Охайність розуму [Георгій Ґуревич] (fb2) читать постранично, страница - 4

— На лоб одягається, — пробурчала сусідка звичайним своїм незадоволеним голосом. — А на потилиці застібки. Мені-то вона мала, на дівочу голівку робилося.

Юля приклала до чола, намацала колючі застібки ззаду, мимоволі глянула в дзеркало. Дуже йшло це кольорове сяйво її чорному волоссю.

І тут же почула за спиною бурчання:

«Дівка — вона і є дівка, ніякого поняття. Забула, що кімната небіжчика, відразу до дзеркала, запону — смик! Добре, що я їй цей пустий убір віддала, їм, дівкам, нічого, крім нарядів, не треба. А речі всі в підпіллі, в підпілля вона не загляне. Як поїде, я витягну тоді шубу і що краще».

Юля здригнулася. Так ось яка ця «самовіддана» доглядальниця. Можна уявити собі, скільки гірких хвилин завдала вмираючому батькові ця жадібна хижачка…

— А де тут підпілля? — спитала Юля.

— Немає ніякого, не знаю, — відповіла сусідка. І тут же додала чогось (дивна жінка!) глухим шепотінням: «Лаз я скринею в коридорі закрила. Не знайде вона сама».

— Покажіть, де ви закрили лаз скринею.

Юля зажадала показати скриню, відсунула, заглянула в підвал. Не речі їй були потрібні. Не хотілося поступатися цій жаднюзі.

— І що ви встигли до себе забрати? — запитала вона строго.

Якусь дивну владу отримала Юля над цією жінкою похилого віку. Та нічого не могла втримати при собі, тут же вибовкувала:

«Дурна я, чи що, меблі тягнути. Сусіди меблі знають — побачать. Книжку забрала на пред’явника. Хто доведе, що не моя книжка?»

— Ощадну книжку на пред’явника поверніть! — зажадала Юля.

— Яку книжку? — крикнула та. — Відчепіться від мене, не бачила я ніяких книжок. — І сама підказала: «Яку? Потерту, з відірваним куточком. Ой, влипла я! І всіх-то грошей там двісті карбованців».

Юлі стало гидко.

— Гаразд, — сказала вона. — Ідіть, і залиште собі ці двісті карбованців за ваші послуги. Розумію, що ви за особа. В міліцію б на вас заявити…

День Юля провела на дачі, винесла сміття відер з десять, помила підлогу. Втомилася мало не до смерті, але ночувати не залишилася. Моторошно було провести ніч самою в порожньому будинку, де так недавно був покійник. Інстинктивно моторошно, як не вмовляла себе. І Юля пішла, як тільки почало сутеніти. Взяла з собою тільки радіодіадему. Не ризикнула залишати на дачі. Ще сусідка залізе й візьме. Вкрасти не наважиться, але переховає спересердя. А Юля вирішила носити цю прикрасу частіше як пам’ять про батька.

Чомусь усі зустрічні були на рідкість говіркі сьогодні. Глянувши на неї, хлопці тут же висловлювалися про її зовнішність: «З лиця нічогенька, тільки худа. Підеш танцювати — руки об кістки подряпаєш». Дівчина, що проходила, хмикнула несхвально: «Фасон застарів. Реґлан нині не в моді». Стурбована господиня з важкими сумками, глянувши на Юлю неуважно, тут же поділилася своїми турботами: «Що ж я забула? Борошно взяла, макарони взяла, масло рослинне взяла, оселедець взяла… Пиво я забула, дурепа. Ну й добре. Хай мій п’яниця сам за пивом біжить. Я й так руки надірвала».

І навіть літній робітник, такий заглиблений у себе, і той кинув Юлі на ходу: «Цапфа шпиндель не тримає, вся справа в колодці. Колодка затискає й гальмує. Так я й скажу на зборах: наш майстер скупердяй, на переробку не наважується, економить копійки — втрачає тисячі. А цапфа шпиндель не тримає».

Юля нічого не зрозуміла, але кивнула з ввічливості. Може й справді цапфа шпиндель не тримає…

Так усю дорогу: і на станції всі заговорювали з Юлею, і вагон був наповнений гулом, хоча під вечір не так багато було народу — під вечір люди більше їдуть з Москви, а не в місто. Від гулу боліла голова. Юля навмисне сіла навпроти дрімаючої пасажирки. Дрімає — отже, помовчить, дозволить подумати про свої справи, зосередитися.

І раптом Юля побачила змій. Цілий клубок, маленькі, чорненькі, копошаться, неможливо переступити. І чи отруйні, невідомо. Тільки подумала — як тут одна змія розпухла, пащу розкрила і з шипінням поповзла до неї. Юля хотіла бігти, але ноги були як ватяні, ледь переступали. Змія обігнала її й з шипінням кинулася в обличчя…

Жінка на лавці навпроти скрикнула й широко розплющила очі. Змія розтанула в тумані.

— Здається, я кричала вві сні? Змія мені наснилася. Коли серце болить, завжди сняться змії. Кинулася на мене, а я втекти не можу — ноги як ватяні.

І Юля відчувала, що в неї серце болить. І що вона літня, розпухла, з набряклими ногами, що їй важко дихати, пересуватися. І голова в неї каламутна, і потилиця ниє. Мабуть, від цієї тісної татової пов’язки.

Вона намацала на потилиці застібку, відстебнула…

І гул зник, зник біль в серці, зникла огрядність, ноги стали стрункими і легкими, дихалося по-людськи…

Защепнула знову: «Ця чорнявенька симпатична на вигляд. Ех, сама я була такою колись, хлопці за мною слідком…»

Відстебнула. Тиша.

Пристебнула: «Мій Федір червоним командиром служив…»

Перед очима незнайомий чоловік з пшеничними вусами, на голові будьонівка з червоною зіркою, шинель без погон, на петлицях