КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 590101 томов
Объем библиотеки - 893 Гб.
Всего авторов - 234981
Пользователей - 108038

Впечатления

starevs про серию Следак

Давно не получал такого удовольствия.Автор ты гений.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
чтун про серию Народная книга

Atabrlla-AmazonKa:инфантильномть не приветсвуется нигде во вменяемых сообществах, поэтому угроза "уйду от вас" - не воспринимается от слова - никак. CoolLib как-то жил до вас и будет жить после... Призадумайтесь об этом, барышня...

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
Arabella-AmazonKa про Олдертон: Все, что я знаю о любви. Как пережить самые важные годы и не чокнуться (Психология)

Абсолютный бестселлер британского Amazon и автобиография года по версии National Book Award.
так что качаем читаем пока не удалили....

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Arabella-AmazonKa про Крусанов: Русские дети (Современная проза)

ну слов нет дети цветы жизни и заблокировано запрещено

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Arabella-AmazonKa про серию Народная книга

вся серия: Книга заблокирована по требованию правообладателя
ну что надо уходить в подполье или как либрусек и флибуста за границу чтоб гкн не достал и послать на 3 буквы всех этих наглых хапуг правообладателей
торренты тож заблокированы но как то живут
я вот посмотрю и уйду от вас. почти всё заблокировано кроме си и море недоделок.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Arabella-AmazonKa про Коллектив авторов: О любви. Истории и рассказы (Современная проза)

в серии Народная книга. как можно то блокировать.
беспредел какой то
на кол таких правообладателей...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
lopotun про Дэвлин: Алая сова Инсолье (СИ) (Любовная фантастика)

Милая, милая, Arabella-AmazonKa, - мне понятно Ваше возмущение... но если библиотекари разблокируют заблокированные книги, то нашу библиотеку просто прикроют и на этом всему будет конец! А не удаляют заблокированное потому, что, как уже говорил Stribog73, иногда некоторым книгам все же дают зеленый свет и над этим трудится определенный человек...

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).

Білий попіл [Ілларіон Павлюк] (fb2) читать постранично

- Білий попіл (пер. Михайло Бриних) (и.с. Амфора travel) 889 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Ілларіон Павлюк

Настройки текста:





Ілларіон Павлюк БІЛИЙ ПОПІЛ 2018

Частина 1

Розділ 1


Це неначе сон. Може, це і є сон, чудовий сон… Вона дивиться мені в очі, а за її спиною – безкінечне біле світло полуденного сонця, помережане листям.

Я не пам’ятаю її імені, але ніколи не забуду обличчя.

– Я хочу бути з тобою завжди, – кажу. – І зістаритися разом із тобою.

– І вмерти в один день? – питає вона, грайливо схиливши голову.

– Вмирати я взагалі не хочу…

Нахиляюся, щоб поцілувати її у щоку, але останньої миті вона повертається, і я недоладно цілую в ніс. Вона заливчасто сміється, закинувши голову й вигнувши свою прекрасну тонку шию. Хочу обійняти, та вона вмить випручується й дуже серйозно дивиться на мене.

Розумію, що минув час, вона подорослішала і стала ще чарівніша…

Тоді знімаю зі своєї шиї хрестик. На білій емалі – тонкий золотий силует розіп’ятого Христа й дрібні личка янголів, сумно схилені долу… Ніжно надіваю на неї цей свій подарунок, і вона притискає його долонею до грудей, усміхається… Але щось не так. Не можу збагнути, що саме… Пригортаю її до себе, зазираю у вічі, намагаючись розгледіти, що за тривога оселилась там, у глибині її погляду. Темні кола – звідки вони? А її губи… Білі – ані кровинки… Безкінечне біле світло позаду неї перетворюється на темну стіну втоптаної землі, поцяткованої поодинокими травинками. І вона падає на цю стіну, глухо вдаряється потилицею, – тому що я більше не тримаю її в обіймах.

Вона лежить на землі біля моїх ніг, а я з жахом дивлюся на свої руки, на них – кров…


Я здригнувсь і прокинувся. Дрімота зморила мене лише на кілька секунд. Пристав у кримінальних справах, який сидів навпроти, так само дивився у вікно, – він і не помітив.

Екіпаж підкидало на брудній бруківці, що звивалася поміж борделів із перевіреною репутацією й украй сумнівними шинками та заїжджими дворами.

Я сидів, закинувши ногу на ногу, й пристав мусив постійно крутити коліньми, щоб не замастити штани об мої брудні підошви. Однак на кожній третій вибоїні йому не вдавалось ухилитися, тож пристав стиха лаявся й витирав холоші рукавом сюртука, а потім рукав – іншим рукавом.

– Чуєш, приставе, – чомусь закортіло мені запитати. – А що, як усім прізвища роздавали, – тобі забракло?

– Чому забракло? – не зрозумів пристав.

– Ну, а чому ж тобі замість прізвища – та й ім’я по батькові вписали? Маринич…

– Марініч, – виправив він. – Прізвище як прізвище…

– Угорське?

– Чому це угорське?

– Овва! Та звідки ж мені знати, чому в тебе прізвище угорське!

Пристав іще дужче розгубився й дурнувато закліпав очима. Я не втримався – засміявся.

Аж ось пролунало гучне «тпру» візниці, і коні спинилися. Ненавмисне посунувшись трохи вперед на лаві, я лишив на холоші пристава жирний слід.

– Даруй, – сказав я, хоча мені було байдуже. Не до його штанів зараз… Дістав з-за пазухи складений учетверо малюнок, розгорнув і поглянув на нього ще раз. Жіноча рубінова підвіска з оправою у вигляді змії. Таку не переплутаєш ні з чим. Я зіжмакав малюнок і похапцем запхав його в кишеню на грудях пристава.

– І ще раз: рівно о дев’ятій! – сказав я. – Якщо, не приведи Господи, запізнишся – твоє угорське прізвище карбуватимуть із помилками цвинтарні каменярі.

Він кивнув.

– Тепер – найскладніше, – додав я. – Раніше об’являтися теж не можна! Зможеш запам’ятати обидві частини плану?

Пристав знову кивнув.

– Певен? Краще запиши. Не можна запізнюватись, але й припхатися раніше – теж не можна. Я розумію, що для поліції – це не так просто… Але якщо сьогодні мій день, то встигну виграти цю дрібничку й повернутися без вашої допомоги.

– Добре було б, – зітхнув пристав.

Він підняв був руку, щоб відчистити бруд на коліні, та потім із сумнівом поглянув на свій рукав, злегка колупнув грязюку нігтем, й облишив цей намір.

– Та не трусися так, – сказав я йому. – Ви ж не Лисицю арештовувати будете, а мене.

– Так-то воно так… Але ж вламуватися будемо до Лисиці…

Я зневажливо поглянув на нього.

– Цупко він вас держить… Просто за ваші людські немочі, ге?

Пристав не відповів, втупившись у носаки своїх черевиків.

– Панове, приїхали! – гукнув візниця.

– Нащо так волати, – пробурмотів я, та все ж таки визирнув з екіпажа.

Присмерк уже заткав високе київське небо, але мешканці Ямок економили на свічках – у вікнах іще було темно. «Наче в очах мертв’яка», – привіялось порівняння, і я подумки сплюнув через ліве плече, щоб відігнати похмуре передчуття. Все мине гладенько.

– А якщо програєте, а нас іще не буде? – спитав пристав.

«Тіпун тобі на язик…» – подумав я, але нічого не сказав. Натомість простягнув руку до його обличчя й «витягнув» із повітря гральну карту.

– Яка карта? – запитав.

– Валет, – здивовано відповів вражений фокусом пристав.

Я змахнув цією ж картою просто перед його носом і знову