По той бік добра і зла. Генеалогія моралі [Фрідріх Ніцше] (fb2) читать постранично, страница - 127

рештки, як стрижень. Тому беззастережний і щирий атеїзм (а тільки його атмосферою ми, духовні люди цієї доби, й дихаємо) не суперечить цьому ідеалові, як могло б здаватися; радше, він є лише однією з останніх фаз його розвитку, однією з завершальних форм у внутрішній логіці становлення, — він є гідною катастрофою двотисячорічного вишколу істини, яка під кінець не дозволяє собі облуди у вірі в Бога. (Той самий хід розвитку і в Індії, цілком незалежний, і це дещо доводить; однаковий ідеал змушує до однакових висновків; вирішальний момент був досягнений за п'ять сторіч до європейського літочислення в постаті Будди, а точніше, ще у філософії санкх'я, яку популяризував і обернув в релігію Будда.) Що саме, коли запитувати з усією суворістю, здобуло, по суті, перемогу над християнським Богом? Відповідь дивись у моїй «Веселій науці» (с. 90): «Сама християнська мораль, щораз суворіше тлумачене уявлення про істину, витонченість сповідників християнського сумління, змінена й піднесена до рівня наукового сумління, до інтелектуальної чистоти, якої домагаються за всяку ціну. Розглядати природу, начебто вона є доказом Господнього добра й опіки; інтерпретувати історію на користь ушанування Господнього розуму як неминущого свідчення моральності світобудови і моральних кінцевих намірів; тлумачити свої життєві події так, як їх досить довго тлумачили люди побожні, мовляв, усі збіги обставин, всі натяки - все було задумане й послане заради спасіння душі; все це віднині в минулому, проти цього повстало сумління, кожному витонченішому сумлінню це видається непристойним, нечесним, брехнею, фемінізмом, слабкістю, боягузтвом, - отже, саме з тією суворістю, якщо взагалі з чим-небудь, ми якраз і є добрими європейцями та нащадками найтривалішого й найвідважнішого самодолання Європи»... Все велике занапащає саме себе, гине через акт самоліквідації; бо цього вимагає закон життя, закон необхідного «самодолання», притаманний самій сутності життя, гасло «patere legem, quam ipse tulisti», «корися законові, який сам видав», зрештою завжди обертається проти самого законодавця. Саме так загинуло християнство як догма - від власної моралі; саме так тепер має загинути й християнство як мораль, і ми стоїмо на порозі цієї події. Низка висновків, зроблених християнською істинністю, закінчується її найпотужнішим висновком, - висновком проти самої себе, однак це стається лише тоді, коли вона ставить запитання: «Що означає всяке жадання істини?».. І тут, мої невідомі друзі (бо я ще не знаю жодного друга), я знову порушую свою проблему, нашу проблему: в чому полягав би сенс усього нашого існування, як не в тому, що це жадання істини усвідомило себе в нас як проблему?.. Ось у цьому самоусвідомленні жадання істини віднині криється - без сумніву - загибель моралі: велика драма на сотню актів, зарезервована на найближчі два сторіччя Європи, найжахливіша, найсумнівніша і, можливо, найбагатша на надії з усіх драм...

28

Якщо заплющити очі на аскетичний ідеал, то людина, тварина з назвою людина, досі не мала жодного сенсу. Її існування на світі було позбавлене мети, запитання «навіщо людина взагалі?» не мало відповіді; людині та світові бракувало жадання: за кожною великою людською долею рефреном звучав ще більший крик: «Марно!» Саме це й означає аскетичний ідеал: брак чогось, якусь велетенську прогалину, навколо людини, бо вона не вміла саму себе виправдати, пояснити, утвердити, хворіла на проблему власного сенсу. Вона й узагалі страждала: адже була, по суті, хворобливою твариною, та не саме страждання було її проблемою, а те, що бракувало відповіді на запитання-зойк: «Навіщо страждати?» Людина, найвідважніша й найвитриваліша тварина, не заперечує страждань самих по собі; вона прагне їх, вона сама шукає їх, за умови, що їй вказують на якийсь їхній сенс, на те, заради чого страждають. Безглуздість страждань, а не страждання - ось що було прокляттям, яке досі тяжіло над людством, - і аскетичний ідеал запропонував той сенс. Донині це був єдиний сенс, а будь-який сенс - це краще, ніж взагалі ніякого сенсу, аскетичний ідеал був унікальним в усіх аспектах «faute de mieux», за браком кращого, par excellence. У ньому страждання було інтерпретоване, величезна порожнеча була начебто заповнена, перед усім самогубним нігілізмом зачинилися двері. Така інтерпретація - тут годі сумніватися - породила нові страждання, глибші, прихованіші, отруйніші, які підточують життя; всі страждання вона тлумачила з погляду провини... Та попри все, людина була цим порятована, в неї з'явився сенс, надалі вона вже не була листочком на всіх вітрах, іграшкою безглуздя, «порожнечі без сенсу», віднині вона могла чогось прагнути, і попервах було байдуже, куди, чого і навіщо прагнути; порятоване було саме прагнення. Навряд чи можна приховати від себе, що власне виражає все це прагнення, зорієнтоване аскетичним ідеалом: ця ненависть до людського, ще