця заява привернула Томасову увагу.

— Тоді ти, гадаю, з нами?

Пілот глянув на Бренду, а тоді знизав плечима.

— Якщо вона допомагає вам, то я теж. А якщо ти не по мітив, вони й мене намагаються вбити!

Томас, попри жах, відчув раптове й сильне полегшення. Тепер їм просто потрібно дістатись одного з тих бергів.

Наступ на мить зупинився, і Томас почув човгання кроків і короткі різкі команди. Якщо вони збираються одержати перевагу, треба діяти швидко.

— Як нам це зробити? — спитав він Мінхо. — Тепер ти головний.

Друг уважно глянув на нього, але коротко кивнув.

— Гаразд, я стрілятиму справа, Ньют стріляє зліва. Томасе і Брендо, ви стріляйте над ящиком. Хорхе, знайди нам шлях до твого бісового берга. Стріляйте в усе, що рухається чи одягнене в чорне. Готуйтеся.

Томас став навколішки обличчям до ящика, готовий скочити на ноги за сигналом Мінхо. Бренда була зовсім поруч із ним, замість пушки тримаючи два пістолети. Її очі палали.

— Плануєш когось убити? — запитав Томас.

— Нє-а. Я цілитимуся їм у ноги. Але хто його зна, може, я випадково влучу кудись вище.

Вона ясно йому всміхнулася; Томасові вона подобалася дедалі більше.

— Добре! — закричав Мінхо. — Вперед!

Вони зробили те, що мали. Томас устав, піднявши пушку над ящиком. Вистрілив, не ризикуючи й нічого не роздивляючись, а почувши вибух гранати, вискочив, щоб пошукати конкретну ціль.

До них із іншого боку приміщення повз якийсь чоловік, і Томас прицілився та вистрілив. Влучивши чоловікові у груди й поваливши його на землю з нападом спазмів, граната вибухнула блискавкою.

Повітря ангара заповнили постріли і крики, а також тріскотня електрики. Охоронці падали один за одним, хапаючись за рани — здебільшого вони були поранені в ноги, як і обіцяла Бренда. Інші кинулися ховатися.

— Ми змусили їх тікати! — зарепетував Мінхо. — Та це ненадовго — вони, мабуть, не думали, що у нас є зброя. Хорхе, який берг твій?

— Отой. — Хорхе показав на віддалений лівий кут ангара. — Он він, мій малюк. Готувати його до польоту доведеться недовго.

Томас повернувся туди, куди показав Хорхе. Великий люк берга, який він запам’ятав із часів утечі групи з Пекла, лежав відкритий на землі, чекаючи, коли його металевим скатом побіжать пасажири. Ніщо й ніколи не здавалося таким спокусливим.

Мінхо запустив іще одну гранату.

— Добре. Спершу всім перезарядитися. Потім ми з Ньютом прикриємо Томаса, Хорхе та Бренду, які побіжать до берга. Хорхе, заводь його, поки Томас і Бренда прикриють нас за тим люком. Як вам план?

— Чи можуть пушки нашкодити бергу? — запитав Томас. Усі напихали собі зброю та кишені запасними боєприпасами.

Хорхе хитнув головою.

— Не сильно. Ці звірюги міцніші за верблюда з Пекла. Якщо вони не влучать у нас і поцілять у мій корабель, то це тільки на краще. Зробімо це, мучачос!

— Тоді вперед, вперед! — заволав Мінхо без жодного попередження. Вони з Ньютом почали запускати гранати як навіжені, розкидаючи їх по всій відкритій місцевості перед бергом, який чекав на них.

Томас відчув шалений приплив адреналіну. Він із Брендою стали ліворуч і праворуч від Хорхе, а тоді вони разом помчали з укриття за вантажним ящиком. Повітря наповнилося вихором пострілів, але електрики та диму було стільки, що прицілитися в когось було неможливо. Томас стріляв на бігу як міг, і Бренда теж. Він міг би заприсягтися, що відчував, як зовсім близько від нього пролітають кулі. Праворуч і ліворуч від них вибухали склом і світлом грана ти з пушок.

— Біжіть! — крикнув Хорхе.

Томас примусив себе рухатися швидше; ноги в нього палали. Приміщення з усіх боків перетинали схожі на кинджали блискавиці; об металеві стіни ангара постукували кулі; то там, то тут, наче струмені туману, клубочився дим. Коли він зосередився на берзі, від якого його тепер відділяло лише кількадесят футів, усе злилося в єдине ціле.

Вони вже майже дісталися мети, коли Бренді у спину влетіла граната з пушки; дівчина скрикнула і впала, її тіло об плутало павутиння електрики, і вона гупнула обличчям у бетонну підлогу.

Томас загальмував і зупинився, викрикуючи її ім’я, а тоді кинувся на землю, щоб бути не такою помітною мішенню. Тілом Бренди зміїлися струмені схожої на блискавку електрики, які потім зменшилися до тоненьких ниточок, розбігаючись підлогою. Томас ліг на живіт за кілька футів від неї, ухиляючись від випадкових струменів розпеченого жару і шукаючи можливості наблизитися.

Ньют і Мінхо явно побачили, яка катастрофа сталася, й відмовилися від плану. Вони бігли до нього, не припиняючи стріляти. Хорхе дістався берга і зник за люком, але по вернувся, стріляючи з іншої пушки — її гранати під час контакту вибухали, плюючись лютим вогнем. Кілька охоронців заволали, вибухнувши полум’ям, а решта трохи відступили через нову загрозу.

Томас напружено чекав на землі поруч із Брендою, проклинаючи свою нездатність допомогти. Він знав, що мусить зачекати, поки електрика згасне, а вже тоді схопити її й по тягнути до берга, та він не знав, чи є на це час. Обличчя в неї геть побіліло, з носа крапала кров, із рота текла цівочка слини, кінцівки судомило, а тулуб неначе підстрибував на місці. В її широко розплющених очах застиг вираз шоку й жаху.

Ньют і Мінхо дістались його та попадали на долівку.

— Ні! — крикнув Томас. — Ідіть далі до берга. Сховайтеся за дверцятами люка. Зачекайте, поки ми підемо, а тоді прикрийте нас. Стріляйте, як навіжені, поки ми туди не дістанемося.

— Просто давай уже! — заволав Мінхо у відповідь. Він схопив Бренду за плечі, Томасові перехопило дух, коли його приятель скривився: над його руками вигнулося кілька зазублених блискавиць. Але енергія вже помітно ослабла, і Мінхо зміг підвестися та потягнути її за собою.

Томас підхопив Бренду під пахвами, а Ньют узяв її за ноги. Вони позадкували до берга. Ангар заповнився шумом, димом і спалахами світла. Томаса черкнула по нозі куля: пекучий біль, а тоді — слабкий потік крові. Дюйм туди, дюйм сюди — і він, можливо, став би кульгавим на все життя чи сплив би кров’ю. Він люто заволав і уявив собі, що його під стрелили всі, хто в чорному.

Він крадькома глянув на Мінхо; обличчя у хлопчиська було напружене від зусилля, з яким він тягнув Бренду. Томас опанував свій шалений приплив адреналіну та ризикнув — підняв з-під себе однією рукою пушку й заходився стріляти навмання, іншою рукою допомагаючи тягнути Бренду.

Вони досягли порога люка. Хорхе негайно кинув свою величезну зброю та зісковзнув трапом, щоб узяти Бренду за руку. Томас відпустив її футболку й дав Мінхо та Хорхе за тягнути її в корабель; при цьому її п’яти загупали по рельєф них валиках зчеплення.

Ньют ізнову заходився стріляти зі своєї зброї, випускаючи гранати наліво й направо, поки в нього не скінчилися боєприпаси.

Томас вистрілив іще раз, і його пушка також спорожніла.

Охоронці в ангарі явно знали, що в них ось-ось закінчиться час, і вони цілою ордою помчали до корабля, а тоді ще раз відкрили вогонь.

— Не перезаряджайте! — крикнув Томас. — Ходімо!

Ньют повернувся й незграбно поліз трапом. Томас поліз одразу за ним. Щойно його голова опинилася за порогом, щось гепнуло і тріснуло, торкнувшись його спини. За мить він відчув, як його б’є палюча сила тисячі блискавиць. Він упав назад і полетів шкереберть, доки не приземлився на долівці ангара; все його тіло корчилося, а в очах потемніло.

Розділ 19

Томас не заплющував очей, але нічого не бачив. Ні, не так. Його поле зору перетинали дуги яскравого світла, що його засліплювало. Він не міг ані кліпнути, ані зімкнути повіки, щоб від цього відгородитися. Все його тіло охопив біль, шкіра наче плавилася та стікала з м’язів і кісток. Він спробував крикнути, але ніби повністю втратив контроль над тілом: хоч як він силкувався це припинити, руки, ноги й тулуб у нього трусилися.

У вухах тріщало та клацало від розрядів, та поступово То мас зумів розчути інший звук: низький гул, від якого мало череп не розколювався. Балансуючи на краю непритомності, Томас здогадався, що то розігрівається берг. Із сопел вже, на певно, б’ють снопи блакитного полум’я.

І ці кинули. Спершу Тереза й Казан, тепер — найближчі друзі та Хорхе. Чергової зради Томас не переживе. Він хотів закричати — незважаючи на голки болю, що пронизували тіло, на запах паленого. Ні, не кинуть його, він певен...

Поступово зір повертався. Білі сполохи перед очима слабшали, зменшувалися.

Томас кліпнув. Над ним стояли двоє чи троє людей в чорному й цілилися йому в голову. Охоронці.

Вб’ють? Чи знову повернуть до Щура для дослідів? Один з чорних заговорив, але Томас ніяк не міг розібрати його слів через тріск статики у вухах.

Аж раптом охоронців змели дві постаті, що пронеслися поруч. Друзі, сто відсотків друзі. Крізь дим Томас бачив лише високу стелю. Біль майже ущух, залишилося оніміння. Може, спробувати поворухнутися? Томас хитнувся праворуч, перекотився ліворуч і — переборовши слабкість і запаморочення — підвівся на лікті Останні крихітні змійки блискавок ковзнули з нього в цементну підлогу. Мабуть, най гірше позаду.

Посунувшись ще трохи вбік, Томас озирнувся: Мінхо та Ньют повалили двох охоронців і штовхають їх, б’ють куди видно, вибиваючи дрист. Між ними Хорхе палить навсібіч із вогнемета.

Решта охоронців або сховалися, або, повалені, лежать, інакше не домогтися б глейдерам такого успіху. А, може, ті вдали відступ і перейшли в іншу фазу гри, яких, очевидячки, «БЕЗУМ» приготував чимало.

А бодай їм всячина! Зараз Томас прагнув тільки одного — якнайшвидше втекти з лабораторії. А засіб втечі зовсім поруч, чекає.

Стогнучи, Томас перекотився на живіт, підвівся на ка рачки. Дзвеніло скло, тріщали розряди, гуркотіла зброя та свистіли кулі від рикошету. Томас був геть беззахисний і безпорадний — його могли знов підстрелити. Годі! Відсторонившись від усього, він поповз до пандуса берга.

Сопла корабля вивергали ревуче полум’я, саме судно вібрувало, змушуючи тремтіти підлогу. Ось він, край пандуса, ще кілька футів...

Треба всім відступати. Томас хотів гукнути друзів, але з горла вихопився слабенький хрип. Долаючи біль, мов по ранений пес, Томас переповз через поріг і став підніматися по похилій. М’язи боліли, відчувалась нудота. У вухах стояв гуркіт перестрілки, дзвеніли натягнуті нерви — щомиті в То маса міг поцілити електрозаряд або куля.

На півдорозі вгору Томас обернувся: всі троє друзів від ступали за ним.

Мінхо зупинився перезарядитися. Ні, не можна стояти — підстрілять! Проте ось Мінхо закінчив, увігнав обойму в пушку і знову відкрив вогонь. Друзі досягли краю пандуса.

Намагаючись щось сказати, Томас завив по-собачому.

— Все! — вигукнув Хорхе. — Хапайте його й тягніть палубу!

Латинос пронісся повз у глиб корабля. Щось голосно клацнуло, і пандус став підніматися. Томас сам не помітив, як упав обличчям просто на рельєфну поверхню. Хтось підхопив його, переніс на палубу. Нарешті люк зачинився й замкнулися наглухо замки.

— Пробач, Томмі, — пробурмотів на вухо Ньют. — Можна було й ніжніше, але...

Непритомніючи, Томас відчував шалену радість — на решті, нарешті вони покидають «БЕЗУМ». У спробі видати щасливий крик Томас ледь чутно хрокнув, заплющив очі й провалився в темряву.

Розділ 20

Прокинувшись, Томас побачив, як на нього згори вниз пильно дивиться Бренда. Вона здавалася стурбованою. Шкіра в неї була бліда й перемазана кров’ю, що вже запеклася, на лобі в неї чорніла сажа, а на щоці утворювався синець. Раптом він відчув, як печуть його власні рани по всьому тілу — неначе згадав про них, подивившись на неї. Він поняття не мав, як працюють оті гранати з пушок, але був радий, що в нього поцілили всього раз.

— Я сама щойно прокинулася, — сказала Бренда. — Як почуваєшся?

Томас спробував підвестися на лікті, аж поранену ногу пронизав гострий біль.

— Як мішок із дристом.

Хтось поклав його на низьке ліжко у вантажному відсіку серед різних меблів. Мінхо та Ньют насолоджувалися заслуженим відпочинком, заснувши на страшних диванах і закутавшись у пледи до підборіддя, немов діти, які ховаються під ковдрою. Мабуть, це Бренда їх вкрила.

Бренда піднялася з колін і сіла в старе крісло неподалік.

— Ми годин із десять проспали.

— Справді? — Не може бути, адже Томас щойно заснув... тобто вирубався. Однак Бренда ствердно кивнула, і він запитав: — Ми летимо так довго? І куди ж? На Місяць?

Томас сів на ліжку.

— Ні, — відповіла дівчина. — Просто Хорхе відлетів десь на сто миль і приземлився в полі. Він і сам зараз спить. Пілоти потребують більше відпочинку, ніж інші.

— Трясця, ну ми з тобою й попали... Слово честі, мені більше до вподоби самому спускати курок.

Томас потер обличчя й від душі позіхнув, а помітивши на руках опіки, запитав:

— Шрами залишаться?

— І це тебе турбує? — розсміялася Бренда.

Томас мимоволі всміхнувся. Та й справді.

— Отже, — сказав Томас і провадив трохи повільніше: — Там, у штабі «БЕЗУМу», мені нетерпеливилося втекти. А те пер не знаю, що робити. Який він, зовнішній світ? Адже не вся ж планета перетворилася на Пекло?

— Ні, — відповіла Бренда, — тільки тропічні країни. Що правда, в інших регіонах клімат теж не дуже. Вижити вдалося Лише кільком містам. Вибір у нас невеликий, але завдяки імунітетові, може, й роботу зуміємо знайти.

— Роботу, — луною повторив Томас, ніби раніше не чув такого слова. — Ти вже мрієш, як влаштуєш власне життя?

— Та ж за щось треба купувати їжу.

Томас не відповів. Усвідомлення реальності обрушилося на нього всією вагою: якщо вже бігти й ховатися в реальному світі, то й поводитися слід відповідно. Але хіба можливе нормальне життя у світі, де лютує Спалах? Згадав друзів.

— Тереза, — промовив він.

Від несподіванки Бренда здригнулася.

— А вона тут до чого?

— Чи можна довідатися, куди вона повела інших?

— Хорхе вже з’ясував — пробив через систему відстеження берга. Вони рвонули до міста під назвою Денвер.

Томас насторожився.

— Це означає, що «БЕЗУМ» зуміє нас відшукати?

— Ти не знаєш Хорхе, — Бренда грайливо усміхнулась. — Він такий вправний із системою стеження — замилуєшся. Принаймні якийсь час будемо випереджати «БЕЗУМ» на крок чи два.

— Денвер, — трохи згодом промовив Томас, ніби пробуючи дивне слово на смак. — Де це?

— Високо в Скелястих горах. Гарне місце для притулку, нічим не гірше за інші. Клімат після сонячних спалахів відновився там досить швидко.

Та начхати на місцевість, головне — знайти Терезу, відновити групу. Навіщо — Томас поки й сам не знав і не був готовий обговорювати це з Брендою.

— На що схожий Денвер?

— На будь-яке інше велике місто. Вхід зараженим туди за боронений, а населення навмання і дуже часто перевіряють на вірус. Для заражених навіть побудували окреме містечко, по той бік долини. Тим, у кого імунітет, платять величезні гроші, якщо вони зголошуються наглядати за психами. Не безпечна робота. І місто, і притулок добре охороняються.

Попри те, що до Томаса поступово поверталася пам’ять, він майже нічого не знав про тих, хто наділений імунітетом. Пам’ятав тільки, що Щур говорив про них.

— Дженсон сказав, що люди ненавидять імунних. Ніби їх називають імуняками. Що він мав на увазі?

— Підчепивши болячку, ти розумієш, що помреш — рано чи пізно, це лише питання часу. Хоч би як ми старались, хоч би які карантини встановлювали, вірус однаково проникає в суспільство. Уяви себе на місці хворого та уяви ситуацію... уяви, що з імунним нічого не станеться. Спалах на них ніяк не впливає, вони навіть не переносять вірус. Як можна ставитися до таких людей спокійно? Не відчуваючи ненависті?

— Напевно, ти маєш рацію, — відповів Томас, радіючи про себе, що наділений імунітетом. Краще бути ненависним, ніж хворим. — Хіба не можна зробити нас привілейованими членами суспільства? Ми ж не боїмося хвороби? Це цінна властивість, її можна використовувати.

Бренда знизала плечима.

— А нас і використовують, а надто в уряді і в охороні. Та однаково нас ненавидить багато людей. Тому імунним і платять так багато за роботу, інакше вони б не погодилися на службу. Багато хто навіть намагається приховати свій імунітет або наймається на роботу в «БЕЗУМ», як ми з Хорхе.

— Коли ви з ним познайомилися? На роботі чи до неї?

— Зустрілися ми на Алясці, в таємному таборі, де збиралися імунні. Хорхе став мені за дядька й поклявся завжди і скрізь оберігати. На той час вже вбили мого батька, а мама вигнала мене з дому, щойно довідалася, що сама підчепила вірус.

Томас уперся ліктями в коліна.

— Ти ж казала, що твого тата застрелили охоронці «БЕЗУМу». І ти пішла працювати на них? Доброхіть?

— Томасе, це виживання, — погляд її потемнів. — Ти на віть не уявляєш, як добре влаштувався під опікою «БЕЗУМу». Зовні, в реальному світі, люди на все готові, аби про тягнути ще день. У психів та імунних різні проблеми, але жити хочуть усі.

Розгублений Томас нічого не відповів. Він знав щось про життя лише з досвіду в Лабіринті й Пеклі, а ще з уривчастих спогадів про дитинство. В душі зараз утворилася порожнеча, Томас почувався зайвим на цьому світі, нікому не потрібним.

Серце раптом здавив біль.

— Цікаво, що стало з моєю мамою? — промовив він і сам здивувався питанню.

— З твоєю мамою? Ти її пам’ятаєш?

— Мені часом сняться сни про неї. Здається, повертається пам’ять.

— І що ти згадав? Якою була твоя мама?

— Ну... мама як мама. Любила мене, дбала, хвилювалася, — голос прозвучав надсадно. — До мене так ніхто не ставиться. Боляче навіть уявити, як вона божеволіє, думати про те, чим для неї все закінчилося. Стала кровожерним психом...

— Годі, Томасе. Не треба, — Бренда взяла його за руку. Допомогло. — Краще подумай, як вона зраділа б, що ти досі живий і борешся. Вона померла, знаючи, що в тебе є імунітет, є шанс вирости, подорослішати. Не важливо, який жахливий світ навколо. І потім, ти дуже й дуже помиляєшся.

Весь цей час Томас дивився в підлогу, але на останніх Брендиних словах підняв голову й промовив:

— Що?

— Мінхо, Ньют, Казан — вони твої друзі й піклуються про тебе. Навіть Тереза. Тоді, в Пеклі, вона чинила так жахливо тільки тому, що вірила: іншого шляху немає. — Помовчавши трохи, Бренда тихо додала: — І Чак теж.

Біль у серці тільки посилився.

— Чак. Він... він же... — Томас замовк, не здужаючи далі говорити. Вбивство Чака — ось за що воістину варто ненавидіти «БЕЗУМ». Яке ж благо в смерті невинного хлопчини?

Нарешті Томас заспокоївся і провадив:

— Чак помер на моїх руках із виразом дикого жаху на обличчі... Не можна так. Не можна так чинити з людьми. Мені байдуже, хто що каже. Начхати, скільки людей здохне. Нехай навіть уся наша раса вимре. Якби Чакова смерть стала єдиною ціною за вакцину, я б і тоді відмовивсь її сплатити.

— Заспокойся, Томасе. Ти собі зараз пальці переламаєш.

Хлопець і сам не помітив, як випустив Брендину руку. Глянув на занімілі зчеплені пальці й розтиснув.

Бренда сумно кивнула:

— У місті посеред Пекла я навік змінилася. Вибач, за все вибач.

Томас похитав головою:

— У тебе немає причин вибачатися переді мною. Ми по вуха вклепалися. — Застогнавши, він ліг назад на ліжко й по тупився в ґратчасту стелю.

Після тривалої паузи Бренда провадила далі:

— Знаєш, може, нам і варто пошукати Терезу. Приєднатися до основної групи. Вони втекли — отже, на нашому боці. Не варто надто суворо їх судити. Ану ж як їм довелося кинути нас? Мене не дивує ні їхня втеча, ні місце, куди вони подалися.

Томас глянув на Бренду: хтозна, може, вона правду каже...

— Це означає, що нам варто рвонути до цього…

— Денвера.

Томас кивнув. Звідкись прийшла певність, і думка вже здалася йому цілком вдалою.

— Ага, до Денвера.

— Врахуй, ми летимо туди не тільки через твоїх друзів, — усміхнулася Бренда. — У Денвері на нас чекає дещо важливіше.

Розділ 21

Томас пильно подивився на Бренду — дуже кортіло почути, що вона скаже.

— Ти знаєш, що у тебе в голові, — промовила вона. — То яка наша найбільша проблема?

Томас замислився.

— «БЕЗУМ» стежить за нами або контролює нас.

— Саме так, — погодилася Бренда.

— І тому?.. — з нетерплячки Томас мало лікті не кусав.

Бренда знову сіла на стілець і нахилилася вперед, збуджено потираючи долоні.

— У Денвері живе чоловік на ім’я Ганс. Як і ми, він імунний. За професією лікар. Колись він працював на «БЕЗУМ», але потім почалися сварки з начальством через протоколи, пов’язані з мозковими імплантатами. Ганс вважав, що імплантувати в мозок подібні пристрої не гуманно, що керівництво переходить межі дозволеного й дуже ризикує. «БЕЗУМ» не відпускав Ганса, але йому вдалося втекти.

— Кепська в них охорона, — пробурмотів Томас.

— Нам же ж краще, — усміхнуласяБренда. — Коротше, Ганс — геній. Він до останньої дрібниці все знає про імплантати. Нині він перебуває в Денвері. Встиг надіслати вісточку звідтіля по Мережі, якраз перед тим як мене відправили в Пекло. Доберемося до Ганса, і він витягне ці предмети з ваших голів. Ну чи бодай знешкодить їх. Не знаю, як вони влаштовані, але якщо хтось і може впоратися з імплантатами, то тільки цей Ганс. «БЕЗУМ» він ненавидить не менше за нас, тож охоче допоможе.

Трохи поміркувавши, Томас промовив:

— Якщо нашим мозком маніпулюють, то нам торба. Я тричі бачив, що імплантати роблять з людьми.

Альбі в Домівці, який бореться з невидимою силою; Галлі, який метає ніж у Чака; Тереза в халупі посеред пустелі, яка намагається поговорити з Томасом. Найболючіші спогади.

— Так і є, «БЕЗУМ» вміє маніпулювати людьми, примушувати до дій. Вони не бачать твоїми очима й не чують те, що чуєш ти, але знешкодити імплантат доконче треба. Якщо «БЕЗУМ» близько підбереться й вирішить, що варта справа заходу, справи твої кепські. Нам цього зовсім не потрібно.

Так, є над чим подумати.

— Причин летіти в Денвер досить. Подивимося, що скажуть Мінхо та Ньют, коли прокинуться.

Бренда кивнула:

— Добре чекаємо, — вона підійшла до Томаса й поцілувала в щоку. Шкіра враз покрилася мурашками. — Знаєш, у тунелях під містом я не завжди прикидалася. — Бренда помовчала, дивлячись на Томаса, потім додала: — Піду розбуджу Хорхе.

Вона вийшла, а Томас залишився сидіти, сподіваючись, що зараз не пече раків. Він згадав, як тулилася до нього Бренда тоді, в Підземеллі. Заклавши руки за голову, Томас ліг на ліжко і спробував обміркувати все почуте. Нарешті з’явилася мета, є куди рухатися. На губах заграла легка усмішка — і не тільки від поцілунку.

Нараду Мінхо назвав по-колишньому — Зборами. Під кінець від пульсуючого болю Томасова голова розколювалася, очі вилазили з орбіт. Мінхо метав у Брендин бік злісні погляди, критикував її план щодо кожного пункту. Ясна річ, треба врахувати всі вади задумки, але ж можна було дати дівчині перепочинок.

У запеклих суперечках і нескінченних прогонах плану по колу минула година. Зрештою одноголосно вирішили: у Денвер летіти треба. Берг належало посадити на приватному аеродромі й там відрекомендуватися як група імунних, які шукають роботу в урядовому транспортному управлінні На щастя, «БЕЗУМ» не надто афішує свої дії і корабель утікачам дістався немаркований. Хлопці поздають аналізи на вірус, і потім їх упустять до міста. Ньютові слід було залишитися на облавку й чекати на результати в Денвері.

Після нехитрої трапези Хорхе подався до пілотової кабіни. Сказав, що чудово виспався, а іншим велів спати далі — до міста ще кілька годин льоту, та й хто знає, коли наступного разу вийде знайти місце для відпочинку.

Під приводом головного болю Томас відійшов у дальній кут і влаштувався в кріслі з відкидною спинкою. Хотілося побути на самоті. Згорнувшись калачиком, спиною до решти, закутався пледом. Так затишно він вже давно не почувався. Томаса лякало майбутнє й водночас він відчував умиротворення, адже невдовзі йому допоможуть позбутися «БЕЗУМу». Назавжди.

Він згадував втечу, раз у раз прокручуючи події в голові й дедалі більше переконуючись, що втекти вдалося без «допомоги» «БЕЗУМу». Надто вже багато рішень вони обирали в останню мить, забагато було імпровізації. І охоронці билися не на жарт, навсправжки наміряючись утримати під дослідних та їхніх спільників.

Нарешті сон звільнив Томаса від думок.

Йому всього дванадцять, він сидить у кріслі навпроти сумного чоловіка. У кімнаті одне-єдине оглядове віконце.

— Томасе, — мовить чоловік. — Останнім часом ти часто відхиляєшся увагою. Зосередьмося на важливому. Ви чудово опанували телепатичне спілкування з Терезою, прогрес е і в іншому, по всіх позиціях. Ти не маєш права розкисати, зберися.

Томасові стає соромно, а потім соромно за цей сором. От би втекти й замкнутися в спальні. Чоловік усе бачить і розуміє.

— Ми не вийдемо з цієї кімнати, поки ти не доведеш готовність і рішучість. — Слова звучать як смертний вирок з уст безсердечного судді. — Відповідай на мої питання якомога щиріше. Відчуй відповідь серцем, зрозумів?

Томас киває.

— Чому ми тут? — запитує чоловік.

— Через Спалахи.

— Цього замало. Поясни.

Томас не квапиться. Нещодавно він проявив характер, недовіру до керівництва, але якщо зараз відповісти так, як того хоче сумний чоловік, Томасові все пробачать і він повернеться до роботи.

— Не мовчи, — квапить чоловік.

І Томас на автоматі видає давно завчений текст:

— Сонячні спалахи спопелили більшу частину нашої планети. В результаті ослаб захист багатьох урядових установ. В одній з лабораторій військового центру контролю захворювань стався витік: на волю вихопився штучно виведений бойовий вірус. Почалася пандемія, постраждали всі густонаселені райони Землі. Хвороба стала відома під назвою Спалах. Члени урядів, які пережили катастрофу, об'єднали сили й ресурси, створивши «БЕЗУМ». Вони зібрали найобдарованіших людей, які мають імунітет. Потім почалася розробка особливої матриці: схеми функціонування мозку, ураженого вірусом, але який не піддається хворобі. Результати роботи мають...

Томас говорить і говорить, без зупинки і з ненавистю до кожного слова.

Томас — той, що спить, — розвертається й біжить геть, у темряву.

Розділ 22

Томас вирішив, що має розповісти всім більше про свої сни. Як він підозрював, то поверталися до нього спогади.

Коли вони зібралися на другій за день раді, він змусив їх усіх заприсягтися, що вони триматимуть рота на замку, поки він не закінчить. Вони поставили стільці біля кабіни пілота, щоб усе почув Хорхе. Опісля Томас розповів про кожен свій сон: про спогади дитинства, про те, як його забрав «БЕЗУМ», дізнавшись, що в нього імунітет, про своє тренування з Терезою. Про все.

— І як нам це допоможе? — запитав Мінхо. — Я тільки ще дужче зненавидів «БЕЗУМ». Добре, що ми втекли. Сподіваюся, Терезу більше ніколи не побачу, а то... ух!

Слово взяв Ньют, який останнім часом став дратівливим і байдужним:

— Бренда просто принцеса порівняно з цією дойдою, чорти б її вхопили.

— Гм... і що я маю сказати? Дякую? — закотила очі Бренда.

— А ти коли встигла думку змінити? — раптом випалив Мінхо.

— Що? — не зрозуміла Бренда.

— Коли це ти так зненавиділа «БЕЗУМ»? Ти ж працювала на них і допомагала дурити нас у Пеклі. Потім навіть хотіла надіти на нас маску... і ось ти знову з нами. З якого дива перебігла на наш бік?

Втомлено зітхнувши, Бренда заговорила, і голос її тремтів від гніву:

— Я не перебігала на ваш бік, бо ніколи не була на їх ньому. Ніколи. Мені не подобались їхні методи, от тільки я сама — або навіть з Хорхе — нічого не змогла б удіяти. По тім я зустріла вас, ми разом пройшли через Пекло, і... стало ясно — сенс боротися є.

Так, міняймо тему.

— Брендо, як ти гадаєш, чи спробує «БЕЗУМ» нами маніпулювати? — запитав Томас. — Вони втрутяться в наші справи?

— Тому я й пропоную іти до Ганса, — стенула вона плечима. — Сама можу лише здогадуватися, на що піде «БЕЗУМ». Досі вони наважувались маніпулювати людьми в полі зору операторів. Ви, хлопці, у бігах, вас не видно, невідомо, де ви, що ви робите. Управляти вами на такій відстані, на осліп — великий ризик.

— Та чому? — спитав Ньют. — Можна змусити нас під різати собі ноги або прикувати себе до стільця, поки нас не знайдуть охоронці.

— Кажу ж, ви занадто далеко. І ви потрібні їм живими-здоровими. Закладаюся, що за вами вислали в погоню всі сили. Як навинемося на очі агентам, отоді «БЕЗУМ» і почне вами маніпулювати. Сто відсотків. Саме тому нам і треба в Денвер.

Томас для себе все давно вирішив.

— Летімо в Денвер, — сказав він. — Це більше не обговорюється. Хіба що в іншому житті.

— Чудово, — погодився Мінхо. — Я з тобою.

Двоє з трьох. Усі поглянули на Ньюта.

— Я ж псих, — відповів той. — На мою думку можна не зважати.

— У місто ми тебе не візьмемо, — ігноруючи його слова, попередила Бренда. — Зачекаєш, поки Ганс прооперує Томаса й Мінхо. Вже ми подбаємо, щоб ти не по...

Договорити вона не встигла. Ньют різко встав і врізав ку лаком по стіні.

— Та мені начхати на цю заразу в довбешці. Однаково от-от я спливу з розуму. Але не можна ж перед смертю носитися по місту, поширюючи заразу.

Томас раптом згадав про конверт у кишені. Пальці самі сіпнулися до заповітного послання.

Усі мовчали.

Ньют спохмурнів.

— Коротше, не треба мене заспокоювати! — прогарчав він нарешті. — І так зрозуміло, що чудодійні ліки «БЕЗУМу» не спрацюють. Та й не треба, однаково немає сенсу жити. Планета перетворилася на одну здоровезну купу дристу. Ви йдіть до міста, а я відсиджу на берзі.

І він пішов в іншу частину судна.

— Спокійно все минуло, нічого не скажеш, — зауважив Мінхо. — Гадаю, раду можна оголосити закритою.

Підвівшись зі стільця, він пішов слідом за старшим другом.

Бренда хмуро подивилася на Томаса.

— Ти... тобто ми правильно робимо.

— Правильно, неправильно — таких понять вже немає, — порожнім голосом відповів Томас. Відчайдушно хотілося спати. — Вибираємо між більшим і меншим злом.

Він підвівся й пішов до друзів-глейдерів, мнучи на ходу куточок конверта. Що ж там написав Ньют? І коли настане та мить?

Розділ 23

Томасу майже ніколи було роздумувати, яким є світ, не під контрольний «БЕЗУМу».

Але тепер, коли вони, власне, мали з ним зіткнутися, він загорівся приємним очікуванням, а в животі у нього запурхали метелики. Він ось-ось опиниться на незвіданій території.

— Готові до цього, хлопці? — запитала Бренда. Вони вже вилізли з берга і стояли біля трапу вантажного люка, за якихось сто футів від бетонної стіни з великими залізними дверима.

Хорхе голосно пирхнув.

— Я вже й забув, як у них тут мило та привітно.

— Ти точно все розрахував? — запитав Томас.

— Мовчи, ермано, і роби як я. Імена беремо собі справжні, прізвища повідомляємо вигадані. Зрештою, головне, що в нас є імунітет. Нам у місті зрадіють: а за день чи два на нас влаштують полювання. Надто вже ми цінні для уряду. До речі, Томасе, дуже важливо менше патякати.

— Тебе це теж стосується, Мінхо, — додала Бренда. — Зрозумів? Хорхе сфабрикував для нас документи, а вже бреше він як король злодіїв.

— Еге, — відповів Мінхо.

Хорхе та Бренда першими попрямували до дверей, Мінхо — за ними. Томас, побачивши високу бетонну стіну, відразу згадав Лабіринт і всі жахи, пов’язані з ним. А надто ту ніч, коли він ховав Альбі від гріверів у густих заростях плюща. Добре хоч ці стіни голі.

Якісь там сто футів тяглися неймовірно довго, стіна і двері росли в міру того, як втікачі наближалися до них. Коли ж нарешті вони зупинилися біля входу, задзижчав електронний зумер, і жіночий голос промовив:

— Назвіть імена й мету візиту.

Хорхе дуже голосно відповів:

— Я Хорхе Галларага. Це мої помічники: Бренда Деспейн, Томас Мерфі й Мінхо Парк. Наша мета — збір інформації та польові випробування. Я ліцензований пілот берга, маю при собі всі документи, можете перевірити.

Із задньої кишені штанів він витягнув кілька карток і під ніс їх до об’єктива камери в стіні.

— Тримайте, будь ласка, не забирайте, — попросив жіночий голос.

Томас спітнів: він був упевнений, що пані по той бік стіни зараз увімкне сигнал тривоги, назовні вирветься озброєний загін, усіх скрутять і відправлять назад, у штаб «БЕЗУМу». І Томаса напевне знову замкнуть у білій кімнаті — це в най кращому разі.

По кількох хвилинах, як йому здалося, всередині стіни за клацало, потім голосно стукнуло. Одна з металевих стулок, риплячи петлями, відчинилася назовні. Томас зазирнув у щілину й побачив порожній коридор, на другому кінці якого розміщувалися ще двері— значно новіші за зовнішні; праворуч від них, просто в бетонній стіні, висіли незрозумілі екрани та панелі.

— Ходімо, — покликав Хорхе й упевнено ввійшов у двері, наче щодня прилітав до Денвера на роботу.

Томас, Мінхо та Бренда пішли за ним по вузькому про ходу й зупинилися біля сучасних екранів і панелей. Хорхе на найбільшій з консолей ввів імена та ідентифікаційні номери, а по завершенні вставив у широкий паз картки з особистими даними.

Чекати довелося кілька хвилин. Страх посилювався з кожною секундою, і Томас вже пошкодував, що вони сюди при летіли. Треба було вирушити в інше, не таке захищене місце. Або проникнути в місто іншим способом. Охорона бачить їх наскрізь...

«БЕЗУМ» вже достеменно розіслав по всіх постах орієнтування на втікачів.

«Спокійно, охолонь!» — звелів собі Томас й одразу ж злякався, чи не проказав він це вголос.

Жіночий голос тим часом сповістив їх:

— З документами все гаразд. Перейдіть, будь ласка, до апарата для перевірки на вірус.

Хорхе підійшов до стіни, і перед ним відкрилася нова панель — назовні виліз металевий кронштейн з окуляра ми. Варто було Хорхе зазирнути в них, як збоку з маніпулятора витягнувся дротик і шпигнув його в шию. Апарат засичав, заклацав, проводок втягнувся назад, і Хорхе відійшов убік.

Панель розвернулась і зникла в стіні, поступившись місцем новій, такій самій.

— Наступний, — промовив голос.

Бренда тривожно поглянула на Томаса, потім наблизилася до приладу й зазирнула в окуляри. Її теж кольнуло в шию; апарат знову заклацав, засичав, і Бренда, полегшено зітхнувши, відійшла.

— Давно я не перевірялася, — пошепки пояснила вона Томасові. — Щоразу нервую, ніби імунітет може зникнути.

Голос знову промовив:

— Наступний.

Спочатку через процедуру пройшов Мінхо, потім настала Томасова черга.

Щойно з’явився новий апарат для перевірки, Томас при пав до окулярів. Приготувався до болю, однак дротик ледь торкнувся шиї. В окулярах спалахнули білі й кольорові зблиски. В обличчя вдарив потік повітря, і Томас примружився, а коли розплющив очі, то побачив суцільну чорноту.

За кілька секунд утікачі знову стояли тісною групкою й чекали результати.

Нарешті пролунав жіночий голос:

— Ви успішно пройшли тест — вас виключено з групи НВЗ. У місті на вас чекають великі можливості. Втім, не кваптеся кожному стрічному розповідати, що у вас імунітет.

Населення Денвера здорове, однак велика кількість людей не надто добре ставиться до імунних.

— Ми у звичайній справі, — повідомив Хорхе. — Затримаємося на кілька тижнів, не більше. Сподіваємося, що вдасться зберегти наш маленький секрет... у секреті.

— Що ще за НВЗ? — пошепки запитав Томас у Мінхо.

— Наче я знаю, — відповів той.

Томас хотів уже запитати у Бренди, але вона випередила його:

— Небезпека вірусного зараження. Годі вже дурних питань: кожен, хто не знає подібної дрібниці, виглядає підозріло.

Томас розкрив рота, щоб заперечити, аж раптом пролунав гучний гудок. Двері відчинилися, і за ними Томас побачив наступний коридор: стіни металеві, а в кінці — ще одні по двійні двері. Та скільки ж можна?

— Зараз, будь ласка, по одному ввійдіть до перевірної зони, — попрохала невидима жінка. Здавалося, голос її лунав звідусіль. — Перший — містер Галларага.

Хорхе увійшов до невеликої кімнатки, і двері за ним зачинилися.

— Навіщо ця перевірна зона? — запитав Томас.

— Для перевірки, — просто відповіла Бренда.

Томас скривився. Тут пролунав сигнал, і знову відчинилися двері. Хорхе за ними вже не було.

— Далі — міс Деспейн, — втомленим голосом попрохала жінка-оператор.

Бренда кивнула Томасові та увійшла до перевірної зони. За хвилину настала черга Мінхо — той глянув на Томаса й дуже серйозним тоном промовив:

— Якщо по той бік не побачимося, пам’ятай, що я тебе люблю.

Томас закотив очі, а Мінхо зник за дверима.

Незабаром пані запросила Томаса. Він ступив уперед, двері зачинилися, і його омило сильним потоком повітря, притому кілька разів пролунало гучне бібікання. Потім від чинились останні двері, і Томас вийшов назовні.

Серце шалено калатало. Повсюди йшли люди, натовпи людей.

Заспокоївся Томас лише тоді, коли помітив товаришів. Метушня навколо вражала: чоловіки й жінки кудись поспішали, притискаючи до облич ганчірки. Томас із друзями опинивсь у великому атріумі, прозорий купол якого про пускав багато світла. За рогом здіймалися хмарочоси — геть не такі, що він їх бачив у Пеклі, — і в променях сонця виблискували, мов діаманти. Вражений Томас навіть забув про страх.

— Не так вже все й погано, еге ж, мучачо? — запитав Хорхе.

— Мені навіть сподобалося, — сказав Мінхо.

Томас мимоволі й далі озирався навсібіч, захоплено оглядаючи будівлю, до якої вони ввійшли.

— Де ми? — нарешті запитав він. — Хто всі ці люди?

Він подивився на трьох друзів — ті дивилися на нього, явно соромлячись такого попутника. Нарешті Бренда зміни ла гнів на милість і сумно пробурмотіла:

— Та й справді, ти ж бо в нас утратив пам’ять, — широко розкинувши руки, вона промовила: — Це місце називається «молл»; він простягається вздовж усієї захисної стіни. Тут переважно крамниці й ділові офіси.

— Я ще ніколи не бачив стільки... — він замовк, помітивши чоловіка в темно-синій куртці. Незнайомець наближався, не зводячи очей з Томаса. Погляд його був не дуже веселий.

— Обережно, — попередив Томас друзів і кивнув у бік незнайомця.

Чоловік підійшов раніше, ніж вони встигли зреагувати. Коротко кивнувши на знак вітання, він сказав:

— Прокотилася чутка про втікачів зі штабу «БЕЗУМу». Очевидно, що це безпосередньо стосується вас, якщо суди ти по бергу, на якому ви прилетіли. Настійно рекомендую дослухатись моєї поради, а саме: нічого не бійтеся, нам потрібна тільки ваша допомога. Приходьте, безпеку гарантуємо.

Він вручив Томасові записку й пішов, не чекаючи відповіді.

— Я не зрозумів, що це було? — спитав Мінхо. — Про що він?

Томас прочитав послання:

— Тут сказано: «Терміново приходьте на зустріч, я працюю на організацію «Права рука». Чекаю вас у будинку на розі Кенвуд і Брукшир, квартира 2792».

А коли Томас побачив, чиєю рукою підписано лист, у нього до горла підступив клубок. Збліднувши, Томас глянув на Мінхо й промовив:

— Це від Галлі.

Розділ 24

Як виявилося, Томасові нічого не треба було пояснювати. Бренда і Хорхе почали працювати на «БЕЗУМ» достатньо давно, щоби знати, хто такий Галлі, що у Глейді він був свого роду ізгоєм і що він із Томасом стали непримиренними суперниками через спогади Галлі про Змінну. Але Томасові згадувався лише розлючений хлопчина, що кинув ніж, який убив Чака, через який Чак сплив кров’ю на землі на руках у Томаса.

Тоді йому зірвало дах — він бив Галлі, поки не вирішив, що вбив його. Коли до нього дійшло, що це, можливо, не так (якщо ця записка справді від Галлі), він відчув дивовижне полегшення. Томасові не хотілося бути вбивцею.

— Не міг він тобі записку надіслати, — переконано заяви ла Бренда.

— Чому це? — запитав Томас. Хвиля полегшення поступово сходила нанівець. — Що сталося з Галлі, після того як ми пішли? Він...

— Помер? Ні. Йому тиждень у лазареті зламану щелепу відновлювали. Тільки це ще дрібниці — значно сильніше він постраждав душевно. Його ж використовували як інструмент для вбивства. Мозкоправи вирішили, що емоційний стан Галлі-вбивці дуже корисний. Вони все заздалегідь спланували, навіть те, що Чак затулить тебе собою.

Злість на Галлі вщухла, але не зникла. Розпаливши вогонь люті, Томас спрямував його на «БЕЗУМ», зненавидівши цю організацію ще дужче. Галлі й справді виродок, але якщо Бренда каже правду, він став сліпим інструментом. І ще виходить, що Чак загинув не випадково. Зовсім не випадково...

Бренда провадила розповідь далі:

— Кажуть, мозкоправ, який придумав ситуацію з ножем, зробив чергову Змінну. Зчитувалися не тільки твої мозкові хвилі та хвилі свідків убивства. Чак теж вніс свою частку: його мозок сканували до останнього.

Томаса охопив такий гнів, що хлопець злякався, як би не зігнати його на першому-ліпшому перехожому. Вдихнувши крізь стиснуті зуби, Томас тремтячою рукою провів по волоссю.

— Я вже нічому не дивуюся, — процідив він, не розтуляючи щелеп.

— Розум Галлі не впорався з перевантаженням, — сказала Бренда. — Хлопця відіслали подалі, вирішивши, напевно, що ніхто не повірить божевільній дитині.

— То чому тоді він не міг надіслати мені записку? — перепитав Томас. — Ану ж як він видужав? Знайшов дорогу сюди?

Бренда похитала головою.

— Слухай, можливо все, але я бачила Галлі перед випробовуваннями. Він поводивсь як хворий на Спалах: гриз стільці, плювався, кричав на всю горлянку і рвав на собі волосся.

— І я його таким бачив, — додав Хорхе. — Якось Галлі прослизнув повз охорону й побіг голяка по коридорах. Горланив, що по його венах повзають жуки.

Томас спробував міркувати логічно.

— Що за «Права рука», про яку він написав?

Відповів Хорхе:

— Ходять чутки про якусь таємну організацію, завданням якої є повернення «БЕЗУМу».

— Тим паче треба зробити, як написано в записці.

— Спочатку знайдемо Ганса, — заперечила Бренда.

Томас потряс у неї перед носом клаптиком паперу.

— Ми йдемо до Галлі. Нам потрібен провідник по місту.

Чуття підказувало, що напрямок обрано правильний.

— Що як нас заманюють у пастку? — припустила Бренда.

— От-от, — відгукнувся Мінхо. — Про це ти й не подумав.

— Ні, — Томас похитав головою. — Не треба більше намагатись їх перехитрити. «БЕЗУМ» часом змушує мене діяти зовсім не так, як я, на їхню думку, хотів би вчинити.

— Що? — хором перепитали всі троє і спантеличено вирячилися на Томаса.

— Відтепер я чиню так, як мені підказує інтуїція, — пояснив Томас. — І зараз вона каже мені піти на зустріч із Галлі... чи бодай з’ясувати, чи від нього записка. Він глейдер, і в нього є всі підстави бути на нашому боці.

Друзі не знали, що й відповісти на таке.

— От і добре, — підсумував Томас. — Мовчання — знак згоди. Радий, що ви зі мною. А тепер — як нам швидше дістатися за адресою?

Бренда артистично зітхнула.

— Ти про таксі чув?

Нашвидку пообідавши в кав’ярні, втікачі зловили таксі. Коли Хорхе простягнув водієві картку для оплати, Томас знову злякався: «БЕЗУМ» може відстежити переказ грошей. Пошепки — щоб водій не почув — він запитав про це у Хорхе. Латинос відповів стурбованим поглядом.

— Тебе лякає обізнаність Галлі? — здогадався Томас. — Те, як він довідався про наш приліт?

Хорхе кивнув:

— Атож. Втім, якщо вірити тому хлопцеві в синьому, був витік інформації. Новина про нашу втечу дійшла до «Правої руки», от вони нас і чекають. Я чув, у них база в Денвері.

— Або через Терезу, група якої прибула в Денвер раніше за нас, — додала Бренда.

— Твоєю карткою справді можна розраховуватися? — досі невпевнено запитав Томас.

— Не бійся, мучачо, прорвемося. Тут «БЕЗУМові» до ведеться за нами поганяти. У місті просто змішатися з натовпом. Розслабся.

Розслабитися, кажете? Томас відкинувся на спинку сидіння і став дивитись у вікно.

Від приголомшливого краєвиду перехопило дух. Зі спогадів про дитинство Томас знав про летючі коп-автомобілі — автоматичні збройні безпілотники. Однак іншу розкіш він бачив уперше: хмарочоси в сяєві рекламних голограм, не скінченний потік людей... Як можна було таке забути? Чи це «БЕЗУМ» якимсь чином маніпулює зараз зоровим нервом Томаса, змушуючи бачити неіснуюче?

То, може, світ зовсім не такий поганий? Он скільки народу поспішає у справах, підтримуючи звичний побут і життя в суспільстві. Та що далі вони їхали, то більше То мас помічав деталей. І дедалі більше посилювалася тривога: люди насторожені, старанно уникають одне одного — і не просто з увічливості. Майже кожен притискає до обличчя ганчірку.

Стіни будівель були обклеєні плакатами: десь порваними, десь зафарбованими з балончиків, — які попереджали про Спалах, повідомляли про запобіжні заходи, нагадуючи про те, як небезпечно залишати місто. Роз’яснювали, як поводитися при зустрічі з інфікованим. На деяких зображувалися портрети кінчених психів, на інших — якоїсь жінки: обличчя напружене, волосся прибране назад, — а внизу девіз: «РАДНИК ПЕЙДЖ ЛЮБИТЬ ВАС».

Радник Пейдж... Томас вмить згадав це ім’я. Бренда казала, що їй можна довіряти. Томас вже повернувся до Бренди й хотів запитати, але промовчав. Краще почекати, коли поруч не буде зайвих вух. Далі йшли ті самі плакати із зображенням Радника, тільки покриті шаром графіті: з рогами й вусиками її важко було впізнати.

По тротуарах великими групами ходили патрульні: червоні сорочки, на обличчях металеві респіратори, в руках — пістолети та мініатюрні прилади для перевірки на вірус. Що далі таксі їхало від зовнішньої стіни, то бруднішими ставали вулиці: всюди сміття, майже на кожній стіні графіті, вікна вибиті, — і хоча сонце відбивалося від скла на верхніх поверхах будинків, місце, однак, мало страшенно темний вигляд.

Автомобіль звернув у провулок, і Томаса здивувала порожнеча, що панувала тут. Нарешті таксист пригальмував біля панельного двадцятиповерхового будинку й повернув Хорхе картку. Приїхали, пора виходити.

Ледве вся компанія вибралась назовні, таксі помчало геть. Хорхе вказав на найближчий ґанок.

— Нам туди, квартира 2792 на другому поверсі.

Мінхо свиснув і промовив:

— А тут мило.

Роззираючись на цегляні сірі будинки, помальовані графі ті, Томас почав нервуватися. Підніматися сходами зовсім не хотілося. І вже тим паче не хотілося зазирати всередину.

Бренда підштовхнула його в спину.

— Ти привів нас сюди, йди.

Томас зайшов у під’їзд, піднявся на другий поверх і завмер перед дверима квартири номер 2792: подряпані, покручені, вони наче висіли на цих петлях тисячу років. Від вицвілої зеленої фарби лишилося хіба кілька пластівців.

— Божевілля, — прошепотів Хорхе. — В нас дах поїхав.

— Колись Томас вибив із Галлі дрист, — пирхнув Мінхо. — Виб’є й цього разу.

— Якщо тільки Галлі не причаївся там із пушкою.

— Може, помовчите? — гаркнув на них Томас. Нерви вже здавали. Не промовивши більше ані слова, він постукав, і за кілька нестерпно довгих секунд двері відчинили.

Перед ними стояв Галлі власною персоною. Та зміни з його обличчям відбулися разючі: моторошні шрами, подібні до тонких білих слимаків, праве око майже не розплющувалося, ніс — і без того великий і нерівний — був помітно зміщений убік.

Приємно вас бачити, деренчливим голосом проказав Галлі. — Ви саме вчасно, під кінець світу.

Розділ 25

Галлі відступив і відчинив двері ширше.

— Проходьте.

Коли Томас побачив, якої шкоди він завдав Галлі, його охопило почуття провини. Він поняття не мав, як поводитися та що сказати.

Він просто кивнув і змусив себе ввійти до квартири.

У темній кімнаті було чисто й пахло беконом. Меблів То мас не помітив; на широкому вікні висіло жовте простирадло, створюючи химерний і моторошний світловий ефект.

— Сідайте, — сказав Галлі.

Томасові кортіло дізнатись, як «Права рука» довідалась про їхню втечу і що вони хочуть, однак чуття підказувало, що краще проявити витримку і якийсь час пограти за правилами господарів.

Утікачі повсідалися в ряд на голій долівці, а Галлі розташувався перед ними, немов суддя; страшний у притлумлено му світлі, він дивився на них налитим кров’ю, опухлим оком.

— Мінхо ти пам’ятаєш, — ніяково почав Томас. Мінхо і Галлі коротко кивнули один одному. — А це Бренда й Хорхе. Вони працювали на «БЕЗУМ», але тепер...

— Я знаю, хто вони такі, — перебив його Галлі. Голос його звучав не безумно, мляво. — Недоумки з «БЕЗУМу» повернули мені минуле. Не питаючи, додам. — Він утупив погляд у Мінхо й сповненим сарказму тоном нагадав: — Ти був дуже милий зі мною під час останньої ради. Дякую за все.

Томас поморщився, стиснувся, коли в думці спливла картина: Мінхо хапає Галлі і, жбурнувши на підлогу, сипле погрозами.

— Важкий день видався, — відповів Мінхо.

Він серйозно? З обличчя не скажеш. І Мінхо, здається, зо всім не шкодує про скоєне.

— Та й справді, — промовив Галлі. — Хто давнє пом’яне, той лиха не мине, еге?

Потім хихикнув, наче підказуючи, що за минуле ладен всі лиха наслати. Втім, Мінхо провини явно не відчував. На від міну від Томаса.

— Пробач, Галлі, за те, що я з тобою так, — дивлячись хлопцеві в очі, промовив Томас. Аби тільки той повірив і зрозумів, що «БЕЗУМ» — їхній спільний ворог.

— Пробачити тебе? Я вбив Чака. Він мертвий. З моєї провини.

Ніякого полегшення Томас не відчув, лише смуток.

— Це не твоя провина, — заспокійливо промовила Бренда.

— Дрист собачий, — відгукнувся Галлі. — Коли б я мав силу волі, то зумів би опиратися контролю. Мені здавалося, що мета — Томас, а не Чак. Того бідолаху я б у житті не зачепив.

— Дуже великодушно, — зауважив Мінхо.

— Тобто моєї смерті ти хотів? — уточнив Томас, здивований щирістю Галлі.

Той скривився.

— Тільки не ний. Тебе я ненавидів більше за будь-кого. Хоча минуле нехай лишиться в минулому. Час поговорити про майбутнє, бо на носі кінець світу.

— Е, е, зажди, мучачо, — зупинив його Хорхе. — Спершу ти розповіси все, що сталося з тобою від заслання й донині.

— Як ви дізналися про наш приїзд? — додав Мінхо. — І коли? Що за дивний чувак вручив нам записку?

Галлі знову хихикнув, і його обличчя зробилося ще страшнішим.

— Отак попрацюєш на «БЕЗУМ» і зовсім перестанеш людям вірити. Еге?

— Вони діло кажуть, — промовив Томас. — Розповідай, що з тобою сталося. Тобі ж потрібна наша допомога?

— Ваша допомога? — перепитав Галлі. — Я б не сказав. Просто у нас спільні цілі.

— Послухай, ми не можемо просто так узяти й повірити тобі. Тож давай розповідай.

Витримавши тривалу паузу, Галлі почав:

— Того, хто вручив вам записку, звати Ричард, він член групи під назвою «Права рука». У них агенти в кожному місті, що ще існує на нашій обпаленій планеті. Головна мета «Правих» — знищити наших давніх друзів, «БЕЗУМ», пустити гроші та вплив «БЕЗУМу» на реально важливі справи. Але боротьба з такою величезною та могутньою організацією вимагає неабияких ресурсів. «Праві» жадають дії, проте їм бракує інформації.

— «Правих» ми чули, — призналася Бренда. — Як ти до них потрапив?

— У них у штабі «БЕЗУМу» є свої люди. Вони ви йшли на мене й натякнули: мовляв, якщо вдати із себе психа, мене відішлють. Я б на все пішов, аби дати драла з лабораторії. Так сталося, що «Правим» потрібен був інформатор, який знав схему лабораторного комплексу, охоронні системи тощо. Коротше, вони напали на конвой і звільнили мене. Привезли в Денвер. Про вашу втечу ми дізналися з анонімного повідомлення в Мережі. Я думав, воно від вас, хлопці.

Томас глянув на Бренду, сподіваючись від неї пояснень. Дівчина у відповідь знизала плечима.

— Значить, лист не від вас, — виснував Галлі. — Тоді, можливо, «БЕЗУМ» розіслав орієнтування? Для мисливців за головами або ще кого? Коротше, щойно ми довідалися про втечу, відразу зламали бази даних аеродромів. Так і довідалися, де приземлиться ваш берг.

— Ти запросив нас поговорити про знищення «БЕЗУМу»? — запитав Томас. Навіть слабка перспектива війни й перемоги вселяла надію.

Галлі дуже повільно кивнув.

— Тебе послухати, то все легко й просто, та загалом нам і справді треба поговорити про війну з «БЕЗУМом». Нагальних проблем у нас аж дві.

— Які ж? — нетерпляче запитала Бренда. — Розповідай.

— Спокійно, панночко.

— Що за проблеми? — втрутився Томас.

Метнувши на Бренду злісний погляд, Галлі подивився на Томаса.

— По-перше, подейкують, ніби в місті, попри всі за побіжні заходи, лютує Спалах. Уряд усіляко замовчує цей факт, тому що саме у верхах адміністрації і засіли інфіковані. Шишки жеруть анестетики. Вони запросто спілкуються зі здоровими й тим самим поширюють вірус далі. Гадаю, те саме відбувається у всьому світі. Такого звіра під замком не втримаєш.

Шлунок звело від страху, ледве Томас уявив, як психи окупують планету. Він і уявити не міг, наскільки все серйозно. Якщо Спалах остаточно вирветься з-під контролю, імунітет не врятує.

— Є ще й друга проблема? — запитав Мінхо. — Першої мало, чи що?

— Друга біда — люди, подібні до нас.

— Люди, подібні до нас? — зніяковіло перепитала Бренда. — Імунні?

— Еге, — схилився вперед Галлі. — їх крадуть, вони зникають у невідомому напрямку. Сорока на хвості при несла новину, ніби імунних продають у лабораторію «БЕЗУМу» як матеріал для Змінних, на той випадок, якщо доведеться почати експеримент наново. Правда це чи ні, та за останні півроку кількість імунних скоротилася вдвічі у всіх містах. І здебільшого люди пропали без сліду. Народові вони потрібні й навіть дуже, просто ніхто цього не усвідомлює. Недолік імунних вже починає негативно позначатися.

Страх посилився.

— Нас ненавидять. Люди терпіти не можуть імунних, хіба ні? Ану ж як нас убивають по одному? — Альтернатива ви далася Томасові ще страшнішою: «БЕЗУМ» краде імунних і змушує їх проходити ті самі випробування, що й глейдерів.

— Малоймовірно, — відповів Галлі. — Моя сорока — джерело надійне, і від викрадень за милю несе «БЕЗУМом». Обидві проблеми створюють небезпечне поєднання: по міс ту гуляє зараза, хоч уряд щосили заперечує цей факт, і нас де далі меншає. Хоч би що насправді діялося, зрештою Денвер вимре. Що стане з іншими містами — я не знаю.

— А ми тут при чому? — запитав Хорхе.

— Невже тобі начхати на загибель цивілізації? — здивувався Галлі. — Міста розвалюються. Невдовзі повсюди вештатимуться самі психопати, які мріють зжерти тебе на вечерю.

— Авжеж, нам не начхати, — відповів за Хорхе Томас. — Але що від нас вимагається?

— Я знаю тільки те, що в «БЕЗУМу» одна мета — знайти ліки. Досліди приречені на провал, це й так зрозуміло. Коли б у нас були гроші та влада, як у «БЕЗУМу», ми б ресурси використовували на реально добру справу: вберегти здорових від зарази. Я думав, ти в цьому теж зацікавлений.

Певна річ. Певна річ, Томас хоче врятувати імунних. Дуже хоче.

Не дочекавшись відповіді, Галлі стенув плечима.

— Втрачати нам особливо нічого. Можемо й спробувати.

— Галлі, — заговорив Томас, — ти знаєш щось про Терезу й тих, хто втік із нею?

Галлі кивнув:

— Так, їх ми теж знайшли. Проінформували, як і вас. Хто, по-твоєму, моя сорока?

— Тереза, — прошепотів Томас. У душі спалахнула іскор ка надії: ану ж як Тереза, знайшовши пам’ять, згадала про страшні діяння «БЕЗУМу»? Ану ж як після операції вона стала на Томасів бік? І заяви на зразок «„БЕЗУМ"— це добре» нарешті лишаться в минулому?

— Правильно. Вона призналася, що не бажає повторення експериментів. І, наче, сподівається знайти тебе. До речі, є ще дещо...

— Нові проблеми? — простогнав Томас.

Галлі знизав плечима:

— Куди без них сьогодні? Один з наших, поки шукав вас, підслухав тривожні плітки — про втікача з лабораторії. На вряд чи тебе відстежили, але про те, що ти вирушив до Денвера, «БЕЗУМ», схоже, здогадався.

— То що? — запитав Томас. — Про що плітки?

— За голову якогось Ганса дають велику нагороду. Він працював на «БЕЗУМ», і тепер його хочуть убити. Ти ж до нього прилетів?

Розділ 26

Бренда підвелася.

— Ми йдемо. Негайно. Вперед.

Хорхе та Мінхо здійнялися на ноги, а Томас, долучившись до них, зрозумів, що Бренда перед цим мала рацію. Він мусив дістати маячок у нього з голови, а якщо за Гансом женуться, то доведеться спершу добратися до нього.

— Галлі, поклянися, що ти розповів нам правду.

— Клянуся, все до останнього слова — правда, — понівечений глейдер навіть не ворухнувся, не підвівся. — «Права рука» прагне діяти, просто зараз, поки ми тут теревені роз водимо, вони планують одну операцію. Але їм бракує відомостей про внутрішній устрій «БЕЗУМу». Хто краще за тебе може розповісти про нього? Якщо вдасться залучити на наш бік Терезу — то буде взагалі чудово. У нас тепер кожен живий глейдер на вагу золота.

Гаразд, Галлі вірити можна. Раніше вони з Томасом не навиділи один одного, та тепер у них спільний ворог. Час об’єднуватися в команду.

— Якщо захочемо примкнути до «Правих», що від нас потрібно? — запитав Томас. — Нам повернутися сюди? Чи шукати іншу точку?

Галлі всміхнувся:

— Повертайтеся сюди. Приймаю гостей впродовж усього наступного тижня. Щодня до дев’ятої ранку. Чекатиму. На вряд чи за ці сім днів ми щось зробимо.

— А потім? — нетерпляче запитав Томас.

— Те, що вам потрібно знати, я вже розповів. Хочете більшого — повертайтеся, чекаю.

Томас і Галлі потиснули один одному руки.

— Я тебе ні в чому не звинувачую, — признався Томас. — Під час Змінної ти бачив, що мене змушував робити «БЕЗУМ». Тому я б і сам собі не довірився. Знаю, Чака ти не хотів убивати, але на дружні обійми не розраховую.

— Навзаєм.

Бренда чекала біля дверей, та біля порога Галлі схопив То маса за лікоть.

— Світ ще можна спробувати врятувати.

— Дочекайся нас, — відповів Томас і вийшов слідом за друзями. Повернулася надія, і більше він не боявся не відомості.

Ганса знайшли тільки наступного дня.

Хорхе підшукав дешевий мотель, де вони влаштувалися на ніч, попередньо купивши новий одяг і харчі. Поки Томас із Мінхо лазили в Мережі, Бренда та Хорхе обдзвонювали якихось знайомих. Нарешті, за кілька годин напружених по шуків, через десяті руки вдалося роздобути Гансову адресу. Було вже пізно, і втікачі полягали спати: Мінхо з Томасом долі, решта двоє — на ліжках.

На ранок вони вмилися, поснідали і, переодягнувшись у нове, пішли ловити таксі. Водій відвіз їх за адресою — до багатоквартирного будинку трохи кращого за той, у якому мешкав Галлі.

Піднявшись на четвертий поверх, вони постукали в сірі металеві двері. Їм відчинила жінка, яка вперто запевняла їх, що ніякого Ганса не знає. Хорхе не здавався, і нарешті з-за жінчиного плеча вигулькнув сивий чоловік з масивною щелепою.

— Впусти їх, — понурим голосом велів він господині.

За хвилину Томас і троє його компаньйонів вже сиділи за хитким кухонним столиком. Ганс не надто гостинно присів осторонь.

— Радий бачити тебе живою-здоровою, Брендо, — про мовив він нарешті. — І тебе, Хорхе. Правда, я не настроєний теревенити про життя. Викладайте, навіщо прийшли.

— Гадаю, основна причина тобі й так зрозуміла, — відповіла Бренда, киваючи в бік Томаса та Мінхо. — Ще ми дізналися, що «БЕЗУМ» призначив нагороду за твою го лову. Треба поспішати: проведи операцію та відразу тікай звідси.

Останній пункт, здавалося, страшенно схвилював Ганса. Стенувши плечима, сивань поглянув на двох потенційних клієнтів.

— Хочете позбутися імплантатів?

Томас кивнув. Він нервувався й дуже квапився покінчити зісправою.

— Я тільки хочу видалити керуючий пристрій, спогади не потрібні. І ще: як саме ти проводиш операції?

Ганс гидливо скривився.

— Ні, ви тільки послухайте! Брендо, що за боягуза ти привела? У нього коліна трусяться.

— Я не боягуз, — не даючи відповісти Бренді, заявив То мас. — Просто до мене в голову хто тільки не залазив.

Ганс ухопився долонями за стільницю.

— Хто сказав, що я полізу до тебе в голову? Ти не так сильно мені подобаєшся.

— Невже ґречних людей в Денвері не залишилося? — пробурмотів Мінхо.

— Даю три секунди, а потім викину вас із моєї квартири.

— Так, всі стулили пельки й негайно! — крикнула Бренда й зашепотіла Гансові майже в саме вухо: — Справа важлива. Томас сам дуже важливий, і «БЕЗУМ» піде на все, щоб по вернути його. Цих гадів не варто занадто близько підпускати до Томаса й Мінхо, бо їхнім мозком почнуть маніпулювати.

Ганс окинув Томаса пильним поглядом науковця, який розглядає зразок якоїсь субстанції.

— Звичайний хлопчик, як на мене, — похитав головою і підвівся. — Мені треба п’ять хвилин на підготовку.

Сказавши це, він вийшов через бічні двері до сусідньої кімнатки. Залишалося тільки гадати, чи впізнав він Томаса, чи згадав, що той робив для «БЕЗУМу» до відправлення в Лабіринт.

Повернувшись у крісло, Бренда зітхнула:

— Могло бути й гірше.

Еге ж, усе найгірше ще попереду. Добре, що Ганс згоден допомогти. Правда, що більше Томас позирав у бік сусідньої кімнати, то дужче нервувався. Зараз геть незнайома людина в антисанітарних умовах розкриє йому череп.

— Шо, наклав у штанці, Томмі? — хихикнув Мінхо.

— Забуваєш, мучачо, — нагадав Хорхе, — що ти пройдеш ту саму операцію. П’ять хвилин — і сивочолий дідусь буде готовий. Тримайся.

— Та швидше б уже, — відповів Мінхо.

У скронях боляче запульсувало, і Томас, схилившись над столом, обхопив долонями голову.

— Томасе? — прошепотіла Бренда. — Тобі зле?

Томас відповів:

— Так просто...

Але слова застрягли в горлі, хребет пронизав гострий біль. За мить він ущух, але потім різко, наче струна, витягнулося тіло, і, тремтячи, Томас з’їхав на підлогу. Вдарившись спиною об тверді кахлі, він скрикнув і спробував відновити контроль над тілом. Не зміг. Стопи самостійно совалися по підлозі, щиколотки билися об ніжки столу.

— Томасе! — скрикнула Бренда. — Що з тобою?

Томас розумів чітко, але не мав сили керувати власним тілом. Поруч з’явився Мінхо і спробував його заспокоїти. Хорхе, витріщивши очі, застиг мов уражений громом.

Замість слів із губ тільки летіли бризки слини.

— Ти мене чуєш? — голосно запитала Бренда. — Томасе, відповідай, що сталося?

Раптово страшна судома минула, кінцівки обм’якли. Однак свідомо ними рухати Томас теж не міг, хоч би як старався. Він знову спробував заговорити — марно.

— Томасе? — покликала налякана Бренда.

Якимось чином руки й ноги знову заворушилися. Тіло всупереч волі почало піднімати себе з підлоги. Томас хотів закричати й не зміг.

— Минуло? — запитав Мінхо.

Томас діяв, не діючи, і від того запанікував. Голова розвернулася в бік дверей, у які вийшов господар квартири. Ні сіло ні впало Томас промовив:

— Я... вам... не дозволю.

Розділ 27

Томас відчайдушно боровся з цим, силкуючись опанувати власні м’язи. Але контроль над його тілом захопило щось чуже.

— Томасе, вони тебе спіймали! — кричала Бренда. — Борися!

Він безпорадно спостерігав за тим, як його ж рука відсунула Брендине обличчя, відштовхнула її так, що вона полетіла на підлогу. Хорхе кинувся її захищати, але Томас витягнув руку та швидко вдарив його в щелепу.

— Я... вам... не дозволю! — цього разу це був крик. Такий сильний, що від натуги заболіло горло. Мозок немов пере творився на машину, запрограмовану видавати одну фразу, попередження.

Бренда тим часом звелася на ноги, Мінхо незмигно дивився на друга, а Хорхе, гнівно визираючись на Томаса, витирав кров з підборіддя.

Запобіжник! Авжеж, він не дозволить від’єднати імплан тат. Томас хотів крикнути друзям, щоб його приспали, і не зміг. Відштовхнувши Мінхо, він хиткою ходою попрямував до сусідньої кімнати. На півдорозі схопив ніж біля мийки. Томас намагався кинути його, але пальці тільки міцніше стискалися на руків’ї.

— Томасе! — крикнув Мінхо, вийшовши доти зі ступору. — Борися, чуваче! Жени цих виродків з голови!

Томас — ненавидячи себе за слабкість, за неможливість чинити опір — обернувся й підняв свою зброю. Говорити не виходило. Тіло повністю перетворилося на живий запобіжник, що не дає від’єднати імплантат.

— Що, вб’єш мене, баклане? — запитав Мінхо. — Заріжеш, як Чака? Ну, давай, давай! Кинь у мене ножа!

Томас устиг злякатися, що саме це й відбудеться, та наступної миті тіло розвернулося в протилежний бік — з кімнати вийшов Ганс. Здається, він — головна мета. Томасове тіло вб’є кожного, хто здатний витягти імплантат.

— Якого біса? — промовив Ганс, здивовано глянувши на Томаса.

— Я... тобі... не дозволю.

— Цього я й боявся, — пробурмотів Ганс і крикнув іншим: — Сюди, допоможіть мені!

Томас уявив, як в його голові крихітні павучки крутять лапками крихітні коліщатка механізму — того, що керує ним зараз. Він зціпив зуби, напружуючи волю, та рука ще вище підняла ніж, пальці міцніше стиснули руків’я.

— Я ті... — договорити він не встиг. Хтось накинувся на нього, вибивши з руки ніж.

Томас впав, абияк вигнув шию — і побачив над собою Мінхо.

— Нікого ти тут не вб’єш, — попередив друг.

— Злізь! З мене! — заволав Томас, та не зрозуміло, з чиєї волі — «БЕЗУМу» чи своєї.

Мінхо, пихкаючи та відсапуючись, надійно притиснув То маса до підлоги.

— Не злізу, поки тобі не прочистять мізки!

Томас хотів посміхнутися, та напружені м’язи не виконали навіть цієї найпростішої команди.

— Томас не повернеться, поки Ганс не вимкне імплантат, — сказала Бренда. — Ганс?

Сивий опустився навколішки поруч із Томасом і Мінхо.

— Повірити не можу, що працював на цих людей. Пра цював на тебе. — Останнє слово, дивлячись Томасові в очі, Ганс практично виплюнув.

А Томас безпорадно спостерігав за подіями. Все нутро кипіло від безплідних зусиль, спроб розслабитися й не заважати Гансові. Наступної миті в животі розлився жар, хвиля якого рвонула вгору. Томас запручався, намагаючись вивільнити руки. Тоді, підібравши ноги, Мінхо сів йому на спину.

Запобіжник спровокував викид адреналіну, і Томас зумів скинути друга, скочив на ноги і, підібравши ніж, стрибнув на Ганса та вдарив. Одначе той передпліччям відвів лезо. По лилася кров. І ось уже сивий і хлопець зчепилися на підлозі. Хоч би як опирався Томас, його рука й далі колола та сікла.

— Тримайте його! — крикнула десь поруч Бренда.

Томаса схопили за руки. Хтось смикнув його ззаду за волосся, і Томас, заволавши від болю, махнув, не дивлячись, ножем. Слава Богу, Мінхо та Хорхе його пересилили, почали потихеньку стягати з Ганса. Спиною Томас вдаривсь об підлогу, ніж вилетів з руки. Хтось ногою відштовхнув його в дальній кут кухні.

— Я вам не дозволю! — волав Томас. Він ненавидів себе, хоч і знав, що не керує собою.

— Запхайся! — просто в обличчя йому прокричав Мінхо. Хорхе тим часом ухопив Томаса за руки. — Ти здурів, чуваче! Вони з тебе мізки виймають!

Кортіло відчайдушно сказати: так, мовляв, ти правду кажеш, я сам собі не вірю. Мінхо ж обернувся до Ганса й крикнув:

— Давай вже прочистимо йому череп!

— Ні! — репетував Томас. — Ні-і!

Він відбивався зі звірячою люттю, але четверо були йому не по зубах, тим більше що кожен схопив його хто за руку, хто за ногу.

Вони відірвали його від підлоги й винесли в короткий коридор, де Томас примудрився збити зі стін кілька картин у рамках. Задзвеніло скло.

Томас кричав. Сили чинити опір не лишилося — всю енергію забирало повстале тіло. Кинувши спроби пересилити запобіжник, Томас боровся з друзями та Гансом, вимовляв запрограмовані слова.

— Сюди його! — крикнув Ганс.

Вони ввійшли в тісну лабораторію: всередині стояли два столи з інструментами й ліжко, над матрацом висіла груба копія маски-згадувачки.

— Покладіть його! — скомандував Ганс, і Томаса жбурнули на ліжко. Але й тоді він не затих. — Хтось, перехопіть цю ногу. Треба вирубати нашого забіяку.

Мінхо, що тримав доти Томаса за одну ногу, всією вагою наліг на обидві. Томас відразу ж згадав, як вони з Ньютом так само утримували Альбі під час Змінної.

Ганс гримів інструментами на столиках. Потім порився в шухлядах столу і, повернувшись, наказав:

— Тримайте його якомога міцніше!

Заревівши на межі можливостей горлянки, Томас здійснив останній ривок. Одну руку — ту, яку тримала Бренда, — вдалося звільнити, і Томас садонув Хорхе.

— Годі! — крикнула Бренда, намагаючись знов утримати Томаса.

Той вигнувся дугою.

— Я... вам... не дозволю! — ще ніколи він не відчував та кого відчаю.

— Прокляття, та тримайте ж його! — вигукнув Ганс.

Бренді все-таки вдалося знову схопити Томаса за руку й придавити її власного вагою.

Зненацька щось кольнуло в праву ногу. Дивно було опиратись чомусь і водночас бажати цього всім серцем.

Коли нарешті в очах потемніло й кінцівки ослабли, Томас знову знайшов контроль над тілом.

— Ненавиджу цих падлюк, — сказав він і впав у забуття.

Розділ 28

Загубившись у темній імлі препаратів, Томас снив.

Йому п’ятнадцять, він сидить на ліжку. Як не брати до уваги бурштинового сяйва лампи на письмовому столі, в кімнаті темно. Тереза з ним — вона витягнула стілець і сидить зовсім поруч. Обличчя в неї зажурене — справжнє уособлення горя.

— У нас не було вибору, — стиха мовить вона.

Томас водночас і з нею, і не з нею. Він не розуміє, про що говорить Тереза, проте відчуває, що заплямував себе якимось жахливим діянням. Вони зробили щось нелюдське. Сплячий Томас не пам’ятає цього, але знає: хоч жертви страшного вчинку самі винесли собі вирок, та від того Томасова провина не стає менша.

— Вибору не залишилося, — повторює Тереза.

— Знаю, — неживим сухим голосом мовить він.

Бар’єр, що затуляє доступ до пам’яті, на мить стає тоншим, і в мозку прослизає страшне слово: «Чистка».

— Томе, вони самі хотіли для себе такого фіналу, — провадить Тереза. — Краще одразу загинути, ніж роками гнити й божеволіти. Їх більше немає. Вони обрали найшвидший спосіб, а нам не залишили вибору. Що зроблено, то зроблено. Ми мусимо створювати нову команду. Ми надто далеко зайшли й не можемо зупинити експеримент на півдорозі.

На мить у серці спалахує ненависть до Терези й одразу ж згасає. Тереза просто намагається бути сильною.

— Не чекай, що я прийму це з радістю, досі ще Томас ніколи на себе не злився.

Тереза мовчки киває.

Сплячий Томас тягнеться до розуму Томаса юного, хоче прочитати його думки, зазирнути в поки ще незачинену пам’ять. Творці, чий мозок вразив Спалах, тепер мертві, пройшли Чистку. На їхнє місце прийшли добровольці. Запущено в роботу два паралельні Лабіринти, з кожним роком експеримент набирає обертів, з кожним днем дає щораз більше результатів. Повільно, але впевнено накопичуються зразки реакцій для рятівної матриці. Йде підготовка запасних учасників.

Ось вона, пам’ять юного Томаса — бери не хочу. Однак Томас сплячий змінює рішення і, розвернувшись, відходить.

Минуле нехай лишається в минулому. Тепер важливе тільки майбутнє.

Томас занурюється в темну безодню забуття.

Прокинувся він знесилений, з тупим болем в очних ямках. Сон ще жеврів у свідомості, але деталі вже розмивалися... Після Чистки та смерті Творців на їхнє місце прийшли інші. Стався витік вірусу, і Томас із Терезою змушені були знищити персонал лабораторії. Вони двоє — володарі імунітету, єдині, хто вижив. Томас поклявся собі більше ніколи про це не думати.

Поруч у кріслі, опустивши голову на груди, спав Мінхо.

— Мінхо, — пошепки покликав Томас. — Агов, Мінхо. Прокинься.

— Га? Що? — Друг повільно підняв повіки й закашлявся. — Що таке? Що сталося?

— Заспокойся, я тільки хочу знати, як все пройшло. Ганс від’єднав маячки? Ми вільні?

Мінхо кивнув, позіхаючи на весь рот.

— Ага, нас обох від’єднали. Принаймні Ганс каже, що ви рубав імплантати. Чуваче, ти нам такий концерт влаштував! Усе пам’ятаєш?

— Ще б пак! — Томас навіть почервонів од сорому. — Мене наче паралізувало, я не міг керувати собою.

— Справжній ти б ніколи не намагався відвалити мені спадок!

І вперше за тривалий час Томас розсміявся.

— Це чому? Треба ж скорочувати популяцію майбутніх Мінхонят.

— Коротше, ти мені завинив.

— Нічого не маю проти, — тепер Томас завинив усій компанії.

До лабораторії увійшли Бренда, Хорхе та Ганс. По глянувши на їхні серйозні обличчя, Томас ураз перестав усміхатися.

— Пропоную ще раз навідати Галлі, щоб він вас підбадьорив промовами, — намагався невимушено говорити Томас. — Друзі, вигляд у вас щось аж надто пригнічений.

— Невже є привід радіти, мучачо? — запитав Хорхе. — Кілька годин тому ти нас мало ножем не попроштрикав.

Томас розкрив рота, збираючись вибачитись, але Ганс звелів замовкнути. Посвітив йому в очі ліхтариком і сказав:

— Ти швидко видужуєш. Біль невдовзі вгамується. Через той запобіжник довелося з тобою поморочитися.

Томас повернувся до Бренди.

— То я вже здоровий? Вільний?

— Операція пройшла успішно, — відповіла дівчина. — Ти вже не намагаєшся нас убити, отже, імплантат знешкоджено. І...

— І що?

— Ну, ні від Терези, ані від Ариса сигналів відтепер ти не одержуватимеш.

Ще вчора Томас пошкодував би про втрачений «дар», однак зараз зітхнув із полегшенням.

— Хай їй всячина, тій телепатії. Погані новини є?

Бренда похитала головою:

— Ні, але Ганс і його дружина пакують речі. Вони мусять покинути цю оселю — занадто великий ризик. Правда, спершу Ганс дасть тобі настанови.

Щоб не заважати, Ганс стояв біля дальньої стіни, а тепер, опустивши очі, знову підійшов до Томаса.

— Я б пішов із вами й допоміг, та в мене дружина, єдина близька людина. Я мушу спершу піклуватися про неї. Зичу успіху, нехай у тебе вийде те, на що в мене бракує мужності.

Томас кивнув. Ставлення Ганса до нього помітно змінилося. Видно, старий лікар згадав, на що здатний «БЕЗУМ».

— Дякую, — сказав Томас. — Якщо вийде зупинити «БЕЗУМ», ми по тебе повернемося.

— Там видно буде, — пробурмотів Ганс. — Багато що розв’яжеться.

Він відійшов назад до стіни. Видно було, що з собою сивий хірург носить важкий тягар похмурих спогадів.

— Що далі? — запитала Бренда.

Часу на відпочинок немає, пора діяти.

— Знайдемо наших друзів і переконаємо розпочати війну. Потім повернемося до Галлі. Єдине, що мені вдалося в жит ті, це запустити експеримент — катівню для групи підлітків. Пора відкривати список доброго діла. Зупинимо «БЕЗУМ», поки вони не почали наступні Змінні, вже з іншими людьми.

— Зупинимо? — вперше подав голос Хорхе. — Ти про що це, ермано?

Відчуваючи, як міцніє впевненість, Томас глянув на латиноса.

— Приєднаємося до «Правої руки».

Ніхто не відповів.

— Ок, — порушив мовчанку Мінхо. — Тільки спершу пропоную щось змегелити.

Розділ 29

Вони пішли до кав’ярні неподалік, яку порекомендували Ганс і його дружина.

Томас іще ніколи не був у такому закладі. Принаймні він такого не пам’ятав. Клієнти стояли в черзі біля рун дука, брали каву й випічку, а тоді прямували до якогось столика чи виходили з дверей. Він бачив, як знервована старша жінка знов і знов піднімає марлеву пов’язку, щоб відпити трохи свого гарячого напою. Біля дверей стояв вартовий у червоній сорочці й десь раз на пару хвилин навмання перевіряв людей на Спалах портативним приладом; рот і ніс у нього були закриті якимось дивним металевим апаратом.

Хорхе пішов по їжу та напої, Бренда, Томас і Мінхо за йняли столик. Поруч на лавці біля широкої вітрини розташувався чоловік середнього віку. До кави він так і не торкнувся: напій давно охолонув, навіть пара не йшла. Дивний відвідувач сидів, упершись ліктями в коліна, і дививсь у стін ку навпроти.

Пустий вираз на його обличчі відразу не сподобався Томасові. Очі незнайомця наче плавали в очницях, відображаючи слабкі проблиски блаженства. Вказавши на дивного чолові ка, Томас пошептався з Брендою. Та відповіла: мовляв, чоловік, очевидячки, приймає анестетики. Якщо його схоплять патрульні — покарання йому не минути. Томас засовався на місці.

Швидше б цей дивак пішов.

Повернувся Хорхе з тацею: купив по сандвічу для кожного. Втікачі їли мовчки, запиваючи бутерброди паруючою кавою. Їм треба поспішати, але Томас радів, що можна бодай трохи посидіти, відновити сили.

Коли всі впоралися з обідом і почали збиратися, Бренда залишилася сидіти на місці.

— Хлопці, — звернулася вона до Хорхе та Мінхо, — поче каєте нас надворі?

— Не зрозумів, — втомлено обурився Мінхо. — Знову секрети?

— Ні, більше ніяких таємниць, обіцяю. Просто треба дещо сказати Томасові.

Здивований Томас повернувся на місце.

— Іди, — сказав він Мінхо. — Сам знаєш: у мене від тебе секретів немає. Бренда теж у курсі.

Буркочучи, Мінхо таки вийшов слідом за Хорхе. Удвох вони стали на тротуарі біля найближчої вітрини. Дивлячись на Томаса крізь скло, Мінхо зобразив на обличчі тупу по смішку й помахав ручкою. Знущається... Томас махнув рукою у відповідь і обернувся до Бренди.

— Ну, викладай, у чому річ.

— Розумію, треба поспішати, але в нас із тобою не так часто виходить усамітнитися. Просто знай: у Пеклі я не завжди прикидалась. Я полетіла в пустелю із завданням і повинна була простежити за ходом тестів, проте... завдяки твоїй команді по-новому подивилася на речі. Я тепер інша. Ти за служив право дізнатися ще дещо — про мене, про Радника Пейдж, про...

Томас жестом урвав її.

— Будь ласка, годі.

Бренда здивовано відскочила.

— Як? Чому?

— Не хочу нічого знати. Ні-чо-го. Мене цікавить лише те, що ми робитимемо далі. Минуле — твоє та «БЕЗУМу» — мене не турбує. Проїхали. Пора рухатися.

— Стривай...

— Годі, Брендо, я серйозно. Ми тут, у нас є мета. Розмови тільки відвертають увагу.Витримавши Томасів погляд, вона опустила очі, подивилася на свої руки.

— Тоді так: я просто вірю в тебе. Ти рухаєшся в правильному напрямку. Можеш розраховувати на мою допомогу.

Образи образами, але рухатись далі й справді вже час, Томас говорив з усією серйозністю. Бренді кортить розказати якусь таємницю, і Томас, міркуючи, що б відповісти, подивився вбік. Погляд його знову спинився на диваку, що сидів на лавці. Незнайомець вийняв із кишені якийсь предмет і притиснув до згину ліктя. Зажмурився на де кілька секунд, а потім подивився поперед себе затуманеним поглядом і закинув голову, торкнувшись потилицею вітрини.

Цієї миті увійшов патрульний і попрямував до одурманеного наркотиком чоловіка. Той, ні про що не підозрюючи, сидів собі на місці. Біля патрульного метушилася балакуча жінка невисокого зросту.

Томас, бажаючи краще роздивитися, що відбувається, на хилився вперед.

— Томасе? — окликнула Бренда.

Притиснувши палець до губ, Томас кивнув у бік наркома на й патрульного. Назрівала буря.

Червоний штовхнув у ногу чоловіка на лавці, і той очутився. Двоє чоловіків про щось заговорили, однак через шум і метушню в кав’ярні Томас їх не чув. Нещодавно розслаблений і умиротворений, незнайомець раптово зі страхом глянув на патрульного.

— Пора вшиватися звідси, — сказала Бренда. — І негайно.

— Навіщо? — повітря в приміщенні неначе згустилося. Томасові кортіло побачити, чим усе закінчиться.

— Ходімо! — Бренда підвелася з-за столу і швидко попрямувала до виходу. Томас збирався піти за нею, аж раптом патрульний дістав пістолет і прицілився в наркомана. Хотів протестувати його, але наркоман кинувся на червоного. Вибив і прилад, і пістолет — зброя сковзнула кудись під стійку. Двоє зчепилися і, перекинувши стіл, упали на підлогу.

Червоний закричав. Його голос, проходячи крізь метале вий респіратор, здавався механічним, як у робота.

— У нас заражений! Всім покинути приміщення!

У залі зчинилася паніка, і люди скопом побігли до єдино го виходу.

Розділ 30

Томас пошкодував, що завагався. Він мусив бігти, поки мав таку можливість. Купа тіл у тисняві перла вперед, загороджуючи двері. Бренда не змогла би повернутися, навіть якби спробувала.

Томас застряг за столиком і дивився у приголомшеному мовчанні, як борюкаються на підлозі двоє чоловіків, б’ючи, хапаючи та намагаючись узяти гору.

Утім, бігти немає сенсу — Томас імунний. Єдине, чого йому варто боятись, це переляканого натовпу. У безпосередній близькості від психа народ збожеволів. Не дивно — є ризик, що хтось та заразиться. Треба лиш триматися подалі від людей, щоб не затоптали.

Томас обернувся на стук у вітрину: Бренда, яка стояла разом із Мінхо та Хорхе на тротуарі, відчайдушно махала йому рукою, кликала назовні. Але Томас хотів додивитися, чим усе закінчиться.

Червоний тим часом поборов психа і притиснув до підлоги.

— Все скінчено! Я викликав підкріплення, — попередив він моторошним металевим голосом.

Заражений обм’як і впав в істерику. Тільки зараз Томас зрозумів, що крім нього та Червоного з психом у кав’ярні більше нікого не залишилося. Повисла зловісна тиша.

Червоний глянув на Томаса.

— Чого встав, хлопче? Смерті хочеш? — не даючи Тома сові відповісти, патрульний велів: — Раз вже ти тут, зроби послугу, подай пістолет.

Він знову звернув усю увагу на полоненого психа.

Всі ці події видавалися Томасові сном. Багато він побачив насильства, але щоб з людьми отак поводилися... Томас по брів до стійки, під яку ковзнув пістолет.

— Я... імунний, — затинаючись, промовив він, опустився навколішки й, витягнувши пістолет, повернувся зі зброєю до патрульного.

Червоний, навіть не подякувавши Томасові, забрав пістолет і, схопившись на ноги, прицілився психові в лоб.

— Кепсько, дуже кепсько. Це стається дедалі частіше. Від разу бачу тих, хто під кайфом.

— Так він брав кайф, — пробурмотів Томас.

— Ти бачив? — запитав Червоний.

— Коли я ввійшов до кав’ярні, він уже сидів тут такий... дивний.

— І ти нікого не попередив? — обличчя, не прикрите респіратором, прибрало відтінку сорочки. — 3 глузду з’їхав?

Чого це Червоний так розсердився?

— П-пробачте... я не зрозумів, у чому річ. Чесно.

Заражений лежав, скорчившись на підлозі, і схлипував. Червоний нарешті відійшов від нього й пильно подивився на Томаса.

— Як це не зрозумів? Що за... Звідки ти?

Трясця, от і вклепався.

— Я... просто Томас. Я ніхто, так... — Що сказати? Яке виправдання зміркувати? — Я не місцевий, сер.

Червоний прицілився вже в Томаса.

— Ану бігом сідай! — він вказав пістолетом у бік най ближчого стільця.

— Стійте! Клянусь у мене імунітет! — серце калатало в грудях. — Я тільки тому...

— Опусти зад на стілець! Бігом!

Коліна підігнулися, і Томас гепнувся на вказане місце. Серце раптом пропустило удар, коли Томас побачив у дверях Мінхо, а за ним — Хорхе та Бренду. Їх не можна втягувати, не можна піддавати ризикові. Томас похитав головою, даючи друзям на розум, щоб трималися від нього подалі.

Червоний проігнорував їх, зосередивши всю увагу на Томасові.

— Якщо ти певен, що в тебе імунітет, то не заперечуєш проти тесту?

— Ні, — полегшено відповів Томас. Може, патрульний перевірить його й відразу відчепиться? — Тестуйте.

Сховавши зброю в кобуру, Червоний дістав тестер і під ніс прилад до Томасового обличчя.

— Очі не заплющувати, дивитися в окуляр, — велів він. — Пара секунд — і готово.

Бажаючи якнайшвидше зарадитися з непорозумінням, Томас виконав наказ. Знову він побачив кольорові спалахи, знову в обличчя вдарило стисненим повітрям і кольнуло в шию — все як тоді, біля міських воріт.

Прибравши прилад і прочитавши свідчення на невеликому екрані, патрульний вимовив:

— Ні, ви тільки погляньте! Чорт його бери, імунний. Тепер поясни, як ти попав у Денвер і чому не знаєш закону про нелегальне вживання кайфу. Як це ти не розпізнав наркомана?

— Я працюю на «БЕЗУМ)», — Томас незчувся, як слова вихопилися самі собою. Йому нетерпеливилося скоріше звільнитися від настирливого патрульного.

— Я вірю тобі не більше, ніж цьому психові. Він бреше, ніби в нього немає Спалаху. Ніби він приймає кайф просто так. Поки сиди смирно й не рипайся, інакше стрілятиму.

Томас не стільки злякався, скільки розлютився на себе — за дурість. Ото вже вклепався в таку безглузду історію!

— Зрозумів, — відповів він.

Патрульний його вже не чув — прибула «кавалерія»: четверо в захисних комбінезонах зеленого кольору, великих окулярах і горезвісних залізних респіраторах. Перед очима замиготіли образи: точнісінько такий захист мали ті, хто врятував Томаса від інфекції, занесеної іржавою кулею.

— Що сталося? — механічним голосом запитав один із карантинників. — У тебе двоє затриманих?

— Не зовсім, — відповів патрульний. — Он той на стільці — імуняка. Хотів, як у цирку, на затримання подивитися.

— Імунний? — недовірливо перепитав другий карантинник.

— Саме так. Всі побігли, а він залишився. Каже, хотів по дивитися, що буде далі. І це ще півбіди. Він свідомо не ви дав психа, який просто тут вживав кайф. Бачив зараженого й пив собі спокійно каву.

Всі нараз вирячилися на Томаса. Той, не знаючи, що сказати, просто знизав плечима.

Псих тихенько схлипував, згорнувшись калачиком. Патрульний відступив убік, даючи дорогу чотирьом карантинникам. Один з них стискав у руках щільний синій предмет. У цієї штуковини була трубка, і карантинник спрямував її на хворого, як зброю. Томас спробував при гадати, навіщо потрібен цей загрозливий на вигляд предмет, — не вийшло.

— Випрямтеся, будь ласка, сер, — попросив карантинник. — Лежіть і не ворушіться. Постарайтеся розслабитися.

— Я не знав! — завив шиз. — Звідки мені було знати!

— Все ти чудово знав! — гримнув на нього Червоний. — Просто так для задоволення кайф не вживають.

— Мені подобається, як він діє! — жалібним голосом виправдовувався затриманий.

— У місті повно дешевих наркотиків. Годі скімлити, за мовкни. — Червоний махнув рукою, ніби проганяючи настирливу муху. — Всім начхати на тебе. Пакуйте цього слимака, хлопці.

Заражений згорнувся на підлозі, підтягнувши руками коліна до грудей.

— Так не можна. Я не знав! Просто виженіть мене з міста. Обіцяю, я не повернуся. Слово честі! — він вибухнув новою порцією схлипів.

— О, не хвилюйся, з міста тебе випнуть, — пообіцяв Червоний і чомусь глянув на Томаса. Він наче усміхався під

маскою. Очі патрульного блищали азартом. — Дивись, дивись, імуняче. Тобі сподобається.

Ну й гад цей патрульний! Томас відвів погляд і простежив, як четверо в зеленому обережно наближаються до психа.

— Витягніть ноги! — повторив один з карантинників. — Інакше вам буде дуже боляче. Витягніть ноги. Швидко!

— Не хочу! Дайте мені просто піти!

Відштовхнувши карантинників, патрульний став над хворим і підніс до його голови пістолет.

— Витягни ноги або я пущу тобі кулю в мозок. Так всім буде простіше. Ну, витягай, швидко!

Томас дивився на патрульного й не вірив власним очам. Хіба може людина не відчувати співчуття?

Тремтячи від страху, чоловік усе-таки витягнув ноги. Червоний, вручивши його карантинникам, відійшов убік і сховав пістолет у кобуру.

Карантинник із синім предметом одразу ж став над психом і приставив йому до потилиці трубку.

— Постарайтесь не рухатися, — порадив він... тобто вона. Це була жінка, і її голос, спотворений респіратором, був на віть ще неприємніший за голос її колег-чоловіків. — Бо залишишся без якоїсь частини тіла.

«Що б це означало?» — встиг подумати Томас, і жінка натиснула на кнопку. З трубки потік синій гель. В’язкий, він огорнув, не давши закричати, спочатку голову зараженого, обличчя, потім шию та плечі. Рухаючись вниз по тілу, гель застигав, і утворювалася напівпрозора шкаралупа. Усього за кілька секунд вона покрила половину тулуба, заповнивши кожну складку на шкірі й одязі та скувавши рухи хворого.

Червоний весь цей час дивився на Томаса.

— Що? — промовив той у відповідь на погляд патрульного.

— Вражає, еге ж? — спитав Червоний. — Дивись і насолоджуйся. Коли шоу закінчиться — підеш зі мною.

Розділ 31

Томасові обірвалося серце. В очах Червоної Сорочки було щось садистське, і він відвернувся, знову зосередившись на інфікованому. Тієї ж миті синій гель дійшов до його ніг і за твердів довкола них. Тепер хлоп лежав геть нерухомий, загорнутий у тверде, схоже на пластик покриття. Жінка з гелем підвелася, і Томас побачив, що тепер від нього лишився хіба що порожній пакет. Вона згорнула його та запхала в кишеню зеленої спецівки.

— Забираймо його, — сказала жінка.

Коли затриманого підняли з підлоги, Томас знову поди вився на патрульного. Той стежив за виносом живого вантажу. Що, чорт би його взяв, він мав на увазі? Куди він поведе Томаса? Навіщо? Коли б не пістолет, Томас давно б утік.

Коли карантинники нарешті пішли, прийшов Мінхо. Він вже майже переступив поріг кав’ярні, аж тут Червоний ви хопив пістолет.

— Стій де стоїш! Не заходь!

— Та він з нами, — вказав Мінхо на Томаса. — Нам пора йти.

— Нікуди він не піде. — Патрульний раптом замовк, глянув на Томаса, потім знову на Мінхо й запитав: — Стривай. То ти теж імуняка?

Не встиг Томас злякатися за друзів, як Мінхо, вмить зметикувавши, що до чого, кинувся бігти.

— Стій! — наказав Червоний і рушив до дверей.

Схопившись з місця, Томас припав до вітрини: Мінхо, Бренда й Хорхе, перебігши вулицю, зникли за рогом. Черво ний здався, не захотів переслідувати їх, а повернувся назад до кав’ярні й знову націлився на Томаса.

— За поведінку твого дружка мені слід продірявити тобі глотку, і ти б повільно стік кров’ю. Дякуй Богові за те, що ви, імуняки, такі цінні. Кепський сьогодні день; я б міг пристрелити тебе задля розваги.

Подумати тільки, Томас пройшов неймовірні випробування і зрештою припустився такої ганебної помилки. Він на віть не боявся — радше був злий на себе самого.

— І в мене день був не мед, — пробурмотів Томас.

— За тебе мені відкотять купу грошенят. Нічого особистого, хоч ти мені з першого погляду не сподобався. Це я так кажу, щоб ти знав.

Томас посміхнувся:

— Навзаєм.

— Смішний ти хлопак — любиш гумор, як я зрозумів. Що ж, побачимо, якої ти далі заспіваєш. Іди, — патрульний вказав дулом пістолета в бік дверей. — Запам’ятай, я не над то терплячий і не жартую. Смикнешся — і я вистрелю тобі в потилицю, а в поліції доповім, що ти був хворий і поводився агресивно. У нас політика нульового допуску. Це означає, що ти навіть косо на мене поглянути не смієш. Я за таке вб’ю і як звати не спитаю.

Томас подумав: ото вже іронія долі — втік від охоронців «БЕЗУМу» тільки для того, щоб попастися в руки звичайному муніципальному працівникові.

— Не люблю повторювати двічі, — попередив Червоний.

— Куди ви мене поведете?

— Невдовзі довідаєшся. А я розбагатію. Давай совайся.

У Томаса вже двічі стріляли, і він пам’ятав — куля завдає пекельного болю. Піти з патрульним — єдиний спосіб не на рватися на третє поранення. Спідлоба глянувши на Червоного, він нарешті вийшов за поріг і зупинився. Запитав:

— У який бік?

— Ліворуч. Спокійно пройдемо три квартали й знову по вернемо ліворуч. Там на мене чекає машина. Сподіваюся, не треба нагадувати, що буде, якщо ти надумаєш хитрувати?

— Ви пристрелите беззбройного підлітка. Що тут незрозуміло?

— Знав би ти, як я ненавиджу вас, імуняків. Пішов, пі шов, — він тицьнув Томаса в спину дулом.

Вони мовчки пройшли три квартали. Повернули ліворуч. Було душно, Томас весь покрився потом, та варто було втерти з чола піт, як патрульний стукнув його по потилиці руків’ям пістолета.

— Годі сіпатись. Боронь Боже, я занервуюсь і продірявлю тобі голову.

Тільки неймовірним зусиллям волі Томас змусив себе мовчати. Повсюди валялося сміття, стіни будинків на рівні людського зросту були обклеєні постерами: попередження про Спалах, портрети Радника Пейдж, покриті багатошаровими графіті. На перехресті — поки не спалахнуло зелене світло — Томас устиг прочитати напис на ще свіжому, не за фарбованому плакаті:

Звернення муніципальної влади

Зупинімо пандемію Спалаху!!!

Дізнайтеся про симптоми хвороби, щоб не заразити своїх близьких і сусідів.

Вірус Спалаху (VC321xb47) — штучно виведений — вирвався з військової лабораторії під час глобальної катастрофи. Він викликає прогресуючу деградацію мозку, що проявляється в спонтанних рухах, емоційних і розумових розладах.

Застосовуючи найсучасніше обладнання й технології, наші вчені проводять клінічні випробування, однак стандартні методи лікування не допомагають. Хвороба смертельна й передається повітряно-крапельно.

Громадянам належить всіма силами боротися з поширенням зарази. Пам’ятайте про симптоми хвороби, стежте за собою, не ставайте джерелом небезпеки вірусного зараження. Спостерігайте за тими, хто оточує вас. Це перший крок на шляху до перемоги над вірусом.

Про людей з підозрами на Спалах слід негайно повідомити представника влади.

Далі йшлося про інкубаційний період тривалістю п’ять-сім днів, серед ранніх симптомів називалися дратівливість і неврівноваженість, за якими настають слабоумство, параноя та крайня агресивність. Усі ці прояви хвороби Томас неодноразово бачив на власні очі, коли перетинався із психами.

Червоний підштовхнув Томаса в спину, і вони пішли далі. Томасові ніяк не йшов із голови страшний зміст плаката. Та частина, в якій повідомлялося про людську природу Спалаху, викликала розпливчасте відчуття, ніби Томас знає, про що йдеться. Прямим текстом нічого сказано не було, проте між рядків він щось побачив, і на мить захотілося повернути собі пам’ять.

— Майже прийшли.

Голос патрульного повернув Томаса в реальний світ. Побачивши зовсім недалеко, в кінці кварталу, білу машину, Томас став відчайдушно міркувати, як викрутитися з халепи. На вряд чи поїздка з патрульним закінчиться добром. Але й на кулю нариватися не хочеться.

— Зараз ти тихо сядеш на заднє сидіння, — промовив Червоний. — У мене там є наручники. Ти їх сам на себе надінеш. Упораєшся? Обійдемося без дурниць?

Томас не відповів, чіпляючись за надію: ану ж як товариші десь поблизу й думають про його порятунок? Треба відвернути увагу патрульного, потягнути час.

Нарешті вони підійшли до білої машини. Патрульний, тримаючи Томаса на мушці, приклав до вікна з боку водія ключ-карту. Клацнули замки, і він відчинив задні двері.

— Лізь усередину й давай без дурниць.

Томас крадькома озирнув вулицю — нікого й нічого, тільки... що це? Краєм ока він вловив якийсь рух. Неподалік, гудучи, у повітрі пролетів апарат завбільшки з легковик, роз вернувся й попрямував у Томасів бік.

Коп-автівка.

— Я сказав, лізь усередину, — повторив патрульний. — Браслети в бардачку посередині.

— Узагалі, до нас летить коп-машина.

— То й що? Вона просто робить обліт, пильнує порядку. Оператор на моєму боці, тобто сьогодні не твій день, юначе.

Томас важко зітхнув. Спроба відвернути патрульного не вдалася.

Де ж друзі? Озирнувшись востаннє, Томас заліз у салон машини. Наступної миті пролунав звук кулеметної черги. Патрульний скорчився й позадкував. Кулі рвали його на шматки й висікали іскри з металевого респіратора. Червоного притиснуло до стіни найближчого будинку, пістолет випав з руки, маска злетіла.

Патрульний сповз і завалився набік. В очах його застигли подив і жах.

Гуркіт стих. Томас завмер, очікуючи, що його розстріляють наступним. Коп-автівка тим часом опустилася біля від чинених дверцят.. З динаміка на даху безпілотника пролунав голос:

— Вилазь, Томасе.

Хлопець затремтів. Цей голос він упізнав би де завгодно.

До нього звертався Дженсон Щур.

Розділ 32

Томас страшенно здивувався, тож не одразу виліз із машини. Всього за кілька футів зупинилася поліцейська автівка. В її боці відкрилась якась панель, за якою виявився екран, із якого на нього витріщилося Дженсонове обличчя.

Йому вмить відлягло від серця. Це справді Щур» але не в поліцейській машині — це всього лише відеотрансляція. Томас міг тільки припускати, що Щур теж його бачить.

— У чому річ? — запитав нарешті Томас, досі під враженням. На мерця він намагався не дивитись. — Як ви мене знайшли?

— Повір, пошуки були не з легких, — як завжди пафос но промовив Дженсон. — До речі, я щойно врятував тебе від мисливця за головами. Та не дякуй.

Томас гиготнув.

— Від вас він і чекав нагороди! Чого ви хочете?

— Буду відвертим, Томасе. Єдина причина, з якої ми не приїхали по тебе в Денвер, — це неймовірно високий ризик зараження. Я змушений триматися подалі звідси. Раджу тобі повернутися до лабораторії та завершити тести.

З якого дива? Знайшов дурня! Втім, кричати і сперечатися не слід. Труп патрульного — доволі красномовна демонстрація сили, поводитися слід щонайменше не зухвало.

— Навіщо мені повертатися?

Зберігаючи безпристрасний вираз, Дженсон відповів:

— Обробивши дані, ми нарешті вибрали Останнього Кандидата. Це ти, Томасе. Ти потрібен нам, від тебе залежить майбутнє.

«Чорта з два!» Але цими словами від Дженсона не звільнишся, тому Томас закинув голову, прикинувшись, ніби думає.

— Треба поміркувати, — відповів він.

— Розраховую на тебе, — витримавши паузу, Щур до дав: — Не можу не повідомити однієї деталі. Головним чином тому, що вона вплине на твоє рішення. Змусить усвідомити важливість нашого прохання.

Томас сперся на дах білої автівки. Він стомився, фізично й душевно.

— Ну?

Дженсон скривився, чим ще більше став схожий на щура. Такі люди кайфують, повідомляючи погані звістки.

— Справа стосується твого друга Ньюта. Боюся, йому загрожує жахлива небезпека.

— Небезпека? — передчуваючи недобре, Томасові звело шлунок.

— Ти ж у курсі, що він хворий на Спалах, і навіть бачив перші його прояви?

Томас кивнув і згадав раптом про записку вконверті.

— Так.

— Що ж, Ньютів організм доволі мляво чинить опір вірусові. Ще до втечі з ним ставалися напади. Невдовзі Ньют почне божеволіти.

Серце неначе стиснула невидима рука. Ньют позбавлений імунітету, і Томас прийняв цей факт, однак думав, що спливуть тижні, як не місяці, перш ніж хвороба проявиться вповні. Втім, Дженсон не бреше: стрес і навантаження спровокували пришвидшення хвороби. А Ньют сам-один, за містом...

— Ти б міг врятувати його, — тихо промовив Дженсон.

— Кайфуєш, еге ж? Тобі подобається знущатися з нас.

Дженсон похитав головою.

— Я лише виконую свої обов’язки, Томасе. І знайти ліки мрію більше за інших. Ну, хіба що за винятком тебе. Ти про сто не пам’ятаєш цього.

— Згинь.

— Сподіваюся, ти приймеш запрошення. У тебе є шанс здійснити великий подвиг, Томасе. Шкода, що ми з тобою такі різні. Не забувай, час спливає, поквапся.

— Треба поміркувати, — Томас змусив себе повторити цю фразу.

Не хочеться погоджуватися зі Щуром, та інакше час не розтягнути. Якщо Дженсон роздратується, то Томасові не позаздриш. Досить згадати патрульного — розстріляють з кулемета, та й по тому.

Щур посміхнувся:

— Про більше прохати не смію. Сподіваюся, по вернешся.

Екран почорнів, панель зачинилася, і коп-автівка полетіла геть. Томас дививсь, як вона зникає за рогом. Коли ж гул її двигунів стих, Томас нарешті глянув на патрульного й одразу відвернувся, щоб не розглядати мерця.

— Он він!

Томас різко обернувся — до нього по тротуару біг Мінхо. Слідом за ним Бренда й Хорхе. Ще ніколи Томас так не радів друзям.

Угледівши мерця, Мінхо різко зупинився.

— Чорт... хто його так? — він подивився на Томаса. — З тобою все гаразд? Не зачепило? Це ти стріляв?

Томас мало не розсміявся.

— Ага, я вийняв з кишені автомат і зрешетив чувака.

Мінхо явно не оцінив сарказму. Він хотів уже щось сказати, але Бренда його випередила:

— Хто стріляв?

Томас тицьнув пальцем у небо.

— Прилетіла коп-автівка й почала палити. Потім у неї збоку відчинилася панель з екраном, а на екрані — Щур намагався переконати мене повернутися.

— Чуваче, — промовив Мінхо, — ти ж не...

— Вислухай мене! — крикнув Томас. — Я б і не по думав до них повертатись, але я їм потрібен. Це можна використовувати. Треба про Ньюта подумати. Йдемо до берга, провідаємо його. Дженсон сказав, що Ньют занадто швидко піддається Спалахові.

— Так і сказав?

— Еге ж, — Томас уже шкодував, що накричав на Мінхо. — Я йому вірю. Ти ж бачив, як Ньют поводиться останнім часом.

Мінхо глянув на друга очима, сповненими болю. Воно й справді, він знає Ньюта на два роки довше, ніж Томас, і прив’язався до нього дужче.

— Коротше, треба його провідати, — повторив Томас. — Допомогти чимось.

Кивнувши, Мінхо відвернувся, а Томас раптом відчув не ймовірну спокусу прочитати Ньютову записку. Ні, ще не час.

— Пізно, — сказала Бренда. — Якщо вдень влада хоч якось іще контролює ситуацію, то на ніч просто відмежовується від зовнішнього світу. Ворота міста замикають.

Тільки зараз Томас помітив, що надворі темніє, а небо прибрало жовтогарячого відтінку.

Озвався Хорхе, який досі мовчав:

— Слід серйозніше підготуватися до проблем. Коїться щось дивне, мучачос.

— Тобто? — спитав Томас.

— З вулиць неначе повипаровувалися всі люди. Самі підозрілі типи вештаються.

— Люди перелякалися через інцидент у кав’ярні, — нагадала Бренда.

Хорхе стенув плечима:

— Не знаю, не знаю... У мене від цього міста мороз по шкірі, ермана. Воно наче живе і готує нам неприємний сюрприз.

По спині в Томаса пробігли мурашки. Думками він повернувся до Ньюта.

— Якщо поквапимося, встигнемо до зачинення воріт? Звідси є ще один вихід?

— Можна спробувати, — відповіла Бренда. — Добре б таксі зловити. Ворота на іншому кінці міста.

— Тоді вперед.

І вони побігли вниз по вулиці. Завваживши похмурий вираз обличчя Мінхо, Томас щиро сподівався, що друг не ви кине коника у найбільш невдалу мить.

Розділ 33

Вони проходили цілу годину й не побачили жодної машини, не кажучи вже про таксі. Їм трапилося лише кіль ка окремих людей, а поліційні машини з моторошним гудінням пролітали повз них то тут, то там. Раз на кіль ка хвилин вони чули вдалині звук, який навівав Тома сові спогади про Пекло — хтось надто гучно говорить, крик, смішок. Коли стемніло, він почав чимраз сильніше боятися.

Нарешті Бренда зупинилася.

— Треба перечекати до ранку. Транспорт не дістати, а йти занадто далеко. Завтра рушимо з новими силами.

Не хотілося визнавати, однак Бренда мала слушність.

— Має ж бути інший спосіб вибратися з міста, — заперечив Мінхо.

Хорхе поклав руку йому на плече.

— Марно, ермано. До аеродрому миль із десять, дорогою нас можуть пограбувати або просто підстрелити. Бренда слушно каже: зараз краще відпочити. Ньютові допоможемо завтра.

Здавалося, Мінхо от-от наскочить на мексиканця, аж ні, погодився. Хорхе його переконав. Зорієнтуватися втікачам у чужому величезному місті річ не проста.

— Чи далеко до нашого мотелю? — запитав Томас. Хоч би Ньют іще ніч протягнув.

— Кілька кварталів, — вказавши ліворуч, відповів Хорхе й повів товаришів за собою.

До мотелю було вже близесенько, аж раптом Хорхе зупинився. Притиснувши палець до губ, другу руку він звів догори. Відчуття небезпеки залоскотало нерви.

— В чому річ? — шепнув Мінхо.

Хорхе повільно озирнувся. Томас теж обвів очима око лиці, щоб побачити, що ж стривожило старшого товариша. Темряву розсікало світло ліхтарів, і Томас бачив навколо світ, зітканий зі страшних тіней. І за кожною з них причаїлося щось жахливе.

— Що таке? — спитав Мінхо.

— Позаду нас наче хтось шепочеться. А так нічого...

— Он там! — скрикнула Бренда. — Бачили?

Вона вказувала ліворуч. Томас напружив зір, але нічого не помітив. Лише порожню вулицю.

— Через он ті будинки хтось вийшов і відразу прослизнув назад. Присягаюсь, я бачила.

— Агов! — окликнув Мінхо. — Покажись!

— З глузду з’їхав? — прошепотів Томас. — Гайда в мотель!

— Не бійся, чуваче. Якщо нас хочуть пристрелити, тоді чому зволікають?

Томас утомлено зітхнув. Добром це не закінчиться.

— Треба було відразу вас попередити, — сказав Хорхе. — Тільки-но я почув цей шепіт.

— Може, нічого страшного? — припустила Бренда. — Якщо нам загрожує небезпека, то можна стояти посеред ву лиці. Ходімо.

— Гей! — Знову крикнув Мінхо, і Томас аж підстрибнув на місці. — Покажись!

Томас вдарив його в плече.

— Годі вже, я не жартую.

Друг не звернув на нього уваги.

— Ми чекаємо, виходь давай!

Хоч би хто ховався в тіні, на заклик він не відповів. Мінхо зібрався перетнути вулицю, однак Томас ухопив його за руку.

— А це вже ні. І не думай. Повсюди темінь, ану ж як це пастка або ще щось гірше? Виспімося, а завтра поводитимемось дуже обережно.

Мінхо навіть сперечатися не став.

— Гаразд, дівчинко. Тільки я сплю на ліжку.

У номері Томас довго крутився, не міг заснути. Подумки він повсякчас аналізував, хто б міг їх переслідувати. І щоразу Томасові згадувалася Тереза та глейдери. Де вони? Може, це Тереза шпигувала за четвіркою, що відбилася від основної групи? Або ж Галлі й «Праві»?

Шкода гаяти стільки часу — ніч. Ньют там сам — ану ж як з ним щось сталося?

Нарешті хід думок сповільнився, гул питань затих, і Томас занурився в сон.

Розділ 34

Наступного ранку Томас здивувався, наскільки бадьоро почувається. Він півночі перевертався з боку на бік, однак потім поринув у глибокий цілющий сон. Після тривалого гарячого душу та сніданку з торгівельного автомата він був готовий до нового дня.

Мотель покинули десь о восьмій годині. Втікачі міркували над тим, що на них чекає. Подекуди їм траплялися перехожі, але їх було набагато менше, ніж у переддень. Ніяких підозрі лих звуків і криків Томас не чув.

— Щось назріває, нутром відчуваю, — попередив Хорхе, коли всією групою втікачі шукали таксі. — Народу на вулицях обмаль.

Томас вглядався в обличчя перехожих: усі вони дивилися собі під ноги, притримуючи рукою марлеву пов’язку, наче її могло зірвати раптовим поривом вітру. Люди старались об ходити одне одного стороною, а як хтось надто близько під ходив — одразу ж відскакували. Одна жінка вивчала плакат, достоту такий, якого Томас розглядав учора ввечері дорогою до патрульної машини. І знову він трохи не згадав щось дуже важливе... але що? Що? Так і збожеволіти можна.

— Ходімо швидше, — пробурмотів Мінхо. — У мене від цього довбанутого міста мурашки по шкірі.

— Здається, нам туди, — вказала напрямок Бренда. — Біля тих офісів зазвичай стоять таксі.

Утікачі перетнули вулицю й вийшли на іншу, вужчу. З од ного боку простягалося пустирище, на протилежному стояла напівзруйнована будівля. Мінхо нахилився до Томаса й прошепотів:

— Чуваче, в мене така мішанина в голові. Перед очима спливають усі жахи, коли думаю, що буде, як ми побачимо Ньюта.

Томас не хотів признаватися, що й сам боїться.

— Не хвилюйся. От побачиш, Ньют нікуди не подівся, чекає на нас.

— Вірю. Як і в те, що ти почнеш пердіти ліками проти Спалаху.

— Хтозна, ану ж як почну. Сподіваюсь, аромат усім сподобається.

Мінхо не зрозумів гумору.

— Послухай, поки ми не доберемося до Ньюта, нічим йому не допоможемо. Не треба наперед хвилюватися.

Прозвучало до болю логічно й нелюдяно, та їхні справи й без того кепські. Не можна дозволяти емоціям брати гору над розумом.

— Дякую за підтримку, — буркнув Мінхо.

На пустирищі були руїни цегляної будівлі, порослі плющем. Усередині здіймалася частина стіни — за нею Томас раптом постеріг якийсь рух, машинально зупинився й жестом звелів зупинитися Мінхо. Той уже зібрався запитати, що сталося, та Томас шикнув на нього.

Бренда й Хорхе теж зупинилися. Томас указав на руїни й сам постарався роздивитися як слід те, що помітив: спиною до дороги сидів чоловік. Голий по пояс, він порпався в землі, наче шукав щось загублене. Плечі незнайомця вкривали не звичайної форми шрами, а середину спини спотворював довгий струп. Томасові здалося, що він намагався рухатись, але натомість у нього виходило тільки смикатися. Висока трава заважала роздивитися, що він робить.

Бренда шепнула:

— Ходімо далі.

— Цей тип хворий, — так само пошепки відповів Мінхо. — Здоровий до такого не опуститься.

Томас відповів не відразу.

— Ходімо, — нарешті сказав він.

Група пішла далі, але Томас не міг відірвати погляду від дивного видовища. Що ж робить той чоловік?

Проминувши квартал, Томас обернувся — обернулися і його супутники. Побачене нікого не залишило бай дужим. Усім кортіло наостанок подивитися на дивного чоловіка. Раптом той підскочив на місці й подивився на них. Нижню половину його обличчя вкривала кров. Здригнувшись, Томас позадкував і наскочив на Мінхо. Чоловік оголив зуби в бридкому оскалі та махнув закривавленими руками, наче проганяючи непроханих гостей. Томас мало не скрикнув, та вже за мить страшний незнайомець повернувся до свого заняття. Слава Богу, висока трава приховала його.

— Слушна нагода піти, — зауважила Бренда.

По спині та плечах дряпонули невидимі крижані кіпі. Справді, слушна нагода. Точніше не скажеш. Група зупинилася тільки тоді, як подолала два квартали.

Таксі знайшли приблизно через півгодини. Уже в салоні Томас хотів обговорити побачене на пустирищі, та слова ніяк не йшли, на саму думку про незнайомця хотілося блювати. Слава Богу, першим заговорив Мінхо:

— Той ненормальний напевно їв людину.

— Можливо... — почала Бренда й запнулася. — Може, він тільки бродячого пса зловив? — Судячи з тону, вона сама собі не вірила. — Утім, і собак їсти — остання річ.

Мінхо пирхнув.

— Ми побачили те, чого не мало б бути посеред білого дня в карантинному місті. Я вірю Галлі. Денвер кишить психами й невдовзі люди тут почнуть жерти одне одного.

Ніхто не відповів. До аеродрому всі мовчали.

Охорону пройшли без проблем. Здавалося, чергові на воротах тільки раді були позбутися гостей.

Берг стояв там, де його й залишили, — величезний, подібний до порожнього хітину комахи за пеленою марева від на грітого бетону. Довкола панувала цілковита тиша.

— Бігом відчиняй, швидше, — поквапив Мінхо латиноса.

Командний тон аж ніяк не обурив Хорхе. Той вийняв з кишені пульт управління та натиснув кнопку — віко вантажного люка повільно опускалося, скрегочучи петлями. На решті нижній край пандуса вдарився об бетон. Томас вже подумки бачив, як Ньют вибігає до них і на обличчі його світиться радісна усмішка...

Проте назустріч ніхто не вийшов, і на серці в Томаса похолонуло.

Мінхо все зрозумів.

— Щось не так.

Томас іще стояв, а товариш рвонув угору по пандусу.

— Нам краще прикрити його, — сказала Бренда. — Може, Ньют вже зовсім збожеволів.

Важко визнавати, але Бренда має слушність. Не кажучи нічого, Томас побіг за Мінхо. Всередині було темно й душ но — хтось вирубав всі системи: вентиляцію, світло.

Слідом за Томасом піднявся Хорхе:

— Я ввімкну живлення, бо спаримося й перетворимося на висушені мумії.

Латинос попрямував до пілотової кабіни.

Бренда залишилася з Томасом у напівтемряві при слабко му світлі ілюмінаторів. Десь усередині корабля Мінхо кликав Ньюта — друг не відповідав. У Томасових грудях неначе утворилася невелика чорна діра й почала всмоктувати в себе всю надію.

— Я ліворуч, — мовив Томас, показуючи на вузький про хід до загальної кімнати. — Ти йди до Хорхе, і разом пошукайте там. Мабуть, так буде швидше. Щось явно сталося. Коли б усе було гаразд, Ньют зустрів би нас.

— Я вже мовчу про світло й вентиляцію, — додала Бренда і, кинувши на Томаса тривожний погляд, пішла шукати Хорхе.

Томас попрямував до головного приміщення. Мінхо сидів на дивані, дивлячись на аркуш паперу. Побачивши кам’яне обличчя друга, Томас відчув, як зростає у грудях чорна діра, як витікає в неї остання крапля надії.

— Агов, — покликав Томас. — Що знайшов?

Мінхо і далі мовчки витріщався на аркуш.

— Що сталося?

Товариш звів голову і промовив, простягнувши Томасові записку:

— На ось, сам прочитай, — Мінхо згорбився, здавалося, готовий розплакатися. — Ньюта немає.

Томас узяв аркуш і прочитав послання, написане чорним маркером:

Вони якось зуміли проникнути на облавок. Забирають мене, хочуть відправити до інших психів. Так краще, дякую за дружбу.

Прощавайте.

— Ньют, — пошепки промовив Томас, і ім’я друга повисло в повітрі, як страшний смертний вирок.

Розділ 35

Невдовзі всі вони сиділи разом. Треба було обговорити, що буде далі, але насправді їм нічого було сказати. Всі четверо мовчки втупилися у підлогу. Чомусь Томасові не йшов із голови Дженсон. Чи справді Ньюта можна врятувати, по вернувшись? Усе в ньому протестувало проти думки про повернення до «БЕЗУМу», але якщо він справді повернеться і зможе пройти випробування...

Траурну тишу порушив Мінхо:

— Коротше, ви троє, слухайте мене, — обвівши кожного очима, він провадив: — Відтоді як ми втекли, я тільки й роблю, що мирюся з вашими тупими рішеннями. І навіть не скаржуся. — Мінхо криво посміхнувся Томасові. — Зараз я оголошу своє рішення, і вам залишається тільки прийняти його. Не хочете — чорт з вами.

До чого хилить друг, Томас зрозумів. І зрадів.

— Перед нами стоїть велике завдання, — говорив Мінхо. — Примкнути до «Правих» і разом з ними врятувати планету... ну, і так далі в такому ж дусі. Тільки спочатку знайдемо Ньюта. Це навіть не обговорюється. Всі вчотирьох по летимо хоч світ за очі і врятуємо його.

— Його відправили до Будинку психів, — сказала Бренда, дивлячись у порожнечу. — Я так думаю. На облавок, певно, проник один із червоних патрульних, перевірив Ньюта і, до зволивши йому лишити записку, забрав до Будинку. Майже впевнена, що так і було.

— Цікаво, — відповів Мінхо, — ти була в Будинку?

— Ні, але така установа передбачена в кожному велико му місті. У Будинках психів доглядають доти, доки вони не переходять межу. Поки не стають неприторенними. І бай дуже, хто ти, — в таких Будинках всім не з медом. Боюся навіть уявити жахіття, що там відбуваються. Працюють у Будинках імунні й одержують за службу величезні гроші. Ті, хто позбавлений імунітету, не хочуть ризикувати здоров’ям. Якщо збираємося в Будинок психів, то спершу треба як слід обміркувати план дій. Боєприпаси в нас за кінчилися, підемо беззбройними.

Попри страшні перспективи в очах Мінхо спалахнув вогник надії.

— Годі вже базарити. Знаєте, де найближчий Будинок?

— Еге ж, я знаю, — відповів Хорхе. — Ми пролітали над ним. Він по той бік долини, біля західних гір.

Мінхо плеснув у долоні.

— Туди й летімо. Хорхе, піднімай своє корито з дристом у повітря.

Томас гадав почути бодай якісь заперечення, та ніхто не став заперечувати.

— З радістю, мучачо, вирушу в невеличку пригодницьку мандрівку, — підводячись, проказав пілот. — На місці будемо за двадцять хвилин.

Хорхе не обдурив і в обіцяний час приземлився на узліссі біля незвично зеленого схилу пагорба. Частина дерев були мертві, однак решта ніби ожила після тривалої посухи. Томасове серце мліло на саму думку, що незабаром природа воскресне та оговтається від катастрофи... однак без людей.

Група спустилася по пандусу. За кількасот футів од берга проходив дерев’яний паркан. Відчинилися найближчі ворота, і назовні вийшли двоє з великими пушками напоготові. Хоч вони й мали виснажений вигляд, однак були пильні і, судячи з усього, добре володіли зброєю. Звісно, їх сполошив приліт берга.

— Не найкращий початок, — зауважив Хорхе.

Один з охоронців щось гукнув, але Томас не розчув слів.

— Ходімо поговоримо з ними, — запропонував Томас. — Це імунні, інакше б пушок у них не було.

— Якщо тільки психи не влаштували бунт і не захопили Будинок, — сказав Мінхо і, загадково всміхнувшись, глянув на Томаса. — Будь-що-будь нам треба всередину. Без Ньюта ми не полетимо звідси.

Високо піднявши руки й намагаючись не робити різких рухів, утікачі повільно пішли назустріч охоронцям. Найменше зараз хотілося дістати ще один розряд із пушки.

Охоронці мали доволі кепський вигляд: брудні, спітнілі, всі в синцях і подряпинах. Коли четверо гостей зупинилися біля воріт, один виступив їм назустріч.

— Звідки приперлися? — спитав вусатий брюнет, він був на добрих кілька дюймів вищий за напарника. — Ви не надто скидаєтеся на вбивць у білих халатах, які часом сюди навідуються.

Відповів за всіх Хорхе — як і тоді, біля воріт Денвера.

— А ми, мучачо, нікого й не попереджаємо про свої візи ти. Працюємо на «БЕЗУМ». Одного з наших взяли помилково й відправили до вас. Ось прилетіли його забрати.

Дивина та й годі, як Хорхе перекрутив правду, практично не збрехавши.

Втім, охоронця не надто вразили його слова.

— Та начхати мені на вас, ваші справи та «БЕЗУМ». Тут вже були вершки суспільства, як ти викаблучувались... Як хочеш поспілкуватись із психами — будь ласка. Дуже вже весело в нас тут зробилось останнім часом. — І охоронець відійшов, театральним жестом запрошуючи всередину. — Зичу вам приємної прогулянки по нашому Будинку психів. Якщо залишитеся без руки чи очей — нарікайте на себе.

Здавалося, повітря від напруги згустилося, хоч ножем ріж. Аби Мінхо не викинув коника й не розсердив охоронців... Томас, від гріха подалі, вирішив змінити тему:

— До речі, що у вас останнім часом діється?

Вусань знизав плечима:

— Будинок психів — не атракціон, це все, що ви маєте знати, — проказав і замовк.

Ситуація не з найкращих.

— Що ж, — промовив Томас. — Скажіть, будь ласка, а нових... — Він мало не сказав «психів». — Нових людей не привозили? Вчора чи позавчора? У вас є якийсь облік прибулих?

Другий охоронець, голомозий жилавий куцан, відкашлявся і сплюнув.

— А кого шукаєш? Хлопця? Дівку?

— Хлопця, — відповів Томас. — Ім’я — Ньют. Трохи вищий за мене, довге світле волосся. Накульгує.

Охоронець знову сплюнув.

— Та ніби бачив. Але між «бачив» і «розповім» є різниця. Мені здається, що у вас є чимало грошенят. То, може, поділитеся?

Томас із надією подивився на Хорхе — від гніву обличчя пілота зробилося кам’яним, — та не встиг той відповісти, як заговорив Мінхо:

— Є в нас гроші, баклане. Кажи вже, де наш друг.

Розлючений охоронець тицьнув у його бік пушкою.

— Показуй картку, або кінець розмові. Моя відповідь варта не менш як тисячу.

— Він у нас касир, — Мінхо великим пальцем ткнув за спину, вказуючи на Хорхе. — Щоправда, скнара ще той.

Діставши картку, Хорхе помахав нею в повітрі.

— Живий я тобі гроші не віддам, а без моїх відбитків пальців їх із карти не знімеш. Матимеш ти свою частку, ермано, тільки спершу проведи до нашого друга.

— Гаразд, — відповів охоронець. — Ходіть за мною. Запам’ятайте, якщо раптом перетнетеся з психом і втратите якусь частину тіла, раджу кинути її і бігти щодуху... якщо, звісно, вам не повідривають ноги.

Розвернувшись, він пройшов у відчинені ворота.

Розділ 36

Будинок психів був жахливим зачуханим місцем. Невисокий охоронець виявився дуже балакучим, і поки вони йшли крізь хаос цього страхітливого царства, він надав стільки інформації, скільки Томас би ніколи не зажадав.

Територію для заражених він описав як велику систему кіл: у центрі — їдальня, лазарет, рекреація, а навколо них — концентричні кільця вбогих осель. Виходить, Будинки психів — щось схоже на прощальний подарунок інфікованим, як акт милосердя. Це своєрідні притулки для психів, місце очікування кінця, смерті розуму. Потім їх переправляють у віддалені куточки країни, найбільш уражені сонячними спалахами. Автори проекту хотіли надати хворим шанс по-людськи провести залишок розумного життя, і незабаром майже в кожному місті з’явився свій притулок.

Однак шляхетна ідея завершилася провалом. Місця, переповнені людьми, які вже не мають шансів і усвідомлюють, що невдовзі стануть ходячими трупами, незабаром стали розсадниками анархії та свавілля. Приречені творили жахливі речі, не боячись покарання навіть за найтяжчі злочини.

Група проминала розвалені дерев’яні будинки — тут ніхто не пильнував порядку. Життя в притулку для психів і справді жахливе. Один з охоронців указав на розбиті вікна й поскаржився, що, мовляв, не треба було їх узагалі скли ти — бите скло тут — перше знаряддя вбивства. Усюди валялося сміття. І хоч тут нікого не було, Томас відчував, що за ними спостерігають. Удалині хтось брудно вилаявся, після чого з іншого боку донеслися крики. Томас іще більше насторожився.

— Чому б не закрити це місце? — запитав він. — Адже тут так погано...

— Погано? — перепитав охоронець. — Це поняття відносне. Життя іде. Що тут вдієш? Не залишати ж психів у містах зі здоровими людьми. І не можна залишати нещодавно заражених із кінченими психами — зжеруть заживо. Уряди ще мають надії, а тому не дають наказу розстрілювати на місці новоприбулих. Такі от справи. Та й до всього, раз ніхто не хоче возитися з притулками, у нас, імунних, є шанс непогано заробити.

Томасові було тяжко на душі. Світ котиться в провалля. Може, пора перестати думати тільки про себе й допомогти «БЕЗУМові» завершити тести?

Нарешті заговорила Бренда, з обличчя якої не сходила гримаса відрази:

— Скажіть вже, як є: ви все дозволяєте інфікованим доти, доки люди остаточно не божеволіють, а потім з чистою совістю позбуваєтеся цих нещасних.

— Можна й так сказати, — буденно відповів охоронець.

Важко його ненавидіти. Томас майже співчував охоронцям.

Група рухалася вперед, проминаючи будинок за будинком — самі руїни.

— Де всі? — запитав Томас. — Мені здавалося, що доведеться відбиватися від хворих. І що ви там казали про нещодавні події?

До розмови приєднався вусань — хоч якесь розмаїття.

— Щасливчики поховалися по домівках — сидять на кай фі. Решта — а це більшість — сидить у Центральній зоні. Жеруть, розважаються або готують якусь капость. Надто вже багато й часто стали доправляти хворих. Не встигають від везти старих, як прибувають нові. А ще гірше, що останнім часом стали зникати імунні. День по дню нас дедалі меншає. Певно, що так далі тривати не може. Коротше, гірше нікуди.

— Нас дедалі меншає? — перепитав Томас. Здається, «БЕЗУМ» терміново нарощує ресурси для змінних, ігноруючи наслідки. — Еге ж. За останні кілька місяців пропала більш як поло вина місцевих наглядачів. Безслідно. Були — і немає. А хтось же має виконувати роботу.

Томас застогнав.

— Тоді пропоную не наближатися до натовпу. Або, ще краще, залиште нас десь у безпечному місці, поки знайдете Ньюта.

— Згоден, — приєднався Мінхо.

Охоронець стенув плечима:

— Що завгодно, ви ж платите.

Нарешті охоронці підвели групу до другого від Центру кола й веліли чекати. Томас із друзями сховався в тіні най ближчої хатини. З кожним пройденим колом ставало дедалі галасливіше, і ось тепер, поблизу Центральної зони, наче, за рогом, коїлося щось неймовірне. Томасові гидко було сидіти й чекати, слухаючи божевільний галас хворих і гадаючи, чи повернуться охоронці та чи приведуть Ньюта.

Хвилин десять по тому з невеликої хатини по той бік стежки вийшло двоє, чоловік і жінка. Томас готовий був схопитися й кинутись навтьоки, аж помітив, що пара тримається за руки й має зовсім не агресивний вигляд.

Підійшовши, жінка запитала:

— Ви коли приїхали?

Поки Томас думав, що б відповісти, заговорила Бренда:

— З останньою групою. Ми, до речі, друга шукаємо, він з нами приїхав: білявець, кульгає. Звати Ньют. Не зустрічали?

Чоловік відповів так, ніби йому поставили найбезглуздіше запитання:

— Та тут кишить білявими. Як їх відрізниш? І що за ім’я дивне — Ньют?

Мінхо розкрив був рота, коли раптом галас із Центру по силився. Пара стривожено перезирнулася й щодуху помчала до своєї хатини. Вони замкнулися — Томас чув, як клацнув замок. Затуливши вікно дерев’яним щитком, вони вибили останні рештки скла.

— Здається, цим двом так само весело, як і нам, — зауважив Томас.

Хорхе гмикнув.

— Тут і справді мило. Треба буде ще раз у гостину заїхати.

— Ті двоє тут недавно, — сказала Бренда. — Не уявляю, як це — почути свій діагноз, відправитися до психів і щодня бачити тих, ким ти неодмінно станеш.

Томас повільно похитав головою. Яке ж убоге місце цей Будинок психів.

— Де ж охоронці? — не витримав Мінхо. — Невже потрібно так багато часу, щоб знайти людину й сказати їй, мовляв, по тебе друзі приїхали?

Минуло ще десять хвилин і охоронці повернулися. Томас і компанія аж підскочили на місці.

— Що дізналися? — не даючи охоронцям віддихатися, запитав Мінхо.

Куцан неспокійно стріляв очима на всі боки. Де й ділося нахабство. Певно, так на нього подіяв похід до Центральної зони.

Заговорив вусань:

— Ми попитали і, здається, знайшли вашого приятеля. За описом схожий і навіть на ім’я відгукнувся. От тільки...

Охоронці якось ніяково перезирнулись.

— Що тільки? — не витримав Мінхо.

— Ваш друг дуже чітко дав зрозуміти, що не бажає вас бачити.

Розділ 37

Томасові від цих слів стало боляче, а як почувається Мінхо, він і гадки не мав.

— Покажіть нам, де він, — коротко звелів його друг.

Охоронець підняв руки.

— Ви що, не чули, що я тільки-но сказав?

— Ви свою частину угоди ще не виконали, — нагадав То мас, згідний із Мінхо. Якщо вже вони так близько підібралися до Ньюта, то не поїдуть звідси, не поговоривши з ним.

Куцан рішуче похитав головою:

— А це вже ні. Ви прохали знайти вашого дружка — ми знайшли. Женіть бабки.

— Хіба він зараз із нами? — запитав Хорхе. — Поки ми його не побачимо, ніхто з вас і долара не отримає.

Бренда мовчки кивнула на знак згоди. От і славно: всі ви рішили йти до кінця, попри Ньютове прохання.

Явно незадоволені, охоронці перешіптувалися.

— Агов! — гримнув на них Мінхо. — Потрібні гроші — ведіть.

— Гаразд, — нарешті відповів вусань, і напарник метнув на нього втомлений роздратований погляд. — Ходімо.

Охоронці розвернулись і пішли, Мінхо з товаришами — за ними.

Томас гадав, що вже вдосталь побачив бруду й жахіть, та ближче до Центральної зони був справжній кошмар: старезні брудні будинки, запущені вулиці; на тротуарах лежать люди, підклавши під голови складений одяг, дивляться в небо порожніми очима й ловлять кайф.

Охоронці наводили дула пушок на будь-кого, хто наближався бодай на десять кроків. Раптом один кінчений псих, тіло якого всуціль було покрите висипом, накинувся на одурманеного наркотиком підлітка й почав його гамселити.

Треба було втрутитись, і Томас зупинився.

— Навіть не думай, — попередив охоронець, не даючи й рота розкрити. — Іди собі далі.

— А як ваші обов’язки...

— Стули пельку й не вчи нас жити, — урвав його другий охоронець. — На втручання в кожну сварку не вистачить ні часу, ані сили. Та ще й життям можна наложити. Ті двоє самі зарадяться.

— Ведіть нас до Ньюта, — спокійно нагадав Мінхо.

Вони пішли далі, і Томас постарався не обертатися на крики. Нарешті зблизилися до високої стіни з проходом-аркою на відкритий залюднений майданчик. Напис великими яскравими літерами над аркою ще здаля сповіщав, що це Центральна зона. За стіною панувало бурхливе пожвавлення, втім, незрозуміла була його причина.

Вусань зупинився й сказав:

— Востаннє вас питаю: ви й справді хочете увійти?

— Так, — швидко й за всіх одразу відповів Мінхо.

— Гаразд. Ваш приятель в залі для боулінгу. Щойно вкажемо на нього — віддасте нам гроші.

— Веди вже, — сказав Хорхе.

Слідом за охоронцями група поминула арку та ввійшла до Центральної зони.

На думку відразу спало слово «психіатрична лікарня». Влучне визначення, майже буквальне.

Повсюди були психи. Переповнений ними майданчик у діаметрі мав кількасот футів, по периметру тяглися занедбані крамниці, ресторани й розважальні салони. Майже всі заклади були зачинені. В принципі ніхто з присутніх тут не глядівся по-справжньому божевільним — принаймні не так, як чоловік, який напав на підлітка, — однак у повітрі витав дух божевілля. Спілкуючись, люди висловлювали свої по чуття, емоції якось... надто відкрито, перебільшено. Хтось істерично сміявся, дико зблискуючи очима й сильно ляскаючи сусіда по плечу. Хтось безупинно ридав, сидячи долі на самоті або намотуючи кола та ховаючи обличчя в долонях. То тут, то там спалахували бійки, а хтось міг раптом зупинитися та загорлати на всю горлянку — до почервоніння, до випуклих вен на шиї.

Подекуди психи збивалися в моторошні групи. Як і за межами Центральної зони, тут були й ті, хто приймав кайф, — наркомани сиділи або лежали, блаженно всміхаючись і не зважаючи на хаос, що панував довкола. Кілька наглядачів походжало по майданчику зі зброєю напоготові. Та коли щось і подіється, то навряд чи стане їм сил придушити бунт.

— Нагадайте, щоб я не придбавав тут нерухомість, — попрохав Мінхо.

Томас не засміявся — його охоплював страх. Кортіло як найшвидше забратися звідси геть.

— Де тут боулінг? — запитав він.

— Он там, — відповів куцан.

Він звернув ліворуч, намагаючись триматися ближче до стіни. Бренда йшла поруч із Томасом і, ступаючи, щоразу за чіпала його пальцями. Хотілося взяти її за руку, але Томас вирішив не привертати до себе уваги. Там, де не можна нічого передбачити, краще обійтися без зайвих жестів.

Коли група проходила повз, від свого заняття відривалися майже всі психи. Хворі проводжали нежданих гостей поглядами. Томас намагавсь дивитися собі під ноги, резонно побоюючись, що як зустрінеться з якимось психом очима, то той нападе або причепиться, щоб зайти в розмову. А люди свистіли, грубо жартували й викрикували образливі слова в бік незнайомців. Проходячи повз занедбану нічну крамницю, Томас зазирнув у розбиту вітрину — всі полиці були порожні.

Без світла були також і кабінет лікаря, і закусочна.

Хтось схопив Томаса за рукав і смикнув. То була жінка, розпатлана брюнетка з подряпиною на підборідді. На вигляд вона була цілком здорова. Раптом вона насупилася й роззявила рота, показавши Томасові рівні білі зуби, що правда, не чищені, і розпухлий безбарвний язик.

— Хочу поцілувати тебе, — сказала жінка. — Що скажеш, імуняко?

Вона розсміялась, а потім стала кудахкати й рохкати. Далі провела легенько рукою по Томасових грудях.

Він одсахнувся й пішов далі. Охоронці навіть не зупинилися.

Нахилившись до Томаса, Бренда прошепотіла:

— Ти мало не пережив найстрашнішу мить у своєму житті.

У відповідь Томас мовчки кивнув.

Розділ 38

У боулінгу не було дверей — судячи з товстого шару іржі, яким були вкриті оголені петлі, їх уже давно зняли й викинули. Над входом висіла чимала дерев’яна табличка, але слів на ній уже давно не було — зосталися тільки збляклі кольорові подряпини.

— Він там, — сказав вусань. — Тепер платіть.

Мінхо підійшов до дверної пройми і, витягнувши шию, зазирнув усередину. Потім обернувся до Томаса й стривожено промовив:

— Він укінці. Всередині темно, але я впевнений — це Ньют.

Томас так поспішав знайти друга, що й не подумав про майбутню розмову. І навіщо Ньют сказав, щоб вони пішли?

— Давайте вже грошики, — зажадав охоронець.

Хорхе незворушно відповів:

— Одержите вдвічі більше, якщо допоможете нам повернутися до берга.

Наглядачі порадились, і куцан відповів:

— Нагороду доведеться потроїти. Половину давай вперед — щоб ми були певні, ти нас не нагрієш.

— Окей, мучачо.

Хорхе вийняв картку з кишені і приклав її до карти охоронця — гроші пішли з рахунку на рахунок. Внутрішньо Томас навіть радів: добре спустошити рахунки «БЕЗУМу» задля шляхетної справи.

— Чекаємо вас тут, — попередив охоронець.

— Ходімо, — покликав Мінхо й першим ступив у темряву.

Бренда насупилася.

— Щось не так? — запитав Томас. Неначе взагалі на цій території щось «так»!

— Не знаю, — відповіла Бренда. — Лихе передчуття.

— Так, у мене теж.

Вона всміхнулась і взяла Томаса за руку; разом вони уві йшли в ігрову залу. Хорхе — слідом за ними.

Навіть зі стертою пам’яттю Томас багато чого пам’ятав зі звичного життя. Наприклад, про те, що таке «боулінг» і як у нього грають. Не пам’ятав він тільки, як сам грав у цю гру. Місцева зала для боулінгу не тішила око: доріжки роз ламані, обшивка з них здерта, повсюди спальні мішки та ковдри, люди дрімають або витріщаються в стелю. Бренда казала, що тільки багаті можуть дозволити собі анестетики. Наскільки ж тутешні наркомани втратили пильність, раз від крито вживають наркотики в такому місці? Втім, безтурботні довго не живуть. Рано чи пізно хтось спробує відібрати у них наркотик.

Там, де колись стояли кеглі, тепер палали вогнища. Небезпечно розводити вогонь у закритому приміщенні... хоча біля кожного багаття сидів хтось, підкидаючи в полум’я дрова. Пахло горілим деревом, у повітрі висів дим.

Мінхо вказав на крайню ліву доріжку. Людей там було не так вже й багато — більшість тулилася до середини. Попри погане освітлення, Ньюта Томас помітив одразу: упізнав по довгому світлому волоссю та згорбленій фігурі, — той сидів спиною до входу.

— Боюся знову напартачити, — признався він Бренді.

До Ньюта дійшли без пригод, старанно обходячи сонних психів, що позагорталися в простирадла. Томас пильнував, щоб не наступити на когось, а то ще за ногу вкусять.

Коли до Ньюта залишалося не більш як десять кроків, він раптом промовив гучним голосом, що аж від стін відбилося дзвінке відлуння:

— Що я вам, шлапакам довбанутим, сказав? Забирайтеся геть!

Мінхо зупинився, і Томас мало не наскочив на нього. Бренда вчепилася Томасові в руку, а він лише зараз зрозумів, як сильно спітнів. Усе вирішено, все скінчено. Їхній Друг вже ніколи не стане колишнім. Попереду в нього лише темрява й горе.

— Треба поговорити, — Мінхо наблизився до Ньюта ще на кілька кроків, переступивши через кощаву жінку.

— Не наближайся, — відповів Ньют тихим загрозливим тоном. — Мене сюди не просто так запроторили. Спершу виродки патрульні вирішили, що я імунний і просто переховуюся в берзі, а коли довідалися, що Спалах роз’їдає мій мозок, у них очі рогом полізли. Потім вони все торочили, що, мовляв, виконують громадянський обов’язок — і запхали мене до цієї щурячої нори.

Мінхо не відповів, і тоді заговорив Томас — намагаючись стримувати емоції:

— Ньюте, скажи, будь ласка, з якою метою ми сюди при були? Мені шкода, що тебе засікли, шкода, що відправили сюди. Але ми можемо тебе визволити. Охороні начхати, хто приходить і хто йде.

Ньют повільно обернувся, і на серці в Томаса похололо. У руках друг стискав пушку й мав такий вигляд, ніби три дні вряд літав по горах і відстрілювався від ворогів. У його очах палав гнів, але то було не безумство.

— Е-ге-гей, стривай! — позадкував Мінхо, трохи не на ступивши на кощаву жінку. — Ми ж просто балакаємо, і нема чого в мене цілитися з пушки. До речі, де ти її роздобув?

— Потягнув, — промовив Ньют. — Забрав в охоронця. Він мене... трішечки засмутив.

У нього ледве тремтіли руки. Помітивши, що вказівний палець Ньют тримає на спусковому гачку, Томас занервувався.

— Мені... дуже погано, — признався Ньют. — Ви молодці, шлапаки, що прилетіли, дякую, але... тут я й лишуся. Для мене це фінал. Ви зараз повернетеся на берг і полетите звідсіля геть. Зрозуміли?

— Ніякого чорта ми не зрозуміли, Ньюте!— заперечив Мінхо, підвищивши голос. — Ми сюди йшли, важачи власним життям, ти наш друг, і ми тебе забираємо. Хочеш ридати, пускаючи соплі? Будь ласка, але тільки в колі друзів. А не цих психів...

Ньют скочив на ноги, та так різко, що Томас позадкував.

— Я сам псих! — крикнув він, цілячись в Мінхо. — Я сам псих! Як ти, тупа твоя довбешка, не можеш втямити цього?! Ти б, бувши мною, захотів, щоб друзі бачили, на що ти обер таєшся?! Га?! Чи захотів би?!

Ньют вже кричав, його трусило.

Мінхо мовчав. Це й не дивно, втім, Томас і сам не міг до брати слів для відповіді.

— А ти, Томмі, — знизивши голос, промовив Ньют, — сміливець, реальний сміливець, раз прийшов сюди і просиш повернутися. Дивитися на тебе нудно.

Томас застиг, мовпришиблений. Його ще ніколи так не ображали. Ніколи й ніхто.

Розділ 39

Томас не знав, чим можна пояснити таку заяву.

— Ти про що? — запитав він.

Ньют не відповів, а лише продовжив витріщатися на нього жорстокими очима; руки в нього трусились, а пушку він на ставив на Томасові груди. Але потім він застиг і його обличчя пом’якшало. Він опустив зброю та подивився на долівку.

— Я нічого не розумію, Ньюте, — тихо й наполегливо промовив Томас. — Навіщо ти так з нами?

Ньют знову звернув очі на Томаса — вже без колишньої гіркоти в погляді.

— Пробачте, хлопці. Вам і справді краще мене кинути. Мені щогодини гіршає. От-от геть із глузду скручуся. Прохаю вас, ідіть.

Томас розкрив був рота, щоб заперечити, але Ньют жестом змусив його мовчати.

— Ні! Годі балачок. Просто... ідіть, прохаю. Благаю. Як ні коли й нікого прошу: виконайте останнє прохання. Я зустрів тут компанію: хлопці, такі, як я, планують сьогодні потрапи ти в Денвер. Я з ними.

Томас мало не скрикнув: навіщо шизам у Денвер?

— Я й не чекаю, що ви зрозумієте, але з вами мені більш не по дорозі І так кепсько, а буде ще гірше, якщо ви дивитиметесь, як я пряду на останню. Або, крий Боже, я когось пораню. Тож краще прощаймося. Біжіть звідси.

— Так не можна, — відповів Мінхо.

— Та йди ти до дідька! — скрикнув Ньют. — Ти не в’являєш, як мені важко панувати над собою! Я все сказав, гайнуйте! Чого ви ще не втямили? Ідіть!

Томаса тицьнули в плече, і він розвернувся — позаду стояло кілька психів. Той, що тицьнув його — патлатий, — був високий, широкий у плечах. Він промовив:

— Наш новий Друг просив вас піти, — псих облизав губи.

— Не пхай свого носа, — огризнувся Томас. Чхати на не безпеку. Серце сповнилося горем. — Передусім він наш друг.

Псих пригладив сальні патли.

— Тепер він один з нас. Тепер це й наша справа. Дайте йому... спокій.

Мінхо випередив Томаса:

— Ти, дибілоїд напатраний, болячка слух пошкодила? Справа стосується тільки нас і Ньюта. А сам забирайся звідси.

Патлатий спохмурнів і показав Мінхо довгий осколок скла. З-під пальців у психа капала кров.

— Нарешті ти розлютився. Бо ж мені нудно було.

Він розітнув осколком повітря, цілячись Томасові в обличчя: той присів і руками спробував відвести удар, Бренда вмить вибила осколок з руки психа. Мінхо кинувся на кривдника й повалив його. Разом вони впали на кощаву жінку, і та заволала: «Вбивці! Вбивці!» За мить долі качалося вже три тіла.

— Годі! — крикнув Ньют. — Годі!

Томас сидів, вичікуючи слушної миті, щоб кинутись на допомогу Мінхо. Ньют прицілився в гурт. Очі його палали люттю.

— Вгамуйтесь, або я стріляю! Начхати, в кого поцілю!

Патлатий першим звівся на ноги: для годиться штовхнув кощаву по ребрах, і та заволала, — потім підвівся подряпаний Мінхо.

У повітрі загуло, запахло озоном — Ньют пальнув у патлатого. Той закричав і впав на підлогу, скорчившись і обливаючись слиною.

Ось як усе обернулось. То й слава Богу. Добре ще, що Ньют не вистрілив у друзів.

— Я ж казав йому «годi», — прошепотів Ньют, а потім розвернув зброю в бік Мінхо. Ствол тремтів. — Хлопці, ви бачте, вам пора звалювати.

Мінхо підняв руки.

— Вистрілиш у мене? Га, друже?

— Іди, — сказав Ньют. — Я прохав по-доброму, тепер наказую. Мені важко стримуватися.

— Ньюте, ходімо з нами...

— Ідіть! — Ньют підійшов і зручніше взяв пушку. — Забирайтеся!

Ньюта страшенно трясло, очі палали божевіллям і злістю. Вони втратили Ньюта. Шкода, до болю шкода...

— Ходімо, — покликав Томас. Ще ніколи у власному го лосі він не чув стільки печалі.

Мінхо з болем подивився на Томаса.

— Жартуєш?..

Томас лише похитав головою.

Мінхо зсутулився й опустив очі.

— І куди котиться світ? — тільки й спромігся він промовити. Його згорьований голос прозвучав дуже тихо.

— Мені шкода, — промовив Ньют і заплакав. — Якщо ви зараз не підете... я стрілятиму. Швидше!

Довше Томас чекати не міг. Схопивши Бренду за руку, а Мінхо — за плече, він швидкою ходою попрямував до виходу. Тільки б Хорхе все зрозумів і не відстав. Мінхо не пручався, і Томас не смів поглянути на нього. Просто йшов, переступаючи через психів, до дверної пройми, до Центральної зони та юрм божевільних.

Томас ішов, залишаючи позаду Ньюта. Друга, розум якого майже згас.

Розділ 40

Охоронців, які провели їх туди, і слід прохолов, зате психів стало навіть більше, ніж коли вони зайшли у боулінг. І біль шість із них, здавалося, чекали на новоприбулих. Мабуть, по чули звуки пушки та крики хлопа, якого підстрелили. Або, можливо, хтось прийшов їх повідомити. В усякому разі То мас почувався так, ніби всі, хто на нього дивився, вже були кінченими і бажали людського м’ясця на обід.

— Тільки подивіться на цих клоунів! — крикнув хтось.

— Хіба вони не милі? — відповіли йому. — Ходіть-но, по бавтеся з психами. Чи ви такі самі, як ми?

Томас не зупинявсь і йшов далі до арки. Він відпустив Мінхо, але Бренду й досі тримав за руку. Пробираючись крізь натовп, Томас зрештою зупинився й подивився людям в очі, в яких побачив лише жадобу крові, заздрість, безумство... Тікати? Ні, тоді вони всі кинуться на них, як зграя вовків.

Так, ходою, друзі досягли арки й вийшли через неї. Ну, нарешті! Тепер — по головній вулиці. Центральна зона знов ожила, зашуміла: почулися крики та сміх. Що далі від притулку йшов Томас, то спокійніше ставало на серці. Він не на важився спитати, як почувається Мінхо. Та воно й без слів було зрозуміло.

Аж раптом пролунав чийсь крик. Почулася хода. Хтось крикнув:

— Біжіть! Біжіть!

Томас зупинився. Коли ж із-за рогу показалося двоє охоронців, куцан і вусань. Неозброєні, вони кинулися до виходу — до берга.

— Агов! — окликнув їх Мінхо. — Верніться!

Вусань обернувся і крикнув у відповідь:

— Біжіть же, недоумки! Бігом за нами!

Не роздумуючи ані миті, Томас кулею кинувся вперед. Мінхо, Бренда й Хорхе не відставали. За ними гналася юрба психів — і всі немов знавісніли. Неначе хто клацнув перемикачем, і вони враз перейшли межу, всі подуріли.

— Що сталося? — задихаючись, запитав Мінхо.

— Психи вигнали нас із Центральної зони! — відповів куцан. — Їй-бо, вони хочуть нас зжерти!

— Не зупиняйтеся! — крикнув вусань.

Обидва охоронці різко звернули в ледь помітний провулок.

Томас із друзями бігли до виходу, де на них чекав берг. Із-за спини чулись покрики, свист, і Томас ризикнув обернутися: лахмання замість одягу, брудні обличчя, скуйовджене волосся... Натовп біг уперед, але не мав шансів наздогнати втікачів.

— Вони не встигнуть! — крикнув Томас, побачивши зовнішні ворота. — Швидше, швидше, ми майже на місці!

І Томас сам додав ходу — так швидко він навіть по Лабіринту не бігав. Страх бути впійманим психами надавав сили. Нарешті вони проминули ворота й, не збавляючи темпу, по бігли далі. Хорхе на ходу дістав пульт і натиснув кнопку відкриття люка.

Першим по пандусу злетів Томас, за ним решта. Сповзаючи по стінках на долівку, вони озирнулися. Люк вже зачинявсь, а психи були ще далеко. Хворі не здалися, продовжили погоню. Вони плакали й плювались, один навіть кинув камінь, але той не долетів до мети футів із двадцять.

Ледве люк зачинився, Хорхе підняв берг у повітря й завис за декількадесят футів над землею, дав собі й супутникам час віддихатися. Психи більше не становили для них загрози, бо ті, хто вирвався за ворота, при собі не мали серйозної зброї.

Томас, Мінхо та Бренда визирнули в ілюмінатор. Унизу коїлося щось нереальне: оскаженілий натовп більше скидався на плід хворої уяви.

— Ви тільки погляньте на них, — сказав Томас. — Хто знає, чим ці нещасні трудилися з півроку тому. Може, працювали в престижній фірмі, в офісі, а тепер ось ганяються за людьми, як дикуни.

— Я тобі скажу, чим вони трудилися з півроку тому, — відповіла Бренда. — Вони божеволіли від страху підхопити Спалах. Розуміючи, що рано чи пізно однак захворіють.

Мінхо махнув рукою.

— Нащо вони вам здалися? Невже я сам ходив до цієї божевільні? Сам провідував свого друга? До речі, його звати Ньют.

— Ми не можемо йому допомогти! — крикнув з кабіни Хорхе.

Томас скривився. Ані крихти співчуття.

— Крути мовчки кермо, баклане! — відповів Мінхо.

— Намагаюсь, — зітхнув Хорхе й став клацати важелями на пульті. Берг знявся з місця.

Мінхо осунувся на підлогу, як сніговик, що тане.

— Що буде, коли в Ньюта закінчаться заряди в пушці? — пробурмотів він, уп’явшись в одну точку на стіні.

Що на це відповісти? У Томасових грудях розлилася така їдка гіркота, що він більше не міг стояти й опустився біля Мінхо. Тим часом берг набрав висоту й полетів геть від Будинку психів.

Назавжди залишивши Ньюта.

Розділ 41

Зрештою Томас і Мінхо пішли до загальної зони й сіли на диван, тим часом як Бренда допомагала Хорхе в кабіні.

Вже було коли пороздумувати, і до Томаса остаточно ді йшло, що сталося насправді. Було боляче, наче важкою каменюкою вдарило. Відколи Томас увійшов до Лабіринту, Ньют був поруч із ним. Томас лише зараз усвідомив, як міцно вони подружили. Заболіло серце.

Ньют наче ще живий, не мертвий, та, напевно, ліпше б по мер. Він має зануритися в глибини божевілля, провести свої останні дні в оточенні кровожерних психів. Стати одним з них. Про таке думати дуже боляче.

Нарешті Мінхо промовив замогильним голосом:

— Навіщо він так? Чому не повернувся з нами? Ще й ці лився мені просто в лоб...

— Він би не вистрілив. Ні за яких обставин, — відповів Томас й одразу ж засумнівався у власних словах.

Мінхо похитав головою.

— Ти бачив його очі? Та ж у них і краплі глузду не було. Якби я вперся, Ньют напевне б спустив курок. Чуваче, та він геть здурів. Став психом кінченим.

— Може, воно й на краще...

— Що? — Мінхо обернувся до Томаса.

— Може, разом із розумом гине й особистість. Ану ж як кінчений псих не розуміє, що з ним діється? І Ньют, якого ми пам’ятаємо, навіть не мучиться?

— Непогана спроба заспокоїтися, — ображено промовив Мінхо. — Я з тобою не згоден. Ньют ще там, замкнений у го лові божевільного. Кричить і не має сили повернутися. Це наче його поховали живцем.

Уявивши таку картину, Томас більше не захотів розвивати тему, вп’явся очима в долівку й так і просидів аж до посадки на аеродромі біля Денвера.

Томас розтер обличчя долонями.

— Приїхали.

— Здається, я трохи перейнявся ідеями «БЕЗУМу», — глухо проказав Мінхо. — Зазирнув у ці очі й побачив у них безум. Я багатьох друзів утратив, але вони загинули, а не звихнулися. Коли бачиш у такому стані когось дуже близько го... майже рідного... і в нього Спалах... Якби в нас вийшло знайти ліки...

Мінхо не доказав, однак Томас чудово розумів, про що той думає. Він на мить заплющив очі. Життя перестало бути простим і зрозумілим, більше немає чорного та білого.

Нарешті з кабіни вийшли Бренда й Хорхе.

— Мені шкода, — пробурмотіла дівчина.

Мінхо буркнув у відповідь щось нерозбірливе. Томас кивнув і подивився Бренді в очі, намагаючись поглядом передати увесь біль, що випікав його зсередини. Хорхе присів поруч і втупився в підлогу.

Відкашлявшись, Бренда нагадала:

— Розумію, вам важко, але треба подбати про майбутнє. Що робитимемо?

Схопившись на ноги, Мінхо тицьнув пальцем у її бік.

— Панно Бренда, ви можете чим завгодно перейматись, одначе ми щойно кинули друга самого посеред натовпу довбанутих психопатів.

Він пішов із приміщення, і Бренда поглянула на Томаса.

— Мені й справді шкода.

Томас стенув плечима:

— Пусте. Коли я з’явився в Лабіринті, Мінхо вже знав Ньюта два роки. Дай йому час — оговтається.

— Нам усім кепсько, мучачос, — промовив Хорхе. — Тре ба декілька днів відлежатися й усе як слід обмізкувати.

— Та й справді, — пробурмотів Томас.

Бренда взяла його за руку.

— Щось придумаємо.

— Перший крок сам напрошується, — відповів Томас. — Починати треба з Галлі, ідімо до нього.

— Я згодна, — сказала Бренда й стиснула дужче Томову руку. — Ходімо, Хорхе, — покликала вона обертаючись. — Щось придумаємо на обід.

Дівчина та латинос вийшли, залишивши Томаса самого.

Після жахливого обіду, під час якого хлопці лише зрідка перекидалися короткими фразами, всі розбрелися по бергу. Томас повсякчас думав про Ньюта. Що станеться із кинутим другом? Як мало від нього лишилося... Лишилося? Лишилося!

Записка!

Очутившись від потрясіння, Томас побіг до вбиральні. Він зовсім забув про записку. Прочитати її треба було ще там, у тому гнидному притулку. Здається, він упустив ту мить, про яку казав Ньют.

Томас замкнувся, вийняв конверт із кишені й розкрив. Лампи по краях дзеркала відкидали на аркуш листа м’яке тепле світло. У записці було всього два коротких речення:

Убий мене. Якщо ти й справді мій друг — убий мене.

Томас знову й знову перечитував лист, наївно сподіваючись, що суть його зміниться. На саму думку, що його друг настільки злякався Спалаху та заздалегідь попрохав про жахливу послугу, його занудило. Недарма Ньют зливсь, а надто коли його знайшли в залі для боулінгу. Він просто не хотів ставати кінченим психом, а Томас.. Томас його підвів.

Розділ 42

Томас вирішив не казати іншим про послання від Ньюта. Він не розумів, чому це взагалі може допомогти. Час іти вперед, і він ішов уперед із несподіваною для себе холодністю.

Два дні команда провела на облавку берга, відпочиваючи й складаючи плани. Ніхто як гоже не знав Денвер, і тому раз по раз розмови зводились до Галлі та «Правої руки». Вони прагнуть зупинити «БЕЗУМ», і якщо корпорація має намір перезапустити тести — з новим складом імунних, то доведеться працювати у згоді з «правими».

Галлі. Треба до нього.

Вранці третього дня Томас прийняв душ і приєднався до решти за сніданком. Було видно: після дводенного простою всі хочуть діяти. План склали такий: знайти Галлі й до мовитися про співпрацю. Їх турбувало Ньютове попередження про те, що група психів збирається напасти на Денвер, однак з повітря на підступах до міста нікого вони не помітили.

Нарешті всі зібралися біля вантажного люка.

— Говорити знов буду я, — попередив Хорхе.

Бренда кивнула.

— Щойно потрапимо до міста, відразу ловимо таксі.

— От і добре, — буркнув Мінхо. — Годі язиками плескати, ходімо.

Що й сказати, Томас краще б не придумав. Рух — от що допоможе притлумити біль від утрати друга, забути про жахливу записку.

Хорхе натиснув кнопку, і кришка люка стала опускатися вниз. Тільки-но вона відчинилася наполовину, крізь щілину Томас побачив трьох невідомих. Коли ж пандус опустився повністю, стало зрозуміло, що їх не делегація зустрічає.

Двоє чоловіків і одна жінка, в металевих респіраторах. У чоловіків у руках пістолети, у жінки — пушка. Спітнілі обличчя вкривав пил і бруд, одяг подекуди був роздертий, наче цим трьом довелося прориватися сюди з боями. Залишалося тільки сподіватися, що вони — додаткові сили охорони на воротах.

— Це що таке? — спитав Хорхе.

— Стули пельку, імуняко, — відповів один із чоловіків у респіраторі. Спотворені маскою слова прозвучали ще більш загрозливо. — Усі четверо спускайтеся на землю, тільки спокійно. Станете пручатися — буде тільки гірше. І не хитруйте.

Глянувши їм за спини, Томас із жахом завважив, що во рота розчинені навстіж і у вузькому проході валяються два мертвих тіла.

Першим відповів Хорхе:

— Відкриєш стрілянину, ермано, і ми тебе розчавимо, як бульдозер. Може, тобі й удасться одного завалити, одначе решта нараз покладе й тебе, і твоїх відморозків.

Блефує, явно блефує.

— Нам нічого втрачати, — відповів чоловік у респіраторі— Давай, якщо сміливий, іди сюди. Двох я вмить покладу — і не моргнете.

Він прицілився Хорхе в голову.

— Ясно, — відповів латинос і підняв руки. — Один — нуль на твою користь.

Мінхо застогнав.

— Ах ти, недоумок довбанутий, — промовив він і теж підняв руки. — А ви тут майтеся на осторозі. Ще згадаєте мої слова.

Томас також, піднявши руки, спустився по пандусу. Не знайомці відвели групу до старого мікроавтобуса, що торохтів на холостих обертах. За кермом сиділа жінка, на задньому сидінні — ще двоє чоловіків із пушками.

Один із конвоїрів відчинив бічні двері й кивком велів полоненим заходити всередину.

— Залазьте. Один зайвий рух — і я стріляю. Кажу ж, нам втрачати нема чого. Невелика біда завалити одного-двох імуняків.

Томас зайшов у пасажирську частину салону, на ходу при кидаючи шанси. Четверо проти шістьох. Проти шістьох озброєних.

— Хто платить за викрадення імунних? — запитав Томас, поки в салон сідали його друзі. Він думав, хоч хтось підтвердить Терезин здогад, що імунними торгують як рабами.

Йому не відповіли.

Нарешті ті троє сіли в машину, зачинили за собою двері та взяли полонених на мушку.

— У кутку лежать чорні мішки на голову, — сказав ватажок викрадачів. — Надівайте. Попереджаю: мені дуже не сподобається, якщо хтось підглядатиме дорогою. Свої секрети ми звикли надійно зберігати.

Томас зітхнув. Неввічливо сперечатися з господарем становища. Він надів мішок на голову й поринув у пітьму.

Мікроавтобус, ревучи, рушив у путь.

Розділ 43

Поїздка була спокійна, але надто вже довга. Томас мав доволі часу на роздуми про те, що все складається не зовсім так, як треба. Особливо тяжко було нічого не бачити. Поки вони на решті зупинилися, він уже знудився.

Щойно бічні двері фургона відчинилися, Томас мимохіть підняв руку, щоби зняти мішок.

— Не знімай, поки тобі не дозволять, — попередили його. — Повільно, без різких рухів виходимо з салону. Велике прохання: не змушуйте вас убивати.

— А ти й справді недоумок довбанутий, — пролунав по ряд голос Мінхо. — Легко бути крутим, коли вас шестеро й у всіх пушки. Може, ви...

Мінхо не доказав: почувся звук удару й зойк.

Томаса схопили чиїсь руки й силоміць висмикнули з сало ну. Він мало не впав, та не встиг поновити рівновагу, як його потягнули далі. Томас ледь устигав перебирати ногами.

Він не смів скаржитися, коли його вели вниз сходами, потім — по довгому коридору. Нарешті зупинилися. Хтось провів ключ-картою по панелі електронного замка, клацнуло — із рипінням відчинилися двері. Їх завели до приміщення, в якому одразу ж почулося стоголосе бурмотіння. Тут вже чекали.

Жінка штовхнула Томаса в спину, і він, мало не впавши, ступив кілька кроків уперед. Ледве встиг зірвати мішок з го лови, як двері за спиною зачинилися.

їх замкнули у великій кімнаті. Бліде світло осявало обличчя десятків людей, які сиділи на долівці та стояли. Брудні, подряпані, вкриті синцями.

Уперед виступила жінка.

— Що там зовні? Ми тут усього кілька годин. Коли нас викрали, у місті коїлося щось жахливе. Як там тепер? Гірше?

Люди попідводилися з долівки та оточили Томаса.

— Ми відлітали з Денвера, — відповів він. — А сьогодні повернулися. Нас схопили біля воріт. А що відбувається в місті? У чому річ?

Жінка опустила погляд.

— Уряд запровадив надзвичайний стан. Поліція, коп-автівки, патрульні — їх раптом не стало. Наче всі враз зникли. Ми намагались дістати роботу на будівництві, аж тут нас зловили. Ми й нічого не встигли зрозуміти.

— А ми працювали охоронцями в Будинку психів, — промовив якийсь чоловік. — Раз у раз пропадали наші, ну, ми й подалися до міста. Нас схопили просто на аеродромі.

— Як же все вмить розвалилося? — запитала Бренда. — Ми тут днів зо три тому були...

Чоловік різко й гірко розсміявся.

— У Денвері жило дуже багато недоумків, які вірили, ніби вірус під контролем. Нарив зрів довго й ось лопнув, заливши місто гноєм. Світ приречений, шансів немає. Вірус його по губить, це вже давно було ясно.

Томас оглянув зібраних у підвалі людей... і завмер, побачивши Ариса.

— Мінхо, ти глянь, — сказав він, штовхнувши друга лік тем у бік.

Хлопчина з групи «В» вже помітив новоприбулих і впізнав. З широкою усмішкою він кинувся їм назустріч, а слідом за ним рушило ще кілька дівчат з паралельного Лабіринту. Хоч би хто звозив сюди імунних, своє діло він знає.

Здалося, Арис навіть хотів обійняти Томаса, але стримався і просто простягнув руку.

— Радий бачити вас живими.

— Ми тебе теж, — де й ділися всі кривди, що їх завдав у Пеклі Арис. — Де інші?

Арис тут-таки спохмурнів.

— Майже всі пропали. Їх злапав інший загін мисливців.

Не встиг Томас обмізкувати почуте, як підійшла Тереза. Хлопець відкашлявся, намагаючись проковтнути клубок, що враз виник у горлі.

— Тереза? — ледь вичавив він, перебуваючи під дією най різноманітніших суперечливих емоцій.

— Здоров будь, Томе, — сумно дивлячись на нього, вона зблизилася ще на крок. — Добре, що ти живий.

На очах у неї виступили сльози.

— Радий, що й ти не постраждала, — Томас і ненавидів її, і водночас дуже скучив за нею. Хотілося накричати на неї за те, що кинула його в лабораторії.

— Ви куди поділися? — запитала нарешті Тереза. — Як попали в Денвер?

— Що значить — куди ми ділися? — не зрозумів Томас.

Кілька секунд Тереза мовчки дивилась на нього, потім сказала:

— Нам треба багато чого обговорити.

Томас примружився.

— Про що ти зараз думаєш?

— Я не... — у неї перехопило горло. — Ми не зрозуміли одне одного. Послухай, більшу частину нашої групи вчора схопили мисливці за головами і вже, напевно, продали в лабораторію «БЕЗУМу». Мені шкода, Казана теж від везли.

Перед очима враз постав образ нещасного кухаря. Вони втратили ще одного друга...

У розмову втрутився Мінхо:

— Дивлюся, ти не сумуєш. Утім, як завжди. Я такий щасливий знов опинитися в промінні твоєї благословенної аури.

Тереза, здавалося, не чула цієї шпильки.

— Томе, нас теж невдовзі відправлять до лабораторії. Тре ба побалакати віч-на-віч. Терміново.

Томас не бажав визнавати й показувати, що й сам хоче по говорити з нею.

— Щур вже зі мною розмовляв. Скажи, що ти з ним не згодна. Не станеш благати мене повернутися до «БЕЗУМу»?

— Гадки не маю, про що ти, — Тереза замовкла. Здавалось, вона намагається опанувати гординю та гнів. — Прошу тебе.

Томас дивився на Терезу, силкуючись зрозуміти свої по чуття до неї. Тим часом підійшла Бренда. Терезина присутність її явно нервувала.

— Ну, що скажеш? — поквапила Тереза й обвела рукою приміщення. — Тут не повоюєш, доведеться чекати. Сподіваюся, ти не дуже заклопотаний? Приділиш мені хвилинку?

Томас мало не закотив очі. Вказавши на кілька стільців у кутку, він запросив Терезу жестом.

— Поговорімо. Тільки швидко.

Розділ 44

Томас сів, притулившись головою до стіни та склавши руки. Тереза сіла обличчям до нього, підібгавши ноги. Мінхо вже попереджав, що не слід вірити жодному її слову.

— Отже, — почала дівчина.

— Отже, — наче передражнюючи її, повторив Томас.

— З чого почнемо?

— Побалакати — твоя ідея, от ти й починай. Якщо тобі нічого сказати, розійдімося.

Важко зітхнувши, Тереза відповіла:

— Може, хоч на мить відкинеш сумніви й перестанеш блазнювати? Так, у Пеклі я коїла жахливі речі, але зрештою все обернулося на благо. Я рятувала тебе й гадки не мала, що жорстокість — частина змінних. Повір мені хоч ненадовго та побалакай зі мною як зі звичайною людиною.

Витримавши невелику паузу, Томас нарешті відповів:

— Гаразд, побалакаймо. Але ти кинула мене в лабораторії «БЕЗУМ», а це означає...

— Томе! — скрикнула Тереза так, ніби їй дали ляпаса. — Ми не кидали тебе! Що ти таке кажеш?

— Це ти що кажеш? — щиро обурився Томас.

— Не ми кинули тебе! Ти кинув нас! Ми відлітали останніми. Тільки й розмов було про те, як ви з Ньютом і Мінхо вирвалися на волю й зачаїлися десь поблизу в лісі. Ми шукали вас, але не знайшли. Я навіть почала вірити, що ви якимось чином дісталися до цивілізації. Чому, думаєш, я так зраділа зустрічі?

У Томасових грудях знову закипів гнів.

— І ти гадаєш, я повірю в цю маячню? Ти ж знаєш, що Щур наплів: типу я потрібен «БЕЗУМові», я Останній Кандидат...

Тереза зсутулилася.

— Ти вважаєш мене всьогосвітнім злом? — не чекаючи відповіді, вона провадила далі: — Якби ти повернув собі пам’ять, як того вимагала процедура, то переконався б, що я та сама Тереза, яку ти знав. Так, я жорстоко поводилася з тобою в Пеклі й відтоді намагаюсь загладити провину.

Томас раптом зрозумів, що більше не може на неї злитися. Тереза поводиться цілком щиро.

— Я не можу вірити тобі, Терезо. Не можу.

Вона подивилась на нього очима, повними сліз.

— Клянусь, я нічого не знаю про Останнього Кандидата. Цю частину розробили вже після того, як ми вирушили в Лабіринт. Достеменно скажу одне: «БЕЗУМ» не зупиниться, поки не одержить матрицю. Готується друге коло змінних, «БЕЗУМ» збирає імунних для випробувань. Я більше не можу братися до тих звірств, от і втекла. Хотіла знайти тебе.

Томас не відповідав. Якась частина його свідомості дуже хотіла повірити Терезі.

— Пробач, — важко зітхнувши, сказала вона, відвернулась і пригладила волосся. Почекавши кілька секунд, знов поглянула на Томаса. — Я розриваюся, розумієш? Мене ніби розриває на дві частини. Спочатку я й справді вірила, що знайти ліки реально та що ти дуже потрібний для дослідів. Тепер усе інакше. Навіть повернувши собі пам’ять, я більше не можу брати участі в експерименті. Він ніколи не закінчиться.

Томас придивився пильніше до Терези. Біль в очах свідчив лише про одне — вона не бреше.

Не дочекавшись відповіді, Тереза провадила:

— Довелось укласти угоду з собою. Я на все була готова, аби виправити помилку. Спочатку думала врятувати друзів, потім, якщо вийде, допомогти іншим імунним... Результат сам бачиш.

Подумавши, Томас відповів:

— Ну, ми просунулися в цій справі не далі за вас.

Тереза здивовано запитала:

— Ти хотів зупинити «БЕЗУМ»?

— Нас от-от продадуть у лабораторію, яка тепер різниця?

Тереза відповіла не відразу. Томас багато чого віддав би, аби розуміти, що відбувається в її голові — і не колишнім, телепатичним, способом. На якусь мить йому зробилося сумно: колись вони з Терезою вкупці проводили багато часу, були кращими друзями. А Томас нічого цього не пам’ятає.

— Мені здається, Томасе, що ти знов мені віритимеш, якщо ми зробимо щось разом. Ариса та інших переконати неважко, вони зі мною згодні.

Треба пильнувати, бо ж дуже підозріло Тереза озлобилася на «БЕЗУМ», щойно повернула собі пам’ять.

— Там видно буде, — сказав нарешті Томас.

Тереза насупилася.

— Ти все одно мені не довіряєш?

— Там видно буде, — повторив Томас.

Він підвівся й пішов геть, намагаючись забути вираз болю на її обличчі. Хоча з якого дива він має перейматися Терезиними почуттями? Після того, як вона з ним поводилася.

Розділ 45

Томас побачив, що Мінхо сидить із Брендою та Хорхе, і Мінхо, здається, не був радий його бачити. Він кинув на Томаса лихий погляд.

— То що змогла сказати та бісова зрадниця?

Томас опустився на підлогу поруч із ними. До їхньої групки почали стягуватися люди, явно дослухаючись до розмови.

— Ну? — поквапив Мінхо.

— Тереза втекла з лабораторії, щойно з’ясувала, що «БЕЗУМ» готується провести другий етап Змінних і для цього відловлює імунних. Усе як розповідав Галлі. А ще Терезі навіяли, наче ми втекли першими, — а вони, нібито, рвонули за нами. — Томас зробив паузу. Те, що він скаже зараз, Мінхо явно не буде до сподоби: — Вона готова допомогти нам, чим зможе.

Мінхо похитав головою.

— Довбень ти, довбень. Нічого було з нею взагалі розмовляти.

— Ну, дякую, — Томас потер обличчя долонями. Мінхо правду каже.

— Не хочу втручатися в розмову, мучачос, — промовив Хорхе, — але ви одне зрозумійте: можна день ляси точити, а вибиратися звідсіля однаково треба. І вже байдуже, хто на чиєму боці.

Цієї миті відчинилися двері й зайшло троє мисливців за головами. В руках вони несли великі мішки. Слідом ішов четвертий — озброєний пушкою, він водив нею з боку в бік. Перші троє тим часом почали роздавати з мішків... хліб і пляшки води.

— Ускочили ми по самі вуха, — пробурмотів Мінхо. Раніше ж бо хоч можна було в усьому «БЕЗУМ» звинуватити, а тепер — самі винні.

— Чому це? — відповів Томас. — Тепер теж на них можна звалити провину.

Мінхо посміхнувся:

— Чудово. Придивися до цих недоумків.

У кімнаті повисла гнітюча тиша: отримавши порцію води та булочки, бранці одразу ж узялися за їжу. Щоб не привертати уваги охоронців, говорити доведеться пошепки.

Мінхо тицьнув Томаса ліктем у бік.

— Зброя тільки в одного здохляки. Ти його одразу ж завалиш.

— Можливо, — так само пошепки відповів Томас. — Тільки в цього дохляки, окрім пушки є ще й пістолет. Повір, дістати кулю — не надто приємний життєвий досвід.

— Зрозумів, але зараз ти повір мені. Тобто в мене.

Мінхо підморгнув Томасові, але той лише важко зі тхнув: шанси, що бунт пройде непоміченим, практично нульові.

Ось викрадачі підійшли до групки Мінхо, Томаса, Бренди та Хорхе. Томас спокійно взяв булочку та пляшку води, тоді як Мінхо свою порцію відкинув — і дуже різко вдарив охоронця ПО руці-

— Не треба мені твоїх подачок. Ще отруїш...

— Голодуй, чорт з тобою.

Тільки охоронець відвернувсь, як Мінхо кішкою стрибнув угору й повалив його озброєного приятеля. В того впала пушка й вистрілила сама по собі. Заряд ударив у стелю. Зблиснула блискавка. Не встиг викрадач отямитись, як Мінхо вже гамселив його, вільною рукою намагаючись відібрати пістолет.

Мить — і в кімнаті неначе вибухнула бомба. Троє охо ронців, покидавши мішки з харчами, кинулися до Мінхо, але не ступили й кроку, як на них одразу ж повисло шестеро бранців. Хорхе допомагав Мінхо: схопив охоронця за руку з пістолетом і бив нею об долівку доти, доки пальці того не розтиснулися. Мінхо ногою відштовхнув пістолет убік, і його підібрала якась жінка. Бренда тим часом схопила пушку й крикнула, прицілившись у викрадачів:

— Здавайтеся!

Мінхо піднявся, залишивши закривавленого супротивника лежати. Решту мисливців за головами люди поклали поруч на видноті.

Події розвивалися дуже стрімко. Коли все скінчилося, То мас неначе ожив і почав діяти.

— Треба їх допитати, — сказав він. — І краще до приходу підкріплення.

— Та кулю їм в голову, і край на тому! — вигукнув хтось. — Пристрелити гадів — і тікаймо.

Знайшлися й прихильники такого рішенця. Треба негайно допитати викрадачів, поки натовп не перетворився на банду холоднокровних убивць. Томас переконав жінку, яка схопила пістолет, віддати зброю і присів поруч з охоронцем, який до цього роздавав хліб.

Приставивши дуло до його скроні, Томас попередив:

— Рахую до трьох. Кажи, що з нами хотів зробити «БЕЗУМ» і де мав відбутися обмін. Раз.

Мисливець за головами відповів без роздумів:

— «БЕЗУМ»? Вони тут взагалі ні при чому!

— Брешеш. Два.

— Ні-ні, клянусь! Ми не зв’язані з «БЕЗУМом». Я справді про них нічого не знаю.

— Он як? Тоді навіщо тобі імунні?

Метнувши очима в бік односправців, охоронець відповів: — Ми працюємо на «Праву руку».

Розділ 46

— Як це ти працюєш на «Праву руку» ? — перепитав Томас. Маячня якась.

— Що значить «як це»? — промовив чоловік, не зважаючи на пістолет біля голови. — Я, блін, працюю на «Праву руку». Чому це так важко зрозуміти?

Спантеличений, Томас прибрав пістолет і сів.

— Тоді навіщо ви відловлюєте імунних? — повторив він запитання.

— Ми так хочемо, — відповів охоронець, поглядаючи на пістолет. — Більше ти все одно не дізнаєшся.

— Кінчай його й переходь до наступного! — крикнули з натовпу.

Томас знову приставив пістолет до скроні охоронця.

— Не забувай, що зброя в мене, а ти поводишся надто хоробро. Отже, ще раз рахую до трьох, і ти кажеш, навіщо викрадаєш імунних. Інакше я вважатиму твої слова брехнею. Вперед. Раз.

— Ти ж знаєш, що я не брешу, хлопче.

— Два.

— Ти мене не вб’єш, з очей бачу.

В точку, бо Томас і справді просто так не пустить незнайомцеві кулю в голову. Прибравши пістолет, він сказав:

— Якщо ти працюєш на «Правих», то ми з тобою маємо діяти спільно. Викладай, у чому річ? Що відбувається?

Охоронець повільно сів, слідом за ним сіли і його односправці.

— Хочете знати все — звертайтеся до боса. Нам подробиці невідомі, правду кажу.

— Еге ж, — додав іще один охоронець. — Ми пішаки.

Підійшла Бренда.

— Як нам дістатися до цього вашого боса?

Охоронець знизав плечима:

— Гадки не маю.

Застогнавши, Мінхо вихопив пістолет із Томасових рук.

— Годі вже з мене цього дристу, — прицілився в ногу охоронцеві. — Убити ми тебе не вб’ємо, але можеш попрощатися з пальцями. Кажи, або я справді стріляю. Раз.

— Сказав уже: нам нічого не відомо, — розлютився допитуваний.

— Ясно, — Мінхо спустив курок.

На очах у враженого Томаса охоронець схопився за ногу й завив від болю. Мінхо поцілив точно в мізинець — крізь дірку в черевику юшила кров.

— Що ж ви робите? — вигукнула жінка. Вона вийняла з кишені пачку серветок і почала затискати рану на нозі в приятеля.

Неймовірно, Мінхо здатен вистрілити в людину. Водно час Томас відчув до нього повагу: сам би він нізащо не спустив курок, а відповіді конче потрібні, зараз або ніколи. Томас озирнувся на Бренду — та знизала плечима. Отже, згодна з Мінхо. Тереза спостерігала за подіями здалеку, і з дівочого обличчя Томас не міг зрозуміти, що в неї на думці.

— Чудово, — вимовив Мінхо. — Поки пані шляхетно піклується про ногу цього бідолахи, раджу іншим почати говорити. Якщо не скажете, що відбувається, відстрелю ще палець.

Він помахав пістолетом перед носом у жінки й двох інших охоронців.

— Навіщо «Права рука» викрадає людей?

— Сказано вам: ми не знаємо,-— відповіла жінка. — Нам платять, і ми не ставимо запитань. Просто виконуємо роботу.

— А ти що скажеш? — Мінхо навів пістолет на одного з мисливців. — Збережи пальчик.

Охоронець підняв руки.

— Мамою клянусь, нічого не знаю. Але…

Останнє слово в нього вискочило мимоволі, і він уже по шкодував про це. Глянувши на своїх приятелів, він зблід.

— Що — але? Кажи, не соромся. Я ж бачу, тобі є чим поділитися.

— Ні.

— Втомивсь я в партизанів грати, — Мінхо спрямував пістолет охоронцеві в ногу. — Та й просто втомився.

— Стій! — скрикнув охоронець. — Я скажу, скажу... слухай. Можемо відвести когось із вас до боса, самі з ним по говорите. Якщо тільки бос забажає розмовляти. Просто так я не хочу втрачати палець.

— А це вже інша річ, — сказав Мінхо і, відступивши на крок, жестом велів охоронцеві підвестися. — А ти боявся. За раз ти, я і мої друзі поїдемо до цього вашого боса.

Натовп вибухнув невдоволенням: ніхто не хотів залишатися.

Охоронниця скочила на ноги й заволала на полонених:

— Ви тут в безпеці! — ті відразу принишкли. — Повір те мені Якщо поїдемо всі, половина не добереться до місця призначення. Ці хлопці хочуть ризикнути, нехай ризикують головами. Зовні пістолет і пушка мало чим допоможуть, а тут — міцні стіни й жодного вікна.

Варто було їй це договорити, як знову посипалися нарікання. Жінка обернулася до Томаса та Мінхо і, намагаючись перекричати гамір, попередила:

— Зовні й справді дуже небезпечно. Раджу вам узяти з собою кількох друзів. Що більше вас буде, то швидше вскочите в халепу. Вас помітять, — вона оглянула кімнату. — На вашому місці я б поквапилась висунутися. Народ ось-ось геть оскаженіє. Стримувати їх буде неможливо, тоді як зовні...

Щільно стиснувши губи, вона помовчала й закінчила:

— Зовні всюди психи. Вбивають усе, що рухається.

Розділ 47

Томас аж підстрибнув, коли Мінхо вистрілив, спрямувавши пістолет у стелю. Гамір юрби вщух.

Мінхо не потрібно було казати ні слова. Він жестом звелів жінці говорити.

— Зовні — реальний кошмар, — сказала вона. — Заворушення почалися дуже швидко. Юрми психів раптово з’явилися на вулицях, немов чекали сигналу атакувати. Поліція була безсила перед ними, ворота тепер відчинені. До міських психів приєдналися хворі з притулку. Місто захоплено.

Вона мовчки обвела поглядом присутніх.

— Повірте, зовні страшно. Ми не бажаємо вам зла. Я не знаю напевне, що задумали «Правi», але за планом нас разом із вами мають евакуювати з Денвера.

— Тоді навіщо з нами поводяться як із в’язнями? — ви гукнув хтось із натовпу.

— Особисто я просто відпрацьовую гроші, — повернувшись до Томаса, жінка провадила: — Повторю ще раз: іти звідси нерозумно, та якщо вже вирішили, то йдіть удвох плюс провідник. Психи відразу помічають велику групу людей. Озброєний ти чи ні — психи бачать у тобі лише ходяче м’ясо. Бос не зрадіє візитові натовпу — як його охоронці побачать фургон, повен-повнісінький незнайомців, одразу ж відкриють вогонь.

— Підемо я і Бренда, — на автоматі відповів Томас.

— Нізащо, — заперечив Мінхо. — Ідемо ми з тобою.

Тягнути з собою Мінхо — великий ризик, він не вміє стримуватися. Бренда, навпаки, обмірковує кожен крок. І взагалі Томас не хотів іти без неї. Тож усе просто.

— Ідемо я і Бренда, — повторив він. — У Пеклі ми вдвох непогано справлялися. Впораємось і цього разу.

— Еге! — образився Мінхо. — Не можна розділятися. Йти треба разом, учотирьох.

— Мінхо, хтось має залишитися й глядіти порядку, — щиро промовив Томас. Правильно, гріх втрачати таку велику групу імунних, яких можна нацькувати на «БЕЗУМ». — І... боюся наврочити, та що як з нами станеться нещастя? Тоді ти, Мінхо, доведеш нашій справі кінця. «БЕЗУМ» схопив Казана й невідомо кого ще. Одного разу ти висунув мою кандидатуру на пост Наглядача бігунів. Так от, сьогодні я твій Наглядач, слухайся мене. Можливо, ця пані має рацію: що менше нас буде, то більше шансів не наскочити на психів.

Томас дивився другові в очі.Мінхо зволікав із від повіддю.

— Згоден, — сказав він нарешті. — Хоча... якщо ти загинеш, я не зрадію.

Томас кивнув:

— От і чудово.

Чудово, що Мінхо досі вірить у Томаса. Головне — вчасно розбуркати в ньому мужність.

Мисливець на ім’я Лоренс — той, що пропонував від вести їх до боса, — зголосився бути за провідника. Йому нетерпеливилося забратися геть із кімнати, де, як оселедців, набито розлюченого народу. І байдуже, які небезпеки чигають зовні. Відімкнувши великі двері, Лоренс жестом піді звав Томаса й Бренду — ті, озброєні пістолетом і пушкою, пішли слідом.

Утрьох проминули довгий коридор і зупинилися біля вхідних дверей будинку. У блідому світлі ламп на Лоренсовому обличчі було видно занепокоєння.

— А зараз визначмося, — промовив він. — Якщо підемо пішки, то на місці будемо за кілька годин. Пішим легше ходи ти завулками й ховатися. На фургоні доїдемо набагато швидше, але нас напевно викриють.

— Швидкість проти скритності, — вимовив Томас і глянув на Бренду. — Що скажеш?— їдемо на фургоні.

— Так, — погодився Томас. Його й досі переслідував об раз психа із закривавленою мордою. — Мене лякає думка, що доведеться йти серед скажених людожерів. Тож краще фургон. Їдьмо.

Лоренс кивнув:

— Зрозумів, фургон то хай і фургон. Тепер замовкаймо та готуймо зброю. Насамперед треба потрапити в машину й замкнутися в ній. Машина біля виходу. Йдемо?

Томас запитально глянув на Бренду, і разом вони кивнули — мовляв, веди.

Лоренс вийняв з кишені стопочку ключ-карт і, один по одному відімкнувши численні електронні замки, повільно прочинив двері, натиснувши на них плечем.

Надворі в цілковитій темряві світив вуличний ліхтар. Цікаво, на скільки ще вистачить електрики, перш ніж міс то порине в пітьму та помре? Щонайбільше — на кілька днів.

Кроків за двадцять від під’їзду, у вузькому провулку сто яв припаркований фургон. Лоренс, швиденько вигулькнувши назовні, подивився праворуч-ліворуч і знову сховався за дверима.

— Наче нікого. Ходімо.

Всі троє вислизнули надвір. Томас і Бренда рвонули до машини, а Лоренс нашвидку замкнув двері. Від страху Тома сові нерви гули, як оголені дроти. Він раз по раз озирався, чекаючи, що на нього кинеться псих, але не бачив нікого. Чувся тільки божевільний регіт удалині.

Лоренс відімкнув замки у дверцях і прошмигнув у салон. Бренда — за ним, третім на переднє сидіння вліз Томас. Що йно Лоренс зачинив дверцята, одразу ж замкнув їх. Завів двигун і тільки-но намірився стартувати, як раптом згори пролунав глухий удар, машину різко хитнуло. Зависла тиша, потім хтось кашлянув.

На дах зістрибнув «заєць».

Розділ 48

Фургон полетів уперед, а Лоренс міцно вчепився в кермо. Томас повернувся й визирнув із задніх вікон, але позаду ні чого не було. Людина на даху фургона чомусь досі нікуди не поділася.

Над лобовим склом повисла жінка, яка на повній швидкості намагалася спуститися з даху. Поглянувши на Томаса, вона всміхнулася, оголивши два ряди ідеально рівних білих зубів.

— І за що вона тримається? — крикнув Томас.

— Гадки не маю, — напружено відповів Лоренс. — Однаково довго не протягне.

Дивлячись Томасові в очі, жінка лупила кулаком по лобовому склу. Бам-бам-бам! Вишкірені зуби блищали у світлі фар.

— А можна її скинути? — голосно попросила Бренда.

— Зробимо, — Лоренс різко натиснув на гальма.

Жінка вилетіла вперед, наче ядро гармати. Розмахуючи руками, вона вдарилась об землю, і Томас заплющив очі. Коли нарешті вистало сміливості їх розплющити, він побачив, що жінка повільно підводиться на тремтячі ноги. Ось вона відновила рівновагу й подивилася на машину. У світлі фар жінку було добре видно.

Божевільна більше не всміхалася — губи її скривилися в огидній гримасі, пів обличчя обдерлося під час падіння. Поглянувши Томасові в очі, вона затремтіла.

Лоренс втопив педаль газу, і машина помчала на хвору. Жінка присіла, немов приготувалась стрибнути на фургон і зупинити його, та останньої миті відскочила вбік. Фургон промчав повз.

Томас до останнього дивився їй в очі. І у вирішальну мить, коли зіткнення здавалося неминучим, жінка насупилася, на обличчі з’явився сумнів. Вона немов подумала: «Що це я кою?»

Моторошно...

— Здається, неначе в ній безум із розумом борються.

— Подякуй, що вона одна була, — пробурмотів Лоренс.

Бренда міцно стиснула Томасову руку.

— Важко на таке дивитись. Я розумію, що ви відчуваєте з Мінхо через втрату Ньюта. І як воно було бачити його в Будинку психів...

Томас мовчки накрив її долоню своєю.

Наприкінці провулка Лоренс звернув праворуч — на широку вулицю. Попереду Томас помітив групу людей: хтось бився, інші порпалися в сміттєвих баках, котрийсь просто їв, а дехто, мов привид, стояв осторонь, проводжаючи невидющим поглядом машину.

У салоні всі мовчали, неначе боялися, що розмовами привернуть увагу психів.

— Неймовірно, як швидко все сталося, — нарешті промовила Бренда. — Гадаєте, психи спланували захоплення міста? Чи здатні вони взагалі планувати щось подібне?

— Важко сказати, — відповів Лоренс. — Ознаки кінця ми помітили давно: пропадали мешканці міста, члени адміністрації, більшало заражених... хоча, мені здається, ці виродки просто дожидали слушної нагоди напасти.

— Та й справді, — сказала Бренда. — На вигляд усе так, ніби хворих стало більше ніж здорових. Якщо баланс по рушено, то це серйозно.

— Байдуже, як все сталося, — промовив Лоренс. — Головне — що нам робити. Ви тільки погляньте: Денвер став справжнім пеклом.

Він пригальмував і круто повернув праворуч, заїхав у довгий провулок.

— Майже на місці. Тепер придивляймося пильно. — Лоренс погасив фари й наддав газу.

Томас вже нічого не бачив у пітьмі. Йому лиш увижалися рухливі тіні, що от-от кинуться на машину.

— Може, збавити газу? — запропонував він.

— Не бійсь. Я сюдою сотню разів проїжджав, дорогу знаю як свої...

Томаса за інерцією рвонуло вперед і відразу ж відтягнуло назад паском безпеки. Під колеса попало щось велике й тверде. Машина двічі підстрибнула та зупинилась.

— Що там? — прошепотіла Бренда.

— Не знаю, — ще тихіше відповів Лоренс. — Мабуть, сміттєвий контейнер чи ще щось... Чорт, я так злякався!

Він рушив з місця. Знову заскреготало, стукнуло, гримнуло. Тиша.

— Прорвалися, — з явним полегшенням пробурмотів Лоренс і поїхав далі, трішки збавивши швидкість.

— Та ввімкни бодай фари, — порадив Томас. Серце досі гупало в грудях. — Я взагалі нічого не бачу.

— Еге ж, — підтакнула Бренда. — Цей гуркіт тільки глухий не почув.

— Може, й так, — відповів Лоренс, увімкнувши передні фари.

Блакитно-біле світло залило дорогу. Томас примруживсь, а коли розплющив очі, то мало не зомлів од жаху: путь перепинила стіна із трьох десятків людей. Обличчя в усіх були бліді, виснажені, вкриті подряпинами та синцями. Одяг давно пере творився на брудне лахміття. Наче трупи, що повстали з могил, психи безстрашно визиралися на яскраві вогні фургона.

Томас затремтів від холоду, що скував тіло.

Враз натовп став розступатися, утворюючи прохід. Один із психів — очевидячки, головний — жестом велів пропустити фургон далі.

— Ти глянь, які ввічливі, — прошепотів Лоренс.

Розділ 49

— Може, вони ще не кінчені? — припустив Томас у від повідь, хоча це твердження здавалося дурнуватим навіть йому самому. — Чи просто не хочуть, щоб їх переїхав великий фургон?

— Та тисни на газ, — сказала Бренда. — Поки вони не передумали.

На щастя, Лоренса не довелося двічі прохати. Він на тиснув на педаль газу і рвонув в утворений живий коридор. Психи, поприлипавши до стін будинків обабіч провулка, зазирали в обличчя пасажирів. Томас ізнову здригнувся, побачивши садна, кров, синці та божевільні очі.

Машина майже проминула живий коридор, аж раптом пролунала серія гучних ударів. Фургон занесло праворуч, просто на стіну будинку, і декількох психів буквально роз мазало. Волаючи від болю, вони стукали закривавленими кулаками по капоту машини.

— Якого дідька? — заревів Лоренс, здаючи назад.

Машину сильно хитало. Двоє розчавлених психів упали, і на них миттю накинулися свої ж. Томас поквапився відвернутися, йому занудило від страху. Від ударів корпус увесь гудів, машина зі скрипом ледве повзла. Довкола діялось жахіття.

— Що сталося? — крикнула Бренда.

— Вони нам шини прокололи! Або колеса пошкодили. Не знаю...

Лоренс смикав важіль перемикання швидкостей, і що разу вдавалося зрушити на якісь кілька футів. Праворуч до машини підійшла розпатлана жінка з лопатою. Пере хопивши держак обіруч, жінка з усього дуру гепнула ним у бокове вікно — скло витримало.

— Вибираємося звідси, хутко! — крикнув Томас. У такій ситуації годі було вигадати щось розумніше. І треба ж було попастися в таку примітивну пастку.

Лоренс не здавався й перемикав швидкості, натискав на педаль газу, але фургон тільки смикався. Хтось стрибнув на дах. Психи лупили в борти і скло палицями, руками, а то й головою. Жінка з лопатою і не думала здаватися, тож після п’ятого чи шостого удару в склі таки з’явилася тріщина за втовшки з волосину.

Від дедалі сильнішої паніки перехопило горло, забило дух.

— Зараз лусне! — крикнув Томас.

Одночасно з ним закричала Бренда:

— Вивези нас звідси!

Машина посунулася на кілька дюймів, і жінка з лопатою схибила, зате згори хтось кувалдою вдарив у лобове скло — і в цьому місці з’явилося мереживо тріщин.

Фургон смикнувся, і псих з кувалдою спершу злетів на капот, а потім на землю. До нього одразу ж підскочив побратим з довгою рваною раною на лобі і, відібравши кувалду, встиг двічі гупнути по лобовому склу, допоки знавіснілі психи не кинулися на нього з наміром відібрати таку ефективну іграшку. У цей момент задзвеніло скло в задній частині салону. То мас обернувся й побачив, як крізь дірку у вікні лізе закривавлена, посмугована скалками рука.

Він відщебнув пасок безпеки і, перелізши назад, схопив інструмент для прибирання снігу: з одного кінця щітка, з другого — лезо. Потому, подолавши другий ряд сидінь, імпровізованою зброєю замахнувся на руку. Удар, ще удар, ще... Невидимий псих верескнув і відсмикнув руку.

— Дати пушку? — крикнула Бренда.

— Ні! З нею важко розвернутися в салоні. Краще пістолет!

Фургон знову смикнуло, і Томас боляче вдарився щелепою об спинку сидіння. Повернувши голову, він побачив, як чоловік і жінка виривають рештки скла в розбитому вікні. Діра збільшувалася, кров струменіла обабіч задніх дверцят.

— Тримай! — крикнула за спиною Бренда.

Схопивши пістолет, Томас двічі пальнув у розбите вікно. Уражені кулями психи попадали, і крики агонії потонули в загальному шумі: ревів перевантажений мотор, гудів корпус під ударами.

— Майже вирвалися! — крикнув Лоренс. — Трясця, що вони зробили з машиною?

Водій обливався потом. Посеред мережива тріщин уже зяяв невеликий отвір. Психи мало не полягали на вікна, тож більше нічого не було видно. Бренда схопилася за пушку.

Фургон смикнувся назад, вперед, знову назад. Трясло не так сильно, і здавалося, що от-от Лоренс упорається з керуванням. Крізь діру в задньому вікні просунулося дві пари рук, і Томас двічі пальнув. Почулись крики. У вікно заглянула жінка: дикий вищир, зуби вимащені сажею.

— Просто впусти нас, хлопче, — попросила вона. — Нам би пожерти. Жерти хочемо. Впусти нас!

Останні слова вона прокричала. Потім спробувала просу нути голову в отвір. Томас підняв пістолет. Стріляти він не хотів, та про всяк випадок приготувавсь оборонятися. Фургон знову рвонуло вперед, і жінку ніби висмикнуло назовні, зірвало із закривавлених осколків скла.

Томас гадав, що Лоренс здасть назад, аж ні — фургон знову рушив уперед. Проїхав кілька футів, розвернувся в потрібний бік. Проїхав ще трохи.

— Виходить! — крикнув Лоренс.

Цього разу проїхали з десять футів. Психи не відставали, бігли назирці. Тільки на якусь мить ущухли крики. В розбите заднє вікно просунулась рука з ножем — псих розтинав повітря. Томас вистрілив.

Скількох він уже вбив? Трьох? Чотирьох? Чи вбив він узагалі когось?

Оглушливо завищали покришки, і фургон рвонув уперед. Двічі підстрибнувши — очевидячки, хтось попав під колеса, — він набрав швидкість і помчав далі. Ті, хто встиг виліз ти на дах, попадали на дорогу. Погоня відстала.

Томас повалився на сидіння і глянув на пром’ятий дах. Глибоко вдихаючи, він намагався заспокоїтись, а тому не по мітив, як Лоренс вимкнув уцілілу фару, ще двічі повернув і в’їхав у гараж. Ворота за ними відразу ж зачинилися.

Розділ 50

Коли фургон зупинився і Лоренс вимкнув мотор, у Томасовому світі запала тиша. Тільки було чути, як стрімко біжить, пульсуючи, кров у нього в голові. Він заплющив очі та спробував дихати повільніше. Пару хвилин двоє його супутників не казали нічого, потім тишу порушив Лоренс.

— Вони там, оточують нас, чекають, поки ми виліземо.

Зусиллям волі Томас змусив себе сісти й поглянути вперед, крізь лобове скло — у непроглядну пітьму.

— Хто чекає? — запитала Бренда.

— Босові охоронці. Вони впізнали фургон, машина належить їм. Тепер треба вийти і здатися. Для впізнання... У наш бік явно із двадцять стволів спрямовано.

— І що нам робити? — запитав Томас, аж ніяк не готовий до ще однієї сутички.

— Тихо й спокійно вилазимо з машини. Мене впізнають одразу.

Томас перебрався на переднє сидіння.

— Виходимо всі разом чи ти перший?

— Так, я піду першим, скажу, що ви не становите загрози.

Чекайте мого сигналу: я постукаю по борту. Готові?

— Мабуть, — відповів Томас.

— Буде дуже шкода, якщо нас пристрелять, — зауважила Бренда. — Проривалися, проривалися... Я зараз напевне схожа на психа.

Відчинивши дверці зі свого боку, Лоренс вибрався з машини. Томас, затамувавши дух, чекав сигналу, а тому не дуже злякався, почувши гучний стукіт по борту.

Бренда відчинила двері зі свого боку й покинула салон, Томас вийшов за нею, щосили напружуючи зір, намагаючись бодай щось розгледіти в непроглядній темряві.

Голосно клацнуло, і в обличчя вдарив промінь сліпучого світла. Томас машинально прикрив очі рукою. Помалу роз плющивши очі, він побачив спрямований на нього прожектор на штативі-триніжку, обабіч — темні силуети. Озирнувшись, Томас нарахував ще з десяток озброєних людей, як, власне, і попереджав Лоренс.

— Лоренсе, ти? — гукнув чоловічий голос, і луна відбилася від бетонних стін. Хто ж із них це сказав? Чорт його знає.

— Я, я.

— Ти що з нашим фургоном зробив? І кого привіз? Тільки не кажи, що хворих.

— В одному з провулків ми наскочили на засідку психів, а це — імуняки, їм треба до боса.

— Навіщо?

— їм...

Не давши йому договорити, невидимий співрозмовник промовив:

— Ні, хай самі скажуть. Назвіться й відповідайте: навіщо взяли в заручники нашу людину й розбили фургон? їх і без того мало залишилося. Сподіваюсь, причина вагома?

Томас і Бренда перезирнулися, ніби запитуючи одне од ного, кому говорити. Бренда кивнула Томасові.

Схоже, питав той, хто стояв праворуч від прожектора. До нього Томас і повернувся.

— Мене звати Томас, а це Бренда. Галлі — наш друг, ми разом були в Лабіринті. Кілька днів тому він розповів нам про «Праву руку». Хочемо допомогти вам, але не так. Роз кажіть про ваші плани і з якою метою викрадаєте імунних. Я гадав, що то «БЕЗУМ» викрадає наших.

Чоловік раптово розсміявся.

— Треба провести тебе до боса. Хоча б для того, щоб ти позбувся ідіотської думки, ніби ми — другий «БЕЗУМ».

Томас стенув плечима:

— Чудово, ведіть.

Презирство до «БЕЗУМу» охоронець висловив цілком щиро. Правда, однаково незрозуміло, навіщо «Права рука» викрадає імунних.

— Не здумай викручуватися, хлопче, — попередив охоронець. — Тобі ж гірше буде. Лоренсе, відведи їх. Хтось, перевірте фургон на наявність зброї.

Томас і Бренда мовчки пройшли за Лоренсом униз по двох прогонах іржавих металевих сходів, потім через пошарпані дерев’яні двері й далі — по брудному коридору з облізлими шпалерами на стінах і єдиною лампочкою на стелі. Нарешті Лоренс завів їх у велике приміщення. Либонь, із півстоліття тому тут була чудова перемовна, від якої залишився обшарпаний стіл і безладно розставлені по кімнаті пластикові стільці.

По той бік столу сиділо двоє. Праворуч — Галлі. Побачивши Томаса, втомлений і розпатланий, він усе-таки кивнув і ледь усміхнувся (якщо можна назвати усмішкою ледь помітний на понівеченому обличчі вигин губ). Ліворуч сидів огрядний чоловік, що заледве вміщався в тісному для нього кріслі.

— То це і є штаб «Правої руки»? — запитала Бренда. — Я розчарована.

Враз з обличчя Галлі зникла усмішка.

— Ми стільки разів переїжджали, що й з ліку збилися. Та однак дякую за комплімент.

— Ну і хто з вас бос? — запитав Томас.

Галлі кивнув у бік здорованя.

— Томасе, не гальмуй. Тут Вінс головний, тож прояви по вагу. Вінс заради ідеї порядку ризикує життям.

Томас примирливо звів руки.

— Я нікого не хотів образити. Минулого разу ти поводивсь як головний.

— Бос не я — Вінс.

— А Вінс хіба без’язикий? — поцікавилася Бренда.

— Годі вже! — розкотистим басом заревів гладун. — Наше місто захопили психи, і я не маю часу дивитись, як ви тут випендрюєтеся. Що вам треба?

Томас придушив спалах гніву.

— У мене одне питання: з якою метою ви нас викрали? І навіщо взагалі крадете людей? Галлі нас обнадіяв: ми ви рішили, що знайшли союзника, — а виявилося, все навпаки й навіть гірше — ті, на кого ми сподівалися, діють не гуманніше за ворога. Скільки ви хотіли виручити з продажу імунних?

— Галлі, — тільки й промовив гладун, наче й не чув жодного Томасового слова.

-Що?

— Ти довіряєш цим двом?

— Так, — промовив той, старанно уникаючи Томасового погляду, і кивнув. — їм можна вірити.

Впершись п’ястуками в стіл, Вінс нахилився вперед.

— Тоді не гаймо часу, хлопче. Ми просто імітуємо дії «БЕЗУМу», такий план. Ніхто не продасть викрадених в лабораторію. Ми збираємо імунних і ховаємо.

— Навіщо? — запитав Томас. — Навіщо нас збирати?

— З вашою допомогою ми плануємо пробратися в штаб «БЕЗУМу».

Розділ 51

Томас кілька секунд пильно дивився на нього. Якщо «БЕЗУМ» і справді стоїть за зникненням інших імунних, то це майже сміховинно просто.

— Це цілком може спрацювати.

— Радий, що тобі подобається, — мовив гладун, однак із виразу його обличчя Томас не зрозумів, жартує співрозмовник чи говорить серйозно. — Контакт із «БЕЗУМом» є, зустріч призначено. Продати «полонених» — наш єдиний спосіб проникнути на територію ворога й зупинити його, завадити знищенню таких цінних ресурсів на свідомо провальний експеримент. Краще спрямувати всі сили на збереження здорових, знайти правильний спосіб порятунку людства.

— Як ви гадаєте, чи зможе «БЕЗУМ» знайти ліки від Спалаху? — Запитав Томас.

Вінс розкотисто розсміявся.

— Якби ти сам хоч трохи вірив в успіх «БЕЗУМу», тут би не стояв. Бо навіщо тоді втікати з лабораторії з метою помститися? Ти ж мрієш помститись, еге? Галлі розповів, через що тобі довелося пройти. — Вінс зробив паузу. — Ми пере стали вірити... в ліки. Вже дуже давно.

— Ні, ми не помсти шукаємо, — сказав Томас. — Річ не в нас. Ви хочете використовувати ресурси «БЕЗУМу» більш осмислено, і мені це до душі. Що ви знаєте про лабораторії? Що там відбувається?

Гладун відкинувся на бильце, і стілець під ним застогнав.

— Я щойно розкрив тобі страшну таємницю. Дехто з наших пожертвував життям заради її збереження. Тепер твоя черга відплатити довірою. Якби Лоренс і його люди знали, хто ти такий, то відразу б привезли тебе до нас. Перепрошую за холодний прийом.

— Я не потребую вибачень, — відповів Томас, хоча на справді це його зачепило. Вперше з ним поводяться по-людськи. — Тільки розкажіть про свої плани.

— Я мовчатиму, доки ти сам не поділишся інформацією. Маєш якісь пропозиції?

— Скажи, — шепнула Бренда, ліктем тицьнувши Томаса в бік. — Ми ж саме по це приїхали.

Та й справді. Ще з початку, коли Томас отримав записку від Галлі, чуття підказувало, що «Правим» можна вірити. Настав час діяти за інтуїцією. До того ж без допомоги назад до берга вони не дістануться.

— Гаразд, — промовив Томас. — «БЕЗУМ» уважає, що ліки вже майже готові. Залишивсь останній елемент — я. Вони присягаються, ніби це правда, але досі так часто й витончено брехали, що я вже не можу визначити, коли вони щирі, а коли ні. Я не розумію їхніх справжніх мотивів. Не знаю, в якому вони нині стані.

— Скільки вас лишилося на волі? — запитав Вінс.

Томас прикинув і відповів:

— Ще четверо в укритті, куди звозив імунних Лоренс. Нас мало, але ми багато чого знаємо. До речі, у вас наче велика група, ні?

— Складне запитання. Якщо рахувати тих, хто приєднався до нас за кілька років, тоді нас більш як тисяча. А як рахувати людей, готових іти до кінця, то... боюся, всього кількасот.

— Серед вас є імунні? — запитала Бренда.

— Майже немає. Мені самому не пощастило. Після денверського... апокаліпсису я майже впевнений, що в мене Спалах. На щастя, велика частина наших людей поки що здорова, однак у цьому вмираючому світі здоров’я — доволі нестабільна перевага. Ми лише хочемо забезпечити порятунок залишків дивовижної раси під назвою людство.

Томас вказав на кілька вільних стільців.

— Ми сядемо?

— Авжеж.

Сівши, Томас став засипати Вінса питаннями.

— То що конкретно ви запланували?

Гладун знову зайшовся розкотистим сміхом.

— Охолонь, синку. Спершу доведи, що в тебе є інформація для обміну.

Томас аж підвівся з нетерплячки. Знову сівши, він промовив:

— Ми багато знаємо про внутрішню будову лабораторії. Серед нас є й ті, хто повернув собі пам’ять. Головне, що «БЕЗУМ» чекає на моє повернення. Це наша перевага і нею треба скористатися.

— І все? — запитав Вінс. — Тобі більше нічого сказати?

— Я не казав, що ми зможемо воювати без допомоги. Чи бодай без зброї.

Галлі з Вінсом красномовно перезирнулися. Томас зачепив їх за живе.

— То й що?

Вінс глянув на Бренду, потім на Томаса й промовив:

— Ми маємо щось краще за зброю. Значно краще.

Томас знову нахилився вперед.

— І що ж?

— Будь-яку зброю ми можемо зробити марною.

Розділ 52

Не встиг Томас заговорити, як Бренда спитала:

— Як?

— Нехай Галлі пояснить. — Вінс жестом показав на хлопчину.

— Отже. Уявіть собі склад «Правої руки», — почав Галлі, підвівшись із-за столу. — Ці люди не солдати. Вони бухгалтери, прибиральники, сантехніки, вчителі... «БЕЗУМ» має свою невеличку армію найманців, озброєних за останнім словом військової техніки. І до того ж чудово вишколених. На віть якби нам вдалося захопити найбільший у світі арсенал зброї та боєприпасів, армія «БЕЗУМу» однаково б здолала нас. Умінням, досвідом.

— Який же план? — запитав Томас, не розуміючи, до чого веде Галлі.

— Єдиний спосіб битися з найманцями на рівних — це роззброїти їх. Тоді є шанс на перемогу.

— Хочете пограбувати арсенал? — запитала Бренда. — Зі рвати поставку зброї? Чи що?

— Ні-ні, нічого такого, — похитав головою Галлі, й од разу ж на його обличчі засяяла пустотлива усмішка. — Не важливо, скільки людей у тебе в армії, головне — хто вони. «Права рука» має в своїх лавах унікального кадра.

— І хто це? — запитав Томас.

— Її звати Шарлотта Чізвел. Вона працювала провідним інженером у найбільшій компанії з виробництва зброї — зброї другого покоління, такої, на яку покладаються найманці. Їм подавай пушки, пістолети, гранати — коротше, озброєння з хитромудрим електронним начинням і передовою комп’ютерною технологією керування. Шарлотта знає, як можна знешкодити всю цю зброю.

— Справді? — із сумнівом запитала Бренда.

Томасові розповідь Галлі теж видалася неймовірною, однак він хотів дослухати.

— Усі види зброї забезпечені одним чипом. Останні кіль ка місяців Шарлотта шукала спосіб перепрограмувати його дистанційно. І знайшла. На заміну коду їй потрібно кілька годин, а наше завдання — підкинути в штаб «БЕЗУМу» ретранслятор. Це можна зробити під час передачі імунних у лабораторію. Якщо план спрацює, ми теж залишимося без збройними, але зрівняємо шанси.

— Може, навіть дістанемо перевагу, — додав Вінс. — Для найманця сучасна зброя то немов продовження тіла — така плата за прогрес, одначе в реальному рукопашному бою ці вояки не становлять загрози. Вони не зможуть битись на ножах, кийках, лопатах і навкулачки або з каменюкою в руці.

Вінс дозволив собі підступну посмішку.

— Ми їх здолаємо в старій добрій бійці. Якщо невдасться відрубати їх зброю, то ми загинемо, так і не розпочавши штурм.

Томас здригнувся, згадавши, як вони билися в Лабіринті з гріверами. Приблизно такого бою сподівається Вінс. Що ж, це краще, ніж голіруч кидатися на пушки. Ану ж як і справді вийде вимкнути зброю... Томас відчув прилив адреналіну.

— Який план диверсії?

Вінс помовчав.

— Ми маємо три берги. На зустріч полетить загін чисельністю вісімдесят осіб, найсильніших у групі. Передамо імунних контактній особі в лабораторії, встановимо «глушилку» — це найважча частина операції, — і коли знешкодимо зброю, підірвемо одну зі стін комплексу. Крізь отвір увійдуть інші члени загону, і тільки-но захоплять лабораторію, Шарлотта забезпечить нас діючою зброєю — щоб мати змогу втримувати захоплену будівлю. Пан або пропав: ми або візьмемо штаб ворога, або всі поляжемо в бою. Як треба буде, все розгромимо до бісової матері.

Томас і його група в такій операції просто безцінні, особливо ті з глейдерів, що повернули собі пам’ять, — вони ж бо знають план будівлі.

Вінс ніби прочитав Томасові думки.

— Якщо вірити Галлі, ти зі своїми друзями можеш допомогти — ви знаєте план лабораторії. До того ж кожен боєць лічений — і байдуже, старий він чи молодий.

— У нас є свій берг, — додала Бренда. — Якщо тільки психи не встигли порозбирати його на гвинтики. Корабель стоїть біля північних воріт Денвера. Пілот залишився в укритті з іншими нашими друзями.

— А де ваші берги? — запитав Томас у Вінса.

Той махнув рукою в дальній кінець кімнати.

— Там. Стоять під замком, цілі й неушкоджені. Нам би ще тиждень-два на підготовку, однак Шарлотта вже закінчи ла ретранслятор. Готові й вісімдесят бійців. Даємо день-два на обмін знаннями, а потім збираємось і вперед. Годі вже намарафечуватися, час брати бика за роги.

Томас вже почувався впевненішим.

— Які шанси на успіх?

— Ех, юначе, юначе, — скрушно промовив Вінс. — Роками ми тільки й чули, що про місію «БЕЗУМу»: мовляв, усі гроші до останнього цента, всі живі й матеріальні ресурси слід присвятити справі, знайти ліки від Спалаху. «БЕЗУМ» запевняв, що знайшов імунних, залишилося тільки з’ясувати, чому їхній мозок не піддається хворобі, і тоді можна врятувати весь світ! А тим часом міста руйнуються, освіта, безпека, медицина, боротьба з іншими відомими хворобами, благо дійність, гуманітарна допомога — все це вмирає. Цивілізація летить к бісу, «БЕЗУМ» стає господарем планети.

— Я знаю, — відповів Томас. — Чудово знаю.

Але Вінса вже важко було зупинити, він виливав усе, що накипіло за багато років.

— Набагато ефективніше було б не шукати ліки, а зупинити поширення хвороби. «БЕЗУМ» привласнив усі гроші, забрав цвіт людства, а ще дав нам хибну надію. Люди вуха розвісили, повірили, що нарешті знайдеться чарівний засіб, порятує нас від Спалаху. Якщо ми зволікатимемо, рятувати буде нікого.

Вінс замовк і втомлено подивився на Томаса, чекаючи на відповідь. Кімната поринула в тишу. З гладуном не посперечаєшся — він правду сказав, щиру правду.

Вінс провадив:

— Наші диверсанти можуть установити «глушилку», та краще, якщо вона працюватиме до нашого прильоту. Імунні на облавку бергів — пропуск у повітряний простір «БЕЗУМу» та на посадку, але...

Вигнувши брови, гладун глянув на Томаса так, ніби ідея проста й очевидна.

Той кивнув:

— Тут я маю приєднатися до справи.

— Так, — усміхнувся Вінс. — І саме тут ти й приєднаєшся до справи.

Розділ 53

Томас дивним чином заспокоївся.

— Мене можна висадити за кілька миль від лабораторії, щоб я зайшов сам, пішки. Я прикинуся, ніби повернувся, щоб завершити випробування. Судячи з того, що я бачив і чув, мені будуть страшенно раді. Тільки покажіть, як встановити цей прилад.

На Вінсовому обличчі знову з’явилася щира усмішка.

— Хай Шарлотта і пояснить.

— Можете розраховувати на допомогу моїх друзів: Терези, Ариса та інших. Та й Бренда багато знає про облаштування лабораторії.

Томас вирішив це швидко й остаточно. Ризикована на нього чекає справа, однак може бути й таке, що він більше не матиме шансу перемогти.

— Галлі, — запитав Вінс, — що далі? Як піде далі операція?

Колишній ворог підвівся й поглянув на Томаса.

— Шарлотта навчить користуватися «глушилкою», потім тебе відведуть в ангар і на берзі доправлять якомога ближче до лабораторії. Поки готуватиметься штурмова бригада, ти проникнеш у штаб і ввімкнеш ретранслятор. І поквапся — щоб усе гляділось природно. Ми за декілька годин привеземо імунних на продаж.

— Я впораюся, — пообіцяв Томас, намагаючись заспокоїтися й дихати глибоко.

— От і добре. Коли підеш, ми підтягнемо сюди Терезу й інших товаришів. Сподіваюся, ти не проти ще раз проїхатися містом?

Шарлотта — мініатюрна й надзвичайно ділова сіра мишка — коротко й доступно пояснила принцип дії «глушилки». Прилад легко вміщався в наплічнику разом із їжею й теплим одягом. Увімкнений, він одразу вловить сигнали від чипів і, проникнувши по них до системи керування зброєю, вже за годину виведе її з ладу.

Все дуже просто... Залишилося тільки непомітно вставити прилад і активувати.

Галлі вирішив, що Лоренс відвезе Томаса з пілотом в ангар, звідки вони полетять поближче до лабораторії. Це означає, що попереду — ще одна поїздка по захоплено му психами місту. Щоправда, цього разу вибрали прямий маршрут. До того ж, уже розвиднялося й Томас почувався значно ліпше.

Коли він набивав наплічник припасами, підійшла Бренда. Томас кивнув їй і ледь усміхнувся:

— Сумуватимеш?

Хоч це й було сказано жартома, та дуже хотілося почути ствердну відповідь.

Бренда закотила очі.

— Ич, надумав. Уже здаєшся? Та ти й оком не встигнеш змигнути, як ми повернемося на базу, а потім довго з усмішкою згадуватимемо бойове минуле.

— Я знаю тебе всього лише місяць, — знов усміхнувся Томас.

— То й що? — Бренда обняла його й прошепотіла на вухо: — Мене й справді підіслали в Пекло, щоб я здобула твою довіру, але ти став мені справжнім другом. Головне...

Томас відхилився й подивився Бренді в очі. Йому не вдалося в них нічого прочитати, тому він просто запитав:

— Що?

— Просто... не дай себе вбити.

Томас не знав, що відповісти на таке.

— Ну?

— Ти теж будь обережна, — це все, що зміг промовити Томас.

Бренда поцілувала його в щоку.

— Нічого милішого від тебе ще не чула, — знову закотивши очі, вона всміхнулася.

Просто чудово — Томасові стало ще легше.

— Дивися, щоб цей рух опору не утнув чогось, — сказав Томас. — І щоб не провалився їхній план.

— Не переживай. Все буде під контролем. Побачимося взавтра.

— До зустрічі.

— Обіцяю: якщо тебе не вб’ють, я теж уцілію.

Томас обійняв її.

— Домовилися.

Розділ 54

«Права рука» надала їм новіший фургон. Лоренс сів за кермо, а жінка-пілот влаштувалася на пасажирському сидінні поруч.

Вона мовчала і була не надто товариською, в основному трималась осторонь. Лоренс теж був не в найкращому на строї, можливо, через те, що з роботи роздавача їжі на об’єкті під замком перейшов на службу черговим водієм у місті пси хів. Двічі.

Сонце вже піднялося й виблискувало на будівлях міста, яке здавалося зовсім не таким, як попередньої ночі. Чомусь у цьому світлі світ видавався трішки безпечнішим.

Томасові повернули пістолет, повністю заряджений, і він засунув його за пояс джинсів. Він знав, що черга з дванадцяти куль не надто допоможе, якщо на них знову нападуть із засідки, однак пістолет таки його заспокоював.

— Добре, згадай план, — сказав Лоренс, нарешті пору шивши тишу.

— А яким був план? — запитав Томас.

— Дістатись ангара й не загинути.

Як на Томаса, план був добрий.

Вони знову стихли — чуть було тільки ревисько двигуна та гупання машини об каміння на дорозі. В такий момент То мас просто не міг не замислитися про всі жахіття, що можуть статися за наступний день або два. Він постарався відкинути лихі думки геть і зосередитися на переможеному місті, що минало зовні.

Поки що він лише оддалік бачив кількох людей. Очевидячки, містяни всю ніч не спали, боячись тих, що може вискочити на них з темряви... або ж самі кидалися на перехожих.

Сонце виблискувало у горішніх вікнах хмарочосів — височезних будівель, які неначе прохромлювали небо. Фургон проїхав просто крізь серце міста широкою дорогою, всіяною покинутими машинами. Томас побачив кількох психів, які переховувались у транспорті, визираючи з вікон так, неначе вони порозставляли пастки і чекали на жертву.

За милю чи дві Лоренс звернув, а тоді поїхав довгим прямим шосе, що вело до одного з воріт обнесеного стінами міс та. Дорогу обрамляли барикади — мабуть, зведені у кращі часи, щоб шум від незчисленних машин не турбував тих містян, чиї домівки стояли неподалік від магістралі. Здавалося неможливим, що такий світ узагалі колись існував. Світ без щоденного страху за власне життя.

— Так ми проїдемо аж до кінця, — пояснив Лоренс. — Ангар — це, мабуть, наш найбільш захищений об’єкт, тож потрібно лише дістатися туди. За годину ми будемо в повітрі, щасливі та в безпеці.

— То й добре, — сказав Томас, хоча після попередньої ночі здавалося, що це звучить надто вже просто. Пілот мов чала й далі.

Коли вони проїхали милі зо три, Лоренс пригальмував.

— Що таке? — пробурмотів він.

Томас ізнову звернув увагу на дорогу попереду, щоб по дивитися, що той має на увазі, і побачив, як їздить колами декілька машин.

— Мабуть, я просто спробую проїхати повз них, — сказав Лоренс, практично говорячи до самого себе.

Томас не відповів, оскільки знав, що усі присутні у транспорті чудово розуміють: те, що відбувається, може свідчити лише про біду.

Лоренс ізнову набрав швидкість.

— їхати назад і пробувати інший шлях нам доведеться цілу вічність. Я просто спробую прорватися.

— Тільки не роби дурниць, — гарикнула пілот. — Ми точ но туди не дістанемось, якщо доведеться йти.

Поки вони наближалися, Томас нахилився вперед, не полишаючи сидіння, й витягнув шию, щоб побачити, що відбувається. Натовп десь із двадцяти людей чубився через вели ку купу чогось такого, чого він геть не міг розгледіти; люди кидалися сміттям, пхалися та штовхалися. Футів за сто від них були машини — вони розверталися, буксували та врізались одна в одну. Те, що на дорозі ще нікого не збили, було дивом.

— Що ти плануєш? — запитав Томас. Лоренс анітрохи не сповільнився, а вони майже дісталися цілі.

— Зупинися! — прокричала пілот.

Лоренс проігнорував наказ.

— Ні. Я йду на прорив.

— Ти ж нас уб’єш!

— У нас усе буде добре. Просто стули пельку на секунду!

Вони наблизилися до групи людей, які досі кидались одне на одного та на те, що було в тій величезній купі. Томас ковзнув до борта фургона і спробував роздивитися краще. Психи розривали на шматки величезні мішки сміття — витягували старі пакунки з їжею, напівзогниле м’ясо та злиденні недоїдки, — але жоден із них не міг утримати щось у руці, перш ніж хтось намагався це вкрасти. Летіли удари, шкребли і дряпали пальці. В одного чолов’яги був величезний поріз під оком, і його обличчям, наче червоні сльози, скрапувала цівка крові.

Фургон із вереском повернув, і Томас звернув увагу на те, що було попереду. Водії машин (старих моделей, із пом’ятими корпусами, фарба з яких здебільшого злізла) зупинились, і троє з них вишикувалися обличчям до фургона, що насувався. Лоренс не сповільнився. Натомість він повернув, прямуючи до більшого проміжку між машиною справа та машиною посередині. Тоді машина зліва блискавично рвонула вперед і різко повернулася, перепинивши шлях фургону.

— Тримайтеся! — закричав Лоренс і додав газу.

Коли вони помчали до просвіту, Томас схопився за сидіння під собою. Дві бокові автівки стояли нерухомо, але третя машина пішла у віраж, сунучи просто на них. Томас бачив, що в них жодних шансів, йому майже ставало часу на те, щоби про це закричати, але було вже запізно.

Капот фургона щойно заїхав у просвіт, аж тут третя машина врізалася в його лівий бік іззаду. Томас полетів наліво і вдарився об панель між двома бічними вікнами, які з жахливим тріском розбилися. Навсібіч полетіло скло, і фургон закрутився по колу. Томас судомно намагався за щось вхопитися. Повітря наповнили звуки верескливих шин і брязкоту металу об метал.

Коли фургон нарешті вдарився об бетонну стіну, все стихло.

Томас, побитий, у синцях, стояв навкарачки на підлозі. Він підвівся саме вчасно, щоб побачити, як усі три машини їдуть геть, а звуки їхніх двигунів затихають, тим часом як вони зникають на довгій прямій дорозі, повертаючись туди, звідки приїхали Томас і інші. Він позирнув на Лоренса і пілота; з ними обома все було гаразд.

Тоді сталося дещо зовсім дивне. Томас визирнув із вікна і побачив, що за двадцять футів стоїть покоцаний псих і витріщається на нього. Лише згодом він усвідомив, що цей псих — його друг.

Ньют.

Розділ 55

Ньют мав жахливий вигляд. Волосся в нього було вирва не пучками, так, що залишилися червоні рубці-лисини. Його обличчя було вкрите подряпинами та синцями; футболка подерта і ледве трималася на худому тілі, а штани забрьохані брудом і кров’ю. Виглядало на те, що він остаточно здався психам, повноцінно вступив до їхніх лав.

Але він витріщився на Томаса, наче здогадавшись, що випадково натрапив на друга.

Лоренс перед цим щось говорив, але Томас осягнув його слова лише тепер.

— Ми в порядку. Машина розбита к бісу, але сподіваюся, що вона провезе насіще пару миль до ангара.

Лоренс перейшов на задній хід, і фургон непевно від'їхав від бетонної стіни; в повній тиші, що запала перед цим, ви бухнув тріск побитого пластику й металу та вереск шин. Тоді він почав від’їжджати, і тут у Томаса в голові наче щось увімкнулося.

— Стій! — крикнув він. — Зупини фургон! Негайно!

— Що таке? — перепитав Лоренс. — Ти про що?

— Блін, та просто зупини фургон!

Лоренс шалено натиснув на гальма, тим часом як Томас сяк-так звівся на ноги й пішов до дверей. Він почав відчиняти їх, аж тут Лоренс схопив його за футболку ззаду й по тягнув назад.

— Що ти в біса, по-твоєму, робиш? — заволав на нього Лоренс.

Тепер Томас нікому не дозволить себе зупинити. Він висмикнув із штанів пістолет і наставив його на Лоренса.

— Пусти мене. Пусти мене!

Лоренс відпустив його і здійняв руки високо в повітря.

— Отакої, малий. Заспокойся! Що з тобою таке?

Томас позадкував від нього.

— Я побачив там свого друга — хочу побачити, чи все в нього добре. Як почнеться якась халепа, я побіжу назад до фургона. Просто будь готовий витягнути нас звідси, коли я побіжу.

— Гадаєш, ота істота — досі твій друг? — холодно запитала пілот. — Оті психи вже давно кінчені. Тобі що, не видно? Твій друг тепер — усього-на-всього тварина. Гірше, ніж тварина.

— Тоді прощання буде коротким, хіба ні? — відказав То мас. Він відчинив двері й вийшов надвір. — Прикрийте мене за потреби. Я мушу це зробити.

— Я надеру тобі дупу, перш ніж ми сядемо в той берг, обіцяю, — загарчав Лоуренс.

— Поквапся. Якщо ті психи біля купи сміття підуть сюди, ми почнемо стріляти. Мені начхати хто там — хоч твоя матуся і дядько Френк.

— Гаразд. — Томас відвернувся від них і знову засунув пістолет у джинси. Він неквапом пішов до друга, який сто яв сам-один, на віддалі від зграї психів, які досі порпались у своїй купі відходів.

Поки що вони видавалися задоволеними цим — він їх наче не цікавив.

Томас наполовину пройшов відстань до Ньюта, а тоді зупинився. Найстрашніше, що було в його другові — дикість у його очах. У них крилося божевілля, дві гнійні калюжі хворості. Як це сталося настільки швидко?

— Здоров. Ньюте. Це я, Томас. Ще пам’ятаєш мене, так?

Тут Ньютові очі раптово проясніли — Томас аж мало не відступив від подиву.

— Чорт, Томмі, та я тебе пам’ятаю. Ти ж буквально вчора навідався до мене в Будинку, нагадав, що проігнорував мою записку. Я ж не можу остаточно збожеволіти за кіль ка днів.

Від цих слів серце в Томаса заболіло навіть сильніше, ніж від жалюгідного вигляду друга.

— Тоді чому ти тут? Чому ти з... ними?

Ньют поглянув на психів, а тоді знову на Томаса.

— Це в мене напливами, друзяко. Я не можу цього пояснити. Часом я не здатен контролювати себе, ледве розумію, що роблю. Але зазвичай мені просто наче свербить мозок, усе виходить із рівноваги саме настільки, щоб мене бентежити — щоб мене розізлити.

— Зараз ти наче нормальний.

— Так, є таке. Я з цими дурбеликами з Будинку, лише тому що не знаю, чим іще зайнятися. Вони чубляться, але вони при цьому згуртовані. Як ти сам-один, то не маєш, блін, жодного шансу.

— Ньюте, тепер їдь зі мною, просто зараз. Ми можемо перевезти тебе в безпечніше місце, краще для...

Ньют засміявся, а його голова при цьому пару разів дивно сіпнулася.

— Вали звідси, Томмі. Геть.

— Просто їдь зі мною, — заблагав Томас. — Якщо тобі так буде краще, я тебе зв’яжу.

Ньютове обличчя раптом посуворішало, відобразивши гнів, і він, шаленіючи, різко заговорив.

— Просто стули пельку, грьобаний ти зраднику! Ти хіба не читав мою записку? Не можеш зробити для мене якусь дурницю наостанок? Тобі, як завжди, треба бути героєм? Я тебе ненавиджу! Завжди тебе ненавидів!

«Він це ненавмисне», — твердо сказав самому собі Томас. Але це були тільки слова.

— Ньюте...

Це все твоя провина! Ти міг би зупинити їх після смерті перших Творців. Ти міг би знайти якийсь спосіб. Але ні! Ти мусив це підтримати, спробувати врятувати світ, бути героєм. І ти прийшов до Лабіринту й так і не зупинився. Тобі не начхати лише на себе! Визнай це! Тобі треба, щоб тебе пам’ятали, обожнювали! Треба було викинути тебе у шахту!

Ньютове обличчя стало темно-червоним, а з його рота, поки він репетував, бризкала слина. Стиснувши кулаки, непевним кроком він ступив уперед.

— Я його вколошкаю! — заволав із фургона Лоренс. — Геть з дороги!

Томас повернувся.

— Не треба! Це наше з ним особисте діло! Нічого не робіть! — Він ізнову повернувся до Ньюта. — Ньюте, об лиш. Просто послухай мене. Я знаю, що ти в нормі. Достатньо, щоб мене вислухати.

— Ненавиджу тебе, Томмі! — Він стояв лише за кіль ка футів, і Томас відступив на крок; його біль за Нью та перетворювався на страх. — Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу! Після всього, що я для тебе зробив, після всієї тієї грьобаної фігні, яку я, блін, витримав у Лабіринті, ти не можеш виконати те єдине, про що я тебе коли-небудь просив! Блін, та навіть пику твою бачити не хочу!

Томас відступився ще на два кроки.

— Ньюте, краще зупинися. Тебе застрелять. Просто зупинись і послухай мене! Лізь у фургон, дозволь мені тебе зв’язати. Дай мені шанс! — Він не міг убити друга. Просто не міг.

Ньют закричав і кинувся вперед. Із фургона вистрілила дугою блискавиця з пушки, заковзала і затріскотіла троту аром, але не влучила у нього. Томас застиг на місці, і Ньют повалив його на землю, вибивши з нього дух. Він силкувався наповнити легені, тим часом як його старий друг за ліз на нього і прип’яв до землі.

— Я маю вирвати тобі очі, — сказав Ньют, оббризкавши Томаса слиною. — Провчити тебе за дурість. Чому ти сюди прийшов? Чекав на обнімашки чи що? Га? На милу бесіду про гарні часи у Глейді?

Томас хитнув головою, охоплений жахом, і дуже повільно потягнувся вільною рукою до пістолета.

— Хочеш знати, чому я так кульгаю, Томмі? Я тобі коли-небудь казав? Ні, здається, ні.

— Що сталося? — запитав Томас, тягнучи час. Він обхопив зброю пальцями.

— Я спробував убити себе в Лабіринті. Видерся до половини на одну з отих клятих стін і зіскочив. Альбі знай шов мене і затягнув назад у Глейд за мить до того, як за чинилася брама. Я ненавидів те місце, Томмі. Ненавидів кожну секунду кожного дня. І в цьому всьому був... винен... ти!

Ньют раптом крутнувся і схопив Томаса за руку, що три мала пістолет. Смикнув її до себе, тягнучи вгору, поки кінець пістолета не притиснувся до Ньютового лоба.

— Тепер спокутуй це! Убий мене, перш ніж я стану од ним із тих чудиськ-канібалів! Убий мене! Я ж тобі довірився щодо записки! Більше нікому! Тепер уперед!

Томас спробував відвести руку, але Ньют був надто сильний.

— Не можу, Ньюте, не можу.

— Спокутуй! Покайся у скоєному! — Слова виривалися з нього, він трусився всім тілом. Потім його голос стих до наполегливого грубого шепоту.

— Вбий мене, бісів ти боягузе. Доведи, що можеш вчини ти так, як треба. Звільни мене від нещастя.

Ці слова перелякали Томаса.

— Ньюте, може, нам вдасться...

— Заткнися! Просто заткнися! Я тобі довіряв! А тепер зроби це!

— Не можу.

— Зроби це!

— Не можу!

Як Ньют міг просити його про щось подібне? Як він узагалі міг убити одного зі своїх найкращих друзів?

— Убий мене, бо інакше я вб’ю тебе. Вбий мене! Зроби це!

— Ньюте...

— Зроби це, поки я не став одним із них!

— Я...

— УБИЙ МЕНЕ! — Ньютові очі пояснішали, неначе в нього ледь-ледь, востаннє, просвітліло в голові, і його голос стишився. — Будь ласка, Томмі. Будь ласка.

Томасове серце полетіло в чорну прірву, і він звів курок.

Розділ 56

Томас зробив це з заплющеними очима. Він чув звук від удару кулі об плоть і кістку, відчув, як Ньютове тіло смикну лось і впало на тротуар. Томас перевернувся на живіт, а тоді зіп’явся на ноги й розплющив очі, лише почавши бігти. Він не міг дозволити собі побачити, що зробив із другом. Жах цього, скорбота, почуття провини й огида від усього цього мало не пожирали його й наповнювали його очі слізьми, поки він біг до білого фургона.

— Залізай! — крикнув йому Лоренс.

Двері ще були відчинені. Томас заскочив у них і зачинив. Тоді фургон поїхав.

Ніхто не говорив. Томас отетеріло витріщився в переднє вікно. Він вистрілив у голову найкращому другові.

Байдуже, що його про це попросили, що Ньют цього за хотів, що він про це благав.

Томас же все одно звів курок. Він опустив очі й побачив, що в нього трусяться руки та ноги, і раптом йому стало зимно.

— Що я накоїв? — пробурмотів він, але інші не сказали жодного слова.

Решта мандрівки минула для Томаса наче в тумані. Вони проминули ще якихось психів, пару разів навіть доводилося стріляти з пушок. Тоді вони проїхали крізь зовнішню стіну міста, крізь огорожу невеличкого аеропорту, крізь величезні двері ангара, який стеріг чималий контингент членів «Правої руки».

Говорили небагато, і Томас просто робив те, що йому казали, й ходив туди, куди мав ходити. Вони зайшли у берг, і Томас пішов за ними. Але він так і не вимовив жодного слова. Пілот пішла заводити двигун великого корабля, Лоренс десь зник, а Томас знайшов диван у кают-компанії. Ліг і витріщився на металеву ґратку стелі.

З часу вбивства Ньюта він жодного разу не подумав про свій план. Нарешті звільнився від «БЕЗУМу» — і тепер добровільно повертається.

Йому вже було начхати. Хай буде те, що буде. Він знав, що його до скону переслідуватиме побачене. Як Чак задихався, спливаючи кров’ю, а тепер — ще й як Ньют кричав на нього в абсолютному, страхітливому шаленстві. А ще — та остання мить ясного розуму, очі, що благають про милосердя.

Томас заплющив очі, а образи нікуди не поділися. Заснув він нескоро.

Розбудив його Лоренс.

— Привіт, хлопче, підйом. Ми прибудемо за кілька хвилин. Висадимо твою дупу, а тоді вшиємося звідти. Звиняй.

— Без образ, — Томас застогнав і скинув ноги з дивана. — Скільки мені туди йти пішки?

— Кілька миль. Не хвилюйся, на мою думку, тобі не до ведеться мати справу з купою психів — на природі вже холодно. Втім, можна побачити кількох злих лосів. Можливо, вовки спробують відгризти тобі ноги. Нічого особливого.

Томас поглянув на чоловіка, очікуючи на широку усмішку, але той вовтузився в кутку, наводячи лад.

— Біля вантажного люка на тебе чекають пальто і твій наплічник, — повідомив Лоренс, поставивши на полицю невеликий прилад. — У тебе є їжа і вода. Ми хочемо бути впевненими, що твій похід вийде гарним і приємним — ти насолодишся радощами природи і все таке. — Досі без усмішки.

— Дякую, — промимрив Томас. Він відчайдушно намагався не повернутись у темну яму смутку, в якій заснув. Чак і Ньют ніяк не йшли йому з голови.

Лоренс припинив своє заняття і повернувся до нього.

— Я поставлю тобі це запитання лише раз.

— Що?

— Ти в цьому впевнений? Я знаю про цих людей лише погане. Вони займаються викраденнями, тортурами, вбивствами — роблять що завгодно, щоб отримати те, що хочуть. Здається, відпустити тебе туди самого-самісінького — це безумство.

Томас чомусь більше не боявся.

— Зі мною нічого не станеться. А от ти постарайся по вернутися.

Лоренс хитнув головою.

— Ти або найсміливіший шкет, якого я коли-небудь зустрічав, або геть навіжений. Хай там як, піди прийми душ і візьми собі свіжий одяг — він має бути у шафках.

Томас не знав, як тепер виглядає, але здогадувався, що схожий на блідого безживного зомбі з мертвими очима.

— Гаразд, — сказав він і пішов геть, щоби спробувати змити трохи того жаху.

Берг пішов у піке, і Томас схопився за перекладину на стіні, коли корабель наблизився до землі. Двері, які також правили за трап, почали відчинятися з брязкотом, порипуючи петлями, коли вони ще перебували за сто футів над землею, і всередину ввірвалося прохолодне повітря. Звук від горіння двигунів раптом залунав гучніше. Томас бачив, що вони над невеличкою галявиною в великому лісі з присипаних снігом сосон — настільки численних, що берг не зможе приземлитися. Томасові доведеться стрибати.

Корабель спустився, і Томас відновив рівновагу.

— Щасти тобі, хлопче, — промовив Лоренс, кивнувши на землю, коли вони наблизились. — Я сказав би тобі бути обережним, але ти не ідіот, тому я цього не казатиму.

Томас усміхнувся йому, сподіваючись на усмішку у від повідь. Йому здавалося, що він потребує її, але не отримав нічого.

— Тоді добре. Я встановлю прилад одразу після проникнення. Не сумніваюся, що все вийде без проблем. Так?

— Якщо в нас не буде проблем, то із моїх ніздрів полетять маленькі ящірки, — відповів Лоуренс, але в його голосі вчувалася доброта. — Тепер уперед. Як зіскочиш, прямуй туди.

Він показав ліворуч, туди, де був край лісу.

Томас натягнув на себе пальто, просунув руки в лямки наплічника, а тоді обережно пройшов великою металевою плитою вантажного люка і сів навпочіпки на його краю. До засніженої землі лишалося всього фути з чотири, але він усе одно муситиме діяти обережно. Він зіскочив і приземлився на м’якому місці — у свіжому заметі. Тим часом усередині в нього все змертвіло.

Він убив Ньюта.

Він вистрілив у голову власному другові.

Розділ 57

Галявина була всіяна стовбурами давно повалених дерев. Томаса оточували високі товсті сосни лісу, що тягнулися до неба стіною величних веж. Він прикрив очі від немилосердного вітру, тим часом як берг розігрів двигуни й піднявся в повітря, і Томас подивився, як він зникає в небі на південному заході.

Повітря було свіже і прохолодне, а ліс видавався свіжим, неначе він стояв у зовсім новому світі — в місці, яке не зачепили хвороби. Він був певен, що мало кому випало побачити сьогодні щось подібне, і відчув себе везунчиком.

Він підтягнув наплічник і пішов у напрямку, вказаному Лоренсом, рішучо налаштований дістатися туди якнайшвидше. Що менше часу в нього буде на роздуми про те, що він зробив із Ньютом, то краще. Та він знав, що тут, у цій глушині, в нього буде доволі часу на роздуми. Він пройшов ще кіль ка кроків засніженою галявиною та вступив у пітьму щільних сосон. Дозволив їхньому приємно запаморочливому запаху огорнути себе і з усіх сил постарався знову вимкнути розум, та й узагалі перестати думати.

Він упорався з цим непогано, зосередившись на своєму шляху, на птахах, білках і комахах, яких бачив і чув, на чудових запахах. Його чуття не були призвичаєні до такого, позаяк більшу частину життя, яке він пам’ятав, він провів у приміщеннях. Якщо не брати до уваги Лабіринт і Пекло. Пробираючись лісом, він зрозумів: йому ледве віриться, що на тій же планеті може існувати настільки несхоже місце — Пекло. Він відволікся. Замислився, яким було б життя для всіх цих тварин, якби люди справді зникли назавжди.

Він ішов годину з лишком, поки нарешті досягнув краю лісів і широкої смуги безплідної скелястої землі. Безлісий об шир там, де сніг здув вітер, був всіяний острівцями темно-брунатної багнюки, позбавленої рослинності. Земля була вкрита нерівним камінням усіх розмірів і хилилася до крутого урвища — величезної кручі. За нею лежав океан, темна блакить якого закінчувалася на виднокраї, де різкою лінією перетворювалася на світлу блакить блискучого неба. А на краю кручі, десь за милю від нього, стояв штаб «БЕЗУМу».

Комплекс був величезний і складався з широких пов’язаних між собою корпусів без оздоблення; їхні стіни були всіяні вузькими щілинами в білому цементі, де вряди-годи траплялися вікна. Одна заокруглена будівля здіймалася серед інших, наче вежа. Жахлива погода в цьому регіоні разом із вологою з моря кепсько вплинули на фасади корпусів — зовні стіни комплексу були вкриті павутинням тріщин, — але здавалося, що ці конструкції існуватимуть вічно, не піддаючись жодному випробуванню людини чи погоди. Мимоволі згадувався майже забутий спогад про вичитане у книжках казок — якусь божевільню з привидами. Це місце було ідеальним для організації, що намагається вберегти світ від перетворення на таку ж божевільню. Від комплексу простягалася довга вузька дорога, що щезала в лісі.

Томас пішов ділянкою землі, закиданою камінням. Над землею запала майже тривожна тиша.

Крім тупання власних кроків і власного дихання, він чув лише звук далеких хвиль, що розбивались об підніжжя кручі, але навіть той звук був слабкий. Томас не сумнівався, що люди з «БЕЗУМу» вже встигли його помітити — охорона вже точно була пильною й численною.

Почувши якийсь звук, що швидко віддалявся, схожий на клацання металу по каменю, він зупинився і глянув направо. Неначе приваблений думкою про охорону, на одній брилі стояв жук-жалюк, а його червоне око мерехтіло, дивлячись на Томаса.

Він згадав, як уперше побачив одного з них у Глейді, за мить до того, як він утік до невеличких тамтешніх лісів. Здавалося, це було в минулому житті.

Він помахав рукою жукові-жалюкові, а тоді пішов далі. За десять хвилин він уже стукатиме у двері «БЕЗУМу», вперше просячи, щоб його впустили. Не випустили.

Він пройшов останньою ділянкою схилу й вийшов на заледенілу доріжку, що оточувала територію комплексу. Здавалося, ніби колись територію намагалися зробити трохи симпатичнішою за безплідну землю довкола, але кущі, квіти й дерева вже давно скорилися зимі, а на клаптиках сірого ґрунту, які він бачив серед снігу, росли хіба що бур’яни. То мас пішов вимощеною доріжкою, думаючи, чому досі ніхто не вийшов із ним привітатися. Можливо, всередині сидить Щур, спостерігає і здогадується, що Томас нарешті перейшов на їхній бік.

Його увагу привернуло ще двоє жуків-жалюків; обидва блукали вкритими снігом бур’янами на клумбах, бадьоро чимчикуючи й поглядаючи то наліво, то направо своїми червоними променями. Томас підняв очі на найближчу групу вікон, але побачив лише темряву: скло було сильно затемнене. Почувши ззаду якийсь гуркіт, він повернувся. Насувалася буря з темними важкими хмарами, але вона ще залишалася на відстані кількох миль. Поки він дивився, сірістю промайнули зиґзаґи кількох блискавиць, і він думками повернувся до Пекла, до того жахливого дощу з блискавиць, що заскочив їх, коли вони наблизилися до міста. Він міг лише сподіватися, що так далеко на північ погода не настільки кепська.

Він ізнову пішов доріжкою та сповільнився, наблизившись до парадного входу. На нього очікували великі скляні двері, і в нього в голові раптово, майже болісно забились яскраві спогади. Втеча з Лабіринту, біг коридорами «БЕЗУМу», ви хід із цих дверей під зливу. Він глянув праворуч і побачив невеличку парковку, на якій поруч із рядом машин стояв старенький автобус. Це, напевно, той самий, який переїхав оту нещасну жінку, заражену Спалахом, а тоді помчав їх до тих спалень, де з їхньою психікою погрались, і врешті-решт прямтранс доправив їх до Пекла.

А тепер, після всього пережитого, він із власного вибору стояв на порозі «БЕЗУМу». Він потягнувся й постукав по холодному темному склу перед собою. З іншого боку не було видно нічого.

Майже негайно один за одним відімкнулися кілька замків; потім розчахнулась одна половинка дверей.

Дженсон — який завжди буде для Томаса Щуром — про стягнув руку.

— З поверненням, Томасе, — сказав він. — Мені ніхто не вірив, але я весь час казав, що ти повернешся. Я радий, що ти зробив правильний вибір.

— Можна просто одразу до діла? — поцікавився Томас. Він це зробить — він зіграє свою роль, — але бути милим йому при цьому не потрібно.

— Гадаю, це чудова ідея. — Дженсон відступив і злегка кивнув. — Після тебе.

З холодком на спині, незгіршим за мороз надворі, Томас проминув Щура і ввійшов до штабу «БЕЗУМу».

Розділ 58

Томас увійшов у білий вестибюль із кількома диванами та кріслами, а також із великим порожнім письмовим столом попереду. Вестибюль відрізнявся від тих, які він бачив, коли був тут востаннє. Меблі були барвистими й яскравими, але це аж ніяк не пожвавлювало безрадісну атмосферу приміщення.

— Я гадав, що ми проведемо кілька хвилин у моєму кабінеті, — сказав Дженсон і показав на коридор, що відходив від вестибюлю направо. Вони попрямували туди. — Нам страшенно прикро через те, що сталося у Денвері. Гірко втратити місто з таким потенціалом. Тим потрібніше нам завершити це, до того ж завершити це швидко.

— А що вам потрібно зробити? — видушив із себе він.

— Ми обговоримо все в моєму кабінеті. Наша провідна група там.

Прилад, схований у Томасовому наплічнику, сильно обтяжував його думки. Він якимось робом мусив встановити його якнайшвидше і запустити годинниковий механізм.

— Чудово, — сказав він, — але мені спершу дуже треба до вбиральні. — Це було найпростіше, до чого він зміг доду матись. І це був єдиний певний спосіб побути хвилинку на самоті.

— Вбиральня трішечки далі, — відповів Щур.

Вони завернули за ріг і пішли ще тьмянішим коридором, який вів до чоловічої вбиральні.

— Я зачекаю тут, — сказав Дженсон, кивнувши на двері.

Томас без слів зайшов усередину. Витягнув прилад із наплічника й роззирнувся довкола. Над раковиною була дерев’яна шафка для зберігання туалетного начиння, а на ній був бортик, висоти якого було якраз достатньо, щоб Томас міг заховати там прилад. Він змив унітаз, а тоді відкрив кран над раковиною. Активував прилад, як його навчили, скривившись від почутого негучного писку, а тоді сягнув угору та розмістив його на шафці. Вимкнувши воду, він заспокоївся, поки працювала сушарка для рук.

Тоді він повернувся у коридор.

— Ти закінчив? — запитав Дженсон із докучливою ввічливістю.

— Я закінчив, — відповів Томас.

Вони пішли далі, проминувши кілька криво повішених портретів радника Пейдж, дуже схожих на портрети з плакатів у Денвері.

— Мені коли-небудь випаде зустрітися з радником? — на решті запитав Томас, якого цікавила ця жінка.

— Радник Пейдж дуже зайнята, — відповів Дженсон. — Ти маєш пам’ятати, Томасе: завершення матриці й остаточне створення ліків — це лише початок. Ми досі займаємось організацією їх розповсюдження серед мас — поки ми розмовляємо, більшість команди важко працює.

— Чому ви настільки впевнені, що це спрацює? Чому тільки я?

Дженсон позирнув на нього, зблиснувши усмішкою гризуна.

— Я знаю, Томасе. Я вірю в це всім своїм єством. І я обіцяю, що ти здобудеш визнання, на яке заслуговуєш.

Томас одразу чомусь подумав про Ньюта.

— Не хочу ніякого визнання.

— От ми й прийшли, — відповів Дженсон, проігнорувавши Томасові слова.

Вони досягли дверей без жодних позначок, і Щур провів його всередину. Навпроти письмового столу сиділи двоє людей — чоловік і жінка. Томас їх не впізнав.

Жінка була у темному брючному костюмі й мала довге руде волосся, а на носі в неї були окуляри в тонкій оправі. Чоловік був лисий, кутастий і кощавий; одягнений він був у зелену медичну форму.

— Це мої колеги, — сказав Дженсон, який уже сідав за стіл. Він жестом наказав Томасові зайняти третє місце між двома його відвідувачами. Томас так і зробив.

— Доктор Райт, — він показав на жінку, — наш головний психолог, а доктор Крістенсен — наш головний лікар. Нам є що обговорити, то ж вибач, що я так швидко всіх рекомендую.

— Чому я — Останній Кандидат? — запитав Томас, переходячи одразу до суті справи.

Дженсон опанував себе, без потреби порозставлявши все на столі, а тоді знову сів і склав руки на колінах.

— Чудове запитання. На початку в нас було кілька, вибач за термін, піддослідних, обраних для... змагання за цю честь. Нещодавно залишилися тільки ти й Тереза. Проте вона вміє виконувати накази так, як не вмієш ти. Твоя схильність до вільнодумства зрештою й забезпечила тобі роль Останнього Кандидата.

«Розіграли до кінця», — гірко подумав Томас. Його власні намагання бунтувати виявилися саме тим, чого вони хотіли. Весь його гнів до останку був спрямований на чоловіка, що сидів перед ним. На Щура. В очах Томаса Дженсон став уособленням геть усього «БЕЗУМу».

— Просто доведімо це до кінця, — сказав він. Йому у власному голосі вчувалася лють, хоч він і намагався з усіх сил її приховати.

Дженсон, здається, був нітрохи не збентежений.

— Прошу трохи терпіння. Це ненадовго. Не забувай, що збір патернів зони ураження — операція делікатна. Ми працюємо з твоєю психікою, і найменша проблема з тим, що ти думаєш, тлумачиш або сприймаєш, може позбавити одержані результати будь-якої цінності.

— Так, — додала доктор Райт, заправивши волосся собі за вухо. — Я знаю, що заступник Дженсон говорив тобі про важливість повернення, і ми раді, що ти при йняв це рішення. — Голос у неї був м’який і приємний і чомусь вселяв упевненість у тому, що його власниця дуже розумна.

Доктор Крістенсен прокашлявся, а тоді заговорив тонким високим голосом. Томасові лікар одразу не сподобався.

— Я не знаю, як ти міг би прийняти якесь інше рішення. Весь світ на межі загибелі, а ти можеш посприяти його порятунку.

— Принаймні ви так кажете, — відповів Томас;

— Саме так, — промовив Дженсон. — Ми так кажемо. Все готово. Але тобі ще треба дещо сказати, щоб ти зміг зрозуміти рішення, яке прийняв.

— Мені ще треба дещо сказати? — перепитав Томас. — Хіба вся суть Змінних не в тому, що я не знаю всього? Хіба ви не збираєтеся закинути мене у клітку з горилами чи щось таке? Може, змусите мене пройти полем із протипіхотними мінами? Закинете мене в океан, щоб подивитися, чи зможу я доплисти до берега?

— Просто розкажіть йому все інше, — відповів доктор Крістенсен.

— Інше? — перепитав Томас.

— Так, Томасе, — сказав Дженсон, водночас зітхнувши. — Все інше. Після всіх випробувань, після всіх досліджень, після всіх зібраних і ретельно вивчених патернів, після всіх Змінних, які ми змусили пройти тебе і твоїх друзів, справа зводиться до цього.

Томас нічого не сказав. Він ледве дихав через якесь дивне передчуття, одночасно бажаючи знати і не знати.

Дженсон нахилився вперед, із похмурим обличчям поста вивши лікті на стіл.

— Ще дещо наостанок.

— І що саме?

— Томасе, нам потрібен твій мозок.

Розділ 59

Томасове серце прискорилося, загримівши й загупавши у грудях. Він знав, що Дженсон його не випробовує.

Аналізуючи реакції та мозкові патерни, вони пройшли якнайдалі. Тепер вони обрали людину, що найбільше підходить для... розтину в рамках спроби створити ліки.

Раптом стало зрозуміло, що «Правій руцi» вже давно пора бути тут.

— Мій мозок? — видушив він із себе.

— Так, — відповів доктор Крістенсен. — Останній Кандидат містить у собі те, без чого не є повними дані для матриці. Але ми зрозуміли це, лише проконтролювавши патерни за допомогою Змінних. Вівісекція забезпечить нас остаточними даними; поки ми нею займатимемося, твій організм працюватиме належним чином. Ні, ти не відчуєш ніякого болю — ми дамо тобі велику дозу заспокійливого, і...

Закінчувати йому було не потрібно. Його слова поступово затихли, і троє вчених із «БЕЗУМу» почали чекати на Томасову відповідь. Але він не міг заговорити. За ту частину свого життя, яку він пам’ятав, він безліч разів по глянув у вічі смерті, та при цьому він завжди відчайдушно намагався вижити, роблячи все, що було в його силах, аби витримати ще один день. Але тут ситуація була інакшою. Він не просто мусив терпіти якесь випробування до при буття рятівників. Із цього він не повернеться. Якщо вони не прибудуть, це — кінець.

Йому несподівано спало на думку дещо жахливе: чи не знала про це Тереза?

Він здивувався тому, наскільки йому було боляче від цієї думки.

— Томасе, — звернувся Дженсон, урвавши хід Томасових думок. — Я знаю, що це, напевно, є для тебе чималим шоком.

Мені потрібно, щоб ти зрозумів: це не випробування. Це не Змінна, і я тобі не брешу. Ми вважаємо, що можемо заверши ти матрицю для ліків, проаналізувавши тканину твого мозку й те, як його будова в поєднанні з зібраними нами патернами дозволяє йому опиратися силі вірусу Спалаху. Всі випробування були створені для того, щоб нам не довелося різати всіх. Ми мали на меті лише рятувати життя, а не марнувати їх.

— Ми роками збирали й аналізували патерни, а твої ре акції на Змінні однозначно були найпотужнішими, — продовжила доктор Райт. — Ми давно знаємо — і приховування цього від піддослідних було найвищим пріоритетом, — що зрештою нам доведеться обрати для останньої процедури найкращого кандидата.

Далі доктор Крістенсен у загальних рисах розповів про процес, а Томас тим часом слухав у мертвотному мовчанні.

— Ти маєш бути живим, але не при свідомості. Ми дамо тобі заспокійливе та позбавимо чутливості твою зону надрізу, але в мозку немає нервів, тому цей процес відносно безболісний. На жаль, ти не відновишся після наших досліджень мозку — ця процедура смертельна. Проте результати будуть безцінними.

— А якщо вона не спрацює? — запитав Томас. Перед очима в нього були тільки останні секунди життя Ньюта. А що, як Томас міг запобігти такій жахливій смерті безлічі інших людей?

В очах психолога промайнула тінь ніяковості.

— Тоді ми... займатимемося цим далі. Але ми цілком упевнені...

Томас урвав її, не маючи змоги стриматися.

— Проте ви не впевнені, хіба не так? Ви платили за викрадення інших невразливих для хвороби... піддослідних, — це слово він промовив із шаленою зневагою, — щоб можна було почати спочатку.

Попервах не відповідав ніхто. Тоді Дженсон вимовив:— Ми зробимо все, що потрібно, аби лиш знайти ліки. Втративши якнайменше життів. Поки що з цього питання не потрібно казати більш нічого.

— Та чому ми взагалі балакаємо? — запитав Томас. — Чому б не просто схопити мене і не зв’язати, не вирвати в мене мозок?

Відповів доктор Крістенсен.

— Тому що ти — наш Останній Кандидат. Ти був частиною містка між нашими засновниками та нинішнім персона лом. Ми намагаємося шанувати тебе так, як ти заслуговуєш. Ми сподіваємося, що вибір ти зробиш сам.

— Томасе, дати тобі хвилинку? — спитала доктор Райт. — Я знаю, що це складно, і запевняю тебе, що ми ставимося до цього серйозно. Ми просимо про величезну жертву. Чи по жертвуєш ти свій мозок науці? Чи дозволиш ти нам скласти головоломку до кінця? Зробити ще один крок до ліків на благо людського роду?

Томас не знав, що сказати. Йому не вірилося в такий поворот. Хіба після всього, що сталося, могло бути так, що їм іще потрібна всього одна смерть?

«Права рука» наближалася. Йому палив розум образ Ньюта.

— Мені треба побути на самоті, — нарешті вимовив він. — Будь ласка. — Він уперше справді почасти захотів здатися, до зволити їм це зробити. Навіть якщо шанс на те, що це спрацює, невеликий.

— Ти вчиниш правильно, — сказав доктор Крістенсен. — І не турбуйся. Ти зовсім не відчуєш болю.

Томас не хотів чути більше ні слова.

— Мені просто потрібно трохи часу, перш ніж усе це почнеться.

— Це нормально, — промовив Дженсон і підвівся. — Ми проведемо тебе до медичного блоку та тимчасово запустимо тебе до окремого приміщення. Щоправда, нам невдовзі потрібно буде розпочати.

Томас нахилився вперед і поклав голову на руки, витріщившись на підлогу. План, який він виснував разом із «Правою рукою», здавався безмірно дурним. Навіть якщо він може втекти від цієї групи — навіть якщо він хоче цього тепер, — як він протримається до прибуття друзів?

— Томасе, — нагадала про себе доктор Райт, простягнувши руку та поклавши її йому на спину. — Ти в порядку? Маєш ще якісь запитання?

Томас випростався та змахнув її руку.

— Просто... ходімо туди, куди ви сказали.

З Дженсонового кабінету раптом неначе зникло повітря, а Томасові стиснуло груди. Він підвівся та пішов до дверей, відчинив їх і вийшов у коридор. Це було занадто.

Розділ 60

Томас пішов за лікарями, але думки в нього плуталися. Він не знав, що робити. Зв’язатися з «Правою рукою» було не можливо, а здатність подумки спілкуватися з Терезою — чи Арисом — він утратив.

Вони пару разів завернули за ріг, і це ходіння зиґзаґами нагадало Томасові про Лабіринт. Йому мало не закортіло по вернутися туди: тоді все було набагато простіше.

— Отам, зліва, є кімната, — пояснив Дженсон. — Я вже залишив там записувальний пристрій на той випадок, якщо тобі хотілося б залишити якісь послання друзям. Я знайду спосіб їх доправити.

— Також я подбаю про те, щоб тобі було що поїсти, — гукнула ззаду доктор Райт.

їхня ввічливість дратувала Томаса. Він пам’ятав історії про те, як у старі часи позбавляли життя вбивць.

їм теж завжди давали поїсти наостанок. Будь-які страви.

— Я хочу стейк, — заявив він, відвівши від неї погляд. — І креветок. І лобстера. І млинців. І шоколадний батончик.

— Вибач — доведеться тобі вдовольнитися парочкою бутербродів.

Томас зітхнув.

— Я й не сумнівався.

Томас сів у м’яке крісло, витріщившись на записувальний пристрій, що лежав на столику перед ним. Він аж ніяк не збирався писати комусь записку, але не знав, чим іще зайнятися. Ситуація виявилася значно складнішою, ніж він міг собі уявити. Він не знав, на що чекав, але йому ніколи не спадало на думку, що його розітнуть живцем. Він вирішив, що, хоч що вони робитимуть, він зможе просто танцювати під їхню дудку до прибуття «Правої руки».

Але тепер ці танці будуть несумісні з життям.

Зрештою він набрав прощальні послання до Мінхо та Бренди на той випадок, якщо все-таки загине; потім поклав голову на руки і просидів так до прибуття їжі. Він неквапливо поїв, а тоді знову відпочив. Можна було тільки сподіватися, що його друзі прибудуть вчасно. Хай там як, він точно не піде з цієї кімнати без нагальної потреби.

Він так довго чекав, що аж задрімав.

Раптом його розбудив стук у двері.

— Томасе, — долинув приглушений голос Дженсона. — Нам дуже треба розпочати.

Від цих слів Томас запанікував.

— Я... ще не готовий. — Він знав, що каже дурницю.

Після тривалої паузи Дженсон промовив:

— Боюся, в нас майже немає вибору.

— Але ж... — розпочав Томас, але не встиг він зібратися з думками, як відчинилися двері і Дженсон зайшов усередину.

— Томасе, від зволікання буде тільки гірше. Нам треба йти.

Томас не знав, що робити. Він був здивований, що з ним досі так спокійно поводилися. Він усвідомлював, що дій шов тут до межі і що в нього закінчився час. Він глибоко вдихнув.

— Покінчімо з цим.

Щур усміхнувся.

— Йди за мною.

Дженсон повів Томаса до підготовчої кімнати з ліжком на коліщатках в оточенні всіляких моніторів і кількох медсестер. Там був доктор Крістенсен, з ніг до голови зодягнений у медичну форму і вже з хірургічною маскою на обличчі. То масові було видно лише його очі, але виглядало на те, що він дуже хоче розпочати.

— Оце й усе? — поцікавився Томас. Ним швидко заволодів панічний жах — так, неначе щось намагалося прогризти йому груди. — Час мене розрізати?

— Вибач, — відповів лікар. — Але ми маємо починати.

Щур уже був готовий заговорити, але тут уся будівля ви бухнула гучною сиреною.

В Томаса підскочило серце і розслабилося все тіло. Це точно була «Права рука».

Розчахнулися двері, і Томас повернувся саме вчасно, щоб побачити, як збентежена на вигляд жінка оголошує:

— Прибув берг із вантажем, але це був обман для того, щоб запустити всередину людей — просто зараз вони намагаються захопити основний корпус.

Дженсон відреагував так, що в Томаса мало не зупинилося серце.

— Здається, нам треба поквапитись і розпочати цю процедуру. Крістенсене, введіть йому наркоз.

Розділ 61

Томасові здушило груди, а горло неначе розпухло. На кону опинилося все, та його неначе паралізувало.

Дженсон різко вигукував накази.

— Докторе Крістенсен, швидко. Хто знає, що ці люди задумали, але ми зараз не можемо змарнувати ні секунди. Я піду скажу робочому персоналу, хай роблять своє, незважаючи ні на що.

— Зачекайте, — нарешті прохрипів Томас. — Я не знаю, чи здатен на це. — Слова видавалися порожніми: він знав, що тепер вони не зупиняться.

Дженсонове обличчя розчервонілося. Замість відповісти Томасові, він повернувся до лікаря.

— Робіть що завгодно, тільки розітніть цього шкета.

Щойно Томас відкрив рота, щоб заговорити, щось гостре вкололо йому руку, по його тілу кількома хвилями розповсюдився жар, і він обм’як, а тоді звалився на ліжко на коліщатках. Він заціпенів, починаючи з шиї, і ним оволодів жах. Доктор Крістенсен схилився над ним і передав використаний шприц медсестрі.

— Мені дуже шкода, Томасе. Ми мусимо це зробити.

Лікар і медсестра посунули його далі на ліжко й підняли йому ноги так, щоб він рівно ліг на спину. Томас міг злегка ворушити головою з боку в бік, але на цьому і все. Усвідомивши наслідки цього несподіваного повороту подій, він був вражений. Він ось-ось помре. Якщо «Права рука» якимось чином не добереться до нього негайно, він помре.

Дженсон увійшов у його поле зору. Схвально кивнувши, Щур поплескав лікаря по плечу.

— Зробіть це. — Тоді він повернувся і зник; перш ніж двері зачинилися, Томас почув, як хтось кричить у коридорі.

— Мені тільки потрібно провести кілька тестів, — пояснив доктор Крістенсен. — Потім ми повеземо тебе до операційної. — Він повернувся й почав вовтузитися з якимись інструментами. Здавалося, ніби лікар звернувся до нього з відстані у сотню миль. Томас лежав безпорадний, плутаючись у думках, поки лікар брав у нього кров і вимірював йому череп. Він працював мовчки, майже не кліпаючи. Але намистинки поту в нього на чолі показували, що він відчайдушно поспішає. У нього на це година? Кілька годин?

Томас заплющив очі. Замислився, чи спрацював прилад, що виводить із ладу зброю. Замислився, чи знайде його хто-небудь. Тоді подумав: а він узагалі цього хоче? Чи справді можливо, що «БЕЗУМ» майже знайшов ліки? Він примусив себе дихати розмірено та зосередитися на спробах ворушити кінцівками. Але нічого не сталося.

Лікар раптом випростався та посміхнувся Томасові.

— Здається, ми готові. Зараз перевеземо тебе до операційної.

Він пройшов у двері, і Томасове ліжко виштовхали у коридор. Не маючи змоги рухатися, він лежав і витріщався вгору, на світильники у стелі, які минав, котячись коридором. Врешті-решт йому довелося заплющити очі.

Його присплять. Світ померкне. І він помре.

Він знову раптово розплющив очі. Заплющив. Серце йому гупало, руки спітніли, і до нього дійшло, що він стиснув ку лаки, тримаючи обома руками постільну білизну на ліжку. Здатність до руху поступово поверталася.

Знову розплющуються очі. Несеться повз нього світло. Ще один поворот, а тоді — ще один. Відчай був такий, що він міг би витиснути з Томаса життя раніше за лікарів.

— Я... — заговорив він, але більш нічого не вимовилося.

— Що? — перепитав Крістенсен, уважно дивлячись на нього згори вниз.

Томас з усієї сили спробував заговорити, але не встиг він видушити з себе якісь слова, як коридор затрусився від громоподібного гуркоту, і лікар заточився;коли він незграбно спробував уберегтися від падіння, його вага потягнула ліжко вперед. Ліжко кинулося направо та врізалося у стіну, а тоді відскочило та закружляло, поки не врізалося в інший бік. Томас спробував ворухнутись, але він досі був паралізований, безпорадний. Він подумав про Чака і Ньюта, і його серце охопила така печаль, якої він іще ніколи не знав.

З боку вибуху долинув чийсь зойк. Після цього про лунали крики; потім усе знову стихло, і лікар зіп’явся на ноги та поквапився до ліжка, поставив його як слід і ще раз почав штовхати, зі стукотом подолавши стулчасті двері. У білій операційній на них чекала юрба людей у медичній формі.

Крістенсен почав різко роздавати накази.

— Нам треба поквапитися! Всі по місцях. Лайзо, загальний наркоз. Негайно!

Відповіла невисока жіночка.

— Ми не виконали всі приго...

— Байдуже! Наскільки нам відомо, вся ця будівля згорить.

Він поставив ліжко біля операційного столу; не встигло ліжко бодай зупинитись остаточно, як кілька пар рук уже підняли Томаса та заходилися його переносити. Він лежав горілиць, вслухаючись у гудіння лікарів і медсестер (наче у вулику), яких було щонайменше дев’ять чи десять. Він відчув поколювання у руці, ненадовго опустив очі та побачив, як невисока дамочка вводить йому у вену голку від крапельниці. При цьому йому вдавалося рухати лише руками.

Просто над ним розмістили світильники. Ще щось устромили у його тіло в різних місцях; забібікали монітори; загуділа якась машина; на зміну одним людям приходили інші; палата заповнилася гарячковим рухом, схожим на поставлений танець.

А ще освітлення, таке яскраве. Кімната оберталася, хоча він лежав зовсім нерухомо. На нього хвилею на котив панічний жах. Він знав: це закінчується саме тут і зараз.

— Сподіваюся, це спрацює, — врешті-решт видушив себе він.

За кілька секунд ліки нарешті його здолали, і все зникло.

Розділ 62

Тривалий час Томас не знав нічого, крім темряви. Розкол у порожнечі його думок був лише вузесенькою тріщинкою — якраз достатньою для того, щоби вказати йому на саме існування порожнечі. Він ледь-ледь усвідомлював, що повинен спати, а життя в ньому мають підтримувати лише для того, щоб можна було оглянути його мозок. Розрізати його, можливо, шматочок за шматочком.

Тож він іще не помер.

Якось, пливучи у цій незрозумілій масі чорноти, він по чув голос. Він кликав його на ім’я.

Почувши слово «Томасе» кілька разів, він нарешті ви рішив піти за ним, знайти його. Змусив себе рухатися в бік голосу.

Назустріч своєму імені.

Розділ 63

— Томасе, я вірю в тебе, — сказала йому якась жінка, коли він постарався прийти до тями. Томас не впізнав голосу, але той чомусь був м’який і владний водночас. Томас продовжив боротися, почув власний стогін і відчув, як совається на ліжку.

Нарешті він розплющив очі. Покліпавши на яскраве світло над головою, він помітив двері, що зачинялися за людиною, яка прийшла сюди його будити.

— Зачекайте, — сказав він, але з нього вийшов лише тихий шепіт.

Зусиллям волі він зіп’явся на лікті й підтягнувся. Він був сам у приміщенні; зі звуків було чути лише далекі крики та періодичний гуркіт, наче від грому. В голові у нього почало прояснятись, і він усвідомив, що почувається нормально, як не брати до уваги легке сп’яніння. Це означало, що, якщо чудеса науки не просунулися дуже далеко, його мозок також досі при ньому.

Його увагу привернув манільський конверт на столі біля його ліжка. На ньому спереду великими червоними літерами було написано «Томас». Він перекинув ноги, щоб сісти на краю матраца, та взявся за теку.

Всередині було два папірці. Перший був мапою комплексу «БЕЗУМу» з накресленими чорним маркером кількома маршрутами, що пролягали крізь будівлю. Він швидко про глянув другий. Це був лист, адресований йому та підписаний радником Пейдж. Він поклав мапу та заходився читати листа спочатку.

Любий Томасе,

Мені здається, що випробування завершилися. Ми маємо більш ніж удосталь даних для створення матриці. Мої колеги незгодні зі мною в цьому питанні, але мені вдалося зупинити цю процедуру та врятувати тобі життя.

Тепер наше завдання — працювати з даними, які ми вже маємо, та створити ліки від Спалаху. У твоїй участі, а також участі інших піддослідних, більше немає потреби.

Тепер на тебе чекає велике завдання. Ставши радником, я усвідомила, наскільки важливо створити для цієї будівлі свого роду чорний хід. Цей чорний хід я розмістила в технічному приміщенні, що не використовувалося.

Прошу тебе покинути це місце, забравши звідси друзів і значну кількість імунних, яких ми зібрали. Часу обмаль, і я впевнена, що ти це усвідомлюєш.

На доданій мною мапі позначено три шляхи. Перший показує, як покинути цю будівлю через тунель — опинившись назовні, ти зможеш знайти місце, в якому «Права рука» розмістила власний вхід до іншої будівлі. Там ти зможеш приєднатися до її членів. Другий маршрут показує, як знайти імунних. Третій показує, як знайти чорний хід. Це прямтранс, який перенесе тебе туди, де ти, сподіваюся, зможеш розпочати нове життя. Забери їх усіх і йди геть.

Ава Пейдж,

радник

Томас витріщився на папірець; думки в нього заплуталися. Десь далеко знову пролунав гуркіт, який рвучко повернув його до реальності. Він довіряв Бренді, а вона довіряла радникові. Тепер він міг лише вшитися.

Він згорнув листа і мапу та засунув їх у задню кишеню, а тоді повільно підвівся. Здивувавшись тому, наскільки швидко до нього повернулися сили, він побіг до дверей. Визирнувши у коридор, він побачив, що там порожньо. Він вислизнув туди, і тієї ж миті його швидко проминули двоє людей, що вибігли ззаду. Вони й не позирнули на нього, і Томас зрозумів: можливо, його зрештою врятував саме хаос, який виник через атаку «Правої руки».

Він дістав мапу та обережно її переглянув, простеживши за чорною лінією, що вела до тунелю. Дістатися туди можна буде дуже швидко. Він запам’ятав шлях і підтюпцем побіг коридором, на ходу проглядаючи два інші шляхи, які позначила на мапі радник Пейдж.

Пройшовши всього кілька ярдів, він зупинився, приголомшений побаченим. Він наблизив мапу до себе, щоб уточнити: може, він неправильно її читає? Але було абсолютно очевидно, що на ній показано.

«БЕЗУМ» сховав імунних у Лабіринті.

Розділ 64

На мапі, звісно, були два лабіринти: для групи «А» та для групи «В». Обидва, напевно, були заглиблені у скельну породу, що лежала під основними корпусами штабу «БЕЗУМу».

Томас не розумів, до якого має йти, але він мав повернутися до Лабіринту в будь-якому випадку. Він із нудотним жахом побіг до тунелю радника Пейдж.

Дотримуючись вказівок мапи, він біг то одним коридо ром, то іншим, поки не дістався довгих сходів, які спускалися в підвал. Шлях повів його порожніми кімнатами, а потім врешті-решт привів до невеличких дверей, за якими виявився тунель. У тунелі було темно, але, як із полегшенням побачив Томас, не зовсім чорно. Зі стелі вузького коридору, яким він біг, звисало кілька лампочок без світильників. Футів за двісті він дістався драбини, яка була позначена на мапі. Він поліз угору, а на вершині знайшлися круглі металеві двері з замком-вентилем, який нагадав йому вхід до Картосховища у Глейді.

Він крутнув замок і з усієї сили наляг на нього. Коли То мас підняв люк, полилося тьмяне світло, а коли люк відчинився, піднявшись на петлях, на нього повіяло потужним струменем холодного повітря. Він вийшов, ступивши на землю неподалік від великої каменюки на безплідній засніженій землі між лісом і штабом «БЕЗУМу».

Він обережно пересунув люк до тунелю, щоб зачинити його знову, а тоді пригнувся за каменем.

Ніякого руху він не помітив, але ніч була надто темна для доброї видимості. Він підняв очі на небо, а побачивши ті ж важкі сірі хмари, які помітив, коли дістався комплексу, він усвідомив, що поняття не має, скільки часу відтоді минуло. Він провів у будівлі всього кілька годин чи пролежав там цілу добу?

Записка радника Пейдж повідомляла, що «Права рука» зробила власний вхід до корпусів, можливо, за допомогою вибухів, які Томас чув раніше, і саме туди він мав піти най перше. Він розумів, чому варто об’єднатися з групою: разом безпечніше. А ще він мав повідомити їх, де були сховані імунні. Судячи з мапи, найкращим варіантом для Томаса було по бігти до скупчення будівель, найдальшого від того місця, де він вийшов, і обшукати навколишню місцевість.

Він пішов туди, обійшовши брилу зблизька та чкурнувши до найближчого корпусу. Біг він пригнувшись, намагаючись бути якомога непомітнішим. У небі промайнула блискавка; вона освітила бетон комплексу та зблиснула на білому снігу. Невдовзі пролунав грім, який прогуркотів землею та забряжчав у нього глибоко у грудях.

Він досяг першої будівлі та пробіг крізь рядок неохайних кущів під стіною. Прокрався уздовж будівлі, але нічого не знайшов. Діставшись першого рогу, він зупинився та зазирнув за нього: у проміжку між корпусами було кілька подвір’їв. Але він усе одно не бачив ніякого входу.

Наступні два корпуси він оминув, але наблизившись до четвертого, почув голоси й негайно кинувся на землю. Він якомога тихіше кинувся замерзлим ґрунтом до зарослих кущів, а тоді зазирнув за них, шукаючи джерело шуму.

А ось і воно. На подвір’ї безладно лежали величезними купами камінці, а за ними у бічній стіні корпусу була про бита чимала дірка. Це означало, що вибух стався всередині. З отвору сяяло ледь помітне світло, що відкидало на землю ламані тіні. На краю однієї з цих тіней сиділи двоє людей у цивільному одязі. «Права рука».

Томас почав підводитись, аж тут йому міцно затиснула рота крижана рука, і його смикнуло назад. Іще одна рука об вилася круг його грудей і потягнула його по землі; його ноги при цьому прокладали борозну у снігу. Томас пручався і хвицався, намагаючись звільнитись, але ця людина була надто сильною.

Завернувши за ріг корпусу, вони потрапили на інше невеличке подвір’я, і Томаса кинули долілиць на землю. Людина, що захопила його, перевернула його на спину та знову затиснула Томасові рота рукою. Це був якийсь чоловік, якого він не впізнавав. Інша постать також схилилася над ним.

Дженсон.

— Я дуже розчарований, — промовив Щур — Здається, все ж не всі в моїй організації належать до однієї команди.

Томасові залишалося хіба що опиратися людині, що прип’яла його до землі.

Дженсон зітхнув.

— Гадаю, нам доведеться діяти по-поганому.

Розділ 65

Дженсон витягнув довгий тонкий ніж, підняв його та оглянув примруженими очима.

— Скажу тобі ось що, хлопче. Я ніколи не вважав себе жорстокою людиною, але ти і твої друзі точно довели мене до краю. Терпець мені практично урвався, але я продемонструю витримку. Я, на відміну від тебе, думаю не тільки про себе самого. Я працюю заради порятунку людей, і я завершу цей проект.

Томас постарався повністю розслабитися, не ворушитися. Опором він геть нічого не добився; до того ж він мусив берегти сили до слушного моменту. Було очевидно, що Щурові зірвало дах, а судячи з того ножа, він був рішучо налаштований будь-якою ціною повернути Томаса до операційної.

— Хороший хлопчик. Цьому не треба опиратися. Ти маєш пишатися. Саме ти та твій розум врятують світ, Томасе.

Потім заговорив той, хто утримував Томаса — приземкуватий чорнявий хлоп.

— Зараз я приберу руку з твого рота, хлопче. Писнеш хоч раз — і заступник Дженсон добряче пирне тебе отим своїм ножакою. Зрозумів? Ти потрібен нам живим, але це не означає, що ти не можеш отримати кілька бойових поранень.

Томас якнайспокійніше кивнув, і чолов’яга відпустив його й сів.

— Розумничок.

Тут Томас усвідомив, що треба діяти. Він шалено хвицнув ногою направо і вдарив Дженсона по обличчю.

Його голова сіпнулася назад, а тіло повалилося на землю. Брюнет спробував повалити Томаса, але Томас вибрався з-під нього та знову кинувся на Дженсона, цього разу копнувши руку, що тримала ніж. Ніж вилетів із його руки та покотився по землі, поки не вдарився об бічну стіну корпусу.

Томас перевів увагу на ніж, а приземкуватому тільки цього й було треба. Він кинувся на Томаса, а той горілиць повалився на Дженсона. Поки вони борюкалися, Дженсон пручався під ними, і Томас відчув, як його охоплює відчай, а тілом поширюється сплеск адреналіну. Він кричав і штурхався, хвицався, з боєм видирався з-поміж цих двох чоловіків. Шкрябаючись і дряпаючись руками та ногами, він звільнився та кинувся, пригнувшись, до корпусу, щоб узяти ніж. Він зупинився біля ножа, схопив його та розвернувся, очікуючи негайної атаки. Обоє напасників лише зводилися на ноги, явно приголомшені цим раптовим припливом сили.

Томас теж підвівся, витягнувши ніж перед собою.

— Просто відпустіть мене. Просто відійдіть і відпустіть мене. Присягаюсь: якщо ви від мене не відчепитеся, мені зі рве дах, я скористаюся цією штукою і перестану колотися лише тоді, як ви обоє будете мертві. Присягаюся.

— Ти зараз один проти двох, хлопче, — сказав Дженсон. — Мені начхати, є в тебе ніж чи нема.

— Ви бачили, на що я здатен, — відповів Томас, стараючись здаватися таким само небезпечним, як він почувався. — Ви стежили за мною в Лабіринті й Пеклі. — Йому мало не закортіло посміятися з іронії ситуації. З нього зробили вбив цю... заради порятунку людей?

Коротун посміхнувся.

— Якщо ти думаєш, що ми...

Томас відступив і метнув ніж, так як це робив на його очах Галлі: руків’я вгорі, лезо внизу. Ніж, обертаючись,, по долав простір між ними та врізався чолов’язі в шию. Крові спершу не було, але він, перемінившись на лиці від шоку, по тягнувся вгору та схопився за ніж, що застряг у ньому. Тоді й полилася кров — забила фонтаном у ритмі його серцебиття. Він роззявив рота, але повалився на коліна, не встигнувши заговорити.

— Ах ти ж малий... — прошепотів Дженсон із великими від жаху очима, витріщившись на колегу.

Томас був шокований своїм учинком і закляк на місці, але коли Дженсон повернув голову, знову поглянувши на нього, все змінилося. Томас помчав геть із подвір’я й забіг за ріг корпусу. Він мусив повернутися до дірки в корпусі, мусив пролізти всередину.

— Томасе! — крикнув Дженсон; Томас почув, як той женеться за ним. — Вертай сюди! Ти геть не розумієш, що робиш!

Томас не зупинився ні на мить. Він проминув кущі, за якими ховався, та на всіх парах помчав до дірки, що зяяла в корпусі збоку. Неподалік досі сиділи чоловік і жінка, пригнувшись до землі так, що їхні спини торкались одна одної. Побачивши Томаса, обоє підхопилися на ноги.

— Я Томас! — закричав він їм, щойно вони роззявили роти для запитань. — Я на вашому боці!

Вони обмінялися поглядом, а потім, саме тоді, коли він за гальмував перед ними, знову звернули увагу на Томаса. Важ ко дихаючи, він повернувся до них і розгледів у тіні футів за п’ятдесят постать Дженсона, який біг до них.

— Тебе шукали по всіх усюдах, — сказав охоронець-чоловік. — Але ти маєш бути там. — Він тицьнув пальцем на дірку.

— Де всі? Де Вінс? — важко видихнув Томас.

І він, говорячи, усвідомлював, що Дженсон досі женеться за ним. Томас повернувся обличчям до Щура, чиє лице було спотворене неприродною люттю. Томас уже бачив такий ви раз обличчя. Це був такий же безумний гнів, який він бачив у Ньюта. Щур захворів на Спалах.

Дженсон заговорив, важко при цьому дихаючи.

— Цей хлопець... власність... «БЕЗУМу». Здайте його.

Жінка й оком не змигнула.

— Старий, мені на «БЕЗУМ» начхати. Бувши тобою, я б звалила, але всередину б теж не поверталася. Там із твоїми друзями зараз станеться дещо погане.

Щур не відповів, а просто запихав далі, кидаючи погляд то на Томаса, то на інших. Нарешті він почав неквапом відступати.

— Ви не розумієте. Ваша самовдоволена зарозумілість погубить усе. Сподіваюся, ви миритиметеся з цим, гниючи в пеклі.

Тоді він повернувся й, побігши геть, зник у мороці.

— Що ти такого утнув, щоб розлютити його? — запитала жінка.

Томас спробував перевести дух.

— Це довга історія. Мені треба знайти Вінса — чи хто там зараз за старшого. Мені треба знайти своїх друзів.

— А ну охолонь, хлопче, — відповів чоловік. — Зараз усе наче спокійно. Люди займають позиції, закладають що треба, все в такому дусі.

— Закладають? — перепитав Томас.

— Закладають.

— А що саме?

— Вибухівку, дурбелику. Зараз ми підірвемо весь цей корпус. Покажемо старому «БЕЗУМу», що у нас серйозні наміри.

Розділ 66

Тієї миті Томасові все стало очевидним. Вінсові був властивий фанатизм, якого він досі не помічав. А ще слід було згадати, як «Права рука» поводилася з Томасом і його друзями у фургоні, захопивши їх у заручники біля берга. До того ж чому в неї стільки вибухівки, але жодної справжньої зброї, такої як треба? Це було логічно лише в тому разі, якщо її метою була руйнація, а не захоплення території. «Права рука» мислила не зовсім так, як він. Можливо, вона і вважала свої мотиви шляхетними, але до Томаса починало доходити: ця організація має страшнішу мету.

Він мусив діяти обережно. Зараз було потрібно лише врятувати друзів, а також знайти та випустити інших полонених.

У Томасові думки втрутився голос жінки.

— Щось ти завис.

— Так... вибачте. Коли, на вашу думку, приведуть у дію вибухівку?

— Гадаю, доволі скоро. Її закладають уже не одну годину. Хочуть, щоб уся вона вибухнула одночасно, але мені здається, що ми далеко не такі вправні.

— А як же люди всередині? А як же ті, кого ми прийшли рятувати?

Парочка перезирнулась, а тоді знизала плечима.

— Вінс сподівається всіх вивести.

— Сподівається? Що це означає?

— Сподівається.

— Мені треба з ним поговорити. — Насправді Томас хотів знайти Мінхо та Бренду. Він знав, що потрібно зробити, незалежно від намірів «Правої руки»: дістатися Лабіринту та вивести звідти всіх до прямтрансу.

Жінка показала на дірку у стіні корпусу.

— Тут якраз можна пройти до зони, яку вже практично захопили. Ймовірно, там ти знайдеш Вінса. Тільки обережно. «БЕЗУМ» повсюди заховав тут охоронців. А вони ще ті злюки-кусаки.

— Дякую за попередження. — Томас повернувся, всім серцем бажаючи зайти всередину. Дірка височіла над ним, а всередині чекала запорошена темрява. Більше жодних сирен і жодних червоних мигалок. Він ступив крок усередину.

Попервах Томас нічого не бачив і не чув. Далі він ішов у тиші — стерігся того, що може чигати за кожним поворотом. Що далі він ішов, то яскравішим ставало освітлення, і зрештою він помітив у кінці коридору відчинені й підперті чимось двері. Він підтюпцем побіг туди, а зазирнувши всередину, побачив велику кімнату зі столами, що стояли боком, наче щити. За ними ховалося кілька людей.

Люди дивилися на великі подвійні двері на іншому боці кімнати, і ніхто не помітив, як він притиснувся до дверного отвору, майже повністю сховавшись усередині. Він нахилив голову вперед, щоб краще було видно. За од ним зі столів він помітив Вінса та Галлі, але більш нікого не впізнав.

Зліва на протилежному боці кімнати був невеличкий кабінет, і він здогадувався, що там з’юрмилися щонайменше дев’ятеро чи десятеро людей. Він напружив очі, але не роз різнив жодного обличчя.

— Привіт! — прошепотів він так голосно, як тільки наважувався. — Привіт! Галлі!

Хлопчина негайно повернувся, але Томаса розгледів лише за кілька секунд. Галлі примружився, неначе гадав, що очі, можливо, його обманюють.

Томас помахав рукою, щоб Галлі точно його побачив, і Галлі жестом підкликав його до себе.

Томас іще раз роззирнувся довкола, щоб пересвідчитися в тому, що це безпечно; потім він пригнувся, підбіг до столу та звалився на долівку поруч зі своїм давнім ворогом. У нього було стільки запитань, що він не знав, із чого почати.

— Що сталося? — запитав його Галлі. — Що з тобою зробили?

Вінс люто на нього поглянув, але нічого не сказав.

Томас не знав, що й відповісти.

— Вони... провели кілька випробувань. Розумієш, я дізнався, де тримають імунних. Тут нічого не можна підривати, доки ми їх не виведемо.

— То піди знайди їх, — сказав Вінс. — У нас тут лише одна спроба, і я її марнувати не збираюся.

— Ви ж привезли сюди декого з них! — Томас поглянув на Галлі, сподіваючись на підтримку, але той у відповідь лише знизав плечима.

Томас залишився сам.

— Де Бренда, Мінхо, всі інші? — запитав він.

Галлі кивнув на суміжну кімнату.

— Вони всі там, сказали, що нічого не робитимуть, поки ти не повернешся.

Томасові раптом стало шкода пошрамованого хлопчину біля себе.

— Йди зі мною, Галлі. Ці хлопці хай роблять що хочуть, але піди допоможи нам. Хіба тобі б не хотілося, щоби хтось зробив те ж саме для нас, коли ми були у Лабіринті?

Вінс накинувся на них.

— Навіть не думай про це, — гарикнув він. — Томасе, ти знав, які в нас цілі, коли прийшов сюди. Якщо ти покинеш нас зараз, я вважатиму тебе зрадником. Ти будеш під прицілом.

Томас не відволікся від Галлі. Він побачив у очах хлопця такий смуток, від якого серце кров’ю обливалось. А ще він побачив те, чого ще ніколи там не бачив: довіру. Справжню довіру.

— Йди з нами, — промовив Томас.

На обличчі його давнього ворога з’явилась усмішка, і То мас почув від нього відповідь, на яку ніколи б не сподівався.

— Гаразд.

Томас не став чекати на реакцію Вінса. Він схопив Галлі за руку, і вони помчали від столу разом, а тоді побігли до кабінету і чкурнули всередину.

Мінхо кинувся до нього першим і міцно обійняв, тим часом як Галлі зніяковіло спостерігав за цим збоку.

Потім надійшли інші. Бренда. Хорхе. Тереза. Навіть Арис. Томасові ледь не закрутило голову від швидкого обміну обіймами, словами полегшення та привітаннями. Особливо він був радий побачити Бренду, і її він не відпускав довше за всіх інших. Але хоч як приємно це було, він знав: вони не мають на це часу.

Він відступив.

— Я не можу пояснити всього просто зараз. Ми маємо піти по імунних, яких забрав «БЕЗУМ», а потім знайти такий собі запасний прямтранс, про який я дізнався. До того ж ми мусимо поспішати, поки «Права рука» не підірвала це місце.

— Де імунні? — запитала Бренда.

— Так, що ти довідався? — додав Мінхо.

Томас ніколи не думав, що скаже те, що сказав після цього.

— Нам треба повернутися до Лабіринту.

Розділ 67

Томас показав їм листа, якого знайшов біля себе в післяопераційній палаті, і всього за кілька секунд усі вони — навіть Тереза і Галлі — погодилися кинути «Праву руку» та рушити власною дорогою. Рушити до Лабіринту.

Бренда подивилася на Томасову мапу і сказала, що точ но знає, як туди дістатися. Вона дала йому ніж, і він міцно стиснув його у правій руці, замислившись, чи не залежатиме врешті-решт його виживання від одного тоненького леза. Вони нишком вийшли з суміжної кімнати та попрямували до подвійних дверей, тим часом як Вінс та інші репетували на них, обзиваючи божевільними та кажучи їм, що вони уб’ються за кілька хвилин. Томас пропустив повз вуха все до останнього слова.

Двері досі були трохи прочинені, і Томас вийшов першим. Він пригнувся, готовий до атаки, але в коридорі було порожньо. Інші пішли за ним, і він вирішив пожертвувати непомітністю заради швидкості, а тоді помчав тим першим довгим коридором. Через тьмяне світло він мав моторошний вигляд, неначе там по кутках і нішах чекали духи всіх людей, смерть яких допустив «БЕЗУМ». Але Томасові здавалося, що вони на його боці.

Бренда вказувала дорогу, і вони завернули за ріг і спустилися сходами. Скоротили шлях, пройшовши старою коморою та ще одним довгим коридором. Потім знову сходи. На право, а тоді наліво.

Томас крокував швидко, постійно шукаючи можливу не безпеку. Він жодного разу не спинився, жодного разу не перевів дух, жодного разу не поставив під сумнів Брендині вказівки. Він знову став Бігуном, і це, попри все, було приємно.

Вони наблизилися до кінця одного з коридорів і повернули направо. Коли Томас ступив ще якихось три кроки, на нього раптом щось кинулося, схопивши його за плечі й поваливши на землю.

Томас упав і покотився, спихаючи цю людину з себе. Він почув, як інші кричать і борюкаються. Було темно, і Томасові було ледве видно, з ким він б’ється, проте він бив кулаками й ногами, рубав ножем, відчував, як ніж торкається чогось і щось рве. Закричала жінка. Їй у праву щоку вдарив кулак, щось тверде врізалося йому у верхню частину стегна.

Томас зупинився, опановуючи себе, а тоді з усієї сили штовхнувся. Його нападник врізався у стіну, а тоді знову скочив на нього. Вони покотилися та врізалися в іншу пару посеред бійки. Він максимально зосередився на тому, щоб не загубити ніж, і рубав далі, але настільки близько до нападника це було нелегко. Він ударив лівим кулаком, влучивши нападникові під бороду, а тоді скористався секундним затишшям, аби вгородити ножа цій людині у живіт. Іще один крик — знову жіночий, і це явно кричала людина, що атакувала його. Він відіпхнув її остаточно.

Томас підвівся й роззирнувся, шукаючи, кому можна до помогти. В убогому світлі він побачив, як Мінхо сидить на якомусь чоловікові й лупить без жодного опору з його боку. Бренда і Хорхе згуртувалися проти іншого охоронця, і варто було Томасові на це поглянути, як він зіп’явся на ноги і втік. Тереза, Гаррієт і Арис притулилися до стіни, відсапуючись. Усі вони вижили. Вони мусили бігти.

— Ну ж бо! — закричав він. — Мінхо, облиш його!

Його приятель про всяк випадок зробив іще парочку ударів, а тоді підвівся, копнувши свою жертву наостанок.

— Я все. Можна йти.

І група повернулася та побігла далі.

Вони пробігли ще одними довгими сходами та один за одним непевно зайшли у кімнату на початку цих сходів. Томас вражено застиг, коли усвідомив, де опинився. Це була та кімната, де були розташовані капсули гріверів, кімната, де вони опинилися після втечі з Лабіринту. Вікна оглядової кімнати досі були розбиті — підлога була захаращена скалками. Десь із сорок видовжених капсул, у яких відпочивали та заряджалися грівери, мали такий вигляд, неначе їх загерметизували після того, як тут кілька тижнів тому пройшли глейдери. Поверхня, що виблискувала білизною, коли Томас бачив їх востаннє, була затемнена шаром пилу.

Він знав, що, будучи членом «БЕЗУМу», провів тут під час роботи над Лабіринтом безліч годин і днів, і йому знову стало страшенно соромно за все це.

Бренда показала на драбину, що вела вгору, туди, куди їм було потрібно. Томас здригнувся, згадавши, як їм під час утечі довелося спускатися слизьким жолобом для гріверів — вони могли просто злізти драбиною.

— Чому тут нікого нема? — запитав Мінхо. Він роззирнувся. — Якщо тут тримають людей, то чому нема охоронців?

Томас замислився про це.

— Нащо утримувати їх за допомогою солдатів, коли це робить Лабіринт? Ми доволі довго не могли знайти вихід.

— Я не знаю, — промовив Мінхо. — Тут щось не так.

Томас знизав плечима.

— Ну, сидіти тут марно. Якщо ти не можеш запропонувати нічого помічного, то лізьмо туди й почнімо їх ви водити.

— Помічного? — перепитав Мінхо. — Та нічого.

— Тоді вгору.

Томас видерся драбиною та виліз у ще одне знайоме приміщення — те, де були розташовані консолі й де він ввів ко дові слова для вимкнення гріверів. Чак був тут, і він був переляканий, але сміливий. А менш ніж за годину по тому він був мертвий. Томасові знову наповнив груди біль від втрати друга.

— Рідна оселя, — пробурмотів Мінхо. Він показу вав на круглий отвір над ними. Цей отвір і виходив на

Стрімчака. Коли Лабіринт іще працював повноцінно, його приховувала голограма, що маскувала його під шматочок фальшивого безкрайого неба за кам’яним краєм урвища. Зараз усе це, звісно, було вимкнене, і Томас бачив крізь отвір стіни Лабіринту. Просто під ним була поставлена драбина.

— Аж не віриться, що ми сюди повернулися, — сказала Тереза, підійшовши до Томаса. Голос у неї був збентежений, і він виражав його відчуття.

І чомусь після цієї простої заяви Томас усвідомив, що вони, стоячи тут, нарешті опинилися на рівних умовах. Вони намагалися врятувати чужі життя, намагалися компенсувати свою роль у початку всього цього. Йому всією душею хотілося в це вірити.

Він повернувся до неї.

— Божевілля, еге ж?

Вона вперше усміхнулася, відколи... він уже й не пам’ятав, відколи.

— Божевілля.

Томас досі не пам’ятав дуже багато чого — про самого себе і про неї, — але вона була тут і допомагала, а більшого він і не міг просити.

— Тобі не здається, що нам варто туди вилізти? — запитала Бренда.

— Так. — Томас кивнув. — Варто.

Він пішов останнім. Після того, як інші пролізли всередину, він видерся драбиною, підтягнувся на борт, а тоді пройшов двома дошками над проміжком до кам’яної долівки Лабіринту, на край Стрімчака. Під ним була всього-на-всього робоча зона з чорними стінами, що раніше завжди була схожа на бездонне провалля.

Він ізнову підняв очі на Лабіринт і мимоволі зупинився, щоб оглянути його.

Там, де колись виблискувало яскраве синє небо, тепер була лише тьмяна сіра стеля. Голограма біля Стрімчака повністю вимкнулася, і запаморочливий колись краєвид перетворився на просту чорну штукатурку. Але коли він побачив масив ні вкриті плющем стіни, що тягнулися від Стрімчака, йому перехопило дух. Вони були височезні навіть без допомоги ілюзій, і тепер вони здіймалися над ним стародавніми монолітами, зелено-сірі та потріскані. Неначе вони простоять там тисячу років величезними надгробками, що нагадуватимуть про смерть безлічі людей.

Він повернувся.

Розділ 68

Цього разу попереду був Мінхо, який біг із розправленими плечима, всім своїм виглядом показуючи, наскільки він пишається тими двома роками, коли він правив коридорами Лабіринту. Томас був просто за ним і витягував шию, щоб роздивитися зарослі плющем стіни, які велично здіймалися до сірої стелі. Дивно було повертатися сюди після всього, що вони пережили з моменту втечі.

Під час бігу до Глейду всі говорили мало. Томас замислився, що думають про Лабіринт Бренда і Хорхе: він знав, що Лабіринт має видаватися величезним. Жук-жалюк аж ніяк не міг передавати такі розміри під час трансляцій для оглядових кімнат. І він не знав, які кепські спогади лізуть до голови Галлі.

Вони завернули за останній ріг, вийшовши у широкий коридор за Східною брамою Глейду. Підійшовши до тієї частини стіни, де він зв’язав Альбі у плющі, Томас подивився на те місце й помітив сплутані й порубані лози. Стільки сил пішло на порятунок колишнього лідера глейдерів, а він загинув усього кілька днів по тому: його психіка так і не відновилася після Змінної.

У Томасових жилах раптово запалав рідким жаром гнів.

Вони дісталися величезного проміжку у стінах, де була Східна брама, і Томас перевів дух і сповільнився. Глейдом сновигали сотні людей. Побачивши, що серед натовпу було навіть декілька немовлят і малих дітей, він жахнувся. Море імунних за мить зашепотіло, але за кілька секунд усі очі були звернені на новоприбулих, і у Глейді запала цілковита тиша.

— Ти знав, що їх так багато? — запитав Томаса Мінхо.

Люди були повсюди — їх було однозначно більше, ніж коли-небудь було глейдерів. Але Томасові відібрало мову через те, що він знову побачив сам Глейд. Криву будівлю, яку вони називали Домівкою; жалюгідний гайок; повітку Різни ці, поля, де тепер були тільки старі бур’яни. Обгоріле Картосховище, металеві двері якого почорніли та досі були від чинені. Йому було видно навіть буцегарню. В ньому мало не розривалася бульбашка почуттів.

— Чуєш, мрійнику, — заговорив Мінхо, клацнувши пальцями. — Я до тебе з запитанням звернувся.

— Шо? А... Їх так багато — то роблять так, щоб місце виглядало меншим, ніж будь-коли за нашої присутності.

Невдовзі їх помітили друзі. Казан. Клінт, медак. Соня й деякі інші дівчата з групи «В». Вони всі побігли, а далі була коротка низка возз’єднань і обіймів.

Казан ляснув Томаса по руці.

— Являєш? Мене повернули сюди! Мені навіть куховари ти не давали — просто надсилали нам трохи їжі в пакунках у Ящику тричі на день. Кухня навіть не працює — електрики немає, та й нічого немає.

Томас засміявся, його гнів пом’якшився.

— Гадаєш, ти кепсько куховарив на п’ятдесятьох? Спробуй прогодувати цю армію.

— Смішна ти людина, Томасе. Ти — смішна людина. Радий тебе бачити. — Тоді він вибалушив очі. — Галлі? Галлі тут? Галлі живий?

— Я теж радий тебе бачити, — сухо відповів хлопчина.

Томас поплескав Казана по спині.

— Це довга історія. Тепер він хороший.

Галлі пирхнув, але не відповів.

До них підійшов Мінхо.

— Гаразд, досить радіти. Як ми взагалі це зробимо, чуваче?

— В цьому начебто нічого страшного, — відповів Томас. Насправді йому страшенно не подобалася думка про спробу провести всіх цих людей не лише самим Лабіринтом, а ще й усім комплексом «БЕЗУМу» до прямтрансу. Тим не менше, це було необхідно зробити.

— Не свисти мені, — сказав Мінхо. — Очі в тебе не брешуть.

Томас усміхнувся.

— Ну, нам точно є з ким битися.

— Ти взагалі дивився на тих нещасних здихликів? — спитав Мінхо з відразою в голосі. — Там половина молодших за нас, а інша половина має такий вигляд, наче ніколи не боролася, не кажучи вже про бійки навкулачки.

— Іноді має значення лише кількість, — відповів Томас.

Він помітив Терезу і підкликав її, а тоді знайшов Бренду.

— Який у нас план? — запитала Тереза.

Якщо Тереза справді з ними, то вона потрібна Томасові саме зараз — як і всі спогади, які вона собі повернула.

— Гаразд, розділімо їх на групи, — сказав він усім. Тут, напевно, чотириста чи п’ятсот душ, отже... по п’ятдесят на групу. Тоді поставимо в них старшими по одному глейдерові чи людині з групи «В». Терезо, знаєш, як дістатися цього технічного приміщення?

Він показав їй мапу, а вона, оглянувши її, кивнула.

Томас повів далі.

— Тоді я допоможу повести людей, а ви з Брендою ідіть попереду. Всі інші мають вести по одній із груп. Окрім Мінхо, Хорхе та Галлі. Ви, гадаю, маєте прикривати тили.

— Як на мене, нормально, — сказав Мінхо, знизавши плечима. Він, як не дивно, видавався знудженим.

— Як скажеш, мучачо, — додав Хорхе. Галлі просто кивнув.

Наступні двадцять хвилин вони розділяли всіх на групи та вишикували у довгі вервечки. Особливу увагу вони приділяли тому, щоб у групах було порівну людей певного віку та з певними силами. Зрозумівши, що новоприбулі прийшли їх рятувати, імунні почали виконувати накази.

Після того, як їх організували у групи, Томас і його друзі вишикувалися перед Східною брамою.

Томас замахав руками, щоби привернути загальну увагу.

— Послухайте! — заговорив Томас. — «БЕЗУМ» планує використати вас у наукових цілях. Використати ваші тіла — ваш мозок. Він вивчає людей уже багато років, збираючи дані для розробки ліків від Спалаху. Тепер він хоче використати й вас, але ви заслуговуєте на більше, ніж життя лабораторних щурів. Ви, та й ми всі — це майбутнє, а майбутнє буде не таким, як хоче «БЕЗУМ». Саме тому ми тут. Для того, щоб вивести вас звідси. Ми пройдемо кілька корпусів у пошуках прямтрансу, який перевезе нас у безпечне місце. Якщо нас атакують, нам доведеться битися. Тримайтеся своїх груп, а найсильніші мають робити все, що потрібно, для захисту...

Під кінець слова Томаса урвав різкий, сильний тріск — неначе то розкололося каміння. А тоді — нічого. Лише луна, що відбивалася від величезних стін.

— Що це було? — прокричав Мінхо, оглядаючи небо в пошуках джерела звуку.

Томас оглянув Глейд; за ним здіймалися стіни Лабіринту, але нічого дивного не було.

Він уже був готовий заговорити, коли знову пролунав тріск, а тоді ще раз. Глейдом прокотився громоподібний гуркіт, що починався тихо, а тоді нарощував глибину та гучність. Земля задрижала, і здавалося, ніби світ ось-ось розпадеться.

Люди роззиралися в пошуках джерела шуму, і, як помітив Томас, почала ширитися паніка. Невдовзі він утратить контроль. Земля затрусилася сильніше, звуки — грім і дроблення каміння — посилились, і тепер маса людей, що стояла перед ним, вибухнула криками.

Раптом до Томаса дійшло.

— Вибухівка.

— Що? — крикнув йому Мінхо.

Томас поглянув на друга.

— «Права рука»!

Глейд затрусило від оглушливого гуркотіння, і Томас крутнувся та поглянув угору. Зліва від Східної брами відламався чималий кавалок стіни, і повсюди розліталися величезні уламки каменю. Здоровезний уламок неначе завис під нереальним кутом, а тоді впав, полетівши на землю.

Прокричати попередження Томас не встиг — масивний шмат каменю впав на групу людей, розколовся надвоє та роз чавив їх. Він оніміло стояв якусь мить, тим часом як із-під каміння витікала кров, яка збиралася в калюжі на підлозі.

Розділ 69

Поранені заволали. Гуркіт грому та звук, із яким розколювалося каміння, поєдналися в жахливому хорі, а земля під нога ми в Томаса продовжувала труситися. Лабіринт навколо них розпадався — треба було вибиратися.

— Біжи! — закричав він Соні.

Вона не завагалася — повернулася і зникла в коридорах Лабіринту. Люди, що стояли у вервечці за нею, побігли за нею без жодних наказів.

Томас зашпортався, відновив рівновагу та підбіг до Мінхо.

— Стань останнім! Ми з Терезою та Брендою маємо очолити натовп!

Мінхо кивнув і штурхнув його вперед. Томас озирнувся саме вчасно, щоб побачити, як Домівка розколюється посередині, наче тріснутий жолудь, і половина її благенької конструкції валиться на землю у хмарі трісок і пилу. Його погляд метнувся до Картосховища, чиї бетонні стіни вже кришилися.

Вільного часу вже не було. Він оглянув цей хаос і зрештою розшукав Терезу. Він підхопив стару подругу, а вона пішла за ним до прогалини, що вела у Лабіринт. Там була Бренда, що разом із Хорхе з усіх сил намагалася домовитися про те, хто піде наступним, щоб усі не пішли одночасно, зчинивши штовханину, в якій половина людей неодмінно уб’ється.

Згори ще раз пролунав тріск — щось розколювалося; То мас підняв очі та побачив, як частина стіни падає на землю біля полів. Уварившись, вона вибухнула; під нею, на щастя, нікого не було. Раптово вжахнувшись, він усвідомив, що зрештою обвалиться сам дах.

— Іди! — крикнула йому Бренда. — Я одразу за тобою!

Тереза схопила його за руку, потягнула вперед, і вони утрьох пробігли повз нерівний лівий край Брами до Лабіринту, петляючи довкола натовпу, що простував у тому ж напрямку.

Томасові довелося швидко бігти, щоб наздогнати Соню: він поняття не мав, була вона Бігункою в Лабіринті групи «В» чи пам’ятала план Лабіринту так само добре, як він, якщо він, звісно, був таким само.

Земля й далі трусилася та хилилася з кожним далеким вибухом. Люди повсюди спотикалися, падали, підводилися й бігли далі. Томас ухилявся та нагинався, біжучи, а одного разу перестрибнув чоловіка, щовпав. Зі стін летіло каміння. На його очах одна каменюка влучила в голову якогось чоловіка, збивши його на землю. Люди схилилися над його безживним тілом, спробували його підняти, але крові там було стільки, що Томас здогадувався: було вже запізно.

Томас догнав Соню та пробіг повз неї, ведучи всіх поворот за поворотом.

Він знав, що вони наближаються. Можна було тільки сподіватися, що Лабіринт став першою мішенню, а решта табору неушкоджена — що в них іще буде час, якщо вони зуміють просто вибратися. Земля під ним раптом підскочила, і повітря розколов оглушливий тріск. Він упав долілиць і незграбно підвівся. Футів за сто перед ним посунулася вгору частина кам’яної підлоги. Половина її вибухнула в нього на очах, щедро засипавши все навколо камінням і пилом.

Він не зупинився. Між землею, що виступала, та стіною, був вузький простір, і він пробіг ним, а Тереза і Бренда хутко пробігли за ним слідом. Але він знав, що через це вузьке міс це все сповільниться.

— Покваптеся! — заволав він через плече. Він сповілнився, щоб озирнутися, та побачив у всіх в очах відчай.

Соня вийшла з прогалини, а тоді зупинилася, щоб до помогти вийти іншим, хапаючи людей за руки, тягнучи та штовхаючи. Вийшло швидше, ніж Томас міг сподіватись, і він побіг далі до Стрімчака на повній швидкості.

Він ішов Лабіринтом, світ трусився, довкола них повсюди кришилося й падало каміння, люди кричали та плакали. Він міг хіба що вести тих, хто вижив, уперед. Наліво, а тоді направо. Знову направо. Потім вони опинилися в довгому коридорі, що закінчився біля Стрімчака. За його краєм він бачив кінець сірої стелі біля чорних стін, круглу дірку виходу — і велику тріщину, що перетинала навскіс фальшиве колись небо.

Він повернувся до Соні та інших.

— Швидше! Ворушіться!

Коли вони підійшли ближче, Томас сповна оцінив їхній жах. Люди з білими, спотвореними жахом обличчями падали на землю та знову вставали. Він побачив хлопчика, явно не старшого за десять років, який майже тягнув за собою якусь жіночку, поки в неї зрештою не підкосилися ноги. З верхньої частини стіни звалилася брила завбільшки з невеликий автомобіль і влучила у старшого чоловіка, що відлетів на кілька ярдів, а тоді впав на землю та повалився, як мішок із піском. Томас був нажаханий, але біг далі, при цьому постійно підбадьорюючи криками всіх навколо себе.

Нарешті він дістався Стрімчака. Дві дошки лежали як треба, і Соня жестом наказала Терезі пройти імпровізованим містом та пролізти у стару гріверську нору. Опісля перейшла Бренда з вервечкою людей, яку очолювала.

Томас чекав на краю Стрімчака, жестом женучи людей уперед. Було боляче, майже нестерпно, бачити, як люди на стільки повільно виходять із Лабіринту, коли він увесь, здавалося, готовий щомиті обвалитися. Вони один за одним перебігали дошки та кидались у дірку. Томас замислився, чи не спрямовує їх Тереза у жолоб, а не на драбину, щоб справи йшли швидше.

— Давай! — крикнула Томасові Соня. — Вони мають знати, що робити, опинившись там.

Томас кивнув, хоча йому було страшенно соромно йти: під час першої втечі він вчинив так само — покинув бійку на глейдерів, а сам заходився вводити код. Але він знав, що вона має рацію. Він востаннє поглянув на Лабіринт, що здригався: від стелі відірвалися цілі шматки, а з землі, що колись була гладенькою, стирчало каміння. Він не знав, як вони всі про рвуться, і йому стало боляче за Мінхо, Казана та інших.

Він заліз у потік людей і перейшов дошки, що вели до дірки, а тоді відійшов від натовпу біля жолоба й побіг до драбини. Якомога швидше подолав її сходинки та з полегшенням побачив унизу, що цієї частини руйнація ще не досягла. Там була Тереза, що допомагала людям підводитися після приземлення й казала їм, у якому напрямку йти.

— Я цим займуся! — крикнув він їй. — Стань на чолі юрби! — Він показав на той бік подвійних дверей.

Вона хотіла була відповісти, аж тут побачила щось у нього за спиною. Її очі зі страху округлились, і Томас розвернувся.

Декілька запорошених контейнерів із гріверами почали відкриватися; їхні верхні половинки здіймалися на петлях, наче віка трун.

Розділ 70

— Слухай мене! — закричала Тереза. Вона схопила його за плечі й розвернула, щоб поглянути йому в обличчя. — На хвості у гріверів, — вона показала на найближчий контейнер, — як казали Творці, у бочці, серед жиру є вимикач, схожий на ручку. Треба запустити руку під шкуру й витягнути його. Якщо тобі вдасться, вони поздихають.

Томас кивнув.

— Добре. А ти веди людей далі!

Контейнери й далі розкривалися зверху, а Томас тим часом помчав до найближчого з них. Коли він добіг, кришка вже припинялася, і він пильно вдивився всередину. Величезна, схожа на слимака, туша грівера трусилася та крутилася, всмоктуючи вологу та паливо з трубок, під’єднаних до нього з боків.

Томас побіг до віддаленого кінця контейнера та, підтягнувшись, заліз на його бортик, а тоді розтягнувся та нахилився до гріверових нутрощів. Пробив рукою слизьку шкуру, шукаючи те, що описала Тереза. З натужним гарчанням він пропихував руку, поки не знайшов тверду ручку, а тоді по тягнув її з усієї сили. Вона відірвалась, і грівер упав на дно контейнера безвільною драглистою масою.

Він кинув ручку на підлогу та побіг до наступного контейнера, де кришка опускалася на землю. Всього за кілька секунд він підтягнувся й перехилився через бік, запхав руку в масну плоть і висмикнув ручку.

Біжучи до наступного контейнера, Томас ризикнув і швидко позирнув на Терезу. Вона досі підіймала з долівки людей, які прослизнули жолобом, і вказувала їм на двері. Вони надходили швидко, падаючи одне на одного. Там з’явилася Соня, потім Казан, а тоді Галлі. На його очах пролетів Мінхо. Томас досяг контейнера, кришка якого вже повністю відкрилася, і трубки, що з’єднували грівера з контейнером, одна за одною від’єдналися. Він підтягнувся й перехилився, проник рукою під шкуру істоти й вирвав ручку.

Томас зіскочив на землю й повернувся до четвертого контейнера, але грівер ворушився; допомагаючи собі лапами, почвара вилазила назовні.

Томас ледве встиг до нього, підстрибнув та звісився з контейнера збоку. Проліз рукою в масну шкуру, схопився за ручку. На його голову замахнулася пара лез, схожих на ножиці, він пригнувся, водночас видерши ручку з тіла істоти, і вона померла, під власного вагою впавши назад у подібний до труни контейнер.

Томас знав, що вже немає часу зупинити останнього грівера, перш ніж він вийде з контейнера. Він повернувся, щоб оцінити ситуацію, і грівер на його очах із чваканням повністю виліз на землю. Він уже оглядав місцевість крізь невеличкий окуляр спереду; далі істота, як вони вже безліч разів робили на його очах, згорнулася в шпичастий клубок. Істота помчала вперед під гучне дзижчання мотора у своєму череві. Гріверові шипи вгризлися в долівку, і в повітря полетів бетон, а Томас безпорадно дивився, як істота врізалася в невеличку групу людей, які пролетіли крізь жолоб. Вилізли клинки, грівер перерубав кілька людей, які навіть не усвідомили, що відбувається.

Томас роззирнувся довкола, шукаючи чогось, що можна було б використати як зброю. Від чогось у стелі відламався шматок труби завбільшки десь із його руку; він побіг до нього й підняв. Повернувшись назад до грівера, він побачив, що Мінхо вже добрався до істоти. Хлопчина копав її з майже страхітливою люттю.

Томас кинувся на чудовисько, гукнувши іншим, щоб від ступилися. Грівер крутнувся до нього, ніби почув наказ, а тоді став дибки, всівшись на округлий задній кінець. З боків істоти вилізло два придатки, і Томас загальмував; задзижчала циркуляркою нова металева рука, на іншій була страхітлива клешня з чотирма наконечниками, на яких були леза.

— Мінхо, просто дай мені його відволікти! — заволав він. — Виведи усіх звідси і скажи Бренді, щоб повела їх до технічного приміщення!

При цьому він побачив, як якийсь чолов’яга намагався відповзти з гріверової дороги. Не встиг він відірватися від істоти на кілька футів, як із неї вилетів якийсь стрижень і вдарив його у груди; чолов’яга впав на підлогу, харкаючи кров’ю.

Прибіг Томас і підняв трубу, готовий дати відсіч придаткам, добратися до ручки.

Йому це майже вдалося, аж тут раптом праворуч від нього вискочила Тереза й кинулася всім тілом на грівера.

Він негайно скрутився клубком, а всі його металеві руки втягнулися, притискаючи її до його шкіри.

— Терезо! — заволав Томас, різко зупинившись і не знаючи, що робити.

Вона озирнулася на нього.

— Просто йди! Виведи їх! — Вона почала хвицатися та дряпатися; її руки губилися в драглистій плоті. Поки що їй, здається, вдалось уникнути тяжких ушкоджень.

Томас підібрався ближче, міцніше схопившись за трубу й шукаючи слабкого місця, щоб можна було атакувати, не влучивши по Терезі.

Тереза знову помітила його.

— Виходь...

Але її слова затихли. Грівер всмоктав її обличчя у драглисту шкіру, втягуючи її чимраз далі й душачи.

Томас на мить спантеличено завмер. Надто багато людей загинуло. Надто багато. А він не стоятиме тут, дозволяючи їй жертвувати собою заради порятунку його життя та інших. Він не міг цього допустити.

Він заволав, а тоді чимдуж побіг і, підскочивши в повітря, врізався у грівера.

До його грудей полетіла циркулярка, і він ухилився вліво, водночас замахнувшись трубою. Вона сильно гепнула, і пила відламалася, полетіла геть. Томас почув, як вона впала на землю та забряжчала. Скориставшись рівновагою, він за махнувся назад і вгородив трубу в тушу істоти зовсім поряд із Терезиною головою. Він напружився з усієї сили, щоб ви тягнути її, а тоді вгородив трубу ще раз і ще.

Придаток із клешнею затиснув його, підняв у повітря й кинув. Він гепнувся на тверду бетонну підлогу й покотився, а тоді підскочив на ноги. Тереза знайшла сяку-таку точку опори на туші істоти, піднялася на коліна та заходилася бити грівера по металевих руках. Томас знову кинувся в атаку, під скочив і вчепився у його слизьку плоть. Він лупив трубою все, що опинялося поблизу.

Тереза билася та пручалася знизу; істота схилилася набік, а потім крутнулася, кинувши Терезу так, що вона пролетіла щонайменше десять футів.

Томас схопився за металеву руку та відбився ногами від клешні, коли та замахнулася на нього ще раз. Став на тіло по чвари, проштовхнувся вниз під її боком і розтягнувся. Занурив руку в обвислу плоть, намацуючи ручку. Щось рубонуло його по спині, і все його тіло прорізав біль. Та він продовжив пошуки ручки — що глибше він проникав, то більше плоть істоти скидалася на щільну грязюку.

Нарешті кінчики його пальців торкнулися твердого пластику, і він просунув руку ще на дюйм уперед, схопився за ручку, потягнув із усієї сили та зіскочив із грівера. Підняв очі й побачив, як Тереза відбивається від пари лез усього за кілька дюймів від свого обличчя. А тоді раптом запала тиша: машинне ядро істоти зашипіло й вийшло з ладу. Істота по валилася, перетворившись на плоску видовжену купу слизу та механізмів, а придатки, що стирчали з неї, безвільно впали на землю.

Томас поклав голову на підлогу та шумно задихав, набираючи повні легені повітря. А тоді до нього підбігла Тереза і допомогла йому перекотитися на спину. Він побачив біль на її обличчі, подряпини, розпашілу спітнілу шкіру. Але тут вона усміхнулася.

— Дякую, Томе, — сказала вона.

— Будь ласка.

Непогано отак завалити противника й полежати трохи, перепочити.

Вона допомогла йому зіп’ястися на ноги.

— Виходьмо звідси.

Томас помітив, що з жолоба вже ніхто не виходить, а Мінхо щойно провів останніх кількох людей крізь подвійні двері. Тоді він повернувся до Томаса й Терези.

Він зігнувся, щоб перевести дух, упершись руками в коліна.

— Це всі, — він зі стогоном випростався.

— Принаймні всі, що добралися. Гадаю, ми тепер знаємо, чому нас так легко впустили — нас збиралися порубати на шматочки за допомогою клятих гріверів, якщо ми виберемося. Хай там як, вам треба чапати вперед і допомогти Бренді всіх вести.

— То вона в порядку? — запитав Томас. Полегшення, яке він відчув, було неймовірним.

— Еге ж. Вона вже там.

Не встиг Томас двох кроків ступити, як зусібіч воднораз пролунав гуркіт. Декілька секунд комплекс трусило, а потім знову стало тихо.

— Краще поквапитися, — сказав він і помчав за іншими.

Розділ 71

З Лабіринту вибралося щонайменше двісті людей, і всі вони з незрозумілої причини зупинилися.

Пробираючись крізь натовп у коридорі, Томас силкувався вийти вперед.

Він оминав чоловіків, жінок і дітей, поки нарешті не помітив Бренду. Вона проштовхалася до нього, обійняла його та поцілувала в щоку. Він усім серцем захотів, щоб усе це могло скінчитися тієї ж миті — щоб вони могли бути у безпеці й не мусили йти кудись іще.

— Я пішла через Мінхо, — пояснила вона. — Він мене примусив, пообіцяв допомогти, якщо тобі буде треба. Сказав мені, що вивести всіх надто важливо, а ви можете дати собі раду з грівером. Я мала залишитися. Вибачте.

— Це я йому наказав, — відповів Томас. — Ти вчинила правильно. Зробила єдине, що можна було зробити. Скоро ми звідси вийдемо.

Вона злегка його штурхнула.

— Тоді поквапмося та подбаймо про це.

— Гаразд. — Він стиснув її руку, і вони долучилися до Терези, а тоді знову пішли вперед, щоб очолити групу.

В коридорі було навіть темніше, ніж до цього: ті світильники, які взагалі працювали, були тьмяними та миготіли. Люди, повз яких вони проходили, мовчки збилися докупи у стривоженому очікуванні. Томас побачив Казана, який не сказав ні чого, але з усієї сили постарався підбадьорливо всміхнутися; ця усмішка, як завжди, більше скидалася на посмішку. У далині пролунав гуркіт вибуху, і будівля здригнулася. Вибухи, здавалося, були ще далеко, але Томас знав, що це ненадовго.

Опинившись попереду вервечки, вони з Брендою зрозуміли, що група зупинилася біля сходів, не знаючи напевне, вгору йти чи вниз.

— Нам угору, — сказала Бренда.

Томас не сповільнював темпу. Він жестом наказав групі йти за ними та побіг, а поруч із ним побігла Бренда.

Він не збирався піддаватись утомі. Чотири просвіти, п’ять, шість. Він зупинився на майданчику, щоб перевести дух, по глянув униз і побачив, що інші наближаються. Бренда провела його за двері, ще одним довгим коридором, наліво, а тоді направо, ще на один сходовий просвіт угору. Ще один коридор, а тоді вниз сходами.. Томас лише сподівався, що радник не брехала щодо прямтрансу.

Десь над ним пролунав вибух, який трусонув увесь корпус і збив його на підлогу.

Повітря наповнилося порохом, а йому на спину посипалися маленькі уламки кахлів на стелі. Щось гучно заскреготіло й посипалося. Нарешті, за кілька секунд, усе знову затихло.

Він потягнувся до Бренди, аби впевнитися, що вона не постраждала.

— Все добре? — крикнув він у коридор.

— Так! — озвався хтось.

— Рушайте далі! Ми майже там! — Він допоміг Бренді підвестись, і вони продовжили; Томас при цьому молився, щоб корпус бодай трішки постояв.

Томас, Бренда й ті, хто йшли за ними, нарешті дісталися тієї частини корпусу, яку радник обвела на мапі, — дісталися технічного приміщення. Здетонувало ще кілька бомб, кожна нова ближче за попередню. Але їх не могло зупинити ніщо, а тепер вони вже майже дісталися цілі.

Технічне приміщення було розташоване за величезною складською зоною. Вздовж правої стіни стояли охайні ряди металевих стелажів, заставлених ящиками, і Томас пішов на той бік кімнати, а тоді почав жестом запрошувати всіх усередину.

Він хотів, щоб усі зібралися докупи, перш ніж доведеться мати справу з прямтрансом. У віддаленому кінці приміщення були одні двері — вони, напевно, вели до того приміщення, яке вони шукали.

— Заводь їх далі та підготуй, — сказав він Бренді, а тоді чкурнув до дверей. Якщо радник Пейдж збрехала щодо прямтрансу чи якщо хтось із «БЕЗУМу» чи «Правої руки» здогадався, що вони роблять, їм каюк.

Двері вели до невеличкого приміщення, заставленого сто лами, що були закидані інструментами, металобрухтом і де талями машин. На віддаленому боці біля стіни хтось повісив великий шматок полотна. Томас побіг до нього та зірвав. За ним він знайшов сіру стіну, що тьмяно мерехтіла, оточена блискучо-срібним прямокутником, а біля неї — пульт керування.

Ось він, прямтранс.

Радник сказала правду.

Подумавши про це, Томас засміявся. Йому допоміг «БЕЗУМ» — допоміг лідер «БЕЗУМу».

Хіба що... Він усвідомив, що має дізнатися ще дещо. Він має випробувати його, щоб побачити, куди він веде, а вже тоді всіх переправити. Томас шумно вдихнув. Ось і все.

Він змусив себе пройти крізь крижану поверхню прямтрансу. А вийшов він у просту дерев’яну повітку, двері якої стояли розчахнуті перед ним. Далі він побачив... зелень. Без ліч зелені. Траву, дерева, квіти, кущі. Йому сподобалося.

Він повернувся до технічного приміщення веселим. Вони це зробили — вони майже опинилися в безпеці.

Він вибіг у складську зону.

— Вперед! — прокричав він. — Запускайте всіх сюди — воно працює! Хутко!

Стіни та металеві стелажі здригнулися від вибуху. Зі стелі дощем посипалися порох і сміття.

— Хутко! — повторив він.

Люди вже побігли під проводом Терези, яка повела їх до Томаса. Він стояв біля самісіньких дверей технічного приміщення, а коли перша людина переступила через поріг, він узяв новоприбулу за руку та повів до сірої стіни прямтрансу.

— Ви ж знаєте, що це, так? — запитав він її.

Вона кивнула, сміливо намагаючись приховати палке бажання скористатися прямтрансом і піти звідси.

— Я дещо бачила в житті, хлопче.

— Ви можете постояти тут і простежити за тим, щоб усі пройшли?

Вона спершу злякалась, але потім кивнула.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її Томас. — Просто залишайтеся тут, скільки зможете.

Щойно вона погодилася, він побіг назад до дверей.

В невеличкому приміщенні з’юрмилися інші, і Томас відступив.

— Зараз пройдемо. Як опинитеся на іншому боці, звільняйте місце!

Він проштовхався крізь тісний натовп і повернувся на склад. Усі вишикувалися в чергу та вервечкою заходили до технічного приміщення. А позаду юрби стояли Мінхо, Бренда, Хорхе, Тереза, Арис, Казан і кілька учасників групи «В». Був там і Галлі. Томас пробрався до друзів.

— Сподіваюся, вони там швидко впораються, — сказав Мінхо. — Вибухи дедалі ближче.

— Тут усе обвалиться, — додав Галлі.

Томас оглянув стелю, неначе очікував, що це станеться тієї ж миті.

— Знаю. Я сказав їм поквапитися. Ми всі підемо звідси за...

— Так-так, що тут у нас? — прокричав голос із віддале ного боку приміщення.

Довкола Томаса, коли він повернувся, щоб побачити, хто заговорив, охнуло декілька людей. У двері щойно пройшов із коридору за порогом Щур, і він був не сам. Довкола нього стояли охоронці «БЕЗУМу». Всього Томас нарахував сімох, а це означало, що перевага все одно за ним і його друзями.

Дженсон зупинився та склав руки човником, щоб пере кричати гуркіт від чергового вибуху.

— Дивна схованка як на той момент, коли все от-от обвалиться! — Зі стелі полетіли шматки металу і забряжчали по підлозі.

— Ви знаєте, що тут! — крикнув Томас у відповідь. — Надто пізно — ми вже йдемо!

Дженсон витягнув той самий довгий ніж, який був при ньому надворі, та показав його. А інші, наче за командою, дістали подібну зброю.

— Але ми можемо забрати кількох, — запевнив Дженсон. — І виглядає на те, що тут, просто перед нами, стоять найсильніші й найрозумніші. Навіть не хто інший, як наш Останній Кандидат! Той, хто потрібен нам найбільше, однак відмовляється від співпраці.

Томас і його друзі вже стали шеренгою між дедалі меншою юрбою полонених і охоронцями. Інші Томасові товариші шукали на підлозі щось таке, що можна було б використати як зброю — труби, довгі палі металевої сітки. Томас помітив перекручений шмат товстого кабелю, що закінчувався колючими й жорсткими дротами, на вигляд не менш убивчий за спис. Він схопився за нього, і тієї ж миті приміщення сколихнув іще один вибух, через який полетів на підлогу величезний масив металевих стелажів.

— Ніколи не бачив такої страхітливої купки головорізів! — прокричав Щур, але обличчя в нього було ошаліле, а вуста скривилися в дикому усміху. — Мушу визнати, що я перелякався!

— Просто стули писок, і покінчімо з цим! — крикнув Мінхо йому у відповідь.

Дженсон сфокусував холодний божевільний погляд на підлітках навпроти.

— Залюбки, — промовив він.

Томасові страшенно кортіло помститися за всі ті страх, біль і страждання, що так довго були визначальними у його житті.

— Вперед! — крикнув він.

Дві групи пішли в наступ одна на одну; їхні бойові кличі заглушив раптовий удар. То здетонувала вибухівка, трусонувши корпус, у якому вони були.

Розділ 72

Томас якимось робом зберіг рівновагу, попри те, що все приміщення трусилося від серії вибухів — наразі найближчих. Попадала більшість стелажів, і приміщенням полетіли різні предмети. Він ухилився від нерівного шматка дерева, а тоді перестрибнув круглу деталь від машини, що пролетіла повз нього.

Галлі, який був поруч із Томасом, заточився і впав; Томас допоміг йому підвестися. Вони продовжили атаку.

Бренда послизнулась, але відновила рівновагу.

Вони врізалися в інших, неначе перша шеренга солдатів у стародавньому пішому бою. Томас сам пішов на Щура, який був вищий за нього щонайменше на півфута й розмахував своїм клинком; він полетів дугою до Томасового плеча, але Томас ударив вгору своїм жорстким кабелем і торкнувся пахви Щура. Дженсон зарепетував і зронив зброю, а з рани заструменіла кров; він затиснув її іншою рукою й відступився, втелющивши в Томаса сповнені ненависті очі.

Праворуч і ліворуч від нього всі билися. Томасова голо ва наповнилася звуками ударів металу об метал, лементом, криками та гарчанням. Дехто нападав удвох на одного; Мінхо зрештою довелося битися з жінкою, що здавалася вдвічі сильнішою за будь-кого з чоловіків. Бренда лежала на землі й боролася з худорлявим чолов’ягою, намагаючись вибити в нього з руки мачете. Томас швидко глянув і побачив усе це, але тоді перевів увагу на власного супротивника.

— Мені не страшно спливти кров’ю, — сказав, скривившись, Дженсон. — Головне — померти після того, як я по верну тебе в лабораторію.

Новий вибух струсонув комору, і Томаса кинуло на Дженсона. Упустивши кабель, він повалився на ворога, і разом вони впали на підлогу, і Томас з усієї сили заходився відпихати чолов’ягу однією рукою, водночас духопелячи його. Він ударив Дженсона кулаком по лівій щоці, і голова Щура смикнулася набік, а з рота в нього бризнула кров. Томас відвів руку для чергового замаху, але Щур шалено вигнув тіло і скинув його; хлопчина приземлився на спину.

Не встиг він ворухнутись, як Дженсон застрибнув на нього та обхопив ногами його тулуб, прип’явши Томасові руки до землі колінами. Томас запручався, а Щур тим часом гам селив його кулаками, знову та знову б’ючи Томаса по незахищеному обличчю. Ним заволодів біль. Потім тіло наповни лось адреналіном. Він не помре тут. Він упер ноги у підлогу та щосили рвонув угору.

Він піднявся над землею всього на кілька дюймів, але цього вистачило, щоби звільнити руки від Щурових колін. Наступний удар він заблокував обома передпліччями, а тоді викинув обидва кулаки вгору і вдарив Дженсона в обличчя.

Щур утратив рівновагу; Томас зіпхнув його з себе, а тоді копнув його, зігнувши обидві ноги та врізавши підошвами Дженсонові у бік, а потім — ізнову, ще раз і ще. З кожним ударом Щурове тіло потроху обм’якало. Та коли Томас після цього прибрав ноги, Дженсон раптом перевернувся й. напав на нього, схопивши Томаса за ноги й відкинувши їх набік. І він знову застрибнув на Томаса.

Томас збісився; він хвицався, лупив і пручався, щоб ви братися з-під Щура. Вони качалися, здобуваючи перевагу лише на частку секунди, перш ніж повалитися знову. Літали кулаки, хвицалися ноги — Томасове тіло обсипали кулі болю; Дженсон дряпався й кусався. Вони все качалися, по бивши один одного майже до непритомності.

Нарешті Томас опинився під добрим кутом для того, щоби врізати ліктем Дженсонові в ніс; йому від цього забило памороки, і він обома руками схопився за обличчя. Томас відчув раптовий приплив сил; він застрибнув на Дженсона та обхопив пальцями його шию, а тоді почав стискати. Дженсон хвицався, розмахував руками, але Томас тримався з дикою люттю, вчепившись у нього, хилячись уперед і душачи його всією вагою, водночас стискаючи руки дедалі сильніше. Він відчув, як щось ляснуло, потягнулося і зламалося. Дженсон вирячив очі, висолопив язика.

Хтось ляснув його по голові долонею; він здогадувався, що йому щось кажуть, але не чув конкретних слів. Перед його обличчям з’явилось обличчя Мінхо. Він щось кричав. Томасом остаточно заволоділа жага крові. Він витер очі рукавом і ще раз зосередився на обличчі Дженсона. Той уже дав но помер; він лежав нерухомо, блідий і побитий. Томас іще раз поглянув на Мінхо.

— Він мертвий! — волав його друг. — Він мертвий!

Томас змусив себе відпустити, похитуючись, облишив чолов’ягу й відчув, як Мінхо здіймає його на ноги.

— Ми їх усіх вивели з ладу! — крикнув Мінхо йому у вухо. — Нам треба йти!

Складське приміщення одночасно струсонули з обох боків два вибухи, і самі стіни повалилися всередину, розкидаючись навсібіч уламками цегли й бетону. На Томаса та Мінхо посипалося сміття. Повітря наповнилося пилом, і Томаса оточили розпливчасті постаті, що хиталися, падали та знову вставали. Томас був на ногах і рухався, прямуючи до технічного приміщення.

Від стелі відпадали шматочки, що вибухали під час падіння. Звуки були жахливі, оглушливі. Земля шалено трусилася; знов і знов детонували бомби, неначе повсюди водночас. То мас упав; Мінхо різко зіп’яв його на ноги. За кілька секунд упав Мінхо; Томас смикав і тягнув його, поки вони обоє не побігли знову. Раптом перед Томасом з’явилася Бренда з жахом у очах. Йому здавалося, що неподалік він бачив і Терезу, і всі вони силкувалися зберегти рівновагу, просуваючись уперед.

Щось розкололося, розбилося — так гучно, що Томас аж озирнувся. Він мимоволі підняв очі та побачив, що вгорі відпала чимала частина стелі. Він зачаровано спостерігав, як вона падає на нього.

В куточку його поля зору опинилася Тереза; її постать було ледь видно крізь забруднене повітря. Її тіло врізалося в його тіло, штовхаючи його до технічного приміщення. В голові у нього стало порожньо, він хитнувся назад і впав, а тієї ж миті величезний шмат корпусу впав на Терезу, прип’явши її тіло до долівки; з-під нього виглядали тільки її голова та рука.

— Терезо! — закричав Томас диким голосом, що якимось чином перекрив усі інші звуки. Він незграбно поліз до неї. По її обличчю струменіла кров, а рука, судячи з усього, була розчавлена.

Він прокричав її ім’я знову та уявив собі Чака, коли той падав на землю, залитий кров’ю, а також Ньютові вирячені очі. Троє найближчих його друзів за все життя. І «БЕЗУМ» забрав у нього їх усіх.

— Прошу, вибач, — прошепотів він їй, знаючи, що вона не чує. — Прошу, вибач.

Її вуста заворушилися, намагаючись щось сказати, і він на хилився, щоб почути те, що вона намагалася вимовити.

— І ти... мене, — прошепотіла вона. — Я завжди переймалася... тільки...

А тоді Томаса зіп’яли на ноги й відірвали від неї. Він не мав ні сил, ні бажання цьому опиратися. Її більше немає. Його тіло було охоплене болем, серце кололо. Бренда і Мінхо підняли його, поставили на ноги. Утрьох вони непевною ходою попрямували вперед, посунули далі. В зяючій дірці, що лишилася від вибуху, запалав вогонь; здіймався й нуртував густим пилом дим. Томас закашлявся, але почув лише якийсь гуркіт.

Повітря знову розбилося від звуку лункого удару; То мас на бігу повернув голову й побачив, як віддалена стіна складського приміщення вибухає, падає уламками на долівку, а крізь проміжки проривається полум’я. Частина стелі, що ще залишилася над ним, почала валитися, вже позбавлена будь-якої опори. Корпус остаточно та безповоротно руйнувався.

Вони дісталися дверей до технічного приміщення і про тиснулися всередину саме вчасно, щоб побачити, як Галлі зникає у прямтрансі. Всі інші вже зникли. Томас, хитаючись, пішов разом із друзями коротким проходом між столами. За кілька секунд вони загинуть. Звуки, з якими все розбивалося та кришилося в Томаса за спиною, тріск, рипіння та скрегіт металу і глухий шум полум’я ставали неможливо гучними. Все це набуло неймовірно високої тональності; Томас не за хотів на це дивитися, хоча відчував, як усе це падає, так, неначе стояв усього за кілька футів, а передній край цього дихав йому у спину. Він проштовхнув Бренду у прямтранс. Світ довкола нього та Мінхо завалювався.

Вони разом застрибнули у крижану сіру стіну.

Розділ 73

Томас ледве дихав. Він кашляв і плювався. Серце в нього шалено билося, геть не бажаючи сповільнюватися. Він приземлився на дерев’яну підлогу повітки, а тепер повз уперед, бажаючи відійти від прямтрансу на той випадок, якщо крізь нього пролетить якесь страшне сміття. Але краєчком ока він помітив Бренду. Вона тиснула на якісь кнопки на панелі керування, а потім сіра площина мигнула і зникла, відкриваючи кедрові дошки стіни повітки за собою. «Де вона цього на вчилася?» — замислився Томас.

— Виходь разом із Мінхо, — сказала вона з такою наполегливістю в голосі, що Томас не зрозумів наказу. Вони тепер у безпеці. Хіба ні? — Я ще мушу дещо зробити наостанок.

Мінхо вже звівся на ноги і підійшов, щоб допомогти встати Томасові.

— Блін, мій мозок не може задуматися ні на секунду. Про сто дай їй зробити, що вона хоче. Вперед.

— Добре, — погодився Томас. Обидва вони часто дихали, відсапуючи й немовби наново переживаючи пройдені разом випробування. На якусь мить хлопці знову відчули біль утрати від смерті близьких і з нею ж — полегшу. Здається, — можливо, тільки здається, — все скінчилося.

Та найгостріше Томас відчував біль утрати. Дивитись, як гине Тереза — рятуючи його життя, — було майже нестерпно. Тепер, пильно дивлячись на людину, яка стала його справ жнім найкращим другом, він мусив стримувати сльози.

Тієї миті він поклявся ніколи не казати Мінхо, що він зробив із Ньютом.

— Звісно, що добре, дурбелику, — нарешті відповів Мінхо. Але його фірмової усмішки не було. Замість неї був погляд, який казав Томасові, що він розуміє. І що вони нестимуть із собою скорботу своєї втрати до кінця життя. Потім він по вернувся й пішов геть.

Минула довга мить, і Томас пішов за ним.

Після виходу надвір довелося зупинитися й роззирнутися. Вони прибули у місце, яке, як йому казали, вже не існувало. Розкішне, зелене та сповнене буйного життя. Він стояв на вершині пагорба над полем із високою травою та дики ми квітами. Довкола блукали десь із двісті людей, яких вони врятували; дехто з них навіть бігав і стрибав. Праворуч від нього схил пагорба спускався в долину височезних дерев, які, здавалося, розтягнулися не на одну милю, закінчуючись стіною скелястих гір, які тягнулися до безхмарного синього неба. Ліворуч від нього трав’янисте поле повільно перетворювалося на жорсткі кущі, а далі — на пісок. А ще далі був океан, із великими темними хвилями з баранцями, що розбивались об берег.

Рай. Вони прибули до раю. Він міг лише сподіватися, що колись його серце відчує радість цього місця.

Він почув, як зачиняються двері повітки, а тоді — як за шумів вогонь у нього за спиною. Повернувшись, він побачив Бренду; вона обережно відпихнула його ще на кілька кроків від будівлі, яку вже охопило полум’я.

— Просто для певності? — запитав він.

— Просто для певності, — повторила вона та усміхнулась йому настільки щиро, що він трохи розслабився, відчуваю чи зовсім незначну втіху. — Мені... шкода, що так сталося з Терезою.

— Дякую. — Більше жодного слова на думку не спадало.

Вона більше нічого не сказала, і Томас вирішив, що їй і не треба говорити багато. Вони пішли та долучилися до групи людей, які брали участь в останньому бою з Дженсоном і іншими; всі вони були з ніг до голови вкриті подряпинами та синцями. Він зустрівся поглядом із Казаном так само, як ра ніше з Мінхо. Потім усі вони повернулися до повітки й по дивились, як вона згоріла дощенту.

Кілька годин по тому Томас сидів на кручі над океаном, звісивши ноги з краю. Сонце вже майже опустилося за виднокрай, який неначе сяяв полум’ям. Це було чи не найпрекраснішим видовищем, яке він коли-небудь бачив.

Мінхо вже заходився порядкувати внизу, в лісі, де вони вирішили оселитися: організовував пошуки їжі, будівельний комітет, загін охорони. Томас радів цьому, бо вже не бажав брати на себе хоч трохи відповідальності. Він утомився, ті лом і душею. Він сподівався, що незалежно від того, де вони, вони перебуватимуть в ізоляції та безпеці, поки решта світу думатиме, як бути зі Спалахом, і начхати на ліки. Він знав, що цей процес буде тривалим, важким і неприємним, і він був на сто відсотків упевнений, що не хоче бути до нього причетним.

З нього досить.

— Привіт.

Томас повернувся й побачив Бренду.

— І тобі привіт. Не хочеш сісти?

— Так, дякую. — Вона плюхнулася поруч із ним. — Це мені нагадує захід сонця у «БЕЗУМі», хоча там він ніколи не здавався настільки яскравим.

— Так можна було б сказати багато про що. — Він відчув новий приплив емоцій, уявивши собі обличчя Чака, Ньюта й Терези.

Кілька хвилин минуло в мовчанні: вони дивились, як щезає денне світло, а небо і вода з помаранчевих перетворюються на рожеві, потім стають пурпуровими, а тоді — темно-синіми.

— Що ти там собі думаєш? — запитала Бренда.

— Геть нічого. Я поки що зав’язав із думанням. — І він говорив чесно. Вперше в житті він одночасно був вільним і в безпеці, хоч якою дорогою ціною він цього досяг.

Потім Томас зробив те єдине, що спадало йому на думку. Він потягнувся і взяв Бренду за руку.

У відповідь вона стиснула руку йому.

— Нас понад дві сотні, і всі ми маємо імунітет. Добрий буде початок.

Томас озирнувся на неї; її впевнений тон викликав підозру — ніби вона знає те, чого не знає він.

— Що це означає?

Вона нахилилася вперед і поцілувала його в щоку, а потім — у губи.

— Нічого. Зовсім нічого.

Томас викинув усе це з голови та наблизив її до себе, тим часом як останній промінчик сонячного світла зник за обрієм.

ЕПІЛОГ

Остаточний меморандум «БЕЗУМу»

Дата: 232.4.10. Час: 12.45

Кому: Моїм колегам

Від кого: Ава Пейдж, радник

Тема: Новий початок

Отже ми зазнали поразки.

Але водночас досягли успіху.

Наше початкове бачення не було реалізовано; матриця так і не з’явилася. Ми не змогли віднайти ні вакцину ні ліки від Спалаху. Проте я передбачала цей результат і створила альтернативне рішення щоби врятувати принаймні частину нашого роду. За допомогою своїх колег двох імунних у потрібному місці я змогла спланувати та реалізувати рішення що забезпечить найкращий результат на який ми могли би сподіватись.

Я знаю що більшість працівників «БЕЗУМу» вважали що нам потрібно згуртуватися копати глибше бути суворішими з піддослідними та шукати відповідь далі. Почати но вий цикл випробувань. Але те чого ми не захотіли поміти ти було в нас просто перед очима. Імунні — єдиний ресурс який залишився в цьому світі.

А якщо все відбулося відповідно до плану ми доправили найрозумніших найсильніших і найвитриваліших своїх піддослідних у безпечне місце де вони можуть заснувати цивілізацію наново тим часом як решта світу прямує до вимирання.

Маю надію що за багато років наша організація частко во поплатилася за невимовно жахливе діяння скоєне проти людства нашими попередниками при владі. Хоча я повністю усвідомлюю що це було зроблено з відчаю після спалахів на сонці, випустити вірус Спалаху задля контролю кількості населення було мерзенним і непоправним злочином. А його катастрофічні наслідки неможливо було передбачити за жодних обставин. «БЕЗУМ» від самого цього діяння працював над виправленням несправедливості, над знаходженням ліків. І хоча це нам не вдалося, ми можемо принаймні сказати, що підготували ґрунт для майбутнього людства.

Я не знаю, як історія оцінить дії «БЕЗУМу», але тут для довідки стверджую, що організація завжди мала тільки одну мету, а саме — збереження людського роду. І вдавшись до останнього, ми досягли саме цього.

Як ми знову та знову намагалися переконати кожного зі своїх піддослідних, «БЕЗУМ» — це добре.

Подяки

Ця трилогія стала ще тією пригодою. Багато в чому вона була плодом співпраці між мною, моєю редакторкою, Крістою Маріно, та моїм агентом, Майклом Бурре. Я й близько не можу висловити достатню подяку цим двом людям. Але я намагатимуся й далі.

Велика дяка всім добрим людям у видавництві «Random House», особливо Беверлі Горовіц і моїм піарницям, Емілі Пурсіо та Норін Геріц. А також усім неймовірним працівникам відділів продажів, маркетингу, дизайнерам, коректорам і всім іншим, без кого книжка не може народитися. Дякую вам за те, що зробили цю серію успішною.

Дякую вам, Лорен Абрамо та агенціє «Dystel & Goderich», що подбали про те, щоб ці книжки стали доступними по всьому світу. І дякую всім моїм видавцям за кордоном за те, що дали їм шанс.

Дякую вам, Лінетт і Дж. Скотте Севіджі, за те, що читали ранні начерки та надавали відгуки. Обіцяю вам, вийшло на багато краще!

Дякую всім книжковим блоґерам, друзям на «Фейсбуці» і Дешнерівській армії на «Твітерi», #dashnerarmy, за те, що тусили зі мною та нав’язували мої історії іншим. Дякую вам і всім моїм читачам. Цей світ став для мене реальністю, і я сподіваюся, що вам сподобалося в ньому жити.

¹ Сестра (ісп.).

² Хлоп’ята (ісп.).

³ Брат (ісп.).

⁴ Хлопчина (ісп.).