По той бік добра і зла. Генеалогія моралі [Фрідріх Ніцше] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

По той бік добра і зла (Прелюдія до філософії майбутнього)



Вступ

Припустімо, що істина - жінка, і що ми побачимо? Хіба немає підстав запідозрити, що всі філософи, догма тики за натурою, погано розумілися на жінках? Що жахлива серйозність, незграбна нав'язливість, із якими вони досі підступали до істини, були невдалим і непристойним способом спокусити бодай одну жінку. Звісно, істина на спокусу не піддалась, і нині кожний догматик стоїть понурий і знесилений. Якщо взагалі стоїть! Бо охочі поглузувати стверджують, що вже впав, що всі догматики вже лежать, ба більше — здригаються в передсмертних корчах.

А як серйозно, то є поважні підстави сподіватися, що будь-який догматизм у філософії, хоч як він пишається, проголошуючи себе довершеним і остаточним, може бути хіба що шляхетним інфантилізмом і початківщиною. Недовго, мабуть, чекати, коли всі вже збагнуть: за наріжний камінь тих піднесених і безперечно «філософських» конструкцій, що їх досі вибудовували догматики, правило що завгодно: то бознаколишній народний забобон, наприклад, забобон про душу, який і досі чинить сваволю у вигляді забобонних уявлень про «суб'єкт» і про «Я», то якась гра слів — результат граматичної спокуси або зухвалого узагальнення вкрай вузьких, дуже особистих, дуже людських і занадто людських фактів. Сподіваємося, що філософія догматиків була тільки обіцянкою на тисячоліття вперед, як давніше була такою обіцянкою астрологія, на службу якій пішло, мабуть, більше праці, грошей, розумових зусиль і терпіння, ніж на будь-яку справжню науку. Астрології та її «неземним» претензіям Азія та Єгипет завдячують принаймні величний стиль архітектури. Здається, ніби все видатне і величне, щоб навіки закарбуватись у людському серці, спершу мало з'явитись на землі як щось потворне, страхітливе й карикатурне. Такою карикатурною була й догматична філософія, наприклад, вчення веданти в Азії та платонізм у Європі. Не відплачуймо їм невдячністю, хоча водночас слід визнати, що досі найтяжчою, найдовшою і найнебезпечнішою з усіх оман було облудне вчення догматиків, зокрема, вигадка Платона про чистий дух і про добро в собі. Але тепер, коли цю оману подолано, коли Європа звільнилась від кошмару і може принаймні втішатися здоровим... сном, ми, чиє завдання — бути невсипущими, стали спадкоємцями всієї сили, виплеканої боротьбою з тією оманою. Говорити про дух і добро так, як Платон, це, хай там як, ставити істину сторчголов і заперечувати саму перспективу, цю головну умову будь-якого життя; можна навіть, як лікар, спитати: «Де міг Платон, цей чудовий представник античності, підхопити таку хворобу? Чи не розбестив його лихий Сократ? Адже хіба той Сократ не розбещував молодь? Хіба він не заслужив на свій келих цикути?» Але в Європі боротьба з Платоном, або, кажучи зрозуміліше і для «народу», боротьба з християнсько-церковним тисячолітнім ярмом, (адже християнство — платонізм для «народу») спричинила буйний і досі нечуваний на землі розквіт духу, спонукавши його напружитись: з такого туго напнутого лука тепер можна стріляти по найдальших цілях. Щоправда, ту напругу європеєць сприймає як прикру необхідність, і в Європі вже двічі вдавалися до велично задуманих спроб ослабити тятиву: першого разу з допомогою єзуїтства, а вдруге - демократичного просвітництва, яке, спираючись на гасло свободи преси і на масове читання газет, і справді могло призвести до того, що дух перестав би відчувати свою «необхідність»! (Німці винайшли порох, — стережіться всі! — одначе надолужили цей винахід створенням преси). Але ми, - ні єзуїти, ні демократи, ні навіть достатньою мірою німці, - ми добрі європейці, наділені вільним, дуже вільним розумом, і тому відчуємо всю необхідність духу і всю напругу його лука! І, може, навіть стрілу, завдання, і, - хтозна? — мету...


Сільс-Марія, Верхній Енгадин

червень 1885 р.

Розділ перший Про упередженість філософів



1

Жадання істини, що спокусить нас ще не на один рішучий крок, та славетна істинність, про яку філософи відгукувались досі з глибокою пошаною, вже ставило перед нами бозна-які запитання! Запитання напрочуд підступні та сумнівні! Ця історія тягнеться вже довгенько, але хіба не здається, що вона тільки-но почалася? Що дивного в тому, що ми нарешті стаємо недовірливі, нам уривається терпець і ми відвертаємось? Що ми в цього сфінкса й самі вчимося запитувати? Власне, хто саме ставить нам запитання? Що в нас жадає тієї «істини»? Воістину, ми надто довго мудрували над питанням про причину цього жадання, поки врешті зовсім остовпіли перед іншим, суттєвішим запитанням. Ми поцікавилися цінністю цього жадання. Припустімо, ми жадаємо істини, - а чому не облуди? Сумніву? Навіть невідання? Проблема цінності істини сама постала перед нами, - чи, може, ми поступилися до неї? Хто з нас Едіп? Хто сфінкс? Здається, це якесь збіговисько