Білий попіл [Ілларіон Павлюк] (fb2) читать постранично
- Білий попіл (пер. Михайло Бриних) (и.с. Амфора travel) 889 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Ілларіон Павлюк
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (93) »
Ілларіон Павлюк
БІЛИЙ ПОПІЛ
2018
Частина 1
Розділ 1
Це неначе сон. Може, це і є сон, чудовий сон… Вона дивиться мені в очі, а за її спиною – безкінечне біле світло полуденного сонця, помережане листям. Я не пам’ятаю її імені, але ніколи не забуду обличчя. – Я хочу бути з тобою завжди, – кажу. – І зістаритися разом із тобою. – І вмерти в один день? – питає вона, грайливо схиливши голову. – Вмирати я взагалі не хочу… Нахиляюся, щоб поцілувати її у щоку, але останньої миті вона повертається, і я недоладно цілую в ніс. Вона заливчасто сміється, закинувши голову й вигнувши свою прекрасну тонку шию. Хочу обійняти, та вона вмить випручується й дуже серйозно дивиться на мене. Розумію, що минув час, вона подорослішала і стала ще чарівніша… Тоді знімаю зі своєї шиї хрестик. На білій емалі – тонкий золотий силует розіп’ятого Христа й дрібні личка янголів, сумно схилені долу… Ніжно надіваю на неї цей свій подарунок, і вона притискає його долонею до грудей, усміхається… Але щось не так. Не можу збагнути, що саме… Пригортаю її до себе, зазираю у вічі, намагаючись розгледіти, що за тривога оселилась там, у глибині її погляду. Темні кола – звідки вони? А її губи… Білі – ані кровинки… Безкінечне біле світло позаду неї перетворюється на темну стіну втоптаної землі, поцяткованої поодинокими травинками. І вона падає на цю стіну, глухо вдаряється потилицею, – тому що я більше не тримаю її в обіймах. Вона лежить на землі біля моїх ніг, а я з жахом дивлюся на свої руки, на них – кров…
Я здригнувсь і прокинувся. Дрімота зморила мене лише на кілька секунд. Пристав у кримінальних справах, який сидів навпроти, так само дивився у вікно, – він і не помітив. Екіпаж підкидало на брудній бруківці, що звивалася поміж борделів із перевіреною репутацією й украй сумнівними шинками та заїжджими дворами. Я сидів, закинувши ногу на ногу, й пристав мусив постійно крутити коліньми, щоб не замастити штани об мої брудні підошви. Однак на кожній третій вибоїні йому не вдавалось ухилитися, тож пристав стиха лаявся й витирав холоші рукавом сюртука, а потім рукав – іншим рукавом. – Чуєш, приставе, – чомусь закортіло мені запитати. – А що, як усім прізвища роздавали, – тобі забракло? – Чому забракло? – не зрозумів пристав. – Ну, а чому ж тобі замість прізвища – та й ім’я по батькові вписали? Маринич… – Марініч, – виправив він. – Прізвище як прізвище… – Угорське? – Чому це угорське? – Овва! Та звідки ж мені знати, чому в тебе прізвище угорське! Пристав іще дужче розгубився й дурнувато закліпав очима. Я не втримався – засміявся. Аж ось пролунало гучне «тпру» візниці, і коні спинилися. Ненавмисне посунувшись трохи вперед на лаві, я лишив на холоші пристава жирний слід. – Даруй, – сказав я, хоча мені було байдуже. Не до його штанів зараз… Дістав з-за пазухи складений учетверо малюнок, розгорнув і поглянув на нього ще раз. Жіноча рубінова підвіска з оправою у вигляді змії. Таку не переплутаєш ні з чим. Я зіжмакав малюнок і похапцем запхав його в кишеню на грудях пристава. – І ще раз: рівно о дев’ятій! – сказав я. – Якщо, не приведи Господи, запізнишся – твоє угорське прізвище карбуватимуть із помилками цвинтарні каменярі. Він кивнув. – Тепер – найскладніше, – додав я. – Раніше об’являтися теж не можна! Зможеш запам’ятати обидві частини плану? Пристав знову кивнув. – Певен? Краще запиши. Не можна запізнюватись, але й припхатися раніше – теж не можна. Я розумію, що для поліції – це не так просто… Але якщо сьогодні мій день, то встигну виграти цю дрібничку й повернутися без вашої допомоги. – Добре було б, – зітхнув пристав. Він підняв був руку, щоб відчистити бруд на коліні, та потім із сумнівом поглянув на свій рукав, злегка колупнув грязюку нігтем, й облишив цей намір. – Та не трусися так, – сказав я йому. – Ви ж не Лисицю арештовувати будете, а мене. – Так-то воно так… Але ж вламуватися будемо до Лисиці… Я зневажливо поглянув на нього. – Цупко він вас держить… Просто за ваші людські немочі, ге? Пристав не відповів, втупившись у носаки своїх черевиків. – Панове, приїхали! – гукнув візниця. – Нащо так волати, – пробурмотів я, та все ж таки визирнув з екіпажа. Присмерк уже заткав високе київське небо, але мешканці Ямок економили на свічках – у вікнах іще було темно. «Наче в очах мертв’яка», – привіялось порівняння, і я подумки сплюнув через ліве плече, щоб відігнати похмуре передчуття. Все мине гладенько. – А якщо програєте, а нас іще не буде? – спитав пристав. «Тіпун тобі на язик…» – подумав я, але нічого не сказав. Натомість простягнув руку до його обличчя й «витягнув» із повітря гральну карту. – Яка карта? – запитав. – Валет, – здивовано відповів вражений фокусом пристав. Я змахнув цією ж картою просто перед його носом і знову
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (93) »
Последние комментарии
2 дней 1 час назад
2 дней 5 часов назад
2 дней 7 часов назад
2 дней 8 часов назад
2 дней 9 часов назад
2 дней 10 часов назад