Собор [Реймонд Карвер] (fb2) читать онлайн

Реймонд Карвер Собор

УДК 82-3

К 21

Карвер Реймонд

Собор / Реймонд Карвер ; пер. з англ. Юрія Паустовського. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2022. — 208 с.

ISBN 978-617-614-354-3

Усі права застережено.

Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

CATHEDRAL

Copyright © 1983, Raymond Carver

Copyright renewed © 1989, Tess Gallagher

All rights reserved

© Книги — ХХІ, 2022, видання українською мовою

© Юрій Паустовський, 2021, переклад

© Анна Стьопіна, 2021, обкладинка

Усі права застережено

ISBN 978-617-614-354-3

Зміст

Пір’я 7

Будинок Шефа 30

Консервація 36

Купе 47

Маленька радість 58

Вітаміни 87

Обережно 105

Звідки я телефоную 118

Поїзд 135

Гарячка 143

Вуздечка 170

Собор 189

Пір’я

Мій друг з роботи, Бад, якось запросив нас із Френ на вечерю. Я не був знайомий з його дружиною, він не знав Френ. Усе по-чесному. Але ми з Бадом приятелювали. Я знав, що у Бада вдома була мала дитина. Коли він запросив нас на вечерю, дитині було місяців вісім.

Як ті вісім місяців пролетіли? Чорт забирай, як узагалі відтоді час минув? Пам’ятаю день, коли Бад прийшов на роботу з коробкою сигар. Роздавав їх у їдальні. Звичайні магазинні сигари. «Датч Мастерс». Але на кожній була червона наклейка й обгортка з написом: «У нас хлопчик!». Сигари я не курив, але все одно взяв.

— Бери дві, — сказав Бад і потрусив коробкою. — Я теж не люблю сигари. Це вона придумала.

Він мав на увазі дружину. Оллу.

Я ніколи не бачився з дружиною Бада, але одного разу чув її по телефону. Була субота, нічого не хотілося робити. Я зателефонував Бадові запитати, може, в нього є якісь ідеї. Слухавку взяла жінка, каже:

— Алло.

У мене вилетіло з голови її ім’я. Дружина Бада. Бад безліч разів називав його. Але в одне вухо влетіло, в друге вилетіло.

— Алло! — повторила жінка. На фоні було чути телевізор. — Хто це? — а потім почувся дитячий плач. — Баде! — гукнула жінка.

— Що таке? — це був Бад. А я все ще не міг згадати, як звуть його дружину.

Я поклав слухавку. Наступного разу, коли ми з Бадом бачилися на роботі, я, звісно ж, не сказав йому про цей дзвінок. Але підбив його згадати ім’я дружини.

— Олла, — сказав він.

«Олла», — подумки повторив я.

Олла.

— Нічого особливого, — казав Бад. Ми пили каву в їдальні. — Тільки ми вчотирьох. Ти з дружиною, я і Олла. Скромненько. Приходьте на сьому. О шостій вона годує дитину. Вкладе спати — і сядемо за стіл. Нас нескладно знайти. Але ось, про всяк випадок, карта.

Він дав мені папірець із усілякими лініями, що позначали великі й маленькі вулички, дороги тощо, і стрілками — чотири сторони світу. Великий «Х» позначав розташування його будинку. Я сказав:

— Скоріше б уже, не можу дочекатися.

Та Френ була не в захваті.

Увечері ми дивилися телевізор і я запитав її, чи варто щось брати з собою до Бада.

— Наприклад? — здивувалася Френ. — Він просив щось принести? Я ж не знаю. Звідки мені знати?

Вона знизала плечима і багатозначно на мене глянула. Ми вже якось говорили про Бада. Проте вони не були знайомі, та їй це і не було цікаво.

— Можна взяти пляшку вина, — сказала вона. — Як хочеш. Візьмеш вина?

Вона похитала головою. Довге волосся гойдалося над плечима.

Вона ніби казала: «Навіщо нам інші люди? У нас же є ми».

— Ходи сюди, — сказав я.

Вона підійшла ближче, я її обійняв. Френ — красуня. У неї гарне волосся — світле й довге. Я взяв пасмо і вдихнув запах. Запустив у волосся руку. Вона пригорнулася до мене. Я зарився обличчям у її волосся й обійняв сильніше.

Буває, коли волосся заважає, вона підбирає його і закидає за плечі. І сердиться.

— Ох, це волосся, — каже. — Одна біда з ним.

Френ працює на вершковому комбінаті й на роботі мусить заколювати волосся. Вона миє його щовечора й розчісує, поки ми дивимося телевізор. Часом погрожує його обрізати. Але не думаю, що вона на це здатна. Вона знає, що її волосся мені дуже подобається. Знає, що заради нього я готовий на все. Кажу, що закохався в неї через волосся. І можу розлюбити, якщо обріже. Іноді я називаю її «шведкою». Вона справді схожа.

Зазвичай у такі вечори вона розчісувала волосся і ми вголос мріяли про те, чого в нас не було. Наприклад, про нове авто. Про пару тижнів у Канаді. Але про що ми не мріяли, то це про дітей. У нас їх не було, бо ми їх не хотіли. «Може, колись», — казали ми одне одному. Ми чекали. Думали, що можемо чекати ще довго. Іноді ходили в кіно. Чи просто залишалися вдома й дивилися телевізор. Іноді Френ щось пекла, і ми з’їдали все за раз.

— А якщо вони не п’ють вино? — сказав я.

— Все одно візьми, — відповіла Френ. — Якщо не питимуть, то вип’ємо самі.

— Біле чи червоне?

— Якесь солодке, — сказала вона, не звертаючи на мене уваги. — Але мені байдуже. Це твої посиденьки. Давай не дуже з ними морочитися, а то я не піду. Можу спекти великий кавовий кекс із малиною. Чи трохи маленьких.

— У них буде десерт, — сказав я. — Хто ж запрошує гостей, не подбавши про десерт.

— А якщо вони приготують рисовий пудинг? Або желе? Те, що ми не любимо? — Френ похитала головою. Я знизав плечима. Вона мала рацію. — І ті старі сигари, що він тобі дав. Візьми з собою. Після вечері покурите у вітальні з портвейном, чи з чим їх там курять у кіно.

— Ну, добре, так підемо, — сказав я.

Френ відповіла:

— Візьмемо мою хлібину.

Бад із Оллою жили за двадцять миль від міста. Ми в цьому місті прожили три роки, проте, чорт забирай, майже не виїжджали за його межі. Мені подобалось їхати звивистими доріжками. Вечоріло, було приємно і тепло, довкола простягалися пасовища, паркани, корови повільно сунулися довкола сінників. На парканах сиділи червонокрилі чорні птахи, а навколо повіток кружляли голуби. Ми проїжджали сади, квітучі галявини з польовими квітами й будиночки обабіч дороги.

— От би й нам тут будиночок, — сказав я.

Це була просто думка, чергове бажання, яке нічого не означало.

Френ не відповіла. Вона була зайнята переглядом Бадової карти. Ми під’їхали до перехрестя, яке він позначив. Повернули праворуч, як показувала карта, і проїхали рівно три милі.

Ліворуч від дороги я побачив кукурудзяне поле, поштову скриньку і довгий, засипаний гравієм, під’їзд. У кінці, поміж деревами, виднівся ґанок. На даху стояв димар. Але було літо, тож, звісно, дим звідти не йшов. Я подумав, що це гарний краєвид, і сказав про це Френ.

— Глушина, — відповіла вона.

Я звернув на під’їзд. Кукурудза здіймалася по обидва боки. Вище за машину. Під шинами хрускотів гравій. Ми під’їхали ближче до будинку й побачили сад із зеленими штуками, розміром з бейсбольний м’яч, які звисали з лози.

— Що це? — запитав я.

— Звідки я знаю? — відповіла Френ. — Може, гарбузи такі. Бог його знає.

— Чого ти, Френ? Не заводься.

Вона промовчала. Втягнула нижню губу і випустила назад. І вимкнула радіо, коли ми були вже біля будинку.

На подвір’ї стояла дитяча гойдалка, на ґанку лежали іграшки. Я зупинився біля входу і заглушив двигун. Раптом ми почули жахливий вереск. У них була дитина, так, але цей крик був загучним для дитини.

— Що це за звук? — злякалася Френ.

Раптом щось велике, як гриф, злетіло з дерева і гепнулося просто перед автомобілем. Обтрусилося. Потім повернуло до машини свою довгу шию, підняло голову і глянуло на нас.

— Бляха, — буркнув я. Поклав руки на кермо, не зводячи з цієї штуки очей.

— Нічого собі, — сказала Френ. — Я ніколи раніше такого не бачила вживу.

Звісно, ми обоє знали, що це павич, але не промовили цього вголос. Ми просто спостерігали за ним. Птах підняв голову і знову вичавив свій різкий крик. Він розпушився і став удвічі більшим, аніж коли приземлився.

— Бляха, — повторив я. Ми сиділи на місці й не виходили з машини.

Птах посунув уперед. Потім повернув голову і насторожився. Блискучі дикі очі дивилися прямісінько на нас. Хвіст піднятий, схожий на велике віяло, яке складалося і розкладалося. І сяяв цей хвіст усіма барвами веселки.

— Боже ж ти мій, — прошепотіла Френ, поклавши руку мені на коліно.

— Бляха, — сказав я. Більше нічого було казати.

Птах знову видав свій дивний ридальний звук. «Майо-о-о, май-о-о-о!» — завів він своєї. Якби я вперше почув це пізно вночі, то подумав би, що хтось умирає чи щось подібне, дике й небезпечне.

Двері будинку відчинилися, і Бад вийшов на ґанок. Він саме застібав сорочку. Волосся було мокре. Схоже, щойно вийшов із душу.

— Цить, Джої! — гаркнув він на павича. Поплескав на птаха руками, і це чудо трохи відступило. — Годі вже. Ага, стули пельку! Стули пельку, падло!

Бад спустився сходами. Він заправляв сорочку, прямуючи до машини. Вдягнений, як зазвичай на роботі, — джинси і джинсова сорочка. Я був у штанах і тенісці. Й у лоферах.

Коли я побачив Бадів одяг, мені стало ніяково, що я так прибрався.

— Таки доїхали, — усміхнувся Бад, підійшовши до машини. — Прошу в дім.

— Здоров, Баде, — привітався я.

Ми з Френ вийшли з машини. Павич трохи відступив убік, підступно хилитаючи головою.

Ми тримали від нього дистанцію.

— Довго шукали? — запитав у мене Бад. Він не дивився на Френ. Чекав, поки я їх представлю.

— У нас була гарна карта, — сказав я. — Баде, це Френ. Френ, це Бад. Вона про тебе багато чула.

Він засміявся, вони потиснули руки. Френ була вища за Бада. Йому довелося задерти голову.

— Він про тебе багато говорить, — сказала Френ і забрала руку. — Бад те, Бад се. Більше ні про кого й не згадує. Тому в мене відчуття, що ми вже знайомі.

Вона раз у раз озиралася на павича. Птах перемістився ближче до ґанку.

— Він же мій друг, — сказав Бад. — Ясна річ, він про мене говорить.

Бад усміхнувся і штурхнув мене у плече.

Френ тримала свою хлібину. Не знала, що з нею робити. Подала Бадові.

— А ми вам дещо привезли.

Бад узяв буханець. Перевернув і глянув на нього, ніби це була перша хлібина в його житті.

— Дуже мило з вашого боку.

Він підніс буханець до носа і вдихнув запах.

— Це Френ спекла, — сказав я.

Бад кивнув. А потім сказав:

— Ходімо всередину, познайомлю вас із нашою дружиною-матір’ю.

Це він про Оллу. Інших матерів тут не було. Бад розповідав, що його мати померла, а батько десь пропав, коли Бад був іще малим.

Павич поплигав перед нами і застрибнув на ґанок, а коли Бад відчинив двері, намагався проникнути всередину.

— Ой, — смикнулася Френ, коли павич притулився їй до ноги.

— Джої, щоб тебе, — гримнув Бад і дав йому по голові. Павич відскочив на ґанок і обтрусився, аж пір’я у хвості затріщало. Бад замахнувся на нього ногою, і павич відскочив подалі.

Бад потримав для нас двері.

— Вона цю заразу пускає у хату. Скоро вже за столом їстиме і спатиме між нами в ліжку.

Френ зупинилась у дверях. Озирнулася на кукурудзяне поле.

— Гарний у вас будинок, — сказала вона. Бад досі тримав двері. — Правда, Джеку?

— Ага, — сказав я. Не очікував від неї це почути.

— Це тільки на перший погляд, — сказав Бад, усе ще тримаючи двері. І знову замахнувся на павича. — Ну нічого, зате не нудно. Ходіть усередину, народе.

Я запитав:

— Слухай, Баде, а що там росте?

— Це помідори, — відповів він.

— Ото у мене фермер, — похитала головою Френ.

Бад засміявся. Ми ввійшли всередину. Пухкенька жіночка з гулькою на голові чекала на нас у вітальні. Руки її були складені під фартушком, щоки рум’яні, аж червоні. Спершу мені здалося, що вона задúхалася чи, може, через щось сердита. Вона глянула на мене і перевела погляд на Френ. Не вороже, просто дивилася.

Дивилася на Френ і червоніла.

Бад сказав:

— Олло, це Френ. А це мій друг Джек. Про Джека ти все знаєш. Народ, це Олла.

Він віддав Оллі хлібину.

— Що це? — запитала вона. — О-о, домашній хліб. Дякуємо. Сідайте де вам зручно. Будьте як удома. Баде, може, запропонуєш щось випити? У мене там дещо на плиті готується.

Олла договорила і повернулася із хлібиною на кухню.

— Сідайте, — сказав Бад. Ми з Френ плюхнулися на диван. Я дістав цигарки, Бад сказав:

— Ось попільничка.

Він подав важку штуку, що стояла на телевізорі.

— Струшуй сюди, — сказав він, поставивши її переді мною на журнальний столик. Попільничка була скляна, у формі лебедя. Я підкурив і кинув сірник в отвір у лебединій спині. І дивився, як із лебедя витікає клубок диму.

Телевізор був увімкнений, ми трохи подивилися. На екрані гоночні авто металися треком. Коментатор говорив серйозним голосом. Ніби стримував хвилювання.

— Ми досі чекаємо офіційного підтвердження, — сказав коментатор.

— Хочете це подивитися? — запитав Бад. Він досі стояв біля нас.

Я сказав, що мені байдуже. Так і було. Френ знизала плечима. Ніби казала: «Яка мені різниця? День однаково коту під хвіст».

— Їм іще кіл двадцять залишилося, — сказав Бад. — Розрив геть маленький. А перед цим була аварія. Вибило машин шість. Кілька водіїв покалічилися. Поки неясно, як сильно.

— Хай буде, — сказав я. — Давайте дивитися.

— Може, яка машина прямо перед нами бабахне, — сказала Френ. — Або хтось вріжеться в будку й зіб’є хлопця з хотдогами.

Вона перебирала волосся, не відводячи погляд від телевізора.

Бад подивився на Френ, намагаючись зрозуміти, жартує вона чи ні.

— А та аварія — це було щось. Усе на купу, машини, уламки, люди валяються. Так, що вам принести? Є ель, є пляшка «Олд Крау».

— А ти що питимеш? — запитав я Бада.

— Ель, — відповів Бад. — Холодненький.

— Я теж буду ель, — сказав я.

— А мені трохи вашого «Олд Крау» з водою, — сказала Френ. — У високій склянці, будь ласка. І з льодом. Дякую, Баде.

— Зробимо, — відповів Бад. Він ще раз глянув у телевізор і пішов на кухню.

___

Френ штурхнула мене і кивнула у бік телевізора.

— Диви, зверху, — прошепотіла вона. — Ти теж це бачиш?

Я глянув у той бік. Там стояла струнка червона ваза, в яку хтось встромив кілька садових ромашок. Поруч із вазою на серветці лежав гіпсовий зліпок найкривіших зубів у світі. Це страхіття було без губ і щелепи, лише старі гіпсові зуби натикані у щось на зразок товстих жовтих ясен.

Олла повернулася з банкою горіхової суміші та пляшкою рутбіру. Фартух вона вже зняла. Банку з горіхами поставила на журнальний столик поруч із лебедем:

— Пригощайтеся. Бад зараз принесе випити.

Сказавши це, Олла знову почервоніла. Вона сіла у старе крісло-качалку і почала гойдатися. Сьорбала рутбір, дивилася телевізор. Бад приніс маленький дерев’яний піднос зі склянкою розбавленого віскі для Френ і моєю пляшкою елю. На підносі у нього була ще пляшка елю для себе.

— Треба склянку? — запитав він мене.

Я похитав головою. Він поплескав мене по коліну і повернувся до Френ.

Френ узяла в Бада свою склянку:

— Спасибі.

І знову перевела погляд на зуби. Бад помітив, куди вона дивиться. На треку ревіли машини. Я взяв ель і зосередився на екрані. Мені до зубів діла не було.

— Це в Олли були такі зуби до брекетів, — сказав Бад до Френ. — Я до них уже звик. Але згоден, це трохи дивно. Досі не розумію, нащо вона їх тримає.

Він озирнувся на Оллу.

Потім глянув на мене й підморгнув. Умостився у свій шезлонг і закинув ногу на ногу. Попиваючи ель, він дивився на Оллу.

Олла знову почервоніла. Вона тримала в руках свою пляшку рутбіру. Сьорбнула. І сказала:

— Це щоб я не забувала, як сильно завдячую Баду.

— Тобто? — перепитала Френ. Вона порпалася у банці з горіхами, вибираючи кеш’ю. Потім завмерла й подивилася на Оллу. — Вибач, я прослухала.

Френ дивилася на Оллу, чекаючи, поки та продовжить.

Обличчя в Олли знову почервоніло.

— Є багато речей, за які я вдячна, — сказала вона. — Це одна з них. Я їх не викидаю, щоби пам’ятати, як сильно завдячую Баду.

Вона знову сьорбнула пиво. Потім опустила пляшку і сказала:

— У тебе гарні зуби, Френ. Я відразу помітила. А в мене з дитинства були криві.

Вона постукала нігтем об передні зуби:

— У моїх батьків не було грошей їх виправити. А росли вони в усі боки. Моєму першому чоловіку було начхати, який у мене вигляд. Повірте! Його цікавило лише, де б випити. У нього був єдиний друг на білому світі — його пляшка, — вона похитала головою. — А потім з’явився Бад і визволив мене з тої біди. Коли ми зійшлися, перше, що Бад сказав, було: «Давай виправимо тобі зуби». Цей зліпок зробили після нашого знайомства з Бадом, коли ми вдруге пішли до ортодонта. Перед тим, як поставили брекети.

Обличчя в Олли все ще було червоне. Вона подивилася на екран. Сьорбнула свого пива. Здавалося, їй було нíчого додати.

— Вправний, напевно, був ортодонт, — сказала Френ. Вона озирнулася на ці зуби з кунсткамери на телевізорі.

— Він був чудовий, — сказала Олла. Вона повернулася у кріслі й розкрила рот: — Бачите?

Вона показала нам зуби, вже зовсім не соромлячись.

Бад підійшов до телевізора й узяв зліпок. Потім вернувся до Олли і притулив зліпок до її щоки.

— До і після, — сказав Бад.

Олла забрала зліпок у Бада.

— Знаєте що? Ортодонт хотів залишити його собі, — зліпок лежав у неї на колінах. — Я йому кажу: «Ще чого! Це мої зуби». І він їх просто сфотографував. Сказав, що надрукує фотографії в журналі.

Бад додав:

— Уявіть, що це за журнал такий. Не думаю, що таке десь опублікували би, — сказав він, і всі засміялися.

— Коли зняли брекети, я, сміючись, однаково прикривала рота. Отак, — показала вона. — Буває, що й досі це роблю. Звичка. Якось Бад сказав: «Перестань, Олло. Навіщо ховати такі гарненькі зубки? У тебе тепер гарні зуби».

Олла озирнулася на Бада. Він їй підморгнув. Вона всміхнулась і опустила очі.

Френ сьорбнула зі своєї склянки. Я відпив елю. Не знав, що на це відповісти. І Френ не знала. Зате я знав, що Френ матиме багато чого сказати про це пізніше.

— Олло, а я до вас якось дзвонив, — сказав я. — Ти відповіла. Але я поклав слухавку. Не знаю чому.

Я договорив і сьорбнув ель. Сам не розумів, навіщо було піднімати цю тему.

— Я не пам’ятаю, — сказала Олла. — Коли це було?

— Давненько.

— Не пам’ятаю, — сказала вона, хитаючи головою. Вона мацала гіпсові зуби в себе на колінах. Глянула на гонку по телевізору і знову почала гойдатися.

Френ подивилася на мене. Втягнула губу, але нічого не сказала.

Бад запитав:

— Ну, що у вас іще нового?

— Беріть горіхи, — сказала Олла. — Вечеря скоро буде готова.

Із кімнати вглибині будинку пролунав крик.

— Тільки не він, — скривилась Олла.

— Наш маленький командир, — сказав Бад. Він відкинувся на спинку крісла, й ми додивилися гонку — три-чотири кола — без жодного слова. Раз чи два було чути дитячі крики, короткі й дратівливі, з кімнати вглибині будинку.

— Ну-у, не знаю, — мовила Олла, вставши з крісла. — Все вже готово, можна сідати. Тільки з підливкою розберусь. Але спершу гляну до малого. Може, ви вже сідайте за стіл? Я швиденько.

— А я подивилась би на дитинку, — сказала Френ.

Олла досі тримала зуби в руках. Вона підійшла до телевізора і поклала їх на місце.

— Він може зараз розвередуватися, — сказала вона. — Він не звик до чужих людей. Я спробую його вкласти. Тоді можете зазирнути. Коли засне.

Вона договорила і пішла коридором у кімнату, відчинила двері. Потім зачинила їх за собою. Дитина перестала плакати.

___

Бад вимкнув телевізор, і ми пішли до столу. Ми з Бадом говорили про роботу. Френ слухала. Іноді щось запитувала. Але було видно, що їй нудно і, можливо, трохи некомфортно через те, що Олла не дозволила подивитися на дитину. Вона роздивлялася Оллину кухню. Обмотала пасмом волосся пальці й роззиралася довкола.

Олла повернулася на кухню:

— Я поміняла підгузок і дала йому гумову качку. Може, хоч поїсти нам дасть. Але це не точно.

Олла підняла кришку та зняла каструлю з плити. Налила багряну підливку в миску й поставила на стіл. Потім познімала кришки з інших каструль і перевірила, чи все готово. На столі була запечена шинка, батат, картопляне пюре, квасоля, кукурудза, зелень. Хлібина Френ лежала на видному місці біля шинки.

— Серветки забула, — сказала Олла. — Ви вже починайте. Хто що питиме? Бад усю їжу запиває молоком.

— І я буду молоко, — сказав я.

— А мені води, — сказала Френ. — Але я сама можу налити. Не хочу, щоб ти мене обслуговувала. У тебе й так роботи вистачає.

Френ уже почала вставати, проте Олла сказала:

— Та ну, ви ж гості. Сидіть. Я наллю.

Вона знову почервоніла.

Ми сиділи, склавши руки на колінах, і чекали. Я думав про ті гіпсові зуби. Олла принесла серветки, великі склянки з молоком для нас із Бадом і склянку крижаної води для Френ. Френ подякувала.

— Будь ласка, — відповіла Олла і сіла за стіл. Бад прокашлявся. Схиливши голову, він прочитав коротку молитву. Бад говорив так тихо, що я ледь розбирав слова. Але суть я вловив — він дякував Вищій Силі за їжу, яку ми от-от мали спожити.

— Амінь, — сказала Олла, коли він закінчив.

Бад передав мені тарілку з шинкою і поклав собі трохи пюре. Ми взялися їсти. Майже нічого не говорили, тільки ми з Бадом іноді приказували: «Яка добра шинка». Або: «Це найсмачніша кукурудза в моєму житті».

— От хліб точно особливий, — сказала Олла.

— А можна мені ще трохи салату, Олло? — попросила Френ. Вона вже ніби заспокоїлась.

— Бери ще, — казав Бад, подаючи мені тарілку з шинкою або миску з підливою.

Час від часу до нас долинали якісь звуки з дитячої кімнати. Олла повертала голову, прислухалась і, переконавшись, що там нічого серйозного, знову бралася до їжі.

— Щось малий сьогодні бешкетує, — сказала Олла до Бада.

— А я все одно хотіла би на нього подивитися, — сказала Френ. — У моєї сестри маленька дитина. Але вони живуть у Денвері. Коли ж мені світить потрапити в Денвер? У мене є племінниця, а я навіть не бачила її.

Френ задумалася на хвилинку і повернулася до їжі.

Олла запхнула трохи шинки в рот.

— Сподіваюся, він скоро задрімає, — відповіла вона.

Бад сказав:

— Вечір тільки починається. Накладайте собі ще шинки, беріть батат.

— Я вже не можу їсти, ні шматочка, — сказала Френ. Вона поклала виделку на тарілку. — Дуже смачно, проте я більше не можу.

— Залиште трохи місця, — сказав Бад. — Олла зробила пиріг з ревеню.

— Думаю, ще шматочок я з’їла би. За компанію.

— Я теж, — погодився я. Із ввічливості. Я ненавидів пиріг з ревеню, відколи в тринадцять років обжерся ним разом із полуничним морозивом.

Ми доїли те, що було на тарілках. А потім клятий павич знову заверещав. Цього разу він виліз на дах. Звуки долинали згори. Павич цокав по черепиці туди-сюди.

Бад похитав головою.

— Джої зараз перестане. Втомиться і ляже спати, — сказав Бад. — Він на дереві спить.

Птах закричав знову: «Майо-о-о!».

Усі промовчали. А що говорити?

Олла сказала:

— Він хоче в дім, Баде.

— Ну, всередину йому не можна, — відповів Бад. — У нас гості, якщо ти не помітила. Їм ця клята тварина в будинку ні до чого. Довбана пташка і твої старі зуби! Що люди подумають?

Він похитав головою. І засміявся. Всі засміялися. Френ сміялася разом із нами.

— Ну, чого це він довбаний, Баде? — сказала Олла. — Що таке? Ти ж любиш Джої. Відколи це він у тебе став довбаний?

— Відколи на килим насрав, — відповів Бад. — Пардон за мою французьку, — перепросив він у Френ. — Знаєте, часом так і хочеться цій паскуді шию скрутити. Але воно навіть на це не заслуговує, правда, Олло? Буває, серед ночі спати не дає своїми криками. А користі від нього — нуль, чи як, Олло?

Олла лише похитала головою на Бадові балачки. Вона перебирала кілька квасолинок у себе на тарілці.

— А звідки у вас узагалі взявся павич? — поцікавилася Френ.

Олла відірвалася від тарілки:

— Я завжди мріяла про павича. Відколи знайшла фотографію павича в журналі, як була мала. Мені здалося, що це найкрасивіше з усього, що я бачила. Я вирізала фото і приклеїла над ліжком. Воно в мене там висіло дуже довго. Потім, коли ми з Бадом переїхали сюди, з’явилася можливість. Так і сказала: «Баде, хочу павича». А Бад сміявся з мене.

— Зрештою, я порозпитував у знайомих, — продовжив Бад. — Мені розказали про одного мужика в сусідньому окрузі, він їх вирощував. Називав їх «райські птахи». Ми сто баксів віддали за цю райську птицю, — Бад ляснув себе по лобі. — Господи-Господи, ох і дорога в мене дружина.

Він усміхнувся Оллі.

— Баде, — відповіла Олла, — ти ж знаєш, що це не так. Окрім того, з Джої вийшов гарний сторожовий пес, — сказала вона до Френ. — Завдяки Джої ми можемо обійтися без собаки. Він чує кожен звук.

— А як настануть тяжкі часи, — усе може бути, — то кинемо Джої в каструлю, — сказав Бад. — Можна й не скубати, разом із пір’ям.

— Баде! Це не смішно, — насупилась Олла, але потім засміялася, і ми змогли ще раз гарненько роздивитися її зуби. Дитина знову завела своєї. Цього разу все було серйозно.

Олла поклала серветку і встала з-за столу.

Бад сказав:

— Як не одне, то інше. Неси його сюди, Олло.

— Я так і хотіла, — відповіла Олла й пішла за дитиною.

___

Павич знову завив, у мене аж мурашки по шиї побігли. Я подивився на Френ. Вона взяла в руки серветку й поклала назад. Я глянув у вікно на кухні. Надворі стемніло. Вікно було відчинене, проте з сіткою. Мені здалося, що павич кричав з ґанку.

Френ перевела погляд на коридор. Виглядала Оллу з малим.

Невдовзі Олла повернулася. Я глянув на дитину і завмер. Олла сіла з малим за стіл.

Вона взяла його під руки та поставила в себе на колінах обличчям до нас. Вона подивилася на Френ, потім на мене. Вже не червоніла. Вона чекала, доки хтось із нас щось скаже.

— Ой! — видихнула Френ.

— Що таке? — смикнулась Олла.

— Нічого, — відповіла Френ. — Здалося, ніби щось побачила з вікна. Начебто кажана.

— У нас тут немає кажанів, — сказала Олла.

— Може, метелик такий, — сказав Френ. — Та й бог із ним. А яка в нас тут малеча!

Бад дивився на дитину. Потім озирнувся на Френ.

Він перехилив стілець на задні ніжки й кивнув. Відтак знову кивнув і сказав:

— Усе гаразд, не хвилюйтеся. Ми знаємо, що зараз йому не світять конкурси краси. Він далеко не Кларк Гейбл. Але ви почекайте. Якщо пощастить, то виросте схожим на свого старого.

Дитина стояла в Олли на колінах і розглядала нас. Олла опустила руки нижче, і тепер дитина гойдалася туди-сюди на своїх жирних ніжках. Без сумнівів, це була найпотворніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Така гидка, що я навіть сказати нічого не міг.

Не міг вичавити з себе жодного слова. Воно не було хворе чи недорозвинене. Нічого такого. Просто гидке.

У нього було велике червоне обличчя, лупаті очі, широкий лоб і товстезні губи. Шиї взагалі не було — натомість три-чотири жирні підборіддя. Складки йшли від самих вух, а вуха стирчали в боки з лисої голови. Жир звисав над зап’ястями. Руки й пальці були жирними. Потворна дитина — це ще м’яко сказано.

Ця потвора захнюпала і почала товктись у матері на колінах. Потім перестала. Дитя нахилилося вперед і потяглося своєю товстою рукою до Оллиної тарілки.

Я бачив немало дітей. Коли я сам був малий, у моїх сестер на двох було шестеро немовлят. У дитинстві я багато часу проводив із малюками. Бачив немовлят у магазинах, в інших місцях. Але цей перевершив усіх.

Френ теж на нього дивилася. Думаю, вона теж не знала, що сказати.

— Великий хлопчак, правда? — сказав я.

Бад відповів:

— Та він скоро буде, як футбольний м’яч. Голодним по хаті не ходить — можете не сумніватися.

Ніби щоб пересвідчитись у цьому, Олла настромила на виделку шматок батата й піднесла малому до рота.

— Хто тут мій хлопчик, хто? — сюсюкала вона цій жирній істоті, ігноруючи нас.

Дитя нахилилося вперед і роззявило рота. Дотягнувшись до батата на виделці, захлопнуло пащеку. Пожувало, посовалося в Олли на колінах. А беньки такі вирячені, наче струмом ударило.

Френ сказала:

— Така гарна дитинка, Олло.

Дитинка скривилася. І знову почала товктися.

— Впусти Джої в хату, — сказала Олла до Бада.

Бад перестав гойдатися на стільці.

— Думаю, треба принаймні запитати в наших гостей, чи вони не проти, — сказав Бад.

Олла подивилася на Френ, потім на мене. І знову почервоніла. Малий гарцював у неї на колінах, силкуючись злізти.

— Ми ж друзі, — сказав я. — Робіть усе, що вважаєте за потрібне.

Бад продовжив:

— Може, їм не хочеться сидіти в будинку з таким величезним птахом, як Джої. Ти про це не думала, Олло?

— Ви не проти? — запитала в нас Олла. — Можна, Джої зайде? Щось із ним сьогодні не так. І з малим теж, по-моєму. Він звик, що Джої заходить увечері й вони граються перед сном. А це вони обидва щось не можуть заспокоїтися.

— Не питайте в нас, — сказала Френ. — Я не проти, нехай заходить. Я ніколи не була так близько до павича. Але я не проти.

Вона глянула на мене. Я зрозумів, що треба щось сказати.

— Та де ж ми проти? — подав я голос. — Впускайте.

Я взяв свою склянку й допив молоко.

Бад підвівся з крісла. Підійшов до дверей і відчинив їх. Увімкнув освітлення на подвір’ї.

— А як звати малого? — поцікавилася Френ.

— Гарольд, — сказала Олла. Вона дала Гарольдові ще трохи батата зі своєї тарілки. — Він розумненький у нас. Усе на льоту схоплює. І завжди розуміє, що йому кажуть. Правда, Гарольде? Почекай, коли у вас своя дитина буде, Френ. Тоді побачиш.

Френ мовчки подивилася на неї. Ми почули, як вхідні двері відчинилися і зачинилися.

— Розумний, ще й який, — сказав Бад, повертаючись на кухню. — В Оллиного батька вдався. Ото була голова.

Я подивився Бадові за спину й побачив, що павич ходить по вітальні й повертає голову і так, і сяк, наче дзеркальце. Він обтрусився — пролунав такий звук, ніби в сусідній кімнаті тасували колоду карт. Птах ступив крок уперед. Потім іще крок.

— Можна мені потримати малого? — запитала Френ. Прозвучало, начебто Олла зробить їй велику послугу, якщо дозволить.

Олла передала дитину над столом.

Френ спробувала всадити дитину в себе на колінах. Але малий скривився і закректав.

— Гарольде, — сказала Френ.

Олла спостерігала за Френ із дитиною. Жінка сказала:

— Коли Гарольдовому дідусеві було шістнадцять років, він задумав прочитати енциклопедію від А до Я. І прочитав. Закінчив у двадцять. Незадовго до того, як познайомився з моєю мамою.

— А де він зараз? — запитав я. — Чим займається?

Цікаво було, як склалася доля людини, що ставила собі таку мету.

— Він помер, — сказала Олла. Вона спостерігала за Френ, у якої дитина вже лежала на спині впоперек колін. Френ полоскотала малого під одним із підборідь і почала сюсюкати.

— Рубав ліс, — сказав Бад. — І на нього впало дерево.

— Мама отримала за нього страховку, — сказала Олла. — Але вже все витратила. Бад щомісяця надсилає їй гроші.

— Небагато, — сказав Бад. — У нас самих багато нема. Та це ж Оллина мама.

Тимчасом павич набрався сміливості й почав поволі, похитуючись і підскакуючи, просуватися на кухню. Голову він тримав рівно, але під кутом, червоні очі були прикуті до нас. Чубчик маленьким пучком стирчав на кілька сантиметрів угору, з хвоста здіймалося розкішне пір’я. Павич зупинився за кілька футів від стола й оглянув нас.

— Недарма їх називають райськими птахами, — сказав Бад.

Френ навіть голови не підняла. Всю свою увагу вона приділяла дитині. Вони почали грати в ладусі, малому подобалося. Принаймні він трохи заспокоївся.

Френ підняла його і щось прошепотіла на вухо.

— Тільки нікому не розповідай, — сказала вона, — що я тобі говорила.

Малий дивився на неї своїми лупатими беньками. Потім простягнув руку і згріб у долоньку пасмо білявого волосся. Павич підійшов ближче до стола. Ніхто не сказав ані слова. Сиділи як сиділи. Маленький Гарольд побачив павича. Він відпустив волосся Френ і встав у неї на колінах. Своїми жирними пальчиками показав на птаха. А потім знову застрибав і завищав.

Павич хутко обійшов стіл і підійшов до малого. Притулився шиєю йому до ніг, засунув дзьоб під сорочечку й потрусив головою. Малий розсміявся і засовав ногами. Перевернувшись на спину, він сповз із колін Френ на підлогу. Павич продовжував тулитися до малого, ніби це була гра. Френ притисла Гарольда до своїх ніг, аби він не вирвався.

— Аж не віриться, — сказала вона.

— Із глузду з’їхав цей павич, чесне слово, — сказав Бад. — Забув, що він птах, а не собака… Біда.

Олла всміхнулась і знову показала зуби. Вона озирнулася на Бада. Бад відсунув стілець від стола і кивнув.

Малий був потворним. Але, наскільки розумію, для Бада з Оллою це було не так важливо. А якщо й було, то, можливо, вони міркували так: «Ну і нехай воно гидке. Та це наша дитина. І це лише такий етап. Скоро буде інший етап. Завжди є якийсь наступний етап. Із часом усе буде добре, коли всі етапи нарешті будуть пройдені». Напевно, щось таке вони собі думали. Бад підхопив малого й почав підкидати над головою, поки Гарольд не закричав. Павич, нашорошившись, уважно за ними спостерігав.

Френ знову похитала головою. Розгладила сукню, де сиділа дитина. Олла взяла виделку й почала длубати квасолю у себе в тарілці. Бад перекинув дитину на стегно і сказав:

— Є ще пиріг і кава.

Той вечір у гостях у Бада й Олли був особливий. Я це знав. Того вечора я був задоволений майже всім у своєму житті. Я не міг дочекатися, коли вже опинюся наодинці з Френ, щоби поділитися з нею власними відчуттями. Того вечора я загадав бажання. Там, за столом, я на хвилинку заплющив очі і сконцентрувався. Я загадав, аби цей вечір ніколи не забувався. І бажання моє здійснилося.

На лихо для мене. Але, звісно, тоді я про це не здогадувався.

— Чого задумався, Джеку? — запитав у мене Бад.

— Просто так, — відповів я. І всміхнувся.

— Розказуй, — підбивала Олла.

Я всміхнувся ширше і похитав головою.

Коли ми вночі повернулися додому від Бада з Оллою і залізли під ковдру, Френ сказала:

— Коханий, наповни мене своїм сім’ям!

Я почув ці слова, і мене пробрало аж до кінчиків пальців — я заревів і не стримувався.

Уже потім, коли в нас усе змінилося, народилася дитина, все таке інше, Френ згадувала той вечір у Бада як початок змін. Але вона помилялася.

Зміни прийшли пізніше — і нам здавалося, що такі речі мали би траплятися з іншими людьми, що це не те, що може статися з нами.

— Кляте сімейство зі своєю гидкою дитиною, — тепер іноді каже Френ просто так, коли ми ввечері дивимося телевізор. — І та пташка смердюча. Господи, на чорта вона їм здалася! — каже Френ. Вона часто каже щось подібне, хоча відтоді жодного разу не бачила Бада й Оллу.

Френ уже не працює в кондитерці, й волосся давно постригла. Розтовстіла. Ми це не обговорюємо. А що казати?

Я все ще бачуся з Бадом на заводі. Разом працюємо, разом обідаємо зі своїми лоточками. Коли я питаю, він розповідає мені про Оллу та Гарольда. А Джої вже все. Вилетів якось до себе на дерево, і кінець. Назад не злетів.

— Від старості, мабуть, — каже Бад. — А потім сови постаралися, — Бад знизує плечима. Жує свій бутерброд і розказує, як Гарольд виросте півзахисником. — Ти б його бачив, — каже Бад. Я киваю. Ми з ним досі друзі. Тут нічого не змінилося. Але я обережніше ставлюся до того, що йому кажу. Я знаю, що він це відчуває і хоче, щоб усе було як раніше. Я б і сам хотів.

Раз у сто років він запитує про мою сім’ю. Я йому відповідаю, що все добре.

— Усе добре, — кажу. Ховаю свій обід і дістаю цигарки. Бад киває й далі п’є свою каву.

А взагалі-то у мене шибеник росте. Та я ні з ким про це не говорю. Навіть із його матір’ю. Особливо з його матір’ю. Ми взагалі говоримо рідше й рідше. Здебільшого просто дивимося телевізор. Але я не забув той вечір. Я пригадую, як павич високо піднімав свої сірі лапи й поволі ходив навколо стола. А потім мій друг і його дружина попрощалися з нами на ґанку. Олла дала Френ із собою кілька павичевих пір’їн. Пам’ятаю, ми всі перетисли одне одному руки, пообіймалися, сказали щось на прощання. У машині, коли ми від’їжджали, Френ притулилася до мене. Вона поклала руку мені на ногу. Отак ми і їхали додому від мого друга.

Будинок Шефа

Того літа Вес зняв будинок на північ від Еврики у колишнього алкоголіка на ім’я Шеф. Потім подзвонив мені й попросив, щоб я все кинула і переїхала жити до нього. Сказав, що зав’язав. Знаю я ці зав’язки. Та про відмову він і чути не хотів. Зателефонував знову й каже:

— Едно, тут із вікна видно океан. І в повітрі вчувається запах солі.

Я слухала, як він говорить. Язик не заплітався. Сказала, що подумаю. Подумала. За тиждень він знову зателефонував і питає:

— Ти приїдеш?

Я відповіла, що досі думаю. Він каже:

— Почнемо все спочатку.

А я:

— Якщо приїду, то хочу, щоб ти для мене дещо зробив.

— Без проблем, — відповів Вес.

— Хочу, щоб ти спробував стати Весом, якого я знала. Старим Весом. Весом, за якого я вийшла заміж, — Вес заплакав, і я подумала, що це хороший знак. І сказала: — Добре, приїду.

Вес недавно пішов від своєї подруги, чи то вона його кинула — не знаю, мені було однаково. Коли я вирішила поїхати, мені теж довелося попрощатися зі своїм другом. Мій друг казав: «Ти робиш помилку». Він казав:

— Не вчиняй так зі мною. Як же ми? — казав.

Я відповіла:

— Я маю зробити це заради Веса. Він намагається кинути. Ти ж пам’ятаєш, як це.

— Пам’ятаю, — казав мій друг, — але не хочу, щоб ти їхала.

— Це лише на літо. А тоді буде видно. Я повернуся, — казала я.

А він:

— Як же я? Заради мене нічого не треба робити? Не вертайся.

Того літа ми пили каву, лимонад і фруктові соки. Ціле літо тільки це й пили. Мені хотілося, щоб це літо не закінчувалося. Я не дурна, все чудово розуміла, та на другий місяць із Весом у будинку Шефа знову надягла обручку. Два роки її не носила. Відколи Вес напився і викинув свою у персиковий сад.

У Веса було трохи грошей, тож я могла не працювати. Виявилося, що Шеф здавав будинок майже задарма. У нас не було телефону. Ми платили за газ і світло та купували акційні продукти у «Сейфвей». Якось у неділю вдень Вес пішов по оприскувач, а приніс дещо мені. Приніс оберемок ромашок і солом’яного капелюшка. У вівторок увечері ми ходили в кіно. В інші дні Вес ходив на свої «сухі збори», як він їх називав. Шеф забирав його від дверей і привозив назад. Іноді ми з Весом їздили ловити форель у прісноводну лагуну неподалік. Рибалили з берега і за цілий день могли зловити лише кілька рибинок.

— Годиться, — казала я і вдома смажила їх на вечерю. Бувало, знімала капелюха і засинала на ковдрі біля вудки. Останнє, що було перед очима, — це хмари, вони пливли над головою в бік центральної долини. Вночі Вес обіймав мене і питав, чи я досі його дівчина.

Діти трималися від нас осторонь. Шеріл жила з кимось на фермі в Орегоні. Доглядала за стадом козлів і продавала молоко. Тримала бджіл, продавала мед у банках. У неї було власне життя, я не ображалася. Так чи інакше, їй було байдуже, чим ми з її татом займалися, доки не втягували в це її. Боббі був у Вашингтоні, працював на заготівлі сіна. Після сінокосу планував працювати на яблуках. У нього була дівчина, тож він намагався економити. Я надсилала йому листи й завжди підписувала: «Міцно тебе люблю».

Якось Вес рвав бур’ян у дворі, як до будинку під’їхав Шеф. Я мила посуд. Підняла очі й побачила, що Шефова машина пригальмувала біля нас. Було видно машину, під’їзну дорогу й шосе, а за шосе — дюни й океан. Над водою нависали хмари. Шеф вийшов із машини та підтягнув штани. Я зрозуміла, що щось трапилося.

Вес кинув роботу й випростався. Він був у рукавичках і панамці. Зняв панамку, витер долонею обличчя. Шеф підійшов і однією рукою обійняв Веса за плечі. Вес зняв рукавичку. Я стала біля дверей. Мені було чути, як Шеф казав Весу, що йому дуже шкода, та він мусить попросити нас виїхати до кінця місяця. Вес зняв іншу рукавичку:

— А що трапилося, Шефе?

Шеф розказав, що його доньці Лінді, яку Вес у свої алкогольні часи називав Жирною Ліндою, ніде жити, тож вона житиме тут. Шеф розповів Весу, що чоловік Лінди кілька тижнів тому сів у свій рибальський човен і відтоді його ніхто не бачив.

— Це моя кровиночка, — казав Весові Шеф. — Вона лишилася без чоловіка. Дитина лишилася без батька. А я можу допомогти. Я радий, що можу чимось допомогти, — казав Шеф. — Мені шкода, Весе, але вам доведеться шукати інше житло.

Шеф знову обійняв Веса, підтягнув штани, сів у свою велику машину й поїхав.

Вес увійшов у будинок. Кинув панамку й рукавички на килим, сів у крісло. «Шефове крісло», — подумалося мені. Навіть килим Шефовий. Вес зблід. Я налила нам кави і дала йому чашку.

— Усе гаразд, — сказала я. — Не хвилюйся, Весе.

Я сіла зі своєю кавою на Шефовий диван.

— Тепер Жирна Лінда житиме тут замість нас, — промовив Вес.

Він тримав чашку, але не пив із неї.

— Не накручуй себе, Весе, — казала я.

— А чоловік її знайдеться десь у Кетчикані, — продовжував Вес. — Узяв і кинув їх. Але хіба він винен?

Вес казав, що на його місці й сам кудись поплив би, тільки б не доживати решту днів із Жирною Ліндою та її дитиною. Він поставив чашку біля рукавичок.

— До сьогодні це був щасливий будинок, — сказав він.

— Знайдемо інший.

— Такий уже не знайдемо, — сказав Вес. — Усе вже буде не так. Нам було добре в цьому будинку. З ним пов’язані гарні спогади. А тепер тут житиме Жирна Лінда з дитиною, — сказав Вес. Він підняв свою чашку й відпив.

— Це будинок Шефа, — сказала я. — Він робить так, як йому потрібно.

— Знаю, — сказав Вес. — Але я не зобов’язаний цьому радіти.

Вес мав незвичний вигляд. Я знала, що це за вигляд. Він постійно облизував губи. Великим пальцем поправляв під поясом сорочку. Він підвівся з крісла й підійшов до вікна. Стояв, вдивлявся в океан і хмари, все більші й більші. Погладив пальцями підборіддя, ніби задумався про щось. І дійсно задумався.

— Не бери близько до серця, Весе, — сказала я.

— Каже: не бери близько до серця, — повторив Вес. Він стояв нерухомо.

За хвилину підійшов до мене і сів поруч на диван. Закинув ногу на ногу й почав бавитися ґудзиками на сорочці. Я взяла його за руку. І заговорила. Говорила про літо. Проте зловила себе на думці, що говорю про літо, ніби воно було давно. Ніби кілька років тому.

Коротше кажучи, ніби воно вже закінчилося. Потім я заговорила про дітей. Вес сказав, що хотів би почати все з нуля, цього разу зробити як слід.

— Вони тебе люблять, — сказала я.

— Ні, не люблять, — відповів він.

— Колись вони все зрозуміють.

— Можливо, — сказав Вес. — Але це вже не матиме значення.

— Хто його знає, — сказала я.

— Я знаю, — Вес подивився на мене. — І знаю, що радий, що ти приїхала.Ніколи цього не забуду.

— І я рада, — сказала я. — Рада, що ти знайшов цей будинок.

Вес хмикнув. І засміявся. Ми обоє засміялися.

— Ох, цей Шеф, — Вес похитав головою. — Все нам зіпсував, гівнюк. Але я радий, що ти вдягла обручку. І що ми були разом, — сказав Вес.

А потім дещо сказала я. Сказала:

— А уяви, просто уяви, що нічого не було. Уяви, що все це було вперше. Просто уяви. Це ж нескладно. Припустимо, що решти всього не сталося. Розумієш мене? І що тоді?

Вес пильно придивився до мене. Потім відповів:

— Тоді, напевно, ми мали би бути іншими людьми. Не собою. У мене на таке вже не лишилося сил. Ми такі, які є. Ти цього не розумієш?

Я сказала, що не для того все кинула й проїхала шістсот миль, щоб таке слухати.

Він відповів:

— Вибач, але я не можу прикидатися іншою людиною. Я не можу бути кимось іншим. Був би я іншим, мене би тут не було. Був би я кимось іншим, це був би не я. Але я — це я. Ну як ти не розумієш?

— Весе, все гаразд, — сказала я. Притулила його долоню собі до щоки.

А потім, не знаю, потім мені згадалося, як йому було дев’ятнадцять, як він біг полем до свого батька, а той сидів на тракторі, прикривши очі, і дивився, як Вес біжить. Ми щойно приїхали з Каліфорнії. Я з Шеріл і Боббі на руках вийшла з машини і сказала:

— Це ваш дідусь.

Вони були ще немовлятами.

Вес сидів поруч зі мною, погладжуючи підборіддя, ніби міркував, що робити далі. Весового тата вже не було, наші діти виросли. Я подивилася на Веса, потім на Шефові речі у Шефовій вітальні і подумала: «Потрібно щось робити і робити швидко».

— Сонце, — сказала я. — Весе, послухай мене.

— Чого тобі? — буркнув він. Більше він нічого не сказав. Схоже, він уже все вирішив. І вже не поспішав. Він відкинувся на диван і склав руки на колінах, заплющивши очі. І мовчав. Йому й не треба було говорити.

Я вимовила його ім’я про себе. Це ім’я було легко вимовляти, я до нього давно звикла. Потім промовила ще раз. Цього разу вголос.

— Весе, — сказала я.

Він розплющив очі. Але на мене не подивився. Він дивився у вікно.

— Жирна Лінда, — повторив він.

Але я знала, що річ не в ній. Що вона? Просто ім’я.

Вес підвівся, закрив штори, й океан умить зник. Я пішла готувати вечерю. У нас лишилося ще трохи риби в морозилці. А більше нічого й не було. «Увечері поприбираємо, — подумала я, — і на цьому все».

Консервація

Чоловік Сенді не вставав із дивана, відколи три місяці тому його скоротили. Тоді, три місяці тому, він прийшов додому, блідий і переляканий, з усіма своїми інструментами у коробці.

— Із Днем святого Валентина, — сказав він Сенді й поклав на стіл коробку з цукерками у формі серця та пляшку «Джима Біма». Зняв капелюха й теж поклав на стіл. — Мене сьогодні турнули. Як гадаєш, що з нами тепер буде?

Сенді з чоловіком сиділи за столом, пили віскі та їли цукерки. Обговорювали, що ще він міг би робити, крім покривання чужих дахів. Але придумати нічого не могли.

— Щось знайдеться, — сказала Сенді. Хотіла його підбадьорити. Але їй теж було страшно.

Зрештою він сказав, що з цим треба переспати. Так і зробив. Увечері він постелив собі на дивані й саме там відтоді спав щоночі.

Наступного дня після скорочення треба було розібратися з виплатами по безробіттю. Він поїхав у місто заповнити папери й розпитати про іншу роботу. Та в його сфері, як і в будь-якій іншій, жодних вакансій не було. У нього на обличчі аж піт виступив, коли описував Сенді, який там був натовп. Того вечора він повернувся на своє диванне місце. Там він проводив увесь свій час, ніби, думала вона, це саме те, чим він тепер займається, відколи втратив роботу. Подеколи йому доводилося кудись ходити, обговорювати можливу роботу, і що два тижні він мав щось підписувати, щоб отримати свою допомогу по безробіттю.

Решту часу він лежав на дивані. «Він уже живе там, — думалося Сенді. — Живе у вітальні». Інколи він переглядав журнали, які вона приносила додому з продуктового магазину; і частенько вона, повернувшись додому, бачила, що він дивиться у велику книжку, яку вона отримала бонусом за вступ до книжкового клубу — називалася «Таємниці минулого». Перед собою він обома руками тримав книгу, схиливши голову над сторінками, ніби дуже зачитався.

Та згодом вона помітила, що він не просувався вперед; він залишався на тому ж місці — десь на другому розділі, прикинула вона. Одного разу Сенді взяла книжку й відкрила на закладці. Там було про людину, знайдену в Нідерландах: дві тисячі років вона пролежала у торф’яному болоті. На одній сторінці була фотографія. Чоловік із нахмуреним лобом, але блаженним виразом обличчя. У шкіряній шапочці, лежить на боці. Руки і ноги зморщені, а взагалі — у нього не такий і жахливий вигляд. Вона ще трохи почитала й поклала книжку на місце.

Чоловік тримав книжку на відстані витягнутої руки, на журнальному столику, який стояв перед диваном. Клятий диван! Їй не хотілося навіть сидіти на ньому. Вона не могла уявити собі, щоб вони ще коли-небудь займалися на ньому коханням.

Газети приносили щодня. Він читав їх від першої сторінки до останньої. Вона бачила, як він читає все, аж до некрологів і температури в найбільших містах, навіть розділ «Ділові новини», де розповідається про злиття компаній і процентні ставки. Вранці він уставав раніше за неї і йшов у ванну. Потім вмикав телевізор і робив каву. В ту пору дня він здавався радісним і енергійним. Але доки вона не пішла на роботу, він займав своє місце на дивані й уже дивився телевізор. Здебільшого він точно так само дивився телевізор, коли вона поверталася. Сидів або лежав на дивані, у тому одязі, який звик носити на роботу, — у джинсах і фланелевій сорочці. Але іноді телевізор був вимкнений і чоловік сидів із книгою в руках.

— Як справи? — питав він, упіймавши її погляд.

— Нормально, — казала вона. — А в тебе?

— Нормально.

Він завжди лишав їй на плиті теплу каву.

У вітальні вона сідала у велике крісло, він — на диван, і вони говорили про її день. Сиділи зі своїми чашками і пили каву, як нормальні люди, думала Сенді.

Сенді досі любила його, хоч і розуміла, що не все гаразд. Вона раділа, що принаймні в неї робота є, але й гадки не мала, що з ними буде далі й що взагалі буде з цим світом. У неї була на роботі подруга, якій вона якось розповіла про чоловіка, що той постійно лежить на дивані. А її подруга не побачила в цьому нічого дивного, навпаки, здивувалася, що Сенді це пригнічує. Подруга розповіла про свого дядька з Теннессі: коли йому виповнилося сорок, він ліг на ліжко й більше не вставав. І багато плакав — раз на день точно. Мабуть, боявся старості. Серцевого нападу чи ще чогось. Але йому вже шістдесят три і він досі дихає, сказала подруга. Сенді була шокована. Якщо ця жінка говорила правду, порахувала вона, то чоловік лежить у ліжку вже двадцять три роки. А чоловікові Сенді лише тридцять один. Тридцять один плюс двадцять три — п’ятдесят чотири.

Їй теж буде вже за п’ятдесят. Боже мій, людина ж не може прожити решту свого життя в ліжку або на дивані. Якби її чоловік був поранений або хворий, або покалічився в автокатастрофі — це інша річ. Вона могла би це зрозуміти. Якби трапилося щось подібне, вона змогла би це перенести. Якби йому довелося жити на дивані, а їй — носити йому їжу, можливо, навіть годувати з ложечки, у цьому була би навіть якась романтика. Та коли її чоловік, молодий здоровий чоловік, отак поселився на дивані й не встає нікуди, тільки у ванну чи до телевізора — ввімкнути вранці й вимкнути вночі, — це зовсім інакше. Їй було соромно; й, окрім того одного разу, вона ні з ким про це не говорила. Вона більше не обговорювала це зі своєю подругою, у якої дядько зліг двадцять три роки тому і, наскільки Сенді зрозуміла, досі не вставав.

Якось під вечір вона прийшла з роботи додому, припаркувала машину і зайшла в будинок. З кухні вона почула, що телевізор у вітальні ввімкнений. Кава була на плиті, на маленькому вогні.

Із кухні, де вона стояла зі сумочкою в руках, їй було видно диван і екран телевізора. На екрані рухалися люди. З одного боку дивана звисали босі ноги чоловіка. З іншого, на подушці, яка лежала на бильці, виднілася маківка. Він не ворушився. Може, спав, а може, й ні; може, чув, як вона ввійшла, а може, й не чув.

Але вона вирішила, що це не має значення. Поклала гаманець на стіл і пішла до холодильника взяти йогурт. Коли вона відчинила дверцята, на неї ринуло тепле застояне повітря. Вона не могла повірити в те, що коїлося всередині. Морозиво розтало й натекло в залишки рибних паличок і овочевий салат. Воно накрапало в миску з рисом і на дні холодильника зібралося в калюжу. Все було в морозиві. Вона відчинила морозильну камеру. Її обдало гидким смородом, вона ледь не виблювала. Морозиво покрило дно відсіку й калюжею оточило кілограмову упаковку фаршу. Вона надавила пальцем на целофан, і палець опустився в м’ясо. Свинячі котлети теж розмерзлися. Все розмерзлося, включно з рибними паличками, пакетом стейків і двома обідами з китайського ресторану. Хотдоги, домашній соус для спагеті. Вона зачинила дверцята в морозилку й дістала з холодильника свій йогурт. Відкрутила кришку, понюхала. І почала кричати на чоловіка.

— Що таке? — він визирнув з-за спинки дивана. — Агов, що вже не так?

Він потріпав собі волосся рукою. Вона не розуміла, він спав увесь цей час чи що?

— Наш клятий холодильник зламався, — сказала Сенді. — Ось що.

Чоловік встав із дивана й зменшив гучність на телевізорі. Потім вимкнув його взагалі й вийшов на кухню.

— Дай я гляну, — сказав він. — Ого, нічого собі.

— Бачиш? — сказала вона. — Тепер усе зіпсується.

Чоловік зазирнув у холодильник і зробив дуже серйозне обличчя. Потім щось потикав у морозилці, подивився, що там і як.

— Лише цього бракувало, — сказав він.

Купа думок несподівано пронеслася у неї в голові, проте вона нічого не сказала.

— Чорт забирай, — сказав він, — як не одне, то друге. Капець, цьому холодильнику ж не більше десяти років. Ми його майже новим купили. Слухай, у моїх старих холодильник прослужив двадцять п’ять років. Вони його братові ще віддали, як він одружився. І нічого. А що ж це з нашим коїться?

Він зазирнув у щілину між холодильником і стіною.

— Не розумію, — сказав він, хитаючи головою. — У розетку ввімкнений.

Потім він похитав його туди-сюди. Вперся плечем і відіпхнув на кілька сантиметрів від стіни. Всередині щось упало з полиці й розбилося.

— От зараза, — буркнув він.

Сенді усвідомила, що все ще тримає в руках йогурт. Вона підійшла до урни, підняла кришку і викинула коробку.

— Сьогодні треба все приготувати, — сказала вона. Сенді уявила, як смажить м’ясо на плиті, щось мішає в каструлях, у духовці.

— Нам потрібен новий холодильник, — сказала вона.

Він промовчав. Іще раз зазирнув у морозильну камеру й гарненько все роздивився.

Вона стала перед ним і почала викладати продукти з полиць на стіл. Він допомагав. Вийняв із морозилки м’ясо, поклав на стіл пакети. Потім дістав інші продукти і склав поруч. Він повиймав усе і почав протирати всередині серветками.

— Фреон витік, — сказав він, зробивши паузу. — От воно що. Я відчуваю. Потік фреон. Щось сталося, і він потік. Я, до речі, таке вже якось бачив.

Він заспокоївся. І знову взявся протирати.

— Це фреон, — повторив він.

Вона завмерла, подивилася на нього.

— Нам потрібен новий холодильник, — сказала вона.

— Ти вже казала. Де ми його візьмемо? Вони ж на деревах не ростуть.

— Але нам треба, — повторила вона. — Чи ні? Може, й ні. Можемо тримати все, що швидко псується, на підвіконні, як у гуртожитках роблять. Чи купимо холодильний ящик і щодня носитимемо лід.

Вона поклала голівку салату та кілька помідорів на стіл поруч із фаршем. Потім сіла на стілець і закрила обличчя руками.

— Буде в нас новий холодильник, — сказав чоловік. — Аякже. Нам же треба, ну? Без нього не обійдемося. Питання тільки в тому, де ми його візьмемо і яку суму можемо собі дозволити. В оголошеннях мільйон людей продає холодильники. Чекай, зараз глянемо, що є в газеті. Я ж фахівець із оголошень, — сказав він.

Вона прибрала руки від обличчя й подивилася на нього.

— Сенді, зараз знайдемо нам гарненький уживаний холодильничок, — не змовкав він. — Більшість холодильників роблять на все життя. А цей наш, прости господи, не знаю, що з ним таке. Це лише другий холодильник у моєму житті, який накрився.

Він знову глянув на холодильник:

— От, бляха, не щастить.

— Неси газету, — сказала вона. — Подивимося, що там є.

— Зараз.

Він вийшов до журнального столика, перебрав стопку газет і повернувся на кухню з оголошеннями. Вона відсунула їжу, розклала газету на столі. Він узяв собі стілець.

Сенді глянула на газету, потім на розмерзлу їжу.

— Сьогодні потрібно буде посмажити відбивні, — сказала вона. — І з фаршем щось треба зробити. А ще стейки з рибними паличками. І китайські обіди.

— Клятий фреон, — сказав він. — Аж смердить.

Вони почали проглядати оголошення. Він провів пальцем по одній колонці, потім по іншій. Швиденько проскочив розділ із вакансіями. Біля деяких стояли галочки, та жінка не роздивилася, що саме він позначив. Яка різниця. Після рубрики «Туристичні товари» вони знайшли те, що шукали: «Побутові прилади: нові та вживані».

— Ось, — сказала вона, тицьнувши в газету. Він посунув її палець.

— Покажи, — сказав він.

Вона поставила палець на місце.

— «Холодильники, посудомийні машини, пральні машини, сушарки тощо», — прочитала вона. — «Павільйон-аукціон». Це що за павільйон такий? — вона продовжила читати. — «Нові й уживані прилади та багато іншого, щочетверга. Початок аукціону о сьомій годині». Це сьогодні. Сьогодні четвер. Аукціон сьогодні ввечері. І це не дуже далеко. На Пайн-стріт. Я там сто разів проїжджала. І ти теж. Ти ж знаєш, де це. Неподалік від «Баскін-Роббінс».

Чоловік промовчав. Він дивився на це оголошення. Він ущипнув себе за нижню губу.

— «Павільйон-аукціон», — повторив він. Сенді уважно на нього подивилася.

— Поїхали. Що скажеш? Тобі корисно з хати вийти, заразом і холодильник пошукаємо. Уб’ємо двох зайців, — сказала вона.

— Я ніколи в житті не був на аукціоні, — відповів він. — І щось не дуже хочеться.

— Давай, — сказала Сенді. — Ну чого ти? Там весело. Я вже сто років на аукціоні не була, ще з дитинства. Ми з батьком удвох ходили.

Їй раптом дуже захотілося піти на цей аукціон.

— Із батьком, — сказав він.

— Так, із батьком, — вона глянула на чоловіка, чекаючи, що він іще щось скаже. Хоч щось. Але він мовчав.

— Аукціони — це весело, — сказала вона.

— Можливо, та я не хочу їхати.

— Мені ще світильник треба, — продовжувала вона. — А там точно мають бути світильники.

— Та нам багато чого потрібно. Проте зараз я без роботи, пам’ятаєш?

— Я їду на аукціон, — сказала вона. — Чи з тобою, чи сама. Якщо хочеш — приєднуйся. Але мені однаково. Якщо щиро, то це взагалі несуттєво. Все одно поїду.

— Я з тобою. Хто сказав, що я не поїду? — він подивився на неї, проте швидко відвів погляд. Узяв газету, перечитав рекламу. — Ні чорта про аукціони не знаю. Але в житті треба спробувати все. Хто б міг подумати, що ми поїдемо по холодильник на аукціон?

— Ніхто, — відповіла вона. — Але ми однаково поїдемо.

— Гаразд, — сказав він.

— Добре. Але тільки якщо ти дійсно хочеш.

Він кивнув.

— Тоді я починаю готувати. Зараз посмажу ті кляті відбивні й поїмо. А решта — не терміново. Потім приготую. Повечеряємо і на аукціон. Але треба ворушитися. У газеті написано: о сьомій годині.

— О сьомій, — повторив він. Підвівся з-за стола й пішов у вітальню. На хвилину задивився у вікно, що виходило на затоку. Вулицею повз будинок проїхала машина. Він провів пальцями по губах. Сенді дивилася, як він сідає на диван і бере свою книгу. Розгортає на звичному місці. Проте вже за хвилину він її відклав і відкинувся на спинку. Вона спостерігала, як його голова опускається на подушку на бильці. Він її поправив, склав руки за головою. І лежав. Незабаром його руки теж опустилися донизу.

Вона склала газету. Встала з крісла і тихенько пройшла у вітальню глянути на диван. Очі в нього були заплющені. Груди ледь помітно піднімалися й опускалися. Повернувшись на кухню, вона поставила на плиту сковороду. Ввімкнула пальник, налила в сковороду олії. Почала смажити свинячі відбивні. Вона ходила на аукціони з татом. Здебільшого на них продавали худобу. Все, що вона пам’ятала, — це як тато постійно продавав телят, а іноді й сам купував. Часом на аукціонах було якесь сільськогосподарське обладнання чи щось для побуту. Але здебільшого худоба. Пізніше, коли тато з мамою розлучилися і Сенді залишилася з мамою, тато писав, що сумує за їхніми походами на аукціони. В останньому листі, коли вона вже була доросла й жила з чоловіком, він написав, що купив божественну машину на аукціоні за двісті доларів. Якби вона була там, писав він, то і їй би теж купив. За три тижні посеред ночі телефоном їй повідомили, що він помер. У новому автомобілі чадний газ просочився крізь підлогу, й батько відключився за кермом. Він жив у селі. Двигун продовжував працювати, поки в баку не закінчився газ. Так і пролежав у машині, поки через кілька днів його не знайшли.

Сковорода задиміла. Вона долила олії й увімкнула вентилятор. Двадцять років вона не була на аукціонах, а сьогодні піде. Тільки спершу треба обсмажити відбивні. Шкода, звісно, що їхній холодильник накрився, та Сенді вже не могла дочекатися цього аукціону. Вона засумувала за татом. Навіть за мамою засумувала, хоча вони постійно гиркалися, поки Сенді не познайомилася з чоловіком і не почала з ним жити.

Вона стояла біля плити, перевертаючи м’ясо, і з сумом згадувала батьків.

Із такими думками в голові вона взяла прихватку і прибрала з плити сковороду. Дим ішов у витяжку. Вона підійшла зі сковородою до дверей і зазирнула у вітальню. Сковорідка все ще диміла, і бризки олії розліталися в усі боки. У кімнаті було темно, але вона розгледіла голову чоловіка та його босі ноги.

— Іди їсти, — сказала вона. — Вечеря готова.

— Іду, — відгукнувся він.

Вона побачила, що він підвів голову, й поставила сковороду назад на плиту. Дістала з шафи тарілки, поклала їх на стіл. Вона поклала одну відбивну на тарілку. М’ясо було несхожим на м’ясо. Швидше на якусь стару лопату.

Але Сенді знала, що це відбивна, вона взяла інший шматок зі сковороди і теж поклала на тарілку.

За хвилину чоловік прийшов на кухню. Він іще раз оглянув холодильник, який стояв із відчиненими дверцятами. А потім в око впали свинячі відбивні. Він аж рота роззявив, але промовчав. Сенді чекала, що він щось скаже, хоч щось, але він не сказав. Вона поставила сіль з перцем на стіл і сказала:

— Сідай.

Подала йому тарілку із залишками відбивної.

— Оце треба з’їсти, — сказала вона. Він узяв тарілку і втупився в неї. Вона відвернулася накласти відбивних і собі.

Сенді прибрала газету й відсунула їжу на інший бік стола.

— Сідай, — повторила вона.

Він переклав тарілку з однієї руки в іншу. Проте не зрушив з місця. Раптом вона побачила на столі калюжу води. Вона чула воду. Чула, як крапає зі стола на лінолеум.

Вона глянула вниз на чоловікові босі ноги. Ноги, а біля них цілий басейн. Вона точно знала, що у житті більше нічого настільки дивного не побачить. Але не знала, що з цим зробити. Найкраще, мабуть, нафарбувати губи, вдягти пальто й поїхати на аукціон. Але вона не могла відвести очей від чоловікових ніг. Вона поставила тарілку на стіл і дивилася, доки ноги не вийшли з кухні назад у вітальню.

Купе

У вагоні першого класу Маєрс їхав через Францію у Страсбург у гості до сина, який вчився у тамтешньому університеті. Вони не бачилися вісім років. За цей час не було жодних телефонних дзвінків, навіть жодної листівки — відколи шляхи Маєрса та хлопцевої матері розійшлися, хлопець залишився з нею.

До остаточного розриву, як уважав Маєрс, їх підштовхнув саме хлопець, який ліз у їхні особисті справи.

Коли Маєрс востаннє бачив свого сина, той, після серйозної сварки, кинувся бити батька. Дружина стояла біля серванта, скидаючи на підлогу одну фарфорову тарілку за іншою. Потім узялася до чашок.

— Годі, — сказав Маєрс, і хлопець одразу ж на нього напав. Маєрс відступив убік і схопив його голову в замок, хлопець ревів і лупив Маєрса по спині та нирках.

Маєрс його скрутив і використав свою перевагу на повну. Притис сина до стіни й погрожував убити.

Він не жартував.

— Я дав тобі життя, — згадав Маєрс свій крик, — і можу його відібрати!

Згадавши ту жахливу сцену, Маєрс похитав головою, ніби це трапилося з кимось іншим. І дійсно. Він уже не був тією людиною. Тепер він жив сам і майже ні з ким не контактував, хіба по роботі. Ночами слухав класичну музику і читав книги про приманки для водоплавних птахів.

Він курив і дивився у вікно поїзда, ігноруючи чоловіка, який сидів біля дверей і спав, прикривши очі капелюхом. Був ранок, і туман висів над зеленими полями, повз які пролітав поїзд. Час від часу Маєрсу на очі траплялися фермерські будиночки із прибудовами, оточені стінами. Він подумав, що так, мабуть, непогано жити — у старому будинку за стіною.

Було трохи за шосту. Маєрс не спав, відколи сів на поїзд у Мілані вчора об одинадцятій вечора. Коли поїзд рушив з Мілана, він зрадів, що сам у купе. Він не вимикав світло і переглядав путівники. Добре було би перечитати про ті місця, які він відвідав, щось зарання. Він відкрив для себе купу всього, що варто було побачити і зробити. Шкода, що певні речі про цю країну він дізнався тільки тепер, залишаючи Італію після свого першого і, безперечно, останнього візиту.

Він сховав путівники у валізу, поклав її нагору і зняв пальто, щоби вкритися ним замість ковдри. Вимкнув світло і сидів сам у темному купе, заплющивши очі, намагаючись заснути.

Йому здавалося, що вже минуло чимало часу і він от-от засне, аж раптом поїзд пригальмував. Вони зупинилися на невеличкій станції поблизу Базеля. У купе зайшов чоловік середнього віку, в темному костюмі та капелюсі.

Чоловік щось сказав незрозумілою Маєрсу мовою і закинув свою шкіряну сумку нагору. Він сів з іншого боку купе, розправив плечі та прикрив очі капелюхом.

Перш ніж поїзд рушив із місця, чоловік устиг задрімати й уже тихенько похропував. Маєрс йому заздрив. За кілька хвилин швейцарський інспектор відчинив двері їхнього купе й увімкнув світло. Англійською та якоюсь іншою мовою — німецькою, припустив Маєрс — чиновник попросив показати паспорти. Чоловік у купе з Маєрсом надягнув на голову капелюха, прокліпався і поліз до кишені пальта.

Чиновник перевірив паспорт, уважно огледів пасажира й повернув йому документ. Маєрс дав йому свій паспорт. Інспектор прочитав дані, глянув на фотографію, а потім на Маєрса, кивнув і віддав паспорт.

Виходячи з купе, він вимкнув світло. Чоловік навпроти Маєрса натягнув капелюха на очі й випростав ноги. Маєрс подумав, що сусід знову засне, і знову відчув заздрість.

Відтоді Маєрс уже не спав, він думав про зустріч із сином, до якої залишилося кілька годин. Як він діятиме, побачивши хлопчика на вокзалі? Може, обійняти його? Якось дивно було б. Чи просто протягнути руку й усміхнутися, ніби цих восьми років і не було, поплескати сина по плечу?

Можливо, хлопець скаже кілька слів — радий тебе бачити, як доїхав? І Маєрс щось відповість. Тільки він і гадки не мав, що казати.

Повз купе пройшов французький contrôleur^[1]. Він зазирнув до них, глянув на Маєрса і на чоловіка, що спав навпроти.

Цей самий contrôleur уже пробивав їхні квитки, тому Маєрс відвернувся й далі спокійно визирав у вікно. Будинків за вікном ставало більше. Але тепер уже без стін, і самі будинки були меншими, ближчими один до одного.

Маєрс був упевненим, що незабаром побачить французьке село. Надворі розвиднялося. Потяг загудів і поїхав через переправу, перед якою стояв опущений шлагбаум. Чоловік побачив молоду жінку з коротким волоссям, одягнену у светр, вона стояла з велосипедом і спостерігала, як вагони пролітають повз.

«Як твоя мати? — сказав би він хлопцеві, коли вони відійдуть від вокзалу. — Що від неї чути?» На мить Маєрсові прийшла в голову дика думка, що вона могла вже померти. Але потім він зрозумів, що цього не може бути, адже він дізнався би — так чи інакше, він знав би. Маєрс розумів: більше таких роздумів він не витримає. Він застебнув верхній ґудзик на сорочці й поправив краватку. Поклав пальто поруч на сидіння. Зашнурував черевики, підвівся, переступив через ноги свого сусіда, який досі спав. І вийшов із купе.

Маєрсу доводилося розставляти руки і спиратися на вікна, щоби втриматися на ногах, рухаючись коридором у кінець вагона. Він зачинив за собою двері маленького туалету і замкнувся. Відкрутив воду, вмився. Потяг увійшов у поворот, не знижуючи швидкості, — для рівноваги Маєрс ухопився за раковину.

Лист від хлопця надійшов пару місяців тому. Лист був коротким. Він писав, що останній рік живе у Франції, навчається в університеті Страсбурга. Жодної інформації про те, що змусило його переїхати у Францію і що він робив усі ці роки. Маєрса не здивувало, що в листі сина жодним словом не згадано про матір — що вона, як вона, де вона. Та хлопець несподівано завершив листа фразою: «З любов’ю», і над цим Маєрс міркував доволі довго. Зрештою він написав відповідь. Добре все обдумавши, Маєрс написав, що давно збирався у невелику подорож до Європи. Чи хотів би хлопець зустріти його на вокзалі у Страсбурзі?

Він підписав свій лист: «З любов’ю, тато». Отримавши згоду від хлопця, він усе спланував. Його вразило, що насправді нікого, крім свого секретаря та кількох колег, не було потреби попереджати про від’їзд. У нього назбиралося шість тижнів відпустки в інженерній фірмі, й увесь цей час він вирішив витратити на поїздку. Він був радий, що так учинив, хоча зараз уже не мав наміру витрачати весь час у Європі.

Спершу він поїхав у Рим. Але, погулявши вулицею на самоті кілька годин, пошкодував, що не записався на екскурсію групою. Йому було самотньо. Він поїхав до Венеції — міста, про яке вони багато розмовляли з дружиною. Але Венеція його теж розчарувала.

Він побачив однорукого дядька, який їв смажені кальмари, й купу похмурих будинків у патьоках від води. Він поїхав поїздом у Мілан, де переночував у чотиризірковому готелі, переглядаючи футбольний матч на кольоровому телевізорі «Соні», доки ефір не перервався. Наступного ранку він прокинувся і пішов блукати містом, доки не настав час їхати на вокзал. Кульмінацією поїздки мав стати Страсбург. Через день-два, може, три дні — залежно, як піде — він планував поїхати у Париж і звідти полетіти додому. Він уже втомився від невдалих спроб порозумітися з незнайомцями і з нетерпінням чекав на повернення.

Хтось посмикав двері в туалет. Маєрс заправив сорочку, застебнув пояс і відчинив двері. Хитаючись у такт поїзда, він попрямував назад до свого купе. Щойно відчинивши двері, він побачив, що пальто лежить на іншому місці — не на тому сидінні, де він його залишив. Він відчув, що потрапив у абсурдну, але потенційно серйозну ситуацію. Серце забилося сильніше, коли він узяв пальто до рук. Він устромив руку у внутрішню кишеню й дістав паспорт. Гаманець він носив зі собою.

Отже, гаманець і паспорт були при ньому. Він обмацав інші кишені пальта. Не було подарунка, який він купив для хлопця, — дорогого японського годинника, придбаного у римському магазині. Він тримав годинник у внутрішній кишені пальта, щоб не згубився. А тепер годинник пропав.

— Перепрошую, — сказав він тому чоловікові, що розвалився на сидінні, виставивши ноги, з капелюхом на обличчі. — Перепрошую.

Чоловік відсунув капелюха назад і розплющив очі. Він сів рівно, підібрав ноги і здивовано глянув на Маєрса. Може, спав. А може, й ні. Маєрс запитав:

— Ви не бачили, сюди ніхто не заходив?

Але було ясно, що чоловік не знає, чого від нього хочуть. Він мовчки дивився на Маєрса, й у його погляді читалося повне нерозуміння. А може, це було щось інше, подумав Маєрс. Можливо, цей погляд маскував хитрість і обман.

Маєрс потрусив пальто, привертаючи увагу сусіда. Потім устромив руку в кишеню і пошарив там. Він закатав рукав і показав чоловікові власний наручний годинник. Чоловік подивився на Маєрса, потім на його годинник. Він виглядав спантеличено.

Маєрс постукав по годиннику пальцем. Потім знову встромив руку в кишеню пальта і зробив жест, ніби витягав рибу з води. Маєрс іще раз тицьнув на годинник і помахав пальцями, намагаючись показати, що наручний годинник вилетів у двері.

Чоловік знизав плечима й похитав головою.

— Чорт забирай, — розчаровано буркнув Маєрс. Одягнувши пальто, він вийшов у коридор. В купе йому не сиділося. Він боявся, що поб’є свого сусіда. Маєрс роззирнувся, сподіваючись побачити й упізнати злодія. Але нікого не було. Можливо, його сусід по купе і не брав годинника. Можливо, хтось інший, той, що смикав двері туалету, проходив повз їхнє купе, помітив пальто, побачив, що пасажир спить, відчинив двері, порився в кишенях, зачинив двері й утік.

Маєрс повільно йшов у кінець вагона, заглядаючи в інші купе. Тут, у вагоні першого класу було не людно, та в кожному купе сиділи одна-дві людини. Більшість із них спали — принаймні так здавалося. Очі були заплющені, голови відкинуті на спинку сидіння. В одному з купе чоловік десь того ж віку, що й Маєрс, виглядав із вікна на село. Коли Маєрс зупинився і зазирнув усередину, чоловік різко повернувся й суворо зиркнув на нього.

Маєрс перейшов у вагон другого класу. Тут людей було вже більше — часом по п’ять-шість пасажирів у кожному купе, і жилося їм не дуже — це було помітно з першого погляду.

Мало хто спав — тут іще спробуй засни. Ці люди проводжали Маєрса поглядом, коли він проходив мимо. «Нетутешні», — подумав він. Він був певен, якщо годинник узяв не його сусід по купе, то злодій точно був десь тут. Але що він міг зробити? Надії не було. Годинник пропав. Тепер він у чужій кишені. Годі було сподіватися, що contrôleur зрозуміє, що трапилося, як Маєрс не старався би пояснити. Та навіть якби вдалося, що далі? Він побрів назад. Зазирнувши всередину, він побачив, що чоловік знову розлігся, прикривши очі капелюхом.

Маєрс переступив через його ноги й сів біля вікна. Від гніву аж паморочилося у голові. Вони виїхали на околицю міста. Замість господарств і пасовищ за вікном пропливали фабрики та заводи з непромовними назвами на вивісках. Потяг почав гальмувати. Одні автомобілі за вікном їхали вулицями, інші ж чекали в черзі на переїзді, поки рушить поїзд. Маєрс підвівся і зняв валізу. Поклавши її коліна, він продовжував дивитися у вікно на це ненависне місце.

Раптом у нього промайнула думка, що він, насправді, й не хотів бачитися з хлопцем.

Маєрс був шокований цим, і на мить йому стало аж гидко від себе. Він похитав головою. За все життя, сповнене безглуздими вчинками, ця поїздка стала, можливо, найбезглуздішою. Та це факт: у Маєрса не було ні найменшого бажання бачити хлопця, який своєю поведінкою давно вбив усю Маєрсову любов до себе. Раптом Маєрсові чітко і ясно згадалося хлопцеве обличчя в мить, коли той кинувся на нього, і стало так гірко-гірко. Цей хлопець зруйнував Маєрсову молодість і перетворив молоду дівчину, з якою Маєрс одружився, на нервову алкоголічку, яку той то жалів, то знущався з неї. «Якого дідька, — запитав у себе Маєрс, — треба було пертися хтозна-куди, щоби побачити людину, яка тобі огидна?» Йому не хотілося тиснути хлопцеві руку — руку свого ворога. Не хотілося плескати його по плечу і питати, як справи. І розпитувати про його матір.

Він підсунувся на край сидіння, коли поїзд заїхав на станцію. По внутрішньому радіо пролунало оголошення французькою мовою. Чоловік навпроти Маєрса заворушився. Поправивши капелюха, він сів рівно, тим часом по радіо сказали щось іще по-французьки. Маєрс не зрозумів ані слова. Він зовсім розхвилювався, коли потяг сповільнився і, зрештою, зупинився. Маєрс вирішив не виходити з купе. Він сидітиме на місці, доки поїзд не рушить. Коли це станеться, він буде тут, він поїде у Париж — і все. Маєрс обережно визирав з вікна, боячись побачити за склом синове обличчя.

Він не знав, як тоді відреагує. Хтозна, може, здуру покаже йому кулака. Маєрс побачив на платформі кількох людей у пальтах і з шарфами, які стояли поруч із валізами, чекаючи на посадку. Ще кілька людей чекали без багажу, сховавши руки в кишені, мабуть, когось зустрічали. Його сина серед них не було, та, звісно, це не означало, що він узагалі не прийшов. Маєрс переставив валізу з колін на підлогу і засовався на місці.

Чоловік навпроти позіхав і дивився у вікно. Раптом він перевів погляд на Маєрса. Знявши капелюха, він прочесав пальцями волосся. Потім знову надягнув капелюха, підвівся і стягнув свою сумку з полички.

Чоловік відчинив двері купе. Але, перш ніж вийти, розвернувся і показав рукою вбік станції.

— Страсбург, — сказав чоловік. Маєрс відвернувся.

Чоловік затримався ще на мить і вийшов у коридор зі своєю сумкою та, Маєрс був переконаний, годинником. Але зараз це непокоїло його далеко не найбільше. Він іще раз виглянув із вікна поїзда. Біля входу на станцію стояв чоловік у фартуху й курив цигарку.

Чоловік спостерігав, як двоє залізничників пояснюють щось жінці в довгій спідниці та з дитиною на руках. Жінка слухала, кивала і слухала далі. Вона пересадила дитину з однієї руки на іншу. Чоловіки говорили. Вона слухала. Один чоловік цьомкнув дитину в шию. Жінка глянула на дитя і всміхнулася. Знову пересадила дитину й ще трохи послухала. Маєрс побачив молоду пару, що обіймалася на пероні неподалік його вагона. Юнак відпустив дівчину. Щось сказав, узяв валізу і пішов до поїзда. Жінка дивилася йому вслід. Піднесла руку до обличчя, торкнулася долонею одного ока, потім іншого.

За хвилину Маєрс побачив, що вона йде по платформі, а її погляд прикутий до його вагона, ніби когось шукає. Він перевів погляд із жінки на великий годинник над залом очікування. Знову опустив очі на перон — хлопця ніде не було видно. Можливо, проспав, а може, теж передумав. Хай там як, Маєрсу стало легше. Він знову глянув на годинник, потім на дівчину, яка бігла до його вікна. Маєрс відхилився, ніби хотів вибити скло.

Двері в купе відчинилися. Юнак, якого він бачив на вулиці, зачинив їх за собою і сказав:

— Bonjour.

Не дочекавшись відповіді, він закинув валізу нагору й підійшов до вікна.

— Pardonnez-moi^[2].

Він опустив вікно.

— Марі, — промовив він. Дівчина всміхнулася і заплакала. Юнак узяв її за руки й цілував пальці. Маєрс, стиснувши зуби, відвів погляд. Залізничники кричали щось один одному перед від’їздом. Пролунав свисток, і поїзд рушив із платформи. Юнак відпустив руки дівчини та продовжував махати їй на прощання, поки поїзд котився вперед.

Але від’їхали вони зовсім недалеко, ледь за межі станції, і раптом Маєрс відчув, що поїзд різко зупинився.

Юнак зачинив вікно й сів біля дверей. Діставши газету з пальта, він почав читати. Маєрс підвівся і відчинив двері. Пройшов у кінець, де вагони з’єднувалися між собою. Неясно, чому вони зупинилися. Можливо, щось трапилося.

Він підійшов до вікна. Та звідти було видно лише складну систему колій, де поїзди збирали докупи, вагони від’єднували від одного поїзда й чіпляли до іншого. Він відступив від вікна. На дверях до сусіднього вагона висіла табличка: «Poussez»^[3]. Маєрс ударив кулаком по знаку, і двері відчинилися. Маєрс знову опинився у вагоні другого класу. Він пройшов повз ряд купе, наповнених людьми, люди вмощувалися на місця, готуючись до тривалої поїздки. Йому потрібно було в когось дізнатися, куди прямує цей потяг. Купуючи квиток, він здогадувався, що поїзд після Страсбурга йде у Париж. Але йому було би соромно встромити голову в якесь купе і запитати: «Парі? — чи як вони там говорять, — ніби він не знає, чи прибули вони в пункт призначення.

Щось брязнуло, і потяг смикнувся назад. Тепер знову було видно станцію, і Маєрс знову подумав про свого сина. Можливо, він стояв там, захеканий — так біг до станції, і не розумів, де ж його батько. Маєрс похитав головою.

Вагон заскрипів і застогнав під ним, потім щось зачепилося і гучно стало на місце. Маєрс глянув на лабіринт колій і зрозумів, що поїзд знову почав рухатися. Він розвернувся і побіг назад у кінець коридора, де перейшов у свій вагон, у якому їхав усю дорогу. Він пройшов коридором до свого купе. Але юнака з газетою не було. І Маєрсової валізи теж. І взагалі, це було не його купе. Він із жахом усвідомив, що його вагон, очевидно, відчепили, поки він виходив, і приєднали до поїзда ще один вагон другого класу.

У купе, перед яким він стояв, було повно маленьких темношкірих чоловіків, розмовляли вони швидко, і такої мови Маєрс ніколи не чув. Один із них махнув Маєрсові, щоби заходив усередину. Маєрс увійшов у купе, чоловіки посунулися. Атмосфера в них була товариська. Чоловік, який запрошував Маєрса, засміявся і поплескав по сусідньому сидінню. Маєрс сів спиною до напряму руху поїзда. Будиночки за вікном пролітали все швидше і швидше. На мить Маєрсу здалося, що пейзаж утікає від нього. Кудись він їхав — у цьому жодних сумнівів. І якщо напрямок неправильний, він рано чи пізно про це дізнається.

Він відхилився на спинку й заплющив очі. Чоловіки розмовляли, сміялися. Голоси долинали до нього начебто здалеку. Незабаром вони злилися з рухом поїзда, і Маєрс відчув, як його кудись відносить і потроху затягує в сон.

Маленька радість

У суботу після обіду вона заїхала у пекарню в торговому центрі. Проглянувши каталог із фотографіями тортів, приклеєними на скотч до картонних сторінок, вона замовила шоколадний — улюблений торт свого малого. Той, який вона обрала, був з одного боку прикрашений космічним кораблем і стартовим майданчиком, зверху посипаний білими зірками, а з іншого — планетою з червоної глазурі. Зеленим кремом під планетою мало бути написане ім’я «Скотті». Пекар — уже немолодий дядько з товстою шиєю — промовчав, коли жінка сказала, що Скотті виповниться вісім. Він був у білому фартусі, схожому на блузку, з лямками, обмотаними по боках через спину й зав’язаними на пузі. Він постійно витирав руки об фартух, вислуховуючи жінку. Дивився на фотографії, що лежали на столі, й не перебивав. Не підганяв її. Він щойно прийшов на роботу і просидить тут іще цілу ніч за випічкою — поспішати нікуди.

Вона продиктувала пекарю своє ім’я, Енн Вайс, і номер телефону. Торт мав бути готовим у понеділок вранці, прямо з печі, якраз до вечірки, запланованої у другій половині дня. Пекар був не дуже привітним. Жодних люб’язностей у їхній розмові — все коротко і ясно, нічого зайвого. Вона почувалася некомфортно, і їй це не подобалося. Поки він схилився над прилавком із олівцем, вона розглядала його грубе обличчя й думала, чи робив він колись у житті щось інше, крім цієї роботи. Вона у свої тридцять три роки вже народила, і їй здавалося, що всі, особливо люди його віку, — а він за віком міг би бути їй за батька, — повинні мати дітей, у яких колись теж був цей чудовий період тортів і днів народження. Принаймні це у них мало бути спільним, подумала вона. Але пекар був із нею різким — не грубим, а просто різким. Вона вже не сподівалася з ним подружитися. Вона зазирнула в кімнату за прилавком: там стояв довгий важкий дерев’яний стіл з алюмінієвими формами для пирогів, складеними скраю, а біля стола — металевий контейнер із деками. І величезна піч. По радіо звучало кантрі. Дописавши бланк замовлення, пекар закрив папку. Глянув на неї і сказав:

— У понеділок вранці.

Вона подякувала й поїхала додому.

У понеділок вранці іменинник зі своїм другом ішов до школи. Вони передавали один одному пачку чипсів, а іменинник випитував, що після школи його друг подарує йому на день народження. Не подивившись на дорогу, іменинник зійшов із бордюру на перехресті, й у ту ж мить його збила машина. Він упав на бік, головою в канаву, ногами на дорогу. Очі були заплющені, ноги смикалися туди-сюди, ніби він кудись ліз. Друг впустив чипси і заплакав. Проїхавши ще футів сто, машина зупинилася посеред дороги. Чоловік за кермом озирнувся через плече. Він почекав, доки хлопець із горем пополам устане на ноги. Малого трохи хитало, наче п’яного, та загалом усе нібито було гаразд. Водій перемкнув передачу й поїхав далі.

Іменинник не плакав, але і сказати йому теж було нічого. Він не відповів, коли друг запитав його, як це — потрапити під машину. Іменинник пішов додому, а друг — у школу. Але коли вдома хлопчик розповідав матері, що трапилося, — а вона сиділа поруч на дивані, тримаючи його руки в себе на колінах, повторювала: «Скотті, дитино, ти впевнений, що нічого не болить, дорогий мій?» — та думала, що все одно викличе лікаря, — він раптом відкинувся на спинку дивана, заплющив очі й обм’як. Зрозумівши, що розбудити його не виходить, вона побігла до телефону й подзвонила чоловікові на роботу. Говард сказав, щоби вона заспокоїлась і не панікувала, викликав для малого «швидку» й сам поїхав у лікарню.

Ясна річ, день народження ніхто не святкував. Дитина лежала в лікарні з легким струсом мозку у стані шоку. Малого знудило, й у легені потрапила рідина, яку потрібно було викачати того ж дня. А тепер він, здавалося, просто міцно спав — але це була не кома, наголосив доктор Френсіс, помітивши тривогу в очах батьків. Увечері об одинадцятій годині, коли хлопчик уже спокійно відпочивав після купи рентгенів та аналізів і йому лишалося тільки прокинутися і прийти до тями, Говард поїхав із лікарні. Вони з Енн просиділи з малим у весь день, і він ненадовго поїхав додому — покупатись і переодягтися.

— Я повернуся за годину, — сказав він. Вона кивнула.

— Добре. Я побуду тут.

Він поцілував її в лоб і погладив по руці. Енн сиділа у кріслі біля ліжка й дивилася на малого. Чекала, що він прокинеться і все буде добре. Тільки тоді вона зможе розслабитися.

Говард їхав з лікарні додому. Він пролетів кілька мокрих темних вулиць, отямився і пригальмував. Дотепер усе в його житті йшло за планом — коледж, шлюб, іще один рік у коледжі заради ступеня з бізнесу, партнерство в інвестиційній фірмі. Батьківство. Він був щасливий, і йому, принаймні поки що, таланило — він це добре розумів. Батьки ще живі, брати і сестра стали на ноги, друзі з коледжу роз’їхалися по світу і знайшли себе. Досі йому вдавалося уникати біди, тої сили, що може зламати і скалічити людину, коли удача закінчиться й усе піде шкереберть. Він звернув до свого будинку і припаркувався. Ліва нога затремтіла. Він трохи посидів у машині, намагаючись раціонально проаналізувати наявну ситуацію. Скотті збила машина, він лежить у лікарні, та з ним усе будегаразд. Говард заплющив очі й витер обличчя рукою. Вийшовши з машини, він попрямував до дверей. У будинку гавкав пес. Телефон розривався, поки Говард відчиняв двері й намацував вимикач. Не слід було йому їхати з лікарні, ой не слід.

— Чорт забирай! — гаркнув він, хапаючи слухавку. — Я щойно увійшов у хату!

— Ви торт не забрали, — сказав голос на тому кінці.

— Що? Який торт? — перепитав Говард.

— Отакий. За шістнадцять доларів.

Говард притис слухавку до вуха, намагаючись зрозуміти.

— Не знаю, що це за торт, — сказав він. — Господи, про що ви взагалі?

— Не морочте мені голову, — сказав голос.

Говард поклав слухавку. Прийшов на кухню, налив собі трохи віскі. Зателефонував у лікарню. Стан малого не змінився, він досі спав — усе, як і було. Поки набиралась ванна, Говард намилив обличчя і поголився. Щойно він розпрямив ноги у ванні й заплющив очі, телефон задзвонив знову. Говард вискочив із води, схопив рушник і побіг до телефону, бурмочучи: «Дурень, дурень», — це за те, що поїхав із лікарні. Та коли він узяв слухавку й прокричав: «Алло!», йому нічого не відповіли, а потім слухавку поклали.

Він повернувся до лікарні вже після півночі. Енн досі сиділа в кріслі біля ліжка. Вона подивилася на Говарда й озирнулася на малого. Очі досі були заплющені, голова замотана бинтами. Він дихав тихо, розмірено. На крапельниці над ліжком висіла пляшка з глюкозою, від неї до руки хлопчика вела тонка трубка.

— Як він? — запитав Говард. — І що це таке? — він показав на пляшку з трубкою.

— Лікар призначив, — відповіла вона. — Йому ж треба якесь харчування. Підтримувати сили. Чому він не прокидається, Говарде? Я не розумію. З ним же все гаразд.

Говард поклав руку їй на потилицю. Провів пальцями по волоссю.

— Усе буде добре. Він скоро прокинеться. Доктор Френсіс знає, що робить.

І додав:

— Може, тобі додому з’їздити, відпочити. А я побуду тут. Тільки там якийсь придурок дзвонить, ти не звертай уваги. Зразу клади слухавку.

— Хто дзвонить?

— Не знаю, комусь робити нема чого, то людей дістає. Ти їдь.

Вона похитала головою:

— Ні, все гаразд.

— Правда, — сказав він. — З’їздиш ненадовго додому, вранці повернешся, підміниш мене. Все буде гаразд. Що казав доктор Френсіс? Він казав, що зі Скотті все буде гаразд. Можна не хвилюватися. Він просто спить і все.

Медсестра на ходу відчинила двері. Кивнула їм, крокуючи до ліжка. Вийняла ліву руку малого з-під простирадла й помацала зап’ястя, перевірила пульс, засікаючи час наручним годинник. Потім сховала руку назад під простирадло й написала щось на табличці, прикріпленій до ліжка в ногах.

— Як він? — запитала Енн. Рука Говарда давила їй на плече. Вона відчула, як напружилися його пальці.

— Стабільно, — сказала медсестра. — Скоро прийде лікар. Він уже повернувся в лікарню, вже обходить пацієнтів.

— Я їй казав, що, можливо, варто поїхати додому, трохи відпочити, — сказав Говард. — Коли лікар прийде.

— Так, звісно, — сказала медсестра. — Думаю, ви обоє можете спокійно з’їздити додому, якщо хочете.

Медсестра мала скандинавську зовнішність — висока, білява. У мові ледь відчувався акцент.

— Побачимо, що скаже лікар, — відповіла Енн. — Я хочу поговорити з лікарем. Мені здається, він не повинен так спати. По-моєму, це не дуже добре.

Вона прикрила очі рукою, нахиливши голову. Говард сильніше стиснув її плече, потім його рука перемістилася на шию, де пальці почали розминати їй м’язи.

— Доктор Френсіс буде за кілька хвилин, — сказала медсестра й вийшла з палати.

Якийсь час Говард дивився на сина — його маленькі груди поволі піднімалися й опускалися під простирадлом. Вперше після того жахливого дзвінка Енн у його офіс він відчув справжній страх, який зароджувався у кінцівках. Він почав хитати головою. Зі Скотті все гаразд, просто замість того, щоби спати вдома у власному ліжку, він у лікарні із забинтованою головою та трубкою в руці. Але зараз ця допомога йому необхідна.

Доктор Френсіс увійшов і потис Говарду руку, хоч вони бачились усього кілька годин тому. Енн устала з крісла.

— Докторе?

— Енн, — кивнув лікар. — Давайте спершу подивимося, як тут у нас справи.

Він став біля ліжка і перевірив пульс хлопчика. Підняв йому одну повіку, потім іншу. Говард із Енн стояли поруч і спостерігали. Відкинувши простирадло, лікар послухав серце й легені хлопчика стетоскопом. Потім промацав живіт у різних місцях. Закінчивши, він став у ногах ліжка і проглянув табличку. Глянув на годинник, нашкрябав на табличці щось іще й подивився на Говарда з Енн.

— Докторе, як він? — запитав Говард. — Що з ним узагалі?

— Чому він не прокидається? — додала Енн.

Лікар був вродливий, плечистий чоловік із засмаглим обличчям. У синьому костюмі-трійці, смугастій краватці, із запонками зі слонової кістки. Сиве волосся з боків зачесане назад — ніби щойно прийшов із якогось концерту.

— Усе нормально, — сказав лікар. — Особливо радіти поки нічому, думаю, могло би бути краще. Але з ним усе гаразд. Хоча хотілося б, щоб він уже прокинувся. Скоро має прокинутися, — лікар знову подивився на хлопчика. — Більше буде відомо за кілька годин, треба зробити ще кілька аналізів. Але з ним усе гаразд, повірте. Єдине — це мікротріщина черепа. Так, це є.

— О, ні, — сказала Енн.

— І легкий струс, але про це я вже казав. Ну і, звісно, ви розумієте, що він у стані шоку, — сказав лікар. — Таке іноді буває в шокових випадках. Глибокий сон.

— Але ж йому нічого не загрожує? — запитав Говард. — Ви ж казали, що він не в комі. Це ж не кома, докторе, чи як?

Говард чекав на відповідь, не зводячи з лікаря очей.

— Ні, я б не сказав, що це кома, — сказав лікар і ще раз поглянув на хлопчика. — Він просто дуже міцно спить. Організм відновлюється. Йому нічого не загрожує, це можна стверджувати напевно. Та більше буде відомо, коли він прокинеться й будуть готові результати решти аналізів, — додав лікар.

— Це кома, — сказала Енн. — Це схоже на кому.

— Ні, поки що це не кома, не зовсім, — сказав лікар. — Я б не назвав це комою. Принаймні поки що. Він пережив шок. У шокових випадках така реакція досить поширена; це тимчасова реакція на фізичну травму. Кома. Кома — це глибокий, довготривалий непритомний стан, кома може тривати цілими днями й тижнями. Це поки що не про Скотті, наскільки ми можемо судити. Я впевнений, до ранку його стан покращиться. Б’юсь об заклад, що так і буде. Більше дізнаємося, коли він прокинеться — ще недовго лишилося. А ви, звісно, робіть, як уважаєте за потрібне, — можете побути тут чи з’їздити додому. Але в будь-якому разі вас тут ніхто не тримає, ви можете поїхати коли завгодно. Хоч я розумію, це легко сказати.

Лікар знову пильно придивився до хлопчика, потім повернувся до Енн:

— А ви, мамо, постарайтеся не хвилюватися. Повірте, ми робимо все, що в наших силах. Треба лише трішки почекати.

Він кивнув їй, знову потис руку Говарду й вийшов із кімнати.

Енн помацала малому лоба.

— Принаймні температури немає, — сказала вона. Потім додала: — Боже, він такий холодний. Говарде? Це нормально, так і має бути? Помацай.

Говард помацав хлопчикові скроні. Його подих сповільнився.

— Думаю, зараз так і має бути, — сказав він. — Це шок, ти ж чула? Так лікар сказав. Щойно ж заходив. Він би сказав, якби зі Скотті щось було не так.

Енн постояла ще трохи, покусуючи губу. Потім пішла до свого крісла й сіла.

Говард сидів у кріслі поруч. Вони дивилися одне на одного. Він хотів щось сказати, підбадьорити її, але йому самому було страшно.

Він узяв її руку, поклав собі на коліна, і стало трохи легше, з її рукою. Він стиснув її сильніше. І просто тримав. Вони так посиділи трохи, мовчки спостерігаючи за малим. Час від часу він стискав її руку. Зрештою вона її забрала.

— Я молилася, — сказала Енн. Він кивнув.

— Я вже думала, що забула, як це робити, та якось саме згадалося. Достатньо було просто заплющити очі і сказати: «Благаю, Боже, допоможи нам, допоможи Скотті», а далі було нескладно. Слова самі приходили. Може, і ти помолився б, — сказала вона йому.

— Я вже молився, — відповів він. — Молився сьогодні, тобто вчора, після того як ти подзвонила, поки їхав у лікарню. Я молився.

— Це добре, — відповіла вона.

Уперше вона відчула, що вони переживають цю біду разом. Раптом вона усвідомила, що досі все стосувалося лише її та Скотті. Ніби вона не підпускала Говарда, хоча він був поряд і був потрібен їм увесь цей час. Їй стало радісно від того, що вона його дружина.

Та сама медсестра ввійшла, знову помацала у хлопчика пульс і перевірила пляшку з глюкозою, що висіла над ліжком.

Через годину прийшов інший лікар. Він представився — Парсонс, із радіологічного відділення. У нього були пишні вуса. Він був у лоферах, ковбойській сорочці та джинсах.

— Ми заберемо його вниз, зробимо нові знімки, — сказав він їм. — Потрібно ще кілька знімків, і також хочемо зробити сканування.

— Це що? — запитала Енн. — Яке сканування? — вона стояла між цим новим лікарем і ліжком. — Я думала, ви вже зробили всі рентгенівські знімки.

— Боюся, що треба ще трохи, — сказав він. — Причин для хвилювання немає. Просто потрібно ще кілька знімків, і ми хочемо провести сканування мозку.

— О боже, — сказала Енн.

— Це абсолютно нормальна процедура у таких випадках, — відповів новий лікар. — Просто потрібно з’ясувати точну причину, чому він досі не прокинувся. Це звичайна медична процедура, нічого не подумайте. Ми його заберемо вниз за кілька хвилин, — сказав цей лікар.

Невдовзі до кімнати зайшли два санітари з каталкою. Чорняві, смуглі чоловіки в білих халатах. Вони перекинулися кількома словами незрозумілою мовою, поки відчіпляли хлопця від трубки і перекладали його з лікарняного ліжка на каталку. Потім вивезли його з кімнати. Говард та Енн сіли з ними в ліфт. Енн не відводила від хлопчика погляду. Вона заплющила очі, коли ліфт рушив униз. Санітари стояли по обидва боки каталки, мовчки, хоча раз один із них щось сказав до другого своєю мовою, і той повільно кивнув у відповідь. Того ж ранку, щойно сонце засвітило у вікна в залі очікування біля рентгенівського відділення, хлопчика вивезли й перевели назад у палату. Говард та Енн іще раз проїхали з ним на ліфті й повернулися на свої місця біля ліжка.

Вони прочекали цілий день, але хлопчик так і не прокинувся. Часом хтось із них виходив із палати, спускався до кафетерію випити кави, а потім, ніби несподівано згадавши щось і відчувши провину, вставав з-за стола й поспішав назад до палати. Увечері доктор Френсіс знову прийшов оглянути хлопчика і пішов, повідомивши, що малий у нормі й може прокинутися будь-якої миті. Час від часу заходили медсестри, не ті, що були вчора. Потім постукала й увійшла до палати дівчина з лабораторії. Вона була в білих штанах і блузці, у руках тримала невелику тацю з усілякими штуками, яку поставила на підставку біля ліжка. Не промовивши жодного слова, вона взяла кров у хлопчика з руки. Коли дівчина знайшла потрібне місце на руці й встромила голку, Говард примружився.

— Я не розумію, навіщо це, — сказала Енн дівчині.

— Лікар призначив, — відповіла вона. — Я роблю те, що мені сказали. Сказали взяти кров — я беру. А що з ним, до речі? Такий гарнюній.

— Машина збила, — сказав Говард. — Збила й утекла.

Дівчина похитала головою і знову подивилася на хлопчика. Потім взяла свою тацю й вийшла.

— Чому він не прокидається? — сказала Енн. — Говарде? Я хочу, щоб вони щось нарешті відповіли.

Говард промовчав. Він сів назад у крісло і закинув ногу на ногу. Потер обличчя. Він подивився на сина, потім відкинувся на спинку, заплющив очі й заснув.

Енн підійшла до вікна, виглянула на стоянку. Була ніч, і автомобілі заїжджали й виїжджали з паркінгу з увімкненими фарами. Вона стояла, вхопившись за підвіконня. Глибоко в душі Енн усвідомлювала, що з ними відбувається щось серйозне, щось недобре. Стало страшно, зуби зацокотіли, поки вона не стиснула щелепи. Вона побачила, що перед лікарнею зупинилася велика машина і хтось, якась жінка в довгому пальті сіла в неї. Їй захотілося опинитися на місці тієї жінки, і щоби хтось, хто завгодно, відвіз її звідси кудись, де Скотті чекатиме на неї, і коли вона вийде з машини, він скаже: «Мамо!», і його можна буде обійняти.

Невдовзі Говард прокинувся. Подивився на хлопчика. Потім підвівся з крісла, потягнувся і став поруч із нею біля вікна. Вони удвох дивилися на стоянку. Мовчали. Але їм здавалося, що вони відчували одне одного зсередини, ніби від тривоги стали прозорими й це було абсолютно природно.

Двері відчинилися, увійшов доктор Френсіс. Цього разу він був в іншому костюмі та краватці. Сиве волосся зачесане назад із боків — він видавався щойно поголеним. Доктор одразу попрямував до ліжка оглянути хлопчика.

— Він мусив би вже отямитися. Важко сказати, чому він досі спить, — сказав лікар. — Але я можу вас запевнити: ми всі переконані, що йому нічого не загрожує. Просто буде спокійніше, коли він прокинеться. Немає жодних підстав, абсолютно ніяких, чому він не мав би прокинутись. Вже скоро. Так, і в нього буде сильний головний біль, коли він отямиться, — це гарантовано. Але всі показники в нормі. Жодних відхилень.

— То, значить, це кома? — сказала Енн. Лікар потер свою гладеньку щоку.

— Назвемо це так, поки він не прокинеться. Але ви вже, мабуть, стомилися. Це важко. Я знаю, що важко. Сміливо можете виходити щось перекусити, — сказав він. — Це вам зараз точно не завадить. Я попрошу, щоб медсестра біля нього посиділа, поки вас немає, якщо так буде спокійніше. Ходіть поїжте щось.

— Мені нічого в горло не лізе, — сказала Енн.

— Ну, звісно, вирішуйте самі, — сказав лікар. — Власне, повторюю, що всі показники хороші, аналізи негативні, взагалі нічого не виявилося, і щойно він прокинеться, все буде позаду.

— Дякую, докторе, — сказав Говард. Він знову потиснув лікареві руку. Лікар поплескав Говарда по плечу й вийшов.

— Думаю, комусь треба з’їздити додому, перевірити, чи все гаразд, — сказав Говард. — Зрештою, Слага потрібно погодувати.

— Подзвони сусідам, — сказала Енн. — Подзвони Морганам. Вони погодують, якщо попросити.

— Гаразд, — відповів Говард. — Сонце, а може, ти це зробиш? З’їздиш додому, глянеш, що і як, а потім повернешся? Тобі не завадить. А я з ним посиджу. Серйозно, — сказав він. — Нам треба берегти сили. Потрібно ж буде посидіти тут іще трохи й після того, як він прокинеться.

— Може, ти поїдеш? — сказала вона. — Погодуєш Слага. Сам поїси.

— Я вже їздив, — відповів він. — У мене пішла рівно година і п’ятнадцять хвилин. Ти теж з’їзди на годинку, трохи освіжишся — і назад.

Енн спробувала подумати про це, та була надто виснажена. Вона заплющила очі і спробувала подумати про це ще раз. Через деякий час сказала:

— Може, таки поїду на кілька хвилин. Можливо, якщо тут не сидіти і не дивитися на нього постійно, то він прокинеться й усе буде добре. Розумієш? Може, він прокинеться, якщо мене тут не буде. Поїду додому, прийму ванну, переодягнуся. Слага погодую. І повернуся.

— А я побуду тут, — сказав він. — Ти їдь додому, сонце. Я тут за всім прослідкую.

Очі в нього були червоні й запухлі, ніби він усю ніч пив. Одяг пом’ятий. Щетина вже відросла. Енн погладила його по щоці й забрала руку. Вона розуміла, що йому хочеться трохи побути на самоті, ні з ким не розмовляти, нічого не обговорювати. Вона взяла з тумбочки свою сумку, він подав пальто.

— Я ненадовго, — сказала Енн.

— Просто посидь трохи й відпочинь, як будеш удома, — сказав він. — Поїж щось. Прийми ванну. А коли вийдеш із ванни, посидь і відпочинь. І зразу стане легше, от побачиш. А потім уже повертайся, — сказав він. — І спробуємо не хвилюватися. Ти ж чула, що говорив доктор Френсіс.

Вона постояла ще хвилинку у своєму пальті, намагаючись пригадати точні слова доктора, вишукуючи будь-які нюанси, натяки, які можна було прочитати між рядків.

Вона намагалася пригадати, чи змінився вираз його обличчя, коли він нахилився оглянути малого. Згадувала його міміку, коли він відкочував хлопчикові повіки і слухав дихання.

Вона підійшла до дверей і озирнулася. Подивилася на дитину, потім на батька.

Говард кивнув. Вона вийшла з палати й зачинила за собою двері.

Пройшла повз сестринську й далі в кінець коридору, шукаючи ліфт. У кінці звернула праворуч і потрапила до невеликої зали очікування, де в плетених кріслах сиділа чорношкіра сім’я. Чоловік середнього віку, в сорочці і штанах кольору хакі, зсунутій назад бейсболці. В одне з крісел втиснулася огрядна жінка в домашньому одязі й капцях. Дівчинка-підліток у джинсах, із десятками маленьких косичок, розляглася на іншому, вона потягувала цигарку, схрестивши ноги біля щиколоток. Уся сім’я дружно подивилася на Енн, коли та ввійшла. Столик був завалений обгортками від гамбургерів і пластиковими стаканчиками.

— Френклін, — підскочила велика жінка. — Ви від Френкліна? — її очі розширилися. — Кажіть уже, пані. Що з Френкліном?

Вона спробувала підвестися зі свого крісла, проте чоловік притримав її рукою.

— Тихенько, — сказав він. — Тихенько, Евелін.

— Вибачте, — сказала Енн. — Я шукаю ліфт. Мій син лежить у лікарні, і я не можу знайти ліфт.

— Ліфт далі по коридору, тільки повернете ліворуч, — сказав чоловік, показуючи пальцем.

Дівчинка-підліток затяглася й подивилася на Енн. Її очі звузилися до маленьких щілинок, а широкі губи повільно розімкнулися, коли вона випустила дим. Чорна жінка збайдужіло опустила голову собі на плече й відвела погляд від Енн — вона її більше не цікавила.

— Мого сина збила машина, — сказала Енн чоловікові. Їй здавалося, що це потрібно пояснити. — У нього струс мозку і тріщина в черепі, та з ним усе буде гаразд. Зараз він у стані шоку, але це може бути й кома. Саме це нас і хвилює, що, можливо, він у комі. Я ненадовго поїду, але мій чоловік із ним. Може, він прокинеться, поки мене не буде.

— Це дуже прикро, — сказав чоловік і підсунувся у кріслі. Він похитав головою. Перевів погляд на стіл, а потім знову на Енн. Вона досі стояла на місці. — А наш Френклін на операційному столі. Його порізали. Намагалися вбити. Якась бійка почалася. На цій вечірці. Кажуть, він просто стояв і дивився. Нікого не чіпав. Але кого це в наш час хвилює. Тепер він на операційному столі. А ми тільки сподіваємось і молимося — це все, що нам лишилося.

Він не відводив від неї погляду.

Енн глянула на дівчину, яка все ще спостерігала за нею, і на старшу жінку, яка схилила голову, заплющивши очі. Енн помітила, що її губи беззвучно рухаються, промовляючи якісь слова. Їй захотілося запитати, що то за слова. Вона хотіла довше поговорити з цими людьми, які вимушені були чекати так само, як і вона. Їй було страшно, і їм теж. Це їх об’єднувало. Їй хотілося би сказати щось іще про аварію, розповісти їм більше про Скотті, про те, що це трапилося в його день народження, у понеділок, і що він досі непритомний. Але вона не знала, як почати. Вона стояла й мовчки дивилася на них.

Вона пішла коридором, на який вказав чоловік, і знайшла ліфт. Трохи постояла перед зачиненими дверима, сумніваючись, чи правильно робить. Потім виставила палець і натиснула на кнопку.

Вона під’їхала до будинку і заглушила двигун. Заплющивши очі, на хвилину притулилася головою до керма. Прислухалась, як цокає, охолоджуючись, двигун. Потім вийшла з машини. Було чути, як у будинку гавкає собака. Вона підійшла до дверей — було відчинено. Зайшла всередину, ввімкнула світло, поставила чайник. Вона відкрила собаці банку корму й насипала на задньому ґанку. Слаг хапав їжу, аж чавкав із голоду. І постійно бігав на кухню перевірити, чи вона нікуди не ділася. Щойно Енн сіла з чаєм на диван, як задзвонив телефон.

— Так! — сказала вона, узявши слухавку. — Алло!

— Місіс Вайс, — сказав чоловічий голос. Була п’ята ранку, і чулося, ніби на фоні гуде якась машина абощо.

— Так, так! У чім річ? — сказала вона. — Це місіс Вайс. Це я. Що трапилося, агов? — вона прислухалася до шуму на фоні. — Боже, щось зі Скотті?

— Скотті, — промовив голос. — Так, я телефоную щодо Скотті. Це стосується Скотті, це наша проблема. Ви про нього забули? — сказав чоловік і поклав слухавку.

Вона набрала номер лікарні й попросила з’єднати із третім поверхом. Почала вимагати в медсестри, котра взяла слухавку, інформацію про свого сина. Потім попросила поговорити з чоловіком. Сказала, що це терміново. Вона чекала, перебираючи пальцями телефонний дріт.

Заплющила очі, її нудило. Треба було щось з’їсти, хоча б через силу. Слаг зайшов через задні двері й ліг біля її ніг. Він махав хвостом. Енн потягала його за вухо, а він облизував їй пальці. Говард був на лінії.

— Сюди хтось щойно телефонував, — сказала Енн. Вона скрутила телефонний шнур. — Він сказав, що це стосується Скотті, — вона зірвалася на плач.

— У Скотті все нормально, — відповів Говард. — Ну, тобто він досі спить. Без змін. Медсестра вже двічі приходила, відколи ти поїхала. І медсестра, і лікар. Усе гаразд.

— Якийсь чоловік телефонував. Сказав, що це стосується Скотті, — повторила вона.

— Сонце, відпочинь, тобі потрібен відпочинок. Це, мабуть, той самий, що дзвонив мені. Просто не звертай уваги. Коли відпочинеш, — повертайся. І тоді, може, поснідаємо.

— Поснідаємо, — повторила вона. — Я не хочу снідати.

— Ну, ти мене зрозуміла, — сказав він. — Сік якийсь. Не знаю. Я сам нічого не знаю, Енн. Господи, я теж не голодний. Енн, мені зараз важко говорити. Я стою тут біля стола. Доктор Френсіс знову зайде о восьмій ранку. Тоді він зможе щось сказати, щось конкретніше. Так медсестра сказала. Більше вона нічого не знає. Енн? Сонце, можливо, тоді вже буде більше відомо. О восьмій годині. Повертайся сюди до восьмої. А я поки тут, і зі Скотті все нормально. Все так само, — додав він.

— Я пила чай, — сказала вона, — і задзвонив телефон. Сказали, що це щодо Скотті. На фоні було чути шум. Ти чув шум, коли тобі дзвонили, Говарде?

— Я не пам’ятаю, — сказав він. — Може, це водій тої машини, може, він психопат і якось дізнався про Скотті. Але я поряд із ним. Просто відпочинь, як ти і планувала. Прийми ванну і повертайся годині о сьомій, і тоді разом поговоримо з лікарем, коли він сюди прийде. Сонце, все буде гаразд. Я тут, тут лікарі й медсестри. Кажуть, його стан стабільний.

— Боже, як же мені страшно, — сказала Енн.

Вона ввімкнула воду, роздяглась і залізла у ванну. Нашвидкуруч помилась і витерлася, не витрачаючи часу на миття волосся. Надягла чисту білизну, шерстяні штани і светр. Вона зайшла у вітальню, де собака підняв на неї очі й ляснув хвостом об підлогу. Надворі тільки почало світати, коли вона вийшла з будинку до машини.

Енн заїхала на стоянку біля лікарні та знайшла місце біля входу. Вона відчувала відповідальність за те, що трапилося з дитиною. Хоч і сама не розуміла чому. Подумала про ту чорношкіру сім’ю. Вона згадала ім’я «Френклін» і стіл, закиданий папірцями від гамбургерів, і як дівчинка-підліток дивилася на неї, потягуючи цигарку. «Тільки не народжуй, — подумки сказала вона дівчині, заходячи в лікарню. — Благаю, не треба».

Вона піднялася ліфтом на третій поверх разом із двома медсестрами, які саме заступали на чергування. Це було в середу вранці, за кілька хвилин до сьомої. Коли двері ліфта відчинилися на третьому поверсі, пролунало якесь оголошення для доктора Медісона. Вона вийшла за медсестрами, які повернули в інший бік і продовжили розмову, перервану, коли Енн сіла в ліфт. Вона пройшла коридором до закутку, де раніше сиділа чорношкіра сім’я. Зараз їх уже не було, проте стільці лежали розкидані так, ніби люди підскочили з них хвилину тому. Стіл був так само захаращений стаканчиками й папірцями, з попільнички вивалювалися недопалки.

Вона зупинилася біля сестринського посту. Чергова медсестра, позіхаючи, розчісувала волосся.

— Учора темношкірому хлопчику робили операцію, — сказала Енн. — Його звати Френклін. Рідні були в холі. Я хотіла би дізнатися, в якому він стані.

Медсестра, що сиділа за іншим столом, відірвала погляд від таблиці, яка лежала перед нею. Задзвонив телефон, і вона взяла слухавку, не зводячи очей із Енн.

— Він помер, — сказала чергова. Вона тримала в руках гребінець і продовжувала дивитись на Енн. — А ви друг сім’ї чи що?

— Я з ними познайомилася вчора ввечері, — відповіла Енн. — Мій син теж у лікарні. По-моєму, він у стані шоку. Точно не відомо, у чому проблема. Просто хотіла дізнатися про Френкліна, от і все. Дякую.

Вона попрямувала далі по коридору. Двері ліфта — того ж кольору, що і стіни, — відчинилися, і лисий кістлявий чоловік у білих штанах і кедах витягнув із ліфта важкий візок. Учора ввечері вона цих дверей не помітила. Чоловік витягнув візок у коридор, зупинився перед сусідньою кімнатою і звірився з табличкою на стіні. Потім нахилився взяти з візка тацю. Легенько постукав у двері й увійшов до кімнати. Проходячи повз, Енн відчула неприємний запах теплої їжі. Вона, не звертаючи уваги на медсестер, прискорила крок і різко відчинила двері в палату.

Говард стояв біля вікна, склавши руки за спиною. Він обернувся, коли увійшла Енн.

— Як він? — запитала вона. Підійшла до ліжка. Вона кинула сумочку на підлогу біля тумбочки. Їй здавалося, що її не було сто років. Вона погладила малого по щоці. — Говарде?

— Доктор Френсіс недавно заходив, — сказав Говард. Енн пильно на нього подивилася й подумала, що він якийсь згорблений.

— Я думала, він прийде не раніше восьмої, — швидко промовила вона.

— Із ним був іще один лікар. Невролог.

— Невролог, — повторила вона.

Говард кивнув. Він таки горбився, це було помітно.

— І що вони сказали, Говарде? Господи, що вони сказали? У чім річ?

— Сказали, що заберуть його вниз і зроблять іще якісь аналізи, Енн. Думають, що доведеться оперувати. Будуть робити операцію, сонце. Вони не розуміють, чому він досі не прокинувся. Це щось більше, ніж просто шок чи струс, — це вже точно. Щось із черепом, може, перелом — щось таке, так вони гадають. Тому потрібно робити операцію. Я намагався до тебе додзвонитися, але ти, мабуть, уже вийшла з дому.

— О боже, — сказала вона. — Боже, Говарде, що ж це таке, — вона взяла його за руки.

— Дивися! — сказав Говард. — Скотті! Дивися, Енн!

Він розвернув її до ліжка.

Хлопчик розплющив очі й закрив їх. Знову розплющив. Кілька секунд його очі дивилися прямо, потім повільно почали рухатися, поки не зупинилися на Говарді й Енн, а відтак знову від’їхали вбік.

— Скотті, — промовила мати, ступивши крок до ліжка.

— Привіт, Скотті, — сказав батько. — Привіт, синку.

Вони схилилися над ліжком. Говард узяв малого за руку, гладив її і стискав. Енн нахилилася над хлопчиком і почала цілувати його в лоб, знову й знову, обійнявши голову долонями.

— Скотті, сонце, це мама з татом, — сказала вона. — Скотті?

Хлопчик дивився на них, наче вперше бачив. Потім його рот відкрився, очі заплющились, і він завив, доки не закінчилося повітря в легенях. Його обличчя розслабилось і обм’якло. Губи розімкнулися, і крізь стиснуті зуби вилетів останній подих.

Лікарі сказали, що це була прихована оклюзія і що такий випадок один на мільйон. Можливо, якби це можна було якось виявити й негайно прооперувати, вони могли б його врятувати. Але найімовірніше, що ні. Вони однаково не знали б, що саме шукати. Ні аналізи, ні рентген нічого не показали.

Доктора Френсіса трусило.

— Ви не уявляєте, як мені прикро. Мені дуже шкода, я навіть не знаю, що сказати, — повторював він, ведучи їх в ординаторську. У кріслі, закинувши ноги на спинку сусіднього крісла, сидів інший лікар, дивився ранкову передачу. Він був у зеленій акушерській уніформі: вільні зелені штани, зелена сорочка і зелена шапочка, під якою зібране волосся. Він подивився на Говарда з Енн, потім на доктора Френсіса. Підвівся, вимкнув телевізор і вийшов із кімнати. Доктор Френсіс провів Енн до дивана, сів біля неї і заговорив низьким, співчутливим голосом. Навіть нахилився обійняти її. Вона відчувала плечем, як його груди поволі піднімаються й опускаються. Очі її були розплющені, вона не пручалася. Говард пішов у вбиральню, проте залишив двері відчиненими. Він голосно заридав. Потім, заспокоївшись, увімкнув воду й умився. Він вийшов звідти і сів за столик із телефоном.

Говард подивився на телефон, ніби вирішував, що далі. Подзвонив декому. Потім до телефону підійшов доктор Френсіс.

— Я можу для вас іще щось зробити зараз? — запитав він у них.

Говард похитав головою. Енн дивилася на доктора Френсіса, наче не розуміла його слів.

Лікар провів їх до виходу з лікарні. Люди входили і виходили. Була одинадцята ранку. Енн усвідомлювала, як повільно, майже неохоче вона переставляє ноги. Їй здавалося, що доктор Френсіс виставляє їх звідси, хоча вона відчувала, що потрібно залишитися, що так буде правильніше. Вона глянула на стоянку, потім озирнулася на лікарню. І почала трясти головою.

— Ні, ні, — повторювала вона. — Я не можу його тут покинути, ні.

Вона чула саму себе, проговорюючи ці слова, і думала, як це прикро, що з її вуст злітало тільки те, що вона чула в серіалах, коли хтось був шокований раптовою смертю. Їй хотілося говорити власними словами.

— Ні, — сказала вона і чомусь пригадала, як негритянка опустила голову собі на плече. — Ні, — повторила вона.

— Я вам іще зателефоную сьогодні, — сказав лікар Говардові. — Потрібно зробити ще деякі речі, щоб усе остаточно стало зрозуміло. Деякі речі потребують пояснення.

— Розтин, — сказав Говард. Доктор Френсіс кивнув.

— Я розумію, — промовив Говард. І додав: — О господи. Ні, я нічого не розумію, докторе. Я не можу зрозуміти, не можу. Я просто не можу.

Доктор Френсіс поклав руку Говардові на плече.

— Мені шкода. Мені дуже прикро.

Він відпустив Говарда, простягнув йому руку. Говард подивився на неї і потиснув. Доктор Френсіс іще раз обійняв Енн. Їй здавалося, що він сповнений якоїсь неосяжної доброти. Енн поклала голову йому на плече, проте очі лишилися розплющеними. Вона постійно озиралася на лікарню. Виїжджаючи зі стоянки, вона озирнулася ще раз.

___

Енн сиділа на дивані вдома, сховавши руки в кишені пальта. Говард зачинив двері в дитячу. Він поставив каву і знайшов порожню коробку. Думав позбирати дитячі речі, розкидані по вітальні. Але натомість сів поруч із Енн на диван, відсунув коробку вбік і нахилився вперед, просунувши руки між колін. Говард заридав. Вона пригорнула його до себе, погладила по плечу.

— Його не стало, — сказала Енн.

Вона продовжувала гладити його. За його риданнями вона чула, як на кухні шипить кавоварка. — Ну, ну, — ніжно промовила вона. — Говарде, його нема. Його нема, і нам тепер доведеться до цього звикнути. Бути самим.

Згодом Говард підвівся і почав безцільно ходити кімнатою з коробкою, нічого в неї не клав, тільки зносив деякі речі на купу біля дивана. Вона продовжувала сидіти в пальті, сховавши руки в кишені. Говард поклав коробку і приніс у вітальню каву. Трохи пізніше Енн подзвонила родичам. Додзвонившись, вона видавлювала із себе кілька слів і плакала. А потім спокійно пояснювала, розміреним тоном, що трапилося, казала про похорон. Говард виніс коробку в гараж і побачив дитячий велосипед. Кинув коробку і сів біля велосипеда на тротуар. Потім незграбно взяв його, притулив до грудей. Він тримав велосипед, гумова педаль давила йому в груди. Говард крутнув колесо. Енн поклала слухавку, поговоривши з сестрою. Вона почала шукати інший номер, аж раптом задзвонив телефон.

Вона взяла слухавку на першому ж гудку.

— Алло, — сказала вона і почула на фоні гучний шум. — Алло! Господи милостивий, хто це? Чого вам треба?

— Ваш Скотті, він уже готовий, — промовив чоловічий голос. — Ви його не забули?

— Ах ти падло! — крикнула вона в слухавку. — Як у тебе вистачає совісті, скотино ти така?

— Скотті, — сказав чоловік. — Ви забули про Скотті?

Чоловік поклав слухавку.

Говард почув крик і прибіг до Енн. Вона плакала, поклавши голову й руки на стіл. Він схопив слухавку й почув гудки.

Пізніше, незадовго до півночі, коли вони вже розібралися з купою речей, телефон задзвонив знову.

— Візьми слухавку, — сказала вона. — Говарде, я знаю, це він.

Вони сиділи з кавою за кухонним столом. Поруч із Говардовою чашкою стояла склянка віскі. Він узяв слухавку на третьому гудку.

— Алло, — сказав він. — Хто це? Алло! Алло! — дзвінок обірвався. — Він кинув слухавку, — сказав Говард. — Той, хто дзвонив.

— Це був він, — сказала вона. — Цей козел. Я б його вбила, — сказала вона. — Я його застрелила б і подивилася, як він подихáє.

— Господи, Енн, — відповів Говард.

— Ти щось чув? — запитала вона. — На фоні? Шум, якісь машини, щось гуділо?

— Та ні. Нічого такого, — сказав він. — Не встиг, мабуть. По-моєму, якась музика грала по радіо. Так, радіо було, а більше нічого не розібрав. Я не розумію, що взагалі відбувається.

Вона похитала головою:

— Хай тільки він мені попадеться.

Раптом до неї дійшло. Вона зрозуміла, хто це. Скотті, торт, номер телефону. Вона відсунула стілець і встала.

— Відвези мене в торговий центр, — сказала вона. — Говарде.

— Тобто?

— У торговий центр. Я знаю, хто це дзвонить. Я знаю, хто це. Це той довбаний пекар, Говарде. Я замовила в нього торт на день народження Скотті. Оце він і дзвонить. У нього є номер, це він. Доймає нас за той торт. Пекар клятий.

Вони приїхали до торгового центру. Небо було ясне, добре видно зірки. Було холодно, і вони ввімкнули в машині обігрівач. Запаркувалися перед пекарнею. Всі магазини були зачинені, проте на іншому кінці стоянки, перед кінотеатром, стояли кілька машин. У пекарні було темно, та, зазирнувши всередину крізь скло, вони побачили, що вглибині горить світло і раз у раз великий чоловік у фартуху показується в тому білому рівномірному світлі. Крізь скло було видно вітрину й кілька столиків зі стільцями. Вона посмикала двері. Постукала по склу. Але якщо пекар їх і почув, то ніяк не відреагував. Навіть не глянув у їхній бік. Вони об’їхали навколо пекарні, припаркувались і вийшли з машини. В одному з вікон горіло світло, проте зависоко — вони не могли зазирнути всередину. На дверях висів знак: «Пекарня. Працюємо під замовлення». Було чути, як усередині тихенько грає радіо і щось скрипнуло — може, це відчинилися дверцята духовки? Енн постукала у двері, почекала. Потім постукала знову, голосніше. Радіо вимкнули, і щось заторохкотіло, наче якусь річ — може, шухляду — витягли й засунули назад.

Клацнув замок, і двері відчинилися. Пекар стояв на світлі й дивився на них.

— У нас зачинено, — сказав він. — Чого вам треба в цю пору? Дванадцята ночі. Ви п’яні чи що?

Вона ступила на світло, що падало крізь відчинені двері. Пекар кліпнув своїми важкими повіками, впізнавши її.

— Це ви, — промовив він.

— Це я, — сказала Енн. — Мама Скотті. А це батько Скотті. Ми хотіли б увійти.

Пекар відповів:

— Я зараз зайнятий. У мене купа роботи.

Але вона все одно ввійшла. І Говард за нею. Пекар відступив убік.

— Випічкою пахне. Правда, пахне випічкою, Говарде?

— Чого вам треба? — запитав пекар. — Торта захотілося? Точно, це ви по торт прийшли. Ви ж замовляли, так?

— Який кмітливий пекар, — сказала вона. — Говарде, це він до нас дзвонив.

Вона стиснула кулаки й сердито на нього подивилася. Глибоко всередині в ній палав гнів, від якого вона почувалася більшою і сильнішою, ніж вона є, ніж є ці двоє чоловіків.

— Стривайте, — сказав пекар. — Ви приїхали по свій позавчорашній торт? Серйозно? Я не буду з вами сваритися, пані. Он він стоїть, черствіє. Віддам за пів ціни. Хоча ні, якщо хочете — забирайте так. Мені він тут не треба — він уже нікому не треба. Я витратив на нього свій час і гроші. Заберете — чудово, не заберете — теж не біда. А мені час працювати.

Він подивився на них і скрутив язика за зубами.

— Нові замовлення, — промовила Енн. Вона знала, що контролює відчуття, яке наростало в ній. Вона була спокійна.

— Пані, я працюю по шістнадцять годин на день, щоби було на що жити, — сказав пекар. Він витер руки об фартух. — Я сиджу тут днями й ночами, намагаюся звести кінці з кінцями.

Енн зробила такий вираз обличчя, що пекар відступив назад і сказав:

— Без питань, зараз.

Він потягнувся до прилавка, взяв качалку в праву руку й постукав нею по долоні іншої руки.

— Забираєте торт чи ні? Мені треба працювати. Пекарі працюють уночі, — повторив він. Очі у нього були маленькі й підступні, подумала Енн, їх майже не було видно за щетинистими щоками. Шия теж запливла жиром.

— Я знаю, що пекарі працюють уночі, — сказала Енн. — А ще людям телефонують уночі. Козел.

Пекар продовжував стукати качалкою по руці. Він глянув на Говарда.

— Тихенько, тихенько, — сказав він Говарду.

— Мій син помер, — холодно і спокійно промовила вона. — У понеділок вранці його збила машина. Ми сиділи біля нього, доки він не помер. Але, звісно, звідки ж ви знали, правда? Пекарі не можуть знати все на світі, так, пане Пекарю? Але він мертвий. Він мертвий, сволота ти така!

Наскільки раптово гнів зародився в ній, так само швидко він і згас, поступившись місцем чомусь іншому — її занудило, запаморочилася голова. Вона обіперлася на дерев’яний стіл, посипаний борошном, закрила обличчя руками й заплакала, плечі затряслися.

— Це несправедливо, — повторювала вона. — Це несправедливо, несправедливо.

Говард обійняв її за талію і подивився на пекаря.

— Як вам не соромно, — сказав йому Говард. — Як не соромно.

Пекар поклав качалку назад на прилавок. Він розв’язав фартуха і кинув туди ж. Подивився на них, повільно хитаючи головою. Він витягнув стілець з-під стола, на якому лежали папери та квитанції, рахівниця і телефонний довідник.

— Сідайте, будь ласка, — промовив він. — Зараз принесу вам стілець, — сказав він Говарду. — Сідайте.

Пекар сходив у передню частину магазину й повернувся з двома маленькими кованими стільчиками.

— Так, народ, сідайте.

Енн витерла очі й подивилася на пекаря.

— Я хотіла тебе вбити, — сказала вона. — Хотіла, щоб ти помер.

Пекар очистив для них місце на столі. Відсунув рахівницю вбік, разом зі стосами паперів і квитанцій. Телефонний довідник пекар узагалі скинув, і книга грюкнула об підлогу. Говард із Енн сіли й підсунули стільці до стола. Пекар теж сів.

— Найперше, мені страшенно шкода, — сказав пекар, поклавши лікті на стіл. — Ви навіть не уявляєте як. Послухайте мене. Я простий пекар. І не претендую ні на що інше. Може, колись давно я й був іншою людиною. Уже й забув, уже і сам не знаю. Але якщо й був колись іншим, то тепер — ні. Зараз я просто пекар. Це не виправдовує того, що я робив, знаю. Але мені дійсно дуже прикро. Мені шкода вашого сина, і вибачте, що я в це вліз, — сказав пекар.

Він розвів руки, поклав їх на стіл і перевернув долонями вгору.

— У мене дітей немає, тому я можу лише уявити, що ви відчуваєте. Все, що я можу вам зараз сказати, — це те, що мені шкода. Пробачте, якщо можете. Я не зла людина — так мені здається. Що б ви не казали по телефону. Якщо коротко, то я просто розучився правильно поводитися з людьми. Будь ласка, скажіть, у вас стане милосердя пробачити мені?

У пекарні було тепло. Говард підвівся з-за стола і зняв пальто. Узяв пальто в Енн. Пекар трохи подивився на них, кивнув і теж устав з-за стола. Підійшов до духовки, повернув кілька вимикачів. Він знайшов чашки й налив кави з електричної кавоварки. Поклав на стіл пачку вершків і мисочку з цукром.

— Вам, мабуть, треба щось поїсти, — сказав пекар. — Сподіваюся, ви не відмовитеся від здобних булочок. Вам треба їсти і триматися. Їжа — це маленька радість у такий час, — сказав він.

Він подав їм теплі булочки з корицею просто з духовки, глазур іще навіть не застигла. Він поклав на стіл масло й ножі до нього. І сам сів за стіл разом із ними. Він чекав, доки вони візьмуть по булочці з тарілки й почнуть їсти.

— Поїсти — це завжди добре, — казав він, спостерігаючи за ними. — Є добавка. Доїдайте. Їжте все, що захочете. Булочки є на будь-який смак.

Вони їли булочки й пили каву. В Енн раптом проснувся апетит, та й булочки були дуже смачні. Вона з’їла три штуки, пекарю було приємно. Потім він заговорив. Вони уважно слухали. Незважаючи на втому й горе, вони слухали, що розповідав пекар. Кивали, коли пекар заговорив про самотність, про сумніви й обмеження, що виникли в нього в середньому віці. Він розповідав їм, як це — прожити стільки років без дітей. Знову і знову проводити дні біля печей, ставити у них щось, виймати — і так без кінця. Вся та їжа на свята й урочистості, яку він готував. Глазур товщиною з палець. Крихітні весільні пари на тортах. Сотні — ні, вже тисячі разів. Дні народження. Тільки уявіть, якби запалити всі ті свічки. В нього важлива професія. Він пекар. Слава богу, що не флорист. Краще вже годувати людей. Тут точно краще пахне, ніж у квітковому магазині.

— Понюхайте, — сказав пекар, розламавши темну хлібину. — Він іще недопечений, зате пахне як.

Вони понюхали, потім він дав їм скуштувати. У хліба був смак патоки та цільних зерен. Вони слухали пекаря. Їли все, що могли. Жували хліб. Під люмінесцентними лампами було світло, як удень. Вони проговорили до самого ранку, доки у вікнах не з’явилися бліді відблиски сонця, і навіть не думали звідти йти.

Вітаміни

У мене була робота, а в Петті — ні. Я працював у лікарні по кілька годин уночі. Нічого складного. Я міг трохи попрацювати для годиться, потім записував собі в картку вісім годин і їхав пити з медсестрами. Згодом Петті й собі захотіла роботу. Казала, що це для самоповаги. Отак вона почала ходити по хатах і продавати вітаміни.

Якийсь час Петті була ще однією дівчиною, яка ходила по чужих кварталах і стукала людям у двері. Але вона швидко освоїлася. Вона була кмітлива, у школі вчилася на відмінно. У неї була харизма. Невдовзі компанія підвищила її. Кілька дівчат, менш успішних, стали її підлеглими. Незабаром вона вже мала власну команду й невеликий офіс у торговому центрі. Але дівчата, які працювали на неї, постійно змінювалися. Дехто йшов через кілька днів — іноді навіть за пару годин. Але часом траплялися здібні дівчата. Їм вдавалося продавати вітаміни. Ці дівчата залишалися з Петті. Вони стали ядром команди. Хоча й тих, хто нічого не міг продати, теж вистачало.

Дівчата, які не стягували, просто йшли. Просто не виходили на роботу й усе. Якщо у них був телефон, то знімали з гачка слухавку. І двері не відчиняли. Петті брала ці втрати близько до серця, дівчата були для неї, як неофіти, що збилися зі шляху. Вона звинувачувала себе. Та потім змирилася. Їх було забагато, аби не змиритися.

Час від часу якась дівчина могла завмерти й не натиснути на дверний дзвінок. Абопідходила до дверей і щось ставалося з голосом. Або вона змішувала слова привітання із фразами, які не мала би казати, поки не потрапить всередину будинку. У цих випадках така дівчина вирішувала, що краще швидко спакуватися, хапала свою валізку і прямувала до машини — чекати, доки Петті й інші закінчать. Потім усі звітували і поверталися в офіс. Вони казали одна одній, що розкисати не можна. «Варто тільки повірити — і ви вже на півдорозі до цілі». Або: «Робіть як слід, і все буде як слід». Отаке.

Іноді дівчата просто зникали посеред робочого дня, разом із повною валізкою товару. Ловили попутку до центру — і бувай. Але на їхнє місце завжди приходили нові. У ті часи дівчата постійно приходили й ішли. У Петті був список. Що кілька тижнів вона подавала невелике оголошення в «Пеннісейвер». Нові дівчата, нові стажування. І не було тим дівчатам кінця. Ядром команди були Петті, Донна та Шейла. Петті — красуня. Донна і Шейла — так собі. Якось Шейла сказала Петті, що любить її понад усе на світі. Петті переказала мені слово в слово. Вона відвозила Шейлу додому, і вони сиділи в Шейли перед будинком. Петті відповіла, що теж її любить. Любить усіх своїх дівчат. Але не в тому сенсі, що Шейла мала на увазі. Потім Шейла доторкнулася до грудей Петті. Петті сказала, що відсунула руку й не відпускала її. Відповіла, що це не для неї. Шейла ніяк не відреагувала. Тільки кивнула, узяла Петті за руку, поцілувала і вийшла з машини.

Це було незадовго до Різдва. Справи з вітамінами йшли кепсько, тож ми подумали провести вечірку, трохи підбадьорити всіх. Нам здалося, що це непогана ідея. Шейла напилася і відключилася першою. Відключилася прямо на ногах, просто впала і не прокидалася кілька годин. Ось щойно вона стояла посеред вітальні, аж раптом очі заплющилися, ноги підкосилися, і дівчина звалилася зі склянкою в руці. Коли вона падала, рука, що тримала напій, гепнулась об журнальний столик. Більше жодних звуків. Алкоголь вилився на килим. Ми з Петті та ще з кимось витягли її на ґанок, уклали на розкладачку і зробили все, що могли, щоби забути про неї.

Усі напились і розійшлися додому. Петті лягла спати. Мені хотілося продовження, я сидів за столом із випивкою, поки не почало світати. Раптом Шейла ввійшла в дім із ґанку, і почалося. Сказала, що у неї дуже дивно болить голова, ніби її б’є струмом прямо в мозок. Так болить, що її від того болю ледь не заціпило. А ще вона була переконана, що зламала мізинець. Показала мені. Палець був фіолетовий. Вона скиглила, що ми не розбудили її і вона проспала всю ніч у контактних лінзах. Питала, чому нам так чхати на неї. Потім піднесла палець до очей і придивилася. Похитала головою. Відвела руку якомога далі та ще трохи подивилася. Ніби їй не вірилося в те, що, очевидно, сталося вночі. Шейла запухла, волосся розпатлалося. Вона опустила руку під холодну воду із крана.

— Боже. О боже, — повторювала вона, хнюпаючи над раковиною. Але вона лізла до Петті і зізнавалася їй у коханні, тому я не співчував.

Я пив скотч із молоком та зі шматочком льоду. Шейла обперлася на сушку. Вона спостерігала за мною своїми примруженими очками. Я сьорбав зі склянки. І мовчав. Вона знову завела своєї про те, як їй погано. Казала, що треба до лікаря. І потрібно розбудити Петті. Сказала, що звільняється, виїжджає зі штату, їде у Портленд. І спершу треба попрощатися з Петті. Вона не затикалася. Хотіла, щоби Петті відвезла її в лікарню лікувати палець та очі.

— Я тебе відвезу, — сказав я. Мені не хотілося, та я міг.

— Хочу, щоби Петті мене відвезла, — відповіла Шейла.

Вона трималася за зап’ястя покаліченої руки, мізинець розпух, як ковбаса.

— До того ж нам треба поговорити. Я маю сказати їй, що їду в Портленд. Нам потрібно попрощатися.

Я сказав:

— Я їй передам. Вона спить.

Шейла розсердилася.

— Ми друзі, — сказала вона. — Нам треба поговорити. Я сама повинна їй сказати.

Я похитав головою:

— Вона спить. Я щойно сказав.

— Ми друзі, і ми любимо одна одну, — сказала Шейла. — Я повинна з нею попрощатися.

Шейла попрямувала до виходу. Я підвівся:

— Кажу ж, що відвезу.

— Ти п’яний! Ти ще навіть не лягав спати.

Вона знову подивилася на палець і застогнала:

— Чорт, ну чому, чому?!

— Не такий я вже і п’яний, до лікарні довезу, — сказав я.

— Я не поїду з тобою! — заверещала Шейла.

— Як хочеш. Але Петті ти будити не будеш. Лесбуха срана, — сказав я.

— Козел, — кинула вона наостанок.

Шейла вискочила з кухні надвір, навіть у туалет не сходила, навіть не вмилася. Я встав і визирнув у вікно. Вона йшла вздовж дороги в бік Юклід-авеню. Більше ніхто не прокинувся. Було ще зарано.

Я допив те, що лишилося в склянці, й подумав налити ще.

Налив.

Після того Шейлу більше ніхто не бачив. Ніхто з наших вітамінних друзів. Пішла у бік Юклід-авеню і геть із нашого життя.

У той же день Петті запитала мене:

— А що з Шейлою?

І я відповів:

— Поїхала в Портленд.

Я задивлявся на Донну, іншу дівчину з ядра їхньої команди. На вечірці ми трохи потанцювали під Дюка Еллінгтона. Я доволі міцно її обіймав, вдихав запах її волосся, тримав руку на талії, кружляючи з нею килимом. Із нею було добре танцювати. Я був єдиним чоловіком на вечірці, а дівчат — семеро, і шестеро з них танцювали парами. На вітальню було приємно глянути.

Я сидів на кухні, коли Донна зайшла з порожньою склянкою. Ми трохи побули наодинці. Я її легенько обійняв. І вона мене. Так і стояли обійнявшись.

Потім вона сказала:

— Не треба. Не зараз.

Почувши «не зараз», я її відпустив. Мені стало ясно, що все буде.

Я сидів за столом, згадуючи ті обійми, коли Шейла зайшла зі своїм пальцем.

Я подумав іще трохи про Донну. Допив склянку. Зняв із гачка слухавку і попрямував у спальню. Роздягнувся й ліг поруч із Петті. Трохи полежав, налаштувався. І почав. Але вона не прокинулася. Потім я й сам заплющив очі.

Відкрив я їх уже опівдні. Я був у ліжку сам. Дощ бив у вікно. На подушці Петті лежав цукровий пончик, а на тумбочці стояла склянка вчорашньої води. Я досі був п’яний і не розумів, що відбувається. Я знав, що була неділя і скоро Різдво. Пончик я з’їв, воду випив. І ліг спати далі, доки не почув, що Петті ввімкнула пилосос. Вона ввійшла у спальню і запитала про Шейлу. Це тоді я їй сказав, що вона поїхала в Портленд.

___

Десь за тиждень після Нового року ми з Петті сіли випити. Вона щойно прийшла додому з роботи. Ще було не так пізно, проте вже стемніло і йшов дощ. Я збирався на роботу через кілька годин. Але спершу ми випили трохи скотчу і поговорили. Петті втомилася. Вона вже була ніякою, допивала третю склянку. Вітаміни ніхто не купував. У неї лишилися тільки Донна та Пем — новенька, ще й клептоманка. Ми говорили про різне: про депресивну погоду, про те, скільки можна назбирати попереджень за неправильне паркування, доки не відберуть права. Потім заговорили, що нам було би краще переїхати в Арізону, десь у той бік.

Я налив нам ще по одній. Подивився у вікно. Арізона — не так уже й погано.

— Вітаміни, — сказала Петті. Вона взяла склянку і покалатала льодом. — Капець! У дитинстві я нізащо такого не уявила б. Господи, ніколи не подумала би, що впарюватиму людям вітаміни. По хатах. Це просто апогей. На голову не налазить.

— Я й сам би такого не подумав, сонце, — сказав я.

— Ну от, — промовила вона. — Все ти правильно кажеш.

— Сонечко.

— Не сонечкай, — гаркнула вона. — Мені важко, щоб ти знав. Це нелегке життя, як не крути.

Вона задумалася. Похитала головою. І допила склянку.

— Мені ці вітаміни вже сняться. Я не можу розслабитися. Не можу! Ти принаймні можеш прийти зі своєї роботи і не брати її з собою додому. Б’юся об заклад, тобі вона не сниться. Тобі точно не сниться відполірована підлога, чи що ти там робиш. Ти виходиш звідти, повертаєшся додому, і воно тобі не сниться, правда ж? — кричала вона.

Я сказав:

— Я не пам’ятаю своїх снів. Можливо, мені взагалі нічого не сниться. Я нічого не пам’ятаю, коли прокидаюся.

Я знизав плечима. Я не слідкував, що відбувається в моїй голові, поки сплю. Мені було однаково.

— Тобі щось сниться! — сказала Петті. — Навіть якщо ти не пам’ятаєш. Усі бачать сни. Якби тобі нічого не снилося, ти з’їхав би з глузду. Я таке читала. Уві сні вивільняються емоції. Люди бачать сни, коли сплять. Інакше дах поїде. Тільки коли я бачу сни, то це сни про вітаміни. Розумієш чи ні?

Вона не зводила з мене погляду.

— І так, і ні, — сказав я.

Це було непросте запитання.

— Мені сниться, що я впарюю вітаміни, — сказала вона. — Я їх продаю вдень і вночі. Господи, оце життя.

Вона допила склянку.

— Як там Пем? — запитав я. — Досі краде все підряд?

Я хотів перевести тему. Та нічого кращого не придумав.

— Щоб його, — Петті похитала головою, ніби до мене так нічого й не дійшло.

Ми слухали, як шумить дощ.

— Вітаміни ні в кого не продаються, — промовила Петті, взявши склянку. Але вона була порожньою. — Ніхто їх не купує. Я ж казала тобі. Ти не чув?

Я встав налити нам іще.

— А Донна як? — запитав я.

Я прочитав етикетку на пляшці і трохи почекав. Петті відповіла:

— Два дні тому в неї трохи продалося. І все. Це всі наші успіхи цього тижня. Я не здивуюся, якщо вона звільниться. Я зрозуміла б її, — сказала Петті. — Я на її місці й сама це кинула б. Але якщо вона піде, то що далі? Мені доведеться починати все заново. З нуля. Зимою люди хворіють у всьому штаті, люди вмирають, і ніхто й не подумає, що їм потрібні вітаміни. Я вже сама ходяча болячка.

— А що таке, сонце?

Я поставив склянки на стіл і сів. Вона продовжувала, ніби я нічого не сказав. Може, так і було.

— Я свій єдиний клієнт, — сказала вона. — По-моєму, в мене від усіх цих вітамінів уже зі шкірою щось робиться. У мене шкіра нормально виглядає? Від вітамінів може бути передоз? Бо я вже скоро висратись, як нормальна людина, не зможу.

— Сонце, — промовив я.

Петті продовжувала:

— Тобі байдуже, чи я п’ю вітаміни. У тому й річ. Тобі на все начхати. Двірник на машині сьогодні в дощ поламався. Я ледь не розбилася. Ледь-ледь.

Ми продовжували пити і розмовляти, доки не настав час іти мені на роботу. Петті сказала, що полізе відкисати у ванну, якщо не засне.

— Я вже вирубаюся, — сказала вона. — Вітаміни. Одні вітаміни в голові.

Вона озирнулася на кухню. Подивилася на свою порожню склянку. Вона була п’яною. Але дала себе поцілувати. Після цього я поїхав на роботу.

___

Було одне місце, куди я ходив після роботи. Я почав ходити туди через музику, а ще тому, що там можна було випити, коли інші бари вже зачинялися. Називалось «Інший Бродвей». Чорне місце в чорному районі. Тримав його чорний на ім’я Хакі. Люди сходилися сюди, коли більше ніде не наливали. Замовляли здебільшого фірмову місцеву випивку — колу з шотом віскі — або ж проносили в кишені щось своє, замовляли колу й мішали під столом. Музиканти приходили поімпровізувати, а пияки приходили догнатися під музику. Іноді хтось виходив потанцювати. Але здебільшого люди сиділи, пили і слухали.

Вряди-годи один чорний міг ударити іншого пляшкою по голові. Розказували, що якомусь бідолашному в туалеті перерізали горло, поки він, опустивши руки, сцяв. Але я тут жодного разу нічого подібного не бачив. Нічого такого, з чим би Хакі не впорався. Хакі був великий чорний мужик із лисою головою, яка загадково світилася під флуоресцентними лампами. Він ходив у гавайських сорочках, не заправлявся, тож вони звисали над штанами. Думаю, щось у нього було за поясом. Якийсь кийок, може. Щойно хтось заводився, підходив Хакі. Він клав свою велику руку на плече, казав кілька слів — і все. Я туди ходив уже не перший місяць. Було приємно, що він іноді казав щось на зразок: «Як у тебе справи сьогодні, старий?». Або: «Друже, я тебе вже сто років не бачив».

В «Інший Бродвей» я й повіз Донну на побачення. Це побачення було нашим першим і останнім.

Я вийшов із лікарні трохи після опівночі. Небо прояснилося, вийшли зірки. У голові досі шуміло від скотчу, який ми пили з Петті. Але я думав іще хильнути дорогою додому. Автомобіль Донни був запаркований поряд із моїм, Донна — всередині. Я згадав, як ми обіймалися на кухні. «Не зараз», — сказала вона.

Донна опустила вікно і струсила попіл з цигарки.

— Мені не спиться, — сказала вона. — Думаю про одну річ і не можу заснути.

Я сказав:

— О, Донно. Радий тебе бачити.

— Я не знаю, що зі мною не так, — сказала вона.

— Хочеш десь випити? — запитав я.

— Ми з Петті друзі, — сказала вона.

— Ми теж, — сказав я. — Поїхали.

— Просто щоб ти це знав, — сказала вона.

— Є одне місце. Для чорних, — сказав я. — З музикою. Можемо щось випити, послухати музику.

— Хочеш за кермо? — запитала Донна.

Я сказав:

— Пересідай.

Вона одразу ж завела про свої вітаміни. З вітамінами біда, вітамінам капець. Вітамінні продажі пробили нове дно.

Донна сказала:

— Я не хочу так учиняти з Петті. Вона моя найкраща подруга і намагається побудувати щось для нас. Але мені, мабуть, доведеться звільнитися. Це між нами. Пообіцяй, що не розкажеш! Але треба ж щось їсти. За оренду платити. Треба нові туфлі, нове пальто. Одних вітамінів мало, — сказала Донна. — Не думаю, що на вітамінах зараз виїдеш. Я ще нічого не казала Петті. Поки тільки думаю.

Донна поклала руку біля моєї ноги. Я потягнувся вниз і легенько її стиснув. Вона теж. Потім Донна забрала руку й натиснула на прикурювач. Підкуривши цигарку, поклала руку назад.

— Менше за все мені хочеться підводити Петті. Ти мене розумієш? Ми ж були командою, — вона дала мені свою цигарку. — Я знаю, що це інший бренд, але спробуй, затягнися. Я припаркувався біля «Іншого Бродвею». Біля старого «крайслера» із тріснутим лобовим склом стояли, обіпершись на нього, троє чорних. Відпочивали, передаючи по колу пляшку в пакеті. Вони глянули на нас. Я обійшов машину відчинити Донні двері. Перевірив, чи машина зачинена, взяв її за руку, і ми пішли. Чорні дивилися нам услід.

Я сказав:

— Ти ж не думаєш переїжджати в Портленд, правда?

Ми були на тротуарі. Я обійняв її за талію.

— Я нічого не знаю про Портленд. Жодного разу не думала про це.

Перша половина «Іншого Бродвею» була схожа на звичайне кафе з баром. За прилавком сиділо двійко чорних, іще кілька щось їли за столами з червоною клейонкою. Ми пройшли крізь кафе у велике приміщення ззаду. Там була довга стійка й кабінки вздовж стіни, а в глибині маленька сцена для музикантів. Перед сценою було щось на зразок танцполу. Бари та нічні клуби ще не позачинялися, тож народ поки не зійшовся. Я допоміг Донні зняти пальто. Ми вибрали кабінку й поклали цигарки на стіл. Підійшла чорна офіціантка на ім’я Ханна. Ми кивнули одне одному. Вона глянула на Донну. Я замовив нам дві фірмові коли й вирішив, що треба гарно розслабитися.

Коли напої принесли, я заплатив, ми посьорбали й почали обніматися. Помацалися, поцілувалися. Донна час від часу зупинялася й відсовувалася, відштовхуючи мене, потім брала за руку. Дивилася мені в очі. Її повіки повільно опускалися, і ми знову починали цілуватися. Людей потихеньку ставало більше. Цілуватися ми перестали. Але руку з її талії я не прибирав. А вона торкалася пальцями моєї ноги. Пару чорних трубачів і білий барабанщик щось заграли. Я подумав, що ми з Донною ще вип’ємо і трохи послухаємо. А тоді поїдемо до неї завершити вечір.

Я щойно замовив у Ханни ще дві склянки, коли один чорний на ім’я Бенні підійшов до нас, а з ним іще один — здоровий, при параді. У цього здорового були маленькі червоні очі й костюм-трійка в тонку смужку. Він був у рожевій сорочці, краватці, зверху пальто і фетровий капелюх — усе, як треба.

— Як поживає мій дружбан? — привітався Бенні.

Бенні простягнув руку для братського рукостискання. Ми з Бенні кілька разів балакали. Він знав, що мені подобається музика, і часто підходив потеревенити, коли ми обидва були тут. Йому подобалося обговорювати Джонні Годжеса — Бенні якось підігрував йому на саксофоні. Казав: «А як ми з Джонні віджарили тоді на концерті в Мейсон-Сіті…».

— Привіт, Бенні, — відповів я.

— Хочу познайомити вас із Нельсоном, — сказав Бенні. — Він тільки сьогодні повернувся з В’єтнаму. Вранці. А зараз прийшов сюди послухати ці божественні мелодії. І про всяк випадок прихопив танцювальні туфлі, — Бенні подивився на Нельсона і кивнув. — Це Нельсон.

Я глянув на Нельсонові начищені туфлі, потім на самого Нельсона. Мені здалося, що він намагається мене якось ідентифікувати. Уважно мене роздивлявся. Потім криво всміхнувся, показавши зуби.

— Це Донна, — сказав я. — Донна, це Бенні, а це Нельсон. Нельсоне, це Донна.

— Привіт, кралю, — сказав Нельсон.

Донна відповіла:

— Привіт, Нельсоне. Привіт, Бенні.

— Ви не проти, якщо ми впадемо біля вас? — запитав Бенні. — Гаразд?

— Звичайно, — відповів я.

Хоча краще б вони знайшли інше місце.

— Ми тут ненадовго, — сказав я. — Доп’ємо склянку й ідемо.

— Аякже, мужик, аякже, — сказав Бенні. Він сів навпроти мене, коли Нельсон заліз у кабінку. — Вам є чим зайнятися, є куди поїхати. Так, сер, Бенні все розуміє, — підморгнув він. Нельсон дивився на Донну, яка сиділа в іншому кінці кабінки. Він зняв капелюха. Покрутив його у своїх великих руках, ніби щось шукав на полях. Потім розчистив для капелюха місце на столі. Підняв погляд на Донну. Всміхнувся, розправив плечі. Він розправляв їх що кілька хвилин. Ніби вже втомився їх із собою носити.

— Б’юсь об заклад, ви з ним дуже добрі друзі, — сказав Нельсон Донні.

— Ми хороші друзі, — відповіла вона.

Підійшла Ханна. Бенні замовив колу. Ханна пішла далі, а Нельсон дістав пляшку віскі з-під пальта.

— Гарні друзі, — сказав Нельсон. — Дуже хороші друзі.

Він відкрутив кришку на віскі.

— Обережно, Нельсоне, — сказав Бенні. — Сховай, щоби ніхто не бачив. Нельсон щойно зійшов з літака із В’єтнаму, — сказав Бенні.

Нельсон підняв пляшку й відпив свого віскі. Він закрутив кришку назад, поклав пляшку на стіл і капелюха зверху.

— Дуже хороші друзі, — сказав він.

Бенні подивився на мене і закотив очі. Але він теж був п’яний.

— Треба вертатися у форму, — сказав він до мене. Бенні відпив із обох їхніх склянок і долив туди віскі під столом. Пляшку сховав у кишеню пальта. — Мужик, я вже місяць ані краплі в рот не брав. Треба з цим щось робити.

Ми сиділи в кабінці зі своїми склянками й Нельсоновим капелюхом на столі.

— Чуєш, — сказав мені Нельсон. — У тебе ж якась інша є, правильно? Ця краля — вона не твоя дружина. Я ж бачу. Але ви з нею дуже добрі друзі. Так чи ні?

Я випив трохи зі склянки. Смак віскі не відчувався. Я нічого не відчував. Я запитав:

— А те все лайно, що нам показують про В’єтнам по телевізору, це правда?

Нельсон навів на мене свої червоні очі:

— Я взагалі про що — ти хоч знаєш, де твоя дружина? Зуб даю, вона зараз із якимось мужиком, тягає його за соски й натирає качана, поки ти тут розслабляєшся зі своєю доброю подругою. У неї теж, певно, є хороший друг.

— Нельсоне, — перебив його Бенні.

— Що «Нельсоне»?

Бенні сказав:

— Нельсоне, давай залишимо цих людей у спокої. Он у тій кабінці є дехто, про кого я розповідав. Нельсон тільки сьогодні вранці зійшов із літака, — повторив Бенні.

— Зуб даю, я знаю, що ти думаєш, — сказав Нельсон. — Ти думаєш: «Це здоровий п’яний негр, і що мені з ним робити? А якщо доведеться дати йому по сраці?» — таке ти думаєш?

Я озирнувся. Хакі стояв біля сцени, музиканти гоцали позаду нього. Трохи людей на танцполі. Мені здалося, що Хакі дивився прямо на мене, — але якщо й так, то він знову відвів погляд убік.

— Може, ти щось скажеш? — запитав Нельсон. — Я ж тебе просто дражню. Після В’єтнаму ще ні з кого не дражнився. А там я гуків дражнив гарненько.

Він знову всміхнувся, аж губи відкотилися. Потім перестав усміхатися і просто дивився.

— Покажи їм вухо, — сказав Бенні. Він поставив склянку на стіл. — Нельсон добув собі вухо з одного малого чувачка. І носить зі собою. Покажи, Нельсоне.

Нельсон витримав паузу. Потім пошарив у кишенях пальта. Дістав речі з однієї кишені: кілька ключів і коробку з пастилками від кашлю.

Донна сказала:

— Я не хочу дивитися на вухо. Фу. Фу, фу. Господи.

Вона подивилася на мене.

— Нам уже час іти, — сказав я.

Нельсон досі порпався у кишенях. Він дістав гаманець із внутрішньої кишені піджака і поклав на стіл. Поплескав по ньому.

— Тут п’ять сотень. Слухай сюди, — сказав він Донні. — Я дам тобі дві. Чуєш? Я даю тобі дві сотні, а ти мені відсмокчеш. Так само, як його жінка зараз смокче якомусь мужику. Ти чуєш? Ти ж знаєш, що вона саме в цю хвилину давиться чиїмось стручком, поки він тут мацає тебе за стегна. Усе по-чесному. На, — він витягнув кутики купюр зі свого гаманця. — А щоб його, дам іще сотню твоєму любому другові, аби йому було не так сумно. Йому нічого робити не треба. Тобі не треба нічого робити, — сказав Нельсон мені. — Просто сиди тихенько, пий собі, слухай музику. Гарна музика. А ми з цією дамочкою погуляємо, як справжні друзі. І повернеться вона сама. Це ненадовго, вона скоро повернеться.

— Нельсоне, — сказав Бенні, — не можна таке людям говорити, Нельсоне.

Нельсон усміхнувся:

— Я все сказав.

Він знайшов те, що шукав у кишенях. Це був срібний портсигар. Він його відкрив. Я глянув на вухо всередині. Воно лежало на бавовняній прокладочці. Схоже на сушений гриб. Але це було справжнє вухо, ще й на ланцюжку, як брелок.

— Господи, — сказала Донна. — Гидота.

— Правда, круто? — продовжував Нельсон. Він постійно спостерігав за Донною.

— Аж ніяк. Іди у сраку, — відповіла Донна.

— Дівчинко, — сказав Нельсон.

— Нельсоне, — сказав я.

Нельсон перевів на мене свої червоні очі. Він відсунув капелюха з гаманцем і портсигар убік.

— Чого тобі? Я тобі дам, ти тільки скажи.

Одна рука Хакі опустилася на моє плече, інша — на плече Бенні. Він схилився над столом, його голова засяяла у світлі ламп.

— Як у вас справи, народ? Усім весело?

— Усе гаразд, Хакі, — сказав Бенні. — Все гаразд. Вони саме збиралися йти. А ми з Нельсоном іще посидимо, музику послухаємо.

— Це добре, — відповів Хакі. — Нехай усі будуть щасливі — це мій девіз.

Він оглянув нашу кабінку. Побачив на столі Нельсонів гаманець, а поруч із гаманцем — відкритий портсигар.

Він побачив вухо.

— Це справжнє вухо? — запитав Хакі.

Бенні сказав:

— Ага. Покажи йому вухо, Нельсоне. Нельсон щойно прилетів із В’єтнаму з цим вухом. Це вухо облетіло пів світу, щоби сьогодні опинитися на цьому столі. Нельсоне, покажи йому.

Нельсон узяв портсигар і передав Хакі.

Хакі роздивився вухо. Він узяв за ланцюжок і потримав вухо перед очима. Придивився уважно. Погойдав уперед-назад.

— Я чув про такі засушені вуха, члени і так далі.

— Це я в гука позичив, — сказав Нельсон. — Він однаково вже нічого не чув. А я хотів собі сувенір на пам’ять.

Хакі покрутив вухо на ланцюжку.

Ми з Донною почали виходити з кабінки.

— Мала, не йди, — сказав Нельсон.

— Нельсоне, — цикнув Бенні.

Хакі тепер слідкував за Нельсоном. Я стояв біля кабінки, тримаючи пальто Донни. Ноги мене не слухали.

Нельсон підвищив голос:

— Підеш звідси з цим козлом, даси йому лизати свої булки — вам обом доведеться мати справу зі мною.

Ми відійшли від кабінки. Люди дивилися.

— Нельсон щойно з літака з В’єтнаму, — було чути голос Бенні. — Ми цілий день пили. Це був довжелезний день. Але з нами все буде гаразд, Хакі.

Нельсон щось кричав крізь музику:

— Вам нічого хорошого не світить! Вам нічого не допоможе!

Я чув його крики, а потім вони стихли. Музика затихла й залунала знову. Ми не озиралися. Ми йшли далі. Вийшли на тротуар.

Я відчинив їй двері. Ми поїхали назад до лікарні. Донна вже не тулилася до мене. Закурила цигарку, проте сиділа мовчки.

Я намагався щось сказати. Сказав:

— Слухай, Донно, не засмучуйся через це. Мені шкода, що так трапилося.

— Мені не завадили б ці гроші, — сказала Донна. — Ось про що я думаю.

Я їхав далі, не озираючись на неї.

— Це правда, — сказала вона. — Мені вони були б не зайві, — вона похитала головою. — Не знаю, — вона опустила підборіддя і заплакала.

— Не плач, — сказав я.

— Я не піду на роботу завтра, чи це вже сьогодні, коли там будильник продзвенить, — сказала вона. — Я не піду. Переїду звідси. Те, що там сталося, — це знак.

Вона натиснула на прикурювач і почекала, коли той вискочить.

Я під’їхав до своєї машини й заглушив двигун. Зазирнув у дзеркало заднього виду, у глибині душі очікуючи побачити, як старий «крайслер» паркується позаду із Нельсоном на передньому сидінні. Я потримав руки на кермі, потім опустив на коліна. Мені не хотілося чіпати Донну. Тодішні обійми ввечері на кухні, поцілунки в «Іншому Бродвеї» — все це було позаду.

Я запитав:

— Що будеш робити?

Щоправда, мені було все одно. Хай би хоч померла там від інфаркту, мені було би начхати.

— Може, поїду в Портленд, — сказала вона. — У Портленді щось має бути. Зараз Портленд у всіх у голові. Один Портленд кругом. Портленд — це, Портленд — те. У Портленді все так, як і скрізь. Все одне й те саме.

— Донно, — сказав я, — мені вже треба їхати.

Я відчинив двері, щоби вийти з машини, і над головою загорілося світло.

— Заради Бога, вимкни ці лампочки!

Я вийшов якомога швидше.

— Добраніч, Донно, — сказав я.

Я пішов, а вона так і дивилася на спідометр. Я завів машину, ввімкнув фари. Перемкнувши передачу, дав газу.

Удома я налив скотч, ковтнув і відніс склянку у ванну. Почистив зуби. Відкрив аптечку. Петті щось крикнула зі спальні. Відчинила двері у ванну. Досі одягнена. Думаю, вона так і спала в одязі.

— Котра година? — крикнула вона. — Я проспала! Господи боже мій! Ти мене не розбудив, зараза!

Вона наче здичавіла. Стояла у дверях, повністю одягнена. Наче на роботу зібралася. Але не було ні валізки, ні вітамінів. Їй просто наснився якийсь жах — от і все. Вона трясла головою з боку в бік.

Цього вечора з мене було досить.

— Лягай спати, сонце. Я тут дещо шукаю, — сказав я.

Із аптечки дещо випало, покотилося в раковину.

— Де аспірин? — запитав я.

Я скинув іще кілька баночок. Мені було однаково. Все летіло вниз.

Обережно

Після безкінечних розмов, які його дружина Інес називала «аналізом ситуації», Ллойд переїхав із дому і почав жити окремо. У нього на останньому поверсі триповерхового будинку було дві кімнати і ванна. Стеля у кімнатах була різко нахилена, і сам він ходив кімнатами з нахиленою головою. Йому навіть доводилося нахилятися, щоб визирнути з вікна, з ліжка він теж вставав обережно. Ключів було два. Один відчиняв двері будинку. Відтак треба було піднятися сходами, які тягнулися будинком до квартири хазяйки. Далі він піднімався ще на один поверх, до себе, й відкривав замок другим ключем.

Якось опівдні Ллойд повертався додому з пакетом, у якому були три пляшки шампанського і трохи м’яса на обід. Він зупинився на поверсі хазяйки й зазирнув до неї у вітальню. Він побачив стареньку, та лежала на килимі на спині. Начебто спала. Раптом він подумав, а що, як вона померла? Але телевізор працював, тож він схилявся до думки, що вона спить. Ллойд не знав, як це розуміти. Він переклав пакет із однієї руки в іншу. Жінка прокашлялася, підсунула руку до себе і знову завмерла. Ллойд піднявся сходами вище й відчинив двері до себе. Пізніше, ближче до вечора, визираючи з вікна на кухні, він побачив стареньку на подвір’ї, в солом’яному капелюсі, руки в боки. Вона поливала братки з лієчки.

На кухні у нього був холодильник із морозилкою та плита. І холодильник, і плита були геть крихітні, втиснуті між раковиною та стіною. Йому доводилося дуже низько нахилятися, майже ставати навколішки, щоб дістати щось із холодильника. Та це було нестрашно: він все одно не тримав там нічого, крім фруктового соку, м’яса на обід і шампанського. На плиті було дві конфорки. Час від часу він нагрівав воду в каструлі й робив розчинну каву. А бувало, що й не пив кави. Забував чи просто не хотілося. Якось уранці він прокинувся й побіг їсти пончики з шампанським. Були часи, ще кілька років тому, коли він сміявся би з такого сніданку. Тепер у цьому не було нічого такого. Взагалі-то, він про це й не думав, поки не лягав у ліжко й не намагався пригадати, що робив удень, відколи прокинувся зранку. Спочатку не згадувалося нічого особливого. А потім у пам’яті виринало, як він їв пончики й пив шампанське.

Були часи, коли йому це здалося би трохи диким, навіть вартим того, щоби розповісти друзям. Та що більше він про це думав, то більше розумів: це не має значення. Він снідав пончиками і шампанським. То й що?

У цій халупі в нього був іще обідній стіл з табуретками, маленький диванчик, старе крісло й телевізор, який стояв на журнальному столику. Тут він не платив за електроенергію, це був навіть не його телевізор, тож іноді він залишав його ввімкненим на весь день і ніч. Просто робив трохи тихіше, коли показували щось нецікаве. Телефону він не мав, та йому й не треба було. Він просто не хотів. Була спальня із двоспальним ліжком, тумбочка, комод і ванна.

Одного разу Інес прийшла в гості, об одинадцятій ранку. Він жив тут уже два тижні й постійно думав, чи не збирається вона заскочити. Він намагався щось зробити зі своїм алкоголізмом і був тільки радий пожити сам. Він чітко розумів: бути на самоті — це те, що йому потрібно найбільше. У той день, коли вона прийшла, він сидів на дивані в піжамі й бив себе кулаком по голові справа. За мить до чергового удару він почув, як унизу на сходах хтось говорить. Він упізнав голос дружини. Звук був нерозбірливий, ніби десь далеко шумів цілий натовп людей, але він знав, що це Інес, і здогадувався, що прийшла вона не просто так. Він ударив себе по голові ще раз і встав на ноги.

Уранці Ллойд прокинувся і виявив, що вухо заклало сіркою. Він нічого чітко не чув і, здавалося, навіть утратив почуття рівноваги. Останню годину він просидів на дивані, відчайдушно гепаючи себе кулаком у вухо. Час від часу розминав вушний хрящ або смикав за мочку. Після цього щосили тицяв у вухо мізинцем і відкривав рот, імітуючи позіхання. Він перепробував усе, що міг придумати, і був за крок до відчаю. Голоси внизу стихли. Ллойд іще раз гарненько приклався кулаком до голови й допив келих шампанського. Він вимкнув телевізор, відніс келих у раковину. Взяв почату пляшку шампанського із сушарки й поніс у ванну, сховав за унітаз. І пішов відчиняти двері.

— Привіт, Ллойде, — сказала Інес. Вона не всміхалася.

Інес стояла за дверима у яскравій весняній сукні. Він такої раніше не бачив. У неї була полотняна сумочка із соняшниками, вишитими з боків. Сумочку він теж раніше не бачив.

— Не очікувала, що ти мене чув, — сказала вона. — Я думала, може, ти десь пішов. Але жінка внизу — як її звати? місіс Метьюз, — вона сказала, що ти маєш бути тут.

— Я чув, — сказав Ллойд. — Але дуже тихо, — він підтягнув піжаму й поправив волосся. — Насправді я в чудовій формі. Заходь.

— Уже одинадцята, — сказала вона. Ввійшла й зачинила за собою двері. Здавалося, вона його не почула. Можливо, так і було.

— Я знаю, котра година, — сказав він. — Я давно вже встав. Ще о восьмій. Подивився трохи ранкову передачу й новини. Тільки в мене тут така біда, що зараз дах поїде. Вухо заклало. Пам’ятаєш, як тоді було? Коли ми жили поблизу китайського ресторанчика. Малі ще знайшли бульдога, який утік із поводком. Довелося звертатися до лікаря, вуха промивати. Ти точно пам’ятаєш. Ти мене відвезла, ми хтозна-скільки чекали. Коротше, зараз те саме. А може, ще гірше. Тільки зараз я не можу поїхати до лікаря. У мене тут навіть лікаря свого немає. Зараз із глузду з’їду, Інес. Голову собі хочеться відрізати чи взагалі не знаю що зробити.

Він сів на одному кінці дивана, вона на іншому. Але диван був невеликий, і вони однаково сиділи близько одне до одного. Вони були так близько, що він міг простягнути руку і покласти їй на коліно. Але він цього не зробив. Вона оглянула кімнату й подивилась на нього. Ллойд знав, що він давно не голився і на голові був гармидер. Але Інес була його дружиною, вона й так знала все, що можна було про нього знати.

— Ти вже щось пробував? — запитала Інес. Вона відкрила сумочку й дістала цигарку. — Маю на увазі, що ти вже з цим робив?

— Що ти кажеш? — він повернувся до неї лівим боком. — Інес, клянуся тобі, я не перебільшую. Я вже просто не можу. Коли розмовляю, то таке відчуття, що говорю в бочці. У голові гуркотить. І взагалі майже нічого не чую. Коли ти говориш, мені здається, що ти говориш через якусь трубу.

— У тебе є вушні палички чи, може, олія? — запитала Інес.

— Сонечко, це серйозно, — сказав він. — Немає у мене вушних паличок, і олії немає. Ти жартуєш?

— Якби було трохи олії, я нагріла б її і заклала небагато у вухо. Мені таке мама колись робила, — сказала вона. — Може, воно там щось розм’якшить.

Він похитав головою. Здавалося, що в голові щось хлюпоче, якась рідина. Таке відчуття вже було, коли він пірнав на дно муніципального басейну й піднімався з повними вухами води. Та витрусити воду було нескладно. Все, що було потрібно, — це глибоко вдихнути, закрити рот і затиснути ніс. Тоді він надував щоки, нагнітаючи повітря в голову. У вухах щось хрускало, і кілька секунд він насолоджувався відчуттям води, що витікала з голови й капала на плечі. Після цього він вилазив із басейну.

Інес докурила й загасила цигарку.

— Ллойде, нам треба поговорити. Але, мабуть, доведеться вирішувати проблеми по черзі. Йди сядь на стілець. Не на той стілець — на кухні! Може, на світлі краще буде видно.

Він іще раз похитав головою. Потім пішов і сів на табуретку. Вона стала за ним. Провела пальцями по його волоссю. Потім відсунула волосся з вух. Він хотів узяти її за руку, але вона забрала.

— Яке вухо, кажеш? — запитала вона.

— Праве вухо, — відповів він. — Праве.

— По-перше, — сказала вона, — треба, щоб ти сидів і не смикався. Зараз знайду шпильку й паперову серветку. Спробую залізти туди. Може, щось і вдасться.

Його стривожило те, що шпилька може опинитися у нього у вусі. Він щось сказав про це.

— Що? — перепитала вона. — Я вже сама тебе не чую. Може, воно заразне.

— Коли я був малим, у школі, — сказав Ллойд, — у нас викладала вчителька з охорони здоров’я. Вона ще працювала медсестрою. Так-от, вона казала, що ніколи не можна пхати у вухо нічого, меншого за лікоть.

Він смутно запам’ятав плакат, на якому була зображена величезна діаграма вуха і складна система каналів, проходів та стінок.

— Ну, з такою проблемою твоя медсестра ніколи не стикалася, — сказала Інес. — У будь-якому разі потрібно щось робити. Спершу спробуємо це. Якщо це не спрацює, спробуємо щось інше. Це ж життя, так?

— Це фраза із прихованим змістом чи що? — запитав Ллойд.

— Я мала на увазі лише те, що сказала. А ти розумій як хочеш. У нас вільна країна, — сказала вона. — Дай я поки знайду все, що мені потрібно. Посидь трохи.

Вона порилася в сумочці, та не знайшла того, що шукала. Зрештою висипала все з сумки на диван.

— Немає шпильок, — зітхнула вона. — Чорт.

Але йому чулося так, ніби вона вимовляла слова з іншої кімнати. Швидше навіть, ніби він уявляв, як вона їх вимовляє. Колись давно їм здавалося, що вони вміють читати думки одне одного. Могли договорити одне за одного речення.

Вона взяла щипчики для нігтів, щось із ними зробила, й він побачив, як ця штука роздвоїлася в її руках, одна частина відділилася від іншої. Зі щипчиків тепер стирчала пилочка для нігтів. Було схоже, ніби вона тримає маленький кинджал.

— Ти збираєшся лізти цим мені у вухо? — запитав він.

— Може, в тебе є краща ідея, — сказала вона. — Або так, або я не знаю що. Може, у тебе десь завалявся олівець? Хочеш, я ним спробую? Чи, може, викруткою, — сказала вона і засміялася. — Не хвилюйся. Слухай, Ллойде, я тебе не покалічу. Я ж кажу, що буду обережною. Обмотаю кінчик серветкою. Все буде гаразд. Я обережно, кажу тобі. Ти посидь тут, а я принесу серветку. Зроблю тобі тампон.

Вона пішла у ванну. Якийсь час її не було. Він сидів на місці, на своїй табуретці. Думав про речі, які повинен їй сказати. Він хотів сказати, що обмежив себе у шампанському, і більше нічого. Хотів сказати, що і з шампанським теж себе контролює. Це було лише питання часу. Та коли вона повернулася на кухню, сказати він нічого не зміг. Не знав, із чого почати.

Проте вона однаково на нього не дивилася. Дістала цигарки з купи своїх речей на дивані. Підкурила і стала біля вікна, що виходило на вулицю. Вона щось казала, та він не розібрав слова. Коли вона договорила, Ллойд не став перепитувати. Що би там не було, він не хотів, щоби вона це повторювала. Інес загасила цигарку. Але не відходила від вікна. Вона висунулася назовні, кілька сантиметрів не дістаючи даху головою.

— Інес, — сказав він.

Вона повернулась і підійшла. Він побачив серветку на кінці пилочки.

— Поверни голову на бік і так тримай, — сказала вона. — Отак. Сиди тихенько й не смикайся. Не смикайся, — повторила Інес.

— Тільки обережно, — сказав він. — Заради бога.

Вона йому не відповіла.

— Будь ласка, будь ласка, — промовив він. І замовк. Йому було страшно. Він заплющив очі й затамував подих, відчуваючи, як пилочка для нігтів пролазить у вухо й починає зондувати поверхню. Він був майже впевнений, що в нього серце стане. Потім вона пролізла трохи далі й почала повертати лезо туди-сюди, намагаючись розворушити те, що там було. Ллойд почув, як у вусі щось скрипнуло.

— Ай! — скрикнув він.

— Боляче? — вона дістала з вуха пилочку для нігтів і відступила на крок назад. — Щось змінилося, Ллойде?

Він закрив вуха руками, опустивши голову.

— Так само, — промовив він.

Вона подивилася на нього і закусила губу.

— Дай я сходжу у ванну, — сказав він. — Перш ніж продовжимо, мені треба у ванну.

— Іди, — сказала Інес. — Думаю, поки збігаю вниз, запитаю, чи є у твоєї хазяйки олія чи щось подібне. Може, навіть вушні палички є. Не знаю, чому я раніше про це не подумала. Про хазяйку.

— Це гарна ідея, — сказав він. — Я у ванну.

Біля дверей вона зупинилась і озирнулася на нього, потім вийшла. Він пройшов вітальню, зайшов у спальню й відчинив двері у ванну. Потягнувшись за унітаз, дістав звідти пляшку шампанського. Гарненько відхлебнув. Воно було тепле, однак добре пішло. Він ковтнув іще трохи. Спочатку він і справді думав, що зможе продовжувати пити, якщо обмежиться лише шампанським. Але дуже скоро виявив, що п’є по три-чотири пляшки на день. Він знав, що невдовзі з цим теж доведеться розібратися. Але спершу треба повернути слух. Усе по черзі, як вона й казала. Він допив шампанське й поставив порожню пляшку на місце за унітаз. Увімкнув воду, почистив зуби. Витершись рушником, Ллойд повернувся у кімнату.

Інес уже прийшла, стояла біля плити і гріла щось у маленькій каструлі. Вона глянула в його бік, але спершу нічого не сказала. Він подивився у вікно за її плечем. Пташка перелітала з одного дерева на інше, чистила пір’я. Але якщо вона й видавала якийсь пташиний шум, він його не чув.

Інес щось сказала, він не розібрав.

— Повтори, — попросив він.

Вона похитала головою і відвернулася до плити. Але потім знову повернулася до нього і сказала, доволі голосно й повільно, щоб він усе розчув:

— Я знайшла твою заначку у ванній.

— Я намагаюся пити менше, — відповів він.

Вона сказала ще щось.

— Що? — перепитав він. — Що ти сказала? — він дійсно її не чув.

— Поговоримо пізніше, — сказала вона. — Нам є що обговорити, Ллойде. Гроші — це одне. Але є й інші речі. Спершу розберемося з твоїм вухом, — вона вмочила палець у каструлю і зняла її з плити. — Нехай хвилинку охолоне. Дуже гаряче. А ти сідай. Обмотай плечі рушником.

Він зробив, як йому сказали. Сів на стілець, обмотав шию та плечі рушником. Потім ударив себе кулаком збоку по голові.

— Чорт забирай, — простогнав він.

Інес не відреагувала. Вона ще раз умочила палець у каструлю, спробувала температуру. Потім налила рідину з каструлі в пластиковий келих. І з цим келихом підійшла до нього.

— Не бійся, — сказала вона. — Це лише дитяча олійка від твоєї хазяйки, і все. Я сказала їй, що у нас за біда, і вона подумала, що це може допомогти. Але жодних гарантій, — сказала Інес. — Але, можливо, воно щось там розм’якшить. Вона сказала, що в її чоловіка таке часто траплялося. Казала, що якось бачила, як у нього з вуха випав шматочок воску, наче великий корок. Це була вушна сірка, уявляєш. Вона порадила спробувати це. І вушних паличок у неї не було. Не розумію, як у неї може не бути вушних паличок. Оце мене справді дивує.

— Гаразд, — відповів Ллойд. — Гаразд. Я вже на все готовий. Інес, якби мені далі довелося так жити, то, по-моєму, я краще здох би. Чуєш? Я серйозно, Інес.

— Тепер нахили голову до кінця, — сказала вона. — І не рухайся. Я наливатиму доверху, а тоді заткну оцією ганчіркою. А ти просто посидиш хвилин десять. Тоді подивимось. Якщо це не спрацює, то в мене немає інших варіантів. Тоді я вже не знаю, що робити.

— Спрацює, — сказав він. — А якщо не спрацює, я знайду пістолет і застрелюсь. Я серйозно. Отакий у мене зараз стан.

Ллойд повернув голову і звісив її набік. Він дивився на речі в кімнаті з нової точки зору. Але кімната нічим не відрізнялася, все, як і раніше, лише тепер усе було на боці.

— Далі, — сказала вона.

Він узявся за стілець для рівноваги й ще більше опустив голову. Всі предмети в полі його зору, всі предмети в його житті, здавалося, перебували в дальньому кутку цієї кімнати. Він відчував, як тепла рідина ллється у вухо. Потім Інес піднесла ганчірку і притисла її. Через деякий час жінка почала масажувати ділянку навколо вуха. Вона розминала м’яку частину між щелепою й черепом. Потім перемістила пальці в ділянку над вухом і почала совати кінчиками пальців уперед-назад. Невдовзі він утратив відчуття часу. Десять хвилин могли вже минути. А може, і більше. Він досі тримався за стілець. Раз у раз, коли пальці Інес натискали на голову, Ллойд відчував, як тепла олія, налита всередину, переливається туди-сюди вушними каналами. Потім вона натиснула якось інакше, і йому здалося, що всередині щось тихенько свиснуло.

— Сядь рівно, — сказала Інес. Він сів і приклав долоню до голови, поки рідина виливалася з вуха. Інес підставляла рушник. Потім витерла вухо зовні.

Інес дихала носом. Ллойд це чув, чув, як вона вдихає й видихає. Він чув, як на вулиці біля будинку проїхала машина, а на подвір’ї, внизу під вікном кухні, виразно чикав секатор.

— Ну? — глянула на нього Інес. Вона чекала, вперши руки в боки, нахмурена.

— Я тебе чую, — сказав він. — Усе добре! Маю на увазі, що тепер я чую. І вже не здається, що ти говориш під водою. Зараз усе гаразд. Усе нормально. Боже, я вжедумав, що з глузду з’їду. Але зараз усе добре. Я все чую. Слухай, сонце, я зроблю каву. Є ще трохи соку.

— Мені час іти, — сказала Інес. — Я запізнююся в одне місце. Але я повернусь. Якось сходимо пообідати. Нам треба поговорити.

— Мені просто не можна спати на цьому боці, от і все, — продовжував Ллойд. Він пішов за нею у вітальню. Вона підкурила цигарку. — Так воно й вийшло. Я спав цілу ніч на цьому боці, тому вухо заклало. Думаю, що все буде гаразд, якщо не забуватиму лягати на інший бік. Якщо буду обережний. Чуєш мене, так? Просто потрібно спати на спині, або на лівому боці.

Вона не дивилася на нього.

— Звичайно, це не назавжди, я розумію. Завжди так спати я не зміг би. Це точно не на все життя. Та деякий час доведеться. Тільки на лівому боці або на спині.

Але поки він це говорив, йому вже стало страшно, що скоро настане ніч. Він боявся тієї миті, коли почне готуватися до сну, боявся думати, що може трапитися потім. До того моменту ще лишилася купа часу, але йому було страшно вже. А що, як він посеред ночі випадково повернеться на правий бік і під вагою голови на подушці сірка знову заб’є канали вглибині вуха? Що, як він прокинеться й нічого не чутиме, головою за кілька сантиметрів від стелі?

— О боже, — сказав він. — Господи, це жах. Інес, у мене щойно було щось на зразок нічного жахіття. Інес, куди тобі треба їхати?

— Я ж казала, — відповіла Інес, склавши речі у сумочку, вже готова йти. Вона подивилася на годинник. — Я вже запізнююся.

Вона пішла до дверей. Біля дверей Інес повернулася і сказала йому ще дещо. Він не слухав. Не хотів. Він спостерігав, як рухаються її губи, поки вона не договорила. Закінчивши, вона сказала:

— Бувай.

Інес відчинила й зачинила за собою двері.

Він пішов у спальню вдягтися. Але за мить вибіг назад, в одних штанах, і став біля дверей. Ллойд відчинив їх і прислухався. Він почув, як на сходовому майданчику внизу Інес дякує місіс Метьюз за олію. Почув, як бабуся сказала: «Будь ласка». А потім почув, як вона порівнює його зі своїм покійним чоловіком. Вкінці вона сказала:

— Залиште мені свій номер. Я зателефоную, якщо щось трапиться. Про всяк випадок.

— Сподіваюся, до цього не дійде, — відповіла Інес. — Але все одно нехай буде. У вас є на чому записати?

Ллойд почув, як місіс Метьюз відкриває шухляду й риється в ній. Потім бабусин голос промовив:

— Давайте.

Інес продиктувала свій домашній номер.

— Дякую, — сказала вона наостанок.

— Приємно було з вами познайомитися, — додала місіс Метьюз.

Він послухав, як Інес спускається сходами й відчиняє вхідні двері. Потім почув, як ті зачиняються. Він зачекав, доки Інес завела машину й поїхала. Потім зачинив двері й повернувся у спальню, одягтися.

Взувшись і зав’язавши шнурки, він ліг на ліжко і вкрився по підборіддя. Руки поклав під ковдру з боків. Заплющив очі й уявив, що зараз ніч і він засинає. Потім склав руки на грудях, щоби перевірити, чи підійде йому таке положення. Він робив усе із заплющеними очима. Гаразд, подумав він. Добре. Якщо він не хоче, щоб вухо знову заклало, доведеться спати на спині, от і все. Він знав, що в нього вдасться. Тільки треба пам’ятати про це, навіть уві сні, й не повертатися на інший бік. Чотири-п’ять годин сну — більше йому не треба. Він упорається. Могло бути й гірше. Певною мірою це був навіть виклик. Але він зможе. Він був у цьому переконаний. За хвилину він скинув із себе ковдру й підвівся.

Ліпша частина дня була ще попереду. Він зайшов на кухню, нахилився до маленького холодильника й дістав свіжу пляшку шампанського. Обережно, як міг, відкоркував її, але пробка все одно святково бахнула. Він сполоснув келих від дитячої олії й налив шампанського. Сів із келихом на диван. Келих поставив на журнальний столик. І ноги туди закинув, поруч із шампанським. Він відкинувся назад. Але незабаром Ллойд іще більше розхвилювався щодо ночі — вона наближалася. Що, як, незважаючи на всі його зусилля, сірка раптом закладе інше вухо? Заплющивши очі, він похитав головою. Потім підвівся й пішов у спальню. Роздягнувся, вдягнув піжаму. І повернувся у вітальню. Він знову сів на диван, знову закинув ноги. Потягнувся, ввімкнув телевізор. Підкрутив гучність. Він розумів, що не зможе не хвилюватися про те, що буде, коли ляже спати. Доведеться навчитись із цим жити. Майже як із пончиками та шампанським. Нічого тут такого не було, якщо вдуматися. Він сьорбнув шампанського. Смак був дивний. Він провів язиком по губах і витер рота рукавом. На шампанському була жирна плівка.

Він відніс келих до раковини, вилив його. Взяв усю пляшку до вітальні й усівся на дивані зручніше. Пив із горла. Незвично було пити з пляшки, але й це теж не здалося йому надто дивним. Він подумав, що навіть заснути, сидячи на дивані посеред дня, — нічим не гірше, ніж годинами лежати на спині. Опустивши голову, він виглянув з вікна. Судячи з кута світла і тіней, які падали в кімнату, була майже третя година.

Звідки я телефоную

Ми із Джей Пі сидимо на ґанку в профілакторії Френка Мартіна. Як і решта гостей Френка Мартіна, Джей Пі передусім п’яниця. А ще сажотрус. Тут він уперше, і йому страшно. А я вже колись тут був. Що сказати? Повернувся. Справжнє ім’я Джей Пі — Джо Пенні, але він каже, щоб я звав його Джей Пі. Йому років тридцять. Молодший за мене. Не набагато, але молодший. Він розповідає, як обрав свою професію, і жестикулює під час розмови. Але руки в нього тремтять. Постійно.

— Раніше такого не було, — говорить він. Це про руки. Я кажу, що співчуваю. Кажу, що це мине. Правда. Тільки не зразу. Ми тут лише пару днів. Іще не очуняли. Джей Пі трясе, а в мене у плечі прострілює — мабуть, нерв. Іноді в шиї збоку теж. І рот на додачу пересихає. Ковтнути — і то важко. Я розумію, що от-от щось трапиться, намагаюся від цього втекти. Хочеться сховатися — ось чого мені хочеться. Просто заплющити очі, й нехай воно пройде повз, хай візьме когось іншого. А Джей Пі зачекає.

Учора вранці я бачив припадок. В одного мужика. Всі звуть його Малий. Високий товстун, електрик із Санта-Рози. Чув, що він тут майже два тижні — найскладніше позаду.

Він збирався додому за день-два, зустріти Новий рік перед телевізором зі своєю дружиною. Перед Новим роком Малий хотів гарячого шоколаду з печивом. Іще вчора вранці, коли він спустився на сніданок, із ним усе було гаразд. Малий крякав, показуючи товаришеві, як гукає качок, щоби сіли йому на голову. «Бах, бах», — видав Малий, підстреливши двійко. Волосся у Малого було вологе й зачесане назад із боків. Щойно вийшов із душу. Порізав підборіддя бритвою. А що тут такого? Майже в усіх тут, у профілакторії Френка Мартіна, є порізи на обличчі. Звична справа, буває. Малий усівся на чолі стола й почав розповідати історію з одного зі своїх запоїв. Народ за столом реготав і хитав головою, наминаючи яєчню. Малий скаже щось, усміхнеться — й оглядає всіх за столом, чекає на реакцію. Ми всі свого часу так чудували, тож, ясна річ, усім було смішно. У Малого на тарілці була яєчня, трохи печива й мед. Я теж сидів за столом, але їсти не хотілося. Переді мною стояла чашка з кавою. Раптом дивлюся — Малого немає. Впав зі стільця, аж грюкнуло. Він лежав на спині на підлозі із заплющеними очима, а п’яти барабанили по лінолеуму. Хлопці почали гукати Френка Мартіна. Але той був на місці. Двоє хлопців сіли біля Малого на підлогу. Один засунув йому в рот пальці, намацуючи язик. Френк Мартін закричав:

— Усі розійшлися!

Раптом я помітив, що купа народу обступила й нахилилася над Малим, не в змозі відвести від нього погляду.

— Йому треба повітря! — сказав Френк Мартін. Він побіг у кабінет і викликав швидку.

Сьогодні Малий знову з нами. Міцний горішок. Уранці Френк Мартін привіз його мікроавтобусом із лікарні. На ранкову яєчню він не встиг, але взяв собі кави і все одно прийшов у їдальню. На кухні йому приготували тост, але Малий не їв. Сидів зі своєю кавою, заглядаючи в чашку, і совав її по столу.

Мені хочеться запитати, чи був якийсь сигнал перед тим, як це трапилося. Хочеться дізнатися, чи відчув він, як серце перестало битися чи, може, навпаки — пришвидшилося. Чи смикнулася у нього повіка? Але я мовчу. Не схоже, що він хотів би це обговорювати. Я ніколи не забуду того, що трапилося з Малим. Малий розпластаний на підлозі, гупає п’ятами. Тому тепер щоразу, як усередині щось затремтить, я затамовую подих і подумки готуюся отямитися на спині з чиїмись пальцями в роті.

Джей Пі сидить у кріслі на ґанку, поклавши руки на коліна. Я курю, струшуючи попіл у старе відро для вугілля. Слухаю, як Джей Пі щось розказує. Вже одинадцята ранку — півтори години до обіду. Ми не голодні. Але все одно хочеться зайти всередину й сісти за стіл. Може, ще зголодніємо.

Про що розказує Джей Пі? Він розказує, як у дванадцять років упав у колодязь поблизу ферми, де виріс. Колодязь був сухий, на щастя.

— Або на жаль, — каже Джей Пі, роззираючись і хитаючи головою. Розказує, як під вечір, коли його нарешті знайшли, тато витягнув його мотузкою. Джей Пі намочив штани. Жахливі речі він пережив у тому колодязі, гукаючи на допомогу, знову, і знову, і знову. Він аж захрип. Але каже, що той випадок із колодязем сильно вплинув на нього. Він сидів унизу, дивився на гирло. Далеко вгорі виднілося маленьке коло блакитного неба. Раз у раз пропливала біла хмара. Над ним пролітали зграї птахів, і від помахів їхніх крил Джей Пі ставало трохи спокійніше. Він чув й інші речі. Чув, як щось шарудить угорі, й боявся, чи не звалиться воно йому на голову. Він думав про комах. Він чув, як над гирлом колодязя дме вітер — цей звук теж справив на нього враження. Коротко кажучи, все його життя здавалося іншим на дні цієї криниці. Але нічого на нього не впало й не закрило маленьке синє коло. Потім прийшов батько з мотузкою, і невдовзі Джей Пі повернувся у звичний світ.

— Продовжуй, Джей Пі. Що далі? — кажу.

Якось у вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, коли він закінчив середню школу й гадки не мав, що робити зі своїм життям, Джей Пі поїхав на інший кінець міста в гості до друга. Цей друг жив у будинку з каміном. Вони з другом сиділи й пили пиво. Музику слухали. А тут хтось дзвонить у двері. Друг іде відчинити. Там молоденька сажотруска зі своїм робочим приладдям. І капелюх такий, що Джей Пі аж рота роззявив. Вона каже другові, що у неї виклик на очистку каміна. Друг пропускає її в дім, жартома кланяючись. Дівчина не звертає на нього уваги. Вона розстеляє на каміні килимок і викладає свої снасті. На ній чорні штани, чорна сорочка, чорні черевики та шкарпетки. Капелюха вона, звісно, вже зняла. Джей Пі каже, що ледве стримувався, коли дивився на неї. Вона виконує свою роботу, чистить димар, поки Джей Пі з другом слухають музику, сьорбаючи пиво. Вони спостерігають за нею, дивляться, що вона робить. Час від часу Джей Пі та друг, усміхаючись, переглядаються, а то й підморгують. Вони аж брови піднімають, коли верхня половина дівчини ховається в димоході.

— Там було на що подивитися, — каже Джей Пі. Закінчивши роботу, вона згорнула приладдя у килимок. Узяла в друга чек, який виписали його батьки. А потім запитала, чи не хоче він її поцілувати.

— Це на щастя, — каже вона. У Джей Пі всередині аж йокнуло. Друг закочує очі. Дуркує. Потім, певно, добряче почервонівши, цілує її в щоку. Саме в цю мить Джей Пі вирішив дещо зробити. Він відклав пиво. Підвівся з дивана й підійшов до дівчини, коли та вже ступила за двері.

— А мене? — каже до неї Джей Пі.

Вона кинула на нього погляд. Джей Пі каже, що чув, як стукає серце. Дівчину, як виявилося, звали Роксі.

— Аякже, — каже Роксі. — Чому ні? У мене ще лишилося кілька зайвих поцілуночків.

Вона смачно поцілувала його в губи, потім розвернулася і пішла до виходу.

Джей Пі хутко вискочив перед нею на ґанок. Притримав їй сітчасті двері. Спустився з нею сходами й вийшов до узбіччя, де вона припаркувала свій фургон. Він уже не контролював себе. Ніщо на світі більше не мало значення. Він розумів, що зустрів людину, від якої в нього аж ноги тремтіли. Він відчував, як на губах досі палає той поцілунок, ну і все таке. Джей Пі не тямив, що робить. Його переповнювали почуття, і він не розумів, як із цим бути.

Він відчинив їй задні двері фургона. Допоміг скласти речі всередину.

— Дякую, — сказала вона.

У нього вирвалося, що він хотів би побачитися знову. Чи не проти вона якось сходити з ним у кіно? А ще він раптом усвідомив, що хотів би робити в житті. Те, що й вона. Чистити димоходи. Але тоді він цього не сказав.

Джей Пі каже, що вона вперлась руками в боки й уважно до нього придивилася. Потім узяла на передньому сидінні візитку й подала йому.

— Зателефонуй на цей номер сьогодні після десятої вечора. Побалакаємо. А зараз мені треба їхати.

Вона наділа капелюха, але одразу зняла. Ще раз подивилася на Джей Пі. Їй, мабуть, сподобалося те, що вона побачила, бо цього разу вона всміхнулася. Джей Пі сказав, що у неї біля рота пляма. Потім вона сіла у фургон, посигналила й поїхала.

— А далі що? — кажу. — Розказуй, Джей Пі.

Мені було цікаво. Але я слухав би навіть про те, як він продавав підкови.

Уночі йшов дощ. Хмари позбиралися біля пагорбів по всій долині. Джей Пі прокашлюється і дивиться на пагорби, на хмари. Потирає підборіддя. І продовжує розповідати.

Роксі починає ходити з ним на побачення. Він потроху вмовляє її, щоби брала його з собою на роботу. Але Роксі працює з батьком і братом, і зайвих замовлень у них нема. Працівники їм не потрібні. До того ж, що це за Джей Пі й узагалі хто він такий? Будь обережна, попереджали вони її.

Коротше, сходили вони кілька разів у кіно. Сходили на танці. Але здебільшого залицяння оберталися навколо чищення димоходів. Не згледілися вони, каже Джей Пі, як зайшлося про шлюб. Невдовзі так і зробили — одружилися. Тесть Джей Пі приймає його в компанію на партнерських засадах. Десь за рік Роксі народила. Вона перестала бути сажотрускою. Принаймні вже не працювала. Незабаром у неї народилася ще одна дитина. Джей Пі вже під тридцять. Він купує будинок. Каже мені, що тоді був задоволений своїм життям.

— Мене влаштовувало, як усе складалося, — каже він. — У мене було все, що я хотів. Дружина й діти, яких я любив, і робив я те, що хотів робити в житті.

Але чомусь — хто його зна, чому ми робимо певні речі, — він починає пити. Тривалий час п’є тільки пиво і лише пиво. Будь-яке пиво — було неважливо. Каже, що пив двадцять чотири години на добу. Пив уночі перед телевізором. Звісно, іноді випивав і щось міцніше. Але лише тоді, коли вони їхали десь за місто — траплялося це нечасто, або коли гості приходили. А потім він незрозуміло чому перейшов із пива на джин-тонік. Після вечері доганявся джин-тоніком перед телевізором. У руці в нього завжди була склянка джин-тоніку. Каже, що смак подобався. Після роботи замість того, щоб їхати додому, йшов пити. Потім почав пропускати вечерю. Просто не приходив. Або приходив, але нічого не їв. Наїдався закусками в барі. Бувало, зайде в дім і жбурне судочок із обідом через усю вітальню, просто так. Коли Роксі починала кричати, він розвертався й ішов. Випивка перемістилася в часі до обіду, коли попереду було ще пів робочого дня. Каже, що він починав ранок із пари склянок. Перш ніж чистити зуби — хиляв. А вже потім пив каву. І на роботу ходив із термосом горілки в судочку.

Джей Пі замовк. Різко. Що трапилось? Я ж слухаю. Це допомагає мені розслабитися. Відволікає від свого. Кажу йому:

— Ти чого? Продовжуй, Джей Пі.

Він потирає підборіддя. Невдовзі продовжує розповідати.

Тепер Джей Пі з Роксі ведуть справжні бійки. Тобто бої Джей Пі каже, що якось вона вмазала йому кулаком і зламала носа.

— Диви. Ось тут, — показує мені шрам на переніссі. — Отакий вигляд має зламаний ніс.

Він їй віддячив. Вибив плече. Іншого разу розбив губу. І перед дітьми теж билися. Все вийшло з-під контролю. Але пити він не кинув. Не міг. І ніщо не могло його змусити. Навіть батько Роксі та її брат, які погрожували фізичною розправою. Вони казали Роксі, щоби забирала дітей і переїжджала. Але Роксі була переконана, що це її проблема. Вона сама в неї влізла і сама все вирішить.

Джей Пі знову затих. Згорбився і зсунувся у кріслі. Дивиться, як машина їде дорогою від нас до пагорбів.

Я кажу:

— Мені цікаво. Що далі, Джей Пі? Розказуй.

— Я не знаю, — він знизує плечима.

— Усе гаразд, — кажу це, щоб він не соромився. — Продовжуй, Джей Пі.

Щоб усе налагодити, вона вирішила знайти собі хлопця. Джей Пі навіть не знав, як вона встигала з домом та дітьми.

Я дивлюся на нього. Він же доросла людина.

— Було би бажання, — кажу, — а час знайти можна. Якщо захотіти.

Джей Пі хитає головою.

— Мабуть, так, — каже він.

Хай там як, а він про все дізнався — про хлопця Роксі, й пішло. Зірвав у неї з пальця обручку. І пошматував кусачками. Ото весело було. А вранці дорогою на роботу його заарештували за водіння в нетверезому стані. Права забрали. На вантажівці вже не покатаєшся. Може, це й на краще, каже він. За тиждень до того він уже впав із даху та зламав великий палець. Зламана шия була лише питанням часу, каже він.

А сюди, до Френка Мартіна, він приїхав просохнути й поміркувати, як налагодити життя. Він був тут не проти волі. Як і я. Нас тут ніхто не тримав. Ми могли піти коли завгодно. Але рекомендували провести тут мінімум тиждень, а два тижні чи місяць, як тут казали, нам «наполегливо радили». Я вже казав, що у Френка Мартіна вдруге. Коли я підписував чек на тиждень заздалегідь, Френк Мартін сказав:

— На свята завжди складно. Можливо, варто подумати про те, щоб цього разу затриматися трохи довше? Скажімо, на пару тижнів. Як гадаєте? Ну, подумайте. Не обов’язково вирішувати зараз.

Він притримав чек великим пальцем, і я підписав. Потім провів свою дівчину до виходу і попрощався.

— Бувай, — сказала вона та вискочила за двері на ґанок.

Вечоріє. Дощ іде. Я йду від дверей до вікна. Відсовую штору і дивлюся, як вона їде. В моїй машині. П’яна. Але я сам п’яний і нічого не можу вдіяти. Добрів до великого крісла біля обігрівача, сів. Якісь хлопці відволіклися на мене від телевізора. Але вже знову дивляться. А я сиджу. Дивлюся час від часу, що там на екрані.

У той же день, трохи пізніше, вхідні двері голосно відчинилися, і двоє здорових мужиків завели всередину Джей Пі — його тесть і зять, як я згодом дізнався. Вони протягли Джей Пі через усю кімнату. Старий записав його й дав Френку Мартіну чек. Потім ці двоє допомогли Джей Пі піднятися нагору. Напевно, поклали спати. Невдовзі старий із тим іншим хлопцем спустилися й попрямували до виходу. Здавалося, вони хотіли якомога швидше вибратися звідси. Ніби дочекатися не могли, коли вже помиють руки. Я їх не звинувачую. Чорт забирай, звісно, ні. Не знаю, що я робив би на їхньому місці.

Через півтора дня ми з Джей Пі зустрічаємося на ґанку. Тиснемо руки, згадуємо про погоду. Джей Пі трясе. Ми сидимо, закинувши ноги на перила. Відкидаємось у кріслах, ніби ми тут просто так, сіли балакати про своїх мисливських собак. Тоді Джей Пі й почав розповідати свою історію.

Холодно, хоч і не дуже. Трохи хмариться. Френк Мартін виходить надвір докурити сигару. Він у светрі, застібнутому доверху. Френк Мартін — низенький огрядний чоловік. У нього сиві кучері та маленька голова. Навіть для такого тіла замала. Він стоїть із сигарою в роті, склавши руки на грудях. Потягує і дивиться на долину. Він стоїть, як переможець, ніби знає, що до чого в цьому житті.

Джей Пі знову затих. Майже не дихає. Я кидаю цигарку у відро й здивовано дивлюся на Джей Пі — він іще глибше втиснувся у крісло. Ще й комір підняв. У чому, взагалі, справа? Цікаво. Френк Мартін опускає руки, потягуючи сигару. Пускає дим із рота. Потім киває на пагорби й каже:

— У Джека Лондона був великий дім по той бік долини. Отут, за цим зеленим пагорбом. Але його вбив алкоголь. Нехай це буде вам уроком. Він був сильніший за нас усіх. А все одно не впорався.

Френк Мартін дивиться на те, що залишилося від сигари. Згасла. Він кидає її у відро.

— Ви, хлопці, як захочете щось почитати, поки тут, то прочитайте його книжку «Поклик пращурів». Знаєте її? У нас є, якщо надумаєте. Там про тварину, яка наполовину собака, наполовину вовк. Ну добре, проповідь закінчена, — каже він, підтягуючи штани й обсмикуючи светр. — Я всередину. Побачимося на обіді.

— Я поряд із ним почуваюся клопом, — каже Джей Пі. — Через цю людину я почуваюся клопом, — він хитає головою. Потім каже: — Джек Лондон. Оце ім’я! От би в мене таке було. Замість мого.

Першого разу мене привезла сюди дружина. Тоді ми ще були разом, сподівалися, що все вдасться. Вона мене привезла й побула тут годинку-дві, розмовляючи наодинці з Френком Мартіном. І поїхала. Наступного ранку Френк Мартін відвів мене вбік і сказав:

— Ми можемо вам допомогти. Якщо самі захочете допомогти собі й прислухаєтеся до нас.

Та я не знав, можуть вони мені допомогти чи ні. Частина мене хотіла допомоги. Але була й інша частина.

Цього разу мене сюди привезла дівчина. На моїй машині. Везла під дощем. Усю дорогу ми пили шампанське. Як доїхали, то вже обоє були п’яні. Вона планувала просто висадити мене, розвернутись і повернутися додому. Справ у неї вистачало. Щонайменше — це вранці піти на роботу. Вона секретарка. Нормальна робота, фірма виготовляє електронні деталі. А ще в неї чорноротий синочок-підліток. Я хотів, щоб вона зняла кімнату в місті, переночувала, а вже потім їхала додому. Не знаю, зняла вона кімнату чи ні. Від неї нічого не було чути, відколи вона провела мене сходами нагору, до кабінету Френка Мартіна, і сказала:

— Дивіться, хто до вас прийшов.

Але я на неї не серджуся. По-перше, вона уявлення не мала, у що влізла, запропонувавши пожити в неї, коли мене вигнала дружина. Мені було її шкода. Шкода, бо в переддень Різдва прийшли результати її аналізів на рак шийки матки, і новини були невеселі. Їй знову треба було до лікаря і якомога швидше. Цих новин нам обом вистачило, щоби почати пити. От ми й напилися. Так напилися, що на Різдво ще не протверезіли. Треба було поїхати кудись поїсти, бо їй не хотілося готувати. Ми з нею і чорноротим синочком відкрили подарунки й поїхали у стейкхаус неподалік. Я був не голодний. Узяв суп із булочкою. Під суп випив пляшку вина. Вона теж трохи випила. Потім перейшли на «Криваву Мері». Наступні пару днів я не їв нічого, крім солоних горіхів. Зате пив бурбон, багато. А потім сказав їй:

— Золотко, думаю, мені краще поїхати. Повернуся до Френка Мартіна.

Вона намагалася пояснити синові, що її якийсь час не буде і йому доведеться самому собі готувати. Коли ми вже виходили за двері, це чорнороте мале почало верещати:

— Пішли ви! Сподіваюся, ви ніколи не повернетеся. Щоб ви здохли!

Уявляєте, яке гівно!

На виїзді з міста я попросив зупинитися біля магазинчика з алкоголем, узяв нам шампанського. Потім іще докупили стаканчики. І відро смаженої курки. Ми їхали до Френка Мартіна під дощем, пили, слухали музику. Вона була за кермом. А я відповідав за радіо і наливав. Ми намагалися зробити з цього маленьку вечірку. Та все одно було сумно. Ціле відро смаженої курки — а ми її не їли.

Думаю, вона доїхала нормально. Якби ні, то мені, напевно, сказали би. Але вона не дзвонила, і я їй теж. Можливо, вже отримала якісь новини про своє здоров’я. А може, й ні, хтозна. Може, вони взагалі помилилися. І це були чужі аналізи. Але моя машина в неї, в її будинку залишилися мої речі. Я знаю, ми ще побачимось.

Тут, у профілакторії, нас кликали їсти старим фермерським дзвоном. Ми з Джей Пі встаємо з крісел і йдемо всередину. Все одно на ґанку вже холодно. Видно, як пара з рота йде.

Уранці напередодні Нового року намагаюся подзвонити дружині. Не бере слухавку. Це не страшно. Та навіть якби і страшно, то що я зроблю? Коли ми востаннє говорили телефоном, кілька тижнів тому, то почали кричати одне на одного. Я її пообзивав. «Ти вже мізки свої пропив!» — сказала вона на прощання й кинула слухавку.

Але зараз мені хотілося з нею поговорити. Щось треба було вирішувати з моїми речами. В її будинку в мене теж залишилися речі.

Тут один мужик є, любить подорожувати. Європою, ще десь. Принаймні так він розповідав. Каже, що їздить у справах. А ще каже, що тримає алкоголь під контролем і взагалі не розуміє, чому опинився тут, у Френка Мартіна. І не пам’ятає, як приїхав. Любить про це жартувати.

— У всіх бувають провали в пам’яті, — каже він. — Це ще нічого не означає.

Він не п’яниця, як він нам каже. А ми слухаємо.

— Це серйозне звинувачення, — говорить він. — Такі балачки можуть зіпсувати людині життя.

Каже, що якби дотримувався правила «пити лише віскі з водою, без льоду», то ніяких провалів у нього не було би. Це все через лід.

— Знаєш когось у Єгипті? — питає він мене. — Бо мені треба контакти, є одна справа.

На новорічну вечерю Френк Мартін подає стейк із запеченою картоплею. До мене повертається апетит. Я ум’яв усе на своїй тарілці і з’їв би ще. Дивлюся на тарілку Малого. Чорт, він майже не торкався її. Стейк просто лежить собі й усе. Малий уже не той, що був. Планував бідолаха сьогодні бути вже вдома. Планував у халаті й тапочках сидіти перед телевізором, за руку з дружиною. А тепер боїться їхати. Я його розумію. Трапилося раз — трапиться і вдруге. Малий більше не розповідав свої божевільні історії, відколи це трапилося. Мовчав, тримався окремо. Я запитую, чи можна взяти в нього стейк, і він підсовує тарілку до мене.

Дехто з хлопців іще не спить — сидять перед телевізором, дивляться, що там на Таймс-сквер, аж раптом заходить Френк Мартін і показує свій торт. Проносить його навколо, щоб усі роздивилися. Я знаю, що він не сам його пік. Торт купований. Але торт є торт. Великий білий торт. Зверху щось написано рожевими літерами. Написано: «З Новим роком — крок за кроком».

— На дідька мені ваш торт? — каже наш їздун Європою. — Де шампанське? — сміється він.

Усі йдемо в їдальню. Френк Мартін ріже торт. Я сиджу поруч із Джей Пі. Він з’їдає два шматки, запиваючи колою. Я їм один шматок, інший загортаю в серветку на потім.

Джей Пі підпалює цигарку — руки вже не трясуться — і каже мені, що вранці до нього прийде дружина, у перший день нового року.

— Це чудово, — кажу я. Киваю, злизуючи крем із пальця. — Це гарно, Джей Пі.

— Я вас познайомлю, — говорить він.

— Чекатиму з нетерпінням.

Ми бажаємо один одному на добраніч. Вітаємо з Новим роком. Я витираю пальці серветкою. Тиснемо руки.

Я підходжу до телефону, кидаю монетку й набираю дружину за її рахунок. Але й цього разу ніхто не відповідає. Думаю, може, зателефонувати своїй дівчині — набираю її номер, та раптом розумію, що не хочу з нею розмовляти. Вона, мабуть, удома, дивиться по телевізору те саме, що і я. Коротше, не хочу я з нею говорити. Сподіваюся, в неї все гаразд. А якщо ні, то не хочу про це знати.

Після сніданку ми з Джей Пі виходимо на ґанок пити каву. Небо ясне, але достатньо прохолодно, щоб одягти светр і куртку.

— Вона питала, чи варто брати з собою дітей, — говорить Джей Пі. — Я сказав, що малих краще залишити вдома. Уявляєш? Ще тільки дітям не вистачало сюди приїхати.

Ми струшуємо попіл у відерце для вугілля. Дивимося на той бік долини, де жив Джек Лондон. П’ємо вже по другій чашці кави, коли автомобіль звертає з дороги й під’їжджає до нас.

— Це вона! — каже Джей Пі. Ставить свою чашку біля крісла, встає і спускається сходами.

Я бачу, як жінка зупиняє машину і ставить на ручне гальмо. Бачу, як Джей Пі відчиняє двері. Жінка виходить, вони обіймаються. Я відводжу погляд. А потім знову дивлюся на них. Джей Пі бере її за руку, вони піднімаються сходами. Ця жінка колись зламала чоловікові носа. Народила двох дітей, пережила купу всього, але вона любить його — цього чоловіка, що тримає її за руку. Я підводжуся з крісла.

— Це мій друг, — каже Джей Пі дружині. — А це Роксі.

Роксі тисне мені руку. Висока красуня у в’язаній шапочці. Вона в пальті, теплому светрі та штанах. Пригадую, як Джей Пі розповів мені про коханця й кусачки. Обручки не видно. Десь, мабуть, валяється пошматована. Руки у неї міцні, кулаки дай боже. Така запросто вмаже, якщо доведеться.

— Багато чув про вас, — кажу. — Джей Пі розповідав, як ви познайомилися. Щось про димохід.

— Ага, димохід, — відповідає вона. — Він, мабуть, багато чого не розказував. Принаймні я на це сподіваюся, — сміється вона.

А потім — вона вже не може втриматися — обіймає Джей Пі й цілує в щоку. Вони прямують до дверей.

— Приємно було познайомитися, — каже вона. — А Джо казав, що він найкращий сажотрус у світі?

— Перестань, Роксі, — каже Джей Пі. Він уже взявся за ручку на дверях.

— Він казав, що всього навчився від вас, — говорю я.

— Ну, що є, то є, — вона знову сміється. Але, здається, думає про щось інше. Джей Пі повертає ручку. Роксі притримує його.

— Джо, може, пообідаємо десь у місті? Я відвезу.

Джей Пі прокашлюється.

— Тиждень іще не минув, — він відпускає дверну ручку й потирає підборіддя. — Думаю, мені було би добре поки нікуди не їздити. Можна попити кави тут, — каже він.

— Ну гаразд, — відповідає вона. Її очі знову повертаються до мене. — Я рада, що Джо з кимось потоваришував. Приємно було познайомитися.

Вони ідуть усередину. Знаю, що це не найрозумніший вчинок, але все одно кажу:

— Роксі.

Вони зупиняються у дверях і дивляться на мене.

— Побажайте мені удачі, — кажу я. — Серйозно. Поцілунок би мені не завадив.

Джей Пі опускає очі. Він досі тримається за ручку, хоча двері відчинені. Смикає її туди-сюди. А я не зводжу з неї очей. Роксі всміхається.

— Я вже не працюю, — каже вона. — Кілька років. Джо не казав? Але, звісно, можу поцілувати, аякже.

Вона підходить ближче. Бере мене за плечі — я немалий дядько — і цілує в губи.

— Ну як? — питає.

— Гарно, — кажу я.

— На здоров’я, — вона досі тримає мене за плечі. Дивиться мені прямо в очі. — Щасти, — каже вона й відпускає мене.

— Ще побачимося, приятелю, — каже Джей Пі. Відчиняє двері навстіж, і вони заходять усередину.

Я сідаю на сходи, закурюю. Дивлюся на руку й задуваю сірник. Трясе. Вранці почалося. Сьогодні вранці так хотілося випити. Це сумно, але Джей Пі я не розповів. Намагаюся думати про щось інше. Про сажотрусів — що там розповідав Джей Пі? Та чомусь у голову лізе будинок, де ми колись жили з дружиною. Там і димоходу не було, навіть не знаю, чому я його згадав. Але добре пам’ятаю цей будинок і як одного ранку, за кілька тижнів після переїзду, я почув шум за вікном. Була неділя, й у спальні ще було темно. Але з вікна вже пробивалося бліде світло. Я прислухався. Щось шкреблося об стіну. Я вискочив з ліжка й побіг дивитися.

— Боже мій! — скрикує дружина, сідаючи в ліжку, і змахує волосся з обличчя. Раптом вона починає сміятися. — Це містер Вентуріні, — каже вона. — Я забула тебе попередити. Він казав, що сьогодні приїде фарбувати будинок. Вранці. Поки не дуже спекотно. Я щось геть забула, — сміється вона. — Лягай назад, любий. Це просто містер Вентуріні.

— Хвилинку, — кажу я.

Відсуваю штору. Зовні стоїть старий у білому комбінезоні, з драбиною. Сонце тільки починає вставати з-за гір. Ми зі старим оглядаємо один одного. Слава богу, це хазяїн — цей старий у комбінезоні. Тільки комбінезон у нього завеликий. І поголитися не завадило б. Лисину бейсболкою прикрив. Чорт, думаю, оце-то дивний старий. І раптом тілом прокотилася хвиля щастя від того, що я — не він, а я, у своїй спальні зі своєю дружиною.

Він показує великим пальцем у бік сонця. Робить вигляд, що витирає лоб. Це він так показує, що залишилося мало часу. Старий пердун не може стримати усмішку. Раптом я розумію, що стою голий. Дивлюся на себе вниз. Потім знову на нього і знизую плечима. А чого він очікував?

Дружина сміється.

— Давай, — каже вона. — Лягай назад. Швиденько. Зараз же. Бігом у ліжко.

Я відпустив штору. Але від вікна не відходжу. Бачу, як старий киває до себе, ніби думає: «Іди, синку, лягай спати. Я все розумію». Поправляє козирок на бейсболці. І береться за роботу. Відро в руки — і на драбину.

Я спираюся на сходинку позаду себе, закинувши ногу на ногу. Може, сьогодні ще спробую зателефонувати дружині.

А потім дівчину наберу, запитаю, як у неї справи. Тільки б той чорноротий малий не взяв слухавку. Якщо таки подзвоню, то, сподіваюся, його не буде вдома, хай краще десь тиняється і вирішує свої справи. Цікаво, читав я колись Джека Лондона чи ні? Не пригадую. Було одне оповідання, у школі вчили. «Вогнище» називається. Там хлопець у Юконі замерзає. Уявіть собі — він помре від холоду, якщо не розпалить вогнище. А на вогні можна висушити шкарпетки, одяг і самому зігрітися.

Він розпалює вогонь, але потім — біда. На вогнище падає гілка зі снігом. Усе гасне. Тимчасом холоднішає. Настає ніч. Я дістаю з кишені монетки. Спершу наберу дружину. Якщо відповість, привітаю з Новим роком. І все. Нічого не розповідатиму. Не підвищуватиму голос. Навіть якщо вона заведеться. Вона запитає, звідки я телефоную, і доведеться розказати. Тільки жодних новорічних обіцянок. Тут не до жартів. Як побалакаю з нею, зателефоную дівчині. А може, її першою наберу. Тільки б малий не взяв слухавку. «Привіт, сонце, — скажу, почувши її. — Це я».

Поїзд

Джону Чіверу

Жінку звали міс Дент. Іще недавно, цього ж вечора, вона тримала під прицілом чоловіка. Змусила його лягти у грязюку та благати про милосердя. Поки він заливався слізьми і загрібав руками листя, вона цілилася та розказувала все, що про нього думає. Намагалася пояснити, що не можна й далі зневажати почуття інших.

— Лежи й не рипайся! — гаркнула вона, хоча чоловік і так лише колупав пальцями грязюку та з переляку смикав ногами. Коли жінка договорила, коли сказала все, що хотіла, вона поставила ногу йому на потилицю і притиснула обличчям у грязюку. А потім сховала пістолет у сумочку й пішла на вокзал.

Вона зі сумочкою на колінах сиділа на лавці в порожнім залі очікування. Каса була зачинена, нікого не було. Навіть машин на стоянці біля вокзалу. Вона зупинила погляд на великому настінному годиннику. Їй більше не хотілося думати про чоловіка, про те, як він учинив із нею, отримавши, що хотів. Вона знала, що довго не забуде, як він сопів, опускаючись на коліна. Зітхнула й заплющила очі, прислухаючись до шуму поїзда.

Двері в зал відчинилися. Міс Дент побачила, як зайшли двоє. Старий із сивим волоссям у білій шовковій краватці. З ним жінка середнього віку: очі й губи підфарбовані, рожева в’язана сукня. На вечір похолоднішало, а ці двоє були без пальт, а старий — узагалі босоніж. Вони стали у дверях — мабуть, не очікували тут когось побачити. Вдали, що вона їм не заважає. Жінка щось сказала старому, але міс Дент нічого не розібрала. Пара пройшла всередину. Міс Дент здалося, що вони були схвильовані, наче звідкись утекли і ще не встигли це обговорити. Можливо, подумала міс Дент, вони просто напилися. Жінка та старий втупилися на годинник, наче він міг їм підказати, що робити далі.

Міс Дент теж глянула на годинник. У залі не було розкладу прибуття й відправлення поїздів. Але вона готова була чекати скільки доведеться. Вона була впевнена: якщо почекати, якийсь потяг обов’язково приїде і відвезе її геть звідси.

— Доброго вечора, — сказав старий до міс Дент. Сказав так, подумала вона, ніби це був звичайнісінький літній вечір, а сам він — солідний мужчина при костюмі й туфлях.

— Доброго вечора, — відповіла міс Дент.

Жінка у в’язаній сукні поглядом дала зрозуміти міс Дент, що не рада її тут бачити.

Старий із жінкою сіли на лавку у протилежному кінці вестибюля. Міс Дент бачила, як старий підтягнув штани на колінах, закинув ногу на ногу й почав хитати босою ногою у шкарпетці. Він дістав із нагрудної кишені пачку цигарок і мундштук. Вставив у мундштук цигарку і знову потягнувся до кишені. Потім порився в кишенях штанів.

— Немає чим підкурити, — сказав він жінці.

— Я не курю, — сказала жінка. — Хоча б це міг про мене знати. Якщо дуже треба, то он у неї попроси, — жінка кивнула на міс Дент.

Але міс Дент похитала головою. Підсунула сумочку ближче до себе. Стиснула коліна, вчепившись пальцями в сумку.

— Ще й сірників немає, — бурчав старий. Іще раз перевірив кишені. Потім зітхнув і витягнув цигарку з мундштука. Запхав у пачку. Потім поклав цигарки та мундштук назад у кишеню сорочки.

Жінка заговорила, але міс Дент не могла розібрати, що це за мова. Напевно, італійська. Жінка швидко тараторила, і міс Дент це нагадало, як у фільмах розмовляла Софі Лорен.

Старий похитав головою.

— Я нічого не розберу. Ти надто швидко говориш. Не спіши. Говори англійською, бо я нічого не розумію, — сказав він.

Міс Дент ослабила хват на сумочці й поклала її поруч на лавку. Вона уважно роздивлялася застібку. Не знала, що ще робити. Зал був невеликим, і їй не хотілося раптом вставати й переходити в інше місце. Вона перевела погляд на годинник.

— У мене з голови не виходять ці психи, — сказала жінка. — Це жах! Просто слів немає. Боже мій!

Жінка похитала головою. Відкинулася на лавку, ніби в неї вже не залишилося сил. Здійнявши очі, вона глянула на стелю.

Старий узяв шовкову краватку між пальці й почав терти. Розстібнув на сорочці ґудзик, заправив краватку всередину. Здавалося, він думав про щось геть інше, а жінка продовжувала:

— От дівчину мені дійсно шкода, — сказала вона. — Самотня бідолаха в такому кодлі виродків. Мені її шкода. І саме їй зрештою дістанеться! Більше нікому. Особливо не тому бовдуру, якого вони кличуть Капітан Нік! Йому нічого не буде. Точно не йому, — сказала жінка.

Старий звів очі й оглянув зал. Потім роздивився міс Дент.

Міс Дент дивилася у вікно поверх його плеча. Їй було видно високий вуличний ліхтар, який освітлював порожню стоянку. Вона склала руки на колінах і спробувала зосередитися на своїх думках. Але однаково чула, як ці двоє балакають.

— Кажу тобі, — промовила жінка. — Я хвилююся за цю дівчинку. На решту кодла мені начхати. У них у голові тільки cafe au lait^[4], цигарки, їхній любий швейцарський шоколад і кляті папуги. А все інше для них ніщо, — сказала жінка. — Хіба їх щось хвилює? Я би їх обходила десятою дорогою. Розумієш?

— Звичайно, — сказав старий. — Розумію, — він опустив ногу на підлогу, а іншу поклав на коліно. — Але не бісися через це зараз.

— «Не бісися»! Ти подивися на себе, — відповіла жінка.

— За мене не переживай, — сказав старий. — Бувало й гірше, і я досі живий-здоровий, — він тихо засміявся і похитав головою. — Не хвилюйся за мене.

— Як я можу за тебе не хвилюватися? Хто ще за тебе хвилюватиметься? Оця жіночка зі сумкою? — вона замовкла і промовисто глянула на міс Дент. — Ну правда, amico mio^[5]. Глянь на себе! Боже мій, якби у мене голова не була забита всім іншим, то вже був би нервовий зрив. От скажи мені, хто ще потурбується про тебе, як не я? Серйозно. Ти ж такий розумний, — сказала жінка, — то кажи давай.

Старий підвівся і сів назад.

— Просто не хвилюйся за мене, — сказав він. — Хвилюйся за когось іншого. За дівчинку і Капітана Ніка, якщо вже так хочеш похвилюватися. Тебе тоді не було в кімнаті, коли він сказав: «Це несерйозно, але я її кохаю». Слово у слово.

— Я так і знала, що все йде до цього! — закричала жінка. Вона стиснула кулаки й піднесла руки до скронь. — Я знала, що ти скажеш щось таке! Але я не здивована, правда. Нітрохи. Горбатого могила виправить. Точніше й не скажеш. Вік живи — вік учись. Але коли ти нарешті розкриєш очі, дурню старий? — запитала вона. — Може, ти віслюк і тобі треба добряче дати межи очі? О, Dio mio^[6]! Поглянь на себе в дзеркало! — сказала жінка. — Пильно себе роздивися.

Старий підвівся з лавки і підійшов до питного фонтана. Заклав руку за спину, повернув кран і нахилився попити. Потім випростався, протер підборіддя рукою. Склавши обидві руки за спиною, він почав ходити залом, наче прогулювався бульваром.

Але міс Дент бачила, що його очі нишпорять підлогою, порожніми лавками, попільничками. Вона розуміла, що він шукає сірники, і шкодувала, що в неї не було.

Жінка повернулася до старого. Вона викрикнула:

— KFC на Північному полюсі! Полковник Сандерс у парці й чоботях. Оце був кінець! Оце вже було занадто!

Старий нічого не відповів. Він далі обходив зал і зупинився біля вікна. Стояв із руками за спиною та роздивлявся порожню стоянку.

Жінка повернулася до міс Дент, обсмикнувши сукню під руками:

— Наступного разу, коли мені захочеться глянути любительські фільми про мис Барроу й ескімосів Аляски, я до них звернуся. Боже, я запам’ятаю це на все життя. Це треба було бачити! Деякі люди взагалі без гальм. До смерті ворогів доведуть своєю нудятиною. Ти б це побачила.

Жінка витріщилася на міс Дент, готова до суперечки.

Міс Дент узяла сумочку й поклала на коліна. Подивилася на годинник. Стрілки ледь-ледь повзли, майже не рухалися.

— А ти не дуже балакуча, — сказала жінка до міс Дент. — Але б’юся об заклад, тобі є що розказати. Правда? Ти хитра. Сидиш, наче води в рот набрала, поки інші базікають. Правильно? У тихому болоті чорти водяться. Це про тебе? — запитала жінка. — Як тебе звати?

— Міс Дент. Але я вас не знаю, — сказала міс Дент.

— Тю, наче я тебе знаю! — сказала жінка. — Не знаю і знати не хочу. Сиди там і думай що хочеш. Усім байдуже. Але мені здається, я права і ти не така вже і проста!

Старий відійшов від вікна і пішов на вулицю. За хвилину повернувся. У мундштуку вже диміла цигарка, і його настрій значно покращився. Старий розправив плечі, задер носа. Він сів біля жінки.

— Знайшов сірники, — сказав він. — Ціла коробка валялася під бордюром. Мабуть, випали в когось.

— Тобі завжди щастить, — сказала жінка. — І це добре. Я завжди це помічала, як ніхто інший. Удача важлива штука.

Жінка подивилася на міс Дент і сказала:

— Дорогенька, б’юся об заклад, у тебе в житті було вдосталь випробувань і помилок. Я точно знаю. На обличчі написано. Але мовчи собі далі. Ми самі поговоримо. Ти теж колись постарієш — от тоді буде про що поговорити. Ти тільки поживи, скільки я пожила. Або він, — жінка показала пальцем на старого. — Не дай боже, звісно, але ти ще свого дочекаєшся. На все свій час. Тобі навіть шукати нічого не треба. Воно саме тебе знайде.

Міс Дент устала зі сумочкою в руках і підійшла до фонтанчика. Попила й обернулася глянути на цих двох. Старий докурив. Він вийняв із мундштука недопалок і кинув під лавку. Постукав мундштуком по долоні, продув і поклав у нагрудну кишеню. Тепер і він звернув увагу на міс Дент. Він не зводив із неї очей і чекав разом із жінкою. Міс Дент наважилася заговорити. Вона не знала, з чого почати. Можна було би з того, що в неї у сумочці пістолет. Можна навіть розказати їм, що вона недавно ледь не вбила людину.

Але раптом вони почули поїзд. Спочатку свист, потім брязкіт і сигнал — напереїзді опустили шлагбауми. Жінка зі старим устали з лавки і пішли до дверей. Старий відчинив двері для своєї супутниці, а потім усміхнувся і подав знак міс Дент, що пропускає її. Притиснувши сумочку до грудей, вона вийшла слідом за старшою жінкою.

Поїзд свиснув іще раз, пригальмував і зупинився на станції. Ліхтар на кабіні машиніста хитався туди-сюди над колією. Два вагони, з яких складався цей маленький поїзд, були добре освітлені, тож трійця на платформі бачила, що поїзд майже порожній. Але це їх не здивувало. Навпаки, вони здивувалися, що в таку пору в поїзді взагалі хтось був.

Кілька пасажирів у вагонах визирали з вікон і дивувалися: куди ці троє їдуть так пізно? І чому? У таку пору вже час вкладатися спати. Кухні в будинках на пагорбах за станцією були вимиті, посудомийні машини давно вимкнені, все прибрано. У дитячих світяться нічники. Дівчата, мабуть, іще читають романи, накручуючи волосся на палець. Вимикаються телевізори. Чоловіки з дружинами готуються до сну. Ті кілька пасажирів, які сиділи у двох вагонах поїзда, дивувалися цій трійці на платформі.

Вони бачили, як яскраво нафарбована жінка середнього віку у в’язаному рожевому платті піднялася у вагон. За нею, стискаючи в руках сумочку, йшла молодша жінка, одягнена в літню кофтинку та спідницю. За ними в поїзд зайшов старий. Він рухався повільно і поважно. У старого було сиве волосся й біла шовкова краватка, тільки взуття не було. Пасажири зробили висновок, що ці троє були разом. Вони точно знали: день у цієї трійці видався не найкращий. Але ці пасажири й не таке бачили. Чого тільки не трапляється на світі. Могло бути й гірше. Тож досить уже було думати про цю трійцю, що йшла вагоном, займаючи свої місця. Жінка зі старим сіли поруч, молодша зі сумочкою — на кілька місць позаду. А пасажири вже роздивлялися станцію і думали про щось своє, як і до цієї зупинки.

Провідник глянув уперед на колію. Потім назад, туди, звідки вони приїхали. Він підняв руку з ліхтарем і подав машиністу сигнал. Машиніст тільки цього й чекав. Він повернув диск і опустив важіль. Потяг рушив із місця. Спершу повільно, поступово набираючи швидкість. Він прискорювався, доки знову не полетів крізь темряву, відкидаючи світло з вікон вагонів на дорожнє полотно.

Гарячка

Карлайл був у складній ситуації. Важко йому було все літо, ще від початку червня, коли пішла дружина. Проте донедавна, поки не треба було проводити уроки в школі, нянька Карлайлові була не потрібною. Він сам був за няньку. Кожен день і кожну ніч проводив із дітьми. Бо мама, казав він їм, поїхала подорожувати.

Деббі, перша нянька, з якою він зв’язався, була товстенькою дев’ятнадцятирічкою, Карлайлу сказала, що вона з великої сім’ї. Сказала, що діти її люблять. Дала пару імен для рекомендацій. Записала їх на папірець. Карлайл склав папірець і сховав у нагрудну кишеню. Сказав, що наступного дня має кілька зустрічей. Тобто вона могла би почати вже завтра вранці. Вона сказала:

— Гаразд.

Він розумів, що життя вступає в новий період. Ейлін пішла, коли Карлайл заповнював звітність. Сказала, що їде в Південну Каліфорнію починати нове життя. Вона поїхала з Річардом Хупсом, колегою Карлайла зі школи. Хупс викладав акторську майстерність і був інструктором із видування скла. Свою звітність він, очевидно, здав вчасно, зібрав речі й поспіхом поїхав з міста разом із Ейлін. І от, коли довге болісне літо майже позаду, а заняття незабаром відновляться, Карлайл почав думати про пошуки няні. Перші спроби були невдалими. Коли Карлайл уже був готовий на все, знайшлася Деббі.

Спершу він був вдячний за те, що ця дівчина таки приїхала на його дзвінок. Він довірив їй будинок і дітей, як родичці. Тож нíкого було звинувачувати, думав він, окрім самого себе, за власну недбалість, коли в перший же тиждень він повернувся додому зі школи раніше і припаркувався поруч із машиною, на дзеркальці заднього виду якої висіла пара фланелевих кубиків. На превеликий подив, він побачив, що діти сидять на подвір’ї в брудному одязі й бавляться зі собакою, який запросто міг відгризти їм руки. Малий — Кіт — гикав, заплаканий. Дочка — Сара — почала плакати, побачивши, як він виходить із машини. Вони сиділи на траві, а собака лизав їм руки й обличчя. Пес загарчав на нього, але трохи відступив, коли Карлайл попрямував до дітей. Чоловік підхопив Кіта, потім Сару — по дитині під кожну руку — і пішов до дверей. У будинку програвач ревів так, що вікна тряслися.

У вітальні троє підлітків, які сиділи біля журнального столика, підскочили на ноги. На столі — пляшки з-під пива, у попільничці тліють цигарки. З динаміків верещить Род Стюарт. На дивані сиділа товстуха Деббі ще з одним хлопцем. Вона мовчки дивилася на Карлайла, не вірячи власним очам, коли він увійшов до вітальні. Блузка в неї була розстебнута. Вона сиділа, підібгавши під себе ноги, і курила. Дим від цигарок і ця музика заповнили всю вітальню. Товстуха зі своїм другом хутко злізли з дивана.

— Містере Карлайл, зачекайте, — сказала Деббі. — Я все поясню.

— Не треба, — сказав Карлайл. — Геть звідси. Всі геть. Поки я сам вас не викинув.

Він міцніше притис до себе дітей.

— Ви мені винні за чотири дні, — сказала товстуха, застібаючи блузку. У неї між пальцями досі була цигарка. Попіл упав на підлогу, поки дівчина застібалася.

— За сьогодні не треба. За сьогодні можете не платити. Містере Карлайл, усе не так, як вам здається. Вони просто заїхали послухати музику.

— Я все розумію, Деббі, — сказав він, опускаючи дітей на килим. Але вони не відходили від його ніг, спостерігаючи за людьми у вітальні. Деббі глянула на них і повільно похитала головою, ніби вперше бачила.

— Геть звідси, чорт забирай! — крикнув Карлайл. — Негайно. Давайте. Всі на вихід.

Він підійшов до виходу й відчинив двері. Хлопці не поспішали. Вони взяли своє пиво і повільно рушили до дверей. Род Стюарт досі волав із програвача. Один із хлопців сказав:

— Це моя платівка.

— Забирай, — промовив Карлайл. Він зробив крок у бік хлопця, але зупинився.

— Не чіпай мене, чуєш? Просто не чіпай мене, — сказав хлопець.

Він підійшов до програвача, підняв голку, повернув її на місце і зняв платівку, не дочекавшись, доки вертушка зупиниться.

У Карлайла аж руки затремтіли.

— Якщо ваша машина не зникне за хвилину — одну хвилину, — я викликаю поліцію.

Його нудило, і паморочилося в голові від гніву. Він бачив, чітко бачив плями перед очима.

— Слухай, ми вже йдемо, добре? Ми пішли, — сказав хлопець.

Вони випхалися з дому. Надворі товстуха спотикнулася. Хитаючись, вона брела до машини. Карлайл бачив, як вона зупинилася і закрила обличчя руками. Трохи постояла.

Потім один із хлопців штовхнув її ззаду й гукнув. Вона опустила руки й сіла в машину на заднє сидіння.

— Татко зараз передягне вас у щось чистеньке, — сказав Карлайл дітям, намагаючись контролювати голос. — Покупаємо вас і передягнемо. А потім поїдемо на піцу. Хочете піцу?

— А де Деббі? — запитала Сара.

— Деббі вже немає, — відповів Карлайл.

Того вечора, вклавши дітей спати, він подзвонив Керол, жінці зі школи, з якою вони зустрічалися останній місяць. Карлайл розповів, що трапилося з нянькою.

— Малі бавилися у дворі з велетенською собакою, — сказав він. — Здоровенний — вовк, а не собака. Нянька сиділа в будинку зі своїми дружками. Вони бухали під Рода Стюарта на повну, а діти надворі гралися з якимсь собакою.

Він узявся за скроні. Так і стояв, розповідаючи далі.

— Боже, — сказала Керол. — Бідолашний, я так тобі співчуваю.

Її було погано чути. Мабуть, зсунула слухавку до підборіддя — вона так постійно робить, коли розмовляє по телефону. Він уже не раз бачив. Ця звичка його трохи дратувала. Керол запитала, чи хоче він, щоб вона приїхала. Бо вона може. Їй здалося, що так було би правильно. Вона подзвонила би няні своєї дитини. А сама прийшла би до нього. Вона хотіла, правда. Тільки нехай не соромиться говорити, коли йому треба трохи ніжності, сказала вона. Керол була секретаркою у директора школи, де Карлайл викладав образотворче мистецтво. Вона була розлучена, з дитиною — десятирічним хлопчиком-неврастеніком, якого батько назвав Додж, на честь свого автомобіля.

— Ні, все нормально, — сказав Карлайл. — Але спасибі тобі. Дякую, Керол. Діти вже сплять, але мені якось дивно було би приймати сьогодні гостей.

Вдруге вона не пропонувала.

— Сонце, мені дуже прикро, що так сталося. Але я розумію, що ти хочеш сьогодні побути на самоті. Я поважаю твоє рішення. Завтра в школі побачимося.

Він чув, як вона чекає, коли він скаже щось іще.

— Уже друга няня. Менше, ніж за тиждень, — промовив він. — Це ж треба таке.

— Сонце, не сумуй, — сказала вона. — Хтось знайдеться. Я допоможу когось знайти в ці вихідні. Побачиш, усе буде гаразд.

— Іще раз дякую, що мене підтримуєш, — сказав він. — Таку жінку ще спробуй знайди.

— Добраніч, Карлайле, — промовила вона.

Поклавши слухавку, він пошкодував, що не сказав їй щось інше. Він так ніколи в житті раніше не говорив. Вони не були закохані, він це точно так не назвав би, але вона йому подобалася. Та й вона знала, що в нього зараз складні часи, тому нічого не вимагала.

У перший місяць після того, як Ейлін поїхала до Каліфорнії, Карлайл увесь свій час проводив з дітьми. Можливо, це через шок від її від’їзду, але йому не хотілося випускати дітей із поля зору ні на мить. І його аж ніяк не цікавили побачення з іншими жінками, певний час він навіть думав, що такого взагалі ніколи не буде. Він почувався, як у жалобі. Дні і ночі проходили з дітьми. Він готував їм — хоча в самого апетиту не було, прав і прасував їхній одяг, возив на дачу, де вони збирали квіти і їли бутерброди, загорнуті у вощений папір. Він ходив із ними в супермаркет і купував те, що їм подобалося. Що кілька днів вони ходили в парк, або бібліотеку, або зоопарк. У зоопарк вони брали з собою черствий хліб — годувати качок. Уночі, перед тим, як вкладати малих, Карлайл читав їм — Езопа, Ганса Крістіана Андерсена, братів Ґрімм.

— А коли мама повернеться? — питали діти посеред казки.

— Скоро, — казав він. — Скоро приїде. Слухайте казочку, малеча.

Потім він дочитував казку, цілував їх і вимикав світло.

І поки вони спали, він бродив будинком зі склянкою в руці, повторюючи, що дійсно, рано чи пізно Ейлін повернеться. А вже за мить думав: «Я не хочу бачити твою пику. Я ніколи тобі цього не пробачу, сучара». А потім знову: «Повернися, кохана, будь ласка. Я люблю тебе, ти потрібна мені. І дітям теж». Улітку бувало, що він засинав уночі перед телевізором, потім прокидався, а телевізор усе ще ввімкнений, тільки на екрані сірий шум. У цей період він думав, що ще довго нічого не матиме з жінками, якщо взагалі колись матиме. Вночі, сидячи на дивані перед телевізором із закритою книжкою чи журналом, він часто згадував Ейлін. Згадував її милий сміх або як вона розминала йому шию, коли в нього там боліло. У такі моменти йому хотілося заридати. Він думав: такі речі зазвичай чуєш про інших людей.

Напередодні інциденту з Деббі, коли шок і горе дещо вгамувалися, він зателефонував у службу зайнятості, щоб повідомити про своє складне становище та вимоги до кандидаток. Інформацію записали, сказали, що передзвонять. Мало хто хоче виконувати роботу по дому й водночас сидіти з дитиною, сказали Карлайлу, але пообіцяли когось знайти. За кілька днів до початку навчального року він зателефонував знову, і йому відповіли, що наступного дня рано-вранці хтось приїде.

Це була тридцятип’ятирічна жінка з волохатими руками, в розтоптаному взутті. Вона потиснула йому руку і послухала його промову, не запитуючи нічого про дітей — навіть імен не спитала. Коли він завів її у кімнату, де гралися малі, вона просто дивилася на них, не зронивши ні слова. Тільки коли вона нарешті всміхнулася, Карлайл помітив, що у неї немає зуба. Сара покинула олівці, встала і підійшла ближче. Вона взяла Карлайла за руку й подивилася на жінку. Кіт теж не зводив із неї очей. Але потім знову взявся до своєї розмальовки. Карлайл подякував жінці, що та виділила час, і сказав, що буде на зв’язку.

У той же день він переписав номер із дошки оголошень у супермаркеті. Хтось пропонував послуги няньки. За потреби нададуть рекомендації. Карлайл зателефонував за номером — йому відповіла товстуха Деббі.

За літо Ейлін надіслала дітям кілька листівок, своїх фотографій і листів, плюс декілька власних малюнків пером, які вона зробила, відколи пішла. Вона також надсилала Карлайлу довгі сумбурні листи, в яких просила розуміння у цьому питанні — у цьому питанні, — але казала, що вона щаслива. Щаслива. Ніби щастя — це єдина річ у цьому житті, думав Карлайл. Вона писала, що якщо він дійсно кохає її, як сам казав, та й вона у це вірила, — а вона теж його кохала, не забувайте, — то він зрозуміє і прийме все як є. Вона писала: «Справжні узи не розірвеш». Карлайл не зрозумів, чи це вона про їхні стосунки, чи про життя в Каліфорнії. Йому не подобалося слово «узи». Як це взагалі стосується їх обох? Вони що — підписували якийсь контракт? В Ейлін, мабуть, їде дах, якщо таке пише. Він перечитав цей шматок, а потім зім’яв лист.

Але за кілька годин дістав лист із урни й поклав до іншої пошти в коробку на полиці у себе в шафі. В одному з конвертів була її фотографія в крислатому капелюсі й купальнику. І малюнок олівцем на цупкому папері: жінка стоїть на березі річки у прозорій сукні, прикривши очі руками, згорблена. Карлайл припустив, що це була Ейлін, що так вона показує, наскільки болісно переживає цю ситуацію. У коледжі вона демонструвала неабиякі успіхи в малюванні, і коли погодилася вийти за нього заміж, сказала, що не закине свій талант. Карлайл сказав, що це зрозуміло. Обов’язково, повторював він. Так їм обом буде ліпше. У ті часи вони кохали одне одного. Він знав це. І не міг уявити, що покохає когось іншого так, як її. І її любов він теж відчував. А потім, після восьми років шлюбу, Ейлін його покинула. Вона, як сама писала у листі, вирішила «ловити момент».

Побалакавши з Керол, він перевірив, як там малі — малі спали. Потім пішов на кухню й налив собі. Думав зателефонувати Ейлін, розказати про біду з нянькою, але вирішив, що не варто. У нього, звісно, був її номер та адреса. Але телефонував він їй лише раз, а листів узагалі не писав. Частково тому, що був ошелешений її вчинком, а частково через гнів і приниження. Одного разу влітку після кількох склянок він наплював на те приниження й зателефонував. Слухавку взяв Річард Хупс. Річард сказав:

— Здоров, Карлайле — так, ніби вони досі приятелювали. А потім, ніби щось пригадавши, промовив: — Зачекай хвилинку, добре?

Ейлін підійшла до телефону і сказала:

— Карлайле, як справи? Як дітки? Розказуй.

Він сказав, що з дітьми все гаразд. Щойно він розкрив рота, щоб додати щось іще, вона перебила:

— Я знаю, що з ними все гаразд. А ти як?

Далі вона завела про те, що її голова вперше за довгий час опинилася в потрібному місці. Потім захотіла поговорити про його голову та карму. Вона перевіряла його карму. Його карма має скоро нормалізуватися, сказала Ейлін. Карлайл слухав і не вірив власним вухам. Потім сказав:

— Мені час іти, Ейлін.

І поклав слухавку. Десь за хвилину телефон задзвонив, але чоловік більше не відповідав. Коли дзвінок втих, Карлайл зняв слухавку з гачка і лишив так, доки не піде спати. Він хотів зателефонувати їй ще раз, але боявся. Він досі сумував за нею, і йому хотілося поговорити щиро. Він хотів почути її голос — ніжний і врівноважений, а не одержимий, як в останні кілька місяців, — але, якщо він набере її номер, слухавку може взяти Річард Хупс. Карлайл точно знав, що більше не хоче чути його голос. Вони з Річардом були колегами вже три роки, майже друзями — так здавалося Карлайлу. Принаймні вони разом обідали в їдальні, обговорювали Теннессі Вільямс і фотографії Анселя Адамса. Але навіть якщо відповість Ейлін, то може знову завестися про його карму.

Поки він сидів зі склянкою в руці, намагаючись пригадати, як це — бути одруженим і близьким із кимось, телефон задзвонив. Карлайл схопив слухавку й почув шум на лінії. Ще до того, як вона промовила його ім’я, він зрозумів, що це Ейлін.

— Я щойно думав про тебе, — сказав Карлайл і відразу пошкодував.

— Бачиш! Я відчула, що ти мене згадуєш, Карлайле. Я теж про тебе думаю. Тому й телефоную, — він затамував подих. У неї їде дах. Це вже без сумніву. — А тепер послухай, — сказала вона. — Головна причина, чому я телефоную: я відчуваю, що у тебе там зараз якийсь безлад. Не питай, звідки я знаю, — просто знаю. Вибач, Карлайле. Але річ ось у чому. Тобі досі потрібна хороша прибиральниця й нянька, так? Так-от, вона майже поряд, у твоєму кварталі! Може, ти, звісно, вже знайшов когось, і дуже добре, якщо так. Якщо так, значить, так і повинно бути. Але про всяк випадок, якщо у тебе з цим виникли проблеми, є одна жінка, яка працювала на Річардову маму. Я розповіла Річарду про потенційну проблему, і він спробував її владнати. Знаєш, що він зробив? Ти мене слухаєш? Він зателефонував мамі, а в мами була колись ця робітниця, яка доглядала за будинком. Жіночку звати місіс Вебстер. Вона допомагала Річардовій мамі, доки його тітка з дочкою не переїхали туди. Річард узяв у мами її номер. І сьогодні вже побалакав із місіс Вебстер. Уявляєш? Місіс Вебстер сьогодні ввечері тобі зателефонує. Або, може, вже завтра вранці. Словом, зателефонує. Коротше, вона готова запропонувати свої послуги, якщо треба. Може ж треба, хто його знає? Навіть якщо зараз у вас усе гаразд, а я сподіваюся, що так і є. Але колись її допомога може знадобитися. Розумієш мене, так? Може, не зараз, а пізніше. Добре? Як там дітки? Чим займаються?

— Діти добре, Ейлін. Сплять, — сказав він. Можливо, варто було їй сказати, що вони щовечора засинають у сльозах. Він замислився, чи слід казати правду, — що за останні пару тижнів вони жодного разу не запитували про неї. Він вирішив промовчати.

— Я дзвонила раніше, але було зайнято. Сказала Річарду, що ти, мабуть, розмовляєш зі своєю дівчиною, — Ейлін засміялася. — Думай про хороше. А то ти якийсь пригнічений.

— Мені треба йти, Ейлін.

Він уже забрав слухавку від вуха, щоби покласти її. А вона досі говорила:

— Скажи Кіту й Сарі, що я їх люблю. Скажи їм, що я надішлю ще фотографій. Скажи. Хочу, щоб вони пам’ятали, що їхня мати — художниця. Можливо, не велика художниця, поки що, та це неважливо. Все одно художниця. Важливо, щоб вони цього не забували.

Карлайл відповів:

— Я їм скажу.

— Річард передає привіт.

Карлайл промовчав. Він повторив це слово про себе:

«Привіт». Що це взагалі може означати? Потім сказав:

— Дякую, що зателефонувала. І що ви поговорили з тією жінкою.

— Місіс Вебстер!

— Так. Я вже піду. Не хочу вибалакувати твої гроші.

Ейлін засміялася:

— Це лише гроші. Гроші не важливі, це просто інструмент обміну. Є речі, важливіші за гроші. Але ти й так це знаєш.

Він тримав слухавку перед собою на витягнутій руці. Дивився на прилад, із якого лунав її голос.

— Карлайле, у тебе все налагодиться. Я точно знаю. Можеш думати, що я збожеволіла чи ще щось, — сказала вона. — Просто пам’ятай про це.

Пам’ятай про що? Карлайл розхвилювався, що неуважно слухав і, може, щось пропустив. Він підніс слухавку до вуха.

— Ейлін, дякую, що зателефонувала, — сказав він.

— Нам варто підтримувати комунікацію, — продовжувала Ейлін. — І зберігати всі канали зв’язку. Думаю, все найгірше позаду. Для нас обох. Я теж настраждалась. Але ми отримаємо від цього життя те, що нам належить, і з часом станемо сильнішими.

— На добраніч, — сказав він. І поклав слухавку. Потім подивився на телефон. Він чекав. Телефон більше не дзвонив. Але задзвонив через годину. Він узяв слухавку.

— Містере Карлайл, — це був голос старої жінки. — Ми з вами не знайомі, мене звати місіс Джим Вебстер. Я мала з вами зв’язатися.

— Місіс Вебстер. Так, — він згадав, що Ейлін казала про цю жінку. — Місіс Вебстер, ви можете прийти до нас вранці? Раненько. Скажімо, о сьомій?

— Запросто, — відповіла старенька. — О сьомій. Продиктуйте мені вашу адресу.

— Сподіваюся, на вас можна розраховувати, — сказав Карлайл.

— Ви можете розраховувати на мене, — пообіцяла вона.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо, — сказав Карлайл.

— Не хвилюйтеся, — відповіла старенька.

Наступного ранку, коли задзвонив будильник, йому хотілося полежати із заплющеними очима й додивитися сон. Снилася якась ферма. Там був водоспад. Хтось, невідомо хто, йшов дорогою, щось віз. Може, корзину для пікніка. Цей сон його не стривожив. Уві сні панувало якесь дивне відчуття благополуччя.

Зрештою він повернувся на інший бік і вимкнув будильник. Іще трохи полежав у ліжку. Потім встав, узув тапочки й пішов на кухню робити каву.

Він поголився, вдягнувся на роботу. Потім сів за стіл на кухні з кавою та цигаркою. Діти досі спали. За п’ять хвилин він планував поставити на стіл коробки із пластівцями, розкласти миски й ложки, а потім розбудити дітей на сніданок. Йому не вірилося, що старенька, яка телефонувала вчора ввечері, прийде сьогодні вранці, як обіцяла. Він вирішив, що зачекає до п’яти хвилин по сьомій, а потім зателефонує на роботу й візьме вихідний, щоби з новими силами пошукати когось надійного. Він підніс каву до рота.

Раптом Карлайл почув, як на вулиці щось загуркотіло. Він поставив чашку й підвівся визирнути з вікна. До бордюру перед його будинком під’їхав пікап. Кабіна пікапа дрижала від обертів двигуна. Карлайл підійшов до виходу, відчинив двері й помахав. Старенька помахала у відповідь і вийшла з машини. Карлайлові було видно, що водій пікапа нахилився і сховався за щитком. Машина ще раз пихнула, здригнулася і заспокоїлася.

— Містере Карлайл? — запитала старенька, чалапаючи йому назустріч із великою сумкою в руках.

— Місіс Вебстер, — сказав він. — Заходьте всередину. Це ваш чоловік? Запросіть і його. Я щойно приготував каву.

— Дякую, але не варто, — сказала вона. — У нього є термос.

Карлайл знизав плечима. Він потримав для неї двері. Місіс Вебстер увійшла всередину, і вони потиснули руки. Вона всміхнулася. Карлайл кивнув. Вони обоє пішли на кухню.

— То ви хотіли, щоб я сьогодні працювала? — запитала вона.

— Якщо ви не проти, я розбуджу дітей, — сказав він. — Хочу, щоб вони познайомилися з вами, перш ніж я піду до школи.

— Було би чудово, — відповіла вона, озираючись по кухні. Вона поклала свою сумочку на сушарку.

— Тоді я піду їх будити, — промовив він. — Я швиденько.

Невдовзі він привів дітей і представив їх. Малі були ще в піжамах. Сара протирала очі. А Кіт уже давно прокинувся.

— Це Кіт, — сказав Карлайл. — А ось це — це моя Сара, — він узяв Сару за руку й повернувся до місіс Вебстер. — Їм потрібен хтось. Нам потрібна людина, на яку ми можемо розраховувати. Здається, з цим у нас проблеми.

Місіс Вебстер підійшла до дітей. Вона застебнула Кіту верхній ґудзик на піжамі. Відкинула волосся з обличчя Сарі. Вони були не проти.

— Дітки, ану не хвилюйтеся, — промовила вона. — Містере Карлайл, усе буде добре. З нами все буде гаразд. Дайте нам день-два роззнайомитися, і все. Але якщо я вже залишаюся, можете дати містерові Вебстеру знак, що все нормально? Просто помахайте йому з вікна, — сказала вона і знову зосередилася на дітях.

Карлайл підійшов до вікна й відсунув штору. Старий спостерігав за будинком із кабіни пікапа. Він саме підносив до губ чашку від термоса, коли Карлайл помахав йому; чоловік вільною рукою помахав у відповідь. Потім опустив вікно й виплеснув із чашки залишки кави. Він знову нахилився під щиток — Карлайл подумав, що він з’єднує якісь проводи, — і невдовзі вантажівка завелась та знову загуркотіла. Перемкнувши передачу, старий від’їхав від бордюру.

Карлайл відвернувся від вікна.

— Місіс Вебстер, — сказав він, — я дуже радий, що ви приїхали.

— Навзаєм, містере Карлайл, — відповіла вона. — Ви їдьте на роботу, а то запізнитеся. Ні про що не хвилюйтеся. З нами все буде гаразд. Так, малечо?

Діти кивнули. Кіт однією рукою тримався за її спідницю. Великий палець іншої руки поклав у рот.

— Дякую, — сказав Карлайл. — Мені дійсно стало у сто разів краще.

Він похитав головою й усміхнувся. Цілуючи дітей на прощання, Карлайл відчував неймовірне полегшення. Він сказав місіс Вебстер, о котрій його чекати вдома, вдягнув пальто, попрощався ще раз і вийшов. Уперше за кілька місяців йому здалося, що тягар став трохи легшим. Дорогою до школи він слухав музику по радіо.

На першому уроці з історії мистецтва Карлайл затримався на слайдах із візантійськими картинами. Він терпляче розбирав усі нюанси, деталі й лейтмотиви, підкреслював емоційну силу й актуальність творів. Але так довго намагався класифікувати анонімних художників щодо їхнього соціального середовища, що деякі учні почали шкрябати черевиками по підлозі й роздратовано покашлювати. Вони встигли охопити лише третину уроку. Він усе ще продовжував говорити, коли пролунав дзвінок.

На наступному уроці з акварельного живопису Карлайл був на диво спокійним і вдумливим.

— Ось так, отак, — казав він, направляючи руки учнів. — Ніжно. Мов легкий подих на папері. Легенько. Ось так. Бачите? — говорив він і сам дивувався з того, що вийшло. — Все найголовніше в тонких натяках, — сказав він, торкаючись пальців Сью Колвін, направляючи її пензлик. — А над помилками треба працювати, доки вони не матимуть природного вигляду. Розумієте?

У їдальні в черзі на обід перед собою він побачив Керол. Вона заплатила за їжу. Він нетерпляче чекав, поки надрукується його квитанція. Керол уже пів їдальні пройшла, але Карлайл її наздогнав. Просунув руку їй під лікоть і повів до порожнього столика біля вікна.

— Боже, Карлайле, — сказала Керол, коли вони нарешті сіли. Потім узяла склянку чаю з льодом. Її обличчя почервоніло. — Ти бачив, як місіс Сторр на нас глянула? Що тобою? Всі ж дізнаються, — вона ковтнула чаю з льодом і поставила склянку.

— Та бог із тою місіс Сторр, — відповів Карлайл. — Слухай. Сонце, я сьогодні почуваюся на сто світлових років краще, ніж учора.

— А що сталося? — запитала Керол. — Розказуй, Карлайле, — вона відсунула мисочку з фруктами вбік і посипала спагеті сиром. Але нічого не їла. Вона чекала, доки він продовжить. — Кажи, у чім річ.

Він розповів їй про місіс Вебстер. І навіть про містера Вебстера. Як він з’єднував проводки, щоби завести машину. Карлайл говорив і їв тапіоку. Потім хліб із часником. А потім випив чай у Керол зі склянки, навіть не помітивши.

— Ти здурів, Карлайле, — сказала вона, киваючи на спагеті в його тарілці, які він не чіпав.

Він похитав головою.

— Боже мій, Керол. Боже, я нарешті добре почуваюся, уявляєш? Мені ціле літо так добре не було, — він продовжив тихіше. — Приходь увечері, гаразд?

Він сховав руку під стіл і поклав їй на коліно. Вона знову почервоніла. Піднявши очі, озирнулася по їдальні. Ніхто не звертав на них уваги. Вона різко кивнула. І взяла його за руку під столом.

Після обіду Карлайл приїхав додому. Будинок був прибраний, а діти в чистому одязі. На кухні Кіт із Сарою, стоячи на стільцях, допомагали місіс Вебстер готувати імбирне печиво. Волосся у Сари було заколоте шпильками назад.

— Татку! — радісно закричали діти, побачивши його.

— Кіте, Саро, — сказав він. — Місіс Вебстер, я…

Але вона не дала йому договорити.

— Ми чудово провели день, містере Карлайл, — прощебетала місіс Вебстер. Вона витерла руки об фартух. На ній був старий фартух із синіми вітряками — фартух Ейлін. — Такі прекрасні дітки. Просто золото, а не дітки.

— Навіть не знаю, що сказати.

Карлайл стояв біля сушарки і спостерігав, як Сара місить тісто. Було чути запах спецій. Він зняв пальто і сів за кухонний стіл. Послабив краватку.

— Сьогодні в нас був день знайомства, — сказала пані Вебстер. — На завтра є інші плани. Думала сходити в парк, поки така гарна погода.

— Це чудова ідея, — відповів Карлайл. — Це просто чудово. Прекрасно. Ви така молодець, місіс Вебстер.

— Я зараз поставлю печиво в духовку, і якраз містер Вебстер має вже приїхати. Ви казали, о четвертій? Бо я сказала йому приїхати о четвертій.

Карлайл кивнув, його серце було переповнене емоціями.

— Вам сьогодні телефонували, — сказала вона, ставлячи миску в раковину. — Місіс Карлайл.

— Місіс Карлайл, — повторив він. Він чекав, що ж місіс Вебстер скаже далі.

— Так. Я представилася, але вона, по-моєму, не здивувалася, що я тут. Тільки сказала діткам по кілька слів.

Карлайл глянув на Кіта з Сарою, але вони були зайняті іншим — викладали печиво на лист для випічки.

Місіс Вебстер продовжила:

— Вона попросила дещо передати вам. Хвилинку, я записала, але, здається, і так пам’ятаю. Вона сказала: «Передай йому, — тобто вам, — що як гукнеш, так і відгукнеться». Здається, так. Вона сказала, ви зрозумієте.

Карлайл спантеличено на неї глянув. Зовні загуркотіла машина містера Вебстера.

— Це містер Вебстер, — сказала старенька, знімаючи фартух. Карлайл кивнув.

— Завтра на сьому? — запитала вона.

— Було би чудово, — сказав він. — І ще раз дякую.

Того вечора він покупав дітей, переодягнув у піжами й почитав їм. Він послухав, як вони моляться, закутав їх у ковдри і вимкнув світло. Була майже дев’ята. Він налив собі випити й сів дивитися телевізор, коли почув, як до будинку під’їхала машина Керол. Близько десятої, коли вони були вже в ліжку, задзвонив телефон.

Він вилаявся, але слухавку не взяв. Телефон продовжував дзвонити.

— А якщо це щось важливе, — Керол сіла в ліжку. — Може, це моя няня. У неї є цей номер.

— Це моя дружина, — сказав Карлайл. — Я знаю, це вона. У неї їде дах. Божеволіє потроху. Я не збираюся відповідати.

— Мені все одно скоро вже йти, — сказала Керол. — Сьогодні було гарно, милий.

Вона погладила його по щоці.

Була середина осіннього семестру. Місіс Вебстер працювала в нього вже майже півтора місяця. За цей час Карлайлове життя зазнало низки змін. По-перше, він змирився з тим, що Ейлін пішла і, наскільки він розумів, не мала наміру повертатися. Він уже не чекав, що щось зміниться. Тільки пізно вночі, коли Керол не було поруч, мучився від почуттів, що лишилися до Ейлін, і горював з того, що сталося. Але переважно і він, і діти були щасливі; під наглядом місіс Вебстер вони просто розцвіли. Останнім часом вона взяла за звичку готувати вечерю і залишати в духовці, аби не охолола до приходу Карлайла. Він приходив додому, а з кухні вже пахло чимось смачненьким, і Кіт із Сарою допомагали накривати на стіл. Час від часу він запитував місіс Вебстер, чи не проти вона за додаткову плату попрацювати в суботу. Вона погоджувалася, але тільки після обіду. У суботу вранці, казала вона, у неї з містером Вебстером удома вдосталь роботи. У такі дні Керол залишала Доджа з Карлайловими дітьми під опікою місіс Вебстер, і вони вдвох їхали за місто на вечерю в ресторан. Йому здавалося, що життя починається знову. Хоч він нічого й не чув від Ейлін після того дзвінка півтора місяця тому, згадки про неї вже не викликали ні гніву, ні сліз.

У школі вони саме закінчували Середньовіччя й переходили до готики. Відродження було ще нескоро, принаймні не раніше різдвяних канікул. Карлайл захворів. За одну ніч груди стисло й розболілася голова. Руки й ноги задерев’яніли. Коли він пробував ходити, у голові паморочилося. Голова починала боліти сильніше. Прокинувшись у такому стані в неділю, він подумав зателефонувати місіс Вебстер, попросити її приїхати і відвезти кудись малих. Вони про нього піклувалися, носили йому сік і содову. Але він про них піклуватися не міг. Вранці на другий день своєї хвороби він спромігся лише дістатися до телефону, щоб відпроситися з роботи. Він назвав своє ім’я, школу і спеціалізацію, описав симптоми людині, яка взяла слухавку. І порекомендував Мела Фішера собі на заміну. Фішер малював абстрактні картини олією по три-чотири дні на тиждень і шістнадцять годин на день, але не продавав і нікому свої роботи не показував. Вони з Карлайлом дружили.

— Мел Фішер, — сказав Карлайл жінці, яка взяла слухавку. — Фішер, — прошепотів він.

Він ліг назад, заліз під ковдру і заснув. Крізь сон він почув, як надворі загудів двигун пікапа, потім вихлоп — і двигун заглух. Невдовзі голос місіс Вебстер залунав із-за дверей спальні.

— Містере Карлайл?

— Так, місіс Вебстер, — голос його звучав дивно. Він так і лежав із заплющеними очима. — Я прихворів. Уже зателефонував до школи. Сьогодні відлежуся вдома.

— Ясно. Тоді не хвилюйтеся, — сказала вона. — Я потурбуюся про все, що від мене залежить.

Він заплющив очі. У напівсні він чув, як двері відчинились і зачинилися. Він прислухався. На кухні низький чоловічий голос щось сказав, і стілець відсунувся від стола.

Незабаром він почув голоси дітей. А згодом — він не знав точно, скільки минуло часу — голос місіс Вебстер за дверима спальні:

— Містере Карлайл, може, викликати лікаря?

— Ні, все гаразд, — сказав він. — Думаю, це просто застуда. Тільки мені якось жарко. Мабуть, ковдру зайву взяв. І в будинку дуже тепло. Може, вимкніть котел.

Карлайл відчув, що знову засинає.

Невдовзі знову залунали голоси дітей, вони розмовляли з місіс Вебстер у вітальні. Вони вже прийшли чи ще не виходили, подумав Карлайл. Може, це вже наступний день?

Він знову задрімав. Але раптом відчув, що двері відчинилися. Місіс Вебстер стояла біля ліжка. Вона поклала руку йому на лоба.

— Ви згораєте, — сказала вона. — У вас гарячка.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав Карлайл. — Просто треба ще трохи поспати. Тільки вимкніть котел, якщо нескладно. І, будь ласка, я буду дуже вдячний, якщо принесете мені аспірину. Голова тріщить.

Місіс Вебстер вийшла. Але двері лишила відчинені. Карлайл чув, що телевізор працює.

— Зроби тихіше, Джиме, — почув він її голос, і гучність одразу зменшилася. Карлайл знову заснув.

Але проспав він не більше хвилини: місіс Вебстер раптом знову опинилася поруч із підносом. Вона сіла біля нього на ліжко. Карлайл спробував сісти, і місіс Вебстер підклала подушку йому під спину.

— Візьміть, — сказала вона, простягаючи йому кілька таблеток. — Випийте, — вона подала склянку соку. — Ось вам трохи пластівців. Треба, щоб ви поїли, це корисно.

Він запив аспірин соком і кивнув. Потім знову заплющив очі. І знову почав засинати.

— Містере Карлайл, — промовила вона. Він розплющив очі.

— Я не сплю. Вибачте, — він трохи посидів. — Я просто перегрівся. А котра година? Уже є пів на дев’яту?

— Уже дев’ята тридцять, — сказала вона.

— Дев’ята тридцять, — повторив він.

— Зараз ми вас погодуємо. А ви відкривайте рота і їжте. Шість ложечок і все. Отак, перша ложечка. Відкрийте рота, — сказала вона. — Вам стане краще, коли поїсте. Потім знову ляжете спати. З’їсте оцю тарілку — і спіть скільки завгодно.

Він з’їв пластівці, якими вона годувала його з ложечки, і попросив іще соку. Випив сік і знову ліг. Поринаючи в сон, Карлайл відчув, що вона накрила його ще однією ковдрою.

Наступного разу він прокинувся опівдні. Це було зрозуміло по блідому світлу, що пробивалося крізь вікно. Він потягнувся рукою й відсунув штору. Надворі було похмуро; зимове сонце сховалося за хмари. Карлайл повільно встав із ліжка, знайшов капці й одягнув халат. У ванні глянув на себе в дзеркало. Вмився, випив іще аспірину. Потім витер обличчя й пішов у вітальню.

Місіс Вебстер розклала газету на обідньому столі, вони з дітьми ліпили глиняні фігурки. Вже наробили кілька штук із довжелезними шиями й випуклими очима — схоже на жирафів чи, може, динозаврів. Місіс Вебстер підняла голову, коли він підійшов до стола.

— Як ви почуваєтеся? — запитала його місіс Вебстер, поки він вмощувався на диван. Йому було добре видно обідню зону, де за столом сиділа місіс Вебстер із дітьми.

— Вже краще, дякую. Вже краще, — відповів він. — Голова ще болить, і температура трохи є, — він притулив долоню до лоба. — Але вже краще, так. Дуже вам дякую за допомогу.

— Може, вам щось принести? — запропонувала місіс Вебстер. — Ще соку чи чаю? Можна було б і кави, але краще чай. А ще краще сік.

— Ні, дякую, — сказав він. — Я просто посиджу тут трохи біля вас. Обридло лежати. У мене тільки легка слабкість і все. Місіс Вебстер?

Вона дивилася на Карлайла, чекала, що він скаже.

— Я вранці чув у нас містера Вебстера? Я, звісно, нічого не маю проти. Мені просто шкода, що не вийшло познайомитись і привітатися.

— Це був він, — сказала місіс Вебстер. — Він теж хотів познайомитись. Я попросила його зайти. Але це невдалий ранок, бо ви захворіли. Я хотіла розповісти вам дещо про наші плани, наші з містером Вебстером, але вранці був не найкращий час для цього.

— А що ви хотіли розповісти? — насторожився він, аж серце загупало в грудях.

Вона похитала головою.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Це не терміново.

— Що ви хотіли розповісти? — зацікавилася Сара. — Що ви хотіли розповісти?

— Що, що? — підхопив Кіт. Діти кинули свої забавки.

— Ви двоє, ану тихенько, — сказала місіс Вебстер, підвівшись на ноги.

— Місіс Вебстер, місіс Вебстер! — заверещав Кіт.

— Так, юначе, — сказала місіс Вебстер. — Мені потрібно поговорити з вашим батьком. Він сьогодні прихворів. Не хвилюйтеся, а краще ідіть пограйтеся з глиною. Бо сестра скоро наліпить більше фігурок, аніж у вас.

Щойно вона рушила до вітальні, задзвонив телефон.

Карлайл потягнувся на інший бік стола й узяв слухавку.

Почувши знайомий шум на лінії, він здогадався, що це Ейлін.

— Так, — сказав він. — Слухаю.

— Карлайле, — почала його дружина, — я знаю, тільки не питай звідки, просто знаю, що в тебе зараз усе не дуже добре. Ти захворів, так? Річард теж хворий. Якась зараза ходить. У нього шлунок нічого не приймає. Він уже пропустив тиждень репетицій своєї п’єси. Мені довелося заміняти його й відпрацьовувати сцени з асистентом. Але я не через це телефоную. Розкажи мені, як там у вас справи.

— Нíчого розказувати, — відповів Карлайл. — Я хворий — це все. Напевно, грип. Але мені вже трохи краще.

— Ти все ще ведеш свій журнал? — запитала вона.

Він аж розгубився. Кілька років тому він розповів їй, що веде журнал. Не щоденник, казав він, а журнал — ніби це щось пояснювало. Але він ніколи його не показував і вже більше року не брав у руки. Вже й забув про нього.

— Тому що, — продовжувала вона, — тобі слід було би написати щось у журналі в цей період. Як ти почуваєшся, про що думаєш. Ну й узагалі, що в тебе в голові, поки ти хворієш. Пам’ятай, хвороби допомагають нам цінувати здоров’я і благополуччя. Вони багато про що говорять. Ти все записуй. Розумієш мене? Коли одужаєш, зможеш згадати, що ти тоді відчував. Можеш почитати його вже постфактум. Колетт так робила, — сказала Ейлін, — коли у неї була гарячка.

— Хто? — перепитав Карлайл. — Що ти сказала?

— Колетт, — відповіла Ейлін. — Французька письменниця. Ти маєш пам’ятати. У нас була її книжка. «Жіжі» чи якось так. Я її не читала, але відколи приїхала сюди, то читаю інші її книги. Мене Річард підсадив. Так-от, вона написала книжку про те, як усе було і що вона думала та відчувала під час гарячки. Іноді температура у неї була сорок градусів. Іноді нижче. А може, було й вище сорока. Але сорок — це найвище, що вона наміряла й зафіксувала. І з такою температурою вона сідала працювати. Коротше, вона про це писала. Ось що я хотіла сказати. І ти спробуй описати, як це. Може, вийде щось цікаве, — сказала Ейлін і розсміялася, Карлайл так і не зрозумів із чого. — Принаймні матимеш повний протокол своєї хвороби. На пам’ять. Буде що згадати. А зараз тобі просто некомфортно. Треба взяти з цього щось корисне.

Він узявся пальцями за скроні й заплющив очі. Ейлін досі була на лінії, чекала, що він відповість.

А що було казати? Тепер у нього точно не лишилося сумнівів, що вона збожеволіла.

— Господи, — сказав він. — Боже, Ейлін. Я навіть не знаю, що на це сказати. Правда. Мені треба йти. Дякую, що зателефонувала.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Нам потрібно спілкуватися. Поцілуй дітей за мене. Скажи, що я їх люблю. І Річард передає привіт. Тільки він устати не може.

— Бувай, — сказав Карлайл і поклав слухавку.

Він закрив обличчя руками. Чомусь згадав, як товстуха зробила так само, йдучи до машини. Він опустив руки й подивився на місіс Вебстер, яка весь цей час за ним спостерігала.

— Сподіваюся, це не погані новини, — сказала вона. Старенька підсунулася із кріслом ближче до дивана, де сидів Карлайл.

Він похитав головою.

— Добре, — сказала місіс Вебстер. — Це добре. Містере Карлайл, зараз, можливо, не найкращий час говорити про це, — вона зазирнула в їдальню. Діти сиділи за столом, схиливши голови над глиною. — Але оскільки рано чи пізно поговорити все одно доведеться й оскільки це стосується вас і ваших дітей, ну і ви саме прокинулися, то я маю вам дещо сказати. Ми з Джимом уже немолоді. І нам хотілось би чогось більшого, ніж у нас є зараз. Ви мене розумієте? Мені важко про це говорити, — вона похитала головою. Карлайл повільно кивнув. Він зрозумів: зараз вона скаже йому, що йде. Він витер обличчя рукавом. — У Джима є син від колишнього шлюбу, Боб — йому вже сорок років, — він учора зателефонував і запросив нас до Орегону допомагати на норковому ранчо. Джим буде хазяйнувати з норками, а я готуватиму, купуватиму продукти, прибиратиму в будинку й усе інше, що потрібно робити. Це гарна можливість для нас обох. У нас буде житло, харчі й не тільки. Нам не треба буде хвилюватися про завтрашній день. Ви мене розумієте. Бо зараз у Джима немає нічого, — сказала вона. — Минулого тижня йому було шістдесят два. Він уже довго сидить без нічого. Вранці Джим прийшов, бо хотів розповісти вам про це особисто, а мені треба було вас попередити зарання. Ми подумали — тобто я подумала, — що було би добре, якби Джим був поруч, коли я вам скажу.

Вона чекала, що Карлайл щось відповість. Але він мовчав, тож вона продовжила.

— Я допрацюю тиждень і можу залишитися ще на кілька днів, якщо потрібно, але не більше. Нам потрібно їхати, тому мусите побажати нам удачі. Уявляєте: до самого Орегону на нашій тарантайці? Я дуже сумуватиму за малечею. Вони такі золоті.

Через деякий час, коли Карлайл не те що не відповів, а навіть не ворухнувся, вона встала з крісла і сіла на подушку біля нього. Вона торкнулася до рукава його халата.

— Містере Карлайл?

— Я розумію, — сказав він. — Хочу, щоб ви знали, що відколи ви з нами, у нас із дітьми багато чого змінилося, — голова заболіла, він аж примружився. — Голова болить, — сказав він. — Болить страшне.

Місіс Вебстер помацала йому лоба.

— У вас досі температура, — сказала вона. — Я принесу ще аспірину. Трохизіб’є. Я ж іще тут працюю, — сказала вона. — Я досі за лікаря.

— Дружина каже, я маю записувати все, що відчуваю, — сказав Карлайл. — Думає, що це гарна ідея — описувати гарячку. Щоби потім було що згадати і засвоїти уроки.

Він засміявся. А на очі навернулися сльози. Він витер їх рукою.

— Я, мабуть, принесу вам аспірину з соком, а потім піду погуляю з дітьми, — сказала місіс Вебстер. — По-моєму, вони вже втратили інтерес до цієї глини.

Карлайл боявся, що вона вийде в іншу кімнату й покине його самого. Йому хотілося поговорити з нею. Він прокашлявся.

— Місіс Вебстер, хочу вам дещо розповісти. Дуже довго ми з дружиною любили одне одного понад усе на світі. І наших діток теж. Ми думали — ні, ми знали, — що постаріємо разом. І знали, що зробимо в житті все, що нам хотілося, і зробимо це разом.

Він похитав головою. Зараз йому було найсумніше через те, що тепер, що б вони не робили, вони робитимуть це окремо.

— Ну-ну, все гаразд, — місіс Вебстер погладила його по руці. Він випрямив спину і продовжив розповідати. Невдовзі діти вийшли у вітальню. Місіс Вебстер почекала, поки вони звернуть на неї увагу, і приклала палець до губ. Карлайл подивився на них, але не перестав говорити. Нехай слухають, подумав він. Їх це також стосується. Діти, здавалося, зрозуміли, що треба сидіти тихенько, навіть удали, що їм цікаво, і сіли в ногах у місіс Вебстер. Потім полягали на животи на килимі й почали хихикати. Але місіс Вебстер суворо глянула в їхній бік, і вони замовкли.

А Карлайл усе говорив. Спочатку голова ще поболювала, і йому було ніяково сидіти в піжамі на дивані поруч зі старенькою, що терпляче вислуховувала, як він переповідає своє життя. Але потім голова переболіла. І ніяковіти він незабаром перестав. Він розпочав свою історію десь посередині, після народження дітей. А потім повернувся до самого початку, коли Ейлін було вісімнадцять, а йому дев’ятнадцять, коли вони були закохані та згорали від почуттів.

Він зробив паузу витерти лоба. Облизав губи.

— Продовжуйте, — сказала місіс Вебстер. — Я вас розумію. Просто не зупиняйтеся, містере Карлайл. Іноді про це корисно поговорити. Іноді необхідно виговоритися. До того ж, мені справді цікаво. І вам стане краще. Зі мною колись сталося дещо дуже схоже, на кшталт того, що ви описуєте. Любов. Так, це любов.

Діти на килимі позасинали. Кіт спав із великим пальцем у роті. Карлайл продовжував розповідати, коли містер Вебстер підійшов до дверей, постукав і зайшов у дім.

— Сідай, Джиме, — сказала місіс Вебстер. — Ми не поспішаємо. Продовжуйте, що ви казали, містере Карлайл.

Карлайл кивнув старому, старий кивнув у відповідь і приніс собі стілець із їдальні. Він поставив його біля дивана і, зітхнувши, сів. Зняв кепку, стомлено закинув ногу на ногу. Коли Карлайл заговорив знову, старий поставив обидві ноги на підлогу. Діти прокинулися. Вони сіли на килимі і почали махати головами вперед-назад. Але Карлайл уже розповів усе, що було, і тепер мовчав.

— Добре. Ви молодець, — сказала місіс Вебстер, здогадавшись, що він закінчив. — Ви хороша людина. І вона теж — місіс Карлайл теж хороша. Не забувайте про це. У вас обох усе буде добре, коли це мине.

Вона встала і зняла фартух. Містер Вебстер теж підвівся, надягнув кепку.

На виході Карлайл потиснув обом Вебстерам руку.

— Прощавайте, — сказав Джим Вебстер і приклав руку до козирка.

— Щасти вам, — промовив Карлайл.

Місіс Вебстер додала, що вони ще побачаться завтра, рано-вранці, як завжди.

— Чудово! — сказав Карлайл, ніби вони щойно дійшли згоди щодо чогось важливого.

Стареньке подружжя повільно пройшло тротуаром і сіло у свій пікап. Джим Вебстер нахилився під щиток. Місіс Вебстер подивилася на Карлайла й помахала. Карлайл стояв біля вікна. Раптом він відчув, що щось закінчилося. Це було пов’язано з Ейлін і колишнім життям. А він хоч помахав їй на прощання? Мабуть. Точно помахав, просто зараз чомусь не може згадати. Але він зрозумів, що це закінчилося, і відчув, що може її відпустити. Він був упевнений, що їхнє спільне життя було саме таким, як він розповідав. Та воно минуло. І це минуле — як би складно не було з ним змиритися — тепер теж стане частиною його, як і все, що він пережив і залишив позаду.

Пікап рушив із місця, і Карлайл знову помахав. Старенькі теж на мить нахилилися в його бік. Коли вони поїхали, Карлайл опустив руку і повернувся до дітей.

Вуздечка

Під вікном припаркувався фургончик із номерами Міннесоти. Спереду сидять чоловік і жінка, ззаду — двоє хлопчиків. Липень, надворі під сорок градусів. Люди у фургончику втомлені. Машина набита одягом, валізами, коробками та купою всього іншого. Як ми з Харлі потім зрозуміли, це все, що лишилося після того, як банк у Міннесоті конфіскував їхній будинок, пікап, трактор, фермерське приладдя та кілька корів. Люди сидять у машині. Схоже, збираються з силами, щоби вийти. Кондиціонер у нас працює на максимумі. Харлі косить у дворі. Люди на передньому сидінні, посперечавшись, виходять і прямують до будинку. Я поправляю зачіску і чекаю, поки вони вдруге подзвонять у двері. Тоді йду відчиняти.

— Квартиру шукаєте? — питаю я. — Заходьте, всередині не так спекотно.

Веду їх у вітальню. Тут я працюю. Збираю орендну плату, виписую квитанції та спілкуюся із потенційними мешканцями. І зачіски роблю. Я стилістка. Так на візитці написано. Мені не подобається слово «перукарка». Якесь старомодне. У вітальні є спеціальне крісло і сушарка для волосся, яку можна підтягнути до спинки стільця. Є раковина, Харлі поставив її кілька років тому. Біля стільця столик із журналами. Журнали старі. У деяких повідпадали обкладинки. Але людям байдуже, що дивитися, поки сохне волосся.

— Мене звати Холіц, — представляється чоловік. — Це моя дружина.

Вона не дивиться на мене. Розглядає свої нігті. Вони з Холіцом навіть сісти не захотіли. Він каже, що вони шукають умебльоване помешкання.

— Скільки вас? — запитую за звичкою, хоч і так знаю відповідь, бо бачила хлопчиків на задньому сидінні. Два плюс два — чотири.

— Ми з жінкою і двоє хлопців. Тринадцять і чотирнадцять років. Вони житимуть в одній кімнаті, звісно.

Жінка схрестила руки на грудях і вчепилася в рукава блузки. Вона дивиться на крісло та мийку, наче ніколи такого не бачила. Може, дійсно не бачила.

— Я роблю зачіски, — кажу.

Вона киває. Переводить погляд на фікус. На ньому рівно п’ять листків.

— Треба полити, — кажу я. Підходжу і торкаюся листка. — Тут усе треба поливати. Повітря сухе. Дощ тричі на рік, якщо пощастить. Але ви звикнете. Ми вже звикли. Тут у всіх кондиціонери.

— Скільки за квартиру? — питає Холіц.

Я відповідаю, і він повертається до неї, глянути на її реакцію. З тим же успіхом можна було подивитися на стіну. Жінка на нього не реагує.

— Ходімо дивитися, — каже він.

Я йду за ключем від 17-ї, і ми виходимо надвір.

Я чую Харлі, хоч його і не видно. Потім він із газонокосаркою з’являється між будівлями. На ньому бермуди, футболка й солом’яний капелюх, куплений у Ногалесі. Зазвичай він косить траву або лагодить щось. Ми працюємо на корпорацію «Фултон Террес». Тут усе їхнє. На випадок, якщо зламається кондиціонер або щось трапиться із каналізацією, у нас є список телефонних номерів.

Я махаю йому, бо він не чує. Харлі знімає з косарки руку й махає у відповідь. Потім натягує капелюха на лоба і косить далі. Доходить до кінця газону й розвертається.

— Це Харлі, — доводиться кричати мені.

Ми заходимо в будинок і піднімаємося сходами.

— Чим ви займаєтеся? — запитую.

— Він фермер, — каже жінка.

— Уже ні.

— Тут у нас фермерам нічого робити, — не подумавши, випалила я.

— У нас у Міннесоті була ферма. Вирощували пшеницю. Тримали худобу. А ще Холіц любить коней. Добре в них розбирається.

— Та досить уже, Бетті.

І тут до мене доходить. Холіц безробітний. Це не моє діло, і мені шкода, якщо це дійсно так. Але, коли ми зупиняємося біля дверей, я розумію, що варто це уточнити.

— Якщо вас усе влаштує, то треба одразу сплатити за перший і останній місяць, і ще 150 доларів застави, — я дивлюся на басейн, поки кажу це. Кілька людей лежать у шезлонгах, хтось купається.

Холіц витирає обличчя рукою. Харлі з газонокосаркою віддаляється. Десь далеко по калле-Верде пролітають автомобілі. Хлопці вже вийшли з фургончика. Один стоїть рівно, як в армії: ноги разом, руки по швах. Але поки я дивилася, він почав махати руками вгору-вниз і підстрибувати, наче хоче злетіти. Інший присідає біля дверей фургончика.

Я повертаюся до Холіца.

— Давайте подивимося, — каже він.

Я повертаю ключ і відчиняю двері. Невелика двокімнатна квартира з меблями. Нічого такого. Холіц затримується у ванній кімнаті й смикає за ручку бачка. Чекає, поки наповниться.

— Це, мабуть, буде наша, — каже він про спальню, вікна якої виходять на басейн. На кухні жінка визирає з вікна, тримаючись за край сушарки.

— Тут є басейн, — кажу я.

Вона киває.

— Ми зупинялися в мотелях із басейнами. В одному було дуже хлорована вода.

Я чекаю, що вона скаже далі. Але жінка мовчить. А я не знаю, що додати.

— Думаю, нічого тягнути. Нам підходить.

Холіц дивиться на неї. Цього разу їхні погляди зустрічаються. Вона кивнула. Він видихнув. Раптом вона почала клацати пальцями. Однією рукою тримається за край сушарки, а іншою клацає. Клац, клац, клац — наче кличе собаку чи хоче привернути увагу. Потім вона перестала клацати й почала стукати нігтями по столу.

Я не знаю, як відреагувати. Холіц, здається, теж. Тільки ногами шаркає.

— Можемо повернутися до офісу й там усе оформити, — кажу. — Я рада.

Я дійсно була рада. У нас було забагато порожніх квартир для цієї пори року. А люди, здається, надійні. Їм просто не пощастило. З ким не буває.

Холіц платить готівкою: перший місяць, останній і 150 доларів застави. Я дивлюся, як він відраховує 50-доларові купюри. Харлі називає їх «грантами», хоча йому не так часто випадає їх бачити. Я виписую квитанцію і даю два ключі.

— Ну все.

Він дивиться на ключі. Дає їй один.

— Ось ми і в Аризоні. Хто б міг подумати, правда?

Вона похитала головою. Торкнулася до листка фікуса.

— Треба полити, — кажу.

Вона відпускає листок і повертається до вікна. Я підходжу ближче. Харлі досі косить траву. Вже перед будинком. Пригадавши розмову про фермерство, я на мить уявляю, що Харлі йде за плугом, а не за косаркою.

Дивлюся, як вони вивантажують свої коробки, валізи й одяг. Холіц несе якусь штуку з ремінцями. Не одразу, але я все ж здогадалася, що то вуздечка. Не знаю, чим зайнятися. Нічого не хочеться. Виймаю з каси «гранти». Щойно поклала, але знову виймаю. Купюри приїхали з Міннесоти. Цікаво, де вони опиняться за тиждень? У Лас-Вегасі. Про Лас-Вегас я знаю тільки з телевізора — тобто майже нічого. Уявляю, як одна із купюр потрапляє на пляж Вайкікі або в якесь інше місце. Маямі, Нью-Йорк. Новий Орлеан. А інша купюра переходитиме з рук у руки під час Марді Гра. Вони можуть опинитися де завгодно і через них може трапитися будь-що. Я записую своє ім’я чорнилом на широкому старому лобі Гранта. Виписую друкованими літерами. Я роблю так з усіма. Прямо над його густими бровами. Люди здивуються, узявши їх у руки. Хто ж така ця Мардж? Так і подумають: «Хто ж ця Мардж?».

Заходить Харлі, миє руки в моїй раковині. Він знає, що я цього не люблю. Але все одно миє.

— Ці люди з Міннесоти, — каже він. — Шведи. Далеченько їх занесло, — він витирає руки паперовим рушником. Хоче почути, що я дізналася. Нічого. Вони не схожі на шведів і говорять не як шведи.

— Вони не шведи, — кажу йому. Він наче не почув.

— То чим він займається?

— Фермер.

— Це він сам сказав?

Харлі знімає капелюха і кладе на моє крісло. Проводить рукою по волоссю. Дивиться на капелюха й надягає назад. Наче приклеєний до голови.

— Тут фермерам нічого робити. Ти йому сказала? — він дістає з холодильника пляшку содової і сідає у крісло. Бере пульт — телевізор починає шипіти. Він клацає, доки не знаходить, що хоче. Серіал про лікарню.

— Чим цей швед іще займається? Крім ферми?

Я не знаю, тому мовчу. Але Харлі вже втупився у свій серіал. Мабуть, і про запитання своє забув. Гуде сирена. Скриплять шини. На екрані швидка зупинилася перед входом у лікарню, миготять червоні вогні. Чоловік вистрибує з машини й біжить відчиняти задні двері.

Наступного дня хлопці попросили шланг, помити фургон. Помили зовні й усередині. Невдовзі помічаю, що жінка кудись їде. На високих підборах і в красивій сукні. Роботу шукатиме, подумалося мені. Згодом бачу хлопців. Возяться біля басейну в плавках. Один стрибає із трампліна і пливе під водою аж до іншого кінця. Випірнув на протилежному боці, випльовуючи воду, і потрусив головою. Другий хлопчик, той, який присідав, лежить на рушнику з іншого боку басейну. А перший все плаває вперед-назад, від одного кінця басейну до іншого, ледь відштовхуючись від стінок.

Окрім хлопців, біля басейну було ще двоє людей. Сидять у шезлонгах одне навпроти одного. Один із них — Ірвін Кобб, кухар із «Денні». Він називає себе Коротун. Інші теж його так називають — не Ірв, не якось інакше, а Коротун. Йому п’ятдесят п’ять, і він лисий. Уже схожий на в’ялену яловичину, але й далі сидить на сонці. Його нова дружина Лінда Кобб зараз на роботі в «К-Март». Коротун працює вночі. Вони з Ліндою домовилися, що в суботу і неділю в обох вихідні. В іншому шезлонгу — Конні Нова. Мастить ноги лосьйоном. Вона майже гола — тільки дві вузенькі смужки прикривають тіло. Конні Нова — офіціантка в барі. Вона переїхала сюди пів року тому зі своїм нареченим, юристом-алкоголіком. Але невдовзі вигнала його. Зараз живе з Ріком, патлатим студентом. Рік поїхав до батьків. Коротун і Конні в темних окулярах. Конні ввімкнула радіо.

Десь рік тому, незадовго до переїзду сюди, Коротун овдовів. Пару місяців похолостякував і знов одружився. Лінда — руда жіночка, років тридцяти. Не знаю, як вони познайомилися. Але якось увечері кілька місяців тому Коротун і новоспечена місіс Кобб покликали нас із Харлі на вечерю. Після вечері ми сиділи у вітальні й пили з великих склянок. Коротун запропонував подивитися свої любительські відео. Ми погодилися. Він налаштував екран і проєктор. Лінда Кобб долила нам випити. Гарно сидимо, подумала я. Коротун показував відео з подорожі на Аляску разом із покійною дружиною. Починалося все з того, як вона сідала на літак у Сіетлі. Коротун постійно коментував. Їй було років п’ятдесят, красива жінка, трохи повнувата. І волосся гарне.

— Це перша дружина Коротуна, — сказала Лінда Кобб. — Перша місіс Кобб.

— Евелін, — уточнив Коротун.

Перша дружина довго залишалася на екрані. Було дивно дивитися на неї і слухати, як вони про неї говорять. Харлі глянув на мене. Мабуть, теж про це подумав. Лінда Кобб запитала, чи хочемо ми ще чогось випити або, може, скуштувати мигдалевого печива. Ми відмовилися. Коротун далі щось розповідав про першу місіс Кобб. Вона досі стояла біля входу в літак, усміхалася й розкривала рота, але було чути тільки шум проєктора. Людям доводилося обходити її, щоб зайти в літак. А вона стоїть і махає в камеру. Махає всім нам, прямо у вітальню Коротуна. Махає і махає.

— А ось і Евелін, — щоразу повторювала нова місіс Кобб, коли перша місіс Кобб з’являлася на екрані.

Коротун міг показувати фільми всю ніч, але ми сказали, що нам час іти. Харлі навіть причину придумав. Я вже не пам’ятаю, що саме.

Конні Нова лежить у шезлонгу. Половину обличчя закривають окуляри від сонця. Ноги і живіт блищать від лосьйону. Якось увечері, невдовзі після переїзду, вона влаштувала вечірку. Це було ще до того, як вона вигнала свого юриста і знюхалася з патлатим. Вечірка на честь новосілля. Запросила нас із Харлі, ще кількох людей. Компанія нам не сподобалася. Ми зайняли собі місця біля дверей. Там і сиділи. Для нас вечірка тривала недовго. Хлопець Конні роздавав лотерейні квитки. Приз — безкоштовний юридичний супровід розлучення. Участь могли брати всі. По колу пустили миску, і кожен тягнув із неї папірець. Коли миска дійшла до нас, усі засміялися. Ми з Харлі переглянулися. Я не витягала. Харлі теж. Але я бачила, як він дивиться на ту миску. Він похитав головою і подав її сусідові. Навіть Коротун і нова місіс Кобб тягнули папірці. На виграшному папірці ззаду було написано: «Дає право на одне безкоштовне розлучення», а також підпис адвоката й дата. Адвокат хоч і був алкоголіком, але ж хіба так можна? Всі, крім нас, тягнули папірці, так усім було весело. Жінка, яка витягнула виграшний, заплескала в долоні. Наче в телевікторині.

— Чорт забирай, уперше в житті я щось виграла!

Казали, її чоловік військовий. Хтозна, разом вони чи все ж розлучилися. Вигнавши юриста, Конні Нова завела собі нових друзів.

Ми пішли з вечірки одразу після конкурсу. Дійство справило на нас таке враження, що ми навіть не говорили. Тільки хтось із нас сказав:

— Не віриться, що можна було таке придумати.

Можливо, це була я.

Десь за тиждень Харлі питає, чи знайшов швед роботу. Це він про Холіца. Ми щойно пообідали. Харлі сидить у своєму кріслі та п’є содову. Але телевізор іще не вмикав. Кажу, що не знаю. Я і правда не знаю. Чекаю, чи скаже він щось іще. Та він мовчить. Хитає головою, ніби думає про щось своє. Потім тисне на кнопку, і телевізор оживає.

Вона знайшла роботу. Влаштувалась офіціанткою в італійському ресторані за декілька кварталів звідси. У неї розділена зміна. Спочатку вона на обідах, тоді їде додому, а ввечері працює знов. Отак і їздить туди-сюди. Хлопці весь день у басейні, а Холіц не вилазить із квартири. Не знаю, що він там робить. Одного разу я зробила їй зачіску. Вона розповіла, що після коледжу працювала офіціанткою, тоді й зустріла Холіца. Подавала йому млинці десь у Міннесоті.

Того ранку вона попросила мене про послугу. Треба було зробити їй зачіску між змінами. Спитала, чи я встигну. Я сказала, що перевірю розклад. Запросила її всередину. На вулиці було градусів сорок.

— Я знаю, що треба було раніше записатися, — сказала вона. — Але вчора прийшла з роботи і побачила в дзеркалі, як відросли корені. Подумала, що пора привести себе в порядок. А інших майстрів я тут не знаю.

Я глянула, що на п’ятницю чотирнадцятого серпня в мене нікого не було.

— Можемо на другу тридцять або на третю.

— Краще на третю, — каже вона. — А зараз мені треба бігти, бо запізнюся. Начальник у мене ще той гівнюк. До зустрічі.

За пів години я попередила Харлі, що у мене клієнт, тож йому доведеться дивитися бейсбол у спальні. Він щось побурчав, але змотав шнур і перебрався у спальню. Зачинив за собою двері. Я перевірила, чи в мене все готове. Поправила журнали, щоби зручно було дотягнутися. Потім сіла поруч із сушаркою й почала підпилювати нігті. На мені рожевий робочий халат, я завжди вдягаю його, коли роблю зачіски. Підпилюю нігті й подеколи визираю у вікно.

Вона проходить під вікном і дзвонить у двері.

— Заходьте, — кажу. — Відчинено.

На ній чорно-біла робоча форма. Ми обидві в уніформах.

— Сідайте, дорогенька, і почнемо.

Вона дивиться на пилочку для нігтів.

— Манікюр я теж роблю, — кажу я.

Вона сідає у крісло і зітхає.

— Відкиньте голову. Ось так. Тільки заплющте очі. Розслабтеся. Спочатку помиємо голову, тоді підфарбуємо корені. А далі побачимо. Скільки у вас часу?

— О пів на шосту треба вже бути на роботі.

— Встигаємо.

— Я можу поїсти на роботі. Але от що Холіц із хлопцями їстимуть на вечерю, навіть не знаю.

— Щось придумають.

Я відкриваю теплу воду і помічаю, що після Харлі там лишився бруд і трава. Витираю і починаю заново.

— Якщо зголодніють, можна пройтися до забігайлівки з гамбургерами. Нічого страшного.

— Не підуть вони туди. Та і я б цього не хотіла.

Це не моя справа, тому не відповідаю. Гарно збиваю піну і занурююся в роботу. Я помила голову, підфарбувала й посадила її під сушарку. Вона заплющила очі. Напевно, задрімала. Беру її руку і починаю манікюр.

— Не треба, — вона розплющує очі й відсмикується.

— Не хвилюйся. Перший безкоштовно.

Вона знову простягає руку, бере журнал і кладе на коліна.

— Це його сини, — каже вона. — Від першого шлюбу. Ми познайомилися, коли він уже розлучився. Але я їх люблю, як своїх. Не уявляю, як можна ще більше любити. Навіть якби я була їхньою матір’ю.

Я змінюю режим, і сушарка вже не так шумить. Продовжую робити манікюр. Її рука розслабляється.

— Вона втекла від Холіца і хлопчиків на Новий рік десять років тому. Відтоді вони про неї нічого не чули.

Я розумію, що вона хоче розказати про це. А я не проти. Люди люблять поговорити у перукарському кріслі. Я підпилюю нігті.

— Холіц розлучився. Потім ми почали зустрічатися. Одружилися. Тривалий час жили чудово. Звісно, всяке бувало. Але ми розуміли, для чого це все, — вона похитала головою. — Та потім щось змінилося. Холіц змінився. По-перше, захопився кіньми. Купив верхового коня, всі гроші в нього вкладав. На перегони з ним їздив. Але, як і раніше, працював ледь не до ранку, робив усе по дому. Я думала, що все гаразд. Та я ж нічого не розумію. Якщо чесно, офіціантка з мене теж нікудишня. Думаю, ці макаронники звільнять мене за першої-ліпшої нагоди. Або просто так. І що тоді? Як жити далі?

— Не хвилюйся, люба. Не звільнять вони тебе, — кажу їй. Вона бере інший журнал. Але навіть не розгортає його.

Тримає і продовжує розповідати.

— Так-от, кінь. Швидка Бетті. Бетті — це він жартома. Казав, у неї немає шансів програти, якщо назвати її моїм іменем. Немає шансів, ага! Вона завжди програвала. На всіх перегонах. Бетті-Без-Шансів — отак її треба було назвати. Я ходила кілька разів. І ставки на неї завжди були дев’яносто дев’ять до одного. Такі справи… Але Холіц уперся, як баран. Наполягав на своєму. Ставив і ставив на цю коняку. Двадцять доларів на перемогу. П’ятдесят доларів. Та й утримувати її було недешево. Спочатку здається, що недорого. А тоді набігає кругленька сума. І з такими коефіцієнтами — дев’яносто дев’ять до одного — він іноді купував комбінований квиток. І питав, чи уявляю я, яку купу грошей ми можемо виграти, коли наш кінь переможе. Але наш кінь не перемагав, і я перестала ходити на перегони.

Я продовжую робити своє. Зосередилася на нігтях.

— У вас дуже хороші кутикули, — кажу. — От гляньте. Бачите, наче півмісяці. Це значить, у вас хороша кров.

Вона підносить руку до обличчя і роздивляється.

— Ну, не знаю, — вона знизує плечима. Знову дає мені руку. Вона ще не договорила.

— Якось у школі кураторка попросила мене зайти до неї в кабінет. Запрошувала кожну з нас по черзі. «Про що ти мрієш? — питає. — Якою ти себе бачиш за десять років? Двадцять років?» Мені було шістнадцять чи сімнадцять. Дитина ще. Я не знала, що відповісти. Просто стояла там, як стовп. Цій жінці тоді було десь як мені зараз. Я думала, що вона вже стара. Уже половину свого віджила. Я почувалася, ніби знаю щось таке, чого не знає вона. Те, про що вона ніколи не дізнається. Якусь таємницю. Щось таке, чого не знає ніхто, про що не говорять. Тож я просто мовчки похитала головою. Вона, мабуть, подумала, що я обкурилася. А я просто нічого не могла сказати. Розумієш? Я думала, що мені відомо щось, про що вона й гадки не має. Зараз мені було би що відповісти.

— І що б ти сказала, люба? — я беру іншу руку. Але нічого не роблю. Просто тримаю і чекаю на продовження.

Вона підсувається. Намагається забрати руку.

— Що б ти відповіла їй зараз?

Вона зітхає і відкидається у кріслі. Вже не забирає руку.

— Я б сказала: «Мрії довго не живуть». Отак би сказала.

Вона поправляє спідницю на колінах.

— Якби хтось запитав, я так відповіла б. Але вже ніхто не питає, — вона знову зітхає. — Ще довго?

— Ні, майже все, — кажу я.

— Тобі, напевно, цього не зрозуміти. У вас геть не так.

— Чого ж, — кажу я. Підсуваю стілець до неї. Починаю розповідати, як ми жили до переїзду сюди і як живемо зараз. Як на зло, Харлі не сидиться в кімнаті. Він вийшов, але навіть не глянув на нас. Зі спальні чути шум телевізора. Він підходить до мийки набрати склянку води. П’є, закинувши голову назад. Кадик піднімається і опускається.

Я піднімаю сушарку і підбираю її зачіску з обох боків.

Поправляю локон:

— Як новенька.

— Ой, якби ж то.

Хлопці з ранку до ночі сидять у басейні. Навчання ще не почалося. Бетті ходить на роботу. На зачіску більше не приходила. Цікаво, чому. Може, їй не сподобалося. Іноді, коли в мене безсоння, а поруч Харлі спить як убитий, я уявляю себе на місці Бетті. Що я робила б?

Першого вересня Холіц відправляє сина заплатити за оренду. Першого жовтня теж. Щоразу платить готівкою. Я беру в хлопця гроші, перераховую і виписую квитанцію. Холіц знайшов якусь роботу. Принаймні схоже на те. Щодня кудись їздить на своєму фургоні. Виїжджає рано-вранці, повертається під вечір. Бетті проходить повз вікнами о пів на одинадцяту й повертається о третій. Махає мені, коли бачить. Але не всміхається. Потім я знову бачу її о п’ятій, коли вона повертається на роботу. Холіц приходить трохи пізніше. І так до середини жовтня.

Вони познайомилися з Конні Нова і патлатим Ріком. Із Коротуном і новою місіс Кобб теж. Іноді в неділю вони всі разом сидять біля басейну, щось п’ють і слухають радіо Конні. Харлі якось розповів, що бачив їх усіх за будинком, де у нас місце для барбекю, в купальниках. Сказав, що швед іще той здоровань. Вони там їли хотдоги й пили віскі. Всі були п’яні.

Була субота, вже близько опівночі. Харлі спав у кріслі. Знову мені вимикати телевізор. Тоді він прокинеться і запитає: «Нащо ти вимкнула? Я ж дивився». Так і скаже. Завжди так робить. Так-от, телевізор іще працює, а я сиджу в бігуді й гортаю журнал. Поглядаю на екран. Але не можу зосередитися на серіалі. Всі вони там, біля басейну, — Коротун і Лінда Кобб, Конні Нова та патлатий, Холіц і Бетті.

До басейну не можна після десятої. Але їм байдуже. Харлі нагадав би їм правила, якби прокинувся.

Добре, що їм весело, але час уже було закінчувати це свято. Я постійно вставала і визирала з вікна. Всі, крім Бетті, були в купальниках і плавках.

Вона досі була в робочій формі. Але боса. У неї в руках була склянка, вона пила разом з усіма. Я досі не вимкнула телевізор. Хтось із них щось крикнув, а інший підхопив і засміявся. Я побачила, як Холіц одним махом осушив склянку і поставив на землю. Потім підійшов до роздягалки. Підсунув до неї стіл і виліз на нього. А тоді — здавалося, без жодних зусиль — заліз на дах. І правда сильний. Патлатий так зрадів, аж заплескав. Інші теж підбадьорювали Холіца. Треба піти й покласти край цим веселощам.

Харлі розвалився у кріслі. Телевізор шумів. Я відчинила двері й вийшла. Холіц стоїть на даху роздягалки. Інші підбадьорюють його.

— Давай, у тебе вийде!

— Тільки на живіт не впади!

— Ми в тебе віримо!

Потім чую голос Бетті:

— Холіце, ти думаєш, що робиш?

Холіц стоїть на краю. Дивиться на воду. Мабуть, прикидає, наскільки треба розбігтися. Відступає назад. Плює в долоню й потирає руки. Коротун кричить:

— Давай, зроби це!

Я бачу, як він падає на бортик басейну. Чую його крик.

— Холіц! — кричить Бетті.

Усі біжать до нього. Коли я підбігаю, він уже сидить. Рік тримає його за плечі й верещить прямо в очі:

— Холіце! Ти мене чуєш?!

На лобі в нього рана, очі порожні. Коротун із Ріком садять його на стілець. Хтось подає рушник. Холіц тримає його, ніби геть не розуміє, що треба робити. Хтось дає йому попити. Але з цим Холіц теж не може розібратися. Всі йому щось кажуть. Холіц витирає рушником обличчя. Прибирає, дивиться на кров. Сидить собі й розглядає. Наче взагалі нічого не розуміє.

— Дайте я подивлюся, — підходжу ближче. Все погано. — Холіце, ти як?

Але Холіц просто дивиться крізь мене.

— Треба в лікарню.

Бетті слухає мене, і її починає трясти. Вона повертається до Холіца. Подає йому інший рушник. Вона ніби твереза. Всі інші п’яні. М’яко кажучи.

Коротун повторює за мною:

— Веземо його в лікарню.

— Я теж поїду, — каже Рік.

— Поїдемо всі, — каже Конні Нова.

— Так, краще разом, — підтримує Лінда Кобб.

— Холіце, — кажу я.

— Я так не можу, — каже Холіц.

— Що він каже? — перепитує Конні Нова.

— Каже, що так не може, — відповідаю я.

— Як — так? Про що він? — допитується Рік.

— Що каже? — влізає Коротун. — Я нічого не розібрав.

— Він каже, що так не може. Думаю, він сам не розуміє, що говорить. Везіть його у лікарню, — кажу я. Раптом згадую про Харлі та правила.

— Вам не можна тут зараз бути. Нікому не можна. Такі правила. А тепер везіть його.

— Давайте відвеземо його в лікарню, — каже Коротун, наче щойно це придумав. По-моєму, він набрався найсильніше. На ногах ледве стояв. Хитався. І пританцьовував. У світлі ліхтарів над басейном було видно сиве волосся у нього на грудях.

— Сходжу за машиною, — каже патлатий. — Конні, дай ключі.

— Я так не можу, — каже Холіц. Рушник сповз на підборіддя. На лобі рана.

— Візьміть халат. Ми не повеземо його так, — каже Лінда Кобб. — Холіце! Ау, це ми! — не дочекавшись нічого у відповідь, вона забирає в нього з руки склянку віскі й допиває.

Із вікон виглядають люди. У квартирах вмикається світло.

— Валіть уже спати! — кричить хтось.

Нарешті з-за дому виїжджає патлатий на «Датсуні».

Під’їжджає до басейну. Фари горять. Реве двигун.

— Скільки можна, майте совість! — знову хтось кричить. Людей у вікнах побільшало. Я переживаю, що от-от вийде сердитий Харлі у своєму капелюсі. Та ні, це його не розбудить. Хай спить.

Коротун і Конні Нова ведуть Холіца під руки. Його хитає. Може, через те, що він п’яний. Але вдарився він теж добряче. Спочатку в машину садять його, потім залазять усі інші. Бетті сідає останньою. Їй доводиться сісти комусь на коліна. Вони їдуть. І той, хто кричав, голосно грюкнув вікном.

Увесь наступний тиждень Холіц не виходить із дому. Бетті, мабуть, звільнилася, бо більше не ходить у мене під вікнами. Я бачу хлопчиків, виходжу і питаю:

— Як там ваш тато?

— Головою вдарився, — каже один із них.

Думала, вони розкажуть іще щось. Але мовчать. Знизавши плечима, ідуть до школи зі своїми обідами й портфелями. Я пошкодувала, що не запитала про їхню мачуху.

Холіц виходить із перебинтованою головою на балкон.

Навіть не киває. Наче не знає мене. Чи не хоче знати.

Харлі каже, що з ним він поводиться так само. Йому це не подобається.

— Що з ним таке? — допитується Харлі. — Клятий швед. Що в нього з головою? Наваляв хтось?

Я йому нічого не розповідаю. Взагалі не піднімаю цю тему.

А потім у неділю бачу, як один із хлопців виносить коробку і ставить у фургон. Потім вертається нагору. Невдовзі виносить іще одну й теж у фургон. Я розумію, що вони виїжджають. Але Харлі нічого не кажу. Скоро сам дізнається. Наступного ранку Бетті відправляє до нас малого. Він передає записку. Там написано, що їй шкода, але вони мають виїхати. Також вона написала адресу сестри в Індіо й попросила вислати туди решту від орендної плати. Нагадує, що вони виїжджають на вісім днів раніше оплаченого терміну. Вона сподівається, що ми не проти повернути гроші, хоч вони й не повідомили про виїзд за місяць. «Дякую за все. І за ту зачіску теж». І підпис: «З повагою, Бетті Холіц».

— Тебе як звати? — запитую малого.

— Біллі.

— Біллі, передай мамі, що мені дуже шкода.

Харлі читає записку. Каже, що швидше рак на горі свисне, ніж «Фултон Террес» поверне гроші. Він не розуміє цю сімейку.

— Поводяться, наче їм усі винні.

Харлі питає мене, куди вони переїжджають. Звідки я знаю. Може, назад у Міннесоту. Але це тільки здогадки. Хоча навряд чи вони повернуться туди. Напевно, шукатимуть щасливішого життя деінде.

Конні Нова та Коротун сидять біля басейну. З різних боків, як завжди. Поглядають, як малі Холіців пакують коробки у фургон. Виходить Холіц, на плечі в нього якийсь одяг. Конні Нова і Коротун гукають і махають йому. Холіц дивиться на них, наче вперше бачить. Потім піднімає вільну руку. Підняв і просто тримає. Вони махають. Тоді махає і він. Махає, навіть коли вони вже перестали. Спускається Бетті. Кладе йому руку на плече. Вона не махає. Навіть не дивиться на них. Щось каже Холіцу, і вони йдуть до машини. Конні Нова розляглася на шезлонгу і тягнеться до свого радіо. Коротун притримує окуляри і проводжає поглядом Холіца з Бетті. Потім поправляє окуляри. Вмощується зручніше й далі смажиться на сонці.

Нарешті вони все спакували і готові їхати. Хлопці сидять позаду, Холіц за кермом, Бетті поруч. Так, як і приїхали.

— Що ти там видивляєшся? — питає Харлі.

Він відпочиває. Розкинувся у кріслі, дивиться телевізор.

Але зараз встає й підходить до вікна.

— А, їдуть уже. Напевно, самі не знають куди і чого. Цей швед бахнутий на всю голову.

Я бачу, як вони виїжджають із парковки і повертають на дорогу, яка веде до шосе. Потім знову дивлюся на Харлі. Він всівся назад у крісло. У руках, як завжди, содова, на голові — солом’яний капелюх. Нічого не змінилося.

— Харлі?

Він не чує. Я підходжу і стаю перед ним. Він здивований. Не розуміє, у чім річ. Відкидається в кріслі й дивиться на мене.

Дзвонить телефон.

— Ти візьмеш? — питає.

Я не відповідаю. А навіщо?

— Ну то хай дзвонить, — каже він.

Я йду за шваброю, ганчірками і відром. Телефон затих. Харлі досі сидить у кріслі. Але телевізор вимкнув. Я беру ключ, виходжу назовні й іду до сімнадцятої квартири. Відчиняю двері, через вітальню проходжу до кухні — це була їхня кухня.

Полиці витерті, раковина й шафи теж чисті. Ну й добре. Кладу ганчірки на плиту і йду до ванни. Там усе чисто, хіба щіткою трохи потерти. Потім відчиняю двері у спальню, де вікна виходять на басейн. Жалюзі підняті, постіль складена. Підлога сяє.

— Дякую, — кажу вголос. Куди б вона не їхала, щасти їй.

— Щасти, Бетті.

Одна з шухляд комода висунута. Я підходжу її закрити. У глибині шухляди бачу вуздечку, яку він ніс, коли вони приїхали. Так поспішали, що забули. Може, спеціально залишив.

— Вуздечка, — кажу я.

Підношу її до вікна й роздивляюся на світлі. Проста стара вуздечка з вицвілої шкіри. Я в них не дуже тямлю. Знаю, що оце вставляють у рота. Вудила називається. Вони залізні. Повід іде наверх, за голову. Вершник його тримає, і коли смикає, коняка повертає, куди треба. Все просто. Вудила важкі і холодні. Коли тримаєш таку штуку в роті, швидко розумієш, що до чого. Тягнуть — значить, пора. Пора кудись іти.

Собор

Цей сліпий, старий друг моєї дружини, мав у нас переночувати. У нього померла жінка, тож він поїхав до її родичів у Коннектикут. Моїй дружині він дзвонив звідти. Вони про все домовилися. Він мав приїхати поїздом — п’ять годин у дорозі, а моя дружина — зустріти його на вокзалі. Вони не бачилися, відколи вона працювала на нього в Сіетлі, влітку десять років тому. Але вони підтримували зв’язок. Записували касети й відправляли одне одному поштою. Я був не в захваті від того, що він приїде. Ми були геть не знайомі. А ще мене непокоїло, що він сліпий. Моє уявлення про сліпоту сформоване фільмами. У кіно сліпі рухалися повільно й ніколи не сміялися. Іноді ходили з собаками-поводирями. Сліпа людина в моєму будинку — не зовсім те, чого мені хотілося.

Того літа в Сіетлі вона шукала роботу. Грошей у неї не було взагалі. Наречений, із яким вона збиралася одружитися наприкінці літа, навчався в офіцерській академії. У нього грошей теж не було. Але вона кохала його, він кохав її, ну й так далі. Вона знайшла дещо в газеті: «Робота. Читання для сліпої людини» — і номер телефону. Вона зателефонувала, приїхала на місце, і її одразу найняли. Вона пропрацювала з цим сліпим усе літо. Читала йому різне: дослідження, звіти й інші подібні речі. Вона допомогла йому організувати свій маленький кабінет у місцевому відділі служби соціальної допомоги. Вони здружилися, моя дружина і цей сліпий. Звідки я це все знаю? Вона мені розповіла. І не тільки це. У її останній робочий день в офісі сліпий запитав, чи можна йому доторкнутися до її обличчя. Вона була не проти. Казала, що він обмацав кожен сантиметр її обличчя, носа й навіть шиї! Вона це добре пам’ятала. Навіть написала про це вірша. Вона постійно писала вірші. Вірш-два щороку, зазвичай після якоїсь дуже важливої події.

Коли ми почали зустрічатися, вона показала мені цей вірш. У вірші було про його пальці, як вони рухалися по її обличчю. У вірші вона розповідала, що відчувала в той момент і про що думала, коли сліпий торкався її носа та губ. Я пам’ятаю, що на мене вірш не справив враження. Звісно, їй я цього не сказав. Можливо, поезія просто не моє. Визнаю, це не перше, про що я згадую, коли вибираю щось почитати.

Цей чоловік, її перше захоплення, майбутній офіцер, — вона в нього була закохана ще з дитинства. Ну, коротше. Наприкінці літа вона дозволила сліпому поводити руками по її обличчю, попрощалася з ним, вийшла заміж за свого милого, який уже став офіцером, і переїхала з Сіетла. Але вони зі сліпим підтримували зв’язок. Уперше вона зв’язалася з ним близько року по тому. Зателефонувала якось увечері з бази військово-повітряних сил в Алабамі. Хотіла поговорити. Поговорили. Він попросив надіслати йому касету, щоб вона розповіла про своє життя. Вона це зробила. Надіслала касету. На касеті розповіла сліпому про свого чоловіка, про їхнє військове життя. Розказала, що любить свого чоловіка, але їй не подобається, як вони живуть і те, що він військовий. Розказала, що написала вірш, і там є про нього. Розказала, що зараз пише вірш про те, як бути дружиною офіцера військово-повітряних сил. Вірш іще не закінчений. Іще пише. Сліпий теж записав касету. І надіслав. Потім вона записала. І так роками. Офіцера відправляли то на одну базу, то на іншу. Вона надсилала касети з Муді, з Макгваєра, з Макконнела і, зрештою, з Тревіса поблизу Сакраменто, де їй одного вечора стало самотньо, вона почувалася відрізаною від усіх своїх друзів, утрачених через ці постійні переїзди. Вона відчувала, що більше не витримає. Пішла і ковтнула всі таблетки з аптечки й запила пляшкою джину. Залізла у гарячу ванну та відключилася.

Але вона не померла — їй просто стало погано. Проблювалася. Її офіцер — нащо його називати по імені, він був її дитячим коханням, цього хіба мало? — приїхав звідкись додому, знайшов її і викликав «швидку». Вона все це записала на касету й надіслала сліпому. Роками записувала на касети все підряд і бігла з ними на пошту. По-моєму, разом зі щорічним написанням віршів це був її основний вид відпочинку. На одній касеті вона сказала сліпому, що хоче якийсь час пожити окремо від свого офіцера. На іншій касеті розповіла, що розлучилася. Ми з нею почали зустрічатися, і про це вона теж, звісно, розповіла. Вона розповідала йому все, принаймні мені так здавалося. Якось запитала мене, чи не хочу я послухати останній запис від сліпого. Це було рік тому. На касеті було про мене, сказала вона. Я сказав: гаразд, послухаємо. Приніс нам випити, ми всілись у вітальні. Приготувалися слухати. Спершу вона вставила касету в плеєр і щось підкрутила. Потім натиснула на кнопку. Касета заскрипіла, хтось голосно заговорив. Вона зробила тихіше. Після кількох хвилин невинної балаканини я почув своє ім’я з уст цього незнайомця, сліпого, якого я навіть не знав! А далі таке: «З усього, що ви про нього розповідали, я можу лише зробити висновок, що…». Нас перебили: хтось постукав у двері, а потім ми так і не вернулися до тієї касети. Може, воно й на краще. Я почув усе, що хотів.

Тепер цей сліпий приїде ночувати до мене в будинок.

— Я можу зводити його в боулінг, — сказав я дружині. Вона стояла біля сушарки, чистила картоплю. Відклала ніж і обернулася до мене.

— Якщо ти любиш мене, — сказала вона, — ти зможеш зробити це заради мене. Якщо не любиш — гаразд. Але якби в тебе був друг, який завгодно, і він прийшов би в гості, я би зробила так, щоби йому було комфортно.

Вона витерла руки об рушник.

— У мене немає сліпих друзів, — сказав я.

— У тебе взагалі немає друзів, — відповіла вона. — Так, годі. Взагалі-то, чорт забирай, у нього померла дружина! Ти не розумієш? Він втратив дружину!

Я не відповів. Вона розповіла мені трохи про дружину сліпого. Її звали Б’юла. Б’юла! Кольорове ім’я.

— У нього була чорна дружина? — запитав я.

— Ти геть дурний? Головою вдарився, чи що? — вона підібрала картоплину, яка впала й закотилася під плиту. — Що з тобою? Ти не п’яний?

— Я просто запитав.

Тоді моя дружина вирішила ввести мене в курс справ набагато глибше, ніж мені того хотілося. Я налив собі й сів на кухні за стіл слухати. Окремі уривки історії почали склеюватися докупи.

Влітку, після того як моя дружина перестала працювати у сліпого, на її місце прийшла Б’юла. Невдовзі Б’юла зі сліпим повінчалися. Весілля було маленьке — хто ж на таке весілля прийде? — вони удвох, плюс священник із дружиною. Але це все одно було справжнє вінчання. Так хотіла Б’юла, сказав він. Щоправда, вже тоді у Б’юли, найімовірніше, був рак мигдалин. Після нерозлучних восьми років — це моя дружина так сказала, «нерозлучні», — стан Б’юли різко погіршився. Коли вона померла в лікарні Сіетла, сліпий сидів біля ліжка, тримаючи її за руку. Вони одружилися, жили і працювали разом, спали разом, — і сексом займалися, звісно, — і тепер сліпому довелося її поховати. Все це при тому, що він навіть не бачив, як, чорт забирай, та жінка виглядала. Оце мені не вкладалося в голові. Коли я це почув, мені на мить стало шкода сліпого. Але потім я подумав, яке ж нікчемне життя, напевно, було в цієї жінки. Уявіть собі жінку, що й гадки не мала, якою її бачить кохана людина. Жінка, яка жила, не отримуючи жодного компліменту від коханого. Жінка, чоловік якої ніколи не читав виразу на її обличчі, нещасним воно було чи щасливим. Вона могла фарбуватися, а могла й не фарбуватися — яка йому різниця? Вона могла хоч зеленими тінями намазатись і ходити в жовтих штанях із фіолетовими туфлями й сережкою в носі — і нічого. А потім взяти й померти, за руку зі сліпим; із його очей котяться сльози, — це я так уявляю, — а вона перед смертю думає: він же так і не дізнався, як я виглядаю, — і прямісінько в могилу. Робертові залишився невеликий страховий поліс і половинка мексиканської монетки у двадцять песо. Іншу половину він поклав їй у труну. Так мило.

І от, як вони й домовлялися, моя дружина поїхала зустрічати його на вокзал. Не придумавши нічого ліпшого, ніж просто почекати їх, — звісно, це була його провина, — я пив перед телевізором, аж раптом почув, як до будинку під’їхала машина. Я підвівся з дивана зі склянкою в руці й підійшов до вікна подивитися.

Я бачив, що моя дружина сміялася, паркуючи машину. Потім вийшла з авто й зачинила двері. І все ще всміхалася. Нічого собі. Обійшла машину до сліпого, він уже почав вилазити. Цей сліпий, уявіть собі, був із бородою! Борода у сліпого! Це вже занадто, якщочесно. Сліпий нахилився до заднього сидіння і витягнув валізу. Моя дружина взяла його за руку, зачинила двері і, розмовляючи про щось, повела до будинку й угору сходинками на ґанок. Я вимкнув телевізор. Допив, сполоснув склянку, витер руки. І пішов до дверей.

Моя дружина сказала:

— Любий, це Роберт. Роберте, це мій чоловік. Я тобі про нього багато розповідала.

Вона аж сяяла від радості. Сліпого вона тримала за рукав пальта.

Сліпий поставив валізу і протягнув руку. Я теж. Він добряче стиснув мою руку, трохи потримав і відпустив.

— У мене враження, що ми вже знайомі, — прогудів він своїм басом.

— У мене теж, — я не знав, що ще сказати. — Ласкаво просимо. Я багато про тебе чув.

Ми повільно, нашою маленькою групою рушили з ґанку до вітальні, моя дружина вела його за руку. В іншій руці сліпий ніс свою валізу. Дружина казала:

— Наліво, Роберте. Правильно. Тепер обережно, там крісло. Отак. Сідай. Це диван. Ми його недавно купили, два тижні тому.

Я розкрив рота щось сказати про наш старий диван. Він мені подобався. Але промовчав. Потім мені захотілося сказати щось інше, просто поговорити, наприклад, про мальовничий Гудзон, який він проїжджав дорогою до нас. Коли їдете до Нью-Йорка, краще сидіти з правого боку поїзда, а коли з Нью-Йорка — зліва.

— Як доїхав? — запитав я. — З якого боку поїзда, до речі, сидів?

— Що це за питання — з якого боку? — здивувалася моя дружина. — Хіба є різниця, з якого боку?

— Я просто запитав.

— Справа, — відповів сліпий. — Я поїздом не їздив майже сорок років. Востаннє ще в дитинстві було. З батьками. Давненько. Майже забув, як це. А тепер уже борода сива, — сказав він. — Ну, принаймні, мені так казали. Я маю солідний вигляд, люба? — запитав сліпий мою дружину.

— Дуже солідний, Роберте, — відповіла вона. — Роберте. Я така рада тебе бачити.

Моя дружина нарешті відірвалася від сліпого й подивилася на мене. По-моєму, їй не сподобалось те, що вона побачила. Я знизав плечима.

Я ніколи не бачився й особисто не був знайомий зі сліпими людьми. Цьому чоловікові було під п’ятдесят — збитий, лисуватий і сутулий, ніби постійно носив щось важке. Він був у коричневих штанах, коричневих черевиках, світло-коричневій сорочці з краваткою і піджаку. При параді. Ну й, звісно, борода. Зате без палички й темних окулярів. А я завжди думав, що в темних окулярах ходять усі сліпі. Чесно кажучи, краще б і він так ходив. На перший погляд його очі були, як у всіх. Але, якщо придивитися, щось було не так. По-перше, забагато білого в райдужці, та й зіниці, здавалося, бігали самі собою, він не контролював їх. Моторошна штука. Я придивився уважно й побачив, як ліва зіниця повернулася до носа, а інша намагалася втриматися на місці. Але не вдалося — око зажило власним життям, не питаючи у свого власника.

Я сказав:

— Принесу випити. Що бажаєте? У нас є всього потроху. Це наше хобі.

— Слухай, старий, я скотч люблю, — прогудів він своїм басом.

— Ага, — сказав я. «Старий» — нічого собі! — Звісно. Я так і знав.

Він помацав свою валізу, що стояла біля дивана. Знайомився з простором. Ну нехай.

— Я віднесу її до тебе в кімнату, — запропонувала моя дружина.

— Ні, не треба, — голосно відповів сліпий. — Я потім сам віднесу.

— У скотч додати трохи води? — запитав я.

— Трошки, — відповів він.

— Так і знав.

Він додав:

— Граминку. Знаєте такого ірландського актора — Баррі Фіцджеральда? Я — як він. «Коли я п’ю воду, — казав Фіцджеральд, — я п’ю воду. Коли п’ю віскі — я п’ю віскі».

Моя дружина засміялася. Сліпий поклав руку під бороду. Повільно її підняв і відпустив.

Я налив нам три великі склянки скотчу, потроху води в кожній. Ми зручненько всілися і почали говорити про те, як Роберт доїхав. Спершу довгий рейс із Західного узбережжя в Коннектикут — це ми обговорили. Потім із Коннектикуту поїздом сюди. На цей маршрут у нас пішло ще по склянці.

Я десь читав, що сліпі не курять, бо не бачать диму. Мені здавалося, це єдине, що я знаю про сліпих людей. Але наш сліпий скурив цигарку до пальців і підкурив іще одну. Накурив нам повну попільничку — дружині довелося викидати. Коли сіли за стіл вечеряти, випили ще по одній. Дружина наклала Робертові на тарілку стейк, гору картоплі з цибулею та зеленої квасолі. Я намазав йому маслом дві скибочки хліба:

— Ось вам хліб із маслом.

Я випив трохи зі своєї склянки.

— А тепер помолимося, — сказав я. Сліпий опустив голову, а дружина аж рота роззявила. — Господи, зроби так, щоби телефон не задзвонив і їжа не охолола.

Ми взялися до їжі. З’їли все, що можна було з’їсти на столі. Ми їли, як востаннє. Ми не розмовляли. Ми їли. Ми жерли. Все до останньої крихти. Ми поставилися до цього серйозно. Сліпий без проблем знаходив свою їжу: він точно знав, що і де на тарілці. Я захоплено спостерігав, як він ріже м’ясо ножем і виделкою. Відрізав два шматочки м’яса, на вилку — і до рота, потім перейшов до картоплі з цибулею, потім квасоля, потім відірвав шматок хліба з маслом і теж з’їв. І гарненько запив молоком. Брати їжу пальцями він теж не гребував.

Ми вм’яли все, і ще половину полуничного пирога на додачу. Потім якийсь час просто сиділи, як причмелені. Аж спітніли. Зрештою ми повставали з-за стола, а брудні тарілки так і лишили. Хай стоять. Ми пішли у вітальню і всілися на свої місця. Роберт із моєю дружиною на дивані. А я в кріслі. Ми випили ще по дві-три склянки, поки вони розказували, що нового трапилося за останні десять років. Я здебільшого просто слухав. Час від часу щось вставляв. А то він би ще подумав, що я вийшов, чи їй би могло здатися, що мені самотньо. Вони говорили про те, що сталося з ними — з ними! — за останні десять років. Я даремно чекав, що почую своє ім’я з милих уст дружини: «А тоді мій коханий чоловік з’явився у моєму житті» — щось подібне. Але нічого такого не почув. Більше говорили про Роберта. Роберт, здавалося, робив усього потроху — типовий сліпий майстер на всі руки. Останнім часом вони з дружиною розповсюджували «Емвей» і цим, наскільки я зрозумів, заробляли на життя як могли. А ще сліпий був радіолюбителем. Своїм гучним голосом він переповідав розмови з колегами-радіолюбителями з Гуаму, Філіппін, Аляски й навіть Таїті. Казав, що у нього багато друзів на випадок, якщо колись захоче відвідати ці місця. Час від часу він повертав своє сліпе обличчя до мене, клав руку під бороду й щось запитував. Скільки я вже працюю на своїй посаді? (Три роки.) Чи подобається мені робота? (Ні, не подобається.) Чи працюватиму я далі? (А які ще є варіанти?) Зрештою, коли мені здалося, що запас його запитань добігає кінця, я встав і ввімкнув телевізор.

Дружина роздратовано зиркнула на мене. За крок до скандалу. Потім подивилася на сліпого і сказала:

— Роберте, а у вас є телевізор?

Сліпий відповів:

— Дорогенька, у мене два телевізори. Один кольоровий, інший чорно-білий — раритетний. Це смішно, але якщо я вмикаю телевізор, — а я постійно його вмикаю, — то це кольоровий. Смішно, правда?

Я не знав, що на це сказати. Взагалі. Нічого. Тож я просто дивився новини і намагався слухати, що говорить диктор.

— Це кольоровий телевізор, — сказав сліпий. — Не питайте мене, як, але я можу відрізнити.

— Недавно новий купили, — підтвердив я.

Сліпий іще раз ковтнув віскі. Підняв бороду, занюхав і опустив. Він нахилився вперед. Поставив попільничку на журнальний столик, підкурив цигарку. Потім відкинувся на диван і схрестив ноги.

Моя дружина прикрила рота, позіхаючи. Потягнулася.

— Я, мабуть, піду нагору й візьму халат. Треба перевдягнутися, — сказала вона. — Роберте, будь як удома.

— Я і так, як удома, — відповів сліпий.

— Хочу, щоб тобі було комфортно в цьому будинку, — сказала вона.

— Мені комфортно, — відповів сліпий.

Після того як вона вийшла з кімнати, ми послухали прогноз погоди й почався якийсь матч. Її довгенько не було, я навіть не знав, чи повернеться вона взагалі. Може, спати лягла. Краще б вона прийшла. Мені не хотілося лишатись наодинці зі сліпою людиною. Я запитав, чи хоче він іще випити, він відповів: звісно. А потім я запитав, чи не хоче він покурити зі мною трави. Я сказав, що вже скрутив косяк. Це була неправда, але я подумав, що швидко впораюсь.

— Я би трохи спробував, — сказав він.

— Ну от, — сказав я. — Оце діло.

Я налив нам іще випити й сів до нього на диван. Скрутив два жирні косяки. Підкурив один і дав йому. Підніс прямо йому до пальців. Він узяв і затягнувся.

— Тримай, скільки зможеш, — сказав я. Було помітно, що він у цьому не розбирається.

Дружина повернулася до нас у рожевому халаті й рожевих капцях.

— А що це пахне? — запитала вона.

— Ми вирішили трошки курнути, — відповів я.

Вона глянула на мене, як на ворога. Потім подивилася на сліпого:

— Роберте, а я не знала, що ти куриш.

— Тепер курю, сонце. Все буває вперше. Але я поки нічого не відчуваю.

— Воно доволі легеньке, — сказав я. — М’яке. У голову не б’є, — сказав я. — Від цієї трави нічого поганого не буде.

— Ага, це точно, — засміявся він.

Моя дружина сіла між нами на диван. Я дав їй косяк. Вона затягнулася й віддала назад.

— Чия черга? — запитала вона. Потім додала: — Мені не слід курити. І так вже очі злипаються. Вечеря мене добила. Не треба було так наїдатися.

— Це все полуничний пиріг, — сказав сліпий. — Це він винен, — він голосно засміявся. Потім похитав головою.

— Пиріг, до речі, ще лишився, — сказав я.

— Хочеш іще, Роберте? — запитала дружина.

— Може, трохи пізніше, — відповів він. Ми зосередилися на телевізорі. Дружина знову позіхнула.

— Якщо захочеш спати, Роберте, то ліжко вже застелене. У тебе, мабуть, був важкий день. Скажеш, як захочеш лягати, — вона посмикала його за руку. — Роберте?

Він здригнувся і протараторив:

— Мені все дуже сподобалося. Так веселіше, ніж слухати касети, правда?

— Потихеньку бере, — промовив я і вклав косяк йому між пальці. Він вдихнув, затримав дим і випустив. Таке враження, що з дев’яти років це робив.

— Дякую, старий, — сказав він. — Але, по-моєму, мені вже досить. Здається, я вже починаю щось відчувати.

Він протягнув розкурений косяк моїй дружині.

— Я так само, — сказала вона. — Аналогічно. Я теж, — вона віддала косяк мені. — Я можу просто трохи з вами посидіти, із заплющеними очима. Тільки щоб я нікому не заважала, гаразд? Нікому. Якщо я вам заважаю, то скажіть. А якщо ні — то посиджу трошки із заплющеними очима, поки ви не захочете лягати, — сказала вона. — Якщо захочеш спати, Роберте, то я тобі вже постелила. Це поряд із нашою кімнатою нагорі. Ми тебе проведемо, коли будеш готовий. І розбудіть мене, хлопці, якщо засну.

Вона договорила, заплющила очі й заснула.

Новини по телевізору закінчились. Я встав і перемкнув канал. Сів назад на диван. Шкода, що дружина вийшла з гри. Вона лежала головою на спинці дивана, з роззявленим ротом. І так повернулася, що халат сповз із ніг, оголивши соковите стегно. Я потягнувся рукою поправити халат, але раптом глянув на сліпого. Якого біса! І відкинув халат назад.

— Скажеш, як захочеш іще полуничного пирога, — сказав я.

— Обов’язково, — відповів він.

Я запитав:

— Ти втомився? Відвести тебе до ліжка? Покимариш?

— Поки ні, — сказав він. — Ні, я посиджу з тобою, старий. Якщо ти не проти. Я можу сидіти, доки ти не захочеш спати. Ми ж так і не побалакали. Правда? По-моєму, ми з нею монополізували весь вечір.

Він підняв бороду, опустив. Узяв цигарки й запальничку.

— Усе гаразд, — сказав я. — Дякую за компанію.

Якщо чесно, я справді був вдячний. Я щовечора накурювався й сидів скільки міг, доки не засинав. Навряд чи ми з дружиною хоч раз лягли спати одночасно. Коли я все ж засинав, мені снилося всяке дурне. Бувало, що прокидався від тих снів у поту, і серце вискакувало з грудей.

По телевізору показували щось про церкву й Середньовіччя. Нетипово для телебачення. Я хотів подивитися щось інше. Поклацав по інших каналах. Але там теж не було нічого цікавого. Коротше, я вибачився й перемкнув назад на перший канал.

— Старий, усе нормально, — сказав сліпий. — Мені ж однаково. Дивися що хочеш. Я постійно вчуся. Навчання — воно безкінечне. І сьогодні не завадить чогось повчитися. Вуха ж у мене нікуди не ділися, — сказав він.

Якийсь час ми помовчали. Він нахилився вперед, повернувши голову до мене, а праве вухо до телевізора. Не дуже приємно. Час від часу він кліпав. Час від часу прочісував пальцями бороду, ніби в задýмі про те, що розповідали в передачі.

На екрані групу чоловіків у чернечих сутанах мучили інші чоловіки в костюмах демонів і скелетів. На чортах були чортячі маски, роги й довгі хвости. Це видовисько було частиною маскараду. Англієць, який начитував текст за кадром, сказав, що таке організовують в Іспанії раз на рік. Я спробував пояснити сліпому, що відбувається.

— Скелети, — промовив він. — Скелети я знаю, — він кивнув.

По телевізору показали один собор. Потім довгим повільним планом показали інший. Зрештою картинка перескочила на той відомий собор у Парижі з кам’яними контрфорсами і шпилями до небес. Камера від’їхала, показуючи весь собор, який височів над горизонтом.

Іноді англієць, який начитував текст, затикався і камера сама рухалася довкола соборів. Або показувала природу, пастухів, які йдуть полем за волами. Я чекав, скільки міг. Але потім треба було щось сказати.

— Зараз показують собор зовні. Гаргульї. Такі статуї маленькі, як монстри на вигляд. Тепер вони, по-моєму, в Італії. Ага, в Італії. Тут церква з розписаними стінами.

— Може, це фрески, старий? — запитав він, сьорбаючи віскі.

Я потягнувся за склянкою. Вона була порожня. Я спробував згадати те, що знав.

— Фрески, кажеш? Хороше запитання. Не знаю.

Камера показувала собор під Лісабоном. Відмінності між португальським собором, французьким та італійським були не дуже помітними. Але вони були. Переважно в інтер’єрі. Раптом до мене дещо дійшло.

— Я тут подумав. А ти взагалі маєш уявлення, що таке собори? Ну тобто як вони виглядають? Розумієш? Коли тобі хтось каже «собор», ти маєш поняття, про що вони говорять? Знаєш різницю між собором і баптистською церквою, наприклад?

Він випустив дим з рота.

— Я знаю, що на будівництво собору потрібні сотні робітників і п’ятдесят, а то й сто років, — відповів він. — Це диктор щойно сказав. Я знаю, що цілі покоління однієї сім’ї могли працювати над одним собором. Це я теж почув. І люди, які розпочинали будувати собор, ніколи не доживали до завершення своєї роботи. Так, як і всі ми, правда, старий? — він засміявся. Його повіки знову опустилися. Голова нахилилася вниз. Здається, засопів. Може, уявляв себе в Португалії. По телевізору показували ще один собор. Німецький. Диктор знову забубонів.

— Собори, — промовив сліпий. Він сів рівно й покивав. — Щиро кажучи, старий, я більше нічого про них і не знаю. Крім того, що щойно сказав. Що почув від нього. Але, може, ти б міг мені описати? Було б чудово. Я б із задоволенням послухав. Бо я дійсно гадки не маю, що воно таке.

Я пильно придивився до собору в телевізорі. Ну, і як його описувати? З чого почати? Але уявімо, що від цього залежить моє життя. Уявімо, наприклад, що якийсь навіжений погрожує мене вбити, якщо я цього не зроблю.

Я ще трохи пороздивлявся собор, потім картинка знову змінилася на природу. Не допомогло. Я повернувся до сліпого й сказав:

— Перш за все вони дуже високі, — я озирнувся навкруги, шукаючи, за що б його зачепитися. — Вони тягнуться дуже високо. Високо-високо. До самого неба. І бувають такі величезні, що їм треба опори. Щоби підтримувати їх, так би мовити. Ці опори називаються контрфорсами. Вони мені чомусь нагадують віадуки. Але ти, мабуть, і про віадуки не чув. Іноді в соборах стоять різні чудовиська, висічені з каменю. А іноді всякі лорди й королеви. Тільки не запитуй, навіщо вони там.

Він кивнув. Здавалося, вся верхня частина його тіла коливалася вперед-назад.

— У мене не дуже вдається, так? — запитав я.

Він перестав кивати і нахилився вперед, підсунувшись на край дивана. Він слухав мене, прочісуючи пальцями бороду. Було очевидно, що мої описи йому не допомагали. Але він все одно чекав, поки я продовжу. Він кивнув, намагаючись мене підбадьорити. А я думав, що ще сказати.

— Вони дуже великі. Величезні. Вибудувані з каменю. Іноді з мармуру. У ті стародавні часи, коли люди будували собори, їм хотілося бути поруч із Богом. У ті часи Бог був важливою частиною їхнього життя. Це видно по тому, як собори будували. Вибач, — сказав я, — але, мабуть, краще в мене вже не вдасться. Це просто не моє.

— Усе гаразд, старий, — сказав сліпий. — Слухай. Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я в тебе дещо запитаю. Можна? Це просте запитання — так чи ні. Мені просто цікаво, без жодних образ. Я ж у тебе в гостях. Але скажи, будь ласка, ти релігійна людина? Не проти, що я таке питаю?

Я похитав головою. Тільки він цього не побачив. Сліпому що підморгуй, що кивай.

— Мені здається, я не вірю. Ні у що. Тільки іноді це буває важко. Розумієш?

— Звичайно, розумію, — відповів він.

— Ну от, — сказав я.

Англієць досі щось розповідав. Дружина зітхнула уві сні. Потім глибоко вдихнула, але не прокинулась.

— Вибачай, — сказав я. — Але не вийде в мене описати собор. Не данó мені. Я старався.

Сліпий сидів тихенько, опустивши голову, й уважно мене слухав.

— Якщо чесно, мені ці собори якось по барабану, — сказав я. — Правда. Собори і собори. По телевізору хіба що можна подивитися. Та й усе.

Сліпий прокашлявся і щось дістав із кишені — хустинку; він прикрив нею рота.

— Я розумію, старий. Усе гаразд. Буває. Не переймайся, — сказав він. — Слухай. А можна тебе дещо попросити? Я придумав. Принесеш якийсь цупкий папір? І ручку. Дещо зробимо. Намалюємо собор разом. Принеси ручку й цупкий папір. Давай, старий, неси.

Я пішов нагору. Ноги були ватяні. Ніби щойно побігав. Я глянув у дружини в кімнаті. Знайшов на столі кілька кулькових ручок. А потім подумав, де б це взяти такий папір, як йому треба.

Внизу, на кухні, лежав пакет із магазину з цибулевим лушпинням на дні. Я витрусив його. Поніс у вітальню й сів із ним на підлогу біля ніг сліпого. Я розчистив місце й розгладив пакет на журнальному столику.

Сліпий зліз із дивана й сів поруч зі мною на килим.

Він провів пальцями по паперу. Пройшовся вгору й униз, із боків. І краї, навіть краї. Навіть кутики обмацав.

— Гаразд, — сказав він. — Ну, погнали.

Він намацав мою руку, в якій була ручка. Поклав свою долоню на мою.

— Давай, старий, малюй, — сказав він. — Малюй. Побачиш. А я слідуватиму за тобою. Все буде добре. Ти, головне, починай. І все вийде. Малюй, — сказав сліпий.

Тож я почав. Спершу намалював коробку, схожу на будинок. Може, навіть наш будинок. Потім зробив дах. І з кожного боку даху домалював шпилі. Хай бог милує.

— Шикарно, — сказав він. — Неймовірно. У тебе гарно виходить. Ніколи не думав, що щось подібне може трапитися у твоєму житті, правда? Ну, життя — дивна річ, це всім відомо. Ти продовжуй. Так тримати.

Я намалював у вікнах арки. Намалював кам’яні контрфорси. Почепив двері. Я не зупинявся. Ефір по телевізору вже закінчився. Я відклав ручку й розім’яв пальці. Сліпий помацав папір. Він водив кінчиками пальців по малюнку, по всьому, що я намалював, і кивав.

— Непогано, — сказав сліпий.

Я знову взявся за ручку, і він намацав мою руку. Я продовжив.

Я не художник. Але треба було довести справу до кінця. Моя дружина розплющила очі й подивилася на нас. Вона сиділа на дивані в розхристаному халаті.

— А що ви робите? — запитала вона. — Розкажіть, мені цікаво.

Я не відповів. Сліпий сказав:

— Ми малюємо собор. Удвох. Натискай сильніше, — сказав він до мене. — Отак. Так краще. Ага. У тебе вдалося, старий. Бачиш. А ти боявся. Вдалося, правда? Ти сьогодні в ударі. Розумієш, так? Ти нам зараз шедевр організуєш. Як рука, не втомилася? — запитав він. — Намалюй іще трохи людей. Що ж це за собор без людей, га?

— Що відбувається? — не зрозуміла дружина. — Роберте, що ви робите? Що відбувається?

— Усе гаразд, — відповів він їй. І сказав мені: — Заплющ очі.

Я зробив це. Заплющив очі, як він сказав.

— Заплющив? — перепитав він. — Тільки не махлюй.

— Заплющив, — сказав я.

— Так і сиди. Не зупиняйся. Малюй.

Ми продовжили. Його пальці рухалися папером на моїх пальцях. Нічого подібного раніше у моєму житті не було. Потім він сказав:

— Думаю, досить. По-моєму, вдалося. Глянь. Як тобі?

Але я не розплющив очі. Подумав, що посиджу так іще трохи. Мені здалося, що так буде правильно.

— Ну як? — запитав він. — Ти дивишся?

Мої очі все ще були заплющені. Я був удома. Без сумнівів. Але здавалося, що навколо нічого немає.

І я промовив:

— Це просто дивовижно.

Інформація видавця

Літературно-художнє видання

Реймонд Карвер

СОБОР

З англійської переклав Юрій Паустовський

Літературна редакторка Оля-Леля Положевич

Коректорка Людмила Лободзець

Обкладинка Анни Стьопіної

Макет Альони Олійник

Підписано до друку 22.12.2021. Формат 84☓108 1/32.

Умов.-друк. арк. 10,92. Обл.-вид. арк. 7,95.

Наклад 1 000 прим.

Замовлення № ЗК-

Видавництво «Книги — ХХІ»

Адреса для листування:

а/с 274, м. Чернівці, 58032, Україна

тел.: +380 (372) 586021, моб. +380 (98) 7150181

booksxxi@gmail.com

books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію

ДК № 5259 від 16.12.2016 р.

Віддруковано АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61052, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.

Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011 р.

www.globus-book.com

Реймонд Карвер дивовижно співчутливий і чесний, геть не претензійний і неупереджений. Його погляд націлений лише на опис і розкриття світу таким, яким він його бачить. І погляд цей такий ясний, що аж болить серце.

© The Washington Post

Примечания

1

Контролер (фр.). — Прим. ред.

(обратно)

2

Перепрошую (фр.). — Прим. ред.

(обратно)

3

Штовхати (фр.) — прим. ред.

(обратно)

4

Кава з молоком (фр.). — Прим. ред.

(обратно)

5

Мій друже (італ.). — Прим. ред.

(обратно)

6

Боже мій! (італ.). — Прим. ред.

(обратно)

Оглавление

Пір’я

Будинок Шефа

Консервація

Купе

Маленька радість

Вітаміни

Обережно

Звідки я телефоную

Поїзд

Гарячка

Вуздечка

Собор

Інформація видавця

*** Примечания ***