У зеленому курені [Сильвестр Банась] (fb2) читать онлайн

Сильвестр Банась
У зеленому курені

МИ, ВЛАСНЕ, ОТАКІ

Нас троє щирих і нерозлучних друзів. Один за одного ми й пальця дали б відрубати. якби виникла в цьому необхідність, ну й, звісно, щоб не дуже боліло. Та що там палець! Заради приятеля й цілої руки не шкода.

Об’єднані вірною дружбою, ми з давніх-давен, із самого першого класу, ідемо пліч-о-пліч, помагаючи собі, коли треба, ногами й кулаками. Зціпивши зуби, мучились ми за партами, запекло змагаючись із математикою, фізикою, географією, а ще воюючи з учителями, які поклали собі за мету будь-що зробити з нас відомих учених, і то кожен у своїй галузі. Оці бої увінчалися повним успіхом педагогів. Та що тут багато говорити! Хай це засвідчить саме життя, і радісні фанфари хай сповістять усьому світові: нашій трійці кілька днів тому урочисто вручили посвідчення про закінчення семи класів початкової школи. Ба навіть найвитонченіші тортури, пов’язані з екзаменами до восьмого класу, лишилися позаду. Екзамени минули без ускладнень, усупереч зловорожим пророцтвам усіх наших близьких і далеких родичів, а також нашого цербера, гнобителя нижче описаної трійці — пана Фрончека. Всі і все було проти нас. Тільки викладач фізкультури пан Майк, золота душа, ніколи не втрачав віри в нас і щедро, цілими літрами вливав надію в наші, бувало, зовсім залякані серця. Він, як тільки міг, підбадьорював нас, наводячи приклади з життя видатних людей, здебільшого спортсменів. Оповідав, сягаючи в нетрі історії стародавньої: «От Геркулес прославився і був увічнений за міць своїх кісток і м’язів, що нібито не поступалися найкращій сталі. Само собою, однієї природженої сили йому було замало, і він ще немовлям почав тренуватися. Взяти хоча б отой випадок з пітоном. Геркулес задушив його в колисці, як черв’яка. На цього мужа, власне, всі повинні рівнятися. Кожен може здійснювати такі подвиги, але для цього треба домагатись неабиякої фізичної вправності, безнастанно тренуватися з бігу, боксу, займатися велосипедним спортом, стрибати, плавати, штовхати ядро, стріляти з лука, метати списа й таке інше. Поки, нарешті, не стане майстром з якогось виду спорту. Справжня людина — це спортсмен. Всі інші можуть бути тільки почтом при спортсмені. Їм полишено роль болільників, бо спорт без болільників утратив би свою привабливість».

Ми цілком були згодні з паном Майком, отож нам анітрохи не дошкуляло, що в «випускних» посвідченнях вишикувались, наче карний загін, жалюгідні трійки. А от за гімнастику в кожного красувалася одним-одна і тим-то ще цінніша п’ятірка. І хоча батьки наші не виявляли надмірного захоплення, нас такий стан речей цілком задовольняв, бо ж ми твердо вирішили стати спортсменами.

Оце таки справді приємна професія! Всі тобі аплодують, а золоті медалі сиплються дощем. Про тебе пишуть в газетах, друкують твої портрети, інтерв’ю; всюди юрби шанувальників, на вулиці люди озираються тобі вслід, шепочуться й захоплено показують на тебе пальцями. У вільний од змагань час живеш собі у комфортабельному таборі, розташованому в мальовничій місцевості. А занудився в наших краях — гайда за кордон по нові лаври! Їдеш туди без жодних труднощів, як звичайний обиватель на приміську прогулянку.

Та якщо вже ставати спортсменом, то не хтозна-яким, а чемпіоном світу. Ми дійшли такої думки, і колись наша трійця неодмінно підніметься на спортивний п’єдестал пошани. Звісно, жоден з нас не збирається конкурувати з друзями, отже, стане майстром іншого виду спорту. Про це й сама природа подбала, наділивши кожного з нас іншим обдаруванням.

Я, наприклад, маю довгі, як у лелеки, або — ще точніше — як у страуса, ноги, й тому вирішив стати бігуном. Усі можуть підтвердити, що я не бігаю, а просто-таки літаю, і ніхто з усієї школи не зможе мене наздогнати.

Без найменших зусиль я випереджаю запряженого в дрожки коня. Трохи піднатужившись, біжу поряд з малолітражним «мікрусом», а під гору — навіть прудкіше за нього.

Стефек встановить нові рекорди і здивує людство, піднімаючи досі ще ніким не здолану вагу. Вже й тепер він, коли тільки в щось упреться, вижимає заіржавілого маховика, що валяється на території старої цегельні Сєклуцького. Вижме і тримає над головою, тільки ноги в нього ще трохи тремтять, а надуті щоки стають круглі, мов кулі. Від того він і прізвисько дістав — Пампух.

Хіба що вже справді сильний чоловік подужає одірвати таке колесо від землі, а Стефек дає собі з ним раду й підтягає навіть вище ніж на метр. Він робить це двічі або тричі на день. Зате м'язи в нашого товариша міцні як залізо! Коли він напружить їх, на передпліччях виростають ґулі завбільшки з великий апельсин. Хоч ножа кидай у ту ґулю — миттю одскочить! Слово честі. Навіть коли то буде ніж Герлаха, із справжнісінької сталі. Плечі у Стефека широкі, а ноги як у слона.

Юзек, останній з нашої компанії, пречудово ходить на голові, а точніше — на руках. Він завзято тренується, користаючись із першої-ліпшої вільної хвилини. І має намір свого часу в такий спосіб обійти довкола всю земну кулю. Адже ж зараз модні різні ексцентричні вчинки — гляди, уславишся на все життя. Щоправда, певною перепоною для Юзека будуть океани та ріки, проте на кораблі чи на човні він однаково стоятиме на голові.

Отакий вигляд має наша трійця. Перепрошую, отакі наміри має наша трійця, а щодо зовнішнього вигляду, то тут теж слід сказати кілька слів.

Я, тобто Франек Малджик, окрім «страусиних» ніг, про які ви вже знаєте, маю біляву чуприну, блакитні очі, кінчик носа у мене трохи ніби роздвоєний, обличчя овальне і густо всіяне веснянками. Ніяк не позбудуся цього лиха. Я мазавсь ланоліновим і плацентовим кремами, нишком беручи їх у мами, гліцерином, огірковим розсолом і молочаєвим соком. Ніщо не помогло!

Не пам’ятаю вже, де я вичитав, що від ластовиння добре помагає кобиляче молоко. Мені пощастило випросити пляшечку кобилячого молока у Яцека, його дядько працює директором кінного заводу. Я втирав у шкіру те молоко, аж поки все обличчя вкрили гидкі прищі і вавки, але веснянки так і не зникли. Тільки й того, що хлопці довгенько потім гукали мене: «Агов, кобилячий Аполлоне!»

Це Яцек, родич шакала і плямистої гієни, виказав мою таємницю, а я ж так благав його мовчати! Ще й віддав за те молоко складаний ножик із двома лезами, штопором, малими ножичками й пилочкою для нігтів. Ножичок був майже новин, лише перламутр на колодочці трохи потріскався.

Згодом, перечитавши ще раз ту саму книжку, я з’ясував, що йшлося про осляче, а не про кобиляче молоко.

Незважаючи на ластовиння, я маю надзвичайно романтичну вдачу. В мені дрімає справжня поетична душа. Дрімає, а коли пробуджується, я неодмінно мушу писати вірші. Аби тільки на той час під рукою був папір і хоча б якийсь недогризок олівця.

Пампух, на відміну од мене, вайлуватий, має ведмежу поставу й ходить перевальцем. Голова в нього завжди похилена. І хоч він і мухи не скривдить, але вдає з себе похмурого й ладного щомиті стати на прю. Від ранньої весни й до пізньої осені одягнений в поплінові штани й сорочку без коміра, завжди розхристану, щоб усі бачили його міцну шию і сильно випнуті груди. Говорить він поволі, кожне слово наче сокирою відрубує.

Здається, що він весь час сопе, а насправді то він тренується глибоко вдихати й видихати повітря. Це, мовляв, дуже допомагає важкоатлетам, але чим саме, того Пампух не відає. Про всяк випадок, він нічим не гребує, аби тільки в майбутньому прославитись.

Свого на диво непокірного чуба, що нагадує зотліле жито, він старанно пригладжує. Важкоатлет мусить бути «прилизаний», акуратно зачесаний на проділ. Таку моду запровадили ще давні спортсмени. Пампух має багато фотографій колишніх знаменитостей і прагне бути схожим на них. Він без упину щось жує — як не скибку хліба, то яблуко, морквину, огірок, помідор або шматок сиру. Кишені в нього завжди напхані чимось їстівним. Нічого не скажеш — зміцнює свій організм.

Навіть уявити собі важко, що Пампух не рухає щелепами. Це було б щось надзвичайне. Мабуть, він довіку жуватиме.

У Юзека коротка товста шия. Стрижене «під їжака» волосся. Так навіть практичніше. Бо, ходячи на руках, він завжди підмітав би чубом вулицю, здіймаючи куряву. Одне око в Юзека блакитне, а друге — каре. Ніс довгий, рухливий. І саме через ніс його називають чорногузом, жабоїдом, носачем. Отим своїм носюрою він завжди ніби принюхується. Долоні в нього широкі, як лопати, — адже на них він мусить раз у раз спиратися.

Приятель із Юзека зовсім непоганий. Він має добре серце, і про що б ти його не попросив — зробить. Схильний пофантазувати, він любить архаїчні звороти. Часом вставляє без жодної на те потреби й логіки такі слівця, що його співрозмовник витріщається на нього, як баран на нові ворота.

А впертий він часом буває, як осел. Бо ж упертість — невід’ємна риса спортсмена, якщо він прагне досягти великих успіхів.

Ми живемо в місті, що зветься Клериків. І самі не знаємо, чого це так, але для нас кращого міста немає на цілому світі. Кожен камінчик, кожна вибоїнка на бруківці, старі кам’янички, каштани, що з них сиплються восени руді кульки, — все це наше, рідне. А як ми радіємо, коли якась вулиця вбереться в асфальт, коли з’являються нові рівненькі тротуари, спалахують яскраві вогники, барвисті неонові реклами… А гарно пофарбовані житлові будинки на вулиці Бучека Жеромського, та й в усьому Загурському селищі! Як приємно стояти на новому віадуці й дивитись на поїзди, що пролітають унизу, на машини, що без упину описують коло по вулиці Бучека, та на квітники по Капітульній!

Місто перетинає навпіл Сільниця. Річка маленька, вода сягає щонайбільше до кісточок. Правда, коли до неї впадає більше фабричних стічних вод, рівень її, буває, загрозливо піднімається, і вода починає мінитися всіма барвами веселки. Там, де Сільниця випливає з лісу, її перегороджено греблею, й на тому місці утворився великий ставок. Він широкий і глибокий, тільки вода в ньому брудна і смердюча, тому купатися заборонено, щоб не хворіли на тиф або ще на якісь недуги. Однак декотрі сміливці, нехтуючи забороною, ідуть на риск, і їм усе якось минається.

Окрім ставка, в нашому місті є ще старий парк із великою сажалкою. В ній аж кишать карасі, а по дну повзає сила-силенна великих чорних раків. Є в нас і охочі до карасів. Вони ловлять їх крадькома на жилку, хитромудро просилену крізь дірку в кишені. Сторожі вдають, ніби не помічають отих рибалок, бо карасів не стає менше, до того ж, вони так тхнуть мулом, що навіть шавкуни та білі лебеді гребують ними.

Біля парку недавно розкопали геть замулене «Джерело Бірути». Оте, що про нього згадано в «Сізіфових працях» Жеромського.^[1] Ми пишаємось також каменем, на якому, кажуть, сидів Костюшко,^[2] і замком, що хоч і є пам’яткою старовини, але виглядає зовсім як новий. Поруч із замком стоїть кафедральний собор, — йому вже, либонь, років вісімсот.

А зразу за містом — так звані Собачі гірки, ідеальне місце для тренування майбутніх альпіністів, трохи далі — Карчувка, із старим монастирем на верхів’ї, голі круті узбіччя Букувки, кучерявий Телеграф із трампліном для лижників, вкритий лісом масив Пословіцьких гір. Зрештою, ліси облягають наше місто з усіх чотирьох боків, ніби зелено-сині рамці. Підступають вони аж до передмість і «ваблять таємничою глибиною».

Я одинак і рід Малджиків хіба що мені першому завдячуватиме славою, бо досі мало хто чував це прізвище. Мій старий — майстер на фабриці, де виробляють пральні машини. Стефеків батько має невеличку булочну, а Юзеків — продавець у газетному кіоску.

Того літа нашій трійці випало їхати до табору у другий заїзд, десь аж у кінці липня. Нам довелось би цілий місяць гайнувати в місті. Не дуже весела перспектива. Всі відпочивають, розважаються, а ти сиди за розпеченими мурами. Схочеться погуляти — телепайся щодня ген аж за місто! Кому б це сподобалось! І я скомбінував усе по-іншому.

В пущі Ялиновій живе мій дядько, лісничий. От я й надумав поїхати до нього, та Стефек з Юзеком рішуче заявили, що вони не зрадять товариша й не пустять мене самого в дикі пущі і бори.

Пречудово! В листі до дядька я жодним словом прохопився про своїх дружків. Аби він не перелякався, що муситиме годувати й зодягати трьох отаких здорованів. А нам це й не потрібно, у нас свої плани, ми не завдамо йому клопоту. Ми вирішили оселитися в пущі. Не в дядьковій сторожці, а в самісінькій пущі. Для щастя зовсім не потрібен дах над головою. А як бути з їжею? Дрібниці! Он Робінзон стільки років прожив на безлюдному острові, а ми й поготів не помремо з голоду. Вже є гриби, ягоди, а їстівного коріння в лісі сила-силенна! Треба тільки навчитись відрізняти їстівне від неїстівного. Вивчити все це зголосився Пампух, пославшись на батькову професію. Так він став нашим експертом з питань харчування. А полювання! Може, навіть вепра пощастить підстерегти. Не доводиться гребувати також м’ясом тетеревів та іншої дичини. Уявляєте собі таку пташку на рожні? Язика проковтнеш!

Дичини в пущі, звісно не бракує, проте ми і з собою прихопили трохи якихось харчів. Про всяк випадок. Буває, найвправніші мисливці зазнають невдачі і мусять голодувати. Таж із нами буде Пампух, а в нього, як я вже казав, щелепи мають працювати без перепочинку.

Само собою, ми запасемося також добрим знаряддям, яке допоможе призвичаїтися до суворого життя в нетрях споконвічного бору.

Робінзонові — тому, бач, пощастило: в критичний момент розбився корабель, і він збагатився всім необхідним начинням, ба навіть зробив запас для інших. А нам нічого розраховувати на корабельну катастрофу, хіба що водій напідпитку вріжеться на завороті машиною в замшілу ялину або ж літак з аероклубу наткнеться на захмарену вершину Лисиці.

Юзек висловив думку, що можна було б побавитися у розбійників, мовляв, розбійницькі традиції в цих краях такі ж давні, як і самі гори, й ніхто не здивується, коли банда об’явиться знову. Треба тільки десь неподалік од битого шляху поставити замаскований табір — і знай накладай собі данину на багатих туристів. Теж мені мудрагель! А як ти відрізниш багатого від бідного? Що, коли то будуть студенти або, скажімо, автостоптуристи, в чиїх кишенях вітер свище? Та вони, врешті-решт, і самого отамана Мадея не злякалися б.

Ми суворо вичитали Юзекові за його дурну ідею. Суворо, але не дуже гостро. Бо треба ж зважити на те, що коли індивідуум стільки часу ходить догори ногами, в голові у, нього хоч-не-хоч трохи замакітриться.

До справи слід підходити інакше, реальніше. Фантазувати треба, це ясно, але не тоді, коли йдеться про шлунок. Ми домовилися назбирати якомога більше, — хто скільки зможе, — готівкою. Тоді буде видно, що робити далі.

Тато асигнував мені цілих двісті п’ятдесят злотяків. У Пампуха було сто вісімдесят, а Юзек ледь нашкрябав сотню. Його старий любить вихилити чарчину, та й, зрештою, Юзек не одинак. Він має ще трьох молодших братів та дві сестри, і всі ходять до школи, отож дай кожному по сотні — хіба настачиш?

Трохи ми збагатилися і коштом шкільної ощадної каси. Ми тримали там свої мізерні капітали, бо наш директор звихнувся на ощадливості.

«Лічи гроші тихо, не знатимеш лиха. Із гроша злоті виростають. Грош до гроша, а там, дивись, і злотий», — гримів директорів голос. Або:

Щоб тільки відкараскатись, ми клали в касу гроші, виділені на морозиво та насіння. Отож зараз вони як знахідка. Бо ж тепер нам знадобиться кожен злотячок, та ще і як знадобиться!

Друзі довірили мені роль скарбника. Й одразу затвердили повну назву цієї посади: Великий від Малих Коштів Табірний Скарбник.

Звичайно, завжди зручніше, коли капітал в одних руках. Одразу стає ясно, яка його реальна вартість у даний моменті як краще дати йому лад.

Коли ми складали список речей і предметів, конче потрібних для перебування в лісових нетрях, мало не дійшло до бійки. Бо кожен із нас має свою думку і обстоює саме її. І все ж готівки в нас замало, навіть після того, як було приведено в дію резерв із шкільної каси. Кінець кінцем, як мовиться в старому прислів’ї, — з того кравець кроїть, що має, — ми склали список:

1) вогнепальна зброя, оборонятися від хижих звірів, а можливо, й розбійників;

2) холодна зброя — тут ми одностайно погодились узяти фінські ножі;

3) компас, бінокль, невелика карта Свентокшиських гір, туристський путівник;

4) сокирка;

5) 100 метрів капронової жилки, звісно, міцної, а отже — триміліметрової або чотириміліметрової;

6) люлька. Для чого Бона може нам знадобитися, ми поки що не знали, але ж, напевно, усім відомо, що де тільки є Велика Пригода, там конче має бути й люлька. А ми лаштуємось у пущу з твердим наміром зажити такої Пригоди;

7) два клубки міцного шпагату, нейлоновий шнур, щоб сушити білизну;

8) рожен;

9) три ковдри і брезент (намету, зважаючи на наші фінанси, ми не могли взяти з собою);

10) чималий казан, три судки, ложки, виделки, великий кухонний ніж;

11) кремінь, трут і кресало (на випадок, коли б наші сірники підмокли, а видобути вогонь способом первісних людей не було змоги);

12) електричний ліхтарик і дві запасні батарейки;

13) кілограм п’ятидюймових цвяхів. Цвяхи ми вписали на категоричну вимогу Пампуха. Придадуться. Я сам читав, що цвяхи — це неабияка спокуса для слаборозвинених племен. У торгівлі-обмінові на цьому можна добре заробити. Подумавши, ми, замість запланованого кілограма цвяхів, записали цілих три;

14) дюжина голок, дві котушки ниток, мило господарське. Окремо скажу про запаси харчів. Мандрівники завжди мусять брати з собою непорушний запас. Треба, щоб він небагато важив, але складався з калорійних, вітамінних продуктів, що додають людині сили. А отже, наш непорушний запас:

1) півтора кілограма мисливської ковбаси і дві дюжини пакетиків жувальної гумки;

2) 6 шоколадних батонів;

3) півкілограма фісташок і кілограм насіння;

4) 4 пачки печива до чаю та чотири бляшанки шпротів.

Це непорушний запас, а так, для щоденного вжитку, по кілограму солі, цукру, борошна, шинки; трохи перцю, лаврового листу, кориці.

Немає сумніву, що Робінзон, у перший період свого перебування на безлюдному острові, був набагато бідніший за нас. З такими запасами можна сміливо йти на штурм Уссурійської тайги, а не тільки пущі Ялинової. І хоч більшість із занотованих речей ми дістали майже задарма, після реалізації усього списку в нашій касі лишилося ледве 12 злотих і 25 грошей.

Казана — таку собі восьмигранну посудину, що добре збереглася, — подарував Юзек. Він нагледів казана в заростях кропиви за старими казармами. Сокиру й рожен добув Пампух. Йому пощастило також позичити у знайомого шофера шмат брезенту. Старий, весь в дірках, але краще мати хоч такий, аніж ніякого. Я подбав про пугач — найсправжнісінький чеський пістолет. Коли з нього бабахнути, то аж у вухах залящить, а серце затіпається, як телячий хвіст. Само собою, в того, на кого націлишся. Вночі видко, як з дула пугача вилітає вогонь. А найголовніше — пістолет автоматичний, шестизарядний. Можна стріляти з нього шість разів уряд. Ніхто не второпає, що то тільки пугач. Та вся біда в тому, що я маю одну тільки обойму зарядів, а дістати набої для цього виду зброї надзвичайно важко. Отже, вогнепальну зброю доведеться застосовувати в крайньому випадку. На всі інші випадки ми маємо фінські ножі, нагострені, як бритви, й сокирку. А капронова жилка — чудова тятива для луків. Вістря стріл будуть отруєні. Отруту я виготовив сам. Вона складається з суміші ДДТ, денатурату, соляної кислоти, порошку сірки, концентрованого нашатирю, крапель нітрогліцерину та видушеного із кропиви соку. Будьте певні — це смертельно.

Бінокль я випросив у свого хрещеного батька, мисливця. Чудовий цейсівський бінокль. Хрещений хвалився, що може розгледіти крізь нього перепілку за цілу милю, а зайця навіть за п’ять миль.

Такому біноклю ціни не складеш. Ми роздивлятимемось, як ширяють у блакиті орли, а на світанні пасуться сарни серед лісу й сердиті олені на схилах гір.

В ДОРОГУ!

До дядькової сторожки понад тридцять кілометрів. Більшу частину дороги можна було б проїхати автобусом, та, на жаль, каса в нас жалюгідна! Те, що лишилося в ній, треба приощадити на чорний день.

Підемо пішки. Що для нас така віддаль! Трохи більше, ніж за звичайної собі прогулянки. Йти пішки навіть практичніше та й для здоров’я корисніше, бо ж ми зразу почнемо тренуватись. Я, наприклад, розподілю всю трасу на чотири відтинки. Спершу пробіжу олімпійські десять кілометрів. Зачекаю на товаришів, тоді ще десяток. Відпочинок — і ще десять кілометрів подолано, а вже під кінець — фініш. Тільки б серце й ноги витримали. Цікаво! Коли я складу цей іспит, то кар'єра мені забезпечена.

Пампух нестиме рюкзак і казан. Один казан заважить кілограмів тридцять. Рюкзак іще стільки ж, не менше, проте наш Стефек теж хоче як слід загартуватися. Отакий марш при повному спорядженні тренуватиме вдихи та видихи, а це чудово зміцнює хребет, ребра і плечові м’язи. Ба навіть м’язи ніг. Поки Стефек донесе свій вантаж до лісництва, м’язи матиме вже не залізні, а сталеві.

Юзек має намір вирушити в путь на руках. Для цього він зробив собі міцні рукавиці із вшитою на долонях грубою шкірою. Бо то не жарт, пройти догори ногами такий шмат дороги. Зате це буде генеральна репетиція запланованої на майбутній рік подорожі — від Татр до самої Балтики.

Мама в дорогу безперестанку напучувала мене, ніби якогось малюка. Не забула й про аптечку: аспірин, перекис водню, йод, бинт, лейкопластир. Ми ж навіть не згадали про ліки, ладнаючись у ліси й бори. А що, коли на когось нападе дикий звір або якась інша халепа трапиться! Мама як мама! Окрім медикаментів, вона потай від батька тицьнула мені в руку дві асигнації по п’ятдесят злотих кожна. Ці гроші я заховав окремо. Я не вважав за потрібне класти їх до спільної каси. То буде резерв на випадок якихось непередбачених обставин.

Ми вирушили на світанні. Гарний був ранок — блакитний і золотий, а повітря бадьорило, як найкращий лимонад.

За місце старту ми обрали привокзальний майдан. Я прибув набагато раніше визначеного часу; Юзек, що має звичку запізнюватися, цього разу виявився на диво пунктуальним. Останній з’явився Пампух, та ж він був навантажений. Він сунув, мов танк, увінчаний казаном, як золотою банею. Казан так блищав і мінився, мимоволі доводилось мружити очі. Приваблені цим блиском і несамовитим Стефековим обличчям, до нас позбігалися із стоянки водії таксі й пасажири ранніх поїздів та автобусів. Мабуть, Стефек здався їм марсіянином.

Батько ще на Новий рік подарував мені годинника. Не якогось там «атлантика» чи «патека», а солідного радянського годинника. На сімнадцяти каменях і з центральною секундною стрілкою. Без годинника навіть і в пущі важко було б жити. Визначати за сонцем, коли вже час їсти, можуть тільки примітивні племена. А спортсмен, щоб ви знали, мусить харчуватися регулярно. Інакше він буде не в формі, та й взагалі не уявляю собі спорту без хронометра. От хоча б і зараз — вирушити ми маємо у заздалегідь визначену хвилину. Ми стояли, зберігаючи надзвичайно серйозний вираз на обличчях. Ще раз усе як слід перевірили і востаннє глянули на карту.

Я подивився на циферблат.

— Готові рушати?

— Готові.

— 3а двадцять секунд старт. За п’ятнадцять, десять, п’ять… Старт!

Зірвавшися з місця, я помчав серединою ще майже безлюдної вулиці. Мчав, як вихор, ба, як тайфун, циклон, незважаючи на те, що двірники і двірнички сваряться на мене мітлами. Завертаючи на Малу вулицю, я дозволив собі втратити якусь частину секунди — й озирнувся. Бач, як одірвався від друзів! І то зразу, з місця. Ген, аж там унизу, похитуючись, виблискував у про променях сонця казан, під ним — дві грубі ноги, а трохи віддалік за ним мигтіли в повітрі тапочки Юзека, натерті крейдою до білизни.

Я біг далі. Міліціонер біля будки на площі Партизанів насварився на мене кулаком, бо замість того, щоб оббігти площу, я перетнув її навкіс; він засвистів, та я удав, ніби нічого не бачу й не чую. Найкраще не мати з ним діла. Одразу ж почне розпитувати: звідки ти біжиш, чому так рано, куди? Питання сипалися б без кінця і краю. А тим часом марнувалися б дорогоцінні секунди.

Раптом із-за останніх будівель Боденщтинської вулиці вихопився великий рудий пес — та як припуститься за мною! І гавкає, ніби на сполох. Зупинитися — вкусить. Притишити біг — пропадуть виграні за цей час хвилини… Але такий пес сам не одчепиться. Руді пси па диво затяті. Такий пес проводжатиме тебе до самого перехрестя і весь час брехатиме. Хай би вже брехав, ковінька йому в бік, а то й оком не встигнеш змигнути, як вчепиться тобі в литку або порве на інтересному місці штани.

Нічого робити — виграє завжди рішучий. Адже ми вчили про гордіїв вузол. Нехай і я хоч раз стану Александром Македонським. Мить — і я вихоплюю з-за пояса надійний чеський пугач.

От і трапилася оказія випробувати його.

Паф! Паф! — прямо в баньки кровожерливому звірові. Ефект був чудовий. Потвора отетеріла, очманіло гепнулась на задні ноги, тоді враз підхопилася і, підібгавши під себе хвоста й завивши, дременула так, що тільки стовпом курява стала. З-за воріт визирали люди, сполохані пострілами о цій ранній порі. Я біг далі, уявляючи під собою олімпійську бігову доріжку; на трибунах тисячі болільників з усього світу, я лечу, як на крилах, а за мною важко сопуть суперники, вкрай знесилені таким темпом. Добру школу я їм продемонстрував, чи не так? Від подиву — болільники забули навіть про оплески, бо такого ще зроду-віку не бачили… Але й мені вже спирає дух. Ух-х!..

Не думав я, що десять кілометрів це так виснажливо. Я вже зовсім засапався, а лісок маячить аж ген удалині. Я знаю, що від того ліска до перехрестя ще три кілометри, й аж там — фініш. Перші десять кілометрів. Велосипедистам багато легше. Дорога сама тікає у них з-під коліс. Тільки асфальт шкварчить, а ти, друже, кожен дециметр виміряй власними підошвами, покропи своїм потом.

І хоча сонце ще не припікає, мені вже гаряче і дуже хочеться пити. Хоч би раз ковтнути води! Стефек мудріше спорядився. В нього в рюкзаку цілих три літри хлібного квасу. То його мама приготувала нам на дорогу. Чудовий у неї квас. Шкода, що і я не налив собі трохи в баклагу. Та й про баклаги ми не подумали.

Гуркочучи, мене випередив автобус, елегантний, темно-синій, з блискучими шибками. З вікон визирають усміхнені пасажири. Майнули — тільки їх і бачив.

Із висолопленим язиком я дістався до перехрестя. Ух-х, як приємно гепнути на ще холодний після ночі камінь, занурити в росяну траву руки й витерти об неї запорошені долоні.

Позираю на годинника. Обчислюю. Успіхи мої не з гірших. Ну… звісно, далеко ще до першого бігуна Польщі, проте першість у межах повіту гарантована. Це теж успіх. Головне — відмахав десять кілометрів одним духом. Передусім це свідчить про гарні дані. Слід тільки тренуватися й невпинно розвивати їх.

Хочеться пити. Та он, власне, якась бабуся несе на коромислі відра з водою. Загадую — дійде до мене чи ні. Може, вона поверне до найближчих хат? Спрага мучить, а стара ледь ноги переставляє. Зупинилась іще й відпочиває собі… А, бодай тобі! Завернула на подвір’я другої од мене хати. З одного відра налива води до корита. Позбігалися кури й качки. П’ють, а я — ні. Тільки слину ковтаю. Ох і тяжко!..

Мені здається, що тільки-но я присів, а минула вже майже година. На дорозі рух дедалі жвавішає. По шосе їдуть легкові та вантажні машини. Гуркочуть підводи. Мчать велосипедисти. Від часу до часу повільно, з гідністю поминають мене статечні корови. Як на зло, вони обирають саме ту стежку, при якій я сиджу. Ще, чого доброго, якійсь худобині заманеться рогом мене штрикнути.

Минуло хвилин десять, і враз я угледів, що скраю по шосе суне Пампух. Припорошений курявою казан вже не так блищить. Стефек іде поважно і, як завжди, ворушить губами, щось жує. Ось, нарешті, він порівнявся зі мною. Кинув, біля каменя свою важку ношу, відсапався.

— Коли б Юзек, надійшов, можна було б рушати далі, — пробурмотів Пампух, і досі плямкаючи, — тільки навряд, щоб він так швидко прийшов. Бо ж руки, то не ноги. Цікаво, який рекордний час на десять кілометрів? Ніде про це не читав.

— Години зо три.

— Більше! Добре буде, коли Юзек подолає тих десять кілометрів години за чотири. Хоча сумніваюсь, бо коли я прийшов до лісу, про Юзека ще ніде не було ні слуху ні духу.

Ми зупинили мотоцикліста, що їхав з Кельців. Я ґречно вибачився й запитав, чи не бачив він хлопця, що йде на руках. Мотоцикліст, видно було, мав бажання вилаяти нас. Проте у відповідь тільки буркнув:

— Навіжені питаються про навіженого.

Та що може вгледіти мотоцикліст! Стрімголов мчить уперед і не роздивляється довкола, а Юзек, напевне, мандрує собі стежкою. Від твердого асфальту в нього швидко б мозолі понабігали. Ми впевнені — наш товариш, невтомно наближається. І справді. Тільки-но набурмосений мотоцикліст рушив далі, з-за повороту вигулькнули ноги, що бадьоро метляли в повітрі. Ой, леле! Таж він за три з половиною години відмахав десятикілометрову відстань. Архімайтер! Безперечно, Юзек побив усі рекорди! Шкода, що тут немає міжнародної комісії. Вона б напевно визнала результат. Кричимо «браво!», а Юзек тим часом робить довкола каменя круг пошани. Втома на ньому анітрошечки не позначилась. Він стягнув оті свої спеціальні рукавиці, витер руки об вологу траву, вмостився біля мене й каже, лупаючи карим оком:

— Немає в цих краях жодного шмаркача, годного позмагатися зі мною!

Ми квапливо потвердили — і це була свята правда — перед цілим світом, що другого такого немає, та, мабуть, і не буде.

Юзьо виріс у наших очах, одразу ставши олімпійцем. Після кількахвилинного відпочинку сам Юзек рішуче мовив:

— Ну, рушаймо далі, щоб завидна дістатись до дядька. Вперед, хлопці!

Занотувавши в записничку точний час, я рвонув уперед. Попервах з місця не беру великого темпу. Я спортсмен, обізнаний на теорії, і зумію розподілити сили на всю трасу. Коли друзі вже не могли мене бачити, я зняв тапочки й побіг далі понад дорогою босоніж. Стежка м’якенька, торф’яна, вгинається під підошвами й приємно охолоджує їх.

Сонечко пригріває дужче. Жаркий буде день. Шкода, що я не взяв у Пампуха однієї пляшки квасу, проте бігти з нею було б уже не так зручно. А крім того, Пампух не квапився віддавати той квас. Зрештою, домовлено було, що довгий перепочинок, а заодно й сніданок, зробимо на двадцятому кілометрі.

Біжу далі. Тепер я вже відчуваю, що маю ноги. З голови не виходить наш Юзек. Невже він подолає наступний десяток? Просто неймовірно. Молодець! Гордощі за друга сповнюють мені душу. Гордощі, а водночас і заздрість. Що в порівнянні з цим мої досягнення! Признаюся щиро — аби подолати другий десяток, мені доводиться із шкури пнутися. Вже біжу не клусом, а підтюпцем. Наш пан Майк назвав би це свинячим галопом.

Після п’яти кілометрів відпочиваю. Де й ділась моя спортивна амбіція, мені, на диво, все збайдужіло. Не рушив би звідси до вечора, але незадовго надійде Пампух. Неодмінно почне кепкувати з мене. Що завгодно, тільки не це! Зусиллям волі я підводжуся й біжу далі.

Іще шмат дороги, і я поминаю придорожну луку з розкиданими по ній купками вільх. Троє хлопців, приблизно мого віку, пасуть чималеньку череду. Худібка поскубує траву, а вони зручно влаштувалися в тіні вільшняка і грають в карти, шкірячи зуби до сонця. Коли я добіг до них, хлопці одклали вбік карти й попідводилися. Один, в обтіпаних унизу штанях, з носом-кривулею, став на, стежці, заступаючи мені дорогу. Вираз обличчя — розбійницький. І я роблю висновок, що квітів, безперечно, вони не піднесуть. 3 боку луки — двоє його друзів, а з другого боку вздовж шосе тягнеться рів, повний зеленої води і, можливо, глибокий. Перескочити його мені, напевно, не пощастить. Я зупиняюсь. Той, що з кривим носом, тицьнув мене пальцем у груди й питає:

— Куди це ти чешеш, свиняче рило, га?

Ох, був би тут Пампух — він показав би, де раки зимують.

Проте і я не з лякливих. Гордо виструнчуюсь. Дивлюся йому прямо в очі й нападаю:

— Ти ще не знаєш, до кого присікуєшся, — нахваляюся, — гляди, обпечешся.

— Ану, Фелюсю, дай йому, — під’юджують задираку друзі і вже плюють на долоні.

Бачу, що це мені так не минеться. Троє на одного, а, крім того, мене вкрай знесилив форсований біг.

Той, що заступив мені дорогу, видно, був найзавзятіший. Зненацька я стрибнув і з усієї сили пхнув бовдура в груди. Він похитнувся і шубовсь у рів, тільки зелений фонтан приснув на всі боки. Перш ніж його братія отямилась, я кинувся навтіки, з місця узявши темп, ніби перед олімпійським фінішем. Оті двоє майже наступали мені на п’яти, а за ними мчав скупаний у брудній воді Кривий Ніс, що прагнув помститися.

Було ясно, що мене порятують тільки ноги. Бо якщо спіймають, — прощайся з життям.

— Агов, лови його, держи! Мерщій, держи, його! Держи! — лунало мені услід.

Я вже не озирався. Плигав не гірше за кенгуру. Ніби у пришвидшеному фільмі, мигтіли в мене перед очима телеграфні стовпи, придорожні хрести, верстові камені. Я промчав через якийсь прилісок, потім лісок. Поминув стару капличку на високому пагорбі… Капличка і пагорб. Ага! Та це ж другий фініш! Я озирнувся. Від моїх переслідувачів на обрії ні слуху ні духу. Вони вже давно лишилися позаду. Далеко їм до майбутнього чемпіона. Тюхтії!..

Важко дихаючи, я впав на м’який моріжок. Зиркнув на часомір. Ого-o!.. Непогано. Хтозна, може, я навіть зрівнявся з видатним бігуном Кусоцінським.

Трохи відпочивши, я видерся на верхів’я горба. З нього відкривається розлогий краєвид. Як на долоні: села, луки, ліси, аж до самісіньких Кельців. В’ється облямована зеленню біла стьожка шосе. роздивляюсь, чи не видко де-небудь Пампуха. Незабаром він уже повинен надійти. Може, десь там і Юзек вигулькне. Однак ніде довкола ані душі. Здається, що в полудневій спекоті життя геть завмерло. Тільки ген-ген далеко, здіймаючи хмари куряви, ліниво посувалася вперед підвода. В лозяному васазі сиділи кілька чоловік. Ну, цього разу Стефек матиме поганий результат. Видно, і йому далася взнаки ота ноша. Я ліг горілиць і втупив очі в ясну небесну блакить.

Осика звисає наді мною, захищаючи від сонця. Гарно лежати собі отак, ні про що не думаючи. Вряди-годи налітає приємний вітрець. Коли трохи відпочинеш, м’язи знову тугішають, втому ніби всмоктує в себе трава. Віє п’янким духом розігрітих трав — ромашки, польової гвоздики, материнки, тихенько дзижчать мушки, в траві одноманітно сюркоче цвіркун.

Я починаю клювати носом. Та й кому це зашкодить? Поки там друзі дістануться фінішу, я можу трохи передрімати. Погляну лишень, чи їх ще не видно. Уу-х, прокляття! Що це! Може, метрів за триста від пагорба зупинилась підвода. Зупинилася — і з неї злазить… Ану, хто?.. Зроду не вгадаєте, краще я сам скажу… Злазить Пампух власною персоною, а за ним Юзек. Пампух огледівся, поправив казан і замарширував понад шосе, а Юзек миттю зник за придорожніми кущами.

Бач, лобуряки! Мені вже зовсім дух спирає, навіть зайву хвилину боюсь посидіти, аби тільки не вийти з регламенту. А вони ганебно ошукують, під’їжджають підводою, наче якісь графи, анітрохи не стомлені, й лише переді мною корчать із себе великих спортсменів.

Я накинувся на Пампуха з докорами, піддавши сумніву його спортивне майбутнє. Однак видно було, вів не брав моїх слів близько до серця й на думці не мав каятися. Зручно вмостившись на траві, рукавом витер свою гидку пику, видудлив з літрової пляшки квас, шпурнув її в кущі й тільки тоді зухвало відповів:

— Розумієш, брате, я передумав. Тренуватимусь тільки в піднятті ваги. Переносити вантажі належить ослам і різним мулам та верблюдам. Це не спорт. У такий спосіб я навіть вдих і видих не можу тренувати. Тільки й того, що горба собі наживу… А коли тобі це не до вподоби, то, будь ласка, далі можеш нести казана сам. Що? Нема дурних? Але ж я був дурнем, з доброї волі став носієм, а тепер мене ще ображатиме якась нікчемна космічна порошинка, що нараз уявила себе Чумацьким Шляхом.

Тієї миті з-за кущів вигулькнув Юзек, розмахуючи, як блазень, у повітрі ногами. Я вибіг йому назустріч і дав кілька добрих стусанів. Видно, знала кішка, чиє сало з'їла, бо Юзек сприйняв кару як належне і навіть не пробував дати здачі. Скочив на рівні й бадьоро помчав на вершину горба.

— Давай харч, Стефеку! — заверещав він, — Мерщій, бо я вмираю з голоду!

— Давай, — докинув і я своє слово, забувши на мить про їхню нечесність.

Стефек морочився, розв’язуючи зашморг рюкзака. Ворожив і ворожив коло нього. Видно, затягнувся подвійний вузол. Нарешті розв’язав і ще довго нишпорив усередині. Аж ось добув дві пачки печива.

— Ковбасу давай, а не печиво, — нервувався я.

— Ковбасу, кажеш? — Стефек уважно роздивлявся свої поламані нігті, — Так то непорушний запас, ми ж домовились не чіпати його без крайньої потреби.

— Не мороч мені голови, — гримнув на нього Юзек, — Половину з’їмо зараз, а друга хай залишиться як непорушний запас.

— Їжте печиво, — умовляв Стефек, надуваючи щоки, — коли отак утомишся, треба з’їсти щось легеньке. Ковбаса може зашкодити. Та ще мисливська! Ви навіть не уявляєте собі, як важко її перетравлювати.

— Роби як знаєш, свою порцію можеш хоч собакам викинути, — вже розлютився я, — або поміняйся зі мною на печиво. Я ж мушу відновити в організмі втрачені калорії.

— Авжеж, попереду ще п’ятнадцять кілометрів, — рішуче підтримав мене Юзек, — Зрештою, витягай тільки наші пайки; свою можеш не чіпати.

— Може, краще шпротики? — жвавіше почав копирсатися в рюкзаці Стефек, — Шпроти в олії мають дуже багато вітамінів: А, В і С. До їх складу входить також залізо і фосфор, а фосфор — це розум. Ну, то як? Одкрити вам шпроти?

Незважаючи на наші протести, він витяг бляшанку. Його запопадливість видалася мені підозрілою, я проковтнув кілька рибинок як пес муху, та шпроти не вгамували голоду, вони ще дужче роздратували апетит. Тільки ковбаса може мене задовільнити. Чому Пампух не хоче її витягати? А може?.. Зненацька у мене сяйнула думка. То, мабуть, уже почав діяти фосфор із шпротів. Я грізно поглянув на Стефека.

— Ану, брате, покажи мені оту ковбасу, а потім знову сховаєш її, — зажадав я. — Чи ти її, бува, не зжер?

Пампух похнюпився. Помовчав. За мить бухнув себе в широкі груди, аж загуло в них.

— Твоя правда, — мовив він глухо. — Все це від нудьги. Від нудьги. Коли я долав перший десяток… Спершу відламав один шматок, далі другий, а тоді ще шматочок. Лишилося зовсім мало. Я витяг її, щоб пересвідчитись, чи того для вас вистачить.

Слово честі! Понюхав, бо ж від жари вона могла зіпсуватися, покуштував і бачу… той шматочок був завбільшки з ніготь, отож у тім ліску під Цедзиною я доїв її…

— Ти бандит! — зойкнув Юзек і звів свої різнобарвні очі до бездонної блакиті неба. — Зжер провіант голодних товаришів, ще донедавна твоїх друзів! Де ж твоя совість? Чи є вона в тебе взагалі?

— Чому б ні? — відповів Пампух зухвалим запитанням.

— Ми тобі цього не подаруємо, — пригрозив я, беручись до печива. — Колись та віддячимо.

Сухе печиво стало мені поперек горла і, простягши руку, Я попрохав:

— Дай квасу, Стефеку!

— Квасу… а-а-а, квасу, — промимрив Стефек, понуро втупившись у землю. — Якого ще тобі квасу?

— Та не клей із себе дурня! В тебе ж було цілих три літри квасу.

— Було. Тільки після отієї ковбаси… Мабуть, в неї напхано забагато перцю і часнику… Від тієї ковбаси мене мучила пекельна спрага. По ковточку, по ковточку — і пляшки порожні. То що ж мені — порожні пляшки на собі перти? Швиргонув я їх у рів, та й по всьому. Для чого нам тут порожній посуд, його тільки в місті можна продати…

Він патякав і патякав про ті пляшки, ніби нас цікавили вони, а не квас.

— Ох ти ж канібал! — простогнав Юзек.

Настрій украй зіпсувався. Покажіть мені втомлену людину, голодну і спраглу, яка ще й сміялася б. А надто коли їй доводиться дивитись на винуватця своїх мук.

3а годину ми вирушили в дорогу. Само собою, Пампух, щоб спокутувати свою провину, мусив і далі нести усі наші пожитки. Ми навіть доклали йому в рюкзак кілька каменюк. А на додачу наказали йти за п’ять кроків позад нас. Нехай люди бачать, як ми зневажаємо його.

Пампух не протестував. Мабуть, добре розумів, яка тяжка його провина і що за неї він мусить бути покараний.

Ми знемагали від спраги. Я ладен був напитися з придорожнього рову, але гидував, бо в ньому плавали великі, товсті жаби. На щастя, дорогою нам трапилась крамничка, і я асигнував з таємних ресурсів цілих десять злотяків на лимонад. Певна річ, ми пили тільки удвох з Юзеком, вдаючи, ніби нам смакує нудотний, схожий на підсолоджені помиї, напій. Пампух покірно стояв збоку і мовчки страждав.

Трохи перегодом ми поплентали далі. Йти було важко, дорога весь час вилася вгору. Щоправда, на наше щастя, ми вже підійшли до лісу. В тіні старих дерев не так дошкуляла спека, і траса дедалі більше полонила нас. На схилах і придорожніх галявах червоніли полуниці, то тут, то там у вічі впадали зарості чорниць. На багнистих місцинах кущики були геть всіяні плодами, від яких паморочиться в голові, коли з’їсти їх трохи більше, ніж треба. Місцеве населення називає ці ягідки волохами. Ми мали чим освіжитися, і потроху, разом із пройденою дорогою, злість на Стефека минала. Кінець кінцем Юзек перший розсміявся, потвердивши, що котові ніхто не довіряє стерегти сметану, a потім уся ця історія пішла в небуття.

Смерком ми дісталися до дядька. Дядина зразу принесла з льоху великий глечик кисляку. Кисляк був холодний, як лід, і на склянках осідала перлиста роса. Ми пили той нектар, заїдали його великими скибками домашнього хліба, густо, завтовшки з палець, намазаними маслом. Дядько хвалив нас за витривалість. Тридцять п’ять кілометрів за один день, та ще й гірською трасою, — це достатня відстань і для загартованого туриста. Обмивши з себе куряву, ми полягали в стодолі на сіні, що здіймалося аж під самісінький дах.

Перед цим дядько відкликав мене на хвилинку вбік.

— Ви надовго сюди?

— На три тижні, дядю.

— Три тижні… - повторив дядько і почухав потилицю, — гм, ну то… поки що на добраніч.

НА ЛОНІ ПРИРОДИ

Я прокинувся перший, і зразу ж після мене Стефек. Якусь хвилину я ворушив пальцями рук і ніг, наче підгрібаючи насичене до краю пахощами сухих лікарських рослин і трав повітря. Розплющив ліве око, заплющив. Тоді подивився правим.

Побачив над собою жовтаву, з нової соломи стріху і крокви, на яких своїм звичаєм радили раду заклопотані горобці. В пасмах сонячного проміння, щопробивалися крізь шпари поміж дошками, роїлися золоті порошинки. Численні сучки яскравіли, ніби червоні печатки.

— Ух, — потягнувся Стефек і кілька разів поворушив щелепами, пожувавши за звичкою. А як у роті нічого не мав, то зразу ж прочумався й сів на столоченому сіні. Вже зовсім прийшовши до тями, роздивився довкола.

— Їсти хочеться, — жалібно зітхнув він. — Чи не має, бува, котрий із вас хоча б скоринки хліба? Ну, сплюхи нещасні. Прокидайтесь. Час і про сніданок подбати. Вже, мабуть, дуже пізно, бо в животі в мене бурчить, ніби там гелікоптер, і я мушу за всяку ціну щось перехопити.

— Гляди, щоб я тебе не перехопив, — промимрив Юзек, відсовуючись од Пампуха, коли той почав його торсати.

Сонний, він одсовувався навпомацки, й тому, опинившися скраю, з великим шумом з’їхав з гори сіна аж на долівку, розколошкавши зграйку курей, що порпалися в полові. Тривожно квокчучи, вони порозліталися врізнобіч.

На курячий галас до стодоли прибіг бурий сторожовий пес Цезар. Він був незлий, але страшенно нервовий і галасливий. Мимохідь він гавкнув на курей, на півня, на цесарку, а всю свою увагу спрямував на Юзека, який видався йому непроханим гостем, а саме ж від них треба стерегти садибу. Наїжився, грізно вискаливши гострі білі ікла. З горла в нього вихоплювалося зловісне булькання, баньки палали зеленим вогнем.

Юзек припав спиною до стіни і боязким, ніби не своїм голосом силкувався здобути Цезареву прихильність.

— Годі, любий песику, годі!.. Я дам тобі ковбаски, я дуже люблю собачок…

Пес нервувався дедалі більше. Можливо, він і спокусився б на ковбасу, та самих обіцянок йому було замало.

— Франеку, рятуй, бо цей собацюра з’їсть мене, — почав благати Юзек, — либонь, він скажений.

Я скотився згори і відкликав Цезаря на подвір’я. Ми ще торік, коли я гостював у дядька, заприятелювали з ним.

На сніданок дядина подала решето варених яєць, хліб і глечик молока. Поставивши все це перед нами на веранді, вона пішла собі поратися.

— Кожен шматок мені поперек горла стає, — сумно повідомив Пампух, луплячи п’яте чи шосте яйце. — Як подумаю, що я об’їдаю зовсім незнайомих людей…

Він зітхнув і, проковтнувши ще два яйця, відкраяв собі мало не кілограмову скибку хліба й запив її літром молока.

— Воістину страм, — підтакнув Юзек своєю архаїчною, навмисне викривленою мовою, — одначе я не зрікаюся цього частування заради живота свого.

Із смутком в очах він лигнув сьоме яйце і простяг був руку за останнім, аж Пампух випередив його.

— Горе нам! — простогнали вони в один голос. — Жебраками стали в молодому віці.

Тільки мене анітрохи не мучило сумління. Їв собі спокійнісінько. Зрештою, це обов’язок дядька й дядини — нагодувати небожа.

Проти веранди слався чудовий краєвид. Дядькова хата стояла на узліссі, край узбіччя, ніби сторожова вежа, яка пильнує, щоб ніхто сторонній не вторгся в глибини таємничого бору. Зразу ж за огорожею, злагодженою з тесаних ворин, починалась Ялинова пуща. Стовбури смерек і буків нагадували колони храму, нижня частина якого тонула в урочистому присмерку, що лиш де-не-де освітлювався сонячними відблисками. Зате на галявах перекочувалися буйні зелені хвилі. Горобина, плакучі верби, ліщина, малинник, молоді ялини — усе поспліталося, утворюючи непролазний мур.

Від дядькової садиби м’яко, терасами збігали вниз луки. За річкою, власне кажучи, за непоказним струмком, з гущі сливових садів визирали солом’яні стріхи села, що прихистилося собі в ущелині. Трохи вище, там, де бовваніє Оленяча гора, метушилися на полях люди. Тільки срібні полиски кіс свідчили про їхню напружену працю — саме почалася косовиця.

Як ви вже знаєте, я маю романтичну душу, отож, буває, пописую вірші. Так воно вже ведеться, що краса пробуджує творчу фантазію. Вони напихаються яйцями, а я сідаю на Пегаса і творю. Певна річ, лірику. Перша назва — «На узліссі».

А коли вже є назва, то рими — дрібниця! Ось, будь ласка:

Цілком сучасний твір, який вражає своїми метафорами. Від ялин і курей, що сокочуть, до розбитого серця. Признаюся вам під секретом, що цей вірш я присвятив Ядвіжці з сьомого «В», бо наша трійця з сьомого «Б». Я до смерті закохався в Ядвіжку. Почуття зненацька прийшло до мене на новорічному шкільному вечорі, біля ялинки. Вона була тоді в рожевій сукні з шарфом. Не ялинка, а Ядвіжка. Помітивши, як швидко вона з’їла апельсин, я віддав їй свій, і на додачу ще два пончики. Вона сказала, — аби ви тільки чули, яким голосом: «Дякую тобі, Франю». Саме Франю, а не як звично — Франек. Й поглянула на мене очима блакитними, як небо.

Я був щасливий. Та, на жаль, щастя тривало недовго. Ядвіжка з’їла мій апельсин і пончики, а трохи згодом прийняла шоколадку, чотири волоські горіхи й банан од капловухого Стаха. Не розумію, як можна без огиди дивитися на його ослячі вуха! Та що я кажу, ба навіть осел соромився б такої сумнівної прикраси. Бр-р-р! І все ж я бачив на власні очі. Стах упадав коло неї, а вона прихильно сприймала його залицяння, хоч і розуміла, що ранить мені серце, бо ж апельсин і пончики ще раніше поєднали нас. Згодом Стах носив їй додому портфель із книжками, а взимку, під час шкільної екскурсії, возив її на санках, забувши про всякий сором. Він… ох, не буду всього згадувати, бо серце мені від того крається. Викладу все це у вірші й, написавши в кінці про розрив, відішлю їй. Нехай знає, що вона втратила, віддавши перевагу ослові перед поетом і майбутнім майстром спорту.

Після сніданку дядько почав бідкатися, мовляв, з отим розсадником молодих дерев у нього клопоту повна голова. Надзвичайно плодючий бур’ян глушить маленькі дубки і буки, тож треба оті бур’яни якось виполоти й розпушити грунт. А тут саме жнива наспіли, і ніхто не хоче цього робити. За день праці у лісовій шкілці лісництво платить сорок п’ять злотих. Робота легка, там і дитина дала б собі раду.

Ми враз перезирнулися. Власне, ще вчора ми дійшли спільного висновку, що без грошей не перебудемо трьох запланованих нами тижнів. Окрім ягід, суниць і корінців, потрібен ще хліб, а до хліба м’ясо. А жити дармоїдами у лісничого теж не можна.

До нашої пропозиції дядько поставився явно прихильно. Зразу по полудні він видав нам знаряддя, показав, що ми маємо робити, і наступного дня, тільки-но зійшло сонце, троє майбутніх чемпіонів світу вже метушилися на широкій галявині.

Працювати в розсаднику навіть приємно. При нагоді можна позагоряти, а головне — ми маємо наперед визначену денну норму. Дядька зовсім не обходить, скільки це займе в нас часу. «Стільки та ще стільки прополоти, — сказав він, — і буде трудодень. Впораєтесь раніше — собі на користь. Будете марудитися — собі на шкоду».

Користаючись із вранішньої прохолоди, ми заходилися працювати на повну силу. Чорно-біла сорока дивувалася нашій старанності. Вона раз по раз пролітала над шкілкою, сідала на огорожу й, похиливши голівку, зачудовано втуплювалася в нас своїми круглими очицями.

Близько десятої дядько передав нам через лісника великий дзбан холодної води з медом і скибки хліба із великими шматками сиру. Підживилися — і знову за граблі, сапи та лопати!

За чотири дні ми мали в своєму розпорядженні досить велику суму — близько п’ятисот злотих. Тепер уже можна було думати про незалежність, про вимріяне привільне життя.

Без жалю розпрощалися із виповненою сіном стодолою, нав’ючили на Стефека усе наше добро — і гайда в далекий світ.

Курінь ми поставили на узліссі, проте вже не на території заповідника. Бо ж там не можна навіть гілку відламати. Все навкруги мусить бути у первісному стані. Повалиться дерево, то лежить собі і трухлявіє. Ніхто його не забирає звідти. Все треба обминати й ні в що не втручатися. У заповіднику господарює сама природа. Люди лиш пильнують, щоб ніщо не стояло на заваді.

3 тієї ж причини ми перебралися до іншого лісництва. Дядьків знайомий, лісник Сумік, знайшов для нашого табору чудову галявину. Саме таку, як нам хотілося. Містилася вона далеко від гомінких доріг, по ній не ступала людська нога. Потім лісник Сумік завів нас у гущавину, де робили просіку. Там він дозволи нам узяти ялинового галуззя і трохи жердин. Ми поперетягували цей будівельний матеріал на галявину й мерщій до роботи. От коли нам по-справжньому придалися п’ятидюймові гвіздки. Отож усім іншим я також раджу — завжди беріть із собою в похід п’ятидюймові гвіздки.

Наш курінь — справжнє чудо лісового будівництва, затишний, густо обплетений ялиновими гілками. Дощ спливатиме по них, а сонячне проміння не проб’ється. Дарма, що зовні він нагадує купу хмизу! Так навіть краще. Курінь зовсім непримітний для стороннього ока. Всередині ми намостили постіль із пружинистих гілочок. Трохи нижче нашого табору в’ється річечка. Вода в ній чиста, придатна для пиття.

Не менш важливий і той факт, що ми добряче запаслися різним провіантом. Є в нас і картопля, і борошно, і рис, і навіть порошкове молоко. Відповідальні обов’язки кашовара залюбки перейняв на себе Пампух. Він пообіцяв почастувати нас розкіш ним обідом.

— Ех ви, трупи, пальчики облизуватимете; ви, не раціонально вигодовані, напхані холестерином, вражені артеріосклерозом індивідууми. Тут я вас вилікую. Я наповнюватиму ваші немічні шлунки — хоч вони того й не варті — вітамінами, фосфором, залізом. Вас не впізнає і рідна мати, огидні м’ясоїди! Пики ваш пашітимуть здоров’ям, — просторікував Пампух, ладнаючи нашу кухню.

Не маючи бажання далі слухати його базікання, ми пішли по дрова. А коли повернулися з повними оберемками сухого хмизу й смоляних пеньків, то мало бійки не затіяли. Пампух так кепкував з галуззя, ніби збирався не палити його, а варити в своїй вітамінізованій, антихолестериновій юшці.

Аж ось затріскотіло багаття. Треба визнати, що кухню наш кашовар упорядкував собі непогано. Ще б пак, син пекаря. Казан був зручно прилаштований на пласких каменях, ніби на справжній плиті. Поміж камінцями палахкотів вогонь, полум’я якого лизало дно казана. Довго чекати не довелося, незабаром вода почала булькотіти. Смачні пахощі рознеслися, мабуть, за цілу милю довкола. Пампух священнодіє в куховарській шапочці з газети. З урочистим виразом на обличчі раз по раз помішує тріскою в казані, щохвилини куштує юшку, додає спецій. Крім юшки, він поставив на вогонь іще щось варитися в судках.

— Швидше! — підганяємо ми його. — Хочеш, щоб ми з голоду ноги попростягали? Бурда вже, мабуть, готова.

Юзек підсунувся був до вогнища, щоб зазирнути в казан, але Стефек пожбурив у нього головешкою.

— Не люблю, коли хтось суне свого носа в мої горшки, — визвірився він. — Май терпіння! Коли звариться, сам покличу, а зараз геть звідси! Ну, давай!

Ми полягали в холодку і, щоб час минав швидше, завели мову про різні ласощі. Потім умовилися, на зло Пампухові, знеславити його куховарство. Мовляв, з’їмо потроху — і ну кривитися та гудити юшку. А решту ще й на землю повиливаємо.

Стефек тричі засурмив у порожню пляшку. То був знак, що обід готовий. Але ми не квапилися. Пампух звелів нам стати у чергу і занурив ополоника в казан. Ох, як приємно запахло!

Юзек умостився на пеньку й, обпікаючи язика, заходився так завзято плямкати, що аж луна пішла. Трохи згодом він, не дивлячись у мій бік, підійшов до Стефека й простяг миску по добавку.

О, коли так, то чого це мені виливати? Я попустив пасок і собі сьорбаю.

Мені здавалося, що нічого смачнішого я ще зроду не їв.

Чого тільки не було в тій юшці! Тут і порізана на дрібні шматочки картопля, і знайдені нами по дорозі гриби, і бурячки, і рис, і порошкове молоко, і корейка, і перець, цибуля, часник, заяча капуста. Справжнє диво!

Тільки Даремно Стефек вкинув у юшку кілька пригорщ нашкрябаної із старої ялини живиці. Він запевняв, що від живиці тужавіють м’язи і буцімто такий додаток просто необхідний, коли переходиш до раціонального харчування. Ну, що ж, нічого не вдієш… Може, принаймні вдруге він нашкребе живиці з сосни, бо ялинова дуже гірка.

Животи в нас понадувались, як барабани. Хоч вибивай на них дріб. Умоловши три миски юшки, я відчув солодку знемогу й відразу до будь-якої їжі. Здавалося, жодні скарби не знадили б мене зараз іще щось проковтнути.

Тільки-но я подумав про це, як Стефек почав накладати на покришки від судків варений рис і притрушувати його цукром та суницями. Коли він устиг їх назбирати?

Я тільки зойкнув, і рука сама потяглася до покришки. Юзек також підійшов до Пампуха з виразом покори й смутку на обличчі.

По обіді з’ясувалося, що в казані ще багато лишилося того варива. Так, ніби ми й не обідали. Виявляється, Пампух наварив одразу на цілий тиждень. І тепер буде тільки підігрівати. Бо ж навіщо щодня клопотатися, коли можна полегшити собі життя?! Мені хотілося міцно обійняти нашого куховара, тільки на те забракло сил. Ми лежали в тіні розсохуватого дуба й тільки від часу до часу перекачувалися, ніби тяжкі колоди, услід за його тінню на інше місце.

Отак лежимо собі, коли це Юзек ураз як підскочить та як закричить:

— Ой лишенько, хлопці, божевільний!

Ми підхоплюємось на рівні. І справді. Просікою біжить дивний дядько. Високий і худий, на голові в нього зелений капелюх, з коротких шортів стирчать тонкі волосаті ноги, а над шортами палахкотить червоний светр. З обох боків у нього метляються якісь бляшанки. Усім відомо, що божевільні люблять обвішуватися різним мотлохом. Однак і це ще було б нічого, але дивний гість біг чомусь зигзагами, збочував у кущі, підскакував, вимахував кийком чи, може, прапорцем. Він наближався до нашої галявинки. Мчить прямо на наш казан. Гляди, розвалить усе к лихій годині! Стефек нараз підхопився і заступив йому дорогу. Дивний дядько спритно обминув його, підскочив і замахнувся своїм кийком-прапорцем.

— Го-оп, є! Га, га, га… от і попався, любенький!

Аж тепер я роздивився, що наш гість вимахував не прапорцем, а сачком, і гнався він за непоказним, сірим метеликом.

Після цього ловець метеликів зручно вмостився на пеньку. Протер об светр окуляри з зеленими скельцями. Знову осідлав ними свого горбатого носа. Відкрив одну бляшанку й, умертвивши метелика, дбайливо сховав його туди. I тільки тоді помітив нас.

— О, піонерчики, — здивувався він. — Ви, мабуть, з табору, хлопці? Ходіть-но сюди, ближче. Адже ви, власне, є свідками. Епохального, сенсаційного відкриття. Мій шановний антагоніст, професор Іглович, доводив, що цей метелик зустрічається тільки на правому березі Вісли. Оце, хлопці, щоб ви знали, який з нього вчений! У вас на очах я зловив метелика в самому серці гір, які, безперечно, лежать на лівобережжі, і, може, десь в енциклопедії поряд з описом сьогоднішнього епохального відкриття надрукують і ваші прізвища. Певна річ, дрібненьким шрифтом. Бо ж ви усього-на-всього свідки, не ви зробили це відкриття, піонерчики.

— Ніякі вам не «піонерчики» і не «хлопці», — пробасив Пампух, ображений за всіх нас його легковажним звертанням, — а троє венедів, отаборених у лісовій глушині (як він, дідько б його взяв, так швидко вигадав отих венедів), і ви, добродію, перебуваєте на території нашого племені.

— Венедів? — Ловець метеликів обмахував собі лисину зеленим капелюхом. — То я тут трохи спочину й піду далі. Бо я, любі венеди, я хотів сказати — шановні венеди, — роблю на цій територї відкриття, великі відкриття. Майбутні покоління дивом дивуватимуться. Розповім вам по секрету, — але нехай то буде таємниця ваша і ваших дітей, — що саме тут я зловив вісім років тому нікому не відомий вид нетлі. Її назвуть моїм ім’ям. За-па-м’я-тай-те! Нетля доктора Клепкевича. П’ять років я вистежував її аж поки, врешті, вона попалася в мою сітку. Тепер я хочу знайти метелика, що належить тільки до фауни цих найстаріших на світі гір. Ви часом не бачили такого метелика?

— Ні.

— Ні-і-і? Дуже шкода. У своїй науковій праці я б неодмінно згадав про братів венедів. Заждіть-но, хлопці… — Наш гість витяг з кишені жменю злиплих льодяників. Відліпив три цукерочки й тицьнув кожному з нас у руку по одній. — Це м’ятні цукерки. Посмокчіть їх, і віддих у вас буде такий самий свіжи як повітря цих гір… О, здається, летить! — Добродій підхопився і помчав за звичайною капусницею, які хмарою роїлися понад річкою і над нашою галявиною.

— Бракує клепки в голові, — підсумував Стефек і, гидливо скривившись, викинув цукерку.

— Божевільний і водночас — ні, хоча поводиться він дуже дивно, — заперечив Юзек. — Можливо, це якийсь великий учений. Вони ж усі диваки.

Поволі западав чудовий липневий вечір. Ми сиділи перед куренем і спостерігали, як блідне потроху небо і виринають на ньому перші зірки. Пуща засинала. Над обрієм сходив великий червонястий місяць.

— Коли я обійду на руках земну кулю, можна буде подумати й про місяць. Там мені вестиметься вже легше… — почав було Юзек, але замовк на півслові, пригадавши, як ганебно осоромився він зовсім недавно. Навіть двадцять кілометрів не міг подолати.

Далі ми взялися розвивати вчення про Всесвіт, обговорювати досягнення науки. Почали ділити поміж собою зірки, мріяти, висувати плани, що, може, стануть в недалекому майбутньому реальністю.

Було вже пізно. Над драговиною на закруті річечки засвітилися бліді вогники. Спершу один, згодом спалахнув другий — і затанцювали, замиготіли.

— Душі покутні, — Юзек здригнувся.

Ми висміяли його. Хто зараз вірить у такі вигадки. Адже відомо, що то з драговиння виділяється газ, названий метаном. Спати повкладалися пізно. А прокинутись конче треба удосвіта: на нас чекає важлива праця.

Ми надумали зробити нашим мамам приємний сюрприз — привезти сушених грибів. Боровиків саме повилазило з землі повно. Тільки збирай. Отож, чим раніше встанеш, тим більше назбираєш.

МАЦЬОШЕКIВ ВАЦЕК

З грибами нам пощастило. Набрали майже півтори сотні чудових грибів і вирішили й надалі разом збирати їх і сушити. Працювати ніби в кооперативі. І лише в останній день поділити все на три рівні частки.

Найбільше назбирав Стефек, можливо, тому, що завжди ходить з похиленою головою, тим-то на землі перший все помічає. А мою увагу полонило вкрите росою павутиння. Тонесенька сіточка, напнута між галузками, тремтить, крапельки роси, пронизані сонячним промінням, сяють на ній, мов діаманти. Очей не можна відвести. А там, диви, незграбне дерево виросло, чимось подібне до огрядної баби. Задивився я і на поцяцькований мухомор — ото б намалювати його… Нічого не вдієш, поет,

дідько б його взяв, має зовсім іншу душу. Не пройде байдуже повз красу. Отже, нічого дивного, ледве назбирав тридцять грибів. А п’ятеро ще й роздавлені. То я сам через свою неуважність розтоптав.

А щоб друзі не нарікали на мене і вклад у загальну справу в нас був рівний, я мусив усі зібрані нами гриби почистити, шапочки нанизати на мотузочки, а ніжки — на гілочку тернини. Підсушаться трохи над вогнем, а тоді нехай доходять на сонці.

На сніданок, звичайно, в нас була вчорашня юшка. Навіть смакувала нам. Нічого не скажеш — смакувала.

Поки я чистив гриби, Юзек та Стефек ладнали луки. Матеріал для них ми вибрали ще на дядьковому подвір’ї — молоденькі, пружні, вже трохи підсушені ясенки. Капронова тятива дзвінко бриніла, коли торкнеш її пальцем. На такі луки нам могли позаздрити навіть справжні індіанці, що нишпорять у диких преріях. Пущена з лука стріла, із свистом розтинаючи повітря, злітала аж понад верхівки небосяжних ялин.

Нічого турбуватися — м’ясо в нас тепер буде. Треба лише трохи потренуватися, і ми зможемо полювати навіть на якогось великого звіра… А крім того, луки знадобляться і для оборони. Уявіть собі, як перелякається напасник, коли зненацька фуркнуть до нього три перисті жала, до того ж намащені страшною отрутою мого виробу. Напасником може бути вовк, скажений собака, а то й бандит. Тут ще й такі є. Подейкують, ніби тиждень тому грабіжники напали на туристок. Замасковані, із зброєю. Позабирали в них сумки й парасольки. Їхнє щастя, що вони натрапили на жінок. Бо коли б їм довелося зустрітися з нами — Стефек їм показав би!

В обід ми знову їли підігріту юшку. Смакувала… Може, вже й не так, як учора, проте ми попоїли.

Аби не вийти з форми, ми тренуємось. Тільки од регулярного тренування залежать майбутні спортивні успіхи.

Я бігаю від річечки до куреня. Туди й назад, туди й назад. Юзек обходить на руках нашу галявинку. Стефек прикотив здоровенну гранітну брилу і піднімає її.

Для перепочинку вправляємося у стрільбі з лука. Найгірші результати маю я. Із десяти можливих — вісім.

Оце стоїмо ми саме з луками, цілимось, коли чуємо тріск у заростях: ніби щось велике продирається крізь гущавину. Прислухалися — справді щось живе лізе. Сопе і пихкає.

Хтозна, може, то ведмідь? Недавно в нашій кельцівській пресі повідомляли, що в пущі Ялиновій з’явився ведмідь, яких не бачили в цих краях вже понад сто років. Його вгледіли поважні туристи, яким можна вірити, і саме вони сповістили про це редакцію.

Не будемо тікати. Я миттю подав друзям змочені отрутою стріли. План зовсім простий: цілитися тільки в баньки звірові. Ось уже видно рудий бік… роги… і на галявину вийшла велика руда корова. За нею тягся довгий мотузок з прив'язаним кілком.

Кілок раз по раз чіплявся за кущі, заважаючи корові посуватися швидше.

— Очевидно, вона одірвалася, — відкриває Америку Юзек. — Знаєте що, хлопці? Давайте її припнемо, а то забреде десь у пущу й загине або обплутається мотузком і задушиться. Може це корова якогось бідного селянина, й діти його залишаться без молока.

Ти ба, «припнути» — легко сказати! Адже ж ця худобина має роги. І до того ж — гострі. Може ними проштрикнути людину. Поки я отак міркував, Юзек ураз підскочив, вхопився за мотузок і обкрутив його навколо дуба. Нехай тепер стоїть. Якщо по неї ніхто не надійде, ми видоїмо її й нап’ємося теплого пінявого молока. Робінзон мав козу, зате ми матимем корову.

Щоправда, доведеться поморочитись, аби її видоїти. Я чував, що корова може хвицнути ногою або шмагонути хвостом по обличчю. Вперіщить і ні за що виб’є тобі очі.

Невдовзі до узлісся долинуло чиєсь протижне волання:

— Ме-е-цько, агов, Мецю-ууню!

Корова, що досі по-філософськи спокійно жувала, враз нашорошила вуха, підвела голову й замукала.

— Мецю-ууню, — лунало щоразу ближче. Судячи з голосу, то був хлопець. Налякаймо його, чортяку!

З луками в руках ми причаїлися серед віття розлогої ліщини. Не вгледить нас ба найдосвідченіше око. Ми піддурили навіть обачну сойку — вона сіла поряд з нами на гілку, на віддалі простягненої руки.

З лісу на галявину вибіг хлопець, трохи менший за нас. Був вбраний так, ніби правив десь за опудало. З-під солом’яного, з порваним денцем капелюха на очі йому спадало волосся кольору зотлілої соломи. Сорочка, здавалось, була пошита з самих тільки латок, а широченні підкасані штани, що належали колись дорослому чоловікові, не мали вже ні кольору, ні віку.

«Страхопуд» підозріливо обвів поглядом галявину. Його, видно, заінтригував наш казан, згасле вогнище і курінь. Нікого не побачивши, він кинувся до корови, ще раз обдивився навкруги й заходився розплутувати мотузок. Морочився, допомагаючи собі зубами. Бо ж Юзек зав’язав потрійний вузол. Стефек подав знак — і з диким вереском ми повискакували з-за густої ліщини, з усіх боків оточили зайду. Луки нап’яті, постава така, як у сіуків, коли вони атакують ворога, вістря стріл скеровані на латки хлопцевої сорочки.

— О блідолиций сину шакала, світловолосий варваре з Низин, виходить, ти перебрався із своїм стадом на одвічні землі Орлів-венедів! — загув Пампух. — Чи вам забракло вже пасовиськ по долинах?

— Наше плем’я боронитиме свої права і не відступить ані п’яді землі своїх батьків, дідів та прадідів, — докинув я.

— Нікчемний супротивнику, ти сподівався на вікторію, — по своєму заговорив Юзек, — пробі, ти помилився. — Кожен германський загарбник знайде тут свою загибель — цях, кенсім, абракадабра.^[3]

У «блідолицього» тремтіли литки. Я з приємністю відзначив у думці, що ластовиння він має ще більше за мене, і це викликало в моїй душі щось схоже на співчуття. Хлопець, злякано зиркаючи на наші луки, затинаючись сказав:

— Я по корову… Одірвалась, холера, від припону, а я за нею…

— Хіба тобі не відомо, що галява і прилеглі до землі, — Стефек обвів луком коло, — зайнята на вічні часи велелюдним хоробрим плем’ям венедів?

— Ні-і!

— Ти перейшов рубежі наших володінь і за це будеш разом із своїм стадом нашим бранцем, — в Юзековій голові, видно, переплуталися фрагменти з історичних книжок і пригодницьких повістей. — Невдовзі ми посадимо тебе на палю, і ти вирушиш до свого Маніту. Або ж виміняємо за тебе котрогось із наших лицарів, однакового з тобою віку. Та передусім я хочу знати, чи з шляхтичем я маю справу?

— Перепрошую, — хлопець був страшенно наляканий цією незрозумілою мовою, — але коли я зараз не приведу корови, то Мацьошек оддубасить мене. Він казав, що всі ребра мені полічить.

— А що він за один, отой Мацьошек? — запитав уже нормальним голосом Стефек. — Батько? Дядько?

— Мабуть, дядько, — невпевнено протяг хлопець. — А як корова десь заблукає, то їсти мені вже не дають. Сьогодні, видно, теж не вечерятиму.

— То ти голодний, еге ж? — Юзек ураз скинув маску стародавнього венеда й обернувся на звичайного Юзека з м’яким серцем.

— Корову ще встигнеш одвести, — вирішив за всіх нас Стефек. — Якщо маєш бажання, ми дамо тобі юшки, чудової юшки… між іншим, як тебе звати?

— Вацек.

— Ну, ходи, Вацеку, до казана. Франеку, подай йому миску й винеси з куреня хліба.

Вацусь трохи поманірився, та коли ми поставили йому на коліна повну миску юшки, з апетитом засьорбав. Тут саме завітав до нас лісник Сумік. Статечно привітався, присів на пеньок і зиркнув скоса на хлопця.

— Це я бачу тут Мацьошекового пастуха, чи не так?

— Еге ж, — потвердив Вацек. — Корова наша, Мецька, одірвалася, і я за нею…

— І чом ти, зрештою, не підеш од нього до якихось добрих людей, — пробурмотів лісник, скручуючи товсту цигарку. — Виростеш дикуном і попихачем.

Не зважаючи на те, що Вацек сидить тут і слухає, лісник коротко розповів нам про нього. Хлопець — сирота, раніше жив у свого опікуна — старого мітляра. Після смерті мітляра дав йому притулок Мацьошек, скнара і лиходій. Вацек у нього карається не знати за чиї гріхи. Занехаяний і голодний, він гне спину за шматок хліба. Живе в грязюці, і взимку, і влітку, спить разом із коровами.

При цих словах Вацусь почухав голову під капелюхом і поворушив лопатками.

— … А як Мацьошек живе на відшибі, он за тим пагорбом, — показав Сумік, — то люди майже нічого не знають, що там діється. А сам він ніколи не ходить у село. Навіть до школи його не посилали. Мацьошек навчив його, коли приходять чужі люди, ховатися. Нібито для того, щоб його ні про що не розпитували. Бо вже двічі туди навідувалась комісія. Першого разу — із школи: хотіли дізнатися, чому хлопець не вчиться, а другого — з органів соціального забезпечення. Мацьошек щоразу якось викручувався… та треба, зрештою, вирвати хлопця з невільницького дому. Він їм ані сват ані брат, і не мають вони права його затримувати. Аби тільки хтось узявся за це діло.

В цю мить підхопився Стефек. Очі в нього палали шляхетним вогнем. Він підійшов до Вацека й поклав йому на плече свою дужу руку.

— Хлопче, — урочисто промовив він, — ти будеш нашим П’ятницею, а ми Робінзонами.

Кандидат на П’ятницю, нічого не второпавши, витріщив на Стефека великі блакитні очі й почухався під пахвою.

— Зостанешся в нас, — енергійно втрутивсь і я в розмову, а коли ми вертатимемось до міста, заберемо й тебе з собою.

Лісник невдоволено скривився.

— Тре, хлопці, щоб це зробили дорослі. Адже ж Вацусь не пташка й до клітки його не посадовиш. Хлопець мусить десь жити, щось їсти, та й голий і босий не ходитиме… А ви самі на утриманні батьків.

Цими словами він іще дужче під’юдив нас. Та що він таке каже?! Троє випускників сьомого класу не зможуть узяти під свою опіку хлопця? Конче мусять зробити це дорослі? А дзуськи! Це наша справа. Ми перезирнулися. Зрозуміли один одного.

— Якось дамо вже раду, — рішуче сказав я. — Вирвемо Вацуся з Мацьошекових пазурів, і годі.

— Коли б тільки з цього не вийшло скандалу, — застеріг нас лісник, картаючи, видно, себе за необачну пораду. — Мацьошек так просто не відпустить хлопця. Бо ж він має з нього дарового наймита і стільки років як-не-як годував його.

З Вацеком ми дійшли згоди набагато швидше. Хлопець був затурканий, проте від природи тямущий, і йому вже давно остогидла Мацьошекова неволя. Та принаймні спочатку він потребуватиме чиєїсь підтримки. Отож згодився залишитися в нас. Можливо, на його рішення вплинула і Стефекова юшка. Їмо і їмо її. Стефек підрахував, що тієї юшки нам вистачить на п’ять днів, й відповідно до того розподілив увесь провіант. За п’ять днів знову наварить повний казан. Не раніше, бо інакше на спіткає продовольча криза.

Вацек мав тільки одвести корову, забрати своє манаття й, слова не кажучи господареві, повернутися до нас.

Він довго не з’являвся. Притуливши бінокль до очей, ми роздивлялись поля і стежки. З-за гори визирав лише темний розлогий дах Мацьошекової хати. Вдалині метушилися люди. Видно було хури, навантажені з горою снопами, — з такої відстані вони видавались іграшковими. Тут, довкола нас, панувала мертва тиша. Тільки лелеки поважно походжали по луках та скиглили чайки над болотами.

Нарешті з лісу, звідки ми найменше сподівалися його, показався Вацек. Він пояснив нам, що в такий спосіб увесь час ховався за кущами, отож Мацьошек не міг його зловити. З кишені хлопець видобув якийсь згорток і вручив його Стефекові.

— Сховайте це, щоб не пропало.

Нам кортіло дізнатися, що воно в тому пакункові. Вацусь погодився розгорнути його і з гордістю демонстрував окремо кожен предмет: ручку від парасольки, зроблену на кшталт голови пса з червоними очима, ножик з поламаним вістрям, два заржавілих леза, великий блакитний ґудзик, а ще скляну кульку. Він дбайливо протер свої скарби полою сорочки, потім знову загорнув їх.

Поки ще не зовсім згасло денне світло, ми заходились упорядковувати туалет нашого підопічного. Передусім Стефек маленькими ножичками обстриг Вацусеві довге заплутане волосся. Далі ми повели хлопця до річки — купати. Не шкодуючи сил, по черзі шарували то піском, то милом. Бідолаха протестував, але несміливо. По цій процедурі він став подібний до вареного рака. Далі ми підпалили брудне лахміття, оддаляючи хлопця в таки символічний спосіб від минулого. Спалахнувши, ганчір’я затріщало, повітря довкола сповнилось смалятиною. Вацусь лишився зовсім голий і був трохи наляканий такою ситуацією. Видно, побоювався, щоб ми його отак не покинули. Проте спільними зусиллями ми знову вбрали хлопця. Я дав йому свою футболку, Юзек — шорти, усього з однією латкою, а Стефек, крекчучи й зітхаючи, вручив свою блакитну куртку. Щоб применшити заслуги мого друга, мушу сказати, що спортивна куртка вже давно стала затісна на нього, й незрозуміло було, навіщо майбутній майстер притяг її аж сюди.

Отримавши такі дари, П’ятниця почав величати нас добродіями. А Стефека намірився навіть цмокнути в руку. Проте той не погодився, виявивши скромність, притаманну всім великим людям. Він тільки погладив хлопця по голові й пробубонів: «Не треба, друже, навіщо ти… Це ж усього лише бебехи».

Нас до сліз зворушила власна щедрість.

Вишаруваний і вичепурений Вацусь змінився до невпізнання.

Поволі зникала його несміливість і, сидячи на пласкому камені, він снував довгу розповідь про свою тяжку працю в Мацьошека. Він з великою теплотою згадував худобу — коня й двох корів. Взимку він грівся біля них, підживлявся їхнім молоком.

Коли ми вже полягали спати, Вацек ураз підвівся й підійшов до Стефекової постелі.

— Добродію Стефеку, — прошепотів він, — а коли Мацьошек прийдуть, ви не оддасте мене?

— Певна річ, що ні… спи собі.

— Бо вони на мені місця живого не полишать.

— Ну, ніколи більш не підеш до нього. Я сказав тобі й годі.

Вранці П’ятниця тинявся біля куреня похнюплений і ніби сам не свій. Я спитав його, чого він такий невеселий. Хлопець довго не признавався, та, зрештою, відкрився:

— Я сиджу собі тут, а хто насипле Карлові фуражу і почистить його? Мецьку й Красулю також давно пора вигнати на пасовисько. Свині, певно, не годовані, бо господар люблять довго поспати.

— То хай менше вилежується, — миттю вирішив я справу і щоб хлопець більш не сумував, подарував йому кілька значків — гербів міст. Радий-радісінький, він причепив їх собі до футболки й запишався, як павич. Мабуть, людина, нагороджена орденом Почесного легіону, і та менше випинає груди.

Ми пішли по гриби. Сьогодні назбирали понад дві сотні. Нічого не скажеш, Вацек таки вмів їх шукати! Часом здавалося ніби він вигрібав гриби з-під землі. Навіть ідучи за нами, він знаходив їх — добірні, один в один. Ми дивом дивували — як це можна було не помітити. Адже ж сидять на видному місці. Прямо в нас перед очима…

Після сніданку — ви, певно, здогадалися, що то була підігріта юшка, — Вацек повів нас до невеликого соснового молодняка. Загадково поглядаючи на нас, він повідомив:

— Я вам щось покажу.

Ми йшли, аби тільки зробити йому приємність. Цікаво, чим він хоче нас вразити? Вацусь зупинився перед горбиком світлого піску, схожим на кротовину.

— Тут яма з кроленятами, — сказав він. — Малим уже по чотири тижні.

— Де та яма?

— Ось тут! — копнув він босою ногою в пісок. — Вони засипані.

— Мертві? — здивовано запитав Юзек, — і ніс йому видовжився, ніби чорногузів дзьоб. — Хто їх закопав?

— Живі! Чого б їм не жити!

— Якщо вони засипані піском, то не можуть бути живі, дуже логічно виголосив Юзек, що, до речі кажучи, надзвичайно рідко щастило йому зробити. — Закопані, отже дохлі, а дохлі значить, неживі.

— Вони засипані тільки зверху, — терпляче пояснював Вацек. — Самичка вночі приходить і годує їх. Одкопає, вони поссуть молока, потім знову засипле. Боїться, щоб малюки, бува не порозлазилися або щоб їх щось не поїло. Нора засипана цілих чотири тижні. Кроленята, напевно, вже прозріли.

— Коли б мати лопату, можна було б їх одкопати і приручити, нараз запалився флегматичний Стефек. — Я тримав би їх у нас в комірчині.

— Можна і без лопати. — авторитетно запевнив Вацусь. Такі ями здебільшого міленькі, рукою можна дістатися до гнізда.

Він одгорнув пісок. Показався вхід до нори, заткнутий сухою травою та глицею. Коли ми відсунули глицю, в ніс нам ударило специфічним духом диких звірят. Ми відштовхували один одного, щоб якнайшвидше самому засунути лапи всередину. Проте Стефек відсторонив нас із Юзеком і, лігши ниць, почав напружено вдивлятися в глибину.

— Ну? — нетерпляче штурхали ми його під боки, щипали за ноги. — Бачиш там що-небудь? Кажи мерщій!

— Здається мені… е-е-е, ніби й справді щось ворушиться…

Тільки не щипайтеся, бо як устану… Справді, ворушиться, — помовчавши, дійшов він висновку. Тоді перевернувся на бік і встромив руку в яму. Аж по саме плече. Ми не зводили очей з його червоного від напруги обличчя.

— Є! — врешті вимовив він. — Ах ти ж дідьків гвинт!.. Вислизнув мені з руки. Їх там повно.

— Тільки за вушка треба брати, за вушка, — нервове збудження передалося й Вацусеві, — бо інакше перерветься навпіл. Вони ж такі тендітні.

— Хутчій! — підганяли ми Стефека, тремтячи з нетерплячки.

Стефек крутився, посіпувався, раз по раз міняв позу. Врешті. примирившись із невдачею, він підвівся.

— Коли б я мав довшу руку… Торкаюся їх, відчуваю, а схопити ніяк не можу.

— Дай я спробую…

— Ні, в мене довша рука.

— Нічого подібного, в мене!

Поки ми з Юзеком змагалися, Вацек простягся над ямою й одразу ж витяг чарівне сіре створіннячко. Пухнастий, товстенький кролик щулився і мружив на сонці очиці. Вацусь передав його Стефекові, а сам одразу витяг другого, тоді третього. Загалом їх було аж семеро.

— Сьогодні, не пізніше завтра вони б однаково порозбігалися, — впевнено заявив він, — найвірогідніше — сьогоднішньої ночі. Кролі вже зовсім великі.

Ми швиденько змайстрували поруч із куренем затишну загороду, густо, один біля одного повбивавши у землю ліщинові прути. Аби ще зміцнити її, попереплітали прути лозою.

Після довгих суперечок зрештою порозумілися, вирішив доглядати їх разом. Поділимо кролів аж у Кельцях.

Заячою капустою, лісовою викою, конюшиною і різними соковитими травами ми вислали дно загороди. Проте кролики не виявляли інтересу до їжі. Наїжившись, вони збились у кутку в пухнастий сірий клубок. Їх не спокусило навіть зроблене з порошку молоко.

— При людях вони нічого не займуть, — повчав нас Вацек. — бо ж вони дикі.

І він мав рацію. Малята лише згодом призвичаїлися до нас і тоді брали їжу навіть з рук. А поки що ми дали їм спокій. Нам треба було ще почистити гриби. Сидимо собі, чистимо, а Вацусь розповідає. Ну й натерпівся він!

Ми перезирнулися. Ні! Хай там що, а не дозволимо йому вернутися! Щиро піклуватимемось про нього.

І ось ми знову посідали їсти оту нескінченну юшку. Я ледве впорався з однією мискою. Юзек і того не подужав. Стефек старанно плямкав, глипав на всі боки й сьорбав, але, думаю, все це було лиш про людське око. Тільки Вацусеві, мабуть, однаково було, що їсти.

По обіді Вацек позбирав посуд і рушив з ним до струмка. Та, ступивши кілька кроків, раптом закляк.

— Ой, лихо! — зойкнув він, — сам Мацьошек сюди йде. Рятуйте мене, бо приб’є до смерті!

— Сховайся в курінь, а ми самі з ним побалакаємо, — наказав Пампух, і чоло йому перетнула зморшка. — Я вже йому вичитаю молитву.

Насупившись, він сів на камінь, який щодня піднімав. Мимоволі ми скупчилися довкола нього. Бо ж він найсильніший і разі чого… Бідний П’ятниця забився в курені під ковдри і боявся, видно, навіть дух звести.

На галявину поважно вийшов високий на зріст селянин з довгастим, мабуть, тижнів зо два не голеним лицем. На голові він мав шапку, так звану мацеювку. Наблизившись до нас, підніс до обідка мацеювки два пальці.

— … обри, — буркнув чоловік, видно, вважаючи нас не гідними повного привітання. Ми вороже мовчали.

— Я тут ось в якій справі, — недобрий гість засунув одну руку в кишеню вельветових штанів, а другою чухав свої волохаті груди, — чи немає тут часом нашого Вацека… Бо коли він тут, холера, то я йому такого маку втру, що довго сісти не зможе. Про що тільки думає цей вишкребок! Знайшов час байдикувати! Як побіг учора ввечері, то й досі немає. Люди казали мені, що він у цей бік подався.

— А отой Вацек ваш син? — несподівано озвався Юзек. — Нам треба знати, хто він і що він.

— Це нікого не обходить, — досить нечемно буркнув Мацьошек, — Я не маю наміру будь-кому пояснювати й доводити свої родинні зв’язки. По-доброму запитую — є він тут чи немає. Бо зник, кажу вам, ще з учорашнього вечора.

— Очевидно, надокучило йому спати з худобою, — зауважив я зовсім недоречно, бо тим самим виказав нас. Але, дивлячись нього харцизяку, я не зміг стриматися. — Хлопець пішов туди, де йому буде краще, а куди саме, ми сповідатися вам не збираємось.

— Ви того зі мною, не дуже… — неголене обличчя Мацьошека посиніло від люті, — бо я вам зараз дам, шмаркачі! Халабуду вашу розкидаю і прожену геть звідси.

Тоді Стефек, що досі сидів мовчки, устав і схилився над своєю гранітною брилою. Не звертаючи жодної уваги на розлютованого Вацусевого господаря, він поволі піднімав брилу, Стефек був без сорочки, й було видно, як на плечах і руках напружуються в нього м’язи.

По-фаховому, спокійно вижимав він брилу, аж поки вона опинилась у нього над головою. Уперше йому пощастило. Досі він піднімав камінь тільки до грудей. А тепер, може, з хвилину тримав його над собою, а тоді розмахнувся і швиргонув уперед, аж земля загула. Мацьошек поспіхом одскочив убік. Ота мовчазна демонстрація сили, видно, справила на нього враження, бо він зразу отямився.

— Я знаю, хлопці, — почав він зовсім іншим тоном, — що ви це так, заради жарту сховали Вацека, та годі вже, нехай вертається додому. На нього чекає вечеря, сніданок і обід. З учорашнього дня він нічого в роті не мав.

— Не так уже й погано йому велося, — схопився з місця Юзек і, зачерпнувши з немитих судків юшки, тицьнув ложку чоловікові під ніс. — Ми не голодуємо. Ще й вас, пане, можемо почастувати. Просимо, покуштуйте, як смачно!

— Я вже пообідав… — збентежений Мацьошек одвертав голову. — Та й прийшов я зрештою сюди не за тим, щоб пригощатися й правити теревені.

Обличчя йому знову запалало, й він загорлав:

— Востаннє питаю вас: оддасте його, сучі діти, чи ні?

— О-о! — Стєфек похмуро всміхнувся. — Люблю логічні запитання. На логічне запитання і відповідь буде логічна: Вацек більше не піде до вас на поневіряння.

— Начувайтесь, заступники чортові! — перед тим як податися геть, вигукнув Мацьошек. Здаля він ще насварився кулаком і додав: — Ось побачите!

Відтоді ми вирішили стерегтися. Хто знає, що він задумав. Надто вже лихі були в нього очі.

Вночі ми по черзі вартували, й ніч минула спокійно. А вранці настала катастрофа.

Саме вранці. Побіг собі весело наш П’ятниця до струмка з загорнутим у рушник пахучим милом. Побіг і не вернувся. Вже й снідати час, а його нема й нема. Гукаємо, кричимо. Відповіді ніякої. Тоді ми збігли до річки.

На щастя, ще не висохла роса, й по Вацусевому сліду можна було йти, як по шнурку. Слід був виразний, ніби намальований. Отут Вацусь зупинився. О, біля прибережних кущів починається другий слід. На драглистому грунті добре видно, де слід величезного чобота схрещується з відбитком босих Вацикових ніг. Тут за кілька метрів довкола трава зім’ята, і роса з неї пострушувана. Звідти сліди ведуть у кущі. Рядком. А он кинутий рушник, трохи далі червоніє мило. Ми йдемо по сліду. Він привів нас до стежки на верху пагорка. Рівна, як стріла, стежка вела прямісінько до самітнього Мацьошекового дворища. Все ясно. П’ятницю викрадено. Викрадено серед білого дня.

Палаючи обуренням, я запропонував зараз йти на штурм і визволити бідолаху. Ми ж не можемо з цим погодитися. Він довірився нам, а ми віддали його на поталу такому жорстокому чоловікові. Однак після бурхливої наради проектнегайної атаки відпав. Розсудливий Стефек переконав нас, що Мацьошек витлумачить це, як напад на його дім. Може дійти до бійки, а тоді Мацьошек мав би право заявити в міліцію, що ми напали на нього, й подати скаргу до суду.

Юзек радив випередити його й самим повідомити міліцію. Тільки чим тут зарадить міліція? Мацьошек офіційно фігурує як Вацусів опікун чи, може, навіть родич, а ми? Яке право маємо ми на Вацуся? Ніякого.

— Вночі викрадемо його, — подав сміливу думку Пампух. — Мацьошек спить у хаті, а Вацусь у стайні.

Нічний похід приваблював нас. Це вже пригода більшого масштабу. Стільки ризику, небезпеки, а водночас — принади, що аж дріж проймає.

Од Вацека ми довідалися, що пса в садибі зараз немає. До весни був — злий і здоровий, як лев, та якось зірвався з ланцю, забіг десь у поле й не вернувся.

У бінокль ми обдивлялися місцевість. Бо ж нам належить розробити докладний стратегічний план. Все треба передбачити. Навіть відступ. Детальне ознайомлення з фортецею ворога — це половина успіху. Решта залежить від нас — нашого спокою, безстрашності й відваги. Обійстя огороджене високим парканом, ворота і хвіртка замкнені, а в закамарках па подвір’ї поміж будівлями може критися безліч несподіванок.

Лежимо перед куренем, набираємось сили для нічного походу. Ніби три мушкетери Олександра Дюма. Ризикуємо всім заради приятеля. Власне, навіть не заради приятеля, а пригнобленого хлопця. Нас трохи зворушує власна шляхетність. Чи спромігся б іще хтось на таке?

Знову наче ненароком забрів до нас лісник. Про Вацуся не розпитував. Хитрий лис — удавав, нібито взагалі нічого не знає. Погомонів про те, про се, мовляв, цього року великий урожай на гриби, та й на ліщині рясна зав’язь. Горіхи будуть повні, аж дзвенітимуть. Ягід рясно вродило, а збирати нікому, хоча держава добре платить. За день можна жартома заробити сто злотих.

Ми хотіли почастувати Суміка юшкою. Та, бачте, який він! Погордував. Покуштував тільки одну ложку й одставив миску вбік.

— Нічого не скажеш. Навіть смачно, — він скривився, але щоб приховати оту гримасу, смикнув себе за сивого вуса. Й одразу звернув розмову на інше. — Ну й порядки нині, бодай їм, — забідкався він, — так находився, що ноги аж гудуть. Мені треба кілька штук п’ятидюймових гвіздків, і ніде їх немає. Вчора був у Слупі, сьогодні в Бодзентині — і напоказ немає. А без гвіздків я не докінчу стодоли. Без отих кількох нещасних гвіздків! Вже дав би за них бозна-що, аби тільки знайти.

— Можемо панові відступити, — я порозумівся з друзям очима, — маємо трохи саме п’ятидюймових.

— Вас послало мені небо! — зрадів лісник, побачивши пачку з гвіздками. — Я вже хотів їхати по них аж у Кельце… То вам завтра підкину буханець хліба. Якраз дружина свіжого напекла. Може, й коновку молока та трохи яєць. А поки що дякую.

Він намірився був іти, та раптом ще раз повернувся.

— Знаєте, хлопці… Отого Вацуся Мацьошек відлупцював і замкнув у погребі. Стоїть він у глибині городу. Висячий замок на погребі простенький, та зсередини його не вирвеш… Аж дивно, такий дбайливий господар, цей Мацьошек, а чомусь не залатав дірки в паркані. Точнісінько навпроти погреба… Ну, бувайте, хлопці, а за гвіздки ще раз дякую.

— Бачите, як придалися, — хвалився Стефек. — У мене так голова на плечах, а не капустина. Матимемо за них харч — раз і наш гість відкрив карти — два. Тільки чого це він носа верне від моєї юшки… Від такої чудової страви! А втім, так навіть краще. Нам більше зостанеться.

Пойняті однією думкою, ми з Юзеком скочили на рівні і перш ніж Стефек встиг нам перешкодити, вхопили за вуші казан і вилили з нього геть усе в кущі. Тепер, коли ми сподівалися поповнити провіант, ніщо і ніхто не зміг би нас присилувати їсти оту прокислу юшку.

Мабуть, ще ніколи сонце не заходило так повільно. Висить і висить над самітною сосною. Заплуталося в її розлогому гіллі й неохоче, ніби навмисне гаючись, поволі ховалось за верхів’ям гір. По заході сонця півнеба спалахнуло від вечірньої заграви, полум’я розгорілось і поступово почало згасати. Смеркалося, та морок був негустий, обіцяючи світлу ніч. Нашій вилазці пасувала б краще негода, вітер, а тут маєш! Добре, що хоч місяць не зійшов.

Об одинадцятій ми вирішили, що далі чекати нічого. Темніше не буде, а літня ніч коротка. Виступаємо бойовим строєм. Щоправда без луків, зате кожен із нас стискає в руці грубого дрючка. У Стефека за паском грізно виблискує сокира. Нею ми зіб’ємо замок. Я тримаю палець на курку нашого надійного пугача.

— Тс-с! — наказ першого в нашому строю Стефека примушує нас упасти ниць на землю.

Що воно таке? Трохи вище над струмком спалахують і гаснуть електричні вогники. Вони не стоять на одному місці, а по вільно пливуть разом із потоком. Стефек дає нам знак відповзти назад до лісу, а сам іде в розвідку. Мусить довідатися, що то за вогники. Коли нічого страшного немає, він озветься перепілкою, а коли якась небезпека — совою. Бо ж людською мовою можна виказати себе, Справжні розвідники мають свої засоби порозумітися.

Стефек пішов і пропав. Не чути ні перепілки, ані сови. А вогники вже зовсім близько. Видно, як рухаються тіні понад водою, долинає гомін притишених розмов… Ось і Пампух. Як тихо він упорався. Ми помітили його тільки тоді, як він виріс просто перед нами темною брилою.

Виявляється, то цєкотські хлопці ловлять раків. Ідуть собі річечкою й ліхтарями освітлюють дно. Дурні раки пхаються на світло, а хлопці їх за карк і в козуб. Здається, в такий спосіб вони вже чимало наловили.

Вогники блимали далі й далі. І невдовзі зникли за поворотом. Пригинці ми рушили один за одним. У світлі зірок поле виглядало зовсім по-іншому. Ох, той поодинокий кущик на межі. Поки ми збагнули, що то кущ, а не людина причаїлася, минуло з чверть години. А тоді якийсь птах, пурхнувши з-під ніг, нагнав страху. Юзек зачепився холошею за гілку ожини, а йому здалося: «щось» вхопило його і тримає.

Не така проста річ бути героєм! Легко читати про відважних.

У вікнах Мацьошекової хати темно, ніщо ані шелесне в похмурій сутіні поміж будівлями. Дивна тиша. І саме ота тиша найбільше лякає. Десь у ній може критися засідка. Ми скрадаємось уздовж плоту, а за ним, можливо, чатує Мацьошек: махне косою — і три наші неоціненні голови полетять у кропиву.

Однак ми без пригод дістаємось до дірки в загорожі. Пролазимо один за одним. Юзекові знову не щастить; бо, зачепившись за гвіздок, він роздирає зверху донизу штани. В кутку саду темніє погріб. Там сидить нещасний бранець. Сидить і навіть гадки не має, що загартовані в боях мушкетери несуть йому жадану волю.

Правду казав Сумік. Замок був поганенький, скоби ледь трималися на трухлявих дверцях. Навіть без сокири Стефек одразу витяг їх разом із замком. Пронизливо зарипіли двері, напевне, їх зроду не змазували. Те рипіння розляглося, мабуть, за цілий кілометр довкола. Ми припали до землі за погребом, готові й до бою, і до втечі.

Минають довгі, мов вічність, хвилини. Всюди спокійно. Тільки в погребі хтось вовтузиться, і невдовзі з чорного отвору виповзає власною персоною Вацусь.

— Хто тут? — тихо питається він. Хлопець не втратив самовладання і не кричить од страху, хоч він і не відає про наш план.

— Ми, — Стефек підводиться, — тікай, брате! Ти вільний, ми прийшли за тобою.

— Темної глухої ночі, — додає Юзек, — з-за гір і рік.

— Як це добре, — прожебонів Вацек: не знати чому він ходив на чотирьох, мацаючи руками землю, — як це добре.

— Що ти шукаєш? — поцікавився я. — Щось згубив?

— Камінців шукаю… Хочу вікна йому повибивати… За те, що так жорстоко відлупцював мене.

— Не будь дурний, — сказав Стефек. — Ще встигнеш помститися за кривду. Зараз не час. Тікаймо!

І тільки тоді, як ми перейшли Любжанку, з грудей у нас вихопився переможний крик.

— Гіп-гіп ура, гіп-гіп ура! — розляглося по горах і борах, страхаючи відьом, що прямували на Лису гору. — Гіп-гоп-гіп!..

Десь із глибини пущі озвалася сова:

— Угу, угу, угу.

Вдосвіта ми сховали Вацуся в гущавині. Пуща має стільки закамарків, що тут і біс не знайде. Вацусь мав відгукнутися, як тричі крикнемо совою.

І розумно зробили, що сховали його.

Ми збирали гриби, коли на галявину повільно вийшов Мацьошек. Але не сам, а в супроводі сержанта міліції.

— Ось вони, громадянине начальнику, — вказав на нас пальцем Мацьошек, — оці поганці підбурили мого Вацуся. Через них хлопець зовсім здичавів. Це вони вдерлися сьогодні вночі в погріб. Я домагаюся справедливості і прошу покарати їх. Навіть за своє життя не можеш бути певен. Вони й револьвери мають, і карабіни. Сам на власні очі бачив.

Сержант виявився нашим знайомим. Ми бачили його у дядька в хаті, коли він приходив у справі якогось браконьєра. Упізнав нас, проте не виказав цього, навіть оком не моргнув. Надав своєму обличчю офіційного виразу і спитав:

— Та невже?! Що ви тут витворяєте, хлопці?

— Ми? — Пампух знизав плечима. — Гриби збираємо, громадянине сержант. Збираємо й сушимо.

— Коли б мати посуд, можна було б і замаринувати — докинув Юзек.

— Та не про гриби мова, а про Вацуся громадянина Мацьошека.

— Ага-а, про Вацуся, — кажу я. — Звичайно, громадянине сержант, ми знаємо його. Позавчора він прийшов до нас обідраний і голодний, ну, то ми дали хлопцеві попоїсти. Окрім того, я подарував йому футболку.

— А я шорти.

— А я куртку. Майже новеньку, дозвольте доповісти, громадянине сержант.

— І що далі було? — допитував нас міліціонер.

— Далі? Та нічого. Виспався з нами, а вранці пішов… Що вже він натерпівся! Розповідав, як цей Мацьошек знущається з нього й морить голодом, примушує спати разом із худобою, б’є, обходиться гірше, аніж з твариною.

— Та я, я!.. — підхопився з місця Мацьошек. — Замовкни, негіднику! Ось я тобі…

— Спокійно, — зупинив його сержант, — кажіть далі, хлопці.

Ми один поперед одного скаржились на позеленілого з люті Мацьошика. Міліціонер слухав, осудливо хитаючи головою.

— Ну, гаразд, — сказав він, коли ми замовкли, вичерпавши всі докази. — Знаєте, громадянине Мацьошеку, негарно все це виглядає. Я змушений буду скласти протокол, і нехай цю справу розгляне прокурор… А зараз скажіть мені, хлопці, де може бути Вацек.

— Вони брешуть, вельмишановний пане, — ударив себе в груди Мацьошек. — Вацусь був, як овечка, і це вони його переманили. Очевидно, й брехати навчили. Міські пройдисвіти, пане сержант, умить баки заб’ють.

— І все-таки, де зараз може бути Вацусь? — запитав ще раз сержант. — Чи ви, бува, хлопці, не знаєте?

— Дещо чували, — поволі, розважливо цідив крізь зуби Стефек. — Учора пізно ввечері був тут один із тих країв, то казав, нібито Мацьошек тримає свого пастуха у хліві.

— Пане сержант, я скажу, що думаю, — Юзек скорчив таємничу міну й смикнув себе за довгого носа. — Очевидячки, він його замордував і десь закопав. Цієї ночі чути було плач і страшні крики: «Рятуйте, рятуйте! Вбивають!»

— А бодай тобі заціпило навіки, — не витримав Мацьошек. Отак брехати! Просто в очі! Та він, громадянине командир, сидить, мабуть, в отій халабуді.

— Ласкаво прошу, шукайте, — розвів руками Стефек. — Якщо міліція вірить Мацьошекові…

Сержант підвівся й зазирнув у курінь. Певна річ, його супроводив Мацьошек. Він обнишпорив усі кутки, зазирав навіть під ковдри на постелях.

— Бачите, немає, — грізно насупився сержант. — Щось мені все це здається підозрілим. Хтозна, Мацьошеку, що ви зробили з хлопцем…

— Та щоб я з цього місця не зрушив, — ударив себе в груди Мацьошек. — Адже я замкнув його в погребі, коли дивлюся, а тамечки замок одірвано, і в погребі нікого немає.

— Виходить, усе-таки ви замикали його? — сержантове обличчя не віщувало нічого доброго. — Яким правом, питаю я вас, за що? Хто вам дозволив?

— Він сам волів спати в погребі, — схаменувся Мацьошек, — там прохолодніше, і мухи не кусають… а замкнув, бо боявся, щоб його не обікрали. Така вже у мене, пане поручику, боязка вдача.

— Ходімо, — сержант обсмикнув на собі мундир, — я огляну той ваш погріб, і хто знає, що ми там знайдемо. Здається мені, прокурор зустрінеться з вами. Бувайте здорові, хлопці! Ваші свідчення, безперечно, ще знадобляться.

— Бувайте здорові, — водноголос відповіли ми, а Юзек, помітивши, що сержант дивиться в інший бік, показав Мацьошекові носа. У відповідь той сердито плюнув у наш бік.

Коли вони пішли геть, я гадав, що небезпека минула і П’ятницю можна привести до табору. Проте обачний Стефек радив зачекати. Як виявилось, він мав рацію, бо трохи перегодом сержант з’явився знову. Проте цього разу його обличчя не мало такого офіційного виразу. Він зручно вмостився на пеньку і попросив води. Ми почастували його компотом із суниць, який, видно, смакував йому. Потому сержант завів з нами дружню бесіду. Геть усе цікавило його. Навіть те, скільки ми грошей привезли з дому, що їмо, як плануємо далі проводити канікули.

— Молодці, хлопці, молодці, — хвалив він нас, — якби я молодший, зразу приєднався б до вас четвертим. Тільки так людина по-справжньому відпочине.

— Ласкаво просимо. Приєднуйтеся, пане сержант.

— Часу бракує, любі мої. Стільки справ, що аж голова пухне. А тепер ось загубився Вацусь… Десь подівся, і невідомо, де шукати його. Власне кажучи, хлопця давно треба було забрати від того бандита і направити до дитбудинку.

— А дитбудинок прийняв би його?

— Аякже! Ми б надіслали туди листа. Дитбудинок принаймні частково замінив би йому родину. Учився б собі й здобував якийсь фах. Тільки що зараз балакати, коли Вацусь десь пропав. Може, він утік до лісу? А коли голод допече, повернеться нишком до Мацьошека. Що це, гриби сушите? — враз змінив він тему. — Багато їх цього року, треба й мені з дружиною хоч раз вибратися. Хоч на борщ назбирати.

— То, може, візьмете собі одну низочку, — люб’язно запропонував Стефек. — Оту найбільшу, вона вже майже суха.

— Ні, дякую, — відмовився од такого щедрого подарунка сержант. — Знаєте що, хлопці? Давайте домовимось так. Завтра неділя. Вдосвіта я прийду сюди з дружиною і своїм синком. Разом збиратимемо, покажете нам грибні місця. Згода?

— Згода. Тільки принесіть із собою, пане, великий кошик.

— Чималий козуб, — розсміявся сержант. — Ну, бувайте, хлопці, бо я ще сьогодні мушу залагодити справи і повідомити в комендатуру про отого загубленого Вацуся. Якщо він тільки живий, ми рано чи пізно знайдемо його.

— Пане сержант, — Стефек поглянув міліціонерові в очі, — а коли його знайдуть, він не повернеться більше до Мацьошека?

— Ні. Можете не сумніватися.

— Слово честі?

— Слово. Зрештою, Мацьошек і сам, уже не нагадуватиме про нього. Я склав протокол, і в нього зараз аж жижки трусять зі страху. За знущання з дитини йому загрожує років зо два тюрми. А як Вацусь знайдеться, його направлять куди слід.

— Вацек зараз прийде… тільки сховайтеся, пане, в курінь, а то він дуже боїться мундира.

Коли сержант зник, на галяві тричі понуро прокричала сова і їй зразу відповів дятел. Знову тричі подала голос сова — і знову відгукнувся дятел.

Невдовзі з-за ліщини показалась Вацекова голова. Ми поспіхом розповіли хлопцеві про все. Побачивши мундир, він здригнувся, проте згодом насмілився і показав сержантові численні синці в себе на тілі, давні й зовсім свіжі. Міліціонер лютував і погрожував «опікунові».

На прощання ми домовились, що Вацусь залишиться з нами, а міліцейський відділок клопотатиметься перед воєводською комендатурою про влаштування його до дитбудинку. Поки ми тут житимемо, вони будь-що залагодять цю справу.

— Якби сюди знову приплентався Мацьошек, негайно повідомте у відділок, а ми вже тоді з ним по-іншому поговоримо, закінчив сержант. — Ну, то на завтра засійте якомога більше грибів.

— Будьте певні, — в один голос відповіли ми.

У РІДНОМУ КРАЮ ПАНА СТЕФАНА

Похід за грибами був напрочуд вдалий. Гриби, ніби змовившись, повитикались купками по п’ять, вісім, ба навіть дванадцять штук в одному місці. Кошик швидко виповнювався. Отож довелося зробити щось на зразок мішка з міліцейської накидки. А до того ж чимало грибів затоптав п’ятирічний сержантів синок. Де це бачено брати таке хлоп’я до лісу! Тільки-но вгледить гриба, як зразу ж починає репетувати, а гриби, як відомо, цього не люблять і вмить ховаються. До гриба слід підходити зосереджено. Аж дивно, що, попри той вереск, ми стільки назбирали,

Задоволені, ми знову зібралися біля куреня, Сержантова дружина розпакувала свою торбину.

— А тепер снідати, хлопці!

Чого тільки не було в тій торбині! І котлети, і шматок паштету, солодкий пиріг із черешнями, крихкі тістечка! Вистачило на всіх, хоча на апетит ніхто з нас поскаржитися не міг.

— Гарно тут, — пані Барбара зручно вмостилася на Пампуховій брилі для тренування, — який краєвид! А знаєте, хлопці, що то за гора? Ота, ліворуч!

— Ну… гора собі й гора, — бовкнув найсильніший серед нас з географії Юзек. — Зрештою, що то за гора, коли вона лиса, як коліно.

— Оце, власне, і є Радостова, рідна гора Стефана Жеромського. Отам, на другому пагорбі, Цєкоти, а серед отієї групи дерев стояла садиба, яку орендував його батько.

— О-о-о! — тепер ми з пошаною дивилися в той бік

І як ми досі не пригадали цього! Адже десь тут неподалік Псари, в яких малий Стефан починав науку, де жив його вчитель, пан Фердінанд Верховський, власник пишних, пшеничних вусів.

Як виявилось, міліціонерова дружина була вчителька. Вона багато дечого розповіла нам. Ми слухали про людей, які ще пам’ятають письменника, про проект реконструкції садиби, де минули його юнацькі роки. А ота річка, трохи нижче, власне, струмок, в якому ми миємо посуд, — то описана Жеромським Любжанка.

«… У ставок впадала довга, ніби змія, покручена річка, що вилася по луках. З довколишніх гір до неї збігали потоки, й обабіч кожного з них квітували розкішні долинки, геть зарослі березами, кущами малини, терну, ожини, високою травою, що сягала до пояса, і найгарнішими на землі квітами. В одному місці струмок зовсім губився серед кущів, і тільки чути було його тихе дзюркотіння, схоже на веселий сміх сповненої щастям живої істоти. Треба лишень розгорнути мокрі галузки, щоб побачити прозорий струмок, по дну якого повзали великі, чорні раки…» — читала нам пані Барбара з книжки із трохи подертою обкладинкою, а ми слухали й дивом дивувалися, що кругом стільки краси, а ми її не помічали. Ми знову і знову поглядали на долину, де справді зміїлась поміж кущів річка, на вкриті квітами луки.

Вацека зацікавила тільки згадка про раків.

— Тут вони водяться, та ще які здоровенні! Найкраще ловляться на оббіловану жабу. Хоча я можу і рукою витягати їх, — нахвалявся він. — Інші бояться, а Петрик із Взорка одного разу вхопив замість рака водяного щура.

Ми разом подалися до річки. Я за жодні скарби не застромив би руку до підводної ями. Адже ж рак має непогані клішні, а як іще на щура натрапиш — бр-р-р…

Ну й одчайдушний цей Вацусь! Поліз своєю лапою прямо під коріння й витяг великого рака. Він швиргонув його на траву, а рак лізе назад і — чах, чах — перебирає клішнями. Я підсунув йому галузку. Стиснув так міцно, що ніяк вже не вирвеш. Хоч підіймай його на тій галузці — не випустить. Уявляю собі, що було б з пальця від таких обіймів.

А Вацек викидає на берег раків одного по одному. Є серед них більші й менші. Назбиралося вже з півкопи. Сержант протестує, мовляв, у такий спосіб їх не вільно ловити. Та ми не зважаємо. Мовчки складаємо раків у торбинку пані Барбари, а Вацик і далі бродить. Вода сягає йому вище пояса. Зненацька він пірнув, бурунячи воду й метляючи п’ятами.

Ми не встигли збагнути, що до чого, Як він виринув і вискочив на берег. Обома руками тримав велику слизьку рибину.

— Минь, — Вацусь повернув до нас усміхнене обличчя, густо поцяцьковане веснянками, — мині полюбляють сидіти в ямах. Де є раки, там і мині трапляються.

Само собою, риба також помандрувала до торби. Цього раз сержант не опирався, бо ж ловити минів не заборонено.

Більш за всіх був задоволений п’ятирічний Янек. Малюк зовсім не боявся раків, і навіть рибою його не можна було налякати. Коли надійшов час їхати додому, він голосно запротестував. Від’їжджав плачучи. Батько мусив пообіцяти йому, що незабаром вони приїдуть знову.

По від’їзді гостей ми хлюпалися в струмку й радились, як провести решту дня. Може, податися до Цєкот? Ми б пішли таж немає на кого залишити табір… А раптом приблукає якийсь волоцюга і оббере нас, або лис покраде кроликів.

На щастя, Вацек погодивсь лишитися. Заручившись підтримкою міліції, він анітрохи вже не боявся Мацьошека. Нехай-но тільки зачепить його!

Як воно завжди буває в неділю, на стежках і плаях панує пожвавлення, ідуть жінки, вбрані у свої темні, як і гори, запаски. Їх супроводжують чоловіки, здебільшого в чорних костюмах. Вряди-годи, здіймаючи хмари куряви, дорогою прокотить віз. Вештаються туристи, але всі обминають нашу галявину. Туди не веде жодна туристська стежка. Гарне місце ми обрали для табору — справжнє безлюддя.

Ми йдемо за течією струмка. Згідно з описом і картою, він виведе нас до ставка, над яким стояла садиба Жеромських.

Любжанка і справді круто в’ється. Часом вона робить навіть потрійні петлі й найхимерніші закрути. Квапливо обминає кожну гірку і пагорб, місцями ледве просочується між камінням, деінде розливається широкими мілкими плесами, а тоді знову звузившись, жахає своєю чорною глибиною. Берега поросли лозою, обплутаною диким хмелем.

Дістаємося, зрештою, до садиби. Від ставів не лишилося і сліду. На тому місці нині поганенька лука, на якій дідок пас козу. В кози є борода, і в старого теж. Аж чудно, які вони схожі між собою.

Од старого ми довідуємось, що від давньої садиби зосталася тільки модринова балка в отому довгому будинку, що стоїть трохи віддалік, і камінь під порогом.

Ми посідали в тіні дерев, відпочиваємо після дороги. Споглядаємо ті самі верховини й долини, з того ж самого місця, звідки колись, у дитинстві, милувався ними письменник.

— Аж не віриться, — зітхнув товстошкірий Пампух, перевертаючись на другий бік, — що тут жив такий славетний чоловік… А чи зацікавиться хтось коли-небудь, де мешкав у молоді літа Стефан Кібіц?

— Може я все-таки відмовлюсь од наміру обійти весь світ на руках, невиразно промимрив Юзек, тримаючи в зубах м’ясисте стебло щавлю. — Стану краще письменником.

— Ти — письменником! — глузливо розсміявся я. — Ти ж вискочив із сьомого класу на трійках тільки завдяки милосердю вчителів. Ти ж в одному слові примудряєшся зробити три орфографічні помилки!

— І що з того? — Юзек анітрохи не розгубився. — Рей учився ще гірше за мене. Горький взагалі не ходив до школи, ба навіть сам Жеромський не склав іспитів на атестат зрілості.

Мушу визнати, що він мене приголомшив цими незаперечними фактами. Отак ми знічев’я посперечалися, полазили по околицях і не встигли озирнутись, як день почав хилитися до вечора. Сонце зайшло. Поволі морок огортав луки й пущу. Над болотами залягав туман.

Я хотів вертатися понад річкою, тією ж самою дорогою. Проте Стефек затявся, наполягаючи йти навпростець. В такий спосіб ми скорочували собі шлях, обминаючи численні петлі й закрути Любжанки. Біда тільки в тому, що так можна заблукати.

Кінець кінцем ми пішли, як волів Пампух. Зразу ж на нашому шляху почали виростати перешкоди. То треба обходити за сотні метрів глибокий рів, то щільний вал із колючої ожини, то ноги грузли в драговині. Повертаємо ліворуч, тоді праворуч, вертаємось назад, описуємо півкола, а може, й кола.

На небі вже засвітилися бліді зорі, а долиною стелеться чимдалі густіша імла. Орієнтуватися стало ще важче. Не видно ані гір, ані лісу. Всюди один тільки молочний туман. Довкола пустка і тиша, тільки подеколи її порушує крик нічного птаха.

Нараз Юзек уперся, мовляв, він залишиться тут. Ляже собі на постіль із м’якенького моху й дочекається ранку. Ніяк не можна було вмовити його йти далі. Отак ми пересиділи ніч, притулившись один до одного і трусячись від холоду. А вранці з’ясувалося, що до нашої галявинки було всього кілька кроків…

Вацусь привітав нас радісними вигуками. Він нудьгував і цілу ніч не спав, усе міркуючи, що могло трапитися з нами.

Того ранку ми вже не збирали грибів, бо хто б мав на це сили після такої ночі.

НІЧНІ ПРИМАРИ І СПРАВЖНІ БАНДИТИ

Ми саме обідали, коли на галявину виліз із кущів сивий дідок. У кошику в нього лежало кілька грибів, та й ті були здоровенні й червиві. Видно, дідусь недобачав і збирав лиш ті гриби, об які спотикався.

Спираючись на ціпок, він наблизився до нас і примостився на пеньку. Трохи відпочивши, раз і другий потягнув своїм гострим носиком повітря.

— Я чую, хлопці, десь поблизу вариться щось смачне. Чимось таким пахне…

— Воно й правда, — зрадів Стефек, почувши, як хвалять його кулінарний хист. — Може, ви, дідусю, хочете покуштувати?

— Не знаю, що й сказати, — манірився старий, — щось немає апетиту. Адже вранці добре під’їв… Та ще й невістка дала з собою в ліс здоровенну скибку хліба. Ну, коли вже так просиш, то можу покуштувати, чи вміють молоді готувати.

Пампух насипав повний судок, стараючись, щоб до нього потрапило якнайбільше шкварок та гущі. Подав дідусеві.

— Гм… — обережно похвалив старий, — нічогенько пахне, ану лишень побачимо, яке воно на смак.

Першу і другу ложку з’їв, удаючи, ніби пробує, але вже з третьої почав спорожняти судок з гарячковим поспіхом і голосно плямкаючи. Зупинявся лише для того, щоб трохи передихнути й пробубоніти:

— Гм, нічого, нічого… хоча могло б бути й смачніше, якби додати трохи жирку.

Либонь, невістчин сніданок був не такий ситний, а скибка хліба не така велика, бо скоро ложка забряжчала об дно судка.

— Може ще підсипати? — Стефек був дуже радий, що гостеві сподобалась юшка.

— Ще? — дідусь почухав свою розкуйовджену голову. — Коли вже так треба, то можна б трохи… Ліс висотує з людини всі сили, — ніби виправдувався він, завзято ворушачи щелепами.

Наївшися, він зручніше вмостився на пеньку. Хазяйським оком оглянув курінь, казан, вогнище. Примружив вицвілі, оточені плетивом зморщок очі.

— То ви, хлопці, самі собі господарюєте в лісі? Піонерам привілля! Самі готуєте їжу і спите в отому курені?

— Еге, — підтакнув наш П’ятниця, — і щоранку ходимо на річку, вмиваємося запашним милом.

— Бр-р-р, — здригнувся дідок, — як щоранку митися, то може зашкодити. Так люди й наживають собі ревматизм, і пізніше кістки ло… Що, пак, я хотів сказати вам, хлопці… Он що! Юшка ваша, можна сказати, навіть добра. Не зашкодило б тільки трохи більше шкварок.

Видно, бажаючи віддячити нам за почастунок, старий вирішив потішити нас розмовою. Спочатку плів різні нісенітниці. Мимрив, вигрібаючи з закамарків пам’яті те, що вважав за цікаве. Нарешті простяг палицю в бік болітця і спитав:

— А чи ви, хлопці, бачили коли-небудь уночі вогники, що тільки шасть, шасть, з острівця на острівець?

— Бачили.

— То, знаєте, душечки дітей, що нехрещеними наглою смертю пішли з цього світу. Отак і блукатимуть довіку. Замість того, щоб пурхати в раю з ангелочками, вони мусять плигати отак по мочарах, обернені на вогники.

— Що ви, діду, байки розказуєте, — засміявся Юзек, — ніякі то не душечки, а звичайнісінький газ, що зветься метаном. Утворюється від гниття решток рослин і тварин, — науково доводив він. Навів навіть хімічну формулу. Дідусь терпляче, спокійно слухав. Але наприкінці на його поораному зморшками обличчі з’явилась глумлива посмішка.

— Ой люди, люди, — зітхнув він, — який у вас гармидер у головах! Кажу тобі, хлопче, ніякий то не метан, а душечки, ба навіть розповім тобі, чиїх дітей. То душі циганчат. Я тоді був не старший за вас, а може, навіть молодший, та сорочки в зубах уже не тримав. Добре пам’ятаю ту оказію, бо наша корова, така червона з білою плямою на лобі, саме нажерлась поміщицької конюшини з росою, і її роздуло.

Ох, і відшмагали ж мене тоді небіжчик тато, але відшмагали за діло, упокій, боже, їхню душу. Бо, замість того щоб доглядати корову, мене понесло дивитися на циганів. Саме тут, на цій галявині, стояли їхні шатра. А дітей у них було, як мурашок, і всі шастають, кому де заманеться. Ну, й побігло трійко їх на болото. За чаїними яйцями. Тоді мочарі тут були більші, трясовина бездонна, страшна. Залізли туди циганчата — і тільки бульки пішли. Відтоді вночі з’являються оті вогники.

Потому дідок розповідав про мавок і вовкулаків; за його молодості вони, бувало, виходили вночі з пущі й нападали на людей. Сам він колись також натрапив на вовкулаку. Повертався якось пізньої ночі з Бенчкова до Цєкот, і раптом серед чистого поля дорогу йому заступила кудлата потвора, що дихала полум’ям. Аби на його місці був хто інший — враз гигнув би, але наш дідусь умів дати раду найстрашнішій чортівні. Він знав різні закляття, до того ж у кишені мав шматочок освяченої крейди. Цим і відганяв нечисту силу, аж поки дістався до старого хреста на роздоріжжі, куди жоден біс уже не поткнеться.

Наш П’ятниця підтакував і слухав так уважно, що аж рота роззявив і геть упрів од хвилювання. А ми, свідомі громадяни двадцятого віку, не перебивали старого із ввічливості. Нехай поговорить. Коли він замовк, я спитав, теж тільки з чемності, про чари й чарівниць. Адже Лиса гора темніє прямо над нами, а за легендами й переказами саме на ній у місячні ночі відьми справляють свій шабаш.

— А-а… відьми, — пожвавішав гість, — були, аякже, були! Навіть у нашому селі жила одна. Не за моєї, правда, пам’яті, та мені покійний батько оповідали. Боже милостивий, чого вона тільки не коїла. Бувало, як має на кого злість, умить зурочить, і людина починає слабувати й слабувати. Годі було шукати ліків, хворий помирав у великих муках. Відьма та — Матусовою її звали, — уміла й молоко у корів відбирати, і яйця в курей. Сама не мала ніякісінької худобини, а купалася, як сир у маслі. Забажається їй молока — підійде до кілочка, вбитого в стіну, і доїть його, захочеться яєць — пробурмотить кілька слів, і кури з усього села злітаються до неї і несуться під лісою, в кропиві чи деінде. Бувало, сяде на мітлу верхи і летить на оцю Лису гору. Тож нічого дивного немає, що люди зібралися і скупали бабу в річці. Потому запалили хату, а відьму кинули у вогонь. Згоріла, бо чорти запізно поприбігали їй на поміч; зі злості вони заходились розкидати в усі боки, щоб їх вітром розносило, трути. Майже все село погоріло через оту нечисту силу. Ох, і чарівниці ж були колись, гай-гай! Краще було не мати з ними діла! Нині за селом у нас теж живе одна жінка, яку звуть чарівницею. Та куди їй до колишніх. Вона майже не знається на чарах, хіба що зіллям уміє трохи лікувати.

Нарешті балакучий дідок глянув на сонце, підхопився і, пробелькотівши щось про невістку, мовляв, вона, певне, чекає вже на нього з обідом, пошкандибав своєю дорогою.

Лежачи в курені, ми допізна розмовляли про забобони, які ще й досі є по селах. А ми нехтуємо будь-якими чортами та вовкулаками.

— Не смійтесь, — просить Вацек, — а то ще прийдуть уночі сюди. Страхи існують, напевно існують.

Поступово ми вмовкали. Про що тут багато говорити? Кожен із нас удавав із себе сміливця, і все ж Лиса гора, що стриміла неподалік, і болото, де потопились циганчата, — не дуже приємне сусідство. А надто в таку понуру темну ніч.

Надходила вже північ, кали раптом десь зовсім близько почувся плач дитини. Ми завмерли й пильно прислухались. Дитина заплакала знову.

— Ой-ой-ой! — Вацусь скочив із своєї постелі і пхався під Ковдру до Стефека. — Ой-ай-ой, а що я казав! Це втоплені циганчата!

— Ува-а-a, — заходилось дитя, — у-ува…

Все моє тіло враз укрилося гусячою шкірою, зуби зацокотіли. Адже я лежу під самою стінкою куреня. Маленька крижана ручка щомиті може вхопити мене за ногу. Я б зразу помер зі страху. Скручуюсь у клубок. А плач не вщухає. Десь там у темряві жаліється дитина.

Стефек — ото справді муж із сталевим серцем! Сам один вийшов із куреня.

— Що там, у дідька, трапилося, — гукає в темряву тремтячим голосом. — Я питаю, хто там дуріє?

Тиша. Може, краще було б запитати по-іншому? Кинути якесь закляття? Адже дідусь оповідав, як слід поводитися в таких випадках. Коли маєш справу з надприродним явищем, треба мовити: «Всякий дух пана бога хвалить». Коли то — добрий дух, він озветься: «І я його хвалю». Натомість проти злої сили роблять хрест і промовляють: «Тьху, згинь, пропади, нечиста сило!» А Стефек раз по раз допитується: хто там, хто там? Зненацька плач замовк. Стефек постояв іще з хвилину, а тоді повернувся в курінь. Та тільки-но він ліг, як оте «щось» знову заскиглило.

— А бодай тобі, — розлютився Стефек, — якраз сьогодні розрядилась батарейка ліхтарика. Якби було світло, я знайшов би вже того плаксія. Це, либонь, якийсь птах. Я читав, що в Бразілії…

— Та вже ж, — клацаючи зубами, сказав Юзек, — тільки тут не Бразілія.

Ніч темна, хоч в око стрель. Не видно ані зірочки. Вряди-годи зривається вітер, тоді несамовито риплять дерева, шелестить листя, а оте «щось» плаче та й плаче.

Ми ледве дочекались світання. Про його прихід звістили численні пташині голоси. Тільки-но непроглядну темінь ночі трохи розсіяла вранішня зоря, довкола розляглося цвірінькання, мелодійне посвистування. Разом із новим днем до мене повертається лев’яча відвага. Вискакую з куреня, друзі за мною. Знову з тернового куща чується плач! Обережно посуваємось уперед, готові щомиті дременути назад. Услід за нами з сукуватою палицею скрадається Вацек. Гостра сокира тьмяно вилискує в дужій Пампуховій руці. Я тримаю палець на курку, а Юзек ступає з натягненим луком.

Ось воно! В блідому вранішньому світлі ми вгледіли рудого кота, що заплутався в гущавині колючої тернини. «Няв», — жалібно занявчав він. Ну й телепні ж ми! Сприйняти кошаче нявкання за дитячий плач, власне кажучи, за виманювання упиря…

Вацек визволив кота із тернових лабетів. Виявилося, до шиї в нього був прив’язаний брудний мотузочок, і саме отой мотузочок заплутався в гілках. Шарпаючись, кіт у кількох місцях попробивав собі шкіру. Тут і там на ньому червоніли краплі крові.

На прохання Вацека кіт залишився в нас. Ми нарекли його помпезним ім’ям — Менелік Перший і виділили окремий куточок у курені. Спати вже не хотілося. Заходив ранок, і ми вирушили по гриби.

Тепер уже кожен з нас мав свої улюблені грибні місця. Ми таїли їх один від одного, бо за кількість зібраних грибів діставали очки.

Я зазираю під три берези, сплетені у вічних обіймах. Тут я завжди збирав найбагатший урожай.

Обходжу навколо Трьох сестер (так поетично я назвав оті берези). Що воно за дивина? Знайшов усього лиш одного маслючка та після довгих пошуків натрапив ще на два невеликі грибки, що притулились до каменя. Яке розчарування!

Я обійшов усі відомі мені місця. Марно. Всього близько двадцяти боровиків лежить у торбі. Аж сором повертатися. Піду-но я в пущу. Перетинаю шосе — і я в заповіднику. Тут грибів має бути більше. Блукаю серед папороті, що сягає мені вище пояса, з головою пірнаю в зарослі малинника, далі й далі від табору.

Парко. Сонячне проміння, хоч і просіюється крізь хвою, неабияк припікає. Після безсонної ночі людина завжди відчуває втому. Тож вирішую трохи перепочити в тіні під ліщиною.

Я ліг на спокусливо зелену траву. Наді мною зелений кошлатий дах із листя. Тонесенько дзижчать мушки, дзижчать, гудуть… Я заснув.

Зненацька пробудився від гомону — хтось розмовляв. Прямо в мене над головою. Я хотів був устати, коли нараз почув голосно вимовлене знайоме ім’я, і це насторожило мене.

— … Мацьошек, — вів далі хрипкий бас, — отой, що за річкою. Кажу вам, варта шкурка вичинки. Я на власні очі бачив, як йому виплатили на руки гроші за два законтрактовані кабани. Близько п’яти тисяч. Живе він на узбіччі, тож можна підійти, тихо діло зробити і непомітно щезнути.

— Коли б мати справжній револьвер, — зітхнув другий співрозмовник. — З револьвером почуваєш себе певніше.

— Вистачить і пугача, — тихенько засміявся третій, — хоч і під самим вухом бабахни з нього, однаково ніхто не второпає, справжня то зброя чи ні. Ти ж сам бачив, як туристи руки попіднімали, а ота просила: «Не стріляйте, панове, не стріляйте».

— То ти кажеш, там буде тільки Мацьошек і більш нікого?

— Нікогісінько. Найкраще зайти увечері, смерком, — пошепки радив охриплий. — Коли він повертатиметься з обори. Пізніше мороки буде більше. Я стоятиму на сторожі. В разі чого — обізвуся куріпкою, тоді давайте драла.

— Е-е, казна-що верзеш! А як закричить справжня куріпка? Краще вже свиснути.

Голоси віддалялись. Щастя моє, що вони мене не викрили. Напевно, вбили б!

Іще з чверть години я почекав, тоді обережно пішов, пильнуючи, щоб випадково не наскочити на них. Певна річ, було вже не до грибів. Повертаюсь до табору. Орієнтуюсь по сонцю. Адже я пам’ятаю, що, коли йшов сюди, воно було праворуч од мене, і десь там лежить галява венедів. Треба брати праворуч, увесь час праворуч.

Поминаю невідомі мені урочища. Видираюсь на узбіччя похмурих ярів, а то знову дорогу мені заступають переплетені щільні вали молодняка. Зовсім дика пуща. Ніде ані стежини чи сліду людської ноги. Куди це я забрів? А проте начебто йду правильно: праворуч і праворуч. Цікаво, котра може бути година? Як на зло, свого годинника я позичив Юзекові, і тепер не маю аніякісінького уявлення, чи далеко ще до полудня. Сонце кидає довгі тіні. Довгенько я, мабуть, спав.

Та не пропаду. Адже книжок про мандрівки прочитав чимало. Відомо, що старі дерева з півночі дужче обростають мохом. Зараз визначу, де північ, а тоді вже й інші сторони світу.

Проте я досить довго блукав лісом і замість того, щоб вийти на галявину, опинився на горі святої Катажини. Трохи відпочив біля джерела святого Франціска. Досхочу напився — вода холодна, як лід, аж у зуби заходить, з дна джерела безупинно зринають бульбашки. Лишок води стікає собі по видовбаній ялиновій колоді до рову. Аж не хочеться вірити, що цей непоказний струмочок — початок нашої Любжанки.

Випив я тієї води, мабуть, з глек. Хотілось заглушити голод, та де там! Коли рушив далі, тільки й того, що в животі хлюпотіло: хлюп, хлюп, хлюп! Що за диявольська вода! Зараз я б накинувся і на зовсім перекислу юшку.

На заході сонця ледь живий, але щасливий, дістався я до куреня. Друзі зустріли мене дикими вигуками радості. А Вацусь кинувся мені на шию і заплакав. Вони були певні, що мене вже на світі нема: міг же я наскочити на міну, пійматися в тенета, могла мене смертельно вкусити гадюка, загризти скажений пес…

Я навіть гадки не мав, що в пущі на мою скромну персону чигало стільки смертельних небезпек. Тим часом я думав лише про їжу. Стефек послужливо налив мені повний судак. Подав окраєць хліба. Ходили коло мене навшпиньки. Вацусь, не питаючи, побіг до джерела по свіжу воду. Йому було прикро, що я відмовився пити, таж у моєму шлункові ще булькала вода, випита з джерела святого Франціска. Очевидно, саме вона була причиною того, що я з’їв усього два судки юшки й чотири скибки хліба.

— Ну, розповідай, що з тобою трапилося! Де це ти, сто хур тобі червивих боровиків, пропадав! — напосідав Пампух. — Я вже збирався йти на міліцейський пост, щоб приїхали сюди з собаками.

— Тому що, — єлейно почав Юзек, — тривога пойняла серця наші, і ми не знали, чи повернеться блудний син.

— Охо-хо! Де я тільки не був, — з поважною, як і личило в такій ситуації, міною мовив я. — Підсуньтеся ближче, бо вголос такого розповісти не можна… Зустрів я найсправжнісіньких свентокшиських розбійників.

— Кажи! — навіть у скептика Пампуха очі загорілись цікавістю.

— Тільки коли брехатимеш… — почав був Юзек, та йому, видно, забракло слів, бо на тому він закінчив і сів біля мене. Ну?

— Слухайте уважно, — почав я. — Що грибів там не було, то я собі й вирішив: «Піду в заповідник». Іду та й іду. Ліс чимдалі густіший. Буки такі товстелезні, що треба десять душ, щоб обхопити стовбур руками. Ялини майже до самого неба. Страшно, похмуро. Я саме опинився над краєм западини, коли чую чиїсь голоси; тож потихеньку, обережно, не згірш за справжнього індіанця, підповзаю ближче. Жодна гілочка не хруснула, не ворухнувся жоден листочок. Повзу над самісіньким краєм, дивлюся — сидять.

— Хто сидить? — перебив Юзек.

— Звісно, хто — розбійники. Було їх дванадцятеро. Довгі бороди, закручені вуса, очі дикі, одежа бридка. За поясом у кожного ніж, збоку виблискують мечі…

— Ой мамцю! — з глибини Вацекової щирої душі вихопився зойк. — Боже милий, ножі за поясами, та ще й бороди виблискують!

— Не роби тільки з себе йолопа, — Пампух на доказ того, що не сприймає серйозно моєї розповіді, відійшов убік і, взявши лука, заходився цілитися в прибитий до стовбура картон. Юзек демонстративно позіхав і навіть не силкувався виголосити якусь сентенцію своєю архаїчною мовою. Послухав іще з хвилину, а тоді пирснув сміхом.

— Брешеш, як здохлий заєць, — сказав він.

Ображений, я замовк. Не оповідати ж самому Вацекові. Стефек одну за одною пускав стріли. Нарешті йому вдалося влучити у самий центр кружка.

Це привело його в добрий гумор. Я скористався з моменту й підійшов до нього.

— Але я справді бачив бандитів, — далі довелось викласти йому перебіг подій так, як воно і було. Стефек спершу слухав з поблажливою, іронічною посмішкою, та коли втямив, що я говорю правду, враз посерйознішав.

— Вже кукурікають півні! — ляснув себе по коліну. — Чого ж ти, чоловіче, одразу цього не сказав. Стільки дурня з себе клеїв. Можна було ще організувати якусь допомогу, сповістити людей, чи що. Ех, ти ж! Злодіїв і бандитів треба знищувати. Без жалю знищувати.

Проте ми не зразу дійшли згоди, як перешкодити нападові.

Не пізніше як за годину зовсім стемніє, а бандюги якраз на цю пору призначили напад. Сусідів чи хоча б лісника Суміка сповістити не встигнемо. Ну, то що? Підемо самі. Нас четверо. Мацьошек буде п’ятий, а Мацьошекова жінка, схоже, чорт, а не баба. Напасників тільки двоє, бо ж третій стоятиме на варті. Ходімо! Хлопці нашого віку і не такі діла робили…

Щоправда, приємніше було б захистити когось іншого, не Мацьошека, та нічого не поробиш.

Скрадаємось полями, дотримуючись якнайбільшої обережності. Бандити, напевно, десь причаїлися і стежать за околицею. Вони не можуть нас помітити. Поля вже огорнули сутінки, і ми щасливо дістаємось до Мацьошекової садиби.

На подвір’ї нема нікого, з-за прочинених сінешніх дверей долинає повільна розмова, яскравий прямокутник світла падає далеко за поріг.

Юзек і Вацєк сховалися за цямринами колодязя, а ми із Стефеком сміливо входимо до хати.Угледівши нас, Мацьошек, що саме вечеряв, відклав убік ложку і втупився в нас неприховано ворожим поглядом.

— А вам чого тут знову треба? — гримнув він. — Геть із мого двору!

— Ми… — почав був я, але Мацьошекова дружина, що саме товкла в цебрі картоплю для свиней, рушила до нас, войовничо вимахуючи обліпленою картоплею і половою дерев’яною товкачкою.

— Вацека збунтували! — загорлала вона. — Ох ви ж, міські нероби, лайдаки, пекельники!

— Заждіть, пані Мацьошекова, — Стефек затулявся рукою від завзятої баби, — дозвольте нам слово мовити. Вам загрожує велика біда.

— Цить! — шикнув господар на жінку. — Замовкни зрештою. Ну, то кажіть, тільки коротко, й одразу ж геть звідси! — повернувся він до нас.

Коли я почав розповідати, Мацьошек зблід і враз підсунув нам стільці.

— А, сучі сини, — буркнув він, спльовуючи, — а бодай їх лиха година… І звідки вони довідалися, що я тих кабанчиків… Нехай продав. Але ж хіба то великі гроші — п’ять тисяч, щоб через них нападати на чоловіка? Ну й часи настали, ну й часи… То ви гадаєте, в них немає револьверів?

— Нібито немає.

— Ми їх, сучих дітей, — стиснув мозолястий кулак Мацьошек, — зустрінемо так, що назавжди пропаде хіть… Мати, заслони вікно, щоб не підгледіли, і дай панам молока. Ні, адже в нас є горщик сметани. Нічого шкодувати порядним людям.

Ми покликали товаришів. Вацек боязко ховався за широкі плечі Стефека, та господар дипломатично вдавав, ніби його взагалі не помічає.

Згодом ми обговорюємо такий план дій: я, Стефек і Юзек сховаємося в сінях. Коли бандити увійдуть до кухні, ми зненацька нападемо на них з тилу, а господарі з Вацусем ударять в лоб. Отже, відкриємо по них перехресний вогонь.

Поспіхом озброюємось міцними дубовими палицями, а Мацьошиха бере в руки березову мітлу. Така зброя в руках жінки, що вміє нею володіти, — страшна річ.

Складаємо плани, довго радимось, і, зрештою, все відбувається зовсім по-іншому… Бо… ми ще допиваємо сметану, коли двері раптом відчиняються, і на порозі з’являються два якихось типи. Обличчя до половини затулені чорними хустками, на головах спортивні картузи. Один тримає перед собою пістолет.

— Руки вго… — почав був він і занімів, побачивши повну хату людей. Обидва стали, як соляні стовпи. Ми теж заціпеніли. Бо хто ж то знає, чи не справжній у них пістолет? Я міг чогось не дочути.

Скільки тривала ота німа сцена, важко сказати. Може, хвилину, а може, й годину. Ніхто не дививсь на годинника. Першою отямилася Мацьошиха. Схопила мітлу і… до бандитів! Як уріже отого, що з пістолетом, в лоба, а тоді ще раз! У напасника спала з голови шапка і хустка, він захитався і випалив з відстані одного кроку прямо в рум’яне обличчя жінки. Скориставшися з того, що Мацьошиха, на мить засліплена, заслонила рукавом очі, збентежений грабіжник кинувся навтікача. Його спільник — за ним. Розігнались, та враз застряли в тісних дверях. Тоді ми рушили в атаку. Бандити тим часом якось пропхались у двері й, проскочивши сіни, були вже майже надворі. Та з переляку вони забули, що у двір ведуть три сходинки. Ступив один — і покотився, а за ним і другий дав сторчака. Зверху на них навалилися Стефек і Мацьошек. Тут вискочила Мацьошиха й ну гамселити мітлою куди попало.

— Бий, знищуй! — глухим голосом кричить Мацьошек. — Ріж бандитів! Лупи їх!..

— Ух, ух, ух, — лютує Стефек і молотить кулаками ліворуч-праворуч. Дубасимо одні одних. Бандюга загилив мені в ніс. Я вхопив його за лапу й теж щосили ушкварив. Дідько б тебе забрав — це ж Юзек! Пускаю його, а в цю мить Вацек як садоне мене носаком. Мацьошиха шаленіє із своєю мітлою. Стефек якийсь час борюкається з Мацьошеком, поки нарешті не впізнає його.

Страшенно важко битися в темряві. Лише з прочинених дверей падає на землю смужка світла. Я став трохи осторонь, до мене підбіг Юзек, і тут ми бачимо, як хтось підхопився з землі й дає драла. Ми за ним, а там паркан заввишки метрів зо два. Втікач, збагнувши, що не перелізе, зупинився. Ми враз заступили йому шлях. Він крутнувся і… раптом геп по саму шию в яму для гною.

— Держи його, лови! Міліція, сюди! — з ляку галасуємо ми з Юзеком. Ми лишилися тільки вдвох супроти бандита, що борсався в гноївці. — На поміч! Ось він! Стій, кажу, бо стрілятиму!

Нам на допомогу наспів Стефек, з-за його спини визирав Вацек. Бандит, угледівши, що його оточили з усіх боків, виліз із гноївки й здався на милість переможців. Тим часом Мацьошиха з усієї сили вдарила держаком мітли й повалила на землю другого бандита, який вирвався був од господаря і трапивсь їй на дорозі. Вона ще й лежачого уперіщила кілька разів мітлою. Потім поставила на ноги й, міцно тримаючи за комір, повела до хати. Туди ж попрямували й ми із своїм бранцем. Обидва замурзані, у синцях. В одного з носа юшить кров. З цікавістю придивляємось до них при світлі. Досі жоден з нас ще не бачив зблизька справжніх бандитів. Розчарування. Страшне розчарування. Що це за бандити! Такі собі хлопчаки, не набагато старші за нас. Отой, з розквашеним носом, жалібно схлипує і, коли Мацьошиха на мить замовкає, благальним тоном говорить:

— Пані Мацьошекова, відпустіть нас, пані Мацьошекова… Ми ж це так, задля жарту.

— Ага, задля жарту! — Мацьошек зняв з гака лампу й зблизька освітив обличчя спійманих. — Стривай-но, стривай… Та ти, здається, з Крайна. Де ж це я тебе бачив, сучий сину… Зараз, зараз… О, вже знаю, собаче порідля. А ходи-но сюди, мати, поглянь на його пику!

Мацьошиха придивилась до грабіжника й аж об поли вдарила:

— Та це ж хлопець Собєрая Антека!

— Хай мене грім спалить, — заприсягнувся Мацьошек, — коли й мені не те саме видалося. То це ти, голубе мій, син Антека Собєрая?

— Собєрая, — схлипнув хлопець.

— То ти, псяюхо, не мав чого вдома жерти? — люто крикнув Мацьошек. — І тому вдався до розбою? Ну, кажи! Там же господарство як золото, а він бандитом став! Ой сину, згниєш ти у в’язниці, згниєш, і собака не гавкне… А той другий нечупара, чий же це він?

— Ва … Вавжиньця з Бєнчкова.

— Не знаю роду, та по пиці видно, що розбійник. Тільки чого це ти, Собєрайчику, злигався з бандитами? Отакого сорому завдати батькові! Адже я знаю старого Собєрая, добропорядний господар, а син, бач, злодюгою став. Ще й року не минуло, як він купив у мене червоного бичка. Запили ми могорич, і я поступився йому мало не двома сотнями. А ти, бісів сину, хотів мене пограбувати… Та я тобі зараз, мерзотнику, ноги поперебиваю.

Мацьошиха, трохи оговтавшись, знову вхопила мітлу. Побачивши це, обидва грабіжники зарюмсали. Собєрайчик із власної ініціативи назвав ім’я третього співучасника, що лишився на варті. Хлопці всю вину склали нього. Це ж він підбурив і намовив їх, він, Стах Бендрась.

— Як-як? — трусонув його за плечі Мацьошек. — Ти сказав: Бендрась із Вілкова?

— З Вілкова Бендрась.

— Звуть Стахом?

— Стахом.

— А бодай ти луснув! — Мацьошек аж зубами заскреготів. — То ж мій хрещеник. О царю небесний! Адже хрещений батько — то все одно, що другий батько…

Після того як невдатних бандитів замкнули в погребі, де донедавна був ув’язнений Вацусь, Мацьошек запросив нас до столу.

Ми набивали животи сухою ковбасою, сиром, шинкою, а, наївшись донесхочу, почали куняти. Вацусь, спершу несміливий, зараз розійшовся не на жарт. З-під носа в Мацьошека він брав тарілочки, полумиски, маслянку. Проте господарі й далі дипломатично вдавали, ніби не помічають його.

Коли на столі лишилися самі жалюгідні недоїдки, а Мацьошиха більш нічого не приносила, Стефек чемно подякував і підвівся.

— Ну, хлопці, кому в дорогу, тому час!

— Та вже ж. — Мацьошек нас не затримував. Він і собі підвівся.

— То я вам, молоді панове, щиро дякую за допомогу… Віддячу по можливості. От хоча б завтра підкину вам полуниць та черешень кошик, а тепер, може, не погребуєте й візьмете з собою грудочку масла. Та ще є в нас чималенько сирку з незбираного молока. Такого сиру не купите, то моя для себе зробила… А про отих можете більш не турбуватися, я сам повідомлю міліцію і куди ще треба буде…

СКАРБ

Стефек ходив до Бодзептина поповнити запаси харчів і купив при цій оказії газету. Певна річ, найбільше нас цікавлять спортивні новини, особливо біографії славнозвісних спортсменів, їхнє хобі, що вони їдять, як зажили слави й таке інше.

Я захопився повідомленням про матч між командами «Сталь» та «Блакитні» й, шукаючи його продовження, зиркнув на третю шпальту, де мені несподівано впав у вічі заголовок, від якого аж дух захопило:

Нижче подаю текст, слово в слово, бо я його ТОЧНО переписав з газети, яка зберігається в мене й досі.

Сенсація, правда ж? Я прочитав те повідомлення вголос. Оце було саме те, що нам треба. Мусимо будь-що відшукати той ящик! Хоча б тільки нас хто-небудь не випередив. Люди ласі до золота. Навіщо було писати про це в газеті? Не встигнеш оком кліпнути, як сюди ринуть табуни шукачів. Щоправда, вони блукатимуть наосліп, а ми вже на місці і знаємо, де ті три берези. Звичайно, тут ідеться про мої Три сестри. Щоправда, я не помітив бука із розтрощеною верхівкою. Та коли він там є, тоді тільки копай, і цілий віз золотих карбованців буде наш. Викопаємо й поділимо все на чотирьох…

Я провів товаришів до Трьох сестер. Берези стоять в усій красі. Довкола ялини і буки. Тут їх безліч, але саме того, що з поламаною верхівкою, ніде не видно. Задираємо голови, придивляємось. Нема. Марні зусилля.

Можливо, його звалило вітром, а може, й сам усох, і його зрубали вже багато літ тому.

— Щось мені підказує — скарб тут, — мовив Юзек, поводячи своїм довгим носом. — Більшу частину грошей віддамо на громадські справи. Ящика золота вистачить і на це, і для нас. Дамо розпорядження збудувати в Цєкотах нову школу, а вже решта — наша.

Нехай буде так. На фронтон тієї школи вмурують мармурову дошку, а на тій дошці золотими літерами викарбують імена шляхетних фундаторів: Франека, Юзека і Стефека.

Берези є. З буком могло статися що завгодно, отже, лишається знайти тільки капличку і оту брилу — завбільшки з хату. Чомусь ніхто з нас не міг пригадати, чи бачив щось подібне поблизу.

За кілька сот метрів од Трьох сестер круто в’ється піщана дорога, точніше доріжка. Крокуємо нею. Каплички ніде й сліду. Нема і брили завбільшки з хату, якоїсь меншої теж не видно.

Стоїмо отак і розмірковуємо, коли зирк — іде той самий дідусь, що був недавно у нас в гостях, частувався нашою юшкою і наплів усяких нісенітниць про відьом.

На наше привітання дідусь усміхнувся, поблискуючи одним-єдиним зубом. Він, як і тоді, нікуди не поспішав і зразу почав з нами дружню балачку. Я вирішив скористатися з цього. Хто-хто, а дідусь напевно пам’ятає капличку. Звичайно, якщо вона взагалі тут коли-небудь була. Поговоривши трохи для годиться про те, про се, запитую в нього вдавано байдужим голосом.

— Дідусю, а чи ви не пам’ятаєте каплички, що колись стояла тут при дорозі?

— Каплички?

— Авжеж, каплички.

— Пам’ятаю. Була. Чого б їй не бути? Вабила вона людей, ох і вабила. Довкола неї все ото копали й копали, бо, знаєте, ходили чутки, ніби росіяни ще в ту війну закопали десь тут скрині з золотом і діамантами. Отакі дурниці вигадали люди. Скільки тих ям було вирито, боже мій! Еге ж, була капличка, була. Он бачите оті порослі шипшиною западинки — там вона й стояла.

— А камінь? Велика гранітна брила теж була?

— Була. Завбільшки з хату. Та приїхали з Бодзентина каменярі, подробили її й вивезли. Не камінь був, а велет, та і йому люди дали раду. Кому тільки й чому не дадуть люди ради…

Я гордо подивився на товаришів. Ну, хто мав рацію? Треба було лише трохи помізкувати, спритно підсипатись до старого, і ми про все довідалися. Про поламаний бук не було сенсу питати. Дід міг би щось запідозрити. Ми напали на слід і стоїмо на порозі великої удачі…

До вечора ми шукали місце, де колись ріс бук із поламаною верхівкою. Ох, той Ковальський! Хоча б зазначив відстань і напрям від бука до Трьох сестер. Шукай тепер наосліп. Можливо, до того скарбу всього метр, а може і сто.

На другий день із самого ранку бір ожив і виповнився людом. Першими на нашій галявині з’явились два елегантно вбрані чоловіки з рюкзаками й топірцями-щупами. Вони назвались природознавцями і збирачами фольклору. Мовляв, їх цікавлять різні старі каплички і взагалі народне мистецтво. Окрім цього, вони мають на меті створити альбом дивовижних екземплярів свентокшиської флори. Скажімо, цікаві дерева, якось мальовничо повикривлювані, без верхівок або такі, що зрослися між собою. Розпитували, чи немає поблизу чогось схожого на це.

Стефек підморгнув нам з-за їхніх спин, щоб ми ані пари з вуст. Даремно він це робив. Нема дурних!

Тілько-но пішли обдурені чоловіки, як нагодилось троє залізничників. Один із них, не криючись, ніс у руці саперний заступець, а двоє — грубі, з загостреними кінцями металеві прути. Після залізничників галявину навскіс перетнула молода пара. Вони запекло сперечалися поміж собою і навіть не помітили нас.

— Кажу тобі, недотепо, магніт тут не, допоможе, — переконувала артистично розпатлана жінка, — якщо скриня навіть залізна, то на півсажня він однаково не діятиме.

— От побачиш, стрілка неодмінно захитається, я вже не раз випробовував свій прилад… — заспокоював чоловік жінку. Потому вони зникли в гущавині.

Завжди тихий, бір сьогодні нагадував парк у неділю в пообідню пору. Люди кликали одне одного, перегукувались. Юзек з Вацеком лишилися біля куреня, а ми із Стефеком, петляючи, попростували до Трьох сестер.

Тепер не можна було лишати табір на ласку божу. Вінки сушених грибів — то ласий шматок. Шукачі скарбів могли б привласнити їх замість золота.

Ще не дійшовши до беріз, ми помітили, що нас, на жаль, уже випередили. Три сестри були знайдені. Один з отих «збирачів» фольклору стояв, зручно спершись на їхній стовбур, а другий, з ліщиновим прутом у руці, повагом кружляв довкола.

— Шукач-чарівник, — прошепотів мені на вухо збуджений Стефек. — О, глянь, тсс, глянь!

Прут у руках чарівника вигнувся, його гостро зрізаний кінець ураз повис над невеликою западиною в грунті. Побачивши це, його колега миттю підхопивсь і заходився в тому місці раз за разом стромляти в землю довгого щупа. Щуп заглиблювався аж по саму ручку.

— Нічогісінько, — буркнув чоловік із щупом, — глибше шукати немає рації.

— Очевидно, я натрапив на підземний струмок, — одказав чоловік із чарівною лозиною, — або ж на поклади якоїсь руди. Шукатимемо далі.

І знов урочисто почав кружляти навколо. Затамувавши подих, ми слідкували за його діями. Цей уже напевно знайде. Такі чарівники що завгодно відшукають. О-о-о, знову прут нагнувся донизу!

Підбіг «фольклорист» із щупом. Ледве устромив його в землю, як зразу ж радісно глянув на товариша.

- Є! Провалитися б мені на цьому місці, коли я помиляюсь! На глибині рівно півсажня.

— Тоді обмацай, чи має воно форму ящика, — порадив чарівник.

Щуп раз по раз заглиблювався в землю. Нарешті його власник випростався. Його збуджене обличчя аж пашіло.

— Поза всяким сумнівом, — мовив він тремтячим голосом, — безперечно це скарб! Давай заступця! Ну, мерщій, чого тут іще роздумувати?

— А може, — вголос міркував пан із чарівною лозиною, — краще дочекатися ночі? Бо як хтось заскочить нас тут — що тоді?

— Не бійся, не заскочить! Чого це саме сюди хтось забреде, — розпалювався чоловік із щупом. — Давай зразу копати!

Ми розпачливо глянули один на одного. Пропав наш маєток.

Змарнували вчорашній день. Нагода розбагатіти згинула без вороття. Все золото загребуть ці несимпатичні типи. Ото наживуться!

Копали вони завзято. То один, то другий, навперемінки. Пагорок жовтуватого піску, змішаного з червонястою глиною, дедалі більшав. З кожним помахом заступця, що викидав пісок, у нашій душі зростав смуток і жаль. Ех, роззяви! Мати такий скарб під носом і лишитися ні з чим.

— Знаєш що? — прошепотів Стефек крізь зуби. — Коли вони витягатимуть ящик, вийдемо й скажемо: «Панове, ми заявимо, куди слід…» Що? Собі не візьмемо нічого. Нехай усе віддадуть на громадські потреби.

— Звичайно, — обурено відповідаю я, — привласнювати такий скарб — це крадіжка. До речі… я не взяв би собі жодного карбованця з того золота.

Один із шукачів зняв піджак і копав далі в самій сорочці.

Щохвилини утирав рукавом рясний піт із чола.

— Щоб отак злежалась земля, дідько б його забрав, — лаявся він. — Ніби ніхто до неї не торкався від самого створення світу.

— Минуло сорок років, могла і втоптатись, — пояснював другий, — усе-таки майже піввіку.

Той, що копав, поплював на долоні й завзято увігнав заступець у тверду глину.

Ми так стежили за ними, що не помітили, коли і звідки вийшов лісник Сумік. Наче з-під землі виріс біля самісінької ями.

— Що це тут діється?

Чоловік у ямі закляк із піднесеним заступцем, а той, що стояв нагорі, з несподіванки аж підстрибнув.

— То що тут діється? — грізно повторив Сумік, посмикуючи свої пишні вуса. — Хіба громадянам невідомо, що вони в заповіднику, а порушення заповідникового режиму карається ув’язненням до двох років? Прошу, зрештою, відповісти, що ви тут робите?

— Ми, пане лісничий, — чоловік з лопатою витер об штани брудні руки, — ми, власне, шукаємо грибків.

— Авжеж, грибків. Знаєте — маслючків різних та боровичків для маринаду, — заторохтів другий. — А трюфелі, - пан і сам про це напевне знає, - ростуть під землею. Чи ви коли-небудь їли трюфелі, пане лісничий?

— Власне, індика, нафаршированого трюфелями, — знову озвався той, що із заступцем. — Чи не хочете цигарку, пане лісничий? Владухна, почастуй пана лісничого.

— Досить молоти дурниці, - образився лісник, — пани гадають, що я не читаю газет, і забивають мені баки різними там трюфелями. От що я вам скажу — ви тут, любі мої, золоті карбованчики шукаєте. Закопаного ящика. Мене, старого горобця, на полові не обдуриш!

— Ну, — розвів руками чарівник — коли ви однаково вгадали, то нам лишається тільки признатися. Правда, Олухна? Та того золота вистачить на всіх трьох. Нащо нам сваритися? Найкраще дійти злагоди, щоб якнайхутчій звідси п’ятами накивати. Викопаємо ящик, поділимо карбованці — і на все краще!

— Ти ба! Скарби шукають! Ось я вам дам скарбів! Нищитимуть мені тут ліс! — почервонівши з гніву, гримнув Cyмік. Тут заповідник, а вони лізуть сюди. Таж тут природа повинна бути незаймана. Понаходять усякі й копають!

— Тільки не «всякі», громадянине! — товариш чарівника націлився щупом, ніби багнетом, у груди лісника. — Ми не дозволимо кожному грубіянові отак зневажати себе. Ви знаєте, хто ми такі? Не знаєте. Отож, пане лісник, прикусіть язика. Директор окружного лісництва і той зі мною на «ти». Ясно? Розумієте — на «ти»?

— Але копати тут не вільно, — уже спокійніше, проте рішуче сказав Сумік.

— Власне, — примирливим тоном заговорив другий шанувальник фольклору, — ми зараз тут… гм… теє… закопаємо.

Він обтрусив руки, вдягнув піджак, промовисто підморгнув своєму товаришеві, потому обидва непомітно, боком, боком гайда в глиб лісу, покинувши заступця і свою чарівну лозину.

Старий лісник сів на купу піску й, пихкаючи цигаркою, втупився смутним поглядом у яму, з якої тягло холодом. Нарешті підвівся, сплюнув і заходився згортати назад викопану землю. Протягом кількох наступних днів лісом перекочувалися цілі орди й табуни людей, що прагнули розбагатіти. Ми також шукали. Та тільки й того, що понатирали собі мозолі.

БУНТ П’ЯТНИЦІ

Падав дощ. Весь час огидно мрячило, тож не можна було навіть носа висунити з куреня. На наше щастя, ми мали отой шмат брезенту, бо інакше вода лилась би нам нам за коміри. Брезент прикривав більше, ніж півкуреня, й ми сяк-так улаштувалися.

Кінець кінцем, воно нікому не шкодить, що ллє дощ, — знову виростуть гриби, останнім часом вони вже зовсім були зникли. Земля пересохла. Менелік Перший згорнувся клубочком і міцно спить. Зволив тільки встати до сніданку і знову спить, аж заздрісно стає, що він отак примудрився і переспить собі негоду.

Раптом мені спало на думку: треба використати вільний час і трохи підучити Вацека. Не йти ж йому до дитячого будинку неписьменним. Нам було б соромно. Від слова до діла недалеко. Не зволікаючи довго, ми одразу розподілили поміж собою науки. Я навчу його читати. Стефек писати, а Юзек рахувати, бо поміж нас у математиці він був найсильніший.

Паперу немає, але є газета із славнозвісним листом про скарб. З цієї газети можна навчити грамоти сотню неписьменних.

Починаємо. Сьогодні Вацек має вивчити алфавіт. Часу в нас обмаль, і треба взяти швидкий темп, щоб він встиг навчитися читати й писати, а з математики вивчив хоча б чотири основні дії.

Я посадив нашого учня навпроти себе і звелів йому пильно вдивлятися в газету.

— Оце С, а то Л, отаке кружальце читається О, а така ніби двопуза літера — це В. Далі знову йде О. Бачиш, синку, як усе легко. Складаєш собі літерки і маєш: Сло-во. Ну, повтори!

— Слово, — спритно відказав Вацек. — Оце С, а це Л, далі О, ще далі двопузе В і знову О.

— Добре. Маєш голову на плечах, — похвалив я кмітливого учня. — З тебе ще люди будуть. Давай повчимо наступне слово: отакі дві палички, що схилилися вгорі одна до одної, а внизу розходяться, — це Л, наступна літера, що складається з кружка, прив’язаного до палички, — то Ю; праворуч од неї літера нагадує Л, поставлене ніжками на ослінчик, — це Д, коли б замість ослінчика і трохи вище, між ніжками літери Л, поставили риску, то вийде літера А. Після літери Д іде карлючка, схожа на рогач, — це У. Тепер прочитаємо разом і маємо: ЛЮДУ. Отже, весь заголовок: «СЛОВО ЛЮДУ».

— Ага! — Вацек задоволено, ніби він зробив якесь велике відкриття, кілька разів підряд прочитав: «Слово люду». «Слово люду».

Потому я навчав його дрібних літер. За основу взяв оголошення внизу:

«… продаю сім моргів орної землі з будівлями. Тих, хто бажає купити землю, просимо надсилати пропозиції на ім’я Йозефа Сови з Гавронова».

Тут справи у Вацека пішли трохи гірше. Видно, біля отих корів зіпсував собі зір і тепер недобачає, Без окулярів, мабуть, не обійдеться. Каже, що бачить лише сірий шнурочок, а не якісь там п-р-о-д.

Тому я відмовився від оголошення і взявся за статтю, де говорилось про ситуацію в Білому домі. Хай Вацек заразом і в політиці трохи підкується. Адже досі він, мабуть, і не чув. що існує ще якась влада, окрім сільського старости. Читаємо літеру по літері: «Кореспондент із Вашінгтона повідомляє, що президент після інфаркту вже почуває себе краще».

Я аж упрів.

За годину обов’язки вчителя перейняв на себе Стефек. Він керувався знову-таки іншою методою. На берегах газети понаписував великі й малі літери, і Вацусеві залишалося їх тільки перемалювати й запам’ятати. Пізніше з тих літер я знову вчитиму його складати слова і цілі речення. Під час перерви Юзек познайомить його з математикою. То вельми важлива справа. Людина, що не вміє рахувати, навіть справжнім болільником не може стати, а про спортивні лаври — годі й мріяти.

Хоч Юзек і докладав неабияких зусиль, проте нічого в нього не виходило. Якось дорахували до двадцяти, а далі ані на крок. Тож нічого дивного немає, що професорові урвався терпець, і він поставив тупоголового учня в куток. У той, де капало.

Згодом і я поставив неука в той самий куток. Нехай трохи покапає на його дурну голову. Може, вона трохи прохолоне і працюватиме краще. Адже ви тільки уявіть собі: перший раз прочитав назву газети як слід, а другий раз у нього вийшло щось зовсім інше. Я пояснюю йому, яке то щастя — пізнавати через книжки й газети людське життя, знайомитися з різними подіями. Можна, скажімо, не зрушивши з місця, подорожувати з мандрівниками по всьому світові, перепливати бурхливі моря і скакати з індіанцями по безкраїй прерії, битися з розбійниками, захищаючи честь шляхетних дівчат, потрапляти в шторми і воювати з піратами, ба навіть полетіти в космос.

Я до нього говорю, а він і вухом не веде, тільки очі витріщає. Бачу, його анітрохи не бентежить власна відсталість, і він свідомо, з власної волі відмовляється од здобутків цивілізації.

Я не стримався і дав йому у вухо. Не дуже й сильно. Тільки торкнув, а він як зареве — і надвір. Я хотів був кинутися за ним, та Пампух як зацідить мені в пику! Аж зорі в очах засвітилися. Наш Стефек приклався б і вдруге, але Юзек, рятуючи мене, сипнув йому піску межи очі.

Мені пощастило накивати п’ятами, а Юзек драпонув слідом. В іншому разі наші справи були б кепські: Пампух часом буває просто-таки несамовитий.

На щастя, він як швидко запалюється, так само швидко і гасне. Треба лишень переждати, поки минеться отой його шал.

Так було й цього разу. Коли ми з Юзеком, промоклі до рубця, хвилин за п’ятнадцять вернулися, Стефек ніби й не помітив нас. Стругав собі, а точніше вирізав на буковій палиці кабалістичні знаки. Про недавній інцидент і словом не згадав.

Дощ сіяв і сіяв. Наближалась обідня пора, а про Вацуся ні чутки, ні вістки. Юзек вийшов з куреня. Гукав, кликав. Навіть луна, приглушена низькими хмарами, не відгукнулася. Після Юзека до хрипоти гукаю я, і, зрештою, гримотить своїм баском сам Пампух.

Сварячись і звинувачуючи один одного, ми вирушили на пошуки. Струмені води збігали нам за коміри, штани прилипали до тіла, в тапочках хлюпала вода.

Через дощову погоду швидко стемніло. Ми повернулися в курінь, замерзлі, похмурі, як і сам день, проте жодної можливості просушити мокру одежу не було. Ми не зробили запасу сухого хмизу, й тепер ніяк було розкласти вогнище. Сиділи й сердилися самі на себе, тільки на себе.

— Це ти винен із своєю дурною ідеєю, — буркотить Пампух, — піде до дитбудинку, то там його ще встигнуть усього навчити. А він, бач, одразу схотів зробити з нього магістра. Мудрагель з Пацанова!

— Бо Франек завжди так, — додає жару підступний Юзек, — вже як вигадає що, то хоч давай до «Шпильок».^[4]

От тобі й друзі! Мені самому горло стискає від жалю, а тут іще й вони життя псують. Нехай-но тільки Вацусь що-небудь накоїть, то докори сумління мучитимуть мене до самої смерті. Замість того щоб підбадьорити мене, Юзек похнюпив носяру і каркав:

— Хтозна, чи не пішов він топитися. Води в річці он як прибуло… Може, він навіть і не хотів того. Перебирався на другий бік і пішов на дно, підхоплений виром…

Вітер глухо шумить і завиває, а мені здається, що то жалібно скаржиться Вацекова душа. Натягаю ковдру. на голову. Не допомагає. Чую, як лопотить брезент. Бубонять великі краплі дощу, що падають на нього з гілок дерев. Бубонять похоронно…

Був би, мабуть, із жалю розплакався, якби не відчув на обличчі чийогось ніжного дотику. То Менелік Перший мостився біля мене на ніч. Незабаром його одноманітне муркотіння приспало й мене.

У ВРОНIХИ

На світанні вітер розігнав хмари. Зійшло сонце і сипнуло на землю снопами променів. Один пробився крізь шпаринку в курінь і в’їдливо причепився до моїх повік. Крізь сон намагаюсь струсити його з себе, кручу головою, перевертаюсь на бік, а він усе лоскоче й лоскоче. Я змушений розплющити очі. Ще сонний, придивляюсь до залитого світлом куреня й раптом умить отямлююсь. Скуйовджене уві сні волосся наїжачується і стирчить, наче дріт. Все тіло вкривається холодним потом…

Біля розчервонілого від сну Стефекового обличчя помічаю щось схоже на скручений трос. Придивляюсь — бачу на ньому характерні зигзаги. Гадюка! Напевно, намокши під дощем, вона заповзла в курінь і зараз розкошує в теплі, яке йде від Пампухового тіла. Та досить Стефекові поворухнутись, і жало гадюки увіп’ється йому в щоку. Пампух, і гадки не маючи про небезпеку, спокійно собі посапував. Від Юзека і мене його відділяє порожня Вацекова постіль.

Що робити?! Ой людоньки, що робити?..

Боюсь навіть ворухнутися. Поки гадюка спить, вона не страшна. Та коли її розбудити, вона напевно нападе. Який жах! В лиху хвилину я про це подумав: із завитка виткнулась маленька голова з намистинками-очима. Роздвоєне жало гадючого язика то висунеться, то сховається. Плазун був явно чимось занепокоєний.

Краєм ока знаходжу причину його тривоги. Це наш Менелік, що, наїжившись, сидить на рюкзаці. Нагадує порцелянову фігурку, тільки очі його стають чимдалі більші та чорний кінчик хвоста нервово сіпається.

Гадюка тихенько засичала. Ой, хоча б Стефан не прокинувся зараз! Менеліків хвіст смикається раз по раз швидше. М’язи напружені…

То були ніби дві блискавки. Вороги зустрілися в повітрі.

Кіт ухопив гадюку за шию і відскочив з нею у протилежний куток. Я схопився на рівні і з палицею в руках стежив за битвою. Хотів допомогти безстрашному Менелікові, та для цього не було жодної можливості. Гадюка обвилась довкола нього. То розкручувалась, то знову звивалася, наче батіг візника.

Зрештою, кіт переміг у двобої. Він розтрощив гадюці хребет. Тоді випустив її і, завмерши, пильно стежив, як витягується й сіпається на землі довге тіло. Я підскочив і, вдаривши палицею, вибив із неї рештки життя…

Тільки ця метушня розбудила товаришів. Налякані й стурбовані, вони посхоплювалися на ноги.

Менелік скромно відійшов убік і, ніби нічого й не сталося, заходивсь приводити до ладу сколошкану під час бійки шерсть. Старанно вилизував себе шорстким язиком, пригладжував вологою від слини лапою. Я взяв його на руки, уважно оглянув і помітив на носі маленьку ранку, з якої ледь-ледь сочилася кров. Невже гадюка таки встигла його вкусити?

Стефек, зворушений Менеліковою відданістю, вирішив почастувати його молоком. Взявши судки, він побіг до хатини лісника. Хотів заразом розпитати, чи дуже небезпечна для тварин гадюча отрута і як лікувати кота. Адже лісник, мабуть, не раз зустрічався з такими випадками, бо ж у пущі — достобіса різних плазунів.

Чекаючи на Стефека, ми з Юзеком сидимо і стурбовано стежимо за Менеліком. Той спершу спокійно вилизувався, та, видно, ненароком торкнувши лапкою носа, жалібно занявчав. По його тілу пробігли корчі.

А ми нічим не можемо зарадити. Хоча б уже Стефек приніс те молоко! Кажуть, що воно добре помагає від будь-яких отрут. Я вийшов з куреня і став виглядати Пампуха.

Час плинув нестерпно поволі. Нарешті Стефек з’явився. З повними судками. Але цього замало. Дивлюсь — о радість! З-з-а широких Стефекових плечей визирає веснянкувата Вацекова фізіономія.

Він несміливо всміхнувся до мене, і враз мені наче камінь із серця спав. Аж дивно, чому не було чути, як він гепнув об землю.

— Де це ти вештався, клишоногий? — привітав я його. Дременув з уроків, га?

— Зараз про все довідаєшся, — поважно протяг Стефек, наче якийсь тобі культпрацівник. Потім так само повагом налив Менелікові молока, почекав, поки той вип’є, і знову налив. І лише тоді, втупивши очі кудись у простір, холодним тоном поволі мовив:

— Отже, Вацлав вирішив розпрощатися з нами назавжди.

— Тобто як? — Юзек кинув зашивати порвані на коліні джинси. — Назавжди? Та кажи вже по-людському, телепню нещасний! Де ти знайшов його?

Виявляється, Вацек ночував у стозі сіна за хатиною лісника Суміка. Лісник випадково виявив його схованку і розповів про неї Стефекові. Заскочили хлопця зненацька, коли той ще спав. Пручався і нізащо не хотів повертатись до нашого куреня, утративши всяку охоту до цивілізації та науки. І до дитячого будинку не хоче. Мовляв, до Мацьошека він не вернеться, але знайде собі якогось порядного господаря. Воліє комусь прислужувати і пасти корів, аніж отак мучитися. Бо ж від надміру розуму голова в нього може луснути.

Ми гірко замислились. Тим часом розжалоблений Вацусь розпачливо називав одну за одною кривди, котрі знівечили йому життя.

По-перше, він не може щоденно вмиватися. Боїться, що від холодної води на тілі в нього повискакують парші. Один хлопець із Цєкот отак мився, то його геть усього обсипало вавками.

По-друге, наука. Хіба ж можна щодня стільки вчити! Був у нього колись товариш, — Ваврусем його звали, — корів пасли разом на стерні. Так отой товариш цілий рік ходив до звичайної школи. І ледве навчивсь рахувати до ста та вивчив літери, а ми за один день хочемо зробити з нього професора.

Сто чортів з Лисої гори нам на голову! Таж Вацусь має рацію. Ми надто розігнались, тільки чи гоже нам визнати вголос свої помилки? Ні, негоже. Але що переборщили з отією цивілізацією, то переборщили. Адже, бажаючи привчити П’ятницю до гігієни, ми не дозволяли йому навіть доторкнутись до хліба, поки не вмиється. Мусив щоразу притьмом мчати до струмка, й потому ми оглядали його, чи досить він чистий, щоб сідати їсти. Друзі! Ану, признаймося по-чесному… Скільки разів нам траплялося уникати ранкового умивання. Звичайно, коли не бачила мама. А що вже до миття рук перед їдою… Той, у кого в цьому відношенні все гаразд, хай кине в мене каменем. Хай кине! Не знайдеться жодного такого в нашому класі.

І все ж треба погамувати докори сумління і з честю залагодити цю справу. Тож я розповідаю Вацекові про особисту і колективну гігієну. Про різні бактерії, палички Коха, віруси. Мене підтримують товариші й додають чимдалі вагоміші аргументи. Проте Вацусь однаково не вірить, щоб оті невидимі бактерії викликали хворобу.

Зрештою він таки йде на поступки і дає згоду вмиватись двічі на день. При умові, що… і ми будемо митись. От тобі й Вацусь, а нам здавалось, що він нічого не тямить.

Навчання ми також припинимо. На це він ще матиме час у дитячому будинку.

Та й у нас уже до того хіть пропала, бо надворі розпогодилось. Хіба всидиш у курені!

Переконавшися, що далі все буде гаразд, Вацек вибіг надвір поглянути на своїх улюбленців-кроленят. Раптом ми почули його розпачливий крик. Вибігаємо. Вацек стоїть біля загороди й обмацує вигризену поміж кілочками чималу дірку. Крізь неї звірята втекли на волю.

— Ой-ой-ой, — лементував хлопчина, — уже ж такі були приручені! І чого вони повтікали? Чого?

Один тільки я знав причину. Не лише туга за свободою, але й голод спонукав кроленят на такий відчайдушний крок. Якраз я чергував учора, але серед отого розгардіяшу забув їх нагодувати. Голодні кроленята вперше випробували силу своїх різців.

Менелік, напившись молока, здавалося, задрімав, та коли Вацек доторкнувся до нього, жалібно нявкнув. Носик і очі в нього позапухали, відкритим писком він через силу хапав повітря.

— Сумік сказав, — Стефек з невимовним жалем придивлявся до кота, — що коли гадюка була сита, то кіт, може, й виживе, бо в неї було мало отрути. Коли ж була голодна, тоді амінь.

Незважаючи на чудовий день, на галявині венедів панував сумний настрій. Кіт-богатир мучився, а ми не могли анітрохи полегшити його страждання. Уже й молока він не мав сили напитись. Якби десь поблизу був ветеринар! Таж ніде його немає. Той, що працює в Слупі, зараз у відпустці, а найближча амбулаторія аж у Кельці.

Десь близько полудня до нас завітав лісник. Оглянувши кота, він зажурено похитав головою.

— Поможе йому хіба що Вроніха, — зробив він висновок, — вона знається на людських і звірячих недугах, як ніхто інший. Я сам мав нагоду пересвідчитися в цьому. Кілька років тому дістав панарицій. Так боліло, що мало не збожеволів. Пішов до Вроніхи. Дала мені різного зілля й звеліла в одному паритися, інше пити, а ще в інших змочувати долоню. І все минулося, ось тільки цей слід лишився. Тож, коли вже ви отак уболіваєте за цим котом, несіть його до неї. На різній нечисті вона знається ще краще, аніж на хворобах людей.

Хоча Стефек вельми скептично ставився до чарівниць та знахарів, а Юзек одверто глузував із них, ми з Вацеком усе-таки посадили Менеліка в кошик і, не гаючи часу, вирушили в дорогу. Вацек добре знав шлях до Вількова, а там, на місці, можна спитати про Вроніху.

Мешкала вона у невеликій, але на диво гарненькій хатці. Хатина була ніби придавлена шапчиною солом’яної стріхи, порослої зеленим мохом. Сволоки так осіли, що віконце луткою торкалося землі. Просторе подвір’я геть тонуло серед буйної повені трав. В око владали зарослі ромашок, петрових батогів, повитих берізкою мальв, а поряд із ними — нагідки, дельфінії та інші садові квіти, геть здичавілі. Замість тину садибу оточував живопліт з ліщини та дикого хмелю із шорстким листям і чіпкими вусиками.

Ми зазирнули до кімнатки. Там панував морок, хоч надворі яскраво світило сонце. Повітря було сповнене духмяними пахощами. Ставши на порозі, ми роздивлялись довкола. Кімнатка спершу видалась нам порожньою, але ні, то була омана, бо зненацька щось прохрипіло:

— Хто там, що там?

— Це ми, — чемно відповів я, — день добрий, пані Вроніхо!

— Хто там, що там?

— Це ми, — я витріщив очі, щоб нарешті побачити господиню. — Ми до пані з хворим котиком.

— Хто там, що там?

Здавалося, той хрипкий голос долинав із широкої печі. Невже Вроніха в таку спеку сиділа на печі? Але ж… справді, там щось затріпотіло. Тож я повторюю:

— День добрий, пані… ми принесли хворого кота.

— Хто там, що там? Кишш, кишш.

Я позадкував. Переляканий Вацек — за мною. Безперечно, то був не людський голос. Ми вийшли надвір, а нам услід неслися якісь хрипкуваті вигуки. Ба, навіть здавалось, ніби щось стукає в закурені шибки, силкуючись вирватися з мороку кімнати.

Даємо драла. Нічого задиратися з чарівницею.

У хвіртці ми зіткнулися з милою чепурненькою бабусею, що несла на коромислі два відра води. Вона важко дихала, бо ж обійстя лежало на крутому схилі, а джерело було аж ген унизу.

— Ви, хлопці, до кого? — поставивши відра на землю, бабуся рукавом витерла спітніле чоло.

— Ми до чарівниці, - випалив одним духом Вацек. — Із хворим котиком, але Вроніхи немає, а хтось у халупі лякає.

— Лякає? — усміхнулася бабуся, і навколо її живих ясних очей чіткіше позначилися зморщечки. — І дуже лякає?

— Не так щоб дуже, — буркнув я присоромлено, — адже надворі ясний день, але щось без упину питає: «Хто там, що там?».

— Зараз я покажу вам того страхопуда, — стара вийняла з кошика Менеліка. Торкнула його набряклий носик, відхилила повіки запухлих оченят і похитала головою.

— Вкусила гадюка?

— Авжеж, — вражено ствердив я, — гадюка.

— Ну що ж, побачимо, чим йому можна допомогти.

Потому вона знов посадила кота в кошик. Зі стогоном нахилилась до коромисла. Однак я не дозволив їй підняти відра. Недарма я гарно вихований хлопець.

Ми трохи затрималися перед сінцями. Бабуся пішла за хату, відхилила віконницю й запросила нас до хати.

— Хто там, що там? — привітало нас знайоме харчання і, залопотівши крилами, на мене сіла… сорока. Звичайнісінька сорока! Зараз вона скакала довкола нас й, ані на мить не вмовкаючи, горлала: — Хто там, що там?

— Я й раніше знав, що то сорока, — шепнув я Вацекові, щоб якось урятувати свій авторитет, — і тільки так… задля жарту… удавав, що не знаю.

Господиня тим часом метушилась по кімнаті. При світлі стало видно, як тут охайно й чистенько. На стінах, на сволоці, по кутках — скрізь лежали й висіли в’язочки сухого зілля. Це від нього ішов отой п’янкий дух. Вроніха, пораючись, розпитувала, коли гадюка вкусила Менеліка, почувши, що він став до бою, щоб урятувати нам життя, враз посерйознішала й далі поралася ще старанніше: хутко розпалила у плиті вогонь, накришила в горщик різного зілля.

— Коли б же ви принесли його зразу, то напевно пощастило б урятувати. Зараз трохи гірше, але спробуємо, спробуємо.

— Треба його обкурити, вишептати уроки, — Вацусь хотів похизуватися своїми знаннями в галузі народної медицини.

Вроніха якось дивно глянула на нього й нічого не відповіла. Сорока знов загорлала своєї:

— Хто там, що там?

Господиня зникла за дверима комори і за хвильку повернулася з добре закоркованим бутлем і двома фаянсовими кухликами.

— Вам, напевно, пити хочеться, хлопці, - мовила вона, підважуючи корок вістрям ножиць. — Напийтесь ось цього квасу.

Вона поналивала в кухлики пінистого й напрочуд запашного напою. В мене аж у голові запаморочилось. Невже я потрапив у пастку? Пригадались прочитані казки про чарівниць, які, напоївши спраглих людей, обертають їх на звірів чи якихось потвор… Але ж квас так іскрився, а Вроніха анітрохи не скидалась на відьму, та й ми не були приблудними подорожніми.

Я вихилив увесь кухлик. Ну й смачно! Бабуся налила знову. Воно ніби звичайний собі хлібний квас, тільки ж який ароматний і смачний!

— Пан Сумік нам казали, — раптом бовкнув Вацек, витираючи губи, — що ви одшептали йому панарицій.

В цю мить закипіла вода. По хаті розійшовся різкий запах. Вроніха зняла з вогню горнятко, вистудила трішки того брунатного напою, вилила його у пляшечку із соскою й примусила Менеліка кілька разівковтнути. Потому вона накришила на чисту ганчірку інших трав, з допомогою якогось жиру зробила з них кашку й намастила нею набряклий котів ніс. Вигляд у Менеліка був досить смішний, кіт наче збирався грати в куці-баби. Цікавий Вацек не витримав:

— Оце й усі чари?

— Атож, — нараз роздратовано відповіла бабуся, — годі вже тобі торочити оті дурниці. «Чари, чари!» Ох, і нерозумні ж ви хлопці. Бачите зілля? Оце й усі чари. Треба їх тільки знати. Вони повертають здоров’я, вбивають заразу, лікують, а можуть і життя позбавити. Я знаюся на зіллі. Люди поважають мене за це, але водночас тримаються віддалік. Коли комусь припече, то не вагаючись біжать до старої Вроніхи, а згодом починають верзти казна-що про чарівниць, вишіптування… Є й такі, що вірять, нібито саме замовляння їх порятує.

— Я вмію лікувати будь-які недуги, від однієї лише не знаю ліків — від злого серця, — додала вона за хвилину, ніби сама до себе. — Людині, що має зле серце, ніщо не зарадить, ніяке зілля… Вона мусить сама знайти потрібні ліки, у своїй власній душі. Навіть від укусу гадюки я вмію рятувати, тільки від зла людського не знаю ліків, та, мабуть, такого зілля і в природі немає…

— Хто там, що там? — сорока кружляла над нами.

Стомлена Вроніха вмовкла і, не дивлячись на нас, заходилась поратися коло своїх трав. Ми чекали, коли вже вона звелить нам забрати кота й піти звідси. Нарешті вона буркнула:

— Нехай хтось із вас навідається післязавтра. Кіт має лишитися тут. Заберете, коли видужає.

— А він видужає? — запитав я, підводячись із лави.

— Цього ніхто не може сказати, — відрубала вона, — навіть чарівниця.

Назад ішли мовчки. Лише коли халупа Вроніхи зникла за деревами, я з докором озвався до Вацека:

— І треба тобі було вискакувати з отією чарівницею. Бач, як розгнівалася.

Вацусь здивовано витріщився на мене.

— Але ж вона справді чарівниця, — впевнено мовив він. Вміє замовити навіть панарицій, а люди казали, що вона й молоко у корів відбирає, доїть собі з отого кілочка в стіні.

ВЕЛИКЕ ВІДКРИТТЯ

Пройшов дощ, але грибів чомусь не наростало. Тож ми й не мали корисного заняття. Сидіти ж сидьма й роздивлятися в бінокль на долину — це годиться для дідів. А нам кортить зазнати Великої Пригоди. Який сенс сидіти на одному місці?

Ми спакували своє добро, потому сховали його в густій кроні старої ялини. Тут перший-ліпший може обікрасти, тоді що? А на ялині наше майно ніхто не вгледить. Може, тільки надміру цікаві білочки, але ж їм не потрібні ковдри, брезент і судки. Вінки грибів ми сховали аж у саму середину клунка.

Лишили на галявині один тільки закурений казан — він та ще дві стріли, схрещені біля входу в курінь, мали свідчити, що місцевість заселена хоробрим і войовничим плем’ям. Про те, що воно численне, кмітливий спостерігач ураз здогадається, глянувши на наш місткий казан. Принаймні сотня справжніх мужів могла б наїстися з нього.

Ми вирушаємо в похід, маючи намір оглянути старовинний замок Бодзентин. До містечка можна дістатися шосе, тільки що за втіха-плентати по асфальту. Ми продиратимемось крізь хащі й зарослі, де ще не ступала людська нога. Десь у похмурих нетрях на нас чекає пригода. І вся принадність у тому, що ми не знаємо, яка саме. За плечима в нас була шляхетна битва з бандитами, ми шукали скарб… Проте всього того замало. Інші хлопці нашого віку зазнали більшого. Тільки ж у них було ширше поле діяльності. Взяти хоча б отого Стася із «В пустелі і в пущі».^[5] Екзотика, леви, бедуїни, слони, викрадачі! І на додаток, справжня пустеля і негри. Гай-гай! Або Гек і Том, описані Марком Твеном. Чого тільки там не було! Злочинний метис, скарб… А «Діти капітана Гранта», скільки вони світу побачили!.. Та що там казати! Наша молодість не має нагоди розгорнути крила. Простору нема. Хоча колись наша пуща славилась як оселя свентокшиських розбійників. Ще й тепер кажуть: «Дивиться, як свентокшиський розбійник», або: «Схожий на харцизяку із Свентокшиських гір». Розбійників у цих краях ніколи не бракувало. Адже ж тут є де й засідку зробити, і сховатися після вдалого грабунку. Вони були не тільки розбійниками, але й чудовими мисливцями. Найбільше легенд ще й досі шириться про Мадея. В їхніх бандах нараховувалось по кілька десятків осіб, і протягом багатьох віків вони робили зухвалі напади. Їх винищували, та з’являлися інші.

Йдемо тінистою пущею й розповідаємо страшні історії. От коли б бандити були тепер та й напали на нас… Якби їх було тільки двоє, то сам Пампух дав би їм раду, але коли троє чи більше… Бо ж на Вацека дуже покладатись не можна. У найглухіших місцях мимоволі збиваємось до гурту. Руки самі тягнуться до колодочок фінських ножів. Один тільки Вацек ні про що не журиться. Задирає голову вгору і роздивляється верховіття дерев. Шукає сорочого гнізда. Заповзявся знайти молодих сороченят і навчити їх людської мови. Навіть краще за бабусю Вроніху. Надії мало, бо пташенята вже повилітали з гнізд. Хіба що натрапимо на якусь пізню сорочу родину.

Юзек почав бідкатися, чи не збилися ми, бува, з дороги. Йому страшенно хочеться їсти, і якщо ми заблудимось, то він помре з голоду.

— Дурниці верзеш! — напав на нього Пампух. — Без їжі, коли тільки є чим погамувати спрагу, можна витримати близько сорока днів. А йдемо ми правильно, згідно з картою і компасом. Ось, будь ласка, поглянь сам, якщо тільки ти не все забув і вітер не видмухав із голови твої поверхові знання з топографії. Бачиш, отут, у південно-східному напрямку, в’ється вузькоколійка, яка лише другий рік не діє, далі буде Чорна вода, тоді повернемо ліворуч — тут тобі й міська гора. Треба тільки весь час стежити за компасом і звіряти його з картою.

— Побачимо, — ремствував недовірливий Юзек. — У місцях, багатих на поклади залізної руди, компаси часто підводять, а в Свентокшиських горах багато мінералів. Що ж до карт…

— О, гніздо, і напевне з малятами! — перебив Вацек. — Їй-бо, в ньому пташенята. Заждіть-но трохи.

Він спритно поліз угору по стовбуру молодого бука, в кроні якого чорніла нечепурна купа хмизу. Хитромудра сорока прихистила своє гніздо на розвилині тонких гілочок. Усе дерево небезпечно вигиналося навіть під легким тілом Вацека. Він ліз дуже обережно. Пальці ніг не знаходили опори на ламких сучках. А що найгірше — з гущавини вилетіла сорока й, галасуючи, кинулась на ворога. Він оборонявся однією рукою, та невдовзі прилетіла ще й друга сорока. Тепер вони не на жарт погрожували Вацусеві, цілячись йому прямо в самісінькі очі гострими дзьобами. Перша клюнула його раз і вдруге.

— Злазь, Вацеку! Злазь! — застерігав я його.

Мабуть, він не дочув, бо й далі, захищаючись од птахів, сантиметр по сантиметру ліз вище. Дерево тремтіло і загрозливо хилилось.

— Ану, злазь мерщій, — ми по-справжньому занепокоїлися.

Сороки нападали, Вацек, затуляючи обличчя, відхилявся то в один, то в другий бік, і дерево почало гойдатися, ніби маятник. Воно хиталося дедалі дужче й дужче… Раз! Мох під нашими ногами заворушився, наче живий, земля затремтіла, і бук із шумом повалився в густі зарості молодняка. Я помітив, як трохи оддалік з гнізда випало троє вже оперених сороченят. Їм нічого не сталося, бо вже допомагали собі крилами, але ж наш Вацусь пурхати не вміє. Щонайменше — поламав руки й ноги.

Продираємось туди, куди впала верхівка дерева. Ви не повірите, але Вацусь — цілісінький — підводиться з пружної ліщини! Тільки й того, що подряпав лице та руки. Виявляється, бук гепнувся на розгалужену ялину, переломив її навпіл і, не торкаючись землі, легенько сперся на ліщину.

З протилежного боку стирчало вивернуте з землі коріння. А під корінням на білому піску… Що це? Полишаємо Вацека і втрьох кидаємось туди.

Ти диви-держак шаблі! Мідь укрита патиною, шкіра зблякла. Я шарпнув. Ще раз. Блиснув клинок. Справжня шабля. Стара — таку тільки в музеї побачиш! Ура! Нарешті в моїх руках справжня зброя!

— Поможіть мені половити отих сороченят, — благав Вацек, ганяючись за птахами, що випурхували в нього з-під рук, — ну мерщій, бо сам не впіймаю.

Але нам було не до сороченят. Адже ми зробили епохальне відкриття, котре, можливо, кине світло на історію цього краю і прославить нашу трійцю. Ця шабля, безсумнівно, походить з давніх віків. На клинку навіть напис є. На жаль, латинською мовою.

— Там мусить іще щось бути, — зауважив Юзек, енергійно розгрібаючи сипкий пісок під корінням, — напевно щось є!

Він мав рацію. Ми відкопали довгастий пакет, загорнений у геть зотліле полотно. Розгорнули — ще одна шабля, сідло, оздоблене бляшками, стилет.

— Це з римських часів, — фантазував Юзек, — адже є напис латиною.

Пампух мовчки розривав полотно. О, ще дві рушниці з гарними прикладами, прикрашеними кісткою й металом. Дула вже трохи поїла іржа.

— Хлопці! — схвильовано мовив Пампух, — ми натрапили на якийсь історичний слід.

Ми побожно оглядали викопані речі. Шкіра на сідлі була ще зовсім добра, а шагрень на піхвах повитиралась і подекуди була вичовгана до металу. Тут і там збереглися оздоби з синіх камінчиків.

— Сапфіри, — обмацував їх Юзек. — Можливо, це справжнісінькі сапфіри, ми матимемо за них грошей-грошей!

— Ти продав би пам’ятки національної культури? — гостро одказав я. — Через отаких, як ти, гендлярів загинуло немало культур.

Вацек, покинувши ловити сорок, тепер з розпачем і запалом копирсався під вивернутим корінням. Голими руками рив він і одгортав пісок. Нарешті таки докопався — вихопив з ями геть обліплений землею опуклий предмет.

— І я знайшов, і я! — вигукнув Вацек, аж підстрибуючи з радощів. — І в мене є національна культура!

Знайдене ним виявилось обплетеною баклагою. Щільно заткнутий корок був залитий живицею. Я хотів був виколупати його вістрям фінки, та, на жаль, одламав шийку. На щастя, в баклазі була не рідина, а невеличкий рулон уже пожовклого паперу.

— Усе, як по книжці, - сказав Стефек, забираючи в мене баклагу. — Це мусить бути лист з повідомленням. Чекай-но, дай я витягну, бо ще понівечиш і цей, безперечно, цінний документ.

Він досить брутально заходивсь колупатися паличкою в баклажці. Я хотів допомогти йому і ненароком одірвав невеликий клаптик паперу. Той клаптик я кинув на землю, забувши, що в книжках у такому випадку рекомендується діяти якомога обережніше.

Лист був написаний на двох аркушах грубого й шорсткого паперу. Письмо старосвітське, але досить розбірливе.

«В ім'я отця і сина і святого духа

Амінь.

Я, Валентій Лобзовський, передчуваючи, що востаннє бачу захід сонця, бо ранок зустріне лише мій задубілий, непохований труп, хочу лишити нащадкам звістку про останні хвилини свого життя і життя мого товариша по нещастю, пана Войцеха Дулемби. Пишу про це, аби ніхто не подумав, ніби, зловживши довір’ям братів, ми втекли з грішми, якими нас наділили громадяни, що сприяють нашій справі.

Одержавши гроші від довіреної особи, ми щасливо дісталися до монастирської брами. Але тут наразилися на козацьку кінноту. Ми мужньо бились, та, через нещасливий присуд долі, пана Дулембу тричі проштрикнули пікою, й під ним упав поранений кінь.

Прагнучи зберегти гроші, ми рятувалися втечею. І хоч тікали на одному коні, нас не наздогнали. Тільки посланою навздогін кулею мені розтрощило лівий лікоть.

Неподалік од Гути ми знову натрапили на єгерський патруль. Було вбито і мого коня. Ми з Дулембою, що сходив кров’ю, знайшли милосердний захисток і схованку в пущі. Ми сподівалися якось приставити гроші нашому начальникові Лангевічу. Це підтримало б наших у подальшій боротьбі: було б за що придбати збрую для коней, зброю і спорядження.

Однак у Дулемби почалася гарячка. Він знепритомнів. Я залишив його під ялиною, а сам поволікся на умовлене місце. Там нікого вже не було. Загін рушив далі… Лежачи при дорозі, я знову бачив козаків верхи… Рука моя обважніла, навколо ліктя позначилися фіолетово-сині плями.

Я повернувсь до Дулемби. Мій друг і товариш уже спав вічним сном. Упокій душу його. Я поховав небіжчика в… а в головах неглибоко прикопав скриньку… з гро… аби легше… втаємниченим те місце… насічки на… які вкажуть дорогу.

Я прийшов сюди, спершу помолившись над останками святої пам’яті Дулемби. Мені ж навіть цієї послуги ніхто не зробить. Я заблудився, в очах темніє, рука стає усе важча.

Біля ніг моїх яма, може, тут вивернуло дерево, а може, її видуло вітром. Сідло і зброю я сховаю тут. Ще мій прадід під Віднем рубав цією шаблею ворога. Дід за Тадеуша Косцюшка… Кінчаю, нема вже сили… Вшануйте нас, земляки, і не забувайте, що Дулемба полишив однорічного синка. І ні близької, ні далекої рідні. Розкажіть йому…»

На цьому лист обривався. Ми в задумі мовчали, сповнені глибокою шанобою. Перший отямився Стефек.

— Стривайте! Що там написано про скриньку? Зараз, зараз… О, дідько б його забрав! Саме тут відірвано клаптик.

Ми старанно заходились шукати папірець, що його так легковажно викинули. Нарешті він знайшовся. Але був геть затоптаний — не можна було розібрати ані літери. Мабуть жоден вчений тепер не зміг би прочитати того письма.

— Це ти винен, бевзь нещасний, — напався на мене Пампух, — помаленьку б вийняли, так йому, бач, треба було лізти своїми лапами!

Я не на жарт образився. Інші прізвиська в нас не викликали заперечень і були в широкому вжитку, але — бевзь, це вже занадто. Вихопивши шаблю, вигукую:

— Досить, шановний пане! Ви зачепили мою честь. Таку образу можна змити тільки кров’ю. Вибирайте, ваша милість, — шабля чи рушниця? Юзеку, ти будеш моїм секундантом. Ласкавий пане, обговоріть усі умови з секундантом мого шановного супротивника, — вістрям шаблі я показав на Вацека.

Але Пампух широко всміхнувся і ляснув мене по спині. — Ти що, Франеку? За якогось там бевзя хочеш зарубати товариша? Ну, давай! Рубай по шиї, нехай моя кров напоїть пісок Ялинової пущі. - І підставляє широкий, як у вола, карк.

От і бийся з таким за честь!

Насвистуючи собі під ніс на знак зневаги до піжонів, які не мають анінайменшого уявлення про честь, я відійшов убік. Раптом помічаю, що на галузці куща щось висить. Якийсь довгастий сірий мішечок. Що воно таке? Змахую шаблею і рубаю.

Мішечок я розрубав навпіл, й тієї ж миті в повітря злетів рій розлючених ос. Дай, боже, ноги! Одна уп’ялася мені в шию, друга в руку, а третя — бац! — у чоло. Вимахую шаблею і біжу, що є духу. Товариші здивовано витріщаються на мене, і гадки не маючи про небезпеку. Я промчав повз них, і це мене врятувало, бо розлючена банда вмить поділилася на чотири менші. Перш ніж друзі зорієнтувалися, оси влаштували справжній погром. Біжимо, куди очі світять, а оси кусають і кусають без жалю. Найбільше перепало вайлуватому Пампухові, що надто вірив у свою силу.

Коли зрештою оси дали нам спокій, ми зійшлися докупи далеко від того страшного місця, біля джерельця, що било з-під скелі. Прикладаючи до розпухлих місць змочені у крижаній воді носовички, ми трохи вгамували біль. Не у всіх були однакові рани. Юзекові, наприклад, пощастило відбутись одним лише укусом, зате у самісінький кінчик носа. Цей шляхетний орган у нашого товариша завжди був показний, а тепер, коли він ще й розпух, то став зовсім ніби огірок, тільки фіолетового кольору. У мене на лобі набігла величезна гуля, а крім того, вогнем пекло шию і те місце, на якому сидять. Зате на Стефека дивитись було і сміх і сльози. Він глядів на світ усього лиш одним оком, бо друге геть запухло. Праве вухо також було вчетверо більше за ліве, а верхня губа видулася, наче у вождя якогось негритянського племені.

Один тільки Вацусь вийшов сухий із води. Ото спритник!

Він не тікав, як ми, а причаївся собі під ліщиною. Оси проминули його. Там і пересидів лихо.

— Ци, — через силу прошепелявив Стефек, намагаючись не вразити свою африканську губу, — від укусів ос цасом не вмирають?

— Начебто ні-і-і, - загугнявив Юзек, — звідки це вони налетіли такі розлючені?

Певна річ, я не признався, що розрубав шаблею їхнє гніздо. Бо було б мені! Тут би вже не допомогла наша довголітня дружба.

Вацек, посланий на розвідку, повернувшись, доповів, що в районі поваленого бука все спокійно. Треба було забрати звідти наш рюкзак і знайдені під кореневищем мушкети. Сідло ми заховали в гущавині, замаскувавши його хмизом. Немає рації тягти його із собою аж до Бодзентина. Повернемось за ним іншим разом. А тепер слід поспішати, бо до містечка ще далеченько, а кишки вже марш грають.

Стефек і Юзек несуть мушкети. В мене з-за пояса стирчить стилет, схожий на величезний рожен, і визирає пугач, а з другого боку теліпається довжелезна, до самої землі, шабля. Другу шаблю гордо несе Вацек. Він вимахує нею і горлає так, що аж кров у жилах холоне:

— Гей, га! Гей, гу, аго-га-в!

Минаючи вузькоколійку, ми зустріли бабусю з в’язкою хмизу. Угледівши нас, що зненацька вийшли з лісових нетрів, стара злякано закричала:

— Ой, боже милостивий, справжні Мадеї! - і, покинувши хмиз, кинулася щодуху бігти вздовж колії. Нічого дивного. Вже саме наше озброєння могло на смерть перелякати бодай найвідважнішого, довести до серцевого приступу. А тут іще спотворений носяра Юзека і жахливо деформована пика Пампуха!

У Бодзентині був якраз базарний день. Обидва ринки геть захаращені підводами й рундуками. Пливе збуджений натовп. Розпачливо верещать свині, мукають телята, бекають вівці. Горлають продавці ментолового масла, олов’яного посуду, чудодійних порошків од зубного й головного болю, від шлунка та інших недуг. До продавців під казково барвистими парасолями не проб’єшся. Вони ніби в облозі.

А ось тут гострять звичайні ножики так, що ними можна потім голитись, приклеюють латки на порвані клапті матерії, запевняючи, що латки, завдяки отакому клеєві, можна накладати і без голки.

Входимо в містечко з боку Замкової гори. З фасоном крокуємо серединою бруківки, викликаючи загальне захоплення дітлахів. Невідомо звідки збіглося їх душ сто. Біжать за нами і горлають:

— О, циркачі приїхали, будуть цирк показувати! Циркачі!.. Один із хлопчаків, може, років восьми, зліпив з грязюки чималу кулю й поцілив нею прямо в Юзеків ніс. Юзек рикнув, як поранений лев, і грізно опустив ствол мушкета, цілячись малому хуліганові в серце. Малюк миттю чкурнув за спини товаришів.

— Генку! — звернувсь до нього старший хлопець-гімназист. — Нічого не бійся. То не справжні кременівки, а театральний реквізит. Не бійся, браток. Дай йому ще раз.

Генек посмілішав після такої підтримки і другим снарядом заліпив рота Пампухові. Третя куля молоснула мене в запухлу шию. Ну, це вже занадто, шановні панове! Я вихопив з-за пояса пугач і — бах, бах у натовп, а тоді як змахну раз та другий шаблюкою. Не піддамся. Буду оборонятись, як пан Лонгінус, атакований татарами. В душі моїй наростає відвага й лють. Поруч підскакує і рикає Вацек. Пампух та Юзек з мінами найсправжнісіньких бандитів клацають зубами і затворами старовинних рушниць.

Дітвора вмить розлетілась, як табун горобців.

А ми прямуємо до дверей, над якими видно зелений напис: «Трактир». Ні на що по звертаємо уваги. Всі ми страшенно голодні. Щоб не зачепити дулом за одвірок, Пампух узяв рушницю в руки, так наче збирається йти в багнетну атаку, й суне першим у двері. За ним, виписуючи шаблею в повітрі найхимерніші вензелі, крокую я. Слідом — Юзек з фіолетовим носом, а в самому хвості, дико поводячи очима та без упину щось вигукуючи, — Вацек.

Ми сіли за столик у другому залі. Кивнувши на диво блідій офіціантці, я, як скарбник, розпорядився принести кожному по кухлю пива, тарілці капусняку й порції гуляшу.

Сидимо й чекаємо, щось надто вже довго. Офіціантка пішла і як у воду впала. Із залу чомусь усі повтікали. Здивовано перезираємось, коли це раптом з-за дверей висувається дуло гвинтівки й до нас долинає гучний бас:

— Здавайтеся. Руки вгору!

За вікном також видно дуло, і ще одне вистромилося з дверей, що ведуть на подвір’я.

Ми ніяк не второпаємо, що діється. Цікаво, на кого ото вони кричать? Адже в залі ми самі. Перший зорієнтувався Стефек — підніс догори руки, а тоді вже й ми за його прикладом.

До залу вбігають троє міліціонерів. Мить — і ми обеззброєні. За міліціонерами юрбою — чоловіки. Капрал, командир міліціонерів, кинувся до Юзека і вхопив його за носа.

— Зніми маску, бандюго! Мене не проведеш, сучий сину! Гляньте на них, люди! Повдягали маски. Бачили ми таких! — Міліціонер лається і мне в пучках нещасний Юзеків «огірок».

— Пустіть, пане, боляче! — верещить Юзек.

В міліції зразу все з’ясувалося. Міліціонери уважно оглянули наше озброєння. Я розповів, за яких обставин були знайдені мушкети й шаблі. А потому про напад ос.

Трохи збентежений капрал похитав головою.

— А тут прибігли в дільницю, репетують, мовляв, з гір спустилася банда розбійників. Ідуть, стріляють і грабують, а вигляд у них просто-таки жахливий.

— Щодо вигляду — згоден, — сміючись, докинув слово молодий міліціонер, що стояв біля дверей, — бо ж ті оси поробили з вас страховищ. Ось погляньте на себе.

Він вийняв з кишені дзеркальце і підсунув його під ніс Стефекові. Пампух уважно оглянув своє спотворене обличчя.

— Справді, - пробурмотів він, — без суду можна давати п’ятнадцять років суворого ув’язнення. За один тільки вигляд.

Юзек обмацав свого носа. Підніс дзеркальце з одного боку, тоді з другого.

— Нічого дивувати, що всі отак перелякалися, — зробив він офіційну заяву. — Вигляд у нас пречудовий! Якби такий ніс залишився в мене назавжди, я зробив би кар’єру в кіно. Хіба в Кобелі ніс у порівнянні з моїм огірком!

Лишивши зброю в міліції, ми в товаристві капрала подались обідати. Цього разу довго чекати не довелося. Видно, міліцію тут шанують, бо обід нам подали негайно, і порції були солідні.

— Оті мушкети, шаблю і стилет, — сказав капрал, попиваючи з кухля кисле пиво, — треба буде, хлопці, передати музеєві.

— А чи той музей нам заплатить? — у Вацекові несподівано заговорив приватник. — Бо ж задарма не можна.

Проте цього капрал і сам не знав. Досі йому мати діло з такими речами не випадало. Зате частенько люди натрапляли на сліди останньої війни. Купи гранат, гарматних снарядів, мін та інших смертоносних знахідок. Тут усе було ясно. Вживали заходів безпеки, а далі вже бралися за своє сапери.

— Коли б ви, хлопці, - повчав капрал, допиваючи третій кухоль, — натрапили на щось вибухове, боронь вас боже чіпати, а надто щось майструвати з того — певна смерть. Он у травні снарядом розірвало чотирьох хлопців вашого віку. Знайшли міну й, замість того щоб повідомити куди слід, вирішили розкрутити самі… Отакої. Ховали чотирьох одразу. П’ятий лишився живий, але без руки.

Коли капрал довідався, що лісничий з пущі — мій дядько, то неабияк зрадів. Він сказав, що добре знає його, й потому заявив, що вважає за обов’язок узяти нас під свою опіку. Спершу багато цікавого розповів про Бодзентин. Адже він народився в цьому містечку й був його палким патріотом, Саме тут минули молоді літа славнозвісного художника Шерментовського. Дві великі його картини висять у старовинному колегіальному соборі, а ще зовсім донедавна його полотна можна було знайти по хатах навколишніх сіл. Про це дізналися спекулянти й вирішили їх придбати. Вони їздили по селах з кольоровими олеографіями^[6] й розголошували, що за невелику доплату міняють старі й попсовані картини на нові. Люди, не відаючи, які скарби вони посідали, раділи з такого обміну. Адже за старі полотна вони одержували новенькі, кольорові, та ще й у позолочених рамках.

Показав нам капрал дім, у якому мешкав Давідек Рубінович, під час війни вивезений і закатований німцями. Його щоденник недавно опублікувала відома письменниця Яроховська. Ми читали всім класом і дуже нам було жаль того хлопця…

Ми пішли до руїн середньовічного замку. Вже без капрала, бо за ним прибіг міліціонер і повідомив, що біля трактиру п’яниці зчинили бійку. Капрал міцніше затягнув пояс, перевірив, чи висить на боці в нього кийок, і швидко пішов.

Тож ідемо на екскурсію самі. Руїни й справді величезні.

Дещо тут недавно реставрували, і щебінь на голову не сиплеться. Панує урочиста тиша. Вона аж приголомшує після вуличного й базарного гамору. Тільки й того, що на стародавньому майдані — місці лицарських турнірів — пасеться самотня корова й тиняються сонні кури. Мене вкрай обурила така профанація історії. Біжу прогнати корову, але встигаю тільки разів зо два потягти її лозиною. З-за колегіального собору раптом вискочила гладка червоновида жінка. Вона взялась у боки.

— Ах ти, шибенику! Чого тобі треба? Я питаю, чого тобі треба? Хай їм біс, отим проклятущим туристам! Лазять, нишпорять, вже й корові не можна спокійно попастися.

Вона так розходилася, що важко було розрізнити в її мові окремі слова. Заткнувши вуха, я побіг за товаришами, які із знанням справи оглядали товсті, понад метр завширшки мури.

На зазубнях бійниць купами сиділи галасливі ворони. Меткий на око Вацек угледів у проломі сову. Скулений птах сидів нерухомо й зовсім не зважав на наші крики і волання.

Ми спустились у підвал. Було холодно й похмуро, голоси лунали, як у бочці. Наші спітнілі тіла вкрилися гусячою шкірою. Юзек вистукував кожен куток, кожну стіну. Він не переставав твердити, що десь тут конче мусить бути спуск до погребів. Адже під кожним замком є таємниче підземелля.

Уперто шукаємо оте підземелля. Раз по раз стукаємо, розгрібаємо щебінь, яким укрито всю долівку.

Немає. Досить. Треба вже вийти на сонячне світло. Ми залишаємо руїни.

Містечко видається ніби просторішим. Ринки й вулиці спорожніли.

Плентаємо сонними вуличками. Назад вирушимо по заході сонця. У холодку приємніше буде йти. Зрештою, нам поспішати нікуди, й ми вирішили ще поласувати морозивом. Кондитерської тут не було, але під постаттю святого Флоріана стояв із своїм лотком невисокий продавець. Морозиво в нього було вже досить рідке і відгонило пригорілим молоком, та вибору не було. Після морозива ми випили в кіоску по пляшці лимонаду. Як гуляти, то гуляти. Я купив кожному з нас по кульочку м’ятних цукерок і двісті п’ятдесят грамів гарбузового насіння. З тим насінням нас ганебно ошукали — майже все воно було або порожнє, або гірке.

КОЗУЛІ

Вертаємось по шосе. Кому б схотілося після такого дня лазити ще по вибоїнах, коли асфальт виведе нас майже до самої галявини. Від шосе там не більше як три-чотири кілометри. Йдемо швидко. А щоб певніший був крок, треба співати. Так роблять в армії. Під гарну пісню ноги рухаються, як сталеві пружини.

Горлаємо, крокуючи обіч лискучої стрічки асфальту. Нас минають запізнілі базарувальники.

Після жаркого дня, схоже, буде буря. Із заходу виповзли темні, важкі хмари. Вони поволі заволокли півнеба. Нараз морок, що огортав землю, на мить розігнала стріла-блискавка. Грізно загуркотів грім.

Підводи тепер швидко обминали нас. Над спинами коней посвистували батоги. Люди поспішали, прагнучи втекти від дощу. Зашуміла розбуджена пуща. Морок щохвилини густішав. Здавалося, ніби хтось нагорі розводив чорнильний порошок. Більше й більше.

Ми переходимо на клус. Може, пощастить якось випередити хмару. Не дуже приємно вночі лишитись без даху над головою, та ще коли шаліє буря. Якої лихої години було сидіти так довго у Бодзентині?!

Йдучи навпомацки, ми мало не проминули стежку, яка веде до галявини венедів. На щастя, Вацек бачить у темряві, наче кіт. Він зупинив нас, і ми звернули в лісовий тунель.

Тільки тепер ми побачили, що таке справді чорна ніч. На шосе, у порівнянні з цією темрявою, було майже все видно. Тут же людина й кінчика свого носа не бачить. Добре, що хоч блискавки спалахують, — нам легше орієнтуватися. Бо в іншому разі хоч сядь та й плач.

Пуща вже не шумить, вона гуде, стугонить, демонструючи свою велич. Здається, там, нагорі, діється щось несамовите. Справжній шабаш відьом. Моторошний писк, скрегіт, виття, тріскотіння, щохвилини гаспидські спалахи блискавок.

Нарешті дістаємося галявини. Просто чудо, що ми не порозбивали голів і не порозквашували носів. Тільки що це? Коли знову спалахує блискавка, помічаємо, що навколо куреня біліє щось і тріпоче на вітрі.

Ніби на зло, перестало блискати. Вітер, як часто буває перед грозою, зовсім ущух. Запала лунка тиша, й ми ще більше збентежилися, коли зненацька нам в очі ударив яскравий промінь ліхтарика і хтось вигукнув тонким голосом:

— Стій! Хто йде? Стій! Тривога!

Біля куреня враз заметушилися. Тепер уже три ліхтарики освітлюють наші отетерілі фізіономії.

— Товаришко Целіно, ой, товаришко Целіно! — лунають дзвінкі голоси. — Отам стоять! Товаришко Целіно! Ой-ой-ой!

Під час спалаху блискавки помічаю, що з метушливого й галасливого табунця наперед виходить висока дівчина в піонерській блузці.

— Ви хто такі? — грізно запитує вона. — Чого вештаєтеся серед ночі? Прошу негайно піти звідси, бо ви попали па територію табору Мандрівних козуль.

— Але ж це наша галявина, — вихоплюється Юзек. — Зайняли чуже місце, та ще й мудрують! Нас не обходять якісь там козулі чи зайці. Це наш курінь, а крім того, ось-ось припустить дощ!

— Погляньте на них, — забасив Стефек, — якраз сюди їх принесло! Так наче в усій пущі не знайшлося іншого місця.

— Ану, геть звідси! — вигукую я, вже зовсім не володіючи собою.

Товаришка Целіна якийсь час радиться з невидимими в темряві дівчатками. Нарада триває досить довго. Ми вже роздивились, що оті білі плями навколо куреня — то намети. Товаришка Целіна зрештою вирішує:

— Ну, що ж, нехай один із вас іде сюди на розмову, але тільки один.

Товариші виштовхують наперед мене. Бо ж я маю найкращий вигляд, не рахуючи Вацека. Ліхтарики освітлюють мене з усіх боків. Але не встиг я розкрити рота, як почувся збуджений писк.

— Ой-ой! Товаришко Целіно, так це ж веснянкуватий Франек! Франек із нашої школи!

Тепер і я впізнаю цей голос. Бо то ж Ядвіжка…

— Ядвіжка? — збентежено пробелькотів я. — Це справді ти?

— А ти справді Франек?

— Авжеж…

— А хто там іще з тобою? — за одну мить мене оточили галасливі піонерки. — Є з тобою іще хтось із нашої школи? — Стефек і Юзек.

— Дівчата, і Пампух тут! — зраділа Тереза з рудими кучерями.

То, власне, за нею потай зітхав наш атлет. Причарували його оті вогнисті кучері. Наприкінці навчального року він насмілився листовно освідчитися їй в коханні. Листа він ткнув Терезі в руку, коли вже роздали табелі, й… одразу ж дав драла.

— А де ж це Юзек — Лелечий Ніс? — допитується жвава білявенька Марилька.

— Покажіться, хлопці, - кажу я. Але вони не поспішають.

Адже мають на це поважні причини. Нарешті неохоче наближаються. Коли нещадне світло ліхтариків вихопило з мороку їхні деформовані лиця, вибухнув загальний регіт.

— Дурні кози, — розгнівався вразливий Пампух.

— Хто б сміявся! — Юзек намагався прикрити рукою носа.

— Фе, вивірка! Опинилась нарешті в лісі, - буркнув Стефек і більш нічого не встиг сказати, бо Тереза писклявим голосом заспівала:

Ця розмова, мабуть, кінчилася б сваркою, якби не втрутилась товаришка Целіна. Вона якось залагодила непорозуміння, й було укладено мир. Тепер ми розмовляли вельми поважно, як і належало законним господарям галявини.

— А хто то четвертий? — запитала Ядвіжка, тицьнувши пальцем у Вацуся, що скромно стояв на узбіччі. — Він, здається, не з нашої школи?

— Ні-ні,- відказав я, — це наш вихованець, товариш Вацлав Дул.

— Овва! — дівчата тісним колом оточили засоромленого Вацуся. — Вихованець! Ну й ну, такий великий… і гляньте, як він схожий на Франека! Капловухий, веснянкуватий, і ніс такий самий.

Буря пройшла стороною, і тільки вряди-годи ще блискало та здаля долинав грім. Над галявиною засвітилися зорі.

Ні, ви тільки подивіться, люди добрі, як воно буває! Гора з горою не сходиться, а людина з людиною стрінеться. Адже це наші товариші по школі. Піонерки. Відпочивають у мандрівному таборі. Сьогодні зупинилися тут, а завтра вирушають до Папроціц. Там, на схилі чи то Оленячої, чи то Кобилячої гори є чудо-сторожка. Дехто називає ту місцевість Свентокшиською Швейцарією. З Папроціц піонерки помандрують у мало знані, але теж гарні Цісовські гори.

— Все це чудово, — позіхнув товстошкірий Пампух, — тільки де ми сьогодні спатимемо, коли ви зайняли наш курінь?

— Ми були впевнені, що господарі його покинули, — пояснила товаришка Целіна, — й тому не ставили господарчого намету. Не переносити ж нам серед ночі весь табір? Може, ви, друзі, переспите десь в іншому місці? Завтра віддячимо вам за це піонерським сніданком. Згода?

— Та вже нехай.

— Тоді бувайте.

Нічого не вдієш. Вона повела справу так, що іншого виходу в нас не було, і ми мусили бути джентльменами. Переночуємо в стодолі лісника Суміка. Хоч і болять ноги, та ці три кілометри вже якось подолаємо. Не битись же нам з дівчатами і не виганяти їх серед ночі.

Наша шляхетність окупилася сповна. Вранці нас прийняли як трьох королів і маршала. Добре запаслися в дорогу дівчата. Частували нас щедро, нічого не шкодуючи. Ми пили чудове какао, хліб намазували маслом, а зверху ще клали кружальця сухої ковбаси або ніжної шинки. Потому їли пряники й тістечка з мармеладом; шоколадні батончики.

У Вацуся здувся живіт. На ньому можна було вибивати барабанний дріб. Дівчата навмисне підгодовували його, маючи намір вивідати-таки, як він до нас попав. Але П’ятниця, попереджений і навчений нами, не прохопився й словом. Бо ми вирішили огорнути його походження імлою загадковості.

У Пампуховій душі пробудився джентльмен у повному розумінні цього слова. Після сніданку він з таємничою міною відкликав нас убік. Я подумав, що Стефек натрапив на слід якоїсь пригоди або зробив надзвичайне відкриття, бо, озирнувшись навколо, він відкашлявся, щось пробурмотів і, нарешті, пошепки почав:

— Ніколи, хлопці, не треба забувати про честь. Ніколи! Хіба не так?

Авжеж. Ніхто з нас не мав щодо цього сумніву.

— Це вони добре зробили, — Стефек вказав підборіддям на піонерок, що метушились на протилежному боці галявини. Але ж і ми мусимо бути не гірші, а навіть кращі.

— Що ти маєш на увазі? — підозріло спитав Юзек.

— А те… — Пампух затнувся, не знаючи, як перейти до діла, — що хлопці завжди лишаються хлопцями, правда?

— Еге.

— Сніданнячко було пречудове, — вів далі Стефек, — пальчики можна облизати. Постаралися. А що, хіба ні?

— Ох і постаралися, — погладив себе по ситому череві Вацек.

Юзек уважно розглядав у кишеньковому дзеркальці свою страшну пику. Найбільше уваги він приділяв шляхетному органові нюху. Обмацував його, делікатно погладжував.

— Такий ніс, братці, може навіть прославити людину, сказав Юзек. — Згадайте Сірано де Бержерака.^[7] Про його ніс зробили цілий фільм.

— Але ж… — скромно заперечив я. — Сірано де Бержерак не так носом прославився, як тим, що був письменником і поетом. Хіба тобі не відомо це, сину погонича ослів і столітньої бабусі шейха Ібрагіма?

— Ото ще, — накинувся на нас Стефек, — я їм кажу про серйозні речі, а вони торочать мені про Сірано, носи та поетів. Що пак я хотів сказати… — і рішуче закінчив: — За такий сніданок треба їм чимось теє… віддячити!

Авжеж. Із цим ми всі були згодні. А то пізніше почнуть вихвалятися, що годували ненажер. Бо на сніданок, без перебільшення, ми з’їли стільки ж, скільки весь їхній загін. А нахабний Вацек ще й понапихав кишені бісквітами та льодяниками. Чого не годен був з’їсти зразу, сховав на потім.

— Ну, то чим ми їм можемо віддячити? — розмірковував Юзек, невпинно потираючи носа.

— Наловлю їм раків, — охоче приніс себе в жертву Вацек, — за поворотом річки я бачив чудові ями. Рачиська в них завбільшки з черевик.

— Ото розумака, — суворо зауважив я. — Раки — дівчатам!

Вони од страху повмирають, тільки клопоту собі завдамо.

— Дівчатам, мабуть, квіти, — бовкнув Юзек. — Їм дають квіти… чи що…

— Ну й дударі! - іронічно пирхнув Пампух. — Квіти дарують справжнім дівчатам, але ж ці!..

Ото морока! Краще б відмовились од сніданку — принаймні мали б спокій.

— Може, віночків зо два грибів? — непевно запропонував Пампух. — Знадобляться їм, коли готуватимуть страву.

— Ха-а… — несподівано пирхнув Вацусь, — грибів вони й самі назбирають. У лісі цього добра вистачить.

Теж правильно. Дали б хука. Це все одно, що городникові подарувати кошик овочів.

Ми ще з півгодини сушили собі голову над цією проблемою, але жодна цікава ідея не спадала нам на думку.

— Годі морочитися, — вирішив Пампух. — Хай кінь цим журиться — в нього голова більша.

Переклавши тягар із своїх плечей на цю шляхетну тварину, ми полегшена зітхнули.

Після ранкових занять піонерки мали годину відпочинку.

Вибравши момент, коли Ядвіжка лишилася сама, я непомітно тицьнув їй у руку написаного вдосвіта вірша. Їй присвяченого. Але ця дурна коза замість того, щоб пізніше прочитати його десь потай, одразу ж зупинила трьох шмаркачок і прочитала їм на повний голос, зрадивши мої найінтимніші, найпотаємніші почуття. Я ладен був провалитися крізь землю. Сховався за густим ялівцем, а по той бік — вони.

Щойно Ядвіжка скінчила, як дурні дівчиська захихотіли: «хі-хі» та «ха-ха». Дивно, як я не вмер від того хихикання. Передають одна одній папірець, підстрибують, пищать. Тьху! Аніякісінької тобі серйозності, а ще випускниці сьомого класу. Ні, мабуть, таки краще лишатися старим парубком.

За кілька хвилин уже весь загін знав про мій нещасний віршик. Я вирішив сховатися в заростях і вийти тільки тоді, як вони підуть звідси. Однак у гущавині мене відшукав Пампух.

— Той… — промимрив він, похмуро втупившись у землю, — утни щось подібне й для мене… Ну, такий віршик для Терезки. Нібито від мене. Про вогненне сонце і теє… про волосся… Зрештою, ти на цьому краще розумієшся. Кажу тобі, їм страшенно сподобалося те, що ти написав Ядвіжці. Диви, он як кирпу гне. А Терезка надулася, видно, теж хотіла б одержати віршика.

Отже, поети в шані! Я вмостився на пеньку і натхненно віршую. Рими так і лягають на папір.

Коли б я мав трохи більше часу, може, написав би ще й краще. Справжню поему, та ба, піонерки вже згортали намети. Стефек прочитав мій твір. Трохи скрививсь, коли читав про руде волосся. Волів би, щоб воно було мідно-золоте, проте переробляти було пізно. Він хутко переписав і, щоб було вже зовсім шикарно, послав Терезці вірша Вацусем. Вона, не гаючись, прочитала і так зашарілася, що ми злякались, чи не станеться, бува, пожежі. Бо ж у неї вогненне волосся, а тут іще полум’я на щоках…

На галявині венедів, де ще недавно гомоніли й метушились дівчата, тепер запанувала дивовижна тиша. Шкода, що вони так швидко пішли…

Решту дня ми вирішили провести над річкою, солодко ледарюючи.

НЕ ЧАРІВНИЦЯ, АЛЕ «ЧАРІВНИЦЯ»

Нам треба було, зрештою, забрати залишеного на лікування кота.

Знову йдемо з Вацеком, маючи надію ще раз покуштувати отого чудового квасу.

Вацек підскакує, як горобець, і без упину щебече. Його не можна впізнати. За час спільного з нами життя він зовсім змінився. Став балакучий, кмітливий. Крокуємо поряд, і я крадькома придивляюсь до нього — чого це оті сороки чи козулі плели, ніби він схожий на мене? Ну, вуха справді в обох у нас чималенькі. Носи також трохи схожі, зате веснянок у Вацека, безперечно, більше. Моє ластовиння дедалі світлішає і, мабуть, невдовзі зовсім зникне. Викажу вам свою таємницю: я щоденно намащую його молочком кульбаби, натираю цвітом звіробою. Я сам до цього додумався, і ви можете пересвідчитись…

В яру, навпроти Вронішиної хатки, стояв закурений автомобіль. Я непогано знаюся на марках. «Волга». Очевидно, якісь туристи приїхали. Номер варшавський.

З хатини долинають чужі голоси, але ми на те не зважаємо й сміливо прочиняємо двері.

— Добрий день, — вітаюся з порога і хутко додаю: — Ми тільки візьмемо Менеліка і зразу ж підемо.

Бо, уявіть собі, за столом сидять двоє офіцерів і попивають квас. Один із них — кремезний майор у польському мундирі, другий, у формі кольору хакі, - радянський офіцер. Бабуся розчервонілася й ніби років на десять помолодшала, жваво метушиться по хаті. Пахне смаженим м’ясом.

— Знаєш, Василю, — звертається Вроніха до радянського офіцера, — цей котик оборонив хлопців від гадюки.

— Так, — відповідає офіцер, якого фамільярно назвали Василем, — так, бабусю.

— Я завжди кажу, — озвався майор, — що головне в житті — добре серце. Навіть тварина може бути вдячна. Правда, бабусю? Видно, хлопці потомились, налийте їм кваску. Нехай освіжаться.

— Зараз, Стаху, дам, неодмінно дам. У мене квасу завжди вдосталь.

— Я часто, — офіцер витер хусточкою рота, — згадував цей квас у жаркому Криму. І там його роблять, та все ж він не такий, як ваш, бабусю.

— Невже тільки квас? — озвалась Вроніха ніби з докором. — Тільки квас і згадував? Ой, негоже!

— Та ні ж бо, — зніяковіло виправдується Василь, — я ніколи не забував бабусю Вроніху і як тільки приїхав, одразу ж до майора Стаха — ну, сідай у машину й до бабусі.

— Провідать чарівницю, — усміхнулась бабуся, блиснувши своїми на диво білими здоровими зубами.

— Атож, стару і грізну чарівницю, — сміються бозна з чого офіцери, — от і приїхали.

— Давайте, бабусю, — підхоплюється Василь, — я води наношу. — Схопив двоє порожніх відер, коромисло й вибіг з хатини.

Я глянув на Вацека, Вацек на мене. Що все це значило?

Поважні офіцери, приїхали таким гарним автомобілем, а Вроніха з ними на «ти» й анітрохи не сердиться, коли її називають старою чарівницею…

Ага, вже догадуюсь. Вони, напевно, приїхали поворожити. Тим часом наш Менелік виліз з-за печі. Ходить по хаті, вигинає спину, муркоче.

— Видужав, — зрадів Вацек.

Допитлива сорока спурхнула з шафи. Сіла на стіл і, крикнувши своє «Хто там? Що там?», вхопила з виделки кружальце ковбаси, яке майор саме ніс до рота. Швиденько проковтнула, а тоді схилила набікголову й заздро розглядала блискучі зірочки та смужки на майорових погонах.

— Сідайте, хлопчики, — запросила Вроніха, несучи з комори пузатий бутель. — Напийтесь і ви.

Звісно, ми посідали. Хто б це не вважав за честь випити такого чудового квасу в товаристві двох майорів. Як виявилось, Василь також був майор. Він саме зайшов до хати з водою.

— Ох, і здорові ноги маєш, — похвалила бабуся, — я півдня марную, а він як на крилах. Пурх — і вже знову тут.

— Було й по-іншому, бабусю, — сміявся Василь. — Колись я, лежав, а ти літала туди й назад, як птиця.

— Авжеж, авжеж, — похитала головою Вроніха, — під час війни я ще була зовсім молода…

— Ох, і летить час, летить! — погодився майор Василь. Я теж був юний, а зараз у мене самого он який великий син. Він вийняв з портфеля фотокартку. З неї дивився років десяти хлопчина з піонерським галстуком на шиї. Хвиляста чуприна, сміливі, трохи розкосі, як і в батька, очі.

— Його звуть Петрик, — пояснив офіцер. — По-вашому Пьотр.

Нарешті ми пішли, але без Менеліка. Вацек розщедрився й подарував його бабусі. Натомість майор Василь дав нам по значку з гербом Радянського Союзу. Значки були гарні, емальовані й нагадували ордени. Ми пообіцяли бабусі відвідати її ще не раз. Ії і Менеліка.

За живоплотом, в тіні під горобиною відпочивав сержант у розстебнутому кітелі. Це був водій отієї «Волги», що стояла внизу.

— Стривайте-но, хлопці, - покликав він нас. — Чи не знаєте, бува, скільки ще сидітимуть мої у чарівниці?

— Не маю ніякого уявлення, — розважливо відказав я, — але, видно, ще посидять, бо Вроніха допіру збирається чаклувати.

Сержант голосно зареготав. Він просто іржав од задоволення, ляскав себе долонями по колінах і аж заходився сміхом.

Я ображено глянув на нього.

— Ну й комедія, — сержант витер сльози рукавом кітеля. Ви гадаєте, що обидва майори приїхали до чарівниці, щоб їм поворожила чи замовила пристріт? Обов’язково розкажу їм про це. Ха-ха-ха!

— То, може, за зіллям, — буркнув я, відчуваючи, що обличчя мені палає, як той мак, що його тримав у руках сержант.

— Ви справді нічогісінько не знаєте про господиню цієї хатини? — запитав сержант уже зовсім серйозно.

— Знаємо, — виручив мене Вацусь. — Вона вміє і кота відчарувати, й молоко в корів забрати, й лікувати панарицій, і…

— Ех, ви, — перебив його сержант, — сідайте, невігласи, я вже вам розповім. Сідайте, несвідомі елементи!

Після такого чемного запрошення ми зручно влаштувались під горбком, порослим запашним чебрецем. Сержант запалив люльку з нікельованим вічком, пихнув разів кілька смердючим димом і лише тоді почав оповідати.

Ось про що ми довідалися:

Наприкінці 1943 року темної осінньої ночі з літака скинули радянських парашутистів. Серед них був і майор Василь. Пілот на кілька кілометрів помилився. Замість того щоб спуститися по той бік Лисиці, де на них чекали, парашутисти приземлились отут.

Їм не пощастило. Радистка Ніна наскочила на випадковий жандармський патруль, і її застрелили. Одного оточили, й він загинув, а Василь зачепився парашутом за гілки дерева, власне, повис он на тій груші, що й зараз росте на подвір’ї.

Щоб дістатись до землі, він поперерізав стропи, але, падаючи, зламав ногу.

Вроніха жила тоді так само самотньо, як і нині. Якось перебивалась, обробляючи невеликий городець та лікуючи травами мешканців довколишніх сіл. У цьому нужденному краю мало хто міг дозволити собі викликати лікаря. Тож плодилися повсюди знахарі й шептухи, проте Вроніха була не така. Її знання базувались на життєвому досвіді, їй допомагали лікарські рослини. Ширилась добра слава про неї серед тутешнього населення, її поважали і водночас трохи побоювались, бо ж вона нібито знається на чарах. Благотворну дію трав злі люди приписували надприродним силам. Але на зіллі Вроніха зналася, як ніхто інший.

Побачивши на подвір’ї непритомного з виснаження і болю Василя, Вроніха забрала його до себе. Сховала в комірчині і, наклавши на ногу шину, бо й це вона вміла робити, переховувала, аж поки він зовсім видужав. Та й це ще не все. Вона розшукала загін гвардійців, що діяли в цих краях під командуванням майора Стаха, і розповіла їм про долю парашутиста.

Відтоді Вронішину хатину партизани не минали. Тут вони переховували хворих, тут же мали один із складів зброї, а якийсь час звідси передавала зведення партизанська радіостанція. Гітлерівці могли підозрювати в зв’язках з партизанами кого завгодно, тільки не самотню бабусю.

Бабуся, яку народні месники нарекли «чарівницею», чудово прислужилася справі. Пізніше її нагородили Партизанським Хрестом та іншими орденами. Її зілля вилікувало багатьох польських та радянських партизанів, і кожен з них пам’ятає її чудовий квас…

— О, квас дуже смачний, — підтакнув сержантові Вацек.

— Я теж знаю Вроніху ще з тих часів, — вів далі сержант. — Увечері, бувало, треба дістатись до хатини, і боїшся, щоб тебе хто не побачив і не доніс фашистам. Тож ми пустили чутку, нібито біля садиби чарівниці щось лякає… Всі, хто колись користався з бабусиної гостинності, пам’ятають її і дуже шанують. От сьогодні до неї з Криму приїхав майор Василь; а скільки, аби ви знали, хлопці, добра навіз! Отакенна валіза всякої всячини: виноградні вина, кава, перець, кав’яр і чого тільки там немає. Бабуся до нього з криком, мовляв, навіщо усе це їй і для чого. А він каже, що довгий час об’їдав бабусю, тож тепер вона мусить покуштувати привезені ним ласощі… Ну, бувайте, хлопці. Піду і я поп’ю того квасу.

Отака-то наша бабуся Вроніха. Дивлюсь тепер на її хатину з повагою. Тут народилась для нас уже легендарна історія. Непомітний старенький будиночок, а знають його і пам’ятають про нього заслужені офіцери. Хто б міг подумати? От тобі й «чарівниця»!

ЛІСОВА ПОЖЕЖА

З музею приїхали два вельми поважні добродії, навантажені нашим скарбом, котрий вони забрали з міліцейського поста. Оглядаючи зброю, кивали головами і сперечалися, але зрештою таки порозумілися.

— Усе справжнє,- дійшов висновку пан з борідкою, фальсифікація виключена і, власне…

— Шабля сімнадцятого століття! — прицмокнув власник окулярів із товстими подвійними скельцями. — Такі шаблі можна полічити на пальцях.

Але найбільше захоплення викликав у них лист, схований у баклазі. Бородань урочисто потиснув усім нам руку.

— Хлопці, - з пафосом мовив він, — через кілька років буде відзначатися сота річниця Січневого повстання. З цієї нагоди ми організуємо виставку, на якій буде показано наш, власне… доробок. Експонати, знайдені, власне, вами, займуть чільне місце, як найцікавіші. Поряд з ними на картці буде зазначено дату і місце, де вони знайдені. Само собою, там будуть стояти і ваші прізвища, бо ж це, власне, ваш скромний внесок у цю справу. Отже, прошу відрекомендуватися.

Стефек випнув як тільки міг груди й набрав у них чималий запас повітря.

— Стефан Юбіц, — повідомив він тоном чемпіона світу, що говорить у мікрофон безпосередньо після здобуття золотої олімпійської медалі. — Кібіц Стефан.

— Юзеф Зюлко, — назвав себе майбутній чемпіон з ходіння на руках.

— Франтiшек Малджик, — познайомив їх я з власною персоною. — Біг на далекі відстані, дистанція поки що не встановлена.

— Ну, а цей парубок? — Пан з борідкою вказав олівцем на Вацуся. — Як вас звати, юначе? — Вацусь.

— Це ім’я чи прізвище?

— Ім’я, а прізвище його Дул, — щоб позбавити нашого П’ятницю клопоту, мовив я. — Не дивуйтесь. йому ще ніколи не траплялась оказія скористатися своїм прізвищем, й тому він гадає, що це всього-на-всього додаток до Вацуся.

Пан рвучко зняв окуляри. Протер їх картатою хусточкою, тоді знову почепив на носа.

— Знаєте що, хлопці, коли б ото розшукати ще й скриньку… В ній заховано, очевидно, багато цінних матеріалів. І як можна було, знаєте, вирвати саме в цьому місці…

— … адже ж у цьому місці, власне, отих кілька найцікавіших слів, — встряє у розмову бородань, — власне, ключ.

Це були, слід сказати, надзвичайно смішні типи. Один раз по раз вплітав у свою мову «власне», причому в найнесподіваніших місцях, а другий — «знаєте».

— Коли б хоч, знаєте, — вичитував нам очкастий, — коли б той клаптик ви зберегли, а то, бач, отак по-варварському викинули. Скільки цінних знахідок було навіки загублено в такий спосіб.

— Власне, — докинув слово пан з борідкою, — не втрачатимемо надії, колего. Деякі вказівки маємо. Тепер би нам хоч краплину щастя і, власне…

— Знаєте, — енергійно запротестував пан в окулярах, — на краплину щастя не можна розраховувати, слід усе як належить обміркувати з наукового погляду. Зважити, знаєте, всі «за» і «проти».

— Шукатимемо скрізь, у всіх закутках, аж поки, власне, не знайдемо могилу Дулемби, — урочисто мовив пан з борідкою.

Ми почастували гостей юшкою. Підживляючись, вони розповіли, що музей заплатить нам щедрий гонорар за цінну знахідку. Їли вони з апетитом, вихваляючи гарне, здорове повітря та життя на лоні природи. Вони наминали, а ми припрошували, щоправда нещиро, з болем у серці. Бо ж цей казан тільки-но звареної юшки — то було все, що лишилося в нас для підтримки сили фізичної і духовної. А ми планували прожити тут іще днів чотири.

— Хіба що корінчики, — десь аж із глибини душі вихопивсь у Стефека зойк, коли гості, виївши по два судки юшки і цілий буханець хліба, попросили добавки…

Значення цього зойку гості не второпали, зате ми ураз збагнули його прихований зміст. Доведеться останні дні харчуватись корінням і запивати джерельною водою.

Нарешті панове поїхали, пообіцявши найближчим часом навідатись до нас знову. Ми сіли обідати. Стефек виділив усім по скромній порції і заявив, що коли ми не хочемо потрапити на шибеницю, то жоден з нас не сміє самовільно зазирати в казан. Все до останньої крихти мусимо ділити справедливо і по-братськи.

Можна було б ще дістати якихось харчів, та, як на зло, знову висипали гриби, і нам бракувало часу. Гриби росли вже не окремими групками, а величезними купами. Сумік твердив, що такого врожаю ще зроду не було, і радив нам не гаяти часу.

Отже, пойняті грибною лихоманкою, ми збирали з ранку до ночі. Увесь курінь був обвішаний низками сухих, як перець, вже трохи прив’ялих і ще зовсім свіжих боровикових шапочок. Ніжки ми з погордою викидали. Збирали, сушили і знову збирали й знову сушили. Ніщо для нас більше не існувало.

Якось мимохідь зайшов до нас дядько і аж за голову вхопився.

— Та ви, хлопці, справді розбагатієте. За кілограм сухих грибів на скупному пункті платять 300 злотих, а у вас уже щонайменше п’ятнадцять кілограмів.

Добросерда дядина передала дядьком буханець хліба завбільшки з колесо, грудку масла і велику головку сиру. Отож комора, спустошена у зв’язку з візитом панів із музею, знову поповнилася. Видно, не судилось нам спізнати тут справжній голод. Надвечір прийшов Мацьошек, приніс кошик черешень. Може, то, нарешті, в нього совість прокинулась? Одразу ж запитав, чи не повідомляли ми в міліцію про той напад. І вельми зрадів, коли дізнався, що ми нічого не розповідали.

— Бо для чого, щоб люди плескали язиками й вигадували бозна-що, — якось плутано пояснював він.

Цілий день ми чистили гриби, назбирані вчора, й підсушували ті, що нашукали раніше.

Надвечір подались до Любжанки. Скупавшись, полягали па зеленому березі й задивились на небо, де вже висипали зорі. Лежимо, патякаємо про Всесвіт, про те, що деякі його таємниці будуть досліджені ще за нашого життя.

Без жалю, причому всі одностайно, ми погоджуємось віддати звання чемпіонів світу за право стати ногою на незвідану зірку. Назвати таку зірку власним іменем чи, може, іменем іншої особи? Коли б те ім’я починалось на Я… Проте нас бере сумнів, чи не будуть усі зорі відкриті й вивчені, поки ми виростемо, як це вже сталося з островами. Тепер уже ні за які скарби не відкриєш невідомого острова. Честь і всі радощі першовідкриття припали колишнім мореплавцям. Нам нічого не лишилося.

Юзек, спеціаліст із небесних питань, утішив нас, заявивши, що зірок мільйони, ба навіть мільярди. Практично їх неможливо підрахувати. Либонь, на кожну людину припадає по зірці? Коли ж не всім вистачить по зірці справжній, то таких порошинок, як наша Земля, не забракне.

Чарівна ніч. Вряди-годи з боліт повіє прохолодним повітрям, та воно швидко тане в теплі, що ним сповнена пуща після денної спеки.

Розбуджена чарами природи, прокинулась моя поетична душа. Одна за одною спадають на думку рими.

Можливо, я таки створив би якусь безсмертну поему, але товстошкірий Вацек потяг раптом носом повітря і зовсім прозаїчно промовив, сполохавши прихильну до мене музу:

— Щось мені здається, ніби смердить димом.

Я моментально гепнувся на землю з захмарних висот чистої поезії і вдихнув носом повітря.

— Справді.

Тепер старанно принюхувались усі чотири носи. Поза сумнівом, з лісу доносився ледь чутний сморід горілого. То зникав, то напливав хвилею. Котрийсь міг кинути недопалок, а глиця ж суха, як порох. Від одного недопалка спалахне весь ліс. Добре, коли джерело вогню вдасться своєчасно локалізувати — тоді пожежу зразу можна буде погасити.

Треба будь-що з’ясувати, звідки дим. Нюхаємо. Повітря знову чисте.

— То, мабуть, потягло з полів або з села, — заспокоює Юзек. — Вогню ніде не видко…

Не встиг він закінчити, як десь зовсім близенько заблимав маленький вогник. Заблимав і згас. Та враз із мороку вихопився червоний язик полум’я, він хитався і невблаганно збільшувався.

— Хай йому грець! — підхопився на ноги Стефек і помчав у тому напрямі. Ми кинулись услід за ним. Сріблястий ялівець, на якому любив гойдатися лісовий канарок, уже стріляв тисячами іскор. На щастя, він ріс на узбіччі галявини, і вогонь зразу не міг перекинутись на сухі, обвішані мохом ялини, які стояли тут суцільною стіною. Якщо тільки він дотягнеться до них, то далі покотить лавиною. Навколо ялівцю палала глиця і трава, утворюючи покручену, хвилясту лінію. З кожним новим вигином тієї лінії небезпека наближалась до старого лісу.

Я ніколи не думав, що зелене деревце може так швидко обернутись на смолоскип. Скільки зусиль доводиться часом докладати, щоб розпалити вогнище бодай навіть із сухого хмизу, а тут вогонь тільки-но торкнувся коріння молодої ялини, що стояла на півдорозі від ялівцю до лісу, як вона враз спалахнула яскравим полум’ям. Язики вогню, наче живі, запекло п’ялися вгору, стрибали з гілки на гілку і на наших очах жадібно пожирали ще хвилину тому живе і пружне деревце.

Зробилося видно, як удень, але то було дивне, незвичне, хіба що марсіянська світло. Низько над ялівцем якийсь птах зробив коло, тривожно крикнув і зник у темряві.

— Треба викликати по телефону пожежну команду, — зовсім здурів Юзек. — Де тут найближчий телефон? Вацеку, не знаєш, де тут є телефон? Та швидше кажи, тюхтію.

Що за людина! Адже ж Вацек зроду не бачив телефонного апарата, та, мабуть, і не чув про нього, тож він з подиву тільки широко роззявив рота.

Вогонь швидко підповзав до того місця, де всуціль росли дерева й кущі. Якщо доповзе — тому лихові ми вже нічим не зможемо зарадити.

Пробували затоптувати полум’я ногами. Марні намагання!

Гумові підошви наших тапочок не годились для цього. Вода, тільки вода може допомогти. Річечка близько, але ж немає потрібного начиння. В казані юшка, якої нам вистачило б іще на два дні. Проте ліс важливіший за наші шлунки. Пройняті однією думкою, ми кинулись до казана, і вмить смачна юшка опинилась на землі. Приємно запахло їжею. Вхопивши порожній казан за вуха, біжимо з Вацеком униз. Тим часом Стефек та Юзек носили з берега пісок у кошиках. Перш ніж ми повернулися з водою, чималий шмат охопленої вогнем землі був уже присипаний, тільки засичало, коли холодна вода Любжанки зіткнулась із своїм споконвічним ворогом. Ми побігли знову.

Важко порахувати, скільки разів повертались ми на місце пожежі. Вогонь ніяк не піддавався. Вже, здавалося, зовсім ущух, аж раптом десь із-під піску знову вихоплювався підступний язик полум’я й повз до лісу. Як живий. Був момент, коли нам здавалося, що вогонь таки переміг. Один пломінець зрадливо переповз по тоненькому шару глиці до старого лісу і, вхопившись за сірий мох, що звисав із стовбура замшілої ялини, обернувся на веселе полум’я. Я вихлюпнув на нього решту води. Засичало, але вогонь вискочив з другого боку. Якщо спалахне і ця гілка — всьому кінець! Вогонь полізе вище, і що тоді йому кошик піску чи казан води! Охопить усі високі дерева, крони яких дотикаються вгорі до ялини, й тріумфально розіллється в глиб бору.

— Лий, повилазило б тобі, лий! — Стефек вирвав мені з рук казан і розмахнувся, але в посудині вже не було ані краплі. Пампух розпачливо двигонув казаном по ялині, палаюча гілка відламалась і впала. Ми кинулись до неї і в одну мить затоптали вогонь.

Це була криза. Піщаний бар’єр ізолював джерело вогню.

Тепер тільки лий воду та засипай піском, щоб вогонь не вирвався. Ми лили й сипали без перепочинку. Коли згарище нарешті перестало куріти, виявилося, що вже світає. Ніч минула в боротьбі із стихією. Обличчя й руки, в нас були геть вимащені смолою, одяг теж мав жалюгідний вигляд. Тільки тепер, коли спало нервове збудження, я усвідомив, як я стомився. Боліли руки й ноги, поперек і шия. Ломило кожну кісточку. Хлопці, з усього видно, почували себе не краще. Лише скупавшись у холодному потоці, ми трохи пожвавішали. Цього разу навіть Вацек не відмовився зайвий раз скупатися. Він завзято шукав раків. Хлюпостався, пірнав, шастав у глибокі ями, лякаючи рибу, обнишпорював урвисті береги. Набрав уже штук із тридцять, коли я також зважився і рушив услід за ним.

З острахом, хоч і не хотілось цього показувати перед товаришами, стромляю руку до ями. Щось вкололо у палець, але не дуже боляче. Я навпомацки пересвідчився, що то клішні. На щастя, не щур. Хапаю за клішню. Навдивовижу легко тягнеться.

— Є, - кричу, — спіймав! Велетня! — Висмикую руку — хлопці так і зайшлися сміхом. Замість здоровенного рака я тримав у руці одні лише клішні. Великі, щоправда, але ж то не рак, і Юзек заходився глузувати з мене, мовляв, покинуті клішні кожен спроможеться витягти. Навіть дівчисько не побоїться. Мовчки зціплюю зуби й мацаю в другій норі. Тепер укололо як слід. Не зважаю на біль і тягну. Знову самі клішні. Що за морока?

Вацек пояснив мені, що рака не можна витягати за клішні, бо він лишає їх, а сам дає драла. Згодом у нього виростають нові. На доказ хлопець показав мені щойно впійманого рака, у якого права клішня була велика, а ліва зовсім крихітна.

Щоб витягти рака з нори, треба, намацавши клішні, просунути руку далі і схопити його за панцир. Принагідно рак може вщипнути, але від того не вмирають.

Вислухавши таке пояснення, ризикую втретє. Цього разу доля мені всміхнулася. Витягую з ями рідкісний екземпляр. Чорний, у шкарубкому панцирі, рак гнівно ворушив вусами, розчепірюючи і змикаючи свої клішні, великі, як кравецькі ножиці. Вирішуємо препарувати його й потому передати до колекції зоологічного кабінету нашої школи.

Юзек також заліз у воду і бродив понад берегом, маючи на меті похизуватися своєю відвагою. Раптом, він заверещав і, як ошпарений, вискочив на берег.

— Ой-ой-ой! — горлав він. — Щось мене смертельно вкусило!

Він бігав кружка, хвицаючи ногою, на якій повисла велика, чорна п’явка. Клята п’явка ніяк не хотіла відпадати, а одірвати її пальцями Юзек не наважувався. Лише Вацек змилувався і звільнив його від того страховиська.

— Напевно, перекусила мені сухожилля, — бідкався Юзек, оглядаючи ранку, — а крові ця погань висмоктала з мене, мабуть, із горщик. Напевно, з горщик, бо зовсім не маю сили. Добре, що хоч вона присмокталась до м’яза. А якби жилу прокусила?!

Після купання, покинувши ловити раків, ми лежали на білому піску, підставивши свої мокрі тіла під лагідні промені сонця. Над струмком літали блакитні й темно-сині, а інколи з крильцями кольору блідого золота, довгасті мухи, дзижчали рої мікроскопічних мушок, пурхали барвисті метелики. Їх тут сила-силенна! Од малесеньких, сірих, до великих, казково барвистих, вони кружляли над квітами, ніби живі самоцвіти.

На узліссі покрикувала золотава іволга. Цей птах не міг і хвилини всидіти на місці. Перелітав із гілки на гілку, з дерева на дерево, мелодійно посвистуючи. Вацек переклав його спів на людську мову.

— Вона, бачте, погрожує пастухам, — мовив хлопець. — Чуєте, як вигукує:

«Буде тобі гірко-о-о-о!»

І справді, коли прислухаєшся, можна почути щось схоже.

Іволзі акомпанувала зозуля, а коли-не-коли хрипким голосом скрикувала сойка.

О цій порі співали тільки великі птахи. Маленькі вже давно повмовкали. Лише непримітний лісовий канарок, гойдаючись на сухій гілці дикої груші, через однакові проміжки часу, наче годинник, видзвонював:

— Дзінь-дзінь-дзінь.

Вмовкав на якусь хвильку, ніби заколисаний вітром, — здавалося, він зрісся з гілочкою, — а тоді знову:

— Дзінь-дзінь-дзінь.

І як йому не набридне. Мене його спів присипляв. Я заплющив очі і вже почав був дрімати, коли раптом почув Пампухів крик:

— Гляньте, який великий яструб… Ну, повилазило б мені, це, мабуть, орел! Он, якраз над грушею!

Високо над нами, охоплюючи поглядом усю Вілковську долину, ширяв орел, що так рідко зустрічався в цих краях. Спокійно вишукував здобич і не поспішав. Могло навіть видатися, що він просто так, задля власного задоволення, летить, віддаючись плинові повітряного струменя. Лише зрідка недбалим помахом величезних крил змінить напрямок. Коли на орла падали сонячні промені, його рудувате пір’я світилося, ніби розплавлена бронза. Хижа тінь посувалась по луках, посівах люпину, мочарах і житах. Вацек приніс бінокль, і ми тепер зблизька спостерігали за льотом орла.

— От коли б мати рушницю, — загорівся Юзек, — бабах, і набивай чучело.

— Хіба ти не знаєш, що орлів охороняє закон, — відрубав Стефек. — Гляньте ви на нього, мисливця з ласки божої.

Тим часом орел дедалі зменшував кола над болотом, понад берегом якого голубіли грядки капусти. Ось завмер на мить, а тоді склав крила і кинувся вниз.

Падав із швидкістю кулі. Здавалося, зараз гепне на землю й розіб’ється. Але ж ні. За кілька метрів од капустяної грядки птах розправив крила й поплив над самісінькою землею. Ось щось затріпотіло під орлом. І знову він здіймається в повітря, а в пазурах — ще живий заєць. Видно, сіряк був важкий, добре нагуляний на капусті й конюшині. Тому орел не міг одразу піднятися вгору. Якийсь час летів зовсім близенько від нас, понад мочарами, набираючи поступово швидкість. Було чути лопотіння його крил. Ми вихоплювали один в одного бінокль. Кожен хотів роздивитися краще. Нарешті гордий птах досяг краю лісу і, ширяючи над верхівками дерев, попрямував до Лисиці. Очевидно, десь там було сховане його гніздо.

Ми ділилися враженнями від побаченого, коли зненацька в лісі загуркотіли колеса, і з просіки виїхала дядькова двоколка.

Поруч із дядьком, гордо виструнчившись, сидів уже знайомий пан з борідкою. Він по-дружньому помахав нам капелюхом, оголивши чималу лисину.

За хвилину ми сиділи біля куреня, ласуючи сиром, политим сметаною та притрушеним кропом і пореєм. Люба дядина! Завжди нам чогось підкине.

— Знаєте що, хлопці, - потираючи руки, нервово заговорив бородань, — ми, власне, зробили великий крок уперед, і нам пощастило знайти…

— Що-о? — я ледве не вдавився сиром. — Ну, що там було? Золото, коштовності?

— Перли, діаманти, бірюза, рубіни, топази, — хизувався Юзек своїм знанням коштовних і напівкоштовних каменів.

Стефек зберігав олімпійський спокій. Аби втихомирити нас, він подав знак рукою.

— Та дайте ви чоловікові сказати. Про все дізнаємось у свій час.

— … дякуючи ласці і люб’язності пана лісничого, — пан з борідкою зручно вмостився на пеньку, але зразу ж схопився й далі оповідав стоячи. — Власне, саме від нього ми випадково довідалися, що кілька років тому в замаскованому гроті було знайдено труп, а точніше останки людини. Останки поховано, власне, на цвинтарі. Пан лісничий показав нам той грот. Керуючись передчуттям, копаємо і — власне, швидко натрапляємо на металеву скриньку старовинної роботи. Пам’ятка різьбярського, тобто золотарського мистецтва кінця вісімнадцятого століття. Мій шановний колега зразу наполягав, що першої половини вісімнадцятого, але я заперечував, бо був переконаний. «Кінець вісімнадцятого, колего, — кажу я. — Заприсягаюсь, власне, головою». Він теж заприсягнувся головою. Ха-ха! Коли б я тільки забажав, то сьогодні його голова прикрашала б мій кабінет, як прес-пап’є. Ха-ха. Бо, власне, скринька таки з другої половини вісімнадцятого…

— Але що було в скриньці? — цього разу і флегматичний Пампух не стримався. — Мабуть, усе-таки це важливіше!

— О ні, - оповідач підняв вказівного пальця, — при класифікації знайденої речі надзвичайно важливо визначити час її походження. Помилка може загнати дослідника в глухий кут, з якого часом неможливо вибратися. Одна помилка породжує другу, друга — третю і так далі. Тепер, хлопці, ми вже можемо безпомилково визначити, скільки років скелетові, й на цій, власне, підставі встановити істину. Наука, хлопці, бурхливо розвивається. Археологи вже працюють не навмання. Їм на поміч прийшла точна наука. Власне, з усім атомним арсеналом, лабораторіями.

Що було робити?! Довелося слухати лекцію, яка нас анітрохи не цікавила.

Нарешті базіка добрався до моменту відкриття скриньки.

— …Зверху лежали, власне, пачки асигнацій. Записуємо їх номери. Під асигнаціями — картка. Теж, видно, написана святої пам’яті Валентієм Лобзовським. Експертиза це встановить. Читаємо:

«Асигнації є власністю штабу, а решта предметів — особисті речі, що лишились після святої пам’яті Войцеха Дулемби. Просимо передати їх спадкоємцеві, а ним є син Дулемби Мацей…»

Отже, ми почали шукати Мацея Дулембу. Виявилося, щo такий і справді був, але, як на лихо, помер ще перед тією війною. Тоді ми заходилися шукати Мацеєвих спадкоємців. Власне його син Станіслав…

— Та він був жонатий на сестрі твоєї матері, Франеку, втрутився в розмову лісничий. — Працював учителем десь на околиці Цісова.

Я пригадав, як часто мати розповідала про свою сестру, що пропала без вісті. Мати не раз потай плакала. Бородань тим часом вів далі:

— Але Станіслава ми також не знайшли. Він був партизаном, і німці вбили його за тиждень перед визволенням. Коли вони прийшли по нього додому, дружині з маленькою дитиною пощастило втекти. Босоніж по снігу. Втекла, але потому зникла. Ніхто про неї більше не чув. Бо невдовзі тут проходив фронт. Гітлерівці виселяли людей, скрізь було страшенне сум’яття, і, власне, Дулембова по собі й сліду не лишила. Якби її знайти, вона б одержала спадщину повстанця Дулемби. Вона або той, хто доведе, що він родич Дулемби.

Погляди товаришів ураз втупились у мене. Адже ясно, що тільки я можу бути спадкоємцем; якщо всі родичі по прямій лінії вимерли, то спадщина після тітки має дістатись мені. Хіба не так?

Треба, зрештою, довідатися, що по собі лишив отой святої пам’яті Войцех. Від цього залежатиме, чи варто дбати про спадщину. Тож трохи схвильованим голосом питаю:

— Скажіть, пане, а що було в тій скриньці, власне… — я прикусив язика, бо вже й у мене мимохіть вирвалося слово «власне».

— Власне, — бородань навіть не помітив мого збентеження, — Там був перстень із гербом і рубіном, годинник, так званий репетир, і шістнадцять золотих карбованців. Годинник, власне, коли його завели, пішов й зразу ж задзвонив. Старовинна робота, солідна. Бо колись, щоб ви знали, люди не поспішали. Кожну бодай найдрібнішу деталь виготовляли та обробляли вручну. Ретельно, не кваплячись. Зайдіть, будь ласка, коли-небудь до музею, я покажу вам чудові давні вироби. Аж це віриться, власне, що такими примітивними знаряддями із звичайнісінького шматка металу чи каменю можна добути стільки краси, зробити все з такою точністю.

Він оповідав так, ніби читав лекцію численній аудиторії.

Тим часом Вацусь, вигідно спершись на курінь, тихенько хропів, Юзек нишком чкурнув до річечки, Пампух вдавав, що слухає, але мріяв він, напевне, про якусь спартакіаду. Дядько подався до згарища, зацікавившись закопченою ялиною та обгорілим ялівцем. Тож розповідь призначалась виключно мені. Я довідався про все, що мене цікавило, і був би також дав драла, але бородань тримав мене за пасок і розповідав щодалі з більшим запалом:

— … Справжнє мистецтво могло виникнути, власне, тільки за часів ручної праці. Машини гублять художність масовим виробництвом, власне, спрощують смаки. Ще трохи, і ми діждемось, коли машини малюватимуть картини й писатимуть книжки, так, як зараз начебто, ха-ха, компонують музичні твори. Власне, тільки музеї поки що успішно чинять опір цій навалі. Ми твердо й непохитно стоїмо на сторожі. Аби врятувати рештки культури, треба, власне, в кожному місті створити справжній заповідник мистецтва — музей. Та й не тільки в місті, в кожнім містечку, в кожному селі. Збирати пам’ятки, що лишилися, власне, від наших предків…

Уже давненько навколо нашого гурту кружляв гедзь. Вацек спросоння одганяв його рукою. Пампух, видно, не зацікавив гедзя, бо той щоразу обминав його. Я невпинно стежив за ним.

Нарешті гедзь сів на ніс панові, що весь світ хотів обернути на величезний музей. Вкусив його до крові. Пан відпустив мій пасок і ляснув себе по шляхетному органові нюху.

Я скористався з цього й побіг до дядька.

— Ви тільки гляньте, — дядько гнівно хитав головою, мало не пустили за димом добрячий шмат лісу. Говориш, товкмачиш, і написи ж кругом висять. А тут як не один, то другий — чирк сірником, і цигарка в зубах. Не можеш обійтися без куріння — не лізь до лісу! Дикуни, варвари!

— Авжеж, авжеж, — підтакував я. — Вчора тут видимо-невидимо їх лазило. Добре, що ми вчасно помітили, а то б… Дядечку, так вони не можуть знайти нікого з родичів Дулемби по прямій лінії? І що ж вони тоді зроблять із спадщиною?

— Не знаю, — дядько оглядав далі пожарище. — Не дай боже, щоб зайнявся був старий ліс. Доведеться звернутися з листом до дирекції парку, щоб взагалі не пускали сюди туристів або принаймні при вході до лісу забирали сірники.

— Адже вони могли б, дядечку, — вперто повертався я до теми, що не давала мені спокою, — передати все рідні.

— А… могли б… Сьогодні ж пошлю листа. І без того лісу мало, а тут іще люди через свою дурість завдають йому шкоди. Коли б від мене залежало, то засадив би я лісом усі навколишні гори, людей би виселив, а ліси обгородив триметровим парканом.

— За найближчу рідню Дулембовій дружині була моя мати, — не поступався я. Треба кувати залізо, поки гаряче. Мені не потрібні ані той перстень з гербом, ані золоті монети, але ж репетир!.. Ніхто в усій школі не має такого годинника. Можеш дізнатися, котра година, навіть не виймаючи його з кишені, просто натискуєш на пружинку — і годинник видзвонює.

— Твоя мати?.. Авжеж, — відповідає дядько, — Дулембиха доводилась їй сестрою. Знаєш що, Франеку? В тому листі я запропоную, щоб дозволяли тільки групові екскурсії і то з провідником.

Поговориш з дядьком! Я йому про цибулю, а він мені про часник. І все-таки я відчуваю, що бути мені спадкоємцем повстанця. Аби тільки ці типи з музею чогось не наплутали. В мене і на копійку немає до них довір’я.

ОБЛОГА

Буває так, що людина довгий час живе, як у бога за пазухою, — одноманітно, спокійно, без подій і яскравих вражень, а тоді нараз за день зазнає всього більше, аніж за цілий рік.

Так було й тепер. Пригоди насувались на нас лавиною, і що далі, то драматичніші. Наші нерви піддавалися щоразу більшому випробуванню. Добре, що вони в нас — майбутніх майстрів спорту — наче з найкращої сталі, бо в іншому разі годі було б сподіватися на щось добре! Нас неминуче спіткав би нервовий розлад.

Після дядькового від’їзду я ліг під дубом і заходився розмірковувати, як би довести своє право стати спадкоємцем повстанця. Коли б Станіслав Дулемба був братом моєї матері, все було б просто, проте чи визнають юристи такого далекого родича? Мабуть, повинні визнати, бо, логічно міркуючи, загиблий син Станіслава доводився мені двоюрідним братом. Двоюрідний брат — близька рідня, ніхто цього не зможе заперечити. Виходить, один тільки я лишився з прямої лінії спадкоємців.

Всього маєтку я не буду забирати. Залишу собі тільки репетир і перстень із печаткою. Друзі дістануть по два золоті карбованці… Ні, вистачить з них і по одному. Адже небіжчик Дулемба призначав спадщину не для чужих, а для законних спадкоємців. Про це написано в листі. Я не мав права чинити супроти його волі. Складна ситуація! Від усього серця я б волів щось зробити для друзів, тільки ж треба шанувати волю померлих.

Отож я діятиму, як велить мені традиція і обов’язок повстанцевого спадкоємця. А щоб товаришам моїм не було прикро, я відмовлюся од грошей, які виплатить нам музей за мушкети, шаблі, стилет і сідло. Загалом я ж не хитрий, анітрохи!

Од цих думок розболілася в мене голова. Скільки клопоту із спадщиною! Найщасливіші ті люди, які ні на що не сподіваються.

Ну, от хоча б Юзек. Сидить собі спокійно в затінку й вирізає на палиці різні візерунки. Потому він випалить її, і буде добрячий ціпок кульгавому Юзековому дядькові.

Пампух повитягав з рюкзака тверді, як камінь, скоринки, жує їх, пожадливо плямкаючи, і тим перешкоджає мені думати. Треба б вичитати йому, тільки, гадаєте, він зрозуміє? Підуть слова на вітер.

Вацек десь подівся. Ніколи не може спокійно всидіти на місці. Знай нишпорить собі лісом або десь понад річкою. Лазить по деревах, зазирає в покинуті гнізда, винюхує щось біля лисячих та борсукових нір, ганяється за вивірками.

Під дубом не відчуваєш спеки. Просіяне крізь густе листя проміння вже не обпікає, а зелена травиця таїть у собі приємну прохолоду. З найближчого дерева, як стріла, пущена з лука, метнулась вивірка, мигнула червоним полум’ям. Приземлилась на галявині. Сіла на хвіст, кумедно склавши лапки. Огляділася на всі боки. Видно, наша присутність не лякала її, бо вона заманливо крикнула: чук, чук, чук.

На цей заклик із групи сосон вискочила друга вивірка. Чорного кольору. Звірятка обнюхалися і зразу ж заходились пустувати й наздоганяти одне одного.

Руденька кинулась тікати, а чорна — услід за нею. З дерева на дерево, з гілки на гілку, стрибне на землю з висоти кільканадцяти метрів, потім знову мчить до найближчого дерева, аби ще і ще раз стрибнути вниз.

Ми з насолодою спостерігали їхні витівки, коли це зненацька загула земля і з-за розгойданого віття ліщини вигулькнув Вацек.

Наш П’ятниця біг щодуху, тривожно озираючись назад.

Обома руками він міцно пригортав до себе якусь малу тваринку.

— Що сталося, Ва… — почав був Стефек і враз замовк.

Не було коли більш розпитувати. За нашим П’ятницею мчала чорна, кудлата буря. Майже наступала йому на п’яти. Дика свиня! То під її ратицями так загрозливо гула земля.

Тієї ж миті ми зорієнтувалися. На дубі, під котрим ми сиділи, перші гілки росли дуже низько. І перш ніж розлючений звір добіг до дерева, ми були вже в безпеці. Розлючена льоха встигла тільки доторкнутися до Вацекових п’ят, коли ми поспіхом тягли його на дерево. Він так і не випустив із рук своєї здобичі, й тому сам не міг видряпатись нагору. Тільки тепер ми роздивилися, що він тримав смугасте поросятко. Малесеньке, легеньке — йому було щонайбільше тижнів зо два. Проте воно ніяк не могло примиритися із своєю долею. Тоненько кувікаючи, маля рвалося на волю.

На товстих гілляках старого дерева сидіти було зручно, як на лавці, та ще й на лавці із спинкою. Якийсь час ми не зводили очей із льохи. Страх, які в неї ікла і ніздрі! Не позаздриш людині, що стрінеться з нею. Роздере на дрібні шматки. Тим часом чорне страховище, не маючи змоги дістатись до нас, атакувало стовбур дуба. То дряпало його іклами, то з розгону било головою, очевидно, сподіваючись пострушувати нас на землю, як жолуді.

Від її дикого лютого рохкання мимоволі проймав жах.

Трохи отямившись, ми почали розглядати поросятко. Невже з такого малого створіннячка колись виросте грізний звір, подібний до того, що шаленів у нас під ногами?

— Навіщо ти взяв його? — буркнув Стефек, віддаючи Вацекові порося. — Хто тобі велів це робити?

— Я хотів до тієї колекції… Шкільної. Вже і рак буде, і кістяк вивірки, і камінчики.

Здається, я досі не розповів про вивірку. Ні? Та вже ж, соромно мені було про це згадувати, проте зараз доведеться. Бо вам, напевно, видається дивним — ладнали луки, отруєні стріли, і досі жодного слова про наслідки тих приготувань.

Наслідки були. А чом би й ні?

Спершу ми стріляли по мішенях. Найкращих результатів домігся Юзек. Кілька разів він здобував титул майстра. На другому місці був Стефек, а я — аж на третьому. Від того я відчував у собі комплекс неповноцінності й поклав за будь-яку ціну реабілітуватися.

Отже, я запропонував стріляти в живу ціль. У лісі їх доволі.

Не велика мудрість влучити в непорушний шматок картону, а от поцілити у ластівку в повітрі або скинути з небосяжних верховіть на землю горлицю — це вже зовсім інша річ! Спочатку ми стріляли в лісового канарка, який співав собі на верхів’ї ялівцю, того самого, що згодом став здобиччю пожежі.

Птах, виявилось, був розумником — злетів у повітря, тільки-но прохурчала перша стріла. Тоді ми почали цілитись у ворону. На перший погляд — дурна птиця, проте і її підманути нелегко.

Марні зусилля. Не пощастило нам і з сорокою та сойкою.

Тоді Юзек угледів вивірку, що гризла шишки на розсохуватій сосні. Я старанно прицілився і… вивірка впала на землю. Спершу це мене дуже потішило, проте, глянувши на конаюче звірятко, я волів би віддати усі п’ять пальців, ба навіть і руку, аби тільки не було того «успіху»…

Стефек, не вимовивши й слова, приклав свій лук до коліна й поламав його. Юзек зробив те саме. Однак це не повернуло життя пустотливій мешканці пущі.

Сумік порадив нам покласти мертве звірятко на великий мурашник. Ми поклали. За три дні мурашня обібрала до останньої крихти всю шкіру і м’ясо, лишилися тільки чисті, ніби відполіровані кісточки. Нехай принаймні природничий кабінет скористається з цієї нікому не потрібної смерті.

А тепер ось Вацек зловив верескливе порося, через яке ми сидимо в облозі. Мале попискує, а мати з неослабною енергією кидається на дерево, нічим не виказуючи наміру йти звідси.

— Я запримітив його на купині, - оповідав Вацек. — Їх там семеро чи восьмеро малят. Я подумав, що коли візьму одне, то льоха не додивиться. Дочекався, поки вона пішла пастися і — хап! — перше, яке навернулося під руку. Заткнув йому рильце й несу. Проте льоха якось пронюхала, й коли до галявини вже можна було палицею докинути, я почув за собою її сопіння. Добре, що хоч устиг вилізти на цього дуба, бо була б роздерла.

— Вона й до ночі ладна товктися під деревом, — нервується Юзек, — видно, й на думці не має забиратися звідси.

— Ще й пугача не прихопив із собою, — ремствую я, — випалив би разів зо два — тільки б її й бачили.

Тим часом войовничі заміри дикої мами на мить ніби охололи. Льоха стала, задерши рило, принюхалася. Зненацька вона кинулась до… казана, що стояв на захололих каменях вогнища. Тицьнулась у нього лобом. Казан злетів із камінців і відкотився на кілька кроків. Свиня повторила атаку, тільки цього разу, — видно, недобачивши з люті, - всадила в казан усю голову, аж до передніх ніг. Голова в льохи була здоровенна, якраз по казану. Вивільнити її ніяк не вдавалося. Тварина розлютовано бігала по галявині, підстрибуючи й кидаючись у різні боки. Наосліп вона торохнула закутою головою об наш курінь, враз обернувши його на купу гілок. І знову, перш ніж ми отямились, кинулась прямо на наше дерево, видно, її скеровував і підганяв інстинкт. «Підганяв» — це слабо сказано. Вона мчала, ніби швидкий поїзд.

Бумм! — з усієї сили вдарила прикритою казаном головою об стовбур. Товстелезний чавунний казан вмить розлетівся на друзки, наче глиняний горщик. Оглушена льоха впала на землю.

— Ура-а! Ма вполювали дику свиню! — переможно вигукнув Стефек і вже опустив ноги, заміряючись плигнути вниз. О!.. його щастя, що він не випустив із рук гілок. Льоха скочила і ще з більшою люттю почала кружляти довкола дуба. Блідий Пампух, хапаючи дрижаки з ляку, підтягся вище.

— Мало не вскочив у халепу, буркнув він. — Але і живуча. Казан розлетівся, а їй нічогісінько.

— Може б, краще віддати їй порося, — запропонував Юзек, — тоді вона зразу піде геть.

— Не дам, — несподівано для нас уперся Вацек. — Вона і так піде, бо на купині в неї лишилося ще семеро малят.

— Правильно, — підтримав Вацека Стефек, — хоч-не-хоч, а побіжить, зрештою, до них… Казан нам розбила й курінь розваляла, а ми їй усе це подаруємо?

— Вовків одстрашують вогнем, — невпевнено нагадав Юзек, — колись давно, як вони нападали на подорожніх, пахолки виходили наперед із палаючими смолоскипами…

— Галу-балу помолімось, — ущипливо передражнив я. Хіба ти не бачиш, хлопче, що це дика свиня, а не вовча зграя?

— Я тільки приклад такий навів, — знітився Юзек. — Про мене, зрештою, хай вона хоч цілий тиждень стереже нас під дубом. Мені нема куди поспішати.

— І мені також.

Минали години. Сонце поволі ховалося за горами, й ми могли споглядати, як насувалася ніч. Вдень іще гріла серце надія, що якась група туристів чи грибників сполохає нашого ворога, але вночі… Тим паче, що після боротьби з пожежею давалась взнаки утома. Воно, звичайно, на гілляці добре — годину, дві, ба навіть три, але перспектива сидіти на ній довше нас анітрохи не тішила.

Своєю поведінкою льоха давала зрозуміти, що й не думає відступати. Невтомно кружляла неподалік дуба, знову й знову обдирала з нього кору і ратицями вигрібала з-під коріння землю.

Сутеніло. Ми вже були ситі по саму зав’язку тією забавою, і тільки гонор не дозволяв нікому з нас першим визнати це. Сиділи мовчки.

З мочарів і прибережних нетрів поналітали комарі. Тоненько дзижчали й кружляли над нами цілими хмарами. Коли б тільки дзижчали, все було б гаразд, таж усім відомо, що комарі ще й кусаються. А на гілляці дуже не покрутишся. Ох, і попили вони нашої крові — до нових віників пам’ятатимемо!..

Найдужче страждав Пампух, надто через свої габарити.

Страждав і, зрештою, не витримав. Зненацька вирвав у Вацуся порося і шпурнув його на землю.

Льоха обнюхала своє дитинча, допомогла йому звестися на ноги і, рохкаючи, повела за собою в гущавину.

Стан облоги було знято. Ми могли йтиспочивати.

НА ГОРІ СВЕНТИ КШИЖ

Ми сяк-так полагодили курінь, зруйнований розлюченою льохою. Його не варт уже було як слід лагодити, бо нам залишилося всього дві ночі переспати тут. Перебування в пущі наближалось до кінця. Час пролетів, ми незчулись і як. Ніби ось тільки-тільки вибралися в гори, палко мріючи про Велику Пригоду. Чи зустрілись ми з нею? Судіть самі. Особисто я вважаю, що коли ми навіть не зажили такої Пригоди, то за цей час набралися здоров’я і багато дечого навчилися у спілкуванні з природою.

Але ми майже не познайомилися з тутешніми пам’ятками старовини. Навіть із монастирем на горі Свенти Кшиж. А це ж справжня гордість цих країв. З усієї Польщі з’їжджаються туристи, щоб тільки побачити цей монастир. Безперечно, і друзі розпитуватимуть нас про нього.

Кожен знає, що в підземеллі каплиці Олешницьких лежить Ярема Вишневецький.^[8] Саме про нього писав Генрік Сенкевич. А поблизу від Лисиці стоїть Емерик — розповідають, нібито він щороку посувається вгору на зернину піску. І коли дійде до вершини гори, мовляв, настане кінець світу.

Од нашої галявини до Лисиці кілометрів з десять. Шлях гористий. Десять та десять разом буде двадцять. Тож не дивно, що зледащілий останнім часом Юзек радив одкласти екскурсію на Свенти Кшиж до майбутнього року. Ми проголосували й вирішили — підемо. Хтозна, може, нам пощастить побачити легендарного оленя із золотим хрестом, а коли вже не легендарного, то хоча б справжнього, з могутніми рогами. Переселені з інших лісів, ці королівські тварини знову живуть у нашій пущі.

Спершу ми йдемо туристським шляхом, що починається за джерелом Святого Франціска. Ще тільки-но розвиднілось, і в лісі на нас одразу ж повіяло приємною прохолодою. Ніби дикі кози, видираємось на голі скелясті вершини. Але ж і каміння тут!

Раз по раз перед нами виростали загати з уламків скель і великих кам’яних брил.

Вацек розповів, що колись у давнину злостивий чорт намірився зруйнувати монастир на горі Святої Катажини. Він страшенно заповзявся, проте підійти близько не наважувався. Отож і шпурляв каміння здалеку. Може, і зруйнував би монастир, але мав чортяка на це діло одну лише ніч. Та ще якось помилився в розрахунку й, коли заспівав півень, мусив знову повернутись до пекла.

Отак пояснюють тутешні люди походження цих скелястих уламків. Коли Стефек почав кепкувати з таких нісенітниць, схвильований Вацек розбив один камінь і дав нам його понюхати. Пахло сіркою. На думку Вацуся, це був незаперечний факт: камінь, що пахне сіркою, походить з пекла.

Тут каміння і справді пахне сіркою, проте всі ми знаємо, що Кельцівський район надзвичайно багатий на цей мінерал, камені пересичені ним і, можливо, під скелястою оболонкою гір на відкривачів чекають сірчані поклади.

Ми були вже на півдорозі, коли Стефек запропонував звернути з уторованої дороги й продиратися далі навпрошки через пущу. Може, зробимо ще якесь історичне відкриття!? Щасливі випадки часто йдуть один за одним.

Ми продираємось крізь колючі ожинові вали, живоплоти з верболозу та ліщини, крізь ущелини, зарослі височенною, на зріст людини, папороттю, похмурі, заболочені яри, а далі знову крізь сповнений духом живиці модриновий молодняк.

По деревах плигають вивірки, проте рудих серед них немає.

Самі тільки чорні. Десь далеко, схований од людських очей, туркоче дикий голуб, покрикує сойка, вряди-годи застукоче знічев’я дятел…

На розпеченій скелі ми набрели на згорнуту клубком мідяницю. Блищить на сонці, ніби відлита з металу. Під ногами шурхають спритні ящірки.

Не видно жодної стежки або чийогось сліду. Звичайні туристи, безперечно, заблукали б тут, проте ми виявились досвідченими мандрівниками. Керуючись самим тільки компасом і невеличкою картою, ми вийшли прямо до Лисиці. Перед очима слалась розлога галявина, а за нею — величезні монастирські мури. Ми були на другій щодо висоти вершині Свентокшиських гір. 593 метри над рівнем моря — це не жарт. І хоч у долинах пече липневе сонце, тут нас проймає свіжий вітер, приємно охолоджує наші спітнілі обличчя.

Перш ніж розпочати екскурсію по монастирю, ми розбили табір. Так радила нам табличка з інструкцією. В ній повідомлялось, що екскурсанти передусім, повинні отаборитися на галявині, званій Аптекою. Назва галявини походить із давніх-давен — якщо вірити нашому путівнику, тут колись ченці вирощували лікарські рослини. Поруч із нами розташувалося кілька численних груп туристів. Біля кіоска з різними напоями юрмився народ. Хоч і шкода було кожного злотого, я купив друзям по пляшці лимонаду, витрачаючи останні наші гроші; а тут іще, як навмисне, показався морозивник із своїм білим візком. Він спокусив нас, і ми витратили ще вісім злотих. Я розпорядився, не спитавши у товаришів їхньої думки:

— Ще по порції, пане, тільки цього разу по більшій.

Морозиво було водянисте і відгонило горілим, однак морозивник мав шалений успіх. Важкенько, мабуть, пхати візок на таку крутизну, проте його труд відшкодовувався із лихвою.

За мурами старого монастиря на нас війнуло прохолодою. Ба навіть не прохолодою, а справжнім холодом.

Ми приєдналися до групи немолодих жінок і чоловіків, які тільки-но приїхали автобусом із написом «Громада» з обох боків. Туристів супроводжував екскурсовод. Може, й нам пощастить почути щось цікаве.

— …Отже, — розповідав екскурсовод, — ми перебуваємо на території культу давніх слов’ян. Ще за поганських часів тут стояла божниця Святовода або трьох інших божків: Свіста, Посвіста чи Погоду. Щороку весною збиралися тут наші пращури — помолитися і принести жертви. Можливо, тут стояв також укріплений замок…

Ну й базіка цей екскурсовод! Від початку нашої історії перекинувся на середньовіччя і новітні часи. Він просто-таки нашпигував нас історією Польщі та історією монастиря. Кінця немає тій розповіді! Перелічив усіх абатів, дари і маєтки, якими володів монастир. Ти диви! Отих кільканадцять ченців мали копальні залізних руд, гути, домни, стави, млини, ліси, села і навіть містечка. Виходить, Страховіце, де нині виробляють вантажні автомашини, теж належало їм. Неясно тільки, навіщо їм усе це було потрібне…

Нарешті ми почули дещо цікаве і для нас. Саме тут 12 лютого 1863 року бився з царськими військами Лангевич. Вдруге повстанці стояли під цими мурами вночі 28 жовтня того ж року. Напевно, якраз тоді Дулемба із своїм товаришем шукали повстанців. Усе співпадає. Лобзовський з Дулембою прийшли запізно — повстанці вже вирушили в путь, а тут розмістився козацький сторожовий пост.

Я пошепки поділився своїми міркуваннями з друзями. Вони схвально кивали головами. Пожадливо вбирав я в себе кожне слово — адже йшлося про мого предка.

Далі екскурсовод повів нас до одного з монастирських будинків, що, починаючи з 1885 року, правив за в’язницю. В підземеллі панував крижаний холод, а з покритих цвіллю стін сочилася вода. В двадцяті роки тут тримали засуджених до суворого ув’язнення, а за часів гітлерівської окупації — радянських військовополонених. Вони померли голодною смертю і були поховані трохи нижче від монастиря, на так званому Бельніку.

Нам більш не хотілося нічого дивитись, ми думали про жахи війни і ніяк не могли збагнути, як дійшли до такого звірства люди. Морити голодом інших тільки за те, що вони захищали свою батьківщину! Просто в голові таке не вкладалося…

Отож нас анітрохи вже не цікавив Ярема, що спочивав тут у заскленій труні.

Покинувши туристів, ми ще якийсь час милувалися панорамою Оленьовських гір. Найближчі вершини здавались густо-синіми, а ті, що бовваніли трохи далі, огортала блакитна імла.

Я вже кілька разів згадував, що маю романтичну вдачу. Я б годинами споглядав цю красу, проте мої друзі — звичайні собі обивателі. Замість того щоб захоплюватися красою природи, вони заходились розмірковувати, що б його поїсти.

З собою ми нічого не прихопили, тож доведеться спуститися до Слупі. Продамо віночок грибів, і в кишені у нас знову зашелестять банкноти. Бо без грошей і в лісі не проживеш.

Містечко Нова Слупя лежить просто в нас під ногами. Стежкою можна б збігти скоріше, та вона надміру крута. Натомість біля високого хреста починається путівець, який виводить прямісінько на дорогу, що носить назву Королівської.

Очевидно, у давнину цією дорогою їздив Ягелло, а тепер і ми зробимо їй честь. Можливо, колись казатимуть, що такого-то року цим трактом скромно крокували троє майбутніх чемпіонів світу… І з ними був іще Вацек.

Швидко йдучи вниз, ми мало не проминули славнозвісного Емерика. Це нічим не примітна кам’яна фігура. Звичайний грубо обтесаний ідол. Коли й справді королевич Емерик був схожий на нього, то він не дуже відзначався вродою.

За віночок грибів на закупочному пункті «Ліс» нам виплатили готівкою 180 злотих. Завідуючий пунктом поцікавився, чи немає в нас, бува, ще такого першосортного, експортного товару.

Проте ми не мали наміру більше продавати. Подаруємо гриби нашим мамам.

Одержавши гроші, ми в доброму гуморі подались обідати. Вибір страв був не дуже багатий: котлети із свинини з капустою по двадцять злотих і томатний суп по два злотих за тарілку. Ми не скупилися. Випорожнивши тарілку, Пампух розпорядився:

— Ще по одній, шановні панове!

Ми не заперечували. А згодом замовили тістечка з кремом і по кухлю пива. На пиві ми прогадали, бо воно тепле і кисле, але ж інші не коверзували, то й ми випили.

Решту грошей я витратив на ковбасу й буханець хліба. На вечерю, та й уранці буде чим поживитися.

Наївшись, ми весело крокували брудним ринком, окупованим сотнями автостопівців. Здіймаючи куряву, вони переймають кожен автомобіль, часом погрожують водіям.

Перегодом вирішили відпочити в холодку під мурами костьолу. Стоїмо собі, коди на нас гукає якийсь брудний обідранець у солом’яному капелюсі.

— Привіт, хлопці, як ся маєте?

Я впізнаю. Це Вітек Вальчик з десятого. Він мешкає у тому ж самому будинку, що я, проте ніколи зі мною не знався. Відомо, що десятий клас — то не восьмий.

— Оце так зустріч! — вигукує Вітек, тиснучи нам руки. Звідки ви, друзі? Теж автостоп? Дідько б його забрав.

— Ні, у нас власний табір, — розповідали ми, перебиваючи один одного, дуже задоволені, що він назвав нас своїми друзями. Вітек слухав і раз по раз спльовував собі під ноги.

— А ми, знаєте, вчотирьох хотіли об’їхати всю Польщу. Та хай йому дідько. Вже другий тиждень у дорозі. Грошиків вистачило всього на три дні. Жерти нічого. Шоферня показилася. Нікого не хочуть брати. Ще добре, коли якась бабуся трапиться, бо чоловіки навіть до стодоли спати не пускають. Ось уже два дні чекаємо першої-ліпшої нагоди, щоб тільки дістатися назад до Кельця. Хай воно горить. Звичайно, можна було б і почекати, тільки ж кишки марш грають.

Я порозумівся з друзями поглядом. Пампух заохочувально підштовхнув мене ліктем, мовляв, запропонуй, ви ж з одного будинку. Може, не образиться і не відмовить.

— Ну, теє, як його, Вітольде… Чи не хочеш ковбаси?

— Давай, брате, — з брудного Вітекового обличчя вже давно зник властивий для десятикласників пихатий вираз. Він усміхнувся до нас, як до рівних.

— Давайте, хлопці, але не на базарі. Можу попробувати, ходімо в підворіття, а то товариші глузуватимуть.

Та побачивши, що ковбаса чимала, завдовжки з півметра, а буханець цілий, він просто сказав:

— Там, знаєте, чекають Болек, Гутек і Стах. Дуже гарні хлопці. Ви не соромтеся. Почастуйте і їх тією ковбасою. Адже ви їх добре знаєте. Чи не так?

Коли вже казати правду, то тих хлопців ми знали хіба тільки тому, що коли-не-коли котрийсь із них робив ласку і частував молодших за себе школярів стусаном. І все ж оті слова — «ви їх добре знаєте» — потішили наше самолюбство.

— Звичайно, — радо погодились ми. — Славні хлопці, поклич їх.

Ох і приємно ж було дивитись, як вони наминали нашу ковбасу та хліб. Ми вперше відчули в них товаришів. Сердечних і щирих, з однієї з нами школи. Поки вони їли, то поплескували нас по плечах і навіть з Вацеком поводились ніби з рівним. Адже ми встигли розповісти їм про його походження і про наш намір влаштувати хлопця до дитячого будинку. Болек, у якого вже чорніло над верхньою губою, похвалив нас за вельми гуманний вчинок. Пригладив свої «вусики», узяв Вацуся за підборіддя й серйозно подивився на нього.

— Зразу видно, що хлопець шляхетного роду. Слово честі. Коли б я вже мав атестат зрілості, можливо, навіть усиновив би його… Ага, добре, що пригадав, — позичте, хлопці, сотню.

Зніяковіло відповідаю за всіх, що, на жаль, у даний момент… прикро… але не можемо прислужитися такою сумою. Звичайно, коли б знали раніше… Щось би зробили.

— Ну, то півсотні.

— Теж немає.

— Тоді скільки ж, голодранці, - Болек запхнув у рота останній шмат ковбаси й зверхньо поглянув на нас, — скільки у вас є?

— Вісімнадцять злотих і двадцять грошів, — видавив із себе я, зашарівшись. Ганьба! Уперше в житті я так соромився своєї бідності.

— Тільки й того? — зневажливо скривився Болек і простягнув руку. Я гарячково обшукав усі кишені. Все-таки назбиралося рівно двадцять злотих. Болек, не порахувавши, сховав гроші в кишеню, наші останні гроші.

— Коли зустрінемось у школі, нагадай! Не хочу бути боржником шмаркача.

І вони пішли не попрощавшись. Так нам і треба! Залишимось тепер без вечері, та й завтра, напевно, самі корінці жуватимемо. Завжди так буває, коли людина намагається стати запанібрата із старшими за себе. Тільки втратиш на цьому, а крім того, ще й сорому наберешся.

ПРАВНУК ПОВСТАНЦЯ

На щастя, виявилось, що Стефек і Юзек були стриманіші за мене. Товариші товаришами, честь честю, але останніх грошиків вони не віддали. Всього назбиралось рівно шістнадцять злотих. За цю суму можна було купити буханець хліба й кілограм чорної ковбаси із гречаною кашею. І то добре. Хоч цю товсту, загорнену в грубий папір ковбасу і порівнювати не можна було із запашною ковбасою з шийки!

Ми розділили нашу кишку на вісім порцій. Чотири з’їли на вечерю, а чотири лишили на сніданок. Вони мали забезпечити нас калоріями на цілий день.

Не поспішаючи, складаємо своє майно. Найбільше місця в рюкзаках займають гриби. Повно вінків і віночків. Поділимо їх аж у Кельці. Ото наші мами здивуються!

Два вінки Вацек удосвіта одніс шляхетній «чарівниці». Не застав її вдома, тож повісив гриби на клямку. Може, бабуся здогадається, від кого цей дарунок.

Власне, ми б уже могли й вирушати, але що робити з Вацеком? Невідомо, чи залагодив сержант справу з дитячим будинком.

Нічого не вдієш: котромусь із нас доведеться збігати в міліцію. Природно, вибір упав на мене, — як відомий бігун, я швидко обернуся, і ми ще до полудня зможемо залишити чарівну галявину венедів.

Я по-фаховому почав цей біг на далеку дистанцію. Адже належало подолати десятикілометрову трасу. Тому я біжу вільно, аби не виснажитися з самого початку й лише перед фінішем випередити інших спортсменів. А що я біжу сам? То байдуже. Спортсмен завжди повинен почувати себе так, як на олімпійському стадіоні.

Десятикілометрівка — це тобі не сто метрів. На короткій дистанції можна з місця узяти шалений темп. А тут треба вміло розподілити силу.

Отож біжу підтюпцем, згідно з правилами. Невелике зусилля — і я обходжу уявного шведа. А ось зараз наздоганяю найбільшу групу і якийсь час біжу з нею. Потому вириваюсь уперед, наздоганяю радянського спортсмена. Він уперто чинить опір, та, підбадьорений оплесками, я обходжу його, обійшов!

До фінішу, тобто до міліцейського поста, лишається зо два кілометри. Поперед мене ще три суперники. Найсильніший — німець Мюллер. У нього сталеві ноги, але я перевершую його технікою. Бережу силу для останнього ривка. Вже ніби чую, як тисячі голосів скандують: «Фра-неку, не під-да-вай-ся! Фра-а-а-анеку, давай!»

Ура-а! Біля самого ганку міліцейського поста обходжу пурпурового від напруги Мюллера. Торкаюсь грудьми фінішної стрічки, ой, перепрошую, дверей поста і влітаю всередину, як куля. Угледівши мене, знайомий сержант підхопився з-за письмового столу.

— Що сталося, друже? Ну, кажи!

— Нічого, — мені нарешті вдалося перевести дух, — нічого особливого. Розумієте, я тренувався.

— Ясно, — заспокоєний сержант подав мені склянку води. Я із смаком випив її. Витер спітніле чоло й зиркнув на годинника. Час зовсім непоганий. Коли б на снідання було не оте скромне кружальце ковбаси, то результат був би ще кращий. Спортсмен повинен харчуватися раціонально і посилено.

— Що нового? — запитує сержант. — Гриби ще є?

— Є, - відповідаю я, — тільки, знаєте, ми вже згортаємо табір, а як щодо Вацуся?.. Ну, що з ним робити?

— Отже, кажеш, сьогодні згортаєте табір? — сержант вистукував олівцем по столу якийсь бадьорий марш. — Я вже збирався до вас, аби розповісти, що і як. З дитячим будинком усе залагоджено. Відведіть Вацуся в опікунську установу, до товариша, прізвище якого записане ось тут, на цій картці. А він його сам направить далі. На жаль, мені не вдалося роздобути хлопцеві документи. Бракує метрики. Доведеться її виготовити на підставі зізнань свідків і через суд.

— А ті бандити, де вони сидять? — мене трохи вразило, чому він навіть словом не згадав про наш героїчний вчинок. Так наче битва з бандитами — це буденна справа для таких хлопців, як ми.

— Бандити? — сержант здивовано звів брови і зневажливо махнув рукою. — Ми в себе тримаємо тільки п’яниць, поки не витверезяться. Інших злочинців одвозимо в Кельце… Що пак я хотів розповісти про того Вацуся… Уяви собі, друже, невідомо навіть, хто він і звідки.

— Ну, від Мацьошека ж, — намагався я допомогти сержантові, - до нас він прийшов од Мацьошека.

— Це і ми знаємо. Але в Мацьошека він жив лише з шести років. Раніше ж ним опікувався старий Казьмірек.

— А як Вацек потрапив до Казьмірека?

— Ото ж то. Тут сліди губляться, — сержант сів зручніше і довго запалював цигарку. Закурив, кілька разів затягнувся й випустив під стелю дим, і коли вже мене почав брати сумнів, чи взагалі він щось скаже, повів далі:

— …Казьмірек — то був такий собі бідняк. Жив з того, що робив козуби й мітли. Козуби він плів із коріння сосон і ялин. Звичайно, коріння вирізав у лісі потай. Якби спіймали, то добре б йому перепало. А тому ходив по те коріння завжди вдосвіта і тайком від людей.

Отож одного січневого ранку 1945 року старий узяв сапу, сокиру і пішов у ліс. Зайшовши вглиб, за звичкою пильно обдивився довкола, прислухався — щоб раптом не застукали на гарячому. Коли чує — в гущавині ніби хтось квилить.

Продерся туди, звідки долинав голос, і побачив під ялиною жінку, вбрану в одне платтячко, хоч надворі стояв мороз. Жінка тулила до себе загорнуте в хустку маля. То воно й квилило. Казьмірек спершу злякався і хотів був тікати, але потім зважився підійти до жінки. Побачив, що вона вже ледве дихає. Не встиг навіть спитати, що з нею, як жінка простягла йому дитину і прошепотіла: «Рятуй… звати його Вацусь Дул…»

Не дочув старий як слід прізвище і нічого більше не дізнався від неї, бо вона знепритомніла.

Казьмірек забрав дитя і побіг у село по допомогу. Коли повернувся з людьми, жінка вже була мертва. Ніхто не знав, хто вона і звідки. А що тоді була війна, траплялося різне, людське життя було таке непевне. Не повідомивши ані німців, ані сільські органи влади, закопали покійницю на тому самому місці, де вона померла. Хлопець лишився в старого, і назвали його Дул, але яке його справжнє прізвище, про те, мабуть, ніхто вже не дізнається.

— Я знаю, — я аж підскочив, так уразив мене несподіваний здогад. — Я знаю, прошу пана! Його прізвище Дулемба! Вацлав Дулемба, а жінка — Дулембова… Дружина Станіслава Дулемби. Знаєте, спадкоємця Войцеха. Прадід Вацуся, власне, отой, що помер у лісі, а його мати і моя мати — сестри, розумієте?

Мене так приголомшило це відкриття, що я розповідав дуже плутано, кваплячись викласти усе зразу. Тож нічого дивного, що сержант взагалі не второпав, про що йдеться.

Він підвівся з-за столу, підійшов до мене і, взявши за руку, почав лічити пульс. Потім — звелів показати язика. Я висолопив його, як тільки міг, не тямлячи, для чого це.

— О боже! — зойкнув сивуватий міліціонер, що досі чистив розібраний пістолет і мовчки прислухався до моїх слів. — Язик чорний, як у грішника!

Ще б пак! Чому б йому не бути чорним, коли, пробігши п’ять кілометрів, я зробив кількахвилинний відпочинок біля ягідника.

- І пульс прискорений, — підтвердив сержант. — Хоча б не тиф! Останнім часом зареєстровано три випадки. І все через те, що п’ють непереварену воду. Ви там, напевно, пили непереварену воду, а може, навіть з річки!

— І з річки пили, — щиро признався я. — Бо що ж поробиш, коли пити хочеться… То цей Вацусь — спадкоємець повстанця. Ну, отого, знаєте, що віз гроші. А ви, пане сержанте, бачили коли-небудь такий репетир? Тільки натиснеш пружинку, а він дзінь-дзінь. І потемки знаєш, котра година. Міліціонери перезирнулися і сумно закивали головами.

— А може, це сонячний удар, — шепнув сивий міліціонер сержантові, - гасає отак з непокритою головою, міг і перегрітись. Може, я збігаю по лікаря, а ви викличте швидку допомогу. Нехай машина приїде.

— …Я одразу здогадався, тільки-но ми викопали оту рушницю, що за цим криється якась таємниця, — прагну хутчій пояснити їм суть справи, — коли б не одірвався отой шматочок листа, ми б самі знайшли гроші і взагалі… Цікаво, скільки зараз коштує золотий карбованець? Адже карбованці ті із щирого золота і чималі. Рубін у персні теж, напевно, справжній…

— Бідний хлопчина, — сержант мав такий сумний вираз обличчя, який можна побачити хіба що в учасників громадської панахиди в момент, коли фотограф наводить на них об’єктив. — В нього зовсім розтопився мозок од спеки.

— У нашому селі був такий випадок, — вважав за доречне докинути й собі слово сивий міліціонер, — пішов Войцех Бженда з косою на луг. Сонце пече страшенно. Проте Войцех косить, і теж без шапки, а голова в нього лиса, як коліно. Ну, то й понині верзе таке, що ні в тин ні в ворота.

Я перелякався не на жарт. Очевидно, я лаки марю, коли двоє поважних людей не можуть мене зрозуміти.

На моє щастя, до кімнати зайшов третій міліціонер. Вислухавши кілька фраз, він ураз збагнув суть справи.

— Ага, то це ви знайшли рушниці отих повстанців? — з цікавістю запитав він. — Я чув про це від мого колеги з Бодзентина. Згодом там начебто відкопали ще якісь коштовні речі.

— Та вже ж! — зрадів я. — Саме про це я й кажу. Ось доводжу комендантові, що Вацусь — спадкоємець, а його і моя мати — сестри, отже, я і Вацек, розумієте, дуже близька рідня. Майже брат, а раз брат, то йому не треба йти до дитячого будинку — він у нас житиме!

На міліцейський пост я біг у темпі середнього олімпійця, а назад летів, як вітер, ноги майже не торкалися землі: я прагнув якнайшвидше повідомити товаришів про своє важливе відкриття. Ви тільки подумайте, Вацусь буде власником отакого годинника! Ба, крім того, він виявився ще й членом нашої сім’ї. Ото мама зрадіє! А я неждано-негадано маю брата! І якого славного брата — правнука повстанця. О-го!

Примітки

1

Жеромський Стефан (1864–1925) — видатний польський письменник.

(обратно)

2

Костюшко Тадеуш (1746–1817) — діяч польського національно- визвольного руху.

(обратно)

3

Слова, що мають означати чаклунське закляття.

(обратно)

4

«Шпильки» — польський гумористичний журнал на зразок українського «Перця».

(обратно)

5

«В пустелі і в пущі» — роман польського письменника Генрика Сенкевича (1846–1916).

(обратно)

6

Олеографія — поліграфічно відтворена картина, написана олійними фарбами.

(обратно)

7

Сірано де Бержерак (1619–1655) — французький письменник.

(обратно)

8

Вишневецький Ієремія (1612–1651) — один з найбільших магнатів шляхетської Польщі.

(обратно)

Оглавление

МИ, ВЛАСНЕ, ОТАКІ

В ДОРОГУ!

НА ЛОНІ ПРИРОДИ

МАЦЬОШЕКIВ ВАЦЕК

У РІДНОМУ КРАЮ ПАНА СТЕФАНА

НІЧНІ ПРИМАРИ І СПРАВЖНІ БАНДИТИ

СКАРБ

БУНТ П’ЯТНИЦІ

У ВРОНIХИ

ВЕЛИКЕ ВІДКРИТТЯ

КОЗУЛІ

НЕ ЧАРІВНИЦЯ, АЛЕ «ЧАРІВНИЦЯ»

ЛІСОВА ПОЖЕЖА

ОБЛОГА

НА ГОРІ СВЕНТИ КШИЖ

ПРАВНУК ПОВСТАНЦЯ

*** Примечания ***