У зеленому курені [Сильвестр Банась] (fb2) читать постранично, страница - 2

користаючись із першої-ліпшої вільної хвилини. І має намір свого часу в такий спосіб обійти довкола всю земну кулю. Адже ж зараз модні різні ексцентричні вчинки — гляди, уславишся на все життя. Щоправда, певною перепоною для Юзека будуть океани та ріки, проте на кораблі чи на човні він однаково стоятиме на голові.

Отакий вигляд має наша трійця. Перепрошую, отакі наміри має наша трійця, а щодо зовнішнього вигляду, то тут теж слід сказати кілька слів.

Я, тобто Франек Малджик, окрім «страусиних» ніг, про які ви вже знаєте, маю біляву чуприну, блакитні очі, кінчик носа у мене трохи ніби роздвоєний, обличчя овальне і густо всіяне веснянками. Ніяк не позбудуся цього лиха. Я мазавсь ланоліновим і плацентовим кремами, нишком беручи їх у мами, гліцерином, огірковим розсолом і молочаєвим соком. Ніщо не помогло!

Не пам’ятаю вже, де я вичитав, що від ластовиння добре помагає кобиляче молоко. Мені пощастило випросити пляшечку кобилячого молока у Яцека, його дядько працює директором кінного заводу. Я втирав у шкіру те молоко, аж поки все обличчя вкрили гидкі прищі і вавки, але веснянки так і не зникли. Тільки й того, що хлопці довгенько потім гукали мене: «Агов, кобилячий Аполлоне!»

Це Яцек, родич шакала і плямистої гієни, виказав мою таємницю, а я ж так благав його мовчати! Ще й віддав за те молоко складаний ножик із двома лезами, штопором, малими ножичками й пилочкою для нігтів. Ножичок був майже новин, лише перламутр на колодочці трохи потріскався.

Згодом, перечитавши ще раз ту саму книжку, я з’ясував, що йшлося про осляче, а не про кобиляче молоко.

Незважаючи на ластовиння, я маю надзвичайно романтичну вдачу. В мені дрімає справжня поетична душа. Дрімає, а коли пробуджується, я неодмінно мушу писати вірші. Аби тільки на той час під рукою був папір і хоча б якийсь недогризок олівця.

Пампух, на відміну од мене, вайлуватий, має ведмежу поставу й ходить перевальцем. Голова в нього завжди похилена. І хоч він і мухи не скривдить, але вдає з себе похмурого й ладного щомиті стати на прю. Від ранньої весни й до пізньої осені одягнений в поплінові штани й сорочку без коміра, завжди розхристану, щоб усі бачили його міцну шию і сильно випнуті груди. Говорить він поволі, кожне слово наче сокирою відрубує.

Здається, що він весь час сопе, а насправді то він тренується глибоко вдихати й видихати повітря. Це, мовляв, дуже допомагає важкоатлетам, але чим саме, того Пампух не відає. Про всяк випадок, він нічим не гребує, аби тільки в майбутньому прославитись.

Свого на диво непокірного чуба, що нагадує зотліле жито, він старанно пригладжує. Важкоатлет мусить бути «прилизаний», акуратно зачесаний на проділ. Таку моду запровадили ще давні спортсмени. Пампух має багато фотографій колишніх знаменитостей і прагне бути схожим на них. Він без упину щось жує — як не скибку хліба, то яблуко, морквину, огірок, помідор або шматок сиру. Кишені в нього завжди напхані чимось їстівним. Нічого не скажеш — зміцнює свій організм.

Навіть уявити собі важко, що Пампух не рухає щелепами. Це було б щось надзвичайне. Мабуть, він довіку жуватиме.

У Юзека коротка товста шия. Стрижене «під їжака» волосся. Так навіть практичніше. Бо, ходячи на руках, він завжди підмітав би чубом вулицю, здіймаючи куряву. Одне око в Юзека блакитне, а друге — каре. Ніс довгий, рухливий. І саме через ніс його називають чорногузом, жабоїдом, носачем. Отим своїм носюрою він завжди ніби принюхується. Долоні в нього широкі, як лопати, — адже на них він мусить раз у раз спиратися.

Приятель із Юзека зовсім непоганий. Він має добре серце, і про що б ти його не попросив — зробить. Схильний пофантазувати, він любить архаїчні звороти. Часом вставляє без жодної на те потреби й логіки такі слівця, що його співрозмовник витріщається на нього, як баран на нові ворота.

А впертий він часом буває, як осел. Бо ж упертість — невід’ємна риса спортсмена, якщо він прагне досягти великих успіхів.

Ми живемо в місті, що зветься Клериків. І самі не знаємо, чого це так, але для нас кращого міста немає на цілому світі. Кожен камінчик, кожна вибоїнка на бруківці, старі кам’янички, каштани, що з них сиплються восени руді кульки, — все це наше, рідне. А як ми радіємо, коли якась вулиця вбереться в асфальт, коли з’являються нові рівненькі тротуари, спалахують яскраві вогники, барвисті неонові реклами… А гарно пофарбовані житлові будинки на вулиці Бучека Жеромського, та й в усьому Загурському селищі! Як приємно стояти на новому віадуці й дивитись на поїзди, що пролітають унизу, на машини, що без упину описують коло по вулиці Бучека, та на квітники по Капітульній!

Місто перетинає навпіл Сільниця. Річка маленька, вода сягає щонайбільше до кісточок. Правда, коли до неї впадає більше фабричних стічних вод, рівень її, буває, загрозливо піднімається, і вода починає мінитися всіма барвами веселки. Там, де Сільниця випливає з лісу, її перегороджено греблею, й на тому місці утворився великий ставок. Він широкий і глибокий, тільки вода в ньому