Каїнові сльози [Николай Васильевич Ришко] (pdf) читать постранично

Книга в формате pdf! Изображения и текст могут не отображаться!


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Микола
РІШКО

СЛЬОЗИ

Микола РІШКО

КАЇНОВІ СЛЬОЗИ
ПАМФЛЕТИ

Художник
А. Ю. Гойда

УЖГОРОД ВИДАВНИЦТВО «КАРПАТИ» 1987

ББК84Ук7-4
Р57

В новую книгу украинского литератора из Закар­
патья, лауреата премии им. Я. Галана, вошли
памфлеты, в которых разоблачаются новоявлен­
ные «рыцари крестовых походов» — империали­
стические спецслужбы Запада и разного рода
отщепенцы, идущие в одной упряжке с ними;
бывшие гитлеровские недобитки, украинские
буржуазные националисты, клерикалы.
Рецензенти — кандидат історичних наук М. Є. Го­
релов, кандидат філологічних наук В. А. Качкан.

4702590200-064 г
М215(04)-87
54'87

© Видавництво
«Карпати»,

БЛУДНІ ДЩИ
Повість-памфлет

1. ГОСТІ ДАНИЛА МАРЖИНКИ

Поглянувши на себе востаннє в дзеркало, Данило
Маржинка відзначив із задоволенням, що він тепер схо­
жий па західного дипломата. Хоч і спека надворі, одяг­
нув чорного костюма, капелюха. Хвилювався трохи:
чому його так терміново хоче бачити Петро Кремінь,
голова сільради? Прибіг щойно хлопчина, повідомив.
Перед масивними дверима, обшитими жовтою шкірою,
довгенько вичищав підошви модних лакованих туфель.
Зняв з голови капелюха, розчесав ріденький жмутик
волосся на кругленькій, гладенькій, як коліно, голові.
Повняве червоне обличчя набуло враз серйозності. Зі­
брався з духом і несміливо постукав.
— Заходьте, заходьте! — почулось бадьоре запро­
шення.
І тоді колобком вкотилась у кабінет кругла фігура на
коротких ногах.
— Що хотів від мене, Петре? — звернувся до голови
сільради. Оглянувся. Чужих людей побачив. Зніяковів.
І вже більш офіційно: — Кликали, Петре Дмитровичу?
Петро Кремінь, стрункий, мов явір, середніх літ чоло­
вічок, встав з-за столу і, ховаючи усмішку, офіційно
мовив:
— Це і є, дорогенькі наші гості, вельмишановний Да­
вило Маржинка!
Із стільців разом підвелися троє незнайомих. Насам­
перед гордовито й самовпевпено підійшла до нього
жінка літ сорока. Висока. Плоска, наче терлиця. Великі
сірі очі. Блідо-зелена. Масивні штучні зуби — білі-бі-н-

Спекотно і на подвір’ї, і в приміщенні, а вона в голубих
джинсах і куртці мишачого кольору. Одіж її розцяткована стрічками-прапорцями США. Подала для знайом­
ства руку Маржинці. Данилу Юрійовичу здалося, що
тримає у своїй руці жабу — слизьку и холодну.
— Гафія Скотт! — представилася.
Данило Юрійович ледве стримався, щоо не розрего­
татись. Уже було рота відкрив, аби сказати: «Ми з вами,
пані, з одного насіння. Аякже! Наші «милозвучні» прі­
звища се видають: Скотт і Маржинка!» * Та замість
того низько-низенько чолом б’є і смачно чмокає гарячи­
ми губами холодну рученьку панни.
— Данило Маржинка! І я радий вас видіти!
Далі поручкався із чоловіками. Обидва — вусаті, бо­
родаті, патлаті. Один чорнявий, інший, мов би
з млина,— сіро-білий. У першого очі чорні, маленькі.
У другого — водянисті, цибулинами лізуть. Одягнуті
легко, по-літньому. Один у зеленій майці, другий —
у коричневій. Із зеленої серйозними, трохи переляка­
ними очима дивиться на Маржинку статуя Свободи,
а з коричневої мружить очі й на всі зуби сміється пре­
зидент США.
Маржинка ще й ще схиляється-розкланюється:
— Дуже приємно... Безмежно радий...
— Сідайте, шановні гості, і ви, Даниле Юрійовичу! —
запросив Петро Кремінь, не зводячи очей з Маржинки. Гостей великих маємо. Із-за океану... Діти колигттніх емігрантів. Кажуть, що сподобалось у нас, буде про
що дома рідним і знайомим розповісти... Правильно зро­
зумів вас? — звертається до гостей.
О, є... є... Я ще на своєму віку, панове, прошу крас­
но, такої рендешпої ** челяді не зустрічала,— заахала
Гафія Скотт. — І серенча *** велика, що перед дорогою
* Тут обігруються прізвища. Маржина — худоба (діал )
** Порядної (діал.).
7
*** Щастя, удача (діал.).
5

мали-сьме нагоду, прошу красно, про ваше село р
ничне і ваших людей статтю кореспондента з /агентства «Новости» прочитати. Файпо написав. Фай°Г°
ае... Але писання — то одне, а на власні очі побачиї П°’
то інше... Село ваше — як писанка! А річка Росяі ***
А гори, сади, ліси! Казка!
а,м
Данило Маржинка аж рота роззявив, слухаючи гос
і дивлячись, як завзято головами кивають двоє її Ко^°
паньйонів. «Але ж... Але ж...—і перевів погляд п
голову сільради: — Чому мене, старого Маржинку, ск
*
ди запросили?»
Петро Кремінь, вловивши подив в очах Маржинки, вСе
прояснив:
— Шановні наші гості хотіли б до вас, Даниле Юрі­
йовичу, завітати. Скрізь були, а в родину рядового
пенсіонера не навідувались. Як ви на це?.. Позитивно?..
От і порядок!
— Для добрих людей двері в мене завжди відчине­
ні,— бадьоро підвівся Маржинка.
Вже по бесіді, коли Маржинка одміряв гордий крок
вулицею, слова йому на язик наче самі набігали:
— Кажете, що село наше припало вам до душі? —
торохтів, крокуючи поруч із заморськими мандрівни­
ками.— Еге ж... Криничне — то Криничне. Я, як правду
сказати, й синам